Путівник розгублених

Йона шморгнув, витер рукавом носа і продовжив уже спокійніше:

— Так, я кажу ж, що не боявся смерті. Я боявся думок, що мучитимуть мене в дорозі, краятимуть моє серце, коли я йтиму туди, звідки прийшов: з пустки і самотності. Я б не витримав цього чорного неба і білого снігу, де всі демони світу стали б супроти мене. В цьому страхові було щось дитяче. Можливо, якби я зважився увійти в зимову ніч, то подолав би свій страх. Але тоді став би тінню тіні свого батька. І не перемололи б мене жорна війни, і не було б цієї печери…

— Що кому судилося, того не мине, — мовила Марія. — Ти мене врятував із вогню, але й без мене ти заснув би вічним сном, небоже, в цій печері.

— І то правда. Ні ти без мене, ні я без тебе. Але скажи мені, ти колись боялася так, що не могла перебороти свій страх? Опріч тієї аркади в Острополі?

— Та я полохлива, як заєць! — всміхнулася Марія. — І вовків боюся, і того місця коло Острополя, де розбійники на купців нападали, і гаддя всякого…

— Але є щось таке, що привиджується тобі перед сном, коли людина напівпритомна і може стати здобиччю злих духів?

Марія нічого не відповіла, відвернулася. Їй не сподобалась ця розмова про страх у такому місці, де не знаєш, чи ти жива, чи вже ні. Скорше би вже вибратись звідси, чого вони чекають…

Ну ото, дасть Бог, прийдуть вони в Єрусалим, увійдуть через браму. Марія піде вклонитися Гробу Господньому — вгору, слизькими сходинками. А далі що? Сама по собі, бо ніхто з прочан її до гурту не прийме: вони там як овечки всі полічені-пораховані. Вона все життя прожила в гурті, в хаті, повній людей, важко буде тепер самій. Найметься до когось, знайде роботу. А як не знайде? Там багато наших жінок, що побрались з арабами, навіть хрест не зняли. Вона тепер вдова. Тьху на тебе! Таке подумати навіть страшно. Насправді Марія не хотіла вертатись у той самий Єрусалим, який уже бачила. Їй потрібен був той другий, про існування якого вона хіба здогадувалась, про який розповідав Йона в дитинстві.

— Скільки нам тут ще сидіти? — спитала її душа. І Марія раптом відповіла, тобто не вона, а дух, який увійшов у неї ще тоді, як вона дитиною дивилась з остропільського мосту на базар, пройшовши крізь темний тунель:

— Доки не вибудуєте міст зі слів, доти будете сидіти в темній печері. Не з простих слів, а слів, що мають силу.

Марія здивувалася: хіба зі слів можна збудувати міст? І чи Йона про це знає, і вже почав будувати? Може, він просто хоче виговоритись. Ні, таки знає! Недарма ж у Святому Письмі сказано, що спочатку було слово. Як Господь сотворив світ словом, то зі слів можна будувати.

Але вся ця бесіда душі з духом відбувається всередині Марії. Вона чекає, що Йона сам скаже. Жінка завжди стоїть за плечима чоловіка, свого чи чужого. Вона нашіптує йому, щоб він сказав уголос. І щоб заохотити Йону, Марія просить:

— Розкажи, кого з мудрих людей ти стрів у Меджибожі? Хто з них був наймудріший?

— То хіба Г-дь знає, хто мудрий чи ні. Головний рабин — той був як сонце, недосяжний. Зблизька підійдеш — спалить, здалеку подивишся — холодно. Звісно, він мудрий, бо хто б його вибрав, якби був не мудрий. Але такому бідакові, як я, треба низько вклонитися, інакше не підступишся. Та й нема з чим: ні словами, ні грішми. Та й до інших я був не вхожий, мусив би хтось за мене поручитися. А я не хотів ні дошкуляти мудрим людям, ні просити рекомендації. Все в мені горіло і пекло, як ті бідні діти мене терпіли, не знаю. Один раз, правда, ребе Зельман, читаючи проповідь, згадав мого батька. Отут, знаю, є межи вами син Іцхака з Острополя, Йона. Якщо він чогось потребує — дайте йому. Якщо ви чогось потребуєте — хай він дасть вам. Мудро сказав? Мудро. І знаєш, Маріє, що потім трапилось? Виявилося, що батько мій заборгував декому, почали до мене різні люди підходити.

— І ти їм повірив?

— Як же не повірити?

Марія лиш зітхнула й промовила:

— «І прости нам провини наші».

— Так, Г-дь, певно, простив, вже он скільки літ минуло. Але тобі кажуть: твій отець винен мені гривеник, а в мене взяв свічку шабатову в борг і вино, а мені заборгував полтинник, і ці борги, певно, тиснуть йому на груди. Як не віддати! Але річ у тім, що я не мав грошей тоді зовсім, бо мусив щось їсти і за постій відробляв. Взимку з роботою сутужно. Таке було й з моїм батьком. Мусив принести нам з матір’ю бодай щось. Ох, і зажурився я! Тільки дивно, що до цього ніхто не споминав, поки ребе не заговорив. Але ребе не мав на увазі борги.

— Що ж ти зробив, бідний Йоно?

— Пообіцяв, що віддам. Сказав, що нічого не знав про борги, але, звісно, зніму тягар з грудей батька. А тоді тихенько пішов із синагоги. Сніг і темрява сховали мою фігуру, і в провулку, що під горою, я не стримав сліз…

— То ж не твоя вина, чого ж ти плакав?

— Добре питаєш, Маріє! Чого я плакав? Сам не знаю, чого. Чи з жалю за батьком, чиє життя так рано урвалося, чи з жалю до себе, сироти, але так гірко я плакав уперше в житті. Разом зі мною заплакали мої діти-діббуки. А потім розгнівалися на людей, що досі пам’ятають про копійчані борги мого батька, і бояться, що я у них щось попрошу. Стало їм незатишно в мені, як у домі, де протікає дах, а у вікна дме вітер. А мені соромно перед ними за людей, що так вузько витлумачили слова ребе. Страшно подумати, що б вони зробили з дітьми-діббуками, якби дізналися, що я ношу їх у собі. Я знаю, що у християн такого немає — ваші діббуки біснуваті, ніхто з ними не церемониться, відразу йдуть до священника. Але мої діти… Часом вони мені співали колискової, як я не міг заснути. І пустували вони як діти, а не як злі духи. А тепер плакали разом зі мною в темному провулку, на який насувалась завія.

— Врешті я витер сльози і побачив перед собою вогник. Живий, він кликав мене: «Ходи, Йоно, сюди!» То була невелика єврейська корчма, що вже доживала свого віку, бо в Меджибожі з’явилось повно трактирів. Ти питала, Маріє, за мудрих людей. От я скажу тобі: мудрий той, хто лише одним словом зможе змінити долю. На ліпше, на гірше — не важливо, бо в цьому житті ніхто не може цього знати. Тоді я ще не був певен, що світ перевертається, бо мене ще не вхопила своїми пазурами війна. Я був байдужий до неї, а вона до мене. Мій біль був важливіший за оборону якогось там отєчества, я жив у Острополі, а не в отєчестві.

Такої вбогої корчми і тісної я вже давно не бачив, хіба що по селах. Здавалось, що її придавило снігом і покалічило, аж ребра стирчали. Але там виявилось багато людей, які, певно, як і я, не наважилися йти до трактирів, де вечорами гуляли офіцери. Тут було тихо, на мене навіть уваги не звернули, я присів на лаву коло дверей. За шинквасом не було нікого, ледь блимала олійна лампа, а корчму і обличчя людей освітлював вогонь, на якому варилась якась страва. Я не мав грошей, бо віддав два гривеники кредитору свого батька, облегшивши, так би мовити, тягар на його грудях. Але мене помітив огрядний чоловік середнього віку в міщанській одежі. Погляд його був пронизливим, а не осклілим. Може, він не був п’яний, або належав до тих людей, чий зір горілка заточує як бритва. Він махнув рукою, аби я сідав до гурту, і підсунув до мене кухоль з пивом, а сам продовжив розмову з двома сільськими парубками, як то добре у війську батюшки-царя, і поки вони вчитимуться військового ремесла, війна, може, вже й закінчитися, а жалування платитимуть справно. Я так зрозумів, що він вербує хлопців: напоїть їх так, що стане море їм по коліна, підпишуть бомагу, а на ранок опиняться в казармі.

— Ось ти, чоловіче, добрий, — звернувся до мене вербувальник, — яке ремесло знаєш?

— Та трохи шевцювати вмію, — відказав я, не наважуючись ковтнути пива, хоч у горлі пересохло.

— Вельми потрібне ремесло! Як відірветься підметка, чи далеко зайде солдат? Ноги відморозить, скалічить — і вже на одного менше в строю. Біда! Отак ти би їхав в обозі та латав чоботи, і всяк би тебе просив зробити якнайшвидше та якнайлучче. І нікого би не інтересувало, що ти жид, бо на війні нема ні жидів, ні хохлів, ні кацапів — там усі солдати.

Ага, так я й повірив! В Острополі велика ґміна, і у війську служили наші хлопці, всяке там бувало.

— Як тебе звати, чоловіче?

— Йона.

— А мене Тимофієм кличуть. Випий зі мною, Йоно!

Видно, йому було нудно з мовчазними сільськими парубками, яким він горілку все підливав. Вони хіба кивали сонно. Пиво було як пиво, я б ліпше чаю гарячого випив чи юшки з риби поїв — вона так смачно пахла, що мені аж млосно стало. Тепер я помітив, що вербувальник, я і двоє парубків складали один гурт, а був ще й інший — люди мандрівного вигляду. Не торговці, але й не волоцюги. У них був інший товар — збурювати повітря. З уривків розмови я здогадався, що йдеться про завтрашнє весілля, на якому вони будуть грати, в сусідньому селі. Але чи християнське, чи наше, не знаю. Клезмери! Ох, і любив я клезмерів. Звісно, то не були ті, хто грав на нашому з Деборою весіллі, у нас були свої, остропільські, приписані до нашої ґміни. Видно було, що змучені з дороги, один уже спав на лаві, тримаючи коло себе бубон. Той, що скрипаль, цибатий з довгим худим лицем, дивився на мене чи, може, на мій кухоль пива. Ще один, того віку, що я, з жовтим лицем, шпортався у клунку. А коло нього сидів молоденький хлопець, може, літ п’ятнадцять, і зачаровано дивився на баян, прикритий картатою вовняною хустиною, і час від часу поправляв цю хустину, погладжуючи баян. Мав він блаженний і цілком задоволений вигляд. Я б залюбки підсів до них, але не мав за що їх пригостити. Ніщо не змусило би мене зараз вертатись через ціле місто до комірки, де не було грубки. Досі було нічого, але здіймалась хуртовина, і я міг зблудити. Тому сидів, де сидів, почуваючи себе не дуже затишно з чоловіком, чиє ремесло — заманювати людей у сіті. Корчмар, що вийшов звідкись і став за шинквасом, поманив мене, як давнього знайомого. Я відставив кухоль і підійшов до нього.

— Стережися того звіра, бо завтра будеш ночувати в казармі!

Я кивнув.

— Там у сінях є дрова, принеси. А тоді поможеш мені розлити юшку для музик, вони здалеку прийшли. Твій батько не раз у мене ночував, і я чи не останній, хто бачив його живим.

— Як це було? — стрепенувся я.

— Зроби, що кажу, бо мені треба вцідити горілки. Потім розповім.

— Корчмар був старий, і видно було, що поратися йому тяжко. Не бачив я ні його жінки, ні наймитів. І в очах його була глибока туга — жили вони окремо, своїм життям. Певно, коли він жартує, очі в нього так само лишаються сумні.

— Я набрав оберемок дров, напустивши трохи вітру в хату, допоміг зняти казан і підкинув дров, аби гріло. Ніч буде довгою. Я озирнувся на клезмерів. Той клятий скрипаль дивився на мене знову, наче розгледів у мені діббуків. Добре, що не рабин, а то б я чкурнув звідси, наче злодій. Вербувальник тим часом втратив до мене інтерес, бо бачив, що я свій для корчмаря, і той стане між нами, коли що. Парубки виявилися заслабі до горілки, бо були ще дуже молоді. Попадали головами на стіл і заснули, не встигли підписати бомаги. Вербівник брудно вилаявся, на якусь мить зупинив на мені погляд. Я саме стояв з ополоником у руці й повернувся, щоб набрати юшки. Він протупотів за моєю спиною, я затамував подих і згорбився як старий дід, і він протупотів далі.

Коли за ним зачинилися двері, я відчув, як з корчми пішло щось лихе. Багато лихого. З вербувальником здавалося, що в корчмі чимало люду, а коли він пішов, виявилося, не так уже й багато: четверо музикантів, двоє парубків, я і корчмар, що саме повернувся з пляшкою горілки.

— Він пішов, — сказав я. — Он там гроші лишив.

— Він має гроші, але то брудні гроші. Прикро мені, що з моєї корчми починається дорога на війну.

Він прикусив язика, і тоді я спитав:

— То, кажете, що знали мого батька?

— Тепер діти не схожі на батьків, — навіщось буркнув корчмар, може, згадав своїх дітей. — Наймит мені заслаб, вигрівається на печі в пекарні, а жінка моя давно вмерла. Тепер мої гості — моя родина. Бери ложки, неси на стіл, будемо вечеряти, а я тим часом хліба вкраю. Та й вип’ємо собі по келішку.

Парубків не будили, були вони дуже п’яні.

— Завтра зранку вижену тих дурнів, щоб матерям горя не принесли, — пообіцяв корчмар.

Я подумав, чим же ця війна така страшна, що корчмар обстає навіть за ґоями, бо сам я не відчував до них нічого. Мені зараз соромно таке казати, Маріє, але я справді не відчував нічого. Мої діти не виросли, вмерли. Вони не встигли дізнатися про світ ні з доброго, ні з поганого боку. Вони часто плакали, часто хворіли, всього боялись. І я навіть не можу уявити, що вони відчули, стрінувшись зі смертю, яка забрала їх від тата і мами.

Марія взяла його руку в свою:

— Але вони і сміються тепер?

— Деколи. Тому я хочу забрати їх з собою в Єршалаїм, хоч про нього різне балакають. Ніби місто як місто, як ото Проскурів.

— Не вір їм, — відказала Марія. — Коли ми туди попадемо, як буде на те Божа воля, ти побачиш, що то найліпше місце на землі. Ми для того й сидимо тут в темряві, щоб наші очі очистились і прозріли. Ще трохи лишилось потерпіти, Йоно. Розказуй далі, що було в тій корчмі.

— А чи тобі це цікаво?

— А як ти думаєш? Чого питаєш?

— Ну, добре. Корчмар пішов зачинити ворота на ніч, а я молився, аби ніхто не прийшов, щоб ми були ото як родина.

— Чув я, що ти в Мордка живеш? Чом не прийшов до мене? Твій батько, хай буде мир його душі, відразу прийшов до мене, і я вже пояснив йому, що до чого. Корчма — то цілий світ, щоб ти знав.

— Мордка я на дорозі перестрів, як йшов до Меджибожа. Він колись вилікував мого батька.

Корчмар буркнув щось, а тоді спитав прямо:

— Що тобі треба від нас, Йоно?

Я здивувався:

— Мені? То усім щось від мене треба! Скільки батько вам заборгував, признавайтеся? Бо я прийшов до Меджибожа віддати борги, хоч спершу хотів дізнатися, чим так Меджибіж привабив мого батька.

— Не пам’ятаю, чи щось винен мені твій батько. Старий став. Але горілки він не пив, пива теж, то думаю, нічого. Мені от дивно, що ти тут вже два тижні, а хіба нині знайшов старого Гірша.

«Значить, так треба було», — подумав я, але промовчав і став ладнати на стіл. Скрипаль тим часом розбудив товаришів і того хлопчину. Він не був сином баяніста, як я думав. Пристав до музикантів. Так хотів навчитися на баяні, що втік з дому. Звали його Єгуда. Я подумав, що якби мені слон на вухо не наступив, то вчинив би так само.

— Сподіваюсь, ви не змусите нас грати проти ночі? — поцікавився скрипаль.

— Бракувало, аби ще сюди набігло люду. Я не проти виторгу, але змучився за день.

— Та он маєте помічника! — вказав скрипаль на Йону.

— Ця вечеря на честь Йони. І за горілку платити не будете. Вип’єте разом з нами.

— Та у вас тут просто рай, дядьку, — позіхнув баяніст. — Буде нам грати вітер до вечері! А ти ще тут? — глипнув він на Єгуду.

Хлопець опустив голову.

— Він жартує, — сказав скрипаль.

— Як хтось дізнається, що ми прихистили втікача, опинимось в цюпі.

— Ніхто не дізнається, дядьку Мотле! Я ж вам казав, що я сирота, а майстер радий мене здихатись. Він і так насилу мене взяв.

— Бомаги не маєш, дурню! Посадять тебе за ґрати до злодіїв, ті тебе навчать свого ремесла.

— Мені б помічник у корчмі знадобився, — зауважив корчмар.

— Ото було б щастя! — вигукнув баяніст. — В корчмі будеш і ситий, і в теплі. Мендель — чоловік добрий.

Чесно кажучи, я б і сам не відмовився, якби мені хтось таке запропонував. Всі вичікувально дивились на хлопця. Було йому літ п’ятнадцять, худий як скіпка.

— Ну, що скажеш, Єгудо?

Хлопець люто блимнув спідлоба:

— Я хочу грати на баяні.

— Їж, синку, бо вистигне, — мовив лагідно корчмар.

— Перевіряєте, га? — визвірився хлопець.

— Нам другий баяніст ні до чого, — пояснив той, що з бубном. Тепер він уже не обіймав його, а відклав набік. — А за науку треба платити. В тебе грошей нема? Нема. Людина хоче тобі добра, а ти он який!

— Навчусь, куплю баян, гроші віддам!

— Хіба що так, — згодився баяніст і зареготав.

— Чого смієтеся, дядьку? Вас теж хтось учив.

— Мене батько навчив, бо годиться ремесло передати. Може, в мене є син, ти ж не знаєш!

— Годі вам, їжте, — озвався скрипаль, що був серед музикантів за старшого. — Щось зимно стало.

— Атож, треба зігрітись! — підхопив той, що з бубном.

— Пийте, хлопці, пийте. Дрова дорогі, а корчма стара, задуває. На мій вік вистачить. То добре, як помремо разом, а як ні… А як ні, то зле…

І корчмар перехилив келішок.

Мила була кумпанія, та я й не перебирав харчами. Не пригадую, коли я так сидів на рівних. Жаль було корчмаря: по смерті жінки не хіба корчма підупала, а й він. Я це пізнав на собі. Хата моя трухлявіла на очах, я пригадував її зі страхом і болем, й зрозумів, що не хочу туди вертатися нізащо. Я б зостався тут, якби корчмар запропонував. Пізно мені вже звикати до бродячого життя. Я все життя був на ланцюзі, як пес. Ходив по колу і мріяв про Єршалаїм, як кожен єврей. Тепер у мені під впливом обставин народжувалося щось темне і страшне, сильніше за діббуків, які видавались тепер реп’яшками: кололи, але не ранили. Ми мовчки повечеряли, година була пізня. Надворі лютувала буря, замітала мої сліди в Меджибожі. Корчмар зненацька змізернів, ще більше постарів, і сказав втомлено:

— Пішов я спати, хлопці. Та й ви відпочивайте. Там рядна в кутку, вкрийтеся.

Я був трохи розчарований, бо не почув від корчмаря нічого про мого батька. Але ще буде ранок. І треба пережити цю зимову ніч, схожу на ту, що вбила мого батька. Я сим разом врятувався, але скільки ще буде таких ночей. Час від часу я ловив на собі погляд скрипаля, пронизливий і темний, наче він один знав, що діється в моїй душі. Чого б це? — тривожився я. Чому він викликає в мене такий страх? Чия душа вселилася в нього? Він був не старший за мене, але у відблисках вмираючого вогню видавався мені неземною істотою, яка живе тисячі років. І то за ним мало бути останнє слово. Він заплющив очі й заспівав. Його скрипка лежала поруч, він жодного разу її не торкнувся, тоді як баян і бубон тримали тепло своїх власників. Я уявив собі скрипку у футлярі — холодною як лід. Так певно почуваються діти-діббуки в мені. Торкнись її — і вона розпанахає черево темряви і заллє світ криком і болем.

Скрипаль заспівав «Бейзе вінтн» — пісню про зимову бурю, яка трощить і ламає дерева й будинки, викидає птахів із гнізд. Лампа погасла, брязнули шибки на вікнах, затріщали крокви. Про що він співав, те й збувалося. Здавалося, надворі на дах падають гілки і мертві птахи, і що зараз зірве двері з завіс і нас винесе у світ. Я не знав, що можна скласти пісню про бурю, я потім не раз чув її у війську, але ті, хто співав її, не керували бурею. То був лише блідий відбиток пісні, яка зганяла світ з насидженого місця, але не була піснею смерті. Вона виривала світ, поглинутий Левіафаном, з його черева. І коли пісня скінчилась, скінчилась і буря, сховавши закривавлені пазурі в м’які подушечки снігу.

Я наважився повірити, що пісня призначалась мені. Може, то був дух самого Бешта, про якого розповідали всілякі історії, більшість з яких закінчувалися смертю. Согрішив — помри. О, якби так було, на світі не залишилося б людей!

— Бог мусить бути милосердним, бо всі ми грішні. Я не зустрічала праведників, та й не знаю, як би й упізнала. На лобі ж у них не написано. Кажуть, що від них світло йде, але воно не для всіх видиме. І що ж було далі? Заговорив до тебе скрипаль?

— Ні. Загорнувся у рядно, притулив до себе скрипку. Інші теж заснули. Я одійшов подалі. Цікаво, чи чули ті п’яні хлопці бурю і пісню про неї? Я не міг заснути. Аж коли посвітлішало за вікном, я зрозумів, у які двері мені виходити і в які входити…

Я пішов на війну. Взяли мене, хоч був уже немолодий, але не шевцем, а підбирати мертвих і живих. Не можу сказати, скільки солдатів при мені вмерло, і скільки разів брав я до рук рушницю. Смерть осквернила мене так, що тільки Свята Земля може зцілити.

— То ходімо, Йоно! — сказала Марія. — Ходімо в Єрусалим!

— Треба кози, — посміхнувся Йона.

— Причім тут коза?

— А ти не чула оповідки про козу?

— Чула, про козу-дерезу.

— Ну, то слухай. Був собі хлопець і пас він козу. Якось побачив, як коза шмигнула до печери. Він за нею. А в тій печері був підземний хід до Єршалаїму. Так вони обоє потрапили до Святого Міста — хлопець і коза. Добре їм там було, аж нарешті пастух згадав, що його батько досі бідує і не знає, де його син. Взяв він папір і написав листа: «Дорогий тату! Я живий і здоровий, знаходжуся в Єршалаїмі. Йди за нашою козою, і вона приведе тебе до мене». І сховав того листа козі в нашийник. Вернулась коза додому, а батько взяв і зарізав її, і тільки тоді зрозумів, що наробив, як знайшов листа…

— Отакої! — сплеснула руками Марія. — А якби в тебе була коза, то по кого б ти послав її? В тебе ж удома нікого не лишилось. Не до того ж, хто своєю піснею послав тебе на війну? Не варт він того!

— А хто казав, що легко потрапити в Єршалаїм? Ми обоє віддали все, що мали, хай супроти волі, але віддали. І вже в мундирі я пішов віддавати своє перше солдатське жалування меджибізьким євреям: кому гривеник, кому полтинник. Покінчив з боргами мого батька одним махом, а заодно з Острополем і Меджибожем. Як в ополонку скочив, звідки ніхто не врятує, бо лід крихкий, ламається. Ніхто тебе не витягне, бо сам потоне.

Юсуф провів тяжку ніч в хатині, яка наче хотіла вигнати його, а сама перетворитись на пустку. Скільки вже днів минуло, відколи Джаміла пішла з донькою? Вічність. Поява товариша з текії видавалась йому все більш неправдоподібною. Міг задрімати на порозі й таке приверзлося, переконував себе старий. Але на ранок усі сумніви розвіялися. Прийшов мулла зі старійшинами, принесли дари: сувій білої вовняної матерії, килимок для намазу, халат. То був додаток до прохань про молитву і побудову мечеті. А ще мосяжний глечик і дві такі сама чаші. Бо ж усі чули, що баба[25] Омар забере з собою дорогого Юсуфа, коли буде вертатись з Єрусалиму: негоже відпускати його як останнього злидаря. А жінки прийдуть завтра, наведуть лад в хатині і приготують все на прощальний обід… Вони гуділи, як джмелі, довкола старого дервіша, а той сидів згорблений, схожий на купу старого дрантя. Все це було не для нього, а для карети, запряженої чотирма кіньми, для зеленого тюрбана баба Омара, його повних щік, круглого живота і перснів на пальцях. А не для погаслих очей в глибоких очницях, шиї, як в обскубаного півня, й рідкого сивого волосся. Наляканий Юсуф тим часом вирішив, що настав час іти назустріч долі. Бо доля ніколи сама не приходить, тільки несправжня, фальшива. Джмелі гули, але жоден з них не вкусив Юсуфа, бо він не ворушився. Навіть тоді, коли на плечі йому накинули новий халат. Він просто їх заплющив, а коли розплющив, то вже нікого не було. Таки залишили старого в спокої.

Він знав стежку, якою ходили сміливі люди чи розбійники. Вела вона через гори до самого Єрусалиму. Джаміла про неї розповідала. Вона думала, що чоловік так поспішав до неї та маленької донечки, що зважився піти цією стежкою. Чоловіки з села ходили його шукати, але не знайшли ні тіла, ні крові. Скидалося на те, що його викрали і продали у рабство. За що вбивати безоружного і бідного? А вийшло, бач, ні те, ні інше. Потрапив Мустафа у полон, але не той, що гадали. Як би тішилася Джаміла тепер честю, що випала на долю її названого батька! Але втекти він би не зміг так легко.

Юсуф склав усе подароване добро на купу, зверху накрив халатом. Довго тримав у руках сувій білого краму, з якої шиють одяг для танцюючих дервішів. Він міг би його взяти з собою в Єрусалим, щоб станцювати там останній танець — виклик старості й нужденному життю, стати білим птахом на радість Всевишньому. Але це належало не йому, а Омару, і вертатись в текію, засипану піском забуття, він не стане.

Старий ліг і пригорнув до себе згорток білої тканини, наче немовля. Він так давно не торкався нічого нового і чистого. Ця тканина могла бути одежею і для живого, і для мертвого. Якби він міг, то загорнув би у неї тіло раба, знайдене на березі Мертвого моря. Вона нагадувала йому як білі смуги солі, так і сніговий покров на його батьківщині, де в кожному дворі за кам’яною огорожею росте фігове дерево і дрібний кислий виноград для ракії, де земля вогненного кольору, тверда і суха. Дуже далеко ця країна, плисти до неї треба морем, а повітря належить хмарам і птахам. У них інша дорога. Якби не та ніч в хані в місті Бераті, то він би не знайшов дороги в Єрусалим, до Наріжного каменю. Мабуть, той камінь білий, як ця тканина, і мусить сяяти. Він міг бути колись звичайним каменем, доки не осягнув свого призначення, доки віра не відбілила його, як сонце відбілює зіткану матерію. Він не кріпиться до нічого, той камінь. Він висить у порожнечі, і до нього кріпиться Мечеть Купола, а до мечеті Єрусалим, до Єрусалиму цілий світ. Таким могутнім його зробив Аллах.

Тоді у Берат Юсуф потрапив з валкою купців. Він мусив тікати, поки його не стратили за святотатство. Найліпше для нього було б раз і назавжди порвати з течією, дервішами, стати слугою, писарем чи навіть гончарем, наплодити дітлахів і швидко зістаритись, щоб ніхто його не впізнав. Може, б так і сталося б, але купець, що взяв його з собою, упізнав у ньому дервіша, й ставився до нього як до духовної особи, хоч сам був християнином. То була довга виснажлива подорож для молодого розніженого чоловіка. Коли Юсуф побачив Берат з фортецею на горі, йому здалось, що він зробив коло, його навіть охопила паніка. Але придивившись, він побачив, що просто під горою тече ріка, і замок виглядає веселішим, отже, це інше місце. Купець під’їхав до нього на коні й сказав:

— Ми зупинимось у заїзді, а ти йди у хан[26]. Ти ж духовна особа, тобі не пасує бути там, де п’ють і хрестять їжу. Ти, певно, грамотний? Знаєш арабську?

— Так.

Юсуф волів лишатись серед челяді купця і не затримуватись у місті, але купець мав скинути в Бераті частину товару й заплатити чинш місцевому паші. Молодий дервіш відчув себе мишею, яка ховається від досвідченого кота. Хан — то було небезпечно, хтось міг його впізнати, принаймні, йому треба розповісти, хто він і звідки. Юсуф не знав, чи шукають його, чи ні. З іншого боку, він скучив за товариством, розміреним трибом життя і годинами мовчання. Для нього, можливо, то був останній шанс вхопити ковток повітря перед тим, як потонути.

Купець уважно подивився на нього і сказав:

— Я так і знав, що в тебе є клопіт. Не дивно, бо ти ще дуже молодий, спокуси до таких і липнуть. Але однак тобі не можна до заїзду. Там будуть розпусні жінки і вино, і якщо хтось дізнається, що ти дервіш, то скарають і мене, і хазяїна заїзду, мого приятеля. Я спершу думав взяти тебе як писаря до паші, але й мені клопоту не треба.

Юсуф опустив голову.

— На вулиці тебе спіймають. Тут повно турецьких солдатів. Я не з тих, хто торгує людьми. Я торгую тканинами і килимами. Я дам тобі подарунок для шейха текії, а ти вже сам придумай, як сказати йому правду, чи щось схоже на правду. В мене сестра вийшла за турка і прийняла іслам. Він — хороший чоловік, мій приятель.

Він розвернув коня і через плече кинув:

— На твоєму місці я б сказав, що хочу подивитися світ, перш ніж… Хіба не так? У нас, християн, так.

— Ні, не так. Я не готовий стати дервішем, принаймні, такими, як вони, після того, як…

— Це — бекташі[27]. У них не дуже суворі правила. Ти знаєш, хто такі бекташі?

— Чув.

— Іди до мого воза, напишеш листа шейху і отримаєш сувій тканини. То дрібниця для мене. Я завжди так роблю, коли приїжджаю у Берат, щоб пошанувати чоловіка моєї сестри.

Юсуф все ще вагався. Він жив у текії, яка захищала від пронизливих зимових вітрів, але не захищала від влади. Нині ти сидиш на шовкових подушках, а завтра — прикутий ланцюгом до стіни в кам’яному мішку, і гниєш, всіма забутий. Чи ти духовного сану, чи світського — не має значення. Але що він міг зробити? Пішов з сувоєм під пахвою туди, де вказав йому купець. Виявилось, що у великому місті ще небезпечніше, ніж на гірських дорогах. І першим питанням, яке йому задав воротар, було:

— Хто ти?

Вид у Юсуфа був мізерний: худий, в обшарпаному халаті. Але це не повинно було бентежити воротаря, бо подорожній для того й прибуває у хан, щоб освіжитись, перепочити і розповісти новини. Шейха не було на місці, посланця прийняв його секретар, чорнобородий випещений чоловік. Юсуф віддав листа і сувій. І додав від себе те, що не може зупинитись у християнській корчмі, і волів би перебути ніч у хані, а завтра вранці він вирушить далі.

— Куди? — спитав секретар.

— На прощу.

Не знати чому Аллах уклав в уста Юсуфа слово, яке він і не думав вимовляти:

— В Єрусалим.

Боже, спохопився він, чому Єрусалим, а не Мекка?

— О! — здивувався секретар. — Сам Аллах привів тебе до місця, де жив Шабтай Цві[28], що його вважали Месією, а він потім став правовірним. У Єрусалимі є брама, через яку входять Месії.

— Я з дитинства жив у текії, — сумирно відказав Юсуф. — Довго жив і не знаю, хто такий Шабтай Цві. Вибач.

— Йди у хан, там тебе погодують.

— Спершу я хотів би омитись і помолитись. Якщо вернеться шейх, доповіси йому і передаси лист від купця. Я сам писав того листа на його прохання і знаю його зміст. Я тут як посланець, розумієш?

Отак з ними треба, подумав Юсуф, і лишився задоволений собою. Був ще білий день. Омивши руки й ноги, він опинився у привітній прохолоді багатої мечеті, що розписана була червоним і золотим, з усілякими прегарними різьбами, дерев’яними і кам’яними. Там він відчув себе затишно, вперше, відколи покинув текію. Сяйво прекрасної мечеті огортало його, і він хотів би залишитись у ньому назавжди. Він і справді побув там довго, а потім, коли сяйво примерхло, відчув на собі погляд. У дверях стояв секретар. Він сказав:

— Я давно спостерігаю за тобою, брате. Особливо, за твоїми рухами і ходою. Ти — прекрасний танцюрист, твоє тіло створене, аби віддавати славу Всевишньому. Я хочу, щоб ти станцював сьогодні на зікрі[29], разом з іншими дервішами. Я дам тобі одежу, таку саму білу, як тканина в сувої, що ти приніс.

Юсуф розумів, що не сміє відмовитись, а тому, опустивши очі, смиренно сказав:

— Власне, я навіть не дервіш, а послушник, який змушений був покинути текію через певні обставини, і, боюсь, брате, що не досягнув майстерності у священному танці. Аби хоч не осоромив тебе.

— Мене не цікавлять твої таємниці, я бачу перед собою світлу людину. Просто, перш ніж покинути нас, станцюй нам, брате. Для всіх ти будеш дервішем, який прибув здалеку і дав обітницю мовчати від заходу до сходу сонця. Нам бракує п’ятого. Я думав сам узяти участь, але це не входить в мої обов’язки. А всі правила ти, певно, знаєш.

Юсуф кивнув.

— Тобі треба привести себе до ладу, а потім я відведу тебе до бібліотеки, щоб ти перепочив. Зі мною ти можеш розмовляти й після заходу сонця, якщо нікого немає поблизу.

— Буде багато гостей? — спитав Юсуф.

— Будуть люди з міста. Із замку нікого не буде, якщо шейх затримається. У нього там поважні справи у фортеці.

— А чому бракує одного?

— Ну… наш брат, як би сказати, вже не з нами.

— Помер?

— Не зовсім, — лице секретаря потемніло, ледь помітним порухом він показав на фортецю.

До Юсуфа зразу дійшов зміст його слів. Він схрестив пальці на кшталт решітки і запитально глянув на секретаря.

— Так, — зітхнув той.

— У нас теж фортеця на горі, — мовив Юсуф. — Я ніколи там не був, але нашого шейха кликали туди часто.

— Господь милосердний, — додав він. — А більше нічого я не хочу знати.

— Благословен хай буде Аллах, який послав тобі так рано мудрість!

Юсуф відвернувся, щоб секретар не побачив його усміху. У текії він був найгіршим послушником через свою непокірну вдачу. Не те, щоб він не слухався вчителів, просто не був улесливим.

Бібліотека при мечеті приголомшила Юсуфа багатством оздоб. Стеля і стіни були розписані птахами і квітами, так що книги на низьких, чудово різьблених полицях, перебували наче в райському саду. Тут були і сувої, переписані давніше, і друковані книги.

Я міг би назвати місцем прощі Конью[30], де спочиває прах великого Румі[31], чому ж я назвав Єрусалим? — подумав Юсуф.

— Те, що ти шукаєш, шукає тебе, — почув він голос і стрепенувся. То був внутрішній голос: цитата Мевляни, навіяна атмосферою бібліотеки.

— Пане Душі, які ж солодкі твої уста, що за сотні літ не висохли і не змертвіли!

Зворушений Юсуф сів на підлогу, вкриту килимом, який виткали ткачі його народу з суворим червоно-чорним великим орнаментом, що геть не пасував до блакитних стін з ніжними рожево-золотавими розписами. Втім, земля їхня червона, коли не вкрита травою, чого ж дивуватись? Батько любив говорити про черепок, який колись був людиною, так часто, ніби знав напам’ять усі рубаї Хайяма, хоча не знав жодної. Юсуфа це постійне нагадування про прах лякало. І чим більше він віддалявся від дому, тим менше здавалась йому людина схожою на глечик, і рідше снився кошмар: чорні люди в червоному полум’ї, що не кричать, не корчаться, а стоять нерухомо. Глина, важка й мокра, зникала з його життя довго, доки не перетворилась просто на землю, з якої щось виростає. А потім з’явились пташки, защебетали голосами Джамі, Нізамі, Рудакі… Тоді як Юсуф волів чути лише один голос — голос Святого Джерела, на пошуки якого йде мюрид, щоб стати шейхом. Як же він помилявся! Хотів стати лише красивим глечиком, замість того, щоб стати сонцем. Ось у чому причина твоїх негараздів, Юсуфе! Ти не хочеш стати шейхом, муллою, вченим суфієм чи купцем з повними тюками шовків. Ти просто хочеш уникнути страждань, від яких плоть висихає і кам’яніє.

— І що я маю для цього зробити? — спитав Юсуф.

— Звідки мені знати, чого хоче твоє серце? — відказав внутрішній голос. — Мусиш спершу знайти собі вчителя, і то не одного. Якщо він надто довго примушує тебе закидати в колодязь діряве відро, то кидай його і йди далі, бо життя людини надто коротке.

— Хто ти?

— Ібліс[32] або Джабраїл[33], вгадуй сам!

І на тому Юсуф прокинувся. Серце в ньому калатало, ноги боліли — як же він буде танцювати? Юнак налив собі ледь теплого чаю з гірських трав, іноді до нього додавалась м’ята. Іншого чаю, який п’ють на рівнинах, Юсуф не знав. Сіро-зелена колюча трава росла всюди: як поміж камінням, так і в червоній землі. Тут все ще моя батьківщина, думав він, але в Єрусалимі, Коньї, Константинополі, Софії, Афінах всюди правлять османи. Вони завоювали пів світу, як колись римляни, де ж їх стільки береться, щоб тримати народи в покорі? Якщо ти Божа людина, то пройдеш міст через вогненне озеро[34] і дізнаєшся, ким ти був до того, як у твої гори прийшли турецькі солдати. Вони сіють страх, обмежують свободу, і звільнитись від них з кожним поколінням стає дедалі важче. Рубці, виявляється, більш небезпечні, ніж рани: вони не болять, на них нема ліку, їх не витреш, як кров. Зате вони міцно прив’язують тебе до страху і не дозволяють радісно йти на пошуки істини самому, а не плентатись з караваном чи ховатись у текії. Чого може навчити вчитель, який чекає, поки до нього прийдуть учні? Він і є тим дірявим відром, яке марно опускають в колодязь.

Завтра на світанку Юсуф покине цей затишний притулок і вирушить до Єрусалиму, святість, оточену мурами. Ох, зітхнув він, кого б спитати, чому святість оточують мурами, а сонце, яке є найбільшою святістю, ні?

— Бо, — негайно відповів йому внутрішній голос, що належав невідомо кому, — святість все ще має тіло, вона як душа, схована в ньому, як джерело в землі, як птах у гнізді. Але сонце не має тіла. Воно — саме світло. Як Аллах.

Коли Юсуф вийшов з бібліотеки, сонце вже пішло на спочинок, тільки відблиск жеврів на верхівці мінарету, закликаючи голосом муедзина відбути вечірню молитву. Бунт, що зрів у Юсуфі, був зупинений лагідним вечором. Юсуф творив безмовну молитву, бо дав обіцянку мовчати на людях, хоча в бібліотеці міг розмовляти з книгами, птахами, що вилітали з книг, квітами, котрі проростали між сторінок, і глечиком, який міг бути колись людським тілом, але не душею — ні.

Музиканти сіли на підвищенні, вкритої килимами його батьківщини, щоб налагодити зв’язок людського життя з ритмом Всесвіту. Адже людина збилася з ритму, як збивається неслухняний син, що не хоче бути схожим на батька. Коли танцюючі відчують той ритм від підошв до серця, то вже танцюватимуть під спів цикад і шелест листя. Принаймні, так би мало бути, коли настає час зікру. Юсуф не знав тих, хто танцює разом з ним. Може, серед них є той, хто так боїться людей зі зброєю, що здатен донести на того, хто танцює поряд.

Страх, страх… Геть його! У Джірокастрі Юсуф мріяв станцювати у горах, куди не ступала нога людини, лише забігали дикі кози, рятуючись від мисливців. Тільки орли його могли бачити, приваблені запахом крові зі збитих ніг. Але тут у ньому в будь-яку мить в душу міг увійти раб, паралізований видом солдатського мундира. Юсуф уперше здолав шлях від однієї текії до іншої, наситився гомоном людей, криками ослів, гірськими краєвидами, де тут і там з’являлись християнські церкви і монастирі, жаром вогню від нічних багать, благословенними річками, з яких жадібно пили воду люди, коні та віслюки — тепер усього цього треба було позбутись.

Юсуф кружляв, схрестивши руки на грудях, щоб вберегти серце і душу від лихого ока, бо довкола були чужі люди. Він не міг їм віддати свою любов, бо йому не вистачало її навіть для себе. Страх, зневіра розгубленість знищували її паростки. Він не любив мертвих, яких не встиг полюбити живими, і якби батько не віддав його рано в текію, Юсуф з часом став би глиною для гончаря. Він не встиг покохати жодну жінку, бо не мав дому, куди б міг її привести. Він не мав друзів, яких би обирав сам. Він не знайшов собі вчителя, який навчив би його набирати відром з колодязя життєдайну воду мудрості. Але він любив танець, бо він для нього щось значив. Танцювати на людях він не любив, бо робив це не для них, і його одержимість могла їм зашкодити. Але зараз мусив відвести від себе підозри, а завтра покине Берат з його моторошною фортецею та усім її вмістом. Якимось чином секретар відчув його відданість танцю, на відміну від мюридів з Джірокастри, і він спробує не розчарувати його. І таким чином зіб’є можливих переслідувачів зі сліду. Юсуфа, який погано танцює, і Юсуфа, який перетворюється на птаха у танці, не можна сплутати. Вони — різні.

Вогнів не запалювали, ніч була зоряна. Біле вбрання дервішів додавало світла і водночас робило танцюристів помітними для присутніх, проводячи між ними межу. Так, кожен може стати дервішем, але не тут, не зараз. І це було справедливо. Бо за захопливим видовищем стояли роки тренувань духу й тіла.

Юсуфові руки опали, він більше не потребував захисту. Натомість вони почали шукати в темній безодні неба невгасиме, невидиме світло Всевишнього, щоб спрямувати його туди, де самотньо, боляче, страшно. Що відбувається з часом, коли ти кружляєш отак із заплющеними очима? Цього ніхто не знає. Чи це нехтування часом, відмова від нього, чи керування часом. Для танцюючого дервіша це не важливо. Головне — вчасно зупинитись, дійшовши до межі, за якою починається безумство. Бо треба жити далі. І зневага до власного тіла, акт самознищення — немилі для Аллаха. Якщо Він хоче забрати тебе до себе, то вирішить сам, коли це зробити. Та й світ людини не може існувати у темряві, так само як і без темряви.

В якийсь момент танцюючий дервіш починає розуміти, що його кружляння не має сенсу, але це ще не привід зупинитись. Тоді перед очима замість безвиразних плям людських облич починають з’являтися уривки спогадів, навіть видіння, найчастіше пов’язані з докорами сумління. Це — важке випробування. Щось подібне виринає перед сном і на порозі смерті, тому сон так часто порівнюють зі смертю.

Юсуф розплющив очі, спіткнувшись об щось м’яке, чого просто не могло тут бути. То було мертве немовля, замотане у мокре брудне ганчір’я. Синювате личко зі скривленими устами, напівзаплющені очі, рученята, як пташині лапки, — все це вдарило йому просто в груди, відняло руки й ноги. Юсуф як підтятий повалився на землю.

Таке трапляється з танцюючими дервішами, тому присутні тихо зойкнули, а чотири дервіші, як білі птахи, нахилились над Юсуфом, що був тут гостем. Те, що вони побачили, їх вжахнуло і безмежно здивувало: долоні Юсуфа були наче пробиті цвяхами, ступні теж, а на грудях розпливалася кривава пляма. Секретар підбіг, вхопив чорний плащ, потім ще один і накинув на нього, а чотири білі янголи підхопили нерухоме тіло і понесли…

…Шия Юсуфа була в незручному положенні і заклякла. Він поворухнувся, тихо брязнув ланцюг. Високо вгорі сірів чотирикутних неба і звідти падали темні сніжинки. Зима, згадав він. Ну й дивний сон мені приснився. Він сів на купці гнилої соломи, підтягнув коліна, обхопив їх руками. Сам собі нагадував старий замшілий пень, бо пробув у кам’яному колодязі дуже довго. Правда, він міг собі перегризти зап’ястки, розбити голову об стіну, перестати їсти, щоб скоротити собі час до вічності. Але в’язні чомусь роблять це рідко, особливо ті, про кого забули. Чи це йому сниться, чи навпаки, Юсуф не знає. Все — реальне.

Для Марії та Йони настав час йти далі. Коли раптом погасли всі вогники у підземному озері і в надрах гори почувся гул, Марія вхопила Йону за руку й потягла у воду. Йона не був готовий померти зараз. Ніхто не готовий померти зараз. Якби можна було випросити п’ять хвилин, але в кого? Стало так темно, що навіть смерть не змогла би втяти їх косою. І в темряві вода не обпікала крижаним холодом. Спочатку вода була по кістки, потім до колін, потім до пояса.

— Я вже не боюся! — раптом засміявся Йона. — Чуєте, діти, ваш тато не боїться!

— І я не боюся, — сказала Марія. — Чого боятися, як нас відпустили.

Вона мала на увазі мертвих свого роду, а живим зараз не до неї. Шукають її кості в попелі. Йона з нею, як тоді в дитинстві, вона тримає його за руку, і ніхто не дізнається, де вони загинуть, ніхто не буде їх судити, обмовляти. Вона ніколи не мала такої свободи. Ось вода сягнула їй під пахви. Дно було нерівне, кам’янисте, з виступами. Може, й справді тут був колись міст, але розсипався, бо ніхто вже не вірить, що до Єрусалиму можна дійти пішки. Трохи не про те треба думати, молодице, а про покаяння та розгрішення. Тільки що це за вітер знявся? Марія скрикнула, коли її підхопив вихор, але не випустила Йониної руки. Величезний рій бджіл, то були її бджоли, затяг їх всередину, сховав, як матку. Вони засвітились, і Марія бачила кожну бджолу, бурштинові тільця з темними пружками, серпанкові крильця. Йона закричав:

— Я знав, я знав, що ми врятуємось!

А Марія молилась:

— Ох, мої солоденькі бджілочки, ви мені простили! Тепер ніщо нас не розлучить.

Серце Марії жевріло від радості й просвічувало крізь золотисту хмару, що летіла, здавалось, крізь камінь. А Йона раптом згадав про дітей і гукнув:

— Діти, ви зі мною?

— З тобою, тателе! — відповіли діти.

Он воно як, тріумфував Йона, значить, світлі душі його дітей, раз їм дозволено летіти в Ерец Ізраель, хай будуть благословенні його сади і ниви, пожива для Божих думок. І очі його сяяли як алмази.

Старий Юсуф спав чи не спав, його думки перекочувались як хвилі на морі, котре він колись здолав, щоб ніколи не вертатися в червону землю. Баба Омар буде їхати низом, а я йти горою. Він буде вертатись з Єрусалиму, а я — йтиму до Єрусалиму. Він завершить свої справи, а я свої. Наші дороги розділилися. Сита старість не потрібна висхлому шлунку, м’яка постіль не потрібна тілу, що не відчуває ні холоду, ні болю, пишна одіж не повинна прикривати старечі кості, і сало не виросте на животі, щоб його перев’язав багатий пояс. Вистачить мотузки, сплетеної своїми руками із трав.

Чи вагався він, перш ніж покинути свій тимчасовий притулок? Звісно. Хотів би дізнатися новини, погомоніти про юнацькі літа, які так різко обірвалися. Але Юсуф не дізнався б, що ж трапилося з жінкою та дитиною: вони виявилися ближчими, ніж він думав. Ту малу він носив на руках, коли вона хворіла, шептав молитви, розказував казки своєї батьківщини і йому, здавалось, що вона розуміє його рідну мову, доки в її уста не увійшла мова материнська. Коли вона підросла, то кружляла з ним у танці, опираючись на ліву ногу, схрестивши руки на грудях. Коли не було поряд матері, звісно. Вони здіймали пилюку, й кури ховались по кутах подвір’я.

Коли під ранок стало холодно, серце його пронизала гостра думка: годі триматися за гілку дерева життя, як перестиглий плід. Нехай його зірве рука Всевишнього, а як не рука, то могутній подих. Сувій, що білим каменем лежав на грудях Юсуфа, був ним відкинутий. Для підсліпуватих очей він ще сяяв сніжно-білою непорочністю, хоч на ньому за ніч з’явилися сліди блощиць і пилюка. Старий обережно поклав згорток до інших дарів громади, перев’язав ретязь на латаному халаті, взувся у постоли, ще міцні, бо він мало ходив, поклав за пазуху надщерблену мисчину, з якої їв: її дали колись навзамін розбитої. Замотав голову ганчір’ям замість шапки, яку давно струбила міль. Наче все. Його не покидало відчуття, що він не все зробив. Що ж він забув? Пусте, головне, що він не взяв нічого чужого. Щось йому казало: жінка з дитиною не повернуться. Пошуки справедливості — тривалі та виснажливі й можуть закінчитися разом з життям.

Юсуф зачинив за собою двері, й погляд його упав на порожній глечик, куди він наливав воду для подорожніх. Певно, вночі хтось випив: звір чи людина. Він вернувся, наповнив його водою.

Небо видалося йому більш порожнім, ніж зазвичай, але водночас лагіднішим, схожим у світанковій імлі на запилюжену дорогу, яка потрохи переставала бути основною, відколи з’явилась залізниця з Яффо до Єрусалиму. Люди казали, що якщо притулити вухо до землі, можна почути, як стукають колеса по рейках, але Юсуф не перевіряв. По-перше, недочував, а по-друге, якби ліг на землю, то, може, не встав би. Земля давно чигала на його старе тіло.

Юсуф не молився: його життя було вже віддавна безперервною молитвою. Він перейшов дорогу і пішов тією стежкою, на яку досі тільки дивився з порогу хати. Не боявся, що його побачать з села, бо стежка майже відразу губилась серед скель, ущелин, та висхлих потоків. Ті, хто мав іти нею, вже перейшли. Добрі люди радили Джамілі відводити старого на кілька днів до Єрусалиму, навіть пропонували відвезти, щоб його надщерблена миска наповнилась дзвінкими монетами. Здається, хтось з родичів її зниклого безвісти чоловіка. «Такий показний жебрак був би з нього, — прицмокували вони. — Схожий на святого. А він би молився за своїх дарувальників. Ти знаєш, що раніше навіть звичай був відводити немічних батьків у пустелю, аби не об’їдали?»

«Тоді не було Аллаха в людському серці!» — вигукнула молодиця, і на тім усе скінчилось.

Певно, якби Джаміла вирішила по-іншому, він дозволив би себе відвести до Єрусалиму, але перед брамою розбив би свою миску об камінь і зник би назавжди з овиду цієї жінки. Зрештою, родичі чоловіка Джаміли були темні люди: у них навіть в селі мечеті не було з мінаретом, що єднає небо і землю.

Йти було спершу важко, але коли Юсуф вибрався на пагорб, свіже повітря наповнило його легені, та й ноги згадали, скільки пройшли в минулому. А там і Аллах помітив блиск його очей і послав йому козу. Їхню козу. Білу з чорною плямою на спині, наче хтось поставив печать на шовковистій вовні. Вона жалібно мекала, дрібочучи до нього, камінці так і пирскали з під її ніжок. Очевидно, вона почула його з пасовиська і прибігла, бо скучила за господарями. Вовняна червона стрічка на її шийці обшмульгалась, дзвіночок відірвався, і виглядала коза недоглянутою, нечесаною. Пастух би мав її завернути, але Всевишній зробив так, щоб цього не сталося, затьмаривши зір пастухові.

Про це Юсуф подумав згодом, але зараз не вважав дивом появу кози. Просто був зворушений. Почуття сирітства обняло його серце, притулилося теплим тільцем. Коза стала перед ним нерішуче, готова кожної миті втекти, але, почувши його голос, ткнулась мордою в груди.

— Скучила за нами? — спитав Юсуф. — Бідолаха, ніхто тебе не розчесав.

Він провів розчепіреними пальцями, витяг кілька колючок. Торкнувся набубнявілого вимені. Чи щось з пастухом трапилось, що коза недоєна? Але слабкі очі не могли розгледіти стада. Старий витяг миску і почав доїти козу негнучкими пальцями. Молоко перелилось через край, жадібно всмоктуючись сухою землею. Кози — матері покинутих і осиротілих дітей. Юсуф теж відчув себе зараз сиротою. Не волоцюга, не дервіш, а сирота. Універсальний, космічний сирота.

— Як же ти згубила свій дзвіночок? Хто буде за тебе дбати, як ти тепер майже нічия? Я не маю при собі жодного брязкальця, щоб тобі подарувати. Але ми могли б удвох піти до Єрусалиму, щоб ти знайшла своїх господинь — велику та маленьку.

Коза зітхнула, як людина.

— Подумай. Тут водяться розбійники, тебе можуть відібрати у мене. Ти мусиш зробити правильний вибір. Або вернутись до стада, або йти до Єрусалиму. Я б не хотів, аби мої останні дні на землі були затьмарені твоєю недолею.

Коза тихо мекнула і скосила око на кущик трави, що наїжачився на кам’яному виступі, під яким була заглибина, достатня, аби літній чоловік міг собі перепочити після ситного сніданку. А тим часом коза вирішить, як їй бути. На таке поважне рішення потрібно трохи часу.

Коза пішла до кущика, а Юсуф згорнувся, як дитя в материнській утробі, під виступом, з губами, білими від молока, і вмоченою в молоці бородою. Це не було те, чого він очікував — стати листком, яким крутить вітер. Юсуф радше скидався на насінинку, яка впала у щілину між камінням і готується прорости. Нічні думки так не схожі на вранішні. Власне, подолавши перший підйом, він втратив відчуття реальності того, що кожен крок наближає його до Єрусалиму, бо тоді не зупинявся б перепочити. Могла б виповзти змія, підкрастися скорпіон і покласти всьому край. Але він не міг побороти у собі блаженну сонливість, тим більше, що стежка вела по повному безлюдді, як йому казали. Якщо він знесилиться, то його ніхто не підбере, хіба що якийсь здичавілий від самотності бедуїн. Якщо такі ще тут існують. Їхній простір скорочували колоністи, що прибували до Палестини, намагаючись перетворити пустелю на поля і сади, залізні коні полохали овець та верблюдів. Наразі тільки верхи були ще вільними. Тож Юсуф вчинив розумно, влаштувавши собі короткий перепочинок.

Чи то був сон, чи напівсонне видіння, але тривало воно дуже коротко. Юсуф зазирнув у безодню. Сам він начебто спав, але ноги його не спали, а продовжували йти стежкою. І на дні ущелини він побачив два людські тіла — велике і маленьке. Юсуф вжахнувся і прокинувся. Він звівся на ноги і подибав стежкою над самою прірвою. Може, сталося щось непоправне, може, жінка з дитиною лежать на дні ущелини з переламаними кістками. В уяві Юсуф бачив їх або в чоловікових родичів, або в Єрусалимі, але аж ніяк не на дні прірви. Він був переконаний, що таке не входило у плани Всевишнього. Це все витівки Ібліса.

Ноги ковзались по камінні, будь-якої миті Юсуф міг зірватися вниз, тіло його перетворилось би на купку кісток, а миска розбилась би на друзки. Так навіть було би краще, якби не ставало на заваді його останньої місії.

— Хай Ібліс мене скине у прірву, — мовив старий дервіш пошерхлими вустами, — але Аллах дасть крила моїй душі, щоб злетіти до сонця.

Сказав замість молитви. Він продовжував зазирати у кожну прірву, що була часом широкою, часом вузькою, часом світлою, а часом темною, і якби його хтось бачив, то відразу зрозумів би, що він робить. Тільки не знав би кого шукає: людину чи худобину. І з кожним разом він радів, що не знаходить нікого. І що сон його — лише виплеск тривоги за Джамілу з донькою, які шукали справедливість у грубому чоловічому світі. І врешті вже в сутінках стежка відвернулась від прірви, і на стежці його чекала коза, яка не повернулась до стада, побігла на поклик тисяч голосів Єрусалиму, цього бджолиного рою, де вона чула знайомі рідні голоси. Вона йшла на їхній поклик, як тільки його відчула. Старий дервіш знайшов у тому Божий промисел, згідно з яким саме біла кізка стане його провідником. Він обрав ту стежку, яку обрала коза. А вже трохи згодом, коли Єрусалим унизу замерехтів вогнями, в тім числі й електричними, які забарвили небо, коза привела його до двох мандрівників — чоловіка і жінки. Тих, кого провістила йому доля. Хоча кози в тому видінні не було. Вони сиділи на пагорбку, насторожені, приголомшені і розгублені. Одяг на них був мокрий, наче вони виринули з моря, а чоловік ще й був поранений.

— Ця коза дасть себе подоїти, ви, певно, голодні, — сказав Юсуф, витягуючи з-за пазухи жебрацьку миску. Ні, тепер він був тим, хто дає, а не бере.

Коза спершу обнюхала його, а потім підійшла до жінки, не молодої і не старої, з чужого краю. Жінка погладила її, поцілувала в чоло і сказала:

— Дайте миску, добродію, я сама подою кізоньку, якщо ваша ласка.

Її супутник, хтозна ким він їй доводився, братом чи чоловіком, теж був немолодий, у віці, коли людина відчуває тягар незробленого і незвіданого. Коли у ній з’являється туга перелітного птаха, на очах якого пустіють ниви. Він мовчав, тільки раптом посміхнувся, як дитина. Старий простяг жінці миску, а сам сів на камінь. Той камінь здавався спеціально призначеним для того, щоб з нього дивитися на Єрусалим. Юсуф не бачив картин, які оглядали в дитинстві Марія з Йоною, але знав, як має виглядати місто. Оточене мурами, з брамами, що замикаються на ніч. Класичне місто, з якого замальовують Град Божий. Тому його не вразили знайомі обриси, лише неприродне світло від електровні, якого він раніше не бачив. Його міста були темні. Юсуф надто довго йшов до Єрусалиму, і первісне бажання у ньому пригасло. Натомість увага його зосередилась на тих двох, з чужою вірою, хоча він якимось чином їх розумів, а вони його. Видоєна коза лягла посеред їхнього гурту і заснула. Троє людей перебували у якомусь дивному заціпенінні, а морок спадав швидко, і над тепер невидимими сухими пагорбами посвистував холодний вітер, від якого вони всі мерзнутимуть без вогню, навіть якби знайшли з чого його розпалити. Багаття привабило би до них волоцюг, для яких коза була б ласою здобиччю. Але нічого, перебудуть якось ніч. Завтра Єрусалим їх побачить, а вони вже бачать його сьогодні в примарному ореолі блідого світла. У цю містичну мить їхні тутешні тіла стали схожими на тіла в іншому світі.

Йона лежав у печері в Карпатських горах, блідий, бо кров витекла з нього у злежане торішнє листя.

Марія лежала під лавою у сінях, задушена димом, і вогонь лизав стіну коло неї.

Юсуф закляк на ланцюгах у в’язниці, надто просторій для його мізерного, з’їденого вошами тіла. Вранці вартовий гляне на нього крізь отвір вгорі і зрозуміє, що він мертвий, бо бачив таке не раз. А може, це виявить наглядач, що принесе воду і шматок хліба.

Ці видіння змусили їх діяти. Вони не могли померти, не здійснивши своїх планів. То було б несправедливо. Марія, Божа мати, впустила б сонце, Левіафан сплив би догори черевом у світових водах, чи викинувся б на берег. Ніч не перешкоджала трьом подорожнім відчувати подих Єрусалиму: вони мали врятувати його від загибелі. Йона отямився перший і помацав вовняну стрічку на шиї кози, навіть спробував запхати їй палець у вухо. Коза невдоволено мекнула. Йона засміявся:

— Шукаю записку.

— Яку записку? — спитала Марія.

— Ну, та оповідка про козу, яка водила людей до Єрусалиму, що я тобі розказував. Чи, може, то мені треба її написати і відправити козу по батька?

— Та ж твій батько помер, що ти таке кажеш?

— Ну, по Дебору, жінку мою.

— Бійся Бога, Йоно, в тебе часом не гарячка? Та ж твоя Дебора повісилась.

— Тихо, — засичав Йона. — Діти почують і будуть плакати, накличуть на нас біду. Мені просто не по собі.

Старий не міг дотямити, про що йде мова, але заступився за козу:

— Ця коза належить жінці, в чиєму домі я прожив останніх кілька літ. Нещодавно ця жінка забрала малу доньку і пішла шукати справедливості. Мабуть, таки до Єрусалиму, а не до села, звідки родом її чоловік.

— То ви шукаєте цю жінку? — спитала Марія.

— Ні, але якщо знайду, буду радий. Коза приведе нас до цієї жінки, а не до Єрусалиму.

— Мій чоловік вважав, що кози забагато їдять, і в нас були корови.

— А що ти робиш тут з чужим чоловіком? На блудницю ти не схожа.

— Розповісти — не повірите. Та й довго доведеться розповідати, — всміхнулась Марія. — Та й вдова я, а Йона теж вдівець, і нема чого нас судити. Дякую за те, що дозволили подоїти козу і напитись молока.

— Пусте, — відмахнувся старий, — двічі на день козу треба доїти. Ви, певно, відстали від прочан, але не бійтесь. В Єрусалимі сходяться всі дороги. Але майте на увазі: в цю пору тут блукають злі духи, бо побожні люди для них найласіша здобич.

— Господи, помилуй! — зойкнула Марія і перехрестилась, а Йона сказав:

— Як на те пішло, то моє тіло носить духів моїх померлих дітей, тож мені вже нічого не страшно.

— Може, ви, дідусю, знаєте, як зробити, щоб духи знайшли собі іншу оселю, бо Йона вже висох як скіпка?

— Як вигнати шайтана молитвою, знає кожен дервіш, але йому не це потрібно, правда ж, Йоно?

— Я їхній татко і хотів би для них якнайліпше. Я вже було йшов признаватись ребе, а вони як засміються, як заспівають — не можу!

— Велика в тобі любов, Йоно, — зітхнув Юсуф. — Знаєш притчу царя Сулеймана про двох матерів, які не могли поділити дитину?

— Знаю.

— Єрусалим прийме тебе і розділить твою любов, роздасть її всім, хто потребує. То станеш кругловидий, як повний місяць.

Очі Йони засяяли.

— Ви що, ясновида, дідусю? — тихо спитала Марія. — Може, ви мені скажете, може, хтось нарешті скаже, чому після прощі до Святої Землі моє життя похилилося як билина, занепало, і стала я ворогом своїм домашнім?

А оскільки старий недочував, то не відповів нічого. Врешті Йона кашлянув.

— Ти ж сама казала, що Бог перевіряє тих, кого любить. Хіба патріарх Йов не терпів? Хіба не молився кожен день Г-ду? А однак втратив усе. А потім Г-дь повернув йому все, що втратив?

— Так-так, — гірко мовила Марія. — Він уже повернув мені бджіл, яких убила моя сестра.

І вона знову перехрестилася.

— А де ці бджоли? — роззирнувся Йона. — Мали б сісти роєм і чекати, поки ти не знайдеш вулики.

— Там внизу є старі оливи з дуплами, отам оселяться мої бджоли, стануть вільними. Я не забиратиму в них мед. Тут їм буде тепло і квіток вдосталь.

— А як ти їх впізнаєш, Маріє?

— Нащо мені впізнавати? Господь знає, що то мої бджоли.

Марія тихо заплакала, так тихо, що тільки Йона це помітив, бо сидів близько. Його тіло ніяк не могло висушити одежі на ньому. Важку шинель він згубив по дорозі, а в ній була зашита гілочка з Дебориного дерева. Він не думав, що буде так холодно. Але якщо лягти на землю, нагріту сонцем, то, може, вгріється. Старий вже це зробив, втішивши Йону словами про любов. Йона допоміг Марії вкластися коло кози, коли та нарешті виплакалася, як йому здалося, але не ліг коло неї.

Насправді в Марії продовжували текти сльози, як тече вода з гір на долину, і на ранок вода в криницях Святого Міста була солонуватою на смак. У ній змішалися сльози скривдженої дівчинки, зґвалтованої дівчини-жони, зрадженої дружини, матері. Сльози полегшення і надії, що світ не завжди буде таким безжальним і жорстоким, сльози жінки, яка не хотіла покидати Єрусалим, бо тільки в ньому відчула себе людиною, а не шматком м’яса. Її сльози першими прибули до Єрусалиму, куди злітаються всі бажання й надії людей простих, не зіпсутих непотрібними знаннями, зі щирою вірою в те, що у світі мусить бути бодай одне місце, яке тебе зігріє, приголубить, відкриє твоє серце, навчить знову сміятись і плакати.

Бідна Марія, думав Йона, який знав її ліпше за батька, матір, сестер і чоловіка і завжди міг відчитати на її обличчі книгу життя.

Юсуф знову відчував землю під собою, суху і теплу. Вона щось забирала у нього вночі, а вдень віддавала. Він ніколи не натирав мозолів за плугом, не сіяв зерно, не косив і не жав. Він не змінював цієї землі, не перетворював, і його сліди були легкі, як сліди звіра, що теж нічого не змінює і не перетворює. Бо навіть посаджене дерево щось забирає в землі, а Юсуф не посадив дерева, не побудував дому, не народив сина чи дочки, не вкоротив зумисне віку жодній істоті. А однак мусив як і всі віддати своє тіло землі, як трухлява деревина. Ніхто ніколи не чув від нього сповіді, навіть той мрець на березі Мертвого моря, чию могилу він цілу ніч охороняв від злих духів. Але тепер він вирішив ступити на небесну дорогу і навіть мав попутників з чужого краю і чужої віри.

Пророк Іса перед тим, як його розіп’яли римляни, хотів висповідатись перед своїми учнями, але ті заснули і збудились тільки, як прийшли стражники арештувати Вчителя. Опинитись наодинці зі Всевишнім страшно: той мовчить, Йому і так все відомо. Він не дає порад, не втішає, не з’являється на поклик грішника чи навіть праведника. Може, твої слова для нього як тремтіння мухи, що б’ється у тенетах павука, писк миші, мекання кози? Всі істоти для Нього рівні, всіх Він любить, навіть злих і недостойних. Можна відчути Його присутність у камені, хмарі, квітці, але як відчути її в людині? Щоб знайти когось рівного собі, не більшого, не меншого, а рівного. Аби покінчити з самотністю на землі, бодай на мить вгамувати пекельну спрагу.

Йона сидів і дивився на Єршалаїм, як син дивиться на батька, як дивився, зрештою, все своє життя. Не так, як блудний син дивиться на віднайдений знову отчий дім. Він побував на війні, і хоч з нього був не бозна-який вояка, але він знав, як виглядає село чи місто перед боєм і після нього. Тому той перший Йона, майбутній пророк, пройшовши стадію страху, оновившись після бурі й полону в череві Левіафана, дивився на Ніневію очима воїна, який збирається взяти місто і закінчити війну. Наш Йона був бідним подільським євреєм і мав скінчити життя чи на постелі вдома, чи загинути під час погрому. Але його спасла віра в тунель, що приведе до Єршалаїму. І тепер під небом Ерец Ізраель він благословляв печеру, до якої видряпався після розгрому його роти, можливо, він був єдиним, хто вижив у тому кривавому місиві, де забувають не лише молитви, а й ім’я Бога. В гарячці, ослабленні, апатії зріло зерно нового Йони, яке навіть не могла розгледіти товаришка дитячих літ Марія. Не для того він втратив усе, щоб ще й втратити себе. Його душа зараз належала космічному хору, і він мусив стояти на чатах, охороняючи від нічних духів і лихих людей жінку, старого і козу. Він був цьому навчений у війську, отже, згодився досвід. Для Марії він усе ще лишався тим самим Йоною, відкритим, щирим, зичливим. Майже братом, якого вона не мала. Але Йона не хотів більше таким бути. Його м’якість не дозволяла йому зламатись, але могла бути легко розчавлена, як комаха, що повзе по землі. Той, хто бодай раз тримав у руках зброю, той набув твердості тіла і духу, навчився бути насторожі. Передусім, щодо старого, який з’явився одразу після кози. Не тому, що він міг бути супротивником, але якби раптом почав задавати питання, на які Йона або не мав відповіді, або ці запитання могли його знесилити, пробити молодий панцир на ньому… Хай у старого будуть свої справи в Єрусалимі, а в них із Марією свої. Та раптом Юсуф покликав його сісти, а тоді прилягти поруч, щоб його силует не привабив волоцюг, які знаходили собі прихисток у тутешніх печерах, то Йона відразу послухався і прийшов. Юсуф сказав:

— Ти перша й остання людина, якій я можу звіритися, бо мій час добігає кінця. Ти можеш навіть не слухати, тільки вдавати. Не можна висповідатись перед каменем, деревом, звіром, птахом. Для цього потрібна людина, яка тобі рівня. Тому ні мулла, ні шейх, ні хафіз для цього не підходять. Як і жінки. Якщо ти помітиш тіні, що скрадаються довкола — не відволікайся. То духи. Поки я тобі розповідатиму, а це триватиме не дуже довго, ми будемо невидимі для живих. А потім ти можеш молитися згідно зі своєю вірою чи стояти на чатах, аби ми дожили до ранку. І увійшли в браму тричі святого міста. І я теж буду молитись згідно зі своєю вірою і своїм звичаєм.

— Так, батьку, — мовив Йона. — Я вислухаю, бо розумію, як це важливо для тебе.

— Не так для мене, як для неба, — зауважив Юсуф, кивнувши на небо, повне зірок, блискучих та великих, що палали якимось гарячковим світлом.

Йоні те небо видалось незнайомим, і він мимоволі зіщулився, бо злякався майбутньої розповіді. Марія лежала під боком кози, може, заснула, може, все чула. Йона мав би зараз думати про те, що розведе їх по різних кутках Єршалаїму, але про це він думав якраз найменше.

— Коли я жив у текії, а минав уже четвертий рік мого перебування, і я, можна сказати, засидівся. Батько віддав мене туди, аби не ділити майно між трьома синами, і ще тому, що я надто часто бігав до мечеті, замість того, щоб допомагати йому. Насправді я лише в мечеті міг сховатися від дошкульних знущань старших братів. Зрештою, своїм вчинком батько врятував мене від майбутньої холери, яка винищила весь мій рід, як я дізнався лише кілька днів тому. На мені наш рід і закінчиться, але я не відчуваю через те жалю, бо Аллах знає, що робить. Коли я покинув текію, то повернувся у село, бо не знав, що мені далі робити. Може, праця гончара привела б потік мого життя у спокійне русло, але батько вже помер, а брати самі ледве кінці з кінцями зводили. Я взяв надщерблену миску з-під хати і пішов. Став жити не тим життям, яке мені було призначене, і страшно подумати, що написано про мене в Книзі життя, яка зберігається на небесах. Спогади мої стали спогадами чужої людини.

Про те, що за стінами текії панують інші закони, казали всі, хто приходив з того боку муру, а їх було не надто багато. В нас не було хану, стайні для коней, не було навіть святої могили, яка б приваблювала прочан. Текія існувала заледве кілька років, а в нашого шейха борода була навіть не посріблена. Батько його був великим цабе у фортеці й давав щедрі пожертви на текію в надії, що вона колись стане славною. Ми, п’ятеро хлопців і троє старших дервішів, наших наставників, більше бачили батька нашого шейха, аніж його самого. Шейх залежав від батька, батько від паші, паша від султана, а султан від тих, хто його підтримував. І те, що в нашій текії були інші закони, ніж у краю, врешті виявилось неправдою. Якби батько нашого шейха чи паша впали у немилість, то наш райський куточок перетворився б на пустир, вкритий покришеним камінням. Ми були там наче птахи в пташнику. Не скажу, що мені там було зле. Спершу я скучав за домом, потім перестав, захопившись танцем. Ми мріяли, що колись помандруємо в світ, як справжні дервіші, будемо служити Всевишньому і людям. Ми працювали в садку, на городі, заучували Коран і вірші великих поетів. Зікр був для нас шансом здобути похвалу. Батько шейха вельми полюбляв танці дервішів і найняв нам вчителя із самої Коньї. Може, вони давали йому змогу забути про тягар служби, може, тішили його самолюбство, не знаю. Він не був турком, народився тут, а таким важко було досягти становища при дворі паші. Тому він дуже переймався, аби вільнодумство не звило гнізда в нашій текії. Приймали сюди хлопців з бідних родин, так було певніше.

Я був сином гончара і довго вважав, що постав із глини. Танець усе змінив. Навіть те, що не вдавалось змінити вивченням Корану і молитвами. Слова стали невидимими, розчинившись у божественному світлі. Я продовжував жити у текії, яка виявилась для мене в’язницею. Танцювати перед публікою мені подобалось, бо я мав надію, що мене хтось забере звідси, бо як танцюрист я не був надто цінним. Тоді б мене не відпустили нізащо. По-справжньому я міг танцювати, славлячи Всевишнього, лише на самоті. В гурті я ледве стримував своє марнославство, що теж було гріхом, а шлях до гріха завжди коротший ніж до Всевишнього. Поговорити про це я не мав з ким, бо кожен з моїх товаришів був собі на умі. Всі ми були вирвані з родин, де вірили, що людина проходить шлях від глини до глини. Це створювало між нами певну напругу й недовіру. Шейх, син того чиновника з фортеці, створив текію за своєю подобою, і наріжним каменем її було марнославство.

У краю, де я народився, настала зима. Снігу ще не було, але віяли потужні холодні вітри. У текії настав день пам’яті великого Румі[35] й усі готувались до зікру, куди сходилось багато мешканців міста. Я і мої товариші мали увечері танцювати. Коли я ніс до нашої спальні згорток зі святковою одежею, то раптом почув плач дитини за муром. Я штовхнув товариша: «Чуєш? Дитина плаче!» Воротар саме закривав браму. Він визирнув: на вулиці було темно і завивав вітер. «Я нічого не чую, — сказав він. — Певно, якась жінка йшла з дитиною повз текію». Ми повернулись, бо гості чекали. Поки я одягався, то уявляв собі сповите немовля, яке лежить на холоді в темряві, і в мене пропав святковий настрій. Був голодний рік, у матерів пропадало молоко в грудях. Так казали мої товариші, до яких потай приходили родичі, і вони виносили їм те, що самі не доїли. Я б теж так робив, але мене ніхто не провідував. Старші дервіші казали, що слідом за голодним роком приходить моровиця. Вона сходить, як зерно, що дрімає до часу в землі.

Я думав, що зікр переб’є тривогу. Може, то справді йшла жінка з немовлям і вже вона десь у теплій хаті. Але коли ми поспішали на свято, я знову почув той плач крізь завивання вітру.

— Хутчіш! — крикнув учитель. — Час починати!

І ми побігли через двір до зали, де взимку проводили торжество.

Оповідали, що особливо побожні дервіші зникали під час танцю, перетворившись на жмут сонячного проміння. Їх шанували найбільше. Траплялось, що деякі падали мертві, наче птахи з неба — ті потрапляли відразу в рай. Я бачив, як падали танцюристи і з рота у них йшла піна, що виглядало моторошно. Хоча глядачі вважали це також проявом святості. Ми потай вправлялись у спальні, дуже тихо і повільно кружляли, змагаючись, хто довше протримається. Шейх не повинен був схвалювати дух змагання, бо смиренність і скромність в Аллаха в більшій пошані. Але наш шейх був молодий і недосвідчений: він хвалив то одного, то другого з нас, щоб ми відчували ревнощі і прагнули вдосконалити своє мистецтво. Лише згодом я зрозумів, що це мудро, адже долання спокус є частиною війни з шайтаном. Я й гадки не мав, що у шейха могли бути якісь більш приземлені мотиви ставити одних учнів над іншими. «Є танець для людей, а є танець для Всевишнього, — повторював нам учитель з Коньї. — Не треба зневажати перший, бо це зневага людей, які прийшли на зікр. Ви показуєте людям, як можна досягти просвітлення, і їх лякає, коли хтось з дервішів впаде і почне битися в корчах. Тоді вони відчувають, який сильний шайтан, і ревніше моляться. Справжній танець не супроводжується ні музикою, ні співом. Його танцюють на самоті — в пустелі чи на вершині гори, не чекаючи нагоди. Ви змінитеся, коли відчуєте, що під вами немає землі, коли зникне точка опори. Бо опора у вашій вірі, а не лівій п’яті». Яким я його пам’ятаю. Жилавим, з вогкими чорними очима; висока шапка, яку він носив, додавала йому зросту. Не пам’ятаю, щоб він колись сміявся. Але він мав у місті дружину й дітей, тож, певно, сміявся вдома. Замолоду він навчався у Коньї, де спочиває тіло великого Румі, і часто повторював його слова, які завжди були зі мною: «Ми рідко чуємо музику, що йде зсередини. Але тим не менше, ми всі під неї танцюємо». Вчитель часто хворів, мав дихавицю, але світло Мевляни пробивалося крізь його сірувату нездорову шкіру. Коли він закінчував урок і йшов додому, то світло гасло, і вся його постать наче промовляла: життя засмоктує нас, як пісок воду. Бо він дуже боявся втратити це місце.

Зрештою, подібне я чув і від інших майстрів: про самотність, пустелю, єднання з Богом. Це було наче всоте повторювати ім’я троянди. Але колись ти вимовляєш його вперше, тому слова нашого першого вчителя проникали нам просто в серця. А вже потім ми збагнули, що наші старання мають стосунок до того, наскільки щедрими будуть пожертви на нашу текію.

Ми не відчували нестачі ні в чому, окрім свободи. З ґанку текії ми бачили величні пласкі верхи й мріяли колись на них піднятися і станцювати. Але старші дервіші нам пояснили, що влітку нам не піднятись туди через спеку, а взимку через сніг, і що верхи патрулюють загони паші. А якщо ми самовільно подамось туди, то нас виженуть з текії, і доведеться вертатись у голодуючі села. Легко злякати хлопців, які не знають нічого про життя дервішів і про цей світ, з якого їх висмикнули дітьми. Я не був кращим за своїх товаришів, нічим, як мені здавалось, не вирізнявся і в танці: ми танцювали злагоджено, симетрично, і навіть скинуті чорні плащі мали однакову форму, коли опинились долі. Цієї злагодженості домагався вчитель, перетворивши нас на солдатів. Ми одночасно заплющували і розплющували очі, обертались з однаковою швидкістю — безбороді юнаки з гнучкими, як лозини, тілами, які ще не знали жінки. Нам ніхто не казав, що кульгавість, змужніння увільнять нас від цієї красивої в’язниці, і ви будете танцювати босоніж, у драному халаті перед невибагливою голотою, врешті жебрати, розплачуючись молитвою. Одержимість зараз недоцільна, вона знадобиться тоді, коли ви скинете з себе усе це пишне пташине пір’я. Тоді вас називатимуть юродивими, блаженними, а як пощастить — цілителями, бо мусите ділитися своїм даром. У горлі клекотітимуть слова, як юшка в казані, доки ви ними не захлинетеся. А може бути й так, що ви оберете тихий пристанівок, матимете жінку і дітей, і по смерті станете глиною, а не жмутком сонячного проміння.

І раптом я знову почув дитячий плач і опинився перед зачиненою брамою. З чорноти угорі сипався білий лапатий сніг. Я виліз на горіхове дерево, звідти на мур і зістрибнув на той бік. Не пам’ятаю, як мене вирвало з танцю і винесло надвір, тільки як перестав відчувати під ногами землю й підніматися вгору. Я пішов вздовж муру, тримаючись за нього рукою, бо тіло моє було надто легке, щоб протистояти вітру, і наткнувся на м’який згорток, який ще зберігав тепло. Я обгорнув сповиток рукавами й притулив до грудей. Мені треба було знайти для немовляти теплий дім. Я навіть не знав, хто це, хлопчик чи дівчинка. Стукати у браму текії мені не давав страх, та й навряд, чи воротар почув би. Вітер плювався снігом і сухим листям. Ніде не світилось. Я завмер посеред вулиці. І відчув, як всередині згортка тіло немовляти здригнулось і випросталось. Я став наче янголом смерті, Азраїлом, але відразу по тому захлинувся розпачем. Якби я наполіг, то можна було б врятувати дитину, яку нещасна матір підкинула під текію, а сама втекла. Згодом мене звинуватять саме в цьому ситі лицеміри, які у той час насолоджувались у теплій залі танцем молодих дервішів, загнавши в моє серце цвях довічної провини.

Ніколи не забуду тієї тиші смерті, коли я опинився перед брамою міського цвинтаря. Ця тиша була в мені, вона принесла відчуття, що я несу важкий тягар, а що може бути важче, ніж мертве покинуте немовля, нікому на світі не потрібне? Я не встиг навіть його побачити, боявся розгорнути ганчір’я, в яке сповили дитя. Вже потім, коли від мене відібрали мою надлюдську ношу, я дізнався, що то був необрізаний хлопчик. Християни казали, що він їхній, а мусульмани, що його просто не встигли обрізати, бо пуповина ще не відпала. А ще були такі, що вважали, ніби я хотів живцем закопати дитину, щоб принести її в жертву шайтану.

Мертва дитина невідомої матері, яка прийшла звідкись до нашого міста, отримала надзвичайно велику увагу. А імені так і не отримала. Мене перестріли стражники, що обходили цей квартал.

Старий сказав:

— А тепер — спати, бо завтра ми зійдемо до міста, яке називають Єрусалимом, і, дасть Бог, це буде саме те місто, а не інше.

Йона сказав:

— Світ повівся з тобою жорстоко. Це все, що я можу сказати. А ти повинен дати дитині ім’я, бо як же без імені? Навіть Б-г його має.

— Ні.

— Назви її. Ти став її батьком, бо носив усе життя в собі. Дай їй хоч яке-небудь ім’я, ні, дай своєму синові найпрекрасніше з усіх імен!

— Я подумаю, — сказав старий, зібгався калачиком на сухій кам’янистій землі, відвернувшись від Йони, Марії, кози і всього світу. Наче не було йому діла до того єдиного слухача, якому він довірився. Виглядало, ніби він не покладав великої надії на Єрусалим, бо прийшов сюди не для того, щоб жити, а щоб Всевишній відділив його душу від тіла. Глина піде до глини, світло — до світла.

Лишався зовсім невеликий відтинок дороги до того місця, куди вони прагнули прийти, бо інші місця не давали їм прихистку. Доля, війна, зрада, буря вигнали їх з рідних сіл і привели врешті в Єрусалим, місто на семи горбах, останній притулок, бо всі дороги з Єрусалиму ведуть в нікуди.

Якщо я помру в Єрусалимі, думав Йона, то мої діти, Маріам та Ісаак, не матимуть потреби шукати інший дім. Він відчував їх зараз у собі як дві грудки теплого тіста. Вони не боялися святого міста: були безгрішні й захищали тепер Йону, як він захищав їх раніше від екзорцистів та фарисеїв.

Марія спала і їй снилась хмара, що повисла над Калинівкою, Сербинівкою та Острополем, хмара, схожа на купу вовни. А вона сидить на траві, серед своїх вуликів з іменами святих апостолів, і пряде хмару. Накручує нитку на веретено, а за її плечима стоять мати, баби і прабаби й кажуть:

— Годі тобі, дитино, прясти хмару. Дощу не буде.

Але Марія знає, що то не та хмара, яка посилає дощ, а інша, яка затуляє лик Божий. Пахне вона попелом, кров’ю, потом і слізьми. А мати, що стоїть найближче до неї, питає:

— Доню, що ж ти будеш робити з тим, що напряла?

І нитка уривається. Марія смикається, коза невдоволено мекає. Над Єрусалимом рожевіє небо. Розвидняється.

Що ж я буду робити з тим, що напряла, — похмуро думає Марія. Вона встає, ховає волосся під хустку, закасує рукави і доїть козу, що зріднилася з нею у сні.

Йона прокидається і перша його думка: старий помер, бо ж висповідався перед ним, облегшив душу, як коза переповнене молоком вим’я. Тільки молоко його оповіді гірке, не до пиття. Але старий ворушиться, сідає.

— Поснідайте, чим Бог послав, — посміхається Марія. — Я вже попила молока.

Коза відходить, вишукуючи вбогу травицю. Марія пригадує, яка щедра і багата трава у них в Калинівці, а кози ще й норовлять залізти в город.

Внизу — рожевий і золотий Єрусалим у вранішній імлі. Марія вперше бачить його таким і не впізнає. Її охоплює почуття дитячої радості перед незвіданим. Якби ще стати невидимою і літати, мов птаха, куди заманеться.

В Єрусалимі всі брами були зачинені, двері позамикані, а вулиці порожні. То був не той Єрусалим, який покинула Марія, не той Єршалаїм, який бачив на картинках та рейзеле[36] Йона, то був не той Єрусалим, куди носила продавати трави і сир Джаміла. Ще ввечері, коли вони дивилися згори на Єрусалим, він мав зовсім інший вигляд: у ньому відчувалося життя, втомлене, буденне, з купами сміття, численними храмами, куди скликали вірних на молитву, а згодом місто до ранку належало грабіжникам, повіям і турецьким стражникам.

Та, зрештою, ні Марія, ні Йона, ні Юсуф не хотіли бачити буденного Єрусалиму, тобто якого-небудь, що розбив би їхні сподівання і притлумив сакральне світло, яким наділили його люди. Коли всі троє, разом з козою спустилися вулицею Пророків до Дамаських воріт, то зрозуміли, що не зможуть увійти в місто: брама була зачинена.

Що ж вони зробили не так? Може, річ була в тому, що всі троє сподівались потай, що Святе Місто покладе край їхнім стражданням, дозволить нарешті звільнитися від тенет сумнівів і слів, породжених сумнівами, навчить розрізняти шайтана від янгола, що вони позбудуться всіх боргів перед світом, частиною якого вони себе не відчували, і який мстив їм за це? Щоб відчути реальність і себе в ній, вони наблизились до брами, найбільшої і найвеличнішої з брам Святого Міста, відданій торговцям з їх убогим крамом, завдяки якому вони могли поїсти, прикрити тіло чи облаштувати оселю. Марія добре пам’ятала невпинний потік людей, гамір, крики. Вона притулила вухо до брами й відчула, як стугонить кров у скронях. Коване залізо було холодне і шорстке.

— Що ж з нами тепер буде? — спитала Марія в серця Єрусалиму, прикритого бронею.

Юсуф стояв, задерши голову, і дивився у небо. Йона теж був розгублений, а коза побігла пастися на зелений моріжок під стінами, де росли величезні старі сосни і безплідні дупласті оливи. На ясному небі розпливалось білою плямою сонце.

— Маріє, ти тут була, — сказав Йона, — є десь інші брами?

Марія обернулась, поправила хустку, що з’їхала на чоло.

— Та є. Ми входили цією і виходили так само, але нам показували й інші. Як підемо вздовж муру, он туди, то вийдемо до Оливної гори і Кедронської долини.

Вона поблідла, згадавши те, чим їй дорікали знайомі прочани, знайшовши її посеред Кедронської долини на старезному цвинтарі. Довкола неї вилось всіляке гаддя. Сама вона нічого не пам’ятала, але воліла би опинитись у сні в Саду Гетсиманськім, де Юда зрадив Спасителя. А не серед порепаних могильних плит людей, що жили тисячу років тому, де араби вдень пасли своїх кіз.

Розкраяне яблуко не зростеться. Можна стиснути його в руці, так воно виглядатиме цілим, але як тільки відпустиш пальці — розпадеться. Таке це місто, такий світ, один лиш Наріжний Камінь неподільний. Ставши на нього, навіть дитина може змістити Всесвіт. Століттями полювали за Ковчегом Завіту, Чашею, Списом, але ніхто не намагався заволодіти Наріжним Каменем. Так думає Юсуф, йдучи помалу, але впевнено. Його постоли не витримають нерівного каміння, і тоді він йтиме босий. Ця жінка вже була в Єрусалимі, впізнає його будівлі, але не знає, куди поділися люди. Втім, немає ні птахів, ні ослів, ні верблюдів, ні мулів. Усі вікна зачинені віконницями, всі двері замкнуті, але не це дивно. Може, це день, коли мертві навідуються до своїх осель і родичі замикаються з ними від заходу до заходу сонця, пригощаються і гомонять разом. Дивно, що простір якийсь викривлений, контури розмиті. Мабуть, таке трапляється з містами, які покинули мешканці не раптово, а цілком усвідомлено, прихопивши з собою духів, злих та добрих.

Вони спускаються вниз, залишаючи мури вгорі. Ось що дивно — тут речі не відкидають тіні.

Я все ще у печері, й це мені сниться, думає Йона, відчуваючи наїжачену ворожість, що лине від мурів.

Я все ще у сінях, все в диму і то мої передсмертні марення, думає Марія.

Я все ще у в’язниці, думає Юсуф, мені привиділося в гарячці Святе Місто.

Тільки козі байдуже. Вона поскубла травички і наздоганяє людей.

Отак вони йдуть вистеленою камінням дорогою, обабіч якої ростуть високі бур’яни, сірі й сухі. Мури закінчуються, але стежка ні. Перед ними постає Оливна гора, біля підніжжя якої Гетсиманський сад. Марія радісно зойкає, упізнавши кам’яну огорожу довкола саду.

— Там, — показує вона рукою, — цвинтар, з якого почнуть воскресати мертві. Там ні деревця, ні травички, сам камінь.

Йона мовчить. Він уже чув розповідь Марії, і побачене підтверджує її слова.

— А там — гріб Матінки Божої, глибоко-глибоко під землею…

Йона киває кожного разу, а потім згадує за старого дервіша, що представляє іншу віру, й обертається. А тоді бачить на пагорбі мури Єрусалиму і в них пролом.

— Дивись, Маріє, що там за діра в стіні. Чи, часом, це не Брама для Машіаха?

— Господи! — Марія затуляє рот рукою. — Та ж вона була замурована!

Маленький Ісаак питає:

— Тату, то Машіах прийшов?

— Машіах прийшов? — відлунює голосок Міріам.

У Йони підгинаються ноги, він падає на коліна. Машіах!

— Ми побачимо його, тату, побачимо?

— Певно, що так, дітоньки.

— Він поверне нам маму?

— Якщо то справжній Машіах, то поверне.

Ох, думає Йона, задля цього все склалось, як склалось. Я мусив потрапити до черева Левіафана, аби зрозуміти, що мені потрібний Єршалаїм. Бо навіщо йти бідному єврею за тридев’ять земель, коли його Остропіль — Єршалаїм, і Меджибіж — Єршалаїм, і Полонне, і Немирів. Можна було жити там довіку: добре, то добре, зле, то зле. Ходити до синагоги, справляти шабат, святкувати Хануку, Пурім, Суккот, і промовляти на Йом-Кіпур: «Зустрінемось в Єршалаїмі!» Але Машіах! Машіах може оминути Остропіль, але ніколи не омине Великий Єршалаїм, Давидове місто!

Йона зірвався на ноги і подерся догори, не шукаючи стежки, бо її й не було, хапаючись за стебла колючих трав. Нога його знову почала кровити. По тих слідах можна буде знайти Йону. Але ні Марія, ні Юсуф не дивились на сліди, а на худорляву постать в подертому брудному мундирі, спочатку занепокоєно, а потім їх охопило дивне заціпеніння, навіть байдужість. Сонце сліпило й пекло, хоч був ще ранок. Ті, що померли тисячу років, і ті, торік тому, лежали поряд під сухою кам’янистою землею, і Марія гостро відчула їхню присутність. Мабуть, їх привабив запах живої крові, як то було в печері. Правда, Марія не розуміла того зв’язку. Вона знала, що з кров’ю витікає життя, і цього було досить. У скронях їй гупало, чоло стало холодним як лід, і вона не знала, що робити. Постать Йони зменшувалась, і раптом він зник. Позаду неї був Гетсиманський сад і камінь, на якому Спаситель просив Отця пронести повз його уста чашу страждань. Їй хотілося просто піти туди і виплакатись, облегшити своє серце. І вона могла це зробити уже зараз. Просто перейти висхле русло Кедрону і піднятися схилом Оливної гори. Йона так і зробив, пішов до свого Машіаха, покинувши її зі старим магометанином і козою. Але за тими мурами, в яких пробито діру, є Хресна дорога і Гріб Господній, і Голгофа, прохолодні кам’яні склепіння, і Стіна Другого Храму. Там можна заново пережити найглибші почуття єднання з Господом, пізнати силу Його любові. Тому вона й не хотіла першого разу покидати Єрусалим, бо де б вона наситила свою зголоднілу за добротою душу? Таку, яку отримувала в дитинстві від Йони, а він черпав свою любов з джерела, і джерелом був Єрусалим. Він пішов до свого джерела, не покинув її. Тому Марія зробила свій вибір. Вона трішки завагалась, бо не взяла з собою Юсуфа, залишивши його стояти над руслом висхлої ріки. Щось втримало її, шепнуло делікатно: не втручайся.

Старий дервіш дивився на золотий купол над скелею, схожий на сонце: модель світу, поділеного на чотири частини, де четверта частина належала Молоху. Він не знав, що це формальний поділ, не реальний. Долі й думки людей, які тут мешкали чи перебували тимчасово, змішувались, взаємодіяли, створюючи комфорт, любов чи ненависть. Він ще трохи подивився, як небесне світило взаємодіє з рукотворним куполом, і осліп. Це було потрібно, щоб прозріти, і зовсім його не налякало. І перше, що він зробив, це дав ім’я хлопчику, який помер у нього на руках, і тому міг вважатися його сином. На забутій ним мові свого народу:

— Ілір, що означає «вільний».

Він проказав його тричі, і душа його сина вилупилась із кам’яного яйця і полинула на небеса. А друге, що зробив Юсуф, це згадав, як водив у дитинстві пальчиком по червоно-чорному килимі, витканому кимось із жінок його роду, під якими були заглибини — схрещені лінії, горизонтальна мала дві ямки по боках[37]. То був перший знак, прочитаний і відчутий неписьменним хлопчиком. Юсуф спитав діда, що то таке, і той, озирнувшись, гримнув:

— Навіть твій батько не знає, що то таке, вилупку! Забудь те, що знайшов!

Юсуф заплакав і забув. Забути було легко: в їхньому селі не залишилось жодної християнської родини, а на місці церкви стояла мечеть.

І третє, що зробив Юсуф, це покликав козу, вчепився кощавими пальцями в її ошийник, і вона повела його до пролому на місці Золотої Брами. Під ногами осипались камінці, ніздрі лоскотали останні запахи, що його віддавали прив’ялі трави, і не було тут ні сліду стежки. Та куди б він не пішов, руки незрячого врешті вперлися б у стіну, всипану знаками, що життя залишило на її старечому тілі. Один капець порвався вже майже вгорі, він скинув другий і шпурнув позад себе, і босий увійшов до Міста Наріжного Каменя, потрапивши майже відразу на останній неправедний суд в цьому місті.

Певно, Машіах вже покинув Єршалаїм, забравши з собою всіх живих-здорових та недужих, дорослих і дітей, хоча Йона збирався це вияснити в одному-єдиному автентичному місці, видимому людському окові — біля стіни Другого Храму, викладеної з великих шорстких блоків, що увібрали у себе піт і бруд тисяч і тисяч людських рук. Він не знав куди йти. Не знали цього ні його розум, ні серце. Увійшовши в пролом, він потрапив у темний тунель, схожий на той, остропільський, під мостом: вогкий і темний, де тхнуло пліснявою, а ноги вгрузали у пил. Тунель нагадував гробівець з високим склепінням і запахом тліну. Наче я помер і воскрес, подумав Йона, прямуючи до світла. Через глуху тишу він здогадувався, що і тут немає людей. Він не довіряв власним очам, тим більше, що в першу мить стало боляче від світла. Тому він заплющив очі, щойно увійшов до серця Єршалаїму. Хоча мав би наситити відразу очі й серце видивом найсвятішого міста, де зустрінуться всі євреї і Б-г прийме їх у свої обійми. Але боявся, що ця радість надто велика і може його вбити чи зробити шаленцем.

Натомість він наставив свої вуха і став слухати, чи є життя в Єршалаїмі, чи воно застигло, як піщинка в скляній краплі. Його огорнуло тепло, і спершу він не відчував нічого, крім присутності сонця, яке повисло над Єршалаїмом. Потім легенький вітерець дмухнув йому в лице, звук води з підземних тунелів, і стук його схвильованого серця. Якщо він зараз сам, то невдовзі до нього приєднаються Марія і Юсуф, і, звісно, коза, яка приводить до Єршалаїму. Це його втішило і він чомусь сказав до своїх дітей:

— Не бійтеся!

Хоча ті вже не мали чого боятися, тільки вигнання з Йониного тіла. Він мав би їм сказати:

— Діти, от ми й прийшли у Єршалаїм.

Але навіщо говорити пусті слова? Вони і так це знали. Вони знали таємниці життя і смерті.

Йона прогнав усі думки від себе: він чекав Знаку. Тримати очі заплющеними було важко, тремтіли повіки. Але не можна довіряти очам, якщо не певен, що вони є вікнами твоєї душі.

Тиша.

Потім щось зрушилось.

По зарослій щетиною щоці проповзла бджола, наче сльоза. Ніжно залоскотала лапками, і її тільце вібрувало від того світу, що вона носила в собі. Дебора! То була остання звістка від неї перед тим, як вони зустрінуться в світі мертвих. Своїм дотиком вона попрощалася з ним і дітьми.

До глибини єства Йона раптом усвідомив слова Великого Бешта: «Якщо ти хочеш йти до Єршалаїму, не йди, бо то нечистий спокушає тебе».

Йона розплющив очі й побачив те, що побачили Марія і всі люди, що побували в Єршалаїмі раніше. Кам’яне чи навіть скам’яніле місто, яке втратило свій блиск. Місто, де моляться і плачуть, радіють і живуть. Місце, де просять, а не віддають. Місто, яке потонуло в камені, з вікнами, в які не зазирнеш, із рослинами, які не виживуть без людей, — краще б їх не бачити, як вони вмирають. Чи дістанеться він до води у місті, яке в усіх викликає спрагу ще до того, як туди потрапиш, а після того — ще більшу.

Йона проковтнув слину і згадав, що він лише поранений солдат, може, навіть і дезертир, з Подільської губернії Московської імперії, і кров досі сочиться з його пораненої ноги. Тому найкраще для нього знайти стіну Другого Храму, притулитися до неї і спитати Г-да, що йому далі робити. Спершу йому здалося, що він марить у гарячці, коли до його свідомості проникла музика, і замість того, щоб шукати Другий Храм, він почвалав їй назустріч, зрештою, вона була йому ближче — він чув її з дитинства, правда, завжди віддалік. Тільки двічі близько: на своєму «чорному весіллі» і тоді в Меджибожі, в корчмі, де зробив другий найважливіший крок у своєму житті. Перший був, коли він врятував Марію з чорної пащі аркади, а другий, коли пішов на війну.

Йона вийшов на сходи і згори побачив велетенську Стіну, викладену з сіро-жовтих блоків, а під нею малу скулену постать музиканта, що розтягував міхи баяна. Коли він на тремтячих ногах, з серцем у п’ятах перейшов через широкий майдан, то побачив, що музикант ще не чоловік, але уже й не хлопець — на підборідді у нього пробивався рудуватий пух. Хлопець припинив грати, обійняв баян, наче хотів ним захиститись, і спитав:

— Ти Машіах?

— Ні, я Йона з Острополя. Ми з тобою бачились в Меджибожі, в корчмі, ти ще хотів навчитися грати на баяні.

Йона раптом зрозумів, що якщо й хотів когось зустріти в Єршалаїмі, то цього хлопчину, Єгуду, який мав віру, більшу, ніж у нього. Йона, як усі євреї, мріяв побачити Ерец Ізраель, а цей молодий чоловік навчився грати на баяні, кинувши свою ґміну і родину.

— Як ти сюди потрапив? — спитав Йона. — Я радий, що ти став музикантом. Певно, заробив багато грошей, сів на корабель і приплив до Палестини?

Йона хотів, щоб так було, щоб у цього хлопця все вийшло завдяки терпінню і волі. Бо сам він був листочком, який вітер шпурляв і шматував, бо сам він був нікчемною людиною без таланту. Не спромігся навіть обрати собі підхожого ремесла.

Хлопець похитав поголеною головою:

— Ні, дядьку, все не так. Ми мандрували, я трохи навчився грати на баяні. І тут злягли всі від тифу і опинились у Проскурові в шпиталі. Нас не дуже хотіли брати туди, але коли дізнались, що ми музиканти, то пожаліли. Бо, сказав лікар, війна війною, але якщо не буде музики, то навіщо людям жити? Але було вже запізно, всі померли, тільки я лишився. Не думайте, що я просто взяв баян собі. Я вижив тому, що стежив, аби ніхто не вкрав його в мого учителя. Я обмотав його паском: один кінець прив’язав до руки вчителя, а другий до своєї. А коли вчитель почав марити і кидати собою, то я взяв баян під свою опіку. Вчитель, до слова, забув про інструмент, що годував його, натомість пригадав гроші, які йому колись не заплатили на весіллі, і сипав прокляттями. З його криків та белькотіння я зрозумів, що він із Тульчина. Я переживав, що баян доведеться віддати родині, бо скрипку вже забрав якийсь чоловік, назвавшись братом покійного, а заодно й прихопив бубон. Думаю, то був якийсь шахрай. Він уже націлився було на баян, сказав, що відкупить його у мого вчителя, той якраз трохи прочумався. Ну, злякався я, то вже все. Ви, дядьку, самі бачили, що вчитель не дуже мене любив, чимало штурханів я отримав від нього. Собакою міг мене обізвати. Я тоді вирішив, що помру, якщо заберуть баян, бо був надто ослаблений, щоб його боронити. Але раптом вчитель вхопив мене за руку і прохрипів:

— Си-и-н!

— Чому ти не сказав мені, що то твій батько? — пробурчав той чоловік, в якого на лиці було написано, що він не музикант, а гендляр і шлімазл.

Він пішов, а від тих слів я почав одужувати. А вчитель мій вночі відійшов у вічність. Я не мав сили підняти свій баян і попросив санітара покласти мені його під ковдру. В тому шпиталі були дуже добрі лікарі і санітари. Вперше за кілька років я спав у ліжку і мені носили їсти й пити. І довго не виписували, бо коли піддужчав, то грав вечорами на баяні в палаті, й туди сходилося багато люду. Може, не дуже добре грав, мені й зараз далеко до мого вчителя. Ти не стрічав його тут?

Йона здивувався:

— Та ж він помер!

— Ну, так, але ж кажуть, що всі ми зустрінемось в Єршалаїмі!

— Але ти живий!

— Хіба?

— Ти що, не знаєш, як сюди потрапив?

Єгуда похитав головою.

— А що ти робив, як вийшов із шпиталю?

— Пішов вулицею зі своїм баяном. Та годі вам, дядьку, я знаю, що я мертвий. І ви також. І вбили вас на війні — хіба не видно!

— Неправда! — заперечив Йона. — Мене проковтнув Левіафан, а потім нас з Марією винесли бджоли…

— Ги-ги, казочки комусь іншому розказуйте!

Та певно, подумав Йона, воно й справді схоже на казку. Він пригадав себе парубчаком: як душа його рвалася у світ, але мати її не пустила. Тобто жаль до матері не пустив.

— Ет! — махнув він рукою. — Думай собі що хочеш. Мені все рівно.

Він підійшов до Стіни Другого Храму, притулив до неї лоба і сказав Ісааку та Міріам:

— Може, вийдете, дітки? Далі вже нема куди йти. Тут — серце Святого Ізраїлю.

— Ні, тату, нам страшно! Тут в стіні хтось є.

Йона притулив вухо до стіни і приклав долоні до шорсткого каменю. І у вухо заповзли йому молитви тисяч і тисяч прохачів. Були серед них пусті, були недобрі, були щирі, дуже дивні, записані на папірцях, чоловічі, жіночі. Він пробурмотів збентежено:

— А й справді, гамірно тут.

І обернувся до хлопця:

— І що ж ти думаєш далі робити?

— Мені тут добре, — відказав хлопець, — от тільки теє…

— Що?

— Я мушу лишити по собі учня, якому колись передав би баян. Може, хтось надійде та зголоситься.

— Мені здається, тут нікого немає. Навіть пташок.

Йона промовчав про бджолу, що була душею Дебори, і десь тут літала з Маріїними бджолами. Певно, хтось зрізав в Острополі дику грушу, тож душа Дебори перетворилась на бджолу. А ця істота має крила, їй неважко потрапити до Єршалаїму. Він глянув згори на худу спину молодого баяніста з відстовбурченими лопатками, наче звідти збиралися проклюнутися крила.

— Нема, кажу, — повторив Йона.

— Чому?

— Певно, пішли з Машіахом, який пробив замуровані ворота.

— Куди пішли, не знаєте? — діловито запитав Єгуда.

— Звідки мені знати. Може, й мертві воскресли і теж пішли. А ми з тобою проґавили Судний День.

Дивно, але Йона так довго мріяв про Єршалаїм, що тепер в ньому наче щось перегоріло. Але музикант теж не виглядав засмученим.

— Ясно. Доведеться вам, дядьку, стати моїм учнем.

— Мені слон на вухо наступив, — засміявся Йона. — Я хотів би відбудувати Храм, але хто в ньому буде молитись? Нема ні Скрижалей, ні Ковчегу Завіту. Складати камінь до каменя не така вже хитра штука, я зміг би. Але вчитися грати на баяні — це ого-го. Так що навчи мене, будь ласка, бо тільки на тому світі мерці нічого не роблять, а сидять під стіною і чекають на молитву. А тут з тобою ремесло здобуду хоч на старості літ. Можеш мене обзивати і штурхати навіть.

— Таке скажете, дядьку Йоно! Давайте зараз вчитись, чого відкладати!

Йона сів поруч і покірно прийняв на коліна благенький ошарпаний баян, дивуючись його вазі, бо добряче охляв. Востаннє він рив окопи ще восени, а що зараз? Літо? Осінь? Зима? Не весна точно, бо квітучих дерев він не бачив.

Баян переходив із рук в руки, то ричав як лев, то ревів як корова, то хрипів як сухотник, аж тут Йонині діти закричали:

— Тату, тату! Хто це йде?

Йона підняв голову. Нагорі, на тих сходах, що він ними спустився, коливався велетенський чорний стовп. Але коли він придивився краще, то побачив, що то не стовп, а потвора з руками й ногами, вся чорна, навіть в чорній одежі. Від неї віяло чимось гіршим, ніж смерть. Йона заціпенів, тільки в голові у нього заметушилась, як пташка в клітці, думка — Зло. Зло. Зло. І хлопець теж глянув угору і, хоч був він блаженний, одержимий музикою, його охопив страх. А він же й війни в очі не бачив. Такий велетень змусив би вояків тікати, бо його не подужає жодна зброя. Він не мав тіла, саму лиш чорноту. Як можна знищити те, що не має плоті? Почвара, певно, відчула присутність живих душ, як мерці тягнуться до живої крові. Може, Йоні вдасться відволікти увагу, а тоді хлопець втече, він же не поранений, ноги має здорові. Але діти?

— Тікайте, діти, — прошепотів Йона. — Сховайтеся у шпарини, бо велетень знищить і мене, і вас.

Звідки він це знав? А звідки знало його серце, що це дуже недобре для нього, його дітей, для Єршалаїму, для святого місця, яке буде спаплюжене.

— Дядьку Йоно, — тремтячим голосом спитав баяніст, — а яку ви пісню любите найбільше?

Для когось таке питання в такий час видалося б дивним, навіть Йоні здалося, що воно йому причулося.

— Та знаю, знаю! — махнув рукою хлопець. — Можете не казати.

І підвівшись, він заграв «Бейзе вінтн», пісню, яка вирвала Йону з Меджибожа, допомогла здолати поріг, за яким починається широкий світ. Тоді вона приголомшила його суголосністю з його долею, а зараз мала вразити Єршалаїм.

— Я грав цю пісню вмираючим, і дехто, мені казали, навіть одужав. Підтягуйте, дядьку! Я знаю, що я не помер, тепер я вірю. Підтягуйте!

Вони відірвались від стіни і вийшли на площу навпроти сходів. Як буря вириває птахів із гнізд, так пісня «Бейзе вінтн» вирвала зі шпарин Стіни Другого Храму листи людей зі всього світу, серед яких були не лише євреї. Вони розгорнулись і стали кружляти довкола музикантів. Тепер Бог Ізраїлю міг їх прочитати, хоча сповнити усі бажання Йому б не вдалося. Ті, які суперечили одне одному, падали на землю, ті, які були вже не на часі, теж. Але решта листів, чистих і щирих, утворила білий стовп, що став білим велетнем, і вступив у бій з велетнем чорним. Коли один з музикантів втомлювався, інший брав баян до рук, щоб пісня не закінчувалась.

Юсуф наблизився до натовпу людей, що збуджено сипали прокляттями. Він здогадувався, що це останній іспит, остання перепона, і вчинив так, як вчинив. Він був певний, що Аллах недаремно відібрав йому зір, і поверне, коли для цього настане час. Він обережно ступав по нерівних кам’яних плитах, коли хтось шарпнув його за плече дужою молодою рукою:

— Куди прешся, старий!

— До Наріжного Каменя.

Молодик реготнув і тицьнув йому в руку зазубрений камінь.

— Ось твій Наріжний Камінь! Те, що від нього лишилося. Кинеш його у блудницю, що зрадила свого чоловіка!

Юсуф подумав, що це якась метафора, і відштовхнув руку з каменем:

— Я прийшов сюди молитися, а не каменувати.

Про свій намір вручити Всевишньому душу під час танцю він промовчав.

— Мусиш скоритися, бути як усі! — погрозливо засичав молодик. — А тоді йди до шайтана!

— Я йшов сюди не до шайтана, а щоб вклонитися каменю, з якого почався світ. Відпусти мене, прошу. Я сліпий. Камінь, кинутий сліпим, не влучить у ціль.

— Ти можеш вклонитися тому каменю, діду, що я тобі дав. Ми розкололи Скелю на тисячі шматків, аби звершити суд. Не будемо ж задля того, щоб покарати блудницю, руйнувати свої домівки. І як бачиш, світ навіть не похитнувся.

— Я не знаю, чи похитнувся світ, — мовив Юсуф. — Не можу перевірити твоїх слів очима, тільки дотиком. Відведи мене під Купол!

— Я не маю часу на такі дурниці. Але коли ми обидва кинемо свої камені у блудницю, тоді, можливо, відведу тебе, куди просиш. Обіцяю!

О Всемогутній! — подумав Юсуф. — Це найстрашніше випробування з усіх, що я чув.

Втім, відповіді від нього не чекали. Молодик штовхнув його у натовп, що неприємно тхнув, наче багато років ці люди провели у підземеллі. Якщо їх можна було назвати людьми. Втім, то не могли бути і злі духи. Ті розірвали б дервіша на шмаття, як тільки б зачули людський дух.

— Тихо!

— Тихо!

— Тихо!

Хвиля голосів потрохи ущухла. І хтось з суддів, певно, найголовніший, сказав:

— Отже, ця блудниця могла б і далі займатися своїм мерзенним ремеслом, але вона забажала повернути собі чоловіка, який її покинув не заради іншої, як вона стверджує, а тому що дізнався від інших, хто вона така. Він приховав цей факт, щоб не заплямувати свій рід, за що буде покараний. Або — ні. Як ви вирішите.

— Ні!

— Треба покарати!

— Хай сплатить штраф і живе далі!

— А що ми повинні зробити з малолітньою донькою блудниці, яку чоловік не вважає своєю?

— Повісити! Втопити! Продати!

— Тату, — шепнув Ілір, кладучи руки на плечі Юсуфа. — Ти знаєш, про кого йдеться. Ти — свідок. Знаєш, що Джаміла не винна. Знайди слова, які зупинять цих нелюдів. Те, що вони вчинили з Наріжним Каменем — ніщо у порівнянні з несправедливим судом.

— Де ти був ціле моє життя, Іліре! — зойкнув старий.

— Чекав на своє ім’я, тату.

— Я й досі не знаю, звідки ти взявся.

— Моя мати ґвалтом завагітніла від турецького солдата. Вона померла при пологах, а її родина, щоб приховати ганьбу, віднесла мене під текію, сподіваючись, що святі люди підберуть сироту. Вони були дуже бідні.

— Я не встиг…

— Мої страждання тривали коротко, а ти мучився через людську байдужість багато років. Забудь. Скажи те, що маєш сказати!

Темрява, в якій перебував Юсуф, не була більше темрявою, що настає, коли заплющуєш очі, аби зосередитись на якійсь думці. Вона була незручною. Брутальною, насиченою неприємними запахами, дотиками, криками. Хоча добре, що він не бачить цих людей. Вони були потворні, без дрібки світла, без милосердя і без віри. Їхній бог був на землі, такий самий ниций, як і вони, спраглий крові. Ось до чого довели чесну жінку пошуки справедливості. Ось що таке вселенська кривда. Та, навіть, якби вона і согрішила, забивати її камінням — вкрай жорстоко. У його краї не було такого звичаю. Хоча, викинути новонароджене дитя на холод, таке саме звірство. І гріх його теж там, він вчинив його, аби панство могло святкувати день пам’яті Великого Румі. Зло як сонце, хіба можна його зупинити?

Ілір зник, забравши руки з його плечей. Живий, він ніколи не належав би Юсуфу, куди б той пішов з ним? Але мертвий він став його сином, хоча багато років не міг зізнатись у цьому навіть собі. Навіть тому приятелеві, який вирішив стати заклиначем змій, порвавши з голодним безпритульним життям, перетворитись по смерті на кавалок глини замість жмутку проміння. Ілір міг нашептати йому янгольські слова, які б Юсуф вимовив громовим голосом пророка. Але, може, це сталось, бо з потаємних глибин родової пам’яті почали спливати слова пророка Іси, які дід, прадід, прапрадід чули у храмах, нині перетворених на мечеті:

— ХТО З ВАС БЕЗ ГРІХА, ХАЙ КИНЕ В НЕЇ КАМЕНЕМ!

Ось які бути це слова. І Юсуф кинув їх у юрбу замість каменя кволим старечим голосом. Проте дива не сталося. У мові цієї мерзенної черні не було слова «гріх». Вона сама була гріхом супроти Всесвіту. Ближчі до старого почали питати:

— Що? Що?

Замість того, щоб сказати:

— Тихо! Святий чоловік має щось нам оповісти. Давайте послухаємо його!

Звісно, Юсуф би міг виступити свідком, проте свідків вистачало і без нього. Всі вони були куплені, навіть ті жінки, з якими Джаміла ходила продавати зелень до Єрусалиму. Вирок було винесено наперед, а те, що відбувалось зараз, мало на меті розігріти ненависть.

Ще мить — і каміння полетить у дві маленькі скороблені постаті з мішками на голові. Юсуф хотів прорватися наперед, але юрба стисла його, як пащека хижого звіра, і він раптом провалився у темний слизький морок. Опинившись на дні колодязя, він розкинув руки і почав кружляти, відштовхуючись лівою ногою. Він уявив на собі білі шати і високу шапку, стан його підперізував тканий пояс, а не мотузка, сплетена з трави. Він вигвинчував своє тіло з мерзоти і темряви, знявши довкола себе вихор. В тому вихорі були спогади, вчинки самого Юсуфа, уламки Наріжного Каменю, демони з їх неправедним судом. Він перетворився на темне кільце і й піднявся угору. І тоді Юсуф побачив світло, бо сам став світлом. І Камінь став світлом. Юсуф стояв на ньому твердо. А демони, дико зойкаючи, полетіли у пекло.

— Як довго я йшов до цього, — подумав радісно Юсуф.

— Рівно стільки, щоб жалість перетворилась на любов, — відповів йому син його Ілір.

Марія заблукала в Єрусалимі. Вона не знайшла дороги до Гробу Господнього, піднімаючись і опускаючись липкими від бруду сходами, обходячи возики з прив’ялими овочами та всяким іншим товаром. То не був Єрусалим, яким вона не могла насититись, який спрощував і облегшував їй життя, в чиїй любові вона танула, наче віск. Марія не знала слів Геракліта про річку, в яку не можна вступити двічі, але знала слова «Вернися в Дім Свій». Вона була переконана, що це і є її дім. У стінах були двері, з заліза чи твердого дерева, з прогнутими одвірками і стертими порогами. Жодні з них не вели до місця присутності Спасителя, і, врешті, самотня втомлена Марія впізнала серед тих незнайомих будинків один — лічницю для одержимих Єрусалимом, де вона провела одну ніч.

— Отак, — мовила вона гірко. — Отут моє місце.

Їй було соромно за себе. Вона усвідомила, що дитяча мрія, здійснена запізно, може привести до ланцюжка помилок. Всі люди довкола неї — рідні, сусіди, священники — бажали одного: щоб вона не зашкодила тому світові, який вони створювали століттями, і який давав їм шанс вижити. Звичаї, обряди, правила, забобони — вона все розколола, мов гарбуз, одним ударом.

То був понурий, темний дім з густими решітками, склепінчастими коридорами, куди ледве проникало світло. Тепер він був тихий і порожній, а колись у ньому велися битви не на життя, а на смерть. З криками, стогонами, плачами і мовчанням лікарів та санітарів, які діловито снували свою павутину. Марія не забула, де її тримали: в кінці коридору, по ліву руку. За дверима із заґратованим віконцем, з тапчаном, оббитим цератою, і пригвинченим до підлоги. На нього вона і лягла, усім своїм натомленим тілом прикипівши до гладенької прохолодної поверхні. Тут до неї не приповзуть гидкі чорні хробаки. Їй треба відпочити, заснути.

Але сон не приходив. Було холодно, аж цокотіли зуби. Якісь тіні намагались забалакати до неї, але вона затулила вуха. Коли стало зовсім нестерпно, Марія простягла руку в Остропіль свого дитинства і вихопила з рук торговця сувій білого полотна, обгорнулась ним, відгородившись від світу божевільних і божевільного світу. Вона нікому не принесе нещастя: ні дітям, ні бджолам, ні Калинівці, ні Єрусалиму. Вона не дасть себе використати.

Скільки тривав цей стан: годину? день? вічність? Марія гойдалась, наче дитя в сповитку, їй здавалось, наче хтось здалеку співає, тільки не розібрати слів. І під той спів вона заснула, було у ньому щось заспокійливе.

Біла коза протупала по коридору, просунула рогату голову у двері й мекнула. Білий згорток на тапчані навіть не поворухнувся. Коза підійшла ближче, ткнула морду в плече жінки, яка доїла її вранці, і якій належало передати послання. Марія прокинулась, побачила козу і світ знову став простим і зрозумілим.

— Тебе, напевно, подоїти треба? А де Йона, дідусь? — спитала вона, позіхаючи.

Так, ніби коза могла відповісти їй людською мовою. Але та відразу побігла до дверей, озирнулась, кличучи за собою. Марія почула себе так, наче воскресла з мертвих.

Коза вела її лабіринтами вулиць, таких глибоких, що туди майже не потрапляло сонце. Сутінки перейшли у темряву, і на небо висипали зірки. Було їх так багато, що Марія зупинилась і сказала втішено:

— То мої бджілоньки стали зірками!

Небо блищало, аж переливалось тим роєм. Але коза навіть не глянула на небо. Її куций хвостик докірливо тремтів, поки вона чекала на Марію.

— Йду вже, йду!

Марія думала, що коза приведе її до Йони і дідуся, але та зупинилась коло безформної купи, яка біліла під стіною. То були жінка і маленька дівчинка, зв’язані однією грубою мотузкою, ледь живі від страху і втоми. Марія звільняла їх довго, розплутуючи вузли, які простіше було б розрізати. Як вже колись розв’язувала себе, врятувавшись з вогненного пекла. Марія розтерла руки спочатку дівчинці, тоді матері, витерла їм сльози, а потім подоїла козу в стару надщерблену миску, яку знайшла неподалік, і напоїла їх молоком. Засинаючи, дівчинка сказала: