Рiки виходять з берегiв

Розділ IX ВІДПЛАТА

Дебелий парубок знайшов Лазаря Таранця. Спалахнув отаман, коли почув про нове свавілля Стефана Зубрицького.

— Ну, зачекай, негіднику! — погрозив кулаком. — Перший раз ти відбувся маєтком. Тепер головешок буде замало. Збираймося, друзі!

— Всі їдемо, батьку отамане?

— Всі! Тільки не їдемо, а йдемо. Назад на панських конях повертатися будемо, — відповів Таранець і тут же розпорядився: — Ви двоє підете на чорногородську дорогу, ви — на бишівську, ви — на кощіївську. Решта — підуть зі мною. А ти, козаче… як тебе звати? — звернувся він до дебелого парубка.

— Микола Недозорець.

— Ти, Миколо, тихцем проберешся до села. Розвідаєш, чи не прибула до Зубрицького підмога, чи не завітав у гості його дружок Тиша-Биковський. Сходимося біля чорногородської слободи. Не забули нашого дуба? А ти, Миколо, не знаєш дуба, у якого верхівка обсмалена блискавкою?

— Того, що на валу?

— Еге ж. Приходь до нього по заході сонця. Що ж… товариство… Пора в дорогу! Савко, затримайся на хвилинку.

Савка Плиханенко був не тільки одним з найстаріших ватажан, а й першим помічником Таранця, його правого рукою. Йому отаман доручав виконувати найвідповідальніші завдання, з ним радився перед найскладнішими виправами.

— Слухай, Савко. Я думаю розділити нашу ватагу на дві чати. Одну поведу я, другу — ти. Я нападу на замок з боку Ірпеня. Ти — засядеш біля брами. Коли мені поталанить пробратися тихо, то пошлю хлопців — і вони відчинять тобі браму. Якщо ж пан вирветься з моїх рук і кинеться тікати через браму, ти злапаєш його там. Разом із батьком і син може бути. Май на увазі: обидва — досвідчені вояки.

— Зрозумів, батьку, — відповів Плиханенко.

— Тоді пішли. Нам теж пора, — підкликав до себе двох ватажан, які постійно супроводили його.

Невдовзі вони дісталися до Вовчого яру. На дні його в'юнилася вузенька стежечка, схована від стороннього ока густими кущами й схиленими деревами. Яр вибігав до широкого лугу, яким химерно звивалася притока Ірпеня Унава. За річкою похмурою стіною громадився прадавній ліс, що відокремлював Кощіївку від Чорногородки. Яр обривався на узліссі, а стежка верболозами спускалася до перемолу, пірнала в воду і виринала між очеретами на другому боці. Перше ніж вийти з лісу, Таранець розхилив крайні кущі, роздивився на всі боки. За кілька кроків від куща калини, що ріс навпроти нього, побачив двох своїх вивідувачів, які волокли за собою знесилену людину.

Незнайомця поклали горілиць, змочили скроні. Він розплющив очі, криво усміхнувся:

— Таки знайшов вас… Голова тільки запаморочилась…

— Хто ти, чоловіче? — нахилився над ним Плиханенко.

— Іван Письменний з Чорногородки. Спішив… До вас… Біда…

На валу, під улюбленим дубом, чекала несподіванка: в колі гайдамаків сидів Микита Швачка разом з Єгором Степановим. Таранець міцно притиснув їх до грудей:

— Живі! Здорові! Де ж ви були? Що робили?

— Даруй, батьку, — озвався Швачка. — Але ж ви зібралися, здається, в дорогу. Ми теж. Час не стоїть. Пора рушати. Про себе ми потім розкажемо.

Рівно опівночі два невеличкі загони були біля замку Зубрицького. Плиханенко, як і домовлялися, чекав посесора під брамою, а Таранець і Швачка підпливли водою.

Таранець розмотав мотузку, до кінця якої був прив'язаний трилапий рачок, шепнув Микиті:

— Як і раніше. Безшумно й надійно.

Звичним рухом він метнув рачок угору. Свиснула в повітрі линва. З протилежного боку стіни почувся глухий стук. Лазар смикнув на себе. Мотузка натягнулася, туго забриніла.

— Тепер за мною…

Швидко перебираючи пальцями мотузку, він перший подерся на стіну. За ним поспішили Микита Швачка та ще з півдесятка гайдамаків. Перелазили обережно, бо по середині двору горіли два смолоскипи, а в челядній світилося. Скрадаючись попід палісадом, гайдамаки підповзли до челядної, стали обабіч вікон, навели пістолі, а Таранець і Швачка вскочили всередину приміщення. Пахолки, що грали в карти, підхопилися.

— Ні з місця! — гукнув Таранець. — Руки на стіл!

— О! Так тут і наш старий знайомий! — помітив Мандрику Швачка. — Ти пізнаєш, батьку отамане, цю личину?

— Мусій Черевик? — спохмурнів Таранець. — Таки доля звела.

— Пане отамане, — простягнув руки Мусій. — Я ж ваш… Пощадіть. Вік бога молитиму. В такій пригоді стану…

Коли пахолків перев'язали, Таранець підштовхнув Мандрику:

— Веди, негіднику, в панські покої.

Піднявшись на ґанок, Таранець наказав осавулі:

— Гукай пана! І пам'ятай: тільки що… перша куля — тобі!

Мандрика запопадливо застукотів у двері. Гайдамаки притулились до стіни, принишкли. Невдовзі в передпокої зачовгали старечі ноги, почулося невдоволене бурмотіння:

— Це ти, осавуло? І носять тебе чорти серед ночі…

— Ваша милість, — заторохтів Мандрика, — це я, Мусій. Пан Тиша-Биковський козаків прислав, а вам листа передав. Наказав негайно вручити. Якась дуже пильна справа.

— О Єзус Крістус, — промовив Зубрицький і почав відчиняти двері. Заскрипів засув, клацнув замок.

Таранець перший увірвався в передпокій, наставив пістоль на посесора. Той закляк, підсвічник затремтів у його руках.

— Не тремти, пане, як телячий хвіст. Умів над людьми збиткуватися, умій перед ними й одвіт держати! — суворо мовив отаман. Потім кивнув своїм супутникам:

— Огляньте покої!

Ватажани кинулися виконувати наказ. Вони підняли з перин Петра Зубрицького і його сина Тоника, винесли скриньку зі злотими.

— Ого! — зрадів Таранець. — Гарний улов. Перелічи, Микито, при панові, щоб знав, скільки ми взяли.

Прибув і Плиханенко з хлопцями. Стали рахувати разом.

— Шість тисяч злотих, батьку отамане, — повідомив Швачка.

— Половину вручіть достойній людині. Хай вона чесно між усіма селянами розподілить! — наказав Таранець. — Чвертку титарю передайте. Посесор так церкву обдер, що цього ще й мало буде. А другу чвертку доведеться тобі, Микито, у гайдамацьку січову⁽⁵⁰⁾ скарбницю на острів Мигійський відвезти.

— Аз панами ж як? — запитав Плиханенко.

— Та як же… Так, як вони з селянами чинили… Спочатку на колоду, а потім на просушку. Ей, Мандрико, де ти?

Мандрики ніде не було.

— Не вгледіли! — вигукнув Плиханенко. — Ох і в'юн "же!

— Нічого, — заспокоїв усіх Таранець. — Рано чи пізно, а гайдамацьких рук не мине. А ви робіть своє діло.

Звістка про те, що гайдамаки захопили садибу посесора, вмить облетіла Чорногородку. До замку прийшли мало не всі. Лазар Таранець вийшов до гурту.

— Люди добрі, — промовив. — Тут, коли вас не було, я наказав покарати ваших панів. А це подумав: чи ж маю право сам вирішувати? Зубрицькі над вами збиткувалися, то ви й вирішуйте: карати їх чи милувати. Якщо карати, то як саме.

— Дозволь, батьку отамане, — звернувся до Таранця селянин, якого вчора відшмагали першим. — Що тут гадати? Придумали пани колоду й просушку — хай самі скуштують їх.

— На колоду! — загули присутні.

Таранець махнув рукою:

— Стефану — київ і на просушку, а цим двом — київ і в підземелля на хліб і воду. І хай сидять доти, поки не вклоняться громаді й не попросяться.

Панам оголили спини. Засвистіли киї.

Коли Плиханенко передав одлічені в хаті злоті найстарішому селянинові, Таранець знову заговорив:

— Це вам, люди добрі, злоті, вашою працею нажиті. Розділіть їх порівну. Знайте: не панське берете, а своє повертаєте. Беріть усе, що в покоях. Відчиняйте хліви, комори. Все добро ваше. Нам залишіть по коню. З отих, що пан Зубрицький кохав на продаж у Шльонськ⁽⁵¹⁾

— Сідлайте, братці! — вигукнув Плиханенко. — Не тільки ж панам гарцювати. Хай і простому людові послужать.

— Батьку отамане, — підскочив до Таранця один із селян, що карали панів, — Стефан… богу душу віддав…

— То… й грець із ним, — відповів Микита, крутнув конем, скинув шапку.

— Ну, люди добрі, не поминайте лихом. — Хотів сказати щось тепле, ніжне, але йому забракло слів. Нараз перед ним виріс сухенький зморщений селянин і, радісно поблискуючи примруженими очима, швидко-швидко заговорив:

— Пане отамане! Допоміг ти чорногородцям супостата збутися, а чому ж нас обминаєш?

— Кого це вас? — не зрозумів Таранець.

— Кощіївців, батьку. Колись ти частенько до нас навідувався, то й жили ми з горем пополам, а тепер, як забув дорогу до нас, то й зовсім життя не стало.

— Далеко відсіля був я, діду, — промовив Таранець. — У Січі гайдамацькій лікувався. Тиждень, як повернувся до Чернечого.

— Наш пан, Тиша-Биковський, не ліпший Зубрицького. Як об'явиться в селі (а він у Фастові живе), так лиха не оберешся. Цілий день на стайні канчуки свистять. Ні старих не жаліє, ні малих. Жінок навіть не минає: Працюємо в полі від сходу сонця до заходу.

— Де зараз Тиша-Биковський? — запитав Таранець.

— У селі, батьку. В Кощіївці. Ще вчора приїхав.

— А що, хлопці? — звернувся Таранець до ватажан.

— Веди, батьку, — відповіли за всіх Плиханенко й Швачка. — Нема панам пощади!

— Тоді в дорогу, друзі! Прощавайте, люди добрі!

Застояні коні дружно рвонули з місця, підіймаючи хмари пилюки. За мить вони перескочили місток, промчали слободою і зникли в лісі.