Рiки виходять з берегiв

Розділ XX У ПОІРПІННІ

Фастів нагадував розворушений мурашник. Гомін у центрі містечка був не менший, ніж під час найбільшого ярмарку. Біля костьолу в оточенні гайдамаків стояв Микита Швачка. На ньому — синій жупан, підперезаний зеленим шовковим поясом, червоні сап'янці. З-під смушевої шапки виглядає довгий оселедець, над карими суворими очима дашком звисають чорні насуплені брови. Тільки-но скінчився громадський суд. Отамани розійшлися. До Микити підвели п'ятеро селян.

— Біля Сорочого Броду в кущах притаїлися. Непевні якісь люди, — сказав десяцький.

— Чому ховалися? — звернувся отаман до кремезного парубка в полотняному одінні й посірілому солом'яному брилі. Той зам'явся.

— Ми, батьку, — озвався найстаріший із них, — чорногородські. Од фидиратів тікаємо. А під Кощіївкою, над самою Унавою, на таких, як і самі, нарвалися. Бони розказали, що в їхньому селі також фидирати. Бачимо, що з огню вискочили, а в полум'я попали. Ото ми й дали драла за річку. А тут ось… ваші козаки. Думали, що надвірняки вони, що заодно з душогубами отими — ну й кинулися в кущі.

Повідомлення про конфедератів насторожило всіх. Швачка наказав Плиханенкові збиратися в дорогу. Усі чорногородці визвалися проводжати його.

— Напевно, батьку, пора й мені навідатися додому, — підійшов до Швачки Письменний.

— Рушай, Іване. Низький уклін матінці передай, доброго здоров'я побажай. Не забувайте, що конфедерати не тільки під Кощіївкою блукають… Так і дивись, щоб у спину не вдарили… Будьте пильні. Не дайте себе ошукати. Ти, Савко, не тільки в Кощіївку і Чорногородку навідайся. Дізнайся, як там у Бишеві, Лісню й Мостище провідай. Про Новосілки розпитай. До Бондаренка гінця відряди. Розпитай, що там у нього. За тиждень і до нас повертайся.

Тиша-Биковський смакував дробиною. В цей час до їдальні вскочив управитель:

— Паночку, біда! Гайдамаки під Кощіївкою.

Коли Швачка увірвався до Фастова, Тиша-Биковський ледве встиг вискочити із замку й примчати до Кощіївки. Він так перелякався, що було вже зібрався тікати світ за очі, проте доводця конфедератської хоругви заспокоїв його: не слід поспішати, адже, як повідомляють вивідачі з Фастова, гайдамаки, сп'янівши від успіхів, поки ще нікуди не збираються… І от…

— Чи не привиділося тобі, Адаме?

— Ні, паночку. Сам бачив. Мало в їхні руки не потрапив. Іду собі лісом, коли це хтось як закричить. Я притримав коня, звернув у кущі, прислухався. Чую, проситься, щоб помилували. Я лишив коня, а сам навшпиньках до того місця. Бачу — сидять на поляні десятків два гайдамаків, а перед ними панок труситься. А за ними під деревами… коней сила-силенна. Мабуть, з півсотні, а то й більше. А трохи далі — ще гайдамаки.

— А може, то козаки, Адаме? Запорожці до Києва мандрують?

— Та де там, паночку. Пізнав я одного. Івана Логвиненка з Чорногородки. Того, що в Києві в Академії вчився, а тоді з Швачкою злигався, а це, видно, до Плиханенка перекинувся.

— І Плиханенко тут? — сполотнів чашник.

— Тут, паночку.

— А Данило де?

— Осавула, паночку, в Чорногородку поїхав.

— Що ж робити?

— Тікати, паночку. І то швидше!

— А конфедерати? Їх же три десятки.

— Тікаймо, паночку, — наполягав управитель. — Нехай вони бороняться, а ми… тікаймо. У нас же тільки десяток надвірняків. Решта розбіглася. У Фастові до здрайців отих пристала.

— От що, Адаме… Вели сідлати коней.

— Усі козаки поїдуть?

— Усі, Адаме. Та швидше! За півгодини маємо вирушати.

Коли той вибіг, Тиша-Биковський кинувся до тайника; дістав шкатулку, висипав із неї гроші і заховав у пазуху. З килима зняв пістолі, засунув за пояс. Начепив шаблю. Потім по'кликав управителя:

— Пане Адаме… Бачите… Лишати чужих у господі не зовсім зручно. Треба, щоб хтось був із наших людей. Я залишаю вас, пане Адаме, на господарстві.

— Мене? — зблід управитель. — Як же це?

— Ну-у, мусить же хтось оце стерегти, — Тиша-Биковський обвів руками довкола себе. — Я прошу вас, пане Адаме, дивитися якнайретельніше. Пану поручику конфеде- ратському передайте, що Плиханенко задуже небезпечний гевал, до біса хитрий. Хай бережеться… А ще передайте, що я повернуся, напевне, за день, а може, й за два. Доберуся до Бишева, попрошу в пана Харлінського пару десятків козаків…

— А як же я?

— Як? — знизав плечима Тиша-Биковський, — Як і завжди. Господарюйте. Хлопів кощіївських особливо не турбуйте. Нехай гуляють… Колись порахуємось… Перед конфедератами не розщедрюйтесь…

А гайдамаки, пане чашнику?

Тиша-Биковський розгнівався не на жарт:

— Гайдамаки, гайдамаки… Вони вам і сняться, пане Адаме! Запам'ятайте: не такий чорт страшний, як його малюють. Минув той час, коли ми їх боялися. Якщо дізнаються ті здрайці, що конфедерати в нас, вони й носа до Кощіївки не поткнуть. Вони й з Фастова п'ятами накивають!

— Пора, паночку, — просунув голову в двері десятник. — Коні окульбачені⁽⁸⁴⁾.

На ґанку Тишу-Биковського зупинив поручик конфедератської хоругви:

— Ми, пане чашнику, дістали розказ вирушати до Бердичева!

— Що?

— До Бердичева вирушаємо, пане.

— Та як ви смієте… — підскочив Тиша-Биковський, — кидати порубіжжя в таку скрутну годину! Та це ж злочин!

— У яку годину, пане чашнику?

— Таж… гайдамаки за півмилі від нас!

— Не панікуйте, пане чашнику. Нам ті драби ні до чого. Хай з ними пан Стемпковський возиться, а в нас є справи посерйозніші. Ми вітчизну рятуємо, а не з хлопами воюємо! Так що бувайте, пане Биковський. Дякуємо за честь, за гостинність.

Він стукнув підборами, прудко збіг із ганку й попрямував до своєї хоругви.

Тиша-Биковський сплюнув спересердя, кинувся до коней. За хвилину конфедерати, а за ними й Тиша-Биковський з прислугою залишили новий двір, зведений на березі Унави. Ледве встигли вони заховатися в чорногородському лісі, як з протилежного боку, на краю села, заманячіли верхівці в строях запорізьких козаків.

Наблизившись до Кощіївки, Плиханенко наказав десятникам перекрити шляхи на Мотовилівку, Перевіз і Чорногородку. А про шлях на Дорогинку забули і він, і чорногородці, що супроводжували чату. Саме ним і попрямували на Бердичів конфедерати. Помітили їх гайдамаки, що стерегли шлях на Чорногородку.

— Уперед, братці! — вигукнув десятник Ян Байрацький і перший помчав навздогінці втікачам. За ним кинувся весь десяток. Але не встигли гайдамаки вискочити з лісу, як чорногородський шлях озвався сполоханим кінським галопом. Байрацький круто осадив коня на місці. Гул кутих копит поволі затихав.

— І тут прозівали, — з досадою мовив Ян. — А це, певне, був Тиша-Биковський.

Однак розмірковувати не довелося: в центрі села пролунало три постріли — знак збиратися усім десяткам докупи.

— Знову, братці, невдача, — зітхнув Ян. — Везе ж панам…

Плиханенко був не в дусі. Картав себе і всіх разом, скоса поглядаючи на опустілий панський двір, оточений водою — з трьох боків Унавою, з четвертого — глибоким ровом.

— Ладне кубельце, — промовив Гарасько Варикаша.

— Зметем і це! — скригнув зубами Плиханенко.

— Не час, отамане! — обізвався Письменний, — Тиша- Биковський помчав на Чорногородку. — Треба поспішати, поки він лиха там не натворив. Щось неспокійно в мене на душі.

— А чи на Чорногородку помчав Тиша-Биковський? — засумнівався Варикаша. — Ви ж казали, що в тих краях діє Бондаренко. Навіщо ж чашнику поспішати в руки таких, як і ми? Чи не думає він сховатися за рубежем?

— У Перевозі — російський форпост, — докинув Ян Байрацький.

— Тоді чинитимем так, — сказав Плиханенко. — Ти, Гараську, бери два десятки хлопців і мчи на Перевіз. Видасте себе за січовиків, які прямують до Києва. Скажете поручику на форпості, що листа везете до генерал-губернатора від кошового. Хотіли на Васильків, так гайдамаки перешкодили. Із солдатами постарайтеся поспілкуватися, попросіть притримати Тишу-Биковського, якщо там об'явиться, а самі ще й Господарець провідайте. За Господарцем Дзвінкове, а там Жорнівка. Дістанетесь і туди. Потім назад повертайтеся — до Перевозу, а тоді й до Чорногородки. Тут нас чекайте. Ми повернемося днів через два-три.

— А ви куди ж, батьку?

— На Чорногородку… Якщо не наздоженемо Тишу-Биковського, розділимося: Федір Базарний поїде на Бишів, Лісню, Ясногородку, а я — на Мостище, Новосілки і теж на Ясногородку, а звідти — назад, у Чорногородку. Коли всі зберемося, уверх по Ірпеню попрямуємо. Маємо все Поірпіння від шляхти очистити.

Розпрощавшись, Варикаша поспішив до Перевозу, а Плиханенко з рештою загону, виславши наперед дозорців, рушив до Чорногородки. Перетнувши ліс, гайдамаки досягли слободи. Біля крайньої хати їх чекав один із дозорців.

— На слободі, батьку, ні шляхти, ні федератів. Люди говорять: щойно в село промчало з десяток вершників із кощіївським паном.

— Гаразд, — від задоволення потер руки Плиханенко. — Здається, пташечка сільця не мине. Вперед, братці!

Проскочили слобідські піски, обсаджену старезними вербами греблю через Ірпінь, зупинились на вигоні біля кособокої корчми з насупленою стріхою й потемнілими дверима.

— Щось чималенько людей зібралося на моєму подвір'ї. Чи не завернути б нам на хвилинку туди? — спитав Плиханенка Письменний. — Може, про Тишу-Биковського щось довідаємося.

— Завертаймо, — погодився Плиханенко.

Біля воріт їх зустріла сусідка.

— Іваночку, — простогнала вона, — матінка просила передати…

Іван не дослухав, кинувся до гурту. Земляки розступилися. Перед ґанком лежала мертва мати, обіч неї — сусід Грицько Луценко, трохи осторонь — чорногородський посесор Петро Зубрицький.

— Матусю, — вклякнув Іван біля тіла матері, — простіть…

— Як це трапилося? — звернувся Плиханенко до присутніх.

Обізвався один із парубків:

— Петро Зубрицький такого натворив. Ото як гайдамаки минулого року відлупцювали його й кинули до льоху, він на колінах плазував перед нами, аби випустили, клявся, що нікого й пальцем не зачепить. Ми й повірили. Випустили, так він у Фастів як дременув, тільки й бачили. Цілий рік не появлявся. Кощіївський осавула Данило Глевтяк і тут, і там заправляв усім. А як Микита Швачка Фастів здобув, вони з Тишею-Биковським ледве ноги звідтіля винесли. Серед ночі прилетіли. Той — у Кощіївку, а цей — у Чорногородку. Зубрицький засів у замку — і ні гу-гу. Ніби й на світі нема. Аж це сьогодні Глевтяк приїжджає, розказує йому, що фидирати Швачку розбили, Фастів знову захопили. Нібито Тиша-Биковський їх уже і в Кощіївку привів. Зубрицький зразу ж за шаблю — і до Глевтяка: «Веди мене до тих рабусів, що мої гроші торік забрали. Всім голови постинаю!» Привів його осавула до титаря, а в того хата на замку. Вони туди-сюди, а пахолок, що поблизу титаря жив, візьми і ляпни: «Пане, вони ж не всі гроші на церкву віддали, тільки четверту частину. А решту поділили між собою. На Жолобовині мати Івана Логвиненка, що з ними злигався, живе. Йому теж щось дісталося. Де ж він гроші дів? Звісно, матері віддав». — «Веди до старої розбійниці!» — закричав Зубрицький. Приїхали вони до тітки Одарки. «Давай, відьмо, гроші!» — кричать. А тітка знати нічого не знає. «Тягніть її до замку! — горлає Зубрицький. — Там зразу правду скаже!» Тітка — в крик. Почали люди збігатися. Пахолки полякалися. Зубрицький тоді оперіщив нагайкою одного, другого. «В'яжіть її!» — закричав. А сусід тітчин — Грицько Луценко — як з копита: «Заждіть, пане. Хто винен, той хай і одвічає. Тільки ж Одарка при чому тут?» — «Ах ти ж, бидло!» — підскочив до нього Зубрицький та нагайкою його, нагайкою. А в Грицька сокира в руках була — ну, він і порішив посесора…

— А мати ж як? Грицько Луценко? Хто їх…

— Поки ми отямилися, Глевтяк на коня скочив, Грицька з пістоля застрелив, тітку Одарку шаблею зарубав і кинувся тікати. Ми за ним, а на вигоні — якісь верхівці гарцюють. Дивимось — Тиша-Биковський з надвірняками. Мабуть, од вас тікав.

— Де він? — загорівся Плиханенко.

— Кудись туди, — показав парубок рукою, — на Мостище, чи що, помчали.

— А може, на Перевіз? — докинув хтось. — З Кощіївки не зумів туди проскочити, так цією дорогою думає…

— А може, в Мостищі на російську сторону сподівається перебратися?

Плиханенко мовчки вклонився загиблим, кивком голови звелів одному з десятників залишитися біля Письменного й повів свою сотню навздогінці втікачам. Через якусь мить перетнули північну частину села, вискочили на кручений путівець, пірнули в Куделю. За невеличким вибалком дорога роздвоювалася: одна петляла поміж крислатими дубами в напрямі Лісні, а друга вела на Мостище. І там, і там виднілися кінські сліди — виразні, свіжі.

— Думав триматися купи, — сказав Плиханенко, — а доведеться-таки ділитися. Ти, Федоре, прямуй на Бишів, Лісню, тоді на Ясногородку, а ми помчимо на Мостище, Новосілки, Ясногородку. Там і зустрінемося.

І знову кушпелили коні по висохлій від бездощів'я дорозі, і знову по обличчях гайдамаків льоскало віття кущів та низькорослих дерев і злякано шарахалося лісове птаство. Глухо стогнала земля під копитами. Поривиста луна розліталася на всі боки, плуталася поміж дубами, завмирала в ярах та вибалках. Бір скінчився. Дорога вибігла на поля. Показалося невеличке сільце.

— Ось і Мостище, — махнув нагайкою Савка.

За два-три гони від першої хати зупинилися. Підкликали дівчинку, що пасла корову на толоці.

— Чи не проїжджали, доню, по цій дорозі вершники? — запитав Плиханенко.

Та недовірливо покосилася, деякий час міркувала, напевне, що його робити, потім несміливо підійшла до отамана.

— Он туди повернули, — показала рукою на балку.

— А скільки їх було?

— Остільки, — розчепірила пальці рук. — їдьте цією стежкою. Там озеро…

Плиханенко розділив гайдамаків на три групи: одній наказав обходити долину зліва, другій — справа, а третій — простувати стежкою в глибину гущавини. Сам рушив попереду останньої групи. Йшли обережно, раз у раз прислухаючись. Невдовзі почулися приглушені голоси, а потім крізь прогалину в кущах стало видно надвірняків, що поїли коней. Коли гайдамаки підкралися до самої галявини, Плиханенко гукнув:

— Козаки! Ви оточені! Наказую кинути зброю!

Надвірняки застигли на місці, лиш Тиша-Биковський метнувся до коня, заніс праву ногу в стремено. Тієї ж миті Плиханенко вистрілив. Чашник болісно скрикнув і став осідати, вхопившись руками за праву ногу.

— Наказую кинути зброю! — ще раз гукнув гайдамацький ватаг.

Надвірняки підняли руки. Плиханенко підкликав до себе Байрацького:

— Женіть їх на Фастів. Там кубло пана чашника, там і карати його будемо. Швачка давно бачити його хотів. А ми, братці, — повернувся до гайдамаків, що лишились біля нього, — до діда Кошового на пасіку. Провідаємо старого, розізнаємо, що в навколишніх селах робиться. Гайда!