Рiки виходять з берегiв

Розділ XXII КІНЕЦЬ СПОДІВАНЬ

Проминуло кілька днів. Швачка почав було турбуватися: довгенько не нагадує про себе Плиханенко, нема ніяких звісток від Чернявщенка, що разом із Яковом Безрідним повіз листа до генерал-губернатора. Та ось прибув гонець од Бондаренка. Іван, оволодівши Радомишлем, Брусиловом, Бишевом та Макаровой, повідомляв, що збирається вдарити на Чорнобиль. Обізвався й Таран. Звільнивши від панів усі села на захід від Білої Церкви, він рушив на поміч Максиму Залізняку під Умань. Повернувся Ян Байрацький, розповів, як Плиханенко піймав Тишу-Биковського і як той по дорозі до Фастова помер з переляку.

— Ну що ж, — сказав Микита. — Ми наказ батька Максима виконали. Тепер пора далі йти. Почекаємо день-два — і до Умані.

— Якби на мене, то я й сьогодні рушив би, — мовив Журба.

— То й іди зі своїми. А я почекаю вістей від Чернявщенка.

У той же день Журба залишив Фастів. А наступного дня, ще вдосвіта, в табір влетіло два гінці.

— Батьку отамане! — схвильовано вигукнув перший. — Поблизу Гумані царицині війська полонили Тарана.

— Батьку! — доповів другий. — Царицин полковник Чорба захопив у полон Семена Неживого.

— Сотників і десятників до мене! — вигукнув Швачка.

За кілька хвилин у кімнату ввійшли Станіслав Копиткевич, Єгор Степанов, Ян Байрацький, Микола Недозорець та ще кілька чоловік. Разом з ними на порозі появився незнайомець.

— Я, пане отамане, з Києва, — обізвався прибулий.

— Що там? — пішов йому назустріч Микита Швачка.

— Послів твоїх, отамане, генерал-губернатор до в'язниці кинув. Сибіром погрожував. І тебе недобрим словом згадував.

— Стій! Щось ти не те говориш, — побагровів отаман, — Хто тобі це сказав?

— Мій син у губернській канцелярії писарчуком служить. Посланці твої, батьку, попросили його передати, щоб ти не посилав більше нікого до Києва. До Залізняка йди.

Отаман заходив по кімнаті.

— А я вірив йому! Хотів з панами порозумітися. Всі вони одним миром мазані. їм хлоп страшніший, аніж конфедерат. Ще сперечався з тобою, пане Станіславе… Що ж тепер робити?

Сотники й десятники запалили люльки.

Першим озвався Єгор Степанов:

— Негайно рушаймо до Умані. Треба сукупно з батьком Максимом рішати, як далі бути.

— Я теж такої думки, отамане, — підтримав його Копиткевич.

— А решта? — запитав Швачка.

— Всі згодні, батьку, — загомоніли сотники й десятники.

— Тоді вирушаємо у пообідню пору. Мартин Коваленко зі своїм десятком нас прикриватиме. Нікому й нікуди без дозволу не відлучатися.

Всі вийшли. Микита стомлено опустив на груди голову, задумався: вибирав найкоротший шлях на Умань.

Через годину гайдамацькі сотні почали залишати Фастів. Стурбовані жителі вибігали на вулиці, кидалися до гайдамаків:

— Куди ж ви, соколики наші?

— На кого ж нас полишаєте, рідненькі?

— Хто ж нас захистить? Що будемо чинити, як повернуться пани?

Швачка звівся на стременах:

— Не опускайте голови, люди добрі. Нас кличе батько Залізняк. Хочемо сукупно діяти, бо з Польщі велике військо проти нас виступило. Розіб'ємо супостатів, повернемося.

За Телешівкою, де гайдамаки зупинилися на ніч, до них приєдналося кілька донських козаків.

— Набридло царициним офіцерам за прислугу бути, — пояснив їх отаман. — Що не скажи — не так, що не зроби — неправильно… Різки й кулак — на кожному кроці.

Коли були за десять верстов од Богуслава, дозорці доповіли, що попереду стоїть царицине військо. Швачка зібрав на раду сотників.

— Що будемо чинити? — спитав.

— Треба назад, — обізвався Байрацький.

— А може, на Таращу рушимо? — запропонував Недозорець. — Обійдемо їх. Хтозна, що в тих офіцерів на думці.

Поки радились, прибули нові дозорці. Вони доповіли, що окремі підрозділи царського війська появилися позаду, а також у селах, які тягнуться обабіч шляху.

— Схоже, що нас оточують, — зауважив Копиткевич. — Доведеться пробиватися.

Сотники задумалися. Нарешті мовчанку порушив Недозорець:

— Думай не думай, мабуть, таки доведеться йти на переговори. Іншого виходу я не бачу.

— Можна було б, звісно, прорватися, — в задумі мовив Копиткевич. — А це означало б, що ми почали воювати проти царициного війська.

— Ні, таки вихід один: поки не пізно, спробувати вдатися до переговорів.

На тому й порішили. Швачка віддав наказ продовжувати рухатися на Богуслав. Сам вирушив попереду. Оглядаючись на посмутнілих гайдамаків, спробував пожартувати:

— Чому, хлопці, повішали носи?

— Шила в мішку, пане отамане, не заховаєш. По обличчях сотників бачимо: не час для веселощів.

— Що ж, братці, час чи не час, а справжній козак не боїться ні тучі, ні грому. Давайте краще заспіваємо, та так, щоб нашим ворогам аж нудно стало.

Та співати не довелося: на дорозі з'явився невеличкий кінний роз'їзд. Один із дозорців повідомив:. — Пане отамане, підполковник Московського карабінерного полку Вільгельм Бринк запрошує тебе разом із сотниками до себе на розмову.

Швачка підкликав сотників:

— От що, братці. Нас запрошують на розмову. Проте… я думаю, що всім їхати небезпечно. Поїду я сам… Хіба візьму ще Миколу Недозорця… А решта… Будьте при своїх сотнях. Пильнуйте… Коли що не так, пробивайтеся!

За невеличким переліском перед ними відкрилося широке поле. На пагорбі виднівся білий намет. Перед ним, вишикувавшись двома шеренгами, стояло десятків чотири солдат. За наметом, під березовим гайком, застигли два відділи кінноти. По боках теж можна було помітити вершників. «їх набагато більше», — подумки зауважив Швачка. Повернувся до війська, що йшло позаду, подав знак зупинитися й чекати.

З намету вискочив моложавий поручик, наблизився до Швачки й Недозорця:

— Отаманів прошу до пана підполковника.

Швачка й Недозорець переступили поріг. За невеличким похідним столиком сиділи три офіцери. Обабіч, взявши на караул, стояли чотири солдати.

Микита зняв шапку, склонив голову. Недозорець зробив те ж саме.

— Отаман Жерелівського куреня Микита Швачка має честь вітати офіцерів її імператорської величності.

Підполковник Бринк, підстаркуватий офіцер у розкішній перуці під широким трикутним капелюхом, метнув на нього крижаний погляд і, не відповівши на привітання, заговорив:

— Я підполковник Вільгельм Бринк. Мене послаф сюди полковник Московського карабінерного полку Протасоф. Я вам наказую: видайт мені біглих російських зольдат і сербський пікінер, скласти зброя і розійтися по доміфках, а запорізьких козакіф повернуйся в свій команд і за порушення закона поніс відповідальність.

— Пане підполковнику! — спаленів Швачка. — Ми, піддані її імператорської величності, козаки запорізькі, прийшли на землю батьків своїх, щоби разом з посполитим людом, який утисків неймовірних зазнає, бити наших ворогів. Ми діємо по універсалу кошового Війська Запорізького і яко воїни цариці…

— Як ти смієш, нехіднику? — вдарив шпагою об килим Бринк і підхопився. — Як ти смієш сепе і свой зграя розпойникоф називайт Войском Запорожским, войском єйо імператорськой величность? За такі слофа ти пудеш відповідайт! Зараз же давайт ваші шабля!

— Що ж, візьми, — гнівно кинув Швачка і вихопив шаблю з піхов.

Блиснула шабля і в руках Недозорця.

— Взять їх! — просичав Бринк.

Солдати наставили рушниці.

Одночасно на Швачку й Недозорця кинулися ззаду кілька чоловік, звалили на землю, вирвали з рук шаблі, витягнули з-за поясів пістолі, зв'язали й кинули в куток.

— Який сором! — важко зітхнув Швачка. — Брехнею заманити в капкан людей, що так на вас чекали.

— З розпойником мені нема про що розмовляйт… Я топі… наказувайт: сказайт своїм розпойник — складайт зброя. Біглий зольдат — вперйод!

Микита звівся на ноги. За ним устав і Недозорець.

— Що ж… скажу… поки рот не зав'язали.

Їх виштовхнули з намету. Швачка поглянув з пагорба й зрозумів, що увесь загін потрапив у западню. Набравши повні груди повітря, гукнув що мав сили:

— Братці! Нас зрадили царицині офіцери!

Бринк дав команду. Шеренги солдат розступилися — і на гайдамацькі лави розкритими пащами визвірилися гармати. Єгор Степанов зіскочив з коня, став навпроти, розкинув руки:

— Братья! Я бывший русский солдат, а ныне казацкий сотник! Не стреляйте в своих братьев! Они сражаются за свою свободу! Придет время, и мы вместе подымемся против наших общих врагов!

Бринк підкликав поручика. Варикаша здогадався, про що міг він говорити поручику, і поза кіньми кинувся вперед, затулив сотника. Єгор ступив крок ліворуч і став рядом з ним.

— Братья! Сегодня вы стреляете в нас, а завтра они будут стрелять по вас.

До Варикаші й Степанова приєднався Копиткевич.

— Панове солдати! Я поляк…

— Огонь! — скомандував поручик.

Гарматний залп скосив Копиткевича, Варикашу й Степанова та ще кількох гайдамаків, які стояли в перших рядах. Ян Байрацький, чудом лишившись живим, підняв шаблю над головою:

— Братці, за мною! — і кинувся вперед.

Солдати зімкнули ряди, затуливши намет. Десятки багнетів блиснули перед очима гайдамаків. Байрацький повернув коня ліворуч і помчав до березового гайка. За ним проскочило кілька десятків гайдамаків. Решті перегородили дорогу кіннотники Бринка…

Поки солдати й гусари в'язали поранених гайдамаків, писар під диктовку Бринка закінчував писати рапорт, у якому повідомляв полковника Протасова, що 9 липня за 10 верстов від містечка Богуслава підполковник догнав «партію лиходіїв», керованих отаманом Швачкою, і розбив її, взявши в полон отамана.