Рiки виходять з берегiв

Розділ XIV СПОВІДЬ

На Запоріжжя вибрались третього дня на світанні. Братчики вивели їх далеко-далеко в степ. За прадавнім курганом вони попрощалися, і гайдамаки віялом розсипалися по росянистих травах. Провівши їх поглядом, Швачка, Письменний та Недозорець вирушили в дорогу. Як поминули чагар, приострожили коней. Декілька гонів скакали понад крутою балкою, три дні петляли вздовж Чорного Ташлика, вплав перебралися через Інгул та Інгулець. А коли й Саксагань залишилася позаду і показалася долина Базавлуку, попустили коням поводи. Тепер усі троє були вже на Запоріжжі — і всяка небезпека минула. Іван зрозумів це з першого Микитиного слова і тільки тепер звернувся до нього з запитанням, яке так мучило його всю дорогу:

— Навіщо ти Єгора у гайдамацькій Січі залишив? Чому на Запоріжжя не взяв?

— Ти думаєш… мені легко було розлучатися з ним? І йому так само. Але… що поробиш. На Січі Запорізькій залога царська стоїть. Степанов це добре знає. Вже раз опікся. Тепер його туди й калачем не заманиш. Та й ми ненадовго їдемо. Тебе б лишень прилаштувати…

— Еге, — вхопився Письменний за останню фразу, — я все хотів тебе запитати, що це ти на Мигійському про мене торочив? З ким і чого я маю до Києва повертатися?

— Як із ким? Із братчиками січовими. Це мені по дорозі до Мигійського таке в голову прийшло. Кожного року Січ одвозить гроші на потреби вашої Академії. Цього літа ще зарані буде, бо ні ти кошового товариства не знаєш, ні тебе в коші не знають. А рік у школі січовій побудеш — усі до єдиного братчика взнають і безпремінно полюблять. Там дидаскалів шанують. Тоді вже й про Київ заговорити можна буде. Повезуть гроші — і ти з депутацією перед своїм ректором предстанеш. Зручно буде відмовляти йому? Га? Як ти думаєш? Отож-то! А коли ще й Семен Драний попросить — ти знову спудей.

— А Семен Драний хто буде? І звідкіля ти знаєш його?

— Семен Драний — то писар січовий… Кому ж і знати його найбільше, як не мені. Разом ворогів били, разом із неволі тікали. І на морі Чорному тонули разом, і на Тендері грішне тіло сушили…

А мені й не розповідав про це… Про Січ Запорізьку розказував, про Гайдамаків…

— То інша річ… Розповідав, бо лють у мені кипіла…

І він осікся, дивно поглянув на Письменного та Недозорця і пустив коня галопом. Хлопці ледве-наледве встигали за ним. Тільки на березі Базавлуку зупинилися, перепочили, напоїли коней, трохи попасли їх і самі підкріпилися.

Микита мовчав. Іван зрозумів, що своїми словами зачепив у душі товариша якусь надзвичайно болючу струну і тепер не наважувався підійти, не наважувався запитати. Швачка тим часом повільно, мов знехотя, дожував сухаря, запив його джерельною водою, простягся горілиць, підклавши долоні під голову. Іван загорнув їжу, приторочив сакви до сідел, Микола сходив по воду. Вже й сонце схилилося до вечірнього пругу, а Швачка лежав та й лежав у тій же позі, втупивши зір у безбережну просторінь ледь-ледь захмареного неба. Микола приліг біля коней і задрімав. Іван одійшов поодаль, сів під вербою край берега та й собі задумався.

Тихий, спокійний Базавлук нагадав йому рідний Ірпінь. І навіть місце, де вони зупинилися на спочинок, перемолами своїми і крутуватими зламами вузенького русла теж було схоже на Ірпеневі береги. Сидів, дивився, згадував. Подумки попростував до хати, зустрівся з матір'ю, наговорився з батьком, пригадав і далеке дитинство, і Академію, і мандри по Україні… Як не давно було — і разом з тим, ніби вчора.

— Пора, — долинув Микитин голос.

Іван підхопився. Через хвилину-другу вони вже знову були в дорозі. Далеко в степу, затканому розкішним різнотрав'ям, Швачка натягнув попущене повіддя і перевів коня на тиху ступу. Іван зрозумів, що Микита розкаже їм щось особливо задушевне.

— Пробач мені, пане-брате…

— Що ти, Микито, — перебив його Письменний. — Це я маю, друже мій, вибачатися перед тобою.

— Не картай себе. Не розповів я тобі про своє лихо, бо не міг: таким важенним каменем лежало на серці воно, що ні підняти, ані відсунути його самому.

— Тоді не кажи, пане-брате, не ятри давні рани, — торкнувся його руки Письменний.

— Коли вже почав, то скажу. Сам знаєш: зважитися важко. Слухайте. Ще кілька літ тому стояв над Тетеревом невеличкий хуторець. Було в ньому всього-на-всього шість дворів. Два з них — ворота в ворота. В одному з тих дворів — хлоп'ятко, а в другому — дівчинка. Були в них брати і сестри. Одні повмирали, інші по білому світу розійшлися. Лиха недоля порозганяла. А двійко ростуть укупі. Одне без одного й кроку не ступить. Незчулися, як і покохалися. Уже й весілля було на порозі, аж тут пригода звалилася як сніг на голову: його добрий та сумирний батько підняв на пана вила… На другий день старого зашмагали до смерті. Син відплатив за батька: опівночі прокрався у маєток і порішив того пана та ще й одного з гайдуків на додачу. Тре' було тікати. Забіг, щоб узяти кохану в дорогу, а батьки її — гопки: знайди, говорять, сяке-таке пристановище, а тоді й бери. Дала наречена слово йому (вони вже й заручені були), що ждатиме: «Хай і сивою, а дочекаюся». Майнув той хлопець на Запоріжжя. Записали братчики в Жерелівський курінь. А коли дізналися про його лихо, підібрали шмат грунту в балці, хатину зіп'яли. «Привозь свою кохану, — сказали, — обживайся». Розквітла душа його… Та не на щастя йшлося. Поїхали якось козаки по сіль. Давно вже не чути було ні про напади, ні про незгоди з ординцями. Та ось одного разу, десь так під ранок, вони й оглянутися не встигли, як налетіла бродяча ватага ординців, що, певне, промишляла розбоєм. Двох його друзів убили, а трьох у полон захопили. Так опинився козак на галері. А як звільнився та прибув на Тетерів, своєї Оксани вже не застав. Переселив її стареньких батьків молодий пан, а куди саме — ніхто не знав. Його ж матір до панського двору забрали швачкою. Тільки, самі розумієте, не ради шитва старенька в маєток потрапила. Мала вона за приманку служити: син таки прийде до матері. Довго кружляв козак поблизу села, довго міркував, як матір порятувати, аж поки з гайдамацьким отаманом Лазарем Таранцем не зустрівся. Той і поміг йому. Пана підсмажили трохи, матір визволили, і перевіз її козак подалі від того страшного місця. Доручив добрим людям над Унавою, а сам у Лазареву чату пішов. Минали дні, а кохана дівчина не йшла з голови. Довідалися хлопці, що тепер пан Оксану до двору забрав, все ще сподіваючись козака в пастку заманити, для чого й гайдуків удвоє збільшив. «Ну, — сказав отаман, — треба-таки відбити йому смак до полювання». І полетіли ми… Та й знову не застали Оксану… У той же вечір підпалила вона панський дім, а сама втекла. Гайдуки по її сліду кинулись, а ми — до маєтку. Дізналися про все від панської челяді, допалили те, що посіпакам удалося погасити, й пустилися дівчину шукати. Вона ж як у воду канула… А мати… мати померли… Що було далі, самі добре знаєте. А тепер знову на Запоріжжя потягнуло…

Всі троє довго мовчали. Небавом заїхали в простору улоговину і врізалися в таке буйнотрав'я, що стомлені коні ледве виривали ноги з тієї розмаїтої гущавини. Духмяно-терпкий полин, цупкий стоколос, присадкуватий дрік, в'юнкий підмаренник, зелено-сизий типчак, біло-жовті ромашки, рожева конюшина, а на пагорбах — сива-сивісінька тирса… Крутими хвилями розгойдує степ, кучеряво піниться на обрії. Іван аж зупинився від захоплення, взяв Недозорця за рукав: дивись, мовляв, яка ж бо краса навколо. І раптом застиг, а потім викинув руку з нагайкою у напрямі небосхилу:

— А то що?

Небокрай вигинався двома пагорбами, увінчаними гострими шпилями.

— Бекети, — спокійно мовив Швачка. — Сторожа козацька. Ворога чатують, аби в Січ не прорвався зненацька.

— То, може, знак подати, що ми свої?

За всі минулі дні Микита вперше засміявся:

— Ну що б то за козак, та ще січовик, був, якби своїх од ворогів не відрізняв. Та й хто б із чужинців поїхав отак відкрито, як ми? Шляхтич, людолов якийсь? Адзуськи! Вони теж не ликом шиті. Але до одного з бекетів ми таки заїдемо. Нудьгують хлопці. Новинами поділимося, перепочинемо, а то й заночуємо.

— Але ж до вечора ще далеко.

— І до бекетів неблизько. То тільки здається, що вони рядом.

Микита не помилився: вони ще довго добиралися. При виїзді з вибалка підняли кілька сайгаків, ті налякали табунець тарпанів. За тарпанами кинулися навтікача опасисті дрохви, прямо з-під ніг шарахнулися куріпки та перепілки, тривожно просвистівши, ховалися в нори байбаки. Тільки орел повільно ширяв у високості під самим громаддям хмар, ні на кого не зважаючи, нікого не лякаючись.

Коли Микита з товаришами наблизився до бекету, в казані на триногах парував куліш. Усі ці дні вони перебивалися всухом'ятку, тому варена страва, заправлена цибулею і товченим салом, залоскотала в ніздрях. Микита зняв шапку:

— Добривечір, шановне товариство! Хліб-сіль вам!

— Доброго здоров'я! Просимо до вечері.

— Спасибі на доброму слові. Не відмовимося.

Біля прадавньої височенної могили, на якій підіймалася фігура, паслися коні козацької сторожі. Подорожні, знявши сакви та сідла, стриножили своїх і пустили на гіашу, а самі пішли до гурту. На степ лягали сутінки. Поволі скрадався присмерк. Один із козаків підворушив присок, підкинув кураю. Вогнище задиміло, бризнуло іскрами. Полум'я кинулось на галуззя і поповзло догори. По обличчях запорожців, які обсіли півколом казанок, химерно застрибали тіні й відблиски.

— Здалеку прямуєте? — запитав прибулих старий козак.

— З України, батьку. Від самого Києва. Козаків у Жерелівський курінь везу. Приймете?

— Ого! — протягнув тон же козак, — Так-таки і в Жерелівський. Хто ж це тобі вибрав наш курінь?

— А чого б це мені у свій курінь не привезти своїх земляків?!

Старий козак зупинив ложку на півдорозі від казанка до рота.

— Що ти сказав? — мовив спроквола і тут же гукнув: — Ану, хлопці, не застуйте світла, дайте на людину глянути.

— Е-е-е, постарів пан сотник, — не витримав Микита. — Рядом спали, рядом у чайці гребли, разом з полону тікали…

— Микита! — крякнув січовик, — Звідкіля ти взявся? Таж… Я тебе тільки по голосу й пізнаю… Де ж твої вуса? Де оселедця подів? — І він ухопив Микиту в обійми.

— Це, батьку, діло наживне. Пройде тиждень-другий — і вуса відростуть, і оселедець появиться.

— То знайшов свого кривдника? Виручив дівчину?

Швачка опустив голову.

— Ні, батьку.

Потім стрепенувся:

— Але знайду!

— І про дівчину нічого не знаєш?

— Нічого…

— То вже зовсім кепська справа… Однак не журися: повернемось на Січ — щось придумаємо…

Аби перевести розмову на інше, Микита познайомив сторожу з Письменним та Недозорцем.

— Таких нам треба, — загули козаки. — Семен Драний звозить потроху тямущих дидаскалів, але ж охочих учитися уму-розуму що далі, то більше й більше на Січі.

— Чому ж тоді не прийняти? І козаків молодих треба.;. Ну, вечеряйте, хлопці. Не сидіть, як засватані дівки.

Потім кивнув на козака, що сидів рядом:

— Знайомтеся, Микито. Це Андрій Журба — молодий отаман Канівського куреня. Теж із панських. І теж пана на той світ спровадив…

Журба простягнув Швачці велику жилаву руку. Микита дружньо посміхнувся, потиснув його широку п'ятірню.

— Радий буду не тільки знати, а й дружити, — сказав.

По вечері два козаки стали на чати, інші (в тому числі Недозорець і Письменний) лягли на могилі й солодко заснули, а Микита Швачка з сотником Наумом Дідушком довгенько пригадували спільні походи й січове товариство — усіх живих і тих, що покояться в землі чи на дні морському, по кому лишилася пам'ять добра та слава невмируща.