Рiки виходять з берегiв

Розділ XVII У КУДЕЛІ

Фастів лишився позаду. Опівночі перебралися через Унаву, поминули Кощіївку і лісом під'їхали до Чорногородки. На слободі було тихо. Похмуро бовванів над Ірпенем замок. Здолали піщаний путівець, вибралися на греблю.

— Плиханенко просив не чіпати ні Кощіївки, ні Чорногородки. Хай Тиша-Биковський і Петро Зубрицький похазяйнують трохи: зберуть урожай, підгодують худобу, накопичать грошей. Тоді й настане їхня черга, — промовив Швачка, повернувшись до супутників, що не зводили очей із замку. — Поїдемо даді. Зупинимося в Куделі. Цей ліс великий, дрімучий. Лежить він між Чорногородкою, Би- шевом, Ліснею, Добковщиною й Мостищем, перелісками з'єднується з Богушівським, звідтіля до Гайдамацького яру рукою подати — лише перескочити річку Трубище. Пошлемо з Куделі у всі навколишні села вивідачів, розізнаємо, як поживають пани й орендарі, та й почнемо знайомитися з ними.

В селі заспівали треті півні. Невдовзі обізвалися й слобідські. То тут, то там заблимали вогники.

— Треба нам поспішати, — сказав Микита.

Коні рвонули з копита. Знявши хмару куряви, гайдамаки чвалом пролетіли принишклу вуличку, вискочили за село. Микита повернув на путівець, що слався чорногород- ськими полями до Куделі. Той путівець спустився в розложисту долину, порослу густим підліском, і став звиватися поміж старезними крислатими дубами, зрідка лисніючи на невеликих галявинах. Місячне сяйво, пробиваючись крізь густолисте верховіття, мерехтіло під кінськими копитами, стрибало зайчиками на спинах верхівців. Коні вистукували копитами об пересохле коріння, зрідка пофоркували.

Місяць поволі згасав. Сходило сонце, а під сплетінням дубових крон було напівтемно, сиро й прохолодно. Все говорило про те, що вони під'їжджають до води. Невдовзі почулося жеботіння струмка, який вливався у нешироку тихоплинну річечку Лісню, що несла води свої до Ірпеня. Річечку обступили верби, вільхи, а поміж ними великими пелехатими шапками тулилися верболози.

Біля галявини гайдамаки спішилися. Поки розклали багаття й варили куліш, Письменний і Недозорець впечерували раків і наловили пічкурів. Сніданок вийшов на славу, їли мовчки. А коли спорожнили казан і відпочили з дороги, Швачка зібрав коло себе вивідачів і кожному визначив село, в яке той має піти. Наприкінці сказав:

— Вирушайте, хлопці, як тільки зайде сонце. Довго не баріться. День-два, не більше. До всього придивляйтеся, про все дізнавайтеся, але не попадайтеся в руки панським лакузам.

— Постараємось, батьку, — за всіх відповів Недозорець. — Моя матуся, коли я тікав купатися до Ірпеня, казала: «Гляди ж мені, шибенику: втопишся — додому не приходь!»

— А ви навпаки, — засміявся Швачка, — якщо й потрапите, не дай бо', до буцегарні — усе-таки назад повертайтеся.

У той же вечір вивідачі вирушили в дорогу, а троє гайдамаків, що залишилися в таборі, взялися копати землянку в глодових заростях.

Минув день. Минув і другий. Один по одному поверталися хлопці. Дехто прибував із запізненням. Швачка журив таких, але терпеливо чекав наступного. Розпитував, хто що бачив, про що дізнався.

Письменний і Недозорець розповіли, що в Чорногородці по смерті Стефана Зубрицького господарює Петро, Він присмирнів, знайшов поміркованішого, ніж Мандрика, осавулу й старається уникати сутичок із селянами. А Тоник, як і перше, вередує. Ще нахабнішим став. Похваляється відомстити за діда.

— Гаразд, — сказйв Швачка. — А в тебе що, Глечику?

Невисокий опецькуватий Тиміш мав невелику голову, занадто довгу шию, похилі плечі й товсті короткі ноги. На Мигійському острові його прозвали Глечиком — так він скидався на ту посудину. Яке було його прізвище насправді — ніхто не знав.

— Ходив я, батьку, в Ясногородку, — почав розповідати він. — Містечко як містечко. Якщо йти звідси, то за Трубищем лежить. По ліву руку від нього село Довгий Брід, по праву — хутір Богушівка. Усі належать Францу Шуйському. Живе князь Шуйський у гарному просторому будинку. А будинок посеред саду стоїть. Довкола саду — рів, заповнений водою, вал, а на валу — височенний дубовий частокіл. При в'їзді — брама, кута залізом. Усім Ясногородським ключем⁽⁶⁸⁾ як і всюди, правує губернатор, а селами — економи. Ясногородський економ — ненажера. Ні з чим не розминеться. Помре хто-небудь — він сам іде відумерщину⁽⁶⁹⁾ забирати. Гребе — що під руки попаде. А потім змушує посполитих купувати увесь той непотріб. Як випаде в селян вільна днина, гонить усіх — і старих і малих — по гриби. І горе тому, після кого хоч поганенького гриба знайде. Так відлупцює ціпком, що наледве додому приплететься.

— Гаразд. У лісі його й присочимо, — сказав Микита. — А в Лісні як?

— Страшно бідують ліснянці, — важко зітхнув Кожушко. — Земля в них бідна, один пісок. Уродить яка-небудь злибеда — економ тут як тут. До зернини обчистить. Кожної весни без хліба люди. Щавлем та кропивою перебиваються. А тут ще кожного тижня Хомі Клюковському, пріору Бишівського кляштору⁽⁷⁰⁾, людей подавай. Усе набіги чинить. То на одного шляхтича нападе, то на другого. А це від самої весни по селах Бишівського і Ясногородського ключів ганяє, церкви закриває, православні обряди відправляти заказує.

— І це запам'ятаємо, — кивнув головою Швачка — Потрапить нам у руки — все згадаємо. Ну, а я… діда Грицька Кошовогo провідав, у Новосілках побував. Тамтешні поміщики, брати Ленкевичі, теж збиткуються над людьми. Як доберемося до них — до нових віників пам'ятатимуть… А тепер пора і в Гайдамацький яр перебиратися.