Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша

Глава 1. Ю. Митрофаненко, М. Ковальчук. Конфлікт революцій на Поінгуллі (березень 1917 — лютий 1918 р.)

Більшість земель теперішньої Кіровоградщини входила до Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії, частина західних — до Уманського повіту Київської губернії, а також частина сучасного Олександрівського району. Про події Лютневої демократичної революції 1917 в Росії мешканці краю дізналися в березні 1917 р. з різних джерел. Краєзнавці Петро Кизименко та Федір Шепель дослідили, як мешканці міста на Інгулі отримали звістку про революційні події в Петрограді. Федору Шепелю в обласному архіві вдалося відшукати розпорядження, яке надійшло до Єлисаветграда з Петрограда, адресоване членам міської думи. У ньому повідомлялося про революційні події в столиці і лунав заклик: «Второго марта Государь Император Николай Второй отрёкся от престола, передал наследие брату своему Великому князю Михаилу Александровичу, который третьего марта отказался воспринять теперешнюю власть и призвал население подчиняться Временному Правительству, облечённому всей полнотой власти... Прошу обратиться к членам вверенного Вам учреждения позабыть свои личные интересы и даже нужды и приступить к спокойной дружной работе на благо горячо любимой Родины».

Ширше коло мешканців нашого краю про революційні події дізналися з часопису «Голос Юга», який вдалося відшукати Петру Кизименку. В номері від 2 березня 1917 р. було надруковано повідомлення з Петрограда про створення та склад Тимчасового комітету Державної Думи. Тут був вміщений і коментар газети зі сподіванням, що нова влада допоможе Росії вийти з біди.

«Будемо вірити, — писав невідомий автор, — що Тимчасовий комітет Думи... знайде у собі сили скласти уряд, що міг би об'єднати, обновити і повести за собою країну. Будемо вірити, що настав кінець тому часу, коли... хотіли керувати не лише без народу, але й усупереч йому й усупереч благу країни. Будемо сподіватись, що надії наших ворогів на наші внутрішні суперечки не справдяться» [8, с. 194].

Революційні зміни в Росії Єлисаветград підтримав. Газета «Голос Юга» писала про настрої міщан: «Звістка про петроградські події викликала у всіх прошарках суспільства велику радість. На вулицях зовсім незнайомі люди вітали одне одного. У місті весь час царює порядок» [8, с. 195].

Логічним продовженням революційних змін в Росії стали процеси Української революції, які досліджував відомий краєзнавець Сергій Шевченко. В березні 1917 р. у Києві було утворено Українську Центральну Раду, яку очолив Михайло Грушевський. Українську революцію в Єлисаветграді також зустріли схвально. 29 березня 1917 року на зборах українців робітників усіх міських заводів за участю багатьох представників національної інтелігенції, артистів української трупи, студентів була обрана Постійна рада (українська), яка підтримала київську Центральну Раду на чолі з М. Грушевським. До складу єлисаветградської ради увійшли, зокрема, представники впливових українських політичних партій: українських соціалістів-федералістів, соціал-демократів та есерів [13].

1917 р. став роком відродження товариства «Просвіта» на теренах України. На території сучасної Кіровоградщини «Просвіта», «Селянські спілки» та інші українські організації були створені в Єлисаветграді, Масляниківці, Веселівці, Аджамці, Глодосах, Новоукраїнці, Бобринці, Семенастому, Павлівці. Єлисаветградську «Просвіту» очолив юрист і громадський діяч Василь Нікітін. Серед активістів просвітянського руху був Юрій Дроботковський — у майбутньому активний учасник повстанського руху. За прикладом «Просвіти» почалося створення українських учнівських та учительських громад [13].

Згодом в Єлисаветграді, Олександрії, Бобринці виникли військові національні підрозділи вільних козаків та гайдамаків. У селах інструктори Центральної Ради пропагували українську ідею. У квітні створилися громади робітників-українців місцевих заводів, та урядовців-українців. Виникли рада офіцерських та солдатських депутатів, товариство військових лікарів. Діяла рада робітничих і солдатських депутатів.

Упродовж 1917-1918 рр. виникла значна кількість вільнокозацьких загонів. Їх вирізняли культурно-просвітницька діяльність, вироблення організаційних статутів, більшою мірою правоохоронні, ніж військові функції, перебування на посадах керівників (отаманів) цивільних осіб. 6 травня 1917 року газета «Голос Юга» розмістила оголошення про плановану урочисту українську демонстрацію за участю місцевих військових, офіцерів кавалерійського училища. Через три дні українська громада Єлисаветграда затвердила свій статут, який ставив за мету об'єднати всі українські прогресивні організації і партії у місті та його околицях, поширювати серед рідного народу ідеї національного і політичного самовизначення. Очолив раду організації Тищенко-Василевський, його заступниками обрано Василя Акацатова (про цікаву долю В. Акацатова писали С. Шевченко [13] та Ф. Шепель [14]) та Василя Нікітіна, радниками — Панасевича, Картузова, Бутенка, Прищепенка, Байкова та Якубовського. Цього ж місяця виник робітничий український клуб. У дні Трійці українська громада влаштувала урочисту ходу містом. У Грецькій церкві (нині Кафедральний собор) відбувся молебень за многоліття Української Центральної Ради, панахида по Т. Шевченку, гетьманах Дорошенку і Полуботку. Сьомого травня 1917 р. перший мітинг організували нечисленні і маловпливові тоді в місті російські соціал-демократи. На кавплацу виступили проїжджі більшовики-матроси, яким опонували меншовики.

Крім українських національних громад, активністю вирізнялися польські та єврейські організації. Зокрема, Єлисаветградська єврейська община, яка навіть в умовах жорстокого тиску та обмежень зажди була активною та дієвою, після Лютневої революції розгорнула бурхливу діяльність. Матеріали газети «Голос Юга» (березень-грудень 1917 р.) дозволяють поспостерігати за активністю єврейської громади. З весни 1917 р. у місті утворюються Єврейське товариство ремісничої праці, товариство ревнителів єврейської культури, літератури, єврейських древностей та музики; організація юнкерів-євреїв, студентський сіоністський гурток «Геховер». Пожвавлюється культурне життя єврейської спільноти: починають діяти гурток єврейського драматичного мистецтва, зібрання любителів єврейської мови «Тарбус». Створюється спортивний єврейський клуб «Маккабі». Починає виходити часопис «Новий Ізраїль» [8].

Навесні та влітку 1917 р. Єлисаветград переживає період активізації політичного життя. Це була доба мітингів та політичних дискусій. Місцева преса друкували матеріали про ті події українською, єврейською, російською мовами.

В червні на майданах населених пунктів краю відбуваються всенародні читання першого Універсалу Центральної Ради (автор — уродженець Єлисаветграда — заступник голови ЦР, голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко), котрий проголосив автономію України. У повітовому центрі діяли українські бібліотеки, влаштовувалися концерти, спектаклі. «Аматорами-українцями була поставлена вистава для вояків, що видужують, на користь ради робітничих і солдатських депутатів та робітничого українського клубу», — писав «Голос Юга».

В липні 1917 р. Єлисаветград відвідала «бабця революції» Катерина Брешковська, яка закликала підтримати Тимчасовий уряд, йти на фронт і перемогою над ворогом закріпити свободу [8, с. 208].

У серпні 1917 р. після оприлюднення «Тимчасової Інструкції Тимчасового Уряду Генеральному Секретаріату» особливої гостроти набуло питання про підпорядкування Херсонської губернії (Єлисаветградського та Олександрійського повітів) Петрограду (владі Тимчасового уряду) або Києву (Центральній Раді). Українська громада повіту визнавала владу Центральної Ради, проросійська міська дума Єлисаветграда висловила підтримку Тимчасовому уряду.

Вплив більшовиків на революційні процеси на теренах краю був незначним. У передмові до згадуваної книжки «Годы борьбы...» про це сказано відверто: «...В отношении своей политической активности тогдашний Елисаветград... был погружен в глубокую политическую спячку». «Елисаветградский пролетариат, особенно в самой своей многочисленной части — эльвортовской — оставлял желать много лучшего и отрадного в отношении своей политической сознательности и революционности» [5].

Цікавий спогад залишив більшовик Трифон Гуляницький, який у 1917 р. працював на заводі Ельворті. Він згадував, що багато робітників заводу Ельворті були селянами-куркулями, які тримали батраків у своїх господарствах [7]. Крім того, робітники найбільшого в Єлисаветграді заводу Ельворті не розуміли, для чого проганяти буржуїв, які дають роботу і платять гарну зарплату [7]. Тому соціальна база антибільшовицького руху на Кіровоградщині була вельми потужною. «Єлисаветградський пролетаріат (особливо ельвортінський, найбільше підприємство дореволюційного Єлисавета — прим. авт.) перешкоджав переростанню буржуазної революції в соціалістичну», — подібним чином оцінили настрої робітництва місцеві більшовики [5]. Сучасник тих подій Ф. Нікітін також згадував, що прихильників петроградської революції тут «було дуже мало». Отже, робітники і селяни не підтримували «робітничо-селянську владу».

Враховуючи неспроможність місцевих більшовиків конкурувати з іншими політичними силами, до міста на Інгулі направили підтримку. Лідер місцевих більшовиків Трифон Гуляницький згадував, що на початку вересня 1917 року для підтримки більшовицького впливу в Єлисаветі з Петрограда прибули Закс та Гомберг, і організаційна робота закипіла. 17 вересня ними була створена Єлисаветградська організація РСДРП (б). Її першим головою було обрано «товариша з Петрограда» Закса. Перебував він у Єлисаветграді до грудня 1917 року [5].

Відомий краєзнавець Володимир Босько, аналізуючи зміст доволі правдивих більшовицьких спогадів, зібраних у книжці «Годы борьбы», пише: «Особливий інтерес викликає глава „Создание самостоятельной большевистской организации“. Попри те, що уродженці Єлисаветградщини Зінов'єв і Троцький після Лютневої революції 1917 року почали активну підготовку соціалістичної революції у столиці Російської імперії, у їхньому рідному місті революційною ситуацією і не пахло» [2]. Проте чимало наших земляків-прихильників більшовицької революції активно діяли в Петрограді. Зокрема, Лейба Бронштейн (Лев Троцький), Григорій Апфельбаум (Зінов'єв), брати Гомберги, Віктор Таратута, Олена Розмирович, Григорій Мельничанський.

7 листопада 1917 р. у Петрограді відбувся більшовицький переворот за активної участі наших земляків. А Лев Троцький взагалі був головним організатором більшовицького перевороту, який збігся з його днем народження! Отже, Володимир Босько мав рацію, коли висловив думку про те, що ідеологами, організаторами, фінансистами та учасниками Жовтневого перевороту в Росії стали уродженці нашого краю! Один із його численних матеріалів на цю тему має назву «Експорт більшовицької революції: з Єлисаветграда в Петроград і в зворотньому напрямку...»! [2]. Саме так, бо якщо в Петрограді прихильників більшовизму для державного перевороту було достатньо, то в Єлисаветграді ситуація була зовсім іншою.

Більшим авторитетом у населення тоді користувалися наші земляки-прихильники УНР, впливові діячі Української революції: перші прем'єр-міністри УНР Володимир Винниченко та Всеволод Голубович, член Центральної Ради, відомий теоретик та практик кооперативного руху Микола Левитський (почесний член Єлисаветградського комітету Української партії соціалістів-революціонерів) закликав:

«Дорогі брати мої! Інакше не можу вас звати, як брати, бо вас же тут у повіті 74%, а поруч — в Олександрійському — аж 88 %. Це наша земля, тут на кожен вершок по відру крові нашої вилито, то чия ж це земля? Царі розкрали і пороздавали нашу землю... а тепер вона до нас вернулася.

Центральна Рада складається виключно з соціалістів усієї України. Вона діє лише в інтересах трудового народу, бо сама цілком складається з його представників... буржуазія нам чужа.

Не можна навіть думки допустити, що Єлисаветградський повіт не визнає України. Хто ж нами буде правити? Якийсь там Родзянко?» [8].

21 листопада 1917 р. Центральна Рада оприлюднила текст III Універсалу, автором якого був В. Винниченко, яким було проголошено УНР, а Херсонська губернія, до складу якої входили Єлисаветградський та Олександрійський повіти увійшли до складу УНР.

А от більшовикам не вдалося встановити свою владу в Єлисаветі. Рішення про підтримку перевороту в Петрограді не здобуло більшості. Не переконав земляків навіть ораторський талант Григорія Зінов'єва, який прибув до рідного міста 21 листопада 1917 року і виступав з агітаційною промовою.

Політично рік завершувався ухвалою новообраних повітових земських гласних про входження Єлисаветградщини «до неділимої України, що входить до складу Всеросійської Федерації» та початком виборчої кампанії до Установчих зборів УНР. До списку кандидатів Української соціалдемократичної робітничої партії від Херсонщини увійшли добре відомі в Єлисаветграді В.К. Винниченко, М.Я. Панасович, Т.М. Тищенко-Василевський, А.Ф. Островський.

У листопаді 1917 р. в Єлисаветграді та Єлисаветградському й Олександрійському повітах відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів, а в січні 1918 р. було обрано делегатів до Установчих зборів УНР. В Єлисаветградському повіті перемогли списки УСДРП, а в Єлисаветграді — блок єврейських партій. А от більшовики зазнали на тих виборах політичної поразки. Так, на виборах до Українських установчих зборів, які пройшли на початку січня 1918 року, більшовики отримали 8% підтримки цивільного населення Єлисавета (845 з 10492, що проголосували) [4, с.З]. Водночас серед військових підтримка більшовиків складала 37%, що становило 569 чоловік (з 1541 військового, що проголосував). Тобто значна частина симпатиків більшовиків у місті мала зброю.

Новообрані представники земства Єлисаветградського повіту на своєму першому засіданні на початку 20-х чисел грудня також «прийняли постанову про входження повіту до неділимої України, що входить до складу Всеросійської Федерації».

На початку грудня відділ «Вільного козацтва» Генерального секретаріату внутрішніх справ України, очолюваного В. Винниченком, направив Єлисаветградській міськуправі Статут організації Вільного козацтва. С.І. Шевченко, аналізуючи процеси створення вільного козацтва на теренах нашого краю, писав, що «на Інгулі пробуджується козацький дух Калнишевського, Мазепи, Лелеки, Завади, їхніх сподвижників» [13]. Козацькі сотні, курені виникають також на Новоархангельщині, Добровеличківщині, Новоукраїнщині, Новомиргородщині, в інших регіонах Центральної України. У жовтні 1917 року в Чигирині випускника Єлисаветградського земського реального училища Івана Полтавця-Остряницю обрали наказним військовим отаманом Вільного козацтва (військовим отаманом став Павло Скоропадський). Про процеси створення Вільного козацтва на теренах нашого краю згадував навіть Павло Скоропадський.

«...Організація вільних козаків, набрана виключно із заводських робітників в Єлисаветграді... численна... Голова її приїздив до мене в Київ. Судячи по ньому, там... були сильні українські національні тенденції, але багато було ще й революційного чаду», — згадував П. Скоропадський [ 12].

Отже, ідея створення загонів Вільного козацтва на теренах краю мала успіх. Але в політичній боротьбі вони залишалися доволі пасивними. Чому? Більшість загонів Вільного козацтва утворилися в селах, які були далекими від політичної боротьби в містах. Їх цікавив інший бік революції: економічний і найважливіше питання для селянства — земля.

В колективній монографії про селянський повстанський рух в Україні з інтригуючою назвою «Війна з державою та за державу?» Володимир Лободаев (автор ідеї та упорядник цього видання) поставив під сумнів тезу, що 1917 р. був мирною фазою «Великої Російської революції», у фарватері якої розгорталися процеси Української революції [3]. Вже навесні 1917 р. під час весняної сівби селяни домагалися передачі їм незасіяних поміщицьких земель, зниження орендних плат, не обійшлося й без розгромів маєтків та насильства над їхніми власниками. Селяни захоплювали не лише поміщицькі землі, а й столипінські відруби. На території краю виникли земельні комітети, які здійснювали аграрні перетворення. Особливою завзятістю при перерозподілі поміщицької землі вирізнялися селяни Хмельового та Малої Виски. В Глодосах селяни вигнали поміщиків, а загін міліції, присланий з Єлисаветграда, не зумів відновити право власності поміщиків. У квітні 1917 р. селяни Мощеної, Могильного та Салькового (Гайсинський повіт Подільської губернії) захопили поміщицьке майно.

У квітні 1917 р. починають діяти земельні комітети. Селяни використовували їх як спосіб «законно» відібрати поміщицьку землю. Зокрема, 14 червня 1917 р. губернський комісар Тимчасового уряду повідомляв: «Землевласники Єлисаветградського повіту поставлені в безвихідне становище через агітацію і підбурювання безвідповідальних осіб і повне свавілля сільських та волосних комітетів». Історик В. Грінченко справедливо зазначив: «немало земельних комітетів вдавалися до рішучих дій, в тому числі на Єлисаветградщині».

Дослідник І. Куташев доводить, що у вересні 1917 почалися селянські повстання, які фактично переростали в селянську війну проти Тимчасового уряду і великих землевласників. В. Лободаев ставить риторичне питання: чи це не була війна, то хіба це мирний період? Думки українських істориків поділяють і зарубіжні дослідники: Андреа Граціозі [4] та Марк Бейкер [1]. Вони звертали увагу, що з 1917 р. почалися сутички, конфлікти між селами щодо справедливого розподілу землі («прикро обмеженої здобичі їхньої революції». Про це згадував і Є. Чикаленко в своєму щоденнику (нагадаю читачам, що в XIX ст. цей відомий український меценат навчався в Єлисаветграді). «Багато дезертирів, згуртувавшись у банди, грабували вночі селян, панів, а по хуторах нападали і в білий день... У нас і по сусідніх селах майже скрізь повипливали шахраї, що поверталися з міст, де служили в поліції, жандарми...» [15]. У листопаді-грудні 1917 р. селяни перейшли до масових погромів поміщицьких маєтків. Поміщики чинили збройний опір, а селяни створювали охоронні дружини. Ці локальні війни селяни вели з поміщиками, куркулями та між собою. Розподіл землі їх цікавив набагато більше, ніж боротьба за владу в Петрограді, Києві чи Єлисаветграді. Відомий краєзнавець Григорій Гусейнов згадував, як селяни Давидівки силою зброї не дозволили сусідам з іншого села порубати на дрова панський ліс [6]. Уник погрому й маєток Є. Чикаленка. Він пояснював це компромісним розв'язанням земельного питання: «Мені ніхто не робив ніякої шкоди, бо я давно продав селянам скільки їм треба було землі, то у мене з ними були якнайкращі відносини, а се діяло й на сусідніх селян. Коли в Одесі зібрався селянський з'їзд, який постановив зібрати всі селянські землі, то деякі фронтовики підбивали селян забрати і в мене, але більшість не згодилася, кажучи, що треба підождати земельного закону».

Селяни утворювали альтернативні сили правопорядку — «вільне козацтво», до складу якого, незважаючи на прогресивний характер цих загонів, потрапляло чимало сумнівних елементів, які використовували патріотичний бренд «Вільне козацтво» для злочинної діяльності. Але було й чимало загонів, які забезпечували порядок і спокій для своїх сіл. На теренах нашого краю найбільш чисельними, дисциплінованими та патріотичними були загони Вільного козацтва в Глодосах (нині Новоукраїнський район), Добровеличківському повіті та Єлисаветграді. Глодоське вільне козацтво, створене Фотієм Мелешком (за іншими даними Іваном Бондаренком [10, с. 180]), було чисельною та впливовою організацією (до 700 козаків) [10, с. 171, с.180].

Але з часом більшовицька агітація разом з активістами-комуністами проникає в села. В умовах демобілізації розагітовані більшовиками солдати повертаються в села, де стають агітаторами та активними пропагандистами більшовицької політичної програми. Гасло: «Земля — селянам!» має успіх у мешканців сіл. Зрозумілим для селян було й гасло: «Вся влада Радам!». За допомогою цих пунктів вони збиралися здійснити перерозподіл поміщицьких та куркульських земель. Більшовики стали тою силою, яка могла раз і назавжди покінчити з поміщицькою монополією на землю. Тому Центральна Рада з її законом про збереження за поміщиками та куркулями 40 дес. землі була менш популярною, ніж більшовики. В селах розпалюються земельні конфлікти. Це яскраво простежується на прикладі с. Каніж, де під впливом солдат з більшовицькими настроями та відповідної літератури селяни починають підтримувати більшовиків. На думку, В. Грінченка визначальне значення для Єлисаветчини мали рішення Херсонського губернського з'їзду селянських депутатів, який постановив, що «земельний фонд для негайного зрівняльного розподілу між трудовим населенням» утворюється з усіх нетрудових земель сільськогосподарського користування, за винятком «культурних» господарств, які не підлягають роздрібненню.

Поки селяни вирішували земельні питання біля своїх стріх, у січні 1918 р. доба мирної політичної боротьби остаточно вичерпалася. Більшовики розігнали Установчі збори, чим спровокували громадянську війну в Росії, і вдалися до відкритої неприхованої агресії щодо УНР. В Україні боротьба революцій вступила в збройну фазу. Першими на собі це відчули мешканці населених пунктів, через які проходили залізничні шляхи й де існували залізничні станції. Вони потрапили у вир «рейкової» або «ешелонної» війни, тобто ведення бойових дій потягами на залізничних станціях. Подібна військова тактика стала своєрідною рисою військового протиборства революційного періоду 1917-1921 рр. Вояк армії УНР Борис Гнатевич, напевне, найкраще визначив її сутність:

«...Всупереч міліонових армій того часу, що сунули наперед суцільним фронтом і займали безперервні позиції на тисячі кілометрів, у цій війні переважає незвичайна рухливість та зручне маневрування невеликими відділами на просторій території. Війна йшла звичайно вздовж залізничних шляхів за вузлові станції. Котрий із противників виявив кращу ініціативу та захопив залізничний вузол — був паном території на десятки кілометрів від залізниці. Спершу головним засобом у провадженні тогочасної війни були панцирні поїзди. Звичайно на панцирній валці була одна або більше гармат, кілька скорострілів і невелика залога. Обабіч залізничного шляху, на просторі кількох кілометрів, оперувала піхота. Кінноти взагалі було ще небагато. Її вживали до обходу ворога, укріпленого на залізничних станціях, щоб нищити залізничні шляхи, а також до розвідкової служби. Військо, чи в відступі, чи в наступі, перевозили залізними валками під охороною броневиків. У часі наступу броневики переважно їхали наперед, коли мости і шлях не були дуже понищені, та справляли знищений ворогом залізничний шлях. Звичайно в залозі кожного панцирного потягу були сапери враз із необхідним технічним приладдям, що дуже вміло та незвичайно скоро справляли шлях і ставляли провізоричні мости. Коли броневик увійшов у бій з ворогом, піхота, що їхала позаду, виходила з поїздів, посувалася за броневиком, утворювала коло залізничного шляху бойову лінію та допомагала наступу своїм панцирним поїздам. При відвороті броневики їхали позаду відділів, що відступали, зчиняли бій із ворожими броневиками, що наступали, та нищили за собою залізничний шлях.

В цій дуже рухливій війні грала велику роль ініціатива поодиноких комендантів та негайне виконання бойового завдання, незважаючи на чисельність ворога. В бою рішали несподіваний наскок на ворога та особиста хоробрість...».

«Рейкова війна» не могла оминути наш край. Вплив географічного розташування краю на перебіг подій революційного періоду 1917-1921 рр. вдало проаналізував С.І. Шевченко. Зокрема, цей ґрунтовний дослідник писав: «Географічне положення краю — у центрі. Тому на відміну від окраїнних, прикордонних регіонів України, Єлисаветградський та Олександрійський повіти не могли оминути війська жодної з армій. Тут був вигідний стратегічний плацдарм, з якого відкривалися шляхи до вузлових пунктів у військовому або адміністративному розумінні — Лівобережжя, Київщина, Одещина» [с. 16]. На теренах нашого краю існувало декілька важливих залізничних станцій. Зокрема, Помічна, Знам'янка, Єлисаветград. Мешканці містечок, через які проходили залізничні шляхи, почали використовувати вислів «влада вокзалу».

Впливав на процеси військової та політичної боротьби й етнічний склад краю. С. Шевченко, який досліджував історію різних національних громад на теренах нашого краю у статті «Специфіка подій Української національно-демократичної революції та національно-визвольних змагань на терені України» зазначив: «Особливістю краю був його багатонаціональний склад населення... Якщо в регіоні переважали українці, то в Єлисаветграді євреї та росіяни. У Єлисаветграді жило більше тисячі поляків. У 1917-1918 рр. у місті перебували тисячі біженців із театрів бойових дій Першої світової війни — поляків, сербів, євреїв, галичан. З довоєнних часів у селах мешкали громади болгарських та німецьких колоністів. У роки війни в Єлисаветградському та Олександрійському повітах на місцевих поміщиків працювали військовополонені — австрійці та німці. А на заході краю — південні слов'яни з айстро-угорських земель. Усі національні меншини гіпотетично або реально складали потенціал білих або червоних частин».

На початку 1918 р. рух пасажирських потягів узагалі припинився! Ф. Шепелю вдалося відшукати спогади мешканця краю Степана Мельтєва: «У зв'язку з війною України з більшовиками поїзда не йшли. Тільки товарні та й то випадкові» [15, с. 32]. Але найбільш активно в умовах рейкової війни залізницею пересувалися військові ешелони. Залізничники під силою зброї змушені були забезпечувати просування військових. Часом від їх політичних уподобань залежало, чи дістанеться та чи інша частина до фронту вчасно чи добереться туди взагалі. В умовах ешелонної війни припинилося навіть поштове сполучення. Вихід із цієї ситуації запропонували представники 8-го авіадивізіону, які прибули до Єлисаветграда в лютому 1918 р. Це питання досліджував краєзнавець М. Сінченко. Отже, командир дивізіону Дмитро Коровніков виступив із пропозицією перед членами думи створити авіапошту. У них було тринадцять аеропланів, а Єлисаветград був дуже зручно розташований між Одесою та Києвом. Можна зробити регулярні рейси Одеса — Вознесенськ — Єлисаветград — Черкаси — Київ. Д. Коровніков хотів врятувати цю частину. Справа в тому, що їх мали розформувати, в полку служили люди з різних кінців імперії, вони просто роз'їхалися б по домівках. У такий спосіб вони хотіли зберегти літаки та особовий склад, кадри. Тому виник оригінальний бізнес-проект Єлисаветградська авіапошта та авіаперевезення. Хоча на засіданні думи Д. Коровніков спочатку заявив, що гроші його цікавлять значно менше, ніж бажання зберегти техніку, але від грошей не відмовився!

Міська дума прийняла цю пропозицію. Затвердили навіть розцінки — 1 рубль за лист, 100-150 рублів за політ людини. Авіадивізіон попросив у міської думи 10 тисяч рублів на власне облаштування. І міська дума, незважаючи на усі складності, ці гроші їм обіцяє виділити. Офіс у них був на розі Івановської та Дворцової, а літаки стояли на Ярмарковій площі, там, де зараз Янгол-охоронець. Вздовж залізниці була злітна смуга. Пошта навіть встигла попрацювати. Цей факт доводять оголошення в місцевій пресі, у якій льотчики просять людей забрати листи та гроші, бо у зв'язку з тим, що більшовики заборонили польоти, рейси відкладалися на невизначений час.

Крім транспортних проблем у місті розпочалася й фінансова криза — відсутність готівки. Втрачений зв'язок і з Києвом, і з Петроградом. Грошей нема, нічим платити зарплатню робітникам, нема за що купити продукцію у селян. Міська влада вже в грудні 1917-го почала отримувати дозволи у керівництва УНР на друк єлисаветградських бон. І у січні 1918-го вони вимушено починають їх друк.

Тим часом більшовики значно зміцнили свої позиції в Єлисаветграді. У січні 1918 р. комуністи перейшли до збройного захоплення влади в містах України. Центральна Рада в умовах вже відкритої війни з більшовиками наважилася проголосити незалежність IV Універсалом Центральної Ради. Одним із його авторів був Володимир Винниченко, який невдовзі буде змушений піти у відставку. Боротьба за незалежність України тривала на кількох фронтах — військовому та дипломатичному. Наші земляки в цих подіях брали безпосередню участь. 30 січня 1918 р. відбувся бій під Крутами, у якому взяли участь четверо наших земляків. Володимир Шульгин (народився в Єлисаветграді), Михайло Михайлик та Семен Могила з Глодосів Новоукраїнського району, Горячко Сергій (Гурівка Долинського району). Під Крутами молоді захисники УНР затримали більшовиків і надали можливість молодим дипломатам УНР серед яких був і наш земляк Всеволод Голубович укласти вигідний (як тоді здавалося) мир з державами Четверного союзу (Німеччиною та Австро-Угорщиною). УНР отримувала військову допомогу проти більшовиків.

Єлисаветград залишався одним з небагатьох міст України, де більшовики ще не встановили свою владу! Військовий успіх більшовиків в Україні та пасивність українських військових частин у Єлисаветі дозволив більшовикам перехопити ініціативу в боротьбі за владу. 31 січня 1918 р. вони створили більшовицький воєнно-революційний комітет. Більшовики здійснювали в Єлисаветграді зухвалі свавільні акції. Зокрема, реквізували зброю в юнкерському училищі, зробили спробу пограбувати банки, намагалися підпорядкувати собі міліцію, проводили арешти промисловців міста, яких обклали контрибуцію в 3 млн. крб. «на потреби безробітних», розігнали окружний суд, конфіскували в друкарні станки для друкування місцевих бон.

Але незважаючи на пасивність українських збройних загонів, більшовики тривалий час не зважувалися на переворот. Нерішучість прихильників радянської влади пояснювалася наявністю в Єлисаветграді української залоги. У місті дислокувався 5-й Український полк (800-900 вояків), сформований наприкінці грудня 1917 р. ротмістром В. Акацатовим з українців 151-го запасного полку. Крім того, у Єлисаветграді здійснював українізацію стрілецький полк 3-ї кавалерійської дивізії (400-500 вояків). Обидві ці військові частини належали до 2-ї Єлисаветградської дивізії, штаб якої був у Єлисаветграді. Формувалася й українська гарматна бригада з колишніх 8-ї й 34-ї легких, 36-ї, 37-ї й 42-ї легких позиційних батарей для ведення вогню по повітряному флоту. За деякими даними, в місті існував робітничий відділ Вільного козацтва. Один час в нагоді українській владі могли стати чотириста юнкерів Єлисаветградського кавалерійського військового училища, чимало з яких були українцями. Але у зв'язку з революційною розрухою навчальний процес в училищі не проводився, а всіх юнаків було звільнено у довготривалу відпустку. Лише з частини юнкерів було створено кінну сотню ім. І. Гонти.

Гостра політична криза й звістки про успішне просування більшовицьких загонів вглиб України надзвичайно деморалізували українських вояків. Наприкінці січня 1918 р. стрілецький полк 3-ї кавалерійської дивізії, гарматні підрозділи й кінна сотня ім. І. Гонти схилялися до нейтралітету. Лише 5-й Український полк був готовий захищати Центральну Раду. Але зважаючи на відсутність у ВРК озброєної військової сили, співвідношення сил у Єлисаветграді все одно складалося не на користь прихильників радянської влади.

Яким чином більшовикам вдалося захопити владу в місті, де вони не мали прихильників навіть серед робітників? Історію більшовицького перевороту в Єлисаветграді дослідив Михайло Ковальчук — авторитетний дослідник військово-політичної історії Української революції 1917-1921 рр. [9].

2 лютого робітники заводу Ельворті захопили на залізничній станції ешелон зі зброєю, що призначалася для українських частин. Як згадував Трифон Гуляницький, один з провідних єлисаветградських більшовиків, пролетарі «забрали з вагонів близько 200 гвинтівок, багато ручних гранат і патронів, щось із 20 револьверів, скотили дві гармати і зняли ящики з снарядами». Близько 600 робітників одразу ж записалися до червоної гвардії.

Оскільки переважна більшість новоспечених червоногвардійців ніколи не тримала в руках зброї, на заводі Ельворті розпочалися військові навчання. Втім, за визнанням Т. Гуляницького, до лав червоної гвардії потрапили й «неблагонадійні елементи». Інший більшовицький діяч також свідчив, що «до нас влилася частина темного елементу з єлисаветградського люмпен-пролетаріату».

Створення червоної гвардії додало сміливості більшовикам. 8 лютого міський більшовицький партосередок вирішив роззброїти 5-й Український полк й арештувати українську повітову раду. Організаційним центром з підготовки повстання мав стати ВРК при Раді робітничих і солдатських депутатів, начальником червоної гвардії був обраний Михайло Чернишов. Але представники української влади спробували випередити змовників й 9 лютого зажадали від ВРК розпустити червону гвардію. Розгубленим комітетникам дали три дні на виконання цієї вимоги.

Більшовиків урятував 657-й Прутський полк, що вранці 10 лютого прибув до Єлисаветграду проїздом з Бірзули. Ця військова частина належала до складу 8-ї армії, брала участь в сутичках з румунами в Тирасполі. Проігнорувавши наказ Румчероду перейти до Одеси, «революційні» вояки виїхали до Харкова для демобілізації. Поява полку в Єлисаветграді виявилась напрочуд своєчасною, місцеві більшовики одразу звернулися до фронтовиків за підмогою. Близько 300 вояків охоче погодились допомогти встановити радянську владу в місті. Спільно зі штабом червоної гвардії представники 657-го полку виробили план роззброєння українських частин.

Виступ розпочався ввечері 10 лютого. Оскільки 5-й Український полк містився у південній околиці Єлисаветграда, червоні безперешкодно взяли під свій контроль центральні квартали міста. «Передусім, ми оточили дворянські збори, де засідала залогова рада і заарештували увесь виконавчий комітет і деяких лідерів українців», — згадував учасник перевороту. Водночас загони червоної гвардії під командою М. Чернишова, Т. Гуляницького та інших членів ВРК разом з бійцями Прутського полку й 9-ї автороти оточили будинок юнкерського училища, де містилися штаб 2-ї Єлисаветградської дивізії й сотня ім. Гонти. «В цей час одну з рот Прутського полку було обстріляно з рушниць з вікон дому, де знаходилася українська сотня, — свідчив учасник подій. — Рота закидала будинок ручними бомбами. Вся сотня розбіглася».

Не зустрічаючи опору, червоні виставили караули біля головних державних установ: пошти, телеграфу, електростанції тощо. Але потикатися далі центру міста за нічної темряви вони не ризикували. «Червоногвардійці були розбиті на 3 загони: перший загін, найбільш чисельний, виступив проти гайдамаків, другий залишився у резерві (для охорони запілля, в штабі червоної гвардії) і третій, малочисельний, залишився в тому корпусі, де розміщувалася кінна сотня ім. Гонти, оскільки вірити у нейтралітет гонтівців не доводилося, — згадував радянський мемуарист. — Наблизившись до перехрестя Двірцевої й Великої Перспективної вулиць, наш загін зіткнувся з гайдамаками. В результаті п'ятнадцятихвилинного бою вони були вимушені тікати».

Приведений до стану боєготовності 5-й Український полк відмовився прийняти делегацію від ВРК. Натомість стрілецький полк 3-ї кавалерійської дивізії заявив про підтримку радянської влади. Становище захисників УНР ще дужче погіршилося, коли близько 4 год. ночі на єлисаветградський вокзал прибув зі Знам'янки загін анархістів під проводом Марусі Никифорової. Сформований в Олександрівську, цей відділ налічував 400 бійців й мав на озброєнні навіть панцерник. Член штабу червоної гвардії так згадував про зустріч з анархістами: «В цей час у Єлисаветград прибув загін Маруськи Никифорової, тоді революційний комітет відправив до неї для переговорів Чернишова, мене і Крадожена, Прохоренко. За домовленістю з нею про остаточний розгром гайдамаків вона дала розпорядження своїй команді спустити панцерник і частину загону, в якому були здебільшого моряки...»

Вранці 11 лютого мешканці Єлисаветграда очікували кровопролиття на вулицях міста: всі установи, училища, ресторани, кав'ярні, крамниці й пошта були зачинені, припинився рух трамваїв. Але наявність на боці червоних панцерника і нейтралітет інших військових частин змусили 5-й Український полк відмовитися від боротьби. «О 8 год. ранку до головної квартири і арсеналу українського пішого полку було відправлено делегацію з білим прапором, яку було прийнято і яка пред'явила ультиматум про цілковите роззброєння і негайне розформування всього полку. Умови було прийнято і в даний момент вся зброя, кулемети і бомбомети, знаходяться вже в нас на складі в кінному училищі,» — повідомляли цього дня з Єлисаветграда до Одеси. Роззброєння полку супроводжувалося короткою перестрілкою, яка стихла до обіду 11 лютого. У місті було проголошено радянську владу.

Член штабу червоної гвардії Т. Гуляницький згодом стверджував, що в ході вуличних сутичок червоногвардійці втратили 2 чоловік убитими й кількох пораненими. Як згадував інший учасник подій, загинув щонайменше один вояк 657-го Прутського полку. Втрати української сторони залишились невідомими.

Єлисаветград було оголошено на військовому становищі, а українські частини упродовж кількох днів демобілізовано. Прутський полк виїхав до Харкова, відхиливши пропозицію ВРК залишитись на кілька тижнів у Єлисаветграді для підтримання правопорядку. Червоногвардійці ж виявились цілковито безпорадними, коли бойовики Марусі Никифорової почали чинити п'яні бешкети й грабунки. Керівникам ВРК насилу вдалося переконати Марусю не чіпати бодай військові склади, перш ніж анархісти від'їхали до Знам'янки. «У Єлисаветграді всі налякані: нещодавно пройшла банда якоїсь не то Марусі Никифорової, не то ще однієї легендарної жінки-грабіжниці, яка все обібрала дощенту», — занотував до щоденника мешканець міста.

Нечисленність червоної гвардії не підштовхнула прихильників українського уряду в Єлисаветграді до організованої протидії більшовицькій диктатурі. Як і в дні радянського перевороту, їхню волю до боротьби підривали тривожні звістки про повалення влади УНР на переважній більшості теренів України. Українська влада міста втратила час, не наважившись на рішучі дії проти більшовиків, і не скористалася силою українських військових частин, які то прибували то відбували з міського залізничного вокзалу. Чисельні загони Вільного козацтва «трималися стріхи», тобто не збиралися вирушити далеко від своїх сіл і виявилися пасивними спостерігачами більшовицьких переворотів у повітових та губернських центрах, але не дозволили більшовикам проникнути в свої села. Юрій Липа писав: «Села були як фортеці». Центром антибільшовицького спротиву на теренах краю було село Глодоси.

10 січня 1918 р. аж на засіданні президії ЦВК Румчероду (скорочена назва центрального виконавчого комітету депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської округи (Херсонська, Таврійська, частини Подільської і Волинської губернії) — революційний орган, заснований першим фронтовим та окружним з'їздом Рад, що відбувався з 10 по 27 травня (за новим стилем — з 23 травня по 9 червня) 1917 року в Одесі.), яка ухвалила направити в Глодоси червоноармійській загін [11]. Під загрозою сутички з червоноармійцями вільнокозачі загони різних волостей об'єдналися, утворивши «козацько-селянську армію Єлисаветградського та Уманського повітів» (до 700 козаків). Отаманом було обрано Кульчицького, начальником штабу — І. Бондаренка. До складу «армії» входило три курені — Глодоський (380 козаків), Добровеличківський (150) та Марківський (близько 150).

Ось як про це пише В. Лободаєв: «В Єлисаветградському повіті на Херсонщині опір більшовикам чинило Вільне козацтво Глодоської, Марківської, Добровеличківської та кількох сусідніх волостей». Ліквідувавши більшовицьку загрозу, селяни продовжували вести звичний мирний спосіб життя. Дмитро Лимаренко, який наприкінці 1917 р. повернувся у своє рідне село Ревуцьке і незабаром вступив до складу Добровеличківського куреня, згадував. «За весь час до приходу німців мешканці нашої, а також прилеглих волостей користали з опіки В.К. і нікому з голови волос не впав. Селяни спокійно гнали самогон і гуляли, як ніколи раніше. Шлюбів цієї зими було удвічі більше, як бувало іншим часом. Не існувало й контролю руху: кожен міг собі їхати куди хотів. З останнього найбільше користувалися жиди, які ухитрялися в часи анархії переводити свої комерційні гешефти» [10, с. 180].

Крім військової боротьби громада Глодосів успішно виконувала й культурно-просвітницькі та економічні завдання. В селі було відкрито Українську гімназію, діяла організація «Просвіта», утворили кооператив. Таким чином, Вільне козацтво Глодосів поєднувало вісі напрямки діяльності: охорона правопорядку, захист від зовнішніх ворогів, поширення української культури.

В лютому 1918 р. селяни Єлисаветчини розділилися в симпатіях до представників різних політичних сил в Україні. Частина, у якій було багато малоземельного та безземельного селянства, підтримувала більшовиків під впливом їхньої агітації. Найбільш потужним центром стало село Каніж. Інші були осередками підтримки влади УНР, розчаровані намаганням більшовиків відібрати землю під комуни. В деяких селах симпатії поділилися навпіл між противниками та прихильниками більшовиків. Чому селяни перестали підтримувати більшовиків? Українське селянство здебільшого усвідомило, що гасло більшовикам «Земля — селянам» зовсім не означало її передачу у приватну власність. По-друге, селян дратував атеїзм більшовиків та їхнє вороже ставлення до українців та їх символів. Знищення портретів Шевченка та проголошення української мови контрреволюційною спричинило серйозний конфлікт між більшовиками та селянством України.

Глава 2. Ю. Митрофаненко, М. Сінченко. Народне повстання 1918 року — історія забутої звитяги

В лютому 1918 р. військова ситуація в Україні змінилася. Під тиском наступу сил армії УНР, загонів Вільного козацтва, німецько-австрійських військ, які за умовами Берестейської угоди 1918 р. надали підтримку УНР, більшовики та їхні союзники анархісти з боями відступали з України. Більшовицький ревком на чолі з Т. Гуляницьким втік до Харкова, пограбувавши міський банк Єлисаветграда (за сприяння більшовика Олександра Белінковича, який зі своїм загоном базувався на залізничному вокзалі) на 2 млн. рублів. Гроші вони поділили між собою [7]. Після втечі ревкому О. Белінкович був єдиним представником більшовицької влади в місті. Але міські справи до певного часу його цікавили мало. Завданням Белінковича було контролювати стратегічно важливу залізничну станцію, якою рухалися більшовицькі потяги. Загін Белінковича був гарно озброєний. Також йому підпорядковувався 8-й авіаційний загін, який прибув до Єлисавета з півдня України. Сподіваючись на підтримку містян, більшовики озброїли комітети домової охорони, про що згодом напевне сильно пожалкували.

Міська дума виглядала розгубленою. Як діяти? Ревком утік. Місто залишилося без захисту. На засіданні думи 4 березня було прийнято рішення про захист міста від ворога, якого саме — вони ще не знали, силами комітетів домової охорони (Комітет семи), міліції, курсантів та офіцерів кавалерійського училища. Допомогу обіцяв Дмитро Коровніков — командир вояків 8-го авіаційного дивізіону, який прибув до Єлисавета в лютому 1918 р. Ймовірно з частинами 8-го армійського корпусу, у складі якого був і 657-й Прутський полк, який допоміг більшовикам здійснити в місті переворот.

5 березня 1918 р. до міста несподівано повернулися ешелони М. Никифорової. Виглядали вони достатньо колоритно: вагон попереду, за ним паровоз, а за ним інші вагони. Тобто один вагон паровоз пхає, а інші тягне [13, арк. 2].

(Чому Маруся повернулася до Єлисавета? За чиїм наказом? На це питання відповісти непросто. Інформація різна. Зокрема, більшовик Рибас згадував, що Маруся прибула без наказу. Кривицький (комендант міста, самочинно призначений Белінковичем) переконував думу, що Маруся «направлена до міста» командуванням червоних).

Інформація про появу М. Никифорової в місті розлетілася миттєво. 5 березня 1918 р. Марусю поранили пострілом з будинку. У відповідь анархісти оточили завод Ельворті, звинувативши робітників у цій провокації, у кількох робітників відібрали зброю.

5 березня представники міської думи, Комітету та робітники заводу Ельворті викликали Марію Никифорову на перемовини стосовно ситуації, яка склалася в місті. Юрій Яновський, який був учасником «народного повстання», у повісті «Байгород» писав, що ця зустріч відбулася в їдальні заводу Ельворті, згадується про перемовини єлисаветградців з Марусею і в дослідженнях російського історика Я. Леонтьєва [19, с. 53]. Містяни звинуватили Марусю в грабунках, роззброєнні робітників, вимагали повернути відібране і залишити місто, погрожуючи зброєю і навіть артилерією. М. Никифорова покинула зібрання і направилася автомобілем до залізничного вокзалу. Її відповіддю на вимогу робітників був обстріл центральних вулиць Єлисавета з панцерника. Серед єлисаветградців були вбиті та поранені. Робітники заводу Ельворті та вояки 8-го авіадивізіону дали бій анархістам прямо в центрі міста. Про це писав часопис «Вісник Одеського земства» 9 березня 1918 р. «Загони авіаційного дивізіону та робітники заводу Ельворті, на автомобілях з кулеметами вступили в боротьбу з панцирником Никифорової. Бій відбувся на розі вулиць Дворцової та Миргородської (нині Дворцова та Шульгиних) Авіатори кинули ручну гранату, а потім розпочалася перестрілка, яка тривала чверть години. З наближенням вечора тривога посилюється» [6].

6 березня 1918 р. С. Крамаренко (виконуючий обов'язки голови міської думи) скликав засідання міської думи. Перед цим думою було видано відозву із закликом до спокою, бо неорганізовані дії потягнули б за собою великі жертви і не мали б ніякої користі. Участь у засіданні думи брав Кривицький, представник Белінковича. Більшовики ультимативно під загрозою застосування гармат вимагали від мешканців міста здати всю наявну зброю і «розійтись». Крамаренко пояснив, що населення боїться грабунків і взялося за зброю тільки через появу в Єлисаветі никифорівців. Міська дума просила Белінковича посприяти, аби Никифорова, як і в січні 1918 р., залишила місто. Але Кривицький заявив, що вигнати Никифорову з міста неможливо, бо «вона направлена сюди» і запевнив членів думи, що грабунків не буде. [14, арк. 37 зв].

О. Белінкович таки змусив М. Никифорову залишити місто (ймовірно 6 березня і замінив її загоном більшовика Сорокіна). Коли ешелони Марусі залишили місто, то люди з мандатом М. Никифорової (які ймовірно лишилися в місті) пограбували касу заводу Ельворті (35 тис. крб. — заробітна плата робітників). Ця інформація остаточно розлютила міщан. (В банках міста залишалося 13 млн. крб., які могли стати здобиччю анархістів та місцевого криміналу та люмпену, що поповнював лави батальйону Марусі).

Маруся залишила місто. Але О. Белінкович свій наказ про роззброєння населення відміняти не збирався. Комітети домової охорони (комітет семи)[1] в свою чергу постановили, що зброї здавати не слід, бо «місто залишилося без влади, і населення саме мусить захищати своє майно й життя від зазіхань злих людей, що користуються з моменту» [16, с. 221]. Загони «єврейської бойової дружини» (120 осіб) приєдналися до захисників міста. Представники думи врахували настрої міщан, які не бажали роззброюватися. Вони намагалися переконати Беленковича скасувати наказ, але за словами більшовика Рибаса, той «площадной бранью» відмовився [15].

Час ультиматуму минув. Тоді Беленкович оголосив всіх, хто відмовився здати зброю, «поза законом» (фактично все місто). Він погрожував застосувати силу проти порушників наказу: відкрити по місту «ураганный огонь» [14, арк. 37 зв].

8 березня 1918 р. Белінкович вчинив спробу відібрати зброю силою, але несподівано для себе на Биковській та Чечорі наштовхнувся на масовий, а головне організований збройний опір, добре озброєних більшовиками домових охорон, та був змушений залишити Єлисаветград [7]. Спочатку його вибили з Чечори та Викового, а потім із залізничного вокзалу. Членів його загону відправили до тюремної лікарні (вони дякували комітету, бо це врятувало їх від розправи міщан), бо частина більшовиків була розстріляна прямо на вокзалі. Сам О. Белінкович панічно тікав на тачанці, розкидаючи георгіївські хрести, щоб затримати переслідувачів. На вокзалі від кинув ешелон, який більшовики оцінили у 25 млн. руб. Авіаційний дивізіон (200 осіб) не підтримав О. Белінковича та остаточно перейшов на бік містян.

Вигнання коменданта стало першим етапом «народного повстання» в Єлисаветграді проти більшовиків. Спроба застосувати військову силу проти цивільного населення міста, а не проти якоїсь окремої політичної сили, викликало невдоволення населення. Один з учасників повстання з гордістю згадував: «Нас оголосили „поза законом за те, що ми не хотіли здавати зброї, а ми цією зброєю відновили закон і врятували місто від беззаконня“» [8].

Навіть більшовики були змушені визнати факт радості єлисаветградців від вигнання їхнього ревкому з міста:

Іншою причиною повстання була втома міста від «рейкової війни» та диктатури військових ешелонів, які прибували в місто: особливо більшовицьких та анархістських. Позиція міщан була рішучою та послідовною: «Раз так тоді ми нікого до міста не пустимо!».

Отже, перший етап повстання тривав 5-8 березня 1918 р. і завершився розгромом та втечею О. Белінковича з міста. Керівництво містом здійснювали міська дума, «Комітет семи», «Тимчасовий комітет революції» (утворений на засіданні міської думи в лютому 1918 р. на противагу більшовицькому ревкому). До його складу потрапили представники соціалістичних партій, кадети і декілька робітників. В ньому не було жодного більшовика, що свідчило про низьку популярність цієї партійної сили в Єлисаветграді [7]. Дума та комітет працювали в приміщенні міської думи, що свідчило про їх повну співпрацю. Цей факт довів низьку популярність більшовиків серед містян, бо як тільки 657 Прутський полк та анархісти залишили місто, вони відразу втратили владу в Єлисаветі.

Завдяки спогадам більшовиків з книги «Роки боротьби» маємо інформацію про керівний склад «Тимчасового комітету революції».

9 березня 1918 р. до міста знову наблизилися озброєні до зубів никифорівці, які дізналися про розгром більшовицького загону О. Белінковича. Єлисаветград був для більшовиків важливим залізничним вузлом. Спільно з анархістами діяли більшовицькі загони Сорокіна та Коляденка, якого призначили відповідальним за контроль потягів на залізничних станціях Бобринська (Сміла) — Єлисаветград — Знам'янка [2, с. 63-68]. Розпочався бій на підступах до міста. Це був другий етап «народного повстання» — оборона Єлисаветграда від анархістів, союзників більшовиків. Місцева газета «Голос Юга» назвала його навіть не повстанням, а «відбиттям (отражением) від летючих гастролерів» [16, с. 221].

«Робітники, молодь і люди похилого віку заявили, що вони будуть захищатися до останнього набою, що вони відійшли від політики, але не бажають підкорятися злочинцям», — писала газета «Голос Юга» [16, с. 221]. Рішучість єлисаветградців та масовість повстання пояснюється втомою населення від анархо-більшовицьких експериментів, з якими місто вже познайомилося достатньо.

Ю. Яновський передав настрій міщан перед зіткненням та описав їхнє ставлення до Марусі в повісті «Байгород»: «Все підготовлено. Гніт повстання тліє і шипить. Кров нудьгує в тілах, що мають сьогодні нехотя пролити її в землю» [34, с. 324].

«Тимчасовий комітет революції» зумів гарно підготуватися до повстання. Єлисаветград мав достатньо зброї, важку й легку артилерію, кулемети і аероплани [7]. Тилове забезпечення взяли на себе місцеві підприємці, налякані попередніми діями никифорівців. Місто виявило неабияку єдність, патріотизм, незважаючи на досить строкатий релігійний та національний склад. Анархістам протистояли: міліціонери, вояки 8-го авіадивізіону. На озброєнні вони мали гвинтівки, кулемет. Авіатори звернулися до «комітету семи» із пропозицією діяти спільно. Місто захищали бійці домової охорони, студенти, юнкери, гімназисти, священики, загони єврейської бойової дружини. Ненависть до Марусі виявилася спільною для всіх. Навіть командувач більшовицьких військ в Україні Володимир Антонов-Овсієнко мусив визнати цей факт: «З усіх сіл було скликано солдатів, коли їм казали, що вони йдуть битися проти Марусі, в їх лавах ставав помітним ентузіазм» [2, с. 63-68]. (Особливо важливим для єлисаветградців була підтримка селян Шестаківки (важливої залізничної станції, які прикривали їхній тил).

Сигналом для захисників міста стали дзвони єлисаветградських храмів. «Ревтиме від дзвонів повітря над берегами ріки», — писав Ю. Яновський про початок повстання [33, с. 325, 341]. Атаку анархістів було відбито. Маруся віддала наказ про відступ до залізничної станції Канатово (поблизу Єлисаветграда). Перед самим відступом встигла обстріляти захисників міста, які перейшли в наступ, з гармати.

Ю.Яновський передав настрій міщан після переможного бою 9 березня 1918 р.: «Все місто наче охопив демон безуму. Воно то танцює, то сміється, скаче, обнімається і будує рожеві фортуни!». Однак, підсумовуючи результат другого дня боїв, письменник відзначає: «Перемоги ще не має, бо випустили з міста ешелон ворога» [34, с. 339].

«Тимчасовий комітет революції» оголосив нову хвилю мобілізації, яку активно підтримали профспілки. Цікавим є такий аналіз більшовиками ситуації, яка склалася в місті.

Намагаючись виправдати себе і підкреслити хоча б якусь частку своєї причетності до справді народного єлисаветградського повстання, вони згадали про конфлікт ревкому з Марусею наприкінці 1918 р. і прямо назвали своїх союзників анархістів Никифоровой «зграєю злочинців».

Жорстокі бої поновилися 10 березня 1918 р. і проходили по лінії залізничний вокзал — Петропавлівська церква (нині вулиця Полтавська). Більшовики згадували: «За Петропавловскую церковью, в степи растянулся на несколько вёрст крепкой цепью фронт и началась настоящая война» [7, с. 35] Гармати розташовувалися просто біля церковної огорожі. Недаремно Ю. Яновський згадував про участь в обороні міста загону ченців (більшовик Т. Гуляницький також відзначав, що на передовій були навіть попи) [12, арк. 34-35].

Траплялося, що никифорівці зовсім близько підходили до землянок (тобто околиць Єлисаветграда). Снаряди, гранати розривалися на вулицях, але щоразу наступ відбивався, і вже анархістам доводилося виходити з-під обстрілу. Знову відзначилися авіатори. Один з льотчиків під обстрілами бомбардував з літака загони більшовиків та анархістів [32, с. 128].

Більшовики згадували про опір єлисаветградців: «У противника три аероплани, відібрані в нас же, якими він вміло користується (нагадаємо, серед захисників міста вояки 8-авіадивізіону). Сили противника 150 чоловік піхоти, 7 трьохдюймових гармат, 50 кулеметів, 100 кавалерії (в місті діяло Кавалерійське училище), в їх розташуванні Єлисаветградська фортеця, де вони встановили гармати» [2, с. 66]. (Белінкович розповідав, що єлисаветградців було 6 тис.). Більшовики наступали на місто, маючи 400 чоловік та 250 никифорівців [2, с. 66].

Колись спокійне, затишне містечко перетворилося на військовий табір. Паралельно з комітетом охорони міста продовжувала діяти міська дума, яка видавала листівки з роз'ясненням причини боротьби з анархістами. В місті була гарно організована мобілізація, діяли палатки милосердя, санітарні дружини, в аптеці Шасса влаштували перев'язочний пункт, налагоджувалося тилове забезпечення. Із заводу Зельцера на фронт цілими бочками вивозилося пиво. Власник спиртового заводу Макєєв віддав розпорядження про безкоштовну передачу спирту на військові потреби. (Цікаво, що до повстання вони були запеклими економічними конкурентами). Інші власники постачали фронт ковбасами, булками. Жінки («сердобольні міщанки») випікали пиріжки, які носили бійцям до шанців на передову [7; 34, с. 341]. Навіть більшовики були змушені визнати факт гарної організації повстання і мужності оборонців міста, щоправда класового підходу в оцінці участі в повстанні уникнути не вдалося: «на фронте в то время, действительно геройски, действительно не жалея животов, дрались рабочие. Не трудно видеть, что произошло, так сказать, социальное разделение участников этой „священной войны“. Рабочие и городская беднота были в самых передовых окопах и изображали из себя пушечное мясо, буржуазия же действовала в условиях более приемлемых для нее: „организовывала тыл, и, надо сказать, нескверно“. В. Антонов-Овсеенко: „белогвардейцы сумели поднять против нас почти всё население“» [2, с. 66]. 11 березня 1918 р. місто готувалося до нового бою. Комітетом було видано 200 лопат для риття шанців біля міста. Тих, хто ухилявся від мобілізації, відправляли на фронт насильно. Ворогуючі сторони очікували на підтримку. Маруся розраховувала на підкріплення з боку червоних частин М. Муравйова. Міська дума просила про допомогу отамана Кульчицького (керівника об'єднаних загонів Вільного козацтва Єлисаветчини) [7; 31, с. 36].

Більшовики викликали на підтримку загін червоногвардійців з Кам'янського. На світанку 11 березня 1918 р. бої поновилися. У цьому бою активну участь взяли червоногвардійці з Кам'янського. Збереглися їхні спогади про участь у цих боях.

«Елисаветградская контрреволюция, вооружив несколько тысяч человек грозила ударом в тыл нашим войскам, дерущимся с гайдамаками и австро-немцами. Учитывая это, штаб Красной гвардии в Каменском решил послать сильный отряд в 1000-1200 человек пехоты и лёгкой батареей артиллерии. На полустанок возле станции Знаменка в сторону Елисаветграда мы приехали ночью. Там мы застали несколько эшелонов анархистов, руководимых Марусей Никифоровой».

Цей спогад потребує коментаря. По-перше, «Єлисаветградська контрреволюція» нікому не погрожувала, а займалась винятково захистом міста в умовах рейкової війни. Найкраще настрої міщан ілюструє один вислів: «Тоді ми нікого в місто не пустимо».

По-друге, чисельність червоногвардійців виглядає явно завищеною.

Кам'янські робітники-червоногвардійці, які прибули для наступу на Єлисаветград, потрапили в курйозно-трагічне становище. Вони були переконані, що їх викликали для боротьби з гайдамаками та австрійцями.

Учасники бою залишили детальний опис боїв 11 березня під Єлисаветградом, який ми пропонуємо для ознайомлення:

Інший лідер кам'янських червоногвардійців Лантух згадував, що «отошли с большими потерями, оставив в руках юнкеров, кажется, два орудия и много пленных».

Під час бою декілька кам'янців було вбито. Частина потрапила в полон. Лише тоді вдалося з'ясувати, що робітники воюють з робітниками. Полонених врятувало гуманне ставлення єлисаветградців. Місцева преса писала про цей факт: «Ми б'ємось, а не караємо. Розстріл полонених вкриє нас ганьбою» [16, с. 221-222]. «Тимчасовий комітет революції» видав відозву, яку з аеропланів поширювали серед кам'янців, із роз'ясненням позиції захисників міста.

Один із полонених, якого прийняли за никифорівця (його ледь не вбив розлючений натовп), згадував, що звуки бою було чути навіть у в'язниці. Від співкамерників він дізнався, що Єлисаветград виставив проти Никифорової чисельне військо.

12 березня у розпал боїв між єлисаветградцями та никифорівцями до міста з тилу, з боку Помічної, увійшли загони анархіста А. Полупанова (союзника більшовиків, який прибув до Єлисавета з Одеси на бронепотязі «Воля або смерть!» разом з ... Белінковичем) та більшовицькі загони Сіверса у кількості 600 чол. Бронепоїзд Полупанова захопив захисників міста зненацька, адже він неочікувано заїхав у тил з протилежного від фронту боку, з боку Шестаківки. В цей час на вокзалі перебував лише 1 патруль, який, побачивши значну перевагу, розбігся. Першим ділом Полупанов захопив артилерію повстанців, яка була не на лінії фронту за містом, а у місті, а згодом звільнив захоплених у полон більшовиків. Бої було припинено. Маруся відступила до Знам'янки. Зі слів Белінковича В. Антонов-Овсієнко написав, що в боях під Єлисаветградом Маруся втратила половину загону.

Бійці Полупанова в безкозирках з надписами «Ми — полупанівці» звільнили полонених кам'янських робітників та никифорівців з в'язниці [14, арк. 5]. Не обійшлося без курйозу. Місцевому злодію Васюті вдалося визволити з-під варти кількох злочинців під виглядом полонених робітників [7].

Далі Полупанов о 15:00 на Грецькій площі зібрав мітинг, на якому мала оспівуватись влада більшовиків та засуджуватись дії мешканців, які воювали проти цієї влади. Але Полупановим була допущена помилка. Для досягнення більшого ефекту на мітингу мав виступити Белінкович, який лишився без загону та супроводжував Полупанова. Але не так сталось, як гадалось. Коли люди побачили Белінковича, його ледь не змів натовп разом з Полупановим, тому Полупанов був вимушений заявити, що Белінкович арештований та буде неодмінно покараний [7, 37-38]. Щоб заспокоїти міщан Полупанов назвав бої сумною подією, провокацією. (Пізніше, А. Полупанов всю провину поклав на «падшую женщину Марусю» [15]). Крім того, він обіцяв покарати Белінковича, якого сам привіз до Єлисаветграда. Такі слова були викликані обуренням міщан на появу поруч з А. Полупановим «всім ненависного Беленковича».

13 березня 1918 р. більшовики знову повернулися до Єлисаветграда та відновили контроль над залізницею Єлисавет — Знам'янка. В місті на Інгулі запанувало двовладдя. В Єлисаветграді з'явився новий самопроголошений комендант — анархіст Додонов. Він та червоний командир Асєєв погрожували містянам: «с вами следует разговаривать языком пушек», але побоювалися роззброювати єлисаветградців. Представники Єлисаветграда відправилися до Знам'янки, де перебував більшовицький командир Муравйов, який погрожував знищити місто, якщо не буде виконано його вимоги. Посланці спілкувались з Муравйовим, який для укладання «мирної угоди» зажадав «контрибуції» у сумі 12 млн. руб., яких звісно Тимчасовий комітет революції не мав. [13, с.2].

Паралельно у приміщенні думи відбувається засідання, на якому узгоджується та підписується текст «мирної угоди» між тимчасовим комітетом революції та Додоновим, представником першої армії Асєєва [7, 39]. На засіданні Додонов намагався відмежуватись від Никифорової. Спочатку він заявив, що йому не відомо, де вона перебуває, а згодом сказав, що вона у лікарні в Харкові. А за її «гріх», пограбування каси заводу Ельворті, Никифорова буде віддана під трибунал. «Теперь нужно спешить с миром, — заявляє на засіданні Додонов, — если произойдет провокационное выступление, будет разгромлен весь город. Для нас важна железнодорожная линия, нам нужно спешить, а когда спешат, то не считаются ни с чем». «Мирна угода», яка містила пункти про визнання совєтської влади, роззброєння мешканців та передачі влади від тимчасового комітету революції, який припиняє свою діяльність, виконавчому комітету совета робітників, який має бути створений, була підписана 13 березня о 15:00 [9, с.1].

В подальші дні Полупанов та Додонов намагаються отримати схильне ставлення мешканців. Так, 14 березня вони організували пишні похорони жертв боїв у центрі міста — на кавалерійському плацу, а не біля Петропавлівської (балківської) церкви, як планувалося раніше. По місту розповсюджуються чутки про арешт Никифорової [9, с.2]. Саму ж «мирну угоду» мешканці міста не поспішали виконувати. Визнання совєтської влади — це визнання факту совєтської окупації, писали в ті дні газети. [10, с.2]. Зброя так і не була здана. Не намагалися роззброїти мешканців і самі більшовики. «Начать же мне разоружать, начать новую перепалку», говорить Додонов [10, с.2]. 1 березня представники ще діючого тимчасового комітету революції на вокзалі зустрічаються з командиром першої армії більшовиків Асєєвим, який вимагає від комітету видати відозву про створення загонів червоної армії. Але дій від більшовиків не настало через їхні невдачі на фронті. Однак по місту з'являються чутки про заплановані погроми.

16 березня в думі проходить екстрена закрита нарада. На нараді присутні члени управи та голови думських фракцій (частково вони ж члени тимчасового комітету революції). Говориться про необхідність захисту міста, одночасно щоб заходи по захисту не викликали негативну реакцію більшовиків. Приймається рішення легалізувати домову охорону, яка сприймалась більшовиками, як незаконні збройні формування, шляхом збільшення міліції з 200 до 600 чоловік [1, с.49-50зв.].

Радянська влада, на чому наполягав Муравйов, мала бути сформована з представників місцевих соціалістичних партій (вимога думи) [15]. Невдовзі полупанівці залишили місто під загрозою наступу українсько-німецько-австрійських військ.

Відступ більшовиків з Єлисаветграда мав катастрофічні для міста наслідки. 17 березня в Єлисавет від більшовицького командування надходить телеграма: «Нач. бронепоезда Полупанову и отряду Сиверса 2-го. Предписываю вам немедленно отступать в сторону Знаменки, разрушая мосты и пути» [8, с.75]. Наступного дня 18 березня більшовики вже відкрито говорять, що перед відступом вони підірвуть Балашівський міст, пограбують банки та пустять 2-3 снаряди по місту. Для підриву мосту був підготовлений вагон вибухівки, але делегації від робітників завода Ельворті у ході переговорів з мінерами вдалося отримати обіцянку, що міст не буде підірваний. 19 березня ешелони радянських військ покинули місто, перед тим витягнувши все цінне з вагонів усіх потягів, які стояли на залізничному вокзалі. Після цього адміністрація залізниці відразу ж дала наказ розібрати шляхи як у бік Знам'янки, так і у бік Шестаківки [11, с.4].

Після відступу більшовиків у Єлисаветграді нарешті запанував мир. Керувати містом продовжила міська дума та переобраний ревком (не-більшовицький за своїм складом, який сформували представники соціалістичних партій). Після перемоги над анархістами єлисаветградцям вдалося поповнити запаси одягу, який зберігався в панічно кинутому О. Беленковичем ешелоні (в документах думи його називають ешелоном, здобутим під час народного повстання проти анархістів Марусі Никифорової 9-11 березня). Насправді це був «потяг Беленковича», кинутий ним 7 березня на залізничній станції Єлисаветград). Серед одягу була велика кількість шинелей, теплих сорочок, штанів, старовинної зброї, взуття, серветок, носових хусток, боєприпасів. Речі були передані учасникам повстання, міській лікарні та відділенню червоного хреста, на потреби поховальної комісії [11, арк. 11-28].

Крім Єлисаветграда, більшовики зазнали невдачі під час спроби встановити свою владу, в Глодосах, де діяв потужний осередок підтримки УНР. Глодоські самостійники вдалися до хитрощів. Зважаючи на перевагу більшовицьких сил, яких стягнули під Єлисавет у лютому-березні 1918 р., отамани з «тактичних маневрів перейменувалися на „червоне козацтво, поки до Києва не повернеться українська влада“». Делегації вільних козаків на чолі з Кульчицьким вдалося під час перемовин переконати більшовицького повітового комісара Синявського, що козацтво підтримує радянську владу і, без більшовиків, самостійно стежитиме за порядком на своїй території. Ця хитрість дозволила на певний час уникнути більшовицьких погромів. Але в умовах наступу українсько-німецько-австрійських сил на Україну Синявський наказав їм прибути до Єлисавета, щоб використати в боротьбі на радянському боці. У відповідь армія розгорнула наступ на більшовиків, роззброюючи їхні дрібні підрозділи, арештовуючи більшовицьких агітаторів. Після того, як наприкінці березня 1918 р. в місті відновилася українська влада, там продовжилося формування загонів Вільного козацтва. Отже, Вільне козацтво на теренах нашого краю було одним з найчисельніших та найуспішніших в Україні. Вони не допустили встановлення більшовицької влади на своїй території, а весною 1918 р. разом з німецькими військами вільнокозачі загони звільняли терени повіту від більшовиків. А в березні 1918 р. єлисаветградці навіть просили про допомогу Вільне козацтво Кульчицького, коли боронили місто від анархістів та більшовиків під час «Народного повстання».

Тим часом Єлисаветград поступово налагоджував мирне життя після тривалого спротиву більшовикам та анархістам. Наслідки боїв були тяжкими для Єлисаветграда, який вперше по-справжньому відчув «запах війни». Газета «Голос Юга» друкувала списки вбитих та поранених під час «народного повстання». Ця назва стала загальноприйнятою для подій 24-26 лютого 1918 р., офіційно використовувалася в документах та під час засідання міської думи (першого після повстання 1 березня 1918 р). За даними міської думи в боях загинуло 56 осіб, поранено — 126 [14, 86 зв.]. За більшовицькими підрахунками — 86 вбитих, 140 поранених. Напевне до числа жертв повстання зарахували й робітників Дніпровського заводу м. Кам'янське. Полеглих ховали на міських цвинтарях та окремо на плацу Кавалерійського училища.

Сучасний дослідник В. Чоп назвав події «народного повстання» «парадоксом революції та тріумфом анархії, який однаковою мірою вражав як пересічного громадянина, так і маститого політика» [30, с. 30].

Справді бої між анархістами та єлисаветградцями отримали достатньо широкий резонанс і викликали в деяких випадках діаметрально протилежні оцінки ситуації. Відзначимо, що єлисаветградці розглядали бої з більшовиками та анархістами винятково, як захист рідного міста від зграї злочинців, і дуже пишалися своєю перемогою. Анархісти, яких Ю. Яновський назвав «хоробрим ворогом», були серйозним противником.

Преса не шкодувала компліментів учасникам повстання: «Елисаветград единственный и непредсказуемый в этом смысле город» [8], а події «народного повстання» «найкращими сторінками історії міста» [16, с. 221].

«Це були дні, коли, здавалося, стерлися всі непорозуміння, кудись далеко відійшли всі минулі рахунки, забута була колишня ворожнеча, всі відчули себе рівними, потягнулися до свободи від загрози та насильства, під гнітом яких протікало все життя міста останнім часом», — писала про ті дні єлисаветградська преса [16, с. 221-222]. Учасникам боїв Биковського фронту (один із найдавніших районів міста в Печорській балці) вдячні єлисаветградці збиралися поставити пам'ятник біля Знам'янської церкви (нині там тубдиспансер) на добровільні внески. Проводився збір коштів на потреби сімей загиблих та постраждалих під час боїв [9].

Газета «Голос Юга» по гарячих слідах намагалася визначити причини вдалих результатів повстання проти анархістів. Зокрема, Сергій Теплов — автор статті «Потрійна помилка» — зазначав, «що при нападі на місто М. Никифоровій не завадило б ознайомитися з історією цього міста. Тоді б вона дізналася, що його мешканці, зокрема вулиць Пермської та Биківської — нащадки колоністів та прикордонників, яким доводилося стримувати напади татар. Не менш волелюбні та войовничі чечорці — сусіди пермців. Саме вони підняли на боротьбу все місто» [8].

Другий фактор жорстокої відсічі «летючим гастролерам» — «потужна та широка буржуазність міста Єлисаветграда». В місті було чимало дрібних, не надто багатих приватних власників, яким було що захищати.: «Всі вони трударі, які наполегливою працею створили свої двори, будинки, тримали збереження в державних касах. Їх багато, дуже багато. Голос власності-голос потужний та впливовий. Хто наступає на голос власності ризикує зламати собі шию, і пані Никифорова та Беленкевич — останні докази цьому» [8].

У Ю. Яновського свій погляд на перемогу: «Організоване місто переможе всіх. Єдність і дисципліна подолають». А, крім цього, була ще одна вагома причина — «особливе почуття до кожного каменя на землі нашого дитинства» [34, с. 309].

Безумовно значну роль у перемозі повстання відіграв і «Тимчасовий комітет революції». Навіть більшовики визнавали його демократичний склад та роль у повстанні: «он был очень разношерстен по своєму составу и стоял во главе городской самообороны, организовывал ее и идейно воодушевлял к борьбе против М. Никифоровой. Временный, столь громко названный, революционный комитет, собственно сделался выразителем желания местной буржуазии и руководил борьбой, не столько против Никифоровой, сколько против большевиков вообще» [7].

Автор іншої статті (під псевдонімом «биковчанин», напевне він був мешканцем цієї вулиці) на шпальтах «Голос Юга» від 10 березня 1918 року під назвою «Поза законом» зробив своєрідний висновок, що «повстання створило місту історичну славу поборника закону та правопорядку и „несомненно, что город Елисаветград займёт в будущей истории междуусобной войны особое, единственное и почётное место“»[8].

Єлисаветград поступово оговтувався від боїв з анархістами та вшановував пам'ять полеглих у боях, щоправда не обійшлося без прикрих ситуацій. Маруся зуміла об'єднати класових ворогів, щоправда, після перемоги єдність швидко зникла. Після боїв голова штабу домової охорони звернувся до робітничого оркестру робітників заводу Ельворті з проханням скористатися його послугами для поховання загиблого від ран у боях з анархістами штабс-капітана, однак дістав відповідь, що «оркестр для буржуя-кадета грати не буде» [15, с. 221].

В квітні 1918 Єлисаветград відзначав сумну дату — сорок днів з часу повстання та його жертв. Для учасників повстання, які отримали своєрідні посвідчення, а також родин загиблих та поранених проводилися благодійні концерти, покази кінострічок, вистави, циркові вистави [9].

А Маруся стала просто легендарною в Єлисаветграді. У квітні «Голос Юга» написала, що Марусю вбито в Олександрівську (нині Запоріжжя). В жовтні 1918 року єлисаветградська газета «Трудовая жизнь» надрукувала повідомлення, що у в'язниці міста перебуває жінка, яка дуже схожа на М. Никифорову [4]. В лютому 1919 р. єлисаветградцям вдалося не допустити єврейського погрому. Тодішні журналісти порівняли ці події та атмосферу єдності міщан з «Маруськиними днями» 1918 р. [23].

Популярністю М. Никифорової скористалися окремі авантюристки, які називали себе Марусею, створювали загони і вимагали від наляканих селян її репутацією значну контрибуцію. В 1920 р. П. Тичина, подорожуючи по Україні разом з капелою К. Стеценка, згадував, що в Єлисаветграді місцевий дяк показував йому могилу М. Никифорової [4]. Насправді, священик помилився, М.Г. Никифорова була розстріляна білогвардійцями в Криму в серпні 1919 р. разом зі своїм чоловіком [3]. Про цей факт єлисаветградців поінформувала газета «Голос Юга» у вересні 1919 р. [4]. Проте мешканці Єлисаветграда та околиць пам'ятатимуть Марусю ще довго.

Цікаво, що, окрім Ю. Яновського, ще декілька відомих поетів і письменників у різній формі згадували про легендарну отаманшу Марусю. Єлисаветградець, відомий у свій час поет Мойсей Цетлін, який також був учасником «народного повстання» присвятив тим подіям поезію, у якій порівняв Марусю із Жанною Д'Арк. Рядки вийшли дещо емоційно-наївними.

«Всем телом слившись с броневой машиной

Увешенной лентами крест-накрест патронов

Боевых: для пулемета она промчалась

Словно триумфатор по Елисаветграда улицам пустым.

Никифорова гимназистка в прошлом мне показалась

Жанной Д'Арк тогда, летящей с лилиями к Орлеану.

Рвет ветер яростный над нею чёрный стяг.

Её приверженцы, отчаянная свита, красавицу-бандитку

Охраняли, готовые сразить любую тень, грозящую победной колеснице.

Ей дали бой у города и я вернул украденные накануне ленты, нужные для обороны.

Хоть мне ещё тринадцать не сравнялось, но я считал себя участником сраженья и был суров как гражданин Кале в борьбе за безопасность и спасенье родного города» [29].

Невідомо, чи бачили наживо М. Никифорову Ю. Яновський та М. Цетлін, чи передавали її зовнішність з розповідей (останнє більш реально), а от Арсенію Тарковському, який тоді мешкав у Єлисаветграді, довелося зустрітися з отаманшею. Цю зустріч він яскраво описав у спогадах, які дозволяють нам зануритися в атмосферу, яка панувала в місті під час «народного повстання». «За столом сиділа знаменита у тутешніх містах отаманша Маруся. Середнього зросту, русяве з попелинкою волосся, пенсне на ланцюжку, в'ялий рот. Вона вилаяла бійців за те, що затримали хлопця, а потім пригостила цукеркою, погладила по голові і сказала: „Гарний хлопчик“. Далі грізна отаманша відпустила нас додому, наказавши солдатам принести записку від батьків». Записку мати Тарковського написала, а от цукерку наказала викинути [28].

В 1920 р. більшовики остаточно закріпилися в Єлисаветграді. Події «народного повстання» стали доволі незручною для них сторінкою історії, яка не вписувалася в концепцію класової боротьби. Виходило, що робітники повстали проти «робітничо-селянської влади та диктатури пролетаріату». Тому про вшанування загиблих і спорудження пам'ятника учасникам «народного повстання» не могло бути й мови.

Глава З. М. Сінченко. «Сто днів» Центральної Ради в Єлисаветі: під синьо-жовтим чи червоним прапором?

В березні 1918 р. до Єлисавета, який більшовики вчергове залишили, увійшли австро-німецькі війська, які за підтримки українських повстанців з Глодосів відновили в місті та повіті владу УНР. Розпочинався період, який наш земляк Володимир Винниченко влучно назвав «Сто днів Центральної Ради» за аналогією з поверненням до влади Наполеона у 1815 р. У цей період назва Єлисаветград поступається назвам Єлизавет ти Єлисавет. У березні 1918 р. голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський оприлюднив Закон про новий територіально-адміністративний устрій. Губерніальний поділ скасовувався. Його замінили поділом на «землі». Терени нашого краю потрапили до складу різних земель. До землі Низ (Низова Дніпрянщина) мали увійти частина Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії та частина Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Інша частина Єлисаветградського повіту мала увійти до складу землі Примор'я. Претендували на терени краю і своєрідні більшовицькі утворення революційної доби Румчерод та «швидкоплинна» Одеська республіка. Адміністративним центром землі Низ став Єлизавет (так в документі Центральної Ради від 6 березня 1918 р.). Місцеві органи колишнього Єлисаветграда користувалися назвою Єлисавет, яка потрапила і на їхні печатки. А от Стратегічна Рада Глодоського вільного козацтва прийняла рішення не скорочувати назву Єлисаветград, а перейменувати його на Низовий. Про цей факт згадував лідер Глодоського вільного козацтва Фотій Мелешко. Проте в діловодстві 1918 р. використовувалася назва Єлисавет. Почав виходити часопис «Вісти Єлизаветської української громади». Нові адміністративні одиниці (землі) проіснувала лише 2 місяці (до 29 квітня 1918 р.).

18 квітня 1918 року над міською думою Єлисавета, де тепер розміщена Кіровоградська обласна держадміністрація, вперше замайорів синьо-жовтий прапор. Український прапор вперше з'явився в місті ще у 1917 році, ймовірно, завдяки Миколі Левитському, який тоді разом з повітовим інструктором Української Центральної Ради Єлисаветського повіту намагався залучити місцеве самоврядування до підтримки УНР [1, с. 14, 14 зв.]. Це той самий Левитський — «артільний батько» [4, с. 109] або «батько кооперації» [8, с.1], на честь якого нещодавно була перейменована вулиця Колгоспна у Кропивницькому. [4, с.138-142].

Після вигнання з міста анархістки Маруськи Никифорової та втечі загонів армії Муравйова у перші дні березня 1918 року в місті знову з'явився жовто-блакитний прапор. Прапор з написом «Хай живе вільна Україна» майорів на будинку юнкерського училища (кінно-козачої школи, як тоді училище називали українці), у якому в той час розміщувались органи влади УНР [2, с. 65 зв.].

На початку квітня 1918 року у місті з'явився уповноважений Міністерства внутрішніх справ УНР Базилевич, який займався організацією представництва центральної влади УНР у Єлисаветі. Одним з перших його кроків була нарада, на яку були запрошені представники земства та міської думи. У ході наради Базилевич заявив, що на його думку міське керівництво не працює в контакті з українською владою. Керівництво хоч і не чинить спротиву українській владі, але ставиться до неї з іронією. Базилевич застеріг, що особи з такими поглядами та ті, кому не подобається політика УНР, будуть усунуті з міських органів самоврядування. Міський голова Крамаренко емоційно сприйняв ці звинувачення, які вважав необгрунтованими. Тому Крамаренко попросив надати докази тверджень, на що Базилевич відповів, що головним доказом є те, що над будівлею міської управи «до сих пір тіліпається червоний прапор» [2, 88 зв.]. Саме така фраза Базилевича міститься у стенограмі засідання міської думи. «Червоний прапор — емблема соціалізму», — заявив у відповідь міський голова та демонстративно покинув нараду [11, с. 3].

Тут необхідно прояснити відносини, які на момент проведення наради склались між червоним та синьо-жовтим прапорами. Олександр Семененко, член Керовничої Ради Єлисавета (місцевого органу УНР), у своїх спогадах «Харків... Харків...» згадує цікавий епізод, що трапився під час українського губерніального з'їзду у Херсоні влітку 1917 року. У з'їзді брали участь як сам Олександр Семененко, так і Микола Левитський, якого було обрано до президії. «Серед інших заходів рішили провести національну демонстрацію — внести до зали український національний прапор. Вносимо, ставимо на сцені поруч червоного, що вже стояв там. Співаємо „Ще не вмерла Україна“. Селяни плещуть в долоні. Левитський вітає прапор...

Але раптом просить слова товариш Феофілактов... — російський есер, говорить по-російському чисто.

— Це добра річ, — казав він про український прапор. — Але є більша святиня, є червоний прапор, на ньому кров трудящих. Це прапор, рідний трудящим усього світу. Під червоним прапором йшли і страждали найкращі борці за щастя народу...

А наші селяни так само захоплено плещуть Феофілактову, як плескали перед тим українському прапорові».

Незадовго до наради, яку проводив Базилевич, в Одесі також трапився інцидент з двома прапорами, про що згадується в газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий» за 6 квітня 1918 року. Над Воронцовським палацом, над яким майорів український прапор, поруч був піднятий червоний прапор, який встиг провисіти всього півгодини та був знятий австрійськими військовими.

Через декілька днів після наради Базилевич ще двічі — письмово 10 квітня та усно 11 квітня — доніс до Крамаренка прохання зняти червоний прапор та вивісити державний український прапор [11, с. 3]. Міський голова це зробити відмовився, за що отримав погрози бути притягненим до кримінальної відповідальності [2, с. 89]. Подальшому розвитку подій можуть позаздрити сучасні політтехнологи.

10 квітня 1918 р. у газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий» вийшла стаття «Опять сначала», у якій автор обурюється діями «самостійників», які зазіхнули на святиню — червоний прапор. У статті також цитується вислів Базилевича «болтается красное знамя», а згодом згадується вираз російського політика Мілюкова «красная тряпка». У наступному номері «Известий...» вийшла стаття «Красные тряпки», у якій Базилевичу приписується замість «болтается красное знамя» інший вислів: «болтается красная тряпка» [10, с. 2]. У номері «Известий» від 13 квітня висвітлюється засідання міської думи, зміст якого відрізняється від офіційної стенограми. Знову ж таки фраза «красное знамя» замінена фразою «красная тряпка» [11, с. 3]. Зазначені події були сприйняті громадськістю Єлисавета як образа символа свободи та соціалізму та викликали бурхливу реакцію. Першим засудив заяву про «красную тряпку» своєю постановою комітет соціалістичних партій [10, с. 2-3], за ним — робітники цехів заводу Ельворті, «обсудив по цехам известие напечатанное в местных газетах», висловили свій протест [11, с. 3], а ще пізніше 13 квітня 1918 р. свою резолюцію виніс Совет робітничих депутатів [14, с. 3]. До обурених висловом «красная тряпка» приєдналась навіть Керовнича рада Єлисавета разом з українськими партіями соціал-демократів та соціал-революціонерів. Керовнича рада 12 квітня засудила «непорозуміння, яке шкодить українській справі», та заявила, що вчинок Базилевича, який позбавлений елементарної ввічливості, знижує авторитет Української республіки [13, с. 3]. За обуреннями, які були викликані словами Базилевича, які він не говорив, втратилась суть його заяви, а саме вимога вивісити синьо-жовтий прапор.

Очікувано, що опонент Базилевича — міський голова Крамаренко — виніс питання прапора на розгляд міської думи 11 квітня 1918 р. [2, с. 89-91]. На засіданні Крамаренко повідомив про формальні приводи для того, щоб не вивішувати жовто-блакитний прапор. Згідно з Законом УНР прапор обов'язково мав вивішуватись у дні національних свят. Під час розгляду питання звучали різні заяви: засудження австро-німецької окупації, глузування над українською владою, підтримка федерації у складі Росії та звернення до ЦР з проханням усунути Базилевича. Натомість фракція «Народної свободи» закликала гласних не ставати на захист червоного прапора, адже саме під ним більшовики скоювали свої злочини. Інші вказували, що дума не приймала рішення стосовно вивішування червоного прапора і водночас жоден закон УНР не забороняє його вивішувати. Непередбачуваним виявився підсумок обговорення. Міська дума, замість того, щоб поставити на голосування питання про підняття українського прапора, вирішила вивісити червоний прапор більших розмірів. Заяву гласного Гайсинського про те, що «...над зданием Думы должно водрузить большое знамя, а не тот клочок, который там имеется» [2, с. 91], підтримали 36 гласних, проти — 2, утримався — 1 [2, с. 91 зв.].

Незважаючи на видиму одностайність у засудженні некоректного виразу «красная тряпка», оцінка значимості червоного прапора відрізнялась як серед гласних міської думи, так і серед тодішніх засобів масової інформації. У відповідь на численні статті стосовно прапора у газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий», яка була підконтрольна міському голові Крамаренку, в іншій газеті, «Новий шлях», яку видавала Керовнича рада Єлисавета, вийшла стаття «Кривавою стежкою» про злочини, які були зроблені під червоним прапором, з висновком, що жовто-блакитний прапор червоніший за червоний [12, с. 2].

Однак вже 17 квітня 1918 року міська дума знову розглянула питання підняття державного прапора. Цього разу питання було розглянуте на прохання головного комісара уряду УНР Коморного, який відвідав місто після виникнення скандалу з прапором та який мав необмежені повноваження в питаннях діяльності органів місцевого самоврядування. Цього разу питання було вирішено швидко, оскільки за словами головуючого Метта «прохання Коморного було зроблене у коректній формі». У розмові з міським головою Коморний заявив, що хоче аби міська влада працювала у контакті з центральною українською владою, та просив на знак співпраці вивісити жовто-синій прапор, а вислів Базилевича просив вважати непорозумінням. Заяву Гайсинського, який цього разу наполягав на тому, щоб прапор вивішували лише в дні національних свят, не підтримали. За те, щоб вивісити жовто-синій прапор, проголосувало 47 гласних, утрималось 5 [2, с. 105 зв.].

Може здатися, що міська дума була налаштована «проукраїнськи», а відмовились виконати прохання Базилевича через бажання продемонструвати власну значимість перед представником української влади та через несприйняття Базилевича як особистості. Але насправді міська дума жила у своїй паралельній реальності, яка значно відставала від подій, що стрімко змінювались. Підтвердженням цього є те, що жовто-блакитний прапор був піднятий поряд з червоним, адже за висловом члена управи Волотковського саме червоний прапор символізував єдність «всіх народів Росії» [2, с. 105 зв.]. Для більшості гласних міської думи червоний прапор продовжував лишатись ознакою інтернаціональної боротьби, хоча з 8 квітня 1918 року він став офіційним прапором іншої держави — Росії — замість триколора [15, с. 3]. Паралельна реальність була причиною того, чому міська дума та управа продовжували використовувати печатки, на яких двоголовий орел (герб Російської імперії) був поєднаний з імперською назвою Єлисаветград [3, с. 141 зв.], ігноруючи офіційно затверджені законами УНР тризуб [4, с. 165-166] та назву Єлисавет [4, с. 181-182], які беззастережно використовували всі без винятку українські органи влади. Через паралельну реальність у своєму діловодстві міська дума та управа використовували російську мову, а документи, надіслані українською мовою, обов'язково перекладали російською. Українську мову міська управа та дума використовували у виняткових випадках для перекладу своїх російськомовних листів особливого значення, які адресувались українським владним органам [5, с. 9, 10, 12, 13].