Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша

Глава 1. В. Сергеєв. «Битва революцій» на теренах Олександрійського повіту

Олександрійський повіт був одним із найвіддаленіших від губернського центру. Повітовий центр — м. Олександрія. Його площа сягала 855 455 десятин (8,5 тис. кв. верст), що становило 13,8 відсотка загальної площі губернії. Чисельність населення повіту на 1 січня 1914 року складала 517 215 осіб (258 905 чоловіків та 288 310 жінок).

Нинішня Світловодщина входила до складу 7 волостей Олександрійського повіту (Глинської, Іванківецької, Косівської, Миронівської, Новогеоргіївської, Павлиської та Стецівської). Всього ж повіт нараховував 31 волость. Заштатне місто Новогеоргіївськ було резиденцією мирового судді 9-ої дільниці, а також пристава, чиї повноваження простягалися на Миронівську та Братолюбівську волості.

Телеграфна звістка про зречення царя Миколи Другого блискавично надійшла до великих міст Херсонської губернії. Зокрема, в «Одесских новостях» інформація про повалення царату з'явилася вже 2 березня 1917 року. В двадцятих числах місяця згідно з рішенням Одеського виконавчого комітету новоутвореної Ради робітничих депутатів до найвіддаленіших куточків Херсонщини вирушили кілька десятків агітаційних «летючих загонів». Ці імпровізовані формування мали забезпечити організацію селянських сходів для виборів до нових органів самоуправління — місцевих комітетів. У офіційному ж губернському часописі тексти телеграми останнього російського імператора про відречення, листа великого князя Михайла Олександровича про відмову від престолу, а також перші укази столичного Тимчасового уряду побачили світ тільки 29 березня (11 квітня за н. ст.) 1917 року.

Олександрійці мали свою людину в Петрограді. Краєзнавець Віктор Голобородько виявив факт, що під час Лютневої революції в Петрограді перебував Володимир Закржевський — олександрієць, член Державної думи. Він звернувся із відозвою до населення Олександрійського повіту, намагаючись пояснити, що відбулося в столиці: «Державна Дума за підтримки робітників та армії скинула уряд, який став ненависним народу, закликав зберігати спокій, порядок та організованість, підкреслюючи, що всі суперечки незабаром будуть вирішені після скликання Установчих зборів».

У квітні в часописі «Известия Александрийского уездного земства» вийшла друком стаття Леоніда Чернова-Малошийченка майбутнього письменника епохи «розстріляного відродження» — «Свято волі», у якій автор вітав та підтримував революційні зміни в Росії. Л. Малошийченку тоді було 18 років. Краєзнавець з Олександрії Віктор Голобородько вважає цей текст одним з найкращих та найсимволічніших. Стаття вийшла російською мовою. Олександрійський дослідник його творчості Іван Задоя переклав її українською.

Тим часом революційні зміни зачепили губернський апарат влади. В перших числах березня 1917 р. до обов'язків херсонського губернатора приступив колишній голова губернської земської управи П.Д. Горич. Щоправда, тепер він мав «революційний» титул Херсонського губернського комісара. Його помічником (або «товаришем») був призначений директор Херсонського Взаємного Кредиту К.Д. Сосновський. Зміна вищого керівництва стала першою ластівкою у низці докорінних змін у всіх царинах крайового управління. На місцях запроваджувалися посади повітових комісарів, які особисто підпорядкувалися П. Горичу і зосереджували виконавчу владу в межах ввіреної території, здійснюючи нагляд над діяльністю новостворених волосних дум та управ. Інші новації стосувалися в першу чергу вирішення продовольчого питання. Виникли губернські продовольчий та земельний комітети, які координували дії повітових й міських продовольчих та повітових й волосних земельних комітетів відповідно. У травні 1917 року почала функціонувати Губернська Продовольча Управа, що мала контролювати закупівельну діяльність повітових продовольчих комітетів, сприяти наданню кредитів, затверджувати форми ведення діловодства тощо. Діяльність управи могла бути ефективною за умови співпраці із головноуповноваженим Міністерства землеробства у Херсонській губернії Сергієм Гербелем — майбутнім головою Рада Міністрів Української держави Павла Скоропадського. Саме цей високопосадовець мав право видачі нарядів на відправку продовольства до інтендантського відомства. У його веденні перебувало також транспортування хлібопродуктів морським та річковим транспортом.

Колишні депутати Державної Думи Закржевський та Пищевич стали активно допомагати Тимчасовому уряду. Ті, кого свого часу імперська влада вважала, мабуть, охоронцями її прав та привілеїв — дворяни по крові, пішли на відкритий конфлікт з імперською владою. В той час коли Закржевський закликав підтримати Тимчасовий уряд, Пищевич 8 березня 1917 року навіть став Олександрійським повітовим комісаром Тимчасового уряду.

Важливим для Олександрійського повіту було впорядкування аграрних відносин. Серед питань, якими опікувався Херсонський губернський продовольчий комітет, одним з найболючіших було збереження обсягу посівних площ. 28 березня (10 квітня за н. ст.) 1917 року було видано циркуляр голови комітету І. Зубенка за №20, в якому волосним продовольчим комітетам пропонувалось скласти реєстр всіх земель, що не можуть бути оброблені за рахунок зусиль місцевих жителів. Проблема недостатньої кількості робочих рук мала вирішитися внаслідок залучення австро-німецьких військовополонених. Крім того, 15 (28 н. ст.) травня того ж року на засіданні губпродкому було проведено розподіл солдат тилових частин російської армії на польові роботи у губернії.

Крім спроб поліпшити ситуацію у продовольчому питанні, у діяльності керівництва Херсонського губернського комітету громадського спокою та безпеки на чолі з новопризначеним замість П. Горича відомим газетним діячем, есером Сергієм Петровичем Юріциним простежуються такі складові:

• проголошення амністії всім дезертирам царської армії у разі явки з повинною терміном до 15 травня 1917 р;

• надання волосним земським зборам власної статті доходу — волосного земського збору у розмірі 3 % від повітового збору. Для цього вводилася посада волосного збирача, який призначався повітовою земською управою;

• інформаційне сприяння під час проведення серед краян Позики Свободи на підставі постанови Тимчасового уряду від 27 березня 1917 р. Згідно з нею, у широкий обіг пропонувалися позичкові облігації номіналом у 50, 100, 500, 1000, 5000, 10000, 25000 карбованців, які мали приносити власникам 5 % річних. Виплата мала відбуватися протягом 49 років, починаючи з 1922 р.

• заходи щодо попередження ексцесів соціального характеру на селі. Із оголошення виконуючого обов'язки Херсонського Губернського Комісара К. Сосновського «...Министр Председатель Князь Львов телеграммой сообщил мне, что в последнее время к Временному Правительству поступают телеграфные и личные заявления об арестах и самовольных действиях отдельных сельских обществ и волостных комитетов, лишающих возможности землевладельцев как крупных так и мелких исполнить свой долг перед Государством — обсеменить принадлежащие им земли... Как выход — через посредство уездных комиссаров — довести до ведома волостных управ о недопустимости посягательств на личную собственность без решения судебной власти...»

• демократизація громадського життя. Так, під тиском ліберально налаштованого крила земської управи командувач Одеського військового округу генерал від інфантерії Д. Ебелов наказом за №3074 від 27 березня 1917 року скасував дію власних постанов заборонного характеру;

• № 12470 від 24.08.1915 р. про заборону утримання так званих «будинків для побачень»;

• № 9269 від 19.06.1915 р. про заборону демонстрацій;

• №13753 від 22.09.1915 р. про заборону вивезення горілчаних виробів за межі округу;

• № 1216 від 22.01.1916 р. про заборону вивезення цукру за межі округу;

• №12454 від 26.08.1916 р. про заборону влаштування зібрань без відома адміністративної влади;

• №16362 від 14.11.1916 р. про заборону демонстрування в ілюзіонах кінострічок, що зображують злочинні дії;

• №№11280, 16736 від 6.08.1916 р. та 23.11.1916 р. про заборону піднімати кузови візницьких екіпажів за відсутності дощу або снігу чи за холодної погоди тощо.

Проте багатообіцяючі починання урядовців не змогли призупинити сповзання країни у прірву громадянської війни.

На превеликий жаль, документи, що висвітлюють кількісний та соціальний склад Рад Олександрійського повіту протягом 1917-1918 рр., фактично не збереглися. Як стверджує український радянський історик Б. Бабій: «...Кількісний склад Рад і їх виконкомів у різних містах був різний. Це й зрозуміло: він залежав від кількості робітників і солдатів, які обирали депутатів, а також від норм представництва, які встановлювалися на місцях. Якихось єдиних норм представництва, природно, тоді ще не було...» У якості прикладу можна навести Кременчуцьку раду, яка складалася з 200 депутатів. З їхнього числа було обрано виконком кількістю 45 осіб.

В умовах затяжної невдалої війни діяльність рад безумовно сприяла поширенню загальнодержавної кризи. Фактична влада губернського комісара С. Юріцина поширювалася на територію міста Херсона. Такий же стан речей спостерігався у повітових Єлисаветграді та Олександрії. Яскравий нарис провінційного повсякдення міститься у доповідній записці члена виконавчого бюро Херсонського губернського комітету рад солдатських і робітничих депутатів Ф. Чинчіса про становище у Олександрійському повіті.

Невпинна соціальна руйнація супроводжувалася бурхливою, навіть гарячковою громадсько-політичною активністю. Протягом кількох місяців тільки на губернському рівні відбулася низка установчих з'їздів.

Політичні уподобання широкого депутатського загалу мали яскраво виражений «угодівський», тобто помірковано-демократичний характер. Так, офіційне радянське видання нарікає на «эсеро-меньшевистское засилье» серед учасників Херсонської конференції робітничих та солдатських депутатів (18-19 травня 1917 р.), у якій нарівні з представниками Ново-Воронцовки, Скадовська, Гаврилівки та Каховки взяли участь делегати з Новогеоргіївська.

За всіма тогочасними правилами переважна більшість цих заходів перетворювалася на кількаденну говорильню з обов'язковим прийняттям резолюцій декларативного змісту та з мізерним прикладним значенням.

Щодо проведення виборів до майбутнього російського парламенту на теренах Херсонщини у фондах Державного архіву Херсонської області зберігається дещиця документів. Так, згідно з циркуляром відділу з підготовки Установчих Зборів Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад Робітничих та Солдатських депутатів за №664 від 17.10.1917 р. інструкторські повноваження в межах Херсонської губернії покладалися на службовця відділу Кирила Трохимовича Говорова. Це відрядження стало відповіддю на звернення голови Херсонського комітету РСДРП (б) В. Липшиця до ЦК партії з проханням надати відповідну агітаційну літературу. Свідомо рутинна підготовча робота ускладнювалася численними периферійними чварами.

Голосування, що відбулося протягом 12-14 листопада 1917 року, виявило незаперечний авторитет серед мешканців Херсонської губернії ідеологічних принципів партії соціалістів-революціонерів (понад 50% голосів). Друге місце зайняв блок українських національних партій (27,9%). Більшовики, попри зусилля пропагандистів, зазнали дошкульної поразки (10,2%) {38}. Такий непоказний підсумок багато в чому зумовлювався вкрай незадовільним організаційним рівнем губернського партійного осередку. Протягом перших місяців влади Тимчасового уряду невелика (15 осіб) Херсонська організація РСДРП (б) була відвертим аутсайдером громадського життя. Суттєво перешкоджало зростанню політичних амбіцій місцевих більшовиків перебування разом з «меншовиками» та «інтернаціоналістами» у лавах коаліційних «громадських об'єднаних організацій». Курс на розкол соціалістичного альянсу, започаткований згідно з ленінськими Квітневими тезами, зрештою призвів до виокремлення партійних осередків РСДРП (б) і перетворення їх на самостійних суб'єктів політичної діяльності. Наприкінці вересня започаткував свою роботу більшовицький губернський комітет, обраний на Одеській партійній конференції. За неабиякий тактичний успіх потрібно вважати тенденцію до збільшення питомої ваги пробільшовицького контингенту в управлінських органах рад всіх рівнів аж до губернського виконкому Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів включно, що намітилася восени 1917-го року.

З плином часу губвиконком перетворився на провідну політичну силу у тодішньому громадському розмаїтті. Напередодні Жовтневого перевороту йому разом із славнозвісним «Румчеродом» (Центральним Виконавчим Комітетом Рад та солдатських й матроських комітетів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського військового округу) належала пальма першості у майбутньому перерозподілі влади. До пори до часу в їхніх взаємовідносинах панувала конструктивна співпраця. Адже серпневий Одеський з'їзд Рад Робітничих та Селянських депутатів, на якому було обрано губвиконком, був скликаний саме з ініціативи керівництва Румчероду.

Як свідчить авторитетне енциклопедичне видання, представницькі межі дорадчого органу військово-політичних осередків регіону простягалися на увесь Південь теперішньої України та Республіку Молдову (тодішні Бесарабська, Херсонська та Таврійська губернії). Спочатку, в умовах остаточного розвалу армії, Румчерод намагався перебрати на себе повноваження колишнього генерал-губернатора Ебелова. Підтвердженням цього слугує телеграма №4141 від 10 жовтня 1917 року на адресу Олександрійської Ради робітничих та селянських депутатів, в якій пропонувалося в усіх містах повітового підпорядкування створити особливі комісії по боротьбі з погромами та організувати загони місцевої самооборони. Не цуралося румчеродівське керівництво й запровадження благодійних акцій, зокрема, тижневого збору теплого одягу для солдат діючої армії (відношення №3507 від 19 вересня 1917 р.). Листування з регіональними демократичними організаціями проводилося персоналом секції зв'язку. Нарівні з іногороднім відділом ВЦВК Петроградської Ради Депутатів, інформаційним відділом Ради Солдатських Депутатів КВО та іншими «грандами» медійного простору революційної доби ця пропагандистська агенція відрізнялася доволі широким спектром дії. Вчорашніх союзників розвів по різні боки барикад державний переворот 25 жовтня 1917 року у Петрограді. Через день після арешту Тимчасового уряду до Новогеоргіївська надійшла телеграма за підписом голови Румчероду. Столичні події викладалися у різко антибільшовицькому висвітленні. Зокрема, В. І. Леніну закидалося «підсилення розриву між фронтом і тилом...» Безперебійне постачання окружних військових частин всім необхідним в умовах політичного хаосу мало забезпечити щойно організоване за участю представників Румчероду, Української обласної Ради тощо Тимчасове революційне фронтове бюро.

На противагу новоствореному бюро губернське керівництво Рад оголосило про підтримку рішень 2-го Всеросійського з'їзду депутатів та його боротьбу «за створення однорідної соціалістичної революційної влади...» При цьому всі депутатські громади губернії мали змогу приєднатися до цієї ідеологічної платформи. Про становище у Новогеоргіївську та загальний перебіг дожовтневих подій у місті йшлося у доповіді провідного партійного функціонера Михайла Новікова на розширеному засіданні Херсонського губернського виконавчого комітету 26 жовтня 1917 року.

М. Новіков, пряма мова:

Вплив Центральної Ради на політичні процеси у межах Херсонської губернії прогнозовано зріс після петроградського тріумфу більшовиків. З падінням Тимчасового уряду у владній вертикалі національних окраїн колишньої імперії виникли зяючі прогалини, що й було з успіхом використано Польщею, Фінляндією, країнами Балтії, що миттєво проголосили про власний суверенітет. Український національний парламент, у свою чергу, використав посилення відцентрових тенденцій у власних цілях, видавши 3-й Універсал, що проголошував нові, федеративні стосунки з Росією. Відтепер де-юре влада нового українського уряду поширювалася на 9 губерній Південного-Західного краю, в тому числі і на Херсонщину. Потрібно зазначити, що попри відсутність навіть номінальної юрисдикції у дожовтневий період губернія перебувала у полі зору Генерального Секретаріату. Так, протягом 28-30 червня 1917 р. в Одесі тривав губернський український національний з'їзд, у роботі якого взяли участь представники волосних комітетів безпеки, продовольчих комітетів та селянських спілок. Коло інтересів доповідачів стосувалося переважно питань культурно-просвітницької площини.

Проте на дворі був уже Жовтень. Політизація суспільства поширилася на армію, сягнувши тим самим крайньої межі. Солдати та офіцери, особливо тилових частин, стали повноправними учасниками боротьби за владу. Зокрема, для встановлення 29.10.1917 р. у Ново-Георгіївську влади національно свідомої Української Ради вирішальне значення мала позиція командування 8-го запасного кавалерійського полку. Далі наводяться уривки з тексту унікального документу, що зберігається у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

Наступного дня збільшовизовані солдати полку на чолі із урядником Бондаревим самовільно залишили Новогеоргіївськ і згодом увійшли до складу Крюківського червоногвардійського загону.

До речі кажучи, станом на початок листопада 1917 року солдати та офіцери полку вже зазнали згубного впливу наслідків «наказу №1» Петроградської Ради Робітничих та Солдатських Депутатів, впровадження якого протягом лічених місяців перетворило потужну російську армію на небоєздатну масу озброєних людей з великим відсотком мародерів та дезертирів. Створені полковий та ескадронні комітети фактом свого існування унеможливлювали дотримання наріжних принципів армійської єдиноначальності та дисципліни.

Поки що ж дестабілізуючим елементом суспільного життя виступали розбійницькі «експедиції» люмпенізованих матросів, які буквально тероризували населення великих міст та вузлових залізничних станцій. У джерелах збереглися відомості про такий собі «Ешелон Анархія», сформований у Херсоні. Особовий склад цього панцерника складався із неприторених шибайголів, для яких ультра-революційні гасла на кшталт «грабуй награбоване!» були зручною ширмою під час «революційних експропріацій». Зокрема, прибувши до Кременчука, керманичі ешелону висунули ультиматум з вимогою надати «контрибуцію» з «контри» в розмірі 11.000.000 карбованців. Лише втручання місцевих більшовиків врятувало кременчуцьких міщан від небезпечних зайд.

У переважній більшості населених пунктів Олександрійського повіту конкретна політична ситуація визначалася специфікою місцевих чинників. За свідченням С. Караміна, загалом у повіті протягом чималого терміну після Жовтневого перевороту Олександрійські земська дума та управа спромоглися утримати громадські процеси під контролем.

Ескалація протистояння між новопроголошеними київським Генеральним Секретаріатом та петроградською Радою Народних Комісарів знайшла відображення у кількох документах Державного архіву Херсонської області. Зокрема, у відозві Президії Херсонської губернської Ради селянських депутатів від 14 грудня 1917 року разом з невдоволенням діями ленінського уряду сусідить різкий протест щодо бойкотування продовольчих поставок до діючої армії з боку керівництва УНР.

В умовах прогресуючої конфронтації двох урядів волосні, повітові та губернські політичні осередки Херсонщини не відзначалися одностайністю політичних уподобань. Більш того, протягом першої декади листопада 1917 року претензії на найвищу владу в губернії висунули Одеський обласний Військово-революційний комітет, Тимчасова Рада Народних Комісарів Херсонської губернії та Губернський революційний комітет Центральної Ради. Якщо до цього додати ворожнечу поміж пробільшовицьки налаштованим губвиконкомом Рад та поміркованим керівництвом Румчероду, стане зрозумілою подальша майже хрестоматійна відокремленість провінційних подій від надважливих соціальних процесів національного масштабу. Специфічною рисою політичного життя окраїнних територій Херсонської губернії слід визнати мізерний вплив нечисленних осередків РСДРП (б). Їхня діяльність до пори, до часу зводилася нанівець завдяки несхитному авторитетові партій ліберального табору і була гальванізована початком активних воєнних операцій 3 боку армій Володимира Антонова-Овсієнка та Михайла Муравйова.

4 січня нового, 1918-го, року один з найактивніших учасників повалення Радянської влади у Ново-Георгіївську полковник Попов відправив до штабу Одеського військового округу телеграму такого змісту:

За збігом обставин саме цієї днини у Харкові маріонетковий Народний Секретаріат оголосив війну Центральній Раді. На українському обрії виразно постав грізний привид національної усобиці.

Пафосний евфемізм «тріумфальна хода Радянської влади» тільки з певною натяжкою може бути вжитий до насильницького експортування нового соціального ладу на території Олександрійського повіту. Першим і визначальним чинником перемоги прорадянських сил стала військова присутність добровольчих формувань Червоної Гвардії та Червоного Козацтва. 10 (23 за н. ст.) січня 1918 року нечисленний загін у кількості 150 бійців під командуванням Олександра Белінковича вирушив із тільки-но зайнятої військами М. Муравйова Полтави на південь, у кременчуцькому напрямку. Експедиції ставилося за мету сприяти встановленню більшовицької влади на території Херсонщини. Не зустрічаючи серйозного опору, протягом 2-х тижнів червоногвардійці відновили або започаткували роботу десятків місцевих Рад, в тому числі в Херсоні. Очільник загону, Олександр Михайлович Белінкович, на той час займав провідне місце у харківських революційних колах завдяки успішній експропріацїї приміщення газети «Южный край» на потреби новоствореного Народного Секретаріату. Треба зауважити, що бойові маневри червоногвардійців та їхніх супротивників обмежувалися залізничними шляхами сполучення.

Яскравим прикладом «ешелонної війни» у безпосередній близькості від Новогеоргіївська можуть слугувати оперативні маневри військ О. Бєлінковича та П. Єгорова, пов'язані зі встановленням більшовицької влади в Кременчуці. Зайнявши 11 (24 за н. ст.) січня 1918 р. цей населений пункт, більшовицькі панцирники рушили на Крюків, Павлиш, Лікарівку. Кінну розвідку під час рейду проводив 3-й курінь червоних козаків під проводом Р. Сіверса (молодшого). 15 (28 за н. ст.) січня війська Белінковича увійшли до Єлисаветграда.

Як відбувалася зміна влади в іншому повітовому містечку Олександрія, дослідив краєзнавець Віктор Голобородько. Йому вдалося віднайти у Державному архіві Кіровоградської області особовому фонді Анатолія Кохана (фонд 7145), який і досі недостатньо опрацьований дослідниками. Більшовик Троцюк згадував: «У приміщенні земської управи (нині приміщення міськвиконкому), ми зустрілись з головою земської управи Пищевичем, під тиском більшовиків Пищевич змушений був погодитись на скликання повітового з'їзду. В кінці січня 1918 року на повітовий з'їзд приїхали з Нової Праги більшовики — Павло Козинець, Петро Несмачний, Феофан Рашевський, Яків Єгоров і я.

Ознайомившись з питаннями, які вносились на повітовий з'їзд Пищевичем і йому подібними, ми, разом з селянами на короткій нараді відпрацювали власний порядок денний з двома питаннями:

1. Кому повинна належати влада?

2. Вибори повітової ради.

До президії зібрання були обрані більшовики... Коли почались виступи, представники місцевої буржуазії і особливо Пищевич переконались, що більшість учасників з'їзду підтримують більшовиків, намагались саботувати прийняття правильного рішення. Вони кричали, свистіли, грюкали. Тоді Пищевич, як заколотник, перший був взятий за шиворот і виведений з приміщення...Щоб попередити будь-яку провокацію, більшовики викликали в Олександрію зі Знам'янки озброєну кулеметами команду, яка незабаром прибула на паротязі.

Учасники з'їзду після коротких виступів одноголосно прийняли резолюцію про перехід всієї влади в Олександрії і Олександрійському повіті до рук Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів».

Документальних свідчень тієї епохи практично не залишилось. Є невеликий корпус документів, розпорошений по різноманітних архівах, а спогади очевидців часто не збігаються, з'являються нові і зникають інші прізвища. Імовірно, це пов'язано із бажанням вказати на свою «історичну місію» і зменшити вплив інших.

Звертаючись до інших спогадів, наприклад більшовика Іллі Тарнапольського, влітку 1917 року було засновано ініціативну групу для створення більшовицької організації, до складу якої ввійшли Т. Воробйов, Г. Грузинський, К. Кошовий, А. Шнейдеров. Активісткою цієї робочої групи стала Софія Тарнапольська, яка за допомогою якогось збройного загону з Кременчука арештовувала, як вона вважала, контрреволюціонерів, керувала конфіскацією цінностей у «буржуазії» і захопленням Держбанку і казначейства в Олександрії.

В офіційній версії подій встановлення радянсько-більшовицької влади відбулось 16 лютого 1918 року на повітовому з'їзді Рад. Група більшовиків стала бойовою одиницею партії: Онисим Воробйов, Тимофій Воробйов, Федір Нетреба, Кирило Кошовий, Григорій Грузинський, Софія Тарнапольська, Абрам Шнейдеров, мовляв, змусили ухвалити рішення про встановлення влади більшовиків. Це відбувалось за рахунок «розгрому» меншовиків та есерів. Головою виконкому обрано Єрмака.

На військово-політичну ситуацію в Олександрійському повіті впливали події в Полтавській губернії, зокрема в Кременчуці. Звідти для більшовиків виникла серйозна загроза. Створений ними в Кременчуці більшовицький революційний комітет (ревком) був розігнаний 20 січня (2 лютого) солдатами так званого «Полку Свободи». Це стихійно зорганізоване збройне формування складалося із колишніх військовослужбовців 35-го Брянського й 36-го Орловського полків колишньої російської армії. Під час бойових дій вони проходили строкову службу на Румунському фронті. Після розвалу армії, під впливом національно налаштованого офіцерства кілька сотень вояків — уродженців Кременчуцького повіту вирушили у антибільшовицький рейд на батьківщину. Втрата важливого транспортного вузла, яким був Кременчук, спонукала головкома В. Антонова-Овсієнка до створення потужного угруповання з кронштадтських матросів та полтавських робітників з метою здійснення лобової атаки. Для нанесення удару по заколотниках з боку Олександрії було терміново відкликано загони катеринославських червоногвардійців та чорноморських моряків під проводом П. Єгорова та А. Полупанова, які на той час занурилися вглиб повіту і розташовувалися поблизу станції Користівка (Косівська волость). Обопільним ударом з двох боків фронтовики були розгромлені і зрештою капітулювали 26 січня (8 лютого).

В межах Косівської та Павлиської волостей Олександрійського повіту більшовицький контроль над залізничними вузлами встановлювали бійці «Крюківського ударного загону по боротьбі з контреволюцією» на чолі з етнічним кавказцем, 17-річним Симоном Текнеджанцом. Його ім'я стало широко відомим після вдалого роззброєння військового козацького ешелону. 4 січня 1918 року «летючий» розвідувальний підрозділ загону під орудою І. Січного зайняв Бурти, Павлиш та Лікарівку.

На відміну від індустріальних центрів (Херсон, Єлисаветград), морських портів (Одеса) чи вузлових залізничних станцій (Знам'янка), міста, подібні до Новогеоргіївська, лишалися поза колом першочергових інтересів сил вторгнення. Симптоми загальної політичної апатії спостерігалися під час проведення виборів до Українських Установчих Зборів 7-9 січня 1918 року. Репортер газети «Голос Юга» вимушений був констатувати: «Выборы проходят чрезвычайно вяло. Население не обнаруживает интереса к выборам и у избирательных урн пустота...»

За браком архівних даних дату проголошення на території Ново-георгіївської волості радянської влади у більшовицькому варіанті можна визначити орієнтовно між 16 (29 за н. ст.) та 30 (12 лютого за н. ст.) січня 1918 року. Швидким захопленням влади над містом новогеоргіївські більшовики зобов'язані Січневому повстанню київських пролетарів, на придушення якого було відправлено щойно створений із залишків 8-го запасного кавалерійського полку добровольчий полк «Вільна Україна». Тим самим у вирішальний момент місцева Українська рада позбавлялася своєї єдиної опори. Щоправда, безпосередньої участі у вуличних боях солдати полку не брали. Наприкінці січня 1918 року в лавах цієї військової частини лишилося тільки троє військовослужбовців (із 300). Розпуск міської ради без ускладнень провели бійці доморослої Червоної Гвардії на чолі з Семеном Варшавським. Запроваджені на місцевому рівні якісно нові адміністративні органи (ревкоми) швидко витіснили започатковані Тимчасовим урядом волосні земства, вади яких знайшли відображення у полемічному нарисі одного з дописувачів єлисаветградської газети «Голос Юга». Уривок подається мовою оригіналу:

Спірним лишалося питання верховного підпорядкування території Олександрійського повіту. Формальна вища влада над всіма українськими територіями належала Народному Секретаріатові. Проте самопроголошений 17 (30 за н. ст.) січня 1918 року уряд Одеської радянської республіки ігнорував рішення більшовицького українського уряду, визнаючи виключний авторитет петроградської Ради Народних Комісарів. Офіційні межі впливу республіки поширювалися на землі Бессарабської та Херсонської губерній. Її уряд, Одеську Раду Народних Комісарів очолював уродженець Новогеоргіївська, професійний революціонер Володимир Григорович Юдовський.

Варто додати, що Володимир Юдовський очолив Румчерод (скорочена назва центрального виконавчого комітету депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської округи (Херсонська, Таврійська, частини Подільської і Волинської губернії) — революційний орган, заснований першим фронтовим та окружним з'їздом Рад, що відбувався з 10 по 27 травня після докорінної його більшовизації у грудні 1917 року і саме в цій іпостасі брав активну участь у збройному повстанні проти військ Центральної Ради в Одесі. Щодо реального впливу Одеської РНК слід зауважити, що її рішення мали більш-менш стійкий авторитет у самій Одесі, а також трьох південно-західних повітах Херсонської губернії — Одеському, Ананіївському та Тираспольському. Решта ж губернської території взагалі не мала централізованого управління внаслідок остаточного розбалансування колишньої адміністративної системи. Владна палітра у населених пунктах Олександрійського повіту мала надзвичайно строкатий вигляд (більшовицькі ревкоми, ради селянських депутатів, осередки Вільного козацтва, земські управи, волосні комітети тощо). Поширення у суспільстві екстремістських ідей на кшталт «грабуй награбоване» суттєво дестабілізувало громадський спокій на селі.

Головними провідниками цього вибухонебезпечного гасла стали демобілізовані солдати російської армії, які повернулися додому на рубежі 1917-1918 років. Тенденція насильницького перерозподілу колишніх поміщицьких землеволодінь поміж членами сільських громад намітилася значно раніше. Так, у вересні 1917 року селяни Глинської волості спершу змусили поміщицю Вуїч віддати їм 2/3 землі за зниженою ціною, а згодом взагалі відмовилися від будь-яких виплат. Наприкінці січня 1918 року експропріація поміщицького майна набула системного характеру. Зокрема, у Великій Андрусівці (Стецівська волость) з ініціативи уродженця села, делегата 2-го Всеросійського з'їзду Рад від Першого запасного кулеметного полку І.Г. Зайця було розподілено майно садиби князя Еристова. У Миронівці за наполяганням волосного ревкому було започатковано сільськогосподарську комуну. Загалом у повіті станом на початок лютого 1918 року відбувся перерозподіл земельного фонду та облік наявного реманенту та худоби. Про це свідчить повідомлення інформаційного бюро при Народному комісаріатові землеробства РРФСР від 30.01.1918 р.

Ідеологічну роботу з населенням проводили «Червоні Просвіти». Використовуючи мітинги, лекції, читання пропагандистської літератури на кшталт «Азбуки комунізму», ці агітаційні осередки намагалися залучити до соціальних перетворень якомога більше симпатиків.

Подальшому розгортанню комуністичного експерименту завадила німецько-австрійська окупація, що проходила у рамках Берестейської угоди між УНР та Центральними державами. Їхній наступ, що розпочався 18 лютого, проходив за всіма правилами «ешелонної війни». Зокрема, у безпосередній близькості від Новогеоргіївська та прилеглих до нього територій окупанти просувалися по магістралях Одеса — Бобринська — Черкаси — Золотоноша, Миколаїв — Знам'янка — Кременчук — Бахмач, Тернополь — Жмеринка — Вапнярка — Знам'янка — Кременчук.

Невдовзі після вторгнення головнокомандуючий більшовицькими військами на Україні В. Антонов-Овсієнко призначив командуючих Полтавською, Бахмацькою та Знам'янською фронтовими дільницями. Ними стали відповідно Кіквідзе, Примаков, Коляденко. На останнього покладалося завдання захищати залізничну гілку Бобринська — Знам'янка — Єлисаветград і тим самим нейтралізувати можливий вихід німців до Катеринослава та Кременчука. На крайньому правому фланзі військ Коляденка, в районі Новогеоргїївськ — Чигирин, розташувалися червоногвардійські загони Мангустова і Акимова. Про притаманні подібним формуванням зразка весни 1918 року риси правдиво розповіла у книзі спогадів колишня народний секретар Євгенія Бош:

(Правоту слів Є. Бош ілюструє доля червоногвардійського очільника Мангустова [за іншими джерелами — Монгустова]. У революційному сум'ятті йому вдавалося протягом певного терміну приховувати своє небездоганне дореволюційне минуле. Але невдовзі його таємницю було розкрито, і колишній ротмістр царської жандармерії наклав головою за особистим наказом головкома В. Антонова-Овсієнка).

Звісно, що за такого стану бойової підготовки червоногвардійців просування кайзерівських військ відбувалося надзвичайно швидко. 26 березня 1918 р. внаслідок захоплення німецькою дивізією фон дер Гольца залізничної станції Кременчук над загонами Мангустова й Акимова нависла загроза оточення. Щойно створену за наказом В. Антонова-Овсієнка оборонну лінію Кривий Ріг — Олександрія — Градизьк довелося залишити. Власне кажучи, відомостей про активні бойові дії на території Олександрійського та Єлизаветградського повіту у джерелах, що збереглися, не зафіксовано. Натомість є згадки про активну антибільшовицьку діяльність осередків місцевого самозахисту, в тому числі загонів Вільного Козацтва. Так, вже 2 березня 1918 року збройний виступ місцевої варти ліквідував повноваження місцевого ревкому у повітовій Олександрії. Зміна влади не обійшлася без жертв з боку мирного населення. Зокрема, випадкова куля увірвала життя відомого міського освітянина, члена земської управи Сошкіна.

Протягом кількох днів німецька дивізія генерал-лейтенанта фон Арніна блискавично пройшла Єлисаветчиною, змітаючи на своєму шляху слабкі більшовицькі застави. Усі силкування більшовицької влади відстрочити власне падіння пропали даремно — наприкінці квітня 1918 року їй було покладено край. Аналітичний зріз пануючих у тодішньому українському поспільстві настроїв та загального соціально-економічного стану УНР міститься у доповідній записці урядовця Міністерства закордонних справ Німеччини К. Росса.

Відновлений за допомогою кайзерівських багнетів соціалістичний кабінет В. Голубовича, на думку автора, «нічого не забув і нічому не навчився». Низка прорахунків (продовження політики «соціалізації» землі, конфлікти з німецьким командуванням, відсутність зворотного зв'язку із регіонами) знищила залишки народної довіри до щойно відновленого уряду УНР. Небувалих розмірів набув бандитизм. На сумну норму перетворилися такі повідомлення:

Відомий краєзнавець-аматор М. Караката згадував:

Боротьбу із злочинністю намагалися вести губернські правоохоронні органи. Відлунням їхньої діяльності залишилися повідомлення про розшук на кшталт:

Мало переймаючись розгулом кримінальщини, центральний уряд тішив себе грандіозними державотворчими прожектами. Зокрема, закон від 6 березня 1918 року скасовував «старорежимний» поділ УНР на губернії та повіти. Замість цього планувалося утворення 32 «земель». Територія Олександрійського повіту мала відійти до «Низу» (центр — у м. Єлизаветграді). То ж єдиним гарантом відновлення в Україні громадського спокою виступали німецько-австрійські війська. Вже перший наказ єлизаветградського коменданта генерал-майора Зака був показовою демонстрацією сили. Селяни мали в триденний термін здати озброєння, що лишилося в них після розвалу царської армії, а також негайно повернути поміщикам усе майно, захоплене взимку 1917-1918 років. Наостанок генерал Зак пропонував краянам терміново розпочати польові роботи. В 10-их числах квітня, згідно з попередньою домовленістю про розподіл сфер впливу, на території Волинської, Подільської, Херсонської та Катеринославської губерній відбулася заміна німецьких військ на підрозділи 2-ої австро-угорської армії фельдмаршала Е. Бем-Ермолі. Єлисаветградський та Олександрійський повіти окупували частини 7-ої кавалерійської дивізії. Іноземна військова присутність спочатку суттєво знизила рівень злочинності. Натомість почала зростати напруга у стосунках поміж місцевим населенням та окупантами. Про це свідчить доповідна записка херсонського губернського комісара Г.В. Нянчура на ім'я головного окружного комісара Херсонщини, Таврії та Катеринославщини:

Державний переворот 29-30 квітня 1918 р. призупинив політичну кар'єру не тільки Гордія Васильовича Нянчура, а й інших губернських та повітових комісарів УНР. До речі, самі ці посади також зникли з політичного ужитку. Згідно з законом гетьмана Павла Скоропадського від 16 травня 1918 року на місцях запроваджувалася владна інституція губернських та повітових старост. Протягом місяця після гетьманського перевороту відбулася кардинальна кадрова ротація. Так, 14 травня 1918 року херсонським губернським старостою було призначено екс-голову Олександрійської повітової земської управи Семена Григоровича Пищевича. Маючи чималий життєвий та управлінський досвід, колишній депутат Державної Думи 4-го скликання вигідно відрізнявся з-поміж інших губернаторів діловою хваткою та розпорядливістю. Йому безпосередньо підпорядковувалися повітові старости Верещагін (Єлисаветград), Ключніков (Олександрія) та ін. Замість міліції громадську безпеку мали забезпечувати загони Державної варти. Крім того, з числа демобілізованих військовослужбовців на території Херсонської губернії було організовано 8 добровольчих офіцерських сотень.

Чергову зміну влади населення губернії сприйняло доволі пасивно. Кілька місяців по тому населення Херсонщини переймалося перш за все повсякденними господарськими турботами та перерозподілом земельних площ. Наприкінці липня 1918 року було створено Олександрійську повітову земельно-ліквідаційну комісію. До її складу увійшли повітовий староста, представники міністерств землеробства, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, державного контролю, а також місцеві земці. Комісії ставилося за мету завдання визначити розміри поміщицьких збитків, спричинених реквізиціями 1917 року, та порядок їхнього стягнення із селян. Репресії тільки посилювали вороже ставлення до знов прибулих. На адресу С. Пищевича стали надходити скарги про панське свавілля. Персональна відповідальність за належний збір врожаю з подальшим відправленням певної його частини до Австро-Угорщини змушувала херсонського губернатора творчо використовувати досвід Тимчасового уряду. 11 липня 1918 року Пищевич підписав наказ за №4, в якому окреслювався спектр допомоги австро-угорських військ під час жнив. До переліку послуг входили: придушення можливих безпорядків (відмова від роботи, псування реманенту); доставка паливно-мастильних матеріалів та запчастин до сільськогосподарської техніки.

Певна річ, що послуги надавалися в обмін на частину врожаю (20% від загальної кількості).

Слід додати, що населення губернії підпадало під юрисдикцію австрійських військово-польових судів за такі правопорушення:

• надання притулку дезертирам;

• зловмисне пошкодження залізничних колій, телеграфних та телефонних мереж;

• підпал;

• вбивство;

• розбій; крадіжка;

• розтрата;

• образа вартових;

• зберігання зброї та вибухових речовин.

До слова кажучи, вилучення зброї у місцевого населення було серед першочергових завдань повітової та губернської влади. Значна кількість рушниць та кулеметів, придбана свого часу селянами у демобілізованих російських солдатів, несла потенційну загрозу внутрішній громадській стабільності. 29 червня 1918 року губернський староста С. Пищевич завізував розпорядження такого змісту:

По закінченні визначеного терміну до містечок і сіл губернії вирушили австрійські каральні загони. Про візит одного з таких підрозділів до Новогеоргіївська йдеться у датованій 3 серпня 1918 року доповідній записці олександрійського повітового старости на ім'я міністра внутрішніх справ Української Держави:

Сторонніми спостерігачами драматичних подій 21 липня стали солдати 2-го запасного кінного полку, розташованого у Новогеоргіївську. Згідно з даними Єлисаветградської Військово-Квартирної Управи, особовий склад частини сягав 900 осіб. У лавах підрозділу діяла невелика більшовицька підпільна група, до якої входили К. Бондаренко, Я. Кисельов С. Франции та ін. Загалом, протягом австрійської окупації антиурядові виступи в Новогеоргіївську відзначалися безсистемністю і не становили для залоги великої небезпеки. Фундатор комсомольського руху на території краю Віктор Дмитрович Коршенко згадував: «Вони (новогеоргіївські підпільники — Авт.) роззброювали варту, ліквідовували застави, нападали на конвой і звільняли арештованих, псували телефонний і телеграфний зв'язок. Я, наприклад, як садівник ходив по селах і перерізав секатором проводи польових телефонних ліній австрійських військ...»

Значно більшої шкоди заподіяли окупантам та гетьманцям партизанські формування Ничипора (Никифора) Григор'єва.

Тоді ж по всіх волосних земських управах Олександрійського повіту було розіслано наказ отамана Григор'єва про термінове прибуття до збірного пункту всіх демобілізованих кавалеристів та артилеристів. Так формувався становий хребет майбутньої «армії». Колишні селяни, за роки світової війни вони остаточно перетворилися на таких собі революційних кондотьєрів. Їхньому психотипові були притаманні певні властивості, а саме:

• сприйняття насильства за найефективніший засіб досягнення мети;

• презирливе ставлення до мирного населення;

• розуміння революції як права на анархічну вседозволеність.

Подібні «отаманські сатрапїї» швидко поширилися взимку 1918-1919 років по всій Наддніпрянщині. Їхнє виникнення стало рецидивом знищення залишків державності на території колишньої Російської імперії.

Поруч з отаманами, яких Директорія під час повстання наділила військовою, судовою, адміністративною владою, існували й інші органи влади. Зокрема, Ф. Квартюк — учасник протигетьманського перевороту — згадував: «З приходом „Петлюри до Олександрії на посаду коменданта з Центру прислали якогось Куцого. Комісаром став Никифор Криволап, а його заступником — Квартюк“». Ф. Шепель зазначив, «подейкували, що на ці посади їх висунули командири повстанських частин Штиль (діяв на Знам'янщині) та Рачмадил». Але все ж вибори відбулися, тобто на посади Криволап і Квартюк потрапили цілком демократично. Квартюк (колишній лідер «Просвіти») став своєрідним політичним керівником повіту, скликав з'їзди робітників і селян. Олександрійським міським головою став Іван Костянтинович Чижевський — батько відомого українського мислителя і діяча культури Дмитра Чижевського. Продовжувала діяти земська управа, що мала значну вагу в житті міста й повіту. Її головою був колишній військовий лікар Навроцький. Секретарем — Коломойцев. Продовжувала свою роботу Олександрійська гімназія.

Отже, виникло своєрідне двовладдя: військова влада отаманів та цивільна в особі комендантів, комісарів, думи, земств. Директорія видала наказ про скасування повноважень отаманів, які ті отримали під час протигетьманського повстання в листопаді 1918 р., але ті не поспішали їх виконувати. (Цей конфлікт детально описав історик Юрій Митрофаненко в книзі «Українська отаманщина 1918-1919 рр.»). Губернська адміністрація теж намагалася приборкати розгул отаманщини (нічим не обмеженої влади керівників повстанських загонів). Про це свідчать накази ново-призначеного комісара Г. Нянчура.

На виконання цих наказів олександрійський повітовий комісар звернувся до волосних земських управ з вимогою надати списки на заміщення вакантних посад волосних голів та службовців Народної Охорони. Списки мали містити відомості про вік, освіту та попередню службу кандидатів. Посадові оклади встановлювалися у таких розмірах: волосний голова — 600 карбованців, старший охоронник — 300 карбованців, молодші охоронники — по 250 карбованців на місяць.

З огляду на майбутнє військове протистояння з державами Антанти та більшовицькою Росією і відповідно до розпорядження міністра продовольчих справ УНР Тимофієва від 25.12.1918 р. земським волосним управам ставилося за мету протягом 2-х тижнів здійснити вилучення продовольчих надлишків у колишніх поміщицьких економіях. Їхнім власникам залишався обмежений запас збіжжя у розмірі 15 пудів жита та 5 пудів круп на одного їдця. Реквізовані припаси мали надійти до військових частин УНР. Разом з тим задля попередження випадків мародерства на волосні управи покладалося завдання провести термінову реєстрацію всіх матеріальних цінностей, що були у панських садибах.

Тим часом в Олександрії відбулися кадрові зміни в місцевих органах влади. Директорія при владі в цьому повітовому центрі була тридцять вісім днів, але за цей час встигли змінитися два коменданти. Ф. Шепель знайшов документ в архіві обласної СБУ, у якому йдеться про причини заміни посадовців: «Попри його заслуги перед українською владою виявилося, що „Куций матеріально живе краще, ніж має можливість, без огиди ставиться до хабарів, рівень його витрат перевищує прибутки“». Рішенням олександрійської старшини його звільнили із займаної посади, а згодом заарештували. Арешт відбувся в Олександрійському театрі «при публіці». Куцого відправили до Кременчука для перевірки. Обов'язки коменданта було покладено на Наума Костенка з Мошориного (нині Знам'янський район). Подальша доля Куцого невідома. Отже, навіть у найскладніших умовах УНР дбала про свій імідж і намагалася звільняти корумпованих чиновників.

Наприкінці 1918 р. Олександрія завдяки отаману Н. Григор'єву стала одним з важливих центрів революції на периферії: своєрідним Гуляйполем Херсонщини. Близькість важливої залізничної станції Знам'янка в умовах рейкової війни робила ситуацію в повіті непередбачуваною, а кожну владу швидкоплинною. 1919 рік стане яскравим тому підтвердженням.

Глава 2. В. Білошапка. Революційні процеси в Притясминні 1917-1918 рр.

Революційні події 1917 року в Росії і Україні дали поштовх для поширення української ідеї і на теренах Притясминня.

Тема Української революції 1917-1921 років на Олександрівщині — частині Притясминня, що входило на той час до Чигиринського повіту Київської губернії, особливо початкового її періоду 1917-1918 років, є практично не дослідженою. Окремі факти з історії краю того часу автору вдалось знайти у працях О. Солодаря, архівних документах державних архівів Київської і Черкаської областей, у періодичних та інших виданнях. Вони і стали основою для цієї публікації, що ставить за мету висвітлити, бодай частково, події, що відбувались у краї в 1917-1918 роках.

23 травня 1917 року в Чигирині проведене Українське національне свято, куди зібрались люди з усього Чигиринського повіту. Ввечері того ж дня організатори свята влаштували концерт, прибуток від якого пішов в Український національний фонд. Процитуємо газету «Народна воля», яка вмістила розлогий допис про цю історичну подію:

«23 травня у нас було улаштоване свято. В 10 год[ині] на гору, де мало одбутись свято, прийшла духова оркестра, виписана для свята, потім селяни з національним прапором, пізніш підійшли солдати, школярі, робітники, усі з українськими прапорами. Понеслись звуки хору. Після панахиди промову сказав о. Топачевський. В 12 год[ині] похід з музиками і вояками почав спускатись з гори. Коло земської управи похід став вислухать привітне слово п. комісара Іванченка. В своїй промові він зазначив важливість моменту і вказав на те, що доля України в її руках. Член управи Добровольський привітав похід, нагадавши його учасникам старовинне магдебурзьке право, яким користувались кияни. На тім маніфестація закінчилась і керманичі оповістили, що для бажаючих почнеться віче в дворі вищої початкової школи. Прапорів було з 15 гаслами: у автономістів-федералістів — „Автономія України з правами національних меншостей“, у вояків — „Душу, тіло ми положим за свою свободу“, у селян — „Земля і воля“, у робітників — „Пролетарії всіх країн, єднайтесь“, у євреїв — „Вільній Україні рівенство, братерство і свобода“.

Перший промовець, член Української Центральної Ради О. Севрюк, привітавши похід, вказав на значіння теперішнього центрального органу України — Центральної] Ради, вияснив потреби української армії і автономії України.

Представник київського гарнізону військовий урядовець п. N сказав, що воля України в руках українського вояка, солдата-селянина, треба тільки їх об'єднати в національному війську; що воля солдата-українця щодо національної і іншої свободи є тверда і непохитна і що о ту волю розіб'ється всякий ворожий виступ. Промовляли ще голова віча Хв. Яремченко про автономію і її значіння, представник од губернського земства студент Яремченко. Слідуючий промовець привітав недержавні національності, вказуючи, що українці ніколи не гнітили їх і що й тоді, коли будуть мати власну державу, то буде так само. Після промов були винесені такі постанови:

[1)] „Населення Чигринщини без ріжниці національностей та віри, зібране в місті Чигрині 23 травня в день Українського національного свята, вимагає від Тимчасового уряду, який уже визнав право на самовизначення націй, негайного видання акта про автономію України. Разом з сим ми заявляєм, що ся наша воля — тверда та непохитна і Чигринщина буде рішуче домагатися всіма засобами, аби права та вольності Українського народу, незаконно одібрані у нас московським царатом, були зараз нам повернені“.

2) „Населення Чигринщини без ріжниці національностей та віри, зібране на вічі в м. Чигрині 23 травня в день Українського національного свята, вітає свій вищий уряд — Українську Центральну Раду і просить її рішуче та твердо показати нам той шлях, яким мусить піти народ Український, аби добитися нам наших старих прав і вольностей, незаконно у нас одібраних. Питання про державний лад на Україні можуть вирішити тільки народи України. Домагаємось якнайшвидшого скликання Українського Народного Сойму, який един тільки повновластен рішити долю України“.

3) „Віче, скликане 23 травня в м. Чигрині, заслухавши звіт депутата Чигринщини на Всеросійський селянський з'їзд в Петрограді — Івана Солонька, проголошує вічну ганьбу зрадникам народу України, що одкололись од української фракції і виступають проти тих товаришів наших, які вибрали їх своїми представниками, негайно одкликати сих зрадників народних і замінити їх вірними синами України“.

Голова віча Федір Яремченко.» [20].

Проте цей процес поширення української ідеї йшов досить повільно, бо значну нішу у свідомості людей займали ідеї чорносотенців, що опинились на чолі місцевої влади, а світогляд селян був досить строкатим. Наприклад, у Триліській і Цвітнянській волостях нова громадська адміністрація — волосні управи і сільські комітети — гальмували роботу навіть з проведення сільськогосподарського і поземельного перепису. «Пояснюється це тим, що майже скрізь по селах і волостях на чолі управ стоять богатирі, а писарями у них напівписьменні підпанки» [28].

Як свідчив інспектор з перепису в Чигиринському повіті Ф.П. Олофімський, «супроти перепису агітували виключно богатирі і чорносотенці, які, взагалі, вороже ставляться до нового ладу. Ці люде на питання часто давали не правдиві відповіді, замовчуючи свою орендовану землю, а в с. Северинівці навіть бувший голова Триліського волосного комітету хотів записати замісць 30 дес. аренди — лиш 10 дес.» [28].

Залишив Ф. П. Олофімський і відомості про стан політичної свідомості селян влітку — на початку осені 1917 року.

«В Триліській волості про революцію і сучасні події селянство знає дуже трохи і живе майже фантастичними чутками, які йдуть в більшості від солдатів. Траплялось зустрічати багацько селян, які казали: „Дай, Боже, скоріше діждати республіки, аби добрий цар був“.

А у с. Цвітній, яке до революції було чорносотенним кублом, де й тепер крім „Києвлянина“ наших газет нема, і де в двокласній земській школі і досі висять царські портрети — місцеві глитаї Лехан, Цима, У. Гаврилів й инші дійшли до того, що в присутності члена Земської Управи д[обродія] Хомутовського, д[обродія] Васича (район, керовничого переписом) і студента Яремченка вимагали вернути їм старого хазяїна Миколу Романова» [28].

У селі Нижчих Верещаках до колишнього царя ставились інакше. Вони «вигнали свого священика за те, що в квітні ц. р. молився в церкві за б[атюшку] царя і його родину. „Духовенство — кажуть селяне — скрізь тримається старого режиму“» [29].

У сусідньому з Нижчими Верещаками селі Тарнавці Цвітнянської волості (тепер частина села Нижчі Верещаки), «де живуть здебільшого багатирі, — все населення ставиться до нового ладу вороже» [28].

За цією ж інформацію, зібраною Ф.П. Олофімським, «селяне Триліської волості „українською справою“ цікавляться не дуже лиш через те, що надто рідко трапляється їм в цій справі чути авторитетні пояснення. Самі селяне, за незначними винятками, до свого національного питання через несвідомість ставляться байдуже, але, тим часом, звуть себе „українцями“ і коли-неколи „малоросами“. Тільки селяне села Северинівки, де живе член Земськ. Управи д[обродій] Хомутовський (місцевий селянин), свідомий українець, — починають прокидатись від віковічного сну, цікавляться українськими нац[іональними] справами, передплачують українські газети і вже мають досить порядну українську бібліотеку, з якої охоче беруть книжки для читання» [28].

У Цвітнянській волості «українським національним питанням цікавляться тільки поодинокі люде, здебільшого вчителі» [28].

Збереглись і свідчення Ф. П. Олофімського про ставлення селян до земельної справи. У Триліській волості до цієї справи «селянство ставиться з палким інтересом і нетерпляче жде „розділу“ і „нарізки панської землі“ на тих підставах, які встановлять Установчі збори. В Цвітнянській волості селяне теж нетерпляче ждуть „прирізки“ собі панської й іншої землі» [28].

Тому одним із шляхів просування української ідеї стало створення осередків товариства «Просвіта», Української селянської та Української учительської спілок.

Перший на Олександрівщині осередок «Просвіти» був створений у селі Северинівка Триліської волості. Це сталося 22 червня 1917 року. Осередок налічував 150 членів (чи не половину населення села!) і очолював його священик У. Пашута, а секретарем була К. Волянська. Про вплив «Просвіти» на свідомість селян Северинівки згадувалось вище.

На 1918 рік організації «Просвіти» існували також у селах Вищі Верещаки, Голикове, Красносілка, Кримки, Нова Осота, Омельгород, Соснівка, Стара Осота, Стримівка, Триліси, Цвітне, Янівка (тепер Іванівка), у містечках Олександрівка і Ставидла. При них створювались бібліотеки-читальні [29]. В цілому у Чигиринському повіті осередки «Просвіти» діяли в 40 населених пунктах, а бібліотеки-читальні створені у 27 [32, 169]. Просвітянські комісії повітового центру Чигирина і містечка Олександрівки займалися «устаткуванням лекцій, концертів та театральних вистав» [12].

Одним з організаторів «Просвіти» в Олександрівці був її уродженець, хлібороб з початковою освітою Леонід Судак (1895 р.н.). У його кримінальній справі після першого арешту 7 березня 1929 року слідчі Шевченківського окрвідділу ДПУ напишуть, що він «у 1918-19 роках в Олександрівському районі організовував „Просвіту“» «...для постановки п'єс та розповсюдження петлюрівської літератури» [25, 130; 30, 140].

«Під час гетьманщини і петлюрівщини організовував у Олександрівці „Просвіту“» і уродженець села Нової Осоти з середньою освітою, пізніше вчитель початкових класів Яків Кириченко (1887 р. н.), репресований радянською владою [30, 76].

Було репресовано і ще одного організатора «Просвіти», в Красносілці, Якова Чоколовського (1879 р. н.), який «у 1920-ому організовував у селі „Просвіту“ й провадив агітацію за самостійну Україну» [30, 153].

Рада «Просвіти» систематично зверталась до жителів Чигиринського повіту. В одному із звернень говорилось: «Власно зове Україна своїх синів до боротьби за її кращу долю. Соняшний промінь волі розливається по нашій землі, але темні сили загороджують яскрявому полумью зразу розплавити вікову полуду кайданів тіла і душі, на костер освіти, щоб він своїм могутнім світом розвіяв ту темряву, котра хоче опанувати на Україні. Закладайте скрізь в повіті Т-ва Просвіти, допоможить нашому селянству Вільної України шляхом освіти дійти до кращого добробуту, до національно-культурного самовизначення. Памьятаймо: в єднанні сила. Єднайтесь з селянськими організаціями, допомагайте їм своєю культ[урно-]просв[ітною] працею» [37].

22-23 вересня 1917 року в Чигирині відбувся «передвиборчий повітовий з'їзд Селянської спілки» [27], серед організаторів якого був уже згаданий вище як просвітянин з Северинівки Андрій Хомутовський (Хомутівський) (1889 р.н., репресований радянською владою у 1937 році [31, 304]). Український соціаліст-революціонер, він був обраний Чигиринщиною кандидатом до Всеросійських установчих зборів. «Голосувалось два кандидати: Михайлюта — син селянина з вищою освітою, голова Селянської спілки — і Хомутівський — селянин, який здобув освіту власними силами, за пропаганду української соц[іал]-револ[юційної] літератури сидів у тюрмі, член народної управи і інших громадських організацій. Закритою балатировкою кандидатом в Установчі збори од Чигиринщини намітили Хомутівського» [27]. Згодом Андрія Хомутовського підтримали й виборці всієї Київської губернії і він став членом Всеросійських установчих зборів по Київському виборчому округу (список №1) від Української партії соціалістів-революціонерів, Селянської спілки і Української соціал-демократичної робітничої партії. Список цей відкривали лідери Української Центральної Ради Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Микола Ковалевський, Олександр Севрюк [21; 22].

Підрозділи Селянської спілки почали створюватись у волостях. Зокрема у Цвітній волосна Селянська спілка утворена 12 листопада 1917 року, а її головою обрано Карпа Циму [37], в 1930 році репресованого радянською владою [30, 149].

У Триліській волості перша Селянська спілка виникла у селі Северинівці, а потім — у Китайгороді, а згодом і волосний комітет Селянської спілки [38]. Ці події відбувались влітку — восени 1917 року.

Саме повітова «Просвіта» разом з повітовими організаціями Української селянської та Української учительської спілок у листопаді — грудні 1917 року налагодили випуск першої в краї україномовної газети «Чигиринські вісти». Видання очолив Андрій Гуля, який не тільки володів журналістською майстерністю, а й вірші писав. Кілька номерів цього рідкісного видання зберігаються у відділі газетних фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського [26, 139]. Газета виходила один раз на тиждень і мала чітке українське спрямування і активно висвітлювала життя на берегах Тясмину.

Нова українська влада приділяла увагу покращенню освіти в краї. На початку осені Міністерство народної освіти за клопотанням управління навчального округу дозволило відкрити змішану гімназію в містечку Олександрівці [18]. У приміщенні вищої початкової школи в Чигирині 20 листопада 1917 року теж відкрито змішану гімназію [38].

Разом з тим з коротких повідомлень газети «Чигиринські вісти» можна дізнатись про погіршення криміногенної обстановки у краї, посилення мародерства і анархії. У жовтні 1917 року здійснено спробу вбити директора цукрозаводу в Старій Осоті, коли він ловив злодіїв. У селі Бандуровому із споживчої лавки украдено 250 карбованців грошей та мануфактури на 200 карбованців. У Голиківській економії вкрадено 300 пудів хліба [36].

З фронту Першої світової війни через наші землі поверталися деморалізовані збільшовичені військові частини й окремі солдати: «А солдати ж нічого не знали. Як не воювать, то ше ж і краще. Та покидали винтовки, а як і принесли додому винтовки й усе. Та у вікна стріляли: у кого є там гроші чи шось, майно чи кожухи» [2,10].

Населення краю змушене було оборонятись від таких вояків. У жовтні 1917 року в Олександрівці та Несватковому трапилось два випадки самосуду над особами, які підозрювались у вбивстві сім'ї солдата [36]. У листопаді зафіксовано випадок убивства солдата у Старій Осоті [37].

Неспроможність Центральної Ради захистити національні завоювання та позбавити населення від «всіх можливих бандитів і грабіжників-вікнолазів, які останнім часом (...) почали здійснювати безжалісні пограбування та інші можливі безчинства в жахливих розмірах: безжалісно грабувати і бити мирних громадян, палити їх майно, забирати коней, вчиняти непотрібну публічну стрілянину, лайку, богохульство, бунти і таке інше, не лише вночі, а і серед білого дня» [3], змусила населення до формування воєнізованих загонів Вільного козацтва.

Тому непересічною подією для Притясминня та і всієї України стало проведення у Чигирині 3-6 (16-17) жовтня 1917 року Всеукраїнського з'їзду Вільного козацтва. На ньому побувало понад 200 представників від організацій Вільного козацтва з Київщини, Катеринославщини, Полтавщини і Херсонщини. На з'їзді прийняли статут та обрали керівні органи Вільного козацтва [23].

Вільне козацтво утворило свої сотні у різних куточках Притясминня, якими керувала повітова рада Вільного козацтва. Створювати громади Вільного козацтва дозволялось у кожному місті та селі незалежно від кількості жителів [36]. Зокрема існувала сотня в Олександрівській волості, яка намагалась активно впливати на життя. Вона, зокрема, заборонила заготовляти дрова для залізниці і цукроварень у лісі, але її рішення скасувало Генеральне секретарство внутрішніх справ [35].

На початку грудня 1917 року в населених пунктах Чигиринського повіту відбулися мітинги і маніфестації з нагоди оголошення III Універсалу Центральної Ради. 1 грудня у Суботові відправили панахиду по Богдану Хмельницькому і Тарасу Шевченку та провели мітинг за участі Суботівської сотні Вільного Козацтва. На сотенному жовто-блакитному прапорі було написано: «Ще не вмерла на Вкраїні / Ні слава, ні воля, / Ще нам, браття молодці, / Усміхнеться доля!». Про ці події у невеличкому дописі до газети «Чигиринські вісти» писав сам суботівський отаман Вільного козацтва Свирид Коцур [26, 142-143]. Представники сотні за участю Свирида Коцура їздили до Києва в Центральну Раду за зброєю. «Там нам видали всім гвинтівки і патрони, і ми відправились назад в село, де займалися (...) організацією „Вільного Козацтва“» [7].

Тим часом ситуація у краї погіршувалась. Чигиринський повітовий комісар Іванченко 17 грудня 1917 року у зведенні про політичне становище у повіті зазначав:

23 грудня 1917 року повітовий комісар повідомляв:

Тим часом більшовицька агітація давала свої плоди. 27 грудня 1917 року мітинг солдат 1-го Чигиринського полку прийняв резолюцію про підтримку Центрального виконавчого комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України і Ради народних комісарів України [13].

Наступний 1918 рік став роком випробовування української ідеї в Притясминні.

У січні 1918 року у краї розпочалась боротьба між прихильниками УНР і більшовиками. Більшовиками в Олександрівці, Єлизаветградці та інших центрах волостей створені ревкоми [17, 569, 578].

Однак, як наслідок Брест-Литовського мирного договору (27 січня (9 лютого) 1918 року) між УНР і державами Четверного союзу, у березні 1918 року в край прийшли німецькі та австро-угорські війська, потіснивши більшовиків [17, 569]. 29 квітня 1918 року Центральну Раду повалено і створено Українську державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським [14]. У Притясминня теж з'явились нові урядовці. Старостою Чигиринського повіту став Серебрянников [11]. У березні-квітні 1918 року «повітовим військовим начальником» був полковник Коваленко [11, 17, 25], а потім полковник Скачевський [11, 60].

У Чигирині розташувався загін гетьманської варти в 119 чоловік [32, 172]. Навесні 1918 р. на Чигиринщину прибув і один з німецьких батальйонів [34, 37]. За переказами, «регулярного війська не було — інвалід. Грабить — не граблять, а тільки оцих бандитів шукали, безпорядки роблять (...), бешкетів не робили, вели себе дуже хорошо» [32, 172]. У Чигирині розмістилися повітова управа і комендатура. Спроби навести в повіті залізну дисципліну не вдавалися, а навіть викликали опір, що переріс у збройну боротьбу.

На виникнення спротиву вплинув і економічний фактор. Через неврожай у краї виник дефіцит продовольства. Державне Хлібне Бюро, засноване Постановою Ради Міністрів Української Держави (березень, 1918 р.), 24 жовтня зазначало: «Чигиринському повіту треба одержати 22 вагони хліба, 4 крупи, 27 зернового хуража, себто двійний розмір протів вересня». Повітова управа просила видати негайне розпорядження для поставки необхідної продукції, «позаяк може бути голодівка» [8]. Наприклад, у Суботівській волості з 12971 жителя в жовтні голодувало 6440, а в листопаді — вже 7447 осіб [9]. Для Чигиринського повіту розпорядженням Міністерства Продовольства від 14 листопада 1918 року передбачалось постачання на місяць додатково 16 вагонів борошна та 2 вагони крупи [10].

Для боротьби проти гетьманців та австро-німецьких військ навесні 1918 року у Чигиринському повіті Київської губернії був створений повстанком і повстанський загін під керівництвом Свирида Коцура, який згодом став Чигиринським куренем Червоного козацтва і майбутньої «Чигиринської республіки» [32, 172]. Варто зазначити, що в голові Свирида Коцура боролись між собою анархічні, більшовицькі і національні ідеї, що в майбутньому і призвело у підсумку до його загибелі.

Проти чужинців та гетьманської влади було організовано кілька партизанських загонів, зокрема в Олександрівці під командуванням Івана Тихоненка [17, 569] та в Красносіллі [17, 595] на чолі з Пилипом Олизьком.

У Старій Осоті 1918 року створений загін Федося Богдана, який згодом співпрацював з Холодноярською повстанською організацією [30,41].

Тож повстання в краї набирало обертів. «В Чигиринському повіті: шостого червня в маєтку Раєвських невідомою шайкою злочинців обстріляні в полі робітники, поранених немає. Сьомого, при роззброєнні німцями с. Суботів, випущено двадцять гарматних снарядів, убито три чоловіка» [4,175].

Згідно зі зведеннями Київського губернського старости від 15-22 червня 1918 року «19 червня німці обстріляли з гармати с. Бірки» [19,37].

Остання подія викликана ось чим. Німці, боячись нападу повстанців, запалили молодий сосновий бір біля станції Фундукліївка з боку Бірок. Цей акт здійснили німецькі військові під командуванням Августа Гімлера, використовуючи при цьому і гармату. Місцеві жителі загасили вогонь. Та німці почали їм мстити. Август Гімлер ходив по Бірках і грабував селян. Тому бірчани його вбили. Після цього полковник Кайтель, навівши на село гармати броньовиків, поставив ультиматум: за 24 години зажадав від людей 1000 пудів пшениці, 4000 курей, 300 свиней, 510 корів, 75 коней, а також видати вбивць Гімлера. У разі невиконання вимог він погрожував знищити село. За розпорядженням полковника Кайтеля на луки, де було вбито Гімлера, німці зігнали 120 жителів Бірок і почали їх катувати за допомогою шомполів та смолоскипів. Один із селян, Платон Дзема, вдарив по обличчю німецького офіцера і, вихопивши у нього гвинтівку, почав в упор розстрілювати німців. Під час цієї метушні люди повтікали. В цей час з боку Знам'янки на поїзді прибули повстанці і вибили на деякий час німців з Фундукліївки. Через деякий час німці повернулись в Бірки і після переговорів отримали від селян тіло Гімлера, але контрибуції вже не вимагали [24].

Текст документу не дозволяє встановити, який саме загін прибув на підмогу жителям села Бірки. Можливо, це були члени загону Пилипа Олизька з села Красносілля, що теж розташовувалось у Притясминні на кордоні з Чигиринським повітом Київської губернії не дуже далеко від Бірок і в той час входило до складу Олександрійського повіту Херсонської губернії. Про діяльність цього загону збереглись спогади його учасника Павла Середіна. Організація загону, як свідчить Павло Середін, «проходила під гаслом „Дати бій загарбникам“». Солдати, які повернулись з фронту, створили загін із селян кількістю до 100 чоловік, проводили навчання з молоддю. З Красносілля повстанці, які, ймовірно, були більшовицької орієнтації, вирушили на станції Цибулеве і Хіровку (тепер — Чорноліська). Зі Знам'янки загін отримав боєприпаси, обмундирування й харчі. Було організовано артилерію на вагонних майданчиках, борти яких обставили мішками з піском. Перший бій загін Пилипа Олизька дав окупантам під станцією Фундукліївка, вибивши з неї, а також містечка Олександрівки німців. Повстанці, за словами Павла Середіна, довго тримались на Фундукліївці. Під час одного з боїв був тяжко поранений, а потім помер командир загону Пилип Олизько, якого поховали у Красносіллі [33].

У доповідній Київського губернського старости від 2-3 липня 1918 року говорилося, що в Чигиринському повіті «рух не затихає. У повстанців є незначна кількість артилерії, але велика кількість кулеметів». Повстанці захопили склади зі зброєю [4, 206]. У Чигирині за вбивство німецького коменданта заарештовано близько 500 осіб [32, 173]. 12 осіб було відправлено до Сміли, де засуджено військово-польовим судом до розстрілу. Залишивши заручників, німці відпустили затриманих і призначили до сплати контрибуцію в 250 000 крб. золотом. Але оскільки грошей у населення не було, то почали конфісковувати худобу, крам та збіжжя. Селяни втікали до лісу, поповнюючи партизанські загони [15].

Скориставшись відсутністю частини гетьманської варти, яка в той час перебувала в селах на Побережжі, Свирид Коцур восени 1918 року почав готуватися до захоплення Чигирина. У ніч 28 листопада 1918 року його загін в кількості 42 чоловік (з них вогнепальну зброю мали лише 34 партизани) оточив і роззброїв у чигиринських казармах гетьманську варту. Повстанцям вдалось здобути 500 гвинтівок та чотири станкових кулемети. Протягом лічених днів партизанський загін зріс до 200 чоловік за рахунок селян навколишніх сіл: Суботова, Янича, Новоселиці, Боровиці, Худоліївки, Трушівців, Розсошинців та інших сіл [32, 174].

Німецький загін з Чигирина відступив до Старої Осоти, де зосередився на цукровому заводі. Загін Свирида Коцура атакував німців. Кулеметник з Полуднівки «задавив» німецьку кулеметну точку. Німці відійшли на Кам'янку [1,174]. До чигиринських повстанців приєднались загони на чолі з Іваном Тихоненком, Трохимом Шостаком, Лопатою та Зубком. На спільному засіданні командирів загонів новоутворену військову одиницю названо Чигиринським куренем Червоного козацтва, а командиром обрано Свирида Коцура [16, 174]. Курінь налічував вже до 300 бійців. Вирішено було запропонувати німцям, що зосереджувались у Кам'янці, капітулювати. Дві делегації, послані повстанцями, затримані німецьким командуванням. «Тоді Коцур поїхав сам і сказав, що якщо через час мене не буде, то ламайте все. Німці погодились капітулювати. Німців розділи і роззброїли» [1, 174]. Трофеями партизанам дісталися 4 гармати та 6 кулеметів [16, 174].

14 грудня 1918 р. у результаті повстання проти гетьманату владу в свої руки взяла Директорія УНР. Почався вивід німецьких військ на батьківщину. А боротьба за українську ідею у Притясминні набрала нових обертів і в наступні кілька років пов'язана з діяльністю Холодноярської повстанської організації.