Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша

Глава 1. М.Сінченко, Ю. Митрофаненко. Конфлікт прапорів або Дума проти гетьманату

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся державний переворот. За підтримки німців та відповідно до рішення з'їзду хліборобів-землевласників влада в Києві перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. Центральну Раду було розпущено, а УНР та її законодавство ліквідовано. В Україні встановився режим монархічної влади Павла Скоропадського, а замість УНР було проголошено Українську Державу.

С. Шевченко в книзі «Кавалерія» звернув увагу, що для єлисаветградців доба Гетьманату розпочалася святом 1 травня. Зранку за хорошої погоди сюди прибули з червоними прапорами представники профспілок, партій і робітничих організацій. Лунали промови про врятування завоювань революції, про інтернаціоналізм, линули мелодії «Марсельєзи», спів «гімну свободи». Один з промовців запропонував перейменувати Кавалерійський плац на майдан Перемоги. Але його опонент Яків Броун (член міської думи) заперечив: «Перемога над ким? Однієї частини трудового народу над іншою? Ні. Це майдан поразки, майдан кривавого розколу всередині трудової сім'ї і цей розкол поклав початок кінця революції». Потім процесія попрямувала до фортечних валів, де біля могил знову виголошувалися промови.

Максим Сінченко описав цікавий епізод, який стався 1 травня 1918 року (в УНР цей день був як вихідний. П. Скоропадський встиг скасувати УНР, а вихідний — ні! — Ю. М.). Тому в Єлисаветі пройшла святкова демонстрація за маршрутом Кавалерійський плац (Ковалівський парк) — Фортечні вали. Коли хода підійшла до міської управи, на якій майоріли червоний та синьо-жовтий прапори, хтось із учасників демонстрації вигукнув: «Да здравствует красное знамя!», і відразу ж пролунала відповідь від іншого учасника: «Нехай живе Україна!»

Надалі подаємо перші кроки Української держави в Єлисаветграді за текстом книги «Кавалерія».

На початку травня городяни знайомляться з текстом Закону про тимчасовий державний устрій України, підписаного Гетьманом всієї України Павлом Скоропадським та отаманом Миколою Устимовичем (дядьком уродженця Єлисаветграда Володимира Шульгина). Невдовзі з'їзд земельних власників Єлисаветградщини надіслав за підписом головуючого Ерделі телеграфне вітання Гетьману, отримавши відповідь Скоропадського та Генерального писаря Полтавця-Остряниці. Міністром юстиції нового уряду став С. Шелухін, який свого часу працював єлисаветградським суддею. Заступником губернського комісара нова влада призначила землевласника (у районі ст. Канатового) Я. Саргані, губернським старшиною — колишнього голову Олександрійського земства С. Пищевича, Чигиринським повітовим старостою — начальника ліквідованої єлисаветградської кінної міліції. Українським комендантом Єлисаветграда, як ішлося в публікації в місцевій пресі, став підполковник Любимов. Р. Коваль пише, що за гетьмана комендантом міста був М. Сердюк, у майбутньому — петлюрівець, учитель С. Покровського. Діяла і німецька комендатура, яка невдовзі перебралася із кавучилища до сусідньої громадської жіночої гімназії. Помічник повітового комісара Пилипенко передав справи новопризначеному комісару В. В. Верещагіну (заступник — К. А. Гудевич), у наказі № 1 якого, зокрема, йшлося про необхідність роззброєння. Невдовзі було обіцяно за здані гармату — 50 крб., кулемет — 12,5 крб., гвинтівку — 1 крб., що на той час складало немалі гроші. В Українському робітничому клубі (на вулиці Н. Донській) відбулися збори старшин і козаків, які служили в українських частинах або працювали з українізації війська.

Про вимоги українського командування до поведінки своїх підлеглих у побуті свідчить такий факт. Двоє вояків з частини, яка базувалася в колишньому кавучилищі, помітили, як один селянин добре вторгував за свиней і, коли той повертався додому Бобринецьким шосе, пограбували його на 21 тисячу крб. У відповідь приїжджий верхи непомітно для грабіжників прослідкував за ними в місто, де зумів їх затримати і повідомити в частину. Там солдатів розстріляли за те, що ганьбили честь і гідність українського війська. Попри ліквідацію ЄКУ в місті діяло товариство взаємодопомоги його колишніх юнкерів і службовців. Зокрема, на 2 червня у реальному училищі були призначені загальні збори цієї організації. Через кілька днів генерал, колишній викладач (з 1 вересня 1911 р. мешкав у буд. Пашковського по вул. Миргородській) ЄКУ О. Дорошкевич (20.8.1874-12.1.1919), отримавши призначення до українського корпусу, штаб котрого мав бути в Чернігові, прибув до Єлисаветграда за родиною. Олександр Васильович здобував освіту в Московському військовому училищі, Миколаївській академії Генштабу, воював проти Японії, у Першу світову війну став генералмайором. Із 17 квітня 1918 р. призначається отаманом (командувачем) Чернігівського (згодом — 5-го) корпусу Армії УНР (потім — Української держави). У Хмельовому в цей час було вбито випускника кавучилища, 20-річного начальника волосної міліції Ю. Г. Коншина. Ще під час перебування в кадетському корпусі він добровольцем відправився до війська, де отримав за хоробрість Георгіївського хреста. До вказаної волості він прибув після закриття ЄКУ. У гарнізонному зібранні на розі Дворцової вул. і Театрального пров. розмістилася канцелярія комітету допомоги військовим інвалідам. У цьому приміщенні відбулася лотерея-алегрі на користь товариства допомоги бідним католикам.

Українські частини брали участь у бойових сутичках у краї. Дев'яти військовикам полку ім. Івана Гонти кілька годин довелося відбивати напад у маєтку Зеєля під Бобринцем, поки прибула основна частина загону на чолі із уже згадуваним Князевим (1922 р. чекісти згадуватимуть одного з організаторів українського підпілля в Єлисаветградському повіті, петлюрівського офіцера Григорія Князева, який очолював групи в районі Ставидла — Миронівки — Володимирівни — Обознівки — Лелеківки — Сентово — Ясинуватки, був заарештований у справі «Щирі»). Останній, як і Нетреба, був поранений у руку в переможній атаці. Невдовзі до Єлисаветграда прибули 59-й Люблінський і 60-й Замосцський українські полки 15-ї піхотної (майбутньої 2-ї Херсонської української) дивізії, розташувавшись у московських казармах напроти жіночої гімназії. Їх очолювали полковники Терлецький і Жеврецький.

25 травня центральними вулицями марширували австрійські війська. Парад приймав начальник дивізії зі своїм штабом. За невиконання вимог австро-угорців ними було усунено з посади міського голову С.П. Крамаренка (в. о. голови став Л. В. Панасюк). За декламування зі сцени під час любительського спектаклю в театрі вірша, «спрямованого проти німців», було заарештовано сина українського кавалерійського полковника Зубова. Його мали передати австро-угорському військово-польовому суду за «порушення громадського спокою і порядку». Родичі звернулися до командира іноземців, генерала з проханням, з огляду на юнацьку легковажність звинувачуваного, поставитись до нього поблажливо і обмежитись арештом, не піддаючи іншим покаранням. Вночі 26 червня невідомі обстріляли австро-угорських вартових біля юнкерських таборів. У Лелеківці австро-угорські загони роззброїли мешканців, захопивши понад 100 гвинтівок та розстрілявши більшовика К. Настасієнка.

В травні 1918 р. тепер вже за Гетьманату продовжився конфлікт прапорів. 1 травня 1918 року, який був затверджений УHP вихідним днем, у Єлисаветі пройшла святкова демонстрація за маршрутом Кавалерійський плац (Ковалівський парк) — Фортечні вали. Коли хода підійшла до міської управи, на якій майоріли червоний та синьо-жовтий прапори, хтось із учасників демонстрації вигукнув: «Да здравствует красное знамя!», і відразу ж пролунала відповідь від іншого учасника: «Нехай живе Україна!».

Червоний прапор протримався поряд з жовто-синім недовго. З переворотом у Києві та утворенням Української Держави Скоропадського в Єлисаветі також змінились представники центральної української влади. Методи нової влади були дієвіші. Один з кроків — міські службовці присягнули на вірність Українській Державі та гетьману Скоропадському [6]. Іншим кроком, до якого вдався помічник повітового коменданта Єлисавета осавул Гриценко, був припис до міського голови Крамаренка зняти червоний прапор до 17:00 30 червня 1918 року. У відведений час прапор не був знятий, тому Гриценко наступного дня зняв прапор власноруч [17, с. 2].

У Державному архіві Кіровоградської області в описі документів Єлисаветградської міської управи під номером 751 значиться справа про встановлення українського прапора. Ця справа могла б бути важливим джерелом інформації, якби вона не мала статусу «зникла». Однак подібні «дрібниці» не можуть стати на заваді встановленню істини за наявності бажання збирати її по частинках у різних документах, газетах та книжках. Заплутана історія з прапором, що відтворена за матеріалами, які перебувають у відкритому доступі, є наочним того підтвердженням.

Паралельно з цими подіями 2 липня 1918 року австрійським командуванням за участі повітового старости Єлисавета Верещагіна були відсторонені від своїх посад міський голова Крамаренко, члени міської управи Волотковський, Апокін, а також голова думи Метт [2, с. 170; 7, с.9,14].

Максим Сінченко дослідив й інші причини конфліктів між різними формами влади в Україні в період Гетьманату (квітень — грудень 1918 р.). На його думку, події 1918 року характеризуються негативним ставленням населення та органів місцевого самоврядування до окупаційних австрійських військ, які перебували в Україні відповідно до Берестейського договору.

Гірше ставлення ніж до австрійських військ у місцевої влади було до більшовиків. На початку 1918 року в місті відбувались збройні зіткнення мешканців міста з більшовиками. Міські управа та дума робили спроби домовитись з більшовицькими ватажками, але незалежно від домовленостей населення тогочасного Кіровограда зазнавало втрат та збитків від більшовиків.

На цьому фоні міські органи самоврядування були схильними співпрацювати з «українською» владою. «Українська влада» — так називали в місті Центральну раду УНР, Українську Державу Скоропадського та Директорію УНР. Після вигнання більшовиків з Києва саме в українській владі бачили порятунок від більшовиків міські посадовці та гласні. Однак міська дума та управа, хоч і намагалися уникати непорозумінь з органами центральної української влади, але й не ініціювали зближення з нею. Тогочасні міські органи самоврядування виступали сторонніми глядачами. Тому й виникали конфлікти, про які піде мова нижче.

19 червня 1918 року, через місяць свого перебування на посаді губерніального старости Херсонщини, Семен Пищевич призначив проведення ревізії діяльності міської управи [1, арк.161-161зв]. Хто саме виступив ініціатором проведення ревізії — губерніальний староста, повітовий староста Василь Верещагін чи хтось інший — невідомо, але потреба у ревізії існувала, адже тогочасним містом гуляли чутки, а в місцевих газетах виходили статті про розкрадання членами управи міського майна. Організатором ревізії виступив повітовий староста Єлисавета Верещагін. Ревізія повітової ревізійної комісії викликала масу зауважень з боку міської управи та думи, тому міська дума створила альтернативну міську ревізійну комісію [1, арк.161-161зв]. Але вона не зняла звинувачення, які обговорювала громада міста. Мова йде в першу чергу про відсутність обліку реалізації спирту, який міська управа реалізовувала відповідно до рішення, прийнятого міською думою у січні 1918 року [1, арк. 2], що давало підстави говорити про привласнення посадовими особами управи коштів від реалізації.

Ймовірно це стало однією з причин відсторонення від посад міського голови Сергія Крамаренка, членів міської управи Бориса Волотковського, Сергія Апокіна, а також голови думи Якова Метта [1, с. 170; 2, с.9, 14]. Верещагін особисто оголосив про відсторонення посадовців. Лишилось невідомим, хто виступив з ініціативою відсторонення. Верещагін заявив, що ініціатором виступає австрійське командування. У якості доказу він демонстрував лист австрійського командування [2, с.6, 8]. В той же час у розмові з представниками управи австрійський комендант Епштейн заявив, що ініціатива виходить саме від Верещагіна. [1, с.171-171зв; 2 с.20]. Щоб відмінити рішення про відсторонення, міська дума відрядила делегацію до херсонського губерніального старости Семена Пищевича, якому підпорядковувався Верещагін[1, с. 171зв; 2 с.20зв]. Пищевич добре знав ситуацію в Єлисаветі, адже свого часу був головою Олександрійської повітової земської управи. Але він не надав тієї допомоги, на яку розраховували делегати. Після розмови з командиром австрійського корпусу губерніальний староста дозволив залишитися до вирішення ситуації міському голові та членам управи [1, с.172; 2, с.28-29], а щодо голови думи Метта рішення не змінилось. [1, с.172] Потрібно зазначити, що до кінця серпня ситуація не вирішилась, тому Крамаренко та Апокін написали заяви про відставку [2, с.32-33].

Особливість доби Гетьманату полягала ще й у тому, що П. Скоропадський перебував одразу під впливом трьох світоглядів. Німці хотіли бачити Україну слабкою та залежною від них. Українське оточення гетьмана (М. Міхновський, Д. Дорошенко, Д. Донцов, В. Липинський) прагнули побудови сильної Української держави. Проросійські кола, настрій яких майстерно описав Михайло Булгаков у романі «Біла гвардія» на прикладі родини Турбіних та їх оточення, марили ідеєю «великой и неделимой», з Україною як Малоросією і Новоросією у її складі. Між цими колами й точилася боротьба за вплив на гетьмана, а призначені посадовці нерідко мали відверто проросійську орієнтацію. Ф. Шепелю вдалося відшукати в архіві документ, який підтверджує цю думку. Мова йде про допит Федора Квартюка — керівника Олександрійської «Просвіти», яка при гетьмані вже офіційно не існувала. Повітовий староста Мазуркевич запросив співочий гурток (Ф. Шепель з іронією зазначив «це все, що лишилося легально від „Просвіти“, яка при гетьманові в Олександрії офіційно вже не існувала), керований Квартюком виступити перед офіцерами гетьманської варти та німецької армії. Але репертуар — пісні „Ще не вмерла Україна“, „Заповіт“, декламування „І мертвим, і живим...“ — не сподобався присутнім, Ф. Квартюка разом з колективом „попросили“ зі сцени. Понад те невдовзі, як у підозрілої особи, провели вдома трус!

Спогади Тіни Книшенко (Харитини Пекарчук) — кримчанки, яка в квітні 1918 р. прибула до Єлисавета, доповнюють картину спогадів Квартюка про проросійські погляди чиновників Гетьманату. „Дня 29 квітня 1918 р. у Києві здійснився переворот, силою якого прийшов до влади гетьман Павло Скоропадський. Це привело з собою деякі зміни. В Єлисаветграді назначено новим командантом міста полковника Любімова і з ним у мене відразу прийшло до непорозумінь. Найперше я відмовилася наново складати присягу, мотивуючи тим, що я вже раз присягала на вірність Укр. Нар. Республіці. По-друге я вперто відмовлялась уживати російської мови, яка тепер здобула собі рівноправне місце в канцелярії. Після кількох таких „дискусій“ командант не міг задержати мене, хоч признав, що я могла б їм бути потрібна. Відійшовши добровільно, я прийняла працю секретарки інструкторського відділу у Союзі Кооперативів“.

Нерідко на посади за Гетьманату потрапляли люди, які були прихильниками „єдиної і неділимої“, планували перечекати існування Української держави, тимчасово пристосовуючись до українізації, яку планомірно здійснював П. Скоропадський. Саме про таких писав Дмитро Дорошенко, який очолював міністерство закордонних справ в уряді Скоропадського, описуючи історичний період 1918 року, пише таке: „Але тому, що переворот відбувся дуже швидко й почасти навіть несподівано для багатьох прихильників гетьманства, то не було часу наперед обміркувати й уломити списки кандидатів на посади губерніяльних і повітових старост: ці списки довелось укладати наспіх в момент перевороту, і зараз же потому призначені кандидати заняли свої посади... Як це буває завжди, коли діло робиться наспіх, під гарячу хвилину, знайшлося чимало зовсім випадкових призначень або з тих чи інших причин — невдалих...“.

У цьому контексті цікаво простежити за долею посадовця Верещагіна. М. Сінченко в мемуарах тогочасних діячів знайшов чимало прикладів відданості Верещагіна Українській державі. Корнило Кізюк, який керував австрійською комендатурою Єлисавета, зазначає, що Верещагін був поміщиком села Масляниківка [6, с.12]. Завдяки цій згадці стає зрозумілим, що саме Василь Верещагін у червні 1918 року посприяв тому, що в Масляниківці була розквартирована гуцульська сотня Українських січових стрільців й оселився член німецької царської родини Вільгельм Габсбург, він же полковник УСС Василь Вишиваний.

З тогочасних газет ми дізнаємося, що у квітні 1918 року Василь Верещагін займав посаду комісара однієї з міліцейських дільниць. Разом з тим у тих же газетах він фігурує і як благодійник, що надавав грошову допомогу вдові льотчика, який загинув у дні народного повстання у Єлисаветі. Можна припустити, що і сам Верещагін брав участь у боях з анархістами та більшовиками у складі міліції, яка воювала на боці мешканців міста.

Позитивне ставлення представника гетьмана у Єлисаветі до державного прапора, використання у спілкуванні та діловодстві державної української мови, державних символів, української назви Єлисавет, які були затверджені ще законами УНР, участь у міському житті, реагування на настрої громади могли б свідчити про патріотичний настрій Верещагіна. Але, на думку дослідника, насправді все було набагато складніше.

Верещагін, який за часів Російської імперії був офіцером царської армії, у документах Державного архіву Кіровоградської області у період до призначення на посаду повітового старости згадується як представник спілки офіцерів. Не зважаючи на отримання впливової посади в Українській Державі, Верещагін продовжує носити військову форму Російської імперії. Виходить, що саме Верещагін в Єлисаветі уособлював „золотопогонників“, які за часів режиму Скоропадського викликали негативне ставлення у проукраїнські налаштованої частини населення.

Особистість Верещагіна розкривається краще фразою Корнила Кізюка: „староста Верещагін чорносотенний москаль“. Ця характеристика збігається з характеристикою Романа Купчинського. Купчинський, який в лавах українських січових стрільців провів 5 місяців на Єлисаветчині, є автором стрілецьких пісень, серед яких є і пісня про Єлисавет „Як стрільці йшли з України“. Одна з дійових осіб оповідання Купчинського „На степах“, в основу якого лягли реальні події, полячка пані Цінціборська так відгукується про Верещагіна: „— Ах, той староста страшний москаль! — сказала шепотом. — Не терпить поляків! — А українців любить? — Тільки Росія і Росія...“.

Що Верещагін замість поширення української ідеї переживає за звільнення Москви від більшовиків, чітко показує інший епізод з оповідання „На степах“, у якому власник цукроварень росіянин Винокуров виголосив такий тост:

„Я — русский, але в Україні виріс і живу, я є громадянином української держави, тому буду її боронити, бо вона мене боронить. На руки пана старости передаю чолобитню для ясновельможного пана гетьмана. Нехай живе гетьман Павло Скоропадський. Уррра!“

Верещагін ще більше посірів, а його очі дивилися гостро й непривітно на Вінокурова:

— Ви, Іване Івановичу, сьогодні трохи пересолили! — сказав терпко до Вінокурова.

— Чому, дозвольте спитати? — підніс густі брови Вінокуров.

— Бо говорили, як мазепинець. Ви забуваєте, що на Дону збирається наша русска армія, що мати Росія жде від нас усіх визволення з большевицького ярма.

— Це від мене не залежить — відповів спокійно Вінокуров. — Як наш уряд накаже — так і буде.

— А де ж ваш руській патріотизм?!».

«Верещагін насправді не мав на своїй зовнішності ані одної характерної риски, так би сказати, породистого москаля. Скорше можна було б приняти його за якогось кавказця або татарина», — відзначив у своїх споминах «Українські січові стрільці на Єлисаветчині» Фотій Мелешко, який у 1918 році очолював Глодоське вільне козацтво та був головою Глодоської волосної народної управи.

Напрошується висновок, що за спілкуванням українською мовою, за контролем дотримання українських законів, за шануванням українських державних символів, за високою державною посадою Української Держави могла бути захована турбота за долю «матері Росії».

Поступово такі «верещагіни», «турбіни», «корнети оболенські» й «поручики Голіцини» — відверто проросійські сили збільшували вплив на П. Скоропадського, що й призвело до зміни політичного курсу Української держави в листопаді 1918 р. Тим часом в селах розгорталася селянська війна...

Життя селян знову було кардинально відмінним, ніж революційні процеси в місті. Для містян прихід німців був гарантією спокою та стабільності, для селян — ні! Найкраще про цю різницю написав російський письменник Михайло Булгаков, який у 1918 р. мешкав у Києві: «А вот что делается кругом, в той настоящей Украине, которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей, — этого не знал никто. Не знали, ничего не знали, не только в местах отдалённых, но даже — смешно сказать — в деревнях, расположенных в пятидесяти верстах от самого города. Не знали, но ненавиділи всею душой. И когда доходили смутные вести из таинственных областей, которые носят названия — деревня, о том, что немцы грабят мужиков и безжалостно карают их, расстреливая из пулемётов, не только ни одного голоса возмущения не роздалось в защиту украинских мужиков, но не раз, под шёлковыми абажурами в гостиных, скалились по-волчьи зубы и слышно было бормотание: „Так им и надо; мало ещё. Я бы их ещё не так. Вот будут они помнить революцию. Немцы им покажут...“»

У відповідь селами прокотилася хвиля повстань. Дослідники назвали ті процеси селянською війною. Розпочалася вона ще в 1917 р., але пік припав саме на 1918 р. В той рік у селян, крім поміщиків, з'явилися інші вороги в боротьбі за землю та результати їхньої праці: більшовики. Селянство збройно виступало на захист своїх економічних та національних прав як проти більшовиків, коли зрозуміли, що їхнє гасло: «Земля селянам!» це фарс та політичний трюк. Розібравшись у справжній, а не декларативній політиці більшовиків, селянство, найчисельніша верства суспільства, почала чинити спротив більшовикам. Головна причина цього явища була доволі чітко сформульована місцевими представниками комуністичної влади:

«Зінов'євщина — найбільш заможний у прибережній чорноморській полосі округ з найбільшим відсотком великих селянських господарств». Отже, потужний прошарок заможного селянства не поділяв економічних експериментів більшовиків, спрямованих на ліквідацію приватної власності.

Після більшовиків прийшли німецько-австрійські війська, які спільно із селянськими загонами Вільного козацтва звільнили Україну від більшовиків. Але союзники швидко перетворилися на ворогів. За умовами Берестейського «хлібного миру» 1918 р. селяни мусили постачати німецько-австрійські війська хлібом та іншими продуктами. Але німці та австрійці ввели до України значно більший, ніж було домовлено, контингент військ, а селяни вирішили не виконувати взятих Центральною Радою обов'язків перед союзниками. Конфлікт завершився розпуском Центральної Ради.

Крім того, урядом гетьмана П. Скоропадського було скасовано земельні реформи Центральної Ради, відновлено поміщицьке землеволодіння. Користуючись з моменту, великі землевласники змушували селянство компенсувати завдані їм збитки в процесі соціалістичних аграрних перетворень. Українське селянство чинило опір представникам Гетьманщини та їхнім союзникам. Німецько-австрійські війська відповідали терором і продовжували відбирати в селян вирощений ними хліб. У 1918 р. в Україні діяла розгалужена система військово-економічних організацій, що займалася вивезенням сировини та продовольства. Єлисаветградська контора Держхліббюро відправила в квітні й травні до Німеччини та Австро-Угорщини з державних запасів 251-286 пудів хлібопродуктів, а 2 червня отримала наряд на відправку ще 1 089 649 пудів, хоч заготівельні склади вже були порожніми.

Гетьман П. Скоропадський — почесний отаман Вільного козацтва на вимогу німців видав наказ про його розпуск. Вільне козацтво було ліквідовано. Його лідери та учасники зазнали переслідувань з боку місцевої влади. Під вартою опинився відомий організаторів загонів Вільного козацтва Фотій Мелешко. Німецько-австрійська окупаційна політика на селі, підтримана поміщиками та Державною вартою гетьмана викликала новий спалах селянської війни. Херсонський губернський староста наприкінці червня доповідав у Київ, що «серед населення зростає незадоволення постійними безплатними реквізиціями австрійськими властями хліба, нестача якого набуває іноді великих розмірів». На сусідній Звенигородщині повстанці під впливом Ананія та Левка Шевченків (нащадків Т.Г. Шевченка) навіть зуміли захопити Звенигородку. Це було знамените Звенигородсько-Таращанське повстання, яке таки було придушене німцями. Чимало повстань проти політики австро-німецьких окупантів відбувалося на теренах нашого краю. 11 червня 1918 р. Єлисаветградський та Олександрійський повіти були оголошені на осадному становищі. Австро-німецькі війська брутально привласнювали собі результати селянської праці, посилаючись на умови Берестейської угоди з Україною. Жорстоку політику окупанти виправдовували необхідністю забезпечення порядку в Українській державі.

Найбільшим селянським повстанням на території нашого краю було Канізьке повстання, яке розпочалося з боротьби за землю між безземельними селянами та поміщиками, а також між селянами-общинниками та «відрубниками» (селянами, які отримали земельні наділи за межами общини під час Столипінської реформи 1906-1911 рр., і яких називали куркулями). Спробуємо реконструювати події повстання, проаналізувати його причини та етапи, визначити своєрідні риси.

На одній з краєзнавчих конференцій дослідник Вадим Колєчкін привернув увагу до фонду спогадів про Канізьке повстання 1918 р., який зберігається в обласному архіві. Найбільш інформативними та цінними виявилися мемуари М. Армашева, Ф. Баланди, М. Дмитрієва, А. Паровіна, 3. Донцова, С. Сандула. Цей фонд опрацьовано лише чотирма дослідниками, а матеріали в наукових публікаціях не використовувалися зовсім, тому сміливо можна стверджувати, що вони вперше оприлюднюються та вводяться до наукового обігу. Події Канізького повстання також було згадано в збірці спогадів більшовиків, присвячених встановленню радянської влади на Єлисаветградщині.

Спробуємо реконструювати події цього повстання. Після Жовтневого перевороту 1917 р. до Канежа та навколишніх сіл поверталися солдати, які вели активну більшовицьку агітацію. Вони почали керувати суспільними процесами на селі, втілюючи в життя пункти аграрної політики Раднаркому. Подібних активістів в Канежі нараховувалося до двох десятків.

На думку Сергія Сандула, надважливу роль у встановленні в Канежі більшовицьких порядків відіграв Афанасій Паровій. Він мав значний досвід революційної роботи: був членом полкового комітету одного з петроградських гвардійських полків, брав участь у подіях Жовтневого перевороту. А. Паровій поширював серед каніжан більшовицьку агітаційну літературу, яка мала успіх серед селян. Крім А. Паровіна, помітну роль в агітації відігравав і більшовик М. Дмитрієв, направлений більшовиками Росії до рідного села.

Селянська революція в Канежі позначилася запеклою боротьбою за землю в селі, в якому було 1.5 тис. дворів. Безземельники створювали свої збройні загони, відрубники та поміщики також готувалися до боротьби. В січні 1918 р. після прибуття більшовицьких агітаторів безземельники перейшли до рішучих дій. До лютого 1918 р. в Канежі продовжували виконувати свої обов'язки староста та сільський схід. Але коли староста спробував заборонити більшовицькі зібрання та агітацію, то був переобраний на сільському сході прихильниками більшовизму. У нього відібрали печатку — символ влади на селі. Головним органом влади в Канежі став більшовицький ревком на чолі з А. Паровіним, хоча сільський схід як традиційна форма влади зберігся.

Ревком мав різноманітні відділи та комісії: військову, освітню, земельну, господарську, зв'язку, політпросвітньої та культурно-масової роботи. При ревкомі створили збройний загін, близько 30 осіб, який складався з каніжан. Поступово він збільшився до 700 осіб за рахунок мешканців інших сіл [8, арк.З].

Одним з перших рішень ревкому було утворення Канізької волості шляхом відокремлення Канежа від Панчевської волості та приєднання сусідніх сіл Шпакового та Бровкового. А от велике сусіднє село Сентово, яке не підтримувало більшовицьких експериментів каніжан, не вдалося увести до складу новоутвореної волості. Мешканці Каніжа погрожували сентовцям, склавши революційну промовку: «Ми вже організувалися, а Сентово спить. Ох, і будем бить!». Таким чином, більшовики Канежа виконували інструкції більшовиків з розчленування України. Територією України створювалися Донецько-Криворізька, Одеська, Таврійська республіки, які не визнавали над собою влади УНР. Повітовий ревком затвердив утворення Канізької волості. М. Дмитрієв з гордістю згадував: «Німці з'явилися в Ново-Миргороді, Златополі, Єлисаветграді, а в нас, у селі Каніж, Радянська влада». Канізький ревком не визнавав й української влади. На першому ж засіданні було прийнято рішення про непідкорення розпорядженням вищого органу влади УНР про мобілізацію «мешканців Канізької волості» до української армії. Коли з Єлисаветграда прибув представник української влади з вимогою про надання підтримки збройним силам Центральної Ради фуражем та продовольством, то отримав рішучу відмову.

Наступним кроком був перерозподіл землі. На користь малоземельних та безземельних селян було конфісковано не лише поміщицькі землі, а й «відруби», які виникли під час столипінської реформи. Під реквізицію підлягали худоба та реманент колишніх власників. Одними з тих, хто втратив владу над своєю економією, були брати Ельворті, які мали в цій місцевості значні ділянки землі. Зміни охопили торгівельну сферу. Всі приватні лавки були об'єднані в єдине споживче товариство. Поміщицьке та куркульське зерно було конфісковане та передане на потреби громади.

Відзначимо радикалізм проведених заходів: різниці між поміщиками та селянами, які скористалися столипінською реформою, більшовики не вбачали. Ревком відстоював інтереси винятково малоземельного селянства.

Не змінилася ситуація й після встановлення в Єлисаветграді влади представників Гетьманату. Своєрідне утворення «Канізька республіка» було проявом регіонального політичного сепаратизму у формі селянської республіки. Подібні республіки у 1918-1919 рр. в умовах слабкості центральної влади почали виникати під різними гаслами по всій території України. На ідеологічних засадах анархізму виникла Гуляйпільська Махновія. Гасла УНР стали прапором Холодноярської республіки. На Херсонщини Висунською республікою керували боротьбисти, а Баштанською — більшовики. На Миколаївщині також існувала й селянська Врадіївська республіка. Бувало, що подібні селянські республіки утворювалися для грабунку чи парубоцької слави під гаслом: «Кожна волость сама по собі».

Поруч із «Канізькою волостю» існувала Холодноярська республіка, яка мала національно-патріотичну ідеологію [6]. Крім цього, подібні самочинні квазідержави національного спрямування існувала в селі Глодоси. Мріяло стати республікою і село Злинка. Але вже в 1920 р., незважаючи на яскравий більшовицький характер «Канізької республіки», представники Української держави не чинили спроб для її ліквідації. Це викликало незадоволення місцевих поміщиків, тому у квітні 1918 р. на заклик одного з канізьких торговців до села прибув австрійський загін для скасування більшовицьких експериментів, але німці, зазнавши поразки, залишили Каніж. Надалі спроб ліквідувати більшовицьку республіку не робилося, а місцевих опонентів добре зорганізований та озброєний ревком легко нейтралізував.

Невідомо як довго проіснувала б «Канізька республіка», коли б не події у сусідньому селі Павлівка. Поміщик Лупенко із загоном австрійців влаштував розправу над селянами, вимагаючи видачі активістів, які розділили його майно. Інформація про екзекуції над мешканцями Павлівки надійшла до Канежа. На сільському сході було вирішено допомогти павлівцям, а потім розпочати наступ на Єлисаветград. Керівники Канізької волості хотіли організувати велике повстання проти австро-німецьких військ, обрали повстанком на чолі з А. Паровіним. Цікавим виглядає факт підтримки їхніх намірів з боку одного із служителів культу. Колишній священик Федір Крисін, який зрікся сану і став у повстанському загоні лікарем, з'явився перед повстанцями у рясі і з хрестом та благословив їх на «священну боротьбу проти окупантів».

Про рішучість намірів повстанкому свідчило оголошення загальної мобілізації мешканців волості. Кількість повстанців нараховувала до 700 осіб. На базарній площі проводилась військова підготовка. Після поповнення загін перейменували в Повстанський полк. Бійці отримали зброю: гвинтівки, три кулемети. Частина селян була готова вступити в бій з «холодною зброєю»: вилами, косами, сокирами. Учасники повстання писали, що допомогу повстанцям надали єлисаветградські робітники, які надіслали 60 гвинтівок, декілька ящиків набоїв та грошову допомогу на утримання загону. (Цей факт здається малоймовірним, бо ельвортівці слабко підтримували більшовиків і навряд чи передали б їм зброю, якої самим бракувало, не кажучи вже й про кошти).

За рппенням Канізького ревкому було реквізовано на потреби повстання всі двокінні підводи (близько 200). Учасники збройного повстання були поділені на п'ять рот та декілька взводів, вдалося сформувати невеликий загін кінноти.

Повстання розпочалося 27 травня й тривало до 3 червня 1918 р. (В цей час у Звенигородці відбувалося велике Звенигородське повстання, про що ми згадували вище). Селяни розгромили австрійський загін під сусідньою Веселівкою, заволодівши зброєю. Однак у бою поблизу Арсенівки повстанці зазнали поразки. Придушуючи повстання, противник використав артилерію, кулемети і навіть авіацію. А. Паровій згадував: «У Канежі почалася паніка. Населення тікало в степ, забираючи з собою майно та худобу. Наступного дня, усвідомивши, що повстання набирає затяжного характеру та пов'язане із значними жертвами, частина селян відмовилися воювати проти окупантів».

Тим часом у Канежі було скликано черговий сільський схід, на якому вже панували заможні мешканці села. Вони переконали населення припинити підтримку повстання. Повстанці також зрозуміли, що сил та зброї для боротьби недостатньо. Тим більше, що до Каніжа підійшли потужні загони австро-німецьких військ. Місцеві поміщики та заможні селяни надавали їм підтримку. В цих умовах повстанком прийняв рішення припинити опір та розходитися невеликими групами. Каніжани, побоюючись розправи, зуміли сповісти про це Київ. Колишній офіцер Ф. Бурдельний відправив до Києва телеграму, у якій просив зупинити каральну операцію айстро-німецьких військ проти селян. Ймовірно телеграма дійшла, бо коли австрійські та німецькі підрозділи входили до села, з літака на їхні позиції скинули пакунок з інструкціями з Києва про покарання винятково більшовиків. Частково це було виконано: жінок та дітей відпустили.

(Про польоти гетьманської авіації маршрутом Київ-Єлисавет-Київ відомо й з інших джерел).

Австро-німецькі війська оточили Каніж, а 3 червня 1918 р. увійшли до села. Невдовзі над селянами було влаштовано жорстоку розправу. Спочатку всіх чоловіків загнали в своєрідне «гетто» за церковною огорожею. Поміщики та відрубники з помсти називали їх «грішниками». Три дні повстанці не отримували води та їжі. Тим часом окупанти за підтримки заможних каніжан складали списки учасників повстання, помічаючи прізвища червоними та чорними хрестиками. У розправі брав участь священик Кошуцький, який почав навмання вигукувати прізвища односельців, називаючи їх більшовиками. Люди, які стояли перед ним, охоплені розпачем, заперечували: «Батюшка, що ви робите? Адже ми не більшовики!». Але священик налякано пробубонів: «Нічого відмовлятися. Ви всі більшовики».

Того ж дня шістдесят учасників повстання розстріляли, вісім повісили на крилах вітряка. Серед них був 65-річний священик Ф. Крисін із села Шпакове, який освячував повстанців. Розправившись із селянами, австрійці залишили у Каніжі великий загін. Переслідування повстанців не припинялося, протягом шести місяців було страчено ще 117 осіб. Загалом, більша частина повстанців уникла покарання. За спогадами сучасників, деякі повстанці влилися до складу партизанських загонів, які діяли поблизу Єлисаветграда.

Таким чином, нестача зброї, зависокі амбіції керівників, низька дисципліна та відсутність військового досвіду серед повстанців стали основними причинами його поразки. Керівники повстання явно не розрахували свої сили, що призвело до трагічного фіналу «Канізької волості». Іншим наслідком Канізького повстання стало оголошення теренів нашого краю на осадному становищі, що спричинило появу на наших теренах легіону Українських Січових стрільців. Окупаційна влада збиралася використати галичан для допомоги своїм силам у приборканні повстанського руху в Україні, який набував розмаху. Зокрема, на теренах Єлисаветградського повіту в 1918 р. загинуло 150 великих землевласників.

Глава 2. І. Вівсяна. Українські січові стрільці на Єлисаветградщині

Романтичні мрії про те, що незалежна держава автоматично розв'яже геть усі проблеми національного життя, швидко розвіюються. Час все актуальніше вияскравлює ті аспекти державного буття, котрі потребують негайного розв'язання зусиллями політиків та урядовців, учених і письменників, усієї громадськості. Однією з таких актуальних проблем українського державотворення є всеукраїнське єднання навколо національної ідеї, яке припинило б надуманий поділ українців на «західних» і «східних» («бандерівців» чи «москалів»). Ідея національної Злуки була основою національно-культурного відродження на початку XX століття, залишається вона надзвичайно актуальною і на початку XXI століття. Саме тому дуже важливо вивчити досвід короткого періоду державотворення доби української національно-демократичної революції, особливо діяльності Українських Січових Стрільців, спрямованої на реалізацію ідеї всеукраїнської єдності.

Українське Січове Стрілецтво — організація національно свідомих українців, яка від зародків своїх у Галичині обрала ідею всеукраїнської соборності своїм гаслом і до останніх часів свого існування активно впроваджувала її у життя. У безпосередніх контактах галицьких стрільців та населення Великої України ламались кордони, психологічні бар'єри, формувалось нове українство.

Останнім часом у науковій літературі та періодиці активно висвітлюється перебування Українських Січових Стрільців на Наддніпрянщині влітку-восени 1918 року. Цей факт свідомо замовчувався у радянській науковій літературі. До речі, радянські історики не згадували взагалі УСС, хіба обходилося сентенцією, що серед німецько-австрійських окупантів на територію України прийшли деякі «несвідомі» галичани [40, с.131]. Той факт, що галицькі стрільці були об'єднані в національну формацію, яка не підтримувала окупаційної політики австрійської армії і діяла всупереч їй, пропагуючи серед селянства національну ідею, не вкладався в рамки офіційної класової догми, а тому просто відкидався. У колективних працях з проблем революції та громадянської війни в Україні взагалі не згадується перебування УСС на Єлисаветградщині [3; 45]. Навіть при великому бажанні замовчувати окремі факти національної історії радянська історіографія не могла залишити без уваги найбільш очевидні. У монографії І.І. Компанійця [26] перебування УСС в Єлисаветграді трактується як поширення революційних ідей на представників галицького трудового люду.

У середовищі української діаспори міжвоєнного періоду, переважно серед колишніх стрільців та свідків цих подій, Українське Січове Стрілецтво трактувалось лише в контексті національно-визвольної боротьби. Видання львівської Червоної Калини, різні монографії, історичні дослідження та мемуарна література містять багато спогадів січових стрільців про їхнє перебування на Великій Україні, одним із символів якої для багатьох з них залишився Єлисаветград [2; 6; 9; 10; 24; 33; 38; 45; 47]. Згадані спогади щедро ілюстровані фотографіями. Залишився пам'ятним контакт із братами-галичанами і багатьом жителям Єлисаветградщини. Із зрозумілих причин спогади єлисаветградців не були оприлюднені за радянських часів. Збереглися тільки спогади Софії Тобілевич, опубліковані у львівському часописі 1920 року, а пізніше видані окремою книжкою [44], а також Фотія Мелешка, підготованих письменником 1965 року, які завдяки кіровоградському науковцю Л.В. Куценку повернулись із далеких США на батьківщину [30; 31]. Незважаючи на досить широке освітлення подій у мемуарній літературі, у сучасних підручниках та монографіях, перебування галицьких стрільців на Великій Україні, а зокрема, їхня діяльність у центрі Вітчизни — Єлисаветграді (нині м. Кропивницький) досі залишається поза увагою.

Січове Стрілецтво в Західній Україні виникло на основі січового, сокільського й пластового руху, який об'єднував близько 135 тисяч галицьких та буковинських юнаків і дівчат. Легіон Українських Січових Стрільців постав як військова частина в складі австрійського війська з самого початку першої світової війни — в серпні 1914 року. Записавшись у сотні УСС, вчорашні гімназисти співали по вулицях Львова пісень про те, як розірвуть московські кайдани й здобудуть волю Україні.

Легіон УСС, об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, став утіленням передової політичної думки й виражав сподівання галицького суспільства на виборення української держави.

Проголошення Української Народної Республіки IV Універсалом Центральної ради викликало посилення інтересу галицького стрілецтва до України та палке прагнення допомогти наддніпрянським братам у будівництві держави. У 1917-1918 рр. стрілецтво остаточно визначило для себе стратегію подальшої боротьби, яка полягала у відокремленні західноукраїнських земель від Австро-Угорщини та об'єднання їх з УНР.

За умовами Брестського мирного договору на територію України для допомоги УНР у боротьбі з більшовиками вводились австрійські та німецькі війська, у числі яких були й Українські Січові Стрільці. На той час у Києві окремі вояки УСС, які потрапили в російський полон і втекли із Сибіру, утворили нову організацію, на зразок галицького легіону — Курінь Січових Стрільців. Легіон УСС 28 лютого 1918 р. перейшов Збруч і вперше ступив на землю Української Народної Республіки неподалік від Кам'янця-Подільського. Тут стрільців зустріла із жовто-блакитними прапорами делегація української армії [17].

Від Кам'янця-Подільського почався похід фронтових частин УСС по Україні. На Поділлі вони майже не зустріли опору більшовицьких частин, тому «всю свою працю спрямували на пропаганду між населенням справи української державної самостійности» [38, с.187]. Далі шлях їх пролягав через Одесу, Херсон, по Дніпру до Олександрівська (нині Запоріжжя), де допомогли Запорізькій дивізії звільнити місто від більшовиків. В Олександрівську УСС перебували майже два місяці, звідки і прибули на постійне місце дислокації — до міста Єлисаветграда.

Легіон перейшов в Україну не в повному складі. Значна частина його ще затрималась у Галичині — цілий Вишкіл і Кіш. Вишкіл та Кіш отримали наказ виїздити в Україну в травні 1918 року.

Лев Лепкий, відомий стрілецький поет та публіцист, писав у травні з Коша до члена Центральної Управи УСС у Відні професора Івана Боберського (один із організаторів січового руху в Галичині): «з огляду на те, що маємо вже наказ готовитися до виїзду на Україну, братство заворушилося. Пробудилося врешті з оспалости й рішило взятися до купи, бо ніде правди діти, пізнало, що рівень національної свідомости тих Українських Січових Стрільців, які зголосилися в останніх двох роках, не відповідає славі тих УСС-ів, яка так шумно лунає по Україні... Хочемо забрати з собою усі театральні сили УСС і зорганізувати у Єлисаветграді (80 000 мешканців), осідку нашої головної команди, постійний польовий театр УСС-ів. Біда з музикою, що відійшла до групи у Олександрівську. Мусимо формувати нову. Просвітня комісія взялася за комплектування підручних бібліотек по сотнях, бо сотні будуть розміщені на Україні по селах, тому такі бібліотеки конечні. Проектуємо ще і книгарню в Єлисаветі з нашими виданнями для поширення українства в місті. Можна б видавати і польовий листок, газетку з углядненням місцевих справ» [23, с.434-435]. Із наведеного листа видно, як відповідально готувались до свого побуту в Україні стрільці Коша.

Центральний провід УСС всіляко підтримував ініціативи стрільців. 12 травня 1918 року Центральна Управа звернулась із спеціальною відозвою до стрільців Коша і Вишколу з приводу їхнього переходу на територію України. Крім усних настанов, команда Коша забезпечила стрільців письмовими інструкціями, розробленими відомим галицьким істориком та громадським діячем О. Назаруком [23, с.208-210].

Населення Наддніпрянщини з недовірою ставилось до вояків у австрійській та німецькій формі. Чужоземні війська вели себе в Україні не як союзники, в якості яких вони запрошувались для боротьби проти спільного ворога — більшовиків, а як окупанти на ворожій території. Українська Центральна рада неодноразово видавала відозви до українського народу з метою роз'яснення причин приходу в Україну чужих військ: «вони приходять, як наші приятелі і помішники на короткий час, щоб помогти нам в скрутну хвилину нашого життя, і не мають заміру в чім небудь перемінити наші закони і порядки» [52]. У відозвах згадувалось, що між чужими вояками перебувають і брати-галичани. Недовіра населення не розвіювалась, аж поки галичани не виявили себе справжніми українцями.

Легіон УСС перебував в Олександрівську, коли в Києві відбувся державний переворот та встановлено було владу гетьмана П. Скоропадського (29 квітня 1918 р.). Після перевороту відразу повіяло «російським духом». Українізація міст і сіл Запоріжжя, яку активно підтримували стрільці, припинилася. З приходом гетьмана скінчилася для УСС радісна доба безжурного романтичного захоплення Східною Україною, вони зіткнулися з багатьма проблемами українського державотворення.

За розпорядженням австрійського командування легіон УСС у повному складі мав розташуватися у повітовому місті Єлисаветграді та навколишніх селах. Щодо причин такого рішення є різні припущення у самих стрільців та дослідників. Найбільш поширеною є версія про те, що легіон в австрійській армії зарекомендував себе як дисциплінована військова частина, яка повністю підкоряється наказам командування. Тому австрійська окупаційна влада в Україні прагнула використати стрільців для налагодження стосунків з місцевим населенням. Українські селяни, протестуючи проти грабіжництва німецьких та австрійських військ, піднімались цілими селами на повстання. Епіцентр великого селянського повстання був неподалік від Єлисаветграда, на Звенигородщині. За кілька днів до прибуття стрілецьких частин на Єлисаветградщину там вибухнуло та було жорстоко придушене повстання в с. Канежі. Криваві каральні операції австрійців і німців не давали бажаного результату — опір селянства не згасав. Отож прибуття галицьких стрільців мало на меті, по-перше, посилити австрійську військову присутність та контролювати можливість виявлення невдоволення місцевих селян, а також забезпечити безперешкодне вивезення продовольства в Австрію.

Малоймовірними здаються сподівання австрійського командування на активну участь стрільців легіону в каральних операціях проти українського селянства. Перебуваючи в 1915-1917 рр. на території Волині, стрільці виявили своє лояльне ставлення до місцевого населення. Тоді вони ставали єдиними захисниками селянства від сваволі австрійських окупаційних властей, відкривали школи, проводили національно-освідомчу роботу. Досвід національно-патріотичної діяльності УСС на Волині використано було й на Єлисаветградщині. Очевидно, рішення про розміщення легіону УСС у самому серці України було прийнято людьми, які або недооцінили можливостей українського свідомого вояцтва, або свідомо йшли на ризик, використовуючи стрільців у своїх цілях.

У багатьох стрільців залишились яскраві спогади при прибуття частин УСС в місто та села постою. Фронтові частини легіону прибули залізницею із Запоріжжя та розташувались у Масляниківці та Миколаївці (нині — в межах міста Кропивницького). Їхнє враження від степового міста й сіл після кількамісячного походу по Наддніпрянщині були дещо стриманішим, ніж у молоді — стрільців Вишколу та Коша. Галицька молодь, яка через вікно вагона вперше бачила омріяну та оспівану в піснях Україну, сприймала все побачене й почуте в якомусь стані ейфорії. Досить вдало передав атмосферу прибуття до Єлисаветграда 13 червня 1918 року стрілець Михайло Горбовий: «Вже здалека мріє місто, з копулями церков, твердинею. На двірець (залізничний вокзал — В.І.) заїздимо о годині п'ятій пополудні, при грімких звуках орхестри. Зараз таки мало не все місто злягло на двірець, побачити „австрійських козаків“, Стрільці, побачивши таке зацікавлення собою, — дарма, що були доволі помучені тижневою подорожжю, теж хотіли „показатися“.

Вирівнялись лави, постава бадьора, старшини на конях, коротка, різка команда і — з орхестрою на чолі — двинулося стрілецтво в місто. Вже цей перший виступ викликав у публики дуже достатнє вражіння, а це в той час багато значило» [15, с.69-70].

Кіш УСС розмістився спочатку в Карлівці, а потім в Іванівці (Благодатному). Вишкіл стояв недалеко в с. Грузькому [45, с.49]. Гуцульська сотня розташовувалась спочатку в с. Масляниківці, а в серпні 1918 р. перебралась до с. Соколівського [27, с.81]. У липні 1918 р. 44 сотня УСС розмістилась у Великій Висці як «зразкова сотня для чотирьох австрійських куренів корпусу» [48, с.170].

Єлисаветград привертав до себе увагу галичан своїми давніми традиціями українського національно-культурного центру. З цим містом у стрільців асоціювались імена В. Винниченка, Є. Чикаленка, В. Мови, М. Левитського. У місті проживало багато інтелігентних родин, свідомих українців, які щиро вітали та гостинно приймали у себе стрільців. Спільні часті зустрічі, робота в «Просвіті», «взаємна виміна думок про тяжку політичну дійсність, спільні заходи і боротьба проти московських впливів в Єлисаветграді створили взаємне довір'я та щиру дружбу між стрільцями та місцевим громадянством» [48, с.194].

Австрійське командування, враховуючи напружену політичну ситуацію, часті сутички місцевих повстанців з окупаційними загонами, — видало наказ для новоприбулих УСС про постійну бойову готовність, заборонило стрільцям поодинці виходити в місто та спілкуватись з місцевим населенням. Але вже наступного дня після приїзду стрільців у місто (14 червня) до молодих вартових звернулась старенька місцева жителька: «Нащо вам цеї варти? Боїтеся нападу? Не бійтеся. Ми вже про вас давно чували і могли вам дати „чосу“. Але не бійтеся нічого. Тільки так далі жийте з народом, то нічого вам не станеться» [15, с.70].

По селах гостей зустрічали з недовірою. Зокрема, в Грузькому стрільців вітали досить холодно, адже до них по навколишніх селах пройшлись австрійські каральні загони, особливо «мадяри зі своїми пацифікаціями-юстифікаціями. В самім Грузькім цього не було, та і тут пішла ненависть до наїздників» [37, с. 75].

Згідно з інструкцією команди Коша окремі стрільці та їхні старшини почали налагоджувати зв'язки із сільськими активістами, свідомими українцями. Зокрема, в Глодосах відшукали членів Стратегічної Ради Глодоського Вільного Козацтва Ф. Мелешка, М. Прядка та Т. Березняка, яких запросили на зустріч із стрілецькою старшиною. Ф. Мелешко пригадував: «Ми зразу знайшли спільну мову. І почувалися так, наче не були довгі сотні років розділені Збручем... І вже після тієї першої зустрічі з УССами я якось почав почуватися певніше на своїй землі, бо надіявся, що при потребі можу від них дістати необхідну поміч» [31, с.200].

Так з перших днів перебування на єлисаветградській землі Українські Січові Стрільці почали здобувати прихильність місцевого населення, будувати мости взаєморозуміння і братерства.

Комендантом армійської групи, до якої входив легіон УСС, був Вільгельм Габсбург. Вільгельм Франц Габсбург-Лотрінген був онуком австрійського імператора Франца-Йосифа, сином престолонаступника Карла-Стефана і носив титул «архикнязя-ерцгерцога». Ще в дитинстві принц мав можливість познайомитися з побутом та звичаями українців, перебуваючи в с. Живець. По закінченні військової академії в 1915 р. був лейтенантом піхотного полку, в якому служили переважно українці-гуцули. Тоді він особливо зацікавився Україною, самотужки вивчив українську мову. У квітні 1918 р. Вільгельм Габсбург був призначений командиром легіону УСС. Архикнязь мав велике пошанування стрільців, які називали його Василем Вишиваним. Ім'я це дуже подобалось Вільгельму і він почав теж так себе називати. Новий командир повністю підтримував програмні установки УСС та їхню політику на Наддніпрянщині.

Про перебування в Єлисаветграді В. Вишиваний писав у своїх спогадах: «Єлисаветгород — це великий фабричний город. Було там багато робітників і австрійська військова влада остерігала нас перед ними. Але ми скоро переконалися, що це були гарні люди й ми жили з ними у дружніх відносинах» [9, с.52].

Найголовнішим своїм завданням Вишиваний та УСС уважали захист українців від переслідування гетьманських урядовців та окупаційної влади. Під гаслом боротьби з більшовизмом проводилися масові арешти та реквізиції, переслідування свідомих українців, які за часів Центральної ради виявили себе на політичному та громадському поприщі. В. Габсбург особисто розглядав кожен факт несправедливого арешту чи реквізиції та карав винних. Допомагав йому в цих справах В. Старосольський. Володимир Старосольський був одним із організаторів січового руху в Галичині, членом Головної Української Ради та Боєвої Управи УСС, ідеологом стрілецтва. Юрист за фахом, він захищав права місцевого населення. В. Габсбург згадував: «нам на спілку вдалося врятувати життя деяким українцям» [9, с. 53].

У с. Глодосах місцевий поміщик з допомогою австрійської команди почав вимагати повторної контрибуції із селян за грабунки 1917 року. Він вніс у списки не самих грабіжників, а побільше заможних селян. Селяни вирядили делегацію до УСС і лише втручання архикнязя врятувало село від погрому. Найбільш відомих активістів глодоського «вільного козацтва» австрійці заарештували. В. Старосольський з іншими старшинами УСС втрутився і звільнив кількох козаків [32, с.14], поміж ними — і Ф. Мелешка. Щоб уникнути повторного арешту, Мелешко переховувався серед стрільців.

Подібно до Ф. Мелешка, серед стрільців переховувались й інші місцеві українські діячі. В. Вишиваний вирішив навіть організувати з них новий курінь та призначив курінним В. Старосольського. Курінь Вишколу із місцевих новобранців проіснував недовго, команда австрійського корпусу заборонила його формувати. Стрільців-степовиків було розподілено між іншими куренями.

Добра слава про В.Вишиваного та УСС-ів ширилась по Україні, а до Відня та Берліна посипались скарги поміщиків та донесення, що стрільці бунтують селянство проти австрійських військ, підтримують повстанців. За свідченням ад'ютанта В. Габсбурга Е. Лярішенка, під безпосередньою опікою архикнязя перебувала низка українських отаманів — Н. Махно, Зелений, М. Шинкар, Л. Шевченко [29, с.264]. Щоправда, ніякі документальні дані не підтверджують цього факту. Лише в спогадах учасників визвольних змагань трапляються твердження, що галичани були «до певної міри тим кітом, що з'єднював українські повстання, звертав їх в національне русло. Навіть такий Зелений, що воював проти ріжних напрямів української політики, і той ішов галичанам на руку» [1, с.13].

Серед звинувачень УСС був пункт про їхню агітацію серед місцевого населення ідеї передання гетьманської булави з рук П.Скоропадського В. Вишиваному. Факт розробки плану зміни гетьмана в Україні стрілецькою старшиною та деякими політичними діячами Галичини і Наддніпрянщини дійсно мав місце, про що свідчить у своїй праці про В.Вишиваного Н.Гірняк [9, с.19-20]. Але спеціальної пропагандистської акції в цьому плані стрілецтво не проводило.

Щоб припинити ці чутки, які нагнітали політичне протистояння в Україні та за її межами — між Австро-Угорщиною та Німеччиною, було проведено спеціальне слідство в справі легіону УСС. Представник Міністерства закордонних справ при австрійській військовій команді в Україні генерал Травтмансдорф у результаті слідства прийшов до таких висновків: легіон виявляє спротив тенденціям військової влади, бунтує населення проти наявного ладу в Україні, прагне до відокремлення Галичини від Австрії і приєднання її до України, намагається прогнати з України союзні війська, поширює серед населення більшовицькі ідеї, нацьковує селян проти великих землевласників і жидів, не визнає уряду гетьмана Скоропадського й агітує проти нього, бажає, щоб архикнязь Вільгельм став володарем великої української держави, що мала сягати аж по Карпати. Тому було рекомендовано негайно відкликати легіон з України [48, с.50].

Щодо більшовицьких переконань січових стрільців, то австрійські експерти, звичайно, перебільшили. Багато демократичних засад, яких дотримувались стрільці, видавались австрійським консерваторам за соціалістичні та більшовицькі. Але на той час стрілецтво активно відмежовувалось від ідеології більшовизму, незважаючи на зовнішню схожість. Для галицького стрільця найголовнішим ідеалом був національний мир, можливість вільного національного розвитку, а соціальні фактори національного державотворення йшли на другому місці. «Зараження» більшовицькими ідеями галицьких стрільців, звичайно, мало місце, але не в такому обсязі, як це подавали радянські історики. Не підтверджуються документально дані І.І. Компанійця, що поширенню більшовицьких ідей у Галичині сприяли солдати тих частин, які опинилися в Україні після її окупації австро-німецькими військами. Автор старанно уникає назви УСС, згадуючи факт направлення австрійським командуванням у район Єлисаветграда близько 1 тисячі солдат з Галичини (насправді легіон нараховував більше 2 тисяч стрільців) та стверджує, що «місцеві селяни, з якими солдати здружилися, радили їм підняти повстання проти німців та австрійців. Внаслідок цієї агітації солдати відмовилися коритися своїм офіцерам і вимагали тримісячної відпустки додому. Коли офіцери не виконали їхні вимоги, то солдати повстали. Військові власті вирішили за краще відпустити всіх солдат у Галичину» [26, с.287]. Наведені твердження є свідченням того, як кон'юктурні рамки радянської історичної науки змушували дослідників вихолощувати реальні факти.

Галицькі стрільці домагались забезпечення загальнодемократичних прав українців у власній державі, соціальної та національної справедливості. Влітку 1918 р. на Єлисаветградщині склалася парадоксальна ситуація: частина окупаційного війська прагнула незалежності окупованої держави більше, ніж переважна більшість державних службовців, які над розбудовою цієї незалежності працювали.

Політика окупаційних держав, для яких Брестський мир був тимчасовим перепочинком, розраховувалась на те, щоб забезпечити мир і дати хліб власним народам, а не українському. За роки світової війни німецькі та австро-угорські війська набули солідного досвіду «господарювання» на окупованих територіях Бельгії, Румунії, Польщі. Цей досвід вони широко використовували й в Україні. У липні 1918 р. в Україні діяла розгалужена система військово-економічних організацій, що займались вивезенням сировини та продовольства. Єлисаветградська контора Держхліббюро відправила в квітні й травні до Німеччини та Австро-Угорщини з державних запасів 251 286 пудів хлібопродуктів, а 2 червня отримала наряд на відправку ще 1 089 649 пудів, хоч заготівельні склади в повіті вже були порожніми [46, с.357]. На січових стрільців, які прибули в Єлисаветградський повіт на початку червня, покладалось завдання забезпечити вивезення продовольства.

Галицький стрілець Дем'ян Пеленський влітку 1918 р. був зв'язковим між австрійською військовою командою та місцевою українською адміністрацією міста. У його обов'язки входило спостереження за внутрішнім обігом збіжжя. Він згадував: «Моїм шефом був майор граф Лєдоховскі, великий україножер. Коли тільки мене бачив, білів з досади... В хлібнім бюрі стрінувся я зі самими жидами-маклєрами з українськими назвищами, як Котляревський, Шевченко, Хмельницький, тілько один книговодець називався Бравнштайн. Всі вони з погордою і ненависно відносились до всього, що українське. Не любили і австрійців. Це хлібне бюро було правдоподібно большевицьке, бо скрито працювало над нищенням і розсаджуванням знутра державности» [37, с.75-76].

Окупаційні власті влітку 1918 р. розгорнули в українському селі справжню війну за хліб. Причому ставку робили на негайний вивіз урожаю. Вони побоювалися, що селяни після жнив так сховають хліб, що його марно буде шукати. Основним аргументом у заготівлі хліба стала збройна сила. Методика дій була простою: збройний загін займав село, зганяв людей на майдан і вимагав здати певну кількість хліба, худоби та іншого продовольства. Якщо вимоги не виконувалися, населення обкладалося контрибуцією, підлягало фізичній розправі й конфіскаціям. Вивезення хліба набуло таких розмірів, що Єлисаветградська міська управа вимушена була просити допомоги в австрійського командування. Завдяки втручанню стрілецької старшини та особисто В.Габсбурга, австрійці видали хлібні пайки працівникам залізниці (які вантажили хліб у вагони та відправляли його), а наприкінці серпня на потреби міста було виділено один вагон борошна [14].

Літо 1918 р. стало часом інтенсивного формування повстанських загонів, які в офіційних документах звалися «більшовицькими бандами». Такі загони дедалі частіше вступали у відкриті бої з окремими гарнізонами і військовими частинами окупантів. Єлисаветградський повіт був одним із найнеспокійніших. На початку червня австрійські частини жорстоко придушили Канізьке повстання, а наприкінці місяця відбулася сутичка з повстанцями в с.Тишківці. Карателі спалили в селі 220 селянських хат і розстріляли «большевиків».

Прийшла черга й стрілецьких сотень проводити каральні операції проти повстанців. Докладно про це розповідає стрілець Мирон Заклинський [24]. «Каральні» операції стрільців перетворювались у національні маніфестації, сприяли культурному зближенню. Після таких «операцій» австрійське командування мало підстави бути незадоволеним.

Українські Січові Стрільці ще до приїзду в Єлисаветград знали, що тут жив і працював основоположник української кооперації, «артільний батько» Микола Левитський. Сам Микола Васильович високо цінував січовий рух у Галичині та радісно вітав стрілецтво. Спілкування з ним давало можливість стрільцям осягнути переваги кооперативного руху, його особливості на Наддніпрянщині. У 1920-30-х роках багато колишніх стрільців стали організаторами кооперативного руху в Галичині. Перебування УСС у Єлисаветграді збіглося із святкуванням ювілею М.В. Левитського. У місцевій та центральній пресі в повідомленні про святкування ювілею вказувалось: «Мало кому на Вкраїні не відоме ім'я Миколи Васильовича Левитського. Широкі простори української землі по цей і по той бік Збруча знають і шанують його, яко „артільного батька“, що сорок літ тому організацією хліборобських артілів заложив основу для широкого кооперативного будівництва, тоді поневоленої, а тепер вільної України. Велика сила кооперативних організацій, широкою сіткою розкиданих по Вкраїні, мають його за свого фундатора і ідейного керовника» [22].

Восени 1918 р., коли було оголошено мобілізацію до українського війська, свідомі українці в Єлисаветграді вирішили заснувати Український Січовий Курінь. Ініціаторами стали сотник М. Вербицький та Ф. Мелешко, а приєднались до них переважно ті, хто переховувався в лавах УСС. Гетьманське військове командування не бачило потреби в такому формуванні та заборонило його організацію. Всіх добровольців записували до Єлисаветградського пішого полку. Командир куреня М. Вербицький вирішив не підкорятися наказу. Курінь захопив приміщення колишнього кавалерійського училища та утримував його кілька тижнів. Харчами допомагали «Союз споживчих товариств» та УСС-и. Аж коли М. Вербицький пригрозив, що курінь у повному складі перейде до УСС, його було визнано за одиницю українського війська [31, с.207].

Австрійські власті мали великий вплив на формування органів державної адміністрації, в тому числі й господарських. Архикнязь Вільгельм наполегливо добивався, щоб на основні пости місцевої адміністрації були призначені свідомі українці, переважно члени єлисаветградської «Просвіти».

Галичани ніяк не могли надивуватись безмежними степовими просторами, широкими ланами та хазяйновитістю місцевих селян. Йосип Гірняк (брат Никифора, пізніше відомий український актор) пригадував: «усе це чарувало своєю неохопною безмежністю мене, галицького подоляка, що звик до вузенької смужки поля, перерізаної безчисленними межами» [10, с.69].

Серед стрільців були юристи, які допомагали вирішити різні справи. Особливо селяни любили й поважали В. Старосольського. Були також і лікарі, які надавали посильну медичну допомогу селянам. С. Тобілевич свідчить, що в повіті тоді косила людей «іспанка», від якої померло також і багато стрільців. Особливо їй запам'ятався один похорон в Єлисаветграді, коли «ховали заразом скілька душ померлих стрільців. Увесь город йшов за ними, свої і чужі плакали як діти під звуки того душу надриваючого співу» [44, с.ЗЗ]. Виважена соціально-економічна політика Українських Січових Стрільців, хоч і не була до вподоби австрійським окупаційним властям, давала відчутні результати. «Хоч як розбещено людей по селах останніми подіями, але дух ладу і законности, заведений у стрілецтві, та щирі і справедливі до всіх відносини, заімпонували народови. Сваволя затихла, злочинства не було, а старі гріхи остались нерозслідуваними» — писала С. Тобілевич [44, с.22]. А газета «Елисаветградский день» в липні 1918 року констатувала факт, що в повіті відзначається менша кількість злочинів [20].

З усіх ділянок багатогранної діяльності Українських Січових Стрільців серед українського населення Галичини, Буковини та Наддніпрянщини найважливішою була культурно-освітня робота. До революції Галичина мала найкращі умови для розвитку національної освіти, там видавались українські книги, вільно розвивалось народне мистецтво, проводилась активна національно-просвітницька робота. На Наддніпрянщині таких сприятливих умов для розвитку національної культури не було, національно свідомої інтелігенції було мало, особливо на селі. Стрільці розуміли ці проблеми та намагались максимально оживити національні почуття серед наддніпрянців.

Повсюди, де перебували частини УСС, проводилась інтенсивна культурно-освітня праця. Спільно з місцевими патріотами стрільці організовували читальні «Просвіти», народні школи, аматорські драматичні гуртки, хори, різного роду масові заходи.

Влітку на Єлисаветградщині, коли школи були закриті на канікули або були зайняті під постій військових частин, стрільці організовували народні, вечірні, недільні школи з однією метою: розповісти про славне козацьке минуле, розбудити національну свідомість селян. В.Вишиваний пригадував, що в період постою в Єлисаветграді він «на власну руку відкомандовував по різних губерніях України чимало стрільців, щоб вони організовували школи. Четар Микола Саєвич і сотник Дмитро Вітовський були з цим завданням на Поділлі і на Херсонщині й вони справді мали багато успіхів» [6, с.53]. Були це не вчителі-професіонали, а «будителі» національного духу.

Міністерство Народної Освіти гетьманської Держави організувало влітку 1918 р. в основних повітових центрах курси українознавства для учителів народних шкіл. Такі курси діяли також і в Єлисаветграді з 2 5 червня по 15 липня для учителів Єлисаветградського та Олександрійського повітів. На курсах перебувало 243 вчителі початкових шкіл, які вивчали історію України, українську мову та методику математики [49]. Українські Січові Стрільці організували спільний пікнік з учителями «на розритій могилі за 12 км від Масляниківки». Ф. Мелешко пригадував, як гучно й весело було на тій вечері. Промовляли тоді патріотичні промови — від УСС В. Старосольський, а від місцевих українців — Ф. Мелешко, який дещо патетично говорив: «Наша Україна сьогодні ще є подібна до отого щербатого місяця на небі. Але ми добре знаємо, що він скоро покажеться нам повноколим. І отака наша Україна ще щербата, і хоч сьогодні ще немає виглядів, що вона скоро заокруглиться, але ми мусимо триматися і боротися, щоб те як найскорше сталося» [31, с.203].

Стрілецька пісня була сильним чинником взаємопорозуміння між галицькими стрільцями й місцевими жителями. Вона лунала повсюди, де з'являлись стрільці та заявляла про їхнє українство. С. Ріпецький писав: «Пам'ятаємо, як одної гарячої неділі, в червні 1918 р., перемарширувало вулицями Єлисавету шість або сім сотень вишколу УСС, на переді зі старшиною на конях, зі стрілецьким прапором, орхестрою та спеціально створеним для цього маршу великим хором. Широким гомоном розливалася тоді по вулицях цього міста стрілецька пісня. Так пізнало населення Єлисавету УССтрільців, як своїх земляків, сердечно з ними зжилось та щиро за ними жалкувало, коли вони виїздили на Буковину» [38, с.145].

У стрілецькому пісенному літопису записаний і виїзд на центрально-українські землі («Зажурились галичанки») і побут «на тих широких, на тих розлогих степах» («Як стрільці йшли з України»). Ці та інші пісні Р. Купчинського стали улюбленими в стрілецтві та серед місцевих жителів. У пісні «Як стрільці йшли з України» особливо «чути тугу за тими гарними соняшними днями, які стрілецтво пережило в м.Єлисаветі і підміських селах, де стояло довший час» [5, с. 495]. У цій пісні як у тексті, так і в мелодії відчутні місцеві впливи. Народними стали пісні Купчинського «Мав я раз дівчиноньку» та Л. Лепкого «Гей, видно село».

З Єлисаветградом пов'язаний найвизначніший період діяльності стрілецького оркестру. Діяльність його була справді всебічна. Як пригадував Степан Онуфрик, «в день ходили на щоденні проби, а вечером грати до стрілецького театру, який оснувався в тому часі. Грали і в міському театрі, та в міському парку» [36, с. 132]. Керівником оркестру був Михайло Гайворонський, пізніше відомий український композитор. Ціле літо 1918 р. було напруженим для Гайворонського, бо при своїх диригентських обв'язках йому приходилось писати і аранжувати музичну частину театральних вистав. З того часу походять його пісні «Доля» («Із-за Чорного моря») та «Сон і доля». Історія останньої була незвичайною. Наприкінці літа Гайворонський захворів на тиф. Одна українська родина в Єлисаветграді «дуже сердешно заопікувалася ним і не дозволила навіть перевезти його до лікарні. Там по видужанні він скомпонував „Пісню без слів“ і тільки згодом додав до неї слова» [43, с.92]. Незабутні спогади й чарівні враження з побуту на Єлисаветградщині залишились у композитора на все життя.

В Україну в стрілецьких лавах прийшли найкращі сини Галичини, Гуцульщини, Буковини — студентство, інтелігенція. Вони добре знали не тільки історію України, а й її кращих представників. Не дивно, що вже невдовзі після приїзду на Єлисаветградщину стрілецькі старшини відвідали хутір Надію, щоб поклонитися могилі визначного драматурга, «корифея» українського театру І. Карпенка-Карого. Після смерті письменника на хуторі одиноко проживала його дружина Софія Віталіївна Тобілевич. Уже зарослу стежку до могили знову протоптали молоді галичани, чим надзвичайно зворушили пані Софію: «Ожив і заяснів наш хутір духовою радістю після довгих років самітности й забуття. Могила письменника, своїми й чужими забута, зробилася другою Меккою для культурних визнавців і поклонників його таланту... Чутки про могилу й хутір розійшлися поміж усим Стрілецтвом і мало не всі представники культурної Галичини мали за свій обов'язок побувати на могилі й хуторі» [44, с.25].

Назавжди запам'ятались ті зустрічі й стрільцям — з щемом пригадував їх Й. Гірняк та Р. Купчинський (оповідання «Стрілецькі гості» Р.Купчинського опубліковано в «Історичному календарі-альманаху Червоної Калини» на 1932 рік).

Очевидно, найбільше подобались стрільці селянам за їхню артистичність. Аматорські вистави влаштовували на майданах, у покинутих казармах, у стодолах. Драматичні гуртки виникали спонтанно, стрільці приєднувались до гуртків «Просвіти», орагнізовували свої. Селяни з великим задоволенням відвідували стрілецькі вистави: «Од народу голці не було де впасти, а тиша така впротяг усіх дій, неначе в церкві. Комедія Франка — „Учитель“, величезне зробила вражіння на сільського слухача. „Сватання“ і „Пошились в дурні“ — загальний сміх, а „Невольник“ урочистий настрій, а в кінці сльози радости» [44, с.17].

Сотник В.Левицький пригадував, як виник драматичний гурток при Гуцульській сотні, що співпрацював з гуртком «Просвіти»: «в серпні гурток уже існував і приготовляв виставу „Перехитрили“. Гурток складався із самих підстаршин та стрільців. Душею гуртка був дуже добрий актор і режісер покійний Роман Букоємський. Я став секретарем гуртка і до першої вистави був за суфлера. Жіночі ролі були розділені поміж маслениківських дівчат, з яких головно одна визначалася інтелігенцією і красою. Проби вже відбувалися, як нараз прийшов наказ Гуцульській сотні вибиратися. На щастя недалеко — до Соколівки. І от тоді почалися наші нічні поїздки підводами до Масляниківки на проби. Для товариства ми брали зі собою кількоро дівчат із Соколівки, дві з них брали участь у виставі... Вистава відбулася в стодолі заможного господаря, якого син, голова „Просвіти“, був свідомим українським інтелігентом» [27, с.80-81].

Культурне життя у місті Єлисаветграді влітку-восени 1918 р. буяло різними фарбами. У цей час гастролювали різні російські, єврейські та українські театральні трупи, в «Сінема» демонструвались останні кінофільми. Місцева публіка із захопленням відвідувала концерти К.Шимановського й Г.Нейгауза, літературні вечори Ю. Олеші та О. Толстого. 1 жовтня 1918 р. у Зимовому театрі Елькінда відбулося відкриття зимового сезону, який розпочався гастролями української трупи Д.Г. Ніппа. Чільне місце в репертуарі трупи посідали п'єси М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького. Судячи з невеличкої рецензії на спектакль «Ой, не ходи, Грицю...», підготованої лейтенантом Гланом, завсідниками театру були галицькі січові стрільці [4].

Єлисаветградська публіка мала можливість оцінити також і таланти галицьких акторів. Разом із стрільцями приїхали в Україну талановиті актори М. Бенцаль та І. Рубчак, яким було доручено організувати театр. Ярослав Гриневич згадував: «Члени театру замешкали в с. Грузькім коло Єлисаветграду... Щодо мужчин то все було гаразд, але жінок таки треба було дібрати з місцевих красунь. Наш театр грав тепер в столиці Херзонщини місті Єлисаветі у міськім парку у літнім театрі — успіх театральний і касовий все першорядний. Широка українська натура — широка як степи — любить забаву. І бувало бавилися стрільці і міщани, хлопці і дівчата... А тут, вже пора остання вертатись до Грузького — бо відпустка кінчиться. Вертає театральна братія до Грузького підводами... У полі вже при роботі село. А тут над'їзджає з міста ряд фір зі стрільцями артистами. У одній Рубчак на басі грає, Бенцаль на скрипці, Крушельницький б'є у решітку — забава тай годі. І в тім веселім гаморі бере участь село, дівчата, парубки кидають серпи, коси, — і серед степу танцюють в такт стрілецької музики. Степ гуляє...» [16, с.5]. Судячи з анонсів у місцевій пресі, стрілецький театр у міському саду ставив українську класику кінця XVIII століття: «15 липня — „Наталка-Полтавка“. 21 липня — „Шельменко-денщик“, 22 липня — „Сватання на Гончарівці“» [21].

А ось цікаве оголошення від 29 липня 1918 р.: «Сьогодні о 5 годині вечора на майданчику „Траворса“ біля Міського саду відбудеться футбольний матч між Єлисаветградським футбольним кружком і галичанами-українцями. Крім того будуть велосипедні гонки» [13]. Таких футбольних матчів відбулося три й завжди перемога була на боці єлисаветградців.

С.Тобілевич високо оцінювала культурно-освітню, пропагандистську роботу стрільців та сам їхній побут серед селян і міщан. Вона писала: «Люде мені оповідали, що коли в неділю стрілецький хор співав у церкві під час служби божої, то народу бувало так багато, як на Великдень. А коли у школі відбувались відчити з історії минулого України, то людей теж бувало багато, а коли увечері грали яку комедію, чи драму, то половина народу мусіла за браком місця стояти за театром, заглядати через шпари в досках і доспівувати собі в своїй фантазії те, чого око недобачувало, а вухо не дочуло. Не кажучи вже про те, що в кожну хату такий гість вносив з собою частину свого світогляду, своєї душі» [44, с. 23].

Стрільці з кожним днем зміцнювали добрі стосунки з українським громадянством. Чотири місяці на Єлисаветградщині були радісними, повними надій для стрілецтва. Вони почували себе справжніми громадянами нової України, розвивали соборницьку ідею.

Галицькі стрільці в Наддніпрянщині мали великий вплив на внутрішню і зовнішню політику Української Держави. Як писали влітку 1918 р. київські газети, «галичане, хоч не є формальними громадянами, морально і фактично належать до української держави, віддаючи усі свої сили для її укріплення» [7]. Багато сучасників відзначали високий авторитет галицьких українців у Великій Україні. Фотій Мелешко писав про захоплення галичанами «в широких розмірах», яке інколи було навіть перебільшеним, — «наддніпрянці колись вважали галичан за українців першогатунку» [30, арк.2]. Зрослий авторитет галицьких стрільців насторожував різні політичні сили і особливо гетьмана П. Скоропадського. Він уважав, що серед галичан багато вузьких фанатиків, особливо у відстоюванні ними ненависті до Росії: «ось такого роду галичане і були кращими агітаторами, яких посилали нам австрійці» [42, с.52]. До всього ж перебування в Україні Вільгельма Габсбурга як можливого претендента на гетьманську булаву було вкрай невигідним для П. Скоропадського.

Мало вплинув на гетьмана України той факт, що на старшинській нараді УСС в с. Грузькому 1 серпня 1918 р. було схвалено вияв лояльності гетьманові та висловлено готовність принести найвищу жертву в обороні Української Держави [23, с. 437-438]. Свою опору П. Скоропадський бачив не в Легіоні УСС, а в іншій стрілецькій організації — т. зв. Київських Січових Стрільцях. 31 серпня гетьман прийняв делегацію від полку Січових Стрільців, які висловили свою готовність служити Українській Державі. У розмові зі стрільцями Скоропадський підкреслював, що він дуже уважно ставиться до долі українців-галичан, йому добре відомо, які дорогі для них ідеї української державності та незалежності, тому він докладе всіх зусиль, щоб галичани могли й надалі залишатись в Україні, де їх сили та здібності такі потрібні, а їхнє співробітництво у державному будівництві таке цінне [39]. Ці слова гетьман звертав до галицьких стрільців, які пережили російський полон, були захисниками української влади при наступі більшовиків, які пройнялися наддніпрянським духом та потроху втрачали своє «галичанство».

Тим часом на легіон УСС сипались скарги та доноси від землевласників, не задоволених ходом «каральних» і «пацифістських» операцій. Вільгельму Габсбургу довелося давати пояснення в імператорських кабінетах Відня та Берліна. «Ніхто вже не надіявся його повороту», — пригадував М. Угрин-Безгрішний [45, с.49]. Василь Вишиваний повернувся, але не зумів переконати вище командування у необхідності подальшого перебування УСС на Єлисаветградщині. За словами Й. Гірняка, «не допомогли клопотання Василя Вишиваного, кволого нащадка Габсбургів» [10, с.73].

7 жовтня 1918 р. Легіон УСС отримав наказ передислокуватись на Буковину. Ф. Мелешко пригадував: «В помешканні полковника Вильчинського в Єлисаветі в пізні вечірні години 7-го жовтня було влаштовано прощальний раут головно на пошану Василя Вишиваного. Присутніх було кільканадцять визначніших старшин УСС-ів і, мабуть, з 10 осіб місцевих передових українців. Тоді Василь Вишиваний розповів нам, чому саме переводиться УСС-ів з Єлисаветградщини... Про себе він сказав, що дуже нерадо залишає Україну. Прощалися ми з УСС-ами, наче з рідними братами. За літо й УСС-и добре з нами, і взагалі з населенням, зійшлися й нерадо розлучались» [31, с.208].

Зворушливе прощання з «рідними гостями» запам'яталось місцевим жителям. С. Тобілевич писала: «Провожали їх селяне з усіх сел: верхами і пішки. Отаманови війська, якого так любили, зроблено овацію — урочистий похід в кількасот верхових, які зі своєї власної волі виїхали прощатись з отаманом і під звуки боевого маршу проводили весь поїзд до залізниці... Один по одному почали довгою стрічкою відходити військові поїзди. А коли вже затихли останні звуки пісні... то зробилося так пусто і сумно навколо, як тоді, коли навік минає щастя...» [44, с.27].

В усіх споминах колишніх УССтрільців говориться про якнайприхильніше ставлення до них з боку місцевих українців, а також про загальний глибокий жаль, що супроводжував їх, коли вони виїздили.

Йосип Гірняк писав у своїх «Споминах»: «українці Єлисаветської округи з жалем прощали стрілецтво, селяни з довкілля не жаліли плодів своєї праці, цілими валками вони везли хліб та сіль на станцію Шостаківка, виявляючи цим свою вдячність за братерську оборону населення від всякої воєнної пакості. Не одна сльоза сплила на дівочому обличчі, коли відходили поїзди з Шостаківки на Захід. І стрільці покидали рідну, привітну землю і її громадян з глибоким жалем і тяжким болем. За дуже короткий час свого перебування на Єлисаветградщині вони зуміли знайти стежини до сердець одноплемінників, яких досі ділили кордони. Не зважаючи на глибокі і суттєві різниці в поглядах на цілий ряд явищ психологічного і політичного характеру — брати все ж таки були братами, і того споріднення ніщо не могло знівелювати. Зустрічі УСС-ів з одноплемінниками були найсвітлішими подіями всього існування Легіону» [10, с.73].

Левко Лепкий згадував: «Кінчилось літо, а з ним кінчився і наш побут на степах Херсонщини. Ми з жалем покидали Україну. Понюхавши оцього степового євшан-зілля, заворожені просторами і овіяні українським вітром, ми з тугою озирались позад себе на тихі села розкинуті на балках, на задумчиві хутори над ставками і далекий Єлисаветград, що не одному з Усусів забрав тихий спокій душі. А жаліли за нами, також і ті, які пращали нас... й не диво, що цьому пращанню не було кінця, що деякі стрільці завертали ще з дороги, а деякі крадьком виривались вже з Чернівець — щоб ще раз поглянути „на карії очі, на місячні ночі“... Тужили всі за тим, що було, а минуло. Тужили стрільці, співаючи „Повій вітре з України, де покинув я дівчину“ і тужили коло Єлисавету дівчата, виспівуючи стрілецьку пісоньку „Хто ж нас поцілує“... Ми виїздили, а там починалось нове, починалась розруха. За побуту Українських Січових Стрільців тамошні почували себе безпечно і гарно — був лад, був спокій, було добре. Тепер хто його знає!.. З України долітали іноді цікаві вісти, а стрільці починали тепер замість Галичини їхати на відпустку там-туди. Був це дійсно тісний духовий, зв'язок, а програма „об'єднання“ одної нації на ділі почала реалізуватись» [28, с.85-86].

І. Іванець, колишній поручник УСС, писав: «Коли після повороту з Херсонщини Українські Січові Стрільці переїхали на Буковину, Роман Купчинський зложив пісню „Як Стрільці ішли з України“. На цій пісні, з тугою за херсонським соняшним небом та розлогими степами, кінчиться одна епоха Стрілецтва, якій на зміну прийши листопадові дні 1918 р., коли вже не було змоги не лише творити нових пісень, але й охоти співати давніх» [47, с. 127].

Один із відомих дослідників революційних процесів в Україні у 1917-1921 рр., Іван Кедрин (Іван Рудницький) вважав, що завдяки перебуванню стрільців на Єлисаветградщині влітку 1918 р. вони стали «дійсними соборниками своїм світоглядом, психікою, спільністю думок і почувань» [25, с.103].

Про подальші події на Єлисаветградщині після від'їзду легіону УСС розповідає Ф. Мелешко: «По відході УСС-ів із нашого повіту, ми спочатку дійсно почувалися ніби сироти. Головного захисту більше вже не мали й кожну хвилину могли чекати помсти від гетьманців. Мусили переходити на самооборону власними силами — Січовим куренем, що зміг постати головно тільки тому, що навколо Єлисавету були розташовані УСС-и. До всього ж активні свідомі українці, що тоді діяли, повинні були продовжувати ті національні діла, що були розпочаті УСС-ами... Аби ми мали в роках 1918-19 не дві з половиною тисячі УСС-ів, а 250 тисяч, то було б утримати в таких болях роджену Українську Соборну Народну Республіку. Нечисленна ж бригада УСС-ів тільки могла бути взірцем, як би мала виглядати велика модерна Українська Армія. По відході 8-го жовтня УСС-ів із Єлисаветщини, рівно через 46 днів, цебто 23-го листопаду, ми перевели майже безкровний переворот у Єлисаветі, а за ним і в цілому повіті. Стало можливим підготуватись до цього тому, що ми ціле літо перебували під охороною УСС-ів» [31, с.209].

Окремі згадки дають підстави припускати, що не всі стрільці покинули в жовтні 1918 р. Єлисаветградщину. С. Тобілевич свідчить, що «багато поженились і остались на Україні з жінками. Двох женилось в близькому від нас селі — Новоселівці, один швець, а другий кравець і живуть дуже добре» [44, с.37].

Місцева газета «Друг народа» повідомляла про «похорон казаков, убитих в бою с немцами 17 декабря»: «Вынос тел состоялся в начале 12 часа из больницы св. Анны, оттуда печальное шествие направилось к собору. Впереди идут 1 и 2 сичевые елисаветградские полки с оркестром музыки, конный дивизион со своим отаманом Д. Вербицким и галицкий украинский куринь... На одном из гробов скрещенные винтовка и сабля с фуражкой сичевого стрельца. Это гроб с телом Александра Стеця, галицкого сичевика, студента-юриста последнего курса Львовского университета... На гроб Стеця положен венок „від отамана и товаришів українського галицького куриня — борцеві за волю України“» [18]. Очевидно, що згаданий «галицький курінь» міг складатись як із галичан, які залишились після відходу Легіону, так і місцевих українців.

Один із більшовицьких організаторів повстання проти влади Директорії УНР у Єлисаветграді Т. Колесников згадував, що місцевим більшовикам було наказано проникати у військові формування Петлюри, їм вдалось влаштуватись у «Галицькому полку» та навіть сформувати свою сотню [12, с.69]. Саме ця сотня і була ядром більшовицького повстання 5 лютого 1919 р. у Єлисаветграді.

Легіон УСС передислокувався на Буковину в знаменний час. Під рішучим натиском національно-визвольного руху клаптикова Австро-Угорська імперія розпадалась на ряд незалежних держав. Поряд із Чехословаччиною, Польщею, Югославією в результаті збройного повстання у Львові та цілій Галичині утворилася Західно-Українська Народна Республіка. Легіон УСС став ядром збройних сил молодої держави — Української Галицької Армії. Реорганізований у Першу бригаду УСС Галицької Армії, він упродовж всієї українсько-польської війни брав участь у основних її операціях.

Складні військово-політичні обставини змусили галицькі війська в середині липня 1919 р. відступити під натиском поляків з території Галичини за Збруч. Для Українських Січових Стрільців це вже був другий перехід на Велику Україну. Настрій їх передав Роман Купчинський у рядках своєї пісні: «Ой, та зажурились стрільці січовії, як Збруч-річку переходили...». Основна частина УСС взяла участь у поході об'єднаних армії на Київ під гаслом «Через Київ — на Львів!», а дві сотні стали своєрідною гвардією диктатора ЗО УНР Євгена Петрушевича у Кам'янці-Подільському. Восени 1919 р. штаб бригади УСС розміщувався в районі Умані. Бригадний лікар Роман Гаванський згадував: «мріяли УССтрільці, що ось ось дійдуть вже до Єлисаветграду, в само серце Херсонщини, де стояли постоєм в 1918 році і з яким їх в'язало стільки незабутих споминів. Думали, та надії запали» [8, с.124].

Із серпня 1919 р. активізується селянський повстанчий рух на Наддніпрянщині: «почали гуртуватись повстанчі відділи — найбільш в Уманщині — і ставати в союз з Галичанами до спільної боротьби проти Денікіна й большевиків. В поодиноких волостях збирались загони по 200-400 людей. Часто випрошували собі на комендантів Галичан, бо подобались їм карність і порядок нашої армії. Мали довір'я до нашого військового проводу і надіялись, що спільними силами зможемо прогнати Денікіна і большевиків» [19, с.36].

Сусідами по позиції УСС були загони «батька» Махна. Махновці неохоче йшли на з'єднання з військовими частинами армії УНР, за винятком галицького стрілецтва. М. Ірчан (Андрій Баб'юк) напросився в гості до «батька» у вересні 1919 року. Самого Махна не застав, але вдосталь поспілкувався з його вояками та помітив, що «особливо гарно висказувалися Махнівці про Усусів, яких знали ще з тамтого року з Олександрійська та Єлисаветграду» [50, арк.58].

Лютий 1920 року приніс новий поворот у стрілецькій долі — перехід на бік Радянської влади, утворення 20-тисячної ЧУГА. Формування червоних галицьких частин з окремих розрізнених залишків куренів проходило в Умані, де єдиною цільною одиницею залишався курінь УСС під командуванням Петра Шеремети. Галицький полк брав участь у придушенні повстання отаманів Соколовського й Дерещука, переслідуванні махновців.

Наприкінці травня 1921 р. полк перейшов до станції Перегонівка. По навколишніх селах стрільці проводили збір продрозкладки, мали ліквідувати вогнища селянських повстань. Ліквідацію «Нерубаївської Республіки» стрільці провели без страт. Отаман повстанців Кравченко добре знав галичан і зумів з ними порозумітись. Він належав до тих добровольців, які допомагали галичанам під Львовом 1919 року. На спільній нараді старшин і ватажків селянських повстань було вирішено, що галицький полк має бути поділений на три частини. Найбільша частина мала демобілізуватися та осісти по навколишніх селах. Як свідчить сотник Чарнота, «цю постанову було дуже легко здійснити завдяки великим симпатіям, якими тішилися Галичани серед населення» [51, с.15]. Друга частина стрільців мала повернутись у Західну Україну та підтримувати зв'язки з повстанцями. Третя частина — наймолодші стрільці — мали залишитися в полку, щоб пізніше приєднатись до повстанців. План цей не вдалося реалізувати. Полк було розформовано. Значна частина галицьких стрільців покинула радянську Україну, але й залишилось багато, а згодом багато приїздило з Галичини.

Національно-культурне єднання українців, досить вдалий експеримент якого провели в роки національно-демократичної революції Українські Січові Стрільці на Єлисаветградщині, залишається і досі нагальною проблемою. Для досягнення порозуміння між представниками одного народу небагато потрібно — взаємної поваги, спільної справи та головного — любові до спільної Батьківщини, збереження пам'яті про її славне минуле та старання віддати всі сили для її кращого майбутнього. У Галичині й досі пам'ятають Єлисаветград як символ братання, символ соборності всіх українців, як центр культурний та духовний нової України. Пам'ятаймо й ми та збагачуймо цей символ новим змістом.

Глава З. Ю. Митрофаненко. Протигетьманське повстання

Отже, Українські Січові стрільці співчували повстанцям та імітували боротьбу з ними. Зокрема, Ф. Мелешко був звільнений з-під варти і під охороною галичан перебував у безпеці. Під прикриттям УСС вільні козаки відновлювали свою діяльність.

В умовах боротьби селян з Гетьманатом набував розмаху збройний повстанський рух. Повстанство — збройний спротив добровільних нерегулярних військових загонів на чолі з обраним ватажком (отаманом) різним моделям політико-державного устрою в залежності від ідеології. Він був реакцією на земельну політику Гетьманату, дії Державної варти та австро-німецьких окупантів. Усвідомлюючи величезний потенціал повстанського руху політики намагалися накинути йому власну ідеологію. Протягом всього революційного періоду в сучасних межах нашого краю поширилися різні форми повстанського руху: національний (уенерівський); більшовицький; анархо-комуністичний (махновський). В 1918 р. найбільш популярною була саме національна течія. На думку знаного дослідника Вільного козацтва історика В. Лободаєва наприкінці 1918 р. вільнокозацькі загони стали основою повстанства, більш мілітаризованої, ніж вільне козацтво, форми селянської стихії.

Зокрема, Ф. Мелешко згадував, що саме колишні вільні козаки Глодос та сусідніх сіл здійснили в місті швидкий безкровний переворот, ліквідувавши гетьманські органи влади в Єлисаветграді в листопаді 1918 р. (майже на місяць раніше, ніж у Києві), де боротьба тільки розгорталася.

«По відході 8-го жовтня УСС-ів із Єлисаветчини, рівно через 46 днів, себто 23 листопада провели в місті майже безкровний переворот у Єлисаветі, а за цим і в цілому повіті. Стало можливим підготуватися до цього тому, що ціле літо були під охороною УСС-ів».

Тіна Книшенко — учасниця відновлення влади УНР у Єлисаветграді згадувала: «Щоб зорієнтуватися в тому, ми вислали до Білої Церкви відпоручника в особі сот. Вільчинського. По його повороті невелика горстка українських старшин і вояків провела переворот, роззброївши касарні і зайнявши охорону староства. Хоч усе ще в цивільному одязі, я співдіяла в перевороті Все пройшло безболізно, коли не рахувати того, що командант 15 полку піхоти, професійний старшина, застрелився після перевороту».

Як вдалося так швидко ліквідувати гетьманську владу? Приводом до повстання стало рішення гетьманського військового міністерства про мобілізацію старшинства до лав армії, яка вітала рішення П. Скоропадського про ліквідацію Української держави та її входження до складу «єдиної і неділимої Росії». Але в Єлисаветі свідомі українці, переважно учителі із сіл відмовилися нести службу з російськими офіцерами. Близько 70 осіб, більша половина з яких була глодосянами, не згодилися входити до Єлисаветського пішого полку, «захопили приміщення для свого розташування в бувшому кавалерійському училищі. В тій же школі захопили склади рушниць, набоїв, кулеметів і гранат». Вони роззброїли добровольчий офіцерський загін та учнівську роту. На думку Ф. Мелешка, заарештувавши 18 небезпечних чорносотенців, вони захистили себе від їхніх спроб підтримати Грамоту П. Скоропадського про входження України до складу єдиної та неділимої Росії. Серед заарештованих був і повітовий староста Верещагін. 20 листопада з ініціативи сотника М. Вербицького було засновано Український Січовий Курінь, який у ніч з 22 на 23 листопада відновив у місті владу УНР. Керівником полку став Михайло Вербицький. Військовий штаб нової місцевої влади очолили Ф. Мелешко, Д. Вербицький та Островський. Продовжилося формування полку ім. І. Богуна, основу якого складали галичани.

Тіна Книшенко також згадувала про участь галицьких українців у відновленні УНР у місті на Інгулі. «В Єлисаветграді звернули увагу на галичан, що повнили службу в австрійських частинах. Як довго їх держава існувала, то вони не могли безкарно їх покидати. Щойно в листопаді 1918 р., коли розсипалась Австро-Угорщина, вони звільнилися з війська. Правда, в тому часі створилась Зах. Українська Республіка, що потребувала їх захисту та й їх природньо тягнуло додому. Але ми переконували їх, що ціла Україна — це їхня батьківщина, що вона потребує їх помочі і вони добровільно рішили остатися. Для них почалося формування полку ім. полк. Богуна, чи радше т. зв. Богунівського полку». Після перемоги повстання формування полку продовжилося. Т. Книшенко згадувала: «я співдіяла в організуванні того полку. Завдяки тому, що я працювала в різних установах у Єлисаветграді, я була добре зорієнтована, звідкіля і як придбати одяг та все інше потрібне для новозаснованого полку. Отже мене йменовано старшиною доручень. У нашому полку бракувало старшин-галичан. Спершу був тільки один на прізвище Копцюх, але пізніше, коли ми вислали збіжжя до Галичини, то звідтіля прибуло ще двоє старшин».

Про Остапа Копцюха варто написати детальніше. Під час перебування в Єлисаветі коша Українських Січових Стрільців він був поручником, заступником голови етапної команди, мав гарні стосунки з одним з лідерів глодоських повстанців Фотієм Мелешком, довіреною особою Василя Вишиваного. У той період існувала ймовірність заміни Павла Скоропадського на Василя Вишиваного. Одним з прихильників такого варіанту зміни гетьмана був Остап Копцюх. Він фактично став довіреною особою Василя Вишиваного під час такої собі виборчої кампанії. О. Копцюх поширював листівки на підтримку В. Вишиваного. Ф. Мелешко залишив цікаві спогади про той епізод: «Особа Василя Вишиваного популяризувалася по всій Україні. Тисячі його фотографій розвозилися та роздавалися по цілій Україні. В Єлисаветі, сказати б, „Вишиванську пропаганду провадив не якийсь січовик, а згадуваний уже мною поруч, др. Копцюх... Др. Копцюх же неупинно мені говорив про його величність архікнязя Василя Вишиваного... Др. Копцюх дав і мені з пару тисяч фото-листівок з бравим на них В. Вишиваним. Декілька штук я їх роздав знайомим, а решту... що мав робити, мусив знищити, бо; ж тоді заступникові голові філії есерів (прихильників демократії — прим. авт.) не годилося вести так чи не так монархістську пропаганду. Тоді дивувала мене наївність доктора-правника поруч. Копцюха, але мені, звичайно, більше нічого не залишалося, як тільки „погоджуватися“ з його фантастичним мрійництвом. Попри таку характеристику, зазначимо, що від Ф. Мелешка перепадало на горіхи чи не всім його соратникам, не кажучи вже про опонентів), О. Копцюх таки був достатньо дієвою особою. Зокрема, в січні 1919 р. у Єлисаветі він формував 2-й січовий (Галицько-Український полк імені Богуна), до якого приєднався курінь гайдамаків Холодного Яру. З січня по червень 1919 р. О. Копцюх, напевне, воював пліч-о-пліч з холодноярцями і разом з ними повернувся до Холодного Яру. Бо в червні 1919 р. О. Копцюх, до речі, доктор права розробив проект Конституції Української Трудової Республіки, яка вражає своїм гарним стилем та глибоким змістом. Остап Копцюх мав псевдо: Остап Галичанський. Про його подальшу долю невідомо“».

Події протигетьманського повстання в Олександрії досліджував історик Ф. Шепель. Напередодні приходу до влади Директорії в цьому повітовому центрі існувало антигетьманське підпілля. Вони сприяли петлюрівцям (так тоді почали називати прихильників УНР) та григор'євцям захопити владу в місті та самостійно арештували начальника місцевої Державної варти Петрова. Одним з лідерів підпілля був Федір Квартюк — член УПСР (Українська партія соціалістів революціонерів). Пліч-о-пліч з ним діяли українські соціал-демократи лікар лазарета Іофан та діяч земства Коломієць. У Києві перемогу над Гетьманатом здобули пізніше, 14 грудня 1918 р. Відновлену УНР очолив наш земляк Володимир Винниченко.

Отже, в листопаді 1918 в Єлисаветі та сусідніх селах Гетьманат було повалено. Аналіз спогадів більшовиків доводить, що вагомої ролі в протигетьманському повстанні вони не відігравали. Сергій Гейко влучно прокоментував їхнє ставлення до повалення гетьманської влади в місті: «Український переворот став несподіванкою для більшовиків, які самі готувалися до повстання. Більшовицький ревком домовився з українськими силами про нейтралітет... Вони почали вступати до їхніх військових частин, щоб розкласти їх із середини і продовжували агітувати за радянську владу».

Німці мусили залишити Україну згідно з домовленостями з Антантою під час Комп'єнського перемир'я та Директорією в Києві, з якою вони домовилися про нейтралітет. На жаль, не все проходило в рамках цих домовленостей. Часом виникали непорозуміння між озброєними силами, які призводили до трагічних наслідків.

Сергій Шевченко дослідив етапи становлення влади Директорії УНР в Єлисаветграді. Сьомого грудня 1918 р. місцева газета «Наше життя» писала про повідомлення керівника (очевидно, Полтавця-Остряниці) канцелярії гетьмана Єлисаветградській управі, що з приводу відшкодування муніципальних витрат на очищення і освітлення приміщень кавучилища під час перебування австрійських військ слід зробити окреме клопотання. Але наступного дня прибулі німецькі улани зайняли частину училища. У місті створюється комітет громадської безпеки, до якого входять і колишні викладачі ЄКУ Гусєв та Акацатов. Повітовим військовим начальником і комендантом у цей час був Коваленко. Він мав виконувати телеграфне розпорядження Петлюри про затримання і передачу до суду осіб в неукраїнській військовій формі (це не стосувалося австрійців і німців). Невдовзі повітовим комісаром призначається Д. Хорунжий, комендантом міста і повіту — полковник В. Вільчинський, повітовим військовим начальником — штабскапітан Коляда (його замінить полковник Гациський), інтендантом — капітан Яворський. Головою Української національної спілки був Т.Я. Біланенко. 11 грудня «містом дефілювала сотня Івана Гонти» (сформована, як пише С. Волков, В. Акацатовим), позад якої рухався панцерний автомобіль. Через 4 дні біля думського під'їзду вишикувалися республіканські підрозділи на чолі з командиром Гаркушею та комісаром Хорунжим. Останній привітав гласних, котрі вийшли, перервавши засідання, і висловив сподівання про вирішення майбутніми українськими установчими зборами проблем «спокою та порядку».

Голова думи Метт (секретарем був Гусєв) подякував за вітання, виразивши сподівання на відновлення в Україні демократії та прийнявши від військовиків національний прапор, який вивісили над думою. Отаман залоги Єлисаветграда М. Вербицький та зав. формуванням Морського республіканського українського загону Ю. Дежур закликали всіх моряків «стати до боротьби за право і волю трудового народу». Запис до загону здійснювався в його штабі у «кавалерійській школі, флігель номер перший».

У цей фінансово нелегкий час «Просвіта» відремонтувала сцену, орендовану в приміщенні дворянського зібрання, де 15 грудня її драмгурток поставив спектакль І. Карпенка-Карого «Суєта суєт».

Здавалося, що місто поринає в мирний період свого життя. Проте 17 грудня 1918 р. черговий конфлікт з німцями призвів до кривавого бою на станції Єлисаветград. Німці, всупереч наказу Директорії УНР, намагалися проїхати залізницею до Знам'янки. Але начальник станції, посилаючись на наказ Головного Отамана С. Петлюри, запропонував обрати інший шлях. Німці без попередження відкрили вогонь по українських вояках, захисниках станції. (В місті тоді дислокувалися 1 та 2-й Січові полки, кінний дивізіон отамана Д. Вербицького, галицький курінь). Українські вояки прийняли бій. Вони оточили залізничний вокзал та розібрали шлях на Знам'янку. Сутичка тривала дві години і завершилася перемогою українців. Німці відступили. В полон потрапили 300 німецьких вояків. Українські частини втратили 10 осіб, серед них були галичани, колишні усуси, які лишилися в Єлисаветі.

Тимчасово виконуючий обов'язки повітового коменданта Яворський запросив городян вшанувати пам'ять полеглих, яких після літургії і відспівування в соборі мали поховати на кавалерійському плацу. Церемонію супроводжували два січові полки з оркестром, кінний дивізіон на чолі з отаманом Вербицьким (пораненим під час бою) і галицький український курінь. На труні галицького січовика, студента-юриста останнього курсу Львівського університету Олександра Стеця був вінок з написом «Від отамана і товаришів українського галицького куреня — борцеві за волю України». Їх було урочисто поховано 22 грудня на Кавалерійському плацу поруч із жертвами «народного повстання». Наприкінці місяця від ран померлу ще два захисники міста, козаки кулеметної роти, яких теж поховали на плацу.

В цей же час тривала боротьба за владу в Глодосах, де загін більшовиків на чолі з Митрофаном Кальком роззброїв прихильників УНР, на чолі з їхнім отаманом Василем Недайкашею, і проголосив у селі більшовицьку владу, яка втім протрималася недовго. Вже 20 грудня влада УНР придушила повстання.

Тим часом повстанський рух набував розмаху. Одні селянські загони симпатизували Директорії на чолі з В. Винниченком, інші підтримували популярні більшовицькі гасла (наприклад в селі Глодоси одночасно діяли два загони — пробільшовицький та національний уенерівський).

Восени 1918 р. на землях сучасної Кіровоградщини виник григор'євський рух. Його керівником став отаман Никифор Григоров. Одна з найбільш загадкових постатей повстанського руху в Україні. Точно невідома дата його народження: це не виявлено ані в церковних книгах, не знайшлося його справи серед колишніх офіцерів російської армії. Тому про рік його народження відомо лише зі спогадів. Точно не з'ясовано місце народження: або Поділля, або ж тодішня Херсонщина. За спогадами місцевих повстанців він прибув у Григорівку та Верблюжку (нині сусідні села Новгородківського району) з Олександрії, де мав будинок (хату). Про наявність житла в Григорова згадував навіть В. Антонов-Овсієнко. Тривалий час існувала плутанина із його іменем. В різних дослідженнях зустрічається кілька варіантів імені отамана Григор'єва: Матвій, Микола, Никифор, Нечипір. Як же його звали насправді? Вдалося виявити лише одне джерело, де вказано ім'я отамана. Незважаючи на значний масив документів, підписаних Григор'євим, імені він ніколи не зазначав. Це лист його брата Олександра Григорова, який вперше опублікував дослідник Михайло Раковський. У цьому листі міститься заклик до червоноармійців «не підтримувати мого брата Никифора Григор'єва». Никифором його також називає і Михайло Дорошенко, повстанець з Цибулевого.

Також прийнятним можна вважати й ім'я Нечипір, яке є одним з варіантів імені Никифор. Зокрема, по-батькові командарма армії УНР Василя Тютюнника називали і писали як Никифорович, так і Нечипорович. Недаремно Ю. Яновський, який певний час був сусідом по кімнаті Юрка Тютюнника, який був начальником штабу в Григор'єва, у романі «Чотири шаблі» ватажка повстанців Марченка (прототипом якого був саме Григор'єв, чому є чимало доказів) назвав Нечипором Олександровичем. Є плутанина і з прізвищем отамана. М. Дорошенко справжнім прізвищем отамана вважає «Серветник». Дослідник Ярослав Тинченко в бібліографічному довіднику «Офіцерський корпус армії УНР» поруч з прізвищем Григор'єв використовує Серветник. А от нащадки отамана рішуче заперечують це! Мені довелося поспілкуватися з родичкою отамана Н. Григор'єва (його племінницею), яка рішуче заперечила, що він Серветник, зазначивши, що ніколи не чула про такий факт і зазначила, що називали його найчастіше Нечипір.

Отже, за спогадами повстанця з Верблюжки Аврама Останнього Н. Григор'єв прибув до сіл Верблюжка та Григорівка влітку 1918 р. та очолив уже створений загін, який швидко поповнювався місцевими селянами. В листопаді Григор'єв прибув до села Цибулеве, ліквідував гетьманську адміністрацію. Армія росла як на дріжджах, про що Григор'єв сповіщав С. Петлюру. Отаман вже разом з Ю. Тютюнником із сусідньої Звенигородщини пройшов через села Веселий Кут, Плоске, Дмитрівку, Диківку, Косівку. Елітою його армії була знамениті верблюжці, селяни Верблюжки, майбутні переможці Антанти та володарі Одеси. Н. Григор'єв добре знав Олександрію, тому в грудні легко захопив місто. Його військо зросло до кількох тисяч. Н. Григор'єв став керівником однієї з найбільших військових частин Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, штаб якої під керівництвом іншого уродженця нашого краю Андрія Гулого-Гуленка був у Єлисаветграді. Під впливом своїх успіхів він отримав від Директорії титул «отамана Херсонщини і Таврії». Н. Григор'єв не гаяв часу і готувався до «рейкової війни». М. Дорошенко згадував: «по станціях збирав вагони, робив ешелони і розміщував у них своє військо. За не цілий місяць у нього вже була чимала армія». Так розпочинався шлях майбутнього війська Григор'єва, яке було потужною і впливовою силою протягом першої половини 1919 р.

Отже, протягом 1917-1918 рр. на теренах нашого краю відбувалася справжня селянська війна. Але закон життя полягає в тому, що навіть війна не позбавляє людину бажання жити та творити. Протягом 1917-1918 рр. відкривалися «Просвіти», гімназії, влаштовувалися музичні концерти, творили поети та письменники. Під впливом часу, коли «подешевел человек за революцию», як писав О. Толстой, знаходилися мрійники, які боронили панські садиби з чарівними деревами, а не лише розглядали їх як засіб для опалення. Інший висновок — це активний український рух на теренах, які росіяни традиційно вважали належним до Новоросії, російськомовним й неукраїнським. Слабкість більшовицької влади без зовнішньої підтримки, поразка проросійських сил під час протигетьманського повстання на противагу єднанню мешканців підросійської України з УСС з Галичини, результати виборів до установчих зборів довели високий потенціал українського повстанського руху національної течії на теренах нашого краю. На жаль, цьому рухові бракувало єдності, що яскраво покаже рік 1919.