Роман з містом

XII

Від ранкового дощу лишилися невеличкі калюжі й волога в повітрі. Львівські дощі примхливі й незвичайні: вони можуть лити декілька днів підряд, роблячи все навкруги вологим і сірим, а можуть налетіти зненацька, проте вже за хвилину знову засяє сонечко і місто, умите, кришталеве, знову почне всміхатися.

Було вітряно, і Магда застебнула жакетку на всі ґудзики. Вони йшли з Матеєм під руку, тільки вдвох, і відчуття близькості наповнювало дівчину тихим щастям. Не знала, куди прямують. Матей тільки й сказав: «Сюрприз!» І дівчина погодилася. Ішла за ним довірливо й беззастережно. Нарешті вона не з братами чи батьками, а з коханим.

Коли проминули пам’ятник Міцкевичу та Латинську кафедру й наблизилися до Ринку, Магда подумала, що мета їхньої мандрівки – Італійське подвір’я. Вона дуже любила це місце, збудоване коштом і заходом винахідливого негоціанта Костянтина Корнякта в ХVІ столітті, – острівець тиші й спокою поряд з гамірною торговицею.

Але Матей вів її далі, збентеживши розповіддю про трагічну історію з того ж таки ХVІ століття. У ті часи вільно було кохати тільки одновірців. Але вірменин Івашко та полька Софія порушили заборону, і львівські судді постановили спалити їх живцем.

– І спалили?

– Так.

– Але вірмени теж християни.

– То були часи міжконфесійних війн.

– А, пам’ятаю! Варфоломіївська ніч і все таке. Їх спалили тут, на площі?

– Мабуть, ні. Біля ратуші страчували тільки шляхтичів. Для простолюду шукали віддаленіших місць.

Магді подумалося, що Матей на щось натякає цією історією. На них самих?

– Це просто львівські Ромео і Джульєтта. Тільки доля їхня ще страшніша…

Урешті вони зайшли до маленької кнайпи. Чудовий аромат кави зустрів їх іще на порозі.

Магда ніяково мовчала – невже передумав? Боїться її батьків, їхньої незгоди? Або братів?

Офіціантка в середньовічному вбранні принесла дві філіжанки кави й тістечка, чемно переклала їх з таці на столик, і Магда… Сама вона трималася, але очі… Сльози навернулись і збирались от-от пролитися рясним дощем у філіжанку.

І сталася несподіванка.

Матей простяг їй потерту оксамитову коробочку. Дівчина машинально відкрила її – там лежав дивний перстень, що навіть у тьмяному світлі спалахнув діамантовим обідком навколо великого смарагда. Ціни такої прикраси Магда навіть не уявляла. Матеїв голос вона почула наче здаля:

– Це єдине, що залишилося мені від матері. Ця фамільна річ дуже давня. Їй не менш як триста років. Вона належала ще прабабці Анні. Примір.

По Магдиних щоках таки поповзли сльози, але – з радощів. Вона слухняно витягла обручку, обережно наділа на підмізинний палець – якраз! Давній ювелір наче знав, що в ХХ столітті панні Свідзинській украй буде потрібен цей коштовний перстень і що саме її наречений володітиме цим скарбом, щоб визнати Магду за свою кохану перед усім містом.

Лишилася дрібничка: треба було обвінчатися попри заборону батьків, після їхніх погроз проклясти доньку, якщо вона піде проти їхньої святої волі.

Молодий священик розгубився:

– Терміново обвінчатися? Без оголошення заручин? А як же ваші батьки?

– Я не маю батьків. Мені було три роки, коли батько загинув, а матір я поховав п’ять років тому.

– І я не маю батьків, – луною за нареченим повторила Магда й замовкла.

Її опалив страшний і чужий погляд Матея: так він на неї ще жодного разу не дивився.

Юне обличчя священика набуло скорботного виразу:

– Добре, у суботу о дванадцятій чекатиму на вас, потурбуйтеся придбати все, що треба для вінчання. І запросіть свідків та друзів.

Вони вийшли з храму, минули монастирський парк, дісталися мовчки будинку й піднялися дерев’яними сходами нагору. Матей відімкнув двері, пропустив дівчину вперед, замкнув помешкання й допоміг Магді скинути пальто. Зайшли до кімнати й сіли на невеличку софу біля вікна.

Нарешті Матей заговорив:

– Магдо, як ти могла?.. – він наче добирав слова й не міг дібрати. – Як ти могла… сказати неправду? Я ненавиджу брехню. Це єдине, чого я не вмію пробачати. Виходить, я тебе зовсім не знаю. Ти прикро вразила мене. Ти сказала неправду людині духовного сану, принизила нас обох. Як вірити тому, хто каже неправду, не моргнувши оком? І це ще не все… Як ти могла поховати своїх живих батьків? Авжеж, ти ображена на них, але це мине. Хіба ти сирота? Наші слова мають страшну силу! Я б усе віддав, щоб мої батьки були живі, а ти… Як ти могла?

Дівчина слухала ні жива ні мертва, а тоді розплакалася гірко й ображено, наче мала дитина:

– Я хотіла як краще… Я боялася, що ми не будемо разом, пробач мені… Я піду до сповіді… Покаюсь… Я дуже-дуже рідко кажу неправду, а тобі завжди казатиму тільки правду, хоч яка вона буде. Обіцяю.

Матей не витримав і обняв цю любу брехуху, бо вороття до колишнього життя вже не було. Він кохав її так, як жодної жінки за свої тридцять років ще не кохав.