Роман з містом

I

– Касю! Касю!.. Що ти наробила? Я питаю, що ти наробила? Я тисячу разів тобі показувала, як слід поливати ці квіти.

– Ви ж самі казали, що їх треба поливати вранці відстояною водою кімнатної температури. Я так і вчинила…

– Поливати, а не заливати все підвіконня водою! Дивись, тече на підлогу! От-от до килима добіжить! Поливати слід обережно, охайно, а не хлюпати абияк! Стасю, ходи сюди! Подивись, що наробила ця недотепа!

Пан лікар Станіслав Свідзинський з’явився в дверях у картатому халаті й капцях на босу ногу.

– Люба, я можу хоч раз прокинутися від Магдиних екзерсисів[1], а не від вашої лайки? Скільки можна? Вчора в мене був такий важкий день! Невже я не маю права прокинутися спокійно?

– Подивися на підвіконня!

– Касю, витирайте скоріше! – скомандував пан лікар і лагідно додав, уже повертаючись нагору до спальні: – Нічого, висохне.

– Висохне?! А та вода, що потрапила в шпарини? Хіба просохне? З’явиться пліснява, і підвіконня почне гнити, – тон пані докторової став прокурорським. – Касю, ви хочете знищити наш будинок?

– Вибачте. – Катерина швидко протерла підвіконня й побігла до кухні, тихенько бурмочучи: – Нічого з вашим будинком не станеться. Триста років простояв і ще стільки ж простоїть… Аби кричати…

Пані Софія критично оглянула вітальню й попрямувала до спальні, де сімейна розмова потекла далі.

– Люба, якщо тебе не задовольняє ця служниця, найми іншу.

– Іншу? За таку платню? Де ж я її візьму? Цю я вже хоч трохи чогось навчила за півроку. А з досвідом роботи та з рекомендаціями не стільки платити доведеться. Знайшов слушний час для розмови! Діти в обід приїдуть, а ти даєш мені такі безглузді поради. Господи, усе маю робити сама!

Із зали полинули звуки фортепіано й відразу заполонили весь будинок бурхливими хвилями надскладного етюду. Найменша в родині, шістнадцятирічна Магда, налякана матусиним ранковим настроєм, сіла перед сніданком «розігріти» руки, щоб не потрапити під гарячу матусину. Слухняна дівчинка!

Пані Зося спустилася до маленької, тіснуватої кухні, а пан Станіслав, полегшено видихнувши, пішов до кабінету й закурив уранішню люльку. Сидів у кріслі, смакував кубинський тютюн і чарувався грою своєї улюблениці.

Тим часом на кухні також ішла наука.

– Касю, запам’ятай нарешті: квіти треба поливати неквапом, терпляче. Земля має поволі вбирати воду. Зайвої води не треба. Невже ти не любиш квітів?

– Люблю, пані, усією душею.

Кася звично поралася біля плити. Вона давно зрозуміла, що хазяйці краще підтакувати. Однаково правда буде не твоя. Ця підстаркувата жінка вміє тримати всіх у своєму міцному кулаці. У цій родині так заведено: слово матері – перше й останнє. І чоловік, і дочка, і два сини, красені-студенти, підлягли цьому правилу.

– Після сніданку відразу підемо по харчі. Сини приїдуть, треба чогось смачненького приготувати. Ох, бідолашні мої студенти! Що вони там, у Кракові, їдять?!

Нарешті на обличчі пані Зосі з’явилося щось подібне до усмішки. Можна трохи розслабитися.

Звуки Шопенової прелюдії перемішалися з пахощами вранішньої кави та здобних булочок і димом з батькової люльки. Затишний щасливий ранок у родині успішного стоматолога Станіслава Свідзинського почався.