Роман з містом

V

Уранці до будинку Свідзинських під’їхало таксі – недешеве задоволення! З нього досить спритно виліз старезний, але рухливий дідуган з урочистим виразом обличчя, у бездоганному одязі, модному, чистому, з білим кашне навколо шиї. У руках старий тримав великого портфеля. Наказав водієві дістати речі з багажника, а сам підійшов до дверей і натиснув на ґудзик дзвоника. Не віднімав пальця від нього, доки заклопотана Кася не відчинила.

Водій таксі зверхньо глянув на Касю, позаносив валізи старого до передпокою і, діставши щедрі чайові, з глибоким почуттям власної гідності розкланявся й поквапився піти геть. Згори йому на зміну, перестрибуючи через дві сходинки, уже летів Марек.

Таким довгим дзвоником повідомляв про свій приїзд тільки вуйко Кароль – далекий самотній родич Свідзинських. Любий вуйко – так його всі називали. Слідом за Мареком бігла в обійми старого й Магда – його улюблениця, наймолодшенька, єдина племінниця, втіха й розрада.

Старий нечасто тішив їх своїми візитами, але ніколи не приїжджав з порожніми руками, кожному привозив неабиякі подарунки: жінки діставали коштовні прикраси, чоловіки – мисливську зброю, годинники чи дорогі шкіряні гаманці. Не пусті, звісно ж. Не забував і про прислугу. Тож присутність старого наповнювала будинок відчуттям свята. Пан Кароль мав невеличкий маєток зі старовинним будинком, який утримували в зразковому стані дві покоївки, куховарка й садівник – він же кучер, він же охоронець, він же дворецький, він же партнер для гри в карти довгими зимовими вечорами. Старому було далеко за вісімдесят, але він не кидав ні шкідливих, ані корисних звичок: улітку щоранку їздив велосипедом навколо маєтку, досі практикував, лікуючи хворих із сусіднього містечка й невеличких сіл, що намистом оточили його господу, курив міцний гаванський тютюн, пив за обідом вино, а по обіді обов’язково відпочивав. Прочитавши будь-яку книгу, робив у щоденнику нотатки про її зміст, обожнював жарти.

Ким пан Кароль доводився Свідзинським, достеменно не знав навіть сам пан Станіслав. Про це знала його мати, але вона більш як десять років тому пішла в засвіти, прихопивши важливу таємницю з собою. Вуйка в родині поважали й вітали з усіма святами. Особливого ореолу йому надавала надія на спадок: він не мав власної родини, парубкував усе життя, а дітей Стася та Зосі любив, як рідних.

Проте цього разу радість від зустрічі, мабуть, затьмариться. Пан Кароль приїхав не дуже вчасно: з Мареком – лихо, втрапив у халепу. Ніяково казати про це вуйкові. Він, певно, дорікатиме, що не догледіли дитини, молодої та недосвідченої. Батьки повинні були пильнувати й навчати!

– Христос народився!

– Вуйку! – Магда розцілувала старого. – Славімо Його! Тату, матусю! Вуйко приїхали, вітайте!

Зверху затупотіли сильні ноги. На останніх сходинках доктор стишив кроки й нарешті обняв старого, даючи дорогу Марекові, який схопив валізи й поніс їх з грацією вишколеного лакея на другий поверх, до кімнати, де зазвичай зупинявся дорогий родич.

Пані Зося розкрила обійми на порозі їдальні:

– Щасливі вас бачити, вуйку! Яка радісна несподіванка! Чому ви не телеграфували? Ми б зустріли на вокзалі.

– Дурниці! Зустрічати! Я, слава Богу, і сам даю собі ради. Нема потреби вас турбувати. Поганий вигляд маєш, Зосенько. Що таке?

– Ми тут усі нездужаємо, – замість дружини відповів пан Станіслав, – нерви! Таке сталося – не знаємо, що й робити…

На очі пані Зосі навернулися сльози:

– Така біда, така біда! З Мареком…

– З Мареком? Поніс мої речі, живий-здоровий… Про яку біду ти говориш, Зосенько?

Та лише сплеснула руками й почала шукати носову хусточку. Вуйкові це видовище додало енергії:

– Так, ніяких сліз! Снідаємо без негативних емоцій! Травленню це шкодить. А потім підемо до вітальні, сядемо в крісла, і ви мені розкажете, що тут у вас коїться. Я йду мити руки!

Кася вже заносила куверт[8] для старого і великий кавник, що дихав ароматом чудової, щойно змеленої кави.

Бідолашна Магда сиділа за сніданком, як на шпильках. Не могла ж вона признатися, що підслухала розмову тата з братом. Батьки не вважали за потрібне розповідати про таку делікатну, інтимну справу недосвідченій юнці. Тому по сніданку їй наказали сісти за інструмент і готуватися до вступних іспитів у музичний інститут (так тоді офіційно називалася консерваторія), а вуйка Кароля запросили до бібліотеки.

Печальним і трагічним голосом мати звеліла йти за ними й Марекові. Вона погано спала цієї ночі: її вразила новина, почута від чоловіка. Тепер вона старанно приховувала своє роздратування, шукала, хто винен у цьому, і доходила висновку, що Станіслав – бо мало уваги приділяв майже дорослим синам, не сказав їм того, що мав би сказати батько-лікар. Ці важкі роздуми чорними колами лягли під її очима.

Утаємничити вуйка в сімейні проблеми доручили Свідзинському. Під звуки Шопенового «Революційного етюду» він примудрився говорити тихо, коротко, спокійно.

Вислухавши пана Станіслава, старий розсміявся:

– І це, по-вашому, біда? Здоровий красень буде батьком, хіба це біда? Біда, коли хтось не може мати дитини, ото – біда! А що робити? Одружити хлопця – та й годі за це думати й потерпати. Сьогодні ж підемо сватати. Майбутній матері некорисно, я б сказав, вадливо нервувати. А вона, бідолаха, нервує, авжеж…

– Вуйку, ви не розумієте, яке може бути сватання!? З такою! Марек не любить її!

– Не любить? Щось ти плутаєш, Зосенько. А звідкіля тоді з’явилася дитинка? Яким чином? Може, вітром надуло? Он як буває… Не любить…

– Вуйку, – не здавалася Зося, – це ж мезальянс!

– Мезальянс! Добре. Щоб не було мезальянсу, я дам дівчині посаг. А ти, Мареку, спокійно навчатимешся далі. З грошима я допомагатиму.

– Вуйку, я й на думці не мав одружуватися… Бо ще не готовий мати дитину. Я попереджав Ядзю, пропонував їй гроші, але вона відмовилася зробити те, що розумні дівчата роблять… у таких випадках. До речі, я ніколи не обіцяв їй шлюбу, і її це задовольняло.

– Он як… – старий трохи помовчав. – Гаразд, тоді я візьму цю дівчину за дружину. Не можна, щоб дитина Свідзинських була нешлюбна, щоб усе життя через це зазнавала зневаги. А вбити її… Як ви до такого додумалися?! Чи Бога забули? – він похитав головою. – Ох, недобре це, недобре…

Запала мовчанка. Пані Зося перезирнулася з чоловіком: чи вуйко жартує, чи вже на старість зробився несповна розуму?

А дідуган розмірковував собі:

– Мезальянс! Це для дівчини – мезальянс, бо за зрадника треба віддаватися, за негідника, за безвідповідального чоловіка заміж іти. Сьогодні її зрадив, а завтра – батька й матір. А потім – Батьківщину. Що, мій любий, дивишся на мене, неправду кажу? Дівчина працює, сама собі на життя заробляє, матір утримує – і це мезальянс? Вам що, світ перевернувся?

– Але Марек не хоче одружуватися, – не витримавши, перебила монолог старого Зося.

– А дитину зробити схотів? Стасю, ти на Зосю не дивись – вона жінка. А відповідальність за життя внука – на тобі. Півроку, рік мине, і вона тебе першого звинуватить – чому не зупинив, чому дозволив скоїти злочин?! Так, Станіславе, і буде. Я за життя вже всього надивився. І не думайте, що старий збожеволів. Якраз при розумі, бо не дозволю ганьбити матері мого правнука. Повторюю для тих, хто ще не зрозумів: сам одружуся і гріх вашої вельмишановної родини покрию. Так і знайте! Думаєте, з глузду з’їхав старий? Помиляєтеся! Це ви ненормальні! Господи, і це мої рідні люди! Шляхетне панство! Шляхетність – це внутрішній стан людської душі! Який приклад побачить Магдуся? Усі чоловіки – сволота, як і рідний брат, і нікому вірити не можна?! Отака наука їй буде у власній родині?! Ви цього прагнете?!

– Вуйку, спокійніше, – пан Станіслав кинув блискавичний погляд на дружину. – У чомусь ви маєте рацію, я визнаю…

– У всьому я маю рацію, – перепинив його не на жарт розлючений старий і звернувся до Марека: – Якщо сьогодні не підеш до дівчини й не розв’яжеш справи по-людському, тобто так, щоб не соромно було людям у вічі дивитися, то я вчиню, як велить моя чоловіча гідність. Зрозумів?

Марекові нічого не лишилося, як під трагічним матусиним поглядом кивнути головою, бо говорити він не міг. Будь-яке слово могло спровокувати сльози.

– От і добре. І нема чого тягти з весіллям – оплачую всі видатки, – старий повеселішав і радісно підморгнув панові Станіславу: – Погуляємо, брате?

Батьки з вуйком просиділи в бібліотеці до самісінького обіду. Магда грала без упину, намагаючись не думати, про що говорять батьки з Мареком та вуйком, чи зміниться щось у їхньому житті, а чи все буде, як раніше…