Роман з містом

III

Магда прокидається щаслива і ще крізь сон чує любий батьків голос, затаєно сердитий, у якому обурення ховається за природною чемністю:

– Вельмишановний пане, тут звань немає. Вибачте, я на військових званнях не розуміюся. Тут усі – хворі. У хвороби ні генералів, ані лордів немає. Черга, панове!

Любий татусю! Твій голос лунає в коридорі – й у світі все гаразд.

На нічному столику звечора стоїть розкішний дорогий букет. Унадився до їхньої оселі братів приятель. З ласкавого матусиного дозволу всю зиму чи не щовечора просиджував у них. Магда ховалася від його залицянь за грою на піаніно. Ніяких почуттів, крім роздратування, він не викликав. Бундючний та огрядний як на військового, теж «вельмишановний» – барон! Він завжди дивився на Магду масними очима, але нічого розумного не встиг сказати за той час, що його пробавив тут. І брати, здається, вже почали нудити його компанією, але чемність… О, чемність – це в Свідзинських у крові. Проте, крім чемності, є ще на світі й трохи хитрості. Коли Генрих, мабуть, бажаючи побути наодинці з дівчиною, запрошував її до кав’ярні, то щоразу чув:

– Ні, я готуюся до іспиту. Вступаю в консерваторію.

І Магда демонстративно сідала до інструмента.

Матуся ставила перед фон Штаубе блюдо з пирогом або печивом і розважала гостя бесідою. Іноді він грав із батьком у карти чи шахи. То до кого він ходив? Хіба до неї?

Дівчина зітхнула. Треба вставати й збиратися до перукаря, бо цей товстун приніс квитки в театр для всієї Марекової компанії. Закупив, дурень, усю першу ложу.

Магда швиденько вдягла картате домашнє платтячко й спустилася в кухню. Вона любила її робочий безлад, шкварчання сковорідки, багатонадійний запах ситості. Єдиним злом тут були тільки мухи, яких служниця зазвичай виганяла, люто вимахуючи вафельним рушником.

Знайомі дивувалися: чому Свідзинські, далеко не бідні, не переберуться до зручнішого й новішого помешкання? Могли б придбати квартиру в одному з сучасних будинків або в котрійсь із найпристойніших кам’яниць, що прикрасили місто ще в минулому столітті, за часів незабутнього цісаря. Пані Софія була б не проти і навіть усією душею цього прагла. Її неймовірно вабили декоративні майоліки на фасадах кам’яниць неперевершеного будівничого Івана Левицького і взагалі все модерне, але чоловік просто прикипів до старого будинку, що його придбав ще прадід. Чотириповерховий, але вузький, затиснений між такими ж старовинними кам’яницями. Родинне гніздечко! Та ще й у Середмісті. Пан Станіслав навіть Костелівку вважав за надто новий світ. Тож мали пристосовуватися.

Кася вже зварила каву й узялася патрати курку під нудні дорікання любої матусі:

– Касю, не можна лити на квіти стільки води. Скільки тобі повторювати!? Ох, дівчата, що у вас в головах?! Аби полити! Зовсім не думаєте, що потім потече. Через це й шибки потіють. А кактуси взагалі не треба поливати.

– Добре, пробачте, – звично бурмоче Кася, величезним ножем розрізаючи курці живіт. – Я нібито й зовсім мало лила… Так, трохи…

Магда тікає від цього видовища до їдальні, де вже сидять старші брати, чекаючи на матір. На столі – улюблені матусині тарталетки.

Марек насмішкувато поглядає на Магду й питає з удаваною турботливістю:

– Як, ти ще не чепурилася? Ми ж увечері до театру йдемо! Твій залицяльник особисто тебе запрошує, навіть підкреслив: відмови й чути не хоче! Ось тобі гроші, – під сміх старшого брата Марек вивертає порожні кишені, – тобі ж до перукаря треба… О, в мене нема нічого, тобі тато дадуть.

Обидва брати білозубі, як і личить синам дантиста, що на кожному кроці пропагує зубну пасту «Kalodont», котра запобігає утворенню зубного нальоту.

Кася заносить тарілки зі сніданком. Слідом за нею під руку йдуть батьки. Весело переглядаються.

Коротка молитва – і сніданок починається.

– Ви всі разом на прем’єру йдете? Що дають?

– Здається, «Веселу вдову».

– Неправда, «Периколу».

– Для мене що вдова, що Перикола – wszystko jedno[7]. Співатимуть фальшиво, танцюватимуть убого.

– Ну, неправда ж, неправда! Скажіть йому!

– О! Пам’ятаєш, ми бачили це у Відні, – батько звертається до мами. – У ті часи й ми на прем’єри ходили. Щоправда, ми більше оперу любили. Драму. Узагалі, серйозне мистецтво… А ви про батьків і не згадали.

– Тату, квитки купував Гогенцоллерн. Та, якщо хочете, ми з Мареком можемо провести вечір деінде, вибір ве-ли-чез-ний! – Роман підморгує Марекові, але той захоплено їсть і не помічає. – Ви йдіть з мамою, а Магді за кавалера буде Гогенцоллерн.

Роман задоволено пирскає від власної дотепності. Пані докторова свариться на нього пальцем:

– Не треба Магду дратувати. З нею підете ви. Хіба забули, що ми сьогодні запрошені до Мацевичів на хрестини? На виставу сходимо іншим разом.

Після сніданку Марек затримався біля Магди, яка повільно складала у свій великий ридикюль скручені ноти. Настав час іти до консерваторії, де вона брала уроки на підготовчому відділі.

Сувора викладачка пані Гелена не допускала запізнень навіть через об’єктивні причини. Крута армійська дисципліна – примха старої діви.

– Магдо, я хочу тебе попередити… – почав був брат, на диво, нерішуче.

– Слухаю. Тільки поквапся. Я запізнююсь, – дівчина підійшла до люстерка, вправленого в масивні двері, і заходилася фарбувати губи та розчісувати довге волосся – одночасно, бо мала дві спритні руки, натреновані працювати несинхронно, бо ж піаністка, хоч поки що й майбутня.

– Сьогодні з нами до театру піде один наш друг. Я тебе дуже прошу: ніяких жартів про його зовнішність. Ти маєш занадто гострий язик! Іноді твої жарти… Вони просто жорстокі.

І хто б це казав! Магда від несподіванки завмерла з помадою та гребенем у руках і почала пильно розглядати Марека – часом, бува, не захворів?

– Цей твій приятель – він смішний чи потворний?

– Я дуже поважаю цю людину. Дуже. Я не хочу, щоб його навіть порухом образили. Магдо, я тебе дуже прошу.

Старанно вкладаючи своє пишне волосся кольору темно-золотавого меду, вона недбало відповіла:

– Добре, обіцяю. Але ти мене дивуєш: сам як глузуєш зі своєї Ядзі?

Марек поморщився, але заперечувати не став: ніде правди діти, глузує.

– А з Гогенцоллерна? Бідолаха має сталеву витримку. Інший давно б викликав тебе на дуель. Або припинив би твої глузування добрячим мордобоєм, – дівчина приколола капелюшка й прискіпливо оглянула себе в люстрі. – Що за велике цабе до нас прийде, що й пожартувати не можна? Та добре, добре. Обіцяю, що німуватиму. Як золота рибка. А тепер, вибач, поспішаю.

Марек чемно допоміг сестрі убратися в пальто й відчинив перед нею двері. Словом, виявив щиру вдячність за обіцянку. Аби не передумала.

Галасливі й метушливі горобці зграйками пурхають за вікном. Але Магда дивиться, як ідуть вулицею її брати з Гогенцоллерном та ще з якимсь високим струнким паном. Марек і Роман такі гарні, в елегантних кашемірових пальтах, довгополих, розкішних.

Шкода, що Гогенцоллерн не має такого блискучого вигляду… У цивільному він геть незграбний. А ще в нього завжди вологі долоні. Магда, торкаючись Генрихових долонь, раз по раз згадує Марекову капость, коли цей винахідливий хлопчисько поклав їй до кишені жабеня. Мав він тоді років сім. Марек помирав зі сміху, бачачи, з якою огидою трирічна сестричка витирає руку фартушком і голосно плаче від страху та образи. Татко покарав пустуна дуже суворо: залишив без солодкого десерту, заборонив іти з Романом на риболовлю і вишпетив за маленьку сестричку, яку треба берегти й любити, а не лякати. Та Магда, яка не могла ображатися на братів більш як п’ятнадцять хвилин, після обіду поділила тістечко навпіл, і вони з Мареком їли його маленькими ложечками, а потім, уже на прогулянці, розчулений хлопець сказав сестрі дуже серйозно, по-дорослому:

– Якщо тебе хто скривдить, я його вб’ю!

Отже, право кривдити молодшу сестричку він застеріг лише собі.

А Гогенцоллерн, тобто Генрих фон Штаубе?.. Нудний, набридливий, гидкий, липкий. Крім того, що він титулована особа, нічого доброго про нього й не скажеш. Математика страшна, але точна.

Магда, молода й недосвідчена, помічає, як дивиться на неї цей нещасний барон фон Штаубе. Його увага трохи лестить дівчині, однак якби-то не ця огидна огрядність!.. А брати сміються. Взагалі він зайвий у їхній компанії, нецікавий. І мундир йому не личить, не прикрашає його. Навіть військовий… Конфедератка не пасує до занадто вгодованих облич.

У театрі Магда не встигає сісти поміж братів, якнайдалі від барона, і той примощується поруч, майже всю першу дію цікавлячись враженнями. Не дає спокійно слухати оперету.

Це так дратує!

І не тільки дівчину.

Новий приятель братів, Матей (якого чемно відрекомендували баронові, а в бік Магди тільки легковажно махнули рукою – мовляв, це наша сестра) теж насмішкувато озирається на цього докучливого чоловіка, а потім переводить погляд на Магду, наче звертається до спільниці, і вони обмінюються усмішками. Нічого ані потворного, ані красивого дівчина в ньому не помітила. Звичайний. Можна було б і не попереджати. Хіба що в театрі занадто темно.

У буфеті під час антракту Марек запропонував:

– Годі тут сидіти! Нудотні співи! Ходімо краще до нас. Татові з Угорщини передали чудове вино – такий букет! Неповторний смак! Ходімо, але хто хоче залишитися – будь ласка. Я нікого не примушую. Вино я й сам здатен посмакувати.

Усі троє Свідзинських заблищали білими зубами.

– Пляшечку? Сам-один?

– Не вийде!

– Бо нап’єшся!

Товариство радо пристало на Марекову пропозицію. Лише барон, здається, приховував невдоволення. Навіть Магда втішалася, що піде додому, а не вестиме безглуздих розмов з Гогенцоллерном.

Роман таки мав рацію: цю виставу шедевром не назвеш. Львівська публіка розбещена відомими виконавцями. Її чимось сіреньким здивувати важко.

Гомінка весела компанія висипала з театру й без поспіху рушила проспектом. Сутінки окутали місто. Було радісно дихати прохолодним повітрям.

Магда міцно вчепилася в руки братів, що за звичкою стали обабіч неї непорушною стіною, і Генрихові довелося всю дорогу йти позаду, поруч із їхнім новим приятелем Матеєм, слухаючи його міркування про європейську політику, про загрозу коричневої чуми фашизму і про Ромена Роллана як активного борця за мир. Не можна сказати, що політика барона зовсім не цікавила, але Магда цікавила незрівнянно більше. Ця дівчина непомітно запала йому в душу. Запропонувати коханій руку й серце, як йому здавалося, було питанням часу і незмінним наміром.

Удома, крім прислуги, нікого не було. Наказавши Касі накрити стіл у залі, брати з друзями зійшли на другий поверх. Гогенцоллерн допоміг Магді скинути пальто, навмисно затримавши руки на її плечах:

– Може, сходимо з вами до ресторації? Побудемо, нарешті, хоч трохи вдвох. Повсякчас – купа людей поруч. Ми так мало розмовляємо. Я скучив за вами…

– Ви скучили? Я вам уже наскучила! – дівчина кокетувала, сама цього не помічаючи. – Ви ходите щодня, а брати незабаром поїдуть. Не будьте таким егоїстом. Ходімо краще посмакуємо угорське вино. Тато дозволив мені випити півкелиха, слово честі. Я не можу проминути такої нагоди.

Дівчина відвела руки залицяльника й вислизнула з його обіймів. Той зітхнув і поклав її пальто на стільця. А тоді побачив, що Магда побігла до своєї кімнати. Отже, сховалася.

У залі тим часом хлопці дегустували вино з таким запалом, що Кася мусила бігти вже по другу пляшку. Вакханалію зупинили батьки, які вчасно повернулися з вечірки. Вони здивувалися, що вистава так швидко закінчилася. Здивувалась їхньому ранньому поверненню й Магда, яка саме зійшла вниз, щоб чогось з’їсти.

Марек підвів до батьків свого нового друга й відрекомендував:

– Пан Матей Бацевич, професор нашого університету.

Його наукове звання викликало захват батьків і жодного враження не справило на дівчину. Тепер Магда нарешті розгледіла: поряд із красенем-братом стояв звичайнісінький миршавенький чоловічок, однаковий з нею на зріст, не вищий, а якщо вона взує туфлі на підборах, то й нижчий. Худенький, біленький, наче прозорий. І саме ця прозорість надавала йому потворності. А ще – чудернацький трикутний профіль завдяки витягнутому носові.

Марек посадив гостя поруч із собою, навпроти Магди та Гогенцоллерна.

– І що пан професор викладає? – насмішкувато спитав Гогенцоллерн і відразу змовк.

Магда зупинила його багатозначним влучним ударом по нозі, досить болючим, хоч і непомітним для інших. Барон, нічого не розуміючи, глипнув на дівчину: що б це могло означати? Але та невимушено помішувала ложечкою чай і не дивилася в його бік.

– Пан Матей викладає хімію, – радісно відрапортував баронові Марек і захоплено додав: – І не тільки викладає! Він справжній науковець, має стільки винаходів, тобто цікавих робіт! Коли я прочитав його книжку, то відразу почав шукати, хто автор. А з’ясувалося, що він уже два роки працює в нашому місті. Магдо, може, ти щось заграєш для нашого гостя?

Випивши по келиху, батько з матусею також зажадали послухати музику, наче ніколи не мали такої нагоди. Магда сіла до піаніно, але зустрілася поглядом з Матеєм і завмерла, відчуваючи, що не зможе відтворити й найпростішої мелодії.

Узяла перші ноти, що потрапили до рук.

Шуман. «Відлуння театру».

Генрих, як завжди, став поруч і наготувався перегортати сторінки.

Магда вдала, ніби вперше бачить срібний свічник, закріплений на дашку піаніно. Навертатися на гострий язичок Марека зовсім не хотілося. Чомусь відчула себе невпевнено. Такого ніколи не траплялося навіть на екзаменах та музичних вечорах. Пауза затяглася, і на допомогу Магді поспішив новий знайомий. Саме через його погляд сталося це незрозуміле заціпеніння. Бацевич поставив ліворуч од неї стільця. Баронові довелося поступитися місцем і стати позаду Магди. Вся його поза показувала, що він має якісь ефемерні, лише йому відомі права на цю дівчину. Пан Матей тим часом звернувся до хазяїв:

– З вашого ласкавого дозволу, спробуємо з панною зіграти на чотири руки.

Кров шугнула Магді в голову.

На чотири руки? Без жодної репетиції? Хіба це можливо?

Але почула тихий доброзичливий голос:

– Грайте, моя панно, не хвилюйтеся. Все буде чудово: я впіймаю мелодію. Все буде гаразд. Я обожнюю Шумана.

Магда кивнула.

Її руки неначе прокинулися: поки дівчина вагалася, вони аж скучили за чорно-білими клавішами. Як спрагло торкнулися їх! Таку жагу могла втамувати лише музика, що набула сакрального змісту вже під час перших тактів басового акомпанементу. Тонкі та вправні пальці цього чоловіка не схибили жодного разу. Але… Але вибачайте, панове, Шуман ніколи нічого такого не створював! Звична мелодія оберталася на імпровізацію, варіацію, зрештою, на музичне хуліганство. Вважайте, як хочете, проте… Проте з балкона до зали повернувся старий доктор, не докуривши люльки. Недогадлива Кася завмерла з тацею в руках. Молоді чоловіки забули, що тримають повні келихи угорського вина з неповторним букетом…

Відзвучав Шуман, і в залі запанувала тиша. Не мертва, байдужа тиша, а та, що на концерті передує бурхливим оваціям. Доктор підійшов до доньки:

– Магдо, доню, так ти ще ніколи не грала! Пане Матею, де ви так віртуозно навчилися грати? Та ви не хімік! За вами консерваторія плаче!

– Дякую, пане Станіславе! Музика – тільки захоплення. Моя матуся була мені за вчительку – не міг же я відмовитися. Вона дуже любила музику. Іноді музичу, не більше. А от панна Магда – справжня віртуозка.

І Матей Бацевич галантно поцілував їй руку. Дівчина шкірою відчула ніжність його губ. Це було так приємно! Його дотик не був такий огидний, як баронові поцілунки. Навпаки, Магда не стримала усмішки, і Матей спіймав її радісний зацікавлений погляд.

У залі запанував святковий настрій.

– Публіка й далі вимагає концерту! – радісно крикнув Марек, якому з цілком зрозумілої причини море було вже по коліна.

– Просимо, Магдо, Матею. Грайте ще, – лунав хор збуджених голосів.

Серед того хору не було тільки голосу барона, який, хоч і хильнув добряче, відчув шостим, напівтваринним, чуттям: у цій залі відбувається щось страшне й непоправне в його долі. Як зарадити цьому, він не знав…

Магда відверто глянула на Матея і, вперше побачивши його зблизька, здивувалася: обличчя натхненне, чисте, з невеликими розумними очима. Таке красиве обличчя не зміг зіпсувати навіть завеликий ніс із замалими чутливими ніздрями, прямий і гострий. Цей чоловік мав якусь таємницю привабливості: ніхто з компанії навіть напівжартома не висміяв ані завеликого носа, ані худої виснаженої статури. Лихий на язик Марек жодного разу не дозволив собі глузувати з пана Матея. Навпаки, просив її не кепкувати. А от Гогенцоллерну і в живі очі, і позаочі перепадало повсякчас. За його гладкість, солдафонство та прямолінійну правдивість у міркуваннях. Брат не попускав баронові ні в чому!

Думаючи про це, Магда грала і грала. Наче сп’яніла. Наче уві сні.

Матей розгортав ноти й обирав твір. Вона погоджувалась – і мелодії пливли над будинком, над містом, над землею…

Нарешті вони втомлено перезирнулись, і Матей підвівся.

– Чудовий дует у нас сьогодні народився. Пане Бацевичу, ви таки вмієте грати, – старий доктор, досвідчений меломан, був у захваті.

– Може, заграєте ще щось? – попросила пані Зося. – Така приємність вас слухати!

Матей запитливо глянув на Магду. Дівчина світилася радістю.

– Що гратимемо? Здається, ми виконали все, що я вмів.

– Може, Шопена? Дуже люблю його вальси…

– Залюбки!

І зала знову потонула у вирі звуків.

Нещасний барон бачив, як ближче до Магди пересунув стільця цей огидний вискочень у старих, немодних черевиках і потертому костюмі, як червоніли Магдині щоки, як вони перезиралися й розуміли одне одного без слів. Генрих злостився, дратувався, дивлячись на це неподобство, і спорожнював келих за келихом. Але вино не допомагало…

Коли гра скінчилася, хтось голосно видихнув:

– Я обожнюю таку музику!

І нещасний барон луною повторив:

– Я теж люблю музику!

– Але без взаємності, – докинув Марек.

І всі голосно засміялися.

Фон Штаубе пополотнів. На допомогу йому прийшла хазяйка дому:

– Мареку, ти нечемно ставишся до гостей. Твій невдалий жарт образив Генриха (вона так фамільярно, по-домашньому називала барона). Порядні люди в таких випадках просять вибачення.

П’яний і веселий Марек підійшов до барона й по-приятельському поплескав його по плечу:

– Вибач, брате. Я мав на увазі тільки те, що ти не граєш на піаніно. А чому ці невігласи сміялися, їй-богу, не знаю. Але якщо я тебе смертельно образив – присилай секундантів, змию свої слова… Навіть не знаю, чим їх змити. Треба поспитати в Касі: вона добре знається на цьому…

Марек кумедно витріщив очі.

Усі знову засміялися. Ох, цей блискучий сміх! Уся фамілія Свідзинських мала напрочуд здорові й гарні зуби. Фон Штаубе теж спромігся вичавити криву посмішку й пішов у дальній кут кімнати, де стояла невелика софа й маленький низенький столик зі старовинним годинником, прикрашеним нагорі двома фігурками: юнак і дівчина натхненно грали в шахи, не помічаючи, як повз них проминають години, тижні, місяці, роки… Він давно уподобав цей годинник-статуетку, уявляв замість фігурок себе й Магду: вони – разом, і повз них нестримно летить час, але щасливі його не помічають. Він, барон, так галантно поводився з нею, не дозволяючи ані словом, ані жестом вийти за межі пристойності, бачачи її своєю майбутньою дружиною. І що тепер? Цей миршавий професор цілком полонив увагу дівчини. Сьогодні ввечері його взагалі ніхто не помічає!

Штаубе ще посидів трохи, а тоді пішов до дверей, сподіваючись, що його окликнуть і вмовлятимуть побути ще трохи. Однак ніхто не звернув на нього уваги. Навіть пані Зося.

Спускався сходами, міцно тримаючись за поруччя: алкоголь і роздратування стукнули в голову, бракувало повітря. Нарешті дістався першого поверху, де чемна служниця, не дивлячись йому в очі, подала пальто й модний ціпок, що мав головку зі слонової кістки. Ображений невідь на кого чи на що молодик промовив, насилу стримуючи розпач:

– Музика – річ приємна, але це не привід забувати про гостей!

– Що ви таке кажете, пане бароне! Ви тут не гість, а близький друг, – відповіла Кася заспокійливо, хоч і не дуже дипломатично. – Гість сьогодні – пан Матей. А як він грає! Я такого ще не чула! Де там нашій Магді до нього!

Барон зневажливо глянув на служницю скляними очима й нічого не відказав. За ним рипнули двері, відгородивши його від звичного товариства, від звуків тепер чужих веселощів.

Холодне повітря трохи привело барона до тями, і тоді образа, сум, злість та відчай накрили його чорними крилами.

Потоптався на ґанку: навіщо пішов геть? Не повертатися ж назад…

Тим часом згори, крізь відчинені балконні двері, долинули звуки модного танго. Магдин голос, не дуже сильний, але глибокий і приємний, заспівав:

Після шикарного чуттєвого пасажу розсипчастих рояльних звуків заспівало вже два голоси:

Барон швидко пішов геть, а навздогінці линуло:

Грай, Магдо, грай! До чого дограєшся?

Йому закортіло ще більше сп’яніти. Іноді, за компанію, він так напивався, навчаючись у військовому училищі! От і тепер слід притлумити неусвідомлену тривогу про втрату, про фатальну помилку і власну нікчемність.

Почуття наплинули й потопили барона, не залишаючи повітря та надії, що вдасться виборсатися на поверхню. Але прохолодний вітерець прийшов на допомогу, заспокоїв, прояснив думки.

Фон Штаубе зупинив таксі, поїхав до поштамту й послав батькам рішучу телеграму про своє бажання терміново одружитися. Повернувся додому і впав у сон-забуття. Без марень, без сновидінь. Наче цілісінький день виконував важку фізичну роботу.