Розбійники з лебединого шляху

ЗАКОН І ЗЛОЧИН

«Люди, які вирушають у море, можуть вважатися мертвими. Ті, ідо повертаються, народжуються вдруге», — говорили у Північній Африці.

Мореплавство завжди було небезпечним. І чим далі зазирати в минуле, тим більшою виявлялася небезпека. Малі, примітивні суденця, прості навігаційні прилади, низький розвиток мореплавської науки — все це спричинялося до того, що моряки рідко доживали до сивин.

Епоха великих географічних відкриттів стала також епохою швидкого розвитку кораблебудування і навігаційної науки. Але деякі океанічні плавання таїли в собі нові небезпеки. Часто з кількох сотень чоловік корабельної команди, яка вирушала в далекий морський похід, на батьківщину поверталося кілька десятків (наприклад, з експедиції Магеллана). Решта гинула від рук тубільців, екзотичних невідомих хвороб або в боротьбі з грізною стихією.

Але напади аборигенів та страшні шторми траплялися не щодня. Найбільше дошкуляли морякам епохи вітрильників умови життя на суднах. Аж до часів Кука від 30 до 50 відсотків команди, яка пускалася в далеке плавання, помирало від цинги. Одноманітне харчування, що складалося переважно з сухарів і солонини, не забезпечувало моряків потрібною кількістю вітамінів. Праця на високих щоглах, яка вимагала постійної готовності, була надто ризикованою за найменшого хвилювання в морі. Та ще й душні, тісні, вогкі кубрики, в яких, коли вдасться, моряк міг кілька годин поспати, не скидаючи просоленої роби. Його руки від постійного хапання за такелаж і натягування шорстких канатів не вигоювалися від ран, а від всюдисущої вологості дошкуляв ревматизм, дерев'яніли суглоби. За кожну провину на нього чекала тяжка кара. Однією з найм'якших була кара зануренням у воду або шмагання відомим в англійському флоті дев'ятихвостим котом, тобто канчуком, що складався з дев'яти окремих пасом. Якщо провину визнавали значною, — бідолаху карали протягуванням на канаті під кілем судна. Г. В. ван Лун, автор «Історії відкриття морів», так описує це Покарання:

«Це була досить складна операція. До рук і ніг засудженої на покарання людини прив'язували канати. Канат, прив'язаний до ніг засудженого, протягували під кілем корабля і пропускали через блок, розміщений на кінці однієї з рей. Потім його викидали за борт і витягували наверх з іншого боку корабля. Те, що залишалося від нього після цієї операції (осуджений часто бував покалічений мушлями та іржавими цвяхами, що стирчали з корпуса корабля, і помирав від втрати крові), віддавали корабельному лікарю, який промивав рани сумішшю води і рому й залишав нещасного на примху власної долі».

До речі, протягування винуватців а чи то полонених під кілем практикувалося піратами ще в античні часи. Це покарання (чи катування?) яскраво ілюструють малюнки на стародавніх вазах. Отже, питання — чи пом'якшувалися звичаї з плином часу — залишається відкритим.

Якщо моряк помирав, його тіло зашивалося в сувій полотна і, обтяжене кількома гарматними ядрами, викидалося за борт.

Найважчими провинами були: бунт, боягузтво, вбивство під час бійки, одночасне вербування на кілька кораблів одразу. В останньому випадку винуватців вішали. Під час плавання, яке тривало рік або й два, життям моряка гендлював капітан, який мав на кораблі абсолютну владу. Або Пан Випадок у вигляді грізного шторму чи хвороби.

Тому флотам багатьох держав завжди не вистачало охочих до морського ремесла. Новобранців, як правило, набирали з приморських міст силою. Часто покидьків суспільства або переслідуваних законом. Команда пересічного корабля, який ходив у XVI–XVIII століттях з Європи в заморські колонії, складалася зазвичай з людей, незадоволених своєю долею, вороже настроєних проти капітана й офіцерів. А ще найважливіше, вони не дуже цінували як власне, так і чуже життя. Це були жорстокі, позбавлені ілюзій щодо свого ремесла і разом з тим авантюрні, жадібні до пригод люди. В цьому, мабуть, крилися головні причини бунтів корабельних команд і, як наслідок, несподіваного розсміху «веселого Роджера» на багатьох суднах світового океану. Потім поглинала жадоба багатства, думка: хай йому чорт! — або померти від цинги, або під канчуками (дев'ятихвостими котами). Чи, дасть Бог, загинути в бою, але перед цим «порозкошувати». Для розбишак результат розважань був відомий.

Все залежало від конкретної організації, досвідченості ватажка змовників і конспірації. Бо на кожному кораблі капітан мав інформаторів, свої «вуха й очі». В документах британського Адміралтейства, які зафіксували корабельні бунти XVIII століття, прямо зазначається, що в більшості офіційно зареєстрованих випадків «причиною порушення субординації матросами була особлива жорстокість капітанів і відсутність турботи про команду з боку офіцерів».

Якщо змова вдавалася, капітана й вірну йому частину команди висаджували на безлюдному узбережжі або кидали в човнах у відкритому морі. Бунтівники ж на всіх вітрилах йшли в якийсь закапелок світу, де ще не чули про державну владу, аби присвятити себе «солодкому ремеслу». Там вони обов’язково обирали нового капітана, якщо старий не приставав до змови. (Хоча траплялося й навпаки. Пригадаємо Еврі, Кідда, де Сото). І, звичайно, новоявлені пірати підшукували собі криївку, де відпочивали після походів і влаштовували оргії. До речі, у пригодницьких романах описи цих оргій виходять за будь-яку межу. Нафантазоване бажане видається за дійсне. Залишмо це на совісті авторів.

У тих криївках пірати розробляли собі подальші плани, плани нових походів. Їхні ватажки чудово розуміли, що насамперед їм повинна «світити планида» — щастя. Все залежало від щастя. Будь-хто із шукачів цього щастя міг діяти безкарно упродовж багатьох років, але й міг тут же загойдатися на реях королівського корабля. Отож, насмілившись на бунт, моряки одразу ставали поза законом, згідно з яким їх переслідували власті. У боротьбі з піратами дозволялося все. І навпаки. Ніхто, окрім хіба деяких піратів, не дотримувався правил чесної боротьби. З самого початку велася нерівна і безжальна війна, в якій ніхто не мав надії на перемогу.

В таких умовах морські розбійники виробили специфічну, пристосовану до їхнього ремесла, мораль. Багато її засад, які колись викликали здивування й обурення, сьогодні видаються прийнятними. Скажімо, ідеологія анархізму. Національна приналежність у піратів майже не відігравала ролі. Якщо хто й цікавився нею, то тільки для того, щоб не пограбувати зненацька корабель однієї держави з дозволу іншої.

З цього приводу виникла своєрідна філософія піратського життя. Морські розбишаки рідко замислювалися над своїм майбутнім і взагалі не думали, що буде взавтра. Бог дав день, Бог дасть хліб! Живи, як можеш! Життя — одне! Задля хвилинного, ба навіть секундного задоволення вони ладні були віддати своє життя. Хай їм грець, з отим «дармовим» багатством. Пірати щохвилини навдивовиж були готові до смерті, сміялися з неї, без вагань ідучи на нерозважні вчинки. Вони гордо називали себе «пропащими людьми» або «людьми, у яких немає майбутнього». Мали час між боями — пиячили, влаштовували поєдинки, змагаючись, хто краще володіє зброєю. І, звичайно… знущалися з жінок і полонених, маючи від цього садистське задоволення.

Описи жорстоких сцен часто повторюються в літературі, присвяченій піратським діям. Багато з них вигадані авторами. Звичайно, наші герої були жорстокими людьми. Серед них траплялися й садисти: Монбар Екстермінатор, який підсмажував іспанців на рожні, Чорнобородий, який збиткувався над полоненими, а потім убивав їх, або капітан Лоу, який розтинав своїм жертвам животи, відрізував вуха, носи і губи, а потім наказував жертвам їсти їх з сіллю і перцем.»

Але подумаймо! Піратська жорстокість блідне, якщо зіставити її з типовим «набором» знущань, що їх застосовувала свята інквізиція. Піратська затятість здається дитячою примхою, якщо порівняти її з немилосердною затятістю релігійних воєн. Пригадайте паризьку Варфоломіївську ніч і «замирення» цілих міст з іновірцями під час Тридцятилітньої війни. Мабуть, Монбар мав рацію, коли казав: «Здається, провидіння послало піратів, щоб вони покарали іспанців, які пролили стільки крові індіанців». Читаючи жахливі описи піратських жорстокостей, варто пам'ятати, що не менш жорстокі сцени тортур і вбивств розігрувалися у королівських володіннях, але набагато частіше, ніж у піратських криївках і на борту піратських суден. Суспільство часто ставилося поблажливо до садистів і підступних людей, котрі на «законних засадах» злодіювали, і злочини піратства вже не здавалися неймовірними. Про це говорила відома морська розбійниця Мері Рід:

«І якби не загроза зашморгу, то всі боягузи захотіли б стати піратами і так запаскудили б моря, що відважні здихали б з голоду. Отже, якби пірати це вирішували, вони не захотіли б скасувати для себе ув'язнення і кару смерті, страх перед якою примушує деяких боягузів та гультяїв дотримуватися засад пристойності. Бо багато таких, що зараз кривдять удів і сиріт, захотіли б грабувати на морях, і води були б забиті негідниками, як суша».

Відома піратка напевне перебільшила, але привернула увагу до важливої проблеми. В несправедливих класових суспільствах піратство було останньою, розпачливою формою громадянського протесту. Людина, яка не могла знайти справедливості в урядових установах, намагалася добитися її неправовим шляхом. Для властей це був небезпечний злочинець, а для знедолених — герой, про якого складали пісні й легенди.

Сьогодні, через століття, важко однозначно оцінити піратство. Трактувати його тільки з погляду права чи покластися на наше почуття справедливості? Чи піддатися чарам романтизму? У будь-якому разі не забуваймо, що для більшості морський розбій став таким же ремеслом, як інші, тільки ризикованішим і престижнішим водночас. Один з героїв книги Чарльза Джонсона «Бартолом'ю Роберте», якого запитали про мотиви, з яких він подався в пірати, щиро визнав, що не спускав, коли ним розпоряджалися зверху начальники, а в морських мандрах він призвичаївся до гонитви за новизною і до непостійності долі. На звичайній службі стіл бідний, платня низька і праця тяжка. А тут щедрість і ситість, розкоші і вигода, свобода і сила.

ВІРУВАННЯ, ЗАБОБОНИ І ЕМБЛЕМИ

Пірати, як усі морські народи, які постійно мали справу з грізною, сліпою стихією, були людьми забобонними. Монотонність корабельного життя, тривала відсутність контактів з людьми на суходолі сприяла споглядальності та роздумам. До того ж на морі траплялося стільки випадків і явищ, що їх важко було осягти розумом, якось витлумачити. Рідко хто з них мав бодай пристойну освіту, тому головним авторитетом для цих «дітей моря» залишалася Біблія або своєрідне зібрання давніх морських забобонів, що по-своєму тлумачили будь-які прояви життя.

На піратських кораблях розповідали про південні моря, де спека така велика, що дерев'яні корпуси кораблів спалахували, про Саргасове море, у водоростях якого знаходили погибель багато суден, згадувалися страшні морські потвори, які могли проковтнути цілий корабель… Легенди застерігали проти сирен — підступних дівиць з риб'ячим хвостом, проти магнітних скель, що витягували з дерев'яного корпусу судна всі залізні цвяхи, проти зустрічі із «Летючим Голландцем»… Коли траплялася небезпека, пірати молилися до Святого Кристофа — опікуна подорожніх і святого Еразма — патрона мореплавців.

Серед моряків побутувала думка, що успіх плавання залежить не тільки від мужності та спритності команди, але також від «щасливої аури» капітана і самого корабля. Після кількох невдач майже всі доходили висновку, що в когось із них «зла аура», і треба вибирати нового капітана або залишати «нещасливий корабель».

Як на те, практикувалися різні магічні способи зміцнення здоров'я, досягнення «щастя» в бою і коханні. Лео Кальтенберг у своїй цікавій книжці «Чорні вітрила сорока морів» зібрав чимало морських заклять і магічних приписів. Скажімо, він наводить спосіб, як досягти, щоб «у сутичці не бути пораненим».

«Викарбуй на семикутній пластині, гартованій із семи металів, напис, устроми її в ручку меча або в сам меч, тоді поранив свого неприятеля, а він тебе не зможе поранити. А слова напису такі: «Це меч Адонаї та Гідеона».

Важливим у піратській практиці був також ритуал, який виконувався для того, «щоб корабель по морю гарно йшов».

«На мідну семикутну бляшку після заходу сонця треба ці слова написати і через сім днів у той же час, коли вони були писані, бляшку обкурити. Восьмого дня, як корабель має вийти в море, покласти її наспід під велику щоглу, то свою подорож щасливо, без нещасть відбудеш. Слова напису: «Твоє провидіння, о Боже-Отче, хай править мною, щоб Ти мені дорогу в морі торував і впевнено пливти дозволиш серед хвиль».

Проявом віри в магію стала повсюдна звичка до різних амулетів. Вони призначалися для охорони здоров'я і життя власника, забезпечення йому щастя. Амулети виробляли з найрізноманітніших матеріалів: галузок шляхетного корала, шматків бурштину, золотих самородків. У мусульманських піратів дуже цінувався амулет, що зображав «руки Фатіми» на міді або золоті. Африканські розбишаки віддавали перевагу зображенню пантофлі Магомета, кожен з них носиш шкіряну торбинку зі згортком, на якому було написано кілька сур із Корану. Вікінги чіпляли на шию амулети, що символізували «молот Тора». А християни полюбляли різні хрестики і ладанки. Цінними амулетами вважалися уламки зброї, видобуті з ран. Їх, як правило, оправляли в дорогоцінний метал і носили на грудях, щиро вважаючи, що вони охороняють від кулі і шаблі у бою.

Кальтенберг писав:

«Особливий, магічний смисл мав піратський «побратимський» амулет. Найчастіше це була невеличка ампула з видовбаного, а потім висушеного малого кактуса. У ту кульку з надрізів на передпліччях зціджували кров тих, хто братався. До крові додавалася грудочка землі, на якій стояли під час урочистого акту обидва побратими. Потім кульки обліплювалися воском. Якщо один з побратимів одержував від другого — байдуже, за чиїм посередництвом — кульку, він мав кинути все і поспішити на допомогу товаришеві, що подавав таким чином йому знак».

Цей звичай нагадував індіанський спосіб братання. Він особливо поважався піратами. Взагалі, існувало небагато спільнот, де б так високо цінувалася взаємна лояльність і солідарність.

Магічне значення мав також піратський прапор. Спочатку він був червоний, як на бойових символах англійського і французького флотів. Червоний колір означав основну рису піратського ремесла — постійну готовність до бою, спрямованість на війну з усіма. Частенько пірати піднімали на щоглах і чорні прапори — символи розриву з усім світом, зв'язку з диявольськими силами. Зв'язок зі світом темряви, зла і гріха мали символізувати й чорні вітрила. Але водночас вони виконували також певну тактичну роль. Споряджений чорними вітрилами корабель довше залишався непоміченим на тлі темного моря, і це давало піратам більше шансів заскочити жертву зненацька або швидше щезнути.

Червоні або чорні прапори прикрашалися різними емблемами. Найчастіше вживалися символи смерті: череп, перехрещені кістки, людський кістяк. Використовували також зображення драконів (що полюбляв Чорнобородий), різні типи зброї і символи минулого часу, що означало плинність людського життя, його недовговічність, марноту. Цим особливо захоплювалися карибські буканьєри. На їхньому чорному прапорі виділявся череп з перехрещеними кістками, а над ним — пісочний годинник. Такі прапори мали кораблі Бартолом'ю Робертса «Ройял Форчун» і «Гуд Форчун». На кожному з них була намальована смерть з клепсидрою в одній руці, зі списом у другій. Знизу — серце, з якого стікали три краплі крові.

Піратський прапор — вираз піратської філософії. Його кольори та емблеми привертали увагу до розбійного ремесла. Вони свідчили про війну з усім світом, постійну погрозу, низьку вартість людського життя. З часом емблеми смерті стали переважати над іншими символами, і піратський прапор уніфікувався. Залишилося чорне тло, перехрещені кістки і череп. Цей прапор стали використовувати практично скрізь як єдиний символ розбишацтва. Англійці жартома чи всерйоз прозвали його «джолі Роджер», тобто «веселий Роджер».

НАЙПЕРША ЦІННІСТЬ — ДОБРО СПІЛЬНОТИ

Піратський світ являв собою, так би мовити, альтернативу світові легальному. Це особливо проявлялося в організації. Упродовж багатьох століть це були безкласові спільноти, організовані на демократичних засадах. Більшість важливих рішень, що стосувалися всіх членів об'єднання, приймалася шляхом голосування. Вікінги робили це на тінгах — зібраннях вільних членів родів. У берберійських піратів вищою формою влади (перед тим, як Туреччина почала призначати деїв і беїв) вважалася так звана тайфа — рада реїсів (капітанів). Карибські буканьєри планували свої походи, ділили здобич, обирали ватажків на спільних зібраннях. Найвищим проявом піратської демократії було ідеальне суспільство Лібертатії, засноване Міссоном.

Рівність усіх членів піратської спільноти проявлялася у багатьох інших звичаях. Кожен з команди мав право зажадати для себе порцію провіанту, яка призначалася капітанові, якщо вважав, що вона хоч на крихту більша, ніж звичайна. Вільнолюбство проявлялося і в цілковитій зневазі до флотських порядків. На кораблях зазвичай не визнавали обов'язкових команд, ніхто не носив мундирів і знаків розрізнення, ніхто нікому не віддавав честі.

Піратські капітани, як правило, обиралися більшістю голосів, авторитет здобувався власними силами, досвідченістю, вправністю у володінні зброєю або навігаційними здібностями. Часом — жорстокістю і грубим дотепом. Абсолютна влада належала капітанам тільки на час походу, та й то лише з тактичних міркувань. Також під час плавання і морських баталій, коли треба було миттєво приймати рішення і ще швидше їх виконувати. Часу на наради й суперечки не вистачало.

Якщо капітан добре знав свою справу, він одержував значну частину здобичі, до його порад уважно прислухалися. Але коли він підводив у бою або під час шторму робив щось не те, його могли висадити на безлюдному острові або залишити в шлюпці у відкритому морі. Так сталося з капітаном Едвардом Інглендом, одним із останніх карибських розбійників, який 1720 року прибув з Нью-Провіденса на Мадагаскар. Так закінчив жорстокий капітан Лоу. Коли він знущався з полонених, його «колеги» ставилися до цього байдуже, але коли він убив одного з їхніх товаришів, розгнівані «джентльмени» викинули його в човен у відкритому морі без води, провіанту і весел.

Коли після смерті Г. Девіса пірати обрали своїм капітаном Бартолом'ю Робертса, останній уклав своєрідний кодекс, у пункті першому якого зазначалося:

«Кожен товариш має голос у важливих справах, має рівну частку у свіжій провізії і спиртних напоях, добутих в бою, і має право користуватися ними за своїм бажанням. Хіба що при їх нестачі доведеться обмежити споживання».

Рівність у розподілі всього фіксувалася на самому початку кодексу. Робертс діяв, скажімо, так, як король, що вступав на трон: гарантував давні привілеї і шукав підтримки підлеглих. Вживання алкоголю в необмеженій кількості належало до головних принад «золотої піратської вольності». Але далі у кодексі зазначалося, що «кожного, хто ошукав би товаришів хоча б на долар, укравши із запасів провіанту, коштовностей чи монет, чекає кара марунування».

Чарльз Джонсон пояснює, що «марунування» — це «варварський звичай залишити винуватця на пустельному березі, мисі або острівці тільки з мушкетом, кількома кулями, пляшкою води і рогом пороху, аби нещасний протримався або помер з голоду».

Ошукати товариша — найтяжчий гріх з погляду піратського кодексу. Суворо каралися зрада таємниць спільноти або ненадання допомоги товаришеві.

Виживання піратів у ворожому оточенні значною мірою залежало від солідарності й вірності її членів. Тому найсуворіше, переважно смертю, каралося порушення цих засад. На горло карали за дезертирство, самовільне залишення бойового порядку. За легкі провини передбачалося шмагання і штраф. Поширене покарання — так зване «право Мойсея»: винуватця сильно періщили дванадцять разів бичем.

Суперечки між окремими членами команди розв'язував капітан або спеціально скликаний суд.

Джонсон писав:

«Піратський суд визначав справедливість дещо інакше, ніж багато судів, обтяжених легальними актами. У піратському середовищі не наймали адвокатів, не практикували підкупів свідків, не перетягували на свій бік присяжних, не перекручували і не переінакшували духу права, не ускладнювали і не затемнювали справи недоречностями, фаховою термінологією і непотрібною класифікацією».

Усе вирішувалося в поєдинках. Билися зазвичай до першої крові, після чого заспокоювалися. Як писав Есквемелін, сутички траплялися не дуже часто, бо пірати «у своїх стосунках приязні, милосердні й запобігливі до того, що коли один з них захоче чогось, що має другий, той одразу віддає йому те щось».

Ділилися всім: харчами, ромом, навіть жінками. Найголовнішим для них залишалася спільнота. Що зі сльозою на очах підкреслювали мислителі XVIII століття, закликаючи повернутися до природи, до її простих, справедливих засад.

У той час, коли не існувало соціального страхування, карибські пірати гарантували кожному учасникові морського походу відповідну до його трудового та бойового внеску частину здобичі, а також матеріально забезпечували калік і родичів полеглих. Ось що писав з цього приводу Есквемелін:

«Під час… наради вони укладають письмову угоду, положень якої зобов'язуються дотримуватись… В угоді дуже докладно обґрунтовується, яку частку отримує кожний із фонду, який складе спільна здобич, згідно з правилом: немає здобичі — немає оплати. Передусім зазначається, скільки капітан матиме за свій корабель, а потім уже винагороди для корабельного теслі або корабела, який цей корабель каренував (очищав підводну частину. — Ред.), споряджав і лагодив такелаж… Потім відкладають з фонду близько двох песо на харчування, а також двісті п'ятдесят песо для винагороди досвідченому хірургові за його скриньку з ліками, а наприкінці писемно обумовлюють відшкодування для кожного пораненого або скаліченого під час походу. За втрату правої руки призначають шістсот песо або шість невільників; за втрату лівої руки — п'ятсот песо або п'ять невільників; за праву ногу — п'ятсот песо або п'ять невільників; за ліву ногу чотириста песо або чотири невільники; за одне око сто песо або одного невільника; за палець на руці таку саму плату, як за око».

Кожен буканьєр обирав собі товариша, який ставав його найближчим довірником, а в разі його смерті, якщо не було інших спадкоємців, перебирав після нього майно.

Удатність кожного походу значною мірою залежала від мужності і дисципліни його учасників. А особливо — від зневаги до смерті. Піратам не було чого втрачати, а одержати вони могли чимало. Сміливість — характерна риса піратів усіх часів. Друга після свободи. Як писав Есквемелін, капітан ван Хорн не прощав будь-якого прояву слабкості. Під час бою він оглядав свою команду і, коли бачив у когось прояви страху, тут же убивав його.

Так було і з дисципліною. Непідвладна жодному панові, вічно п'яна громада, що не визнавала будь-якої зверхності, під час походу перетворювалася в чіткий, підпорядкований одній особі підрозділ. Один з полонених, пригадуючи своє перебування на борту піратського судна, писав, що, всупереч поширеним уявленням, на їхньому кораблі панувала чітка дисципліна, а служба правилася краще, ніж на кораблях Індійської компанії.

Помилкові думки висловлювалися також про релігійність піратів. Вони самі у цьому винні, оскільки охоче уявляли себе особами, «проклятими людьми й Богом», «друзями диявола», «останніми людьми». Насправді, як і всі, вірили в Бога. Навіть більше, ніж хтось із сучасників. Серед них рідко траплялися такі вільнодумці, як Грамон, котрий не приховував своїх атеїстичних переконань. П. Лабат брав участь у месі, яку правили для буканьєрів, і став свідком характерного випадку: капітан Данієль застрелив одного з учасників меси за те, що той не зняв капелюха, коли підносили дароносицю. Зробив він це «на карб іншим» за мовчазною згодою піратської громади.

КОРАБЛІ І ТАКТИКА БОЮ

Основним знаряддям праці піратів був корабель. Кар'єра морського розбійника починалася із захоплення більш-менш пристойного судна. Найчастіше це відбувалося внаслідок змови, коли збунтована команда перебирала владу над кораблем. Карибські пірати починали з викрадання звичайного човна (піроги), а потім уже добували собі більші судна, аж поки не захоплювали бажаний корабель.

Ті, що мали постійні бази на березі, часто самі будували судна. Давні хроніки свідчать, що на потреби анатолійських піратів працювали організовані ними корабельні та зброярні. Будували собі кораблі й вікінги, берберійці, легендарні жителі Лібертатії.

З огляду на специфіку свого ремесла пірати найвище цінували легкі, маневрені й передусім швидкі судна. Ці якості відігравали вирішальну роль у їхній «роботі»: швидко наздогнати жертву, взяти її на абордаж і тут же втекти.

За античних часів улюбленими піратськими суднами були хеміоли і лібурни. В середньовічній Європі боялися «довгих кораблів» вікінгів, оздоблених різьбленими міфічними звірами дракарів і снеккарів. Берберійці успішно користувалися весельно-вітрильними фелюками, а також більшими кораблями: галерами, півгалерами, галеонами і шебеками. Карибські пірати полюбляли бригантини, які являли собою поєднання індіанського човна з європейським вітрильником. У XVIII столітті розбійники найчастіше використовували невеликі, але добре озброєні фрегати або ще менші корвети. В Індійському океані і китайських морях піратські кораблі мало чим конструктивно відрізнялися від типових для тих вод суден. Були це арабські дови, малайські прави і китайські джонки.

Захопивши якийсь корабель, пірати часто його переробляли, пристосовуючи до власних потреб. Нерідко нарощували борти, підсилювали артилерію, будували абордажні помости, вищили щогли, аби таким чином збільшити швидкість. Це, правда, призводило до втрати однієї або навіть усіх щогл під час шторму чи бурі.

Досить різноманітна у своїх проявах піратська тактика ведення бою зводилася, власне, до кількох основних положень. По-перше, вони рідко атакували сильно озброєні кораблі, зокрема військові. По-друге, намагалися маневром обманути намічену жертву, заскочити її зненацька і таким чином забезпечити собі додаткову перевагу. Щодо різних хитрощів пірати не мали собі рівних.

Особливо славилися цим карибські буканьєри. Нападаючи зненацька, вони не тільки захоплювали сильно озброєні кораблі, а й цілі міста, що їх обороняли численні військові підрозділи. Демонстрували, скажімо, фальшивий прапор, приховували можливості свого судна: пливли не на вибраних вітрилах або тягнучи за собою плавучий якір. У потрібний момент все ставало на свої місця: якір раптово піднімався, вітрила розгорталися; жертва потрапляла в пастку.

На прибережне місто пірати намагалися висадитися якомога непомітніше, вночі, щоб вранці несподівано атакувати його оборонців. Наближаючись до берега вдень, скажімо, вікінги і буканьєри ще в морі клали щогли на своїх низьких суднах, щоб якомога довше залишатися непоміченими. Підходили з боку сонця. Коли доходило до безпосередньої сутички, без вагань, відважно вступали в бій. Перемагали навіть численніші команди завдяки кращому озброєнню, рішучості та власному досвідові у бою.

Піратська атака починалася зазвичай з демонстрації. Перебуваючи уже в безпосередній близькості від жертви, розбійники «ахкали» з гармати і вивішували «веселого Роджера». Якщо атаковані тут же піднімали руки вгору, нападники дарували їм життя. Але якщо… то після короткого, але ураганного артилерійського обстрілу пірати підпливали до супротивника і зчіплювалися з ним. Потім кидалися у рукопашний бій, в якому завжди перемагали. Поміж такелажу вони розставляли відбірних стрільців, які полювали за найактивнішими оборонцями атакованих. А вже потім розбійники бралися за своє: грабували судно. Здобич складали під головною щоглою, не залишаючи собі бодай дрібної монети, бо це зазвичай суворо каралося. Траплялося, що й капітана ганили, вимагаючи, щоб той виказав, де сховано корабельну касу. Потім нещасливців геть усіх убивали або кидали в шлюпках у відкритому морі. Милували тільки тих, хто виявляв бажання прилучитися до піратської громади. Ну і, звичайно, ділили здобич, влаштовували велику пиятику.

Щонайбільше кожен пірат жадав мати гарну зброю. Він її щодень плекав, чистив, вправлявся у володінні нею. І дехто досягав певних вершин у цій справі. За гарну шпагу або два інкрустованих пістолети кожен готовий був заплатити найвищу ціну.

Пристрасть до зброї простежувалася у розбійників усіх часів і народів. І це зрозуміло: від зброї залежало їхнє життя, вона була мірилом престижу у злодійському середовищі.

НЕВІДПОРНА ЗОВНІШНІСТЬ

Можливо, це й дрібниця, але досить цікава. Тому згадаймо зовнішній вигляд пірата, його вбрання й аксесуари. Читачі пригодницької літератури, певно, дещо знають, але ми все ж скажемо кілька слів.

Усупереч портретам, які представляли пірата, вбраного з фантастичною елегантністю або у вигляді напівдикої істоти, варто зазначити, що він врешті-решт одягався набагато простіше і скромніше, ніж сучасні військові. Не скуті приписами моди, етикетом, пірати значно спростили матроське вбрання, пристосували його до умов і потреб праці на кораблі. Наприклад, злодюги Карибського моря замінили матроський вовняний костюм на полотняний. Штани, аби убезпечити ноги від шорстких канатів, подовжили до п'ят.

Озброєння пересічного пірата різнилося від прийнятого в державному флоті. Типова холодна зброя являла собою поєднання шаблі і списа зі спеціально заточеним вістрям, аби відтяти металевий наконечник від древка противника. У ближньому бою незамінним був пістолет, дво— або чотиридульний з кремневим замком, а також вдосконалені короткі мушкети, до яких прилаштовували свого роду багнети, так звані абордажні шаблі. Це своєрідне поєднання вогнепальної зброї з холодною відігравало неабияку роль.

І татуювання. Воно стало елементом піратського фольклору. Деякі дослідники пов'язують звичай татуювання з намаганням прикрити пляму, тавро, яким «позначали» злочинців. З татуйованих набиралися зазвичай корабельні команди. І, щоб вони були однакові, «мітили» усіх по-своєму. Оригінально. З часом татуювання набуло магічного змісту — вважалося талісманом.

Усупереч досить поширеним уявленням вікінги, наприклад, не були байдужі до свого зовнішнього вигляду. Вони одягалися в блузи і довгі або короткі брюки типу «гольф». Верхнім одягом служив плащ, «імпортного виробництва»— франкський або англійський. Скандинави полюбляли пряжки, брошки, персні. Зважаючи на зображення, що дійшли з епохи вікінгів, воїни мали довге волосся, заплітали бороди. Скажімо, датського конунга Свейна так і назвали — Вилобородим. Арабський хроніст розповідав, що вії у Хедебю фарбували усі — і жінки й чоловіки, і це їм дуже личило. Марнославство воїнів удовольнилося володінням коштовною, гарно прикрашеною зброєю і золотими й срібними перснями.

Чи варто засуджувати піратів, що й вони тягнулися до тодішньої моди?

ДЕ ЗАХОВАНО СКАРБИ?

Окрім переказів і легенд про піратів наші часи успадкували і їхні скарби, відшукати які не так-то й просто. Успіх у цій справі викликає, як правило, велику сенсацію. Пірати добре ховали свої багатства, вміло маскували криївки, готували пастки для шукачів, робили це в найсуворішій таємниці, часто вбиваючи свідків-спільників. Через це тільки незначну частину розбійницьких скарбів знайдено. Про існування деяких з них багато хто знає, та не знає точного місця їх знаходження. Головна причина невезіння шукачів піратських скарбів полягає, мабуть, у тому, що морські розбишаки все ж керувалися власною філософією: живи сьогоднішнім днем, а взавтра щось придумаємо. Тому здебільшого вони не поділяли гобсекову теорію накопичення й приховування багатств. Як казав Довгий Джон Сільвер, що його процитував Олександр Гробіцький у захоплюючій книжці «Скарби на дні морів», «більшість здобичі йшла на ром і добру гру — а потім поверталися на корабель у самих сорочках».

Таку ж думку висловлював Есквемелін. Коли після чергового походу буканьєри поділили здобич, вони «подалися на острів Тортуга, де… Їхнє прибуття викликало велику радість жителів. Як завжди буває, рядові пірати вже через три тижні залишилися без шеляга за душею. Все витратили на непотрібні речі або програли в карти чи кості. Незадовго перед їхнім поверненням на Тортугу туди підійшли два французьких кораблі, навантажених винами, коньяками й іншими товарами такого гатунку. Безпосередньо після їх прибуття ці напої продавалися дуже дешево, але невдовзі ціни нечувано підскочили, і галон коньяку коштував уже чотири песо».

Піратське золото швидко переходило до глибоких кишень купців і власників портових таверн. Під час найбільшого розквіту карибського розбою багато портів, що знаходилися на поодиноких острівцях і затишних затоках, з нетерпінням чекали на прибуття піратського флоту. В тих місцях навіть важкий гаманець недовго залишався повним. Пили й розважалися, поки в кишенях не з'являлися добрячі дірки. Потім знову скликали похід, визначали мету, і все повторювалося спочатку.

У той час найганебніша слава йшла про Порт-Роял на Ямайці. Це була головна база і місце відпочинку англійських буканьєрів. Звідтіля рушали в походи, тут була резиденція Генрі Моргана, сюди прибували кораблі англійської Західно-індійської компанії. Там також чекали на піратів таверни, шинки, крамниці і будинки розпусти. Все місто працювало на потреби піратів і з цього процвітало. Навзамін за забезпечення алкоголем, їжею і розвагами в руки порт-рояльців текло золото морських розбійників. Але надбані завдяки насильству скарби не принесли щастя місту. За кілька хвилин 7 червня 1692 року карибську содом і гоморру поглинуло море. Внаслідок потужного землетрусу місто, розташоване на прибережному схилі, зсунулося в море. З восьми тисяч жителів уціліло небагато. Один з них так описував катастрофу:

«Небо почервоніло, як розжарена піч. Земля здійнялася, як морська хвиля, й луснула, поглинаючи людей. З тріском завалилася спочатку двадцятиметрова дзвіниця, потім сама церква… Резиденція губернатора і королівські склади, що були за ними, впали, і їх поглинула вода. Кораблі, зірвані з якорів, з тріском билися один об одного. Деякі, викинуті хвилями, падали на дахи будинків. Голови людей стирчали з землі, яка, ніби страшні щелепи, замкнулася на їхніх тілах. Вимиті з могил трупи плавали поряд з жертвами катастрофи».

Разом з усім містом пішли під воду і нагромаджені там піратські скарби. Не бракувало сміливців, які невдовзі по тому, як море заспокоїлося, намагалися до них дістатись. Але швидко виявилося, що залишки Порт-Рояла хоч і спочивають на глибині 5-15 метрів, проте покриті шаром мулу й піску. Піратські багатства стерегли також акули, особливо численні в тому районі. 1780 року англійський адмірал Чарльз Гамільтон оглядав з поверхні води дахи затопленого міста. 1835 року поручник англійського військового флоту Джеффрі також доповідав про затоплені руїни, які назвав «Атлантидою в мініатюрі». 1859 року в цей район послали команду нирців, які побіжно оглянули неглибоку затоку, в яку зсунувся Порт-Роял.

Враження від свого перебування серед залишків затопленого міста описав по тому професійний шукач скарбів, поручник американського військового флоту Г. Е. Райзенберг:

«Пливучи повільно й обережно, я заглядав у вікна будинків до таємничих приміщень. У них панувала непроникна темрява, і я не раз вражено відсахувався, коли до мене несподівано наближалися потворні маски, бо в закапелках цих руїн чатували гігантські краби-павуки або восьминоги. Дивлячись, як зачарований, на дивні брили руїн, що вимальовувалися в голубій фосфоричній морській воді, я усвідомлював, що перебуваю в тому багатому і розпусному місті Антіл, яке звалося Порт-Роялом і одного дня зсунулося в море разом з більшістю мешканців».

Тільки розпочате 1959 року системне археологічне дослідження дало докладні знання про місто. Але, незважаючи на всі зусилля підводних археологів, натрапити на легендарні скарби Порт-Рояла не вдалося. Єдиним їхнім трофеєм була металева скриня Філіппа IX з гербами Іспанії, наповнена срібними іспанськими монетами, карбованими в 1653–1691 роках. Вину за своє невезіння деякі шукачі скарбів покладають на… дух Генрі Моргана, якого поховали на цвинтарі Порт-Рояла. Його могила була затоплена разом з містом. Нібито це він вводить в оману непроханих гостей і стереже підводні скарби. Завдяки цьому дух Моргана користувався великою популярністю серед спіритів XIX століття, які під час своїх сеансів намагалися вивідати в нього таємницю. Але, як видно, не вдалося.

Переважна більшість піратських скарбів, ретельно захованих у потаємних закутках узбережжя або на безлюдних островах, походить з тих часів, коли залишилися в минулому веселі й гостинні порти на взірець Порт-Рояла. У другій половині XVII і у XVIII столітті розбійники діяли, як правило, автономно, а їхніми базами були не людні міста, а віддалені і добре замасковані криївки. Отже, у більшості випадків пірати були позбавлені можливості погуляти на широку ногу і витратити гроші. Їхні розваги зазвичай обмежувалися пиятиками у своєму товаристві, як, наприклад, на кораблі Чорнобородого. Але не всіх це влаштовувало. Були й такі, що розуміли піратство як прибуткову справу і мали намір, достатньо забагатівши, порвати зв'язок з розбійництвом і почати нове життя в нормальному суспільстві. Власне, саме такі й ховали свою здобич, сподіваючись скористатися з неї пізніше. Ця надія не завжди справджувалася, і таким чином утворювалися легендарні скарби, які до цього часу збуджують уяву багатьох шукачів.

Слави піратської скарбниці набув тихоокеанський Кокосовий острів. Там заховав свої багатства Едвард Девіс, який у 1683–1709 роках грабував іспанські судна і міста на узбережжі Чилі та Перу. Він нібито закопав на Кокосовому острові 300 тисяч срібних реалів, 737 злитків золота і сім бочок золотих дублонів. Через сто років цей острів став прихистком пірата Беніто Боніто, якого прозвали Кривавою Шаблею. Він заховав там величезний скарб, захоплений на двох іспанських галеонах, що везли золото й коштовні камені з Акапулько на Філіппіни. Свій скарб Беніто розпорошив у різних місцях острова, скориставшись з численних печер. Входи до них він завалив з допомогою вибухівки, а людей, що йому допомагали, убив. Найбільшим скарбом, захованим на Кокосовому острові, є так званий «великий скарб з Ліми» — золоті фігури, церковне начиння, золоті монети і злитки. Це багатство підступним чином захопив Уїльям Томпсон під час війн іспанських колоній в Америці за незалежність. Томпсон, найнятий 1821 року іспанцями, мав вивезти коштовне церковне начиння з Ліми, щоб порятувати його від жадібних рук генерала Мартіна. Але, вийшовши в море, Томпсон перебив охоронців скарбу і повернув корабель у бік Кокосового острова. Острів виявився ідеальною криївкою. Від початку століття він регулярно досліджується щораз краще оснащеними експедиціями шукачів скарбів. Але до цього часу не знайдено хоча б порошинку піратського золота.

І понині не відкрито таємницю скарбів Жана Лафіта. Вирушаючи з Гелвістена в Техасі, він нібито мав на борту корабля «Прайд» багатства вартістю 10 мільйонів доларів. Оскільки дальша доля пірата невідома, неясно, чи те багатство десь заховане, чи пішло разом з ним на дно моря, чи якимось чином розійшлося по руках. Незважаючи на це, сучасні шукачі скарбів намітили на березі Мексиканської затоки кілька місць, де сподіваються-знайти заховані Лафітом скарби.

Досі шукають і багатства, що належали капітану Робертсону. Цей пірат з «посмішкою акули», який діяв на початку XIX століття, місцем зберігання своєї здобичі обрав острів Гріган у Маріанському архіпелазі. Намагаючись уникнути розголосу, він перебив членів екіпажу і полінезійських жінок, які були з ним. Коли через деякий час капітан вирішив повернутися на острів по сховане, його оточили іспанці. Робертсон обрав смерть, але скарбів не віддав.

Не спадає інтерес до величезних нагромаджень Уїльяма Кідда. До цього часу знайдено тільки невелику частину, що зберігалася на острівці Гардінерс біля Нью-Йорка. За деякими даними, багатства Кідда заховано в одинадцяти місцях на західному узбережжі Америки. В той же час в Англії знайдено нібито оригінальні, виконані самим Кіддом, карти, що показують, де він заховав свої скарби на самотньому острівці на Далекому Сході. 1952 року японська преса опублікувала не підтверджену пізніше новину, що на безлюдному острові Йокоата, що загубився в морі поблизу Окінави, знайдено «стомільйонний» скарб капітана Кідда. Автор сенсаційної інформації, однак, не вказав, у якій валюті визначено цю суму: японських єнах чи американських доларах. Це суттєво підкорегувало б її вартість. Та, здається, меткий журналіст пустив звичайну «качку». Та й вона не розхолодила шукачів Кіддових багатств. Мабуть, недарма піратський капітан писав з камери ув'язнення голові палати громад британського парламенту:

«Відпливаючи до Індії, я заховав на 100 тисяч фунтів маєтності і хотів би, щоб з нього скористався уряд його Королівської Величності. Я не прошу в зв'язку з цим свободи, а тільки щоб мене утримували як в'язня на борту корабля, який буде призначений для цієї мети».

Чи буде колись знайдено скарби Кідда та інших піратів? Чи вони залишаться легендою, такою ж, як життя і пригоди моряків, які плавали під «чорним прапором»?

ПІРАТСТВО І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Ще в давні часи піратський промисел було визнано за один з найтяжчих злочинів проти міжнародного права. Перікл скликав у Афінах загальногрецький конгрес, на якому поряд з іншими розглядалося й питання: «Про море — щоб усі могли пливти, не остерігаючись нападу». Приборкавши Грецію, Філіпп II Македонський, батько Александра Македонського, на загальногрецькому конгресі у Корінфі 337 року до н. е. знову поставив питання про свободу мореплавства. Конгрес прийняв закон про повсюдну боротьбу з морським розбійництвом.

Але він залишився лише щирим побажанням. Стурбованість Александра завоюваннями, самоуправство намісників і командирів гарнізонів у всіх регіонах та містах велетенської держави, боротьба різних угруповань стали потужним стимулятором морського розбою. Піратська стихія ще дужче розбурхалася після смерті Александра і розпаду його імперії. Боротьба за владу претендентів-діадохів, що переросла в громадянську війну, стала живильним середовищем, у якому розросталося страховище піратства. Навіть мирні торговці при нагоді вдавалися до пошуків легшого хліба.

Пізніше джентльменів удачі охрестили «ворогами роду людського». Як світська влада законодавчо, так і церковна (наприклад, відома булла папи Александра IV проти іновірців і піратів) у посланнях до віруючих підтверджували це означення. Пірата кваліфікували зазвичай як людину, що займається грабунками на морі, не шануючи будь-якої влади.

Згідно з сучасним американським законодавством того, хто вдається до злочинного промислу на морі, треба переслідувати, і якщо його затримають американським судном або в територіальних водах Сполучених Штатів, він має бути засуджений на довічне ув'язнення. Міжнародне право покладає на кожну державу обов'язок переслідувати піратські кораблі і карати їх команди.

Утім, законодавчої одностайності було досягнуто тільки за останніх два століття. Раніше викоренення морського розбою як у мирний час, так і під час війни ускладнювалося інституцією корсарства. Межа між піратством і корсарством найчастіше була фіктивною. Відповідність терміна явищу насправді залежала від того, чи виникала потреба в джентльменах удачі в певний момент котрійсь державі як знаряддя її політики. Якщо так, то розбійники автоматично ставали корсарами й одержували королівські охоронні грамоти, що дозволяли грабувати судна держави супротивника. Часом уряд ще більше спрощував собі справу, дозволяючи, щоб на території держави легально існували відповідні бази і порти.

У першій половині XVI століття з дозволу короля Франції Франціска І виникла піратська республіка в Ля Рошелі. Її повсюди звали «покидьком морів». Мешканці Ля Рошелі, будучи підданими як короля Франції, так і короля Англії, розпочали тривале змагання обох держав з Іспанським королівством, заперечуючи його неподільний контроль над багатствами Нового Світу. Вже 1543 року триста розбійників з Ля Рошелі досягли Центральної Америки і пограбували одне з найбагатших на той час міст Картахену. 1555 року схожа група під проводом Френсіса Ле Клерка здобула величезні багатства в Гавані. Пізніше впродовж понад століття піонерами англійських і французьких колоніальних домагань були буканьєри і флібустьєри. Завдяки їм ці держави захопили й заселили свої перші колонії, завдяки їм іспанська колоніальна монополія зазнала перших значних втрат.

Але володарі обох держав добре знали, з якою неспокійною і «некерованою» стихією мають вони справу. Тому з самого початку робили все необхідне, аби загнати її в певні рамки. Вже 1536 року Генріх VIII видав суворі приписи, в яких наказував переслідувати й карати піратів, які діяли в англійських водах. З цією метою він організував спеціальну антипіратську службу під керівництвом віце-адмірала узбережжя. Його наслідувала в цьому Єлизавета І. За її часів розбійництво щезло з англійських вод. Пірати або перейшли на королівську службу, або на власний ризик грабували іспанців. Ця ситуація протрималася до кінця XVIII століття, коли французькі та англійські можновладці відчули в собі досить сил, аби відмовитися від піратських послуг. Подвійна політика змінилася відверто ворожою. Англійський акт» 1699 року передбачав, що розбійників належить осуджувати і карати в екстреному порядку, тобто позбавляти їх життя тут же, на місці злочину.

Таке тлумачення мав і французький указ 1718 року. За піратський промисел він передбачав смертну кару і конфіскацію майна. Але вбивати на місці (хіба що в бою) указ забороняв і вимагав судити спійманого згідно з законом.

З того часу, як піратство офіційно стало вважатися злочином, уряди обох держав вряди-годи оголошували амністії. Пірати охоче ними користувалися, але всерйоз не сприймали і чекали тільки зручного моменту, щоб повернутися до «солодкого ремесла». Одне слово, обидві сторони ставилися з недовірою одна до одної. Особливо грізні розбишаки, незважаючи на обіцяне прощення провин, закінчили своє життя на шибениці. Але багато з них назавжди залишили морський розбій і перетворилися на мирних поселенців. Помітною історичною подією стала присяга королеві Англії залишків піратської республіки, що існувала в Нью-Провіденсі. 1718 року дві тисячі піратів на чолі з капітаном Роджером Вудом скористалися там з амністії.

Способи боротьби з розбійництвом не обмежувалися каральними експедиціями й кривавими репресіями. Впродовж століть було вироблено й інші методи впливу на гультяїв. Стародавні мешканці Середземноморського узбережжя кидали свої оселі й перебиралися в глиб суходолу, не маючи змоги інакше боронитися від шукачів пригод.

Результативнішим засобом було знищення піратських баз. Його успішно застосовували англійці й французи проти берберійських розбійників Північної Африки. Французький флот тричі бомбардував Алжир: 1682, 1683 і 1688 року. Англійці 1655 року обстріляли Туніс, 1671 року знищили піратський флот у порту Бужі і 1677 року атакували Туніс.

Намагаючись запобігти піратських нападів і грабунків, цивільні власті інколи сплачували їм одноразові або регулярні викупи. Платили за дарування життя, за звільнення з неволі, за те, що не знищували будинки і судна. Значні суми виплачувалися ще в давнину. Величезні викупи одержували також вікінги за те, що залишали територію держави Карла Великого. Напади на іспанські міста і наступна погроза їх знищити були улюбленим способом карибських буканьєрів «витискувати» значні грошові суми. Аж до «кінця XVIII століття європейські держави, які провадили мореплавство в Атлантичному океані і Середземному морі, платили регулярну данину султанові Марокко, деєві Алжиру й беєві Тунісу. Навзамін флоти цих мусульманських володарів утримувалися від нападів на судна європейських держав. Правителю Марокко щороку сплачувалося 20 тисяч піастрів, що під кінець XVIII століття не складало значної суми, оскільки з часу її встановлення (початок століття) розмір данини практично зменшила висока інфляція. Це викликало незадоволення правителя, отож, незважаючи на офіційну домовленість, він підтримував грабіжницьку активність своїх підданих.

Боротьба з піратством має таку ж довгу історію, як саме піратство. Протягом багатьох століть йому «давали бій» законодавчо і збройно держави і монархи. Але навіть сучасне міжнародне право не поклало край цьому «бичеві морів». Піратський промисел, трактований як пережиток, ще існує в окремих акваторіях, у зміненій, пристосованій до сучасних умов формі. Звичайно, це вже не те романтичне й колоритне морське розбійництво, але воно ще є, і є люди, здатні його реанімувати.