Розбійники з лебединого шляху

ПО СХІДНІ СКАРБИ

Історія мореплавства в Аравійському морі й Перській затоці така ж давня, як і в Середземному морі. Можливо, навіть давніша, оскільки відомо, що вже п'ять тисяч років тому у відкрите море виходили кораблі шумерів і аканців.

З плином часу в акваторії Аравійського моря і Перської затоки з'явилися представники інших народів, які замешкували інколи далеко від згаданого району. В третьому тисячолітті до нашої ери води Червоного й Аравійського морів борознили флоти єгипетських фараонів: з таємничої країни Пунт вони возили в Єгипет золото, прянощі й слонову кістку. На початку першого тисячоліття до нашої ери у водах цих морів з'являються кораблі фінікійців, яких біблійний цар Соломон посилав у країну Офір, багату на золото й коштовні камені. З половини першого тисячоліття до нашої ери цю акваторію освоюють греки, а пізніше також римляни, які вели жваву торгівлю з Індією.

У середньовіччі Індійський океан і його прибережні моря стали ареною мореплавної активності арабів. Їхні стрімкі, зі скошеними вітрилами і навісним стерном кораблі доходили до Індії, Індонезії і Східної Африки. Араби засновували на узбережжях торгові факторії, які пізніше, траплялося, переростали в міста. Наприклад, в нинішній Кенії і Мозамбіку.

Розвиткові мореплавства і торгівлі в гігантській акваторії Індійського океану сприяв напрям вітрів. Їх сезонна сталість давала змогу купцям без особливих труднощів долати океан і повертатися назад. Півроку віяв з північного сходу зимовий монсун, а наступні півроку в протилежному напрямку віяв літній мусон. У трюмах арабських кораблів перевозилися коштовні камені, перли; цінні тканини: єдваб, муслін; дорогі породи дерев: сандалове, ебенове.

Ці багатства приваблювали багатьох, і, як і в інших морях, в Індійському океані поряд з торговельним мореплавством розвивалося й піратство. Невідомий давньогрецький автор І століття нашої ери навів цікаві дані про східне узбережжя Африки. Зокрема, він писав, що мешканці портів Азанії (напевне, йдеться про територію нинішньої Кенії і Танзанії) були людьми з розбійницькими нахилами, відзначалися зростом і гарною поставою, беззастережно підкорялися своєму вождеві.

Відомий європейський мандрівник Марко Поло, який у XIII столітті відвідав Індію та Китай, у подорожніх нотатках згадував, що особливо сильне піратське гніздо було на острові Сокотра. Про морських розбійників писав також у своїх нотатках найвизначніший арабський мандрівник, який жив у XIV столітті, Ібн Баттута. До речі, він також здійснив морську подорож з арабського порту до Індії, бував у Криму, на півдні сучасної України.

ПІРАТСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ

Розквіт арабського морського розбійництва припадає на другу половину XVIII і першу половину XIX століть. Головні їхні бази виникли на території нинішніх Об'єднаних Арабських Еміратів, в основному в районі «воріт» Перської затоки — в Ормузі. Історична назва цієї території так і звучить — Узбережжя піратів.

Найзловіснішу славу на той час здобуло місцеве плем'я йовасні. Люди цього племені вважали морське розбійництво своїм професійним заняттям. Йовасні не робили винятку ані для кораблів арабських купців, ані для суден, які перевозили в святі місця побожних мусульман. Вдаючись до різних «воєнних» хитрощів, йовасні нападали навіть на добре озброєні кораблі англійської Східно-індійської компанії.

1797 року жертвою їхнього нападу стало лінійне судно «Вайпе». Пірати підпливли до корабля, що стояв на якорі, нібито для закупівлі пороху. Спочатку вони поводилися мирно, але потім, скориставшись тим, що англійці не звертають на них уваги, стрімко атакували екіпаж. Половину його — 32 чоловіка — тут же знищили. Загинув також капітан «Вайпе». Решті команди вдалося відбити напад, витіснити нападників з корабля і вийти у відкрите море. Там пірати вже не насмілилися повторити атаку, знаючи згубну силу гармат європейців.

Прагнучи гарантувати безпеку мореплавства, англійці спорядили проти племені йовасні каральну експедицію. Її очолив капітан Девід Сетон. Окрім англійських підрозділів у експедиції брали участь і війська оманського султана. Карателі дійшли до головного міста племені, але здобути його не змогли. 1806 року було досягнуто перемир'я, яке невдовзі самі ж пірати і знехтували. Практична безкарність призвела до того, що вони підступно захопили султана Оману і вбили його за те, що підтримував англійську акцію.

1808 року йовасні кинулися на абордаж військового корабля «Ф'юері», але були відбиті. Того ж року вони захопили військове судно Східно-індійської компанії «Сільф», яке супроводжували ще два судна. На борту «Сільфа» подорожував новопризначений посланець Англії у Персії сер X. Д. Бріджес. Знищивши екіпаж, пірати потягли корабель на свою базу, але по дорозі наскочили на англійський фрегат «Нірйд», який і відбив у них ласу здобич.

Діяльність арабських розбійників інколи перетиналася з діями їхніх європейських колег. Так, невдовзі після згаданих подій французький пірат Лемем захопив англійський бриг «Флай». Але капітан брига Мейнворін встиг викинути за борт корабельну касу і ще ціннішу кур'єрську пошту. Місце затоплення позначив на карті. Французи, пограбувавши корабель, відпустили команду, затримавши тільки капітана і двох офіцерів.

Звільнена команда одразу ж подалася на пошуки затопленої каси і пошти. Але тут доля остаточно відвернулася від англійців. На них напали йовасні, захопили в полон і ув'язнили у своєму головному місті. Араби розраховували на значний викуп. Та час минав, а викупу не було. Англійці, намагаючись порятувати своє життя, все ж відкрили їм таємницю затопленої каси, уклавши своєрідну джентльменську угоду: ми вам — касу, ви нам — свободу.

Обидві сторони виконали свої умови. Касу підняли, виявляється, з досить мілкого дна, а команда «Флая» була звільнена, власне, покинута напризволяще на безлюдному пустельному узбережжі Аравійського півострова. Врятувалися лише двоє з команди, решта померли від спраги.

На початку XIX століття активність арабських піратів досягла свого апогею. На той час вони мали 70 великих суден, багато з яких були озброєні потужними гарматами, і практично паралізували морський зв'язок між Європою та Індією.

1809 року проти арабів вирушила наступна, вже набагато сильніша, каральна експедиція. Очолив її полковник Лайонел Сміт. З боку моря столицю йовасні бомбардували вісімнадцять лінійних кораблів, з суходолу атакували війська вірного союзника англійців оманського султана. Пірати запекло боролися, але врешті-решт їхні бойові порядки багнетною атакою прорвали набагато переважаючі сили ворога.

Ця війна суттєво підірвала могутність племені йовасні. Загинуло майже три тисячі піратів, тисячі потрапили в полон. Йовасні втратили також 120 суден різного класу. Їхня столиця, а також друге за величиною місто були зрівняні з землею.

Залишки племені перебралися на Червоне море і там почали нападати на кораблі, що везли з Мекки мусульманських пілігримів.

За кілька років йовасні відновили свої сили і знову з'явились в Індійському океані. Вважалося, що 1817 року їх налічувалось близько семи тисяч і що в їхньому розпорядженні перебувало тоді 64 великих суден.

Остаточно розтрощила розбійників і очистила від них узбережжя експедиція під проводом сера У. Гранта. Плем'я було майже повністю винищене. Злякавшись, що така ж доля спіткає і їх, інші арабські племена того регіону (які теж зналися на цьому ремеслі) 1820 року підписали з Британською імперією вічний мир.

МАЛАБАР

Але не тільки арабські пірати заважали діяльності Східно-індійської компанії. В самій Індії англійці зіткнулися з не менш грізним і завзятим противником — мешканцями малабарського узбережжя.

Про малабарських піратів повідомляли китайські мандрівники, які відвідували Індію у VIII столітті. Арабські хроніки зафіксували, що в X–XI століттях раджі західного узбережжя плоскогір'я Декан — від Бомбея до Гоа — спорядили розбійницьку флотилію. Починаючи з середини XVI століття головним противником малабарців і водночас метою їхніх нападів стала держава Великих Моголів у північній і середній Індії.

Найбільшої могутності й слави тамтешні пірати досягли за часів правління династії Ангріа, наприкінці XVII століття. Главою династії був діяльний раджа Канаджі Ангріа. Під його владою перебувала 500-кілометрова смуга узбережжя на південь від Бомбея. Він зводив обваловані фортеці й будував» кораблі. В його флоті разом з родовитими малабарцями служили також індуси, араби і навіть європейці. Флот складався головним чином із двощоглових суден зі скошеними вітрилами.

Канаджі регулярно нападав на кораблі Великих Моголів і спустошував їх державу. В той же час малабарці завзято полювали за суднами Східно-індійської компанії. На початку XVIII століття вони паралізували європейську торгівлю в районі західного узбережжя Індії, в якій брали участь ще й португальці та голландці.

Для охорони мореплавства в цій акваторії англійці спорядили в Бомбеї ескадру, названу «Бомбей Маріне». Вона не раз намагалася знищити флот Канаджі, але безуспішно. В 1724 і 1728 роках такі спроби робили голландці, але також марно.

Боротьбі європейців з піратами заважав брак взаєморозуміння. Навіть воюючи зі спільним ворогом, вони ставилися один до одного з підозрою і ненавистю, переносячи в ці далекі краї ті упередження і антипатії, які виникли ще в Європі. Неузгодженість у діях європейців сприяла малабарцям, рятувала їх від поразки. Саме завдяки цьому піратам вдалося відстояти фортецю Алібаг, до якої підступали з'єднані сили англійців і португальців. Під час облоги головнокомандуючий англійським флотом командор Томас Метьюз звинуватив португальського адмірала в боягузтві й уперіщив його хлистом по обличчю. Обурені португальці залишили поле бою, а вслід за ними змушені були зняти облогу й англійці.

На щастя для європейців, 1729 року глава династії Ангріа і засновник могутнього Малабару раджа Канаджі помер. По ньому залишилося п'ять синів, які майже двадцять років боролися один з одним за батьків скіпетр. Нарешті переміг талановитий наймолодший син Туледжі.

Невдовзі англійці мали нагоду познайомитися з обдаруваннями нового владаря. 1749 року в морській битві вони зазнали поразки і втратили свій найбільший в індійських водах військовий корабель «Ресторейшн». Голландці й португальці, чиї колоніальні володіння в цьому регіоні у той час почали зменшуватися, зазнали ще більших втрат.

Війна з піратами ставала дедалі запеклішою. Англійці намагалися будь-що приборкати їх. 1755 року проти Туледжі вирушила експедиція під проводом Уїльяма Джеймса. Після дводенного безперервного бомбардування «Золотої фортеці» — найпотужнішої твердині династії Ангріа — пірати здалися.

Наступного року англійці вирушили в похід на їх столицю Герію. Там зібралася більшість вояків на чолі з Туледжі, там перебував і їхній флот з 58 суден, серед яких був і раніше захоплений «Ресторейшн». Завдяки технічній перевазі та бездоганній організації англійці здобули цілковиту перемогу. Прицільним вогнем своїх далекобійних гармат вони потопили більшість суден Туледжі. Протягом дня англійці трощили оборонні мури Герії. Вранці наступного дня в атаку пішли сухопутні війська під проводом капітана Роберта Клайва, який пізніше прославився підкоренням Бенгалії. Оборонці не витримали навальної атаки. На фортах з'явилися білі прапори. У захопленій фортеці переможці знайшли здобич на 130 тисяч фунтів.

Але не це найбільше їх потішило. Морські шляхи навколо Індії нарешті звільнилися від морських розбійників, а в глибині суходолу на англійців чекали набагато більші скарби.

ТАМ, ДЕ СХОДИТЬ СОНЦЕ

Піратської напасті не уникнули також моря Південно-Східної Азії. Китайські літописи повідомляють про японських, корейських і малайських морських розбійників. Пізніше до них прилучилися ще й індонезійські шукачі легкого хліба.

Починаючи з XIII століття узбережжя Китаю постійно спустошувалося японцями. В одному з китайських поетичних творів говориться про їх справді фантастичну кількість — десять мільйонів. Для мешканця китайського узбережжя тих часів (XIII–XVI століття) слово «пірат» асоціювалося з поняттям мореплавця, оскільки будь-хто, хто плавав Жовтим, Східно-Китайським чи Південно-Китайським морями, напевно мав якусь здобич.

Японські розбійники відзначалися організованістю, мали численні, добре озброєні судна, їхні екіпажі були добре вимуштрувані і зодягнені в однаковий червоний однострій. З XVI століття дійшли до нас відомості про японського ватага Яїро, якого пізніше навернув у християнство місіонер Франціск Ксав'ер із Португалії. Пізніше Яїро став навіть главою католицької церкви у себе в країні. Але коли португальські місіонери зазнали невдачі, він тут же облишив християнське віровчення і повернувся до «доброго» розбійницького ремесла.

Безжальне спустошення китайських берегів тривало й надалі. 1523 року було захоплено і розграбовано один з найбільших китайських портів — місто Нінгпо. 1553 року, як повідомляють хроніки, зрадники Китаю сприяли проникненню піратського флоту — кількох сот японських кораблів — річками в глибину країни. Аби протистояти навалі загарбників, китайські імператори почали використовувати тактику спаленої землі. Вони наказали закрити всі порти імперії, заборонили своїм підданим будувати кораблі й виходити у море. Всі жителі узбережжя мусили залишити свої оселі й перебратися в глибину країни. «Серединна імперія» відвернулася від моря. Узбережжя спустіли, колись багатолюдні й гамірні порти завмерли.

Але бажання скористатися з дарів моря було надто великою спокусою. До того ж морем прибували прекрасні товари і невідомі творчі ідеї. Імператори вмирали, а їхні повеління забувалися чи відмінялися наступниками. І поступово узбережжя знову почали оживати. На це тільки й чекали пірати. До них поверталися золоті часи.

У другій половині XVI століття внаслідок певних внутріполітичних процесів у власній країні японські пірати значно обмежили свою активність біля берегів Китаю. Та їхні місця зайняли місцеві колеги по ремеслу — китайські. На початку XVII століття найвідомішим серед них став Ко Ксінго. Його величезна флотилія джонок у Південно-Китайському морі контролювала всю торгівлю Китаю з Індією і Малайзією.

Сила піратів була така велика, що їхньої підтримки шукав навіть імператор правлячої династії Мін, який у цей час воював з маньчжурами. Ті також загравали з Ко Ксінго, пропонуючи йому за спілку з ними титул імператора Південного Китаю. Спокушений Ко Ксінго пристав до маньчжурів. Але коли династія Мін упала, то маньчжури, які захопили увесь Китай, і не подумали ділитися з колишнім союзником. Вони плекали надію на власну династію. Ко Ксінго став небезпечним суперником. Тому його підступно заманили в пастку, і він сконав від вишуканих тортур.

За смерть батька присягнувся помститися син. Двадцять років він спустошував узбережжя Китаю, поки безпомічні імператори маньчжурської династії не наказали своїм підданим залишити узбережжя і переселитися в глибину суходолу. Тоді Ко Ксінго-син «звернув увагу» на європейців. 1661 року флот, який налічував 600 джонок, захопив острів Формоза (Тайвань), який належав тоді голландцям.

Європейці з'явилися в цих водах на початку XVI століття і теж вписали в історію далекосхідної акваторії власний розділ. Спочатку португальці й іспанці, які прибули сюди як купці, за сприятливих обставин не гребували й морським розбоєм, скубли китайські порти і джонки.

Така поведінка білолицих зайд стурбувала китайські власті, і вони невдовзі вигнали португальців з відведених їм раніше факторій у Кантоні і Нінгпо. Ще й на морі не давали їм спокою. 1522 року китайці розгромили ескадру Альфонсо де Мелло, а взятих у полон португальців стратили як піратів.

У Нінгпо, де була майже тритисячна колонія португальців, обурені постійними нападами китайці взяли приступом мури форту і знищили всіх оборонців, котрі не встигли втекти на кораблі, що стояли на якорі в затоці. Виразом ненависті до європейців стало надане їм прізвисько «ян куейці», тобто «заморські дияволи».

Найвідомішим серед європейських піратів був португалець Фернандо Пінто. Перекази свідчать, нібито він першим з європейців прибув до Японії 1543 року й ознайомив місцевих жителів з невідомою їм доти вогнепальною зброєю. Пінто залишив нотатки, де описав свою діяльність на Далекому Сході. Зокрема, він розповідав, як у союзі з своїми китайськими «колегами» воював проти малабарців — найсерйозніших їхніх конкурентів у районі Індостанського півострова. Від рук малабарських розбійників португальський пірат і поліг. Коли «португальський вампір» (так мала-барці прозвали Пінто) потрапив їм до рук, вони спекли його разом з товаришами на гратчатці.

Через сто років після розбишак з Піренеїв до Китаю прибули голландці й англійці. Вони теж не відзначалися вишуканими манерами, поводилися як звичайнісінькі злодії і немилосердні грабіжники. Китайські хроніки повняться ненавистю і зневагою до білих прибульців. Наприклад, 1607 року намісник імператора Фу Кіену доповідав дворові, що одинадцятого місяця Ху Сюці «хун-мао» («червоноволосі», так китайці прозивали англійців і голландців) убили кількох китайських купців і пограбували їхні судна, після чого висадилися на берег, маючи намір оселитися на континенті.

Голландці, заснувавши постійну базу на Тайвані, раз у раз нападали на купецькі джонки, що ходили в Індію і на Яву. Через кілька років жвава торгівля у Південно-Східній Азії завмерла. Одночасно на Яві голландці винищили китайців. Такий же злочин в той же час вчинили й іспанці на Філіппінах. В обох випадках ішлося про безумовне підкорення населення захоплених регіонів та усунення торговельного конкурента.

Відродження китайського піратства відбулося на початку XIX століття, чому сприяло ослаблення імператорської влади і голод, що спіткав південні провінції країни. Серед ватажків того часу наймогутнішим був Чін ї, який 1807 року командував флотом з 800 великих і 1015 малих джонок і армією в 70 тисяч чоловік. Пірати мали добре організовану систему продовольчих складів у різних місцях узбережжя і широко розгалужену розвідувальну мережу.

Але тоді ж під час тайфуну флагманський корабель Чін ї зазнав катастрофи, а сам піратський адмірал загинув. Наступницею на посаді головнокомандуючого флотом пірати обрали його дружину пані Чін Цінсікай. Це була незвичайна жінка. Вона нібито походила з Японії і ще за життя чоловіка командувала однією з ескадр його флоту.

Пані Чін поділила свою армаду на шість ескадр, які називалися залежно від кольору вимпела: червона, жовта, зелена, чорна, голуба і біла. Кожна ескадра діяла в різних районах китайського узбережжя. Вона також запровадила сувору дисципліну, заборонила на власний розсуд нападати на села, що регулярно платили піратам данину або перебували з ними в приязних стосунках. Своїм підлеглим пані Чін заборонила самовільно залишати судно і чіплятися до жінок. Уся здобич вважалася спільною власністю, її належало здавати на склади, звідкіля вона потім видавалася для вдоволення потреб піратської громади. За привласнення цих припасів кодекс пані Чін передбачав кару від проколювання вух до смерті.

Завдяки чіткій організації пірати практично контролювали все південно-східне узбережжя Китаю. Навіть мешканці прибережних поселень, які сплачували їм данину, не ремствували. Бо вперше з давніх-давен у них не відбирали все, що вони мали, прирікаючи на голодну смерть. (Саме так часто робили імператорські урядовці). Селяни віддавали піратам точно визначену частину продовольства, а коли траплявся голод, то вже зі складів пані Чін їм надходила якась дещиця для животіння.

Таке становище викликало занепокоєння в Пекіні, і «сьомого місяця тринадцятого року» (1808) за повелінням імператора адмірал Куо Лянлін вийшов у море, аби покарати порушників спокою, і тут же потрапив у хитромудру пастку. Долю битви вирішила атака запасних піратських суден у тил противника. Імператорський флот був розгромлений, а сам Куо Лянлін покінчив життя самогубством.

Імператор не міг змиритися з поразкою і того ж року послав проти піратів ще один флот під проводом адмірала Лін Фа. Коли ворожі флоти стали один супроти одного, готові до бою, вітер ущух. Підлеглі пані Чін наважилися на незвичайний вчинок: вони вплав кинулися до кораблів Лін Фа і почали звідусіль дертися на їх борти. Імператорські вояки, як то кажуть, вилупили очі з ляку і припинили опір. Пані Чін знову перемогла й дістала прізвисько Непереможна.

Двічі імператор звертався по допомогу до англійців і португальців, які мали свої факторії на китайському узбережжі. Але ті, боячись, що це зашкодить їхньому мореплавству, відмовляли йому. Деякі, щоб порятувати своє життя, навіть загравали з піратами. Як, приміром, Річард Гласпул, морський офіцер Східно-індійської компанії. Його корабель «Маквіс оф Ілі» пірати захопили восени 1809 року. Гласпул взяв участь в одній з переможних битв пані Чінг з імператорським флотом. Відробляючи викуп, він служив розбійникам як воєнний і морський спеціаліст. Навіть не скаржився, що з ним погано поводилися, хвалив чуйність пані Чін і в своїх нотатках писав:

«… Поза все вони не мають наміру вести війну з європейцями, а тільки з жовтими собаками» (тобто китайцями).

Гласпул наводить цікаві дані з буденного життя одчайдухів Чін. В той час розбійництво вважалося заняттям сталим, певною мірою безпечним, і, що найважливіше, воно забезпечувало мінімальний прожитковий рівень. Вважалося, що це ремесло не вирізняється особливо з-поміж інших. У Китаї здавна певні категорії населення постійно проживали на воді, маючи за домівку сампан — вузький човен. Ось що з цього приводу писав Гласпул:

«У них немає постійної оселі на землі, вони живуть на борту своїх суден. Корма призначена для капітана та його жінок, яких у нього зазвичай 5–6. Кожен член екіпажу має невеличке місце, близько чотирьох квадратних стоп, де тулиться разом з родиною. Небагато інших мешканців [судна] проживає на ще менших надзвичайно забруднених ділянках».

Гласпул плавав в ескадрі фаворита пані Чін адмірала Чан Пу. Як писав англієць, адмірал той визначався сентиментальністю і меланхолійністю. Його улюбленим заняттям було складання віршів.

Сентиментальність і меланхолія не перешкоджали, однак, Чан Пу старанно виконувати свої обов'язки. Гласпул часто бачив, як на реях кораблів адмірала-поета висіли, підвішені за плечі, люди, які відмовилися платити викуп.

Неспроможний перемогти флот пані Чін, імператор знешкодив її за допомогою почестей. Повіривши в запевнення імператора, пані Чін згодилася демобілізувати свій флот і перейти до більш спокійного життя. Невдовзі вона вийшла заміж за губернатора провінції і заснувала торговельно-митну контору. Як писали в хроніках того часу, «в історії Китаю настав щасливий час. Солдати продавали зброю, з цього моменту вже непотрібну, і купували засоби пранці».

«ВЕЛИКИЙ ОБ'ЇЗД»

На початку XVII століття активізується піратська діяльність в акваторії Індійського океану. І для цього виникли сприятливі обставини. Розбійницькі бази розгорнулися на узбережжі Адена і Сомалі, на загублених у просторах океану Сейшельських і Коморських островах, на Мадагаскарі. Особливо цінувався останній великий острів. Тут можна було знайти чимало затишних заток, на суходолі пульсували джерела чистої питної води, а в лісах росло багато цитрусових дерев — природних ефективних засобів проти цинги. Племена, які заселяли острови, перебували на низькому рівні розвитку, ворогували між собою і не знали вогнепальної зброї, що давало європейцям велику перевагу і дозволяло практично вільно займати вподобані місця.

Ще 1616 року лондонець Роберт Річ разом з якимось італійським купцем спорядив у Індійський океан піратське судно. Прибутки з цієї акції заохотили інших, і в наступні роки багато капітанів стали просити в короля дозволу здійснювати такі мандрівки. 1637 року після дворічного плавання до Англії повернулися кораблі «Роубак» і «Семерітен», які привезли з Індійського океану здобич, оцінену в 40 тисяч тодішніх фунтів.

У 80-ті роки XVII століття спорадичні, фінансовані окремими власниками і правителями походи переростали у стихійний і дедалі активніший рух справжнього розбійництва, не санкціонованого властями. Започаткували його пірати, що прибули сюди з Карибського моря. Витіснені зі своїх тамтешніх баз, дедалі наполегливіше переслідувані, вони були змушені шукати нове «поле» для своєї діяльності.

Спочатку прибульці спробували щастя біля західного узбережжя Африки. Але невдовзі виявилося, що вибір невдалий: район занадто віддалений від пожвавлених морських шляхів, клімат важкий, тропічний, до самого моря підступають джунглі, ще й неподалік наїжачені гарматами португальські та англійські форти. Тож ці обставини швидко знеохотили морських розбійників. Багато з них рушило далі на схід, і, обігнувши мис Доброї Надії, вони вийшли в Індійський океан. Там ситуація виглядала обнадійливішою. Влада європейських держав і торговельних компаній тут ще не закріпилася, а мореплавство дедалі більше розвивалося, пожвавлювалося.

Формально острів Мадагаскар належав Франції, але відтоді, як 1674 року мальгаші перебили там гарнізон форту Дофін, він практично не підлягав нікому. Приблизно такі ж умови були й на близьких Коморах і Маскаренах. Із закладених там криївок пірати нападали на кораблі, що йшли з Індії до Європи, грабуючи цінні далекосхідні товари. Ще багатша здобич траплялася в арабських та індійських купців, які тримали зв'язки з портами Індії та Червоного моря.

Найбільшу активність у тому районі світу виявили пірати, які походили з англійських колоній у Північній Америці. На пошуки додаткових прибутків часто вирушали шановані капітани й купці. Вони не гребували й контрабандою товарів, торгівля якими була заборонена англійським колоністам. Та останні вважали цю справу навіть патріотичною. Історики Сполучених Штатів оцінювали її як прелюдію до пізнішої події — війни американських колоній за незалежність. У той час в портах Нової Англії спішно будували кораблі, призначені для «великого об'їзду», або «піратського об'їзду», — так називали тоді плавання в Індійський океан. Губернатор колонії за 300 фунтів видавав каперські посвідчення з дозволом на похід до узбережжя Гвінеї, аби тільки насолити французам, позбавити їх можливості більш-менш спокійно торгувати із заморськими країнами.

Едвард Рендольф, який понад двадцять років був генеральним контролером митниці в Новій Англії, писав у своєму рапорті у вищі інстанції «Роздуми про піратів з успішним способом їх приборкання»:

«1670 року я спостерігав, як споряджали 60— і 70-тонні кораблі і, назвавши їх корсарськими, висилали без повноважень в Іспанську Західну Індію, звідкіля вони привозили велику кількість срібних монет, дорогих тканин, церковне начиння та інші багатства в таких кількостях, що іспанський посланець щоразу висловлював своє обурення… Однак тепер пірати знайшли ще прибутковіший і менш ризикований район. Це Червоне море, де вони грабують у маврів усе, що ті мають, без найменшого їхнього опору, а потім привозять це в кілька місць американського континенту або на ближні острови, де в них є порти і звідкіля вони вирушають у далекі плавання… Род-Айленд був упродовж багатьох років головною криївкою піратів. У кінці 1694 року Томас Тью привіз 100 тисяч фунтів у золоті, сріблі й слоновій кістці. Всі ці товари були куплені бостонськими купцями… Він сам швидко повернувся в Червоне море, а заохочені таким багатством три інші капітани спорядили свої кораблі і рушили слідом за ним».

Багато американських піратів залишалося в Індійському океані довше, ніж на один сезон. Саме для них і створювалися відповідні бази. Найвідоміша з них прикривалася офіційним статусом торговельної факторії на острові Святої Марії. Керував нею купець і пірат в одній особі Едем Болдрідж — представник губернатора Нової Англії і не-афішований покровитель морських розбійників регіону. Він збирав з них частину здобичі, яка призначалася для влади, і милостиво дозволяв їм перебути певний час у зручному порту факторії, де піратів «обслуговували» з добре забезпечених складів, у тому числі питною водою і провіантом.

Упродовж своєї так званої благодійницької діяльності на цьому поприщі (1690–1697) Болдрідж вів щоденник, де з особливою старанністю описував рух піратських суден і вартість їх здобичі. В жовтні 1691 року він, наприклад, записав:

«Прибув «Бачелез Ділайт» під командою капітана Джорджа Рейнера — 180 тонн, 14 гармат, 80 чоловік команди. Він захопив корабель, який належав маврам. Узяв там так багато грошей, що на кожного члена команди припало 1100 фунтів. Цей корабель затримався на острові Св. Марії довше, і я передав для його команди биків на харчування… Отримав навзамін величезну кількість бісеру, п'ять гармат для оборони факторії, трохи пороху і набоїв, чотири бочки борошна і сімдесят залізних злитків. Корабель, рідним портом якого була Ямайка, підплив до форту Дофін на Мадагаскарі для поповнення провіанту… 9 грудня вирушив у напрямку Кароліни».

Розповідав Болдрідж і про візит відомого пірата Тью, який завернув на острів Св. Марії в листопаді 1693 року на кораблі «Еміті». Тью походив з Род-Айленду, свою діяльність почав з походу проти французьких колоній у Гвінеї, виконуючи «замовлення» англійської Африканської компанії.

Придбавши судно за гроші багатьох купців та урядовців Нової Англії і навербувавши команду в основному з колишніх карибських буканьєрів, він вийшов у море. З самого початку Тью не приховував, що метою його подорожі є не узбережжя Західної Африки, а «великий об'їзд», тобто він намірився спробувати щастя в Індійському океані.

Воно йому посміхнулося, і після повернення до Америки кожен член команди, який брав участь у поході, одержав свою частку здобичі — 1200 фунтів. Значну частину награбованого пірат презентував губернатору Нью-Йорка. Останній влаштував на честь Тью бучний прийом, запросивши на нього також дружину і дочок удатного «бізнесмена»-мореплавця. Жінки прийшли на прийом пишно вбрані в шовкові сукні, що засліплювали очі гостей губернатора надміром золотих прикрас і коштовних каменів.

1694 року Тью знову вирушив у Індійський океан, де знайшов собі спільника в особі ще відомішого розбійника Джона Еврі, якого прозивали також Довгим Беном. Сам він підписувався як Генрі Еврі, що англійською мовою означає «кожний» або «хтось невизначений». Згідно з переказом, Еврі був сином хазяїна прибуткової таверни в Плімуті. Замолоду з нього хотіли зробити вченого, але швидко з'ясувалося, що хлопця тягне більше в море, ніж до книжок. Коли Джон тинявся в порту, його прихопила з собою п'яна матроська компанія, а потім продала на американському узбережжі якомусь чоловікові, досить, як виявилося, пристойному, бо він хотів віддати юного невдаху-мандрівника до школи, а потім відіслати в Плімут. Проте, відчувши солоний смак моря, Еврі не схотів ошиватися на суходолі. Він вступив до Королівського військово-морського флоту. 1694 року про нього вже почули як про капітана корабля «Чарльз II», портом приписки якого був Бостон. Найнятий королем Іспанії, «Чарльз II» мав боротися з французькими контрабандистами в Карибському морі. Але ця боротьба виявилася недовгою, бо того ж року команда судна збунтувалася й обрала Еврі капітаном. Судно змінило назву на «Фенсі». Це сталося після виходу з іспанського порту Ла Корунья. Звідтіля пірати подалися прямо в Індійський океан, де до них приєднався Тью зі своїм «Еміті». При посередництві одного з капітанів Англійської Східно-Індійської компанії Еврі передав листа в Лондон, в якому повідомляв, що в Індійському океані з'явився новий піратський корабель «Фенсі», який раніше називався «Чарльз II». Він озброєний 46 гарматами і має 150 чоловік команди. Еврі запропонував колишньому своєму начальству мир і описав навіть знаки, за допомогою яких його корабель могли б розпізнати англійські моряки.

Невдовзі по тому «Фенсі» та «Еміті» подалися на полювання в район Сурату (Індія), де в бою з індійським кораблем «Фетех Мохаммед» Тью був убитий гарматним ядром (так повідомляв у своєму щоденникові Болдрідж), а «Еміті» відразу повернулася на острів Св. Марії. Бій з індійцями все ж закінчився на користь «Фенсі». Потім до рук Еврі потрапила набагато цінніша здобич: величезний, озброєний 62 гарматами корабель «Ганг-і-савай» з 400 солдатами на борту, який належав самому Великому Моголу. Незважаючи на свою вогневу потужність і численний екіпаж, це судно чинило слабкий опір і стало піратським трофеєм. Як описував індійський історик Кхахі Кхан, розбійники поводилися на захопленому кораблі жорстоко й брутально. Вони ґвалтували жінок і піддавали тортурам пасажирів, які не хотіли зізнаватися, де заховали свої коштовності. Так само нібито обійшлися і з однією з дружин Великого Могола, яка поверталася з Мекки. Очманілі від розбою і легкої перемоги нападники навіть не зважили на її похилий вік, позбиткувалися над старою, зґвалтували і потім вбили. Трофеї, добуті на «Ганг-і-савай», перевершували найсміливіші піратські сподівання. «Ми взяли величезну кількість коштовностей, — зізнався пізніше перед королівським трибуналом один з членів команди «Фенсі», — а також оздоблені рубінами сідла й упряж, призначені Великому Моголові».

Пограбування найбільшого корабля Великого Могола і вбивство його дружини призвели до значних ускладнень у стосунках Англійської Східно-Індійської компанії та індійських властей. У Сураті й Агрі натовпи обурених індійців обложили будинки англійських резидентів. Одного з торговельних агентів убили, багатьох запхали до в'язниці. В Бомбеї війська Великого Могола блокували склади компанії і зняли облогу тільки тоді, коли англійці виплатили вартість награбованого піратами добра. Англійський уряд призначив 500 фунтів нагороди за голову Еврі, а Східно-індійська компанія подвоїла цю суму.

Тим часом «Фенсі» подався в Карибське море, аби реалізувати в його портах здобич. Найзручнішим з митного погляду був острів Святого Томаса, що належав Данії. Єзуїт отець Лабат, який перебував тоді на острові, писав у своєму щоденникові: «Сувій гаптованого золотом мусліну коштував тільки 20 солі… Багато купців Св. Томаса набили свої склади індійськими товарами і продавали їх потім дешевше, ніж купці з Мартініки… Витратив усі свої гроші, щоб набрати якомога більше цих товарів».

З острова Святого Томаса пірати подалися на Багамські острови, де за великі гроші губернатор Ніколас Тротт дозволив їм кинути якір в одному з портів. Джентльмени удачі хотіли заприятелювати і з губернатором Ямайки, та нічого з того не вийшло. У своєму рапорті можновладець повідомляв: «Пірати, які вирушили з Ла Коруньї і награбували в Червоному морі величезні багатства, прибули в Провіденс (порі на Ямайці) і намагалися випросити прощення, пропонуючи 20 тисяч фунтів».

Небезпека чатувала звідусіль. Коло звужувалося. Еврі вирішив розпустити команду. Частина подалася в Кароліну і Нову Англію, де знову завербувалася на кораблі, що збиралися у «великий об'їзд», інші залишилися у пошуках щастя на островах. Сам Еврі, змінивши прізвище на Бріджмен, ризикнув заявитися до Англії на борту «Сіфлауера». Далі його слід зник. Одні стверджували, що, висадившись на батьківщині, він подався до Шотландії, інші вважали, що він повернувся до Плімута або осів у Лондоні. Дописав історію славетного розбишаки історик Чарльз Джонсон: Еврі, мовляв, помер у злиднях у містечку Вайдфорд, неподалік від Брістоля, пограбований двома нечесними купцями. Спочатку останні погодилися дати щось за його коштовності, але потім, довідавшись про його колишнє ремесло, почали шантажувати бідолаху. Як кажуть, від смішного до трагічного й кроку нема.

Славний був парубок Еврі. Та йому не поступався й Уїльям Кідд, який народився у Шотландії приблизно 1645 року в сім'ї пресвітера. Про його молодість і початок «трудової» діяльності ми нічого не знаємо. Хіба що є вірогідна інформація 1689–1691 років про те, що Кідд ніби капітанствував на корсарському судні в Карибському морі. З французами зводив рахунки. Вигідно одружившись з вдовою, він став власником пригожого будинку на славетній Уолл-стріт у Нью-Йорку. Потім подружився з губернатором Белломонтом, наступником знаного Бенджамена Флетчера. Новий губернатор і партія вігів призначили Кідда капітаном «Едвенче Гелі», що намірився йти в Індійський океан.

Корабель відплив у лютому 1696 року, але з самого початку він потрапив у смугу невдач. У Плімуті королівські комісари зняли з нього кращих членів команди і перевели на інші судна. Кідд повернувся у Нью-Йорк, знов укомплектував команду і у вересні вийшов у відкрите море. За три місяці ледве не повторилася та ж історія, що в Плімуті. Біля мису Доброї Надії Кідд здибався з королівською ескадрою. А у вояків завжди не вистачало людей у штатному розписі. Кідд якось виплутався з халепи, та, на біду, третина його команди врізала дуба від цинги і холери, поки добиралася на вдатні з їх погляду простори.

Команда була на грані бунту, коли судно дісталося до острова Мадагаскар. Але і тут невдачі! Першим призом виявився хирлявий французький рибалка з сіллю і рибою. Потім «Едвенче Гелі» устряв у нерівний бій з двома португальськими кораблями «гварда костас» — берегової охорони, і його добряче пошарпали. Команда від такого невезіння накинулася на англійське судно «Лоел Кептін». Та Кідд рішуче заборонив робити це. Гармаш Уїльям Мур красиво обклав Кідда відповідними словесами, а той уперіщив кривдника по голові цебром. Та так, що нещасний віддав Богові душу.

Здавалося, усі заспокоїлися. Тим паче, що вдалося захопити три невеличких судна: французьке, голландське і арабське, де знайшлися вода й провіант. Уже в лютому 1698 року до їхніх рук потрапив набагато цінніший приз — індійський корабель «Кветта Мерхант», капітаном якого був англієць з французьким паспортом. Корабель цей перевозив товари вірменських купців, і після бою обидва кораблі пішли на Мадагаскар. І треба жі Кідд нарвався на фрегат «Моуке» під командою піратського капітана Роберта Кліффорда. За кілька років до цього саме Кідд ганявся за ним у Карибському морі як капітан королівського флоту. І з цього скористався: виявив свою лояльність до королівської влади, наказав заарештувати Кліффорда. А той, маючи 40 чоловік команди, зрозумів, що сили надто вже нерівні, і втік на берег, у хащі. Кіддові дісталася чимала здобич соратника по ремеслу.

Та його команда вирішила інакше: обчистити «Едвенче Гелі» та «Кветту Мерхант» і перебратися на «Моуке». Кідд забарикадувався у капітанській каюті, аби не дістати кулю в лоба. Порозумілися усі так: Кідд разом з вірною частиною команди спалив «Едвенче Гелі» і пішов до Америки на «Кветті Мерхант». У листопаді він уже борознив Карибське море. Там довідався, що партія вігів, яка його підтримувала, потерпіла поразку, а в Лондоні створено новий урядовий кабінет із торі. Це віщувало додаткові політичні клопоти. І справді, король Англії оголосив чергову амністію для всіх піратів, за винятком «огидного Кідда». Губернатори Нової Англії та Ямайки одержали накази схопити його, тільки-но він з'явиться у їхніх портах. Газети здійняли галас, мовляв, Кідд злочинець і грабіжник, нахапав чимало багатства, ще й заховав скарби у різних місцях — від Ньюфаундленду до перешийка Дар'єн.

Через таку веремію Кідд вирішив продати «Кветту Мерхант» і розпустити частину своєї команди, виплативши їй належне. Сам же разом з 20 моряками на борту шлюпа «Антоніс» подався до берегів Нової Англії, сподіваючись на підтримку давніх приятелів. По дорозі він зайшов на Лонг-Айленд, де залишив кілька скринь награбованого під наглядом якогось Джона Гардінера. У Бостоні виявилося, що ті приятелі зі зміною урядового кабінету в Англії змінили і свої погляди. Губернатор Белломонт наказав запроторити колишнього протеже у «холодну» й оголосив, що «не було на світі більшого наклепника і злочинця, ніж капітан Кідд.

Закутий у важкі кайдани, Кідд півроку просидів у вогкій камері бостонської в'язниці, а потім, у лютому 1700 року, його відправили до Англії на борту корабля «Едвайс» і відразу заховали у стіни Ньюгатта аж до травня

1701 року. Звинуватили Кідда, як не дивно, не в піратському промислі, а у вбивстві отого самого Уїльяма Мура. Пізніше, правда, приписали незаконне привласнення скарбів, захоплених на «Кветті Мерхант» та інших кораблях. Кідд усе заперечував, та 23 травня 1701 року його на чорному возі привезли на місце страти у Вопін. Уже на ешафоті колишній капітан королівського флоту знов удав із себе безневинне ягня, та судді не прислухалися до його мекання. Тіло пірата виставили для публічного огляду, «щоб своїм страшним виглядом воно відлякувало інших від здійснення подібних злочинів». Разом з Кіддом повісили також шістьох членів команди «Едвенче Гелі». Напевне, всі вони стали жертвами політичної помсти партії торі і заздрощів суддів, котрі сподівалися вирвати у Кідда таємницю награбованих скарбів, про які вже тоді поширювалися фантастичні чутки.

ШАНОВАНИЙ КОРСАР

У другій половині XVIII століття між Англією і Францією розгорнулася боротьба за панування в Індійському океані. Англійці поступово все ж витіснили свого колоніального конкурента з Індостанського півострова, і Франція, чіпляючись за залишки своїх заокеанських володінь, використала випробуване віками знаряддя — корсарство. І подарувала світові Робера Сюркуфа, уродженця Сен-Мало, міста, яке англійці прозвали осиним гніздом. Він походив із давнього ірландського роду, який емігрував від усіляких напастей у Бретань. Ненависть до англійців була у нього спадковою. Про юні роки Сюркуфа знаємо мало, але зробити висновок можемо: характер жвавий, так би мовити, з «важких підлітків». Навчання у семінарії закінчилося у нього зразу, як тільки він вкусив викладача. У тринадцять років Робер потрапив юнгою на бриг. У двадцять — став капітаном судна, маленького швидкого вітрильника «Креол», що перевозив чорних рабів. Тоді це була прибуткова справа.

У Порт-Луї Роберу запропонували очолити вже більш тоннажну «Емілі». Він одержав патент озброєного торговця, тобто корсара.

У першому ж бою Сюркуф показав, на що він здатний: точно оцінив обстановку, хитро й безжально повівся з переможеними, з гармат стріляв упритул, абордаж — справа техніки.

Маючи на борту вісімнадцять одчайдухів і лише чотири гармати, він у першому ж плаванні захопив англійський корабель «Тритон» (150 чоловік екіпажу і 20 гармат). Скористався, правда, із сигналу англійського лоцмана Ганга на фок-щоглі. Та ще й пострілом із рушниці убив англійського капітана. Треба ж: мав усього двадцять один рік, а здобичі набрав на двісті тисяч фунтів стерлінгів!

Не обійшлося без фокусів. Губернатор Порт-Луї завважив, що ота здобич належить не Сюркуфу, а державі. То пірат подався по правду в Париж. Там саме правила республіканська Директорія, скарбниця якої безнадійно спорожніла. Сюркуф швиденько домовився з новою владою, віддав дві третини здобичі.

Він на той час командував кількома кораблями, а захопив і знищив набагато більше на шляху в Індію. Англійці навіть ходили під чужими прапорами, аби уникнути «дружньої бесіди» з ним. Дарма! Сюркуф розбирався у типах суден, їх такелажі, особливостях ходу. Він постійно хитрував: переодягав команду, удавав, що його корабель ускочив у халепу, вночі залишав у морі порожні човни з ліхтарями на щоглі, щоб погоня відстала. Та найбільше полюбляв абордажний бій.

Як на той час, він був високим на зріст чоловіком — 180 сантиметрів. Міцний, з округлим веснянкуватим обличчям і хижими очицями, тонкими губами і ледь приплюснутим носом. Та матроси його любили, хоч дисципліну на борту Сюркуф підтримував залізною рукою.

Найяскравішим епізодом його корсарської діяльності стало захоплення 7 серпня 1800 року англійського корабля «Кент» (1500 регістрових тонн, 38 гармат). «Конф'янс» Сюркуфа виявився чи не в шість разів меншим, та ще й мав лише шість гармат з кожного борту.

Матрос, який сидів у бочці на фок-щоглі, помітив «англійця» і сповістив про це Сюркуфа. Здавалося, бій суперечив здоровому глуздові, настільки супротивник переважав силою.

Та ба! Путі господні, як кажуть, несповідимі. Відбулося чи органічне поєднання геніальної інтуїції, знання і духу корсарського капітана, чи щось інше, але на борту «Конф'янса» закипіла робота: біля бортів укладалися лантухи й мішки, аби заховатися від картечі, до гармат підтягувалися ядра і порох, тут же ставилися діжки з водою на випадок пожежі… Вітрильники відносно повільно зближалися. Команди обох суден мали час, щоб залагодити ще багато справ… Матроси одягали чисту білизну, чекали… Що кому поведеться?

На «англійці» вже й гармати видно, а на корсарі роздають ром і каву.

З «Кента» пролунав постріл. Традиційний запит: «Хто ви?» Ніякої відповіді. Головне — виграти час.

Сюркуф звернувся до своєї команди по-флотському, міцно. І на «англійця» посипалися прокльони, лайка. У відповідь — залп із тридцяти восьми гармат. Мимо!

На «Конф'янсі» піднімають французький прапор і стріляють з гармати. Ритуалу дотримано. Бою не уникнути.

Сюркуф командує: «На абордаж!», підводить своє судно з підвітряного боку кормовою частиною правого борту до «Кента». Там спохопилися, відкрили вогонь у відповідь, та запізнилися. Правда, брам-стеньгу «Конф'янса» знесло залпом, та корпус судна залишився неушкодженим. Хоч англійці подумали, що «француз» накрився, заволав про допомогу. Вони зацікавлено перегнулися через борт, аби глянути, що там сталося, але тут раптом вибухнули гранати, і перша хвиля корсарів опинилася на палубі англійського судна. Як містки для переходу на високу палубу «Кента» пірати використали нижні реї свого корабля. Кращі стрільці, які повсідалися на марсах, відразу ж почали «знімати» офіцерів. А далі вже «техніка» — гранати, сокири, ножі…

Сюркуф завбачив і можливість наявності слабкодухих у своїй команді. Позаду атакуючих він поставив списоносців, аби ті своїми кпинами заохочували атакуючих до активних дій. От звідки, певно, загороджувальні загони сучасних «смершів»!

Луї Гарнере, художник-мариніст, який був тоді у поході Сюркуфа, назвав цей бій «грандіозною бойнею».

Капітан «Кента» загинув від вибуху гранати, чимало моряків попадали за борт і були розчавлені корпусами суден, що зчепилися, але бій узяв на себе старший помічник капітана. Англійців стало ніби більше.

Пірати заволали:

— Чорт забирай! Вони воскресають!

Уже потім Сюркуф дізнався, що на борту «Кента» було ще двісті п'ятдесят лобуряк, яких зняли з іншого англійського судна.

І все ж старпом «Кента» спустив прапор.

Сюркуф дав своїй команді дві години на «відведення душ» — грабунок, але темпераментним французам цього виявилося замало — пасажирок подавай! Та слово капітана незламне:

— Залиште дам у спокої!

Сюркуф привів англійське судно в Порт-Луї. Як і чотири роки тому, його викликав губернатор:

— Захоплені злитки і діжки із золотим порошком ви повинні передати державі.

Корсар не став сперечатися:

— Якщо золото не дістанеться мені і моїм людям, воно не дістанеться нікому! Викинути злитки і діжки за борт!

Розгнівані матроси начебто підкорилися. Підтвердження цьому фактові нема. Але надто усе це схоже на Сюркуфа, девізом якого було: «Ніхто і ніколи не може мені перешкодити!»

На відміну від більшості піратів і корсарів, Сюркуф жив у благополуччі. У Сен-Мало, що у Франції, він здивував мешканців казковими багатствами. Сам Наполеон, який посвятив його в кавалери ордена Почесного легіону, консультувався з ним. Барон нової імперії, батько двох синів, трьох дочок і ватаг корсарського флоту, який наповнював його скрині золотом, сном-духом не знав злигоднів. Навіть написав Наполеонові, який утік з острова Ельба: «Сір, моя рука і шпага належить вам». Колишнього корсара призначили командиром загону на чотири тисячі чоловік…

Помер він 1822 року у п'ятдесятидвохрічному віці у власному замку Ріанкур, неподалік від Сен-Мало. Його везли в останню путь на кораблі, затягнутому чорним крепом. І ескорт — п'ятдесят шлюпок. Ото вже шана!

ПІРАТ-ФІЛОСОФ

Третім серед найвідоміших піратів Мадагаскару був провансалець Міссон. Щодо його кар'єри є певні сумніви: чи не була вона вигадана уже згадуваним Чарльзом Джонсоном під впливом творів Жана-Жака Руссо? Чи справжнім був документ, який нібито випадково потрапив до його рук? Якщо врахувати твердження окремих дослідників, що під псевдонімом «капітан Джонсон» ховався сам Данієль Дефо, то сумніви зростуть ще більше. Цьому сприяє також факт, що про Міссона жодним словом не згадується в щоденникові Белдріджа, хоч останній приділяв увагу і набагато скромнішим постатям. Все ж фігура Міссона видається цілком імовірною. В молодості він ходив на французькому кораблі «Ла Віктор». У Римі познайомився з домініканцем Карачоллі, який мав на нього великий вплив. Міссон захопився ідеями свободи і деїзму, познайомився з теорією ідеального суспільства Томаса Мора. Обидва — і Карачоллі, і Міссон — надумали заснувати республіку, де люди жили б по справедливості і задовольнили усі свої прагнення.

Невдовзі для цього виникли сприятливі обставини. Під час бою біля Мартініки з англійським кораблем «Вічелсі» загинули всі офіцери «Ла Віктора», за винятком Міссона. За порадою Карачоллі, який також був на борту корабля, Міссон вирішив звернутися до членів команди, що залишилися, як кажуть, на плаву, з пропозицією «бути вільними людьми, жити добре, справедливо, невинно і шляхетно, у злагоді з Богом і Природою». Моряки пристали на таку ідею, обрали Міссона капітаном і згодилися стати «бійцями за свободу». На щоглу свого корабля підняли прапор з написом: «За Бога і свободу!»

«Ла Віктор» пішов до Центральної Америки, але Міссон раптом вирішив повернути в Індійський океан. По дорозі пірати затримували зустрічні кораблі, але брали у них тільки те, що було їм потрібно, і нікого не вбивали. Джонсон писав: «Шкіпер англійського шлюпа казав, що йому ще ніколи не доводилося зустрічати такого лагідного пірата». До капітанів та офіцерів суден, що транспортували невільників, Міссон ставився безжально, вішав їх на реях, а рабів зараховував до своєї команди або відпускав в Африку.

Надумався він внести і зміни у морські звичаї: заборонив вживання грубезних виразів, особливо в присутності жінок. Порушників просто шмагали. Вийшло так, що під час бою «Ла Віктора» з англійським військовим кораблем загинув його капітан. Міссон наказав поховати його з почестями, а на могилі встановити камінь з написом: «Тут спочиває мужній англієць». Цей камінь ще в першій половині XIX століття бачили біля гирла річки Івіндо у Західній Африці.

В Індійському океані пірати влаштували собі базу на острові Анжуан (Комори). Жителі острова нічого не мали проти прибульців, а тому вдячні розбійники влаштували просто-таки каральну експедицію проти сусіднього острівця Могілі, царьок якого виявився запеклим ворогом королеви острова Анжуан.

Міссон знайшов собі там дружину, сестру королеви. Але не довго розкошував у подружньому житті. «Ла Віктор» подався у Червоне море, а після його повернення Міссон і Ка-рачоллі — два пірати-філософи — вдалися до здійснення свого давнього наміру: на північному окрайці Мадагаскару знайшли затишну і зручну для оборони затоку Дієго-Суарес і заснували там Лібертатію (в інших джерелах — Ліберталію), республіку демократії та справедливості, як у Томаса Мора.

Послідовники вчення утопічного соціалізму навіть проголосили маніфест до всіх шибайголів і закликали в ньому до будівництва «ідеального справедливого суспільства». Маніфест почули. Стати громадянином Лібертатії зголосився Томас Тью, який саме прибув з Америки. У новій республіці захотіли жити і кілька моряків «Едвенче Гелі», яким орудував капітан Кідд.

Устрій Лібертатії був абсолютно демократичний. Група з десяти громадян, які офіційно звалися ліберами, мали свого представника в парламенті. Парламент обирав президента, секретаря та адмірала. Спочатку на три роки обрали Міссона президентом, Карачоллі — секретарем, Тью — адміралом.

Невдовзі лібертатці звели на березі моря оборонні редути, які прикривали порт з кораблями. Побудували й домівки, де сподівалися щасливо жити. Подружилися вони і з аборигенами, особливо з племенем бетсімісарака, певно, заради їхніх жінок. Почали торгувати без грошей, бо останні були заборонені як «диявольський винахід».

Кораблі колишніх піратів часто виходили на пожвавлені морські шляхи на полювання за кораблями «несправедливих» держав. Для цього навіть заклали невелику корабельню, зі стапелів якої невдовзі зійшли на воду два шлюпи: «Енфанс» і «Ліберте».

Лібертатія, було таке, успішно відбила атаку португальської ескадри. Гармати потопили на мурах форту два ворожих кораблі, решта утекли. Але Тью і Міссон наздогнали їх і потопили ще один.

Ніщо не віщувало нещастя. Та однієї ночі (ймовірно, 1701 року) вороже плем'я мальгашів з глибини острова несподівано напало на сонних ліберів. З боку суходолу небезпеки не існувало, там не було оборонних споруд. Нападники вдерлися у поселення. Загинула більшість мешканців Лібертатії, в тому числі Карачоллі і дружина Міссона. Останній порятувався і кинувся на пошуки Тью, який зник у морі. Новообраний адмірал знайшовся. Розділивши скарби, що залишилися після розгрому Лібертатії, пірати розійшлися. Відтоді про засновника Лібертатії нічого не чути. Як стверджував пізніше Тью, його корабель затонув під час несподіваного шторму.

Жоден з уцілілих товаришів Міссона не намагався відбудувати нову державу. Тью, подальша доля якого мало відома, згідно з одним переказом, поселився на острові Родос (Середземне море), де кілька років жив як шанований громадянин. Врешті-решт спокійне життя йому набридло, він знову набрав піратську команду і вирушив у Червоне море. Там і загинув під час атаки на один з кораблів Великого Могола.

В іншому переказі, який чомусь плутає Тью з Еврі, розповідалося, що адмірал Лібертатії захопив корабель Великого Могола і полонив його доньку. І з нею подався на Цейлон (Шрі Ланка), де намірився воскресити свою Лібертатію.

Ще кілька десятків років по смерті Міссона узбережжя Мадагаскару було зручним прихистком для піратів, яких приваблювало легке життя у товаристві жінок і великої кількості дітей. Вбранням і зовнішнім виглядом вони так нагадували аборигенів, що це вводило в оману європейських мандрівників, які вряди-годи навідувалися в ті краї.

Одним з останніх мадагаскарських піратів, що жив згідно з приписами Жана-Жака Руссо, був Пелентейн, який прибув туди з Ямайки. 1712 року його здибав командор Томас Метьюз, який командував англійською «протипіратсь-кою» ескадрою в Індійському океані. Пелентейн уже давно полишив морський розбій і жив спокійним родинним життям у своєму гаремі. Для дружин він придбав у англійців бісер і дешеві тканини.

У двадцятих роках того ж століття активно розбійничав у водах Індійського океану пірат з. Франції А а Бус, знаний ще як Ле Васер. З групою розбишак з Карибських островів під проводом капітана Тейлора він захопив судно віце-короля Португальської Індії. При розподілі здобичі кожен пірат одержав 42 діаманти.

Але й Ла Бус погано закінчив. Спокушений обіцянкою амністії, він приплив на острів Іль-де-Бурбон (нині Реюньйон), який був тоді власністю французької корони, і за наказом губернатора його там повісили. Перед смертю він виплюнув жмут пергаменту з таємним планом на ньому. Та схема так і залишилася нерозшифрованою. Легенда твердить, що на ній Ла Бус позначив місце, де заховані його скарби.

Після 1730 року активність мадагаскарських піратів підупала. Але пам'ять про них, про їхню діяльність жила ще довго. Легенди значно перебільшували кількісний склад розбійницького корпусу, та факт залишається фактом: дружби з ними шукали найбільші владарі тодішнього світу, зокрема турецький султан, королева Швеції.

Варто згадати про спробу російського царя Петра І встановити дипломатичні стосунки з Міссоном. З цією метою за два роки до своєї смерті вінценосний прихильник піратської демократії спорядив морську експедицію на Мадагаскар, яка, втім, закінчилася невдачею.

Пам'ять про своїх предків підтримували також нащадки, народжені в шлюбі з жінками племені бетсімісарака. В першій половині XVIII століття вони заснували свою державу на східному узбережжі Мадагаскару. Її главою став син англійського пірата Томаса Уїта Ратсімілако. Аж до половини наступного століття громадяни цієї державки славилися як найбільші розбійники на сході Африки. Вони споряджали великі походи, грабували африканське узбережжя аж до Сомалі. Один з найбільших походів був на Комори. В ньому взяло участь 18 тисяч воїнів на 500 човнах.

У такий же спосіб діяли й пірати в Західній Африці у другій половині XIX століття. В дельті річки Нігеру влаштував собі прихисток пірат Абоккоко, який шматував тільки білих. До його рук потрапив, між іншим, Семюель Кроутер, перший африканський єпископ англіканської церкви. За звільнення Кроутера Абоккоко зажадав тисячу мішечків з мушлями каурі та кораловим бісером (на той час це була конвертована валюта в Західній Африці).

На півдні, в районі річки Конго, діяв інший пірат, португалець, колишній торговець невільниками Мануель Вакка. 1875 року він пограбував і спалив англійський корабель «Джералдін», що сів на мілину. У відповідь англійці вислали каральну експедицію, яка спалила сорок сіл, знищила сотні човнів і вирубала багато плантацій. Вражені жорстокістю білих, вожді місцевих племен зобов'язалися самі підтримувати порядок і мир на річці.