Розбійники з лебединого шляху

МУСУЛЬМАНСЬКО-ХРИСТИЯНСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ

У Корані море згадується лише чотирнадцять разів, що загалом дуже мало для такого великого тексту, в якому існування людини розглядається в історичному, філософському і моральному планах. Араби — діти пустелі. Але попри це 791 року вони перемогли візантійський флот біля Кіпру, а в XII столітті вже панували в Середземному морі.

Разом з мореплавцями арабських халіфатів, тобто держав, біля берегів Азії, Африки і Європи з'явилися й арабські пірати.

Але спочатку про низку важливих історичних подій, що передували появі мусульман на морі.

Після занепаду Римської імперії південне узбережжя Середземного моря стало ареною бурхливих і кривавих подій. 439 року східне германське плем'я вандалів захопило Карфаген та іншу провінцію колись могутньої імперії — Іфрікію (територія нинішнього Тунісу). На цих землях вони утворили державу, до якої ввійшла також і раніше захоплена Ну-мідія. Загарбники, незважаючи на те, що були нечисленні, владарювали над місцевим населенням досить жорстоко. Єдине ремесло, на якому вандали розумілися, була військова справа. Тому задля здобичі вони не гребували і морським піратством у прибережних водах.

Найвищого розквіту германська держава в Африці досягла за правління Гензеріка (428–477). Під його проводом вандали учинили таке, що їхнє ім'я стало відтоді синонімом безглуздого варварства. 455 року вони спорядили великий флот і з Карфагена взяли курс на північ до берегів Італії. Після короткої облоги вандали здобули, пограбували і дощенту сплюндрували Вічне місто. Це був не тільки формальний, але разом з тим і глибоко символічний акт остаточної руйнації тисячолітньої римської цивілізації.

Але переможці не довго раділи з пограбованих скарбів. Приємне життя у лагідному кліматі Північної Африки розслабило колишніх завойовників. Через вісімдесят років після знищення Риму держава вандалів упала під ударами візантійських військ, якими командував великий Валізарій, і вже ніколи не піднялася.

Іфрікія перебувала під владою візантійців понад сто років. У другій половині VII століття в цьому районі з'являються нові грізні пришельці — араби. 666 року на завоювання Північної Африки з Єгипту, поневоленого раніше, рушило арабське військо під проводом Окба ібн Нафі. З Тріполітанії вони пройшли в Іфрікію, окремі загони заглибилися навіть у Сахару. Але боротися араби мали на два фронти, оскільки окрім візантійців, які засіли в приморських містах, їм також протистояли войовничі кочові племена берберів. Тільки 695 року арабам вдалося розбити конфедерацію берберських племен. Того ж року вони здобули Карфаген і в наступні два роки зовсім витіснили візантійців з Іфрікії.

У наступні століття битви між фанатичними сповідачами ісламу і християнами перенеслися на море. Араби, як вихідці з пустель, спочатку з недовірою й осторогою пускалися в плавання. Але пізніше, захопивши багато портів разом із кинутими християнами напризволяще кораблями і бажаючи продовжити газават (священну війну) на морі, вони швидко оволоділи мореплавським мистецтвом і навіть внесли в нього багато новацій.

У IX столітті араби вже успішно конкурували на морі з християнами. На той час припадають і їхні перші піратські спроби. Головними базами у них стали порти нинішнього Тунісу і Алжиру, яким правила династія Аглабідів.

846 року араби несподівано атакували і захопили Рим. Місто пограбували, а базиліку Святого Петра опоганили. Дійшла черга і до Генуї, яку не тільки пограбували, а й, на ганьбу християнам, окупували на багато тижнів. 848 року араби вщент зруйнували Марсель, а в наступні роки перетворили на суцільну руїну весь Лазуровий берег. У пошуках здобичі вони проникли в глиб Провансу, полюючи на людей і грабуючи церкви. Роздроблена Франція не могла дати відсіч нападникам. Прованс поступово знелюднювався. Ті, хто залишився живим, ховалися в лісах або в гірських фортецях. Ніхто не обробляв землі і не рибалив. Над краєм нависла примара голоду.

Не кращі були справи в Лігурії, де мусульмани заклали свої постійні бази. Такі піратські осередки виникли і в багатьох інших місцях. Сицилія, Сардинія, Корсика і Мальта, втрачена візантійцями 870 року, набули особливо недоброї слави. Арабський історик Ібн Фадлан, який жив у XIV столітті, писав про ті часи, що «навіть найменше суденце християнського флоту не могло уникнути уваги мусульманських піратів».

Така розстановка сил тривала до X століття. У наступний період, на який припадає найвищий розквіт ісламської культури, войовничість арабів дещо підупала. Їх світ роздирали не тільки внутрішні проблеми, а й помітне зростання сили християнської Європи. Тому наступні кілька років відзначалися відносною стабільністю і політичною рівновагою, на які суттєво не вплинули навіть хрестові походи, організовані Войовничим європейським лицарством. Найкращим прикладом мирного співіснування віруючих різних релігійних конфесій може служити Королівство обох Сицилій, засноване 1130 року Роджером II. У ньому жили в злагоді нащадки римлян, візантійців, готів, норманів і арабів.

За пізнього середньовіччя, коли політична ситуація змінилася, відродилися піратські осередки на узбережжі Північної Африки. Найбільшою силою в ісламському світі була на той час Оттоманська Порта, якій у Середземному морі протистояли флоти Іспанії, Франції та італійських республік. У Північній Африці утворилися невеличкі феодальні держави, якими правили місцеві династії, підтримувані Туреччиною. Там, де розкинулася територія Магрібу аль-Акси (по-арабському це означає «найдальший захід»), кілька століть поспіль існували республіки піратів, яких називали берберійськими, хоча й не бербери (корінні мешканці Магрібу) відігравали в них провідну роль.

У кінці XV століття іспанські араби, яких прозивали маврами, були витіснені християнами в Африку. Ті, хто не зміг влаштуватися в Магрібі і палав ненавистю до іспанців, подалися в море. Тим більше, що маври добре знали своє донедавна рідне узбережжя Піренейського півострова.

Дехто з вигнанців мав гроші. Вони спорядили кораблі, і знову розгорілося полум'я «священної війни».

Але тепер ситуація змінилася. Християни уже навчилися давати відсіч, використовуючи як бази острови, захоплені європейськими державами: Балеарські, Сицилію, Корсику, Сардинію, Мальту. Звідти у море вирушали кораблі і грабували мусульманські торговельні судна, спустошували магрібські береги.

Піратство стає взаємним.

Варто зазначити, що деякі пірати-християни майже не звертали уваги на релігійну приналежність жертви. Морських розбійників Майорки однаково боялися як християни, так і мусульмани. Траплялося, що сицилійські та катадонські корсари повністю блокували морську торгівлю в Адріатиці.

Після кожного мавританського наскоку іспанські та португальські королівські двори організовували каральні експедиції на узбережжя Північної Африки і в глиб суходолу. 1399 року іспанці дійшли до Тетуани і знищили місто і все його населення, за винятком працездатних чоловіків, яких обернули на рабів. 1415 року португальці зробили те ж саме в Сеуті, 1471 року — в Танжері. Але всі ці операції не зменшили полум'я піратського газавату. Його підживила ще одна подія, яка відбулася на протилежному березі Середземного моря: 1453 року під ударами турків-османів упала християнська твердиня — Константинополь.

ЗАПЕКЛІ БРАТИ

XVI століття було бурхливою добою для Північної Африки. На її узбережжі утворилися великі піратські бази, які пізніше набули державних форм і стали осередками турецької колонізації.

Помітну роль у цьому процесі відіграли, як не дивно, не корінні мусульмани, а, так би мовити, навернуті — два бра-ти-греки.

… Улітку 1504 року дві добре озброєні галери, які належали до папського флоту, пропливаючи біля острова Ельба, здибали чужий корабель. Капітан передньої галери Паоло Віктор, не сподіваючись на присутність піратів у цьому районі, бойову готовність не оголошував. Але коли кораблі зблизилися, італійці помітили, що на щоглі чужинця майорить прапор з півмісяцем. Повертати було запізно, і довелося ставати до бою. Кораблі зчепилися, й пірати кинулися на абордаж. Невдовзі екіпаж папської галери, добре проріджений кривими широкими шаблями нападників, зайняв лавки галерників.

Але це виявився не останній успіх піратів. Вони перевбралися в одяг італійців, захопили їхню зброю і кинулися наздоганяти другу галеру, яка не підозрювала про небезпеку. Підступ удався. Через кілька днів мешканці Туніса спостерігали, як у порт входив піратський корабель, буксируючи за собою дві галери, повні полонених.

Так розпочав свою кар'єру організатор берберійського піратства Аруй (Хорук) Рудобородий (Барбаросса). Разом з братом він прибув на африканське узбережжя з острова Лесбос, що в Егейському морі. Брати походили з християнської родини грецького гончаря, але ще в дитинстві, після того, як островом оволоділи турки, прийняли іслам. У юності вони займалися морським розбоєм в Егейському морі, але з часом його акваторія видалася затісною для їхніх амбіцій, до того ж вона була надто близько від центру імперії. Отож, вирушили на захід, в напрямку міст і шляхів, часто відвідуваних «невірними». Своєю базою спочатку обрали острів Джерба, пізніше перебралися до Тунісу, правитель якого охоче їх прихистив за п'яту частину здобичі.

Сила Рудобородого швидко зростала, і через кілька років після прибуття на африканське узбережжя він здобуває Алжир (1510 рік) і влаштовує там свою головну резиденцію. Аруй Рудобородий загинув під час пізніших боїв з іспанцями на суходолі, прикриваючи відхід своїх товаришів після поразки під Тлемсно у 1518 році.

Владу перебрав його брат, Хайр ад-Дін, відомий серед християн теж як Барбаросса, хоча, як свідчать письмові джерела, у нього була не руда борода. Він підфарбовував її хною, щоб підтримувати родинну традицію. З самого початку свого командування піратами ад-Дін цілком добровільно вчинив те, чого уникав його старший брат. Він прийняв підданство султана Туреччини й дістав за це титул бейлер-бея (бея над беями) і під свою оруду тисячу (інші джерела свідчать, що дві, навіть чотири тисячі) яничарів, які стали його гвардією.

Під новим керівництвом пірати з подвійною енергією рушили в бій і захопили нарешті іспанську фортецю на острові Пеньйон, яка блокувала вхід до алжирського порту. Нечисленні, відрізані від постачання захисники фортеці довго не боронилися. Її коменданта Мартіна де Варгаса привезли в місто і забили насмерть батогами на центральному майдані Алжира. Фортечні мури розібрали християнські невільники і з добутого таким чином каменю виклали портову набережну, яка збереглася донині.

Піратські кораблі сіяли страх, доходячи до Адріатики і грабуючи там маєтності найбагатшої італійської республіки Венеції. 1534 року флот Хайр ад-Діна, що мав у своєму складі 60 галер, несподівано атакував Реджіо в Мессінській протоці. Головною метою була славна своєю вродою княжна Траєтто — Юлія Гонзага. Пірат хотів її подарувати Сулейманові Пишному, щоб завоювати більшу прихильність султана. Але Юлію попередили, і вона в останню мить утекла.

Розгніваний пірат віддав місто на розграбування своїм поплічникам. Занепокоєні активністю розбійників іспанці організували проти них черговий похід. У Барселоні було сформовано флот із 600 кораблів, яким командував генуезець на іспанській службі Андреа Доріа. 1536 року іспанці за участю мальтійських лицарів захопили Туніс, незважаючи на шалені контратаки одного з капітанів ад-Діна — Сінана Єврея. Переможці-християни влаштували «карнавал смерті». Кілька днів вони плюндрували місто і мордували його мешканців, хоча в основному це були мирні жителі.

Самі пірати, втікши з міста, затаїлися за мисом Боне. Звідтіля вони попливли в напрямку Балеарських островів. Жителі Мінорки, вважаючи, що це повертається з переможного походу іспанський флот, скупчилися на березі… Як і передбачав ад-Дін, несподіванка була цілковитою. Пірати взяли в полон шість тисяч чоловік і відіслали їх до Стамбула. Мабуть, подарунок сподобався Сулейманові, бо Хайр ад-Дін дістав звання головного адмірала турецького флоту.

Кількома роками пізніше (1538) турецький флот, якому допомагали берберійські пірати, завдав відчутної поразки християнам у битві під Превезою (Іонійське море). Це забезпечило на кілька десятків років турецьке панування на Середземному морі. На цю битву християнське воїнство спорядило 80 венеціанських, 36 папських, 30 іспанських галер, а також 15 галеонів. Загалом на суднах зібралося близько 60 тисяч чоловік. Але доля не всміхнулася християнам. Насамперед нібито через бездарність адмірала Андреа Доріа і бурю, що розігралася наприкінці битви. (Щодо Андреа Доріа свідчення сучасників суперечливі. Інші стверджують, що це був досвідчений і обачливий флотоводець).

1541 року Доріа організував новий похід. У ньому взяло участь 12 тисяч солдатів і 500 кораблів. Метою походу було здобуття Алжира. Але справі перешкодили осінні шторми. Іспанський флот був розпорошений і пристав до берега невеликими групами. Несподіваний напад піратів на одну з них закінчився розгромом відділу мальтійських лицарів, які теж брали участь у поході. З експедиції повернулося заледве чотири тисячі чоловік. Більшість уцілілих потрапили в полон. З того часу християни стали називати Алжир «Томбо де Шевальє» — могилою лицарів.

Вершиною кар'єри Хайр ад-Діна став його візит до Тулона і Марселя. На чолі свого флоту він офіційно репрезентував Туреччину, яка на той час вважалася союзником Франції у війні проти Іспанії. Сам король Франції віддавав почесті великому адміралові Порти, найвищому реїсу (капітану) піратів і синові християнського гончаря з Лесбосу.

Хайр ад-Дін помер у Стамбулі 1546 року і був похований у спорудженій його коштом мечеті над берегом Золотого Рогу. Йому виповнилося тоді вісімдесят років. За три роки перед цим він одружився з дочкою іспанського губернатора Юлією, і, як стверджує легенда, кохання було взаємним. Багато років по тому мореплавці, пропливаючи повз мечеть, віддавали належну шану найвідомішому ісламському піратові.

А за народними переказами, його смерть була такою ж незвичайною, як і життя. Ще кілька років по смерті він уставав із могили і непокоїв живих. І лише коли, за порадою грецького священика, його перепоховали разом з чорним собакою, пірат остаточно вгомонився.

«ПЕКЕЛЬНИЙ ПОСТРАХ» ТА ІНШІ

Хайр ад-Дін мав чимало послідовників. І хоч жоден з пізніших ватажків берберійських піратів не зрівнявся з ним славою, вони теж були непересічними особистостями. Їхнє походження свідчить, як суперечливо й неоднозначно жилося в ті часи. Багато піратських капітанів народилося в християнських родинах. Замолоду потрапили в полон, а інколи їх просто продали в неволю, та вони «дослужилися» до капітанського звання в піратських республіках.

Приблизно так складалася кар'єра Улюка Алі (або Алі ель-Улуйї). Він правив церковну службу в Кастелло (Калабрія), коли його захопили в полон пірати і прикували дэ галерних весел. Але незабаром він заслужив їхню довіру й повагу, коли прийняв мусульманську віру і виявив блискучі стрілецькі й навігаційні здібності. В його піратському послужному списку значилися здобуття Нікозії на Кіпрі (на той час вона належала Венеції) і спустошення Кріту. Багато років поспіль він наганяв страх на мешканців італійських узбереж.

1570 року Алі зненацька напав на чотири мальтійські галери і захопив три з них. Четверта, на борту якої зберігалася скарбниця, спромоглася прибитися до берега. Екіпаж відступив у глиб суходолу. Ця поразка глибоко вразила мальтійських лицарів. Після повернення на острів командира ескадри Сен-Клемента розлючений натовп ледве не розідрав його на шматки. Негайно було скликано суд, який виніс вирок: смерть. Вирок виконали, а тіло нещасного Сен-Клемента викинули в море.

Піратського ремесла Улюк Алі навчався у Драгута, безпосереднього наступника ад-Діна. Ще за життя Рудобородого в Драгута був власний флот із 12 галер, який тероризував східну частину Середземного моря. На запрошення ад-Діна Драгут охоче пристав до берберійських піратів.

Якось, під час розподілу здобичі на узбережжі Корсики, на розбійників Драгута зненацька напали іспанці і взяли їх у полон. Але капітана не впізнали. Чотири роки він веслував на галері Джанеттіне Доріа як звичайний раб. Піратського реїса упізнав під час свого візиту в Тулон Жан Парізот де ла Валет, який пізніше вславився як організатор оборони Мальти і великий магістр мальтійських лицарів. Майбутній магістр поневірявся колись кілька років у піратській неволі.

— Що, пане Драгут, — вигукнув Парізот, — залишило вас воєнне щастя?..

— Фортуна кружляє по колу, — відповів пірат.

Втім, щастя у нього все-таки було. Незважаючи на ненависть до нього з боку християн, останні не позбавили його життя. Перемогла корисливість іспанців: Хайр ад-Дін викупив Драгута за три тисячі золотих корон.

Після смерті Рудобородого товариство капітанів піратських кораблів (так звана Тайфа) обрало Драгута своїм ватажком. Під його проводом пірати захопили багато портів нинішнього Тунісу, зокрема Габес, Сфакс, а також острів Джерба, що майже два століття був власністю родини Доріа з генуезького роду, який робив кар'єру на іспанській службі.

З метою увічнення перемоги Драгут наказав звести на острові вежу з черепів забитих християн. Цей жахливий пам'ятник ліквідували лише 1846 року на вимогу консула Франції.

1550 року проти Драгута рушила іспанська армада під проводом згадуваного вже адмірала Андреа Доріа. Іспанцям вдалося заблокувати піратський флот у глибокій острівній затоці. Впевнені в успіхові, вони чекали на вході в затоку, коли розбійники підуть в атаку. Та даремно. Почекавши багато днів, іспанці пропливли в глиб затоки й здивувалися: піратських кораблів там немає…

Драгут прийняв несподіване рішення: прокопати канал у низькій південній частині острова. Власне, це був і не канал, а канава, по якій пірати вийшли у відкрите море. І поки іспанці терпляче очікували біля входу в затоку, вони несподівано атакували генуезький флот, який ішов на допомогу іспанським галерам.

Проміжок часу між битвами під Превезою і Лепанто був найсприятливіший в історії берберійського піратства. Могутність турецького флоту сягала тоді узбережжя Італії. Під його надійним прикриттям пірати вдавалися до сміливих авантюр, вони витіснили іспанців з багатьох баз на північно-африканському узбережжі. Алжир перетворився в найбільшу піратську твердиню. Життя прибережних мешканців західного Середземномор'я опинилося під постійною загрозою. Пірати не боялися навіть могутньої на той час Іспанії.

«Каталонія і Валенсія вмирають з голоду», — нарікав у червні 1559 року віце-король Сицилії.

«Все це відбувається тому, — писали генуезькі власті своєму посланцеві в Іспанії, — що моря забиті галерами, що й жоден християнський човен не пропливе».

І це не було перебільшенням. Християни зазнавали щораз відчутніших поразок. 1561 року сицилійська ескадра із семи галер потрапила в пастку, влаштовану Драгутом біля Ліпарських островів. Командував ескадрою мальтійський лицар Гемеран. Добрий воїн на суходолі, він не вмів боротися з підступністю в морі.

Небувале поширення піратства, зростання могутності Отаманської Порти, яка підтримувала морських розбійників, консолідували християнські сили. Почалося приготування до спільного походу.

Вступом до вирішальної битви стала облога Мальти турецьким флотом при підтримці берберійських піратів. Понад три місяці малочисленні сили (9 тисяч) мальтійських лицарів під проводом Жана де ла Валета стійко відбивали атаки 180 кораблів і 38 тисяч турків і берберійців. Обидві сторони зазнали величезних втрат, а під час однієї з атак загинув Драгут. Головнокомандуючий турецьким флотом Піалі-паша після того, знехочений безрезультатністю атак і звісткою про те, що наближається іспанський флот, наказав зняти облогу.

Наступного року християнські держави уклали святу лігу під проводом короля Іспанії і папи Пія V. Кілька років тривали приготування, і нарешті 1571 року дійшло до вирішальної битви під Лепанто (на південь від Пелопоннеського півострова) між військово-морськими силами християнської Європи і мусульманського світу. Перемога святої ліги виявилася більш ніж переконливою: з понад 200 турецьких кораблів уціліло лише 30 галер. Морську потужність Порти було підірвано.

Під Лепанто загинуло або потрапило в полон багато піратів. Найбільше відзначився Улюк Алі, який захопив флагманську галеру мальтійських лицарів. Це ледве не позначилося на загальному перебігові битви. І все ж пірати програли. Але наслідки їх двобою з ворогами виявилися не такими вже й катастрофічними. Жодне з піратських міст не було захоплене, навпаки, розбишаки остаточно вкоренилися в Тунісі. Не зменшилася й активність мусульманських корсарів, хоча тепер вони уникали безпосередніх сутичок з військовим флотом християн.

Окрім згаданих уже Улюка Алі і Драгута, серед берберійських реїсів вирізнялася постать Сінана Єврея, якого за спритність і відвагу називали також Мурадом Реїсом. Він перший поширив свою піратську діяльність на Атлантику.

Велику славу здобув також Айдін, прозваний християнами «Пекельним пострахом». Улюбленим місцем його «роботи» було узбережжя Іспанії.

Якось, патрулюючи в районі Балеарських островів, він довідався, що в порту Оліва перебуває 200 родин морісків, потомків іспанських мусульман, які переслідувалися християнами. Не вагаючись Айдін завантажив морісків на галери і взяв курс на Алжир. Його кинулися переслідувати дев'ять іспанських галер. Помітивши це, Айдін встиг висадити морісків на острові Форментера і приготувався до бою. Іспанці, впевнені у своїй перевазі, зажадали 10 тисяч дукатів викупу за захоплених людей. Пірати, вдаючи, що роздумують над пропозицією, зволікали. Раптом вони, «скажено веслуючи, кинулися, як орли, наперед і заволоділи сімома кораблями противника, перш ніж він усвідомив, що сталося». Втекти змогли тільки дві іспанські галери. Інші, на яких поміняли веслярів, повернулися до Алжира.

ІСЛАМСЬКЕ РОЗБИШАЦТВО В АТЛАНТИЦІ

У кінці XVI — на початку XVII століття тактика мусульманських морських розбійників зазнала певних змін. Замість масованих набігів вони дедалі частіше почали вдаватися до далеких експедицій, з'являлися там, де їх ніхто не знав і не чекав: 1617 року пограбували острів Мадейра, 1637 року спустошили береги Ірландії.

Два з половиною століття після Лепанто християнський світ не раз був подивований і вражений морськими «подвигами» маврів. Саме тоді, після битви під Лепанто, пірати почали виходити через Гібралтар в Атлантичний океан і полювати там на іспанські галеони, що перевозили скарби з Нового Світу.

На початку XVII століття в північноафриканських портах з'явилися невідомі раніше прибульці — голландці, що вели на морі проти Іспанії партизанську війну, яка, втім, мало чим відрізнялася від піратства. Берберійські корсари стали природними спільниками цих борців за свободу своєї батьківщини, тому голландські кораблі часто гостювали в портах Північної Африки. Дехто з голландських капітанів назавжди приставав до піратської братії, забувши свою північну батьківщину і цікавлячись переважно можливостями здобути багату здобич. Сюди також прибували авантюристи з усього Середземномор'я, а також англійці, датчани. Ренегати (так називали їх християни за відступництво від віри) легко погоджувалися на обрізання, переходили в мусульманство, якому, втім, теж легко зраджували.

Один з них, Симон Дансер, ознайомив мусульман з будівництвом океанських суден, на яких європейці пускалися в кругосвітні подорожі й відкривали нові землі.

Дансер почав свою кар'єру звичайним матросом у Дордрехті, пізніше став корсаром на службі Об'єднаних провінцій і діяв проти католицької Іспанії. Потім його патріотичне корсарство поступово перетворюється на відверте піратство вже в Середземному морі. Опинившись у Марселі, Дансер сформував цілу ескадру, флагманський корабель якої мав на борту 60 гармат і 300 чоловік екіпажу.

На чолі цього невеликого, але потужного флоту Дансер з'явився в Алжирі.

— Якщо мені дозволять заснувати тут базу, я навчу вас будувати сучасні кораблі. Ваші застаріли. Вони низько сидять у воді, їм важко нападати на європейські високобортні судна…

На алжирських корабельнях закладаються кілька нових вітрильників. Дансер постійно в клопотах: треба міняти форму стапелів, шукати добру деревину, такелаж…

Дансер вербував робітників серед полонених християн і добровольців-ренегатів, обізнаних з новими конструкціями кораблів. Марсові, керманичі, лікарі, писарі, гармаші набиралися тільки з ренегатів. На це у Дансера були свої міркування. Особливих труднощів не виникало, бо в Алжирі перебивалося багато греків, мальтійців, сицилійців, корсиканців і навіть уродженців Півночі. Солдатами, бійцями «абордажних рот» були турки або магрібці… Деякі компаньйони-реїси заперечували проти такої «національної спеціалізації», але Дансер не відступав. Як ділова людина, він умів використовувати кожного на його місці, де той міг показати найкращі результати.

Дансер жив у привілейованому кварталі Алжира Фахс. Підприємці-пірати мали чудові оселі, збудовані в арабському стилі, з внутрішніми двориками, де милували око струменисті фонтани і вишукані керамічні підвищення для музикантів. Замість меблів — килими і подушки. Інколи на очі потрапляли предмети, незвичні для східного інтер'єру: венеціанські дзеркала, серванти, англійські і голландські дзиґарі… До речі, всі магрібські багатії прагнули мати годинники. Європейські речі були піратськими трофеями. З мусульманськими декораціями часто не гармоніювала мова дійових осіб: люди в тюрбанах нерідко розмовляли не арабською чи турецькою, а своєю рідною — андалузькою, італійською, французькою, англійською, фламандською… Це були реїси-ренегати.

Високобортні вітрильники мали ще одну перевагу: вони не потребували гребців-невільників, а отже, заощаджувалися гроші на їх харчування. Звільнилися трюми, де зберігався провіант. Туди можна було завантажити більше здобичі.

Поступово мусульманські пірати переконалися в слушності пропозицій Дансера. Посипалися замовлення на будівництво та переобладнання суден. Довелося навіть встановити черговість. Але це не вирішило проблем. Піратські реїси почали замовляти вітрильники нової конструкції у самій Голландії. Там приймали замовлення, хоча й знали, для чого призначалися ці кораблі.

З прибуттям Дансера в Алжир берберійське піратство перейшло на індустріальну основу. Перед кожним походом враховувалися всі наявні дані і лише тоді приймалося рішення, куди і скільки спорядити кораблів. Мала кількість невеликих суден могла проґавити вигідну здобич. Послати великий флот означало збільшити кількість претендентів на здобич. Щоб підприємство залишалося рентабельним, давало прибуток, треба було шукати оптимальні варіанти.

Історія зберегла своєрідну статистику: з 1566 по 1630 роки в Алжир щороку привозили здобич 60–80 разів.

Гігантський мол, який захищає порт і сьогодні, збудовано руками християнських рабів за часів Рудобородого (Барбаросси). В порту юрмилися кораблі звичних «мусульманських» конструкцій: галери, бригантини, тартани, пінаси… І новинки Дансера — «круглі судна». На той час вони вражали розмірами і оснащенням: 30–40 метрів у довжину, з двома-трьома щоглами, квадратними вітрилами.

З піратських галер, які входили в порт, лунав гарматний постріл — сигнал про вдалий похід. А за галерами йшли захоплені судна з приспущеними прапорами.

Як тільки кораблі кидали якорі, торговці піднімалися на борт, і починався розпродаж захоплених товарів. Розподіл здобичі відбувався інколи ще до заходу в порт. Продавалося все, і на все знаходилися покупці. Полонених за певну ціну віддавали в рабство. Пірати ретельно з'ясовували заможність полонених за одягом, випещеністю рук, за документами, які знаходили при них. На підставі таких даних і вирішувалося, який саме викуп можна здерти за того чи іншого бранця. 1575 року в Алжирі як полонений побував Сервантес. У нього при собі був рекомендаційний лист до губернатора Нідерландів дона Хуана Австрійського. Мабуть, через це знаменитий письменник залишався в неволі дуже довго, поки його не викупили за величезну суму.

Набуток від продажу здобичі розподілявся таким чином: 9-11 відсотків належало віддати урядові, тобто деям; реїси та їхні компаньйони ділили між собою половину того, що залишалося; командам віддавали решту. Гроші в командах ділили так: одна частка кожному матросові; по дві — боцманам, конопатникам і гармашам; три частки — офіцерам, старшому гармашеві, керманичу і хірургу. Веслярі-раби не одержували нічого, хоча вони були тією рушійною силою, яка гнала піратські галери вперед.

Протягом півтора тисяч років галера залишалася найпоширенішим типом судна в Середземному морі. З античності й до XVIII століття її форма, такелаж і спорядження вдосконалювалися, і тільки умови життя гребців не змінювалися. Напівголі, вони стояли обличчям до корми і вп'ятьох рухали одне весло, сідаючи на лаву після кожного гребка. Живу машину підтримували в робочому стані за допомогою батога.

На носовій платформі галери встановлювали гармати. На християнських галерах з натягнутих тканин на кормі влаштовувалося щось схоже на каюту, де жили капітан і офіцери — люди, як правило, шляхетного походження. Команди гребцям передавалися через галерного старосту (боцмана), в розпорядженні якого були помічник і наглядачі. Довгий вузький поміст від носа до корми ділив галеру навпіл. По ньому ходили помічник старости і наглядачі й стежили за роботою гребців.

Галера оснащувалася рейовим вітрилом, яке відігравало лише допоміжну роль. Довжина середньовічних бойових галер сягала 50 метрів, а водотоннажність — 200 тонн. Головна вада цього типу кораблів — невелика осадка (не більше двох метрів) і низька надводна частина. Центр ваги всієї конструкції був надто високо, що позначалося під час плавання у відкритому морі при високій хвилі.

Життя рабів-веслярів з усіх історичних описів постає як неймовірно тяжке, виснажливе й криваве. Все їхнє тіло вкривали рубці від шмагання батогами. Вони спали між лавами валетом, тут же їли, відбували фізіологічні потреби. Тому граційні галери пахли так, як бочки золотарів. Інколи їх мили, поливаючи з відер морською водою.

На мусульманських галерах поневірялися раби-християни. На християнських суднах їх склад урізноманітнювався. Інколи за мізерну плату на цю каторгу добровільно зголошувалися християни. Звичайно, не від доброго життя. Траплялися й мусульманські раби, куплені королівськими чиновниками на спеціальних невільничих ринках Європи (у Венеції, Палермо, Генуї); були злочинці й звичайні волоцюги, які «наривалися» на жандармів саме тоді, коли флот потерпав від нестачі веслярів і в провінції розсилалися циркуляри: «Його величності потрібні осуджені на галерну працю».

Після Нантського едикту, що заборонив протестантське віросповідання у Франції, на галерах з'явилося багато гугенотів, їх засуджували на довічне галерне життя, до них ставилися на французьких кораблях особливо жорстоко: не дозволяли відправляти свій культ, принижували, в той час як католикам служили меси.

На мусульманських галерах рабам дозволяли молитися згідно зі своїми віросповіданнями.

Раби-християни в Північній Африці завжди могли сподіватися на викуп. Хоча б теоретично. До XVI століття в Магрібі бракувало робочих рук, і ціни на рабів підскочили так високо, що родичі бранців часто не могли їх викупити. В таких випадках остання надія покладалася на «викупні товариства», зокрема на найстаріше з них — орден Святої Трійці, що був заснований ще в XIII столітті. Членів ордену називали рінітаріями. Їх могли зустріти на всіх невільничих ринках Магрібу і впізнати по білому вбранні з каптуром і голубими або червоними хрестами на грудях. Мусульмани не зачіпали ченців, бо вони регулярно привозили їм гроші й викуповували рабів.

Набагато надійнішими у відкритому морі при високій хвилі були менші за розмірами піратські галери, так звані фелюки. Ширші від європейських галер, вони краще витримували негоду. Але головна їх перевага полягала в тому, що судно мало дві, трохи похилені наперед щогли зі скошеними вітрилами. Це дозволяло фелюкам проходити значні відстані без весел, а також забезпечувало високу швидкість, що мало істотне значення в піратському ремеслі. Вітрила доповнювалися веслами (по 16–24 з кожного борту), за якими просто на палубі сиділи веслярі, спустивши ноги в прорізані в ній отвори.

В руках піратів фелюки стали прекрасним знаряддям лову. Вони легко наздоганяли здобич і так само легко втікали від погоні. А дві рушійні сили — весла і вітрила — забезпечували їм маневреність у бою і практично «усякопогодність». Наприклад, у безвітряну погоду, коли вітрильники змушені були чекати сприятливої нагоди, фелюки продовжували рух на веслах.

Але ні великі галери, ні менші за них фелюки все ж не могли здійснювати трансокеанські подорожі. Аби успішніше діяти на нових і набагато важчих для них просторах, тобто в Атлантиці, берберійські пірати були змушені будувати «округлі. нави»— кораблі з високими бортами, низькою осадкою і кілем, обтяженим баластом, з трьома щоглами, оснащеними вітрилами у кілька ярусів.

Але практично аж до кінця свого існування берберійські пірати плавали на дещо удосконалених фелюках або бригантинах, так і не опанувавши західноєвропейського мистецтва кораблебудування. Втім, це не заважало їм робити сміливі набіги.

Особливого розголосу в піратському середовищі набула діяльність реїса Мурада, голландця, справжнє ім'я й прізвище якого було Ян Янц. Він тривалий час полював у Середземному морі і східній Атлантиці, користуючись базою в марокканському порту Сале. 1627 року Янц здійснив один з найсміливіших походів в історії берберїйського розбійництва. Маючи на борту лоцмана-датчанина, він вирушив в Ісландію, несподіваною атакою здобув Рейк'явік, але трофеї виявилися незначними. В оселях рибалок знайшлися тільки риба та сіль. Втім, реїс Мурад прихопив з собою кількасот ісландців: чоловіків, жінок, дітей.

У Середземному морі під час одного з походів його захопили мальтійські лицарі. Але невдовзі за нез'ясованих обставин він знову опинився на волі і найнявся на службу до султана Марокко. Як помер чи загинув цей розбишака морських просторів, ніхто не знає. Але іспанці поширювали легенду про його безславний кінець.

Пірати непокоїли своїми нападами й узбережжя Великобританії. Так, 1625 року вони спустошили околиці Плімута. Запливали й у гирло Темзи, загрожуючи самій столиці Англії. Щоб гарантувати безпеку, англійці певний час навіть платили викупне. Інколи траплялося, що вони порушували умови. Ось що писав у своєму донесенні один з перших англійських консулів у Алжирі: «Тут кажуть, що коли не поспішите з виплатою викупу, то підуть і займуть ваші місця в ліжках побіля ваших дружин, як це вони зробили в Іспанії».

Приблизно в той час берберійські пірати захопили острів Ланді біля південного узбережжя Англії, і вражені тамтешні мешканці щодня слухали спів муедзина, що долинав із острова. Але Англія, морська могутність якої зростала на очах, швидко звільнилася від такої напасті. 1655 року до порту Ла Гулет несподівано ввійшла ескадра під проводом адмірала Блейка. Скориставшись з паніки, англійці гарматним вогнем знищили всі кораблі, які юрмилися в порту. Цю операцію 1671 року повторив Едвард Спрег, який на всіх вітрилах зайшов у порт Бужі і розшматував там усі судна. Шістьма роками пізніше жертвою чергової атаки англійців став піратський флот у Тріполі.

Енергійну війну з морськими берберійцями вела також Франція. Її флот тричі (в 1682, 1683 і 1688 роках) бомбардував Алжир.

В історії мусульманського піратства є кілька епізодів, що в них узяли участь і слов'яни, зокрема поляки, держава яких мала на той час найбільше контактів із західним світом. Спочатку головною метою слов'янських подорожей була Свята земля, бажання познайомитися з далекими країнами. Пізніше до побожних пілігримів і молодих шляхтичів, які йшли по науку в італійські університети, долучилися і купці, головним чином із Гданська. Про небезпеки плавання по морю згадує Миколай Кшиштоф Радзивілл, прозваний Сиріткою, в реляції про свою подорож у 1583–1584 роках. По Середземному морю плавав і сам Ян Кохановський, але нотаток про це він не залишив.

Піратської неволі спізнав відомий ботанік Мельхіор Жуландіс з Мальборка. Корабель, на якому він подорожував з Італії до Лісабона, пірати захопили біля Сардинії і відконвоювали до Алжира. Тільки завдяки клопотам друзів, котрі зібрали значну суму на викуп, Жуландісу вдалося уникнути веслярської лави на галері.

Численні пригоди описує анонімний автор спогадів про подорож по Середземному морю і країнах Західної Європи в 1595 році. Біля берегів Сицилії його корабель атакували пірати, але капітан звичайним на той час маневром просто повів свій фрегат до берега, і екіпаж з пасажирами сховався в найближчому лісі.

З другої половини XVI століття багато поляків воювало з «невірними» у військах Мальтійського ордену. Найзнаменитішим з них був Прокоп Одровонж-Пеньонжик, який за численні перемоги над маврами як на морі, так і на суходолі удостоївся звання адмірала Мальтійського флоту.

Велику славу у битвах з мусульманами на Середземному морі заслужив на початку XVII століття шляхтич Бартоломей Новодворський. Через участь у дуелі при дворі короля Стефана Баторія він був змушений залишити Польщу. Кілька років тинявся у Франції, звідки подався на Мальту. Разом з мальтійськими лицарями брав участь у походах на африканське узбережжя і відзначився під час штурму важливої фортеці, яка пізніше належала ордену (напевне, йдеться про Тріполі).

Усю Європу облетіла звістка про вчинок шляхтича Марка Якимовського з Подолії (нині Україна). Під час війни з Туреччиною він потрапив у полон і був проданий в Єгипет на галеру. Коли судно з прикутим до лави Якимовським перебувало в Мітілені на Лесбосі, він здійняв там бучу, і, знешкодивши сторожу, невільники прорвалися з порту у відкрите море, а буря, що невдовзі зірвалася, дала їм змогу втекти від погоні. Через п'ятнадцять днів плавання бунтівники під вмілою орудою поляка дісталися до Мессіни, а звідтіля через Палермо і Неаполь прибули до Рима. Там вони піднесли папі римському здобуті турецькі прапори. І там же Марко Якимовський одружився з бранкою на ймення Катажина, яка теж поневірялася на повсталій галері.

ВИМУШЕНИЙ ЗАХІД

У минулому багато європейських країн не мали достатньо могутніх флотів, здатних протистояти об'єднаним силам піратів. Тому європейці були змушені платити данину. Але й це не гарантувало цілковитої безпеки для їх торговельних кораблів.

У Сполучених Штатів Америки, які тільки спиналися на ноги, теж виник гострий конфлікт з берберійськими піратами.

Молода держава ще не мала військового флоту, і саме з цього скористалися корсари, раз по раз скубучи американські комерційні судна. Тому зрозуміло, що американці теж платили піратам відкупне, аби відкараскатися від нахаб. Але гроші не убезпечили їх кораблі. Бей Алжиру, якому вони «подарували» значну суму золотом і 24-гарматний фрегат, погодився укласти мир. Та тут же зголосилися король Марокко і бей Тріполі: і нам давай! Не дали. І почалася веремія. Пірати частіше навідувалися до берегів Америки.

Варто згадати, що майже всі європейські держави були змушені так чи інакше задобрювати північноафриканських морських шибайголів. 1770 року Данія після невдалої військової експедиції купила мир у алжирського бея за 100 тисяч талерів і два кораблі з військовим спорядженням. Королівство Обох Сицилій підносило Алжиру данину в розмірі 24 тисяч піастрів щорічно; окрім того, на подарунки бею йшло ще до 20 тисяч. Так само робила Португалія. Тоскана данини не платила, але кожен новий консул, який призначався в Алжир, мусив дати бею подарунок на 25 тисяч піастрів. Сардинія і папська консисторія при посередництві Англії і Франції обмежилися подарунками. Подарунки слала й Англія, вже після бомбардування Алжира в 1816 році вона була змушена присилати подарунки на 600 фунтів стерлінгів при кожній зміні консула. Нікуди не могли дітися від такої напасті Голландія, Ганновер і Бремен. Швеція і Данія, хоч круть, хоч верть, а виплачували значну щорічну данину у вигляді військового спорядження. Окрім того, всі держави кожних десять років при поновленні мирної угоди дарували щось на 10 тисяч піастрів, і консули приступали до виконання своїх обов'язків лише після того, як догодили всім алжирським міністрам.

Все це підштовхувало до думки, що проблему можна розв'язати тільки застосувавши зброю. На американських корабельнях почали терміново будувати військові судна. Нарешті весною 1803 року у Середземне море рушила ескадра, що складалася з двох шхун — «Наутілус» і «Віксен» (кожна з 12 гарматами на борту) і двох фрегатів — «Філадельфія» і «Констітусьйон» (кожен мав по 44 гармати). Останній і став флагманським кораблем ескадри, якою командував адмірал Едвард Пребл.

Літо сприяло американцям. Пребл звелів «Філадельфії» і «Віксену» заблокувати порт Тріполі. А з іншими кораблями пішов на пошуки піратів, підвладних королю Марокко. Під час патрулювання марокканського узбережжя американці затримали два піратські кораблі, один з яких саме повертався з розбійницького походу, тягнучи на буксирі захоплений купецький бриг.

Демонстрація сили та успішна блокада портів невдовзі переконали володаря Марокко, що з мріями про американське золото і фрегат треба розпрощатися. Укладений мирний договір зобов'язав обидві сторони до обміну полоненими і повернення захоплених суден.

По цьому Пребл рушив зі своєю частиною ескадри на Сицилію, щоб у Сіракузах закласти зимову базу. Там він довідався про драматичні події на рейді Тріполі. «Філадельфія», переслідуючи один із ворожих кораблів, несподівано наскочила на скелі, що не були зазначені в лоціях, і після запеклого бою склала зброю. Пірати відбуксирували її в Тріполі, зняли гармати і зміцнили ними і без того сильну артилерійську батарею на портових мурах. Екіпаж корабля (303 чоловіки), попередньо обдерши до нитки, пірати ув'язнили в колишньому будинку американського консулату.

Володар Тріполі баша Юсуф тріумфував, повторюючи, що «невірні пси ніколи не переможуть захисників віри». Вигідний мир, який мав намір невдовзі укласти Пребл, став ідефіксом. Американці втратили понад третину своєї артилерії, і на стільки ж зросла вогнева потужність суперника. До того ж виникло побоювання, що пірати використають «Філадельфію» для розблокування Тріполі, а то навіть почнуть будувати кораблі такого типу. Хоча останнє було малоймовірне. Пребл вирішив: якщо судно не можна повернути, його треба знищити!

Для реалізації задуму скористалися недавно захопленим піратським судном «Мастіко». Поширений в Середземному морі силует корабля, тип вітрил не міг викликати тривоги в портової сторожі, а мальтійський лоцман знав акваторію, як своїх п'ять пальців. Здійсненню плану сприяла також пора року: настала зима, традиційне мореплавство завмерло, більшість кораблів витягли на берег.

31 січня 1804 року «Мастіко» з 70 добровольцями на борту підготувався до походу. Двома днями пізніше він залишив сіракузький порт і через п'ять днів став на рейді Тріполі. Шторм заніс «Мастіко» далеко на схід, і тільки 16 лютого команда змогла узятися до діла.

Спокійної зимової ночі невідомий корабель повільно зайшов у порт. Ніч була місячна. Як описував один з учасників походу, він виразно бачив обриси мурів, на яких чітко окреслювалися батареї гармат, кілька кораблів, пришвартованих неподалік, білі будинки міста. На їх тлі вирізнялася темна брила корпусу «Філадельфії».

На середині бухти чужий корабель помітила сторожа. З мурів запитали про походження судна і мету його прибуття. Лоцман, який вів «Мастіко», не розгубився і відповів, що вони йдуть з Тунісу. Мовляв, хоче перебути шторм, бо втратив усі якорі й хотів би пришвартуватися до борту «Філадельфії». А вже коли на палубі фрегата хтось розпачливо заволав: «Американос!», йому ніхто не повірив. Намагаючись не здіймати зайвого галасу, діючи лиш ножами й індіанськими томагавками, американський десант забив, «зняв» з цього світу близько двадцяти чоловік, які були на борту «Філадельфії». І хоч вогнепальна зброя тоді не застосовувалася, все ж усі дізналися про атаку, оборона порту і міста сколихнулася. Нападників піддали артилерійському обстрілу одночасно з портових мурів, суходолу і кораблів. Але кинджальний вогонь в замкнутому просторі більше зашкодив оборонцям, ніж нападникам. Його припинили тільки тоді, коли снаряди з портових батарей почали долітати до палацу баші.

Тим часом американці за якихось двадцять хвилин відбуксирували «Філадельфію» до цього ж палацу і там, на очах у безпорадних і розгублених піратів, демонстративно підпалили.

Підвела риску в боротьбі з одержавленою формою піратства смілива акція американців, внаслідок якої був спалений розбійницький флот, а тріполійський порт майже вщент знищений. Цю операцію здійснили через півроку з допомогою брандера. Вже знайомий нам «Мастіко» завантажили стома бочками пороху (близько 5 тонн) і вночі відбуксирували шлюпкою в порт. Вибух брандера призвів до страхітливих руйнувань. Вранці, як описує один із свідків та учасників подій, «тільки рештки корабельних корпусів, які плавали в каламутній воді, свідчили про існування піратського флоту».

Але мало хто знав, що ще 1900 року раби-європейці працювали в заможних маєтках у Мекнесі, Марракеші та інших містах. Великі пасажирські судна спокійно проходили через Гібралтарську протоку біля скелі, наїжаченої британськими гарматами, а в морі, як і раніше, нишпорили пірати з племені сафі в пошуках невеличких суден. Вони викрадали чоловіків і жінок та продавали їх на невільничих ринках. Захопивши Марокко і Алжир, Франція остаточно покінчила з північноафриканським піратством. Середземне море відтоді стало європейським.