Розбійники з лебединого шляху

ПІСЛЯМОВА

Може статися, що, прочитавши цю книжку, буде важко створити цільний образ історичного явища, яким виявилося морське піратство. Справді, цей феномен розкладений тут на багато історичних епох і представлений різними людськими характерами, які важко привести до спільного знаменника. Це тим більше важко зробити, якщо врахувати, якими пристрасними і необ'єктивними є джерела, що інформують нас про діяльність морських розбійників. Багато істориків літератури, наприклад, твердять, що Чарльз Джонсон, автор не раз цитованої праці «Історія найславетніших піратів, їх злодійські вчинки і грабунки» — це не хто інший, як сам Данієль Дефо. Вони також вважають, що славнозвісний автор прикрасив і збагатив життєписи прототипів, приписавши їм багато вигаданих рис і, таким чином, перетворивши їх у привабливо-романтичних героїв. На підтвердження цієї думки наводять його новелу «Життя і піратські пригоди капітана Сінглтона», що побачила світ 1720 року. Прототипом її героя став відомий пірат Генрі Еврі. В літературному варіанті Сінглтон захоплює найбільший корабель Великого Могола, на якому перебувала прекрасна дочка самого владики. Невдовзі між ними спалахує кохання, яке закріплюється новонародженою дитиною. Сінглтон залишає своє ремесло, і закохані оселяються на березі однієї з найпривабливіших заток Мадагаскару, де живуть у злагоді з природою і вказівками Жана-Жака Руссо. Але ідилія швидко закінчується, бо дитина помирає, а невдовзі по цьому залишає світ і її мати, невтішна у великому горі.

Написати цю історію автора, мабуть, спонукали не тільки захоплюючі пригоди Еврі, але й романтична доля іншого розбійника, Джона Пелентейна, самозваного короля піратської держави в затоці Антогіл на Мадагаскарі. На початку XVIII століття разом з кількома колегами він провадив спокійне життя, в гаремі, оточений натовпом дітей. Клемент Доунінг, який відвідав Пелентейна, перебуваючи у складі англійської каральної експедиції під проводом командора Метьюза для боротьби з далекосхідним піратством, писав, що всі дружини Пелентейна носили коштовні вбрання з шовку і були обвішані низками перлів і діамантів. Фавориткою пірата була Елеонора Браун, дочка його суперника, убитого в поході. Вона могла, як гордо стверджував Пелентейн, по пам'яті цитувати святе письмо, і завдяки цьому ціла колонія жила згідно з приписами християнської релігії. Цей факт, мабуть, викликав подив сучасників, які звикли до стереотипного уявлення про пірата як про «ворога Бога і людства». Про те, що було інакше і що релігійність розбійників мало чим відрізнялася від аналогічних почуттів пересічних людей, хоча часом набувала й дуже експресивних, колоритних форм, свідчить також повідомлення отця Лабата, французького єзуїта, який прибув у Західну Індію наприкінці епохи буканьєрів. Він описав подячне богослужіння на прохання буканьєрів, які прибули на Мартініку після пограбування двох англійських суден.

«Месу, присвячену Божій Матері, було відслужено з великою урочистістю, я освятив три великі хлібини, принесені капітаном та офіцерами, які прибули в церкву в супроводі сурмачів і барабанщиків. На початку меси їхній корвет дав залп з усіх гармат. У момент Піднесення пролунав наступний залп, і під час Благословення — третій, а четвертий — коли ми співали Те Деум… Пірати зазвичай призначають частину своєї здобичі церкві, особливо коли церковне начиння знаходиться серед захоплених предметів».

Діапазон оцінок розбійницької діяльності дуже широкий. Серед багатьох переказів про Александра Македонського є також такий. Якось до нього привели захопленого в морі пірата, і цар запитав: «На підставі якого права ти займаєшся своїм злодійським ремеслом?» — «На підставі такого ж, як ти ведеш свої завоювання у всіх країнах цього світу», — сміливо відповів пірат.

Френсіс Дрейк вважався і вважається до цього часу в Англії великим патріотом, який показав своїй країні дорогу в океани, водночас в Іспанії його вважали кривавим розбійником. Так само оцінювалася й діяльність буканьєрів, які для іспанців стали тільки «лютеранськими корсарами», а з погляду урядів Франції та Англії становили авангард їх колоніальної експансії.

Починаючи з XVI століття мешканці середземноморського узбережжя Іспанії, Франції, Італії зі страхом вимовляли імена мусульманських головорізів з Північної Африки і вславляли в піснях земляків-мореплавців за їхню відвагу в боротьбі з поганцями. В портах Магрібу складалися такі ж пісні, їх героями були, як легко здогадатися, «нездоланні войовники ісламу», які сміливо протистояли іновірцям з Мальти, Калабрії і Далмації.

Сьогодні важко відтворити буденне життя пірата. Його затуманили численні романтичні легенди, книжки і фільми, починаючи з відомого «Острова скарбів» Р. А. Стівенсона. Його героїв не можна вважати справжніми представниками піратського світу.

Більше правди про морських шибайголів міститься в давніх документах-рапортах королівських урядовців, нотатках самих піратів. Спосіб життя, який випливає з ж, менш притягальний і не так уже й гідний наслідування. Голод і брак води під час тривалих морських подорожей, невигойні хвороби, роз'ятрювані морською водою рани, непевність у завтрашньому дні, пияцтво, чвари і дикі бійки, відсутність жінок, венеричні хвороби і гомосексуалізм — обов'язкові компоненти піратського життя. Нам важко зрозуміти, чому, незважаючи на всі життєві негаразди й небезпеки, розбійництво процвітало впродовж багатьох століть. Що гнало людей на «подвиги», що засуджувалися й переслідувалися? Можливо, це була жадоба скарбів, простого, повного розваг, хоча й небезпечного життя? Не виключено, що піратство було виявом суспільного бунту, відповіддю на несправедливі міжлюдські стосунки. Очевидно, воно було також побічним явищем великих воєн, піною, яка збивається на берегах великих історичних процесів. Але, можливо, разом з усім тим воно було й великою людською мрією, жорстоким анархічним сном, на який зважилися тільки найсміливіші, найнеспокійніші люди. Чи не було піратство різновидом вічного марення про боротьбу з організованим суспільством, про втечу від нього, про життя у злагоді з простими первинними засадами? Чи не сняться схожі сни сучасним анархічним терористам і звичайним волоцюгам, яким ніде не вдається знайти свого місця?

Безумовно, змальована картина морського розбою неповна. Не тільки з погляду морального і соціального, а й історико-географічного. «Невже це явище не зачепило східних слов'ян? — резонно може запитати хтось. — Невже і в цій галузі ми безнадійно відстали від Заходу?»

Відверто кажучи, укладачу й перекладачу хотілося поповнити книжку ще однією главою: «Морське піратство східних слов'ян». Але нерозробленість цієї теми, брак спеціальних досліджень відсувають реалізацію наміру у невизначене майбутнє.

Хоча саме по собі явище — морського піратства — в народному побуті східних слов'ян, безперечно, існувало. Далекі походи київських князів і їхніх воєвод принципово не відрізнялися від морського розбійництва балтійських слов'ян. Деякі історики — як польські, так і українські — багато морських походів запорозьких козаків кваліфікують як грабіжницькі, «добичницькі». З цим важко одразу погодитися, але, пригадавши перебіг мусульмансько-християнського протистояння в Середземному морі, в тому числі й на піратсько-корсарському рівні, замислюєшся: а чи не були набіги козаків регіональним, чорноморським проявом цього протистояння? А як трактувати морський похід Степана Разіна у Персію на чолі збірної «команди» з донців і запорожців? Чим він принципово відрізняється від походів флібустьєрів на іспанські міста Центральної Америки?

Залишмо поки що ці питання відкритими. Щоб відповісти на них, потрібна ґрунтовна розробка теми.

Краще досліджено російськими історіографами явище вітчизняного корсарства (каперства). Московська держава вдалася до каперства (як засобу ведення морської війни) за царя Івана Грозного. Для розладнання торгівлі між Польщею, Литвою і Швецією було створено каперську флотилію, що базувалася в Аренсбурзі на острові Езель і в портах датського острова Горнхольм.

Під час Північної війни (1700–1721) російський сенат видав каперські «паспорти», «чтоб каперить… шведские суда на шнявах «Наталья» и «Диана».

Відомо, що адмірал Д. М. Сенявін 1805 року з дозволу російського уряду видавав каперські свідоцтва жителям Іонічних островів для боротьби з французькими кораблями.

Одне слово, тему морського піратства і принагідно корсарства ще не вичерпано. І хоча східні слов'яни в минулому не створили морських держав, схожих за своєю могутністю, приміром, з Іспанією чи Англією, у їхній історії теж багато цікавих подій і колоритних постатей. І вони чекають на своїх дослідників і популяризаторів.