Розбійники з лебединого шляху

НОВА ГЕНЕРАЦІЯ

У XVIII столітті піратська діяльність, принципи її організації зазнали чималих змін. Часи буканьєрів і флібустьєрів, яких підтримували ворогуючі з Іспанією європейські держави, відійшли в минуле. Закінчився тривалий період розподілу Нового Світу, і Англія, Франція, Голландія вживали заходів, аби закріпитися на нових землях. Тепер вони були зацікавлені в підтриманні мирних стосунків з Іспанією і ще дужче — в розвиткові торгівлі та мореплавства. «Лицарі» моря, скажемо так, втратили свій авторитет, їхня присутність на Антільських островах уже заважала сильним світу того. Утрехтський мир, укладений між Англією, Іспанією і Францією 1713 року, мав пункт, де говорилося, що ці держави не користуватимуться послугами корсарів у воєнних діях і суворо засуджують морське піратство, зобов'язуються його викорінювати.

Символічною постаттю у цей «невдячний» період став французький джентльмен удачі Жан Дюлен. 1728 року йому вдалося уникнути гарматного обстрілу з французьких і англійських лінійних кораблів, що полювали на піратські суденця в акваторії Карибського моря. Ще б пак! Обидва його кораблі «Сан Піті» і «Сан Карте» (назви означають по-французьки те ж саме: «без жалю») того року пограбували п'ятнадцять кораблів різних країн.

Але Дюлен відчував, що він останній буканьєр і для нього нема місця на Антілах. Коли його товариші йшли на Тортугу на «Сан Карте», він на «Сан Піті» відплив до Франції зі скарбами, за які сподівався отримати від короля амністію. Своїм товаришам, що стояли на березі, він крикнув: «Прощайте, каналії! Пливу до Франції і більше не буду піратом».

Але ця подія не зробила Антіли лагідною і вільною від насильства Аркадіею. Місце буканьєрів зайняли ще жорстокіші авантюристи. Пірати нової генерації не створювали якихось там братств, їхні флоти формувалися вже з кількох кораблів, а базами їм слугували не просторі острови чи багаті міста, а потаємні криївки у прибережних хащах і на мілинах.

їхніми ворогами, а водночас і здобиччю стали всі судна, що борознили води Карибського моря і Мексиканської затоки. Чи друг, чи ворог — байдуже. Англійські пірати нападали на прапори королів Франції, Іспанії, Англії. І діставали навзаєм кулі земляків. Все одно, мовляв, висіти їм на шибеницях.

Серед капітанів з'являються одіозні постаті. У деяких випадках реальність перевищувала найфантастичніші, найнеймовірніші вибрики уяви. Сучасник з недовірою читає про справжні їх пригоди, німіючи перед підступністю, жорстокістю, відвагою та кмітливістю піратських верховодів. Подиву гідне також їхнє легковажне ставлення до свого і чужого життя.

Блискучі кар'єри тих часів були недовгі. Вони спалахували яскравим світлом, а через кілька років від них не лишалося й сліду. Зазвичай пірати гинули наглою смертю, і тільки легенди, що народжувалися ще за їхнього життя, нагадували про їхні «подвиги».

«САЛЮТ» ЧОРНОБОРОДОГО

Яскравою ілюстрацією до вище сказаного може служити життя і діяльність Едварда Тіча, прозваного Чорнобородим. Він народився в Англії, в Брістолі, звідкіля ще дитиною потрапив до Західної Індії. Там, ледь зіп'явшись на ноги, пристав до відомого пірата Бена Хорнінголда, в якого набирався премудрощів розбійного ремесла, аж поки не почав діяти самостійно, приєднавшись до переслідуваних королівськими губернаторами буканьєрів з Ямайки, які облюбували собі базу на острові Нью-Провіденс.

1713 року Чорнобородий захопив французький корабель, що йшов з Гвінеї на Мартініку, і перейменував його на «Куїн Енз Рівендж». П'ять років по тому новоявлений пірат уже тероризував узбережжя Америки від Північної Кароліни до Трінідаду і Гайяни. Грабував усіх: англійців, французів, голландців, іспанців… І поселення, і кораблі.

Як свідчать сучасники, Едвард Тіч відзначався високою і міцною статурою, мав розкішну вугільно чорну бороду, яку заплітав у кіски. Портрет довершували дикі, палаючі вогнем і несамовитістю очі. Через плечі спадали перев'язі з трьома парами пістолетів, за халявами чобіт стриміло кілька ножів, що їх він умів кидати з надзвичайною вправністю, а з-під крис капелюха ще й виглядали тліючі ґноти, надаючи його обличчю диявольського шарму. Хочете вірте, хочете — ні, але так свідчать сучасники ватажка піратів.

У бою Чорнобородий відзначався нечуваною жорстокістю. Рідко брав у полон, охоче піддавав бранців пекельним тортурам, відтинаючи у живих пальці разом з перснями. Мав насолоду від стрілянини всліпу в своїх компаньйонів під час пиятики. Ще й «філософську» базу під це підводив, мовляв, коли б вряди-годи не відправляв до праотців когось із них, то його б перестали шанувати як ватажка. Чорнобородий надто полюбляв і жіноче товариство. Упродовж свого не дуже тривалого життя він мав 16 дружин. Офіційний церемоніал шлюбів і розлучень проводив його перший заступник.

1717 року пірати перебазувалися на північ, заклавши спочатку базу в Нассо (Нассау) на Багамах, а пізніше в порту Бат, у Північній Кароліні. Звідтіля Чорнобородий виходив у море, підстерігаючи кораблі, які йшли з Європи в порти Мексиканської та Гондураської заток. Його підступність і сміливість були такі безмежні, що він наважився серед білого дня напасти на порт Чарльстон (Північна Кароліна) і пограбувати на його рейді дев'ять торговельних кораблів. Оскільки губернатор Північної Кароліни перебував на утриманні піратів, занепокоєні за своє життя й прибутки купці вирішили звернутися зі скаргою на Чорнобородого до губернатора сусідньої Вірджінії.

Восени 1718 року той вислав проти розбишак два шлюпи «Пеел» і «Лайм» під проводом поручника Роберта Мейнарда. Одночасно було опубліковано прокламацію під назвою «Акт щодо заохочення до захоплення і знищення піратів», де визначалися такі винагороди:

«… За Едварда Тіча, звичайно званого капітаном Тічем або Чорнобородим, — 100 фунтів; за кожного старшого піратського корабля — шлюпа або брига — 40 фунтів; за кожного поручника, офіцера, квартирмейстера, боцмана або корабельного теслю — 20 фунтів».

Бій розгорівся поміж піщаних мілин, що тягнуться вздовж узбережжя Північної Кароліни. За однією з них затаївся Чорнобородий. Але Мейнард його відшукав і пішов в атаку. Тіч, який усю ніч до цього пиячив, хотів уникнути бою, та його корабель наскочив на мілину. Щоб якнайближче підійти до піратського судна, Мейнард наказав викинути за борт усі запаси води й провіанту. Тоді й відбулася відома розмова між капітанами обох кораблів, яку відтворив Чарльз Джонсон, автор «Історії найславетніших піратів»:

— Біс вас знає, волоцюги, хто ви і звідкіля йдете? — закричав Тіч.

— З прапора видно, що не пірати, — відповів Мейнард. Тіч, вихиливши келих на очах в англійця, прорік:

— Нехай мене пекло візьме, якщо я тебе помилую або сам попрошу пощади.

— Не сподівайся на пощаду від мене, а я не сподіватимусь від тебе, — сказав холодно Мейнард.

Англійці наблизились на відстань гарматного пострілу. І тоді Тіч «відсалютував» їм таким залпом, що позбавив життя половину команди «Пеел». На біду, в англійців не було на борту гармат, і вони намагалися зійтися з піратами для абордажного бою. Остерігаючись наступного залпу, Мейнард наказав залишкам команди сховатися під палубою, а сам став за штурвал. Ця завбачливість і принесла перемогу. Коли кораблі зчепилися бортами, на англійців чекав наступний сюрприз Чорнобородого: пірати закидали палубу англійського шлюпа гранатами власного виробництва. Коли розвіявся дим від вибухів, Тіч, оглянувши палубу ворога, вигукнув:

— Всі одержали в лоб, за винятком трьох чи чотирьох. Вперед, на палубу, порубаємо їх на шмаття!..

У цей час з укриття вискочили матроси Мейнарда. Зав'язався запеклий бій. Чорнобородий бився, як скажений, хоча й одержав 25 ран. Нарешті він упав на палубу, і за хвилину його відтята голова з чорною закривавленою бородою зависла на бушприті корабля переможців.

Зазирнувши в трюм піратського судна, англійці зрозуміли, що Чорнобородий намірився дорого продати своє життя. Біля бочок з порохом стояв із запаленим ґнотом чорношкірий хлопець, який за наказом капітана мав висадити корабель у повітря. В метушні бою Тіч не зміг подати останню команду.

Увесь екіпаж «Куїн Енз Рівендж», за винятком двох чоловік, засудили на горло. У знайденому після бою записнику Тіча були нотатки такого змісту: «Весь ром сьогодні випитий, наша компанія твереза… Виглядаю якого-небудь приза».

Цікавою особистістю, якщо не диваком, був і Стід Бонет. Він займався морським розбоєм біля узбережжя Вірджінії та Нью-Джерсі. І хоча його діяльність і смерть не були такими драматичними, як у Чорнобородого, незвичайними виявилися самі мотиви, що змусили його вдатися до піратства. На початку XVIII століття Стід Бонет жив на острові Барбадос, і його знали як заможного, освіченого і шанованого всіма громадянина. Але нещасливе подружнє життя, розчарування і депресія спричинили до того, що він вирішив «розвіятися» в морі. Стід утік від дружини н повністю віддався повному пригод, небезпеки й жорстокості ремеслу.

Він купив корабель, який назвав «Рівендж», і навербував сімдесят чоловік команди. Оскільки Стід не розумівся на мореплавстві, обов'язки капітана виконував Річардс, який поступово повністю перебрав владу собі 1717 року Бонет зустрів Тіча і разом з ним став полювати біля узбережжя Кароліни і Вірджінії. Наступного року полковник Уїльям Рет з Південної Кароліни захопив «Рівендж», і Бонеіа запроторили до в'язниці у Чарльстоні, Після невдалої спроби втекти суд присудив його до страти.

По дорозі на ешафот смертельно переляканий Стід. благав про помилування. Він зрозумів, що небезпечні розваги закінчуються разом із життям. Жертву нудьги й неперевірених філософських теорій сьогодні, можливо, назвали 6 ніцшеанцем.

АМАЗОНКИ МОРІВ

Сучасній людині важко уявити в піратському товаристві жінок. Але насправді там їх не бракувало. Історія зберігає свідчення про деяких з них, хоча за справжність імен поручитися важко.

Деякі історики першою жінкою-піратом вважають… Сфінкс[5]. З нею пов'язаний давньогрецький міф про Едіпа. У відомому варіанті легенди Сфінкс задавала перехожим загадку і тих, хто не міг її відгадати, безжалісно вбивала. Едгп знайшов відповідь, і Сфінкс кинулася зі скелі й загинула.

Але є й інший варіант міфу, який наводить Павсаній. Сфінкс мала військо і флот і чинила морський розбій. Її резиденція була на неприступній горі поблизу міста Анфедон, де в прибережних водах стриміло багато скель. Едіпу і його корінфському війську довелося добре попотіти, щоб порятувати місцевих жителів від цього чудовиська і забезпечити відносно вільне плавання в акваторіях острова Евбея та півострова Пелопоннес, особливо у протоці Евріп. Як свідчать давні джерела, протока «вирізняється швидкою течією: сім разів на день і стільки ж уночі тут чергуються припливи і відпливи, сила така велика, що переважає силу вітру і зупиняє кораблі, які йдуть з розгорнутими вітрилами». Але, не зважаючи на примхи природи, саме тут греки проклали собі чи не найважливіший торговельний шлях.

Таким чином, за туманною загадковістю міфу криється зрозуміла боротьба за контроль над морськими торговельними шляхами.

Давнім римлянам дошкуляли напади піратських суден королівни Теути, якій належала держава на адріатичному узбережжі колишньої Югославії.

У середньовічній Франції славилася відома своєю вродою Жанна де Кліссон. 1343 року король Франції Жан Добрий скарав на смерть її чоловіка Олівера, звинувативши його в зраді. Втручання впливових друзів не допомогло — вирок було виконано. Тоді вдова разом із синами замислила криваву помсту. Продала все майно і купила кілька суден, з яких сформувала піратську ескадру. Багато років Жанна тероризувала атлантичне узбережжя Франції, щасливо уникаючи рук влади. Ще сто років після її таємничої смерті ім'ям цієї жінки в прибережних селищах страхали дітей, складали про неї пісні. Час виглянцював образ Жанни-піратки. Зникли жорстокі, похмурі риси. І тепер її згадують як месницю, що повстала проти феодальної сваволі.

Через два століття у водах Ла-Маншу з'явилася нова «мадам Кліссон». Це була горда і безстрашна Граїна Бурке — молода княгиня з ірландського роду О'Малеїв. Ще до шлюбу з лордом Річардом Бурке, якого прозивали Залізним Річардом, юна Граїна мала певне уявлення про розбійне ремесло, бо ним споконвіку займався клан О'Малеїв, чиї кораблі, над якими майоріли прапори з білим морським конем і написом «Могутні на суші й на морі», добре знали нещасні жителі Шотландії та Ірландії.

Коли Граїна ще не вміла ходити, її, за феодальним звичаєм, віддали заміж за нащадка іншого піратського клану О'Флаєртів з метою об'єднання сил обох родів. Відтоді могутність ірландських піратів неймовірно зросла. Граїна разом зі своїм першим чоловіком не раз ходила в грабіжницькі походи. Одночасно вона не цуралася своїх прямих жіночих обов'язків: добре вела й родинні справи, народжуючи і виховуючи дітей. Піратському промислові княгиня повністю віддалася тоді, коли за наказом губернатора своєї ровесниці королеви Єлизавети І стратили її старшого сина Овена — «білу ворону» клану, бо, на відміну від родичів, він полюбляв спокійне сільське життя. Приблизно тоді ж помер і перший чоловік Граїни. Вона не довго нудьгувала: вийшла заміж вдруге, за Залізного Річарда, якого називали так через те, що він ніколи не знімав з себе залізної кольчуги. Разом з новим чоловіком тепер уже леді Бурке стала поводитися ще сміливіше. Шокувала всіх, одягаючи чоловічі штани, що на той час вважалося надзвичайним явищем. Перекази про її життя стверджують, що під час атаки на турецьке судно леді була змушена спуститися в каюту, оскільки перебувала «в цікавому стані». Народивши дочку, вона одразу кинулася в бій, і це відіграло вирішальне значення, бо поки вона виконувала богодану жіночу місію, турки почали брати гору. Після повернення з плавання, незадоволена поведінкою команди, леді наказала повісити всіх на реях.

Граїна Бурке високо цінувала власну незалежність і не піддалася на умовляння Єлизавети І вступити на королівську службу. Власне, через це вона відбула півтора року у в язниці на підставі антипіратського закону. Її звільнили за умови, що вона залишить своє злочинне ремесло і, як висловився суддя її королівської величності, «сприятиме наведенню порядку в Ірландії». Піратка відповіла, що за тієї несправедливості, яка панує в країні, про спокій годі й казати. Тож і не полишила піратства аж до смерті в 1603 році. Цього ж року, на диво, померла і її ровесниця королева Єлизавета І.

Леді Бурке мала серйозну конкурентку в особі місіс Конгрів, дружини пірата і дочки не менш відомого морського розбійника Філіппа Фолверстона. Але «кар'єра» цієї зловісної неординарної родини закінчилася досить швидко. Доля жорстоко позбиткувалася над ними. Якось ці шукачі пригод напали в Ла-Манші на іспанський корабель і, захопивши його, геть вирізали всю команду. Та не помітили капітана, який сховався в трюмі. Той, коли пірати покинули напризволяще розграбований і змертвілий корабель, оговтався, виліз на закривавлену палубу й вирішив помсти-тися кривдникам. Написав скаргу губернаторові тієї дільниці узбережжя, де втрапив у криваву халепу, і якимсь робом таки спромігся стати перед ясні очі можновладця. І… мало не впав з подиву а чи з ляку, коли побачив, що губернатор і його дружина — не хто інші, як ватажки банди, що напала на його корабель. Іспанець, — той, мабуть, бував у бувальцях, — удав, ніби помилився дверима, й — прямісінько до королеви! Як і годиться, слідство викрило піратську мафію, яку очолювали Джон Конгрів і його дружина. Колишній губернатор наклав головою під сокирою ката, а його дружина звікувала свої дні, позираючи на «небо в клітинку».

Імена жінок фігурують і в історії карибського піратства.

Тут нам хотілось би скористатися з ефектного виразу «пірати в спідницях». Та ба! Ці слова мають хіба що метафоричне значення, оскільки послідовниць славнозвісної леді Бурке там вистачало. Чоловіче вбрання, в крайньому разі — вузенька пов'язка на стегнах, і маєте, як на ті часи, паніку у лавах суперника!

Незвичайною силою і жорстокістю прославилась Кривава Мері Кабхем. Вона ламала руками підкови і вміла поцілити з відстані 25 ярдів у підкинутий іспанський дублон. Про її життя відомо небагато. Хіба що… Віддаючи належне її дивовижним «якостям», не обтяжені загальнолюдськими нормами поведінки і заповідями Христа, пірати визнали авторитет цієї жінки, усупереч морським законам тих часів, коли всі визнавали, що жінка на кораблі — то нещастя, і все ж дозволили Кривавій Мері командувати своїм судном. Вона скористалася цим довір'ям сповна, награбувала чимало багатства і… таке вже життя джентльменів удачі, — в одній із розбірок у таверні на острові Ямайка віддала Богові душу. А чи дияволу?..

Були ще, окрім Мері Кабхем, хоч і не такі колоритні, але все ж цікаві з погляду піратського ремесла жінки — Мері Рід, Анна Боні, Анна Блюс.

Мері Рід замолоду виховувалася і вбиралася як хлопець і так вподобала собі чоловічі заняття, що добровільно вступила до війська, приховавши свою справжню стать. Не раз виявляла мужність і хоробрість.

«Але сталося, — пише історик, — що закохалася вона в свого товариша по зброї — молодого, пристойного фламандця і з того часу дещо занедбала службові обов'язки…»

Молодята залишили військову службу, намірившись присвятити себе звичайним сімейним радощам. Але ті радощі невдовзі сплили за туманом. Чоловік Мері раптово помер, а вона, залишившись без засобів до існування, вирішила знову вступити до війська. Цього разу їй не вдалося приховати свою стать. Тоді Мері сіла на голландський корабель, що йшов до Західної Індії. Під час подорожі на нього напали англійські пірати з Нью-Провіденса, її земляки.

Тоді й почалася кар'єра Мері Рід. Вона плавала на багатьох кораблях, змагалася з чоловіками, виявляючи чудеса відваги й мужності. І ніхто не второпав, що вона жінка. Та знову ж на заваді стало оте осоружне кохання. Якось пірати взяли в полон приємного юнака, який на додачу виявився ще й артистом. Мері освідчилась, відкрила йому свою таємницю. Артист той, сп'яну, чи що, розповів усе екіпажеві. А серед команди знайшовся «лицар», який звинуватив служителя Мельпомени й коханця в брехні, та й викликав його на дуель. Мері, прислухаючись до свого серця, все ж тверезо оцінила шанси дуелянтів і, оскільки артист був дорожчий для неї, стала на прю з тим «лицарем», поклавши його трупом у новій «законній» дуелі за дві години до початку раніше наміченої. Невдовзі відбулося бучне весілля, і молодята відбули в шлюбну подорож — наступний піратський похід.

А чого варта Анна Блюс! Цю високу (190 сантиметрів зросту!) даму-ірландку захопив у полон під час морської подорожі на одному з кораблів відомий вже нам хижак у людській подобі Чорнобородий. Анна… стала його дружиною. Він навчив її свого ремесла і навіть довіряв інколи командувати судном. Анна (що то незбагненна жіноча натура!) кидалася до бою, вбрана тільки у вузеньку пов'язку на стегнах і взута у високі чоботи. Після загибелі Чорнобородого вона впевнено прибрала до своїх рук командування екіпажем. І чорнороті розбишаки, які дивилися в очі самому дияволу, скорилися їй. На борту захоплених кораблів Анну цікавили лише красиві чоловіки і коштовні камені. Вона приховала десь сім скринь коштовностей, і жодну з них не знайдено й досі. З переказів знаємо, що в одному з походів на Багами довготелеса піратка-ватаг захопила в полон молодого іспанця, та й щиро в нього закохалася. Він і намовив її облишити своє злодійське ремесло і розпочати спокійне життя. Вночі, потай від команди, яка, напевне, не прийняла б «відставки» капітана, закохані втекли на сушу й оселилися в Перу, подалі від морського берега… А далі ви самі можете домислити, хто на що здатний.

ПІРАТИ-МЕСНИКИ

Історія капітана Девіса мало чим відрізняється від життєписів інших піратських ватажків XVIII століття. Він був молодшим офіцером на кораблі «Кедоган», який перевозив живий товар — чорних невільників. Одного дня під час плавання з Нассо (Нассау) на Мадагаскар «Кедоган» захопили пірати Едварда Інгленда. В запеклому абордажному бою капітан «Кедогана» був убитий, але Девіс виявив неабияку відвагу і стійкість. Це відзначив піратський капітан: запропонував Девісу пристати до нього з командою. А ні, то йдіть під три чорти на всі чотири сторони! Інгленд (не дурний же був), побачивши вагання амбіційного офіцера, наказав йому везти невільників, які були в трюмах «Кедогана», у Бразилію і вигідно продати живий товар в одному з піратських портів. Прибуток мав бути поділений порівну між Інглендом і Девісом та його людьми.

Але Девіс потому зробив по-своєму. Повів корабель у порт призначення — Барбадос. Урядовцям його показання видалися підозрілими, і Девіса на всякий випадок запхали у буцегарню. Нібито за порозуміння з піратами. Коли через кілька місяців його звільнили, то в серці ображеного честолюбця вже палало багаття помсти. Він одразу ж подався на відомий усім Нью-Провіденс, тодішню базу карибських піратів, і, порадившись там з вождем піратської республіки Вудсом Роджером, поступив на службу на шлюп «Бак». Шлюп той здійснював торговельні рейси у французькі та іспанські порти Карибського моря.

Під час стоянки на Мартініці Девіс підбив команду «Бака» на бунт, захопив там владу і став капітаном. Перед командою він урочисто оголосив війну всьому світові. Що то значить амбіції скривдженого!

Невдовзі Девіс здобув два французькі призи, а потім, маючи в команді 35 одчайдухів, пішов на схід, в район Островів Зеленого Мису. Щоб ввести в оману тамтешніх португальських мешканців, він наказав підняти на щоглі англійський прапор. І вгадав! Португальці гостинно прийняли прибульців, забезпечили їх провізією і питною водою, зав'язали з ними дружні стосунки. Це, мабуть, і врятувало їх від лиха. Після кількох тижнів стоянки пірати зрозуміли, що острів'яни не вельми заможні люди, й вирішили піднімати якорі, рушати на пошуки перспективніших знайомств.

Під англійським прапором вони побували на рейді португальського порту в гирлі річки Гамбії. У супроводі кількох офіцерів туди зійшов сам Девіс і відрекомендувався як капітан англійського торговельного корабля, який пливе до Сенегалу. «Англійські джентльмени» були приязно прийняті губернатором колонії, на їх честь влаштували обід. Тоді й відбувся непередбачений інцидент. Коли проголосили тост на честь гостей, ті вихопили пістолети і, приставивши їх до животів господарів, зажадали всіх грошей і коштовностей. У цей час пірати, які привезли «офіцерів» на берег, захопили караульне приміщення в замку і спустили з башти португальський прапор. Це стало умовним сигналом для команди корабля, яка пішла на штурм форту. Опору майже не було.

Здобич вантажили недовго, і за кілька годин розбійники зникли у відкритому морі. Через деякий час вони побачили, що до них на всіх вітрилах наближається корабель, з усього видно, англійський, військовий. Девіс дав команду приготуватися до бою. Бій цей, напевне, мав би закінчитися поразкою піратів, бо супротивник явно переважав у озброєнні. Але сталося непередбачене. Отой атакуючий англійський корабель наблизився на відстань пострілу і дав залп з усіх бортових гармат, одночасно викинувши піратський прапор і сигнал до негайної здачі. Девіс відповів аналогічно. Зустріч двох «колег» із Нью-Провіденса відбулася.

Шлях Девіса перетнувся якось із морською дорогою французького пірата ла Буса (чи ла Буша?). До них приєднався Томас Коклін, теж з Нью-Провіденса. Пірати деякий час діяли разом. Старшим обрали Девіса з умовою, що «коли надмір пиятики викличе дух незгоди і сварок, то коли вже ми зустрілися в приязні, то й розійдемося в приязні, бо не може бути згоди серед трьох, хто сперечаються».

Впродовж кількох наступних місяців піратський тріумвірат діяв злагоджено: здобули сім призів з невільниками, золотом і слоновою кісткою. Девіс навіть перейшов на захоплений ним корабель «Роял Ровер» («Бак» виявився за-маленьким). По дорозі на Княжі острови він захопив англійський корабель «Прінсес» з невільниками. Як і раніше, ці духопели видавали себе за англійську ескадру, що полювала в Атлантиці на піратів. Просигналізувавши, що вони мають потребу у питній воді й провізії, без совісті стрибали на борт своєї жертви…

Розбійник є розбійник. Підступ є підступ. У будь-які часи. Але подивіться, як у ті часи самі пірати, вирішивши пограбувати французький корабель, звинуватили його команду у нелегальній торгівлі з піратами. «Француз» стояв у порту португальського острова, і його губернатор особисто подякував Девісові за службову старанність.

Така увага до своєї діяльності навела Девіса на цікаву думку. Він вирішив влаштувати званий обід на борту свого корабля і запросити на нього губернатора разом з вищими урядовцями острова. А потім несподівано, але за своєю логікою, ув'язнивши їх, зажадати за звільнення великий викуп. Задум, між тим, не вдався. Його викрив один з невільників, який перебував на піратському кораблі. Вночі він переплив на берег і розповів усе португальцям. Наступного дня, коли Девіс зі своїми людьми зійшов на берег, щоб супроводити губернатора разом з почтом на корабель, його зустріли залпом із мушкетів. Одна з перших куль влучила в Девіса, але й смертельно поранений він спромігся видобути пістолет і зробити кілька пострілів у ворогів…

Автор «Історії найславетніших піратів» Чарльз Джонсон порівнював його з тренованим бойовим півнем, який мстиво завдає супротивникові останнього удару і тільки потім падає сам.

Після смерті Девіса оруду взяв його земляк з Пембрукширу тридцятишестирічний Бартолом'ю Робертс. Його стаж розбійника на той час був невеличкий. Ще донедавна він служив молодшим офіцером на згаданому кораблі «Прінсес», і коли його захопив Девіс, Робертс вирішив змінити ремесло.

Його кар'єра у розбурханому морі піратського щастя тривала досить довго і на диво щасливо. Наступники ставили його поряд з такими розбишаками, як Кідд, Еврі і Чорнобородий. Згідно з переказами, Робертс був високий, вродливий, гордий з виду. Вбирався завжди вишукано й ніколи не пив напоїв, міцніших за чай. Як кажуть, не з піратського поля ягода. Загадкова особистість. Тим паче, що свою діяльність він почав незвично. Проблукавши майже три місяці в морі у пошуках здобичі, команда «Роял Ровера» нудьгувала від невдач. Нарешті біля африканських берегів пірати зустріли португальську армаду, яка складалася з 42 кораблів. Робертс наважився підійти до одного з найменших суден і від його капітана дізнався, що найбільші цінності є на борту корабля «Саграда Фаміліа» («Святе сімейство»). Але там 40 гармат і 150 чоловік команди! Пірат ризикнув. Узяв курс на «Саграду Фаміліа». Дарма що військових кораблів навколо повно. Захоплена зненацька команда португальського корабля опиралася недовго, а два військових кораблі, які стояли неподалік на якорях, не встигли прийти на допомогу. «Саграду Фаміліа» пірати зуміли вивести у відкрите море. Разом з кораблем до їхніх рук потрапили 40 тисяч золотих і багато інших коштовностей, серед яких попався і золотий хрест з діамантами, призначений королю Португалії.

Перепочивши два тижні на Диявольському острові, Роберте рушив до Західної Індії, але по дорозі наскочив на англійський морський патруль і, рятуючись, покинув «Роял Ровер».

Після цієї втрати про пірата нічого не було чути кілька місяців. У червні 1720 року про нього заговорили знову. Губернатор Спотсвуд повідомляв, що в затоці Трепанів (Ньюфаундленд), де в той час ставало на якір багато купецьких кораблів, з'явився озброєний десятьма гарматами шлюп, на борту якого нарахували не менше 60 чоловік команди. Він зухвало напав на кілька суден, пограбував їх і знищив, а екіпажі полонив. Бостонська газета «Нью-Летте» писала, що «шлюп Робертса з'явився під дзенькання в казани, звуки сурм, з розгорнутим англійським прапором і піратським вимпелом на щоглі, на якому був зображений череп і бойовий тесак».

Пізніше, продовжуючи полювання біля узбережжя Північної Америки, Роберте захопив французький корабель, озброєний 36 гарматами, і, привласнивши собі, назвав «Роял Форчун». Цей корабель прислужився піратам у багатьох діяннях. Скажімо, на ньому вони захопили англійський корабель «Самюель», на борту якого перебувало чимало заможних пасажирів. Кореспондент «Нью-Летте» звинуватив Робертса в тому, що він дозволив своїм людям знущатися з пасажирів шляхетського походження. Але щодо Робертса загальне стереотипне уявлення про його людожерність було б далеким від дійсності. Роберте, як ніхто інший з піратських капітанів, підтримував на кораблі дисципліну. Не жорстокістю, а власним прикладом. Переказують, що коли Роберте убив п'яного матроса, який його ображав, він сам собі призначив кару шмагати батогами. Покарання припинили на прохання офіцерів, аби не підірвати авторитет свого ватажка.

Влітку 1720 року Роберте подався в Карибське море, сподіваючись знайти там більше здобичі. Як повідомляв французький губернатор Навітряних островів, того літа пірати захопили, спалили або потопили 15 французьких і англійських кораблів, а також голландське військове судно з 42 гарматами на борту. Невдовзі мореплавство в тій акваторії майже завмерло. Англійці та французи спробували об'єднати сили й організувати спільну протипіратську експедицію, але на більшості кораблів почався бунт, і «дисципліновані судна» з їхніми лояльними до влади командами повернулися в порти.

Наступного року губернатор Вірджінії наказав встановити в стратегічно важливих пунктах вздовж узбережжя 54 гармати, що мали захистити мешканців колонії від «грізного пірата Робертса». Вже дев'ять місяців він з 150 бандитами тероризував Карибське море на двох кораблях («Роял Форчун» і «Рейнджер»). Але того року Роберте вирішив податися до Африки. Перехід, який через шторми і негоду тривав несподівано довго, виявився нещасливим. Багато людей померло через нестачу питної води і провіанту. По дорозі зник другий корабель, «Рейнджер», під командою Томаса Енстіса. Пізніше з'ясувалося, що його капітан вирішив залишити розбійне ремесло і добровільно здався, розраховуючи на помилування офіційної влади.

Тим часом Роберте, перепливши Атлантику, захопив корабель «Онслоу», власність Королівської Африканської компанії, і перейменував його в «Роял Форчун», залишивши свій старий, пошарпаний бурями і ворогами корабель під тією ж назвою. Потім його ескадра збільшилася ще на два менші кораблі: «Грейт Рейнджер» і «Літл Рейнджер».

Зухвалість Робертса, здавалося, сягнула межі. Капітанам пограбованих суден він писав повні зарозумілості довідки, які звучали приблизно так: «Засвідчую тим, кого це стосується, що ми, Лицарі Фортуни, отримали сім фунтів золотого піску як викуп за корабель «Харді» під командою капітана Дітвіта, в зв'язку з чим ми й звільнили згадане судно».

Ніхто не сподівався, що кінець піратського промислу, який, здавалося, досягнув вершини процвітання, вже близький. У Гвінейську затоку був посланий англійський військовий корабель «Сволоу» під командою досвідченого капітана Шалонера Огла. Через кілька днів після прибуття в затоку англійці помітили піратську ескадру, яка стояла на якорях біля острова Перрот. Пірати не розпізнали «англійця», гадаючи, що це португальське торговельне судно. Сподіваючись на легку здобич, Роберте вислав услід за «Сволоу» свій корабель «Грейт Рейнджер». І надаремно! Після короткої сутички останній був розтрощений гарматами противника.

Наступного дня «Сволоу» зненацька атакував піратів. Ті, виявляється, понапивалися донесхочу, а сам капітан Вобертс саме снідав. В «Історії найславетніших піратів» Джонсон пише, що Роберте був одягнений у дорогий пурпуровий плащ, його капелюх прикрашало червоне перо, а на грудях висів важкий золотий ланцюг з діамантовим хрестом.

Незважаючи на раптовість ворожого нападу, він і не думав про відступ, намагався організувати оборону. Англійська граната, яка вибухнула на піратському кораблі, важко поранила Робертса в шию. І смерть капітана, якого пірати вважали майже за безсмертного, підірвала їх дух. Вони здалися на ласку переможця, і капітан Огл привів 169 в'язнів у форт на мисі Корсо, де місцевий капелан намагався навернути морських розбійників на праведну путь. Але, як пише Джонсон, це була нелегка справа, оскільки більшість із них думала тільки про те, як би втекти у море і надалі вдатися до «солодкого ремесла».

А капітан «Сволоу» Огл за перемогу над Робертсом домігся-таки шляхетського звання. Кому що…