Розколини

І. Сол, 2004

Спросоння.

Схоже на те, коли натискають на вмикач — і кімната наповнюється світлом.

Коли я виходжу зі сну, я натхнений насторожений заряджений тіло і голова у справному робочому стані, мені шість років, і я — геній, і це моя перша вранішня думка.

Мій мозок заповнює світ, а світ заповнює мій мозок

я контролюю кожну найменшу його частинку — і володію нею.

Вербна неділя ще дуже рано, та Ей.Дж.М. уже в нас

Мама і тато ще сплять залита сонцем неділя сонце сонце сонце Король-сонце

Сол Соллі Соломон

Я — потік світла раптовий прозорий і всемогутній світло легко заповнює навіть найтемніші і найвіддаленіші закутки всесвіту

у шість рочків здатний усе бачити наповнювати все світлом усе розуміти

Я блискавично вмився й одягнувся, застелив ліжко. Вчорашні шкарпетки і трусики полетіли до кошика для брудної білизни, пізніше цього тижня їх випере, висушить, випрасує і дбайливо складе моя мама, після чого вони опиняться, готові до служби, у нижній шухляді мого комода. Це називається циклом. Усі цикли слід контролювати і переглядати — скажімо, цикл їжі. Їжа циркулює по нашому тілу і перетворюється на нас, отже, слід бути дуже уважними до того, що потрапляє у нас і що має там залишатися. Я — виняток. Я не дозволяю казна-чому потрапляти до свого тіла: гівняшка, яка виходить із мене, повинна мати здорові колір і консистенцію — адже це теж частина циклу.

Чесно кажучи, я ніколи не відчуваю голоду, і мама ставиться до цього з розумінням, дає лише ті продукти, які мені подобаються і легко циркулюють в мені — йогурти, сирки, макарони, арахісове масло, хліб, пластівці, — мама не наполягає на чіткому розподілі «овочі / м’ясо / риба / яйця», каже, що я сам до цього дійду, коли захочу. Вона робить мені сандвічі, намазуючи майонез на білий хліб без скоринки (яку дбайливо знімає), та навіть у цьому разі я з’їдаю лише половину або чверть — і мені досить. Відкушую маленькі шматочки хліба, змочую їх слиною в роті, потім пхаю їх язиком до губ і ясен, і там вони довго розсмоктуються, бо насправді у мене немає ані найменшого бажання ковтати їх. Головне — це зберігати ясність думки.

Тато хотів, щоб я їв як звичайний американський хлопчик. Він часто запитує, як буде з їдальнею, коли наступної осені я піду до школи, але мама відказує, що приходитиме до мене щодня з домашніми обідами, бо інакше навіщо потрібні домогосподарки?

Господь наділив мене цим тілом і цим розумом, і я повинен дбати про них якомога ретельніше, аби скористатись ними повною мірою. Я знаю — у Нього на мене великі плани, інакше він не дозволив би мені народитися в найбагатшому штаті найзаможнішої країни у світі з найдосконалішою зброєю, здатною вмить знищити людство. На щастя, Господь і Президент Буш — добрі друзі. Рай я уявляю великим штатом Техас у небесах, де Господь гуляє по своєму ранчо у ковбойських капелюхові й чоботях, перевіряючи господарку і час від часу, від нудьги, пострілюючи по планеті.

Коли Саддама Хусейна витягнули з його щурячої нори, його давно не мите волосся злиплось від бруду, червоні очі гноїлися, щоки запали, борода була розкудлана. Тато перед телевізором радісно заволав:

— Оце я називаю справжнім розгромом! Усіх дістанемо! Діждете від нас, срані арабські терористи! Кожен отримає на горіхи!

— Рендалле, — зауважила мама, ставлячи перед татом тацю з келихом холодного пива і миску з горішками, — стеж за словами. Ти ж не хочеш, щоб Соллі вважав усіх арабів терористами? Я впевнена, що існують і чемні араби, навіть тут, у Каліфорнії, — просто в колі наших знайомих таких немає.

Мама сказала це нібито жартівливо, та водночас це була правда. Тато одним духом перекинув келих.

— Точно, Тессі, даруй! Ти маєш рацію.

І він голосно зригнув — мама вирішила сприйняти це за веселу витівку, тож засміялася.

У мене чудові батьки, вони досі кохають одне одного, чим не можуть похвалитися більшість дітей у моєму дитячому садку. Їхнє кохання очевидне, адже світлини з весілля у рамках і вітальні листівки досі прикрашають буфет, хоча побрались вони сім років тому! Мама на два роки старша за тата; мені важко в це повірити, але їй уже тридцять років, хоча у деяких дітей є матусі і за сорок років, а мамі мого друга Браяна взагалі п’ятдесят і вона старша за бабусю Седі. Виходить, вона народила Браяна у сорок чотири роки, це бридко, мені складно повірити в те, що люди в такому поважному віці продовжують кохатися! Авжеж, мені відомо, звідки беруться діти, — мені відомо все.

Ім’я мені обрала бабуся Седі. Вона завжди шкодувала, що не дала моєму татові єврейське ім’я, тож вирішила у наступному поколінні не схибити вдруге, а мама не бачила в цьому проблеми. Мама взагалі дуже примирлива людина, вона воліє, щоб усі мирилися з усіма, до того ж Сол — цілком християнське ймення.

Утім, вплив бабусі на моє життя цим і обмежився, бо, на щастя, живе вона далеко, в Ізраїлі, і я її майже не бачу. Я кажу «на щастя», бо тато не дуже її любить, та водночас вона лякає його, він не наважується перечити їй, тому щоразу, коли вона буває у нас, атмосфера стає напруженою, і маму це дуже засмучує. Варто бабусі Седі показати спину, як тато вмить набирається відваги і починає затято її критикувати — еге ж, вона ж бо любить роздавати накази та втручатися в те, що її не стосується! А якось він навіть заявив, ніби в тому, що Арон, його коханий татусь, драматург-невдаха, помер так рано, у сорок дев’ять років, винна саме вона; мама тоді сказала, що це абсурд, Арона вбили цигарки і аж ніяк не дружина, але тато відказав, що всім відомий зв’язок між раком і прихованим гнівом, — мені насправді не ясно, що саме він мав на увазі.

Коли татові було стільки, скільки зараз мені, він жив у Ізраїлі і так любив місто Хайфу, що з усіх можливих місцин, де можна було оселитись у Сполучених Штатах, обрав Каліфорнію, бо евкаліпти, пальми, апельсинові дерева й квітучі кущі нагадували йому старі добрі часи. Саме з Ізраїлю тягнеться його нелюбов до арабів, адже тоді він сохнув за арабською дівчинкою, та що там сталось, я не знаю, бо щоразу, як він заводить про це мову, замикається у собі і стає неговірким; навіть для мами це загадкова давня історія кохання.

Бабуся Седі — інвалід. А ще вона ортодоксальна єврейка, на відміну від решти членів родини. Бабуся носить перуку, бо лише чоловік може бачити волосся ортодоксальної єврейки, адже інакше жінка може привабити інших чоловіків і виникне бажання любощів поза священними узами шлюбу. Враховуючи те, що вона вдова і пересувається в інвалідному візку, я сумніваюся, що хтось захоче кохатися з нею, і все ж вона вперто не бажає знімати перуку. Якийсь рабин у Флориді наказав ортодоксальним єврейкам не носити перуки з волосся індусів, бо, мовляв, в Індії поклоняються богам, у яких шість рук і слоняча голова, тому ­індус­ки — нечисті, і скверна переходить на єврейок, які носять перуки з їхнього волосся; тож цей рабин велів їм негайно купувати нові синтетичні перуки, — однак бабуся вважає, що він перегнув палицю.

Візок — це через аварію багато років тому, та він не заважає бабусі подорожувати. Країн вона бачила більше, ніж усі інші члени нашої родини разом. Її лекції популярні в усьому світі, а її мати, Ерра, Ей.Дж.М., тобто моя прабабуся, — відома співачка, а мій тато скоро вкриє себе славою у війні в Іраку, а я сам оберу, в чому маю набути слави, втім, з цим проблем не буде, бо у нашій родині слава переходить у спадок.

На відміну від тата, чия мати завжди викладала в усіх поспіль університетах, мені пощастило з мамою, яка сама вирішила вести домашнє господарство, а не тому, що за старих часів так судилося всім жінкам. Її звали Тесс, та я кликав її мамою. Ясно, всі діти називають мам мамами, та часом, коли гуляєш у парку й гукнеш «Мамо!», моя мама обертається і бачить мене — гадаю, це щось неймовірне. «Це ж як дзвінок мобільного телефону, — пояснює мама. — Якщо у когось така сама мелодія, як у тебе, підстрибуєш і тільки потім розумієш: таж ні, це не мені дзвонять».

Ні, це не схоже на мобільний телефон. Мій голос — це МІЙ ГОЛОС. Я — унікальний.

У дитячому садку я хизуюся своїм умінням читати, адже мама навчила мене, коли я ще був у колисці. Сотні разів я чув розповідь про те, як вона підходила до мене, коли я лежав у ліжечку з високими бильцями, показувала мені карточки, вголос читаючи написані на них слова — тричі на день по двадцять хвилин практично від дня мого наро­дження; так я навчився водночас читати і розмовляти, тож я навіть пригадати не можу той час, коли я не вмів читати. І всіх дивує мій словниковий запас.

По буднях тата немає з ранку до вечора, бо він понад дві години дістається до Санта-Клари, де має дуже відповідальну роботу: програмує комп’ютери. Зарплатня у нього висока, завдяки чому у нас два автомобілі: «Машин у нас більше, ніж дітей!» — часто жартують вони, адже мама походить з родини, де дітей було шестеро, а машина — одна! Сім’я у неї була католицька, а це означає, що бабуся не мала права голосу, тому продовжувала народжувати, поки вони не опинились у справжній халепі, тоді її попросили припинити. Що ж до батька, то він отримав єврейське виховання, і коли вони з мамою покохали одне одного, то вирішили, що не буде ні вашим, ні нашим, і обрали протестантизм, що дозволило їм самим вирішувати, скільки народжувати дітей. Грубо кажучи, дружина ковтає пігулку, і тоді чоловік може кохатися з нею, скільки захоче, не утворюючи дитинку в її животі, — саме так я став єдиною дитиною у сім’ї. Якось мамі закортіло ще одну дитину, але тато сказав, що дозволити собі таке вони зможуть лише через рік-другий, однак скільки б дітей не було у родині, конкуренції я не боюся. В Ісуса також було чимало братів, а про них ніхто ніколи не згадує, бо порівняння тут недоречні.

Раз на місяць тато ходить на зібрання чоловіків, які міркують над важливим питанням: як залишатися чоловіками в епоху, коли всі жінки працюють. Не розумію, навіщо йому ці зустрічі, адже мама не працює. Кожен з членів групи має сісти на ящик і поділитися своїми проблемами. Потім вони вислуховують поради інших членів групи і мусять до них дослухатися, а якщо нехтують настановами, то їх урочис­то карають. Іноді група у повному складі вирушає у якихось суто чоловічих справах — наприклад, вони ходять у походи, брудно лаючись, відпочиваючи під відкритим нічним небом і мужньо терплячи укуси комарів, адже, мовляв, чоловіки витриваліші за жінок.

Справді, я радий, що народився хлопчиком, а не дівчинкою, бо хлопчиків рідко ґвалтують — хіба що хлопчиків-католиків, а ми не такі!

Якось, запросивши у «Ґуґла» картинки з війни в Іраку, я випадково натрапив на сайт sanglotweb, що містив сотні відео та світлин, на яких жінок і дівчат жорстоко ґвалтували, причому на сайті стверджували, що їм дійсно боляче. Що ж, принаймні, судячи зі світлин, їм справді було не до веселощів, особливо коли їх зв’язували і затикали їм роти. Іноді, на додачу до акту в рот, анус або піхву, чоловіки погрожували відрізати їм соски тесаками, та ніколи не виконували свої погрози, — тож, певно, це була бравада. Мухаммед Атта й інші автори теракту 11 вересня за допомогою тесаків примусили літаки врізатись у дві вежі — мені тоді було три роки, і я добре пам’ятаю, як тато покликав мене дивитись, як на телеекрані вежі падали знову і знову, і тато крізь зуби цідив «Кляті араби!» та запивав ці слова пивом.

На столику в моїй кімнаті стоїть маленький комп’ютер — він мій, його оточують м’які іграшки, книжки з картинками, подарунки Ей.Дж.М. та інших членів родини; малюнки, які я приношу з дитячого садка, кріпляться до стін стрічкою «Magic Scotch», яка не псує шпалери, коли її віддирають; а ще на столику є моє ім’я, складене з дерев’яних літер і поставлене на коліщатка: С — О — Л, мама дбайливо вкрила літери золотою фольгою, щоб вони блищали. Завдяки комп’ютеру я можу гратися в ігри самотужки, адже ні братика, ні сестрички не маю, — власне, саме тому батьки мені його і купили, аби я не нудився на самоті. Я можу грати у скрабл, у шашки, у хрестики-нолики і ще у безліч дурнуватих дитячих ігор, де хтось дереться на стіну і потім цілить згори, і якщо вдаться його знешкодити, отримуєш один бал. Та оскільки моя кімната поруч із батьківською і я майстерно контролюю всі свої рухи та вмію ходити навшпиньки безшумно, то я завиграшки вмикаю мамин комп’ютер, поки вона працює внизу, входжу у «Ґуґл» і дізнаюся, що коїться в світі.

Голова у мене ще та! Коли я чистий і їжа циркулює по тілу правильно, я можу обробити будь-яку інформацію. Тож я насичуюсь «Ґуґлом» і перетворююсь на Президента Буша і Господа одночасно. Тато каже, що колись «гугол» був найбільшим із чисел, які людина могла уявити, аж сто нулів після одиниці, та нині уява не має меж. Варто лише завантажити щось — і ось перед тобою коні, пси чи бозна-хто ще ґвалтують дівчат у піхву й анус — клац! клац! клац! — і сперма тварин уже на усміхнених вустах. Мама комп’ютером користується нечасто, і коли вона співає при ввімкненому пилососі внизу, не може почути, як я правою рукою клацаю мишкою, а ліву кладу між ніг і тру. Розум розганяється на повну, шлунок стає порожнім, я почуваюся заведеною машиною. Навіть якщо я не маю на це права, то неважко бути водночас двома і тисячею осіб (уже не кажучи про тварин), і коли все перебуває під ретельним контролем, точно вивірене у часі і структуроване, боятись немає чого.

і у тата це також є?

тішуся,

що я хлопчик

Тицяю я і по трупах іракських солдатів серед барханів — а там ціла панорама! Іноді й не збагнеш, що воно — яка саме частина тіла? Торс? Нога? Все в ошматті старого дрантя, присипане піском, який усмоктав їхню кров, — усе видається дуже сухим. Американські солдати стоять довкола небіжчиків і розглядають їх з виразом: що ж, цього разу пронесло... що? і це справді була людина?

Коли я був іще зовсім маленький і тато працював у Лоді в офісі, де зарплатня була невелика, однак не треба було чотири години на день витрачати на дорогу, він щодня сам вкладав мене до ліжечка, співав пісеньку і легенько ляскав по сідничках — колись так з ним чинив його батько. Тепер, коли він пізно повертається з роботи, я вже сплю, тож пісеньок тато мені не співає, та я знаю, що любить він мене не менше, ніж тоді, просто він змушений тяжко гарувати, щоб ми зберігали гідний рівень життя і відшкодовували іпотеку за будинок з двома гаражами в одному з найпрестижніших даунтаунів Каліфорнії. Мама каже, що я мав би пишатися цим.

Тоді, коли він іще співав мені на ніч, моєю улюбленою пісенькою була ось ця — «Сухі кістки»:

І тато ляскав мене долонею, підіймаючись із кінчиків пальців на ногах до потилиці, з кожним рядком підвищуючи голос, потім хутко змінював тон і спускався тим самим шляхом. Я це обожнював — тому щоразу, як бачу фото мерт­вих іракських солдатів або людей, яких розірвало надвоє внаслідок аварії на дорозі, згадую цю пісеньку і кажу собі, що виправити таке не можна, навіть Господові не під силу виправити таке, коли вони потрапляють на небо. Ці груди, цей торс — вони самотні. Ці кістки ноги — не пов’язані ні з чим. І мені сумно, бо коли ти малий і дивишся по телебаченню старі мультфільми, то такі персонажі, як Том і Джеррі, Баґз-Банні і Птах-Бігун, гинуть сотні разів: падають з високої скелі, розбиваються об шосе, потрапляють під величезні каменюки і в бетономішалки, під сокиру і до лопатей вентилятора — та за якусь мить вони знову живі і готові до нових пригод! На жаль, що стосується іракських солдатів, то їхнім пригодам настав кінець.

Мама проти насильства. Вона людина дуже позитивна, і я не бачу підстав позбавляти її ілюзій. Мама стежить за тим, щò я дивлюся по телевізору, і це означає «так» — «Покемонам» і «ні» — «Демонові-псу», «так» — «Ведмедикам Ґаммі» і «ні» — «Сімпсонам». Що ж до кіно, то мама вважає мене замалим для «Гаррі Поттера» і «Володаря перснів», що вже саме по собі складно збагнути. Пригадую, як одного разу подружка з дитсадка Діана на мій п’ятий день народження подарувала мені DVD з фільмом «Бембі», то мама не дозволила подивитися, бо думала, що загибель матері Бембі мене травмує. На думку мами, мені ще рано пізнавати смерть, хоча насправді це я захищаю маму. Минулого тижня ми помітили в рівчаку мертву ластівку, і мама стала гладити мене по голівці та примовляти: «Не переживай, дитинко, вона на небі, з Бозею», — і я з риданнями вчепився у її ногу — аби лише її заспокоїти.

Для мами Арнольд Шварценеґґер — це лише губернатор штату Каліфорнія. Вона не бачила жодного фільму за його участі, а я — завдяки приятелеві Браяну та його батькам, у яких повно старих відеокасет у кімнаті для ігор і в підвалі, — бачив усі три частини «Термінатора», фільми «Стирач» і «Відшкодування збитків». Ще у них є повне зібрання «Зоряних війн» і «Ґодзілла», і це чи то римейк, чи то передчуття подій 11 вересня, адже у фільмі хмарочоси на Мангеттені падають на голови жителям Нью-Йорка, які волають, ридають і розбігаються хто куди. Всі ці фільми можна дивитися досхочу, бо мама Браяна — не домогосподарка, як моя мама, а його няня весь час фарбує нігті і патякає по телефону зі своїм дружком. Шварценеґґер просто неймовірний у ролі робота, він невразливий і непереможний, і коли ранять його людське тіло, він легко розрізує руку скальпелем або вириває собі око, тож я взагалі не переживаю через операцію з видалення родимої плями у липні.

Тато — далеко не атлет і не спортсмен, та влітку він грає з сусідами у бейсбол. Сприймає він це дуже серйозно, адже грав колись зі своїм татом, коли вони жили на Мангеттені. Він купив мені гру, яка називається «База»: ставиш пластикову кулю на підставку і тренуєшся бити по ній пластиковою биткою — хтось біжить по кулю, і все починається знову. Поки тато грає в бейсбол, мама грає зі мною у «Базу». Сусіди часом дивуються, спостерігаючи, як вона десятки разів бігає по кулю, скрикуючи: «Браво, Соле! Молодець! Чудова гра!» Вони думають, що мамі це не цікаво, та я знаю, що вони помиляються, бо материнська любов — саме така. Заміть фантазувати про моє блискуче майбутнє разом зі своїми подружками мама стенає плечима і каже: «І що? Я так м’язи треную!»

Восени я йду до школи і збираюся все слухати, все записувати й одержувати гарні оцінки, однак триматимуся скромно — поки що інші не повинні здогадуватися, що король — це я, єдине можливе Сонце і єдиний Син, Дитя Ґуґла і Господа, безсмертний і всемогутній Син Мережі. Якщо перевернути WWW, вийде МММ — тож, окрім Моєї Мега-Мами, якій я дав підказки, ніхто не підозрює про глибину і казковий блиск мого мозку, що одного чудового дня врятує всесвіт.

Моя єдина вада — родима пляма на лівій скроні. Вона велика, мов четвертак, кругла, брунатна і м’яка на дотик. Звісно, не аж який недолік, однак тіло — це храм, а з Соломонового храму слід прибирати навіть найменші вади, тому мама записала мене на хірургічне видалення у липні. Тато був проти, але в липні він, певно, буде в Іраку.

Війна в Іраку закінчилася понад рік тому, однак там загинуло чимало американських солдатів. Щоразу, як тато про це думає, це страшенно дратує його, тож мама намагається делікатно змінити тему і спрямовує його думки на щось приємніше. «Клясти те, чого не можеш змінити, — справа марна, Рендалле, — каже вона. — Кожен на своєму рівні робить усе заради безпеки у світі. Президент Буш виконує свою роботу, ти — свою, я — свою».

Мамина робота — це моя безпека, і, здається, у нас найбезпечніший на планеті будинок. Усе влаштоване заради безпеки дітей, — пояснила вона мені кілька тижнів тому. (Мама завжди наполягає на тому, щоб казати мені все чесно, якомога зрозуміліше, нічого не приховувати, і коли вона мені щось каже, то я вже про це знаю — так, ніби винайшов сам).

— Це просто здоровий глузд, — каже мама. — Ми прагнемо захистити тебе, то що маємо робити? Ну, як ти сам вважаєш?

Я намагаюся вгадати.

— Надягти на мене курточку, коли йде дощ?

Вочевидь, це неправильна відповідь, однак тато намагається повернути розмову в інший бік.

— Авжеж, краще надягти курточку, ніж брьохатись у багні! — жартує він.

— Ні, — веде далі мама, не зважаючи на татів жарт. — Тут не в погоді справа, а у нашій хатинці. Ми зробили все, щоб для тебе вона була безпечною.

— Так, ми не були певні у її певності, — підхоплює тато, — але й не були певні в її непевності. Бо де набратися певності?

Мама усміхнулася, бо тато намагався бути дотепним, але її усмішка водночас натякала, що перебивати її не варто. Тоді вона попросила мене назвати все, що було зроб­лено задля безпеки «хатинки». Наприклад, батьки щільно закрили всі розетки, аби я не пхав у них пальці і щоб від струму волосся на моїй голові не ставало дибки, а очі не лізли з орбіт, мов у кота в мультфільмі чи у злочинця, якого Президент Буш засудив до страти на електричному стільці. Батьки обладнали кути кожного столу і барної стійки пластиковими кружальцями, щоб я не вдарився головою, не отримав жахливу рану, з якої б цебеніла кров, і мене б перевезли до лікарні, і наклали шви, а вони сиділи б поруч, біля ліжка, і билися головою об стіну від страху й відчуття провини. Також батьки заблокували важелі, які вмикають плиту, аби я випадково їх не ввімкнув і не обпікся, запхавши руку у полум’я і підпаливши штори, через віщо може згоріти вся хатинка, а я можу позбутися частини шкіри (достоту солдат в Іраку) серед руїн, тим більше що тато якраз підписав нову угоду про іпотеку. Навіть подбали про вбиральню — кришка на унітазі не може впасти на мій пеніс, поки я пісяю (певно, це дуже боляче). Коли хочеться какати, треба кликати маму, щоб вона відчепила застібку й обережно опустила кришку.

Мамі відомо все завдяки курсам «Стосунки між батьками і дітьми». Там ішлося не тільки про те, як убезпечити ваш будинок, а й багато про що інше — скажімо, про повагу до ваших дітей, про те, що до них варто дослухатись, а не мати за дурнів (як вважали раніше), і треба сказати, що мама ніколи не мала мене за дурня. Наша історія дещо нагадувала історію Марії та Ісуса: Марія ніколи не пішла б супроти сина, бо знала про його покликання, тож вона й вирішила тримати все при собі і ховати в своєму серці. Різниця тільки в тому, що я не збираюся завершувати своє життя на хресті.

Коли день хилиться до ночі, мама завжди приходить до мене, сідає на ліжко, і ми разом молимося. Вигадуємо різні молитви на свій манір: Господа можна попросити про мир в Іраку, про те, щоб іракці повірили в Ісуса, можна також побажати здоров’я і щастя близьким, можна подякувати Господові за такий чудовий квартал. Молитва — це ніби коротка розмова між мною і Господом, хоча його відповідей не чути — у них треба вірити.

— Для мене ти найцінніша істота на світі, — одного вечора, виходячи з моєї кімнати, мовила мама.

— Цінніша за тата? — поцікавився я.

— О, та тут нема чого порівнювати! — відповіла вона сміючись, і я не знав, що означав той сміх, але склалося враження, що то було «так».

Гадаю, мама сприймає тата як годувальника родини й хатню підмогу, вони разом обговорюють такі важливі речі, як новий ремонт у кухні, — та водночас мама дуже переймається татовими вадами. З татом буває — іноді він зненацька скаженіє. Наприклад, минулого жовтня ми втрьох поїхали до національного парку секвой[2], стояла чудова осіння днина, всі були в гарному настрої і крокували вздовж шосе, тримаючись за руки. Природа довкола була така прекрасна, що тато пригадав часи, коли жив на узбережжі, і повів розповідь про мандрівку зі своїм батьком до штату Вермонт, де вони заночували просто неба, однак мама весь час його перебивала, адже вона нас так сильно любить і не хоче, щоб нас переїхало якесь авто, тож коли вона чула наближення автомобіля, навіть якщо він був далеко, то казала не сходити зі шляху, і врешті-решт у тата урвався терпець:

— Гаразд! Ми зрозуміли, годі.

— О, коханий, даруй! Закінчуй свою історію, — сказала мама. — Просто маємо переконатися, що Соллі розуміє, наскільки небезпечно сходити з узбіччя, коли чуєш гуркіт двигуна, ось і все.

Однак тато відмовився доказувати, що сталося того дня у Вермонті.

Іншим разом ми були вдома, батьки вже повечеряли, але я все не йшов до столу, бо не хотів їсти, тож ми піднялися на другий поверх, щоб подивитися сімейне кіно по телевізору, та посеред фільму я сказав, що голодний, і попросив маму принести чогось смачненького. Вона спустилася приготувати мені тацю з печивом і молоком, і я був їй дуже вдячний за це, бо вона пропустила найцікавіший момент у фільмі, я подякував, аж раптом тато вибухнув гнівом:

— Тесс, заради Бога, годі потакати всім його забаганкам! Ти ж не його рабиня, ти його мати! Це він має тебе слухатись, а не навпаки!

У мами затрусилися руки, вона поставила переді мною тацю, вона була шокована, адже тато вжив ім’я Господнє всує.

— Поговоримо про це пізніше, Рендалле.

Певно, під час курсів «Стосунки батьків і дітей» їх учили, що дітям шкідливо спостерігати побутові сцени за участі батьків. Мама пройшла різноманітні курси медитації, позитивного мислення, релаксації та самоповаги і стала справжнім майстром у цій галузі, хоча згодом я таки чув їхню сварку в ліжку — вони намагалися зрозуміти, де що пішло не так.

— Можливо, це нагадало тобі сцену з твого дитинства? — обережно припустила мама. Тато невдоволено буркнув. — А може, ти ревнуєш, бо твоя мати ніколи не займалась тобою так, як я піклуюся про Соллі?

Знову почулося бурмотіння і шепотіння тата. Зрештою, вони закінчили цю гру нічиєю і залагодили свої сімейні відносини — та хоч моя кімната поруч з батьківською і нас розділяють лише тонкі двері з фанери, я ніколи не чув, щоб вони кохалися. Можливо, одружені пари кохаються мовчки, у тиші, на відміну від тих, кого можна побачити на сайті Brutal XXXX, де всі гучно хекають і голосно стогнуть.

Єдине, щодо чого мої батьки доходять згоди, — це те, що ніхто не може мене лупцювати, чухрати, тріскати — словом, вдаватися до будь-яких тілесних покарань. Це тому, що вони читали багато книжок, у яких биті діти перетворювалися на жорстоких батьків, принижувані діти — на педофілів, а зґвалтовані діти — на повій і сутенерів. Тож батьки кажуть, що слід багато говорити з чадом, питати в дитини, чому вона погано поводиться, давати їй змогу пояснити свої дії, щоб потім обережно показати, як наступного разу вчинити правильно. А головне — ніколи не бити!

Мені цей принцип здається чудовим, адже слова Ісуса, з якими я згоден найменше, — це про другу щоку, яку слід підставити, коли б’ють, і не бити у відповідь.Був би я на місці Ісуса, то не дозволив би римським солдатам зв’язати мені за спиною руки, начепити мені на голову терновий вінець, плювати мені в обличчя і катувати мене. Я переконаний, що саме тут Ісус помилився і саме тому не уникнув розп’яття.

— Соллі, ніхто не має права піднімати на тебе руку! — сказала мама, уважно глянувши мені в очі. — Чуєш? Ніхто!

І я похитав головою, радіючи, що ми протестанти, адже протестантські священники (як і єврейські рабини) мають право одружуватись і кохатися зі своїми дружинами, тож ґвалтують хлопчиків значно рідше, ніж католицькі священники, — принаймні про це днями казали в новинах.

Поки що єдиний, хто наважився порушити правило тілесного покарання, — це дідо Вільямс, мамин татко, — і мене б здивувало, якби він спробував удруге. Минулого літа ми були на канікулах у Сіеттлі, що саме по собі (себто ходити до когось у гості) є проблемою через їжу: ніхто не готує мої улюблені страви, а бабця Вільямс відмовляється змінювати свої кулінарні звички, тому мамі доводиться купувати продукти спеціально для мене.

Одного вечора мама і тато пішли в кіно, а мене дідо повів до парку. Він ніколи не чув про гру «База», і коли мама йому все пояснила, дідо зітхнув: «Лишенько! Малому шибеникові час уже в очі дійсності зазирнути!» Він узяв справжню битку, справжній м’яч і справжню рукавицю, і, хоча я був достатньо міцним і вправним для свого віку, битка важила тонну порівняно з пластиковою. Я став на мармуровій плиті, а дідо заліз на гірку і звідти неймовірно швидко і високо кидав мені м’яч, а я раз у раз пропускав.

— Перша подача! Друга подача! Третя подача! Виведений із гри!

І коли дідо це крикнув, я розлючено пожбурив битку в його бік. До нього битка не долетіла, та, збагнувши, що я зробив, дідо вирячив очі і заверещав:

— Ах ти ж гівно, що ти робиш, га?!

Я дуже образився через слово «гівно», яке не можна вживати стосовно дітей. Дідо підібрав битку і з суворим обличчям подав її мені.

— Слухай, Соле! Авжеж, ти звик до пластикових биток, але дерев’яні битки можуть бути дуже небезпечними. Тому більше ніколи так не роби, зрозумів? Гаразд? Граємо далі?

Я погодився, та насправді не дуже тішився тим, як минав мій вечір: адже мій власний дідо принизив мене, не усвідомлюючи, що я — Номер Один і що замість співчутливого тону він мав би захоплено вигукувати: «Браво, Соле! Чудова гра!» — як це робить мама. Ми почали гру заново, та дідо знай кидав мені складні м’ячі, а оскільки мене це бісило, то биткою я працював ще гірше, ніж раніше.

— Перша подача! Друга подача! Третя подача! Виведений із гри!

Цього разу в мене потемніло перед очима і я, забувши про все, щосили жбурнув битку, а вона приземлилася просто на дідову ногу. Вочевидь, боляче йому не було, та він вибухнув. Підскочивши до мене, дідо схопив мене, підняв у повітря і — хлясь! хлясь! хлясь! — тричі вдарив мене по дупі тильним боком долоні.

Я занімів, приголомшений. Різкий біль із сідниць миттю розтікся венами — достоту сірник, що потрапив на гас, — спалахнув і злетів, мов вогонь із вулкана, і я розлючено й ображено заверещав, адже «ніхто не має права піднімати руку на Соломона»! Дідо збентежено зупинився, подивований дією його «Хлясь! Хлясь! Хлясь!», та я не збирався зупинятись, бо хотів раз і назавжди провчити його. Я ревів і в авті дорогою додому, і коли він відчинив дверцята, щоб завести мене до будинку, — отоді я заволав так гучно, що сусіди, певно, заявили про вбивство. Бабця стривожено розпитувала, та її ласкаві слова і пестощі не заспокоювали, тож я ревів і тоді, коли за годину тато з мамою повернулися з кіна.

Мама у паніці кинулася до мене, і щойно вона обійняла мене, я замовк.

— Соллі! Господи, Соллі! Що трапилося?!

Коли я сказав, що її батько дав мені ляпанців, то відчув, як напружилось її тіло, і зрозумів, що тепер дідо точно пошкодує про свій вчинок.

— А ти підставив другу сідничку? — пожартував тато.

— Рендалле! — жваво відреагувала мама. — Це не смішно!

Ми склали речі й поїхали, навіть не повечерявши. І поки тато віз нас до Каліфорнії, мама намагалася пояснити мені дідову поведінку, бо не хотіла, щоб я до кінця днів його ненавидів.

— У нього застаріле уявлення про виховання, — казала вона. — Так ростили його, іншого він не знав, тому слід йому пробачити це. До речі, не забувай: нас було шестеро! І якби він не стежив за дисципліною, уявляєш, яка була б буча?!

Хай там як, але, гадаю, мама не розмовляла зі своїм татом, поки він не написав їй листа з вибаченням, заприсягнувшись більше ніколи мене не чіпати.

Я ВСЕМОГУТНІЙ!

Сталося це минулого літа, коли мені було п’ять з половиною років. Це — рідня по маминій лінії. Тепер мені шість з половиною років, зараз Вербна неділя (це коли Ісус повернувся до Єрусалима на віслюку — дуже нерозумний вчинок!), і ми в гостях у рідні по татовій лінії. Учора ввечері до Нью-Йорка прилетіла Ей.Дж.М. Тато обожнює свою маму Ерру, а моя мама ставиться до неї стримано — по-перше, бабуся палить, а по-друге, вона не ходить до церкви.

Коли я вийшов на веранду, бабуся вже була там — сиділа в кріслі-качалці зі світлої лози з книжкою в одній руці і сигарою в другій; у її короткому наїжаченому волоссі гралися, заплутавшись, сонячні промені.

Мені не сподобалося, що вона вже піднялась.

Хочу завжди бути першим — першим вітати сонце і починати день.

— Ну, привіт, друже Соле, — мовила Ерра, глянула на свій годинник і поклала до книжки закладку. — Диви, яка рання пташка! Ще ж навіть не сьома! У мене принаймні є виправдання — різниця у часі.

Я не насмілювався відповідати їй. Вона викликала у мене острах, сплутувала думки, мені кортіло схопити пульт і вимкнути її!

— До речі, хочеш, щось покажу? — раптом тихенько сказала вона і рукою показала, щоб я підійшов.

Я повільно перетнув веранду, навмисне ледве тягнучи ноги, аби вона часом не вирішила, ніби мені цікаво.

— Поглянь!

Посадивши мене собі на коліна, Ерра показала пальцем на гібіск, що квітнув у саду просто під нами.

— Хіба не диво?

Я придивився уважніше — і серед ледве помітного тремтіння червоних пелюсток побачив колібрі. Зазвичай мені не подобається, коли люди на щось мені вказують. Якби не Ей.Дж.М., то я сам помітив би цю колібрі.

— Серденько, ти тільки поглянь! Отам! Це ж корона!

Мимоволі я подивився, примруживши очі проти яскравого сонця, що сходило поміж двох будинків навпроти, — і серед ґрат огорожі побачив павутиння, що сяяло й іскрилося діамантами роси. Авжеж, це також я побачив би сам, якби вона дала мені час, якби не з’явилась раніше за мене, якби не вирішила підкреслити свою вищість, помічаючи все першою. Ерра обійняла мене і стала колисати у своєму кріслі, наспівуючи «Подивись на павучка!» так, ніби мені було два роки. Авжеж, голос у Ерри чудовий, навіть коли вона співає ідіотські лічилки і навіть якщо мені незручно в її обіймах, бо її руки здалися мені немитими. Від неї відгонило гіркою сумішшю поту, старості й тютюну. Невже вчора, по прибутті, вона не прийняла душ?! Щоб виконати волю Господа, я мушу бути чистим — у цьому я переконаний. Тож я сповзаю з її колін і швиденько збігаю сходинками веранди — так, ніби маю термінові справи в пісочниці далеко в кінці саду.

З нагоди візиту Ей.Дж.М., а ще тому, що до церкви у нас лишалася купа часу, мама приготувала неймовірний сніданок — млинці, сосиски, варені яйця, салат із фруктів, каву й апельсиновий сік. Сівши за стіл, ми взялися за руки, опустили голови, і мама пробурмотіла благословення: «За цю потраву і за всі блага Твої божественні дякуємо тобі, Господи!» Всі хором сказали «Амінь!», окрім Ей.Дж.М., — вона промовчала. Потім мама і тато обійняли мене і привітали оплесками: це сімейна традиція, це почалося, коли я вперше, ще коли був немовлям, сказав «Амінь!», потім до цього всі звикли, і тепер це обов’язкова частина прийому їжі. Щодо мене, то я розумію, що ми вітаємо одночасно Господа і Сола.

Ей.Дж.М. здивувалася, коли побачила, що я з’їв тільки один млинець, порізаний мамою на багато шматочків, — я ковтав їх по одному, поволі просовуючи глибоко крізь губи і ясна туди, де їх можна було смоктати. Між двома ковтками я іноді ходив до своєї кімнати.

— Соле, не хочеш побути з нами за столом? — запитала Ерра мене, коли я прямував до сходів.

— Ні-ні! — замість мене швидко відказала мама. — Сол завжди ставився до їжі по-своєму. Не зважайте на його блуканину — з ним усе гаразд. Дуже здоровий хлопчик. Ми, як можемо, забезпечуємо йому правильне харчування.

— Навіть не сумніваюся, — відповіла Ей.Дж.М. — Просто я хотіла насолодитися його компанією.

— Годувати його непросто, — зазначив тато. — Ще й Тесс усім його примхам попускає! Навряд чи він виправиться.

— Рендалле! — скрикнула мама. — По-твоєму, варто отак нападати на мене... перед сторонніми?!

Цієї миті я закрив за собою двері кімнати, а коли повернувся на кухню, вони вже говорили про інше — про мою родиму пляму. Мама розповіла Ей.Дж.М. про намір видалити її наступного літа — і та мов очманіла.

— Хірургічне втручання? — мовила Ерра, гучно поклавши виделку на стіл. — У шість років?! Навіщо?!

— Люба Ерро, — лагідно і спокійно повела мама, — ми прочитали у мережі всі статті про вроджені пігментовані невуси, і можете мені повірити: є ряд вагомих причин робити операцію саме зараз.

— Рендалле, — обернулася Ей.Дж.М. до тата. — Ти ж не можеш... Невже ти дозволиш? А як же твій кажанчик? Що, якби я тобі його видалила?

(Тут ідеться про гру, пов’язану з дитинством тата, коли його родима пляма на лівому плечі скидалася на маленького кажана, який нашіптував поради йому на вухо. Ей.Дж.М. також мала пляму — на внутрішньому боці ліктя лівої руки; саме це й означає «вроджений невус», він переходить від покоління до покоління, з’являючись на різних частинах тіла, часом перестрибуючи через покоління, — у бабці Седі родимої плями не було).

— Ерро, — мовила мама. — Мені дуже шкода, але досить цих гучних слів. Я, звісно, знаю, що у вас з Рендаллом особ­ливе ставлення до родимих плям, я знаю, що це свого роду таємний зв’язок між вами, однак родима пляма Соллі — це інша справа. Дозвольте дати вам реалістичне пояснення. Перша причина: його пляма надто помітна, вона майже на обличчі, пізніше у школі з нього, певно, кепкуватимуть через це. І навіть якщо не будуть, це може засмучувати Сола і наділити його невиправданим комплексом меншовартості. Друга причина: на відміну від ваших родимок, невус Сола «тривожний». Він розташований між скронею і щокою. Коли через багато років він почне голитися, щоденний контакт із лезом може викликати подразнення. Третя причина (звісно, далеко не така важлива): усе викладене вище може призвести до меланоми. Мені шкода про це згадувати, однак тато Рендалла помер через рак, тож Соллі схильний до цього, адже в родині були прецеденти. Як я вже казала, Ерро, я багато читала про це. І консультувалася з фахівцями, внаслідок чого дійшла висновку: ризикові краще завадити.

— Он воно що, — зауважила Ей.Дж.М.

— У нас є вибір, — сказав тато, — між біопсією-стиранням та біопсією-видаленням. Останнє — глибше, але значно зменшує ризик розвитку раку пізніше. Гадаю, ми оберемо видалення.

— Зрозуміло, — кивнула Ей.Дж.М.

— І це ніяк не пов’язано з нашими родимими плямами! — радісно додав тато. — Щодо Соллі, то він ніколи не був прив’язаний до своєї плями. Правда ж, Соллі?

— Неправда, — відказав я.

— Невже? — здивувався тато. — Може, поясниш?

— Прив’язаний. До плями я прив’язаний відразою.

— Бачите? — тріумфальним тоном зробила висновок мама. — Ось вам і четверта причина! Отже, операцію заплановано на початок липня. Таким чином, упродовж літа ранка зарубцюється і у вересні Сол без проблем піде до школи.

Ей.Дж.М. опустила очі, погладила родимку на своїй лівій руці і пробурмотіла щось схоже на слово «лютня».

— Даруйте? — перепитала мама.

— Свою родимку я кличу «лютнею», — усміхнувшись, прошепотіла Ей.Дж.М., а мама нашорошено зиркнула в бік тата, ніби сказала «Бачив? Геть клепку втратила!». А тато глянув на маму розлючено, ніби кажучи «Ану помовч!». У мене не було жодного бажання бути присутнім при цій сцені, тож я дременув до своєї кімнати.

Коли я повернувся, атмосфера на кухні змінилася, всі готувалися йти до церкви, мама попросила тата прибрати зі столу, і він прибирав, німуючи.

О пів на одинадцяту ми сіли в татів автомобіль, він задом виїхав на дорогу, і попрямували до церкви. Пасок безпеки міцно притискав мене до заднього сидіння, і, поки ми неквапом їхали чепурними вуличками нашого спокійного заможного кварталу, обсадженого деревами, тато взявся розповідати історію.

— Пригадую, Соллі, коли я був твого віку і на кілька тижнів залишився сам зі своїм татом — моя мама тоді, як завжди, десь повіялась, — Ерра запропонувала у неділю влаштувати пікнік у Центральному парку разом з однією своєю подружкою...

— Даруй, Рендалле, — зауважила мама, — але ж ти не зупиняєшся на пішохідних переходах! Ти тільки пригальмовуєш.

— Я був такий радий і збуджений! Так кортіло, щоб уже була неділя! Та щойно ми все приготували для пікніка, як розкрились безодні небесні...

— Просто перехід — це перехід, правда ж, любий? — прошепотіла мама, погладивши руку тата на кермі. — Ми ж не хочемо, щоб Сол вирішив, буцімто не всі правила обов’язкові, правда?

Тато зітхнув і піддався... Та ніби щоб підкреслити факт своєї поступки, він став шалено гальмувати на кожному перехресті.

— Пікнік відмінили? — нагадав я про його історію.

— Ні, ні! Ми поїхали до Ерри на метро — вона жила тоді у кварталі Бавері — і влаштували пікнік просто у неї на галявині!

— На галявині?! — Мама скривилася. — Зважаючи на те, як Ерра господарює, цей пікнік був, певно... присипаний пилом!

— Пікнік був чудовий! — відказав тато, різко загальмувавши. — Я б навіть сказав — один з найкращих обідів у моєму житті.

— Хай там як, а непогано було б попросити Ей.Дж.М. не курити в будинку.

— Що?! — скрикнув тато. — Але ж вона для цього виходить на веранду!

— Наскільки мені відомо, — твердо відказала мама, — веранда також є частиною будинку. А вона ще й перед Солом курить, він може наковтатися диму, для його легень це дуже погано.

— Тесс, — зауважує тато, поки ми виїжджаємо на шосе, де (слава Богу!) переходів немає, бо мене від ривків уже починало нудити, — мушу сказати, що Ерра належить до людей, яких я люблю найбільше у світі, і я б дуже хотів, щоб вона почувалася затишно, коли навідує нас, тобто всього лише раз на три роки!

— Он воно як! — ледве стримуючи сльози, відповіла мама. — Отже, велетенський сніданок, який я вам приготувала, який учора в супермаркеті коштував мені і часу, і грошей, — на твою думку, не гідний твоєї бабусі?!

— Звісно, що гідний, люба. Звісно, гідний. Даруй мені, кохана.

— Скільки б зусиль я не витратила — завжди буде не досить! Ерра... вона як... богиня...

— Я ж вибачився. І ще раз прошу в тебе вибачення. Що я ще маю зробити: зупинити машину і впасти на коліна?!

Ми під’їхали до церкви, і тато припаркував авто.

— Якщо чесно, Рендалле, мені здається, що на коліна тобі слід стати перед Господом, а не переді мною. А ще я думаю, що не зайве було б тобі помолитися і подумати, чому поява твоєї бабусі викликала в тебе стільки люті до своєї дружини.

— А чому Ей.Дж.М. не пішла з нами до церкви? — запитав я, поки ми підходили до потоку парафіян, які стриманим кроком поволі тягнулися до входу. Вздовж тротуару, у симпатичному обрамленні пещеного газону, стояли білі та фіалкові стенди з мудрими думками. Дуже структуровано — я таке люблю.

— Бо вона не вірить у Бога, — відповів тато байдужим тоном, так, ніби пояснив, що вона віддає перевагу «Pepsi» перед «Coca Cola». Для мене неймовірною була сама думка про те, що хтось може не вірити в Бога, та, судячи з виразу обличчя мами, до цієї розмови ми навряд чи повернулися б на зворотному шляху.

Господь усюди усюди то як у нього не вірити?

Він — Слава і Сила.

Рушійна сила Творець джерело абсолюту

таємниця всього, що росте і квітне

від маленької стокротки на газоні

до дикого прутня коня, що прискає на жіноче обличчя

від розжареного жерла роз’ятреного вулкана

до «гриба» ядерного вибуху

усе це Господь Господь Господь

ця енергія цей коридор ця пульсація

цей рух матерії

Ось про що я міркував під час служби, поки процесія з гілочками верби просувалася до вівтаря, співаючи «Осанну». Господь — Сила і Слава, а ми всі злощасні грішники, бо Єва скуштувала з дерева пізнання, а у наш час дерево пізнання — це інтернет з мільярдами гілок, що тягнуться в усіх напрямках, і ми весь час смакуємо його плодами і все частіше припускаємося гріха тілесного пізнання, а отже, ми потребуємо чистих, і якщо я хочу бути чистим, як Ісус, Буш або Шварценеґґер, то мушу знати все про зло.

Пастор пустився у довгу проповідь про війну в Іраку, і я відразу уявив загиблих пошматованих іракських солдатів серед пісків та зґвалтованих жінок — і у мене від цього встав, тож я, прикрившись псалтирем, усю проповідь ніжно потирав свій членчик, аж поки не розчинився в цих образах. Іноді вечорами в своїй кімнаті — З нами Господь наш Ісус / Пальмовим гіллям вітайте Його — я уявляю себе на запіненому від бігу коневі, чи у бронетранспортері, чи всередині бомби — Співаймо разом, о вірні Христу / До неба досяжну осанну! — і я відчуваю, що можу проникнути глибоко в себе, і натираю себе аж до крові, і після служби батьки прокладають шлях серед юрмищ на тротуарі, потискають руки всім навколо, промовляючи «Як справи?», «Радий вас бачити», «До наступного тижня», «Побачимось у Великдень» та «Хіба не чудова погода?».

Після обіду повітря прогрілося до спеки, тож я пішов гратись у свій улюблений закуток у затінку під верандою, взявши з собою «Леґо», аби показати мамі, що я не тільки на комп’ютері граюся, — часом вона висловлює побоювання за моє душевне здоров’я. Трохи згодом за столиком під великим парасолем на веранді вмостилися тато і Ей.Дж.М., і я міг непомітно підслуховувати їхню розмову — такі речі я просто обожнюю, адже багато чого дізнаю́ся, приховуючи це від інших, а потім можу вразити всіх своїми знаннями.

— Ренні, — повела розмову Ей.Дж.М., — як справи на новій роботі?

— Та таке... — зітхнув тато, і стало ясно, що з якихось причин це запитання його дратує. — Немає чого розповідати. Програмування.

— Без відсотків?

— Чому ж. 7% на довготермінові накопичення.

— Зрозуміло... А колеги?

— Покидьки.

— Шкода...

— Атож, однак... Не всім дано бути витонченими митцями.

— Це точно.

— Зрештою... зарплатня дуже гідна, гарні шанси на підвищення, а ще мені приємно усвідомлювати, що я зможу забезпечити для Соллі престижний університет десь на узбережжі й ні в кого не просити допомоги.

— Ні в кого — це... я так розумію... твоя мати?

— Авжеж.

— До слова, як справи у Седі?

— Без змін... Одне слово, хоч би не гірше!

— Хай Господь береже!

— Як скажеш... Скільки ви вже не бачились?

— Чесно кажучи, Ренні, я вже й не пам’ятаю. Не менше п’ятнадцяти років... Відколи вона випустила ту жахливу книжку... Це в якому році було?

— Здається, у 90-му. «Люлі-люлі, крихітко нацисте»... Я запам’ятав, бо вона вийшла акурат перед смертю тата.

— Еге ж... Мене цей опус теж мало не вбив!

Дивно, але вони розсміялись — певно, смакували мартіні або джин-тоніком.

— То вона пише далі?

— Авжеж.

— Святий Боже!

— Ерро, а як ведеться тобі? Сподіваюсь, ти задоволена життям?

— Звісно, серденько. Мені немає на що жалітися. Якщо озирнутися — життя в мене було чудове.

— Не треба озиратися, ще ж не кінець! Тобі ж лише... скільки, шістдесят п’ять?

— Угу. З половиною.

— Слухай, та в тебе ж попереду кілька десятиліть! І можеш мені повірити: тобі не даси більше... сорока семи з половиною. І жодним днем більше!

— Дякую, дуже мило з твого боку. Та, чесно кажучи, я починаю відчувати цей вік. І не лише через невеличкий серцевий напад два місяці тому, а... розумієш, у мене не лишилося жодного свого зуба!

Вони розсміялися.

— Ось чому ти більше не співаєш! — сказав тато. — Боїш­ся, що зуби виваляться просто посеред вистави?

Знову почувся сміх.

— О ні! — відповіла Ей.Дж.М. — Ні! Просто я зауважила, що голос у мене уже не той... Утім, я не драматизую. Одного разу я сіла перед собою, взяла себе за руку і мовила: «Слухай, крихітко, ти записала кількадесят дисків, виступала по цілому світі, заробила купу грошви і завоювала тисячі сердець — тепер маєш навчитись насолоджуватися життям. Читай книжки, які завжди хотіла прочитати, зустрічайся з людьми, яких любиш, покажи Мерседес усі ті дивовижні країни, які ти пролетіла шаленим галопом...»

— Прикро, що так вийшло з Мерседес, — зауважив тато.

— Не верзи дурниць!

— А що?

— Годі всюди вставляти своє «прикро»! З моменту мого приїзду ти разів з десять це бовкнув! Знаєш, це погана звичка. Для душевного спокою — навіть дуже погана!

— Що ж тоді маю казати? Взагалі Тесс дуже толерантна людина, та — хтозна-чому — коли йдеться про гомосексуальність...

— Просто вона думає, що Сола травмує видовище двох бабег, які тримаються за руки.

— Ерро, мені так прикро...

— Овва! Знову! Бачиш?

І вони засміялися. Я відчув запах цигарки Ей.Дж.М.

— Стосовно Соллі, — після тривалої паузи сказала вона. — Перш ніж залишити Нью-Йорк, я б хотіла зробити йому подарунок. Цілу годину, мов дурна, я блукала велетенським універмагом іграшок на 44-й Авеню... З голови у мене не йшла Тесс, яка весь час переймається безпекою, і я весь час вагалася: «Диви, яке файне жабеня! Але раптом Сол ковтне лапку, що може викликати внутрішню кровотечу... О, який чудовий набір для юного хіміка! Але тут повно легкозаймистих речовин і всіляких отрут... А цей електричний потяг — штука крута... але Сола може вдарити струмом... Що ж робити...» Потроху іграшки в тій крамниці перетворилися на смертельну зброю, що так і прагнула напасти на мого внука і знищити його! Тож я відмовилася від задуму і повернулася з порожніми руками...

І вони щиро розреготалися.

А я образився. Бо дуже хотів хоч щось із тих чудових іграшок.

Пройшовши дуже близько до них, я повернувся на кухню, де мама чаклувала над закусками: морквяні палички, селера з сиром чедер, редис, коктейльні томати, дрібно нарізані грибочки, солені крекери, соус «рокфор»... Я відкусив трохи сиру і подався до холодильника по свіжий хліб. Мама розуміла, що з ними я їсти не збирався.

— А ти знаєш, що у бабусі вставні зуби? — поцікавився я.

— Авжеж, янголе мій. Щовечора перед сном вона кладе їх у склянку на тумбочці біля ліжка.

— Фе! Куди ділися її справжні зуби?

— Коли вона була маленька, то дуже мало їла...

— Чому? Її не годували батьки?

— О, знаєш... Це дуже довга історія... Здається, вона тривалий час жила в таборі для біженців... Бабуся не любить про це розповідати.

А у моїй голові крутилося: отже, можна мати штучні зуби, як у Ей.Дж.М., штучне волосся, як у бабусі Седі, і навіть штучні вії, штучні груди...

— А штучне серце буває? — вголос запитав я.

— Що ти маєш на увазі? Пересадка серця до грудної клітки іншої людини? Такі операції справді проводять.

— А штучні ноги?

— Гадаю, у наш час замінити можна практично все.

— А штучний мозок?

— Чого не знаю, того не знаю. А втім, думаю, ні.

— А штучна душа?

— Оце вже точно ні! — твердо зронила мама, розкладаючи овочі у формі барвистого сонечка на овальній таці. — У цьому, Соллі, я впевнена. Твоя душа належить тільки тобі... і Господові. Незмінно й назавжди!

я відчуваю її вічну безсмертну Солову душу

унікальну серед мільярдів гуголів душ душу яка змінить світ

Коли Чистий тиждень добіг кінця, Ей.Дж.М. повернулася до Нью-Йорка, а ми — до звичного життя. Якось, після зустрічі з Браяном, я помітив, що мама була збентежена. Авжеж, її бентежила сама ситуація: нічим не зайнята, вона просто сиділа у вітальні, — та коли я її обійняв, то помітив, що мама плакала, а ще вона не поцілувала мене, як зазвичай, зі словами «Як справи, хлопчику мій?».

— Що ти робиш? — запитав її я.

— Чекаю на твого тата, — голосом переляканої дівчинки відповіла вона. Такого голосу від неї я ще не чув. — Піди пограйся до своєї кімнати. Добре? Скажеш, коли зголоднієш.

— Добре, мамуню, — відповів я тоном «не хвилюйся, впораюся сам».

Та щойно почувши, як татів автомобіль зупинився біля будинку, я навшпиньки пробіг коридором і скрутився калачиком у тіні горішнього поруччя сходів, прагнучи почути розмову батьків.

— Рендалле, ти це бачив? Ні, слухай, ти бачив це?! — тихо, але розлючено мовила мама.

— Так, люба. Так, я це бачив.

— Це просто жахливо! Хіба ні?! Ти так не вважаєш? Я не розумію, як можна друкувати подібні фото в газеті!

— Твоя правда, і все ж... Слухай, люба... це ж війна... Що взагалі відбувається? Вечері не буде?

— Це війна?! Що це, до біса, значить: «це війна»?! Ні, оце — це не війна! Це якесь збіговисько... збоченців... які з людьми поводяться, мов з худобою... Як вони сміють таке робити?!

— Тесс, я можу лише сказати, що під тиском і під впливом страху люди здатні абсолютно на все.

— Ти що, виправдання їм шукаєш?!

І я почув, як вона ляснула газетою — можливо, татові по обличчю.

— Тесс, краще змінимо тему. Думаєш, після чотирна­дцяти годин праці я переступаю поріг власного будинку для того, щоб на мене гримали? Дідька лисого! Де вечеря? Га? Де моя вечеря?! Чи ми всі тепер приречені стати анорексиками, як наш синочок?

Я почув, як мама важко опустилась на диван.

— Мені їжа не лізе в горло, — пробурмотіла вона. Певно, ридала в подушки, бо я ці слова ледве розчув. Певно, вона швидко обернулася до тата, бо далі я чув усе чітко. — Як ти можеш їсти після подібного видовища?! Мені від цих фото зле... ЗЛЕ! І це американська армія...

— Забороняю тобі хоч словом паплюжити американську армію! — гримнув тато і, широкими кроками зайшовши до кухні, різко відчинив дверцята холодильника.

Наступного дня, поки мама сушила волосся у ванній — а отже, в запасі я мав цілих десять хвилин, — я зайшов в інтернет і уважно роздивився фотографії, зроблені в Абу-Грейб. Людей поставили на коліна і поскладали одне на одного, мов акробатів у цирку, хоча ці акробати були кремезні й зовсім голі; там було повно оголеного арабського тіла, не чорного і не білого, а красивого золотаво-брунатного кольору, й американські солдати — чоловіки і жінки — з очевидною втіхою фотографувалися з голими арабами, знущалися з них, тримали їх, мов собак, на повідку, підносили до них дроти зі струмом, примушували кохатися; мій прутик затвердів, та я його не тер, бо не мав часу. Комп’ютер я вимкнув буквально тієї миті, як мама вимкнула фен, а коли вона вийшла, я був уже у своїй кімнаті і застібав липучки на своїх «найках», готовий вирушати в дитсадок.

у садку я мушу стримувати себе ні в кого не має виникнути підозри

мій суперрозум мої суперідеї мої суперможливості

Повернувшись із дитсадка, я поліз під веранду, прихопивши свої машинки, і склав їх пірамідками, достоту тіла в Абу-Грейб, і прикладав до них дроти, і примушував кохатися, задихаючись і заточуючись, а сам тим часом кпив із них і реготав, точнісінько як Лінді Інґленд[3].

Мене непокоїло, що тато досі не відзначився на війні в Іраку. Хоч війна й закінчилася ще рік тому, Президент Буш заявив, що іракці потребують присутності американських військ для захисту від терористів — а отже, у тата ще був шанс. А потім стратили Ніка Берґа. Дізнався я про це, не підслухавши під дверима, а у геть незвичний спосіб: відео з’явилося на моєму улюбленому сайті sanglotweb поруч з фотографіями шматків тіл іракських солдатів та зґвалтованих собаками дівчат. «Тицьніть сюди, щоб переглянути відео обезголовлення Ніка Берґа». Що ж, я тицьнув. «Увага! ДУЖЕ ВІДВЕРТИЙ зміст». Значення слова «відвертий» було мені не відоме — певно, це коли бачиш те, що відбувається насправді, — тож я знову тицьнув. І побачив Ніка Берґа в жовтогарячому однострої — він сидів за столом з групою арабів, потім один з арабів підвівся, в руці він тримав великого ножа, він став за спиною у Ніка Берґа і повністю перерізав тому горло, потім підняв його голову, тримаючи її за волосся.

І знову ті самі думки: можна вставити собі нові зуби, отримати нову нирку, нову колінну чашечку чи шийку стегна, однак проблему з головою люди вирішити не можуть, а я не наважився запитати у мами, чи зможе Господь полагодити Ніка Берґа, коли той потрапить у рай. Не буде так, як у стрічці «Атака клонів», коли якийсь апарат відірвав голову С-3РО, а R2-D2 майстерно все полагодив, — сцена, до речі, досить бридка.

— Тату, коли ти вступиш до війська?

Тато вимкнув у телевізорі звук — адже все одно показували рекламу. Він підняв мене і посадив собі на коліна.

— А знаєш що, Соллі? — запитав він, нахилившись до мене, і я відчув, як тхне від нього пивом.

— Що?

— Хочеш секрет?

— Аякже!

— Я серйозно: справжнісінький секрет, як у розвідці.

— Ого! Клас! Хочу!

— Тоді слухай сюди. Мені двадцять вісім років, і я вже трохи старий, щоб навчатися. Але вступати до війська мені немає потреби — моя компанія вже бере участь у війні. Тож не переживай так, Соле, я й так у ділі. Якби всі так віддано служили своїй справі, як я, за арабськими терористами давно б загуло. Добре затям, що я тобі щойно сказав, гаразд?

Тим часом на екран повернувся бейсбольний матч, тато схопив однією рукою пульт, а другою — пляшку з пивом. Розмову було завершено.

Спека лютішала, червень завершувався, невдовзі мене мали оперувати. Хоч ми з мамою багато розмовляли на цю тему і хоч вона детально пояснила механізм місцевої анестезії, я не радів думці про госпіталізацію. Утім, мама обіцяла бути поруч весь час — від початку до кінця, — тож навряд чи виникла б якась проблема, а мама протягом операції пишалась би мною. Якщо Арнольд Шварценеґґер може взяти скальпель і встромити його в себе, не повівши оком, то я теж можу стиснути зуби й терпіти — зрештою, навряд чи мені буде боляче.

У дитсадку влаштували грандіозне новорічне свято. Мама принесла чотири дюжини бісквітів зі шматочками шоколаду власного виробництва. Залу прикрасили кульками і серпантином — так, ніби святкували колективний день народження. Дивно було бачити всіх цих батьків і уявляти, як вони кохалися, щоб народилися всі ці діти, тим часом, багато хто з дітей мав прийомних батьків чи батьків — донорів сперми, бо їхні матері були лесбійками, як Ей.Дж.М. (нехай мама думає, що я навіть слова такого не знаю).

Упродовж свята я одночасно грав дві ролі: хлопчика, який усе показував мамі і скромно всміхався, коли міс Мілнер хвалила його за успішне навчання, і верховного розуму, який ніби згори доброзичливо і з цікавістю роздивлявся дріб’язкових людей, котрі теревенили, смакували бісквітами і уявляли себе значними персонами. Я ж бачив цей дитсадок малесенькою крапкою на карті Каліфорнії і ще меншою — на карті світу, і водночас я розумів, що й Земля мініатюрна порівняно з Сонцем. А якби я знав більше, то усвідомлював би, що Чумацький шлях — усього лише дрібка пилу серед безмежжя...

Коли ми повернулися до машини, мама поклала до багажника пухку теку з моїми малюнками за весь рік.

— Соллі, ти прекрасний художник, — сказала вона мені, пристібаючи мене паском безпеки на задньому сидінні. — Звісно, тобі це і так відомо. Якщо вірити міс Мілнер, твої малюнки — найкращі у класі... І ще міс Мілнер сказала...

Компліменти міс Мілнер дуже тішили маму — адже це означало, що її зусилля починали приносити плоди. Я і так був винятковою дитиною, і ми з нею знали, що все це — ніщо порівняно з тим, що відбуватиметься далі. Я просто мав подолати маленьку перешкоду — операцію, це було єдине, що турбувало мене, та після неї я мав остаточно стати на свій героїчний шлях.

Ось і настав цей День. Мама розбудила мене, легенько торкнувшись плеча, і я зрозумів, що цей день відрізнятиметься від інших: мій мозок не випромінював світло, не квапився заповнити собою світ, він ніби налякано забився в куток.

Була лише шоста сорок п’ять, але тато вже поїхав на роботу. На кухонному столі він залишив записку, приставивши її до моєї чашки з вівсянкою: «Соле, я з тобою, тримайся! Твій тато», — і на мене це дійсно справило враження, адже хоч усі й твердили, що ця операція — пусте, дорослі не кажуть дітям «тримайся» без причини, отже, не такою вже пустою була ця операція, і головне було знати, наскільки не пустою і чому.

Дорогою до клініки ми з мамою не зронили ні слова. Я відчував, що вона була напружена — очевидно, її турбував «не пустий» бік операції. «Меланома — меланома — меланома», — я майже чув, як вона повторювала це слово подумки; меланома — така гарна назва для такої жахливої хворі. «Меланоми, мій любий Соллі, — пояснювала вона мені, — мов зміїна отрута, досягають ґанґлій протоками лімфатичної системи, а звідти мають доступ до всього тіла. Це явище називають метастазами, і як наслідок — можна померти. Авжеж, мій любий Соллі. Нікому не відомо, чому Господь у своїй безмежній Мудрості допускає подібні жахіття, однак від раку, на жаль, навіть дітки вмирають». Стоп, зробимо крок назад: вмирати я збирався, ні метастазів, ні меланом у мене не було, і операція мала бути профілактичною. Тато сказав, що мені поталанило з такою передбачливою мамою, — і я дійсно був їй вдячний, просто мені не хотілося думати, що мене будуть різати.

— Можна зробити так, щоб ти спав.

— Ні!

(Не можна втручатись у винятковий розум СОЛА!)

Скинути весь одяг. Відчути себе крихітним. Коли перед операцією я ходив по-маленькому, мій прутик справді видавався малесеньким, збриженим. Лікарі і медсестри зверталися до мене так, ніби знали мене особисто, хоч я не бачив у цьому нічого приємного. На них були білі пластикові рукавички і небесно-блакитні маски. Вони поклали мене на спину, трохи нахилили ліжко і повернули мою голову набік. Мене жахало вже те, що мною отак безцеремонно маніпулювали, мовби я був мавпою в лабораторії. Тепер анестезія — за маминими словами, це перекладається як «відсутність відчуттів». Укол у скроню Соломона. Вся ліва частина голови, в тому числі ліва щока, заціпеніла. Мама спостерігала за мною з протилежного боку кімнати: вуста усміхались, а очі повнилися страхом.

— Тут немає нічого складного, — промовляв лікар. — Зробимо гладесенько і рівнесенько.

І він встромив у мене лезо. Бризнула кров, медсестра хутко підтерла.

— Я просто трохи пошкрябаю... глибше, ніж зазвичай... отут... щоб переконатися, що дістали все... Як кажуть французи, les doigts dans le nez — як два пальці...

Медсестра пирснула сміхом.

— Що ви кажете?! — обурилась мама.

— О, не ображайтесь! — вів собі лікар. — Просто вислів такий. Чув його, коли стажувався в Парижі кілька років тому.

— В такому разі всі французи — нечеми, і я буду вам вельми вдячна, коли ви більше не вживатимете подібних слів перед моїм сином!

— Без проблем, мем. Ну ось, ми майже закінчили.

Моєю шиєю стікала кров — я відчував її. Медсестра швидко підтирала.

МОЯ КРОВ КРОВ СОЛА стікає СКРОНЕЮ СОЛА

у моїй голові дірка

Ранка була точно у тому місці, куди приставляють палець, вдаючи самогубство. Тато казав, що колись дуже давно чоловік Ей.Дж.М. убив себе саме в такий спосіб, і його мозок розбризкався по всій кухні, але мій мозок має залишитися всередині, він не витече через дірочку в скроні, він обмірковує, як втримати себе, зберегти себе, залишити все на своїх місцях і не пропустити жодної деталі.

Лікар пішов. Мама схопила мене за руку, міцно стиснула її, сказала, що я неймовірно відважний хлопчик, що я її сміливий чоловічок, що вона мною пишається. Я намагався усміхатись у відповідь, та, оскільки ліва частина обличчя ще була заціпенілою, вийшла іронічна гримаса.

День минав, відчуття поверталися, і це були відчуття вкрай неприємні, alias[4] біль. Я про них не говорив. Я вирішив не скаржитись. Я цілком міг їх терпіти. Це було випробування — і я блискуче його долав.

На вечерю подали прісні й нетверді страви, тож я міг спробувати всього: картопляного пюре, йогурту, яблук у цукрі... Тато з’явився в палаті саме тоді, коли я розправлявся з десертом, — але мені здавалося, що він був не тут, що був прозорим, що це була лише голограма, яка матеріалізувалась у клініці, а справжнє тіло перебувало далеко, за багато світових років від мене, тому я зітхнув з полегшенням, коли тато дематеріалізувався.

Мама провела ніч на розкладачці в моїй палаті. Щоб я зміг заснути, медсестри дали нам ліки, які маскували біль. Я провалився в глибокий сон без сновидінь, а коли прокинувся, біль нікуди не подівся, та я нікому про це не сказав.

Трохи згодом ми повернулись додому. Одна з медсес­тер показала мамі, як дбати про мою скроню, щоб заживало швидше, і мама розповіла мені багато цікавого про дерму та епідерміс, а також про клітини, що діляться. Вони діляться дуже швидко й систематично, оновлюючи пошкоджену поверхню — як у випадку з моєю операцією, — і це добрий знак. А коли вони діляться швидко, але не систематично, — знак поганий, і зветься це раком. Мама зняла бинти і дбайливо обмазала ранку антисептиком, а я сказав, що вона найпрекрасніша сиділка на світі, на що мама відповіла, що я найтерплячіший з пацієнтів, і я слабенько всміхнувся, щоб вона відчула, якого зусилля коштувала мені усмішка.

День за днем біль не минав, я почувався розп’ятим на хресті.

На вихідних, через чотири дні після операції, мама попросила тата бути присутнім під час зміни бинтів. Щойно тато глянув на ранку, я помітив, як він зблід, і одразу стало зрозуміло, що ситуація не поліпшилась, а погіршилась. Занесли інфекцію. Хтозна, як це сталося, адже мама виливала стільки антисептика, але, зрештою, якийсь мікроб оселився у моїй ранці. Мікроби — це такі мікроскопічні тварини, які раюють у живій плоті й намагаються її вбити. Моя ранка набралася гною.

— Гній, — знову взялася до пояснень мама, — містить клітини, знищені мікробами. Останні бувають різних типів — так само, як люди діляться на раси.

— На тебе напали кляті клітини-терористи, — втрутився тато. — Ми зробимо біопсію, щоб дізнатися, хто саме сіє чвари між клітинами. Поки що нам невідомо, шиїти це чи суніти, а може, якесь велике цабе з Аль-Каїди. Але ти не хвилюйся — ми все з’ясуємо.

— Винищимо усіх! — заявив я.

— Саме так. Пустимо на них танки-антибіотики.

Лікар сказав, що треба оперувати знову.

Цього разу мене приспали. Світло згасло. Сонце сіло. Сол забувся просто посеред дня. Коли я прийшов до тями і побачив нахилену над ліжком маму, то кілька секунд боровся з панікою — я не знав, ні хто я, ні де я, а якщо точніше, то в голові ще не було того «я», що визначає особу. Було дуже лячно. Нарешті я таки піднявся на поверхню, повернулась моя особистість разом з усіма спогадами і сподіваннями, а ще я страшенно сердився на лікаря за втрачену годину життя.

Цього разу я залишився у лікарні під наглядом на додаткові день та ніч. Коли нас нарешті відпустили додому, мамі вручили список ліків завдовжки як її рука.

Почувався я кепсько. Літні канікули були остаточно зіпсовані, стояла середина липня, а я проводив свій час у ліжку або блукав будинком у дивному стані; не хотілося ні ґуґлити, ні терти прутик, адже я досі не почувався до кінця собою.

Боліла голова.

Ми повернулися до клініки втрьох. Цього разу мама навчила мене нового слова — некроз: частина шкіри навколо моєї скроні відмерла, бо мікробам таки вдалася їхня атака. Достоту повстанці в Іраку, пояснив тато. Вони неконтрольовані, тож якщо ми хочемо придушити тероризм, треба просто увірватися до Фаллуджі[5] й убити усіх.

— Тепер, сонечко, тобі зроблять пересадку, — сказала мама.

— Це як?

— Просто замінять мертву шкіру на дуже помітній частині твого тіла на живу шкіру, яку візьмуть з іншої, менш помітної частини тіла.

— З якої саме?

— З трону Вашої Величності, — пожартував тато і спробував розсміятися, та, правду кажучи, в обох був такий вигляд, ніби їх нудило.

Лікар удруге приспав мене, і цього разу, прокинувшись, я відчув біль у всьому тілі, побачив, що голову мені поголили, а ще мене било, мов у пропасниці. Одужувати довелося цілий тиждень, перш ніж мені дозволили вийти з клініки.

Джон Керрі намагався здолати Джорджа Буша у битві за Білий дім, але в нас удома мало звертали увагу на виборчу кампанію — єдиною темою для розмов було моє здоров’я. Під час молитви перед їжею і вкладаючи мене спати, мама молилася за моє одужання. По недільних ранках тато залишався вдома зі мною, а мама ішла до церкви сама. Вона постійно молилася за моє здоров’я, і все ж я почувався жахливо. Тато сердився на маму за те, що вона наполягла на профілактичній операції, а мама на тата — за те, що він розказав про це своїй матері, бо, здається, це викликало істерику в бабусі Седі і вона вирішила подолати неблизький шлях з Ізраїлю до нас.

— Рендалле, хіба ти не розумієш? Мені зараз особливо тяжко і гірко, — скаржилась мама. — І я не знаю, чи витримаю життя під одним дахом з твоєю матінкою, яка мене і в нормальному, здоровому стані доводить до сказу! Надовго вона до нас?

— Не знаю, — відповів тато. — Гадаю, вона взяла квиток в один кінець.

— Гадаєш?! І як я маю це розуміти? Вона взяла зворотний квиток — так чи ні?

— Ну... ні. Здається, ні... — буркнув тато. — То й що?

— Святі небеса...

Зазвичай у тата постійно виникали проблеми з бабусею Седі, та, оскільки мама нападала на неї, він її захищав.

— Тесс, у мами багато зв’язків, — заспокоював маму він. — Вона знайома з дуже заможними людьми у Каліфорнії. Може звести нас з вправним адвокатом.

— З адвокатом?!

— Аякже! Ти ж не думаєш, що я дивитимусь, склавши руки, на те, як цей м’ясник калічить мого синочка?! Я притягну його до відповідальності, цього сраного ескулапа! Гівно таке...

— Рендалле!

— Вибач, Тесс. Просто для мене це все... тяжко... нестерпно...

І тато вийшов з кімнати, бо справжні чоловіки не плачуть на публіці, навіть якщо плакати — це по-людськи, як сказав Шварценеґґер у «Термінаторі-2».

Тепер найприємнішими митями мого життя були ті, коли я спав, а коли прокидався, то почувався кволим, оспалим. Мене також не гріла думка про приїзд бабусі Седі, бо я знав: вона дуже розраховувала, що мені вдасться те, чого не досяг жоден із чоловіків у її житті — батько, якого вона ніколи не бачила, чоловік-драматург, який зарано пішов із життя, і її син, якому вона одного дня просто в обличчя гаркнула, мовляв, він безхребетний офісний щур! І я щиро хотів виправдати її сподівання — присягаюся! — та краще б вона навідала нас, коли я був при силі, а не хворий. Бо тоді, дивлячись на мене, їй складно було бачити у мені рятівника людства.

Тато поїхав по бабусю Седі до аеропорту Сан-Франциско і привіз її разом зі складеним інвалідним візком, що помістився в багажнику, як і ціла купа величезних валіз, один вигляд яких не залишав сумнівів у тривалості її візиту. Ми з мамою, тримаючись за руки, чекали на ґанку, поки тато пхав свою маму на пандус, зведений спеціально для неї. Після свого останнього візиту вона погладшала, тож пандус порипував під її вагою. Щойно бабуся заїхала на кухню, вона обернулась до мене, зробила знак підійти, і я пішов, накульгуючи й намагаючись мати менш жалюгідний вигляд, незважаючи на пов’язку на голові та інші бинти, сховані під піжамою.

— Соломоне! Поглянь! У мене подарунок для тебе!

Вона пірнула у свою торбину і вийняла щось, загорнуте у шовковий папір. Коли я відкрив коробку, то побачив кіпу — дуже симпатичну кіпу з чорного оксамиту, прикрашену зірками й ракетами і золотом вишитими словами «Зоряні війни».

— Приміряй, Соломоне. Вона належала твоєму батькові. Пам’ятаєш, Рендалле? Тобі подарували її на твою бар-міцву. Тоді тільки вийшла відеогра за «Зоряними війнами». Тільки поглянь — вона як нова! Правда ж, гарна?

— Не дивно, бо надягав я її нечасто, — пробурмотів тато.

— Приміряй, Соломоне! Тобі саме враз!

— Мам, даруйте, — холодно мовила мама. Мене завжди смішило, коли вона називала бабусю Седі «мам», адже та їй ніяка не родичка, просто мама хотіла, щоб її слова лунали м’якше. — Я знаю, що наміри у вас добрі, але нагадаю, що наша родина сповідує протестантизм.

— Та годі тобі! Приміряй! — не вгавала бабуся Седі, не зважаючи на маму, а я не знав, що робити. Тож я зиркнув на тата, а він, переконавшись, що мама не бачить, ледь помітно кивнув, і тоді я почепив на голову кіпу. Вона виявилася завеликою для мене, та, з іншого боку, — прикривала пов’язку.

— Чудово! — зойкнула бабуся Седі. — Сіла, мов улита! А як вона тобі личить!

І звернулась до мами:

— Це ж не отрута якась. Від кіпи в його голові не побільшає єврейських думок. Хай носить, коли матиме бажання, на згадку про свою ізраїльську бабцю. Гаразд?

Мама потупила очі і подивилася вниз, на свої руки.

— Це як розуміти? Це «так», еге ж?

— Припускаю, що це «так», якщо Рендалл згоден, — буркнула мама.

— Я не проти, — заявив тато, зрадівши нагоді за допомогою всього трьох слів примирити своїх матір і дружину. — А тепер, карапузику, гайда до себе! До ліжка, хутчіш!

Я послухався... і був такий втомлений, що навіть не слухав їхню розмову з горішньої частини сходів, хоча, якби мав усі свої сили, як зазвичай, обов’язково зробив би це.

З того дня життя в нашому будинку стало мерхнути, ніби бракувало електрики, адже тато з ранку до ночі був на роботі, а дві жінки проводили день разом, від чого повсяк­час виникало коротке замикання. Піклуючись про мене, роблячи закупи, готуючи і прибираючи, мама тепер мала ще й задовольняти забаганки свекрухи-інвалідки — ортодоксальної єврейки, — зокрема, всі вимоги до кошерних страв.

Седі була жінкою імпозантною — в усіх смислах слова. Якось я чув, як тато розповідав мамі, що колись давно його мама слідувала програмі з втрати зайвої ваги «Weight Watchers», та після аварії махнула на це рукою, і тіло ніби змирилося з долею: вона стала гігантською жінкою поза всіма можливими межами і все ж показною — достоту сила природи. Тож коли вона сперечалася з мамою на кухні, я з другого поверху чув її ревіння, тим часом як мамині відповіді були тихі й нерозбірливі.

«Дивна якась історія... у голові не вкладається... Кому взагалі це спало на думку?!»

«Скільки ви заплатили за цю так звану операцію?! Скільки??? Та ви жартуєте!»

І так далі.

Єдине спільне, що було у мами й Седі, — це любов до мого тата. Але любили вони по-різному, і якщо їх послухати, то здавалося, що говорили вони про двох різних людей.

Ясна річ, іще був я.

Бабуся Седі виявляла свою любов до мене щоранку о восьмій, пришвартовуючи свій візок на веранді і примушуючи мене приєднатись до неї на двогодинне читання вголос історій зі «Старого Заповіту».

— Слід планувати його день! — заявила вона, коли мама припустила, що дві години — це забагато. — Він не повинен просто блукати по хаті, робити все, що заманеться, жерти, дрихнути, витріщатись у телевізор... Для шестирічного хлопця це шкідливий режим! У нього ж мозок розм’якне й атрофується! І коли восени він піде до школи, то вже не випереджатиме інших дітей.

Коли історії з Біблії набридали, я забивався поглибше у мозок і вмикав економний режим «Кивати час від часу головою, показуючи, буцімто слухаєш». Та часом траплялися на диво жорстокі, скажені історії про руйнування і помсту. Особливо подобався мені момент, коли Самсон розлютився на Далілу за зраду і штовхнув колони палацу так сильно, що той рухнув на нього і всіх розчавив.

— Точнісінько як наче люди-бомби в Ізраїлі! — заявив я бабусі, гордий тим, що міг показати, як знаю її країну.

— Нічого подібного! — натомість, похиливши голову, відказала вона. — Немає жодного зв’язку!

І повернулася до Біблії.

За два тижні їй спало на думку до біблійних читань додати курси староєврейської мови, — але тут уже мама забила на сполох.

— Я не хочу, щоб мій хлопчик розмовляв єврейською!

— Але чому? — здивувалась бабуся Седі. — Йому буде чим себе зайняти, до того ж... це дуже красива мова! Можете спитати у Рендалла, він її просто обожнює!

— Хто, Рендалл?!

— Авжеж. Отой тип, за якого ви вийшли...

— Хіба Рендалл знає іврит?!

— Ну це взагалі казна-що! — обурилась Седі. — А ви не знаєте, що він цілий рік жив у Хайфі, як був малим?

— Звісно, знаю.

— І що відвідував школу «Hebrew Reali»?

— Авжеж...

— І ви думаєте, що в тій школі викладали — якою, по-вашому? японською?! Він блискуче склав вступний іспит лише після місяця приватних занять у Нью-Йорку! О, в ті часи мій синок був неймовірно талановитим учнем! Я так ним пишалася!

— Зрозуміло, — кинула мама.

Від цієї розмови її аж трусило, бо їй було добре відомо: в ординарній долі Рендалла Седі звинувачувала саме її. Як такий блискучий хлопак міг одружитися з дівчиною, котра ніколи не залишала західного узбережжя, не навчалась в університеті і не знала жодної іноземної мови (тим часом як Седі легко розмовляла трьома і могла дати собі раду з сімома-вісьмома мовами)? Утім, на щастя, мамі вдалося стриматись, згадавши рефлекси, набуті на семінарах курсу «Релаксація та стосунки між людьми».

— Слухайте, мам, — заявила вона тоном «я контролюю себе й усе довкола», — мені зрозуміло, навіщо у той момент Рендаллові треба було вивчати іврит, та хотіла б вам нагадати, що ви лише гостя у нашому будинку, а це протестантський будинок, англомовний будинок, і коли прийде час Солові вивчати якусь іноземну мову, то лише його батьки, а не бабуся, вирішать, яку саме. Вам зрозуміло?

Вона розвернулася на підборах і зайшла до будинку.

Одного дня спека стала нестерпною, тож бабуся Седі втек­ла з веранди і знову завела нескінченні розмови з мамою. Її другою улюбленою темою, здатною пригнітити хоч кого, була її книжка про Другу світову війну. Седі могла днями топити маму в цифрах, пов’язаних з подіями, що відбувалися задовго до її народження.

— Більше не можу, — якось тремтячим голосом зізналася мама татові, коли вони готувались до сну. — Чому б їй не облишити ці спогади? Навіщо забивати мені голову всім цим антикваріатом?

Тато, як завжди, спробував заспокоїти її, владнати суперечку між двома своїми обожнюваними жінками.

— Тесс, арійці — її професійна тема. Всім відома фінальна стадія нацизму, вона ж знається на його зародках, і її це захоплює. Для нас це щось дуже давнє, та вона сприймає його так, ніби воно сталося тільки вчора. Вона в цьому живе, йдеться ж про її матір! Будь ласка, спробуй це зрозуміти...

— Рендалле, — відказала мама, — я її розумію, але моя кухня — не аудиторія. Мені є чим зайнятися, зокрема здоров’ям НАШОГО СИНА, і я не хочу постійно слухати про двісті п’ятдесят тисяч діток зі Східної Європи, викрадених нацистами у сорокових роках!.. Та про ці жахливі центри... Lebensraum[6] чи як там їх...

— Lebensborn[7], а не Lebensraum...

— Та мала я це у ...!

Мамина лайка потужна — бо її не чути. Після вибуху голосів у сусідній з моєю спальні батьків запала глибока тиша, після чого вони заснули, і я також.

Оскільки мама, вочевидь, була на межі нервового зриву, тато взяв відгул, щоб відвезти мене у Сан-Франциско до чергового лікаря та вкотре скорегувати діагноз. Бабуся Седі поїхала з нами — мама потребувала відпочинку.

Новий лікар сказав, що я на шляху одужання, але шрам, який залишився на моїй скроні, був значно помітніший, ніж видалена родимка, і він висловив сумнів у тому, що коли-небудь цей шрам зникне.

Для мене це був удар.

Така примітна вада на тілі Сола — удар...

Дорогою назад я відстібнув пасок безпеки, ліг на заднє сидіння і заплющив очі.

Любий Господь...

(Я не знав, що сказати, бо дуже на Нього сердився).

Дорогий Президенте Буш: щиро сподіваюся, що в листопаді вас переоберуть.

Дорогий губернаторе Шварценеґґер: благаю, явіться, як на початку першої частини «Термінатора», і вирвіть серце з грудей ескулапа, який це зі мною зробив! Тато подав на нього до суду, та це коштує силу-силенну грошей і займе багато місяців, а то й років. Було б значно простіше, якби ви владнали це у свій спосіб.

Тим часом на передньому сидінні тато й бабуся Седі, певно, вирішивши, що я заснув, завели тиху розмову. І я нашорошив вуха... так я нарешті дізнався, чим саме мій тато допомагав війні в Іраку. Хоч це і було top secret. Дивна річ, та навіть у такому поважному віці, як двадцять вісім років, хлопчикам кортить, щоби мама пишалася ними, і їм неприємно бачити, що вона сприймає їх як «негіш» — нуль на івриті (цього слова мене навчила Седі, воно означає «нуль», тобто менше, ніж ніщо, гірше за слабака, словом, «безхребетний офісний щур»).

— «Талон» — це справжня революція у сучасній тактиці ведення війн, — казав тато.

— Талант? Чий талант? — перепитала бабуся.

— Не талант, а «Талон». Новий солдат-робот.

— Солдат-робот? Так ось чим ти займаєшся, Рендалле?! Конструюєш роботів-вояків?

— Особисто я їх не конструюю. Та наша компанія — одна з небагатьох у Силіконовій долині, що їх обрали для розробки деяких технологій. Головна компанія з виробництва роботів розташована на східному узбережжі, у Массачусетсі. Вона пов’язана з компаніями, які проводять складні дослідження з робототехніки і розкидані по всьому світу: в Шотландії, Швейцарії, Франції... до речі, в Німеччині також!

— Я ж не просила тебе пояснювати ваші схеми, — буркнула Седі. — Краще розкажи мені, що воно таке, оті твої «Талони».

— Треба сказати, — явно зрадівши, заговорив тато, — це справді фантастичні машини. Ніби із «Зоряних воєн». Мають усі ті самі навички, що й люди, але позбавлені людських вад.

— Наприклад, яких?

— Що ж, А: вони не вмирають, тобто не залишають по собі згорьованих вдів і сиріт, яким слід усе життя виплачувати пенсію. Транспортувати тіла з країни в країну не треба, адже зараз люди обурені кількістю жертв серед американців...

— Зрозуміло...

— Далі. Б: вони не мають ні фізіологічних, ні психологічних потреб, що значно знижує витрати. Немає необхідності їх годувати, поїти, забезпечувати їм секс і посттравматичну терапію. В: це могутні солдати — швидкі, точні, безжальні. Вони оснащені камерами, тож ми бачимо те, що й вони. Таким чином, ними можна керувати на відстані, наказувати цілитись і стріляти. Г: у них немає військових жетонів, немає наречених, які б чекали на них на батьківщині, їм байдуже до прав ворога... Словом, вони позбавлені емоцій. Ні гніву, ні страху, ні співчуття, ні докорів сумління. Зрозуміло, це тільки підвищує їхню боєздатність.

Складалося враження, що тато, взявшись до абетки, збирався довести її до останньої літери, але бабуся Седі його перервала.

— Годі! — Вона майже шепотіла, щоб не розбудити мене, однак у шепоті відчувалася лють. — Годі! Знаєш, що ти описуєш, Рендалле? Знаєш, про кого це — всі ці слова?

Тато добре знав, щò саме описував, тож запитання бабусі було риторичним — тобто взагалі не запитанням, — і він покірно чекав на її власну відповідь. Чекати довелося недовго.

— Ідеальний нацист — ось кого ти описав! Бездоганний мачо: незламний, сталевий, позбавлений почуттів. Рудольф Гесс — ось кого ти описав! Це той тип, який керував газовою камерою в Аушвіці. Головне — жодних емоцій! Емоції — це шмарклі, жіночність і огидь. Ворог — не людина, не особис­тість, ворог — це паразит, це глист, а ми — машини! Треба зосередитись на наказах, злитись в одне ціле з наказами — і вбивати, вбивати, вбивати!

— Мамо, боюся, справа не тільки в нацистах. Це основи будь-якої військової освіти. Ці ідеї втовкмачують у голови усіх солдатів за всіх часів — від Ґільґамеша до Лінді Інґленд. Думаєш, у твоєму улюбленому «Цахалі» якусь іншу ідеологію сповідують? Думаєш, проходячи перед вояками, Шарон їм каже: «І не забудьте про головне, пані та панове. Палестинці — такі самі люди, як і ми з вами, тому коли кидатимете бомби на Рамаллу, співчувайте кожній із жертв, чоловікам, жінкам, дітям...»

— Рендалле, не чіпай «Цахал»! Ми ж домовились не торкатися цієї теми. Але ж... роботи?!

Моє серце мало не виривалося з грудей. Я страшенно радів тому, що саме мій тато вирядив солдатів-роботів до Іраку вбивати наших ворогів. Коли він сказав, що брав участь у війні, я й гадки не мав, що він був у перших лавах, що мав стосунок до таких важливих і непростих справ. Від однієї думки про те, як наїжачені зброєю роботи вбивають арабів, а потім байдуже спостерігають за тим, як ті звиваються на піску і стікають кров’ю, я відчув, як мій прутик затвердів уперше за кілька місяців — а отже, я нарешті почав одужувати. Тож я натягнув на себе ковдру і став легенько терти його, після чого поринув у сон.

Майже по всьому місту рòботи вриваються у домівки і викрадають дітей, після чого виймають з нас мозок, аби дослідити, як він працює. Лікарня була забита дітьми з порожніми головами — адже роботи забрали наші мізки, — і, щоб підтримувати життя у тілах, їх підключали до апаратів. Щодня мене у лікарні навідувала мама, хоч і знала, що я більше ніколи не зможу думати. Я бачив її і впізнавав, але говорити не міг. Дивно, але мені було байдуже.

Коли я прокинувся, ми вже майже приїхали і розмова на передньому сидінні повернулася до свого початку.

— У жовтні в Санта-Кларі проходить міжнародна зустріч робототехніків, — розповідав тато. — Дуже важливі збори. Наступного місяця компанія відряджає мене у Європу на підготовчі наради.

— А куди саме в Європу? — запитала бабуся Седі, поки тато завертав до нашого будинку і зупиняв авто.

— Саме в ті країни, які я вже тобі називав: Францію, Швейцарію, Німеччину...

— А у серпні ти будеш в Німеччині? — поцікавилась Седі.

— Там у мене три важливі наради: у Франкфурті, у Хемніці і в Мюнхені.

— Ти будеш у серпні в Мюнхені? — перепитала бабуся, і тато замовк, бо це знову було риторичне запитання. Він зупинив двигун. Кілька секунд ми чули лише щебетання пташок і далекий гавкіт собаки.

— А знаєш що, Рендалле? — нарешті мовила бабуся Седі. — Знаєш що? У Мюнхені до тебе приєднається вся родина.

— Ну, я не...

— Авжеж!

— Мамо, я не розумію.

— Звісно! Яка геніальна думка! Слухай! Ми привеземо й бабусю Ерру.

— Та ти геть...

— Привеземо! Адже її старша сестра Ґрета досі живе десь біля Мюнхена, і вона дуже хвора. І вона написала мені, що віддала б усе, щоб перед смертю побачити молодшу сестричку. За все плачу я!

— Мамо, даруй, але це вже занадто. Ти ніколи не переконаєш свою матір. Вона вже шістдесят років носа не потикала до Німеччини — це єдина країна в Європі, де вона ніколи не виступала! А ще вона давно втратила зв’язок з цією... так званою сестрою... більше того, ви з нею вже років п’ятна­дцять не розмовляєте!

— Чотирнадцять.

— Гаразд, чотирнадцять. Мамо, дякую за щедру пропозицію, але краще не треба. Навіщо нам усі ці драми?

— Рендалле, ти тільки подумай! Для Тесс це буде неймовірна нагода — адже вона ніколи не залишала Сполучені Штати. А Соломон! Після всіх випробувань, які він через вас витерпів... Замість нудитися ціле літо в очікуванні, коли відросте волосся і почнуться заняття в школі, він зможе поринути в справжні пригоди! Що стосується Ґрети... Рендалле, Ґрета дуже допомогла мені у моїй роботі, я їй завинила. Я завжди тримала з нею зв’язок... У неї рак, вона агонізує, і її найбільше бажання — востаннє побачити сестру... Ти ж і так будеш у Мюнхені, то в чому проблема? Га? У чому проб­лема?

Задум бабусі Седі перевернув наш дім догори дриґом.

Наступного дня, у суботу, за сніданком ми проголосували: ми з мамою — «за», тато — «проти». Виходило три проти одного, тож якби Ей.Дж.М. проголосувала «проти», голоси «за» переважили б усе одно.

— Це нічого не значить! — буркнув тато. — Якщо Ерра буде проти, вона не приїде, і тоді ця поїздка буде безглуз­дою.

— Чого це раптом?! — ми з мамою скрикнули хором.

— Принаймні побачимо Німеччину, — зауважила мама, — і зустрінемо сестру твоєї бабусі. Не щодня дізнаєшся про рідних у Європі!

— Є тільки один спосіб вирішити це питання, Рендалле, — твердо сказала Седі. — Ти маєш подзвонити Еррі.

— Сама їй дзвони! Ідея ж твоя — то й дзвони!

— Ні, так не вийде! Ми так давно одна з одною не розмовляли — певно, вона навіть голос мій не впізнає.

— Слухай, мамо. Хочеш повезти її до Мюнхена? Поговори з нею! І не будемо починати все спочатку.

— Ренді, будь ласка, потелефонуй їй. У тебе більше шансів її переконати. Ви з Еррою завжди були дуже близькі!

— У тому й річ, що в мене немає жодного бажання її переконувати! Це ти хочеш її переконати!

— Що ж, гаразд. Хай там як, а ще надто рано через різницю у часі: у Нью-Йорку лише шоста ранку.

— А тут ти помиляєшся: треба додати три години, а не відняти. Тож у Нью-Йорку зараз рівно дванадцята — ідеальний час для дзвінка.

— Заради Бога! — скрикнула бабуся Седі, почервонівши аж до коріння своєї перуки. — Що ж, добре! Добре!

Вона покотила свій візок до кімнати для гостей, зачинила двері і, опинившись сама, набрала номер. З кухні було чути лише бубоніння її голосу, значно менш різкого, ніж зазвичай. Оскільки ніхто не хотів показати, що прислуха́ється до її слів, мама підвелась і сказала:

— Рендалле, допоможеш мені прибрати зі столу?

— Авжеж! Звичайно... — тато відповів, аж підскочивши.

Потім мама запитала, чи не хочу я ще молока, а я відповів, що не хочу. Хоч я взагалі його не торкнувся, вона вилила все молоко зі склянки в раковину, від лиха подалі — адже, лише піднісши склянку до рота, я міг залишити на ній кілька мікробів, а враховуючи поточний стан справ, легше попередити хворобу, ніж вилікувати.

— Спробуєш відправити велику посилку, янголе мій? — запитала мама, так мило замаскувавши слово «какати». Та щойно я тихим кроком попрямував до вбиральні, бабуся Седі вийшла зі своєї кімнати і заступила мені шлях своїм візком. Вона мовчала, не рухаючись і явно приголомшена.

— Ну що? — нарешті поцікавився тато, гучніше, ніж зазвичай, зачинивши дверцята посудомийки. — Як справи? Що вирішила Ерра?

Бабуся Седі заплющила очі, потім розплющила і з ніжністю, якої я ще від неї не чув, відповіла:

— Так. Вона сказала «так».

Ми з мамою вигукнули «Ура!», а тато вражено заклякнув посеред кухні і пробурмотів:

— Та ви жартуєте!.. Не може бути...

Уже за три тижні ми летіли високо в небі.

тисячі разів у своїх іграх

перед комп’ютером і телевізором

у інтернеті з Ґейм-Боєм і на «Плейстейшн» моїх товаришів

я блискавично перетинав космос

каменем падав

кружляв у повітрі

легко ширяв серед галактик

керував ракетами, лише натискаючи на кнопку

і відчував на своєму обличчі відображення коротких багряних спалахів їхніх вибухів...

та справжній політ для мене

став неприємною несподіванкою

До смерті переляканий гудінням двигунів і дедалі сильнішою вібрацією, що сіпала всім моїм тілом, я вчепився у мамину руку і стискав її, поки мама не відсмикнула її зі словами: «Золотко, ти мені робиш боляче». Коли ми злетіли, я запанікував по-справжньому, я був розчавлений, розмазаний по кріслу, а в голові глухо гупало. Люди довкола поводились, ніби нічого страшного не відбувалося, — читали, теревенили, визирали в ілюмінатори, тим часом я ледве стримував крик, усім тілом, усіма м’язами тамував волання всередині себе, та воно розривало мої груди; цей політ був справжньою мукою, заколиханий шлунок провокував мене до блювання, мамо, мамо, кортіло гукнути мені, чому ти дозволила зробити зі мною таке? достоту як Ісус, що крикнув, коли його прибивали до хреста: «Господи, чому ти залишив мене?»

— Отакої! Тримай, янголятко! — сказала мама. З кишені крісла попереду нас вона вийняла білий паперовий пакет, розгорнула його і присунула до мого рота. Я був вражений. Отже, людям відомо заздалегідь, що в польоті можна захотіти блювати, але вони вважають, що це не страшно, і завчасно готують паперовий пакет для блювотиння?! Блювати — гидко, жахливо, бо це протилежне тому, що має робити їжа: опускатись у шлунок. Блювання — це хаос, це як всесвіт до тієї миті, коли Господь зацікавився ним. Я весь тремтів, мене нудило, я дізнався буквальне значення вислову «холодний піт» і все ж не блював, адже на сніданок нічого не їв. Мама легенько дмухала мені на чоло, і за кілька хвилин найгірші симптоми залишилися позаду, і все ж я не міг повірити, що мушу пережити це знову — ми мали зробити зупинку в Нью-Йорку, щоб Ей.Дж.М. полетіла одним рейсом з нами, отже, у сумі два злети і дві посадки.

В цілому цей політ був жахіттям, і мені не подобалося, що всі бачили, як при кожній легенькій турбулентності я хапався за мамину руку. Мені так кортіло, щоб усе це нарешті завершилося! Мені хотілося, щоб літак з його оглушливим ревінням, з ілюмінаторами, з сотнями пасажирів, від яких тхнуло потом і страхом, з їхніми невгамовними дітлахами, з огрядними німцями і німкенями, що вишикувались у чергу до вбиральні, зі стюардесами, у яких, коли вони усміхались, з’являлися зморшки навколо очей... щоб усе це якнайшвидше пішло за вітром і щоб ми нарешті стояли ногами на німецькій землі.

У Нью-Йорку сцена зустрічі матері й доньки після багатьох років розлуки не була схожа ні на що, бачене в телевізорі, — коли виливають багато сліз, голосно ридають і драматично з’ясовують стосунки. Все відбувалось у літаку, адже Нью-Йорк був лише пересадкою і виходити з салону нам заборонили. До того ж, через паралізовані ноги бабуся Седі не змогла підвестися, коли на вході з’явилася біла хмаринка волосся Ей.Дж.М., тож Седі махнула рукою, Ей.Дж.М. підійшла до нас, кожного легенько поцілувала — всіх однаково, і байдуже, з ким вона скільки не бачилася: чотири місяці чи чотирнадцять років. Вона пішла далі — її місце розташовувалось далеко від наших, — і почалося жахіття злету.

Щойно ми піднялися над хмарами, виникла нова проб­лема: цього разу я мучився не від страху, а від нудьги, адже не мав чим себе зайняти. Мама проглянула перелік фільмів і вирішила, що я ще надто малий для «Щоденника Бріджит Джонс», хоч я сумніваюся, що це кіно таке ж відверте, як кадри з Абу-Грейб чи сайт «Візьми її силою», утім, я тримав ці думки при собі, щоб зайвий раз не травмувати маму. Щодо неї, то вона читала путівник по цікавих місцинах у Мюнхені та в околі.

Бабуся Седі заздалегідь замовила кошерні страви — я не дуже розумів, що це таке, просто знав, що це для євреїв. Мама прошепотіла благословення і з’їла все, що подали на таці, — вона пояснила, що це безкоштовно, тому слід корис­туватися нагодою, до того ж, це був її перший трансатлантичний переліт, а отже, варто було це відсвяткувати. Хоча для мене ці страви були недоступні, мама, скориставшись тим, що тато вже чекав на нас у Європі і не міг її засудити, приготувала для мене цілу торбинку смаколиків. І щоразу, коли мені хотілося їсти, я запускав руку в торбу, виймав звідти щось — сандвіч з арахісовою пастою, шматочок сиру, банан, — клав до рота і чекав, поки їжа розтане, перетвориться на рідину; я сподівався, що їжа поставиться до мого бажання з розумінням і поступово обернеться на добре сформовані какавельки, замість зворохобитись і підняти повстання, бризнувши з моїх вуст блювотинням.

Уночі, поки ми летіли над Атлантичним океаном, мамі довелося двічі вставати і допомагати бабусі Седі дістатися вбиральні. Це скидалось на справжні пригоди.

Коли ми нарешті прибули до Мюнхена, повітря навколо наповнилося незрозумілими словами. Мені це здалося обурливим і задушливим, тож я знову вчепився у мамину руку й уважно прислухався до її розмови з бабусею Седі. Звісно, я був усемогутнім і всюдисутнім, та у велетенському сучасному аеропорту мусив поводитись як звичайна дитина і вдавати розгубленість. Коли нарешті двері роз’їхались, по той бік нас зустрічав тато; з його обличчя не сповзала широка усмішка — це означало, що він не мав жодного бажання переживати те, що нам належало пережити. Тато відвів нас до машини, яку орендував у аеропорту, однією рукою штовхаючи візок своєї мами, а другою тягнучи валізу, а ще одним вухом він слухав свою дружину, другим — свою маму, наглядав за своїм синочком і намагався не втратити з виду свою стареньку бабусю.

Я всівся між мамою і Ей.Дж.М. на задньому сидінні авта, а бабуся Седі сіла попереду, поклавши на коліна карту, бо тато не міг уторопати написів на дорожніх вказівниках.

— Швидше, кажи, що тепер? Звертати ліворуч?

— Ні, праворуч, праворуч! — гукала бабуся Седі, яка вільно володіла німецькою.

— Чорт!

І тато різко в останню мить крутонув кермо праворуч.

— Рендалле, якою це мовою? — спробувала пожартувати мама, та її жарту ніхто не почув.

— Чорт! — повторив тато. — Сядеш сама за кермо, Тессі?

Мама почервоніла і засовалась на сидінні.

Мені також не подобалося, що написи були німецькою — ніби перед носом щохвилини з ляскотом закривалися все нові й нові двері, — і вирішив не розпитувати бабусю Седі, що там написано, бо не можна, щоб хтось вирішив, буцімто я чогось не знаю. На цьому стояла моя велич: усі жителі Землі мусять розмовляти англійською, а якщо не хочуть, то це має стати першим законом, який би я видав, щойно прийшовши до влади. Від незвичності цієї країни у мене на душі було мулько, а шрам здавався ще потворнішим, хоч я й заховав його під кіпою. Я щосили намагався відновити блиск свого герба і своїх орденів, нагадуючи собі, що я — найгеніальніша дитина на Землі, але це було нелегко в автівці, набитій складними і дорослими стосунками; що ж, хоча б мама підбадьорювала мене, легко стискаючи мою руку.

Нарешті ми дісталися, власне, Мюнхена, знайшли свій готель, і бабуся Седі твердим і гучним голосом, що заповнював усю машину, завалила нас історіями про те, як багато споруд і цілих кварталів було знищено під час бомбардувань союзниками, — і в це важко було повірити, адже все навкруги було чистеньке і чепурне. Я помітив, що руки Ей.Дж.М. не вгавали, вона смикала себе за пальці, крутила ними, і раптом усвідомив, що вона й слова не зронила, відколи ступила на рідну землю. Нишком я спостерігав за нею. Ей.Дж.М. мала порожній погляд і розгублений вигляд — було таке враження, ніби вона враз постаріла ще більше.

— Упізнаєш тут хоч щось? — раптом звернулась до неї бабуся Седі, урвавши розповідь. Зверталась вона саме до своєї матері, адже ніхто інший в машині не міг упізнати щось у Мюнхені, але Ей.Дж.М. не відгукнулась. Вона і далі дивилася прямо перед собою, крутила пальці і старіла на очах.

Уперше в житті я спав у готелі, і мені не сподобалось, адже бабуся Седі вирішила зекономити і, хоча ідея поїздки належала їй, не могла втриматись від нагадувань, що все це коштувало купу грошей, хоча готель, який вона обрала, був жалюгідний і нам довелось утрьох спати в одній кімнаті. Бабуся Седі і Ей.Дж.М. також були в одному номері, і це мало бути щось, та мені чомусь не дуже кортіло знати, що саме. У ресторані при готелі ми підживилися несмачним обідом — назви багатьох страв так прямо і зазначалися: найгірше, worst, хоч і писалося це трохи інакше: Wurst, а бабуся Седі запевняла, що це означає «ковбаска»; це дуже насмішило маму, а мені зіпсувало апетит, тож я зумів запхнути в себе скибку білого хліба, з якого довелося зняти скоринку. Седі тим часом розповіла, що коли німці хочуть сказати «мені все одно», то кажуть буквально «для мене це не важливіше за ковбаску», і тепер розсміявся тато, а мені це здалося повною дурнею. Потім бабуся Седі повернулась до Ей.Дж.М., яка досі мовчала і ще не замовила собі страву.

— Мамо, — мовила вона, і смішно було чути це слово з вуст такої літньої пані, як Седі, і все ж вона хотіла виказати повагу до матері та підбадьорити її, адже важко було не помітити мовчазність Ерри. — Мамо, пам’ятаєш пісеньку, якої ти мене колись навчила? Історію Джонні Барбека? Про типа, який став томатною пастою, бо впав у власну м’ясорубку? З чого там усе починалось?

— Будь ласка, не треба! — заявила мама, побоюючись, що після подібних співів у мене будуть кошмари чи заворот кишок.

Та Ерра не відповідала — вона не відводила погляду від обрусу й неквапно цідила пиво. Ніхто не знав, про що вона думає.

— А потім ти мене запитала: а що таке болоньєзе? Пригадуєш?

Жодної відповіді.

— Соллі, що таке болоньєзе? — повторила бабуся Седі, обернувшись до мене.

— Не знаю.

— Це такий соус для спагеті, — сказав, посміхнувшись, тато, який явно вже знав цей жарт.

— Ні, дурню, це пані з Болоньї! — заявила бабуся Седі, і вони вдвох аж зайшлися сміхом. Та Седі не вгавала: — Соллі, а що таке гамбурґер?

— Це така штука, яку купують в МакДо, — відповів я невпевнено.

— Ні, дурню, це пан із Гамбурґа![8]

І вона з татом знову аж зігнулись від реготу.

— А ще була... допоможи мені, Рендалле... була ще й третя...

На щастя, тато також забув третю частину жарту, і вони заспокоїлись.

Ерра мовчала весь обід.

Я спав як убитий.

Вранці почалися нові проблеми, бо у жалюгідному готелі були тільки тверді (холодні) яйця, тим часом я вживаю тільки теплі (недоварені). Мама спробувала пояснити мою потребу на кухні, та, оскільки німецькою не володіла, діла не вийшло. Тоді вона попросила бабусю Седі перекласти, але Седі, яка вже почала снідати, голосно заявила, ні на мить не припиняючи задовольняти свій апетит:

— Тессо, годі розпускати свого сина! Коли зголодніє, їстиме яйця у будь-якому вигляді. А якщо ні — то й переживати не треба!

Мама, стенувши плечима, з винуватим виглядом повернулась до мене, і моя кров так закипіла від люті на всіх, хто принизив її, що я міг би сам зварити собі яйце.

На жаль, сестра Ей.Дж.М. — та, що вже однією ногою в могилі, — жила не в самому Мюнхені, а в селищі, де вони обидві зростали, за дві години їзди від міста, і я аж впав через це у розпач.

— Це надто далеко! — плаксивим тоном заявив я мамі.

— Янголятку, вибору в нас немає.

— Дві години, — зауважив тато. — Та я щодня витрачаю стільки ж часу, щоб доїхати до роботи.

— Рендалле, твоє порівняння недоречне! — сказала мама. — Для дитини це великий відрізок часу.

— Помиляєшся, — відказав тато. — Для мене він теж чималий.

Ми розсілися, як і вчора: Ей.Дж.М. ліворуч від мене, мама — праворуч, на задньому сидінні. Знадобилось багато часу, щоб виїхати з міста, аж ось нарешті ми мчали автобаном серед зелених лук.

— Ми їдемо на схід, — пояснювала Седі, — у напрямку австрійського кордону. Онде Берхтесґаден — славетний баварський редут, улюблений сховок Гітлера. Просто в горі він наказав пробити для себе і своїх приятелів велетенський лабіринт і напхати його досхочу шампанським, сигарами, смакотою і одягом — у разі облоги вони могли триматися там десятиліттями! Тепер там розкішний готель.

— Отже, ми зовсім поруч від місця народження губернатора Шварценеґґера! — сказала мама, зрадівши нагоді показати, що вона також вивчала карту.

— Що ж, — зітхнула Седі, — можна сказати, що поруч... Тільки якщо ви велет! Шварценеґґер народився неподалік від Ґраца, у двохстах п’ятдесяти кілометрах на південний захід від Берхтесґадена...

— Ет! — розсердився тато. — Добре, що в цій машині хоч хтось щось знає!

— Цить! — спробувала заспокоїти його Седі. — Насправді Тесса має рацію. Родина Шварценеґґерів поділяла погляди нацистів.

Цієї теми мама хотіла б уникнути будь-якою ціною, тож вона обернулась до Ей.Дж.М. і запитала:

— Певно, дивно бачити ці краєвиди знову, еге ж? — І додала, раптом понизивши тон. — О, та вона заснула!

Ей.Дж.М. закинула голову, роззявила рота — і звідти долинало легеньке похропування. Я ніяк не міг позбутися враження, що з кожною миттю подорожі вона старіла. Зблизька її шкіра скидалася на прозорий пергамент, укритий мільйонами дрібних зморщок, і вона здавалася такою маленькою, авжеж, такою вразливою і маленькою, а я ніколи раніше не зауважував, яка вона вразлива, достоту привид чи мертвий горобчик... А що, як вона померла? Та ні, вона посапувала, отже, була не мертва, і все ж я трохи відсунувся від неї і ліг на мамину руку, подумавши: будь ласка, Господи, я не хочу бачити маму старою, будь ласка, Боже, зроби так, щоб вона завжди була вродливою і молодою...

ми їхали і їхали і їхали

Коли я поцікавився, чи ще довго, мама дала пораду, якої її навчили на курсі буддистської йоги — чи на якомусь іншому курсі: «Янголятку, ніколи не думай про фінальну точку. Кажи собі, що ти вже прибув. Справжній момент твого життя — це тут і зараз! Насолоджуйся ним! Поглянь, які краєвиди навколо!»

І я примусив себе подивитися. Горбисті поля. Зелені луки. Корови, трактори, будиночки фермерів. І знову горбисті поля. І знову корови, і знову клуні. Все було мініатюрне, точнісінько як дурнуваті імітації ферм у зоопарках, де міські діти можуть уявити сільське життя. Навіть автобан здавався крихітним порівняно з шосе у Каліфорнії.

Поки що ця подорож здавалася страшенно нудною.

Ей.Дж.М. прокинулась якраз тоді, коли ми в’їхали до селища, де минуло її дитинство. Вона прокинулась, як я, — мов щойно явлене світло: без переходу, без втоми в очах, за якусь секунду вона прокинулась повністю і нашорошилась.

Її мовчання, далебі, заразило всіх присутніх в авті. Ми мов води до рота набрали. Десять непорушних губ. Тато поволі прямував до центру селища.

Раптом бабуся Седі зробила щось неймовірне: вона просунула руку за сидіння і взяла Ерру за руку. І ще неймовірніше: Ей.Дж.М. взяла руку доньки і ніжно потиснула її.

І далі нас вела вже вона:

— Це тут, Рендалле. Повертай ліворуч і зупиняйся. Так, отут. Оцей будинок. Саме він.

Далі почався вже звичний цирк: треба було вийняти із багажника візок, розкласти його, допомогти бабусі Седі сісти в нього, зачинити всі дверцята і так далі... перехожі дивились на нас, вирячивши очі, бо ми скидалися на манд­рівну трупу акробатів, я усвідомлював незвичність нашої строкатої і галасливої англомовної групи, до складу якої входили інвалідка в перуці, крихітна біловолоса відьмочка та хлопчик у кіпі з візерунком із «Зоряних воєн», і мені кортіло повибивати їм очі своїм лазерним мечем, щоб не витріщались на нас... Нарешті ми ввалилися до будинку.

Після біганини надворі коридор видався нам безпросвітно темним, але бабуся Седі, майстерно керуючи своїм візком, показувала нам шлях. Поки ми, тримаючись за руки, йшли за нею, мама нахилилася до мене і прошепотіла:

— Янголятку, певно, краще тобі зняти твій капелюшок...

Ей.Дж.М. взяла тата за руку — за нормальних обставин вона б ніколи так не зробила, але по тому будинку вона йшла повільно, так повільно, що вони плентались десь далеко позаду нас, зрештою, вона взагалі зупинилась.

— Що там таке? — гукнула Седі, яка вже чекала на нас перед ліфтом в іншому кінці коридору.

— У неї пришвидшене серцебиття! — у відповідь крикнув тато. — Треба прийняти ліки. Можеш трохи нас почекати?

— Ясна річ, можу, — буркнула бабуся Седі. — Гаразд, ми на вас почекаємо.

Ей.Дж.М. дістала з сумочки блакитну пляшечку, струснула нею, і кілька пігулок випали їй на долоню, тоді вона приклала долоню до рота і завмерла. За секунду вона кивнула головою і знову вчепилась у татову руку.

Нарешті ми з’юрмилися перед дверима, позначеними «3W». Щоб надати цій і так урочистій події ще більшої врочистості, бабуся Седі кинула на кожного з нас суворий погляд і тільки тоді натиснула на дзвінок.

За мить ми почули, як відмикаються численні замки і засуви, і перед нами постав масивний жіночий силует, розмитий у темному отворі дверей. Бабуся Седі щось запитала німецькою, і силует відповів німецькою, а я подумав, що цілий день доведеться слухати німецьку мову — здохнути можна! — однак Седі для нас переклала:

— Вона каже, що її сиділка, на жаль, відпросилася на півдня, тож вона сама. Хвороба не дозволяє їй прийняти нас так, як їй хотілось би, але обід готовий і чекає на нас. Це — Ґрета, — додала Седі, хоч це й було зайве.

Ґрета знову сказала щось німецькою, але Ей.Дж.М. перебила її:

— Сьогодні, — гучно і впевнено заявила вона, — ми будемо спілкуватись англійською.

І театральним жестом відпустила руку тата й зробила крок уперед. Ми розступилися.

Сестри стояли одна перед одною, за півметра одна від одної, і розглядали одна одну. Найменше, що я можу сказати про ту мить: вони були геть не схожі. Ґрета мала дуже грубі риси обличчя; подібні до западин у горах глибокі зморшки червоними смугами розрізали її брезклі щоки й підборіддя, довге сиве волосся вона заплела у ріденьку косу, яку скрутила на маківці, а під комбінезоном сліпучо-рожевого кольору погойдувалось її величезне тіло.

— Крістіно! — прошепотіла вона, простягнувши руки до Ей.Дж.М. Для мене це ім’я було абсолютно новим, та оскільки здивувався лише я, то, вочевидь, так звали Ей.Дж.М., коли вона була німкенею. — Крістіно! — повторила Ґрета, і я помітив, як блиснули сльози у кутиках очей, які запливли жиром.

Замість кинутися в обійми Ґрети, Ей.Дж.М. схопила її за зап’ястки, потягнула до себе і загрозливо й чітко прошепотіла:

— Може, краще нам увійти?

— Звичайно, — з сильним акцентом відповіла Ґрета. — Даруйте мені. Будь ласка, заходьте. Заходьте! Знімайте взуття, будь ласка, на вулиці дуже брудно.

Бабуся Седі представила всіх, і Ґрета кожному потиснула руку. Помітивши шрам на моїй скроні, вона нахмурилась, і зморшки утворили літеру W.

— Що сталося? — запитала вона, жестом показавши на власну скроню.

— О, нічого страшного! — хором відповіли четверо дорослих, це розсмішило їх, вони розсміялися всі одночасно, і це розвеселило їх ще більше. Однак я не бачив у цьому нічого смішного.

Стіл був накритий і аж вгинався від десятків страв, які я їсти не міг. Ковбаси з ніби мармуровими вкрапленнями жиру, фаршировані яйця, мариновані огірки, редис, смердючі сири, салат з картоплею і цибулею, твердий чорний хліб... На щастя, проходячи повз кухню, мама помітила коробку кукурудзяних пластівців і запитала Ґрету, чи можна почастувати ними мене, — вона добре знала, що перед незнайомою людиною тато не наважиться критикувати моє харчування.

Мама запропонувала всім взятися за руки навколо столу і, промовляючи молитву, подякувала Господові за неймовірне возз’єднання двох сестер після розлуки тривалістю шістдесят років, однак не було помітно, щоб хтось мав радісний вигляд — навіть бабуся Седі, хоча приїхати сюди було її ідеєю. Після молитви всі забули, що треба плескати в долоні і цілувати мене, тож я подумав, що вся ця подорож була однією величезною помилкою. Я їв пластівці якомога повільніше, бо мама заборонила мені виходити з-за столу: «Ми не вдома, тож будь сьогодні чемний, як золотко, добре?» Мої очі оглядали все навкруги і не могли зупинитися — здавалося, що я потрапив у ляльковий будиночок. Куди не кинь оком — меблі і брязкальця, вишиті подушки й серветки, химерні кришталеві вази, статуетки, світлини й картини у рамах на обклеєних квітчастими шпалерами стінах; кожен квадратний сантиметр був чимось зайнятий і оздоблений; мені захотілося перекинутись на черепашку-ніндзя, розгромити все і вшитися («Бум! Бац! Лясь!») або — ще краще — на Супермена: йому достатньо руку підняти, і ось він вже ракетою злітає вгору, трощить дах і на повній швидкості зникає у блакитному небі. Немає чим дихати! Дайте мені повітря!

— То ти залишилася тут, — мовила Ей.Дж.М.

— Так, — кивнула Ґрета. — Своїх дітей я виховала у цьому будинку.

Запала мовчанка. Було зрозуміло, що Ей.Дж.М. не збиралась розпитувати сестру про її дітей.

— Школу закрили? — нарешті запитала вона.

— О, багато років тому! Тепер там житловий будинок... гадаю, це у сімдесятих сталося. Невдовзі після маминої смерті.

Ей.Дж.М. не квапилася виходити з упертої мовчанки. «Навіщо вона сюди приїхала?» — не міг втямити я. Якщо вона не мала бажання бачити сестру і разом з нею згадувати минуле, то чому проголосувала за подорож до Німеччини? Бо Ей.Дж.М. явно не цікавило ніщо зі сказаного Ґретою про її родину.

— А знаєш, я дізналася, хто нас виказав. У аґенції, яка відрядила ту американську леді... То була наша сусідка, фрау Веберн, ти її пам’ятаєш? Її чоловік був комуністом...

Ей.Дж.М. ніяк не відреагувала.

— Тато повернувся у 46-му, — мовила Ґрета, і бабуся Седі енергійно закивала головою, заохочуючи її продовжувати, попри вперту мовчанку Ей.Дж.М. — До того він рік провів у полоні в росіян. Мама сказала йому, що ви з Йоганном зникли, і він усю ніч плакав. Потім він довго працював учителем в нашій школі, став її директором, а у шістдесятих став мером, так і вийшов на пенсію. Але дідусь, він... так і не повернувся з... ну, ти знаєш... з тієї лікарні...

Я слухав усе, що белькотіла рожева товстуха, і дбайливо складав у дальньому вільному куточку свого мозку, щоб використати коли-небудь згодом — ніщо не мало залишатися поза моїм процесом пізнання світу, однак наразі я не розумів геть нічого, а та, кому Ґрета все це розповідала (тобто Ей.Дж.М.) її навіть не слухала. Ба більше — вона зробила нечуване: запалила сигару за столом, коли всі ще їли. Та ніхто не наважився дорікнути їй, навіть мама, бо ми були в гостях.

Запала тиша. Тато ледь чутно зригнув — через усе те пиво, яке вживав з моменту посадки, — і я помітив, як мама легенько вдарила його ногою під столом.

— Крістіно, я стежила за твоєю кар’єрою, — нарешті мовила Ґрета, вирішивши спробувати іншу тактику, щоб розтопити незбагненну кригу в погляді сестри. — У мене є майже всі твої диски. Дивись!

І вона махнула рукою в бік дисків, і всі подивились туди — всі, крім Ей.Дж.М.

І знову запала тиша.

Бабуся Седі вирішила втрутитися, щоб розрядити атмо­сферу.

— Ґрето, досить підступно було з твого боку підсунути мені свинячі ковбаси!

— Господи Боже! Я ненавмисне!

— Та ні, я жартую! Мені є чим підживитися, — з цими словами бабуся Седі нагатила на свою тарілку другу гору картопляного салату.

— Крістіно, не хочеш трохи... Leberwurst[9]? — запитала Ґрета. Та Ей.Дж.М. відмахнулася сигарою від її пропозиції, і тоді Ґрета впевненішим тоном заявила: — Ви повірите, що оця тендітна жінка хотіла працювати в цирку Товстухою?

Батьки розсміялися, хоча і вони, і я вже сотні разів чули цю історію.

— А от я, — з повним ротом пробурмотіла бабуся Седі, — нині з повним правом могла б претендувати на цю роботу!

Тут розсміялись усі, а я подумав, що, дивлячись на величезне тіло Седі, важко повірити, що воно вийшло з тіла Ерри — хирлявого й маленького, мов у ельфа.

— А де великий годинник? — раптом запитала Ей.Дж.М. — Отам, у кутку... висів такий гарний годинник...

Знову запала тиша. Цього разу ми з мамою перезирнулися, бо ця тиша була справді дивною.

— А ти не пам’ятаєш? — здивовано мовила Ґрета. — Його ж дідусь розбив...

— Невже? Розбив? Ні, не пам’ятаю...

— Дивно, як ти могла... це ж було того дня, як... він усе побив, усе!.. Невже справді не пам’ятаєш?

— Ні, мені дуже шкода. Звідтоді я прожила чимало інших життів. І спогади про те життя... щонайменше уривчасті... Не забувай, що я молодша за тебе. Тобі тоді було... скільки? Років десять? Тоді, наприкінці війни... А мені було лише шість з половиною. Істотна різниця.

— Так, це правда, — кивнула Ґрета.

Вона відсунула свою тарілку і з очевидним зусиллям підвелася.

— Тессо, — сказала Ґрета мамі, — вам не буде складно зварити для ваших рідних кави? Я мушу трохи полежати.

І вона похитнулася. Зробила кілька кроків — і знову похитнулася. Ми не знали, що робити. Седі не могла їй допомогти, а для нас Ґрета була незнайомкою, ми не наважувалися торкатися її тіла. Тоді підвелася Ерра.

— Ґрето, давай допоможу, — запропонувала вона. І дві старенькі залишили вітальню, похитуючись разом.

— Яка чудова порцеляна! — скрикнула мама, виймаючи з кухонного буфета оздоблені квітками чашечки з блюдечками.

— Правда ж, вони неймовірні? Такі крихкі! — сказала Седі. — Це дрезденська порцеляна.

Розмова тривала далі в такому ж дусі — не знаю, як вдається жінкам весь час джерґотіти й пискотіти і не з’їжджати з котушок («Правда ж, мило? О, як вишукано!»), — та оскільки я не був зобов’язаний лишатися за столом на каву, то й подався в коридор у пошуках вбиральні, щоб на самоті проаналізувати свої думки.

Какавеля вийшла бездоганна, формою — як ракета, чітко сформована, але не тверда. Поки вона виходила, я повторював: «Як же мені бракує інтернету! Як же мені бракує Ґуґлу!» Я міг закластися, що в цій забутій Богом норі ніхто ніколи не чув про інтернет.

Я побрів назад до вітальні. Обережно ступаючи ногами в шкарпетках товстим заквітчаним килимом коридору, я зиркнув на свій електронний годинник і побачив, що вже пів на четверту. Чудово! Мама казала, що повертатись ми будемо о четвертій, тож уже за півгодини я міг починати смикати її за рукав і вдавати обурення: «Ти ж казала... Ти ж обіцяла...»

І саме тієї миті, коли я уявляв, як це кажу, я почув, як Ей.Дж.М. невдоволеним тоном вимовляє ті самі слова:

— Ти ж казала! Ти ж обіцяла!

Ґрета їй щось відповіла німецькою.

Двері до кімнати були трішки відтулені. Коли я зазирнув, щоб дізнатися, що ж відбувається, то власним очам не повірив: двоє стареньких сварилися через ляльку! Ей.Дж.М. стискала її в руках — це була негарна лялька у жахливій сукні з червоного оксамиту, — і лють аж вихлюпувалася з її обличчя.

— Вона моя! — шипіла Ерра. — Вона завжди була моєю! Та навіть якщо забути про це... хай би навіть вона не була моєю... Ґрето, ти ж мені її обіцяла!

Ґрета знову щось відповіла німецькою. Вона здавалася виснаженою. Підійшла до ліжка і просто на нього впала — так важко, що зарипіли пружини. Потім Ґрета зітхнула — і вже не рухалася.

Стискаючи ляльку в руках, Ей.Дж.М. підійшла до ліжка. Вона довго стояла і дивилась на свою сестру — на жаль, стояла вона спиною до мене, і я не міг знати, який вираз був на її обличчі.