Розколини

II. Рендалл, 1982

Тієї весни я вперше збагнув, якої форми рік. Коли на вітті дерев почали вигулькувати листочки, у пам’яті зринув яскравий спогад: минулої осені вони з’являлися так само, і я з подивом подумав: «То он він який, виявляється, рік!»

Кожен сезон має власні, тільки йому притаманні ігри, які допомагають забутися. Весною це кулі — їх можна катати, як тільки висохне бруківка. Від сильних щиглів мертвіє ніготь на великому пальці. Кулі стикаються з легким сухим стуком. З іншими дітьми з нашого будинку ми іноді грали в квача. Ходили в дитсадок і залазили на клітку з курми. Я звисав униз головою, зачепившись коліньми. Хапався руками за паралельні ґрати, просовував одну руку за іншу — тепер у мене виходило доробити цю вправу до кінця, мої руки стали достатньо сильними, вони не зраджували мене, як минулого року, коли на півшляху я раптом ослаб, мусив відмовитися від задуму і впасти на землю. Влітку ми з татом грали в бейсбол у Центральному парку. Я кидав м’яч знову і знову, аж боліло плече, — а тато ловив. Зрідка. Оскільки мій тато далеко не спортсмен, то м’яч частенько пролітав повз нього, а коли тато схиблював, то не біг щодуху підбирати м’яч, як це робить більшість татусів, — він шукав його неспішно, тож я трохи нудився, однак було добре, що розважався тато. Потім він кидав м’яч, а я ловив, рукавичка була для мене завелика, та на початок шкільного року мені обіцяли купити нову, мого розміру. Щойно м’яч бився об велику шкіряну долоню, я хутко стискав пухкі пальці — і готово, м’яч було спіймано, я кричав: «Вибув!» Коли я втомлювався, ми йшли на лавки, я хапався за решітку й тягнувся вгору, щоб подивитись, як дорослі грають у справжній бейсбол з твердим м’ячем. Я мусив лишатися за загорожею, бо мама боялася, що м’яч влучить у мене і виб’є зуби, — дивно було такого боятися, та я все розумів: передні молочні зуби я уже втратив, тож ці були останніми, і якби я втратив ще й їх, сталось би непоправне лихо.

Осінь — це хмаровиська мертвого листя, схожі на великі подушки, у яких можна гасати й качатися.

Зима — це битися в сніжки та відчувати різкий крижаний біль, коли сніжка втрапляє у нижню частину шиї і вода затікає по спині під одяг. Стрибати на інших, терти їм обличчя снігом, борюкатись, кидатись одне на одного, штовхатись, поки подих не заб’є. Ліпити сніговиків. Ховати когось під снігом — чи давати поховати себе. Кататися на санчатах у Катскільських горах[10]. Чути порипування санчат, коли швидкість збільшується і вітер свистить тобі у вуха, а коли з’їжджаєш на заледенілу долину, санчата трусяться і здається, що от зараз уже точно буде боляче, та, на щастя, вони влітають у замет, різко зупиняються, і збиті докупи тіла втискаються одне в одне. З радісним полегшенням усі встають, похитуючись, жартують і сміються.

Ігри я любив понад усе, бо вони дозволяли цілковито забутися. А решту часу доводилося постійно думати, чи ти на належному рівні.

Одне було точно — я більше не малюватиму людей без тулубів. Минулої весни я приніс додому з садочка стос своїх малюнків, якими страшенно пишався, та коли я показав їх мамі, вона сказала:

— Рендалле, а де тулуби? Ти забув про тулуби!

Я глянув на малюнки — справді, мама мала рацію, руки і ноги стирчали безпосередньо з голів чоловічків, тож наступного тижня я зробив іще кілька малюнків і у п’ятницю приніс їх додому, та щойно я вийняв їх із портфеля, як усвідомив: о ні! Я знову забув про тулуби! Я не міг повірити, що припустився тієї самої помилки. Я був украй розчарований і навіть мамі малюнки не показав — боявся, що вона потрактує мене за йолопа.

Річ не в тому, що батьки люблять тебе не таким, яким ти є насправді, просто коли ти маленький, тобі ще багато чому належить навчитись, і багато хто думає, що чим більше вчиш­ся, тим більше тебе любитимуть, і, можливо, одного дня, коли повернешся додому з дипломом, можна буде вже ні про що не турбуватися. Не всім випадає нагода закінчити університет — як татові й мамі, котрі зустрілись у Коледжі імені Баруха[11], де тато отримав резиденцію як драматург, а мама, як завжди, вивчала історію — втім, іще вона грала у студентському театрі. Там поставили п’єсу «Аліса у Задзеркаллі», де мама грала Соню, а тато — Крутя, одного з Близнюків. Тата у ролі Крутя уявити неважко, бо він і так схожий на нього — такий самий кумедний і опецькуватий, а от маму у ролі Соні уявити значно складніше. Чорна Королева — ось її роль: віддавати накази, безапеляційно втручатись у розмови, зненацька волати: «Голову з пліч!»; однак уявити мою ніжну й гіперактивну маму у ролі Соні, лінивого і до всього байдужого гризуна, який постійно куняє і якого Капелюшник та Березневий Заєць весь час перекладають з блюдця на блюдце... Не вірю! Проте саме так вони познайомились і закохалися. Дивно думати про те, що твої батьки кохають одне одного, — я говорив про це з іншими дітьми у школі, і коли ходив до когось у гості, то бачив чужих батьків і намагався уявити, як вони закохуються; з деякими батьками вдавалося, лише не з моїми. Мій тато був такий крутий, а мама — така нервова: що могло зацікавити їх одне в одному?! Як їм спало на думку побратися? Невже вони дійсно вірили в те, що знайдуть спільну мову?

Бо спільної мови вони, вочевидь, не знаходили. У ті дні вони весь час сперечалися, і серед улюблених тем їхніх сварок були євреї. Мама цікавилась цим питанням значно більше, ніж тато, — і це було дивно, бо євреєм народився саме тато, а мама була «гойкою» (тобто не єврейкою) і наполягла на переході до юдаїзму під час їхніх заручин. Татові плювати було на релігію, та він був такий закоханий у маму, що погодився на дурнувату церемонію, і я відразу теж став євреєм, бо національність визначається по матері, хай навіть вона — «гойка». Натомість, оскільки тато дозволив їй перейти у єврейство, він отримав право обрати мені ім’я, і тепер вони весь час сперечалися на цю тему, бо «Рендаллом» він назвав мене на честь одного свого загиблого друга. Мама твердила, що це не ім’я для єврейського хлопчика, однак тато (якого, між іншим, звали Ароном) заявив, що, зважаючи на те, як упродовж кількох останніх тисячоліть ставились до євреїв, можливо, не так уже й погано буде, якщо кілька століть єврейські хлопчики не висовуватимуться — поки не зміниться вітер. На це мама відповіла, що в Ізраїлі євреї давно вже не ховаються, що всі пишаються єврейськими іменами, на що тато відказав, що ні за що не повернеться до Ізраїлю — краще вже у печері жити.

— Там і досі все таке «автентичне»? — вів тато. — Для чого чотири тисячі років цивілізації — чом би не повернутися на сорок тисяч років назад? Можна й далі піти, знову стати молюсками — плюсь! — і зручно облаштуватися на дні океанів. О, пригадую, тоді люди чудово між собою ладнали, а які розкішні коктейльні вечірки влаштовували!..

Мама широким кроком вийшла з кімнати — адже євреї молюсків у їжу не вживають. Це просто був приклад однієї з їхніх сварок.

Перед трюмо мама готувалася до лекції, яку мала читати. Вона знала, що я за нею спостерігаю, бо я вдавав, ніби, лежачи крижем у коридорі, граюся з машинками. Спершу мама наклала червону помаду — дуже червону, — поводила губами одна об одну, нахилилась до дзеркала, щоб роздивитися зуби: чи вони білі та лискучі й без слідів помади. Потім вона поправила волосся, похитала головою, перетнула кімнату, щоб узяти стос паперів, повернулась і сіла, схопила щітку для волосся, мов мікрофон, прокашлялась, усміхнулася власному відображенню в дзеркалі і почала.

— Пані та панове! — мовила мама, однак вона не була задоволена своїм тоном, тому кинула: — Трясця!

Мама легенько побила себе по губах, і помада залишилася на звороті щітки, тоді ще раз гучно сказала: «Трясця!» Мама витерла щітку серветкою і почала знову.

— Пані та панове! — мовила вона вже іншим тоном. — Я рада бачити вас цього вечора у такій кількості...

Після цього вона лише бурмотіла, читала текст, час від часу піднімаючи очі до дзеркала, — мовби відображення було її публікою, — та іноді зиркаючи на годинник, щоб розуміти, скільки часу їй залишалось. Я не чув, що саме вона казала, та чим далі мама гортала сторінки, тим більш нервувала, і я, катаючи машинки у коридорі, щоб не чути її, також хвилювався, — та коли я посунувся ближче, репетиція продовжувалась, і мама явно була стривожена. Нарешті вона кинулася до аптечки у ванній кімнаті і ковтнула кілька піґулок — я бачив, як вона схопилася за край раковини, подивилась на себе у дзеркало і дала собі сильного ляпаса, по кожній щоці; я не хотів, щоб вона робила собі боляче, тому заскиглив: «Ма-а-ам!» — і вона підскочила мало не до стелі й обернулася до мене з грізним виглядом, але я зі сльозами на очах простогнав: «Ма-а-ам, у мене живіт болить!» — тоді вона підійшла до мене зі словами «Бідне дитя!», і це мені дуже сподобалося.

— Бідне дитя, ходи, тобі треба лягти, отак. Скажу твоєму татові зробити тобі трав’яного чаю, бо я за півхвилини вже маю виходити.

В одному зі своїх снів я підійшов до маминого столу і смикнув її за рукав, щоб привернути до себе увагу, та вона навіть голову у мій бік не повернула, лише зронила кам’яним голосом:

— Ні! Відійди, чуєш? Я тебе не хотіла. Більше мене не турбуй.

Утім, у реальному житті вона мені ніколи такого не казала.

З татом я проводив часу більше, ніж з мамою, що досить незвично. Тато прекрасно готував і, на щастя, працював удома, бо був драматургом. Іноді його п’єси ставили, та досі жодна з них не мала справжнього успіху, хоч я і був певний, що рано чи пізно успіх мав прийти, і тоді б його талант нарешті визнали, — бо час підганяв, татові вже мало виповнитися сорок, тоді як мамі було лише двадцять шість. Вона читала лекції про Зло в університетах по всій країні. Зло було досить дивною темою, пояснити яку мені було вкрай складно, — а тим часом матері моїх друзів постійно питали, чим займається моя мама, і я казав, що вона викладає історію та пише дисертацію. У них від цих слів відвалювалась щелепа, хоч я й не знав, що таке докторська, — адже доктором мама не збиралася ставати.

І все ж у нашій родині заробляла саме мама — що також було незвично, — і в результаті ми з татом частенько залишались удвох. Коли мама була у відрядженні, мені її бракувало, звісно, та водночас це було дуже зручно, бо ми з татом робили купу всього того, чого вона б не схвалила, і, згідно з нашим «обітом кумпанів» (за висловом тата), тримали це в таємниці. Приміром, ми приймали душ, коли заманеться, лягали спати, коли хотіли, дивилися телевізор і їли, пили «Кока-Колу», присмачували свої страви кетчупом і навіть глютаматовою сіллю, яку нині заборонили навіть у китайських ресторанах, бо від неї може розвинутися рак.

До моєї кімнати просочилися пахощі сніданку, і хоч це й дивовижний аромат, усе ж він наповнив мене сумом, бо незабаром мав призвести до чергової сварки. Тато готував яєчню з беконом, мама ж вимагала дотримання єврейської заборони на все, що походить від свиней. Особисто вона нічого проти свиней не мала і, до речі, коли була маленькою, то думала, що Сполучені Штати відрядили на Кубу тисячі свиней, що було повною маячнею і з чого тепер вона часто сміялася, і все ж мама воліла, щоб ми дотримувалися правил кошерної кухні, а тато любив вигадувати власні правила.

Тато часто розповідав кумедну історію про злидаря, який щоранку сидів на лавці перед маленькою забігайлівкою, бо, хоч він і не міг дозволити собі поснідати там, обожнював запах смаженого бекону, тож сидів на лавці і вдихав досхочу. Власник забігайлівки це помітив, за кілька днів присутність злидаря стала його дратувати, тому він вийшов із бляшанкою і заявив: «Мусите заплатити за насолоду від мого бекону!» Злидар запхав руку в кишеню, вийняв срібну монетку і кинув її у бляшанку, та одразу забрав і поклав назад до кишені. «Так не годиться платити!» — гукнув розлючений шинкар, але злидар, усміхнувшись, відповів йому: «А мені це здається справедливим: я отримую запах вашого бекону, а ви — дзенькіт моєї монетки!»

Була у тата й інша кумедна історія — про жебрака, який просив біля ресторану Катца на Г’юстон-стріт і мав такий жалюгідний вигляд, що один з багатих огрядних ділків, зглянувшись, кинув п’ятидоларову купюру до капелюха бідахи. А коли за кілька хвилин ділок знову проходив повз ресторан, то не повірив власним очам: жебрак запихався лососем під вершковим соусом.

— Що ви робите?! — забігши до Катца, розлючено гукнув ділок. — Я дав вам п’ять доларів, а ви їх одразу спустили на лосося під вершковим соусом?!

Тоді жебрак підняв на нього очі (тато дуже смішно показував це) і відказав:

— Коли я на мілині, я не можу смакувати лососем, коли в мене заводяться гроші, я також не можу посмакувати лососем, — то коли ж, зрештою, мені смакувати лососем?!

Щоразу, як тато розповідав цей анекдот, ми з ним аж лягали від сміху, та мама не сміялася, і я знаю, що в глибині душі вона була згодна з огрядним ділком: тринькати гроші не можна!

Я вийшов зі своєї кімнати, і виявилося, що вгадав: мама сиділа за столом з виразом обличчя, мов у голема, про якого вона не раз мені розповідала.

— Рендалле, будеш яєчню з беконом? — запитав тато.

— Аякже! — миттю відповів я.

На користь цієї відповіді були два аргументи: по-перше, мій шлунок вмирав від бажання насититися яєчнею, а по-друге, це потішило б тата. На користь іншої відповіді був тільки один аргумент: потішити маму. Не вельми приємне відчуття зранку: щойно прокинувшись, опинитися між двох вогнів.

— Ти перетворюєш нашого сина на порося! — лютувала мама, поки тато наповнював мою тарілку. І я знову згадав Чорну Королеву, яка обернула на порося дитину на руках у Аліси. Хтозна, можливо, мами вряди-годи дивляться на смердючих тваринок, що комашаться в їхніх руках, і думають собі: «Фе, звідки воно взялося?!» Може, і моя мама думала про це, коли я був зовсім малим, і мимоволі я здавався їй вкрай огидним, хтозна?

— Та годі тобі, Седі, — дружнім, веселим тоном мовив тато — так, ніби мама говорила несерйозно (він страшенно не любив сперечатися — жодного разу я не чув, щоб він підвищив голос).

— Ти мився? — запитала у мене мама.

— Так, — збрехав я, бо не хотів, щоб яєчня захолола.

— Ану ходи сюди і покажи руки.

Коли я простягнув мамі руки долонями догори, то відчув, як завмерло серце, — вона могла помітити, що я збрехав і з учорашнього вечора не мив руки, хоч і не розумів, як вони могли забруднитися під час сну. Мама взяла мої руки в свої і перевернула їх долонями вниз.

— Рендалле! Ти знову гриз нігті.

— Седі, дай хлопцеві доїсти сніданок. А нігті відростуть.

— Відростуть?! — мама обурено обернулась до тата, а я тим часом одержав нагоду повернутися на своє місце і проковтнути трошечки їжі. — ВІДРОСТУТЬ?!

— Сексі Седі, давай я підігрію твою каву, — відказав тато, що (перекладаю для вас) мало означати: поганий початок чудового літнього дня на початку липня 1982 року, чи не краще почати з початку, ти так не вважаєш?

Мама погодилася на каву і навіть подякувала татові, бо не хотіла подавати поганий приклад мені.

— Отже, Рендалле, — сказала вона, — розкажи, які у тебе плани на день.

А я тихенько подумав собі: невже вона забула, як це — бути маленькою дівчинкою, радіти літнім канікулам і не мати жодних планів, окрім гратися з друзями й насолоджуватися безмежною свободою нескінченних днин?

Та перш ніж я встиг їй відповісти, на допомогу прийшов тато.

— Не хвилюйся, у нього вкрай насичена програма: біблійні студії, читання, атлетичні вправи — і все, прошу зауважити, між дев’ятою і десятою ранку! А потім...

— Ароне, — перебила мама, — якби ж ти хоч раз міг утриматися від демонстрації свого блискучого почуття гумору!

Стілець голосно рипнув, коли вона підвелася. Я не хотів, щоб вона йшла у поганому настрої, тож примирливо, хоч і не вельми розбірливо, сказав:

— Мамусю, не бійся, у мене багато роботи. В кімнаті треба прибрати, а ще після обіду мене запросили погратися до Баррі.

— Оце вже добре, — зауважила мама вже майже з порога, прискіпливо оглядаючи себе у великому дзеркалі. — Я не хочу, щоб ти гуляв назовні. Згідно з прогнозом, сьогодні на нас очікують тридцять вісім градусів спеки!

Я пальцем підхопив останній шматочок солоного бекону, поклав його до рота й облизав палець, але мама, хоч і стояла спиною до мене, побачила цю сцену у дзеркалі.

— Не їж руками!

Втім, мовила вона це досить байдужим тоном, бо тієї миті думала лише про свій зовнішній вигляд; мама пригладжувала свій чубчик, бо хотіла, щоб він лежав, як треба. Вона ніколи не виходила із помешкання, не схваливши своє відображення в дзеркалі, а це могло забрати багато часу; я таку поведінку збагнути не міг — усі, крім самої мами, вважали її красунею. Вона подивилась на себе і в профіль, щоб переконатися, що живіт не випирає: мама боялась погладшати, хоча їй було далеко до значної ваги; тато іноді жартома кликав її «рулетиком». Тим часом мама знову причепилася до свого чубчика.

— Що ж, хлопці, — нарешті мовила вона, — будьте чемні. До зустрічі!

І вона, навіть не поцілувавши нас на прощання, зачинила двері.

Я почув, як тато ледве чутно зітхнув з полегшенням. Нема де правди діти: щоразу, як мама виходила, атмосфера розряджалась, а щоразу, як поверталася — збігалися чорні хмари. Моя мама — надзвичайна людина, я її обожнював і все віддав би за те, щоб вона була щасливою, розслабленою, і гадаю, що тато вважав так само. Наші очі, на мить зустрівшись над столом, ніби схвалили цю думку. Тоді тато підвівся і почав прибирати, насвистуючи крізь зуби, а я повернувся до кімнати вдягатися.

Тато казав, що мама нестерпна з усіма, але найсуворіше вона ставиться до себе самої — саме тому її ідеалом була першість в усьому, хоча цілком можливо бути на висоті, не силуючи себе. Що ж, принаймні зараз я робив успіхи і ні за що вже не забув би малювати тулуби чоловічкам.

Я застелив ліжко і посадив ведмедика Марвіна на його звичне місце — на подушку. Одного разу мама викинула його — повернувшись із садочка, я не повірив власним очам: Марвін лежав у кошику під моїм столом. Я заверещав. «Хто викинув Марвіна?! — ридаючи, горлав я не так від люті, як від відчуття втрати, яка відбулась би, коли б я не знайшов його вчасно. — Хто викинув Марвіна?!» Того дня мама була явно присоромлена, вона взяла мене на руки і вибачилася: мовляв, зробила це, бо ведмедик уже дуже старий і подертий. «Але ж я саме тому його і люблю!» — заявив я, продовжуючи ридати, бо хоч і почувався значно ліпше, все ж мені сподобалося незвичне відчуття перемоги над мамою. Тож я схопив ведмедика обома руками і простягав його їй, поки вона не вибачилася вдруге. Проте сказав я правду: я дійсно любив Марвіна за те, що він був стареньким подертим ведмедиком. У його передніх лапах давно вже не було цимбалів, так само як не було у його спині ключа, повернувши який, можна було примусити Марвіна йти; ведмедик здавався однооким, бо один із брунатно-золотавих ґудзиків, які слугували йому за очі, геть вицвів. Однак те, що я любив у Марвінові найбільше, певно, було головною причиною, чому мама спробувала його викинути: він належав бабусі Еррі, коли вона була ще маленькою.

Бабця Ерра була ще одним яблуком розбрату між моїми батьками та й узагалі непростою темою в нашій родині: ми з татом її просто обожнювали, а у мами були, скажімо так, змішані почуття до неї. У нас було повне зібрання її дисків, і зазвичай усі дивувалися, коли я казав, що співачка Ерра — моя бабуся. Справді, коли на неї подивитися, то важко було повірити, що вона вже бабуся, особливо коли вона стояла далеко на сцені, в образі і під світлом прожекторів. Еррі було лише сорок чотири роки, але на вигляд вона була значно молодшою — жвава, граційна, легка, а найсмішнішим було те, що в дитинстві вона мріяла працювати Товстухою в цирку. На сцені вона скидалася на дівчинку або невагому фею, а звуки, що виходили з її вуст, вражали своєю незвичністю. Ерра працювала з ансамблем, вони весь час репетирували, подорожували, давали концерти, однак у критичну мить Ерра опинялася сама посеред сцени у промені світла, її дрібні біляві кучері сяяли, мов корона, і тисячі очей були прикуті до неї, тисячі вух слідували за найменшими потойбічними переливами її неймовірного вологого голосу.

У мене був особливий зв’язок з бабусею Еррою, бо в нас обох були однакові круглі коричневі родимі плями, у неї — на внутрішній частині ліктя лівої руки, у мене — під шиєю чи, радше, на півшляху від шиї до лівого плеча. Якось, коли я проводив вихідні у бабусиному лофті на Бовері-стріт, ми розглядали наші плями й порівнювали їх, і Ерра мені розповіла, що її пляма допомагала їй співати, а я зізнався, що моя була мені за найкращого друга, вона скидалася на маленького кажана в мене на плечі, який у разі потреби нашіптував мені поради на вухо.

— Рендалле, яке диво! — радісно сплеснула в долоні Ерра. — Обіцяй мені ніколи не втрачати зв’язку з кажаном!

І я пообіцяв.

Ерра була такою емоційною!

Не знаю, чому мама була налаштована проти бабусі Ерри, — можливо, вона просто заздрила, адже та мала славу й усі обожнювали її. Гадаю, мама вважала бабусю легковажною, а одного разу я чув, як вона назвала її «страусом навпаки», бо, замість ховати голову в пісок, Ерра заносилась у хмари — іншими словами, відмовлялася брати до уваги складні реалії сьогодення. Мама була в курсі всіх лих та війн на Землі, а у Ерри навіть телевізора не було. Також мама вважала бабусю аморальною, бо та переспала з багатьма чоловіками. Як на мене, бути аморальним — це круто. Свого тата моя мама не знала — а на той час це була рідкість, тож певною мірою вона була байстрючкою; утім, слід казати не байстрючка, а позашлюбна дитина. Протягом деякого часу у мами був вітчим на ім’я Пітер, якого вона дуже любила і який водив її по неділях до Катца — за два кроки від їхнього тодішнього помешкання, та потім з’явився такий собі Янек, бабуся Ерра вирішила жити з ним і виставила Пітера за двері. Мама дуже за ним сумувала. Цього нового вітчима вона терпіти не могла, бо він взагалі не звертав на неї уваги, а ще гриз нігті, скреготав зубами і кілька днів міг уперто мовчати, сидячи на своєму ліжку, дудлячи джин і втупившись у стінку. Зрештою Янек покінчив із собою на їхній кухні — напрочуд химерна історія. На щастя, мама, якій було десять років, у той час була в школі і не бачила плям від крові й мозку на плитці. Після цього вони переїхали у лофт на Бовері-стріт, де почалися пригоди Ерри з численними залицяльниками, а наразі вона мешкала з жінкою — таке буває, називається «гомосексуальність». На думку мами, цей факт був малозрозумілим для маленького хлопчика, тому я вже не міг залишатися ночувати у бабусі вдома.

Цілий ранок я дивився телевізор — авжеж, я знав, як це роздратувало б маму, але тато мені дозволяв; за його словами, розумні люди повинні бачити дурість світу, отже, я міг дивитися телевізор, хоч ми й зберігали це в таємниці. Ранок був непоганий — показували мультфільми про «Ґарфілда» та «Солдата Джо», а найдужче мені сподобався «Спайдермен», мій улюбленець; час від часу тато заходив до кімнати і дивився разом зі мною, усміхаючись, бо це нагадувало йому його власне дитинство і комікси.

Після обіду в помешканні стало спекотно, і тато запропонував сходити освіжитися до басейну в нашому кварталі, тому під шорти ми одягнули плавки. Коли ми йшли вулицею, у повітрі відчувався запах розплавленого асфальту — ми ніби в пічку залізли. Коли ми переходили вулицю, мені подобалося тримати тата за руку — за рік або два я вже зможу робити це сам, тож треба було користуватися нагодою, поки можливо.

Басейн — це оглушливий шарварок: майже тисяча дітлахів усіх кольорів і різних на зріст одночасно плюскались і галасували, луна відбивалася від стін, і я трішки перелякався, тоді тато взяв мене на руки і ми разом зайшли у воду. Він заніс мене на глибину, я вилазив на його плечі і плюхався у воду, та тренер засвистів на нас, бо це було проти правил. Що я люблю у татові, то це якраз те, що він любить іти проти правил; він каже, що треба грати з правилами, а не за правилами, бо життя без ризику — це не життя. За мить він вийшов із води, і я зауважив, що зараз, з білою, трохи обвислою шкірою та волоссям, прилиплим до черепа, мій тато був далеко не таким гарним, як інші — юні, стрункі, засмаглі, — але мені було байдуже, бо для мене він був найкращим татом на світі. Він накинув на плечі рушник, сів у шезлонґ, склавши руки на бездоганному черевці (так він його називав), і став спостерігати, як я бавлюсь у басейні для дітей. Плавати я ще не вмів, але вигадав свою гру: глибоко вдихнувши через рот і ніс, я опускався під воду, потім вистрибував, видихаючи, потім знову сідав під воду — і так далі, вгору-вниз, вгору-вниз; невагомість, ритм, шум води ввели мене в дивний стан, я відчував, що можу так стрибати годинами, але через деякий час тато взяв мене на руки і сказав, що йому треба повертатися до роботи.

Він відвіз мене до Баррі — це через два будинки від нас, — і решту дня я провів там. Баррі мав різні військові ігри, які нам страшенно подобалися: «Екшенмен», «Володарі Всесвіту», автомати, схожі на справжні. Мама Баррі завжди ставилася до мене дуже люб’язно, бо була фанаткою Ерри, тож на додачу до пластівців вона пригощала нас лимонним порошком, який скрипів на зубах, коли ми злизували його з руки. Мама ні за що такого б не дозволила, бо, за її словами, від цього може розвинутися рак. Тато приїхав за мною о шостій, дорогою додому ми заїхали до крамниці; тато купив тріску і пляшку білого вина, сподіваючись, що це розважить маму, та коли о сьомій мама повернулася зі своїх досліджень, стало зрозуміло, що її настроєві не зарадили б ні кількість, ні колір вина. Я пішов до своєї кімнати і став гратися з машинками — солдатиків мені не дозволяли, бо мама була проти війни і не хотіла, щоб я став жорстоким обмеженим мачо, як більшість чоловіків.

— Ароне, люди взагалі нічого про це не знають! — чув я здаля, і в її голосі було стільки емоцій, що я злякався. — Авжеж, про табори їм відомо, але про це — ні! Взагалі нічого!

Татову відповідь я не почув, а мама вела далі:

— Двісті п’ятдесят тисяч дітей! Викрадені! Відібрані у батьків! По всій Східній Європі!

Я відчув тривогу. Кажанчик на плечі порадив вдавати губами вибухи і збирати з «Леґо» гвинтокрили, бомбардувальники та ракети «земля–повітря», щоб заглушити мамин голос. Я так і вчинив — спрацювало.

Коли тато покликав мене вечеряти, мама, поставивши лікті на стіл, тримала голову так, ніби та важила тонну. Тато зняв фартух, приніс свічку і жартома мовив:

— Седі, зараз вечір п’ятниці, може, запалимо свічку на честь шабату?

Мама різко підвелась, виставила руку вперед і скинула свічку зі столу.

— Якщо вже ти не розумієшся на традиціях, то хоча б не перетворюй їх на балаган!

Не думаю, що мама скинула свічку навмисне, та все ж вона її скинула, і тато мовчки підібрав шматки з підлоги й поклав у смітник.

Коли ми їли рибу, яку тато порізав на тонесенькі скибки — бо я боявся, що кістка може ввігнатись мені у горло і вбити мене, — мама обернулась до мене і мовила: «Рендалле!» — таким тоном, що мені захотілося чкурнути назад, до Баррі, і лизнути лимонного порошку з руки.

— Так, матусю.

— Рендалле, мені знову треба їхати у відрядження. До Німеччини. Авжеж, я розумію, що тобі здається, ніби я весь час у роз’їздах... Але майже всі документи, потрібні для моєї дисертації, містяться у Німеччині.

— Седі, — зауважив тато, — Рендаллові все це не зрозуміло. Він навіть не знає, де розташована Німеччина.

— Отже, час йому дізнатися, де розташована Німеччина, бо у його венах тече і німецька кров! Рендалле, ти це знав? Тобі відомо, що твоя бабуся Ерра народилась у Німеччині?

— Ні, — зізнався я. — Я думав, вона з Канади.

— Так, вона дійсно виросла в Канаді і ніколи не розповідає про перші роки свого життя, але правда в тому, що вони минули в Німеччині. І для мене дійсно важливо дізнатися стільки, скільки можливо. Знаєш, адже я і заради тебе це роблю... Хіба можна побудувати майбутнє, коли не знаєш минулого? Ти зі мною згоден?

— Седі, заради всього святого! — втрутився тато. — Хлопчикові ж усього шість років!

— Гаразд, — незвично тихим голосом мовила мама. — Просто я... у мене надто багато запитань до цього особливого моменту нашого спільного минулого... А бабуся Ерра не хоче — або не може — дати на них відповіді. Тому... Я мушу сама поїхати до Німеччини.

— Це ти вже казала, — зауважив тато.

— Так, Ароне, знаю, — так само тихо погодилась мама. — Повторюю тільки тому, що найважливішого ви ще не чули... це така надзвичайна новина, що в мене голова обертом іде! Сьогодні я отримала листа від... сестри Ерри! Вона пише, що, коли я приїду до неї у Мюнхен, вона розповість мені все, що знає.

Після цієї заяви запала гнітюча тиша. Я подивився на тата. Він явно був у відчаї, майже не доторкнувся до їжі — а такого ще не бувало.

Через цю розмову всі почувалися не в своїй тарілці. Повертаючись до своєї кімнати — навшпиньки, щоб не привертати уваги, — я чув, як тато каже мамі:

— Ти тільки й думаєш, що про дітей, які страждали сорок років тому, а власного сина не помічаєш... Седі, облиш! Невже ти не можеш забути про це жахіття?

— Не можу, — відказала мама. — Хіба ти не розумієш? Для мене це не якесь абстрактне зло. Це історія моєї матері! Вона й сьогодні не хоче розповідати про своє дитинство в Німеччині. Їй знадобилося п’ятнадцять років, щоб визнати: Янек був викраденою, а не всиновленою дитиною. Двадцять років пішло на те, щоб вона промовила ім’я своєї німецької сестри та назву міста, де вона живе. А я хочу знати більше — невже ти не розумієш?! Хочу знати, ким були мої дідусь і бабуся! Чому їм віддали маленького поляка? Щоб замінити сина, який загинув? Ким вони були? Нацистами? Чи нацисти їх лише пожаліли? Я мушу це знати!

Я зачинив двері і повернувся до війни між машинками і «Леґо».

Батьки мили посуд, а коли настав час спати, тато, щоб хоч якось забути про прикру розмову, сказав, що дасть мені ляпанців. Це означало, що я в піжамі маю лягти на живіт, а він легенько долонею поляскає уздовж усього мого тіла та співатиме. Того дня тато співав пісень, слова яких здавались мені абракадаброю:

Сороа висого є нідечко, гуса ниенько, а ова оередині.

та:

Чи елют єрно, чи ють йоежу, аеж ерно елють і оя шиють.

Спершу здавалося, що це взагалі не слова, та потім тато повторював, співаючи вже повільніше:

Сорока високо в’є гніздечко, гуска — низенько, а сова — посередині.

та:

Чи мелють зерно? Чи шиють одежу? Авжеж, зерно мелють і одяг шиють.

Коли тато знову проспівав ці віршики швидко, я вже все розумів. Мені часто хочеться, щоб дорослі сіли і пояснили мені все чітко й поволі, так як у випадку з піснею.

Як завжди, я реготав від татових ляпанців і молив не зупинятись, аж раптом до моєї кімнати увійшла мама, довелося заспокоюватись і лягати спати. Тоді тато обійняв мене і поцілував у чоло, а мама сіла на ліжко біля мене і розповіла одну з моїх улюблених історій. У моєму віці вона вже вміла читати, а я ще не навчився — це був іще один приклад того, що я був не на висоті, хоч і старався. Того вечора мама переповіла мені історію «Маленького Чорного Самбо»[12] — їй навіть сама книжка не знадобилася, бо вона вже в дитинстві знала її напам’ять. Я теж її майже повністю зафіксував — авжеж, так іншими словами можна сказати «запам’ятав», — тож усі репліки малюка Самбо повторював я.

— О, пане тигре! Будь ласка, не їжте мене! Я вам віддам своє чарівне Червоне пальто!

І так далі, поки тигри не розтавали, перетворюючись на рідке масло, тоді Самбо казав:

— О, солодке маслечко! Я віднесу тебе до Чорної Мамби!

Так звали його матусю. Чорна Мамба смажила млинці, а Самбо з’їдав усі шістдесят дев’ять млинців, бо був украй голодний. Коли історію було завершено, мама обійняла мене і стала колихати, тихо наспівуючи; шкіра на її руках була дуже ніжною, але тримала вона мене міцно.

Вранці, коли вона мала їхати, я прокинувся рано, було лише пів на сьому. Мені подобається вголос повідомляти час — минулоріч я навчився цього у садочку. В тата є відповідний жарт: «Чому малий дурник викинув будильник у вікно? — Бо хотів на власні очі бачити, як час летить». Жарт непоганий, але мене насправді турбувало те, як летів час. Мама казала, що чим старшим стаєш, тим швидше стікає час, і я боявся, що коли не покваплюсь, усе життя блис­кавкою пролетить перед моїми очима і я прокинуся вже у труні; все буде скінчено ще до того, як я встигну збагнути цінність прожитих років. Я розумів, що мерці не усвідомлюють того факту, що лежать під землею в труні, і все ж страшно було думати, що їх поклали туди — приміром, як дідуся; ми їздили на його похорон на Лонґ-Айленд. Мені здавалося нестерпним, що тато мого тата дійсно лежить у коробці і всім це здається нормальним. Гробокопи поставили труну на міцні линви, обмотали линви навколо себе, зафіксували труну над ямою і спустили її до самого дна, після чого розв’язали вузли і прибрали линви. Іншими словами, їх аж ніяк не турбувало те, що вони залишили в ямі людину, — а от зберегти линви було важливо! Зрозуміло, вони звикли до цієї роботи, ці прості дії вони виконували щодня, для них це була рутина, але для мене людина, яку вони поклали під землю, була моїм єдиним дідусем (адже мама свого тата ніколи не знала), і я вже не міг ні бачити його, ні говорити з ним, — саме тоді я збагнув істинне значення слова «ніколи»...

Я зиркнув на годинник і побачив, що, поки я міркував про смерть, минуло аж три хвилини.

Коли дідусь помер, бабусі довелося продати будинок на Лонґ-Айленді. Той дім був одним із з моїх найулюбленіших місць на планеті — там було повно закутків, шаф, буфетів, але бабуся сказала, що не зможе давати раду всьому цьому сама, тож переїхала до великого будинку, де мешкали інші старенькі. Тепер не було місця, де я міг би зустрічатися з кузенами і гратись у хованки у великому будинку на Мангеттені, як раніше. Якось я сховався у підвалі у величезній коробці, і коли кузени спустилися, я чув, як вони гукали: «Рендалле! Рендалле!», — однак сховок був таким вдалим, що вони мене не знайшли і зрештою відмовилися від пошуків та пішли грати у фрісбі в садку, цілковито про мене забувши. Увесь той час я сидів у коробці й чекав, чекав, а коли вийшов, то геть замерз, усе тіло боліло, однак кузени, побачивши мене, навіть не поцікавились: «Де ти був? Ми ж тебе всюди шукали!» Мене прикро вразило те, що мене їм не бракувало, і я подумав, що смерть — це щось дуже схоже: життя спокійно минає без твоєї участі.

Була сьома, і я почув будильник у спальні батьків, тож я міг увійти до них, і мені справді хотілося цього — рідкісний виняток. Я проліз, розпластавшись на підлозі, наче змія, і хутко притулився до спинки ліжка, де вони не могли мене бачити. Ковдра сповзла, їх укривало лише тонке простирадло, і їхні ноги стирчали з-під нього. Татові ступні були величезні і трохи брудні, бо він любив ходити помешканням босоніж, та найбільше мене вразила товста жовта шкіра на його п’ятках — на доторк вона нагадувала деревину. Мамині ноги були значно чистіші, проте під великими пальцями у неї були потворні гулі. Зазвичай я вважав ноги дорослих бридкими — це була одна з причин, чому я не квапився дорослішати: мені не подобалась думка про те, що з кожним прожитим роком мої ноги ставатимуть усе потворнішими.

Своїм маленьким нігтем я полоскотав товсту жовту шкіру на татовій лівій п’ятці — так легко, що тато нічого не відчув. Тоді я поволі посунувся в бік гомілки — і він нарешті відреагував! Та оскільки тато досі не здогадувався про мою присутність, він, певно, вирішив, що на гомілку сіла муха, тому трусонув ногою, аби її зігнати. Тоді я полоскотав уже сильніше, і тато підскочив і заволав.

— Агов! — збентежилась мама. — Що за штуки?!

Підводячись, тато зірвав простирадло з мами, і, коли вона мене помітила, її груди були оголені і важко звисали; мама різко відвернулась і схопила нічну сорочку.

Коли я був зовсім маленький, то нерідко приймав ванну разом з мамою, і тоді вона не ховала свої груди — навпаки, я міг гратися з ними; та кілька місяців тому вона вирішила заборонити мені це, тепер бачити їх мав право лиш тато, звісно, крім самої мами. (Цікаво, — подумав я, — чи настане день, коли я стану справді дорослим і зможу їх бачити, і як вона вирішить, коли саме це буде...) Жіночі груди — дивна штука: на початку життя ми постійно занурюємось у них носом, потім потроху нас від них відлучають, нарешті взагалі забороняють їх бачити. Однак у телевізорі та в кіно жінки демонструють свої груди всім — крім сосків, так, ніби соски приховують якусь страшну таємницю, хоча насправді це не так, зазвичай у них навіть молока немає. Щодо того, що в жінок між ногами, то мама, приймаючи зі мною ванну, завжди була у трусиках, тож цю частину жіночого тіла я ще не бачив, якщо не враховувувати статуї в парках — у них там взагалі нічого немає; я поцікавився в тата, а він відповів, що, навпаки, це найцікавіша частина жіночого тіла, просто не така випнута вперед, як у нас.

Мама пішла на кухню робити каву, а ми з татом — до ванної кімнати, дзюрити разом. Ми стояли поруч перед унітазом, і наші дві вигнуті жовті цівки поєднувались і змішувались у світлій воді, було цікаво спостерігати за тим, як спершу окремо закручувались жовта і прозора рідини, та вже за кілька секунд усе ставало однакового кольору, світло-жовтого. Я потрапляв точно в унітаз, хоча коли був маленький, майже щоразу залишав на підлозі кілька крапель сечі, і мама примушувала витирати їх губкою, а потім мити губку під краном; і мене нудило від самої думки, що я руками торкався власної сечі.

Мамин рейс був аж о сьомій вечора, та я знав, що весь день буде розфарбований думками про її відліт. Смакуючи кавою, вона торочила про валізи, паспорти, візи і мапи, і я розумів, що мені місця там немає.

— Ароне, хіба не дивовижа? Менше ніж за добу я буду в Німеччині! Здуріти можна! Добре, що там у нас? Список! Ось що мені треба — список! Рендалле, запам’ятай: щоразу, коли зашиваєшся від нагальних справ — складай список. Тоді можна подивитися в очі своїм потребам і занотувати їх на папірці у порядку значущості. Починати треба з найнагальнішої справи, тієї, яку хочеться виконувати найменше. Це називається брати бика за роги.

— Мені ця стадія ніколи не вдавалася, — зауважив тато, — бо бик щоразу прохромлював мене рогами, а натовп підхоплювався з криками радості, і я лежав на арені, стікаючи кров’ю...

— Ароне!

— Якщо серйозно, Рене, то твоя мама має рацію. Ніколи не роби сьогодні те, що можна перенести на завтра.

— Таж навпаки! — засміявся я. — Ніколи не перенось на завтра...

— Справді? Ну вибач... Завжди помиляюся з цим прислів’ям, хтозна-чому... То який бик у тебе сьогодні, Седі?

— Га?

— Ну, що ти братимеш за роги сьогодні?

— Складатиму валізи. Ось мій пріоритет на сьогодні — багаж!

Поки тато мив посуд після сніданку, мама пішла до спальні, розкрила велику шафу, стала виймати одяг і складати його на ліжко — так вона думала. Ми чули, як вона розмовляла сама з собою:

— Так, подивимось... оце мені тисне у талії... а цей светр не пасує до цих брюк... скільки мені треба спідниць — дві чи три... чи можна в Німеччині придбати колготи...

Саме по собі це не було б дивно, якби посеред її міркувань час від часу не лунав інший тон: «Дурепо, нащо ти це взагалі купила?», або «То хто винен, по-твоєму, га?», або «Що, боїшся стати на ваги?», або «Скільки ще кумекати будеш?». Тато не витримав і за якийсь час зачинив двері до спальні, бо чути, як мама розмовляє на два різні голоси, було вкрай незвично.

Як правило, мамині подорожі тривали два-три дні, максимум тиждень. Та цього разу вона їхала на два тижні. Я відчував легкий біль у животі і знав: це мені вже бракувало мами. Я думав, чи бракуватиме їй мене: коли вона прокидатиметься там, дуже далеко, у своєму номері в готелі, чи буде мучитись думкою — а що зараз робить її синок?

Дні минали, і, незважаючи на відсутність мами, я міг би сказати, що літо було чудове.

Мама потелефонувала по міжміському зв’язку, слухавку зняв я, вона сказала: «Привіт, крихітко» і ще кілька подібних слів, — та я відчував, що вона квапиться завершити цю розмову, бо дзвінок був недешевий і говорити вона хотіла з татом. Їхня розмова тривала довго, і хоча тато не підвищував голосу, я відчував, що йому не подобається те, що він чує, — і через це я поквапився до вбиральні. Потім він пояснив мені, що мама вражена тим, що почула від сестри Ерри у Мюнхені.

Наступного дня нам потелефонувала й сама бабуся Ерра, і знову слухавку зняв я; хоча в її минулому копирсався не я, все ж почувався винним. Бабуся здивувалася, коли я сказав, що мама у від’їзді, і я зрозумів, що вона була не в курсі про свою сестру, тому швидко додав:

— Думаю, мама читає лекції.

— Посеред літа?! — здивувалася Ерра. — Не може бути, всі університети зараз зачинені.

— Хтозна, можливо, це десь у південній півкулі, — бовкнув я, прагнучи як похвалитися своїми знаннями, так і залишатись правдоподібним.

Ерра розсміялася.

— Що ж, добре! — сказала вона. — Може, влаштуємо пікнік наступної неділі, лише ми, вчотирьох?

Коли вона мовила «вчотирьох», я зрозумів, що нарешті зустріну її подружку, — а це буде чергова таємниця у довжелезному списку «обітів кумпанів» між мною і татом.

Увечері в суботу, повернувшись додому, тато приніс кілька пакетів із супермаркету, а в неділю весь ранок провів за підготовкою пікніка — та коли він почав складати все до кошика, небо пролилося дощем. І йшлося не про кілька крапель, не про нетривалу зливу, що залишає по собі осяйне блакитне небо, — ні, йшлося про справжній потоп. Дощ лив суцільним потоком з величезних густих хмар кольору сталі, що аж ніяк не квапилися ушиватись. Я був засмучений, адже було зрозуміло: сьогодні ніхто не розстилатиме обрус на галявині у Центральному парку, хоч як мені кортіло свята.

— Господь вирішив інакше... — сказав тато бабусі Еррі по телефону. Вона відповіла щось, чого я не чув, і тато відказав: — Геніально! За годину будемо під вашими дверима.

І, обернувшись до мене, він мовив:

— Пікнік влаштуємо на Бовері-стріт.

Поки дісталися туди, ми промокли до нитки. Бабуся Ерра та її подружка кинулися до нас із рушниками і терли нам голови мало не до запаморочення. Буря стала чи не найдраматичнішою подією того дня — свого роду драконом, який ревів і наскакував на наш пікнік, та нам вдалось уникнути його гострих кігтів. Жінки розстелили обрус посередині лофту й розставили паперові тарілки та пластикові куверти. Подружка Ерри була приземкуватою пані з темними очима й волоссям, приїхала вона з Мексики і звалась Мерседес — достоту як дороге авто. Вона потиснула мені руку і мовила:

— Рендалле, щаслива знайомству!

Здавалось, вона так і думає.

Бабуся Ерра виявилася сильнішою, ніж здавалося на перший погляд, — вона взяла мене на руки, підняла і обцілувала все обличчя, між поцілунками усміхнено розглядаючи мене. У неї були сині, мов сапфіри, очі зі зморшками довкола, які можна було бачити зблизька, а волосся було майже повністю сиве — лишалося тільки кілька білявих кучерів.

— Милий мій чоловічку! — сказала вона. — Давно не бачились, еге ж?

— Так, — погодився я.

Залишаючись у верхньому одязі, ми сіли довкола обруса, і мушу сказати, що, як на дам далеко за сорок, Ерра й Мерседес були значно гнучкішими за мого тата, якому до сорока ще було не близько; вже за кілька хвилин у нього щось заболіло і він пішов узяти подушку. Їжа була дуже смачна, атмосфера теж була незвична — через небо надворі, сіре, мов старовинний замок, і через дощ, який бив об вікна, мов дракон хвостом; ми ніби грали на сцені театру. Мерседес запалила дві свічки — атмосфера стала ще більш театральною, а коли ми завершили нашу вечерю, бабуся Ерра схилилася над свічками, щоб запалити сигару.

— Отже, — з хитрою посмішкою сказала вона, — моя донька розкошує десь у південній півкулі?

— Що, у південній півкулі?! — здивувався тато, а я почервонів і швидко зиркнув на нього, щоб він підтримав мою простодушну вигадку. — О, Рендалл трохи наплутав! Вона справді вирушила на південь. Він це хотів сказати. Але на південь Німеччини. Вона там проводить свої дослідження.

— Дослідження-шмашлідження, — пробурмотіла Ерра, зітхнувши. — Не впевнена, що вона там щось знайде...

Мерседес пирснула сміхом, але прикрила вуста рукою, бо я був з ними і не пасувало сміятися з моєї мами переді мною.

— Німеччина! — мовила Ерра. — Еге... Якби я знала, що вона так буде цим перейматися... Дивний фах, Ароне, ти так не вважаєш? Пхати свого носа в чуже життя...

— Ну, я не знаю, — відповів тато. — Мій фах іще гірший: я цуплю чужі долі для своїх персонажів. Наука до ситого черева не спішить...

— Тату, там же не так! — гукнув я, хоч і знав, що він сказав це навмисне.

— Ні, це різні речі, — заперечила бабуся Ерра. — Ти митець.

Примружившись від спіралі диму, що йшла від її сигари, вона підійшла до піаніно в кутку лофта.

— Рендалле, ходи сюди, — сказала Ерра (і я із задоволенням послухався її). — Пограємо разом?

— Але я не вмію грати, — відказав я.

Бабуся підняла мене, поставила на табурет і пригладила скуйовджене рушником волосся.

— Дозволь кажанові на плечі підказувати тобі... Ти повинен грати оці ноти, між басами... Тільки чорні клавіші, добре?.. і ніжно, дуже ніжно... Головне — слухай, що граєш, слухай, поки тобі не сподобається.

Тато й Мерседес в іншому кутку кімнати замовкли, і можна було б почути, якби пролетіла муха, — так кажуть. Я обережно й поволі шістьма пальцями тиснув на чорні клавіші. Бабуся Ерра стояла поруч, слухала й кивала головою. За мить вона загасила сигару, і я почув щось на кшталт булькотіння, яке виходило з її грудей; я грав далі, а вона відгукувалась на кожну з моїх нот своєю — то в лад, то ні, — ми ніби потроху просувалися лісом, ховаючись за деревами. Мої пальці поступово швидшали, її голос також, і все ж ми не відступали від правила «обережно», тому виходило щось типу чечітки в снігу.

Невдовзі я збагнув, що уривок доходить кінця, ми зупинились одночасно, і тато й Мерседес привітали нас гучними оплесками — але ніжно, вкрай ніжно, ледве чутно, через віщо ми всі розсміялися. Бабуся Ерра крутнула мене на табуреті і знову взяла на руки.

— Бачиш? — сказала вона. — Ти грав!

І вона перетнула кімнату, легко тримаючи мене на плечі.

— Ерро, здається, я впізнав кілька слів, — сказав тато. — Принаймні кілька складів... Ти часом не олюднюєш свій спів?

— Пхе, та я завжди була людиною! — широко усміхнувшись, відказала бабуся. — Утім, нині я справді іноді вставляю слова у спів — і це завдяки Мерседес. Бо вона — чаклунка. Знає магію слів.

— Правда? — звернувся я до Мерседес, поки бабуся Ерра саджала мене у фотель.

— Ну що ви! — відказала Мерседес. — Магія не в мені. І не в людях. Магія — в тому, що відбувається між людьми. І навчитися користуватися цим — радше питання самодисципліни.

— Це одна з найбільших моїх проблем, — похитав головою тато.

— Цить! — приклала палець до вуст Мерседес.

Запала тиша. І тоді тихим гортанним голосом вона додала:

— Часом достатньо заплющити очі й уважно вслухатися. Так виникають чари. Рендалле, ти готовий?

— Готовий.

— Добре. Тоді слухай. У твоїй голові є біла хмаринка, подібна до ватної кульки... Бачиш?

— Так.

— Чудово... А з хмаринки стирчить нитка, бачиш? Якщо обережно потягнеш за нитку, то з’явиться багато різнокольорових бантів, як на хвості летючого змія... Банти прив’язані одне до одного... Ці банти — слова... Тягни ще... обережно... дивися, що з’являється з іншого боку хмаринки!

Я розплющив очі, але Мерседес з усмішкою сказала:

— Ні, коли я кажу «дивись», це означає дивитися всередині себе, а для цього очі мають бути заплющені. Що ж, добре. Тепер буде магія. Образи будуть перепливати з мого мозку до твого. Ти бачитимеш усе, що я казатиму.

І вона продовжувала говорити, дуже тихо, роблячи великі паузи між словами:

— Ось... мертвий крук... Ось... фея з барвистими крильцями... Ось... тарілка з вівсянкою... Бачиш, Рендалле?

І я кивнув, бо дійсно бачив. Тиша була безконечною і глибокою, я з головою пірнув у неї, я бачив і нерухомого крука з одним оком, напіврозплющеним і ніби скляним, я бачив діадему, що мерехтіла на золотавих кучерях феї, я бачив пару, що піднімалася від тарілки з вівсянкою — таку тато іноді готував мені зимовими ранками, додаючи коричневий цукор, вершки, а іноді й родзинки, смачно виходило!

Коли я розплющив очі, всі троє дорослих дивились на мене і всміхались.

— Насправді, — нарешті мовила Мерседес, — таке відбувається весь час. Просто магію слід помічати.

— Ви поетеса? — запитав тато, і Мерседес розсміялася найпрекраснішим сміхом, який я коли-небудь чув, подібним до водограю з тисяч блискучих крапель чистої води.

— Ні, — відповіла вона, — лікарка. Практикую психотерапію образами.

Хоч я нічого й не зрозумів зі сказаного, проте мені здавалося, що бути пацієнтом Мерседес — приємно.

— Дивовижна демонстрація, — мовив тато, запалюючи цигарку (мама ні за що б такого не дозволила). — Але театр — зовсім інша матерія. Не можна написати п’єсу про мертвого крука, прекрасну фею або вівсянку. Треба придумати, як їх поєднати.

— Треба сказати, — втрутилася бабуся Ерра, — що чари Мерседес діють, тільки якщо говориш з нею однією мовою. Якби замість «мертвий крук» вона сказала іспанською «сuervo morto», Рендалл нічого б не побачив. Ось чому я віддаю перевагу чистому голосу: він зрозумілий усім. Мій спів абсолютно прозорий — правда, Рендалле?

— Не знаю, — щиро зізнався я. — Але він абсолютно прекрасний!

Вони розсміялися, бо я сказав «абсолютно», а це було не дитяче слово, хоча дорослі постійно користуються ним у нашій присутності.

— Дякую, серденько, — тихо сказала бабуся Ерра.

Після цього вони завели дорослу розмову про Президента Рейгана (тато презирливо називав його «актором із низькопробних фільмів»), який щойно відрядив військо до Бейрута. А я ліг на велику подушку на підлозі і став куняти, уявляючи себе Сонею, достоту як мама, — дорослі от-от мали полити мене чаєм, як у книжці... Зрештою я заснув, але майже одразу прокинувся від гучного сміху — на жаль, жарту я не почув, але бабуся Ерра голосно заявила, що її співу майже завжди акомпанує лютня. Тато й Мерседес здивовано перезирнулись: мовляв, що вона верзе?!

— Даруй, — сказав тато, — але я ніколи не бачив у твоєму ансамблі лютніста.

— Може, його й не видно, — усміхнулась Ерра, — але він є, і він єдиний, хто справді присутній...

Не знаю, сон то був чи яв і чи справді вона говорила про лютню, — на межі між уявним і явним слова часто спотворюються.

Під вечір ми розважалися йогою. Тато постійно падав, Мерседес вдалося підняти ноги вгору, але не виструнчити їх в одну лінію з тілом, у мене з кожним разом виходило краще, однак усіх обійшла бабуся Ерра. А я все думав: чи завжди її життя було таким радісним, чи вона зробила виняток з нагоди нашого чудового пікніка?

Того вечора, вже у ліжку, я намагався відтворити словесну магію Мерседес. Заплющивши очі, я шепотів: «Собака... кіт... тарілка...» — і так далі, але не спрацьовувало, слова мав промовляти хтось інший, тоді це будуть несподівані слова. Заскочити зненацька себе самого непросто. Лоскотати себе самого також непросто — це якось зауважив тато:

— Коли я лоскочу себе, то не сміюсь, але мені смішно, коли уявляю людей, які лоскочуть себе і не можуть розсміятися.

Мама знову нам потелефонувала. Спершу тато здавався радісним, та чим більше вони говорили, тим більше він похмурнів.

— Що?! — нарешті мовив тато.

Він слухав і кивав головою, хоч мама і не могла цього бачити.

— Українка?! Ти кажеш, вона українка?.. Авжеж, твоя правда. Вони весь час влаштовували погроми — так, ніби цим розважалися... Цікаві люди, несподівана розв’язка... Слухай, Седі, все це, звичайно, дуже захопливо, але я не з твоїми предками одружувався! Я тебе взяв за дружину, ТЕБЕ! І час від часу я хотів би бачити тебе поруч.

Минуло кілька хвилин, поки на іншому кінці дроту мама хмарою вивергала лайку, зрештою тато її урвав:

— ЧИКАГО?! А що там, у Чикаго?.. Та ти геть здуріла! Ти змінила фах? Ти що, приватний детектив?.. Ні, мене турбує не тривалість твоєї відсутності, а те, що ти забила собі голову цією...

Він не договорив, попрощався і поклав слухавку.

— Дорогою додому твоя мама мусить заїхати до Чикаго, — пояснив він мені. — Вона повертається наступної середи.

А тим часом, поки мама не повернулася, до нас без попередження зайшов татів приятель, Джейкоб, який теж був драматургом. Я любив його за довгу чорну бороду і гучний громовий голос, у якому ховався сміх. Одну з його п’єс щойно поставили у літньому театрі в штаті Вермонт, і він умовляв тата поїхати з ним.

— Та я б залюбки, — відказав тато, — але ж у мене зараз дитя на руках!

— Ну то й що? — зауважив Джейкоб. — Візьмемо дитя з собою! Веселіше буде!

Тож ми, нічого не сказавши мамі, зранку в суботу виїхали з Нью-Йорка у старенькому пошарпаному фургоні Джейкоба (якби мама побачила цей брудний і роздримбаний мікроавтобус, у неї стався б напад епілепсії) й вирушили до Братлборо — шлях неблизький. Аби згаяти час, тато і Джейкоб наввипередки співали пісні з мюзиклів, популярних у їхні молоді роки, та оскільки половину слів вони забули, то винайшли нову гру. Хтось починав пісню, а другий підхоплював рядком з іншої пісні — і так далі; було тільки одне правило — наступний рядок мусив мати відповідний ритм та (більш-менш) сенс.

If I were a rich man, Ya ha deedledeedle, bubba bubbadeedledeedledum. All day long I’d follow the Yellow Brick Road. Follow the Yellow Brick Road Wa-doo — Zim bam boodle-ooHoodle ah da wasaScatty wah. Yeah! It ain’t necessarily so. To go into Hebben, Don’t snap for a sebben Beneath the Broadway lights! Oh, moon of Alabama If I were a biddy biddy rich Yidle-diddle-didle-didle man New York, New York, a helluva town, The Bronx is up, but the Battery’s down, The people ride in a hole in the groun’ Li’l David was small, but oh my! L’il David was small, but oh my! You’ll find he is a whiz of a Whiz! If ever a Whiz! there was. If ever oh ever a Whiz! there was, the Wizard of Oz is one becoz Moses supposes his toeses are Roses, But Moses supposes erroneously. Hooptie doodie doodieLi’l Moses was found in a stream He floated on water Tillol Pharaoh’s daughter said show me the way to the next whisky bar Oh, don’t ask why, oh, don’t ask why...[13]

Вони виводили, мов навіжені, вікна на дверцятах були опущені, і мушу сказати: давно я не бачив тата таким щасливим.

Коли ми нарешті приїхали до театру, тато посадив мене собі на коліна, і майже всю виставу я проспав — зрештою, я й так нічого не розумів. Потім була вечеря на честь Джейкоба, а я подумав: хтозна, може, тато заздрить своєму другові? Хай там як, а тато й знаку не показував, жартував з усіма і питав, хто приготував такі смачні страви. Та потім нам сказали, що у мотелі вільних номерів немає — Джейкоб зірвав нас із місця, не підготувавшись, — і всі номери розібрані туристами. На це Джейкоб заявив, що немає нічого страшного, варто дістати спальники — і можна хропти ­прос­то під зірками! Тому, хоч була друга ночі, ми стрибнули до його фургона і гнали, поки не знайшли безпечну місцину; тоді тато вийшов, відсунув огорожу, і ми, розклавши спальники просто поля, дивилися на зірки. Це було справжнє диво, а ще — не було комарів! Перш ніж заснути, я чув, як тато і Джейкоб згадували епоху хіпі, свою молодість, коли всі носили довге волосся, любили показувати голі груди і хотіли повернутися до природи — дивовижні були часи!

Вранці я прокинувся першим, було дуже рано. Навколо все дихало спокоєм. Я побачив, що спали ми посеред луки, і було так рано, що краплі роси блищали на високих травах серед холодного повітря і прозорого світанкового світла. Чулося мекання корів на сусідній фермі. Я встав і босоніж пішов вологими травами, а коли опинився край луки, то пірнув у хащі. Промені сонця тільки починали пробиватись у гущавину. Я сів на старий сухий стовбур і подумав: як добре, що мама не поїхала з нами, вона б весь час невдоволено бурмотіла — бо я ризикував підхопити нежить і не чистив зуби. Я легенько погладив кажана на своєму плечі, а він прошепотів, що тепер я можу поринути в чари, тож я вирішив спробувати. Спершу подумав про слово «роса»... потім про слово «світанок»... а ще — про слово «літо»... і все це побачив!

Минуло кілька хвилин — аж раптом, оглушливо скиглячи гальмами, біля фургона Джейкоба зупинилась автівка, з якої вийшов дядько з рушницею. Він широким кроком рушив до тата і Джейкоба, які ще спали, — мене він не помітив через густі кущі, але я його бачив добре, і вигляд у дядька був розлючений.

— Що вам тут треба?! — гукнув він щодуху.

Тато і Джейкоб підняли голови. Вони терли очі і повільно поправляли одяг.

— Та вставайте ж, трясця! — знову гукнув дядько і помахав дулом рушниці, аби показати, що він не жартує. Здавалося, що інакше він розмовляти не вміє — тільки кричить.

— Ви що, не бачили вказівник, отам? ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ. Читати не вмієте, га?!

— Чого ж, уміємо, — мовив тато. — І бачили вказівник...

— Авжеж, бачили, — додав Джейкоб. — Ми трохи штовхнули його, то важко було не побачити. Але ми його не крали.

— ЩО?!

— Ми не крали ваш вказівник, — пояснив тато. — На ньому ж чітко зазначено: приватна власність, отже, він комусь належить, і ми його не чіпали.

— Хоча він став би в пригоді, щоб розвести ватру, — спокійно заявив Джейкоб, узуваючи сандалі. — Уночі нам дошкуляв мороз.

— Та ви глузуєте з мене! — знову заревів фермер. — Іще один жарт — і я кличу поліцію!

— Ароне, де твій син? — запитав Джейкоб.

— Що?! То ви й шмаркача сюди приперли?! От дідько!

— Тату, я тут! — крикнув я, вийшовши з чагарів. Мимоволі через рушницю мій голос трішки дрижав.

— Чуєте, негайно забирайтеся звідси!

— Тихо, тихо, — сказав Джейкоб, згортаючи спальники. — Ми вже йдемо.

— Я чекаю! — гукнув дядько. — Рахую до десяти!

І поки Джейкоб здавав задом, щоб виїхати з луки, тато помахав дядькові рукою — просто щоб показати, що ми не образилися. Обличчя фермера налилося кров’ю від люті, він підняв рушницю, і я затремтів, майже відчувши брязкіт лобового скла.

Через кілька секунд тато обернувся до мене і турботливо запитав:

— Рене, у тебе все добре?

— Так... Не варто було махати йому.

— Твоя правда. По-дурному вийшло.

Без слів було зрозуміло, що вся ця поїздка також мала потрапити до шухляди з «обітами кумпанів».

Наступної середи ми поїхали по маму в аеропорт, який називався JFK на честь Джона Фітцджеральда Кеннеді, американського Президента, якого вбили, коли мамі було сім років, — вона це бачила по телевізору. Вона досі згадувала, як Джекі Кеннеді, дружина Президента, вбрана у рожевий костюм, повзала по новенькому броньованому «Лінкольну» і збирала шматки мозку свого чоловіка; мама часто казала, що нерозумно спершу купувати броньоване авто, а потім їздити серед натовпу з опущеним верхом (добре, що вермонтський фермер не стрельнув у нас, бо фургон Джейкоба не мав броні!).

Чекали ми довгенько, позирали на пасажирів рейсу з Чикаго, які виходили з широких дверей. Дивно одне за одним роздивлятись обличчя людей і відсіювати їх — так, ніби вони ніхто, бо вони не твоя мати, тоді як для інших, хто на них чекає, вони — центр всесвіту, це твоя мати для них — ніхто. Нарешті — вуаля! — «Ось вона!» — скрикнув тато.

Дійсно, мама йшла просто на нас і тягнула валізу, однак, коли вона нас побачила, її обличчя не засяяло, як у бабусі Ерри; вона лише зауважила нашу присутність, мовляв: «О, ви тут. Що ж, поїхали додому». І все ж присіла біля валізи, щоб я міг кинутися в її обійми, та варто було нашим грудям зіткнутись, як вона мовила «Чорт!», і було не дуже приємно чути це слово саме тоді, коли обіймаєш маму вперше після тривалої розлуки; справа була в тому, що, коли вона присіла, від її штанів відлетів один ґудзик, і тепер мама думала, що погладшала, хоча це було не так — у всіх, коли вони присідають, з’являються горбики на животі. Мама підібрала ґудзик і заходилася навколо блискавки, хоча тато вмирав від бажання її обійняти; однак йому довелося задовольнитись валізою — і ми всі разом почимчикували на стоянку.

Я тримав маму за руку, її рука була зі мною в Нью-Йорку, але думки досі ширяли над планетою; вона навіть не поцікавилась, як наші справи, просто посипала словами, наче горохом. Мамин голос не провіщав нічого доброго, тож я залишив слова на рівні вуст дорослих людей, а сам, ближче до землі, взявся роздивлятися тисячі ніг, що бігли у різних напрямках. Я міркував, що сталось би, коли б на аеропорт упала бомба: всі ці люди раптово б загинули або розлетілись на шмаття, агонізуючи в калюжах крові. Кажан порадив зробити гучнішими у моїй голові гудіння бомбардувальників, дзенькіт побитого скла, лемент жертв, нестерпний свист бомб, як це показують у фільмах, — а потім вибухи, багато вибухів...

У машині мамин голос трагічно дзвенів, вона невпинно переповідала те, про що дізналась у Чикаго від міс Мулик — старенької, яка після війни працювала у Німеччині в аґенції, яка займалася переміщеними особами, і зустрічала тоді Ерру. Тато лише кивав головою і час від часу щось бурмотів — він не міг вставити жодного слова. А я згадав про Мерседес та її вміння влучно промовляти одне слово, згадав про три її приклади і спробував уявити крильця феї, однак мамині слова заповнили автівку і все зіпсували. Деякі з них повторювались: джерела життя... неймовірно... нацисти... знищені архіви... джерела життя... неймовірно... кров... моя власна мати... джерела життя...

— Мамочко, а що таке джерело життя?

На передньому сидінні запала тиша.

— Мамочко?

— Седі, — мовив, зітхнувши, тато, — може, поговоримо про це пізніше?

— Аякже, звичайно! — коротко кинула мама.

Вона розвернулась і простягнула мені руку, щоб я міг триматися за неї, я так і зробив, але від її стривоженості у мене заболів живіт — так, ніби мало статися щось жахливе. Мама не питала: «Гей, як ви тут? Що робили весь цей час?», — вона лише дивилася на машини, що густим потоком тягнулися по мосту на Мангеттен. Невдовзі вона знову стала розповідати те, що дізналася від Ґрети, а особ­ливо — від міс Мулик. Виявилося, що німецькі батьки Ерри не загинули під час бомбардування, як Ерра сама казала не раз, та й узагалі не були їй батьками, бо спершу Ерра була українкою, але німці викрали її, а потім аґенція знайшла її завдяки родимій плямі, і тоді її вдочерили в Канаді, а батьки, що загинули, насправді були українцями.

— Чекай, — зауважив тато, — щось я не можу втямити. Якщо її справжні батьки померли, як аґенція взагалі дізналася про її існування? Як її знайшли? Хто розповів їм про родиму пляму?

— Мені ще далеко не все відомо, — зізналася мама. — Я тільки почала пошуки. До Німеччини я поїхала по відповіді, а повернулася з купою нових запитань!

Для мене це було надто складно, я не розумів, як одна дівчинка могла мати аж стільки батьків, а тоді я заснув у машині і навіть не пам’ятаю, хто відніс мене до ліжка.

Дорослі мають одну погану звичку: всі рішення вони ухвалюють самостійно, дітей не питають.

Наступного дня за сніданком мама раптом сказала:

— А знаєш що, Рендалле?

— Що? — тільки й знайшовся я, бо побоювався її: хтозна, що мало впасти мені на голову, хотів я того чи ні.

Так і сталося. Здалося, навіть стеля наді мною похитнулась.

Оте «що» виявилось переїздом. Ми залишали Нью-Йорк — я власним вухам не вірив! Заради маминої роботи вся родина мусила переїхати — мою думку взагалі не запитали. Я дивився на тата, але, замість заперечити мамі, він підтримав її. Я спробував стерти цю ситуацію за допомогою мерехтливої атомної аури, як у першому епізоді «Людини-павука», але нічого не вийшло — це таки була правда. Ми переселялися до Ізраїлю, в місто під назвою Хайфа. Міс Мулик, з якою мама, на лихо, зустрілася в Чикаго, розповіла їй про професора в Університеті Хайфи, одного з найвідоміших фахівців з «джерел життя». Хоч я й досі не знав, про що йшлося, вони вже перетворилися на нове захоплення мами, адже бабуся Ерра була там зовсім маленькою, на шляху зі своєї української до німецької родини. Можливо, це було щось на кшталт фонтану вічної молодості — принаймні це пояснило б, чому Ерра така молода. А мама хотіла працювати з архівами в Хайфі. Все сталося так швидко, хоч я і не бачив жодного зв’язку між Еррою й архівом, я навіть не знав, що таке ті «архіви»! Для мене у Хайфі знайшлася школа під назвою «Hebrew Reali», і решту літа я мусив провести, вивчаючи іврит, бо якщо ти не розмовляєш івритом, тебе до цієї школи не візьмуть.

— А як же мої друзі?!

Мені хотілося плакати, але батькам було явно плювати. Звісно, не можна казати «плювати», але тієї миті мені було на це плювати.

— Це тільки на рік, — казали вони, але для мене це була вічність. Через рік мені буде СІМ РОКІВ. Коли ми повернемося до Нью-Йорка, друзів у мене не буде, натомість буде СІМ РОКІВ.

Я не відчував ані найменшого бажання залишати Нью-Йорк і знав, що тато також цього не хоче, хоч і жартує щосили, приказуючи, що ми поїдемо від Рейгана до Беґіна[14]. За словами тата, вибору в нас немає, тож варто сприймати цю подорож як пригоду. Він також твердив, що йому неважко буде перевезти свій страх перед чистим аркушем на інший бік Атлантики — головне, щоб мама оплатила багаж, бо страх важить цілу тонну!

Я злився на маму страшенно. Я міг її вбити!

І я знову, навмисне, став малювати людей без тулубів.

Я малював жінок, яким відрубали груди.

Я малював величезні кинджали, якими прохромлювали спини жінок, — але стежив, щоб жінки не були схожі на маму, на випадок, якби вона побачила ці малюнки.

Мама знайшла для мене викладача івриту, і я чекав, як мені псуватимуть літо заняттями.

— Рендалле, не хвилюйся, — сказала мама, коли побачила, як я сиджу на порозі в очікуванні наставника, сердито склавши руки на грудях. Мама погладила мене по голові, щоб показати, як вона піклується про мої почуття, та я нічого не відповів, я вирішив дутися й далі, а ще більше мені кортіло, щоб вона почувалася винною.

Мама поїхала в університет по чергову порцію Зла, і коли вчитель подзвонив у двері, відчинив йому тато. Звали вчителя Деніелом, був він худий і стрункий, мав світло-коричневу борідку, лагідний голос і неймовірно виразні руки, які пурхали, мов птахи.

Ми сіли за стіл у їдальні, і вчитель, усміхнувшись, простягнув мені праву руку. «Шалом», — сказав він. Мама розповідала, що «шалом» на івриті означає «мир», але я зрозумів, що йдеться про привітання, тож у свою чергу теж мовив «Шалом» і потиснув його довгу білу руку з м’якою шкірою. Деніел розкрив свій портфель, а я подумав: «Божечки, точно як у школі!», — але помилився: у портфелі було повно ігор і картинок. Ми почали з шашок, і оскільки грав я чудово, то побив учителя за п’ять хвилин, а він тим часом навчив мене кількох слів: «ахар-ках» — потім, «ані» — я, «бдіха» — жарт, «кен» — так, «ло» — ні, «езра» — допомога і «тода» — дякую. У кінці гри Деніел був настільки вражений моїм талантом, що я розреготався, а він навчив мене слова «сміх» — «цхок».

Потім ми розглядали картинки, і замість усяких дурнуватих квітів і кошенят Деніел приніс фотографії з автівками та велосипедами, джинсами й чоботами, солдатами й кулями — всім, що могло знадобитись мені в повсякденні. Його руки невпинно рухалися, я не міг відвести від них погляду — такими виразними вони були. Я запитав його, як сказати «кажан», і він сказав — тепер я знав таємну назву своєї родимої плями на івриті: «аталеф».

Коли у кожного предмета з’являється дві назви, світ стає інакшим, і думати про це як мінімум дивно.

За кілька днів я вже з нетерпінням чекав на уроки; коли я запам’ятовував, Деніел осипав мене похвалами, усміхався мені й відразу переходив до наступної теми. На початку серпня я вже міг складати цілі речення, на кшталт: «Кепська сьогодні погода» («Мезеґ гавір ґаруа гайом»), або «Я голодний» («Ані раев»), або ж «Скільки часу?» («Ма гашаа?»). Мені подобалося відчувати цю мову в горлі, особливо звуки «аїн» і «гет», подібні на іржавий скрегіт.

Деніел імпонував мені все більше, тож я почав питати у нього складні слова, скажімо, «смерть» («мавет») і «самотність» («бдідут»); він розумів, що це непрості теми, й обережно розпитував мене. Оскільки англійською я корис­туватися не мав права, то, коли не знав слова на івриті, допомагав собі пантомімою, а Деніел кивав головою і підказував слова, яких мені бракувало. Так я розповів йому про похорон дідуся, про хованки, коли кузени забули про мене, про бабусю Ерру та її сигари, про йогу і навіть про її другого чоловіка Янека, який виніс собі мозок. Учитель ввічливо виправляв мої помилки, весь час кивав головою — мовляв: «Авжеж, саме так», — і повторював мої фрази, виправляючи мене, щоб я міг їх іще раз сказати без помилок. Уроки івриту стали улюбленою частиною мого дня, і мені так кортіло, щоб літо не закінчувалось ніколи, адже я не хотів втрачати Деніела.

Якось я запитав, як на івриті сказати «джерело життя», бо весь час чув цей вислів. Усмішка повільно сповзла з його обличчя, а ніжні руки безсило впали на стіл, мов пташине пір’я.

— Перепрошую? Ані ло мевін, — сказав він, що означало «Не розумію».

Я повторив своє запитання і додав англійською:

— Мама думає, що бабуся Ерра була у «джерелі життя» в Німеччині, але я не знаю, що це таке.

Деніел так довго сидів мовчки, що я злякався. Він дивився не на мене, а на свої руки на столі — нерухомі, мов мертві пташки. Потім зібрав усі свої папери, обережно порівняв їх на столі і вклав до портфеля. Пройшовши коридором, він постукав у двері кабінету мого тата. Коли той відчинив йому двері, Деніел тихо сказав: «Я прийшов учити єврейського хлопчика, а не вилупка з СС». Розвернувшись, він покинув нашу квартиру. Хода його була м’якою і тихою, як завжди, але було зрозуміло, що більше ми його не побачимо, бо, виходячи, він не сказав «Легітраот» («До побачення»).

Я був у відчаї, адже втратив друга, до того ж я не розумів, через віщо, — але це напевно була моя помилка, і я невтішно ридав. Тато взяв мене на руки, і я обвив його ногами, а він дозволив мені досхочу плакати на його плечі, не ставлячи запитань.

Ми вийшли пройтися вулицею і вирішили нічого не казати мамі про відставку Деніела — адже вже наступної неділі ми вирушали до Ізраїлю і все одно припинили б заняття. Тим часом ми вдавали, ніби він досі ходить до нас, а я повторював пройдений матеріал, чого було цілком достатньо.

Того вечора, повернувшись додому, мама була у чудовому гуморі, бо попрацювала на славу — а це її завжди тішило. Під час вечері, навіть не звернувши увагу на смачнючу лазанью, яку приготував тато, мама заявила, що до поїздки все готово.

— Кажуть, що Хайфа — прекрасне місто, — розповідала вона. — Я знайшла для нас помешкання на вулиці Хатцві, поруч зі школою Рендалла. Я в університет буду їздити на автобусі, а тато матиме спокій для творчості.

— Авжеж, — втрутився тато, — Ізраїль нині є дуже спокійною країною, особливо враховуючи, що майже все своє військо він відрядив до Лівану.

— До речі, Рендалле! — згадала мама. — У нашому кварталі є зоопарк! Можемо сходити туди разом. Правда, чудово?

Я промовчав, адже у Центральному парку також є зоопарк, і вона жодного разу мене туди не водила. Вже не кажучи про те, що, коли вірити татові, в Ізраїлі не грають у бейсбол, та й на санчатах не покатаєшся, бо взимку там немає снігу.

Того вечора, вклавшись до ліжка, я міцно притиснув до себе Марвіна. Я збирався забрати його з собою до Ізраїлю і, пам’ятаючи, що він належав бабусі Еррі, сподівався, що він захистить мене. Якби ж то Ерра могла поїхати з нами! Та вона знову була в турі, і мені здавалося, що вона взагалі не здогадувалась про справжню причину нашої поїздки до Ізраїлю — мамине бажання перевірити її зв’язок з «джерелами життя».

Мені наснилося, що ми всі разом сидимо в кав’ярні, де вбили жінку. Вона лежала на долівці у калюжі крові, її ноги простягнулися між ніжками столиків та ногами клієнтів, але здавалося, що її ніхто не помічав.

— Татку! — сказав я. — Дивися, татку! Тут мертва жінка!

Однак тато занадто захопився розмовою з мамою, і вони не звертали на мене жодної уваги, і я хвилювався все більше. Саме тієї миті з’явився офіціант у білому однострої — він схилився над загиблою і став вимочувати кров білими шматами; вони миттю просякали кров’ю, й офіціант полоскав їх у тазику.

— Он воно що! — сказав я. — То ви в курсі!

— Аякже, юначе. Ми робимо все, що в наших силах, щоб забезпечити бездоганний сервіс!

Ми летіли в літаку, і це був перший політ у моєму житті, кожен з батьків читав свою книжку, я сидів між ними, ледве живий від переляку, і тримав у руках Марвіна. Нарешті тато помітив мій стан, вийняв свій нотатник, і ми почали грати у шибеницю. В літаку практично не було дітей, окрім кількох немовлят, які весь час скиглили. Тато запитав стюардесу, чи не буде вона така ласкава підсипати їм трохи героїну до пляшечок, щоб зупинити плачі. Стюардеса пирснула сміхом, але мамі слово «плачі» нагадало про Стіну плачу, опис якої вона щойно прочитала у путівнику, — це місце, куди євреї приходять, щоб пригадати всі катастрофи свого народу впродовж століть.

— Досить ридати й стогнати, — сказав на це тато, — досить! Я збираюся написати п’єсу, що матиме назву «Стіна сміху». Це святе місце, де люди можуть втішати себе, розповідаючи жарти й анекдоти, та виливати одне одному душу. Обов’язкова година сміху на день. Після кожного прийому їжі — кумедна історія. Церква, сповнена веселощів і радості.

— А у мене в дитинстві був пес, якого звали Гілером, тобто Смішком, — мовила мама, та якраз принесли обід, і, змушена роздавати серветки і пластикові куверти, стежити, щоб я нічого не перекинув, і рахувати калорії з кожним новим шматочком їжі, мама забула розповісти мені історію про свого собаку.

Після обіду вона сказала мені піти почистити зуби, використавши палець замість зубної щітки.

В аеропорту Тель-Авіва ми просувалися вперед серед спеки і гамору. За нами приїхали дві пані з Університету Хайфи, вони звернулися до мене на івриті.

— Барух хаба, — сказали вони. — Ма шломха?[15]

І я несміливо відповів:

— Тов меод[16].

Їхні обличчя засяяли. Нагостривши вуха, я завдяки Деніелові міг розуміти уривки розмов навколо себе. До того фатального дня він устиг наповнити мою голову сотнями неймовірних слів на івриті.

Хайфа виявилася лискучим білосніжним містом, оточеним синім морем. Спершу здавалося, що море — от воно, тут, але потім воно з’являлось і з іншого боку, бо місто звели на крутому схилі гострого мису, і роздивлятися хвилі можна було зусібіч. Сонце палило немилосердно, але вулиця Хатцві, куди згори привезли нас пані з Університету, була повністю обсаджена деревами — тиха вуличка, де весь час чувся пташиний спів. Я такого не чекав, хоч і не знав, чого мені чекати; сонце зблисками просочувалось крізь віття дерев — достоту наче смак через язик. Тут усе мерехтіло — і мова іврит, і вулиця Хатцві; місцина дійсно була дуже гарна. Пані допомогли підняти наші валізи до затишного і дуже чистого будинку, хоча, звісно, геть не схожого на помешкання на 54-й Східній вулиці. Не було телевізора — і це було погано.

Тато відразу почав з найголовнішого, на його думку, — з покупок; ми пішли разом у супермаркет з напрочуд вузькими проходами. Коли ми дісталися кас, то побачили, що візки стоять у черзі самі, без покупців, які продовжували шукати продукти, щоб не втрачати місце у черзі. Мене це вразило, а тато зауважив, що в цій країні нас іще багато чого здивує.

Майже всі жителі Хайфи були євреями, за винятком небагатьох арабів, хоча, як застеріг мене тато, не можна казати «араби», бо араби можуть виявитися будь-ким — християнами, юдеями чи мусульманами, — однак мама казала, що це не заважає їм бути арабами. Чорношкірих тут не було взагалі.

Менше, ніж за тиждень, я мав складати вступний іспит до «Hebrew Reali» й дуже нервував. Щоранку тато допомагав мені повторювати слова, адже (як він заявив мамі) бика («шор») слід брати за роги. Вимова і словниковий запас у тата були значно гірші, ніж у мене, але він пояснив, що з роками клітини мозку так звикають до рутини, що їм важко запам’ятовувати нові слова. Після цього, випереджаючи денну спеку, ми гуляли нашим кварталом, намагаючись згадувати івритські назви всього, що бачили; записували, скільки кожен вгадав, — і вигравав завжди я. Сидячи на лавці на Панорамній вулиці, ми могли бачити біля своїх ніг усе місто й Середземне море навколо нього.

— Поглянь, — сказав мені тато. — Просто перед нами... Бачиш отам, ліворуч, білу смугу землі? Це Ліван. Там просто зараз лютує війна. Рейґан і Беґін вирядили туди війська. І назвали їх миротворчими — почуття гумору їм не бракує.

Ми ще довго сиділи, дивились на море і кораблі у порту та на зелені пагорби вдалині — все здавалося таким спокійним, що у реальність війни зовсім поруч складно було повірити.

Настав день іспиту. Ми боялися навіть говорити про те, що сталось би, коли б я його провалив, — напевно, мене відправили б до дитячого садка, де я нидів би цілий рік; отже, цей іспит був справді дуже важливим. Мама повела мене до школи, розташованої за два кроки від нас, на вулиці Ха’Ям, хоча стояла школа не на самій вулиці, а у глибокому ярі, куди треба було спускатися дерев’яними сходами. На верхньому майданчику сходів мама міцно здавила мою руку і пішла вперед, рішуче випнувши підборіддя, від чого у мене все стиснулось усередині, тож я вирішив тихенько рахувати східці. Ближче до середини спуску я дійшов до цифри сорок чотири і згадав бабусю Ерру — саме стільки їй було років, а ще згадав, що обіцяв їй ніколи не втрачати зв’язку зі своїм кажаном, тому став гладити родиму пляму, примовляючи «Аталеф, аталеф!» і намагаючись заспокоїтися. Сходи були обсаджені високими евкаліптами, які солодко пахнули і мали дрібне темно-зелене листя. На думку спала Мерседес, і я став дуже повільно, спершу англійською, потім на івриті, промовляти назви дерев, які впізнавав: фінікова пальма («тамар»), апельсин («тапуз»), олива («ец а-заїт»), інжир («теена»), евкаліпт («ейкаліптус»), — і мені одразу полегшало. Внизу, на шкільному подвір’ї стрибали й гасали діти, коти ховалися по кутках, у великих горщиках пишалися високі трояндові кущі, а вдалині закукурікав когут — і мама сказала, що це, напевно, в зоопарку, розташованому поруч, по інший бік яру.

Я вже не боявся. Я знав, що витримаю це випробування, — і не помилився.

Тоді я відчув себе іншою людиною. Сильним і впевненим у собі — ніби весь світ належав мені. Тато повів мене купувати шкільну форму — розкішний однострій, що складався зі штанців і сорочки кольору хакі та синього светра з вовни; светр і сорочку прикрашала емблема школи — темно-синій трикутник на лівий частині грудей з гаслом «Вехатцнеа лехет», що означає «Поводься скромно». Щодня іврит відкривався мені все більше, його музика змінювала все навколо мене. Вчителька та інші діти цікавилися мною, бо я був американцем, Америку ж вважали особливим другом Ізраїлю — про це я раніше і не здогадувався. Всі наввипередки демонстрували мені свою ґречність, пояснювали не­зрозуміле, запрошували до своєї баскетбольної команди й засипа́ли мене запитаннями про США. До мене ще ніколи не ставились так по-королівськи.

Я вже обожнював «Hebrew Reali». Через кілька днів мама сказала, що я можу ходити до школи сам, тільки я мав пообіцяти, що чекатиму на зелене світло, перш ніж переходитиму вулицю Ха’Ям, — звісно, я пообіцяв і почувався дорослим. Весь перший тиждень ми вчили абетку; вдома я годинами виводив дивовижні літери і тихо повторював їхні назви загадковим тоном, точнісінько як Мерседес. (Марвіна я теж учив івриту).

Мама щодня їздила в університет, щоб працювати у видатному архіві з видатним професором, — їй здавалося, що вона ось-ось зробить значне відкриття. Щойно вона помічала, що я не можу її чути, відразу починала полоскати татові вуха розповідями про «джерела життя», та насправді не чути маму було важко.

— Ароне, це були неймовірні місцини! — казала вона. — Безпрецедентний випадок в історії людства! Справжні палаци плодючості! На країну падали бомби, перелякані люди хворіли й голодували... Щодня приголомшені бідахи спостерігали за тим, як повіям вантажівками везли припаси. Для них було все: кава, цукерки, свіжі фрукти й овочі, м’ясо, вівсянка, тістечка, печінка тріски, масло, яйця і шоколад, — а довкола люди конали від голоду. Очікуючи на народження своєї дитини, ці дами жили, мов справжні принцеси: їли смаколики, засмагали і байдики били. Там не було ні шлюбів, ні хрещень — лише церемоніал прийому до лав Великого Райху. У 1940 році в’язні одного з концтаборів вирізьбили десять тисяч дерев’яних свічників для святкувань днів народження у цих центрах. Десять тисяч, ти уявляєш?!

Мама не могла встояти перед чарами розвінчання Зла...

Татові ж, навпаки, не вдавалося пристосуватись до життя у Хайфі. Я бачив, як він гаяв час, викурюючи цигарку за цигаркою і гортаючи газети, — здавалося, він поступово втрачав почуття гумору. Він більше не сипав жартами, відмовлявся грати зі мною в шашки, спина в нього згиналась і округлювалась — він сповнювався зневіри. Тато твердив, що йому не подобається те, що відбувається там, у Лівані, і він не може писати комедії у країні, яка веде війну. А мама відповідала на це, що араби самі все почали, влаштовуючи терористичні напади на півночі Ізраїлю, — і як скажете чинити: чекати, склавши руки? На це тато відказував, що за такою логікою можна далеко зайти: до Гітлера, Версальської угоди, вбивства ерцгерцога Фердинанда, до матері того вбивці — до речі, а чом би й ні? Хіба не вона винна в тому, що просто зараз у Лівані люди вбивають одне одного? Мама ж відповідала, що краще татові не Ліваном перейматися, а подумати про свято Рош-а-Шана, яке наближалося, про те, як будемо святкувати. Тато кидав на це, що йому плювати на Рош-а-Шана, а мама відказувала, що соромно так висловлюватися перед власним сином. Я спробував уявити, як можна плюнути на свято, але не зміг.

Щодня я виходив з дому раніше, щоб уникнути батьківських сварок, які лютішали, бо обертались навколо політики. Щойно тато й мама підвищували тон, я подумки переходив на іврит, який лунав гучніше за їхні слова. Тепер я думав цілими фразами.

Ранкове повітря було дивовижне. Я вийшов заздалегідь — так рано, що сходи були безлюдні, і сторчголов кинувся вниз, перестрибуючи через сходинки, підскоком, — та посередині четвертого сходового майданчика наступив чи то на суху оливку, чи то на камінець, що підступно підкотився під мою ліву ногу, втратив рівновагу і боляче рухнув на бруківку подвір’я. Падіння вийшло невдале. Ейфорія куди й поділася. Мені забило подих, у вухах дзвеніло. Я поволі обернувся, щоб сісти, і побачив, що праве коліно в крові, а вкриті камінцями долоні пломеніють червоним. Тим часом пташки щебетали на деревах, ніби нічого не сталось, а вдалині, із зоопарку, почувся крик віслюка. Голова йшла обертом, коліно боліло, я не міг піднятись і боявся знепритомніти від болю просто перед школою, та ще й на самоті...

Раптом за спиною я відчув чиюсь присутність, і хтось торкнувся мого плеча.

— Рендалле, ти вирішив політати? — почув я запитання англійською. Я обернувся і побачив, мовби у сні, найпрекраснішу дівчинку в світі, яка стояла перед мною на колінах. Було їй, напевно, років дев’ять, вона мала чорне волосся, стягнене ззаду у довгий хвіст, і величезні ніжні очі, а ще золотаво-коричневу шкіру. Шкільний однострій на ній сидів так, ніби був щойно з універмагу «Saks» на П’ятій авеню. Дівчинка була настільки вродлива, що я миттю забув про біль у коліні.

— Тобі відоме моє ім’я? — здивувався я.

— А кому воно не відоме? Ти ж американський супергерой, щойно явлений нам просто з самого Нью-Йорка!

З цими словами дівчинка вийняла з кишені хустинку, намочила її водою з лійки, що стояла поруч із трояндовим кущем, і дбайливо прибрала камінці та кров з мого коліна. Не відводячи очей від її впевнених і водночас дбайливих рухів, я по вуха закохався в неї, хоч вона й була старша за мене.

Я запитав її ім’я.

— Нужа, — сказала вона, взяла мене за руку і допомогла підвестися.

— Мені пощастило, що ти завчасно прийшла до школи.

— Тато дорогою на роботу підвозить мене. Я майже завжди перша — та цього ранку ти побив мій рекорд.

— Звідки у тебе така бездоганна англійська?

— Коли була маленькою, жила у Бостоні, тато вчився там на доктора.

— Моя мама теж буде доктором, — мовив я, бо конче хотів мати щось спільне з нею.

— Правда? Чудово. Тоді вона може подбати про твоє коліно.

— Ні, не такий доктор... Вона — доктор Зла.

— Тобто вона відганяє злих духів?

— Думаю, так... Щось таке...

— Зрозуміло.

Нужа із серйозним виглядом похитала головою, а я подумав, що краще б наша розмова не завершувалась ніколи, але тим часом подвір’я наповнювалось. Задзеленчав дзвінок на урок, і ми розійшлися по класах. Нужа вчилась у четвертому.

Опівдні здалеку, з вікна їдальні, я побачив її, і вона мені усміхнулась — таких усмішок я ще не бачив, — і відчув млість у шлунку. Як зробити так, щоб вона зацікавилась мною? Я зробив би все. Я був ладен померти. Зжерти власне взуття. Одружитися з нею.

Наприкінці того дня я побачив, як вона йде до сходів. Байдуже, якщо друзі будуть кпити з мене, бо я заговорив із дівчиною, старшою за мене, — я перестрів її і сказав перше, що спало на думку:

— Слухай... Можеш допомогти? Коліно дуже болить.

Ввічлива дівчинка взяла мене обережно під лікоть, і я почав стрибати зі сходинки на сходинку — уважно та водночас не кваплячись; я спирався на її руку й усміхався вдячно.

— Приємно, що є хтось, з ким можна поговорити англійською, — сказав я. — Коли іврит не твоя рідна мова, навчитися йому складно.

— Це і не моя рідна мова.

— Справді?

— Авжеж. Моя мова — арабська.

— О, то ми тут обоє чужі! — скрикнув я, зрадівши, що нарешті знайшов щось спільне між нами.

— Ні. Б’юсь об заклад, ти навіть не знаєш, у якій країні опинився. Її справжня назва — Палестина. Я — арабка з Палестини, це моя батьківщина. А чужі тут євреї.

— Але ж я думав... що тут...

— Євреї захопили цей край. Ти — єврей і не знаєш історію власного народу?

— Не такий уже я єврей, — зауважив я, з сумом констатуючи, що ми дісталися вже другого сходового майданчика.

Нужа захихотіла.

— Тобто як — не такий?

— Моя мама — не єврейка за народженням, ми ніколи не справляємо єврейські свята. Я американець — от і все.

— Хай там як, а Америка на боці євреїв.

— Я ні на чиєму боці — хіба що на твоєму, бо без твоєї підтримки я ні за що не подолав би ці сходи.

Я дуже пишався цією реплікою, та, на жаль, ми вже дійшли до верху. Змушений стрибати на одній нозі, я аж упрів, а Нужа з усмішкою роздивлялась мене. Насправді вона була не набагато вища за мене. Ставши навшпиньки, я легко міг би її поцілувати.

— Почекаю твого батька з тобою, якщо ти не заперечуєш. Ти перша арабка в моєму житті — дуже цікаво поговорити з тобою.

— Не варто чекати зі мною. Мій тато забороняє мені спілкуватися з євреями за межами школи.

— Невже? Чому ж він... пробач... чому він відправив тебе вчитися до «Hebrew Reali»?

— Бо це найкраща школа у цьому кварталі. Він хоче, щоб його діти отримали дипломи і билися за повернення своєї землі. Ви, американці, нічого не знаєте.

— А ти мені розкажи! Нужо, чесно, я дуже хочу про все дізнатися. Влаштуй мені урок історії.

— Якщо вже так хочеш, можемо зустрітися завтра під час перерви... Скажімо, під гібіском отам, унизу, бачиш? А тепер швиденько тікай — авто мого тата вже на світлофорі.

Нужа...

Очі Нужі.

Усмішка Нужі.

Рука Нужі на моєму лікті.

«Я закохався», — зізнався я Марвінові.

Віття гібіска низько хилилося під вагою густого листя, утворюючи всередині щось подібне до хижки, пахучого ­схов­ку, де нас ніхто не міг бачити. Ми сиділи поруч, піднявши коліна до підборідь і зануривши погляди у глиб долини.

— Зараз я розповім тобі справжню історію Хайфи, — мовила Нужа, і я зрозумів, що доведеться вислухати довгу промову, яку її примусили вивчити напам’ять. Утім, мене це не хвилювало, адже у Нужі був м’який золотавий голос, схожий на кленовий сироп.

— Дуже, дуже давно, в минулому столітті, у цьому місці жило багато дуже різних людей. Насамперед тут завжди жили палестинці, а серед них родини обох моїх батьків. Оскільки порт тут зручний і море глибоке, сюди спершу приїхало чимало друзів з Лівану, а згодом — євреї з Туреччини та Північної Африки, за ними — кілька звихнутих німців, що влаштували колонію тамплієрів, яка згодом перетворилася на німецький квартал; приїхали і бахаї, що звели свій храм, оточений садом, на вершині гори, щоб усі бачили. Аж раптом нахопився сіонізм. Це коли євреї вирішили повернутися до Палестини, де жили раніше, забувши про невеличку деталь: минуло дві тисячі років, і тут уже мешкали кілька мільйонів палестинців, що мали свої традиції та звичаї. Євреї замислили відібрати цей край. Часом вони заходили до арабських містечок і вбивали всіх, як це сталося в Деїр-Ясин. У квітні 1948 року моєму татові було лише вісім, коли Хайфою кружляли єврейські автівки і звідти лунали крики: «Деїр-Ясин! Деїр-Ясин!» З гучномовців розносилися зойки нещасних жителів Деїр-Ясин, яких мордували. Тоді палестинці запанікували, тисячі залишили Хайфу, і тут оселились євреї. Родина мого тата розділилася: більшість моїх тіток і дядьків втекли до Лівану, а його батьки зупинилися у Наблусі, що в Самарії... Моя бабуся там і досі живе.

— А моя бабуся — відома співачка! — заявив я, щоб зацікавити Нужу і своєю історією.

Але вона дивилась на мене байдужими очима, тож я додав:

— Її звати Еррою. Ти мусиш знати її.

Та Нужа тільки похитала головою. Вона дійсно ніколи не чула про Ерру! Я онімів, адже мені здавалося, що Ерра відома в усьому світі. І як вести розмову далі? Я зайшов у глухий кут.

— Своїм голосом вона творить дива... — став я виплутуватись. — І... гадаю, я теж здатен на диво.

— Справді?

— Це таємниця. Але тобі я можу сказати, якщо погодиш­ся не вважати мене надто євреєм і твоїм другом.

Нужа трохи повагалась, але ствердно кивнула.

Я розстібнув сорочку і показав їй бездоганно круглу пляму на своєму плечі.

Нужа уважно її роздивилася.

— Використовуєш це під час обрядів?

— Ні, не зовсім, — мовив я, погладивши свій «аталеф». — Для мене ця пляма — майже жива істота, кажан, який розмовляє зі мною і дає різні поради.

— Схоже на мандалу, — прошепотіла Нужа.

— На що?

— Це таке коло, яке креслять на землі і в якому виконують різні магічні ритуали. У мене теж є знак — захрі.

І вона простягнула мені праву руку долонею догори, і в центрі долоні, одразу над лінією життя, я побачив маленьку цятку фіалкового кольору.

— Минулого місяця, — вела далі Нужа, знов обхопивши коліна руками, — батьки повезли мене до бабусі, до села поблизу Наблуса. Це за кілька годин їзди від Хайфи, але схоже на інший світ... Коли бабуся побачила захрі на моїй руці, то радісно скрикнула. Я дуже люблю свою бабусю... Певно, ти теж?

— Аякже.

— Вона називає мене «назір», а це означає, що я можу бачити малаків — янголів, які віддають накази і ставлять запитання. Кажуть, що тільки діти можуть впадати в транс і бачити малака. Розумієш, бабуся дуже хоче дізнатися про долю свого брата Саліма. Від нього роками не приходило звісток, вона не знає, ховається він чи євреї його вбили. Тож вона повела мене до шейха, він подивився на мою руку, з серйозним виглядом похитав головою і сказав, що наступного разу ми накреслимо мандалу.

Всі ці нові слова трохи збили мене з пантелику, але важливо було не це, а те, що вона вирішила, що ми схожі.

— А що треба робити, — запитав я, — щоб увійти в контакт із цим... янголом?

— Насамперед сам шейх має підготуватися — багато молитися і співати. А у визначений день він палитиме ладан і крапельку чорнила впустить на мою долоню — отак! — а коли чорнило висохне, крапне олією.

Нужа замовкла і потерла ніс. Мені страшенно сподобалось, як вона тре собі ніс.

— І? — повагавшись, продовжив розмову я.

— Тоді моя бабуся запитає шейха про свого брата, і якщо я добре вдивлятимусь у краплину олії на своїй долоні, то побачу там малака, а він моїм голосом відповість на всі запитання.

— Неймовірно! — відреагував я.

— Так, і все ж це правда, — твердо мовила Нужа. — Оскільки ти носиш на плечі мандалу, то ти, певно, теж обраний.

Залунав дзвоник, позначаючи кінець перерви. Ми поодинці й мовчки вийшли з нашого мерехтливого сховку.

— А правда, що євреї захопили Ізраїль? — ледве чутно запитав я під час вечері, і мамин сміх здався мені надто подібним до гавкоту.

— Хто тобі вклав у голову такі думки? — запитала вона, і я відчув, як червонію.

— Та просто десь чув, уже й не згадаю де.

— Відповідь: ні. Євреї не захопили Ізраїль, а втекли до Ізраїлю.

— До Палестини, — виправив маму тато.

— Палестина — це стара назва, — відказала мама. — Євреїв століттями винищували по всій Європі, тому вони вирішили, що їм потрібна власна країна.

— От тільки, на жаль, — відповів тато, — обрана країна вже була заселена.

— Ароне, не починай! — Мамин голос злетів, мов сирена, аж я злякався. — Шість мільйонів полягло за шість років! Куди їм було йти? Що вони мали робити? Сидіти собі спокійно і думати: «Ходіть сюди, будь ласка, буде весело, вбийте нас усіх»?

Її голос зірвався на крик, а оскільки тато підвівся, щоб прибрати зі столу, останні слова «вбийте нас усіх!» зависли в повітрі. Тато став мити посуд, а мама знітилася через свій крик і наказала мені йти спати, хоча ще була лише сьома вечора.

Мені дуже хотілось, аби Нужа мала рацію, називаючи мене обраним, та я не знав, ні хто мене обрав, ні для чого, тож відчував, що розриваюся більше, ніж зазвичай, — не тільки між мамою і татом та між Нужею і «Hebrew Reali», але тепер і між мамою та Нужею, хоч я любив їх усіх! Це мене вкрай бентежило, і я не розумів, чому люди не можуть просто заспокоїтись і спробувати домовитися між собою.

Я сів на ліжко, взяв Марвіна і сильно струснув ним.

— Марвіне, ти єврей? — запитав я, а він заперечливо хитнув головою. — Німець? — Знову «ні». — Отже, ти араб? — Ні.

Я трусив Марвіном усе сильніше.

— Марвіне, — казав я, штурхаючи його в живіт, — неважко з ранку до ночі лежати на ліжку, втупившись у стелю. Ти повинен пристати на чийсь бік! Ти зобов’язаний у щось вірити! Ти мусиш битися за свою віру — інакше загинеш!

Тієї миті у двері постукав тато, я підскочив, ведмедик випав із рук.

— Чоловіче, ви збираєтеся спати?

— Уже вдягаю піжаму, — мовив я, заради правдоподібності знімаючи сорочку.

Тато зайшов до кімнати і, зітхнувши, сів на край мого ліжка.

— Знаєш, яка головна проблема з людьми? — запитав він.

— Ні, татку.

— У них тирса замість мозку, ось у чому проблема. Куди не глянь — проблема та сама. Хочеш, лясну тебе для сміху?

— Ні, дякую. Я втомився.

— Гаразд, чоловіче. Гарних снів! І не звертай уваги на своїх божевільних батьків. Добре?

— Добре, татку.

— Точно?

— Точно, татку.

Нужа стала значно привітнішою зі мною, відколи я показав їй свою родиму пляму, мені навіть здавалося, що сталось якесь непорозуміння, і все ж я користувався щасливою нагодою бути поруч із нею. Жила вона на схилі, на вулиці Аббаса, недалеко від нас, та оскільки запросити одне одного додому ми не могли — про це навіть мріяти не можна було! — то задовольнялися зустрічами під гібіском щодня під час перерв.

— Ти в усе це віриш? — запитала вона мене якось.

— Певно, що... так. Скажімо, так: я думаю, що вірю.

— А чув про пристріт?

— Пристріт?

— Достатньо поглянути на когось і подумати про погане — і з ним трапиться лихо. Це називається «дараба біль-аїн», ударити оком. Вмієш таке?

Я мовчав, бо не знав, чи варто казати їй, що у нас людей посилають під три чорти не оком, а пальцем? Вирішив не казати.

— Не думаю.

— Рендалле, я переконана, що у тебе такі самі здібності, як і в мене, завдяки мандалі. Слова навіть трохи схожі: Рендалл, мандала! Маєш спробувати. Починай із простого, і ти будеш вражений, коли побачиш цю силу.

— А що, як хтось у відповідь зурочить мене?

— Цьому легко покласти край! Лише промов: «Ма сага Аллаг ва каан». Тобто «Що б не робилося — з Божої волі». Це відведе стрілу, вона більше тобі не зашкодить. Ма сага Аллаг ва каан. Повтори.

— Ма сага Аллаг ва каан, — повторив я, хоча для мене ця фраза означала інше: «Нужо, у тебе найпрекрасніші очі у світі, і я без тями у тебе закоханий!» — Ма сага Аллаг ва каан.

— Чудово, — зронила вона. — Ти швидко вчишся.

Того вечора мама повернулась додому з переможним виглядом. Її очі вивергали блискавки.

— Я її знайшла! — заявила вона. — Не можу в це повірити: я справді її знайшла! Є запис про дівчинку «віком близько року», яка провела два з половиною місяці у центрі в Штайнгьоринґу впродовж зими 1939–1940 років. Ароне, на внутрішній частині лівої руки вона мала родиму пляму!

Тато навіть голови від газети не підняв.

— Останні підрозділи французьких та італійських військ, — похмуро кинув він, — залишили Бейрут за прикладом американців.

— Її рідне місто — Ужгород у Карпатах, це найзахідніша частина України, яку Німеччина у ті роки вже захопила. Гіммлер особисто поміряв її родиму пляму — тоді вона була вісімнадцять міліметрів у діаметрі — і відзначив цей факт у її досьє. Чому, цікаво, чому він вирішив залишити їй життя, незважаючи на ваду?!

— Хабіб зрадив, Вейнберґер зрадив. Після від’їзду Арафата вони обіцяли залишитися там заради захисту біженців[17].

— Певно, через її біляве волосся і блакитні очі. Вона була така гожа, така арійська! Ароне, ти мене чуєш?

— Рейґан і Беґін поставили Жемаєля на місце.

— І він передав її одному зі своїх приятелів, великому чину з СС, чия донька просила сестричку. А дружина чиновника вже не могла мати дітей.

— Танки Цахалу оточили західний Бейрут.

— Ароне, хіба це не диво! З Карпат до Німеччини, а після війни — гоп, до Канади! Це ж диво, Ароне!

— Вони назвали цю операцію «Мир у Галілеї».

— Деталі крутиголовки нарешті склалися...

— Трясця, справи кепські...

— Рендалле, йди у свою кімнату.

Я був тільки радий піти у свою кімнату і взятися до вправ, які стосувалися різних частин тіла. «Рош» — голова, «бетен» — живіт, «ґав» — спина, «реґель» — нога, «берех» — коліно, «каф яд» — рука, «ецба» — палець, «пе» — рот, Нужа — диво, я — жмут нервів, мій тато — злий, мама — шалена, скоро Рош-а-Шана, і справи, трясця, кепські...

Наступного дня Жемаєля вбили, достоту як Кеннеді, за винятком того, що першого обрали лише три дні тому, тож президентський мандат вийшов, прямо скажемо, короткий. У школі під час перерв учителі говорили тільки про це, однак їхній іврит був надто швидким для мене, тому я не розумів, що відбувалося. Нужа пояснила, що вони приголомшені, адже Жемаєль був пішаком у руках Ізраїлю і Сполучених Штатів. Слово «пішак» я знав, бо грав у шахи, але не розумів, до чого тут політика. Проходячи коридором повз групу дорослих хлопчиків у кіпах, я почув, як один із них щось голосно кинув нам услід, — і Нужа зблідла.

— Що він сказав? — запитав я її.

— Він сказав: «Кляті араби! Їх треба звести зі світу!»

Я відчував усе більшу тривогу. Навіть Марвін не допомагав, мій «аталеф» уперто мовчав, а бабуся Ерра була надто далеко — мов на іншій планеті.

Я бачив жахливий сон і прокинувся з криком. Мама в нічній сорочці кинулася до моєї кімнати зі словами:

— Рендалле, що таке? Що трапилося?

Та я не міг описати туманний спогад про жах словами, він розлетівся на дрібні клапті, які швидко блякли і випаровувались. Я почувався винним, адже витягнув маму з ліжка посеред ночі і навіть не був здатний згадати, що ж мене так налякало, я намагався знайти хоч щось, аби виправдати цей збій, та чим більше я вигадував історію, тим більш кволим ставав мій мозок, і все, що я зумів пробурмотіти, було: «Мамо, пробач. Мамо, пробач. Пробач...»

Наступного дня, коли я встав, тато о сьомій ранку вже слухав радіо і курив цигарки — мама досі була вдома, і це було дуже дивно.

Вона зайшла на кухню, на її голові їжачились бігуді.

— Ароне?

Та він слухав не її — він слухав радіо, — і мама заговорила голосніше.

— Ароне... Хочу, щоб ти знав: я дуже вдячна тобі за те, що приїхав до Хайфи зі мною. Я знаю, тобі тут непросто, всюди чужа тобі мова. Ти ж надихаєшся розмовами, які чуєш на вулицях, у парках і ресторанах Мангеттена. Я розумію, як тобі бракує Нью-Йорка. Повір, Ароне, мені до цього не байдуже. Я цілком свідома того, на яку жертву ти пішов заради мене, і я хочу, щоб ти знав, як я це ціную.

Дивно було слухати, як мама виголошує цю майже офіційну промову з бігуді на голові та без макіяжу; в мене виникла підозра, що вона готувала її перед дзеркалом — як зазвичай перед усіма виступами. Мені залишався ще один тост, і я його швидко проковтнув, бо тато досі слухав лише радіо, а мамине обличчя червоніло, бо вона намагалася не вийти з рівноваги.

— Ароне, — повела вона далі. — Завтра ми будемо святкувати Рош-а-Шана, і я б дуже хотіла, щоб це стало новим початком. Будь ласка, послухай мене! Рош-а-Шана — це просто особливий спосіб сказати одне одному: зупинімось на мить, підбиймо підсумок, очистімось від гріхів та ухвалімо правильні рішення на майбутнє.

Однак тато не зважав на її присутність, він не відривався від радіо, і незабаром терпець мамі таки урвався, вона широкими кроками перетнула кухню і вимкнула приймач.

Тато знову ввімкнув.

Мама вимкнула.

Тато ввімкнув.

Я не мав бажання спостерігати за розвитком сварки, тож вирішив, що якраз час іти до своєї кімнати і збиратися до школи. Коли я виходив із кухні, почув мамин голос:

— Ароне, ну серйозно, хіба ти не згоден, що ми обоє мусимо ухвалити кілька важливих рішень?

Тато не відповідав, не жартував, навіть не побажав мені вдалого дня; він вийшов з квартири, хряснувши дверима, і я знав — тато пішов до кіоску на вулиці ХаНасі, щоб купити всі можливі газети англійською мовою.

Не можу пояснити, чому, але того дня атмосфера у школі була тривожною, мов перед ураганом, хоч небо й було безхмарним, а сонце жарило немилосердно.

— Стережися, Рендалле! — застеріг мене «аталеф». — Стережися!

А я не розумів, чого мусив остерігатися.

Опівдні Нужа прошепотіла мені:

— Шарон зайняв Західний Бейрут, уявляєш?

І я кивнув, хоч і не знав, хто такий Шарон, і віддав би що завгодно, аби тільки бути зараз у Центральному парку та грати в бейсбол.

Повернувшись зі школи, я пішов просто до своєї кімнати стояла спека я таку спеку не переношу хотілося вибухнути хотілося щоб усе вибухнуло я кружляв кімнатою мов літак який падає й крутиться я промовляв: «РОШ, РОШ, РОШ-А-ШАНА!», і «Рош» означало «голова», «А-Шана» — «вибухати», бо я відчував що моя голова от-от вибухне, я не розумів, що відбувалось, і впадав через це у відчай...

За вечерею всі мовчали.

Я повернувся до своєї кімнати і почав малювати людей без тулубів людей без голів людей без рук людей без ніг, я домальовував ноги до шиї руки до живота, я малював груди високо у повітрі і «аталеф» прошепотів мені: «Нічого собі, Рендалле! Стережися!» — але не сказав чого саме стерегтись а я ніяк не міг заспокоїтися...

Наснилося, що тато пішов назавжди, хряснувши дверима. Двері у сні хряскали й хряскали, нарешті я збагнув, що так часто хряскати дверима неможливо — напевно, то були постріли. Танки. Бомби...

Наступного ранку, прокинувшись, я босоніж пішов до кухні і побачив — уперше в житті — тата, що плакав. На столі перед ним лежала розгорнута «Herald Tribune», і він читав її, голосно ридаючи. Я не насмілився запитати у нього, що ж не так, та, коли я підійшов, він схопив мене і так вчепився, ніби потребував мого захисту, хоча зазвичай батьки повинні захищати дітей, — отже, я не знав, що робити. Татове обличчя було зсудомлене, очі — червоні, він був ледве на себе схожий — певно, плакав давно. Газета лежала надто далеко, і мені не вдалося побачити заголовки статей, які так його засмутили, натомість я теж заскиглив.

— Таточку, що трапилося? — тихим, але пронизливим голосом запитав я. — Що таке?

Та замість мені відповісти, він іще міцніше мене обі­йняв — майже придушив, тому я зрадів, коли на кухню зайшла мама.

— Щасливого Рош-а-Шана! — вигукнула мама, бо давно саме так і збиралася зробити, і, перш ніж вона усвідомила ситуацію, слова самі зірвалися з її вуст.

— Седі, — мовив тато, — ми повинні залишити цю кляту країну!

Він ніби батогом ударив маму, вона різко зупинилася посеред кухні, тоді як усмішка Рош-а-Шана досі блукала її обличчям.

— Ти тільки поглянь, — тато показав їй розгорнуту газету, — поглянь.

І поки мама, пополотнівши, сіла і пробігла очима першу полосу, я відчув, як швидко закалатало моє сердечко. Тато, поклавши голову на руки, здригався в риданнях — це було просто нестерпно. За тридцять секунд мама скрикнула:

— О Господи Боже мій, Господи Боже... Це просто жахливо!

Поступово я розумів, що мої малюнки ставали реальніс­тю: там, у Лівані, людей рвали на шматки, в повітря злітали голови руки і ноги сотні мертвих тіл тисячі мертвих тіл загиблі діти коні старі гнилі гори з рідних тіл...

— Це й досі триває, — мовив тато. — Розумієш? Це відбувається просто зараз! У Сабрі й Шатілі вони вбивають усіх біженців! Поглянь, що витворяє ця клята країна!

— Але ж, Ароне! — заперечила мама, яка, на щастя, вже не згадувала про «новий початок» і «правильні рішення». — Ти що, читати не вмієш? Це справа рук не Ізраїлю. Усе це — фалангісти, ліванські християни. Усе це — громадянська війна у Лівані.

— Не смій казати мені, буцімто це не Ізраїль! — вигукнув тато (здається, тоді я вперше почув, як він підвищив тон). — Вони прогнали Арафата й Організацію визволення Палестини! Щоб розв’язати собі руки, переконали миротворців піти. Те, що відбувається нині, готували вони. Вони заохочували. Підтримували. Захищали. Спостерігали. І досі спостерігають — з даху Посольства Кувейту, дивляться собі спокійнісінько в біноклі та підзорні труби. Кажуть, з даху Посольства відкривається дивовижний вид на Шатілу...

— Досить в усьому звинувачувати Ізраїль! — заверещала мама так сильно, що, певно, після цього у неї боліло горло.

Крики і сварки батьків тривали всі вихідні, нечасто трап­лялися миті перепочинку і тиші, коли вони слухали радіо та читали газети, — а потім знову починалася суперечка щодо єдиного питання: кого звинуватити за пошматовані тіла, що громадились у Лівані, через спеку наповнюючи повітря токсичним смородом, тіла, що їх бульдозерами скидали до ям. Я був збентежений і засмучений, бо атмосфера у нашому домі ніколи ще не була такою напруженою, і, незважаючи на мою любов до івриту і Нужі, я починав шкодувати, що ми приїхали до Хайфи.

Нарешті настала неділя, я з полегшенням повернувся до школи. Навіть о сьомій ранку стояла нестерпна спека. Коли я збирався переходити вулицю Ха’Ям, я побачив, як тато Нужі висадив її на верхньому майданчику сходів, і моє серце затріпотіло від радості: Нужа була моєю єдиною надією, вона могла все мені пояснити. Тож я кинувся їй навперейми з криком «Нужо!», щоб вона почекала мене, та вона не зупинилась, тож я побіг швидше і нагнав її на третьому сходовому майданчику.

— Гей, Нужо! Що трапилося?

Вона розвернулась і кинула в мене отруйний погляд, і я враз забув заклинання, яким його можна було відвернути, — я пам’ятав тільки «Аллаг» і щось далі; я був надто шокований її поглядом, щоб згадати решту.

Нарешті Нужа зупинилась і, не дивлячись на мене, застигнувши в профіль, мов кам’яна, мовила:

— Я приїхала по свої речі. Тато чекає мене нагорі. З «Hebrew Reali» покінчено. З євреями покінчено. Навіть з тобою покінчено. Так, Рендалле. З твоєю мамою покінчено, з твоїм татом покінчено — всі ви винні, ви назавжди нам вороги. Дев’ятнадцять членів моєї родини мешкали у Шатілі.

Її обличчя було незворушним, і назва «Шатіла» була останнім адресованим мені словом. Рештою сходинок Нужа збігла чимдуж, щоб більше не стояти поруч зі мною, а я вчепився за поручень, бо мені стало зле.

До кінця дня я перебував у дивному стані, блукав коридорами, ніби зомбі, і нічого не помічав — моя голова кипіла від того, чого я не розумів, і єдине, що точно можна було сказати про мене: повертатися додому я не квапився.

Коли я зайшов до квартири, нікого не було, і я одразу подався до своєї кімнати.

Стояла жахлива спека.

— Правда ж, Марвіне, надто жарко?

Марвін кивнув.

— Певно, тобі у хутрі спекотніше, ніж мені, правда?

Знову кивок.

— Я тобі допоможу.

Я пішов до спальні батьків і з шухляди маминого столу взяв ножиці. Повернувшись, я довго дивився на Марвіна, не випускаючи ножиці з рук. Одне сліпе око надавало йому сумного, але при цьому беззахисного вигляду, ведмедик похилив голову набік — а я всадив ножиці йому в живіт, проткнувши хутряний захист.

— Спробуємо прибрати з тебе цю штуку, гаразд?

Він кивнув. Тож я почав різати. Ножиці були дуже гострі, з Марвіна почали лізти нутрощі. Зроблені вони були із вати, яка збилась у жовтуваті кульки. Я різав і шматував, нарешті перерізав ведмедикові горло.

— Ну що, Марвіне, тепер тобі краще? — запитав я, і він знову кивнув.

Тоді я відрізав йому вушка і хвостик та розрізав потилицю, щоб побачити, на що схожий мозок ведмедя, — але там було те саме, що й у животі. Ведмедик дійсно був дуже старий. Старший за мене, старший за маму і тата. Я зібрав усі шматки і склав їх у пластиковий пакет, який відніс на кухню. Там я взяв з холодильника кубики льоду і поклав їх у пакет.

— Тепер тобі не так спекотно, Марвіне?

І він ствердно кивнув. Тоді я зав’язав пакет — зробив міцний вузол — і запхав його глибоко у смітник, на саме дно, прикривши іншим сміттям.

— Насолоджуйся раєм, Марвіне.

Після цього я вимив руки і відчув себе значно краще.

Тато повернувся за годину. З його обличчя я зрозумів, що він вирішив знову поводитись як справжній батько, і відчув полегшення. Тато легенько обійняв мене.

— Хочеш, сходимо разом у зоопарк? — запитав він.

Ми пішли вулицею Ха-Тішбі, і він запропонував випробувати іврит, як раніше, а я зрадів, що речі поверталися на свої звичні місця. «Хаколь беседер», — пошепки мовив я: усе гаразд.

Дуже скоро стало зрозуміло, що цей візит у зоопарк для тата був лише приводом сказати мені щось складне. Простіше повідомляти складні речі, коли спостерігаєш за тиграми й мавпами, ніж коли прямо дивишся на співрозмовника.

— Слухай, Рене... — мовив тато. — Хочу, щоб ти знав: уранці ми з твоєю мамою помирилися. У Лівані відбуваються жахливі речі... але ж нам не потрібна війна ще й удома, згоден?

— Так.

— Тому ми вирішили, що краще уникати розмов про політику, скористатися нагодою, насолодитися Хайфою і бути щасливими. Так ми збережемо родину. У нас же чудова родина, правда?

— Так.

— А головне — це ти. Не хвилюйся. Іноді ми з мамою буваємо самі не свої, але ми з цим впораємось, ми витримаємо все і залишимося разом. Тому ти не повинен хвилюватися. Так, ми переживаємо кризу, але кризи — це також частина життя. Ти згоден?

— Згоден.

І я подумав про Марвіна, який лежав на дні смітника у калюжі, бо лід розтанув.

У будинку запанувала інша атмосфера, мама і тато намагалися розмовляти люб’язно, цікавитися роботою одне одного й уникати теми війни. Тато прийняв новорічне рішення: дотримуватися суворішого режиму роботи, — тож він щодня замикався у своєму кабінеті з восьмої до двана­дцятої та з першої до п’ятої години, хай навіть і нечасто був задоволений результатом. Мамі набридли тривалі поїздки автобусом до університету, і вона вирішила орендувати авто. Тато ж вважав ці витрати зайвими.

— Ароне, я ж не твої гроші витрачаю, — зауважила на це мама. — Я вже не пам’ятаю, коли ти востаннє приносив додому чек.

Це був удар нижче пояса: мама нагадала татові, що успіху він у ролі драматурга так і не зазнав; однак він, не виказавши образи, поцікавився, чи обрала мама марку машини, — і розмова тривала далі.

Насправді автівка стала лише перевагою для всіх нас, бо у вихідні ми могли поїхати до дивовижного заповідника на вершині гори Кармель, де гуляли серед квітів, дерев, птахів і здавалися нормальною щасливою родиною. Єдиною проблемою було те, що мама водила погано, а на ізраїльтян скаржилася: мовляв, женуть, мов навіжені, тож вона або лякалась і давала себе обійти, або лаялася, бо хтось не дотримався правила першості. Часом вона звертала ліворуч — і перед нами вигулькувала величезна кабіна вантажівки, що мчала на нас щодуху, тато мимоволі хапався за дверцята, а мама, відмовившись від думки про обгін, робила відчайдушний різкий поворот убік, намагаючись повернутися на свою смугу; а ще вона сердилася, бо тато сумнівався у її вмінні кермувати автом, хоч сам так і не отримав права. Атмосфера в машині через це була тривожна, однак поїздка до заповідника була того варта.

У школі я з головою пірнув у баскетбол та інші спортивні ігри, щоб не думати про відсутність Нужі; щоранку я гладив свій «аталеф», щоб відчувати контакт з її «захрі», цяткою фіалкового кольору посередині долоні. Хтозна, можливо, одного дня нам судилося знову зустрітись — уже як друзям, незважаючи на війни, що крають планету, адже я дійсно дуже любив Нужу.

Закінчився вересень, сяк-так минув жовтень, нарешті наступив день Геловіну. Я пригадав дерева у Центральному парку — певно, вони пломеніли яскравими барвами — і замислився: чи буду я собою, коли повернусь до Нью-Йорка? Чи товаришуватиму зі своїми друзями, з Баррі?

Я думав про це все дорогою зі школи. Коли переступив поріг, то побачив, що двері у кабінет тата широко відчинені, — о цій порі це було дивно, зважаючи на його новий режим. Я пішов шукати його у вітальні, аж раптом за моєю спиною щось гучно ляснуло, від чого я підскочив мало не до стелі. Тато загримувався у клоуна, на обличчі сяяла дурнувата усмішка, і він луснув кульку. Тато накупив на Геловін цілу гору кульок і цукерок, а ще придбав набір для гриму — словом, сюрприз йому вдався. Коли він почав мастити мій ніс зеленою фарбою, задзеленчав телефон, я роздратувався — той дзвінок міг зіпсувати всі наші святкові зусилля!

Тато пішов на кухню відповідати.

— Алло? — це все, що я почув із розмови.

Говорили вони недовго, аж раптом я зрозумів, що тато набирає інший номер, тож я зайшов до кухні і сльозливим голосочком запитав:

— А що ти робиш?!

Коли ж я почув, що тато викликає таксі, розсердився вже по-справжньому.

— А як же наша гра?! — вигукнув я, та він так на мене зиркнув, що я вмить припинив скаржитись, а моє тіло прошив гострий страх.

Було ясно, що тато забув усе, крім слів, які щойно почув у слухавці. Він схопив мене і буквально побіг до дверей, за якими на нас чекало таксі, –короткі фрази зривалися з його вуст, пофарбованих у яскраво-рожевий колір.

— Мама потрапила в аварію. Влетіла у загорожу між смугами на бульварі Стелла Маріс. Вона у лікарні. Рендалле, вона серйозно травмована.

Водій таксі здивовано підняв брови, побачивши нашого тата, — тільки тут тато збагнув, що він досі у клоунському гримі, хоча виходити так не вулицю не годилось; у таксі він витягнув хусточку і почав стирати грим. Спершу фарби просто змішалися, та зрештою тато прибрав майже все, залишалося тільки трохи фіолетової барви навколо вух, але я ніяк це не коментував, бо знав, що думав він про важливіше.

Зазвичай дітей не допускають у реанімацію, але мій тато має акторський хист, тому вирішив зіграти галасливого, швидкого до бійки американця, якому добре відомі його права і який готовий гамселити по стійці скільки завгодно, поки мені не дозволять його супроводжувати. Коли ми опинилися перед дверима палати, де лежала мама, тато міцно стиснув мою руку. Побачивши її, я злякався і відчув себе нікчемним — маму підключили до якихось апаратів, я таке тільки у телевізорі бачив, я заледве дихав, бо був нажаханий — моя мама могла померти!.. Мама спала, а я дивився на її обличчя і твердив: «Мамо, даруй, мамо, даруй, будь ласка, виживи, мамо...» Тато з лікарем пішли в інший кут палати і тихо перемовлялись, а мене не полишала думка, що в тата все ще видно фіолетовий грим довкола вух і лікар може це помітити. Я згадав фото в одній із арабських газет, які тато купив у день трагедії в Сабрі й Шатілі: на ньому була голова немовляти, яке закинуло руку на тіло хлопчика приблизно мого віку — шести чи семи років, певно, братика. Їхня мати лежала далі, серед руїн будинку, але все, що міг бачити глядач, — це її величезний зад у квітчастій спідниці. Здавалося, що навіть після смерті вона прагне захищати своїх дітей.

Після розмови з лікарем тато видавався прибитим, і тоді я збагнув, що відтепер буде «до» і «після» 31 жовтня 1982 року. Він сів біля мами, взяв її за руку, не рухаючи її, бо до руки тягнулися десятки трубок. Він нахилився і поцілував її пальці, пробурмотівши «Сексі Седі»; він бурмотів це знову і знову — давно я не чув цих слів. Саме тієї миті мамині повіки розплющилися і вона пошепки назвала наші імена: «Ароне... Рендалле... Ароне... Рендалле... О Боже мій...» Отже, принаймні мозок не був ушкоджений. Я усміхнувся мамі так щиро й приязно, як міг, щоб у неї виникло бажання жити; подумки я обіцяв бути чемним, якщо вона не помре.

Коли ми повернулись додому, тато взявся готувати щось серйозне. Ішлося про страву, яку я обожнював: курячий суп з вершками. Я допомагав чистити моркву й цибулю, а він маленькими шматочками нарізав курячі печінку і філе й показав мені, як за допомогою жовтка зробити суп густішим: замість просто вилити жовток у суп, який кипів (від цього жовток узявся б грудками), він додавав до жовтка по кілька краплин бульйону, збиваючи вінчиком. Тато попросив мене накрити на стіл, і я акуратно виконав його прохання — випадок був особливий, і я доклав багатьох зусиль. Ми підняли кружки за здоров’я мами і деякий час пили суп мовчки. Найцікавіше в цій страві те, що спершу п’ють бульйон, а вже потім беруться до м’яса й овочів.

— У мами зламано кілька хребців, — мовив тато тієї миті, коли я збирався вп’ястися зубами у курячу шийку. Зазвичай це мій найулюбленіший інгредієнт, та раптом шийка нагадала мені людські хребці, і я повернув її до тарілки.

— Провина не її. Вона їхала вгору пагорбом поблизу монастиря кармеліток, на повороті назустріч виїхав якийсь йолоп, він мчав просто їй у лоб, їй довелося різко звертати в бік огорожі. Рене, вже те, що вона вижила, — диво. Кляте диво. У такі миті починаєш вірити в Бога — треба ж дякувати хоч комусь...

— Вона ж одужає, правда?

— Гм... — пробурмотів тато, довго і щедро посипаючи перцем моркву, щоб виграти час. — Звісно, видужає. Але повністю — не видужає ніколи.

І я знову згадав квітчасту сукню мертвої матері й голівку немовляти на животі братика. Їсти вже не хотілося.

— Їй доведеться пересуватися на візку.

— Тобто мама буде інвалідом?

Тато відклав ложку, простягнув до мене праву руку і ніжно поплескав мене по лівій руці.

— Так, Рене. Ходити вона вже не зможе. На жаль, зламані хребці відповідали за ноги. В голові не вкладається... Але ж ми будемо сильними, правда, Рене? Мамі завжди більше подобалося працювати язиком, ніж ходити ногами. Тепер наговориться досхочу... і дослідження це не заважає проводити... і мандрувати... Нині виробляють диво-візки...

По його щоках текли солоні сльози, скрапуючи в тарілку, — та все ж він не ридав так, як у день трагедії у Сабрі й Шатілі...

Чому я весь час думав про Сабру і Шатілу?

Аж раптом я збагнув. І відчув такий шок, що мало не впав зі стільця.

Нужа. Злі очі Нужі того дня, на сходах. Нужа вдарила мене своїм поглядом — дараба біл-аїн, — наврочивши мені страшне лихо. Аварія з мамою сталася через неї! Я був упевнений в цьому. Її родину пошматували в Шатілі, тож вона вирішила мститися євреям, а я був її найпершим єврейським другом. Це мене так збентежило, що я забув закляття, яким знімають пристріт. Тепер я його пам’ятаю — «Ма сага Аллаг ва кан», — та вже пізно. Що не робиться — воля Господня.