Розколини

IV. Крістіна, 1944–1945

Безмежний захват.

Захоплюй мене, кажу я світові.

Надихай мене, засліплюй мене, приголомшуй мене, хай це триває вічно.

Бабусина скринька з коштовностями: ключ вставлявся знизу, і коли перевертали скриньку, щоб його завести, міцно притримували кришку, а потім, поставивши скриньку на місце, відкривали її, й лунала тиха музика, а гарненька золотаво-біла балерина починала обертатися на місці перед крихітним люстерком, одну вигнуту дугою руку піднявши над головою, а другу виставивши перед собою. Балерина була нежива, проте рухалася. «Справжні балерини, — казала бабуся, — стоячи на пуантах, можуть робити до півсотні піруетів; щоразу, обертаючись обличчям до публіки, вони вдивляються у залу, щоб утримати рівновагу. Хочеш спробувати, Крістіно?» І я пробувала, обертаючись не на одній нозі, а на двох, схрестивши руки, поки в мене не починало паморочитися в голові, і я падала на підлогу, захекана, але в захваті. «Тобі, можливо, слід було б узяти кілька уроків, люба», — сміючись, казала бабуся.

Балерина охороняла бабусині коштовності, складені в шухляди, оббиті червоним оксамитом: сяючі кольє та браслети в нижній, персні та сережки — у верхній. Бабуся навчала мене розрізняти справжні діаманти і стрази: коли на них падає світло, справжні діаманти грають усіма барвами. Інколи вона дозволяла мені приміряти свою діадему, я задивлялася в дзеркало, опускаючи вії, так що все ставало як у тумані, і я на мить уявляла себе красунею-принцесою.

Дідусь купив нам з Ґретою два вітрячки з різнобарвними крилами на паличках, і коли ми бігли, вони оберталися, а коли мчали за вітром, вони крутилися так швидко, що кольори зливались, і зі мною бувало так само, коли я думала так швидко, що мої думки перемішувались.

Узимку карусель на шкільному подвір’ї засипа́ло снігом, але влітку я видиралася на неї, і Ґрета розкручувала мене; спочатку вона хапалася за перекладину й бігла, розганяючи карусель, а коли та набирала швидкість, відпускала її й тільки підштовхувала, щоб не зупинялась, а я, вчепившись за центральний стовп, дивилася на Ґрету щоразу, коли пролітала повз неї, — немов балерини, які дивляться на публіку, щоб не паморочилося в голові. Ґрета розгойдувала мене і на гойдалці — все вище й вище, так, що я врешті ледь не торкалася ногами хмар, а у вухах свистів вітер, я закидала голову назад, і перевернутий догори ногами світ летів мені назустріч, іще трохи — і я торкнуся носом землі. Потім я намагалась розгойдуватися сама — і сидячи, і стоячи, та все ж краще, коли мене розгойдувала Ґрета, бо тоді мені не треба було докладати жодних зусиль і я могла насолоджуватися рухом. Шкільне подвір’я — це було й наше домашнє подвір’я, оскільки тато вчителював, коли не служив в армії, а служить він так давно, що я його вже майже забула, проте ми все ще мали право жити в школі. Мати казала, що нам пощастило, оскільки ми могли прокидатися пізніше за інших школярів і, замість протистояти крижаному вітрові, чи заметілі, чи зливі, чи спекотному сонцю, нам достатньо було перебігти подвір’я, зайти до класу в останню хвилину і сказати: «Хайль Гітлер!»

Я до школи ще не ходила.

Коли трамвайні рейки мчали перед очима, у моїй голові зароджувалася мелодія, я знала, що насправді рухаються не рейки, а я сама, але вони миготіли перед моїми очима, залишаючи по собі блискучий слід, схожий на безконечну сріблясту драбину.

Біля ратуші стояла дзвіниця з годинником, й інколи, виходячи ополудні купити овочів, мати приводила мене туди, годинник відбивав полудень, дверцята відчинялися, й з’являлися дванадцятеро дерев’яних чоловічків. Вони кивали головами, кланялися, піднімали-опускали руки та ноги, достоту як люди, тільки різкіше, й обличчя у них завжди були незворушні. Вони ж бо були неживі.

Ми з Ґретою благали маму дозволити нам покататися на каруселі, ми так надокучали, що вона врешті піддавалася, хоча й казала, що грошей у нас обмаль. Я всідалася на чорного коня, а Ґрета — на білого, я стискала ногами широкі тверді велетенські боки, а руками — луку сідла, коник неживий, а я — жива, однак він віз мене — поволі, піднімаючись та опускаючись на платформі, що оберталася, тут було темно, та карусель світилася, гучна приємна музика переповнювала мене, ми мчали самі собою, я розчинялась у веселій мелодії та мерехтливих вогниках, і мені хотілося, щоб це тривало вічно.

Музика — це невидимий рух.

Дідусь учив мене співати влад, щоб різдвяні псалми звучали цього року чарівніше, ніж завжди, він казав, що у мене найкрасивіший голос у всій родині, і я гадала, що через це він любив мене більше, ніж Ґрету. Він навчив мене багато чого, голова у нього була повна знань, адже замолоду він вчився в університеті, і батько теж. Коли я була маленькою, він пояснив мені різницю між правою та лівою сторонами. Присівши переді мною навпочіпки, він говорив: «Дивися, Крістіно, це твоя ліва рука, а це — права; а це моя ліва рука, а це — права», — а я запитала: «Тобто у дівчаток і хлопчиків вони ростуть по-різному?» Дідусь голосно засміявся. Потім знову взявся пояснювати, але цього разу присів не переді мною, а поруч.

Якщо я, дивлячись у дзеркало, торкалася свого лівого ока, Крістіна, що в дзеркалі, торкалася правого, однак це була та сама я.

Щодня пополудні ми з дідусем лягали відпочити, але я не спала, лежачи в затемненій кімнаті, я розглядала промені світла, що просочувалися крізь дрібні дірочки в шторах, і намагалася скласти мелодію. Коли дідусь починав хропти, я легенько штовхала його в плече, кликала: «Курте!» — і він змовкав; дивно кликати дідуся на ім’я, та бабуся запевняла, що це єдине, що допомагає, і вона таки мала рацію: коли я кликала «Дідусю!», він хропів і далі з розтуленим ротом, з носа в нього стирчало волосся.

Я лежала собі й роздумувала, погладжуючи родимку на внутрішньому боці лівої руки, — вона була завбільшки як монета в одне су, ідеально кругла, золотаво-коричнева й трохи опукла, вкрита пушком, немов персик, і я обожнювала її гладити. Коли ніхто мене не бачив, я поволі згинала й розгинала руку, дивлячись, як родимка зникає й знову з’являється.

«Я вже розповідав вам історію про ялівець?» — запитував дідусь після вечері. Всі вмощувалися біля грубки, я згорталася на материних колінах; це була історія про хлопчика, у якого була злюща мачуха, вона звеліла йому дістати яблуко, й коли той нахилився над скринею, вона з такою силою опустила кришку, що голова у хлопчика відлетіла й закотилася між яблук, а мачуха згодом порізала його тіло на шматочки й приготувала печеню, яка припала до смаку батькові, котрий, не знаючи, що́ він їсть, обсмоктував кісточки й кидав одну за одною під стіл, та сестричка їх усі позбирала, і все скінчилося добре. Я понад усе на світі любила, згорнувшись на колінах у матері і застромивши лівого великого пальця до рота, а правим потираючи свою родимку, слухати історії, що їх дідусь оповідав усій родині.

Бабуся говорила, щоб я не смоктала пальця, вона читала мені з книжки «Нечепура-замазура» віршик про Конрада, який так любив смоктати великого пальця, що зрештою прийшов чоловік із ножицями й відчикрижив йому великі пальці на обох руках. Мати попереджала, що пальці не відростуть; повернувшись додому, він показав матері руки, на яких було лише по чотири пальці.

Дідусь замолоду втратив два пальці лівої руки під час іншої війни, та це не заважало йому грати на піаніно.

Пальці не відростають.

Волосся відростає, нігті на пальцях рук та ніг, вони ростуть далі навіть після смерті; дідусь пояснив, що волосся та нігті — це мертві клітини, їх виштовхують із тіла живі клітини, мертві частини тіла відростають, живі — ні, і це було дивно, якщо подумати. Очі не відростають, але якщо людина втратить око, його завжди можна замінити скляним або прикрити пов’язкою. Зуби відростають, але тільки один раз, якщо вони випадуть удруге, то залишиться дірка. Якось мій брат побився після зустрічі скаутів, йому зацідили кулаком в обличчя, і один із передніх зубів почав хитатися, було багато крові, але, на щастя, зуб не випав, і дантист зміг його укріпити.

У мене вже випало сім молочних зубів.

У саламандр хвости відростають, я не знаю, скільки разів їх можна відрізати, не зашкодивши живому тілу, треба буде спитати у дідуся. Я обожнювала саламандр — вони ж бо можуть жити у вогні! Дідусь показав мені, що коли запалюють свічку, то повітря над полум’ям гарячіше за саме полум’я. Можна встромити пальця в полум’я без шкоди для себе, та якщо його потримати над полум’ям хоч секунду, можна обпектися.

У цирку вершники стрибали крізь палаючі обручі. Я ніколи не була в цирку, але мама розповідала мені про акробатів та гімнастів, які виконували такі небезпечні номери, що глядачі затамовували подих. Дідусь казав, що люди затамовують подих, коли бачать щось неймовірне або небезпечне, і тіло вважає, що йому треба більше кисню, щоб протистояти небезпеці, от воно і вдихає побільше повітря в легені.

Я мріяла в майбутньому стати Товстухою з цирку, та ми саме програвали війну, тому недоїдали, і я ніскільки не гладшала. Все, що ми їмо, перетворюється на наше тіло, за винятком відходів, які виходять з іншого кінця; не знаю, чому не можна повибирати відходи до того, як їсти харчі, тоді нам не треба було б постійно ходити в туалет. «Дивно, якщо подумати, — казав дідусь, — трава, яку з’їдає корова, перетворюється на біфштекс, а от біфштекси, і морква, і картопля, і цукерки, і яблука, які ми їмо, перетворюються на наші тіла». Ми вже багато місяців не їли біфштексів. Що більше ми їмо, то більше ростемо, а коли перестаємо рости вгору, то починаємо рости вшир, казав дідусь, у якого було чимале черево. У «Нечепурі-замазурі» Гаспар дедалі більше худнув і врешті помер, бо не хотів їсти суп, і на його могилі поставили хреста.

Лотар ходив в уніформі, бо прийшов його час воювати, хоча ми вже втратили Францію та Англію, всі чоловіки від шістнадцяти до шістдесяти років повинні були воювати, дідусеві, на щастя, було шістдесят два, а то у нас вдома не залишилось би жодного чоловіка. Лотар обійняв мене, підкинув угору, я на мить зависла в повітрі, серце в мене калатало, а він зловив мене й притис до себе так сильно, що його металеві ґудзики вп’ялися мені в груди, я звивалася, щоб вивільнитись, бо мені було важко дихати, сукня у мене задерлася, коли він мене підкидав, і я боялася, що всі побачать мої панталони. Він нарешті відпустив мене, сказавши: «До побачення, люба Крістіно», — а я глянула на Ґрету — чи не ревнує вона, адже їй він не сказав «До побачення, люба Ґрето», не обійняв її й, тим паче, не підкидав її вгору, бо вона вже завелика, — але та лише повторювала «Лотаре, не йди! Не йди, Лотаре!», по її обличчю текли сльози і ­шмарк­лі. Але Лотар розвернувся й попрямував до дверей, його спина в уніформі здавалась ідеально прямокутною.

Ґрета була вродливіша за мене, але не така цікава, і я гадала, що дідусь мене більше любить тому, що Ґрета фальшивила, коли співала. Вся шкіра у неї була біла, у неї не було родимки на лівій руці, і влітку вона не вкривалася ластовинням, як я. Ластовиння додавало принадності моєму обличчю й захищало від сонця. Словом, Ґрета була трохи обмеженою, прісною й пласкою, наче тихе озеро, тоді як я була вулканом, вогонь жеврів у мені й спопеляв, і коли я співала, він вивергався, мов лава. У нас була одна кімната на двох, наші ліжка стояли узголів’ям до узголів’я, її речі в шухлядах комода лежали праворуч, а мої — ліворуч, вона гаяла купу часу на розчісування свого волосся, воно в неї було світло-каштанове і хвилясте, а у мене — біляве й пряме, і я просто швиденько причісувала його, та й потому, в житті є й важливіші речі. Вночі я роздумувала про мільйони речей, Ґрета ж відразу засинала й спала до ранку, немов гладінь тихого озера.

Дідусь виріс у Дрездені, і всю нашу порцеляну було вироб­лено на заводі його батька, дідусь запевняв, що це найкрасивіше в світі місто, у нього був альбом із листівками з краєвидами Дрездена, й іноді, щоб розважити мене, він брав альбом з етажерки і ми разом розглядали листівки. Він показував мені кам’яних людей на кам’яних конях, кам’яних ангелів на входах до соборів, кам’яних дельфінів і сирен у паркових фонтанах, кам’яних суддів на фронтоні Палацу юстиції, кам’яні маски на фасадах театру й опери, кам’яних чорношкірих рабів у палаці Цвінґера[32] — м’язи й обличчя у них були напружені, бо підтримування балконів, сходів і вікон вимагає зусиль, але дідусь говорив, що вони не страждають, бо неживі. Ще були Пан — напівлюдина-напівцап, і кентавр — напівлюдина-напівкінь, і дванадцять вродливих жінок у нішах довкола басейну, які, усміхаючись, роздягалися для купання. Дідусь казав, що це німфи, і вони мали право роздягатися на публіці, оскільки вони були несправжні, люди просто вигадали їх. Так само й десятки голів херувимів на колонах у саду Цвінґера — вони були цілковито вигаданими, і ніхто не відрізав цим малюкам голови, люди мали право вигадувати, що їм заманеться. Все це було нерухомо застигле, але сам рух закарбувався в камені: вітер куйовдив гриви кам’яних коней, а сирени немов виринали із кам’яних хвиль, їхніми оголеними грудьми стікали кам’яні краплі. На противагу дрезденським німфам і ангелам люди в нашому місті були живі й негарні, вони кудись поспішали, заклопотані, зголоднілі, вони не мали права роздягатися на публіці, багато чоловіків втратили руку, або ногу, або обидві ноги — а кінцівки ж не відростають.

Батько приїхав у відпустку, і мені було трохи боязко, бо ми так давно не бачились, і я його насилу впізнала. Розцілувавши маму й Ґрету, він підхопив мене під пахви й закруж­ляв; сам він стояв прямо, немов щогла, тільки його ноги рухались, а я виписувала кола в повітрі. «Годі, Дітере! — вигукнула мати. — а то її знудить!» Та вона жартувала, казала це не всерйоз, адже мене ніколи не нудило.

Батько знову поїхав. Як і всі німецькі чоловіки в той час, він повинен був убити якомога більше росіян, попри те, що ми програвали війну, та й Ісус говорив: «Не убий» (а може, це говорив Мойсей). Дідусь казав, що іноді в нас немає вибору, треба або вбивати, або бути вбитим — і квит. Коли ми молилися за столом, він просив Бога захистити батька та Лотара від ворогів, і це мене бентежило, адже і в Росії були родини, і вони просили Бога захистити їхніх чоловіків від ворогів, тільки їхні вороги — це ми, а коли в церкві священник говорив, що треба молитися за Гітлера, я думала про людей у російських церквах, які молилися за свого Вождя, і уявляла, як бідолашний Бог сидить на хмарах, обхопивши голову руками, намагається догодити всім людям і розуміє, що це неможливо.

Щосереди та щосуботи ми з Ґретою приймали ванну; вона, як старша, мила мені голову, вона вміла це робити так, щоб мило не потрапляло в очі, та інколи таке бувало, очі пекло, я була певна, що вона це робить умисне, але вона вибачалася, тож поскаржитися не було як. Наша улюблена гра у ванній, яку ми самі вигадали, називалася «Хайль Гітлер». Полягала вона в тому, щоб стати на ноги і вигукнути «Хайль Гітлер!» кумедним голосом — як у привида, чи божевільного, чи клоуна, чи Товстухи, або ж зробити неправильний жест, піднявши замість передпліччя лікоть, або ж, приставивши до носа великого пальця, а до мізинця — другого великого пальця, поворушити розчепіреними пальцями й сказати «Хайль Гітлер». Якось я так захопилася, що замість руки підняла ногу, й на словах «Хайль Гітлер» друга моя нога посковзнулася, і я так сильно гепнулася головою об край ванної, що не стрималася й закричала. Мати при­мчала вихором і, побачивши, що я плачу, а Ґрета перелякана, без зайвих питань луснула Ґрету по голові, і минув не один день, перш ніж Ґрета мені пробачила й погодилася знову гратися зі мною в «Хайль Гітлер».

Ми знали, що це не жарти, адже минулого року Лотар, здибавшись із нашою сусідкою фрау Веберн у коридорі, підняв руку й сказав «Хайль Гітлер», та не відповіла на вітання, Лотар доніс на неї в поліцію, і її заарештували. Її чоловіка забрали ще на початку війни, тож їхнім дітям довелось викручуватися самим, старші піклувалися про молодших. Фрау Веберн не було три тижні, і після повернення вона знову почала вітатися «Хайль Гітлер», як і всі.

У неділю вранці ми йшли до церкви, чистісінькі після суботньої ванни і вбрані в найкращий одяг, адже це — дім Божий, жінки там мусили покривати голову, а чоловіки — оголювати, це не так, як ліва та права сторона, в цьому і справді видно було різницю між хлопчиками та дівчатками. Зайшовши до церкви, слід було вмочити пальці у свячену воду й перехреститися зі словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого»; правду кажучи, не знаю, що всі ці троє роблять на хресті, адже на ньому помер лише один Ісус. Молитви та проповіді навіювали на мене нудьгу, і я надолужувала співом псалмів, голос у мене, звісно, був гарний і сильний, він звучав голосніше за інші, линучи вгору і досягаючи Бога, що сидить на хмарах.

— Дідусю, а де живе Бог?

— Бог усюди, маленька.

— Але якщо він усюди, то навіщо йому дім?

Дідусь голосно зареготав, повторив моє запитання бабусі й мамі, але сам відповіді не дав.

— Дідусю, а Ісус — фокусник?

— Фокусник? Чому?

— Бо він перетворив воду на вино на весіллі в Кані.

— Ні, це не був фокус, це було диво.

— А яка різниця?

— Фокуси, Крістіно, це ілюзії. Фокусник може змінити колір води, але на смак вона залишиться водою. А диво — коли вона змінюється по-справжньому. На весіллі в Кані вода насправді перетворилася на вино і на смак стала як вино.

— А коли ми приймаємо причастя?

— Ну...

— Причастя — це диво чи ні?

— Ну...

— Вино насправді перетворюється на кров зі смаком крові?

— Дідусю, все, що існує, справді створив Бог?

— Так, Крістіно. Він створив усе, що є у всесвіті.

— І війну він теж створив?

— Ні, її створили люди... і воюють люди... і це його засмучує. Його це розчаровує.

— Але якщо він може робити все, що хоче, чому не створив людей такими, як він хотів?

Чимало моїх запитань залишалося без відповіді. Коли я виросту, то стану не лише цирковою Товстухою і знаменитою співачкою, а ще й прочитаю всі книжки на світі, закарбую в пам’яті всі знання з них, і коли мої діти й онуки ставитимуть мені запитання, я зможу на них відповісти.

Вечорами нам не можна було запалювати лампи, бо це перетворювало нас на ціль і на нас могли скинути бомби літаки ворогів — не тих самих ворогів, із якими воювали батько та Лотар, не росіян, а англійців та американців, як казав дідусь. «Увесь світ об’єднався проти Німеччини, — казав він. — Гадаєш, що це гра? Уяви, Крістіно, ти виходиш на подвір’я, а інші діти об’єднуються, щоб тебе відлупцювати, гадаєш, це гра?» Сирени вили майже щовечора, і всі мешканці нашого будинку мали поспіхом спускатися у підвал і чекати, скинуть ворожі літаки на нас бомби чи ні. На щастя, ми жили в невеликому містечку, яке не було важливою мішенню для бомбардувань. Іноді ночами все небо було червоне від заграв — то палали сусідні міста.

Я придумала пісеньку, імітуючи голосом різні дзвінки.

Нянька Хельґа, почувши, як я співаю, сказала, що це не смішно.

Літо скінчилося, і я нарешті пішла до школи. Щоб підсолодити мій перший шкільний день, мама вручила мені пакетик із блискучого паперу, в якому лежали яблука та цукерки, і пенал; тепер у мене були зошити, і лінійка, і грифельна дощечка, і крейда, і власний шкіряний ранець. Оскільки всі вчителі пішли воювати з росіянами, їх замінили незаміжніми дівчатами або вдовами, а також старими дідами, які ще пам’ятали школу. У нас була вчителька, сувора й енергійна, яка відразу помітила мої таланти. В перший місяць вона вручила мені золоту зірку з орфографії, ще одну — з арифметики і ще одну — з вишивання. У нашій класній кімнаті займалися три класи, і, впоравшись із завданням для «молодших», я слухала, що робили «середні» та «старші», і вчила разом із ними. Я збиралася обігнати Ґрету, як черепаха обігнала зайця, хоча той і був прудкіший: вона ошелешено підведе голову й побачить лише пилюку. Замість учити щось одне, я прагнула вчити все водночас, так само як хотіла з’їсти все, що було на столі, аби стати цирковою Товстухою.

Тепер, навчившись читати, я вивчила напам’ять віршики з книжки «Нечепура-замазура». Про малу Пауліну, що гралася з сірниками, підпалила дім і сама згоріла, про Ґаспара, що з доброго дива відмовився їсти суп і вмер від голоду, й особливо про Конрада, якому відчикрижили великі пальці. Я декламувала віршики знов і знов, придумувала до них мелодії і співала їх до нестями.

Під час перерви я разом з однокласницями гралася в «хальт». Я підкидала м’яча якомога вище, а дівчатка тим часом кидалися врозтіч, та щойно я ловила м’яча, то вигукувала «Хальт!», і вони мали завмерти й не могли більше ступити ні кроку. Озираючись довкола, я знаходила ту, що стояла до мене найближче, й кидала м’яча в неї. Якщо я влучала, дівчинка вважалася «вбитою», тобто тепер вона мала підкидати м’яча, якщо ж я не влучала, то мені було байдуже, адже мені найбільше подобалася та мить, коли я вигукувала «Хальт!» і, підвівши голову, бачила товаришів, що стояли, завмерши, немов статуї в палаці Цвінґера: не рухайся, не рухайся, стій спокійно, я навчу тебе стояти спокійно!

Я прокинулася й почула, немов насправді: «Шість років». Схопившись із ліжка, я збігла сходами вниз, і всі закричали «З днем народження, Крістіно! З днем народження!», і цілували мене, й обіймали. З такої нагоди мама купила свинячу кістку, на якій було багато жиру. Коли ми з Ґретою опівдні прийшли зі школи, кістка лежала на газеті на кухонному столі, й коли мати повернулася до неї спиною, щоб зварити сочевицю, я прожогом схопила кістку і вп’ялася зубами в сало. Воно було неймовірно смачнюче, та мама обернулася й насварилась: «Агов! Ти що це витворяєш? Це для всіх, і воно ще сире! Якщо їстимеш сирий жир — захворієш!» Засміявшись, я оббігла довкола столу, затиснувши здоровенну костомаху в зубах, немов собака, мама у фартусі погналася за мною, я пірнула під стіл, мама нагнулась і впіймала мене за ногу, я звивалася на підлозі, не випускаючи костомаху із зубів, і тут у двері подзвонили, й мама пішла відчиняти. Я гризла сало, мріючи з’їсти його все, але тоді мама розлютиться по-справжньому; я почула, як чоловічий голос щось сказав, мама не відповіла, а потім щось гупнуло.

Я обережно поклала кістку на стіл. Дідусь із бабусею метнулися з вітальні до передпокою, а Ґрета та нянька Хельґа збігли вниз, перескакуючи через сходинки. Гупнуло тому, що мама зомліла і впала. Поштар у формі присів біля неї, дідусь нахилився, підібрав телеграму, поволі випростуючись, прочитав її й тихо промовив: «Лотар загинув». Потім дідусь і поштар перенесли маму на канапу в вітальні, Хельґа принесла мисочку з водою, змочила рушника й приклала до маминого чола. Мама стогнала, бабуся плакала, Ґрета мовчала, нянька Хельґа заламувала руки, а я подумала, що всі забудуть про мій день народження, адже він став днем смерті Лотара, все життя мій день народження буде для родини сумним нагадуванням, але потім я збагнула, що це не міг бути день його смерті, він, напевне, загинув учора чи позавчора, а новини доходять не відразу.

Мій брат помер. Я не дуже добре його знала, він був надто великим, йому було сімнадцять, і він весь свій час до дня від’їзду проводив на зустрічах скаутів. Мій брат мерт­вий, та чи сумно мені? Не знаю.

Всі святкування скасували.

В домі панувало горе. Мама вбралася в чорну сукню, очі в неї почервоніли. Бабуся сиділа нерухомо. Дідусь зачинився у себе в кімнаті й слухав радіо. У школі вчителька звеліла Ґреті стати перед класом і сказати, як вона пишається братом, що загинув за Вождя. Ґрета так і зробила, проте голос у неї тремтів, а на очах виступили сльози, тож звучало це непереконливо.

— Бабусю, можна побавитися скринькою з коштовнос­тями?

— Відчепися, Крістіно, відчепися.

Чи святкуватимемо ми цього року Різдво? Мені хотілося все роздивитись якомога ближче, щоб збагнути, що це: фокус чи диво?

У переддень Різдва, коли світло надворі починало згасати, ми всі збиралися у вітальні, й мама не розтоплювала облицьовану кахлями піч, а лише запалювала білі свічки на різдвяній ялинці. Дідусь сідав за піаніно, і я могла показати, як я вмію співати в лад. Стоячи півколом біля ялинки, ми співали один гімн за іншим, у мене був найсильніший і найніжніший голос, я відчувала, як він розпирає мені груди й вихоплюється з моїх вуст у потрібний момент: Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть; Ґрета фальшивила, і краще б вона просто вдавала, що співає, а то псувала всю красу, весь час брала не ті ноти, плутала строфи, починала співати третю, коли ми ще й другу не доспівали, їй було байдужісінько, правильно вона співає чи ні, а от мені не було байдуже, я знала всі гімни напам’ять, в тому числі й улюблений гімн Гітлера «У серцях матерів б’ється серце світу нового». Співаючи ці слова, я звела на маму сяючий погляд, щоб вона не сумувала через смерть Лотара й через те, що тато був не з нами; мама погладила мене по голові, вона пишалася мною, мені хотілося, щоб вона аж луснула від гордості.

Поки ми співали, до кімнати закралася ніч, здавалося, що свічки на ялинці горять яскравіше, їхнє світло відбивалося від гірлянд і сріблястих куль, мінилося, немов у казці, білий фартух Хельґи та дідусеве сиве волосся виблискували сріблом. Дідусь знав усі п’єси напам’ять і грав у темряві, жодного разу не збившись, хоча йому й бракувало двох пальців.

Останнім гімном була «Тиха ніч», кожну строфу ми співали трохи тихше за попередню, тож остання з них — «безмежна любов» — звучала, мов шурхіт, потім бабуся говорила: «Тииихо!» — і ми всі замовкали. Я чула, як цокали великі ходики, відчувала, як калатає серце в грудях. Коли моє серце перестане битись, я помру. Ходики були неживі, проте їхній маятник розмірено гойдався справа наліво і зліва направо; інколи вони зупинялися, не тому, що померли, а тому, що дідусь забував їх завести. Та якщо ходики колись зламаються і ми не зможемо їх відремонтувати, то ніхто не скаже, що вони вмерли, й не купить домовину, щоб їх поховати, а просто скажуть: вони зносилися, — й куплять нові.

Якщо в людини розбите серце, то це не буквально.

Нарешті дідусь тихим голосом почав молитися, дякуючи Богові за найкращий дар, який Він нам дав, — за Його сина Ісуса Христа; Христос і Крістіна, ці слова означають «помазанець» — тобі помазують голову миром, і ти благословенний навіки; а далі дідусь сказав: «Тепер ти покликав до себе нашого Лотара, як колись твого сина Ісуса», — голос у нього урвався, й він не мав сили говорити далі. Мати придушила ридання, дідусь нарешті прошепотів «Амінь», що означало «Нехай буде так», і всі тихо, немов відлуння, повторили «Амінь», знову настала тиша, а годинник почав відбивати. Я відрахувала сім ударів, роздумуючи, коли ж настала сьома година — чи з першим ударом, чи з останнім, а чи посередині, між третім і четвертим.

Бабуся кивнула няньці Хельзі: «Пора!»

Шурхотячи спідницями, Хельґа пройшла темною кімнатою, відчинила стулки дверей і — диво з див! Це сталося знову! Як таке можливо? Ми були тут, всі-всі, окрім тата, який убивав росіян за сотні кілометрів звідси, й поки ми співали гімни у вітальні, обідній стіл у вітальні накрився сам! Ого-го! Біла лляна скатертина перелетіла через кімнату й тихо опустилася на стіл, найкрасивіше мамине столове срібло й дрезденська порцеляна вистрибом вискочили з шафок і вишикувались обабіч, кришталеві келихи вилетіли з буфета й стали «струнко» над кожним ножем, а різдвяний вінок із чотирма запаленими червоними свічками влігся посеред столу. «Ого-го! — вигукнула я. — Ну як таке може бути?»

Я зиркнула на маму:

— Ти попросила сусідку це зробити?

— Я? — мама зашарілася. — Сусідку? Звісно, ні.

Не могла ж вона брехати, тож як таке можливо? Щороку одне й те саме чудо, і я ніяк не могла його розгадати. То це був фокус чи диво?

Різдвяна вечеря скінчилася, пиріжки та пряники виявилися не дуже смачними, бо у нас не було яєць, ми з Ґретою сиділи на килимі у вітальні, поклавши подарунки на коліна. Мама, сидячи у кріслі поряд, щосили намагалася всміхатись.

— Сподіваюся, наступного року ви отримаєте купу подарунків, — сказала вона.

— Ти це казала й минулого року, — зауважила Ґрета.

Мама засмучено насупила чоло, але відразу ж опанувала себе. Вона не лаяла Ґрету за егоїзм, не сказала, що брат загинув на фронті й наша країна воює, просто запропонувала: «Давайте, любі мої, розгортайте подарунки», — та голос у неї звучав хрипко, я знала, що вона переживає за батька, вона вже втратила сина, невже вона втратить іще й чоловіка, таке трапилося з багатьма сусідками: «Де мій коханий Дітер цього різдвяного ранку?»

— Може, тато вже буде з нами наступного року, — сказала я, намагаючись розрадити маму, вона поплескала мене по руці й повторила:

— Давайте, розгортайте.

Ми схопили подарунки й почали розривати обгортки — без клейкої стрічки, загорнуті просто в газету, — й за кілька секунд мої пальці розв’язали шворку, розгорнули папір, відкрили коробку, і, заглянувши туди, я побачила жмут жовтого хутра і відблиски металу, й, перш ніж встигла зрозуміти, що й до чого, Ґрета радісно завищала, і я відразу метнула погляд у її напрямку й побачила, що вона сидить, розмахуючи лялькою.

Я завмерла.

Що тут скажеш? Сталася помилка. Мама помилилася, лялька була для мене, а плюшева штука — для Ґрети; чому вона не вигукнула: «Господи, яка ж я дурна, вибач, Ґрето, лялька — Крістіні, а ведмежа — тобі, люба!»

Лялька — мені, я знала. Вона була вбрана у червону оксамитову сукню з білим мереживним коміром та манжетами, у неї було довге каштанове волосся, рум’яні щічки, складені бантиком червоні губи й темно-сині очі, які (Ґрета показала здалеку) розплющувалися й заплющувалися! Коли лялька стояла, то дивилася на нас широко розплющеними очима, а коли її клали, повіки у неї поволі опускалися, вії торкалися щік, і вона поринала у світ снів. Я її обожнювала. Я навіть знала, як її звати: Аннабелла. Вона була моя. Я щосили стримувалася, щоб не підскочити й не вихопити ляльку з Ґретиних рук. А мати спитала: «Ну, а ти, Крістіно? Що тобі подарували?» — а я стояла ошелешена й думала, що ніколи вже не буду щасливою. Байдуже, що лежить у моїй коробці, мені страшенно хотілося одного — негайно вхопити прекрасну Аннабеллу в червоній оксамитовій сукні, любити її, плекати. Ґрета заходилась її колихати, щось наспівуючи, як завжди, фальшиво, а я побілілими від напруги пальцями вийняла з коробки плюшеву штуку — це був ведмедик із тарілками в лапах. «Ой, Крістіно, який він милий!» — лицемірно вигукнула Ґрета, а мені кортіло збити її з ніг, вихопити Аннабеллу й вилетіти разом із нею у вікно, як Пітер Пен із Венді.

— Поглянь, люба, — сказала мама, — у нього в спині ключик, його можна завести... Давай я тобі допоможу.

Вона підійшла до мене, лівою рукою взяла ведмедика, а правою повернула ключ — раз, два, три — і поставила ведмедика на килим. Він ударив тарілкою об тарілку, ступив два кроки й упав долілиць.

— Ти диви! — засміялася мама. — Схоже, він не любить килими, а якщо спробувати на столі? Ану, глянь, Крістіно!

І я примушувала себе дивитись, як цей дурнуватий ведмедик ходить, підскакуючи, по столу й б’є тарілкою об тарілку. Лівою, правою, лівою, правою, він ходив, мов солдат, але ж він був неживий. Солдати ходили, мов роботи, а роботи — неживі, тоді як солдати — живі, якщо тільки в них не стріляли, як в Лотара, або не встромляли багнета їм у серце чи в голову, або в них не влучала бомба чи граната: тоді вони переставали рухатися назавжди, і їх закопували у землю в домовинах, і ніхто їх більше не бачив, оскільки вони потрапляли на небо. Я дивилася на маму, вона стежила за ведмедиком, примовляючи: «Лівою, правою», — заплескала в долоні, коли він дійшов до краю стола, розвернула його, скомандувавши: «Кругом, марш!» — і ведмедик закрокував у зворотному напрямку. Ведмедик ступав дедалі повільніше, і мама командувала йому в такт: «Лівою... правою...» Дійшовши до середини стола, ведмедик зупинився. Він закляк, немов ходики, які дідусь забув завести. Мама сяяла, пишаючись, що змогла знайти мені такий подарунок у нинішні часи. «Давай, Крістіно! Тепер ти заводь!» — закликала вона, а мені хотілося вмерти.

Ґрета дала Аннабеллі інше ім’я, таке недолуге, що я не хотіла його вимовляти. Вона щоранку садовила ляльку на свою подушку — з випростаною спиною, зі складеними на спідничці рученятами. Ґрета наказувала мені не чіпати ляльку, та коли вона йшла гратися з друзями, то я не тільки брала ляльку, а й балакала з нею, співала для неї, виливала перед нею душу. Потім старанно садовила її назад на Ґретине ліжко так, як вона й сиділа — з випростаною спиною, з розправленим подолом сукенки й складеними рученятами.

Бабуся пронизливо закричала, у мене аж кров захолола, — звісно, це лише такий вислів, насправді у людей кров тепла, тобто вона має однакову температуру, що б не трапилося; навіть у таку холоднющу зиму, як нинішня, у німецьких солдатів кров усе одно була теплою, якщо тільки в них не стріляли, тоді кров струменем била з грудей і замерзала червоними бурульками на снігу; коли бабуся закричала, кров у мене не захолола по-справжньому, але з нею відбувалося щось дивне, я відчувала, як у мене сироти виступили на шиї та зап’ястках. «Крістіно! Мерщій сюди!» — гукнула мама, і я прожогом скотилася вниз, навіть не відчувши сходів під ногами.

Бабуся прала, й бак з окропом вивернувся їй на руки. Вона вже не кричала, а тихенько квилила, немов собача, розгойдуючись на стільці й намагаючись ні до чого не торкатися. Нажахана мама стояла перед нею, вона вийняла мазі та бинти, але не наважувалася зробити перев’язку: «Приведи лікаря, Крістіно, — не дивлячись на мене, наказала мама. — Давай, люба! Біжи щодуху!»

Коли обпечешся, шкіра набрякає, на ній з’являються пухирі, які наповнюються гноєм, якщо їх проколоти, гній витече, це боляче, але, зрештою, на місці обпеченої шкіри виростає нова. Найдивовижніше, розповідав дідусь, що всі лінії та плями знову з’являються на тих самих місцях, тому злочинці ніяк не можуть здихатися своїх відбитків пальців, навіть коли умисне обпікають пучки.

Лікар саме перев’язував бабусі руки, і тут знову пролунав крик, цього разу нагорі.

Ґрета. Тільки не це.

Я залишила Аннабеллу там, де гралася з нею, — на моєму ліжку, і Ґрета її там знайшла. Вона влетіла до кухні й, навіть не глянувши на мене, почала скаржитися мамі. Мама все ще була заклопотана бабусиними обпеченими руками і слухала впіввуха. «Ну ж бо, Ґрето, — сказала вона, чистячи картоплю на обід, — невже ви з Крістіною не можете гратися лялькою вдвох?» — «Ні, не можемо! — заперечила Ґрета. — Не хочу, щоб вона лапала брудними пальцями мою ляльку, це моя власність!» — «Гаразд, — зітхнула мама. — Крістіно, у тебе є свої іграшки, і не треба брати Ґретині без дозволу».

Я була в розпачі. Я зрадила Аннабеллу, залишивши її на своєму ліжку, вона, напевне, відчайдушно намагалася перелізти через спинку мого ліжка й спуститися на Ґретину подушку, але не змогла, і ось нашу таємницю було викрито. Ґрета знала, що я люблю її ляльку, це давало їй владу наді мною, і я була в розпачі.

Після вечірньої молитви я лягла на живіт і розплакалась у подушку, тихенько, щоб не почула Ґрета. Раптом вона стала навколішки, перехилила голову через спинку ліжка й щось мені прошипіла. Я перестала плакати й нашорошила вуха (це тільки вираз, нашорошувати вуха можуть лише собаки, лисиці й, можливо, коти), а Ґрета знову щось прошипіла. Немов гадюка, вона шипіла щось про сестер, такий звук буває, коли ставиш гарячу праску на вологу тканину; слова Ґрети поволі просочувалися в мою голову й пекли, мов тавро: «Все одно ти не моя сестра».

Що вона мала на увазі? Що вона зрікається мене? Що більше не вважає мене сестрою? Що не хоче, аби я була частиною родини?

Вона шипіла далі, і кожне слово пекло мені дедалі сильніше.

— Мама й тато — не твої батьки. Бабуся й дідусь — не твої бабуся й дідусь. Ми — не твоя родина. Мама не народила тебе, як Лотара й мене, десь живе інша твоя мати, але вона відмовилася від тебе. Тебе вдочерили. Я пам’ятаю той день, коли тебе привезли. Мені було чотири роки, а тобі — півтора. Це була таємниця, я обіцяла не розказувати тобі, але ти так кепсько поводишся, що я не можу інакше. Я — не твоя сестра. У нас із тобою немає нічого спільного. Я б хотіла, щоб ти вшилася туди, звідки взялася, і щоб я тебе більше не бачила!

Вона гепнулась назад на постіль — гуп! — аж пружини завищали, і в кімнаті знову запанувала глибока тиша. Я лежала на спині, вдивляючись у темні прямокутники штор, думки у мене розбігалися, захищаючись від слів, які я щойно почула від Ґрети. Закасавши рукав піжами, я знов і знов погладжувала в темряві свою родимку, аж поки не заснула.

Наступного ранку Ґрета розбудила мене поцілунком у чоло. «Сніданок готовий, Крістіно, — сказала вона, і я схопилася з ліжка. — Забудь те, що я вчора тобі сказала. Я все це вигадала, бо розсердилася на тебе за те, що ти гралася з моєю лялькою. Вибач, коли я тебе образила. Ну що, мир? Слухай-но... — я бачила, як їй важко було бути зі мною милою, — я справді не хочу, щоб ти гралася з... — вона назвала недолуге ім’я, яке дала ляльці, — бо ти ще занадто мала й можеш вимазати їй комір або вибити очі. Та якщо ти пообіцяєш не розповідати мамі про те, що́ я тобі сказала ввечері, я переповідатиму тобі все, що ми вчимо в школі. Гаразд? Домовилися?»

Голова у мене розпухла, була важелезна, мов каменюка, й ледь не відпадала. Я кивнула один раз, інакше вона відвалилася б і покотилась по землі.

Я весь день ходила, мов прибита. Мама попросила допомогти їй поскладати простирадла, я зазвичай це любила: ми бралися за два кінці простирадла, я розставляла руки якомога ширше, ми розходилися в протилежні боки, розтягуючи простирадло, струшували його, складали вдвічі, потім іще раз удвічі... Та цього ранку я почувалася заціпенілою, немов механічні фігурки з годинника на дзвіниці, що рухалися за допомогою ланцюгів і пружин, обличчя у мене було весь час сумне, рухалась я ривками, не в змозі вимовити й слово.

— Моя маленька Крістіна така мовчазна сьогодні, — сказала мама, коли ми закінчили з простирадлами. — Досі засмучена через ляльку?

Я кивнула, і мама, сівши на стілець, посадила мене на коліна й пригорнула до себе, я відчувала ніжну шкіру її рук та округлість грудей під халатом, вона мене колисала; я засунула в рота великого пальця, а іншим погладжувала свою родимку. Я мала б почуватися щасливою, але, якщо вірити Ґреті, ця жінка мені не мати, а якщо не мати, то хто вона і що я тут роблю?

Я вийшла з дому. Виструнчилася, мов солдат, біля снігового замету, впала в нього долілиць, неначе від пострілу в спину, й лежала там непорушно, поки від снігу не почало пекти обличчя, «дуже холодно» перетворюється на «дуже гаряче» і навпаки: коли випадково засовуєш ногу у ванну, поки вода ще надто гаряча, то спочатку вона видається крижаною. Я перевернулася, сіла в заметі, вхопила жменю снігу, розмазала його по обличчю й терла ним очі, поки вони не почали палати.

Ґрета дотримала своєї обіцянки. Повернувшись до школи після різдвяних канікул, вона робила зі мною домашні завдання, допомагала мені виводити письмові літери, оповідала про славне тевтонське минуле, перевіряла мої приклади на дроби й відсотки. Я поглинала її знання й миттєво засвоювала їх, видаючи правильні відповіді, та, попри те, що голова моя була забита новими знаннями, ніяк не могла забути те, що вона мені прошипіла тієї ночі. Але я дала їй слово. Хай навіть вона не побачила, як я кивнула, та це була обіцянка, так само священна, як і договір — не з Росією, а з Італією та Японією: кивнула головою, отже, сказала «так», тобто дала обіцянку, значить, я не повинна нічого розповідати мамі.

А дідусь? А бабуся? Я дивилася на них, вагалась і відмовилася від цієї ідеї. Вони обоє ще не отямилися після смерті онука, я не могла завдати їм іще більшого болю.

Але, приглядаючись до них, я почала бачити не лише дідуся й бабусю, але й маму та Ґрету. Я вивчала риси їхніх облич. Після вечері я зачинялася у ванній і розглядала себе в дзеркалі. Крістіна... хтозна? У мене було біляве волосся, а у матері та Ґрети — світло-каштанове, та це нічого не доводило, Лотар теж був білявим. У батька було темно-русяве волосся, зелені очі, а у мене — блакитні, але у бабусі вони теж були блакитними. Та чому в мене єдиної з усіх був кирпатий ніс? Чому лоб у мене був не таким високим, як у Ґрети?

Я могла отак розмірковувати годинами.

Мені снилися жахіття. Я сиділа на горщику, і жінка в спідниці та білих черевичках, проходячи повз, вдарила мене по голові, та так сильно, що я впала, горщик перевернувся і я облилася сечею. Побачивши мене в жовтій калюжі, якийсь хлопчак тицьнув у мене пальцем і зареготав, інші дітлахи, тягнучи за собою ковдри, оточили нас, вони пхинькали й рюмсали, вони були голі, і з носів у них текло, їхні ковдри просякли сечею, що була розлита на підлозі.

В іншому своєму сні я видиралася на стілець, щоб виглянути у вікно, і бачила маля, яке трусилося й плакало в снігу, воно було геть синє, його кинули там помирати.

Кого спитати? Тільки не маму. І не бабусю, й не дідуся. Нарешті я вирішила: няньку Хельґу. Хельґа, міцно збита, у білому накрохмаленому фартусі, із золотаво-каштановим волоссям, провела (як вона любила говорити) половину життя в цій родині. Мама два останні роки не могла платити їй, однак вона залишалася з нами, виконуючи, за від­сутнос­ті чоловіків, їхню роботу — рубала дрова, прибирала сніг, тягала важкі речі, а мама й бабуся тим часом узяли на себе її обов’язки — куховарство й лад у домі. Хельґа — стара діва. Якось, коли вони з мамою пили чай, я почула від неї, що їй незабаром буде тридцять і вона ніколи не знайде чоловіка, бо всіх молодих чоловіків убито. Половина від тридцяти — це п’ятнадцять, отже, вона прийшла до цієї родини, коли їй було п’ятнадцять, і вона має пам’ятати Ґретине народження, як і моє.

Запитання було просте й безневинне: «Ти пам’ятаєш день, коли я народилася?»

Дні спливали, мені слід було зібратися з духом. Дідусь казав, що коли людина боїться, серце у неї починає битися швидше, бо хоче нам допомогти, воно думає, що коли доведеться битися чи втікати щодуху, нам потрібен буде приплив сил, от воно й жене кров по жилах, готуючи нас до бою, тільки от біда — прискорене серцебиття посилює страх. Щоразу, коли я заставала Хельґу на самоті й збиралася запитати її — Ну ж бо! Спитай її! Зараз же! — серце у мене ледь не вискакувало з грудей, руки й ноги ставали крижаними, страх паралізував мене, і я починала мугикати якусь пісеньку, вдаючи, що просто проходжу повз.

Та настав день, коли я більше не могла відкладати, я мусила це зробити. Хельґа сиділа в кріслі-гойдалці і плела біля кахельної печі, Ґрета була нагорі, мама й бабуся — на кухні, а дідусь слухав радіо у себе в кімнаті. Стоячи на порозі, я перехрестилася, немовби збираючись зайти до церкви, а потім схрестила руки, сильно натискаючи великим пальцем на родимку, і вмостилася на табуреті біля ніг Хельґи.

«Зроби це! — сказала я собі. — І стеж за її реакцією!»

— Хельґо? — заговорила я безтурботним голосом.

— М-м-м?..

— Ти пам’ятаєш той день, коли я народилася?

Я не зводила з неї погляду.

Вона не здригнулася, не зашарілася, не почала затинатися, так само не зводячи очей з плетива, але її спиці на мить завмерли, і я отримала свою відповідь.

Нерухомість не обманює.

Вона знову взялася плести — одна лицьова петля, одна виворітна; Хельґа плела шкарпетку, а я була чужорідним тілом у цьому домі.

— Звісно, пам’ятаю, — відповіла вона, і тепер вона була в пастці, а я намагалася загнати її в тісний кут.

— Ти впевнена, що мене не вдочерили?

— Вдочерили? — повторила вона, щоб виграти час. — А чому б тоді не знайшли? Ти забагато наслухалася дідусевих казочок, дитинко, — гойднувшись у кріслі, додала вона. — Ну, біжи! Допоможи мамі готувати вечерю.

Я побігла, тільки не на кухню, а в туалет, я отримала відповідь, я отримала відповідь, я вивергнула вміст свого шлунка, а коли вивергати більше не було нічого, смикнула за спуск, влаштувалася на сидінні й вивергнула решту з іншого кінця. Сидячи на унітазі, я обливалася потом і, поки з мене виливалися рідкі відходи, уявляла немовлят, що лежали на спинах і репетували на все горло в обкаканих пелюшках, і трохи старших дітлахів із вимазаними в какулях обличчями й руками, і дво-трирічних дітей, які тягнули горщики, вщерть наповнені какулями та піпі, вони хотіли їх вилити, але вміст вихлюпувався їм на ноги на кожному кроці; бачила жінок у білих спідницях, що снували сюди-туди, відважуючи ляпаси наліво й направо, бачила, як важко ступали ноги в білих черевиках, витончені босі ніжки з нафарбованими нігтями, рожеві шовкові рюші, довгі біляві коси та кучері, що спадали на плечі, бачила округлі й гарні, як у німф із палацу Цвінґера, груди, які погойдувалися й текли молоком, десятки голівок немовлят, схожих на голівки ангелів на колонах, що припали вустами до сосків і жадібно смоктали молоко, білі халати, що прикривали величезні животи, чула крики жінок, дитяче верещання і, подеколи, грубий чоловічий голос. Нарешті я злізла з унітаза, смикнула за ланцюжок і знову опустилась навколішки. Схилившись над унітазом, від якого тхнуло, я більше не блювала, але мене трусило від приступів нудоти, а чоло було мокрим від поту.

Вибравшись нарешті з туалету, я здибалася в коридорі з мамою, яка несла стос тарілок до їдальні. Попри тьмяне освітлення, вона помітила, що я бліда, й, нахилившись, поставила тарілки на підлогу.

— Крихітко моя, що з тобою сталося? — спитала вона. — Ти не захворіла?

Я пригорнулася до мами, й вона, забувши про тарілки, підхопила мене на руки й піднялася сходами до моєї кімнати. Вона обережно роздягнула мене й допомогла надягти піжаму, заспокійливо примовляючи, що в мене гарячка, що мені треба відпочити і вона зараз принесе мені ромашкового чаю з медом.

Збігло кілька днів. Я ширяла у хмарах. Зазвичай люди так говорять, коли вони щасливі, та зі мною все було навпаки, горе зробило мене легенькою, немов завиток туману, що його от-от розвіє сонце. Коли на мене ніхто не дивився, я погладжувала свою родимку, та це не могло вгамувати біль під серцем.

Хто ж подарував мені родимку?

Я боялася, що вночі мені снитимуться жахіття про немовлят, тож тихенько мугикала пісеньку, щоб не заснути. Ґрета почула мене й звеліла мовчати. Аннабелла усміхалася до мене з верхньої полиці й запевняла, що не треба переживати, що все буде гаразд, та я нічого не могла вдіяти, я переживала.

Дідусь навчив мене нової пісеньки про едельвейси. Вона була дуже гарна, й, коли я її вивчила, дідусь поцілував мене в чоло і сказав:

— У тебе єдиної з усієї родини абсолютний слух.

Хто подарував мені мій голос?

Субота, полудень. Після молитви, не встигли ми піднести першу ложку супу до рота, мама відкашлялася й мовила:

— Любі мої, я маю сказати вам щось важливе, слухайте уважно.

Ми підвели погляди й, повагавшись, опустили ложки.

Всі мовчали. У мене в животі бурчало від голоду, й Ґрета штурхнула мене ліктем.

— Давай, — дідусь поклав руку мамі на плече. — Треба їм сказати.

— Отже... Ґрето... Крістіно... сьогодні після обіду до нас приїде... новий член родини. Хлопчик на ім’я Йоганн. Батько знає. Він познайомиться з Йоганном під час наступної відпустки. Через війну Йоганн втратив обох батьків і залишився сам-один, став сиротою. Тож... я запропонувала взяти його й виховати як власного сина. Звісно, ніхто не займе місце Лотара в наших серцях, але ви маєте ставитися до нього як до брата.

Не зводячи погляду з мами, я відчула на собі чийсь настирливий погляд, повернула голову наліво, й Ґрета зробила великі очі. Лише на якусь мить, та мене немов батогом ударило: «От бачиш? Це вже вдруге. Першою була ти». Потім вона схилилася над супом і почала голосно сьорбати. Взагалі-то голосно їсти не слід, але з супом так можна було — інакше обпечеш язик та піднебіння.

— Скільки йому років? — поцікавилась я.

— Десять. Лише на рік старший за Ґрету, — відказала мама.

Я слухаю, як брязкають ложки по тарілках.

— Коли він приїде?

— Я ж сказала: після обіду.

Після обіду почалося рівно опівдні, на годиннику було пів на першу, і це могло статися зараз же, або за годину, або за дві, чи три, чи чотири, невідомість мене добивала. Друга половина дня здавалася нескінченною. Ґрета з друзями пішла кататися на санчатах, а ми з дідусем дрімали після обіду, а ще тільки друга, ходики цокали, підганяючи час копняками: «Ну, давай! Вперед!»

Я мало не лускала від цікавості.

Коли дзвінок нарешті видав високу ноту соль, я почала наспівувати ім’я «Йоганн» на ре та сі-бемоль.

У передпокої двоє чоловіків, які привезли Йоганна, тупали ногами по килимку, струшуючи сніг, і хлопця не було видно за їхніми спинами. Вони завели його до вітальні, й мама схилилася над столом, підписуючи папери, вони про щось говорили серйозним тоном, та я не розчула, потім клац­нули каблуками, попрощалися — «Хайль Гітлер», «Хайль Гітлер», «Хайль Гітлер», нарешті двері за ним зачинилися, відбулося!

— Крістіно, ходи привітайся з братом!

Сказавши це, мама підійшла до хлопчика, щоб допомогти йому зняти пальто, але той різко відсахнувся і зняв його сам. Коли він вішав його на гачок, я підійшла до нього й прошепотіла: «Добрий день, Йоганне!» — мені так кортіло це проспівати: «Добрий день, Йоганне!» — але він не відповів. Очі в нього були відкриті, але водночас більш непроникні, ніж чоло або спина. Він був високий, на вигляд старший за свої десять років, погляд широко розплющених синіх очей непроникний, зуби зціплені, я бачила, як під шкірою щік ходять жовна, й подумала: а він гарний, мій новий брат.

Ґрета повернулася з прогулянки на санчатах, щоки в неї розпашіли, а очі сяяли; бабуся зварила нам гарячий шоколад, вся родина зібралася на кухні, ми підняли чашки за нового члена родини, та Йоганн сидів незворушно, прямий, мов палиця, не говорив і не усміхався. Мама й бабуся перезирнулися, шоколад плавно перетікав із горла у шлунок, Хельґа понесла Йоганнову валізу до його кімнати (раніше це була кімната Лотара), наказавши йому йти за нею, і Йоганн пішов, увесь такий насторожений і неприязний.

Дідусь сів за піаніно й жестом покликав мене поспівати разом із ним, я намагалася співати якомога сердечніше, сподіваючись, що Йоганн почує мене зі своєї кімнати нагорі й заспокоїться, розслабиться, адже він просто вражений смертю батьків і ми для нього чужі, — та коли він спустився на вечерю, нічого не змінилося: зуби в нього були так само зціплені, очі непроникні, як мур, він уперто мовчав.

Після молитви (він опустив голову, але не сказав «Амінь») мама намагалася обережно його розпитати й зашарілася, коли він нічого не відповів. Вона заговорила з Ґретою, але почала затинатися. Йоганн приніс у наш дім відчуття ніяковості, він мовчав, і ми одне за одним замовкли, мовчанка нас гнітила. Нам було ніяково, розмова затихла, про що ж ми говорили? Годі згадати.

Після вечері ми всі зібралися біля кахельної печі, та я не вмостилася в мами на колінах і не смоктала великого пальця — не хотіла, щоб Йоганн вважав мене малям. Дідусь розповідав історію про бременських музикантів, і ми всі сміялися, слухаючи, як кіт, собака, півень та віслюк нагнали страху на розбійників, та Йоганн так само втупив очі в порожнечу, на його обличчі залягла тінь, і наші смішки поволі стихнули.

Наступного ранку в школі було так само: вчителька відрекомендувала нового учня, виголосила невеличку вітальну промову, а він стояв, немов олов’яний солдатик, — невблаганний, недоступний, байдужий. Він виконував усе, що йому веліли, витримуючи невелику паузу, щоб показати, що він сам так захотів, а не його примусили, — проте відмовлявся відповідати на запитання, читати вголос і сказати хоч слово.

Ніхто його не лаяв і не карав.

Це неймовірно. Ми сироти: я — музика, він — мовчанка. Чи ти чуєш мій спів, хлопче зі зціпленими зубами? Віднині я співаю лише для тебе.

У нас закінчилися дрова, а нянька Хельґа захворіла, лежала в ліжку, її трусило.

— Треба, щоб ти допоміг, Йоганне, — попросила мама. — Сьогодні ти найсильніший з родини, доведеться тобі сходити по дрова. Бери санчата, Крістіна покаже тобі дорогу. Закутайтеся гарненько, надворі справжня завірюха. — Простягнувши йому гроші, мама усміхнулася й додала: — Не забудь принести мені решту.

У коридорі ми здибалися з фрау Веберн, яка раніше віталася «Хайль Гітлер» без особливого захвату. Вона не привіталась і, повертаючи ключ у замку, прошипіла саркастичним тоном: «Це ж треба, як росте ця родина!»; на щастя, Йоганн її не почув.

Ми йшли пліч-о-пліч, і мені чогось здавалося, що не дуже воно й холодно. Падав лапатий сніг, він поволі кружляв, чіплявся за наші шапки та шарфи, танув на щоках, виснув на віях... Я мала скористатися нагодою. Продавець дров жив далеко за сквером, іти до нього щонайменше годину. Тож я заговорила:

— Всі сніжинки різні. Вони схожі на зірки, але зірки не холодні й крихітні, вони гарячі й величезні, це далекі сонця, дивовижно, еге ж?

У відповідь — ані слова.

— Йоганне, — мовила я, — ти, звісно, гадаєш, що зі мною й говорити не варто, адже я лише дівчисько, але Ґрета навчає мене всього, що ви проходите в класі, у мене чудова пам’ять, а до всього ще й абсолютний слух.

Анічичирк.

— Йоганне, я розумію, що ти почуваєшся ні в сих ні в тих у нашій родині, але хочу сказати, що мені ти можеш довіряти. І я тобі ніби сестра, адже я... мене теж удочерили.

Ага. Він на мене глянув. Уперше насправді глянув. Серце забилося хутчіше, я пришвидшила крок і квапливо додала:

— Я теж їм не рідна.

Йоганн дивився перед собою, та я побачила, що він трохи розслабився, і — що за диво! — я почула його голос:

— Це правда?

Його слова лунали дивно — Йоганн говорив з акцентом.

Я кивнула головою, відчуваючи таке полегшення через те, що знайшла того, з ким можна бути щирою, що у мене аж сльози виступили, але не від смутку, а навпаки — від радості.

— Принаймні ми потрапили до гарної родини, — сказала я.

— Мене не всиновили, — відказав Йоганн, це звучало смішно, адже я на власні очі бачила, як мама підписувала папери, проте мовчала, щоб він говорив далі.

— Як тебе звати? — запитав він за мить, ошелешивши мене.

— Мене? Крістіна!

— Ні, як тебе звали раніше — твоє справжнє ім’я?

Я не знала, що́ він мав на увазі, та ми якраз дійшли до крамниці з дровами, і я відчула, як Йоганн знову замкнувся в мовчанці — немов черепаха, що ховає голову та лапи під панцирем. Коли я постукала у двері, він поглядом сказав мені «Говоритимеш ти», що я і зробила. Тоненьким, як у пташки, голосом я пояснила, що нам треба, простягла чоловікові гроші, поклала отриману решту до кишені Йоганна, і ми вийшли.

На вулиці стало холодніше, день хилився до вечора; порожні санчата тягти було легко, та тепер вони стали важкими, і Йоганн напружував усі сили, щоб їх тягти, його лице нагадувало обличчя чорних рабів, які підтримували балкони у палаці Цвінґера, тільки Йоганн був живий, і йому було справді важко, й не було сил говорити. Він почав задихатися й, дійшовши до скверу, зупинився, щоб перевести подих.

До нас долинає ледь чутна музика від каруселі по той бік скверу.

Обернувшись, Йоганн заговорив своєю дивною, невпев­неною німецькою:

— Хочеш покататися на каруселі, Псевдо-Крістіно?

— Ми не можемо, — засміялась я. — Це коштує грошей.

— Ми ж багаті!

Він вийняв із кишені решту грошей і показав мені блискучий скарб у печері-рукавичці.

— Ти жартуєш, Йоганне!

— «Ти жартуєш, Йоганне!» — глузливо передражнив він. — Ні, я не жартую, до того ж, я не Йоганн. Ану, ходімо, фройляйн Бозна-Хто! — Він схопив мене за руку, а іншою рукою тягнув важкі санчата.

Коли ми дійшли, карусель уже зупинили, музика змовк­ла, атракціон зачинявся, надходила ніч, і матері з дітьми розходилися.

— Ми не можемо, Йоганне, — заговорила я. — Гроші не наші, та й вони зачиняються.

Але Йоганн потягнув мене до каси й прошепотів на вухо:

— Давай!

Я пропищала вже не як пташка, а як перелякана миша:

— Ми можемо покататися, пане?

Сивий чоловік зі стомленим зморшкуватим обличчям саме зачиняв касу. Глянувши вниз, він побачив нас: двоє дітлахів тримаються за руки, падає сніг, надходить ніч, а країна ось-ось програє війну.

— Що ж, — відказав він. — На одне коло більше, на одне менше... гаразд, тільки швиденько!

Йоганн простягнув йому гроші, але той відмахнувся:

— Заберіть, касу вже зачинено. Ну, сідайте: два кола, і все.

Знову голосно заграла музика, я тішилася нею від душі, а чоловік підняв мене і посадив на спину чорного коника. Йоганн, на мій подив, примостився ззаду, обхопив мене руками, взявся за вуздечку, карусель набирала оберти, ми піднімалися й опускалися в такт музиці, ставало дедалі холодніше й темніше, а я вся палала. Я сміялася, крижаний вітер розносив мій сміх, волосся злітало вгору-вниз, вогники миготіли, музика бриніла. Ми зробили два кола, і я вдячно махнула добродієві рукою, той кивнув головою, вигляд у нього був втомлений, але, здавалося, потішити двох дітлахів — це все, на що він був здатний; він пустив нас іще на одне коло, я подякувала, він кивнув і не став зупиняти карусель, ми зробили ще одне коло, потім іще, і після кожного кола я дякувала, а він кивав головою, й так могло б тривати до нескінченності, навіщо нам зупинятися...

Скільки разів можна повторювати одне й те саме, чи можна вмерти, повторюючи одну й ту саму фразу: бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, — аж поки вона не втратить сенс?

Тієї миті, коли ми підійшли до дому — до того, як мама насварила нас за те, що повернулися пізно, а вона вмирала від страху, до того, як вона покарала Йоганна, відправивши його спати без вечері, до того, як серед ночі завила сирена і вся родина у піжамах босоніж помчала до підвалу, до того, як розвіялася феєрія руху та музики, що грала в моєму серці, поки ми з Йоганном довго йшли назад у темряві, — тієї миті він випустив мотузок від санчат, схопив мене за плечі й розвернув до себе.

Приклавши палець до вуст, він поволі вимовив своєю дивною німецькою:

— Не Йоганн — Янек. Не німець — поляк. Не всиновлений — викрадений. Мої батьки живі, вони живуть у Щецині. Мене викрали, Псевдо-Крістіно. І тебе — також.

З того вечора у мене розпочалося нове життя, сповнене таємниць та інтриг з Янеком-Йоганном. Палець біля вуст означав: віднині ніхто не повинен знати, що нас поєднує.

Майже щовечора ми викроювали кілька хвилин, щоб далі досліджувати, хто ж ми такі. Ми розмовляли дуже тихо, й шепіт додавав кожному нашому слову особливої ваги. Йоганн сказав, що моє справжнє ім’я пишеться через и, а не через і: Кристина, або Кристка; він розкотисто вимовляв р, і мені було від цього лоскотно в животі. Він сказав, що я більше ніколи, нізащо не повинна говорити «Хайль Гітлер», лише безгучно ворушити губами, вдаючи, що вітаюся. Він казав, що німці — наші вороги, вся ця родина — наші вороги, навіть якщо вони й добрі до нас; що коли війна закінчиться, я повернуся до своєї справжньої родини, і якщо я забуду рідну мову, то не зможу з нею говорити, і це буде жахливо, тож він навчив мене кількох слів польською. Мати — це матка, батько — ойчец, брат — це брат, сетра — сьостра, я люблю тебе — кохам вас, сон — сен, а пісня — спєв.

— Ти нічогісінько не пам’ятаєш? — питав він мене.

— Нічогісінько.

— Навіть як називала маму матка?

— Ні, але... я починаю згадувати.

— Напевне, вони викрали тебе зовсім крихіткою, коли ти ще не вміла говорити. Напевне, вихопили тебе з рук матері. Я таке бачив, Кристко, й не раз...

Я запам’ятовувала кожне польське слово, якого вчив мене Янек, натомість лагідно, проте наполегливо виправляла його німецьку, він робив успіхи, але незмінно відмовлявся говорити і за столом, і в школі.

Ми сиділи у великій стінній шафі в коридорі — вона була завбільшки як ціла кімната, в ній навіть була електрична лампочка.

— В наших документах усе брехня, — сказав Йоганн. — Наші імена, вік, місце народження.

— Вік?

— Принаймні мій вік. Мені його применшили на два роки.

— Хочеш сказати, що тобі дванадцять років?

— Так.

— Отже, ти вдвічі старший за мене!

— І вдвічі лютіший. Але ти теж повинна лютувати — уяви, Кристко, як твої справжні батьки шукають тебе роками, плачуть, думають, де ти. Зараз вони, напевне, вже втратили надію.

— Гадаєш?

— Звісно.

— Хто тебе викрав?

— Коричневі сестри.

— А хто це?

Він розповів, що якось на вулицях Щецина з’явилися осоружні «ворони». Вони були вбрані в стримані коричневі сукні з білими комірцями й манжетами — такі собі Аннабелли з жахливих снів, — вони підстерігали дітей біля шкіл, коли ті юрбою висипа́ли на велику перерву. Вони до них приглядалися. Вибирали підходящих дітей, заговорювали до них, пригощали цукерками, усміхалися.

— А як вони тебе вибрали?

Йоганн обернувся до мене, і я побачила, як він зціпив зуби.

— Нас, Кристинко. Вони нас вибрали, бо ми схожі на німців. Бо у нас біляве волосся, блакитні очі, білосніжна шкіра.

— Не може бути.

— Чому?

— Бо у мене шкіра...

Присунувшись ближче, я закасала рукав і показала свою родимку. Серце в мене калатало.

— Це знак, що я не така, як усі, — пояснила я. — І я співаю, бо у мене є ця родимка. Коли я до неї торкаюся, то можу зануритись у власну душу, зачерпнути в ній усю красу, і вона потім вилітає з мого рота, мов пташка. Можеш доторкнутися до неї, якщо хочеш.

Йоганн обережно поклав два пальці на родимку і раптом насупив брови. Я напружилася. Невже він вважає її бридкою?

— Що таке?

— Ні, ні, нічого... Я здивований, і тільки. Я бачив, як дітей відсилали й за менше.

— Відсилали?

— Розкажи ще про себе, Кристинко. Що ти ще любиш, окрім співати?

— Їсти. Особливо сало. Хочу стати цирковою Товстухою, коли виросту.

Йоганн зареготав.

— Тобі доведеться добряче постаратися! — зауважив він, дивлячись на мої ноги-тички.

Двері шафи раптом відчинилися. В коридорі стояла Ґрета, вираз обличчя у неї був ображений і водночас переможний. Вона почула, як ми тихенько розмовляємо. Йоганн ніколи, жодного разу не обізвався до неї ані словом, хоча і був ближчий за віком. Як він міг цікавитися такою дрібнотою, як я, коли поряд за столом сиділа така гарненька дівчинка? В голові не вкладалося. Ґрета нетямилася від ревнощів. Схопивши за руку, вона затягла мене до нашої кімнати й зачинила двері.

— Ану, розказуй, про що ви там говорили, або я скажу мамі! — прошипіла вона.

— Та нема про що розповідати, Ґрето, — відказала я (нова мова, новий брат і нова національність додавали мені відваги).

— Ви перешіптувалися, я чула!

— Перешіптуватися — не злочин...

— Але це доводить, що Йоганн уміє розмовляти! То чому він ніколи не розмовляє з нами?

— Спитай у нього.

— Він мені не скаже.

— Це не моя проблема.

— Знаєш, що я думаю, Крістіно?

— Що? — обернулась я до неї.

Вона плюнула мені в обличчя:

— От що я думаю!

Я нізащо в світі не відмовилась би від потаємних розмов із Йоганном, які тепер були пересипані польськими словами. Гаразд — це добже, так — це так, немає — заден, «я ваша донька» — єстем ваша цурка. Я хочу навчитися всього.

— Коричневі сестри саджали обраних дітей у потяг і відвозили до міста, що називається Каліш, а там передавали нас чоловікам у білих халатах, може, лікарям, а може, й ні. Вони розділяли хлопчиків і дівчаток...

— А потім?

— Потім вони нас обмірювали...

— Зріст?

— Ні. Так. Усе. Змушували роздягатися догола й обмірювали все тіло. Голову, вуха, ніс. Ноги, руки, плечі. Пальці рук. Пальці ніг. Чоло. Дещо... між ногами. Кут між носом і чолом. Кут між підборіддям і щелепою. Відстань між бровами. Тих, у кого брови росли надто близько, відсилали. А також тих, у кого були родимки... чи завеликий ніс... чи дещо замале... чи ноги вивернуті так або отак. Після цього перевіряли наше здоров’я, знання, розумові здібності. Давали один тест за іншим. Тих, що набирали мало балів, відсилали.

— Відсилали?..

— Цить, Кристко, дай мені договорити... нам давали нові імена. Нам казали: колись ви були німцями, у ваших жилах тече німецька кров, ваша польська національність — то помилка, але її можна виправити, ще не пізно. Ваші батьки — зрадники, їх треба повбивати. Ваші матері — хвойди, вони не мають права вас виховувати. Тепер ми вам дамо німецьку освіту. Якщо говоритимете між собою польською, то вас покарають. Ми говорили польською. І нас карали.

— Ох, бідолашка...

— Ні. Більше ніколи не називай мене бідолашкою, інакше перестану з тобою розмовляти.

— Вибач, — квапливо говорю я польською. — Я з тобою.

— Серед ночі вони били нас по голові, — Йоганн заплющив очі й рубонув долонею в повітрі. — Лясь... лясь... лясь... лясь... ми рахували удари і вранці порівнювали: я отримав стільки, ти — стільки. Іноді перепадало понад сотню ударів... лясь... лясь... лясь... лясь... Спершу боліло, та згодом перестало: ми уявляли, що це сокира цюкає в лісі по дереву або молоток забиває цвях: бам... бам... бам... бам... Відчуваєш удар, але не біль, навіть не запаморочення, а лише тягар. А я й далі говорив польською. Тоді одна з коричневих сестер затягла мене до каплиці. Вона поставила мене навколішки, звеліла витягти руки вперед, отак. Стежила за мною весь день і щоразу, як я опускав руки, шмагала мене батогом. Вона шмагала мене, мов несамовита, — по спині, по шиї, по голові, вона важко дихала і щоразу, коли батіг опускався на моє тіло, вона задоволено видихала «Хаа!». Зрештою мені вже несила було терпіти, я розвернувся, вихопив у неї батіг, і на обличчі у неї вмить замість задоволення проступив страх, тепер я був сильнішим, і я почав її шмагати, я кричав на неї польською, я лаявся, паплюжив її словами, вона забилася в куток, трусилася, прикривала голову руками... Присягаюся, Кристко, я міг би її прибити.

Йоганн на мить замовк. Я мовчу, витріщивши очі.

— Коли вони про це дізналися, вже згодом, то зачинили мене на два дні в темній комірчині з мітлами і нічого не давали ні їсти, ні пити. Я не кликав нікого на допомогу, хотів довести, що воля у мене сильніша, я завмер і чекав. Зрештою по мене прийшов головний лікар і відвів до свого кабінету: «Юначе, ви цілком придатні для Німеччини, проте у вас немає вибору: ще раз не послухаєтесь, і вас відправлять назад».

Йоганн знову замовк.

— Після цього я перестав говорити польською. Вони вирвали мою мову та язик із коренем.

— І мою теж.

— І твою теж.

Уві сні я бачила міцно збиту селянку в хустці, схожу на бабусю. Зігнувшись на своєму городі, вона, почервонівши й крекчучи від натуги, щосили тягла щось із землі й, витягши його нарешті, вкинула до кошика... Що вона витягла? Випроставшись, вона втерла чоло й сказала: «Хух! Ну й важко ж!» Я підійшла до неї й побачила, що кошик наповнений людськими язиками, схожими на крихітних омарів, які відчайдушно махали своїми корінцями. «Але якщо ви їх вириваєте з корінням, вони не зможуть говорити!» — сказала я. «А в цьому й є мета операції!» — відказала жінка й, зігнувшись, знову взялася до своєї праці.

— Нас викрали на Різдво 1943-го, — заговорив Йоганн. — Цілий рік нам з ранку до вечора вбивали в голови німецьку мову. Як биття по голові: бам... бам... бам... бам... німецькі слова, німецьку історію, німецькі вірші та казки... а потім, коли настала зима, — ще й німецькі різдвяні гімни. Тиха ніч... Ясна зоряна ніч... Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть... Бам... бам... бам... бам... Ох, Псевдо-Крістіно, як же я ненавиджу ці дурні гімни! А ти?

— Ну... як...

Я любила їх раніше, коли гадала, що це моя родина, моя мова, мій дім. А що я отримала натомість, окрім кількох польських слів та любові до Йоганна, але скоро все буде. Я щосили гнала різдвяні гімни з голови. Нові слова, які я вивчала в школі, були отруєні спогадами про Йоганна, я згадувала, як йому вбивали в голову чужу мову проти його волі, давали ляпаси й шмагали батогом, мені не хотілося їх вчити, та я казала собі, що незабаром їм навзамін прийдуть слова моєї рідної мови, а ці я вимию зі свого мозку, як відходи, що їх змивають у море, смикнувши за ланцюжок у туалеті.

Дідусь казав, що люди, які потрапляють до пекла, — це відходи людства, та я більше не хотіла його цитувати, бо хоч він і був зі мною добрий, але ж він був не моїм дідусем, і я не знала, чого була варта його премудрість.

Справжня біда у мене була зі співом: якщо я не співатиму німецькою, то не співатиму взагалі. Тепер цього співати не можна було: прекрасних церковних та різдвяних гімнів, усіх тих гарненьких пісень, яких навчив мене дідусь. Він запропонував навчити мене нової пісні, та я відказала, що мені ніколи співати, треба робити уроки. Він здавався розчарованим, тож я підійшла й поцілувала його в чоло, сказавши: «Може, трохи згодом, дідусю». Я поговорила про це з Йоганном, і він сказав: «Я міг би навчити тебе польських пісень, але це нас видало б. Мені дуже жаль, але зараз тобі краще співати без слів».

Я навчилася співати без слів. Я грала зі звуками у своєму горлі, беручи такі високі ноти, що голос злітав до хмар, а потім спускалася в глибини своєї душі, де нуртувала лава.

— Про що ви двоє балакаєте? — питала мене Ґрета. Вона розчісувала Аннабеллу. Ляльці не треба було мити голову двічі на тиждень, як нам, бо у неї волосся не росло, його не виштовхували з голови живі клітини.

— Ну... про життя.

— Що значить «про життя»?

— Візьми словник і подивися, — відказала я, вражена власним зухвальством.

— Гаразд. Усе, Крістіно, ти догралася, це твій останній урок зі мною.

— Он як? Тоді я розкажу мамі, що ти мені розповіла того вечора.

— Давай! Розкажи, якщо посмієш!

Наприкінці січня вдарили такі холоди, що школу зачинили. Повітряні тривоги змінювали одна одну і вдень, і вночі, і мені здавалося, що ми більшість часу проводили у підвалі, це було ще нудніше, ніж церква, бо там нічим було зайнятися, тільки слухати, як люди хропуть, стогнуть і зітхають, а ще там жахливо тхнуло. Щось відбувалося, всі це відчували, ми більше не балакали за столом, і не через Йоганна, щось важке й невиразне гнітило і давило на нас, немов залізна кришка, неначе світ ось-ось мав зупинитися. Кожен із нас займався своїми справами — вдягався вранці, застилав ліжко, накривав стіл, рубав дрова, начищав срібло, складав простирадла... та вся ця чистота й ідеальний лад були оманою, ніби дорослі намагалися збити нас із пантелику; коли я вдивлялася їм у вічі, то бачила там лише страх і хаос: якщо я вдивлятимусь надто довго, то провалюся всередину, пройду крізь тіло й пірну в їхнє нутро та пітьму, і все через те, що ми справді програвали війну, чи, враховуючи, що я була полячкою, — тому, що Німеччина програвала війну, і чи не могла б вона просто програти й на цьому закінчити? Чому так довго?

— Ти справді витратив би мамині гроші на карусель?

— Авжеж. Німці вкрали мою країну, викрали мене, тож кілька монет — ніщо порівняно з цим. На чиєму ти боці, Псевдо-Крістіно? Вибирай.

— На твоєму.

— Доведи.

— Як?

— Коли наступного разу гратимешся з дурною скринькою з коштовностями псевдобабусі, вкради щось звідти.

— Я не можу!

— Отже, ти не на моєму боці.

— А що ти хочеш зробити з коштовностями?

— Спершу зроби це, потім я скажу.

Наступного дня я витягла з кишені пару сяючих сережок і погойдала ними перед Йоганновими очима, сподіваючись, що він не знає, як відрізнити фальшиві діаманти від справжніх.

Ні, він не знав. Приголомшено витріщив очі й підняв угору великого пальця: я зашарілася від гордості.

— То що ти збираєшся з ними зробити?

— Це тільки початок, Псевдо-Крістіно, це тільки початок. Ти станеш вправною злодійкою. Тепер ти щодня цупитимеш трохи грошей із гаманця псевдодідуся, гаразд?

— Але навіщо?

Він ухопив ручиськами мене за зап’ястки й сильно стиснув.

— Ти зі мною, Кристинко?

— Авжеж.

— Ти мене любиш?

— Понад усе на світі.

— Тоді слухай... ми втечемо удвох, я і ти. Продамо коштовності й на ці гроші повернемося до Польщі. Коли гроші закінчаться, ти будеш співати. Люди збігатимуться, щоб тебе послухати, я обходитиму їх із шапкою, вони кидатимуть гроші, й ми зможемо рухатися далі.

Кров пульсує в моїх скронях.

— Але, Янеку... коли люди побачать нас на дорозі, то викличуть поліцію. Двох дітей-волоцюг помітити легко!

Йоганн засміявся.

— Хіба ти не бачиш, що зараз усюди повно біженців? На дорогах тисячі людей. Дітей, старих, усяких. На двох більше, на двох менше... До того ж, поліції є чим зайнятися. Ніхто нами не перейматиметься.

— Але, Янеку... я знаю, що ми живемо з ворогами, проте... Якщо я... я хотіла сказати, вони мене люблять. Вони завжди були такими добрими зі мною, я не можу...

— Кристо, ти маєш визначитися — чи ти маля, чи велика дівчинка, німкеня чи полячка. Подумай гарненько, не квапся, вибір за тобою. Я втечу цього літа, з тобою чи без тебе.

Знову залишитися в цьому домі без Йоганна — про це не могло бути й мови.

Коли дідусь захропів, замість поторсати його за плече й покликати: «Курте!» — я підвелася, підійшла навшпиньки до стільця, на якому він повісив свій піджак, і почала ритися в кишенях. Гаманець лежав у внутрішній кишені, я спітніла, руки у мене тремтіли, і я думала, чому моє тіло так реагує, адже мені здавалося, що мало б бути навпаки: коли хвилюєшся, мусиш бути спокійним і врівноваженим, щоб здійснити задумане. У гаманці було лише три купюри, і взяти одну з них я не наважилася, скажу Йоганнові, що гаманець був порожнім. Якби там було десять купюр, я взяла б одну, бо це було б десять відсотків, а одна з трьох — це понад тридцять відсотків, тридцять три цілих, кома і багато трійок після коми, Ґрета навчила мене про відсотки, коли ще ділилася зі мною уроками; множини приховані всюди. Гаманець для дріб’язку, навпаки, вщерть був набитий монетами. Я витягла з їх із півдесятка, остерігаючись, щоб вони не дзвеніли у моїй долоні, сховала у шкарпетці й піднялася нагору до Йоганна.

— Чудово, Кристко. Дивись, яку я знайшов для нас криївку... Я запас нам їжу.

Ми поповзли рачки поміж підвішеними сукнями та пальтами, від яких тхнуло нафталіном, Йоганн відсунув старі, може, дідусеві чоботи з минулої війни, й углибині шафи я побачила пакети з цукром, печивом і фініками...

— Але ж, Янеку! Родина й так недоїдає...

— Це не моя родина, а я хочу побачити свою. Ось...

Він простягнув мені невелику бляшанку, і я поклала туди монети.

Лежачи в ліжку, я намагалась уявити своє життя у Польщі. Запитання скачуть у мене в голові, немов блохи. Дідусь якось бачив блошиний цирк у Берліні, коли ще був молодим. Я роздумувала, скільки у мене братів та сестер, чи пам’ятають вони мене, і чи будуть вони до мене добрішими, ніж Ґрета, і чи живий іще мій справжній батько, і чи справжня мати так само добра, як і мама, і чи впізнаю я її. Вона, звісно, впізнає мене завдяки родимці. І коли вона побачить мою ліву руку, то скрикне, розкотисто вимовляючи «р», як Янек: «Кристино! Кристино! Нарешті! Люба моя Кристинко!» — і пригорне мене до себе, плачучи від радості.

Найбільше я тривожилася за маму: коли вона дізнається про нашу втечу, це розіб’є їй серце. Та Янек сказав, що вона сама винна, не слід було брати викрадених дітей, і ми тут нічим не можемо зарадити.

— Тепер ти маєш навчитися брехати.

— Ні, Янеку. Навіщо? Ми й так уже все від них приховуємо, цупимо гроші та харчі, досить і цього.

— Треба бути жорсткішою, Псевдо-Крістіно. Ти маєш стати товстошкірою, інакше не витримаєш дорогу додому.

— Янеку, я так не можу.

Наступного дня Ґрета, повернувшись зі школи, побачила, що речі з шухляд валяються на підлозі. Труси, шкарпетки, панчохи, майки та светри — все вперемішку вивернуто на підлогу. Вона стрілою злетіла вгору сходами.

— Мамо! Глянь, що Крістіна наробила!

Я спустилася слідом за мамою й ошелешено дивилася на розгардіяш.

— Це ти зробила? — спитала мама, ледве стримуючи гнів.

І мови бути не могло, щоб я виказала Янека, тож я сказала:

— Так. — Все моє нутро тремтіло.

— Навіщо? — різко спитала мама.

— Я... я дещо шукала і... мабуть, забула скласти все на місце.

— Що ти шукала?

— ...

— Що ти шукала, Крістіно?

— ... Мого ведмедика з тарілками.

— Вона бреше! — крикнула Ґрета. — Он він, на полиці, вона завжди кладе його туди. Вона ніколи не кладе його в комод!

Мама розповіла все дідусеві. Той покликав мене і дивився на мене сумними очима.

— Що з тобою таке, маленька? — зітхнув він. — Ти змінилася. Мама каже, що ти стала гидкою дівчинкою. Чому ти влаштувала в кімнаті розгардіяш?

— Бо мені так захотілося.

Кутики дідусевих вуст опустились, обличчя з сумного стало суворим, він ухопив мене за зап’ястки, шарпнув до себе й поклав собі на коліна. Я намагалася випручатись, та він однією рукою надавив мені на спину, а іншою почав бити по сідницях — лясь, лясь, лясь, — таке сталося вперше, від болю я розлютилась, я репетувала й пручалася, моє пручання розізлило дідуся ще більше, удари посипалися частіше й болючіше, я відчувала, як мої сідниці горять, кров ринула до поверхні шкіри дізнатися, що відбувається, я верещала й хвицала ногами. Коли нарешті його гнів ущух, дідусь відштовхнув мене, і я впала на підлогу, ридаючи без упину, а дідусь звелів щезнути з-перед його очей.

Виходячи з вітальні, я побачила Ґрету, яка спостерігала за всім, стоячи біля дверей і тримаючи Аннабеллу на руках. Вона лукаво посміхнулася мені.

— Браво, Кристинко! — сказав Янек. — Ти склала іспит. Боляче було?

— Авжеж.

— Ти витримала б більше?

— Так.

— Браво. Тепер бачиш, які вони, німці?

— Так.

День Святого Валентина.

Ми снідали, вмочаючи сухарі в чашки з паруючим цикорієм, — у нас більше не було ні шоколаду, ні масла, ні сиру, ні шинки, ні варення, — коли це сталося: добре відлагоджене життя дало тріщину, й до нашого дому увірвався хаос. Все почалося з того, що дідусь заридав у своїй кімнаті. Всі завмерли, як під час гри у «Хальт», мама з бабусею перезирнулись, я помітила в їхніх очах паніку і зрозуміла: сталося найгірше. Але що? Батька вбили чи Гітлер помер? Що таке? Ридання стали голоснішими, дідусь вискочив зі своєї кімнати, на задньому тлі чути було радіо, дідусь був у спідній білизні, його черево звисало, мов здоровенна біла куля, по його обличчю текли сльози, він рвав на собі сиве волосся, яке стирчало дибки, немов у клоуна. Він що, не розумів, який кумедний у нього вигляд? Чи забув, що не можна ходити перед людьми у спідньому?

— Курте! — озвалася бабуся. Вона підвелася, підійшла до дідуся, а той розвернувся й почав битися головою об стіну, знов і знов, неначе рахував удари, як Йоганн у тому центрі в Каліші.

Мало-помалу ридання перетворилися на слово:

— Дрезден, — вимовив він. — Дрезден, Дрезден, Дрезден, Дрезден, Дрезден... — якщо повторити слово мільйон разів, чи втратить воно сенс?

Мама наказала нам іти до своєї кімнати, й коли ополудні ми спустилися, все в домі було догори дриґом, і ніякого обіду не приготували. Хельґа підмітала на підлозі в їдальні уламки порцеляни, виготованої на фабриці дідусевого батька, гарний годинник теж був розбитий, як і бабусина скринька для коштовностей, крихітна балерина викотилася в коридор, незмигно дивлячись просто перед собою, щоб не втратити рівновагу; якісь чоловіки приїхали по дідуся, але той зачинився у своїй кімнаті на ключ, один із чоловіків наступив на балерину, навіть не помітивши, й та розкололася навпіл, мама й бабуся завмерли на канапі, немов статуї, Хельґа звеліла нам повертатися до себе.

Ми з Йоганном дивилися через вікно на шкільне подвір’я. Там було порожньо, ніхто не грався, все застигло. Від каміння віяло холодом. Жодного птаха. Дерева стояли голі.

— Нічого, вони на це заслужили, — сказав Йоганн.

— Хто?

— Німці, всі німці. Вони заслужили на смерть.

— Не кажи так, Янеку, — сказала я польською. — Будь ласка, не кажи так.

— А я казатиму. Німці — чудовиська, Кристко. Того року, коли я народився, вони обрали правителем монстра, все моє життя вони вбивали поляків, знищували наш народ, наші землі, міста, ти знала? Нашу столицю Варшаву минулого року спалили дотла, ти знала?

Він говорив так тихо, що я ледве його чула.

— Але ж діти, Янеку... немовлята...

— Гадаєш, вони рятували польських немовлят? Діти чудовиськ — теж чудовиська, Кристино.

— А тварини? Вони теж заслужили на смерть?

Мовчанка. Я відчувала, що він знову віддаляється від мене.

— Можливо, для тебе вже занадто пізно, — врешті заявив він. — Напевне, тебе викрали занадто малою і зробили з тебе справжню німкеню. Може, ми з тобою вороги, а не друзі.

Від його слів волосся у мене на потилиці стало дибки.

— Будь ласка, — відчайдушно зашепотіла я, щосили тиснучи великим пальцем на свою родимку. — Будь ласка, Янеку. Я полячка, як і ти. Ми повинні бути разом.

— Разом... проти ворога.

— Так, так.

Він обійняв мене за плечі.

— Гаразд, — сказав він польською. — Добже.

— Янеку... якщо люди у Дрездені тримали в клітках саламандр... вони ж вижили, авжеж? Вони ж можуть жити у вогні.

— Ні, це тільки легенда... у лісі біля нашого дому в Щецині водилися саламандри. Ти бачила живих саламандр?

— Ні.

— У тебе стільки всього у голові, Кристко, але ти нічого не тямиш у житті. Ти хоч раз гуляла в лісі?

— Ні.

— Саламандри — чарівні створіння. Вони чорні, з оранжевими цятками, у них великі роти й чорні очі, вони теплі на дотик. Ми з братом вистежували їх у лісі — вони завжди вилазили в сутінках після дощу, ховалися під корінням дерев. Якось мій брат упіймав саламандру й приніс додому. Ми посадили її в коробку, намагалися годувати її, та вона не хотіла їсти. День за днем ми приносили їй зерно, траву, дощових черв’яків, комах... вона нічого не брала. Спливали тижні, вона стала не така жвава, проте жива... За півроку вона перетворилася на прозорий, обтягнутий шкірою кістяк, але ще трохи рухалася. Зрештою її тіло вкрилося білою рідиною... вона сохнула й гнила... якось ми прийшли й побачили, що від неї залишилася тільки купка драглів.

Ми сідаємо обідати тоді, коли вже час пити чай. Дідуся забрали, Хельґа подала на обід лише варену картоплю. Мама та бабуся навіть не вийшли до столу, тож молитву прочитала Ґрета. Коли вона закінчила, Йоганн уперше сказав «Амінь». Нехай буде так.

Тієї ночі мені снилися тисячі дрезденських статуй, що лежали на землі: розбитий Спаситель на хресті, розбитий бородатий філософ, розбита велична богиня, тіло без голови, голова без тіла, розбитий сумний святий, маленький музикант з відбитими руками, Пречиста Діва, що з жахом дивилася на голого чоловіка, який лежав поруч, кам’яні голови, що котилися, кам’яні очі, що метали блискавки, вкриті ранами кам’яні коні, покалічені чорні раби, німфи та кентаври з відбитими кінцівками, голови херувимів, складені гіркою, мов гарматні ядра. «Крістіно, поглянь!» — вигукнув дідусь. Звівши очі, я побачила, що до фронтонів театру, опери та Палацу правосуддя прибили людей, їхня кров стікала по стінах. Фасади було прикрашено руками й обличчями живих людей, які ворушилися, намагаючись привернути нашу увагу. У парках та скверах живі жінки стояли на газонах, молоко бризкало з їхніх грудей — це були нові фонтани. «Поглянь, Крістіно! — вигукнув дідусь, широко розкинувши руки, неначе хотів обійняти широку панораму міста. — Ми виграли війну!»

Сни вривалися в реальне життя, дні й ночі мінялися місцями, люди і статуї мінялися місцями, всюди панував хаос, надворі стояв березень, люди були змучені холодом, сирени вили без упину, небо крапало кров’ю, в квітні у школах поновилися заняття, дерева на подвір’ї розквітли, птахи щебетали, містечко бомбардували, бомби влучили просто в сквер; коли ми вийшли наступного ранку, від ратуші та церкви залишилися тільки руїни, що диміли, стовпи каруселі погнулися, коні лежали на боці чи на спині, розкинувши ноги в галопі, розчахнуті навпіл високі дерева загрозливо похилились, неначе хотіли почути від землі правду, заняття в школі припинилися, Гітлер помер, про це сказали по радіо, у травні на клумбах розквітли квіти, шкільне подвір’я заполонили біженці зі сходу, місто роїлося біженцями, вони йшли багато днів, тягнучи валізи, клунки, дітей, шкіра у них була сірого кольору, вони були розгублені й голодні, й ми зачинилися вдома в тривожному очікуванні. Якось ми почули на вулиці крики й кинулися до вікна подивитися, що сталось: померло маля, і мати не хотіла його віддавати, вона кричала й кричала, коли його намагалися в неї забрати, потім вихопила з купи валізу, витрусила все з неї, поклала туди тільце і зникла з валізою в юрбі. Настав червень, і Йоганн сказав, що Німеччину розділили на чотири частини, мов пиріг, кожному з переможців перепала частина, і наша частина дісталась американцям.

Почався голод. Ми чекали й чекали на повернення батька і не знали, чи він потрапив у полон до росіян, чи загинув у бою, чи вмер від голоду дорогою назад; настала літня спека, й місто перетворилося на суцільне страждання, люди виривали одне в одного хліб і щедро ділилися хворобами, нам не було чого їсти, і Йоганн склав список усіх наших цінних речей: бабусині коштовності, кілька вцілілих чашок та блюдець із дрезденської порцеляни й піаніно, Йоганн вирушив на вулицю, з кимось зустрічався, торгувався, знайшов покупця на піаніно, приїхала вантажівка, щоб його забрати, а ми натомість отримали великий мішок картоплі, це було диво, а не фокус, піаніно перетворилося на картоплю, немов вода — на вино, а Йоганн був нашим героєм. На вулиці він прислухався до розмов утомлених людей і дізнавався, звідки вони втікали, що бачили та що втратили, що витерпіли, що залишили позаду, і переповідав мені.

— Ґрето, віддай ляльку Йоганнові, — сказала мама. — Може, він зуміє виміняти її на сало чи хліб.

Але Ґрета не хотіла віддавати, набурмосилася, похитала головою і притиснула Аннабеллу до себе.

— Тобі доведеться красти, Йоганне, — тихо сказала мама. — Кради все, що зможеш. Кради, інакше ми помремо з голоду!

Йоганн крав, і коли мама зі сльозами сорому і вдячності брала у нього здобич, він на неї навіть не дивився.

У брудно-сірих сутінках ми з Йоганном сиділи на краю зламаної лавки в закутку скверу, на землі покотом спали біженці, підклавши під голови клунки. Заплющивши очі, я вслухалася в довколишні звуки — квиління немовлят, зітхання матерів, молитви старих, бурчання у моєму животі, — коли раптом Йоганн сказав:

— Пора, Псевдо-Крістіно.

— Пора що?

— Я тобі казав, що втечу цього літа. Підеш зі мною?

— Янеку, ми не можемо втекти зараз... і покинути родину... на...

— Уже серпень. Незабаром стане занадто холодно для ночівлі просто неба. Ти підеш зі мною? — повторив він польською, і я заплакала.

Цікава штука — сльози. Дідусь розповідав, що слізні канали, які промивають наші очі, — дуже складні та крихкі механізми, й ніхто не знає, чому ці механізми запускаються самі собою, коли нам сумно, і який зв’язок між смутком та солоною водою, але раптом я відчула, як мені бракує дідуся, і що дужче я плакала, то більше мені його бракувало. Коли починаєш плакати, то одна причина тягне за собою іншу, і вже не можеш зупинитися, я сумувала за дідусем, сумувала за батьком, сумувала за Лотаром, мені хотілося, щоб уся родина зібралась і мама знову раділа...

— То що, Кристинко? Так чи ні?

Я пригорнулася до Йоганна, неначе він був уособленням усіх чоловіків на світі, я ридала в нього на грудях, він обі­йняв мене й незграбно гладив по голові, перехожі побіжно ковзали по нас поглядами і йшли собі далі, вони стільки всього бачили, їхні міста згоріли дотла, вони бачили обвуглені тіла, що зменшилися втричі, бачили, як горить на тілах білий фосфор, бачили навіки застиглі червоні, фіолетові та брунатні мумії, трамваї, набиті згорілими пасажирами, відірвані жіночі руки на землі, людські голови завбільшки як тенісний м’яч, людей, що перетворилися на купки попелу чи обварилися до кісток від вибуху казана, тож їх не могли схвилювати такі дрібниці, як сльози маленької дівчинки.

— Можеш дати мені відповідь завтра. Завтра у мене день народження, Кристинко. Мені виповниться тринадцять, і опівночі я вирушу в дорогу.

Дідусь колись казав, що завтра не настане ніколи, і розповів історію про цирюльника, який заманював відвідувачів табличкою «Завтра голимо безкоштовно». Люди приходили наступного дня, сподіваючись поголитися безкоштовно, а цирюльник кепкував: «Ви що, читати не вмієте? Написано ж — безкоштовно голимо завтра»; відвідувачі все ж голились: якщо вже прийшли, то платили, й за якихось кілька місяців той став найбагатшим цирюльником у Дрездені.

Завтра не настане ніколи, а от наступний день настане так чи інакше.

Наступного дня, коли ми на кухні за столом пили чай і гризли лушпайки з картоплі, у двері подзвонили. Мама прожогом підхопилася, сказавши, що це, напевне, тато, але потім згадала, що у тата є ключ і він не став би дзвонити у двері власного дому, — але ж він міг загубити ключа під час боїв із росіянами, тож, може, все-таки... але це був не батько. Хельґа пішла відчинити й повернулася з якоюсь дамою.

Дама була така елегантна, що здавалася якоюсь неземною істотою, ми вже цілу вічність не бачили такої добре вбраної, ситої, доглянутої жінки, її темно-каштанове волосся було зібране в гладенький лискучий пучок, на ній була уніформа та шкіряні черевички, в руках — шкіряна папка. Дама відрекомендувалася, сказавши, що її звати місіс Мулик і вона дуже перепрошує, що перервала наш обід; з перших слів стало зрозуміло, що вона іноземка, і мама звеліла всім дітям вийти з кімнати.

Ми очікували у вітальні. Зайнятися було нічим, тому ми нічого й не робили. Більше не було ходиків, які цокали б і відмірювали час, що спливав, але барви на небі поволі змінювалися, отже, час спливав, я раптом згадала, що сьогодні день народження Янека, проте відчувала, що зараз не найкраща мить для вітань. На кухні чотири жінки говорили дедалі голосніше, бабусин голос став пронизливим, але ми не могли розібрати слова, лише інтонацію, мелодію болю. Нарешті Хельґа відчинила двері й покликала нас із Йоганном.

«Не ти, Ґрето, — додала вона, коли та теж підвелася, — тільки Йоганн і Крістіна».

Я подивилася на Ґрету, вона — на мене, і я сказала подумки: «Ну, от і закінчилося наше непросте сестринське життя».

Кухонний стіл був устелений документами й фотографіями, мама сиділа між Хельґою та бабусею, я бачила три пари ніг під столом, але не наважувалася поглянути на обличчя, бо знала, що мама плаче, а я не хотіла цього бачити.

Незнайомка невпевнено щось запитала Янека польською. Той відповів «Так», і мама застогнала. Потім дама обернулася до мене. Гадаючи, що вона теж говоритиме зі мною польською, я вже хотіла їй пояснити, що не дуже добре знаю рідну мову, — але та простягла мені руку й сказала німецькою:

— Ходи-но сюди, маленька!

— Ні! — скрикнула мама таким голосом, якого я ще ніколи не чула: глухим, сповненим горя й болю. — Тільки не Крістіна!

Дама попросила маму заспокоїтися.

— Я знаю, наскільки це важко для вас, — сказала вона й попросила Хельґу принести мамі склянку води, але та навіть не ворухнулася. Дама знову простягнула мені руку, і мама, ридаючи, опустила голову на стіл. Я поволі перетнула кухню й, узявши місіс Мулик за руку, урочисто заявила польською:

— Я теж полячка.

Вона підняла брови:

— Ні, моя маленька, гадаю, це не так.

Потім, відпустивши мою праву руку, взяла мою ліву й обережно повернула її. Здивована такою несподіванкою, я дивилась, як вона уважно вивчає внутрішній бік моєї лівої руки. Було спекотно, на мені була кофтина без рукавів, тож дама відразу помітила мою родимку й сказала:

— Я цілковито впевнена, що ти — українка і насправді тебе звати Клариса.

Земля хитнулась у мене під ногами, і я приголомшено глянула на Янека. Я зустріла його погляд, у ньому було збентеження й запитання: «Хто ж ти?» — а я не знала, що відповісти. Уже кілька місяців я готувалася зустрітися з батьком і матір’ю в Польщі; якщо вони не чекають на мене, то хто ж чекає? Україна — де це, що це? У животі в мене все стиснулось, я боялася, що мене зараз знудить, як тоді, коли я вперше зрозуміла, що мене вдочерили. Та тоді я була сама-одна, це було до того, як у моєму житті з’явився Янек, а тепер я чіплялася за його погляд, і його очі казали мені: «Що б там не трапилося, ми з тобою будемо разом».

Коли місіс Мулик пішла, я зайшла до ванної — єдиного місця в домі, де мені не докучатимуть, відкрутила крани на повну, щоб ніхто не чув, як я співаю. Якщо насправді я українка, а не полячка, як я досі гадала, то, може, мені знову почати співати німецькою? Потираючи родимку на лівій руці, я заспівала пісеньку про едельвейси, дякуючи дідусеві за все, чого він навчив мене, поки я мешкала в цьому домі.

Тієї ночі, в пітьмі, Ґрета підійшла до мого ліжка з Аннабеллою в руках і запитала:

— Крістіно, американська дама відвезе тебе далеко звідси, авжеж?

— Гадаю, що так.

— Вона відправить тебе до України, до твоїх справжніх батьків?

— Можливо.

— Послухай-но. Останнім часом ми не надто дружили, але мені тебе бракуватиме, без тебе дім спорожніє, а в мене не буде молодшої сестри, якій можна було б дошкуляти. — Якусь мить повагавшись, вона додала: — Сьогодні лялька спатиме зі мною, а потім... коли ти від’їжджатимеш... можеш забрати її з собою. Це буде... подарунок на пам’ять від родини.

Я кинулась їй на шию, ми міцно обнялися, я почувалася дивно, адже це вперше і востаннє ми отак обнімалися.

— Дуже, дуже, дуже дякую, Ґрето. Я цього ніколи не забуду.

Хельґа увесь ранок пакувала наші речі, опівдні на ліжку стояла відкрита валіза з усіма моїми пожитками — від зубної щітки до ведмедика з тарілками, а зверху лежала незрівнянна Аннабелла у дбайливо розправленій червоній оксамитовій сукенці. Після полудня ми з Янеком стояли біля вікна й побачили, як біля нашого дому зупинилось авто місіс Мулик. Цього разу з нею було двоє чоловіків, один із них чорношкірий, з чого Янек зробив висновок, що всі вони — американці. Мама від самого ранку не виходила зі своєї кімнати, не обідала з нами, та коли у двері подзвонили, вона вийшла зачесана й нафарбована, я бачила, що вона щосили намагається зберегти самовладання, та, побачивши Хельґу і Йоганна, які спускалися сходами з нашими валізами, мама не витримала, з її горла знову вихопився той страшний горловий звук, що йшов неначе з глибин землі. Вона кинулася до мене, міцно пригорнула, стогнучи «Крістіна, Крістіна»; чоловіки понесли валізи до авта, Йоганн мовчки пішов за ними, не подякувавши й не попрощавшись ні з мамою, ні з Ґретою, ні з Хельґою, ні з бабусею. Місіс Мулик підійшла й тихим, але твердим голосом стала переконувати маму відпустити мене, і я, правду кажучи, відчула полегшення, бо вже почала задихатися.

Коли двері за нами зачинилися, у матері вихопився довгий пронизливий крик, що відлунював у коридорі. Цікаві сусідки прочинили двері, щоб подивитися на нас, а фрау Веберн, не ховаючись, вийшла на ганок, стала, схрестивши руки, її погляд ніби намагався спопелити нас, та місіс Мулик, дивлячись просто перед собою, як балерина, тихо сказала мені:

— Не бійся, Кларисо.

Чоловіки сіли спереду, я опинилася на задньому сидінні між Янеком і дамою, поїздка здавалася нескінченною, була спекотна серпнева днина, і я обливалася потом. Дідусь розповідав, що піт — це система охолодження тіла, піт вироб­ляють залози, що містяться на лобі, під пахвами і ще не пам’ятаю де, він випаровується, й тіло охолоджується, та сьогодні він не випаровувався, а стікав і стікав по мені. Всі мовчали, та я помітила, що Янек знову зціпив зуби. Я заплющила очі, вдаючи, що сплю, й нишком поглядала на місіс Мулик крізь вії: я з подивом побачила, що та мало не плаче, й подумала, що їй чому плакати, напевне, у всіх людей є причини, щоб плакати, навіть у американців. Зрештою я заснула, поклавши голову на плече Йоганна.

Авто зупинилося перед якимось будинком, я піднялася на ґанок, посмикала ручку дверей, вони виявилися не зачиненими, і я, тремтячи від нетерплячки, переступила поріг, пройшла коридором й опинилася в яскраво освітленій залі, де спиною до мене стояла якась жінка. «Нарешті, нарешті! — подумала я. — Нарешті я знайшла свою справжню маму!» «Мамо!» — гукнула я, але жінка нічого не відповіла, навіть не обернулася до мене, я підійшла до неї, доторкнулася до її руки й запитала: «Мамо?» — але жінка виявилася кам’яною.

Коли я прокинулася, то побачила, що ми приїхали, було вже поночі, голова у мене була важка, мені хотілося піпі. Коли ми вибиралися з авта, Янек прошепотів:

— Я бачив монахинь, у мене про них погані спогади, тому я не затримаюся тут надовго.

— Вони вбрані в коричневе?

— Ні, в чорно-біле. Але точно німкені.

Чоловіки понесли кудись наші валізи.

— Ви проведете якийсь час у цьому центрі, — пояснила місіс Мулик, заходячи з нами в дім. — Потрібен певний час, щоб привести до ладу ваші документи. Спальня дівчаток — ліворуч, хлопчиків — праворуч, але ви щодня бачитиметеся під час їжі, принаймні поки ми не знайдемо вам родини.

— Родини? — вигукнув Йоганн. — Ви хотіли сказати — знайдете наші родини?

— Авжеж, авжеж, — відказала дама, слухаючи краєм вуха. — На жаль, справи не завжди йдуть так швидко, як нам би хотілося. Віднесіть речі й приходьте з іншими на вечерю. Їдальня отам.

Вона пішла... так квапливо, що я подумала, чи не збирається вона знову заплакати. Я геть не розуміла, що відбувається.

Зайшовши до спальні дівчаток, я відразу побачила свою валізу, що лежала на ліжку. Я підбігла до ліжка, схопила валізу, гарячково намагалася її відкрити, руки стали незграбні, але врешті мені це таки вдалося.

Жодного сліду Аннабелли. Марно я рилася й перевертала речі — її не було. Згорнувшись калачиком, я притисла кулаки до очей і прошепотіла крізь зціплені зуби: що ж зі мною буде? У мене залишився тільки Янек, та й його в мене незабаром віднімуть.

Янек сказав, що ми в монастирі, тому будівлі й схожі на церкви: добрі сестри-німкені допомагали американцям. Мене познайомили з іншими дітьми, що мешкали в центрі, та мене вони не зацікавили: пригнічені сімна­дцять дівчаток і двадцять дев’ять хлопчиків від чотирьох до чотирнадцяти років. Нікому з нас не хотілося залишатися тут, адже це була не справжня домівка, а лише проміжна зупинка між минулим і майбутнім. Всі ми постійно думали про минуле — мені хотілося повернутись до колишнього життя з годинником на дзвіниці, каруселлю, вітрячками, церквою, гойдалкою, скринькою з коштовностями, піаніно, дрезденськими листівками, адже майбутнє — це був величезний знак питання.

— А як місіс Мулик дізналася про мою родимку?

— Напевне, десь є твоя особиста справа. Мабуть, вона в неї заглянула.

— Але що це означає?

— Не знаю.

Почалися нові будні, один день змінював інший. Вранці, заправивши ліжка й зробивши зарядку, ми виходили до селища на прогулянку. Після полудня нас розподіляли на невеликі групи, і ми йшли на уроки. Я вмирала з нудьги, бо мої ровесниці не вміли навіть читати, й мені доводилося все вивчати з нуля; я хотіла б помріяти, щоб відволіктися, але не знала, про що, кожен порух думок заходив у глухий кут, оскільки я була не тією, ким себе вважала, і не знала, хто я. Після уроку читання у мене був урок англійської, на який ходили тільки я та ще двоє дівчаток, учителя звали містер Вайт, і це було кумедно, адже він був чорношкірим, він був американським негром, і шкіра в нього була шоколадного кольору, окрім долонь і губ — вони були коричнево-рожевими чи рожевувато-коричневими. Він навчав нас вимовляти mummy та daddy, please та thank you, what a nice day таI am your daughter. Він казав, що в мене чудова вимова й ідеальний слух.

— Тебе теж навчають англійської?

— Ні.

— А навіщо мене навчають?

— Не знаю, сестричко.

Тепер Янек називав мене сестрою, бо не знав, як до мене звертатися; хтозна, може, місіс Мулик мала рацію щодо «Клариси»?

Наближався мій сьомий день народження, та я про це навіть не згадувала.

Вночі в ліжку товариством мені слугувало власне тіло. Я рахувала й перераховувала пальці на руках і ногах, намагаючись повторити фокус, якого мене навчив дідусь, у нього виходило одинадцять пальців, але задурити голову самій собі було складно. Я длубалась у носі — це була одна з тих штук, якими можна займатися, коли тебе ніхто не бачить. Я вичищала грязюку з пупа, обстежувала гарячу щілинку між ніг, а потім нюхала й облизувала пальці. Інколи я намагалася скрізь облизувати себе, як кицька вилизує своїх кошенят, але до багатьох частин тіла дотягнутись язиком не могла. Вивертаючи нижню губу, я згадувала, як дідусь говорив, коли я бувала набурмосена: «Як ти відкопилила губу, дивись, не перечепись об неї, Крістіно!» Це нагадувало мені жарт, коли він питав: «Можете висунути язик і торкнутися носа?» Ми сміялися до сліз, спостерігаючи, як люди, скосивши очі, відчайдушно намагаються дотягтися до носа язиком, а потім дідусь говорив: «Дивіться, це ж легко!» — й, висунувши кінчик язика, торкався носа вказівним пальцем.

Я погладжувала свою родимку, мугикаючи під ковдрою, раз на тиждень я проспівувала всі пісні зі свого репертуару, не плутаючи строфи, бо не хотіла їх забувати, я безгучно співала годинами, інші дівчатка стогнали і сопіли уві сні, й це мені заважало, тому, коли пісні закінчувалися, я повторювала таблицю множення, а потім абетку задом наперед, щоразу дедалі швидше, за кілька тижнів я вже могла по­вторювати її однаково швидко як уперед, так і в зворотному напрямку, хоч і не уявляла, де мені може стати в пригоді подібне досягнення.

Листя на деревах жовкнуло й темніло, скручувалося, тріс­калося, і вітер скидав його на землю. Ніколи мені ще не було так сумно, як тоді: стоячи біля вікна спальні, я спостерігала, як листочки тьмяніють і, кружляючи, падають на землю; моє життя теж потьмяніло, й мені інколи теж хотілося скрутитись, як листок, упасти, обхопивши руками голову, і вмерти.

І ось настало 18 жовтня — день Великого повороту; ми з Янеком уже два місяці жили в центрі, за цей час багатьох дітей забрали, багатьох привезли, настав час і нас забрати.

— Ну... — почав Янек, коли ми зустрілися побалакати після вечері.

Ми сиділи поруч на ґанку, було вже темно, та ще й холодно. Я не вдягла пальта, проте це було мені на руку — я могла собі труситись, а саме цього мені тоді й хотілося.

— Ну... — повторив Янек, утупившись у якусь точку в себе під ногами, хоча насправді там нічого не було. — Вони сказали, що з тобою буде?

— Так. А тобі?

— Так.

— Розкажи.

— Спочатку ти.

— Ні, ти.

Я бачила, як у нього під шкірою ходять жовна, потім він зціпив зуби, щоб жодне слово не злетіло з язика.

— Янеку, розкажи мені...

У нього вихопилося напівзітхання-напівридання, він затамував подих, знову вдихнув і надовго затамував подих, нарешті сказав:

— Мої батьки загинули, і брат, і вся родина, вони знають напевне, що нікого не лишилося... Тож мене відправлять до пансіону.

— Що? Куди?

Він щосили стиснув коліна, та в темряві мені не видно було, чи побіліли в нього суглоби пальців, зазвичай вони біліють, коли їх сильно стискаєш, бо кістки притискаються до шкіри, відсовуючи кровоносні судини, здається, це так пояснювали.

— Куди, Янеку?

— До Познані. Мій дядько живе в Познані. Вони хочуть відправити мене до нього наступного тижня.

— А твої батьки... як вони загинули?

— Вони не сказали. Сказали, що впевнені в цьому, але доказів не надали. Сказали, що я маю вірити їм на слово, їхати до Познані, і що це для мого ж блага.

Ми надовго замовкли, тиша обволікала слова Янека, заколисуючи їх.

— А ти? — запитав Янек, коли тиша стала нестерпною. Я збиралася з духом, після моїх слів ми, вочевидь, мовчатимемо ще довше.

— Мене відправляють до Канади.

— До Канади? Чому? Я гадав, вони знають, хто твої справжні батьки!

— Тут щось дивне, Янеку. Коли я очікувала в коридорі, то чула, як вони всі сперечалися в кабінеті директора, вони говорили, кричали англійською, повторювали не раз, і я змогла розібрати слова. Директор сказав: «А як же лист її матері?» — а місіс Мулик сказала: «Україна під владою червоних». Директор: «Але ж лист...», — а місіс Мулик: «Цього листа не було, зрозуміло? І мови бути не може, щоб відправити Кларису до червоних!» Що це означає?

— Гадаю, вони мали на увазі росіян, — відповів Янек.

— Потім мене покликали до кабінету... директор вийшов. Місіс Мулик сказала, що в неї до мене особливі почуття, адже вона теж українка... В Торонто у неї є друзі-українці, лікар на прізвище Крисватий із дружиною, дітей у них немає, і вони охоче вдочерять мене. Таким чином, як вона сказала, я житиму у великій заможній країні серед мого народу і носитиму прізвище Крисвата.

Янек довго мовчав, а мені того й треба було.

Потім промовив:

— Познань, Торонто.

Я вслухалась, як він вимовляв назви міст, де ми житимемо, й на мене навалився якийсь тягар, який давив, притискаючи мене до холодних цементних сходів, на яких ми сиділи, і мені здавалося, що я вже ніколи не зможу підвестися.

— Бути цього не може, — прошепотіла я.

Янек обернувся, відкинув волосся з мого обличчя, легенько провів по ньому пальцями, неначе сліпий.

— Слухай уважно, панно Крисвата, — нарешті заговорив він. — Вони можуть відправити мене до Познані, а тебе — до Торонто, можуть змінити нам імена, дати фальшиві документи, фальшивих батьків і фальшиву національність, але одного вони не можуть — розлучити нас. Зрозуміла? Ми завжди, завжди будемо разом, і нічого вони з цим не вдіють. Ми знаємо, хто ми насправді, і ми тут і зараз виберемо собі справжні імена, якими й будемо зватися віднині. Готова, сестричко?

Я ледь помітно кивнула.

— Гаразд, — сказав Янек.

Ухопивши мою ліву руку, він закасав рукав мого светра й поцілував родимку. Губи в нього були крижані, він трусився всім тілом.

— Я з тобою... тут, — заговорив він. — Моє справжнє ім’я — Лют, бо мій батько виготовляв лютні в Щецині. Моє ім’я — назва цього інструмента, воно однаково звучить усіма мовами. Доторкнися сюди чи просто подумай про це — і ти відчуєш, як я бриню в тобі, наче струни лютні, я підіграватиму тобі, коли ти співатимеш. Лют, Лют, Лют. Повтори.

— Лют, — промовила я. — Лют, Лют.

— А тепер ти. Вибери собі ім’я.

Ім’я пурхнуло до мене саме, немов пташка, я прошепотіла:

— Ерра.

— Ерра, — повторив він. — Ерра. Те, що треба. Я забираю Ерру з собою до Познані, а ти забираєш Люта в Торонто. Ерра і Лют. Подобається?

— Лют і Ерра.

— А згодом... я тебе знайду. Коли ми виростемо. Я знайду тебе дуже швидко — за твоїм співом.

— І ми завжди будемо разом.

— Так. Давай присягнемо.

Поклавши два пальці на мою родимку, він проголосив:

— Я, Лют, присягаюсь, що люблю Ерру, знайду її й буду завжди разом з нею. Тепер ти.

— Я, Ерра, присягаюся любити Люта, знайти його й бути завжди разом із ним.

Це було так серйозно й урочисто, а наступного дня Янек зник, спричинивши в центрі хаос, а за тиждень потому я стояла на палубі корабля й дивилась, як котяться у безмежну далечінь сірі води Атлантики.