Розколини

ІІІ. Седі, 1962

— Седі, ти застелила ліжко?

— Так, — авжеж, Седі застелила ліжко (і навіть уже поснідала).

Бабуся нахилилась і обережно поцілувала моє волосся. Вона ще була в пеньюарі, але вже нафарбована, тож не хотіла псувати помаду справжнім поцілунком — до речі, цікаво, чи їй такі поцілунки взагалі відомі? Її волосся було ретельно зачесане й укладене. Останніми днями воно було темно-каштановим, хоча насправді її волосся було геть сиве, а бабуся фарбувала його в каштановий колір, щоб люди не здогадалися, що вона вже стара. Цікаво було б ді­знатись, якою була справжня бабуся: коли вдягала окуляри чи коли знімала їх, коли фарбувала волосся чи коли дозволяла відрости сивим пасмам, коли милася голою у ванній чи коли з голови до ніг вбиралась, мов королева. Що в усьому цьому було «справжнім» — цікаве питання.

Бабуся вийняла з маленької каструльки ідеальне біленьке яйце, поклала його на мою тарілку поруч з ідеально підсмаженою грінкою і налила в склянку ідеального молока.

— Седі, скільки разів повторювати: не приходь на кухню босоніж. Надворі мінімум мінус двадцять!

— Але ж тут, усередині, плюс двадцять!

— Не сперечайтесь, юна леді. На Новий рік, будь ласка, не забудь взути капці без нагадування, гаразд? Давай, біжи! Я для тебе потримаю яєчко в теплі.

Цього разу вона не хотіла схибити: у випадку з моєю мамою вони з дідусем усе проґавили, вони почувалися винними і не хотіли припускатися схожих помилок зі мною — тож мені залишалася жорстка дисципліна. А я ненавиділа великі хутряні капці, які мама подарувала мені на Новий рік, — це був подарунок, який лише засвідчував її відсутність: на Різдво вона давала концерт. (Мама не хотіла жити зі своїми батьками — то чого ж мусила я?) Я глянула на себе у дзеркало в шафі і побачила справжню себе: Седі скоса дивилась на мене, вищиривши зуби в гримасі страху й шалу водночас (бабуся вважає, що косувати не можна — одне око може так і застрягнути назавжди); втім, спускаючись сходами, я знову натягнула на себе машкару чемної внучки, бо вірила: коли буду слухняною і поводитимусь чемно, мама візьме мене на руки зі словами: «Люба, це була лише гра, я хотіла випробувати твій характер — ти блискуче впоралася з випробуванням, тепер ми можемо жити разом!»

Яєчко справді чекало на мене тепленьке — тонка біла оболонка, як і водиться, вкривала жовток, білок був добре проварений, і коли я проштрикнула жовток виделкою, він розлився рідким золотом по порцеляновій тарілці і я змогла вимочити його хлібом з маслом, уважно стежачи, щоб ані краплини жовтку не потрапило на стіл, — бабуся уважно спостерігала за мною, та й Ворог також; срібна виделка тягнула руку донизу — цікаво, якщо відрізати руку і покласти на терези, що буде важчим: рука чи виделка? Адже мурахи витримують вагу вп’ятеро більшу за їхню власну. Бабуся зважувалася щоранку (після походу до вбиральні і перед сніданком — за її словами, у цей момент вона важить найменше, бо давно нічого не їла); вона навчила мене багатьох речей про кухню і здоров’я, а також про правильне харчування — я мусила стати бездоганною окрасою домівки, точнісінько як вона, а не як моя мама, яка жила в Йорквіллі у повній тарганів і друзяк халупі й ніколи не прибирала, сміття назбиралось море-океан, і мама могла потонути у ньому.

— Тепер повертайся до своєї кімнати і готуйся до школи — ну ж бо, хутенько!

Якби вона мені це не сказала — я про це й не подумала б! Я навмисне кажу «Якби вона мені це не сказала», знаючи, що так не можна, та думаю я тихенько, вголос не промовляю — подумки можна сказати багато чого забороненого, в тому числі вживати такі лайливі слова, як «трясця», «дідько» і «курва», що їх часто вживають при мені (і я це дуже ціную) мамині приятелі — вони лаються, критикують уряд, палять цигарки і називають маму Кріссі замість Крістіни, і їх взагалі не бентежить те, що в неї маленька крикля шести років на ймення Седі.

— А можна мені ще хлібця? — попросила я так солодко і жалісливо, як тільки могла.

— Ну вже добре, гаразд, — погодилась бабуся і попрямувала до сріблястого тостера, який натирала до блиску щоранку одразу після снідання, — однак казати треба не «хлібця», а «грінку».

Тієї миті дідусь виплив зі свого кабінету в підвалі — кабінет мав окремий вхід з вулиці Маркгем з табличкою на дверях «Д-р Кризвоті. Психіатрична консультація», щоб клієнти могли заходити і виходити, не потрапляючи в будинок, адже більшість не хотіла, щоб їх бачили: вони соромилися, бо були божевільні. Я й подумати не могла, що у Торонто стільки божевільних, — і все ж вони тягнулися до нас безконечно, з ранку до ночі, заходили до дідусевого кабінету і виходили з нього (раніше я спостерігала за ними з вікна, бо кортіло знати, які на вигляд божевільні, та швидко перестала, бо від решти людей вони нічим не відрізнялись), та й не тільки до його кабінету, а й до консультацій багатьох інших психіатрів, — сотні, тисячі божевільних, не знаю, скільки психіатрів їх обслуговувало, але справи явно йшли добре, тож я думала: можливо, були і такі психіатри, яким бракувало клієнтів, і вони били байдики, чекаючи на телефонний дзвінок, — або навпаки, деякі божевільні марно обдзвонювали всіх психіатрів, зазначених у довіднику, та завжди чули одне й те саме: «Ні! На жаль, місць немає!»; втім, навряд, здається, ці дві групи ідеально врівноважували одна одну. Та якби вибухнула війна чи сталась якась інша катастрофа й водночас збожеволіло б багато людей — чи зуміли б університети швидко підготувати стільки психіатрів?

До речі, «божевільні» не можна казати — треба казати «пацієнти». А «хлібець» — це «грінка». І не «якби вона мені це не сказала», а «якби вона мені цього не сказала».

Як і завжди, дідусь зайшов до кухні зі словами: «Як минає ваш ранок?» — і сів за стіл з явно перебільшеним виразом утоми, а бабуся налила кави з електричної кавоварки і мовчки простягнула йому чашку — ритуал повторювався щоранку о восьмій тридцять, без змін іще задовго до мого народження, хіба іноді замість традиційного «Як минає ваш ранок?» дідусь казав: «Господи, навіщо я вибрав подібний фах? Волосся дибки!» — і це було справді смішно, бо дідусь був лисий і мав лише тоненьку сиву смужку волосся, що рівненько тягнулася по голові від вуха до вуха. Зазвичай перший божевільний приходив о шостій тридцять, тож до півдев’ятої дідусь вже встигав поговорити з двома, а після перерви на каву працював з дев’ятої до дванадцятої, потім з другої до п’ятої — таким чином, він приймав вісім божевільних за день, за весь тиждень, включно з суботою, виходило сорок вісім божевільних, хоча деякі приходили по два-три рази на тиждень, тож точну цифру обчислити важко. Не знаю, скільки тривало лікування, чи давали їм сеанси з дідусем хоч трохи щастя, достатнього, щоб протриматися до наступної зустрічі. І чи накопичували вони зрештою досить щастя, щоб обійтися без терапії? Але точно одне: сам дідусь веселою людиною не був, він переважно мовчав, а коли розтуляв нарешті рота, то зазвичай щоб розповісти невдалий анекдот; хоч я і жила з ним від народження, все ж знала дідуся вкрай погано. Ось тепер, приміром, поки він смакував кавою, а я — грінкою, замість розмовляти зі мною дідусь читав газету, яку з ґанку принесла бабуся.

— Седі, ти запізнишся!

Я ледве переставляла ноги сходами — я ненавиділа вдягатися, однак у льолі до школи не підеш. Щоразу, коли вдягалася, почувалась винною, особливо взимку, бо треба було натягнути на себе кілька шарів одягу; провина ховалася десь глибоко у моєму тілі, однак зовні, під моїм лівим стегном, є жахлива коричнева родима пляма завбільшки як монетка п’ять су. Про її існування майже нікому не було відомо, та я не могла про неї забути — це була моя вада, а оскільки розташована вона зліва, то я не могла ні спати на лівому боці, ні тримати молоко у лівій руці, ні ступати на бордюр лівою ногою — а якщо не додивлялася, то пошепки п’ять разів поспіль просила пробачення... У мами родима пляма під ліктем лівої руки, і їй не соромно, бо це пристойне місце, та для мене той факт, що пляма розташовувалась під сідницею, був доказом моєї провини — можна було подумати, що після вбиральні я погано витерлася і залишилось трохи каки, — а ще позначкою Ворога, який був присутній при моєму народженні: він ніби вмочив палець у каку і доторкнувся до моєї сідниці, громовим голосом приказуючи: «Оця ось належить мені, я ніколи її не відпущу, вона завжди буде брудною й інакшою!» Певно, саме тому мій тато пішов від нас: щойно побачив мене, буркнув: «Дідько, яка гидота! Це не моя донька», — і, розвернувшись, назавжди залишив мамине життя. Я його не пам’ятаю, знаю тільки, що звали його Мортимером, та переважно кликали його Мортом, що мав він чорну бороду та гітару і що дідусеві й бабусі він страшенно не подобався. Мамі було лише сімнадцять, коли вона почала зустрічатися з Мортом і відвідувати шайку значно старших за неї бітників — їй усім було далеко за двадцять, вони гаяли час, граючи музику, смакуючи вином та смалячи «керуак»[18]; через Морта мама покинула ліцей, здається, на одній із вечірок вони разом укололися морфіном і тоді мама несподівано завагітніла. Якось бабуся зронила, що вони були вкрай розлючені, коли дізналися про це, адже Морт не міг забезпечувати родину, був дуже безвідповідальним, навіть себе не міг забезпечити, — а це вже справжня трагедія!

— Тобто мене не мало бути? — запитала тоді я. — Хочеш сказати, вони мене не хотіли?

Утім, будь-які запитання на цю тему розбивались об стіну мовчання.

Одного дня у мами з’явився приятель на ім’я Джек — учитель без бороди, і я дуже вдячна йому за те, що він навчив мене читати, хоч я ще й п’яти років не мала і до школи не ходила, — та, на жаль, вони з мамою посварилися. Джек вимагав, щоб мама не співала на публіці, і зрештою вона повелася з ним владно (принаймні так вона потім пояснила мені), сказавши: «Джеку, є речі, без яких я не можу. Спів — одна з них. А ти — ні». Так усе й вирішилось.

Під штанці треба було вдягати пояс з підв’язками, бо якщо вдягти його зверху, спустити штанці у вбиральні не можна було, тож насамперед я надягала підв’язки з маленькими пряжками, застебнути які треба було спереду, а потім все перевернути так, щоб вони опинились позаду; коли ж підв’язки нарешті звисали з мене, я надягала штанці — але так, щоб підв’язки не чіплялись за них. На жаль, другу панчоху я натягнула навиворіт, і довелося повторити всю процедуру; я стояла на лівій нозі, намагаючись всунути праву в панчоху, — втриматись не вдалося, я сіла на ліжко, але нога заплуталась у панчосі, я дратувалася й пітніла, бо чула цокання годинника на каміні, а Ворог, притупуючи ногою, шипів на вухо: «Ти запізнюєшся, поквапся, ти запізнюєшся!» Мені ніколи не вдавалося все робити як треба, бо якби я все добре робила, якби дійсно була чемною дівчинкою, а не прикидалася, то мала б жити з татом і мамою, як інші діти.

Нарешті штанці приховали родиму пляму, та я не могла забути про її існування.

Після штанців прийшла черга білої блузки — слід було стежити, щоб правильно застебнути ґудзики, та хоч я й була вкрай уважна, все ж часто помилялась: дійшовши до останнього ґудзика, я помічала, що знизу вільно теліпається край блузки, а отже, треба було починати знову. Потім наступала черга кілту з ґудзиками на спині, та оскільки застібати, не дивлячись, я не вмію, то мусила спершу перевернути і застебнути, після чого перевертати в інший бік, а це було непросто, бо кілт дуже тиснув, блузка плуталася під ним — як результат, я мала дивний вигляд. Бабуся часто обіцяла купити новий кілт, більший за розміром, та постійно переносила це на потім, бо була зайнята свої садом, бриджем, чаюванням з подругами, а оскільки кілти шили тільки для моєї школи, то продавали їх лише в одній крамниці дуже далеко від нас.

Після кілта я надягала курточку, що було нескладно (там лише два ґудзики), однак, просуваючи руки у рукави курточки, треба було притримувати кінчики рукавів блузки, а я забувала, рукави задиралися, доводилося знімати курточку і все починати знову. Залишалося причесатись і почистити зуби. Годинник показував без п’яти дев’яту, за п’ять хвилин я мала вийти, а ще ж треба було начистити туфлі, на що точно не було часу (вночі я бачила сон, де було повно брудних туфель, жодної чистої пари, мені було соромно, я не знала, що взути), та коли я йшла по свої туфлі, скіпка з паркету глибоко увігналась у мою п’ятку — отакої, не варто було човгати, слід піднімати ноги й обережно їх ставити!

Правда в тому, що біль підстерігав мене на кожному кроці; бабуся казала, що коли є хоч найменша можливість поранитись, я обов’язково це зроблю (я ж вважаю, що це не я шукала такі нагоди, а вони мене). Бабуся ніколи мене не жаліла: коли я плакала, вона казала, що я вдаю з себе бозна-кого. Минулого літа вона доручила мені купити літр молока в крамниці на розі. «Та не барися!» — сказала, як завжди. Тож я погнала, мов навіжена, і просто перед порогом крамниці перечепилась і впала: від удару об брук у мене перехопило подих. Дві пані, які проходили поруч, кинулися до мене зі словами: «Господи, бідолашне дівча! Ти дуже забилась?» — а я, оглушена, приголомшена, ледве стримуючи сльози, підвелася і, знаючи, що бабуся б воліла бачити мене на людях сміливою, обтрусила свій одяг зі словами: «Все гаразд!» — весело усміхнувшись, щоб їх заспокоїти. Коліно і лікоть так стерлись об брук, що крізь шкіру прозирала кров, та я зайшла до крамниці, крізь сльози рішуче попросила літр молока, заплатила за нього і, хлипаючи, понесла додому (весь час стримуючи плач), а коли нарешті переступила поріг, ледве видершись на ґанок і кульгаючи, сльози полилися одразу й потоком, я ридала, стогнала від болю, і коли здивована бабуся нарешті з’явилась у коридорі, я їй сказала: «Бабуню, я трималася, скільки могла, не плакала ні в крамниці, ні дорогою додому!» — а вона забрала в мене молоко і, прямуючи до кухні, заявила: «Якщо стрималась у крамниці, могла б стриматися і тут»; після цих слів бабуся взялась готувати пиріг для чергової зустрічі зі своїми подругами — вона й не думала мене втішати. Якби мама дізналась, як мені було боляче, обов’язково б мене втішила, та, коли ми побачились наступного разу, подряпини вже зникли і мені не було чого їй показати.

Куди б я не йшла, на мене чигала небезпека: бився посуд, кидалась оса, горів тостер, — загрози сипалися на мене звідусюди, а моє тіло реагувало: шкіра синіла, плоть набрякала й наповнювалася гноєм, потім вибухала гейзером крові; у цю мить скіпка смикала гострим болем мою ліву ногу, та я не мала часу зняти панчоху і витягнути її.

Тож я спустилася сходами, стрибаючи на одній нозі й усвідомлюючи, як сильно я ненавиджу життя. Бабуся вже вивела з гаража авто і прогрівала двигун в очікуванні, і коли, кульгаючи й намагаючись водночас застебнути пальто й обернути шарф навколо шиї, я вийшла на ґанок, вона знервовано зробила мені знак, щоб я поквапилась. У зимному повітрі її дихання злітало хмаринками, подібними до вихлопного диму позаду авта; на бабусі були шкіряні рукавички, і коли вона зупинялася на червоне світло, її пальці нетерпляче барабанили по керму — втім, ми приїхали до школи вчасно, як і завжди.

В класі о дев’ятій співали «О Канадо!», а о четвертій «Боже, бережи королеву»[19], і весь цей час між двома гімнами я страждала — як від гострого сорому, так і від смертельної нудьги.

Під час ранкової перерви я вирішила більше не терпіти біль від скіпки і зачинилась у кабінці вбиральні, та, оскільки дверцята кабінок не доходили до підлоги, дівчата помітили, що я зняла одну туфлю й одну панчоху, і почали кпити з мене: «Що там відбувається? Вона що, російська шпигунка? Ховає у панчохах телефон?»

Дівчата ніколи не брали мене в партнерки по грі у мотузку-стрибалку, бо в мене запліталися ноги і через мене вони програвали. А коли я щось малювала, знущально питали: «Що воно має бути таке?» — так, ніби мій малюнок ні на що не схожий. Із гри у стільці я майже завжди вибувала перша, бо так захоплювалася музикою, що забувала кинутись до стільця, коли вона замовкала. А коли сирена повідомляла про ядерну атаку і треба було ховатися під партами, я не могла й двох хвилин всидіти, хоча коли на нас посипляться справжні атомні бомби, доведеться ховатись годинами, а то і днями. Всі інші дівчата були впевнені у собі, демонстрували навички і знання: слухняно вирізали паперові сніжинки, — а я тим часом пітніла і рвала папір, бо від поту ножиці ставали слизькими; дівчата вправно перевдягалися у спортивну форму, а я, червоніючи, воювала зі своїм одягом; їхнє вбрання завжди було доглянуте і слухалось їх, моє ж чинило опір — то ґудзик відривався, то з’являлася пляма, то раптом розтріпувався край.

Оскільки була п’ятниця, у мене мав бути урок музики, та через ранкову скіпку я забула вдома партитури, і бабуся лютувала, коли о четвертій везла мене додому, на повній швидкості ковзаючи шинами по кризі.

— Ми запізнимося! Седі, хіба ти не можеш сама собі раду давати?!

— Покажи-но мені, що ти вивчила на минулому тижні, — сказала міс Келлі, суворо нависнувши наді мною. Вона поклала руки мені на плечі й потягнула їх назад, випрямляючи мені спину, потім приставила великий палець до мого підборіддя, щоб підняти його, потім поправила кут моїх зап’ястків і рук на клавішах і нагадала, що пальці завжди треба тримати трохи скрученими, ніби в мене в руці мандарин. Я навіть почати не встигла — міс Келлі через три такти зупинила мене і примусила робити вправи.

— Стеж, щоб було чути мажор, грай акорди — спершу вказівним і підмізинним пальцями, потім великим пальцем і мізинцем. Залиш вказівний палець на «соль», а великий — між нижнім і верхнім «до». Але зап’ястки не піднімай!

І вона вдарила по зап’ястку лінійкою, влучивши у бічну кісточку. Було справді дуже боляче, тож я зойкнула і на очі навернулися сльози.

— Седі, скільки тобі років? — запитала міс Келлі.

— Шість, — відповіла я.

— То досить поводитись мов дитина! До роботи!

Майже годину ми виконували дебільні вправи, для урив­ків залишалося п’ять хвилин, я почала грати «Едельвейс»[20], але так нервувала, що затремтіли руки, і вчителька заявила, що минулого тижня я грала краще; поки я мучилася, вона щось широко креслила своєю фіолетовою ручкою у моєму зошиті, підкреслюючи поради на кшталт «Округлюй пальці!», або «Тримай зап’ястки м’якими!», або «Будь уважнішою з пальцями!». До наступного тижня я мала накреслити п’ятдесят «соль» і п’ятдесят «фа» й навчитися грати гами у «соль-мажорі» та «соль-мінорі». «І жодних помилок!» — написала міс Келлі, з такою силою підкресливши ці слова, що ручка порвала сторінку.

— Ну як? — запитала бабуся, непомітно передаючи вчительці конверт з грошима за мій урок (вони витратили стільки коштів на моє навчання, харчування й одяг, хоча я навіть не їхня донька, — хіба я цього не розумію? Га, не розумію хіба?!). — Є прогрес?

— Вона повинна докладати більше зусиль, — загрозливо заявила міс Келлі.

— Але вона жодного дня не пропустила, — відказала бабуся. — Я очей не відводжу від неї...

— Просто сісти за піаніно недостатньо! — різко перебила її міс Келлі. — Вона досі не навчилася працювати по-справжньому, зосереджуватися. Ніхто замість неї успіху не доб’ється. Працювати, працювати, працювати! А не покладатися на вроджений родинний талант.

Зап’ясток досі був червоний від удару лінійкою, але при дорослих плакати я не мала права, та всередині мене все кипіло від відчуття несправедливості, тож я вирішила наступного разу поскаржитися мамі на міс Келлі. Скаржитися бабусі не було сенсу, вона просто зауважила б: «Певно, ти на це заслужила», — однак мама б не стерпіла самої думки про те, що якась незнайома пані знущається з її донечки, і попросила б бабусю негайно знайти мені іншу вчительку, а бабуся сказала б: «Достойні викладачки на дорозі не валяються! У міс Келлі бездоганна репутація, вона готує учнів до вступу в Консерваторію». Мама б на це відказала: «Консерваторія-Коншверматорія! — обожнюю, коли вона так каже! — Я хочу, щоб моя донечка була щасливою, і коли тобі трапляються тільки вчителі-садисти, то вона обійдеться і без піаніно!» О, ці слова стали б музикою для моїх вух, мені більше ніколи не довелось би скніти над клавішами, я могла б досхочу читати! Бабуся казала, що читанням я псую очі і скоро мені знадобляться окуляри (тобто, що їм доведеться купити мені окуляри), та, коли ви читаєте й ніхто вас не б’є лінійкою, можна загубитися серед сторінок і забути про існування світу...

Садист — це людина, якій подобається завдавати болю іншим людям, і я не знаю, чому мама дала мені ім’я, схоже на це слово, якось я запитала її про це, та вона просто відповіла, що їй воно здалося гарним. В імені «Седі» вчувається слово «sad» — сумний, тож, навіть якщо мама цього не хотіла, на руках (чи, радше, далеко від рук) вона мала доволі сумну дівчинку.

Кожен день мав свій аромат смутку — я відчувала його, щойно прокидалася зранку: понеділок — бо це перший робочий день і мені залишалося аж п’ять невеселих днів у школі, вівторок — через урок класичного танцю, середа — через урок фізкультури у школі, четвер — через «жанеток»[21], п’ятниця — через лінійку та піаніно, субота — бо треба міняти постільну білизну, неділя — через службу в церкві.

Жанеток учать в’язати різноманітні ідіотські вузли, не потрібні жодній із нас, бо моря́чками ми точно не станемо. Вчать тридцять секунд роздивлятися різні предмети, потім відвернутись і все згадати — мене вистачало на чотири предмети, не більше. Жанетки носять однострій каштанового кольору — бридкіший навіть за шкільний, — і вони завжди готові, хоч ніхто й не каже, до чого саме, а жарт про жанетку, яка забула бути готовою і завагітніла, аж ніяк не смішний. Якщо ти найкраща у чомусь, тебе винагороджують бантиками чи медальками, які чіпляють на груди, — я ні в чому не була найкращою, тож мої груди лишалися цнотливо чистими.

Для занять класичним танцем слід бути стрункою і граційною, але в мене трохи круглий животик, а від пуантів було так боляче, що я заледве трималася на ногах — що вже казати про танці!

Всі ці заняття були мені на благо, вони мусили перетворити мене на блискучу домогосподарку — здібну організовану порядну громадянку, — та все було марно, я все одно почувалась огрядною ідіоткою, дивакуватою чужинкою, незграбною кривулею — словом, нездарою. Ніхто не був у змозі змінити мою натуру, яка заледве була людською. Вчителі, дідусь і бабуся вважали, що я «проходила певний етап», й уперто формували мої тіло і розум, аби зробити мене більш показною; я щосили старалася задовольнити їх, усміхалася, чемно кивала головою, ставала на кінчики пальців, кружляла у пачці, в’язала вузли — їх мені обдурити вдавалось, та Ворога не обійдеш, йому-бо добре було відомо, що всередині я поганка. Коли тиск ставав нестерпним, я в темряві билася головою об стіну — знову і знову, це все, що я могла...

— Седі, — казала бабуся щодня о п’ятій п’ятнадцять, — час сідати за піаніно.

Саме тієї миті з кабінету після свого останнього божевільного випливав дідусь і йшов по мотузок — вигуляти псюру, щоб той покакав.

Бабуся з дідусем навмисне купили короткошерстого пса, щоб у домі не було смуху — тобто під час покупки найважливішим критерієм для них була довжина смуху, їх не цікавив характер собаки, що виявився вкрай злим. Його звали Гілер — згідно зі словником, це той, хто «демонструє щасливу радість, велику втіху», однак наш пес був повною протилежністю, такий маленький, непосидючий, нервовий, а коли я намагалася його погладити, він сахався так, ніби я хотіла його придушити.

— А де мій хорт? — як і щовечора, мовив дідусь, і коли Гілер кинувся до нього, вихляючи задом і радісно дзявкаючи, додав: — Гей, спокійно, друже, бо доведеться намордник на вас одягти.

Сценка насправді дуже смішна, та поки вони гуляють, я мушу вправлятися на піаніно.

Загрозливо чорний інструмент стояв у кутку вітальні — він нічого не виражав, був таким само німим предметом меблів, як і решта. Я запалювала лампи — лише дві, бо не варто марно витрачати електрику: лампу над піаніно, щоб бачити партитури, і лампу біля ніг, щоб не працювати в одному колі слабенького світла, адже це шкідливо для очей. Верхню частину піаніно було застелено серветками, щоб лаковане дерево не подряпали скляні фігурки й рамки з фотографіями мами у дитинстві, дідуся і бабусі, коли вони тільки побралися, та дідуся, коли він отримував свій лікарський диплом — у довгій чорній мантії і кумедній шапочці (вона була пласка, наче на голову йому впала книжка). Сам диплом, вставлений у рамку, висів на стіні вітальні серед репродукцій картин з букетами квітів. Навесні час від часу бабуся зрізувала в своєму саду справжні квіти і ставила їх до вази на низькому столику. Мені наближатись до квітів було не можна, бо я могла перевернути вазу і розлити воду по килиму — ото була б каверза! (Бабуся весь час остерігалася, що хтось розхитає струнку будівлю заведеного нею ладу, а те, що в онучки нерви були розхитані, її не цікавило). Щодня бабуся змахувала пил зі своїх брязкалець, а, піднімаючи кришку піаніно, я мала прибрати вишиту серветку, яка захищала клавіші від пилу, й не забути покласти її на місце після вправ — хоч я й не розуміла, як пил міг потрапити усередину піаніно, під кришку.

Я дбайливо склала серветку і поклала її біля фотографії мами — там вона була приблизно мого віку, її усмішка була справжньою усмішкою, а не маскою, як моя; на мамі була яскраво-синя сукня, і її блакитні очі світилися радіс­тю. Дівчинка з фото слухала, як я вправлялась на піаніно, і я намагалася бути на висоті, та чим більше я грала, тим більш розчарованим ставав її погляд, і невдовзі я вже не могла дивитись на неї — так мене це пригнічувало. Почала я з гам — це як повторювати абетку, не має жодного сенсу; я грала і грала, намагаючись опускати великий палець, не піднімаючи зап’ясток, і тримати пальці округленими, а тон — рівним; після гам прийшла черга арпеджіо — вони справді були складними для моїх маленьких рук; коли ж я нарешті розкрила зошит з уривками, то пополотніла: сторінки були помережані фіолетовим чорнилом міс Келлі. Вона накреслила дуги над усіма фразами, обвела всі аплікатури й позначила pianissimo літерами «рр», бо минулого тижня я грала надто гучно; на цих сторінках я бачила тільки свої помилки та власну посередність, мелодії, які я щотижня псувала...

Пригадую, коли бабуся тільки купила мені цей зошит, я, гортаючи новенькі чисті сторінки, побачила ілюстрацію до уривка з «Едельвейсу» (то була дівчинка, яка нахилилась і нюхала квіти в Альпах) — тоді я майже на дотик відчула чистоту: білий сніг на вершинах гір, квітки-зірочки та їхні зелені гніздечка. Дівчинка з малюнка була точно такою, якою вимагали бути від мене: гарнюнею у широкій плісованій спідниці та білому корсажі, з охайно укладеним волоссям та бездоганними шкарпетками й черевичками. Слова пісні мені також сподобалися:

Та потроху цей уривок паплюжили мої помилки, їх було багато, вони повторювались, міс Келлі залишала свої зауваження фіолетовим чорнилом на всій сторінці, включно з малюнком, — і тепер, коли я намагалася зіграти уривок, він буквально розсипáвся під моїми пальцями. Кожен такт чинив мені опір. Я так боялася схибити, що, вирячивши очі, не відводила погляду від сторінки, а коли я дограла до її кінця, очі відразу стрибнули на наступну сторінку, та було вже пізно, я вже схибила, і з кухні загримів бабусин голос: «Седі, фа-дієз! Це ж є в партитурі!» (Колись давно бабуся грала на піаніно, тому мала право мене виправляти, хоч я ніколи не чула, щоб вона щось грала). Я почала знову, та цього разу моя ліва рука забула, що «соль» треба тримати до другого такту; я зупинилась, моя права рука розлючено вдарила ліву, а та стала вибачатися: «Перепрошую, я більше так не буду!» — однак права рука сердилася: «Я по горло сита твоїми витівками, більше не терпітиму, чуєш?» — і ліва рука поповзла до клавіш. «Я стараюся», — бурмотіла вона. «Що ти сказала?» — люто гримнула права рука. «Кажу, що стараюся», — голосніше відповіла ліва рука, явно вирішивши захищатися, зрештою, не вбила ж вона когось, лише трохи раніше відпустила клавішу «соль». «То треба краще старатися! — заревла права рука. — Бо твого старання явно замало!» Все це відбулося за частку секунди, бабуся нічого не помітила, а я знову почала грати. Коли помилялася права рука, ліва не могла на неї кричати; вона лише зауважувала помилку, щось бурмотіла до правої руки, але прямо не нападала; вся ліва частина мого тіла була слабшою, бо родима пляма містилася саме на лівому боці.

(У маминій квартирі в Йорквіллі також було піаніно, і вона не лише ніколи не опускала кришку, а й ніколи не користувалася партитурами; мама грала, імпровізуючи, коли співала, а якщо вона не співала, то курила, і бабуся називала цю звичку гидкою).

Нарешті о шостій я могла дати інструментові спокій і піти до їдальні, щоб накрити стіл. Спершу три великі серветки, покликані зловити найменшу крихту, що могла випасти з наших незграбних рук і застрягнути у мереживі скатертини — а звідти видлубати її було б украй складно. Потім великі білі тарілки з золотою облямівкою й тарілочки для хліба, які слід було ставити у лівому верхньому куті. Після цього — важке столове срібло, що зберігалось у застеленій оксамитом коробці у верхній шухляді буфету. Виделка — ліворуч від тарілки, ніж — праворуч, гострим боком усере­дину: так не було ризику порізатися, коли його береш (хоча навіщо брати ніж за лезо, а не за ручку?), супова ложка праворуч від ножа, бо вечерю починають із супу (а ще бабуся навчала, що під час офіційних обідів, коли приборів біля тарілки дуже багато, питати не треба — правила етикету вчать починати з крайньої пари і поступово просуватися досередини), десертна ложечка перевернута над тарілкою ручкою у правий бік — так її легше взяти правою рукою (дійсно, навіщо думати про шульг?), склянка з водою — вгорі і трохи правіше від ножа. Тим часом дідусь повернувся з прогулянки з псюрою, він взяв Гілера на руки і витер його лапи шматою, щоб після нього не лишалися сліди від бруду і снігу; потім дідусь увімкнув телевізор — подивитись вечірні новини. З них ми дізналися, що Діфенбейкер і Пірсон знайшли новий привід для сварки[22], що Берлінський мур нарешті добудували, що Президент Кеннеді хоче покарати Кубу за затримання всіх свиней, яких відрядили туди минулого року. Нові конфлікти виникали постійно по всьому світу, я їх не розуміла, та щоразу, коли приходила мама, починалася сварка — її, наприклад, обурювало, що Америка витрачає шалені гроші на космічні ракети, хоч мільйони її громадян живуть у злиднях і не мають роботи, вже не кажучи про проблему чорношкірих; я схилялася до її думки, але дідусь і бабуся були не згодні, вони запитували, чи часом не вирішила вона стати клятою комуністкою. Дідусь і бабуся ніколи не сперечалися між собою — вони й розмовляли вкрай рідко. Гадаю, дідусь не мав права нікому розповідати про те, чим з ранку до ночі ділилися з ним божевільні на його канапі, а другою річчю у світі, яка його цікавила, був хокей (тут беззаперечним героєм був Ґорді Гоу[23]), однак до хокею бабусі було байдуже. Сама ж вона не вміла обертати власний щодень на хвилюючі оповідки, тож за вечерею ми просто їли і обмінювалися фразами на кшталт: «Можна ще масла, будь ласка?» або «Ще трохи супу?».

Дні тягнулися надто довго, навіть узимку, коли мали б бути короткими; ще довше тягнулися тижні, а місяці взагалі не мали кінця — вони минали, я їх рахувала, але не знала, скільки ще їх буде, життя здавалось мені нескінченним.

Одного недільного вечора, коли я ледве не конала від нудьги, я попросила в бабусі дозволу зліпити сніговика у саду. Вона сказала, що надто холодно, та я вперто канючила, тож бабуся, голосно зітхнувши, дозволила і допомогла мені натягнути на себе теплий комбінезон, спеціальні чоботи для снігу, вовняну шапочку та рукавички на мотузці, пропущеній крізь рукави під пальто через спину, — так я не могла їх загубити; тієї миті, коли бабуся зав’язувала шарф, я усвідомила, що хочу до вбиральні. «Даруй, бабуню, — несміливо і тихо промовила я, — мені треба в туалет». Бабуся розсердилася. Вона розлючено зірвала з мене зимове вбрання зі словами: «Седі, зізнайся: ти це навмисно, га?» А я сказала: «Ні, бабуню, клянуся, ні! Раніше мені не хотілося!» — «Що ж, — відповіла вона, — нехай це послужить для тебе уроком. Можливо, наступного разу ти будеш уважніша до свого тіла!» Даремно я просила й молила її — після вбиральні вона не дозволила мені вийти.

У лютому сталася несподіванка: Ліза (одна із дівчат з мого класу) запросила мене на свій день народження. Авжеж, я знала, що вона запрошувала не мене особисто, а всіх наших дівчат («Носа задирають, — заявила бабуся. — Далеко не кожен може собі дозволити запросити тридцять осіб!»), тому було б надто помітно, якби вона не запросила мене. Та на Лізиному святі потреба скористатися вбиральнею знову зіграла зі мною злий жарт. Мама Лізи приготувала багато «Розхристаних Джо» — відкритих гамбургерів на підсмажених хлібцях і з густим соусом, я ніколи не їла нічого смачнішого, тож не стримувала себе. Як це завжди буває на днях народження, всі діти гомоніли й реготали одночасно, і я доєдналася до спільних веселощів, аж раптом лимонад, який я пила, дався взнаки, я почервоніла, злякавшись, що можу зробити це в трусики, а це стало б найбільшим із можливих принижень, тож я підвелась і тихенько запитала у Лізиної мами, де вбиральня. А вона провела мене в коридор, не лаючи, як це обов’язково зробила б бабуся, ніби це було так природно — робити «піпі» посеред обіду. Мені це дуже сподобалось. Я зачинила за собою двері і дзюрила досхочу, але відчинити замок не могла. Це було схоже на страшний сон — справжній кошмар! — я марно билася над замком, він відмовлявся слухатись мене, я панікувала, думала, що проведу решту життя у вбиральні; нарешті я постукала в двері і покликала на допомогу. З коридору почулися голоси дівчат: «Седі, що сталося?» І я тихо, захрип­лим голосом, який немовби й не належав мені, відповіла: «Не можу відчинити двері!» Лізин тато присів по інший бік дверей, ласкаво попросив мене не хвилюватись і терпляче пояснив, як розблокувати двері. У мене все вийшло. Коли я нарешті повернулася до столу, Ліза сказала: «Седі, як справи у туалеті?» Всі засміялись, і я мало не померла від сорому. Свято було зіпсоване.

Ми чекали на весну. Як і щороку, мама мала приїхати на великодню вечерю, яка відбувалася не ввечері, а опівдні, і я вирішила рахувати дні у зворотному порядку до Великодня. Час минав кволо і довго, поволі переповзаючи від 42-х до одного, — нарешті це мало статися завтра, а ось і сьогодні! Мама не ходила з нами до церкви Святого Йосафата — бабуся сказала, що вона перестала відвідувати церкву, коли злигалася з своїми бітниками, на що дідусь зауважив: «Шкода! Безбожна молодь, приречена на муки у пеклі». Гадаю, він пожартував. (Я не знаю, чи дідусь і бабуся справді вірили у дива і воскресіння Христові, у рай і пекло, чи це були лише мовні звороти, — в будь-якому разі вони явно не чекали на те, що якесь диво кардинально змінить їхнє життя).

Ми швидко повернулися додому, бо о пів на першу мала прибути мама і слід було все приготувати до вечері. Весь цей час у печі готувалася шинка, і бабуся, наспівуючи псалми про воскресіння Христа, кинулась її перевіряти, та все було гаразд — шинка не підгоріла. Христос постав із мертвих, до Різдва він мав знову прийти у світ живих, шинка була готова, стіл накритий, годинник цокав, уже була перша година дня, а мама, як завжди, запізнювалась.

— Хто б сумнівався! Її такі дрібниці, як пунктуальність, ніколи не цікавили! — з іронією зауважив дідусь.

Каструлі підігрівалися на плиті, однак хліб уже почав тверднути — так само поволі з бабусиного обличчя зникала гостинна усмішка, що дивом осяяла його о пів на першу. Гілер, відчуваючи бурю, бігав між дідусем і бабусею, скиглив і торохтів хвостиком по паркету.

— Гілере, тобі ніколи не доводилось отак чекати на своїх батьків? — з цими словами дідусь почухав його за вухами. Почувши своє ім’я, Гілер вирішив, що час іти гуляти, й загавкав. Однак дідусь удав, ніби песик відповів «Ні», і собі відказав: «Звісно, що ні!»

Щодо мене, то я воліла задля маминого візиту видаватися милою й чемною («як картинка»), тож перед церквою причесалася, зв’язавши волосся у жмут на потилиці й закріпивши конструкцію жовтим бантом, однак чим далі, тим більше ґумка банта стягувала шкіру на голові, було боляче, я чухалася, з-під ґумки виборсалось кілька пасем волосся; зрештою, я зірвала кляті ґумку і бант разом із кількома волосинами й заплакала.

— Седі, на Бога, що ти робиш?! — скрикнула бабуся. — Хочеш, щоб ми тільки й їли, що твоє волосся? Ходи до себе, залиш усе там і вимий руки! Негайно!

І поки я порпалась у ванній кімнаті, усвідомлюючи, що маю, як завжди, банальний вигляд і що всі ці страждання терпіла даремно, мама нарешті з’явилась.

Я буквально скотилася по сходах і кинулася в її обійми. Вона спіймала мене зі словами: «О, моя люба, моя дорога і така доросла вже дівчинко!» — посадила собі на коліна і вкрила моє обличчя поцілунками.

— Крістіно, нам можна вже сідати за стіл? — запитала бабуся. — Вже перша тридцять п’ять. Ще трошки — і висохне шинка.

Мама уважно зазирнула мені в очі.

— Як ведеться моїй солоденькій Седі?

— Добре, — відповіла я.

Бабуся різко зняла мене з маминих колін, посадила на мій стілець, а дідусь, узявшись за електричний ніж, повторив свій звичний жарт про Джека Патрача.

Мама — не просто найпрекрасніша жінка у світі, вона сяйливо-чарівна. Її друг Джек якось сказав це при мені, а я запам’ятала, бо цей опис напрочуд їй пасував. Мама вбралася у все чорне (звичайно, на думку бабусі, не личить носити таке на Великдень): чорні обтислі штани, чорний светр, яскраво-рожевий шалик, великі срібні кільця у вухах — і все, ні макіяжу, ні складної зачіски; втім, завдяки своїй усмішці, своїм блакитним очам, своїй бадьорій, жвавій поставі мама завжди привертала до себе увагу, і зненацька я зрозуміла: мало на кого взагалі звертають увагу, більшість людей не присутні тут і зараз, вони думають про тисячі різних речей, тільки не про вас, тільки не про незліченні можливості саме цього моменту.

(А через інтенсивність маминої присутності її постійна відсутність у моєму житті була вкрай нестерпна).

— Крістіно, — звернувся дідусь до мами, коли всі взяли по кусню шинки та скибці ананасу, наклали собі батату і зеленої спаржі, — я чув, у вас з’явилися серйозні конкуренти.

Мама здивовано глипнула на нього — мовляв, що ти верзеш?!

— Ну, ці, як їх, британські жуки.

Мама засміялася.

— О, «Бітлз»! Так, вони дуже здібні.

— Ніколи не бачила абсурдніших зачісок, — зауважила бабуся. — Достоту віник на голові! Навіть очей не видно!

— Вони мені дуже подобаються, — тихенько мовила я.

— Браво, Седі! — зраділа мама.

— Що ж, — зітхнув дідусь, — можу сказати лише, що людство деградує. Тільки подумайте: за якихось два століття ми перейшли від вишуканих опер Моцарта до оцього: Yeah, yeah, yeah, I love you, I wanna hold your hand... Help! Рятуйте, люди добрі! На допомогу!

Він посміявся власному жарту і кинув Гілерові під стіл шмат сала.

— Річарде! — скрикнула бабуся. — Ти ж добре знаєш: собакам давати сало не можна! Це ж холестерин!

— А я у дитинстві сало любила, — замріяно мовила мама. — Хотіла стати Пані Товстухою в цирку.

— Невже? — здивувався дідусь. (Хіба він про це не знав? Чи забув?) — Іще одна дитяча мрія не збулась.

— А мені здається, що, відколи ми бачилися востаннє, ти ще більше схудла, — заявила бабуся.

— Однак почуваюся чудово, — відказала мама.

Я їх не слухала, бо впала у свого роду транс: я так довго чекала цього дня, а тепер, коли мама нарешті прийшла, я не знала, що мені робити, могла лише пожирати її очима; мама сиділа на протилежному від мене кінці столу, потоки сонячних променів лилися через вікно й утворювали навколо неї позолочений німб («Вона тут, вона тут, вона справді тут!»), я сиділа і не ворушилась, мов закам’яніла, слухаючи музику її голосу та спостерігаючи за граційними рухами її рук, аж раптом почула: «Седі, не хочеш переночувати у мене на наступних вихідних?» Я не вірила власним вухам! Наступні вихідні? Це ж усього через шість днів! Бабуся з дідусем перезирнулися, мовляв: «Божечки, ця жінка може погано вплинути на нашу Седі!» — аж раптом згадали, що «ця жінка» доводилась їхній Седі матір’ю, і хоч вона й довірила їм дитину з самого народження, бо у вісімнадцять років ще не могла її забезпечити, тепер, у двадцять чотири роки, ніщо не заважало їй забрати доньку, і хтозна, можливо, якщо я буду чемно поводитися під час цього візиту, вона так і зробить. Моє сердечко радісно стрепенулось.

— Скажімо, в суботу після обіду. Ми з Пітером приїдемо по тебе на машині, а у неділю під вечір відвеземо назад. Годиться?

Всі мовчали.

— Седі, тобі це підходить? — запитала мама. Я вже хотіла сказати, яка це чудова ідея, але втрутився дідусь.

— Хто такий Пітер? — поцікавився він.

— Пітер Сілберманн. Мій новий імпресаріо.

Запанувала тиша. Бабуся й дідусь знову перезирнулися.

— Пітер... як? Сілберманн? — мовила бабуся таким тоном, ніби вже саме ім’я було проблемою.

— А хто такий імпресаріо? — запитала я, вже уявивши Прекрасного Принца з розкішними кучерями, який кидав свій ошатний червоний плащ у калюжу, щоб мама могла пройти і не забруднити ноги.

— Це той, хто робить мене відомою! Керує моїми справами, влаштовує концерти.

— Концерти? Хочеш сказати — справжні концерти, не в шинках і барлогах? — здивувався дідусь.

— Так, тату, — з чарівною усмішкою відповіла мама. — Вам надіслати квитки?

— Крістіно, тобі добре відомо, що я геть нічого в твоїй музиці не тямлю, — похитав головою дідусь. — Не хочу видатися нечемним, але ще нікому не вдавалося зробити собі ім’я з піснями, де немає слів.

— Я буду першою! — вигукнула мама. — Навіщо робити те, що вже хтось до тебе робив?

Бабуся стиснула губи і наштрикнула шматочок шинки на виделку, мовляв: коли вже моя донька навчиться дивитись в обличчя дійсності?

— У Седі прекрасний апетит, — натомість сказала вона. — На вечір я можу приготувати вам макарони з сиром...

— Макарони-шмакарони! — розсміялася мама. — Гадаю, Седі тиждень протримається на дієті своєї матусі — сухі хлібці з віскі... правда ж, серденько?

— Ще й як!

Мені кортіло додати ще щось кумедне, та нічого не спадало на думку — майбутня ніч у маминій квартирі не йшла з голови.

— Що ж, гаразд, — зітхнула бабуся. — Я підготую для неї валізку... В тебе є додаткове ліжко?

— Можна розкласти похідне ліжко на даху фургона Пітера, — запропонував дідусь.

— Не може бути й мови! — запротестувала мама. — Вона цілком може поспати на канапі... правда ж, серденько?

— О, ще й як можу! — скрикнула я. Я боялася, що мама вирішить, ніби я дурненька, бо двічі сказала одне й те саме, та вона кинула на мене повний любові погляд.

— От і вирішили, — сказала вона. — Дякую, все було дуже смачно, та я маю тікати, в мене репетиція.

— Репетиція?! — здивувалась бабуся. — У Великодню неділю?!

— Гадаєш, Ісус на мене образиться? Думаю, в нього є важливіші справи...

— Крістіно! — вигукнула бабуся, що розривалася між бажаннями негайно вигнати маму за блюзнірство й водночас не випускати її зі своїх лабет. — А десерт? Учора я приготувала шоколадний торт, спеціально для тебе.

— Коли ти вже запам’ятаєш — я ненавиджу шоколад.

І після короткого, але шаленого виру обіймів, поцілунків і гавкоту мама пішла. Я сіла біля вікна і дивилась, як вона віддаляється обсадженим деревами тротуаром; ішла вона різким кроком, майже танцюючи, рожевий шалик маяв слідом за нею; нарешті мама завернула за ріг, а бабуся сказала:

— Седі, допоможи мені прибрати зі столу.

Я буду чемною я буду ідеальною я не зроблю жодної помилки за всі наступні шість днів я стрибатиму на пуантах тільки правою ногою, клянуся! о мамо мамо мамо... Любов до мами наповнювала мене, виривалася з грудей — я прагнула розчинитись у мамі, стати з нею однією особою чи, радше, бути неймовірним голосом, що лився з її вуст, коли вона співала.

Сталося, як гадалося. Мама справді відчинила двері своїм ключем, її імператор Пітер ніс мою валізку, ми разом переступили через поріг, зайшли всередину — і я нарешті стала частиною життя своєї мами. Помешкання розташовувалось у цоколі — власне, це була не зовсім квартира, лише одна велика кімната, подібна до печери, темна і таємнича, маленькі вікна виходили на тротуар, де весь час миготіли чиїсь шкарпетки і черевики. Стояв дуже артистичний дух цигарок, ладану й кави, у кутках було повно книжок і тіней.

— Серденько, можеш робити, що заманеться. А ми з Пітером трохи попрацюємо, ти ж не проти?

— Я не проти!

Почувалась я дуже невпевнено, так, ніби вона була незнайомкою, на яку треба було справити гарне враження, хоча насправді йшлося про мою маму. Я скрутилася калачиком на канапі. Пітер (вайлуватий велет з довгим темним волоссям і в окулярах) сів за піаніно, мама стала біля нього — і я зрозуміла, що для них інструмент був чим завгодно, тільки не ворогом: піаніно було їхнім другом, старим приятелем. Коли руки Пітера пробіглися клавішами, акорди злетіли в повітря, наче річка, що розбилась об пороги.

— Седі, хочеш стати першою слухачкою нашого нового твору?

— Клас!

Пестячи родиму пляму під лівим ліктем, мама розігріла голос кількома гамами й арпеджіо, та у її виконанні це не було нудним повторенням давно відомих речей — ні, вона співала радісно, ніби бігла босоніж довжелезним піщаним пляжем. Мама зробила Пітерові знак, що готова. Після низки коротких різких нот у staccato він вийшов на акорд, і мамин голос вирвався з нот, підхопив одну з них і злетів аж до неба: так починалася пісня. Різкими поштовхами мама спускалася від високих нот, проспіваних з несамовитою ніжністю, до глибоких і темних вод нот низьких, заквиливши так, ніби з неї помалу, по краплинах виходив дух. То вона плямкала губами так, ніби корок вилітав із пляшки, то била себе у груди рукою, означаючи музику, яка вилітала з її горла. Здавалося, її голос розповідав якусь історію — не лише історію її життя, але й історію всього людства з голодом і війнами, битвами і стражданнями, тріумфами й поразками; вона то нависала загрозливими хвилями, мов розбурханий бурею океан, то зривалась, мов потік зі скелі, кидаючись на каміння, потопаючи серед піни й зникаючи у сліпучо-прекрасній темній долині далеко внизу. Своїм голосом вона креслила довкола моєї голови золоті кола, подібні до кілець Сатурна, шалено стрибала, мовби танцюючи французький канкан, стогнала й дрижала, обертаючись навколо горлового «фа», достоту плющ навколо стовбура дерева, — і нарешті пірнала у кришталево-прозорі сині води акорду «соль мажор», який невтомно повторювали Пітерові пальці... Я потрапила в інший світ. Мама таки мала рацію: ніхто до неї так голосом не користувався. Моя мама була унікальна — винахідниця, геній, справжня богиня співу. Якби міс Келлі її почула, то миттю отримала б апоплексичний удар і сконала на місці, змушена визнати марноту власної музики.

Коли мелодія закінчилась, мама стікала потом (хоча вживати слово «піт» не можна, воно вульгарне, дідусь часто повторював таке прислів’я: «Коні пітніють, чоловіки пріють, а жінки — променіють»; про жінок і коней він іще казав таке: «Коня до балу довести можна, та з ним не станцюєш, жінку до книжок довести теж можна, та думати не навчиш»), і футболка прилипла до її тіла. Пітер схопився на ноги, згріб її в обійми і став кружляти з нею по кімнаті з криками: «О, це було казково! Кріссі, казково!», — а мама закинула голову назад, віддавшись руху, мовби ганчір’яна лялька.

— Серденько, а що ти скажеш? — запитала вона, коли Пітер нарешті її відпустив.

— Клас! (У мене ніяк не виходило вимовити хоч щось розумне).

— Тобі подобається?

— Ще й як!

— Думаєш, це можна десь виконати?

— Звичайно!

— Люба моя! — мама послала мені повітряний поцілунок. — Ти хоч розумієш? Ми злетимо до самого неба!

— Моя черга цілуватися! — заявив Пітер.

Він розвернув маму до себе і поцілував її просто у розкриті вуста, як у кіно, — однак бабуся зазвичай вимикає телевізор на початку поцілунку, а тепер я могла спостерегти за ним з початку до кінця. Коли поцілунок закінчився, Пітер явно не вважав, що він закінчився, — навпаки, він прагнув продовження. Його вологі губи тремтіли, він запхав руку до кишені і витягнув звідти жменьку дрібних монет.

— Здається, Седі не проти сходити по цукерки до крамниці на розі, правда ж, люба?

І мама, обернувшись до мене, мовила:

— Чудова думка! Хочеш, Седі?

Та хоч я й обожнювала цукерки, хоч мені майже ніколи й не дозволяли їх їсти (хіба трошечки на Геловін і Різдво), бо від цукерок псуються зуби, — все ж мені аж ніяк не хотілося блукати незнайомим кварталом у пошуках цукерні.

— Ні, ні! Мені і так добре! — сказала я, але Пітер втиснув гроші мені у долоньку.

— Я впевнений, що глибоко в душі ця мила дівчинка вмирає від бажання поласувати цукерками!

— Слухай уважно, серденько, — сказала мама, подаючи мені пальто, — крамниця розташована за чотири вулиці звідси, йди прямо, нікуди не звертай, а ми весь цей час будемо репетирувати, і тобі не доведеться весь час слухати мене.

— Але мені подобається тебе слухати! — заперечила я.

— Ходи, люба, швиденько, — підвела мене до дверей мама. — А коли повернешся, будемо грати в карти!

Вулиці були довжелезні, я боялася загубитись, потрапити в зуби злим псам чи в руки бандитам, та хотіла довес­ти мамі, що вже доросла, що не робитиму їй клопоту і що ми зможемо жити разом, тому щоразу, як підступав страх і хотілося плакати, я скидала з себе облуду і йшла вперед, ноги здавалися далекими, відділеними від тіла, їм кортіло щосили бігти, але я примушувала їх іти рівно: ліва-права, ліва-права, причому праву я намагалася не ставити на п’ятку. Мамин квартал був далеко не таким охайним, як наш, — усюди з тріщин у тротуарі стирчав бур’ян, тиньк обвалювався з будинків, люди сиділи на сходах, пили пиво і теревенили, адже був перший більш-менш теплий день року; коли я нарешті знайшла цукерню, здавалося, що минуло багато годин.

Я штовхнула двері, і просто над моєю головою задзеленчав дзвіночок, від несподіванки я підстрибнула мало не до стелі, випустивши з руки Пітерові монетки, що розсипалися підлогою. Огрядна пані за касою мовила «Оляля!», утім, голос у неї був дуже приємний. На щастя, у крамниці більше нікого не було й ніхто не міг посміятися з мене; я присіла і стала збирати монетки по одній, вони розкотилися повсюди, деякі аж під етажерки, здавалось, я збиратиму їх вічно, тому коли я нарешті підвелася, то була вкрай засмучена і думала, що огрядна касирка розсердиться, та вона навіть не дивилася у мій бік, позіхаючи й гортаючи журнал. Здавалося, що ввечері вона збирається на вечірку: на голові у касирки були бігуді, а вбралась вона у блискучу зелену сукню, і все це разом мало вкрай дивний вигляд, та я зрозуміла: вона не хотіла міняти сукню після того, як зачіска буде готова.

— Будь ласка, мені цукерок, — мовила я так ввічливо, як тільки могла, але вийшло дуже тихо і касирка мене не почула; я повторила гучніше, тоді пані підвелася, заледве піднявши своє тіло.

Похитуючись, вона підійшла до коробок з цукерками і стала виймати пальчиками-сосисками тверду карамель і драже, зацукровані полуниці та довгі чорні й червоні намиста локриці, накладати все це в пакет з коричневого паперу, щоразу називаючи мені ціну. Я поклала всі монетки на стійку, сподіваючись, що вона не помітить, які в мене брудні руки, адже я возила ними по підлозі, аж раптом, тієї миті, коли я вже хотіла подякувати їй і попрощатись, касирка мені сказала: «Котику, ти можеш мені блискавку застебнути?» — і повернулася до мене спиною. Я побачила, що застібка на її сукні піднята лише до половини, що спина в неї біла й м’язиста, як м’ясо кита; мої пальці плутались у застібці — щоб витягнути її нагору, я мусила зібгати у зморшки білу плоть під блискучою зеленою тканиною, я боялася, що нічого не вийде, почервоніла, а пані тим часом поводила плечима, щоб полегшити мені завдання, однак спина все одно не поміщалась у сукню — достоту живіт, який не влазить у штани; коли ж блискавка нарешті доповз­ла до верху, касирка промовила: «Бач, вочевидь, увечері мені краще взагалі не дихати!» І додала: «Дякую, котику», — простягнувши мені в подарунок дві карамельні фігурки, а я так нервувала, що мало не випустила їх із рук.

Коли я нарешті повернулася до мами — не розірвана на зворотному шляху псами-вовками, — вона застилала ліжко, її волосся було скуйовджене, на обличчі був дивний вираз, а Пітер зник.

— А де Пітер?

— Він мусив уже піти.

— Але ж ти казала, що ми пограємо в карти!

— Авжеж, серденько, я пам’ятаю, та йому подзвонили, дуже нагальна справа... Він просив мене поцілувати тебе від нього.

Я нічого не відповіла, проте відчула себе розчарованою й ошуканою.

Мама запалила цигарку і з силою обома ніздрями вдихнула дим (як же мені це сподобалося!).

— Як тобі Пітер?

— Нібито непоганий.

— А він тебе дуже любить.

— Він же мене взагалі не знає.

— Знаєш, що він мені про тебе сказав?

— Не знаю. Що?

— Він сказав: «У цій маленькій макітрі вариться щось цікаве!»

— Що таке макітра?

Мама засміялася.

— Янголе мій, макітра — це голова!

Щоб остаточно очистити сумління, я запитала:

— Ти вийдеш за нього?

— Як ти вгадала?

Ця новина вдарила мене, мов хвиля від вибуху.

— Ти вийдеш за нього... — тихо, затамувавши подих, повторила я.

— Ходи, серденько, сядь мені на коліна.

Звісивши ноги з ліжка, мама простягнула до мене руки — і я кинулась у її обійми.

— Слухай уважно: поки що це таємниця, дідусеві й бабусі про це говорити не треба. Гаразд? Пітер — дуже хороша людина, він керує моєю кар’єрою, навесні він організував для мене просто неймовірний тур, я проїду всією країною, я стану зіркою, Седі!

— А ти кохаєш його?

— Чи я його кохаю... — перш ніж продовжити, мама уважно подивилась на мене. — Серденько, кохання для мене — річ малозрозуміла. Однак я точно знаю одне: Я... ЛЮБЛЮ... ТЕБЕ! Гаразд? Щодо решти... просто не забивай собі дурним голову. Я це візьму на себе.

— А коли ви поберетеся, чи зможу я переїхати жити до вас, це не буде неподобним вчинком?

— Як? Неподобним?! Дитино моя! А й справді, ну й вариво в цій макітрі! Ніколи не йшлося про якесь неподобство — річ завжди була в грошах. А зважаючи на те, як ідуть справи, то відповіддю на твоє запитання буде величезне... ТАК!!! Але про це теж поки що варто мовчати. Гаразд? Обіцяєш?

Мама підвелась і обійшла кімнату, запалюючи лампи, бо сонце вже сідало і в помешканні стало темно. Я пішла за нею в куток, що слугував за кухню, і вона підхопила мене на руки й посадила на один із високих табуретів біля барної стійки — так мені зручно було спостерігати, як вона готує.

— Зроблю нам гамбурґери, добре?

Я замислилась, чи варто розповісти їй про «Розхристаних Джо» — відкриті гамбурґери, якими я смакувала на дні народження Лізи, — і вирішила нічого не казати, бо мама могла подумати, що я невдячна або що я критикую її спосіб харчування, тож я просто мовила «Клас!». Мама вийняла з холодильника м’ясо, порізала його на шматки і пропустила через м’ясорубку, чомусь при цьому згадавши пісеньку (а втім, мамі усе нагадувало відомі мелодії); крутячи м’ясо, вона проспівала мені історію юного голландця на ім’я Джонні Барбек, який одного чудового дня винайшов механізм для виготовлення ковбас. Його сусіди боялися, що їхні коти і пси підуть на фарш, — тут я голосно розреготалась. В останньому куплеті механізм зламався і Джонні Барбек стрибнув усередину, щоб його полагодити, та його дружина була сновидою, вона, не усвідомлюючи, ввімкнула механізм, і тут мама дуже кумедно заспівала:

Мама підморгнула мені, щоб я разом з нею заспівала приспів, і я радісно затягнула:

...і так далі. Я співала щосили, щоб мій голос лунав не тихше, ніж мамин, та марно — він був мов сироватка порівняно з вершками.

— Знаєш, що таке «гамбурґер»? — запитала мама, ліплячи з м’яса невеличкі кульки.

Відповідь була очевидна, а отже — неправильна.

— Ні.

— Це пан, який живе у Гамбурґу! А що таке «болоньєзе»?

— Ну, я гадаю...

— Та що там гадати! Це пані, яка живе у Болоньї! А що таке «стейк»?

— Хлопчик, який живе у Стейксвіллі? — припустила я, показуючи мамі, що вловила суть.

— Та ні, от дурне! Це товстий шмат м’яса!

Вона розреготалась, а я подумала, що в жодної дівчинки з нашого класу немає такої надзвичайної мами.

Коли вона повернулася до мене спиною, щоб посмажити гамбурґери, я згадала, що хотіла розповісти їй про викладачку музики і лінійку, — і хоч це було не до ладу, мов виделка до супу, я розповіла.

Мама мовчала.

— Мамо, ти чула?

— А що?

— Ти чула, що я сказала? Міс Келлі б’є мене по зап’ястках лінійкою. Дуже сильно. На кожному уроці!

— Так, серденько, я все чула... Боляче, певно.

Мама сказала це цілком байдуже, і я зрозуміла, що вона була далеко, дуже далеко, не знаю де, тому я вирішила не наполягати на своїй сумній історії.

— Тож Джонні Барбека добре відбили! Тепер він мешкає не у Голландії, а у Гамбурґу!

Мама зареготала.

На десерт ми їли виноградне желе — ложечками прямо з баночок, — бабуся ні за що такого не дозволила б; я облизувала губи, вони стали фіолетовими, тоді мама показала язика — і він теж виявився фіолетовим, ми розсміялися.

— Можеш висолопити язик і доторкнутися ним до носа? — запитала вона, і я спробувала це зробити, але не вийшло.

— Дивись, це ж легко! — сміючись гукнула мама і, витягнувши язика, пальцем доторкнулася до носа. А я подумала, що тепер у понеділок в школі матиму туза в рукаві, хоча дівчата, напевно, скажуть: «Який дурний жарт!» Тоді я показала мамі, як вмію вдавати зизооку: я поставила палець перед очима, прикипіла до нього поглядом і наблизила до самого носа; і мама мені не сказала, буцімто очі такими й залишаться, і мені так кортіло, щоб цей вечір не закінчувався ніколи...

Спати ми лягли разом у її ліжко. Спершу вона притулилася до мене своїм гарячим тілом, і мені здалося, що я потрапила в рай, та вже за хвилину вона підвелась і пішла до бару — налити собі келих віскі та викурити цигарку; я дивилась на неї крізь вії і вдавала, ніби сплю, бо не хотіла втратити жодної секунди разом із мамою, та згодом, хоча й опиралася, все ж заснула. Мені наснилось, як мама вкладає мініатюрну дитинку в коричневий конверт, зверху червоним фломастером пише ім’я дитини й кидає конверт до чужої поштової скриньки; потім вона зробила те саме з іншим немовлям — і я з тривогою думала про бідолашних дітей у конвертах, голих, мов слимаки, і без жодної крихти їжі.

Зранку, коли я прокинулась, мама ще солодко спала поруч. Ліву руку вона закинула за голову, і я мала час на вивчення її родимої плями. Мені було прикро, що моя пляма з’явилась у такому невідповідному місці, і варто було мені про це згадати, як у голові закрутилися думки про те, яка я брудна і нікчемна. Потім я не знала, що робити, бо мама досі спала, тож замість сніданку я взялася їсти цукерки, а Ворог дражнив мене: «Дівчинко, ти й так уже дебела, а від цукерок і поготів товстухою будеш!» Ця думка мене пригнітила, і я пішла до полиць шукати дитячі книжки, а не знайшовши, повернулася до цукерок; невдовзі мене стало нудити від смороду жиру від сковорідки, на якій учора мама смажила гамбурґери: довелося повернутися до вбиральні і виблювати. Я страшенно не хотіла псувати вікенд у мами, але тієї миті мусила визнати, що розваг немає, на надворі лютує злива, а мені дуже хотілося, щоб мама прокинулась, але сама я не наважувалась її будити, бо вона всю ніч, бідолашна, стояла, пила і курила, про щось міркуючи, — так часто роблять митці. Моє горло пекло від блювоти, я відчинила холодильник, щоб подивитися, чи немає там молока, але ні — не знайшла нічого, хіба півґрейпфрута і запліснявілий шматок сиру, від якого мене знову знудило, тому я швидко причинила дверцята холодильника.

Мама піднялась у ліжку, і я злякалася, що вона розсердиться, бо я її розбудила. Та вийшло навпаки.

— Господи, котра година?! — сказала вона. — Одина­дцята... Янголе мій, ти давно встала?

Вона качалась по ліжку, намагаючись устати, і світ нарешті набув жвавих барв, бо мама знову була зі мною; вона викурила першу цигарку, зварила каву, натягнула чорні штани, обійняла мене й увімкнула радіо.

— Яка гидка погода! — звернулась вона до мене. — Шкода, бо я так хотіла зводити тебе в зоопарк!

Прийшов Пітер з торбою, набитою продуктами. Він скуйовдив мені волосся, що не дуже мені сподобалося, бо я щойно зробила зачіску; потім зненацька з’явилися друзі, телефон розривався від дзвінків, друзі приходили ще — за годину маминою квартирою походжало вже шестеро не знайомих мені людей, які курили, теревенили, сміялися; двоє чоловіків мали бороди, і я замислилася: цікаво, чи досі мій тато Морт носить бороду і чи знають його ці люди? Можливо, коли вони побачать його, то скажуть, що зустрічали його доньку Седі, а він почне їх про мене розпитувати... Всі твердили, буцімто дуже раді знайомству зі мною, а я радості не відчувала, бо вони відібрали у мене маму під час єдиного мого вікенду в неї. Я зауважила, що незнайомці з повагою зверталися до моєї мами, а коли брала слово вона, всі замовкали, аби тільки її послухати, а коли вона жартувала, вони підкреслено голосно реготали. Пітер посадив мене собі на коліна і взявся повторювати «A dada sur mon bidet»[24], — на жаль, дорослі вважають за необхідне повсяк­час розказувати дітям цю злощасну лічилку. Я совалася, поки він мене не відпустив.

— Кріссі, — раптом мовила одна з гостей, — а ти нам не заспіваєш?

— Чом би й ні? — сказала мама.

Не піднімаючись зі стільця, вона заплющила очі і схрестила руки на грудях. Поклавши великий палець правої руки під лікоть лівої, розігрівала голос, дуже обережно пропускаючи звук згори — з верху і до низу, достоту водячи смичком по струнах скрипки. Пітер сів за піаніно і зімпровізував гудіння джмеля, чергуючи «фа» і «ля-бемоль» з низькими тонами. Спершу мамин голос потягнувся за музикою, та невдовзі злетів над нею, пурхав, заповнюючи собою кімнату, проходячи крізь стіни і стелю, охоплюючи небо, і нам довелося заплющити очі, бо видимий світ враз перестав нас цікавити, залишився тільки мамин голос — прекрасний, прозорий, наче саме небо, наче вода і любов. Коли нарешті вона замовкла, ми вже не знали, на якому ми світі, а гостя, яка попросила маму заспівати, ридала. Якийсь час усі німували, а тоді квартира вибухнула оплесками.

— Кріссі, — сказав один із гостей, — ти просто чарівниця. Ні, більше! Чаклунка!

— Цукеронько, а ти знала, що в тебе мама чаклунка? — запитав чоловік, якого я вперше бачила.

Мені страшенно кортіло, щоб усі ці люди всі вшилися геть, бо вони псували мої вихідні з мамою, та вона сама явно цього не усвідомлювала, дорогоцінні години стікали, і десь о третій Пітер приготував омлет на вчорашній пательні, яку мама так і не помила, — він порозкладав його по чашках, бо тарілок на всіх не вистачало. Щойно я почала заспокоюватись і насолоджуватися святом, як хтось запитав мене (просто аби підтримати розмову, навряд чи це його справді цікавило), до якої школи я ходжу. Я відповіла, і всі почали ойкати й охати, хтось зауважив: «Шикарне місце!» Я почервоніла, хоч і не була винна у виборі школи, та чим більше я червоніла, тим більше ніяковіла, бо гості могли помітити моє збентеження — від цього я почервоніла ще більше.

— Слухайте, має ж хоч хтось у цій родині бути респектабельним членом суспільства? — нарешті мовила мама, що викликало загальний сміх і дало змогу змінити тему.

Час минав. Раптом мама підвелася.

— Все, вимітайтесь! Уже п’ята година, а о сьомій у мене концерт і треба підготуватися. Седі, серденько, ти не будеш заперечувати, якщо Пітер сам завезе тебе додому?

За хвилину мою валізку було складено і мама простягнула її мені, тим часом гості скупчились біля дверей, я почувалася нікчемною і беззахисною серед гармидеру, однак мама присіла переді мною, взяла в руки моє обличчя і швидко, але дуже ніжно поцілувала мене в губи.

— Ну? — сказала мама. — Ти ж пам’ятаєш усе, про що ми вчора ввечері говорили? Правда, серденько?

Я ствердно похитала головою, намагаючись стримати сльози. Мені дуже кортіло знати, коли я знову побачу маму, та я не наважувалась її про це запитати. Тоді вона прошепотіла мені на вухо — так, щоб ніхто не почув:

— То що таке гамбурґер?

І я також відповіла їй пошепки на вухо:

— Житель Гамбурґа.

— Ні, дурне! — на вухо мені відказала вона. — Це перемолотий стейк у круглому хлібці!

І, міцно притиснувши мене до грудей, де щойно вібрував її голос, вона підштовхнула мене до виходу.

Пітер допоміг мені сісти на переднє сидіння — бабуся такого б ні за що не дозволила, — і поки під зливою ми перетинали місто, по радіо передавали пісню Елвіса Преслі, а «двірники» в такт метлялися по лобовому склу. Раптом я пригадала, яким поглядом обмінялися дідусь і бабуся, почувши прізвище Пітера.

— А що це за прізвище таке, Сілберманн? — поцікавилась я.

— Єврейське, — відповів Пітер. — А що?

— Єврейське? Це як? Хто такі євреї?

— Це не так просто пояснити. Сама історія стара, як світ. Подій у ній було дуже багато, і різних, а от щасливого кінця немає.

— Ти не ходиш до церкви?

— Чому ж, багато євреїв ходять до церкви. Їхні церкви звуться синагогами. Але я не ходжу до церкви не тому, що я єврей, а тому, що я атеїст.

— А це як?

— Це означає, що я не вірю у такі вигадки, як Бог і диявол.

— Але ж у щось ти віриш?

— Звичайно... Наприклад, я вірю у твою маму. Вірю у гроші, хоча являють вони себе нечасто. Без сумніву, вірю у ці «двірники» — дивись, як добре вони працюють! Вірю в омлет, бажано зі свіжим бейґлем.

— А що таке бейґлі?

— Нуууу... Слухай, крихітко, а я тобі заздрю: ти ще стільки для себе цікавого відкриєш! Що ж, ми приїхали! Бувай!

Було складно повертатися до звичного життя після таких вихідних. Прокинутися вранці у понеділок і усвідомити, що попереду цілих п’ять днів школи і що терпця не стане дочекатися кінця тижня. Кожної частки кожної секунди мої нерви були натягнуті, мов струни, — від запитання бабусі, чи застелила я ліжко, до Гілера, який бив хвостом по підлозі; мені кортіло віддухопелити їх обох, але, на жаль, це було неможливо.

Уроки танців стали ще нестерпнішими, бо пуанти були мені замалі, але бабуся сказала, що немає потреби купувати нові, бо до літніх канікул залишається якихось два місяці, а влітку мої ноги виростуть і нові пуанти також стануть малими, тож краще мені потерпіти.

У школі мені кортіло розповісти дівчатам мамин жарт про гамбурґер і болоньєзе, та я боялася, що вони лише піднімуть брови, — їхня мовчазна зверхність могла зіпсувати будь-який жарт. Під час уроку малювання треба було вигострити синій олівець, і коли я вставила його у тесачку, то відразу згадала мамину м’ясорубку та Джонні Барбека («Різко натиснувши на деку...»), аж раптом уявила, що гост­рю не олівець, а власний палець, з кожним обертом розмелюючи його все більше, — права рука впевнено перетворює ліву на кашу, віддираючи шматки м’яса, з хрускотом ламаючи кістки, розплескуючи кров...

— Седі, що це за витівки? — крикнула вчителька, бо я стояла, мов укопана, і не відводила очей від тесачки.

Кволо нагодився квітень. Я уважно стежила за собою і щодня давала собі оцінку — від одного до десяти балів. Повертаючись зі школи, я ставала перед дзеркалом у своїй кімнаті, і виявлялося, що в мене або зачіска не готова, або шнурки розв’язані, або спідниця надто низько теліпається, — так оцінка враз ставала гіршою. Я віднімала бали, якщо відригувала, пускала гази, чи давала бабусі привід піднімати на мене тон, або якщо міс Келлі била мене лінійкою. Думати я могла що заманеться, та коли лайливе слово лунало вголос (навіть пошепки) або якщо я робила граматичну помилку, чи тримала склянку лівою рукою, чи з’їдала власну шмарклю замість витерти її хусточкою — бали знімалися теж.

У мене випало одне з ікол, і я годинами смоктала дірку в яснах, розширювала її язиком, всотувала металевого присмаку кров — і не хотіла, щоб та вщухала. Якби я могла, я б сама себе з’їла, пролізши через власне горло у шлунок. Почала б я з обкусування нігтів, потім посмакувала б пальцями, руками, ліктями і плечима... Хоча ні, напевно, варто було б почати зі ступень... Але як бути з головою? Відкрити рота так широко, щоб вона закинулася назад, — і одним ковтком ввібрати у себе голову — таким чином від мене лишиться тільки шлунок, що сито і вдоволено тіпатиметься на землі.

Я постійно хотіла їсти. Бабуся казала поволі й обдумано пережовувати їжу, замість швидко ковтати її, та скільки б я не жувала, завжди хотіла більше, хоча накладати до своєї тарілки вдруге — неввічливо. Бабуся не могла встежити хіба за моїм підобідком, бо зазвичай у цей час вона поралась у саду, тож поки вона стояла до мене спиною, я готувала собі два величезні сандвічі з товстим шаром арахісового масла та виноградного желе — їх я ковтала, майже не жуючи.

Одного дня, коли я тільки збиралася втішиитися цим солодко-солоним наїдком, до кухні прудким і водночас тихим кроком (мов кіт) зайшов незнайомий мені чоловік. Він мав густі брови і золотаво-зелені очі, і я відразу вгадала, що це один із божевільних дідуся: він або заблукав у пошуках виходу на вулицю, або вирішив дослідити будинок свого психіатра.

— Привіт! — сказала я, оговтавшись від несподіванки.

— Привіт! — відповів незнайомець. — На вигляд дуже смачно.

— Хочете? — показала я на ще цілий сандвіч на таці.

— Ні, ні! — сказав він. — Дякую. Мене звати Джаспером, а тебе як?

— Я Седі.

— Можна мені сісти? — запитав він.

— Звичайно, — відповіла я, відчувши приємне тепло у шлунку, адже це було справжньою Подією у моєму жахливо бідному на події житті.

— Коли я був маленький, також полюбляв отакі дивні поєднання, — мовив він, зиркнувши на слоїки на столі.

Цієї миті, зачувши чужого, до кухні влетів Гілер і, дзявкаючи, вчепився у кісточку Джаспера, гучно клацнувши щелепами. Я вдарила його ногою — я кілька місяців про це мріяла! — і Гілер заверещав від болю, достоту псина з мульт­фільму «Том і Джеррі». Однак Джаспер підвівся з обуреним ­виглядом.

— Ні, ні, ні, Седі! — сказав він. — Не можна так з песиком! Собаки не можуть буть розумнішими за своїх власників. Бідолашний малий...

І він нахилився, щоб попестити Гілера, який жалісно скімлив, та саме цієї миті бабуся злетіла сходами з заднього двору й увірвалася до кухні з садовими ножицями напоготові.

— Геть звідси! — гукнула вона. — Негайно! Залиште мій дім, або я покличу поліцію!

Джаспер випростався з меланхолійною усмішкою і тихо сказав:

— Седі, мені було дуже приємно поспілкуватися з тобою.

Так Подія завершилася, навіть не встигнувши початись.

Якось за сніданком дідусь здивовано буркнув: у ранковій газеті розмістили мамине фото і статтю про її тур.

— Ти тільки поглянь! — звернувся він до бабусі. Та зайшла за його спину, схилилась і також буркнула щось, адже зі шпальти до неї широко усміхалася її донька.

— Боже всемогутній! — мовила бабуся.

— Не думаю, що Господь має до цього стосунок, — зауважив дідусь. — І все ж мені не дуже приємно бачите своє прізвище у «Globe and Mail» у зв’язку з тваринними вигуками. Що скажеш, Гілере?

Гілер радісно загавкав, несподівано отримавши надію на позачергову прогулянку.

— Молодець, непогано! — заохотив його дідусь, пригостивши скоринкою від грінки. — Ще кілька тижнів тренувань, і ти співатимеш поруч із Крістіною на сцені.

Не знаю, чому вони сміялися з мами, замість пишатися успіхом її туру. Бо я страшенно пишалася! Моя мама потрапила в газету — та я сама тепер стала майже зіркою! Втім, у школі ніхто не був у курсі, хоча ім’я «Кріссі Криз­воті» було надруковано великими літерами, а мене звали Седі Кризвоті, і, наскільки мені було відомо, у Торонто жило небагато Кризвоті. Сама я цю тему піднімати не хотіла, бо дівчата могли мені не повірити (тоді мені було б соромно) або ж назвали б хвальком (а це ще гірше).

Я уважно прочитала статтю, повернувшись зі школи, і хоча там було кілька слів, яких я не зрозуміла, все ж дивно було усвідомлювати, що йдеться про мою маму. Я намагалась уявити, як глядачі у Реджайні[25] або Ванкувері здивовано вирячують очі, коли вбрана у чорне мініатюрна білявка виходить на сцену, вітається з музикантами, бере мікрофон, розтуляє вуста, — але замість якихось бздур на кшталт «Едельвейсу» або «My Favorite Things»[26] глядачам пропонується справжній політ у космос. Маминим сценічним майданчиком була музика, і вона танцювала на ній, легко перескакуючи з октави на октаву; бувало, що, видершись аж на вершину голосу, вона ділила його надвоє і співала сама з собою.

«Кріссі Кризвоті — неймовірна, і новина про її дар поширюється зі швидкістю звуку». Так писали в газеті. Журналіст запитав маму, що вона має проти слів, і вона відповіла: «Мені здається, що голос — це окрема мова». Тоді журналіст поцікавився, як вона бачить своє майбутнє, і вона сказала, що «сподівається вийти заміж найближчим часом (журналіст уточнив, чи це часом не її менеджер Пітер Сілберманн є щасливим обранцем) і переїхати до Нью-Йорка, щоб записати свій перший диск».

(Що ж, про доньку у статті не згадували, проте...)

У тій самій газеті я побачила статтю про Мерилін Монро: напередодні, вбрана у розкішну білу сукню, яка щільно облягала її тіло, вона проспівала «Happy Birthday to You» Президентові Кеннеді, та, коли повернулася до своєї ложі, знепритомніла, бо сукня їй надто тиснула (я поспівчувала бідолашній Мерилін, бо іноді кілт так стискав мої груди, що я дихати не могла), і, щоб її врятувати, сукню, яка коштувала дванадцять тисяч доларів, довелося порізати на маленькі шматочки.

Я читала все краще і швидше, читала так, ніби від цього залежало моє життя, читання було моїм єдиним талантом, і якби мені сказали, що читати мені заборонено, певно, я померла б від апоплексичного удару.

Історії песиків, які поверталися до втраченого хазяїна, пробігши сотні кілометрів, перетнувши високі гори, густі ліси і глибокі ріки, лише завдяки гострому нюху.

Історії людей, які блукали пустелями і божеволіли від спраги, чиї губи тріскалися від спеки, рот висихав, удалині вони бачили оазу, та це виявлявся міраж, а насправді там нічого не було, а коли тобі ввижаються міражі, це означає, що скоро помреш.

Історії людей, які губилися на Великій Півночі[27] та плентались кучугурами, поки, виснажені, не лягали у сніг, уявляючи, що це їхнє власне ліжко, й помирали, замерзаючи, цілком певні того, що нарешті повертаються додому. Була там і «Кремація Сема МакДжи»[28], історія іншого штибу: інспектор помирає від холоду під час експедиції на Північний полюс, і товариші кладуть його тіло біля пічки, а трохи пізніше, повернувшись до хижки, бачать його біля вогнища — Сем спокійнісінько курить люльку і гріє ноги:

Оце справді було смішно!

Реготала я і з пригоди Чорного Малюка Самбо, який обвів тигрів круг пальця, і вони, замість з’їсти його, ганяли за ним навколо дерева, самих себе кусаючи за хвости; тигри гнали чимшвидше, у шаленому вихорі розчинились їхні лапи — і потроху вони обернулись на велику баюру розтопленого масла.

Я обожнювала книжки, де хтось помирав.

Я уявляла, як мама помирає і сотні людей збираються на її похорон, дідусь і бабуся знічено стоять край могили, а я їм така заявляю: «Чому ж ви так не любили її, коли вона була ще жива?»

У травні мій середній бал становив вісім із десяти — дуже непоганий результат, — але зрештою я припустилася непростимої помилки. Сталося це у роздягальні, ми вдягалися після уроку фізкультури, і коли я зняла спортивне трико, разом з ним з’їхали вниз і трусики, на кілька секунд мої сідниці оголились. Але цього було достатньо.

— Седі, що це в тебе на заду? — запитала Гізер, пальцем показавши на мою родиму пляму. — Гей, швидше! Дивіться всі!

І перш ніж я встигла підняти трусики, всі дівчата побачили мою пляму, стали сміятись, а я стояла практично знищена. Ворог бісився від люті, я знала, що він покарає мене за зраду, і так і сталося, щойно я повернулась додому: не встигла я підобідати і подивитись на себе у дзеркало, як він наказав зачинитись на ключ у кімнаті і сто разів щосили стукнутись головою об стіну. «Думаєш, мама по тебе прийде? — глузував він з мене. — Та ти на неї не заслуговуєш, ти ж навіть вбратись і роздягнутися нормально не можеш! То й блякни тепер у цій тюрмі до скону!»

Невже всі мої високі оцінки пропали через цю кляту помилку?!

Увечері після ста ударів головою об стінку я ходила мов прибита, це позначилось на уроці музики, я грала гірше, ніж зазвичай, до вечері ледве доторкнулася, бабуся запитала, чи я, бува, не захворіла, але відповісти «так» я не мала права, мені було заборонено взагалі щось комусь казати про те, що сталося, однак саме тієї миті задзвонив телефон, і я кинулася на кухню.

— Алло?!

— Седі, серденько! Я повернулась!

— МАМО!

Бабуся швидко ввійшла на кухню й забрала слухавку в мене з рук, пробурмотівши: «Хіба тобі хтось дозволяв відповідати на дзвінки?! Повертайся до столу!» А у слухавку вона мовила: «Крістіно, хіба ти забула: о шостій п’ятнадцять ми сідаємо за стіл?» Та мама, вочевидь, на це запитання не відповіла, бо через деякий час бабуся гукнула «ЩО?!» і теат­ральним жестом зачинила двері на кухню. Цілих десять хвилин дідусь спокійно вечеряв, а я чекала новин, і ми не перекинулись жодним словом.

Коли бабуся повернулася до столу, ми помітили її розгуб­леність — вона не відводила очей від своєї тарілки.

— Крістіна... вона не тільки виходить заміж за цього Пітера... — нарешті сказала вона дідусеві. — Не тільки просить, щоб ми приїхали на її весілля... але вони ще й хочуть забрати Седі з собою до Нью-Йорка!

І мене ніби оксамитовим ковпаком щастя накрили — ніби якесь божество всередині мене зітхнуло з полегшею.

Он воно що! Отже, мої зусилля не були марними. Незважаючи на прикрий випадок у роздягальні, мої оцінки принесли плоди. Я покину цей будинок, я нарешті почну жити по-справжньому!

Відтоді ніщо не захмарювало мої дні. Міс Келлі могла скільки завгодно забивати мені голову «Повним зібанням творів для піаніно» Людвіга ван Бетховена, дівчата у школі могли скільки завгодно витанцьовувати навколо мене, тицяти пальцями і реготати, викладачка танців скільки за­вгодно могла ставити мене в куток, бо я всьоме пропустила пірует, — мене все це не турбувало: я вже не належала цьому світові, я збиралася до Нью-Йорка!

На початку червня, стиснувши губи сильніше, ніж будь-коли, бабуся взялася за підготовку до маминого весілля. Вона купила мені нову сукню — з жахливої жовтої тафти, обшитої кілометрами негнучкого мережива, — і чорний пластиковий пояс. Уранці того знаменного дня вона повела мене до перукарні, пані вимила мені волосся в окропі і зробила зачіску-плісе, рожевими пластиковими шпильками поприпинавши бігуді мені до голови під гострим кутом, — і я мало не волала від болю. Потім перукарка посадила мене під сушилку, ввімкнула її, і з мене полилися потоки поту, бо електричний шолом пік і шипів, бігуді липнули до шкіри голови, і коли все нарешті закінчилось і перукарка зняла бігуді, я на мить вирішила, що тепер принаймні буду гарною — але ж ні, замість залишити мені кучері, що заледве закрутились, вона начесала їх так, що я мала вигляд ненормальної, а потім змайструвала на моїй нещасній голові якийсь шолом Мінерви і лаком закріпила його; в результаті я не впізнала себе у дзеркалі — для дівчинки це була вкрай дивна зачіска. Я довго боролася з сукнею, панчохами й туфлями — нарешті, відступивши, щоб поглянути на результат, бабуся схвально кивнула: «Ну, може бути».

У церкві від люду аж стіни тріщали, проте, окрім дідуся й бабусі та трьох маминих друзів, яких я бачила в неї того незабутнього квітневого дня, я не впізнавала нікого. Я сіла в першому ряду між бабусею й Пітером. Бабуся дивилася прямо перед собою, вона була напружена і мовчазна, тож в очікуванні початку церемонії я впівголоса перемовлялася з Пітером.

— Якщо ти не віриш у всі ці бздури, навіщо одружуєшся в церкві? — запитала я.

— Твоя мама сказала, що це театр, — відповів Пітер. — Бач, яка шикарна буде вистава? У кожного своя важлива роль. До речі, твій костюм — просто бомба!

— Дякую, — відказала я, вдячна йому за таку очевидну брехню. — Твій теж такий нічогенький.

— Розумієш... коли прийде моя черга, я підведуся, надягну каблучку на палець Кріссі і скажу «Так». І знаєш що, Седі?

— Не знаю. А що?

Він нахилився до мене і тихенько, змовницьким тоном сказав:

— Свій текст я вивчив напам’ять.

Я розреготалась, і бабуся легенько вдарила мене ліктем у бік. Орган, трохи пошипівши, видав «Весільний марш», і всі обернулися, бо у центральному проході з’явився дідусь: він урочисто вів маму, тримаючи її за лікоть, на мамі була проста біла довга сукня без рукавів; мамине біляве волосся було заплетено у дві коси, прикрашені білими квітами, — красивішої жінки ще світ не бачив!

— Поглянь! — прошепотів мені Пітер. — Твоя бабуся плаче у точно визначену мить! Тепер на сцену виходжу я. Щось мені зле... Яка в мене репліка, не нагадаєш?

— Ти маєш сказати «так».

— Авжеж! Так... Так... Так...

І він поволі подався до вівтаря — а вже за кілька секунд актор, який грав священника, оголосив маму і Пітера Сілберманна поєднаними священними путами шлюбу.

Під час прийняття моєю увагою заволоділи наїдки. Замість сісти, люди походжали між столами, на яких стояли велетенські таці з різноманітними маленькими наїдками — певно, це оплатили заможні батьки Пітера; я була впевнена, що моїм дідусеві й бабусі не спало б на думку подавати фаршировані рулетики, хрумкі м’ясні кульки й тістечка, з яких стікав мед. Розуміючи, що перед усіма бабуся не наважиться мені дорікати, я вирішила скористатися цим і з насолодою запихалася наїдками, намагаючись не зважати на голос Ворога, — авжеж, я знала, що з’їла забагато, але ж не щодня буває весілля власної матері.

На святі було кілька немовлят і підлітків, та я виявилась єдиною дитиною свого віку і зросту — себто приблизно вполовину дорослої людини; походжаючи серед дорослих, я відчувала не вельми приємні запахи.

Батько Пітера подзенькав ножем об келих з шампанським і заявив, що збирається виголосити промову, — потім дідусь також узяв слово, а тоді була черга Пітера. Я слухала їх, згадувала порівняння з театром і міркувала про те, як часто люди грають ролі: можливо, не тільки на весіллях, а й протягом усього свого життя; можливо, дідусь, консультуючи своїх божевільних, лише грав роль психіатра, а міс Келлі, караючи мене лінійкою, грала роль недоброї викладачки; можливо, всередині них жив хтось зовсім інший, та оскільки вони вже вивчили всі свої репліки й отримали дипломи, то по життю вони йшли, граючи ролі, і настільки до цього звикали, що не могли зупинитись.

З мамою все було інакше. Щоб зіграти роль співачки, слід бути співачкою, тут ніяк не змахлюєш. Можливо, того дня мама єдина була справді собою.

Досхочу обміркувавши цю думку, я вирішила піти перевірити, яку їжу подають зовні, надворі і в саду, і — бам! — врізалась у скляні двері, що здавались мені відчиненими. Від удару мені перехопило подих, я дуже забила ніс, та що гірше — розбила двері, і скалки розлетілися на всі боки. Гості здивовано вирячились на мене, набігли офіціанти з віниками, а Ворог прошипів на вухо: «Ось тобі покарання за ненажерливість!»

— Господи, Седі! — скрикнула бабуся, на мить втративши самовладання, але миттю змінила тон. — Ходи сюди! Швидше ж, швидше!

Мій ніс юшився кров’ю, і вона кинулася витирати його вологою серветкою, поки він не заплямив мою новеньку жовту сукню.

На щастя, щоб відвернути увагу гостей від інциденту, Пітерів батько дав знак оркестрові грати. Молодята закруж­ляли залою — втілення любові і грації, — аж раптом трапилося щось небачене: коли мама й Пітер вальсували поруч із закутком, де бабуся витирала мені носа, вони підхопили мене на руки (авжеж, зачіска у вигляді шолома Мінерви, мереживо і тафта, пластиковий пояс, заюшений ніс — це все нікуди не поділося) і продовжили танок зі мною. Коли вальс завершився, вони поставили мене на один зі столів — підошви моїх туфель стояли на білому обрусі (однак мама з Пітером могли робити що заманеться — цей день належав їм), — і взяли мене кожен за руку, обернулись до спантеличеного натовпу, і мама сповненим гордості голосом заявила: «Ось наша нова родина: Пітер, Крістіна і Седі!» Гості привітали нас гучними оплесками, а я дивилась, як спри­ймуть цю новину дідусь і бабуся, але вирази їхніх облич були звичними — застиглими й траурними, ніби весілля їхньої доньки турбувало їх не більше, ніж потреба відвідати вбиральню.

Решта червня минула у довжелезній низці «останніх разів».

Востаннє я міняла постільну білизну (нижнє простирадло — у прання, верхнє — покласти на місце нижнього, а зверху — чисте простирадло: такими були незмінні правила, заведені бабусею, хоча можна було що два тижні міняти обидва простирадла, роботи було б значно менше). Фіолетове чорнило міс Келлі востаннє псувало мій зошит. Востаннє я розкладала по місцях свої пуанти, кілт і однострій жанетки, застеляла клавіатуру вишитою серветкою і закривала кришку піаніно.

Дідусь сів до сніданку зі словами:

— І нащо я обрав таку роботу? Це ж просто здуріти можна!

Звісно, він цю фразу зронив не востаннє, але я більше її не почую — і раптом вона здалась мені майже зворушливою. Бабуся попросила помити посуд, і я, переконана, що більше ніколи цього не робитиму, майже ніжно пестила ганчіркою чашки й тарілки із золотою облямівкою.

Другого липня бабуся зібрала весь мій одяг і дбайливо розклала його по коробках; третього липня автівка Пітера зупинилася перед будинком, і з неї вистрибнула мама. А через дві години, перетнувши американський кордон, ми на повній швидкості пролетіли місто Рочестер у штаті Нью-Йорк.

Від’їзд так розбурхав мою уяву, що я майже не спала, тож через деякий час відчула летаргійний тягар і закуняла, поклавши голову на коробку з книжками. А коли прокинулася, стояла страшенна спека, я була мокра від поту, дуже боліла голова, мама ж із Пітером тихенько перемовлялися.

— Якщо ти хочеш, щоб ми були справжньою родиною, — переконував Пітер, — мусимо всі носити одне прізвище. Це все спростить. Містер і місіс Сілберманн та їхня доня Седі Сілберманн.

Для мене це був удар, адже мало того, що Пітер не був мені батьком, так я ще й прізвища справжнього батька не знала! Прізвище Кризвоті я успадкувала від мами, а вона — від психіатра з вулиці Маркгем. Хтозна, можливо, якщо змінити і прізвище, і країну, Ворог нарешті дасть мені спокій?

— Отак просто? — здивувалася мама. — Ти вважаєш, що мені варто зватися місіс Сілберманн?!

— Я хочу сказати... — відповів Пітер (і я зрозуміла, що він запалив цигарку, бо говорив він уже крізь зуби), — що ти можеш зберегти ім’я Кріссі Кризвоті для сцени. Однакові літери ініціалів нескладно запам’ятати: Мерилін Монро, Бріжит Бардо, Доріс Дей... Та решту часу — скажімо, на зібраннях батьківського комітету школи — ти ховалася б за іменем «місіс Сілберманн».

Мама розсміялася.

— Не думаю, що я ходитиму на зібрання батьківського комітету! Зрештою, я вирішила змінити сценічне ім’я.

— Справді?

— Угу.

— І як тебе тепер зватимуть?

— Ерра.

— Як?!

— Ерра.

— Як це пишеться?

— Е-Р-Р-А. Ерра. Дві літери «р».

— Хіба це ім’я?

— Відтепер — так!

І вона проспівала своє нове ім’я на дивний гортанний мотив, і я була майже впевнена, що в цей час вона натискала на свою родиму пляму.

— Люба, краще не роби цього, — попросив Пітер. — Я два роки життя витратив на те, щоб ім’я Кріссі Кризвоті запам’ятали!

— Пітере, хоч ти й надягнув мені на палець обручку, це не дає тобі права наказувати мені!

— Зараз тебе просить не твій чоловік, а твій менеджер.

— Менеджер-шменеджер! Я — митець, і я приймаю рішення, бо де будуть менеджери без митців? На біржі праці!

Пітер мовчав.

— Я переконана, — вела далі мама, — що зараз ідеальний момент для зміни імені. Кріссі Кризвоті була канадською співачкою, і її слава залишиться в Канаді. А Ерра уславиться на весь світ!

— Де ти відкопала таке ім’я? — похитав головою Пітер.

— Ерра, — замість відповіді твердим голосом повторила мама. Обернувшись, вона побачила, що я не сплю, і запитала моєї думки.

— Про що? — перепитала я і потерла очі, щоб мама подумала, буцім я щойно прокинулась.

— Про зміну імені. Хочеш тепер називатися Седі Сілберманн?

— Пітер удочерить мене?

— Дитинко, я не можу цього зробити, — відповів Пітер. — Твій тато іще живий.

— Отже, ми будемо всім брехати?

— Брехати? Ні, звісно, що ні!

— Тоді виходить, це буде як у театрі, правильно?

— Так! Ти все чудово зрозуміла! Ти гратимеш роль Седі Сілберманн. Що скажеш?

— Круто! — вигукнула я.

Пітер усміхнувся і розчавив недопалок у попільничці.

— Зрештою, — повів він далі, — Седі — це чудове єврейське ім’я. На івриті це означає «принцеса».

— Невже? — здивувалася мама.

— А ти не знала?

— Чесно кажучи, ні.

— Чому ж ти назвала її Седі?

— Просто мені сподобалося це ім’я.

— Що ж, тепер у неї є причина його носити. О-ля-ля, та вам, дорогенькі, треба все пояснювати!

Я не зрозуміла, що то була за причина, але вперше в житті моє ім’я подобалося мені, бо відсилало до чогось іншого, крім суму й садизму. Принцеса!

— А я тепер, — спеціально для мене додала мама, — щоразу, як співатиму, зватимусь Еррою. Як тобі?

— Чом би й ні? — мовила я, виструнчившись на задньому сидінні, — тілу було боляче, але серце раділо. — Мені подобається, але я хочу піпі.

Не можу сказати, що моє перше враження від Мангеттена було неймовірним: так само, як і Торонто, велетенське місто, яке тягнулося, скільки око сягає, однак було гіршим; усе почалося погано, бо Пітер проґавив з’їзд із шосе, а мама зауважила: «Браво!» — і певний час у салоні панувала гнітюча тиша. Зрештою ми знайшли наш будинок на Норфолкській вулиці, помешкання було розташоване на шостому поверсі без ліфта, знайшов його Пітер, коштувало воно недорого, бо друг, який його здав, щойно помер від передозування.

Стіни було пофарбовано у чорний колір, їх прикрашали жовті панно, штори також були чорно-жовті, а стеля — яскраво-червоною.

— Ти диви, — мовив Пітер, — це ж круть!

Звісно, було піаніно — без цього мама ні за що не погодилась би на переїзд. І перше, що вона зробила, коли зайшла, — це перевірила, чи воно налаштоване.

Важко хекаючи, ми підняли багаж нагору — і тільки тоді я зрозуміла, що життя з дідусем, бабусею й Гілером стало далеким і нечітким спогадом. У помешканні була тільки одна кімната — і вона стала моєю; мама і тато (я намагалася призвичаїтись називати Пітера татом) мали спати на канапі у вітальні. Я вистромила голову з вікна своєї кімнати, щоб роздивитися вулицю: там гралося чимало дітей, а на тротуарі була неймовірна кількість сміття і собачих какашок. І все оповивав дивний дух, який одразу мені сподобався.

Оскільки для покупок було надто пізно, ми вечеряли у китайському ресторані, і Пітер спробував навчити мене їсти паличками, та вони весь час випадали в мене з рук, і зрештою офіціант приніс мені виделку. Наприкінці кожен отримав китайське печиво з побажанням усередині. Пітерові передбачили: «Скоро ви заробите купу грошей», — і ми розсміялися. У маминому було: «На вас чекає слушна нагода», — а у моєму: «Скористайтесь вашим новим житям», — і я оніміла від подиву.

Мама і Пітер-так-званий-тато не подумали, чим зайняти мене впродовж літа, і мене це цілком влаштовувало. Самі вони з ранку до вечора стирчали у студії звукозапису — це їх заохочувало і тішило. Неподалік від нас була бібліо­тека, мама приносила цілі стоси дитячих книжок, тож літо перетворилося на свого роду нескінченний рай, де я мала право досхочу жерти, читати і спати і де практично не було жодних правил. Щодо моїх особистих правил... навіть якщо Ворог досі скептично стежив за всіма моїми вчинками, можна було подумати, що він вирішив на деякий час відступити: відколи ми переїхали, він не кричав на мене й не примушував робити собі боляче. Мені навіть вдавалося вдягатись без особливих проблем — а втім, улітку вдягатися завжди простіше.

Отже, я вперше спробувала те, що називається сімейним життям, — і мені страшенно сподобалося. Щоранку сонце будило мене, заливаючи променями кімнату, і я йшла до вітальні лоскотати голі ноги Пітера й мами, які визирали з-під ковдри, а вони сердились, щось бурмочучи і брикаючись. Дивно було бачити маму голою в ліжку з голим чоловіком, але сімейне життя мало бути саме таким, тому я мусила звикнути.

Я навчилась варити каву, гарно розташовувати чашку, вершки і цукор на таці та приносити їх мамі в ліжко.

Пітер був дуже милий зі мною. Він вигадав гру, яку ми назвали «перекицьки»: спершу він хапав мене у свої обійми, далі я робила кілька стрибків на місці, потім один високий стрибок — щоб ногами зачепитися за талію Пітера, а тоді відкидалась навзнак — так, щоб моє волосся теліпалося по підлозі; тоді я переносила ноги вперед і складала їх літерою V на грудях Пітера, а він тягнув мене вгору, поки я не з’єднувала їх на його шиї, після чого він обережно вигинав мене назад, я робила оберт і падала назад на ноги. Оце й були перекицьки, дуже весела гра, хоча Пітер постійно глузував з моєї ваги і вдавав, ніби за два-три рази вже не має сили.

Незабаром навколо мами утворилася група нових приятелів — наскільки я могла судити, вони були точними копіями її друзів з Торонто: ті самі бороди, те саме розкудлане волосся, та сама побожна шана до її голосу. Довгими вечорами вони пили вино, курили «керуак» і слухали диски, і коли мені хотілося спати, я просто йшла до своєї кімнати й зачиняла двері, а коли мені було цікаво, що буде далі, я могла досхочу дивитись у замкову щілину.

Авжеж, часто наше помешкання нагадувало склад — та, як каже мама, бездоганних людей не буває! Коли закінчувалися чистий посуд і чиста білизна, коли не було вже куди ногу поставити від нагромадження речей на підлозі, мама сторчголов кидалася в прибирання, терла, мила, мела, прасувала, витрушувала килими з вікна — і водночас співала хіти «Бітлз», навмисно їх викривляючи: «Please squeeze me, whoa, yeh, like I queeze you!»[29]

29 липня був мій сьомий день народження, і мене відвели до зоопарку в Бронксі, а коли я втомилася, тато схопив мене на руки і посадив собі на плечі. Було дуже круто — бачити все і всіх з такої височини й відчувати волосся на голові тата між моїми коліньми і його руки на моїх кісточках. Дорогою назад ми пройшли Великим Пасажем[30], і мама купила мені тістечко. На мій подив, воно виявилося значно смачнішим за домашні тістечка бабусі, і коли я сказала про це мамі, вона відповіла, що у бабусі важка рука, а улюблений її інгредієнт — це провина.

А за кілька днів ми дізналися про самогубство Мерилін Монро, і в це важко було повірити: ще кілька місяців тому її рятували із затісної сукні! Я спостерігала за тим, як батьки дивилися репортаж по телевізору — вони явно були приголомшені, і мене це неабияк здивувало, адже дідусь і бабуся ніколи не виказували емоцій: хай навіть атомна бомба впала на Торонто, вони б тільки осудливо похитали головами.

Була неділя, і мама вирішила виспатись. Об одинадцятій вона все ще спала.

— А що, як ми підемо пошукаємо чогось перекусити? — запропонував тато.

Тож ми вийшли на вулицю, тримаючись за руки, і я відчула себе гідною, просвітленою й унікальною водночас. Ми спустилися вулицями Делансі та Рівінґтон, а коли дійшли до набережної Орчард, я побачила, що всі крамниці відкриті, крам з виставлених назовні прилавків звисає на тротуар, — таке в неділю у Торонто було просто неможливо! Всюди майоріли вивіски, тато показував на них, а я читала, пишаючись своєю вправністю: «Сумочки Файна і Кляйна», «Шкіряні вироби Альтмана», «Тканини Бекенштайна», «Найбільший вибір у світі!», «Було б шкода не купити у нас!», «Шкіра оптом і в роздріб», «Одяг», «Мануфактура», «Бісер», «Трикотаж» і так далі. Тато широко усміхався і час від часу зупинявся, щоб оглянути товар та потеревенити з продавцями, і всі вітали його з такою милою донею, а в мене не було жодного бажання їх розчаровувати. Тато завів мене до величезного ресторану, що називався «У Катца», там було повно народу, переважно чоловіків, і Пітер пояснив, що насправді це не ресторан, а delicatessen[31] — себто замість сісти за столик і зробити замовлення офіціантові слід стати в чергу і роздивлятись — просто очманіти! — тисячі різновидів хліба, ковбас і сиру, викладених у вітринах, а коли прийде черга, треба сказати, що́ саме ти хочеш, і тобі просто на твоїх очах накладуть це на тарілку.

— Ну от, доню, і прийшов час тобі познайомитися з бейґлами, — мовив тато.

Він оплатив замовлення, ми з тацею влаштувалися за столиком у кутку, і я зазнала нового екстазу: скуштувала хлібець з дірочкою посередині, заповненою копченим лососем та густими вершками. Раптом тато сказав:

— Пам’ятаєш, ти питала мене про євреїв?

Я кивнула головою мовчки, бо мала повний рот задоволення.

— Оце — одна з найприємніших сторін життя євреїв.

Від подиву я проковтнула все, що було в роті, і роззирнулася.

— Ти хочеш сказати, що тут усі — євреї?

— Майже всі, — відповів Пітер. — За винятком кількох цікавих — от як ти. Недільними ранками, коли в місті зачинено майже все — мовляв, усі йдуть до церкви, — ми маємо приємність бути якомога активнішими й галасливішими.

— А як побачити, що вони євреї?

— Не бачити треба, люба, а слухати.

Я відкусила великий шмат бейґла.

— Авжеж, я помітила, що вони розмовляють німецькою.

— Седі, це не німецька, — відказав тато, замість заборонити мені говорити з повним ротом. — Це їдиш.

— Що таке їдиш? — поцікавилась я.

— Мова, якою колись дуже давно розмовляли євреї у Східній Європі. Слухай уважно, бо ці люди — останні, хто користується нею. Коли ти приведеш до Катца своїх дітей, напевно, вже її не почуєш...

— А які неприємні сторони життя євреїв?

— Усьому свій час. Ми нікуди не квапимось...

Так у нас з’явилася традиція недільними ранками спускатися на ріг Г’юстон-стріт та Ладлоу-стріт і снідати у Катца. Тато дозволяв мені спробувати все, що я хотіла, а хотіла я буквально все: маринованих огірочків з кропом і зелених томатів у розсолі, велетенських сандвічів з тушонкою, або копченим язиком, або гарячою бастурмою, бейґлів і біляшів, солоних оселедців і піци з салямі, а на десерт — дивовижного яблучного штрудля.

— Пітере, Господи, ти ж розпестиш її! — казала мама, коли я розповідала про все, чим ласувала.

— Вона заслужила трохи пестощів, — відказував тато, — після років спартанської дисципліни на Великій Півночі.

І хоч я й не знала значення слова «спартанський», однак була повністю згодна з татом.

Літній рай добігав кінця. Перше вересня мало бути вже завтра. «Седі, ти готова? — шипів Ворог мені на вухо. — Точно готова до нового навчального року?» Та я була переконана, що цей рік у школі буде кращим за попередній, бо тут я мала ходити у комунальну школу разом з іншими дітьми з нашого кварталу, а не в дорогу шикарну школу, куди учні приїздили на розкішних автівках, де всі носили однострій, та не мали душі.

Справді, все пройшло непогано. Називаючись новим іменем — Седі Сілберманн, — я легко заводила розмову з іншими учнями школи №140 імені Натана Штрауса і скоро зрозуміла, що вони вважали мене за таку ж єврейку, як і вони самі. Я сказала, що приїхала з Канади, та вони заледве уявляли, де це, — я була вражена і повідомила їм, що Канада більша за Сполучені Штати, але вони крутили пальцем біля скроні так, ніби я була несповна розуму; втім, я не робила з цього проблему, просто знизувала плечима і спокійно казала:

— За площею Канада трохи більша, однак жителів у вас удесятеро більше, ніж у нас.

Діти стояли, роззявивши рота, здивовані моїми знаннями, але не ображались на мене. Я вирішила, що варто бути уважнішою й епатувати, не викликаючи натомість ненависті, — бо минулого року мене вважали підлабузницею, і це було нестерпно.

Я поділилася з мамою відчуттям, що ніби йду по мінному полю, а вона сказала:

— Я пережила те саме, бо читати навчилася у п’ять років.

(Шкода, та я забула запитати, хто її навчив, бо це явно не були ні дідусь, ані бабуся!)

— Діти не люблять тих, хто виділяється, — додала мама. — Однак не забувай: зараз вони всі у схожому становищі, шукають навпомацки. Ніхто з них не ідеальний, ти розумієш?

— Авжеж, — мовила я, щаслива, що нарешті живу з кимось, хто чує мене і сприймає серйозно, а не торочить весь час про те, що треба застелити ліжко чи прибрати зі столу.

Решта дітей відстали від мене далеко з усіх предметів, тож у школі я дізнавалася мало нового, однак справжнє навчання відбувалося на перервах, адже раніше я ніколи не товаришувала з хлопцями, а тепер вони оточували мене, дівчата тільки й говорили, що про них, підозрюю, що й хлопці багато говорили про нас. Утім, я була не така вже й невинна, бо у Торонто я іноді ходила з дідусем вигулювати Гілера, і коли ми проходили біля сучки, «штучка» Гілера тверділа й червоніла і песик починав скиглити, намагаючись заскочити на собаку, хай навіть часом вона була утричі більшою за нього, а отже, справа була безнадійна. Якось Гілер одразу приступив до справи з білою пуделихою, але дідусь зупинив його, різко смикнувши за повідок.

— Юначе! — сказав він. — Ви не можете дозволити собі покласти на плечі цілу родину!

Тоді я замислилась, бо щось дуже подібне дідусь казав і про мого тата Морта.

Коли я гортала сторінки дідусевої медичної енциклопедії, то бачила намальованих голеньких панів і панянок з дивними приписками «уретра» і «матка» на геніталіях, але зараз дівчата жартували про ці частини тіла, і було дивно думати, що таке відбувається весь час, що респектабельні чоловіки у костюмах поводяться точнісінько як Гілер, скиг­лять і сунуть свої «штуки» у респектабельних дам — до речі, саме для цього грають весілля, цим займаються всі пари, навіть якщо не хочуть дітей, а отже, мама і Пітер це точно роблять удвох (іноді вночі я чула дивні звуки, та коли дивилась у щілину, то не бачила нічого, бо було надто темно), ба навіть дідусь і бабуся, бо інакше мами не було б на світі, більше того — кожен з мільйонів людей на Мангеттені і на Землі був результатом смикання, тертя й упорскування: процесу, загальновідомого під назвою «секс»; у це важко повірити, і все ж це була правда.

У школі хлопці не давали дівчатам просвітку. Коли мене вперше смикнули за волосся, я розлютилася, та згодом збагнула, що то спосіб включити мене до свого кола, тож я навчилася казати «Прибери руки!», як інші дівчата, тоном, що свідчив про протилежне. Навчилась я також пхикати, зітхати й кидати на хлопців такі погляди, щоб вони зрозуміли, що подобаються мені. Іноді на перервах хлопці переслідували дівчат, простягнувши руки вперед і повторюючи: «Єврейка! Єврейка!» — а дівчата вдавали, ніби їм страшно, і кричали: «Нацист! Нацист!» Це слово для мене було новим. Я знайшла його в словнику, проте не побачила жодного зв’язку між німецькою політичною партією та школою №140, тому наступної неділі, коли ми були у Катца, я запитала у тата:

— Хто такий нацист?

Я промовила це чітко і голосно, а тато підскочив і став червоним, мов мак.

— Цить! — сказав він, бо моє запитання примусило обернутись багато голів.

(Ворог одразу прокинувся і зашипів: «Браво, Седі, знову пхаєш носа не в свою справу! Ти завжди все псуєш — цю нову дружбу зіпсуєш також!»)

За цей час тато оговтався, допив каву і тихо сказав, підморгнувши мені непомітно:

— Нацисти — це найменш приємна сторона життя євреїв. Чекай, от ми вийдемо...

Коли ми опинилися на набережній Орчард серед рулонів тканини, валіз і шкіряних виробів, тато поцікавився, чому я це запитала, і я розповіла про гру у школі; його брови злетіли вище окулярів, а чоло пішло глибокими зморшками. Нарешті він зважився дати мені коротке пояснення.

— Нацистами звали німців, які хотіли стерти євреїв з лиця землі.

— Чому?

— Бо ті були євреями.

— Але чому, тату?

— Бо людей значно легше залишити неуками, аніж навчити чогось. Скажімо, якщо сказати людям, що всі їхні проблеми — від євреїв, їм стане легше, бо це просто і зрозуміло. А правда для більшості значно складніша.

— Хочеш сказати, що їх убивали?

— Так, — кивнув Пітер, купуючи у кіоску «Sunday Times», а це означало, що скоро ми будемо вдома, цю газету він купував останньою, бо важила вона цілу тонну.

— А ти як від них утік?

Пітер засміявся.

— На щастя, на євреїв у Торонто в них забракло часу. Та до моїх дідуся й бабусі в Німеччині вони дісталися.

— До твоїх дідуся і бабусі?!

Він ствердно кивнув. Очі Пітера металися в різні боки в пошуках приводу для зміни теми розмови, і я на повній швидкості — бум! бац! бам! — поставила ще три запитання:

— Як вони ловили євреїв? Як вони їх убивали? Скількох убили?

Але тато лише скуйовдив моє волосся.

— Слухай, мала, не варто забивати тобі цим голову. Тебе це ніяк не стосується. І все ж... зроби мені приємне... у школі не грайся у цю гру, гаразд? Коли інші почнуть гратися, знайди собі важливіші справи в іншому кінці двору. Добре?

— Добре, — серйозно і щиро кивнула я, однак мій мозок аж тріщав під вагою щойно почутого.

Увесь цей час — як писали у «Sunday Times» та інших газетах тієї осені — світ повнився небезпеками, бо на Кубі з’явилися радянські ракети. Існував ризик того, що Холодна війна обернеться на гарячу, однак Президент Кеннеді вирішив не поступатися і не толерувати витівки росіян. У школі майже щодня проводили навчальну повітряну тривогу, і чимало людей всерйоз готувалися до Третьої світової, споруджуючи ядерні бункери.

Пітер і мама, замість приєднатися до загальної паніки, лише глузували з неї. Одного дня вони розповіли мені, як електротехнічна компанія «Вестінгауз» заклала капсулу часу під гранітною плитою посеред Корона-парку: згідно із задумом, якщо людство загине і через кілька тисяч років на Землі висадяться іншопланетяни, їм захочеться дізнатись, яким був триб життя виду, що заселяв цю планету, — і тоді вони побачать типову американську квартиру зразка 1962 року, з усіма меблями і побутовими приладами. Наприкінці історії батьки буквально ридали від сміху, показуючи, як марсіяни просовують свої довгі зелені пальці в електричний вентилятор і вмикають його, щоб подивитись, як він працює.

Черговий мамин диск вийшов з її іменем, написаним великими золотими літерами — ЕРРА, — і прекрасним фото: вона співала, заплющивши очі і широко розкривши вуста, простягнувши руки — ніби запрошувала співати з нею. Компанія звукозапису влаштувала концерт і обліпила все місто афішами з обличчям моєї мами.

Наступного після концерту дня, коли я прокинулась, мама і Пітер пили на кухні шампанське — вони не спали всю ніч.

— Мала, ти б бачила! — звернувся до мене Пітер. — Зала мало не луснула від оплесків!

Він підхопив мене під руки і кружляв, поки у мене голова не пішла обертом, потім дозволив умочити губи у його келих з шампанським — це справді був для нас знаменний день.

— Бачиш, люба, — сказала мама, поцілувавши мене в чоло. — Це тільки початок.

Поки я снідала, Пітер кпив з маминої манери торкатися своєї родимої плями під час співу (певно, він був напідпитку, бо інакше не насмілився б глузувати з неї).

— Навіщо ти так робиш? — допитувався він. — Позначаєш діапазон?

— Не діапазон, а талісман, — відказала вона. — Це мій талісман. У Седі теж є...

Однак, помітивши, що мої очі в паніці ледве не вистрибнули з орбіт, мама замовкла.

— Що є у Седі? Родима пляма? — не вгавав тато.

— Та ні, талісман, — з удавано байдужим виглядом відповіла мама. — Камінчик у формі серця, який вона носить уже... скільки, люба?

— Ну... три роки, — мовила я, налякана тим, що мама щойно отак просто збрехала і примусила брехати й мене.

— Три роки! — заявила вона Пітерові. — Уявляєш? Майже половину її життя!

Після сніданку я пошукала у словнику слово «талісман» і побачила, що це річ, «яку вважають наділеною чарівною силою». Хотіла б я мати таку річ, але у мене її не було.

Через кілька днів тато сів на літак до Каліфорнії, щоб організувати там концерти Ерри; пробути на Західному узбережжі він мав цілий місяць. Мені його бракувало, особ­ливо недільними ранками, хоча отримати маму тільки для себе було приємно. Іноді перед сном вона у темряві лягала на моє ліжко і ми довго розмовляли. Одного вечора я нарешті наважилася запитати маму, хто ж навчив її читати в п’ять років, аж раптом вона сказала:

— А знаєш що? У «Медісон Сквер Ґарден» влаштовують дивовижну виставу на льоду, давай сходимо?

Я була приголомшена тим, як різко вона змінила тему, не звернувши уваги на моє запитання, але повторити його вже не могла.

Була неділя, вечір неділі у грудні, великими клаптями падав сніг. Квартал поринув у дивний замріяний стан: люди лишались удома, а сніг укрив товстим оксамитовим шаром сміття і собачу каку. Ліхтарі запалили рано, десь о четвертій, а я стояла біля вікна і насолоджувалась красою й тишею Норфолкської вулиці — і тут у двері подзвонили.

Дзвінок пролунав удруге, тож я вийшла до вітальні і зрозуміла, що мама не могла його чути, бо набирала ванну, на повну відкрутивши крани. Я пішла подивитися, хто прийшов, але пан, який стояв на порозі, не був схожий на жодного з приятелів моїх батьків. Він був білявий, хворобливо худий, майже скручений удвоє, мав впалі щоки і весь час міцно стискав щелепи. Чесно кажучи, він мене трохи налякав. Я вже збиралася сказати незнайомцеві, що він помилився адресою, аж раптом сильним і водночас невпевненим голосом він запитав:

— Ерра вдома?

(Це був іноземець — він дивно вимовляв звук «р».)

Я мовчала, бо вирішила, що цей пан, певно, закохався в маму під час її недавнього концерту, і було б жахливою помилкою впустити його до квартири, коли тато далеко, аж у Каліфорнії.

— Ерра вдома? — ще голосніше повторив він з таким виглядом, ніби питання було вкрай важливим. — Скажіть їй... скажіть їй, що прийшов Лют.

Тут я вже перелякалась по-справжньому. Що робити?!

— Почекайте, — сказала я і зачинила двері, залишивши його стояти на сходах. А він почав стукати в двері. Тоді я кулею полетіла до ванної, де мама розслаблялась у піні.

— Мамо! — гукнула я таким здавленим голосом, що вона відразу обернулась до мене.

— Седі, що сталося?

На мить пара від ванни заповнила мої ніс і рот, випарувавши з голови всі слова, та зрештою я зуміла пробелькотіти:

— Прийшов якийсь пан, він питає тебе. Каже, що його звати Лют.

— Люк?

— Ні, не Люк — Лют.

Мама закам’яніла й уважно глянула на мене, я відчула, що вона полетіла далеко від мене, як того дня, коли я розповіла, що мене б’ють лінійкою. Нарешті мама опустила очі.

— Лют... — ледве чутно сказала мама, і я побачила, як правою рукою вона доторкнулася до своєї родимої плями, як тоді, коли співала. — Цього не може бути... Лют...

— Мамо, хто це? — тихо запитала я. — Ти його знаєш? Він мене налякав, і я зачинила двері у нього перед носом.

— Седі, не варто було так робити! Ходи до нього, запроси зайти і сісти. Я скоро буду.

Я завела страшного пана зі словами «Прошу, сідайте», та він не зрозумів, і я вказала йому на крісло. А він оперся на бильце і прикипів очима до дверей ванної, тоді як я пройшла через усю вітальню, щоб бути якнайдалі від нього, біля входу до своєї кімнати. Коли мама вийшла з ванної, то могла вразити будь-кого: на ній був довгий чорний оксамитовий пеньюар, іще вологе біляве волосся їжачилось, мов у Маленького Принца. Незнайомець підвівся, і вони ­закляк­ли, дивились одне на одного, не промовляючи ані слова.

Я ніколи не бачила маму такою далекою від мене, як тієї миті, навіть враховуючи роки, коли ми жили окремо, — її ніби загіпнотизували чи ніби тіло її зайняв хтось інший. Нарешті вона пробурмотіла слово, схоже на «Янек», хоч страшний пан представився Лютом, я не розуміла, що відбувається, але це мені дуже не подобалось. Я прокашлялася, щоб вивести маму з трансу, щоб вона оговталась і поводилася нормально. («Отакої! Оце так несподіванка! Скільки часу минуло... Запропонувати вам щось — чаю, наприклад?») Але нічого цього не відбулося. Мама просто повільно обернулась до мене, її очі були скляними, ніби її тілом заволодів мертвий дух, — і, сліпо дивлячись на мене, прошепотіла:

— Седі... Ходи до своєї кімнати, зачини двері і чекай, поки я не дозволю тобі вийти...

Її слова вдарили мене, немов ляпасом. Машинально я відступила, але підкорилась: я не просто зачинила двері, а замкнула їх на ключ, аби мама знала, яка в неї слухняна донька. Після цього я взяла з ліжка подушку, поклала її біля дверей, сіла на неї, вийняла ключ і стала дивитися в отвір.

Це скидалося на виставу в театрі. Мама і незнайомець деякий час стояли, не рухаючись, мовчки, потім мама кволими кроками, ніби сновида, ступила до нього, він розвів руки, і вона кинулась у його обійми; білявий незнайомець міцно притиснув її до своїх грудей і заридав. Мама також ридала, а потім водночас стала сміятися. Найбільше мене бентежило те, що вона зверталася до незнайомця не відомою мені мовою. Це міг бути їдиш або німецька, говорили вони уривчасто, збиваючись на сльози і сміх, глибоко дихаючи й зазираючи одне одному в очі.

Тривало це досить довго, і весь цей час на вулиці за моєю спиною продовжував падати сніг. Мама підняла руку, погладила білявого чоловіка по щоці й мовила щось, схоже на «Мій Янеку, мій Янеку!», та замість «мій» казала «mein», а він також бурмотів її ім’я — справжнє ім’я, не «Ерра», — хоча мовою, якою вони спілкувались, воно звучало дивно, було схоже на «Христинка». Він потягнув за її пояс, оранжеву мотузку, вузол розв’язався, він обережно відгорнув поли її халата, оголив груди, поцілував її в шию, мама закинула голову, тоді він поцілував її нижче шиї, а я не могла відвести очей від цієї сцени, вона сказала йому щось їхньою спільною мовою, яку я не розуміла, і тепер, цілуючи того чоловіка у вуста, розстібала його сорочку, а він поклав руки на її голову, мов у Маленького Принца, мама стенула плечима, і халат упав на підлогу. Мама стояла перед незнайомцем повністю гола, а він був одягнений. Вона розклала диван (той самий диван, який щоночі ділила з татом), а чоловік тим часом роздягався повільними жестами, поки теж не став голий, і тоді я побачила його «штуку», яка стир­чала й погойдувалась.

Він став на коліна на ліжко, і, на мій жах, мама стала на коліна перед ним і взяла оце до рота, мене мало не знудило, і я на мить відхилилася від дверей, відчуваючи, як калатає серце, і намагалась заспокоїтися, спостерігаючи за клаптями снігу, що кружляли у світлі ліхтарів, і коли через деякий час я знову прихилилася до щілини, мама стояла спиною до незнайомця, він тримав її руки за спиною, ніби хотів надягнути на неї кайданки, і в цей час входив і виходив із неї, точнісінько як Гілер, коли напосівся на білу пуделиху, от тільки рухи були повільнішими і замість стогнати він щось тихо говорив мамі незнайомою мовою. Мама зіщулилась, і я почула, як з її горла вихопився дивний гортанний звук, — усе це було нестерпно; я запалила світло й, здригаючись усім тілом, лягла в ліжко. Тоді прокинувся Ворог, він випростався на весь зріст, сильніший, ніж будь-коли, і нищівний. «Седі, — заговорив він, — ти приймаєш те, що відбувається, бо ти погане дівча, ти брехуха, і твоя мати погана жінка, брехуха, і ти успадкувала всі її вади! Я повніс­тю тобою володію — як і вона, ти грішитимеш усе життя. Седі, я ніколи тебе не відпущу!» Під ковдрою мене трясло. «Вставай! Не роби шуму, не сполохай цю хвойду, вона також кориться мені і мусить зрадити свого чоловіка до кінця — чуєш, до самого кінця?! Візьми себе в руки, зайди до шафи, добре закрий за собою дверцята і сто разів ударся головою об стінку. І не забувай рахувати!»

Я з трепетом підкорилася, відчуваючи нудоту від самої думки про те, що робить моя мама, і про те, що вона ще зробить. Ударившись сто разів, я, ледве тримаючись на ногах, вийшла із шафи. Страшенно хотілося до вбиральні, але мама наказала залишатись у кімнаті, тож я у відчаї кинулася на пошуки хоч якоїсь посудини, але знайшла тільки чашку, в якій стояли кольорові олівці; я висипала олівці, спустила штанці і трусики, присіла над чашкою, яку поставила на підлогу, і спробувала зробити піпі, але влучити точно всередину було важко, підлогою розповзлася калюжа, яку я витерла серветкою, — однак я не знала, куди подіти серветку; це був найгірший день у моєму житті, бо я зрозуміла, що вже ніколи не віритиму мамі.

Далі у моїх спогадах пробіл — певно, я зрештою заснула і досить довго спала; наступне, що пам’ятала, — це стук у двері і мамин голос: «Седі... Седі... Вечеря готова!», і я швидко поклала подушку на місце, щоб мама не здогадалась, що я підглядала.

— Навіщо ти замкнула кімнату на ключ? — запитала вона, коли я відчинила двері. Та, помітивши на підлозі висохлу серветку з плямами сечі, збагнула, що сталось. — О, люба моя, пробач!

Я їй нічого не відповіла і пішла до ванної мити руки, залишивши мамі прибирати за мною, бо все це сталося з її провини і я ненавиділа її.

Під час вечері (макарони з сиром) я супилась, але мама не питала, що сталося, бо й так добре знала.

— Седі, — мовила вона нарешті, поклавши виделку, — для свого віку ти розумієш дуже багато, і все ж є речі, незрозумілі для дітей, і я не мушу виправдовуватися перед тобою.

Я мовчала, і тоді мама попросила:

— Серденько, не гнівайся.

Якийсь час я мовчки їла макарони, намагаючись ще більше вивести її з рівноваги, аж раптом несподівано для самої себе запитала:

— Якою мовою ви спілкувались?

Мама розсміялася.

— Ми намагалися говорити німецькою... Але для нас обох востаннє це було так давно, що ми майже все забули.

— А де ти вивчила німецьку? — запитала я, чомусь несвідомо побоюючись її відповіді.

Мама довго вагалась. Потім зітхнула.

— О, Седі... — нарешті сказала вона. — Колись, дуже давно, я була німкенею.

І подивившись мені просто в очі (хоч подумки мама явно була далеко), вона видала серію дивних звуків.

— Що це було?

— Німецька абетка навпаки! — з кволою усмішкою відповіла вона.

Я не знала, що робити з цією інформацією, не хотіла ставити зайвих запитань, мені просто кортіло, щоб цей день завершився якнайшвидше, щоб він взагалі ніколи не починався, щоб Пітер не їхав до Каліфорнії, щоб усе це виявилось поганим сном. Коли я лягла в ліжко, мій мозок кипів іще кілька годин, він волав і стогнав, достоту як місто внизу, з сиренами «швидких», пожежників і поліцейських; але якщо мама — німкеня, отже, Кризвоті не були її батьками, а значить, мені теж вони не були ріднею; хоча принаймні вона таки була мені мамою, а якщо моя мама була німкенею, отже, я наполовину також німкеня. «Тепер тобі відомо, звідки приходить біль, — відгукнувся Ворог. — Ти з самого народження живеш у брехні». А раптом і вона мені не мама?..

Наступного дня під час перерви один хлопчик погнався за мною з криками «Єврейка! Єврейка!», та, оскільки я обіцяла Пітерові не брати участі у цій грі, я чимшвидше чкурнула, перечепилася, впала й забила коліно — довелося йти до медпункту, і коли медсестра зняла з мене панчоху, я побачила кров і почула, як Ворог переможно загиготів і прошипів: «Це нацистська кров, Седі! Нацистська кров!»