Єрусалим на горах

ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ

Його майстерня була на горищі над четвертим поверхом будинку на розі вулиць Маяковського і Конопницької, і я добре задихався, поки крутими залізними сходами, що видзвонювали під моїми черевиками на цілу притихлу каменицю, вихопився на верхотуру. Художник Василь Васильович Бережан, однак, не чув, як дзвонили й гуділи залізні сходи, зрештою, він зовсім не звернув уваги, коли я рипнув привідчиненими дверима, переступив високий поріг і опинився в розлогій, ущерть залитій сонцем майстерні; художник малював, власне, він сидів, згорбившись, перед мольбертом, обома руками підперши голову; в правій руці, як антена, тремтів довгий тонкий пензель… і тремтіння це тривало довго, може, й цілу годину або й увесь рік, художник ніяк не зважувався покласти мазок; він, певно, забув про пензель і про палітру, і про все на світі. Перед ним у глибокому старовинному кріслі терпляче сиділа, закинувши ногу на ногу, зовсім гола, лише в босоніжках та з однією ниткою червоних коралів на шиї немолода, але ще свіжа жінка. Признаюся, що в майстерні серед плеса яскравого світла, що лилося через величезне вікно, прорізане в даху, осліплений цим світлом, я однак найперше побачив жінку, а вже потім — художника; заскочений несподіваною сценою, я хотів було шмигнути назад за поріг, я, певно, злякався безсоромно оголеної жінки, але вона й не ворухнулася, не зробила спроби затулити груди, навпаки — посміхнулася мені привітно, заохочуюче, мовляв, чого ти, старий чоловіче, злякався, не бачив голої жінки, заходь-но, будь гостем й цій хаті, де повно сонця, де пахнуть фарби і сушене зілля, де, якщо хочеш, можеш надивитися на мою вроду.

Напевне, що цього всього жінка, зобачивши мене на дверях, й не думала, це я сам вигадав… я мусив вигадати якусь причину, виправдання, бо справді, не міг я звідси втекти, як хлопчак, і не міг одірвати від неї очей — вона це розуміла, знала притягальну силу своєї зваби, бо таки посміхалася мені, і усмішкою своєю заворожувала.

Я присів на поріг.

Я пробував одвести від жінки погляд, нипав очима по майстерні, як злодій, жмурився від світла, знаходив очам ще якусь роботу, а вони, очі, все одно поверталися раз у раз до оголеної жінки, до її повних грудей, до розпущених каштанових кіс, до її по-жіночому стиглого стану і бедер; жінка не була красунею, в обличчі, крім загадкової усмішки, нічого такого особливого не було, вона була просто розквітлою жінкою, яка давно зазнала радості материнства і котра сьогодні знала, що вона красива не очима чи витонченою ніжкою, а якраз зрілою своєю жіночістю.

Але скільки могло тривати це мовчазне споглядання? Годину? Дві? А втім, чи я знаю, скільки часу горбиться художник перед своїм мольбертом і перед жінкою, не в змозі поворухнути пензлем. Може, з самісінького ранку? З учорашнього дня? Із позавчорашнього? З початку світу? Поправді кажучи, мені самому хотілося сидіти на порозі безконечно, споглядати голизну жінки… і мимоволі ж думати про свою молодість, жаліти, що вона, моя молодість, минулася, і згадувати іншу жінку, молоде пружне тіло моєї Юстини… моєї Юстини, котра уже третій рік лежить спаралізована, й нічого від неї, тієї молодої, не залишилося, окрім очей, повних запитання: чому мене Бог покарав паралічем, чому мене Бог покарав колгоспними цукровими буряками, під час копання яких восени у дощ, у грязюці мене обвіяло стуленим вітром?

Ой, смутку мій Юстино…

Я геть чисто призабув, що приїхав до Бережана з певною метою, що внизу чекає мій латаний-перелатаний «Москвич», що я взагалі приїхав до Львова не сам собою, а за дорученням громади, від цілого Черчена; мені подобалося сидіти на порозі, гейби в затінку під липою, і спостерігати, як під широченним вікном у стелі, під сонцем розквітає і світиться ніжним світлом дивне створіння. Відпливав, розсотувався мій смуток… смуток мій став гірко-солодким, як мед, що назбираний із лісового зілля, мені давно не було так добре й затишно на душі, як у цей час, коли сидів на порозі і спостерігав за жінкою, її світло переливалося в мене й перемінювало мене, робило набагато молодшим… молодшим і щасливим. Я не дивувався, бо давно знав свою здатність, незважаючи на пенсійний вік, відкривати для себе щось незвичайне… і здатний цим новим і незвичайним захоплюватися і ним збагачуватися. Ні, я не мав бажання оту жінку пригорнути чи бодай торкнутися її плеча, мені доволі було сидіти непорушне на порозі, дивитися їй у вічі й слухати самого себе… і слухати, приглядатися внутрішнім зором, як у мені, десь у глибинах, у потоках крові блукають спогади про щось невловиме, про минуле…

— Може, на сьогодні досить, Василику? — спитала жінка глибоким грудним голосом. І, не чекаючи згоди художника, легко підвелася й без поспіху пішла в куток майстерні за фіранку. Мене вона тепер начебто не помічала, нібито я і не сидів цілу вічність на порозі, нібито я не любувався її світлою наготою; я відчував у душі жаль, що вона зараз одягнеться, вийде і зникне назавжди з мого життя й не залишиться в мені ніякого сліду по ній… ні сліду, ні іскринки, нічого.

А може, залишиться в моїй душі її усміх, погляд, світіння її тіла? Хіба це вже так мало? Чи багато?

Я був смішним, правда?

Я підвівся з порога і вже готовий був спуститися сходами вниз, зовсім забувши, що приходив сюди, у майстерню художника Василя Бережана, не для того, щоб ловити загадкову посмішку оголеної жінки… я прийшов із чимсь іншим, із дуже важливим, головним… і те головне потрібне не лише мені, а усім нам, а я, одначе, забув про головне, я думав лише про себе… і ще я думав, що колись восени, у замрячену сльоту буду згадувати жінку, що світилася оранжевим сяйвом.

Я був егоїстом, так?

Проте я був таким, і хай люди в Черчені, які послали мене до Бережана з важливою потребою, вибачають мій егоїзм… бо хіба люди знали мене до кінця? І хіба я знаю самого себе?

Жінка, проте, не дала мені змоги забудькувато переступити поріг і очманіло, як уві сні, піти сходами униз на вулицю до свого полатаного «Москвича»; вона вийшла із-за ширми вже одягнутою, в голубій сукенці і білих босоніжках, проте одежа, як мені здавалося, не приглушувала, не гасила сіяння, що випромінювалося з неї (а чи я не фантазую, може, її сіяння лише жило в моїй душі?); жінка раптом підморгнула мені по-змовницькому, цілком по-батярському (і водночас — дуже по-жіночому), обійшла колом кілька разів художника, що далі сидів перед мольбертом, встромивши зір кудись поперед себе, у порожнечу, мовби там, у порожнечі, в глибинах відкривалися йому інші світи і він прагнув їх пізнати; жінка то зовсім зблизька, то здалека, майже від самого порога, де я сидів, приглядалася до полотна на мольберті.

— Невже, Василику, сьогодні я інша, не така, яка була вчора? — запитувала художника, торкнувши його за плече і показуючи на свій портрет, що тільки-но проявлявся на сірому заґрунтованому полотні.

— Ніби я знаю? — підвів голову художник. — Я нічого не знаю, Дарко. Я малював тебе вчора, позавчора і місяць тому… майстерня повна тобою, а я тебе розгадати не можу.

І справді, я тепер помітив, що вздовж чолової стіни на лаві, прислонені до стіни, були розставлені портрети цієї жінки… портрети більші й менші, одягнутої і зовсім оголеної, жінка на всіх портретах була начебто однакова, однаково посміхалася, однаково примружено й трохи легковажно споглядала на світ сірими очима, проте навіть я, неофіт у малярстві, рідкісний, ой дуже рідкісний гість на художніх виставках, помітив різницю: жінка на всіх полотнах була іншою, і я осягнув муку Василя Бережана, який прагнув пізнати суть цієї жінки, її душу, її тайну.

— Може, Василику, й не треба ніякої тайни розгадувати? — засміялася жінка і погладила його сивіючу чуприну (гладила, милувала, як дитину). — Хай я так і залишуся тайною, га? Це навіть цікаво: жити з жінкою вісімнадцять років, виховати двох синів, часом покрикувати на неї за те, що десь там на кухні пригоріло, чи за те. що недоладно випрасувала сорочку… так, жити з жінкою, виціловувати кожну ямочку, голубити її, бачити, як вона пере брудну білизну, як хворіє, як плаче, як січе, трапляється, кулаками, розсердившись… і що тут, питаю тебе, цікавого, глибокого, непізнаного? А проте… — Вона стенула плечима, розвела руками, й не знати було, для кого її жести і мова були призначені: для мене, для Бережана, що, виявляється, був її чоловіком? Чи саму себе запитувала? Чи вона теж хотіла пізнати жіночу свою сутність?

А чи це було звичайне і нормальне жіноче кокетування? Господи, а чи це не означало: жінка просто була щаслива, що її люблять?

Іншого разу я напевно спитав би, чи це добре повсякчас жити тайною, сьогодні не було часу на запитання, жінка підхопила зі стола торбину й попростувала до дверей… і вже з порога обдаючи мене вишуканими парфумами, сказала:

— Тут до тебе прийшли, Василику. — І поцокотіла обцасиками вниз по залізних сходах. Художник оглянувся.

— Ви до мене?

Він був високий, сухорлявий. Довгобразе обличчя виглядало втомленим. Очі його ще були немовби невидющими, сліпими, він іще вдивлявся в просторінь і ще думав про жінку, про її сутність, яку хотів пізнати. Бережан не був ані патлатим, ані бородатим, як це прийнято серед мистецького братства, не носив він також вусів. Коротко підстрижений, у білій, розстібнутій на грудях сорочці з засуканими рукавами, був схожий скорше на хірурга, ніж на художника.

— До вас, — сказав я. — Власне, я приїхав до Петра Степановича Грицая, до вашого вчителя… приїхав, а він, як ви знаєте, сліпне. І плаче: «Що з того, що мені лише під сімдесят, я ще хлоп моцний, але що варті руки без очей».

— Так, я знаю, — нахмурився Бережан. — Я знаю… приїжджаю до нього чи не щотижня. Розумію його сльози: страшно жити в пітьмі сьогодні й завтра… і до кінця. Та ще страшніше, коли людина не може взяти в руки пензель чи скальпель. На нього чекало ще стільки роботи. — Бережан несподівано для себе розговорився, трагедія його вчителя, видно, карбувала серце; він ходив по майстерні взад і вперед, і я бачив, що він теж уже немолодий, хода його була важка, прожиті роки сідали йому на плечі і горбили вниз. — То що ви хотіли… і хто ви такий? — спам'ятався ураз, зупинився і непривітно зміряв мене поглядом. Йому, певно, було неприємно, що хтось чужий вторгся у його світ.

— Та я собі ніхто… я собі пенсіонер, звуся Данилом, пишуся Вербень, мешкаю у Черчені, що в трьох кілометрах від Рогача. Є таке містечко на Опіллі, година їзди зі Львова. Чули, може? — відповів я дещо розгублено. Мені не сподобалася його непривітність; і не в мені самому річ, річ в тому, що художник, цей Бережан, міг мене просто не вислухати, не зацікавитися справою, з якою я до нього приїхав. Треба було справити на нього добре враження, похвалитися, що я «не простий пенсіонер», маю якесь… ну, бодай аматорське відношення до мистецтва, до історії, до фольклору. Я їжджу селами й містечками, замальовую старовинні споруди, церкви, замки, каплиці, хрести… маю цих малюнків дванадцять альбомів… маю біль у серці за спалене, за зруйноване. Одначе я не зважився похвалитися ні словом, і художник далі міряв мене насупленим поглядом; я далі був чужим у його світі.

— Ну й що з того, що мешкаєте в Черчені, коло Рогача? — Бережан не приховував роздратування; художник, очевидно, був незадоволений самим собою, своєю роботою, а тут, вибачайте, приплентався до нього в майстерню якийсь сільський дядько, якийсь Вербень, про котрого ніколи не чув і чути не хотів.

То мені повернутися з нічим? То, виходить, Петро Степанович Грицай гірко помилився, посилаючи мене до Бережана? Він рекомендував його не тільки як знаного художника, професора, висококваліфікованого реставратора живопису, а й, і це дуже важливо, як людину, якій дорога наша минувшина.

— Бачите, є в Черчені церковця Святого Духа, походить з сімнадцятого століття. Власне, це ротонда, мурована. На північній стіні від підлоги до верху майже намальовані Страсті Господні — від Тайної Вечері до Покладення у гріб. Так собі намальовано, примітивно, грубо. Старі люди переповідають почуте від своїх родичів, що в минулому столітті жив у Черчені маляр, такий собі саморобний сільський богомаз Крицун, який нібито й був автором того мальовидла. — Я почав оповідь здалека, маючи намір зачепити в його душі реставраторську струну.

— І що з того? — Бережан не слухав мене, він нічого не хотів знати про нашу церкву Святого Духа, йому, мабуть, важило якнайшвидше мене позбутися. Якнайскорше. Я його розумів: я не мав права на нього гніватися; я так нагальне й непрошено переступив його поріг. Одначе я не міг відступити.

— Слухайте: цього літа я помітив на північній стіні у церкві, що мальовидло Крицуна почало лущитися, — продовжував я свою оповідь. — А внизу над підлогою відлупався також шматок тиньку, з-під якого виглядає інше мальовидло, напевне, старше, первісне, яке чомусь хтозна-коли було заштукатурене. Так я думаю. Там, де відпав тиньк, видно ефес шаблі… шабля зламана… може, шабля козацька. Я вдався до Грицая, знаю Петра Степановича не віднині, щоб він приїхав і поглянув, що воно й до чого. Він не один раз бував у нашій церковці, обходив цілий наш край, Опілля. А він — сліпне. Тому й прислав мене до вас, професоре. Каже: най Бережанове серце отвориться.

Бережан мовчав, мої слова, як небесні птахи, літали попід хмарами, він не хотів їх ні бачити, ні чути, і я стояв безпорадно'перед його байдужістю, як перед ідолом. Як я міг тую байдужість розлупити й схвилювати, зацікавити його зламаною козацькою шаблею, що добувалася з-під пласта штукатурки? Вхопити його. професора цього мудрого, художника, реставратора, й потрусити, розворушити, вдарити врешті.

Господи, розвій його байдужість.

— Знаєте… — художник знову став за свій мольберт, — знаєте, добродію, я давно не реставрую… реставрація забирає так багато часу й душі, що нічого не залишається для власної творчості. Вчитель же мій, Грицай, ви самі бачили, втратив зір через сліпанину над старими дошками… а мистецтво, може, втратило великого мистця, який не намалював жодного полотна. — Бережан тепер розмовляв м'яко, він начебто відпрошувався від роботи, яку я збирався завдати йому на плечі.

— То ще не знати, де втрачено, а де здобуто, — відповів я трохи зухвало. — Хто зважить і виміряє, що важливіше й вагоміше: один раз, другий, третій малювати жінку і так і сяк, любуватися її тілом і порпатися в її душі чи, скажімо, видобувати з-під забуття, з-під руйнації часом щось святе для нас усіх… образ давній. Тут не йдеться про реставрацію, лише про розкриття… — Випалив я нерозсудливо, немовби перед кількома хвилинами й сам не грівся у сяйві жіночого тіла, немов мені самому не було цікаво, трохи страшно й водночас солодко стояти перед її усмішкою, перед її тайною; очевидно, я розумів, що мені нема чого втрачати, Бережана, з усього видно, не можна буде вирвати з цієї сонячної майстерні, від мольберта, на якому стояло полотно з обрисами голої жінки. Бережан, зрештою, міг мені показати на двері, я не мав ніякого права вичитувати йому мораль, до чогось спокушати.

Не мав? Хіба не дала мені цього права громада в Черчені? Чи не мав я прохання обласного краєзнавчого музею, за яким числилася церква Святого Духа, у якій свого часу збиралися відкрити музей атеїзму? Хіба для нашого мистецтва, для цілої нашої культури не має значення питання: а що сховане на церковній стіні під бездарним мальовидлом минулого століття й штукатуркою? Хіба не ранять мене до крові, до стогону уламки козацької шаблі? І чому… так, чому вони повинні ранити тільки мене?

Я був готовий наговорити Василеві Бережану, поважній людині, професору Художнього інституту, художнику й реставратору, цілу купу образливих і, напевне, несправедливих слів, і він це, очевидно, відчув, бо повернувся до мене на кріслі-крутильці й мовчки очікувально ждав. Голова його'никла донизу, буйна сивизна, як перший сніг пізньої осені, разила мені очі, а руки його безвольно лежали на бильцях крісла й були схожі на птахів, що сіли перепочити.

— Ну, то чого ж ви замовкли? — промовив він спроквола. — Продовжуйте, ради Бога. Це так нині модно: звинуватити поета, що копальня вугілля не має своєї пісні, що композитор не вибренькав спеціальний марш для ветеранів, що письменник не створив повісті, скажімо, про пожежників. Ви теж прийшли й агітуєте, як це важливо розкрити в церкві Святого Духа старожитній, може. з сімнадцятого козацького століття стінопис. І, певно, всі… і ви, і ті, що сьогодні витрібовують: пишіть, творіть, відновлюйте, — мають рацію. Виходить, що тільки я не маю рації… я не мав права на самого себе, на свої власні міркування, пошуки. Хіба це також не важливо: зрозуміти суть жінки? Обійдіть усі галереї світу, тисячі мистців малювали жінок, прагнучи розгадати їхню тайну… а може, прагнучи просто по-людському заглянути жінці в душу? А ви кажете…

Бережан уже не чекав моїх заперечень чи доказів, він був переконаний у своїй правоті; це не вимагало доказів; художник був переконаний, що й сьогодні він робить теж важливу, теж потрібну роботу… сьогодні він живе душею і красою цієї жінки… тільки однієї жінки, але й цього досить, бо хіба в очах цієї однієї не зачаївся цілий сучасний світ, небо і земля, пекло і рай, насолода і ненависть, підступність і кохання? Як передати, як змалювати усе це пензлем?

Я мовчки переступив його високий поріг, і, не прощаючись з Бережаном, потюпав униз залізними голосними сходами.

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

Я й не сподівався, що він колись зважиться повернутися до моєї майстерні; я забув про нього думати, він стерся з моєї пам'яті, бо життя котилося своєю колією, я далі чипів біля мольберта, і було мені часом радісно, коли вдавалося проявити пензлем, як чарівною паличкою, раніше не знану рисочку жіночої душі; і тоді на полотно падав промінчик, тепле сяйво (а може, було це сяйво облудним вогником?). А ще більше, ніж радості, я зазнавав смутку, коли топтався, як проклятий, біля мальберта, відчуваючи безсилля… відчуваючи, що не можу ані взяти в руки отой теплий промінчик, що мені явився, або ж бодай приблизитися до блудного вогника, розпізнати його, дізнатися: студений він чи гарячий, добрий чи злий? А моя Дарка, закинувши ногу на ногу, гола й прекрасна, сиділа переді мною неприступно далека, мінлива, інакша, ніж була вчора чи позавчора.

А все ж…

А все ж я сказав би неправду, що старий Данило Вербень із Черченя цілком випав із моєї пам'яті; він інколи приходив до мене вночі, коли не спалося… власне, не приходив, а лише, немов з'ява, показувався здалека, виринав невиразний, розпливчастий із нічних присмерків, я й не встигав розгледіти його обличчя, він промовляв щось до мене, але слова топились в темряві, як камені в каламутній воді (я бачив, як вони падали мертві на дно). Був це докір? Прохання? Нагадування про себе? Не знаю… та, зрештою, я і знати не хотів, і Вербень розчинявся в пітьмі, зникав, залишаючи мені щось жалісливе, тужне і… і заздрісливе; я йому напевне заздрив: якийсь роботяга, якийсь пенсіонер, столяр із примітивної мебльової фабрички — і раптом болить у нього душа за мальовидлом на церковній стіні? І чого, власне, це мальовидло повинно його боліти? Чому воно має тривожити його, а не мене, художника й реставратора?

Я вставав з ліжка, перехилявся через вікно, поглядаючи на сонну вулицю, таємно сподіваючись побачити там Вербеня, що сидить самотній на трамвайній рельсі.

Він, одначе, появився в моїй майстерні не зі снів, не з остиглих нічних трамвайних колій, а цілком реально десь через тиждень після перших відвідин. На цей раз прийшов із Петром Степановичем Грицаєм. Дивно, але я не гнівався на цього в'їдливого бадіку, в душі навіть зрадів йому, хоч, можливо, радість була невиразна, бліда, а може, й не було це почуття радістю, просто мені було приємно знову побачити людину, якій я не встиг при першому побаченні щось дуже важливе сказати.

Данило Вербень не був із першого погляду симпатичним чолов'ягою і не був «підходящим типажем», як інколи говорено поміж нашою братією, яка орудує пензлем та різцем. Середній на зріст, щуплавий, з блискучою лисою головою, із задертим носом і з молодими гострими, як цвяшки, очима, він був схожий на виблищений у долонях зів'ялий ціпок.

— Ти мой, Василику, не крився, що ми до тебе увірвалися непрошено, — бубонів басом Грицай. Він стояв безпомічно посеред майстерні, високий і худий, зовсім білий, у чорних великих окулярах. Сліпота до решти віднімала у нього світ, а він до цього рабунку, до свого нещастя ще не встиг звикнути, бо час від часу знімав окуляри, мовби то вони заслоняли йому день; без окулярів широко розплющені його очі безперервно моргали і сльозилися, тоді він, осліплений слізьми цілком, простягував руки, розчепірені його пальці конвульсійне тремтіли, ворушились, і було таке враження, що пальці ловлять і ніяк не можуть зловити світлий промінь; якби йому схопитися за цей промінь, якби промінь увійшов йому в очі… якби прозрів. Я у ці хвилини ненавидів численні стародавні ікони, полотна, різьбу іконостасів і «царських врат», над котрими він сліпав день при дні, рятуючи від руїни; він їх воскрешав, дарував друге життя, дбаючи про збереження найменшого усміху, доброти, гніву чи й сльози на стародавніх ликах… і за цією радісною і пекельною роботою руйнувався сам, найперше ж руйнувалися очі. — Розумієш, я не міг не прийти сюди, Василику. Навіть коли б Данило, давній мій приятель, не пожалівся, що ти відмовився поїхати у Черчен, то я однаково прийшов би до тебе спитати: «Чому, Василику, не їдеш до Черчена?». Я знаю, ти зараз збунтуєшся, ти скажеш: Я маю, до холєри ясної, право на власну творчість, я ось б'юся не один місяць над жіночим портретом, б'юся, як об стіну — і солодко мені жити й у цьому солодкому борінні, так? Але я твоє право на творчість не збираюся віднімати, відраджувати, кажучи, що, окрім жіночої душі, є ще щось на світі важливе, і може, те важливе, цілком далеке від нинішнього твого інтересу, має якийсь зв'язок… якась пуповина єднає його з нинішньою твоєю мукою? Може, це буде ключ до дверей, які ти прагнеш відчинити, Василику? Чи як ти думаєш, Даруню? — повернувся він до кутка, де за трельяжем поспішно одягалася моя дружина.

Вона дотепер не обізвалася ні словом, нічим не видала своєї присутності. Як тільки-но рипнули двері й вона зобачила Петра Степановича, то схопилася з крісла й майнула за трельяж, немов сліпець міг би вректи її наготу. Він якимсь чином відчув її присутність… почув шарудіння сукні, дихання, запах парфумів чи просто був «згори» переконаний, що я й сьогодні малюю свою Дарцю.

Так, я малював Дарцю, жону свою любу, а переді мною товпилося жіноцтво цілого світу… сьогоднішнє жіноцтво й позавчорашнє, тисячолітнє. Що могло бути спільного між розписом на стіні церковці Святого Духа в Черчені й вічною жіночою загадкою?

— Може, й ваша правда, Степановичу, — подала голос із свого кутка Дарця. — Майже кожен день мучить мене… і завше залишається незадоволений. Ні, Боже борони, — засміялася, — не мною незадоволений, а самим собою. А я, однак, почуваюся винною… ніби я винна, що світ глибокий, як безодня. Кави хочете?

Ми мали львівську розчинну каву, про яку говорили, що в ній більше «розчинного» ячменю, ніж кави, але й така бурда гуртувала нас коло столика; ароматний запах заспокоював, додавав затишку в душі… запах кави робив із моєї майстерні, повної різного малярського причандалля, гейби салон для нескінченних філософських розмов. А може, не в каві суть… суть у присутності моєї Дарки?

— Якщо ви прийшли агітувати мого Василя, щоб він поїхав до того Черчена, — щебетала дружина до Грицая, — то повинні-сте знати, що і я ваша союзниця. Так, передовсім — ваша, — звернулася до Данила Вербеня, що сидів коло столика якось боком, було йому незручно сидіти на низькій табуретці, взагалі, він почувався ніяково, це я помічав… я помітив, що філіжанка з кавою тремтить у його руці.

Я не приховував неприязні до нього.

Я не люблю людської впертості, тим паче впертості якогось дилетанта, який пробує судити своїм нерозвиненим смаком про мистецтво… класти мистецтво на зуб і визначати, що є у ньому, у мистецтві, першим, а що другим чи третім. Взагалі, мій добродію, ви впевнені, що в мистецтві є щось «перше» і «друге»? Якщо воно «друге», то хіба це мистецтво?

— Я тут ні при чому, — відповів Данило Вербень на люб'язність моєї дружини. — Я тільки у цій справі посол, мене люди послали. В мене, гадаєте, нема своєї біди, клопоту? Але мушу, бо люди кажуть: Їдь, Даниле, до того Львова. — Він, певно, відчував мою неприязнь і, певно, відчував, що його особистість, отой гострий ніс, цупкість погляду, колюча посмішка були мені несимпатичні.

— Справді, Василику, — старий реставратор намацав мої руки і стиснув їх у своїх долонях, — чому ти не хочеш відірватися на день та поїхати на Опілля? Подивись-но на черченські мальовидла, на зламану козацьку шаблю. Це нібито мій обов'язок… черчани, щоб були здорові, бажали мені цей хрест, а може, й славу першовідкривача завдати на плечі. Вони забули, що я старий і сліпий… і під хрестом зігнуся, впаду. Тому на тебе його, той хрест, перекладаю. Ти вже не ображайся.

Що я міг йому відповісти? Знову повторити те, що вже говорив упертому ходакові з опільського села Черчена? Знову мав я посилатися на особисті творчі задуми? Учитель мав право передати свій хрест, свої обов'язки учневі, це повинно статися рано чи пізно, і я мушу цей хрест нести.

Звідки я міг знати, що якраз цієї миті панувала у світі ТАКА хвилина, ТАКИЙ час (він буває білим або ж чорним), коли мовлене слово здійснюється, коли слово стає каменем або ж пташкою, кулею або ж дарованим життям, щастям або ж прокляттям. Тієї хвилини доля поклала мені на плече хрест, і я поніс його на свою Голгофу… я його ніс, згорбившись, і часто падав, розкривавлюючи коліна об колюччя… і в мені, ще не відаючи того, що станеться попереду, зачинався плач по самому собі; я ще не знав, що час люто й вперто буде прясти безнастанно свою нитку, немов павук, і з нитки цієї сірої, з мотуззя кропив'яного можна буде зіткати хіба що нашийник для пса, що виє безперестанку.

Ви мене чуєте, люди?

Я довгий час, безконечні місяці не міг опам'ятатися після того, що сталося; після потопту (орда по мені потопталася всіма своїми копитами) я нічого не міг з собою зробити, я лежав у майстерні на облупленій канапі, руки й душа до нічого не мали охоти, я був спустошений, як колосся на дорозі, без єдиного зеренця, і здавалося, що вже ніколи не візьму в руки пензель. Господи, про який пензель могла йти мова, коли не було бажання жити.

В душі, в нетрях її присмеркових вили собаки чи вовки, я міг годинами прислухатися до того моторошного виття, нічого на світі не існувало, навіть не існувало страху перед божевіллям.

То чи треба було слухати свого вчителя і мандрувати з Данилом Вербенем на Опілля? І не було б хреста, Голгофи, розпачу, подиву перед людською ницістю, я далі малював би свою Дарцю, шукаючи в ній тайни жіночої душі?

А може, це і є життя, може, це наука: треба пройти всі пекельні кола, щоб твій талант став мудрим?

Чому ж дорога до висот, до Єрусалиму на горах усипана терном?

Ні, не того самого дня, коли Вербень із Петром Степановичем Грицаєм приходили до моєї майстерні, ми поїхали до Черчена. Сталося це на третій чи на четвертий день, я запасся необхідними документами, потім сів поруч із Вербенем в його полатаний «Москвич», і ми рушили з міста; я міг, звичайно, взяли свою «Ладу», але Вербень сказав, що вона буде нам заважати, міська «Лада» не звикла до сільських доріг, зате його «Москвич», як колгоспний терпеливий і покірливий кінь, який безвідмовно лізе в усякі баюри, в пісок і ніде не буксує, і нічого йому не стається, двигун працює на будь-якій рідині, яка тільки здатна горіти, а крім того, «Москвич» уміє ждати десь в улоговині на краю ліса, він собі попасає, і ніхто з випадкових людей, яких інколи повно в лісі, не відкрутить з нього ні дзеокала, ні колеса: ніхто на старе не лакомиться.

Не марно Данило Вербень прирівнював свій автомобіль до колгоспного коня, щось таки сиділо в ньому, в автомобілі, неквапне, сільське, байдуже до машинерної суєти і людських натовпів на львівських вулицях, він нікого не обганяв, усім уступав дорогу; дещо швидше «Москвич» пофуркотів за містом на рівній і чистій дорозі.

— Дуже не тисніть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина розсиплеться, — пожартував я, помітивши, що Вербень прискорює їзду.

— Не бійтеся, — засміявся старий, блиснувши цілим рядком «срібних» зубів. — Я ж не дурно казав, що мій «Москвич», як колгоспний кінь, до всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побіжить. Я боюся, що вам знудиться повільна дорога: Опілля і близько, і далеко.

— Що розуміємо під Опіллям: певну традицію, кілька районів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей? Я начувся від Петра Степановича… він любив оповідати про свої мандри по цьому краї. Опілля, сказати б, він аж підняв понад інші краї, нібито воно найкраще, нібито там що не крок, то рай для художника. Я з ним, бувало, сперечався: «Кожний мистець має свій рай: хто — гуцульський Космач, хто — Дземброню, хто — Седнів на Чернігівщині, а хто — степи…»

— Ви добре сказали, Майстре Василю, що кожен художник повинен мати свій творчий рай. Мене, однак, турбує, що всі ми, так би мовити, рядові будівники комунізму, часто нехтуючи рідною землею, шукаємо землі обітованої в Сибіру, в Казахстані… шукаємо раю в комунізмі, що колись має настати…. шукаємо на курортах, в легкій роботі й у ще легшій музиці. Як на мене, то лише рідна земля може бути раєм… раєм і пеклом водночас. — Старий замовк і посмутнів. За кермом автомобіля він не був тим іронічно-їжакуватим, яким я побачив його у своїй майстерні, його міркування, поспільне шукання раю мені сподобалися: ця людина вміла думати. Бо як просто і геніально: твря рідна земля — це водночас рай і пекло, і ти мусиш пережити, перейти всі пекельні кола, які вистраждовує твоя земля, і маєш зазнати щастя від її ж добра. Я тепер починав розуміти, чому Вербень із такою впертістю відривав мене від мольберта в майстерні, він направду не був байдужим до того, що в маленькій церковці в Черчені з-під штукатурки показалися, блиснули з передминулих віків уламки козацької шаблі; його, певно, кололи ці гострі уламки, кололи і рубали… і боліла його душа, він хотів довідатися, кому ця шабля належала і хто її зламав, бо все це діялося на його землі, на його Опіллі, а отже, це стосувалося його особисто.

Я ловив себе на думці, що, мабуть, дещо ідеалізую Вербеня, він був мені несимпатичним, а зараз малюю навколо його голови золотистий німб; що говорити, ми, художники, люди настрою, і часом малюємо золотисті німби навіть тим, які заслуговують, щоб їм намалювати роги.

Потім із плином часу я поступово переконувався, що старому Вербеню можна було малювати німб і роги, він був різний, однаковий і постійний він був лише в ставленні до раю і пекла; я бачив його злим і добрим, мудрим і впертим у своїй прямолінійності, веселим і засмученим, але зате ніколи не бачив його байдужим.

— Я колись у дитинстві хотів кимось бути… не просто бути ксьондзом чи війтом, чи вчителем, я хотів, може, стати поетом, а може — малярем, та я, власне, твердо й не знав, ким мені хотілося бути… хлопчисько ж… але в хлопчачій моїй душі, пам'ятаю, жило жадання сказати людям, що чую, як дзвонить у присмерках, розсіваючись по травах, роса, що розумію, про що перемовляються поміж собою смереки, що дні бувають витончені й ніжні, як скрипки, а бувають також дні чорні, сірі чи й червоні, або ниці, або ж простромлені наскрізь вилами, і кров капає на осінні садки, — згадав Вербень про минулі свої роки й поривання. — А проте люди… ніхто й не довідався, що в мені щось сиділо… ангел, певно, сидів. Я у шість років залишився сиротою, у старшої сестри, у Катерини, бавив дітей, потім у брата Тодора пас худібку. Згодом привчили мене до сапи, до січкарні, до плуга, до коси, до роботизни щоденної… не мав я часу на признання… та й не було кому признаватися до того, що в мені сидить ангел, та й боявся комусь признаватися, щоб не реготали: «Ги-ги, в Данька Вербеня ангел сидить, а може, то не ангел, може, дідько?». Кому я мав висповідатися, що мій ангел підстерігає, як ростуть трави, і розуміє, про що розмовляють птахи, мій ангел піднімає мене понад землею, і літаємо ми в прозорій синяві, аж серце співає… а трапляється, ангел бере мене за руку й водить по ріллі, по стернях, по камінні… кров капає з душі… і болить мене душа.

А потім… ех, потім…

Згодом засмоктала мене сирітська доля, вічна робота сільська кинула мене під ноги, потопталася, а там — війна… я так і зостався з чотирма класами і одним коридором, як то говориться. Найбільше, чого я навчився, — це столярського ремесла.

— Хіба це мало: навчитися робити чесний хліб? Сіяти і орати… — сказав я, потішаючи старого.

— Ет, і ця наука стала непотрібною. Забрали мене в колгосп… і довго хліб наш насущний був гірким. — Вербень замовк, насупившись, зробився знову їжакуватим, злим, і навіть старий автомобіль, здавалося, уловив переміну його настрою, бо раптом загарчав, смикнувся.

А мимо дороги бігли поля, ліси стояли на пагорбах, як полки, з ярів, з-поміж горбів визирали чепурні села; власне, це вже було Опілля, воно починалося десь там, де із «Станіславської цісарки» шлях розгалужувався на Тернопільщину, але помітної різниці між «звичайними» та опільськими селами і полями, чогось такого характерного, романтичного я не помітив; я був, очевидно, наївний у своєму жаданні романтичного… жадання це, певно, висотувалося з давніх оповідей про цей край Петра Степановича Грицая, і тепер мимоволі ожили в мені, заіскрилися жаринки в попелі.

Справжнє Опілля почалося лише тоді, коли Вербенів «Москвич» звернув із асфальту на піщану дорогу, що починалася поміж двома горбами; високі горби теж були білі, з поруйнованих їх схилів, із глибоких нутрощів визирали, як ребра, пласти вапняку; кам'яні брили, темні гущаки терену на вершинах горбів, обчімханий вітрами присадкуватий дубисько, що ріс у підніжжі і був схожий на покаліченого воїна, надавали двом горбам вигляду воріт, початку, сторожі.

Горби стерегли початок Опілля?

Очевидно, я помилився; я впевнений, що цього «початку» не помічав Грицай, який тут бував не один раз, ні тим більше Вербень, ні сила-силенна інших мандрівників, які звертали з асфальту на піщану дорогу; початок починався лише для мене, він зродився у моїй душі, це був особливий настрій, особливе бачення світу; сталося в мені незбагненне, хтось начебто торкнувся смичком скрипки, й вона заграла, мелодія була біла, чиста, як дівчина, а її почув, як тільки-но ми минули вапнякові горби… я піддався мелодії, мені хотілося, щоб вона ніколи не згасла у моїй крові. І разом із тим я потаємно від самого себе знав, що це омана, навіювання, бо власне нічого ворожбитного не починалося за двома горбами, дорога тут бігла звичайна, втоптана безліччю самоскидів, що возили з недалеких кар'єрів білий, як сніг, пісок і цим піском дорогу щедро посівали. Обабіч вигрівалися на сонці то розлогі колгоспні поля, то рукавці людських ділянок, то визирали з густих сливових садків сільські котеджі із характерними заломленими вниз дахами; звичайними були й сіножаті понад Золотою Липою і над численними потічками — баглося лягти в густі трави й покотитися ними кудись… у серцевину трав'яну, в їхні глибини й там заснути.

Одначе я не помічав буденності земної; я ще ніколи не відчував себе таким глибоким художником, як тут, мені тут були доступні всі кольори, всі потаємні чари фарб, і я чув у собі силу передати пензлем замрію, вроду цієї землі; я раз по раз хапався за мольберт, який прихопив з собою, і раз по раз ловив себе на бажанні попросити Вербеня, щоб зупинив свій дриндулет, і я вискочу з його нутрощів, піду луками й почну малювати…

Вербень, очевидно, або відчув мій настрій, або знав силу очарування краю, бо сам зупинився на обочині й сказав:

— Най мій кінь, Майстре, відпочине. А ви, якщо хочете, малюйте… малюйте хоч до вечора, хоч цілу ніч і завтрашній день… і ціле літо. — Він засміявся, гостроносе його обличчя випогодилося, колючі від природи очі дивилися на мене лагідно, весело… і ще, може, Вербень споглядав на мене хитрувато. Мовляв, потрапив ти, Бережане, в Опілля, а тут чари на кожному кроці, тут панує правічна ворожба.

— А як же церква Святого Духа і малювання на стіні… і зламана козацька шабля? — спробував я боронитися. — Уже полуднє, чи встигнемо за дня?

Він знову засміявся:

— Куди нам поспішати? Хіба ми з вами не вічні… і вчора були-смо, і завтра будемо і вовік. Якщо ми вже тут, якщо вирвалися з асфальту, то до Святого Духа дійдемо. — Він помовчав, обдумуючи щось своє. І додав підкреслено поважно:

— Слухайте, а може, направду вам треба постояти тут край піщаної дороги чи полежати в траві… чи збігайте-но униз (видите, стежка поплелася) до потоку й помийте ноги. Може, тут потрібне омивання від усякого дріб'язку?

Омивання?

Вербень споглядав на мене уважно, навіть прискіпливо, його очі знову поблискували, як уламки скла, і я стояв перед ним безпорадний, не можучи оборонитися ні від його питання, ні від гострого погляду; ні, дотепер, правду кажучи, я не думав про омивання та очищення, у цьому, здавалося, не було потреби… а може, не було нагоди подумати про очищення? Може, дотепер я плив по життю легко й безтурботно, не оглядаючись назад? Невже там, позаду, нема в мене гріхів?

Господи, та ж я не бездумний, я не трава, по якій топчуться безбоязно, не дерево, що не пам'ятає вчорашнього дня, не вітер, якому байдуже, що овівати — собори чи купи гною, я навіть не сонце, яке однаково огріває праведника і грішника. Хіба я мало змарнував часу, відриваючи його від свого творчого строку, на реставрацію рідної старовини… хіба, отже, я не жив великими і шляхетними поривами, не дбаючи про славу й заробіток? Хіба я не топчуся місяцями перед мольбертом, прагнучи розгадати сутність жінки мого народу? Хіба…

Але чого я виправдовуюся? Перед ким? Перед Вербенем, що, закуривши, сів на обочину дороги, притулившись плечима до заднього колеса автомобіля? Перед самим собою? Перед потребою очиститися? Але ж від чого… від кого… від якого бруду маю очиститися? Ну, може, винен я, що частіше малював лише красу, веселі села, соняшникові поля, осяяні електрикою міста. Княжу гору в Галичі, осідлану мачтами високовольтних ліній, людей у святочній одежі, що вибігли на поле, де перший колгоспний трактор розорює межі, труби газопроводу, що вповзали в Карпати, так званих передовиків із іконостасами урядових нагород на грудях? А що я мав малювати? Тільки красу і правду? Добро і зло? Життя в його щоденному потужному плині, де є місце радощам і смутку? Смерті?.. Де б я тоді виставлявся? Хто б купив картину? Який музей, скажімо, придбав би моє полотно, яке мучить мене з дитинства… я з дитинства пам'ятаю, як вивозили на Сибір моїх краян… мовчанку пам'ятаю, що заціпеніло гусла над валкою підвід… пам'ятаю в кузові автомобіля розчепірений на високих ногах кулемет із обслугою в синіх кашкетах… чомусь той кулемет уявляється мені хижою птахою, що дзьобом націлилась на згорблених на підводах людей. А за тим кулеметом, за синіми кашкетами біжить і біжить слідом людський зойк.

Чому я цього не намалював? Не знав, як намалювати стиснуту в зубах мовчанку чи людський зойк? Боявся? Боявся, що хтось з правління художницького… хтось з начальства обласного, яке інколи любило навідуватися в майстерню, щоб спорожнити келишок і «побалакати на мистецькі теми», наткнеться припадком на цю картину, на розчепірений хижий кулемет, на зубасті зірки синіх кашкетів, почує людську муку й покиває пальцем: «Но-но, товаришу Бережан, ти знаєш, чим це пахне?»

Доволі, що замолоду я намалював портрет Северина Петровича Гайдаша — директора Горопаської школи після його повернення із заслання, з Сибіру; на полотні живе презирлива до всього на світі, не віруюча в ніщо стара людина з голим черепом і малими вусиками під хрящуватим носом; презирство в його очах відштовхувало, а затаєний смуток, невимовний біль у кутиках опущених губ, страждання примушували… а таки примушували знову й знову дивитися вчителеві у вічі і майже фізично відчувати, як він тебе ненавидить.

Я знаю, що цей портрет мені вдався, я працював над ним ціле літо, і ціле літо Гайдаш мені позував; він, бувало, тижнями не обділяв мене ні словом, начебто я особисто завинив в усіх його лихах, але й траплялося, що пережите та вистраждане проривало мовчанку — і вже не було стриму його жалям. І що з того? Нікому цей портрет я не осмілювався показати, боячись, що мене спитають: «Чому ця людина обпалює нашу прекрасну радянську дійсність ненавистю? Хто він, власне, є? Куркуль? Бандпідсобник, що повернувся із спецпоселення? Невже він ніколи не зазнавав у житті радості, любові?»

Гайдашів портрет дотепер припадає пилюкою на стелажі, подалі від очей, а разом із ним припадає пилом моя душа.

Невже й моя душа засмічена?

Одначе чому я думаю про це у сю ж хвилину й чому терзаюся начебто безпричинно? Невже й справді Опілля, земля оця, розстелена переді мною, відчинена й безборонна, вимагає мого очищення?

Я жбурнув у ситняк мольберт і рушив, як сліпий, навмання у трави. Стояла косовиця — благословенна пора на землі. Сонце висіло над головою, як добрий Бог. Чисте небо підпирали де зблиски хрестів на церковних банях, де водонапірні башти, де ліси на горбах, а позаду, за Вербеновим «Москвичем» небо тримала на собі вервечка головастих верб — і не було в цьому нічого дивного: так повинно діятися на землі, кожен-бо тримає світ на своїй голові. Трава сягала по коліна, а де-не-де я потопав у ній до пояса; буяння трав, мільярди розсипаних зірок, що горіли жовтим, червоним, білим і фіолетовим цвітом, брали мене в полон, дурманили соками й запахами, і я хмелів, відчуваючи, що розчиняюся в травах, зливаюся з квіттям, з небом, із хрестами на церквах, з вербами понад потоком.

Аж потім, упавши хмільно в копанку, що колись служила на сіножаті межею, і отверезілий від бризку води, що хлюпнула мені у вічі, я помітив, що земля, сіножаті, починаючи від дороги, а далі — понад потоком і аж ген-ген до горбів, були розмежовані усохлим вільховим гіллям на рівні ділянки; на ділянках тут і там, як бузьки на болоті, біліли косарі: по двоє косарів було подекуди на ділянці, по троє, а більше — по одному, а скраю косила одна-єдина жінка… може бути, що на луках косило іще кілька жінок, я їх, напевно, не бачив… я бачив лише цю одну, до якої ішов навпростець, сам цього до кінця не усвідомлюючи.

— Гей, ви там! — крикнула мені жінка навстріч. — Траву не топчіть, бо й так покручена вітром. — Вона зупинилася, посторцувала косу, дістала з кушки, що висіла на чоловічому ремені, камінь і заходилася косу мантачити. Робила вона це вправно, по-чоловічому… і по-чоловічому твердо стояла на ногах, боса, а за нею на косовищі виднілися дві прим'яті глибокі колії — сліди від ніг.

Не була вродливою; була кругла на обличчі, присадкувата, налита соками, молоком, роботящою силою вигравала ціла її постать. А проте, розгарячена роботою, у підітканій вище колін спідниці, в крапчастій, зісунутій назад хустині, пов'язаній по-молодицькому, у білій розхристаній на грудях сорочці, вона мимоволі вабила своєю відкритою, зазивною жіночістю; жінка була ціла кольорова: біла, рожева, червона, а старосвітська крайка, що оперізувала її стан, була зеленою, і очі теж мала зелені, збитошні; від її розпашілості, веселості струмилася ніжна струна… так, струмилося, упиралося в мене щось дуже матеріальне, і я подумав, що ніколи я так у живі очі не здибався із силою жіночої зваби… і ще я подумав, як зберегти в пам'яті оцю струну, зберегти, щоб і завтра, коли стану малювати з своєї Дарки жіночий портрет, вона грала, жила в моїй душі.

Як же мені цю струну перевести у фарби, в кольори?

А може, нічого цього не було, може, я дивився на цю жінку надто по-художницькому, заворожений літом, травами, чистим небом? Вона, звичайно ж, помітила мою завороженість, бо посміхнулася:

— Ви чого такий… такий, — і покрутила пальцем коло скроні. — Випили, може? — Міряла мене поглядом сміливо й насмішкувато.

— Та ні, — почав я виправдовуватися. — Не випив, але, очевидно, без вина захмелів. І ще я здивований. Слухайте, невже на Опіллі жінок примушують косити? У наших краях, на Підгір'ї, косовиця — не жіноча справа.

— Це тоді не жіноча, коли в хаті маєш ґазду. А коли ти вдовиця і дітлахи твої ще дрібні, то не питаєшся роботи: «Ти, небого, в штанах чи у спідниці?». Тим більше в косовицю… трави ж перестигають і тверднуть, як дріт, а дні минаються, як солом'яний вогонь горить. Тому хапаєш косу й біжиш.

— Чом би когось не попросити, щоб допоміг, — продовжив я розпити.

— Кого? Когось з чоловіків? Якби на ніч попросила переспати, то прибіг би один із другим, бо чужа завжди солодша, — пирскнула сміхом і ще більше розчервонілася. — А до коси не прибіжать, знаю хлопське те кодло. А ви от… ви вмієте косити?

В житті я ніколи не косив, не було часу навчитися, рано пішов із села, одначе мовчки узяв у неї косу і став у загінок, у «ручку». Навіщо я це зробив? Хотів похизуватися? Потаємно собі жадав, щоб милували мене її зелені очі… хотів врешті спробувати смак селянської роботи? Не вийшло. Коса мене зовсім не слухалася: або вдарялася «п'ятою» об землю на рівному місці, або ж носаком заривалася в купини, або ж ковзала по волоттю трав.

І я зупинився, задихавшись.

— То-то, чоловіче міський. Тяжко з невмінням і тяжко з умінням. А корівчині потрібно на зиму зо дві фіри сіна. Ще добре, що голова наш нібито милосердний: дає косити на колгоспному за третю пайку. Накосиш дві копиці, а третя — тобі. Такий колгоспний порядок, — зітхнула вона.

— Дуже ваш голова милосердний… колись у старі часи у дідичів жали аж за одинадцятий сніп, — іронізував я.

— Ет, що ви, міські пани, розумієтеся на патичках. В інших колгоспах за четверту пайку косять. Що зробиш, коли сіна треба корові, бо діти без молока ростуть пиняво. Та й сама, якщо не п'єш молока, то… чоловіка не дуже й хочеш, — засміялася. Підморгнула мені. Поплювала в долоні.

Вона косила по-чоловічому розмашисте; я бачив, як під сорочкою ходили лопатки, як сорочка на лопатках темніла від поту. Мені було її жаль і було мені соромно перед цією жінкою, перед близькими й далекими косарями, що, немов хлопчисько, піддавшись поривові, побіг по травах, топчучи їх, а столочені трави косити важко.

Важка косарська робота пахла терпким духом прив'ялих трав; я черпав і черпав у душу трунок косовиці і упивався ним, а коси вичахкували в травах, як невидимі паровози: літо їхало Опіллям.

Звідки я міг знати, що саме тут, на цих сіножатях, ще нічого не відаючи про хрест, я завдав його собі на плече і поніс.

Б'юся з думками, сумніви мене обсідають. Може, я сам винен? Може, хрест був мені конче потрібний? Може, під його вагою пізнав щось істинне чи, принаймні, пізнав самого себе? Хіба не'перебігали дорогу начебто доброзичливці з порадами: «Отямся, нащо тобі хреста, нащо тобі Голгофи, нащо тобі того Єрусалиму на горах? Відречися… відречися і жий собі, як дотепер жив, і малюй, як дотепер малював, тихо й сумирно».

Я запам'ятав просте слово «тихо». Слухайте, люди, хіба можна творити потихо?

Біла піщана дорога довго бігла через сіножаті, повз кукурудзяні й пшеничні лани, а далі запетляла, як скалічений заєць, поміж горбами у присмеркових букових лісах; Вербенів «Москвич» на рівнині котився аж з підскоком, і начебто аж помахував, як молодий жеребець хвостом, а в лісах біг притишував, мовби дивився собі під ноги, щоб не спіткнутися об жиляки коріння, що виповзало на дорогу. Іноді автомобіль зовсім затихав, немовби йому не вистачало віддиху, сили, й тоді нас моментально обсідала лісова тиша; але й лісова тиша, старі буки, що потужно перлися до неба, жорстоко притопчуючи під собою підросток, теж пахли прозоро й чисто сіножатями, отим цілющим прив'ялим духом трав… я сам наскрізь пропахся сіножатним духом і вже ніяка сторожа на Опіллі, сторожа в лісі, в полі, в селах, на дорозі не могла мене зупинити яко чужинця, подорожнього, що пахне чимсь чужим; я почувався своїм серед своїх, і було мені від цього на душі світло; я навіть посміхався до себе, бо світлості було в душі аж по криси, аж вихлюпувалося в очі, в кожну зморшку на моєму лиці. Старий Вербень лише косував на мою усмішку, він знав потаємну силу свого краю, щемливого духу покосів і був задоволений, що везе в «Москвичі» не якогось там розпанілого й збайдужілого фахівця з питань стародавнього живопису, а людину, насправді-таки очаровану землею. Пізніше, коли цілі дні я простоював перед стіною у церкві Святого Духа і спершу шкробачкою згрубша, а потім скальпелем по трісочці знімав пласт вапна з примітивним малюванням новочасного богомаза, під яким відкривалася мені майже неушкоджена фреска кінця сімнадцятого століття, а навколо мене вирували і боролися добрі й злі пристрасті, пізніше, отже, я зрозумів… ні, це не було логічне розумування, сухе й розважливе, воно було інтуїтивне, приховане, це було розкошування душі набутим по дорозі в Черчен, що без цього мимохіть придбаного скарбу я був би бідніший, інакший, може, й не спроможний відчути ваготу відповідальності, яка звалилася на мене… вагу і чар хреста, який я ніс. Мені були потрібні й Вербеневі ущипливі докори в майстерні, що мене, мовляв, не ранять до болю, не штрикають в серце уламки козацької шаблі, і потрібна була неспішна дорога зі Львова аж сюди до опільських букових лісів, і потрібна була молода вдовиця з косою посеред сіножаті, і потрібні були головасті верби, що на видноколі підтримували небо, і саме небо, його голубо-молочна глибина, чаша, виповнена запахом скошених трав. Безліч деталей… оті колії від коліс на чистому піску, вмиті вікна в хатах, оце лелечине гніздо на телефонному стовпі, отой обривок якоїсь пісні, що залетів мені в душу, — усе наготовляло мене до роботи і школило.

Черчен я побачив аж у полуднє, коли ми вигулькнули з лісу й зупинилися на вершині горба; чимале село лежало в улоговині, оточене зусібіч полями, що, немов розстелені зелені, жовті і білі полотнища, нерівне покраяні, прострочені ярками й стежками, лопотіли на вітру і пнулися, викочувалися все вище й вище на ланцюги горбів… а горби, далекі та близькі, зібравши на своїх вершинах ліси, стояли, як полки, боронячи достигання хлібів.

Село розбіглося по садках, вистрілюючи в небо хрестами телевізійних антен…. і тільки церковного хреста поміж кучугурами дерев, буянні зелені я ніяк не міг побачити.

— Не туди дивитеся, Васильовичу, — промовив Вербень. — Святий наш Дух стоїть за селом праворуч, в долині. Бачите… бачите липу, як парасолю попід хмарами, а під липою — присадкувату церковцю. Сіла, як бабця під деревом, і спочиває… і дрімає собі.

— В усіх наших селах церкви переважно будували в центрі на мальовничих пагорбах, щоб село щомиті могло намилуватися красою, щоб зблиски хрестів на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух відбіг від села, йти до нього на молитву далеко, кілометр або й два. Взимку снігу тут, певно, намітає. — Було справді незвично побачити самотню церковцю ген-ген від села — немовби від села відлучену.

— Я собі міркую, — відповів Вербень, — що наш Святий Дух не для краси лише стоїть, не для молитов тільки й не для любування. Ви побачите: це маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом століть. Ну, а хто йшов з села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе… молитва, як поезія, пливе з глибини людської душі. Й сама молитва — це поезія! Атеїсти можуть заперечити, але я міркую, що мудрагелики даремно відняли у людини право на розмову з Богом, власне, на розмову з самим собою, на осмислення самого себе, на творення поезії. Хіба ні?

Він не чекав від мене відповіді. Для нього, очевидно, не мало значення, що я думаю з приводу його міркувань. Вербень не мав за мету мене в чомусь переконувати, він сам був переконаний у тому, що говорив.

— Та лишім поезію, Васильовичу, збоку й поїдемо до церкви не через село, а навпростець польовою дорогою, — озвався він по хвилі. — Нібито невелика військова хитрість. Виграємо якийсь час.

— Хіба Святий Дух має ворогів, і хіба комусь залежить, коли люди дізнаються: а хто зламав на стіні козацьку шаблю? — Я мимоволі насторожився.

— Я повинен був вам сказати спочатку… попередити, — промовив Вербень, сідаючи за кермо. — Це теж, очевидно, маленька військова хитрість, — додав він невесело. — Боявся вас сполошити. Тепер скажу. Різні є люди, Васильовичу. Скрізь і щодня точиться війна між добром і злом. Чом би наш Черчен повинен бути винятком? Та не в шаблі, Майстре, річ… вони про шаблю ще нічого не знають. Їм розходиться вирвати у нас ключ від церкви… викинути корогви, образи і різне начиння, напхати церкву стендами з папірцями та фотографіями і сказати: ось вам, люди, атеїстичний музей. Учіться не вірувати в Бога, вчіться його ненавидіти. Хіба не так? А ми, громада тобто, проти: хай храм залишається храмом, дарма що в ньому не правиться, хай до Святого Духа приходять люди подумати про життя і смерть. Кому це зашкодить? Слухайте, кому це зашкодить, що я, людина, хочу подумати про життя і смерть? Може, я від того думання стану кращим, га? П'ять років уже йде війна… у цій війні поки що ми стоїмо вперто вкопані в шанці… стоїмо, бо маємо ключ від Святого Духа, і ніяка влада, міліція, прокурори не знайдуть ключа від дверей, а двері там дубові, ковані залізом, мури грубі, а на віконцях попід дахом — грати. Відмичкою Святого Духа не відімкнеш, ні. Ви не думали, що хтось… усі ми поробили до храмів злодійські відмички? Душі людські теж заходжуються відмикати відмичками… і тому страшно нам, що протяги у нас гуляють, як у забутій без вікон хатчині? Вам не страшно, Майстре?

Він правив своїм латаним «Москвичем» вузькою польовою дорогою через пшениці, що золотилися навкруг і перешіптувалися м'яко, а мені було боляче, що я, художник, людина, вважайте, не без імені, творячи свої картини з димарями заводів, з голубими тракторами, що на людську начебто радість переорювали межі й викорчовували коріння зв'язку селянина з землею, що, малюючи рожевощоких доярок із медалями на грудях (і дуже часто ці медалі та ордени були незаслуженими, фальшивими), я насправді робив із дроту злодійські відмички до людських душ. Слухайте, невже насправді я робив злодійські відмички?

Невже справді?

— Ви мені не відповіли, Майстре, чи вам не страшні… чи ви не боїтесь протягів у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, і ми, голі, котимося, як гулкі бубни? — нагадав своє запитання Вербень. — Втім, можете не відповідати. Це не так просто відразу сказати: боюся, страшно мені. Або й нема страху… — він торкнувся моєї руки.

— Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли ключ утаємничений… коли він, той ключ, є і його нема, — повернув я розмову в інше русло.

Я боявся розмови про порожні душі?

— О, ключ ми не те що утаємничили, — засміявся Вербень, — ми його загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже напастують. Мовляв, шукайте, товариші. Насправді ж ключ завжди під рукою. — Вербень вирішив нічого від мене не таїти. — А коло ключа громада призначила сторожа. На нашому боці й обласний музей… Святий Дух є начебто його філіалом.

Він зупинив машину, і польова дорога, виповзши з-під коліс, далі попетляла без поспіху поміж пшеницями, врешті впала в пшеничну безодню і десь там загубилася, а ми, перебрівши річку, що ледве сльозилася поміж камінням, опинилися на тамтому березі; уздовж берега й далі, окреслюючи навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипані вали; вали, мабуть, були колись високі та грізні, тепер нічого грізного від них не зосталося, вони розповзлися, злагідніли, одначе службу свою служили далі, створюючи настрій оборони і замкнутості; вони боронили невелику муровану з великих брил церковцю і сотні, може, низеньких, тесаних із вапняку хрестів, що, дбайливо побілені, святочні, були схожі на дітей у нових сорочечках; хрести були характерні, пелюсткоподібні, одні з них стояли рівно, інші похилилися, ще багато лежало горілиць на землі; час порозрівнював могилки, розмив і стер, а чи й вигриз із хрестів імена й дати і тільки на деяких можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремі літери і цифри. Лише на одному хресті, отому, що під кущем калини, я прочитав, що тут спочиває Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи від роду 73 роки.

Вічна йому пам'ять…

Я не відразу помітив, що напис був поновлений, літери позолочені, й тому вони так швидко впали мені у вічі. Я хотів знати, чи є ще дотепер у Черчені рід Ключарів, і спитав про це Вербеня. Ми йшли стежкою поміж хрестами до церковці, і я повинен був думати про смерті, про похованих тут людей, а чомусь думалося про живих, про Ключарів сьогоднішніх. Очевидно, винен у цьому був високий чистий день, побілені веселі хрести, калинові кущі, що росли гуртами то тут, то там і вже видзвонювали почервонілими коралями; хрести тут не нагадували про смерть, вони були тільки знаками з минулих століть, витворами каменярського мистецтва. Сувора кругла церковця, більш схожа на оборонну вежу, аніж на Божий храм, поблимувала заґратованими віконцями-бійницями, і було таке враження, що вона пильнує, зорить, чи із-за горбів, із-за лісів не виповзають ворожі полки. Тут, у долині, оточеній валами, в затишку панував особливий настрій: віяло тут бадьорістю, святочністю, і душа твоя не ниділа й не горбилася; дихала тут історія; у мене було таке передчуття, що ось-ось відкриється мені щось дуже важливе, потрібне нам усім; я собі навіяв, що потрапив у світ, де одночасно існує минуле й сучасне, живі і мертві, й найдивніше було, що живі і мертві оточували мене живим єдиним гуртом і промовляли до мене живими словами, і споглядали на мене живими очима.

Очевидно, я помиляюся і реальність перемішую з містикою, але… але, що є містичного в тому, що прапредки живуть у тобі реально, ти є ланкою єдиного ланцюга, початок якого губиться у пітьмі історії? Інколи лише тебе проймає страх, коли тобі здається… коли тобі начебто сниться наяву, що ти вже колись жив, любив жінку дуже вродливу, яку ти чомусь учора зустрів на львівській вулиці, що ти вчинив якесь добре діло… і начебто про це доброчинне діло записано у старих діарушах, а опісля… опісля когось ти зрадив, щось запродав, когось зрікся і врешті, каючись, упав від гусарської шаблі в полі під Берестечком.

— А що Ключарі, — перервав мої роздумування старий Вербень, — Ключарі, як і всі ми на цій землі, вічні. Бачте, ондечки під липою кладе сіно у стіжок чоловік, який зветься Павло Ключар… і, до речі, так збіглося: він сторож церковного ключа, ключар, отже. Втім, ніякий це не збіг… може, його роду так приписано з правіку: знати, де сховано ключ. Це дуже важливо — знати.

Офіційна його посада: хранитель Святого Духа, молодший науковий працівник. Музей у Бистричанах навіть платню йому призначив. Правда, мізерну.

Високий, худющий чоловік, якому минуло вже за тридцять, уздрівши нас, устромив вила в копицю і рушив нам навстріч. У білій полотняній сорочці і в таких же штанях, босий, він напрочуд природно вписувався у краєвид із старою липою, Святим Духом, з побіленими хрестиками й копичками сіна поміж ними; він був тут конче потрібний; я раптом зрозумів, що без його присутності ця кругла улоговина виглядала б покинутою і самотньою, він її оживляв простою селянською роботою… ходячи босоніж по запалих могилках і вищибуючи косою пашу худібці на зиму, він продовжував просту роботу прадідів…

Знову містика?

Ключар подав мені руку. Біляве, гейби з льону вичесане довге волосся, що спадало на плечі дрібними кучериками, дугасті, пшеничного кольору брови й вуса підковою, довгобразе аскетичне обличчя — ціла його постать нагадувала апостола з народної ікони, доброго і лагідного, котрий прощає людям усі гріхи… прощає з першої зустрічі, з першого потиску руки. Ніякова, аж начебто винувата усмішка, ласкавий погляд посивілих від доброти очей наводили на думку, що Ключар належить до сучасних схимників або ж до якоїсь секти доброчинів… належить до блаженних, що не від світу цього. Одначе, коли ми знайомилися, потиск його руки виявився твердим, цілком хліборобським, що свідчило про його рішучість.

— Хочу, Павле, залишити Василя Дмитровича на твої руки, — промовив Вербень, поглядаючи на свого «Москвича», що залишився на тому березі річки. — Сам знаєш: стара сама лежить, а невідомо, чи донька Ганна прибігла з поля на обід… а якщо й прибігла, то чи впорала господарку свою і нашу. А ти вже тут не крийся, не замикай на ключі ні Святого Духа, ні нічого, що навколо нього… ні тим паче — самого себе. Чи як кажете, Майстре? — повернувся до мене. — Додому, гадаю, не квапитеся. Ночувати будете в Павла, у нього, сказати б, хата на два покої, чисто й тихо. Ввечері здибаємося. — І він поспішив до свого «Москвича» на тамтому березі ріки.

— У нього дружина лежить спаралізована… вже три роки, — пояснив Ключар.

Я справді не поспішав додому; я прецінь художник і реставратор… та річ не в тому, що виявиться під пластом штукатурки на церковній стіні, і річ також не в тому, що мені баглося намалювати це старе веселе кладовище, копички сіна на ньому, правічну липу й високого сухорлявого апостола, який робить на гробах сіно… мені хотілося просто тут побути, походити, подумати, наплакатися а чи насміятися.

Насміятися на кладовищі?

Ми спершу з Павло Ключарем під липою пообідали: з'їли по шматку сала, по байді хліба, який запили молоком. Та, зрештою, не має значення, що ми їли і пили, має значення лише те, що в мені тривало пригадування: мені здавалося, що колись давно, сто чи й тисячу років тому, я уже розмовляв із цією людиною, з Ключарем, і бачив я оцей високий день, копички сіна, хрести, що мов дітлахи стояли в білих сорочечках; виглядало, отже, що я вже тут колись був і тепер повернувся сюди вдруге.

Чи, може, я жив тут завжди?

— Мені теж тут любо, — промовив Ключар, ніби вгадуючи мої розмисли, й усміхнене поглянув мені у вічі. Він сидів на пласті сіна, прихилившись плечима до копички. — Як вам сказати… тихо тут і мудро… мудрість приходить сюди гола і свята: замислися-но, чоловіче, чого живеш на світі? Не подумайте, що я дивак якийсь, «фільозоф», ні. Я собі сільський і звичайний: маю ґаздівство, садок, п'ять соток полуниць, котрі в нашому селі з-польська називають «трускавками». І як усіх, точить мене буденщина, мов шашель, і кожен сам собі лік шукає на неї: той горілку, той посаду, той гроші, той колекціонує жінок, з якими переспав, а я втікаю від шашеля до Святого Духа, кошу тут сіно, зцілюю душу і пильную від єфрейторів церковцю… а щоб я відчув вагу того пильнування, то громада таємно доручила мені ключ, — при цих словах він торкнувся пазухи, одначе я побачив на шиї лише чорний ремінець. — Втім, про таємне це доручення знає ціле село, і влада, зрозуміло, теж. Однак вона поки що не насмілюється відкрито виступати проти громади. До часу… Тому мушу бути постійно на сторожі.

— Єфрейтори — це хто? — перепитав я, бо направду не зрозумів, про кого мова.

— Службісти ревні… з місцевих родаків, яким понашивали на погони по одній личці, — відповів він серйозно. — Генерали, як водиться, далеко, полковники і майори теж неблизько, а єфрейтор завжди під рукою і завжди він послушний. Йому тільки пообіцяй ще одну личку. Вам хіба старий Вербень не оповідав, що єфрейтори від імені народу збиралися «освоїти» церкву Святого Духа під атеїстичний музей? Так ніби народ «бажає»… не знати, який це «народ», бо наші сільські люди не дають «освоювати»… і загубили ключ від церковних дверей. — Добре бодай, що в музеї, в області нас підтримали: не варто порушувати усталене в Святому Дусі. — Пшеничні Павлові вуса затепліли посмішкою, а руки теребили на грудях важкий масивний ключ.

— Очевидно, це немала честь носити такий ключ і… відповідальність. А ще — сміливість. Влада здатна пришити політику. — Я не хвалив його заради тільки похвали, я відкривав для себе цю лагідну й сміливу людину.

— Ваша правда: вічна настороженість. Трапляється: зриваюся вночі… приверзлося, що єфрейтори підважують двері й рвуться до Святого Духа. І я біжу стрімголов. Хапаю вила й біжу.

— Я щось не вірю, щоб єфрейтори, як ви кажете, вночі ламали двері, — сказав я. — Гм, мабуть, теж розходиться, що подумають про них люди.

— Марниця, — заперечив Ключар. — У них свій вимір порядності.

Добре все те, що благословляє начальство. Інша річ… так, інша річ, що єфрейтори хочуть мати про людське око чисті руки. Тоді вони знаходять особин, які за гроші беруться за будь-яку брудну роботу. Коли б Святий Дух не був змурований з каменю, то з нього давно залишилася б лише купка попелу. Вірите?

Правду кажучи, не вірив, так, мені доводилося чути, що в тій чи іншій області попід Карпатами загорялися церкви, а в скансенах горіли стародавні хати й шпихліри. Горіли. Я, однак, пожежі списував на випадок, на зіпсовану електромережу, на залишений без догляду каганець. Та щоб спеціально… щоб навмисне нищити… ні, в таке мені не хотілося вірити.

А може, я фальшивив перед собою?

Передторік у жнива я малював Дністрові береги, є таке місце, мною дуже улюблене, за селом Городницею. Я там буваю щороку; я люблю малювати ріку, коли хвиля котиться на хвилю і вода дрібно видзвонює, як порцеляна, і люблю малювати ріку розгнівану, каламутну. Тоді ріка тече, немовби осліпла, безпам'ятна, вона не має часу оглянутися й побачити, що береги обабіч світяться сонцем… так, сонце сидить на берегах, а Дністер нічого не бачить, бо в нього скаламучені, здичавілі очі.

Передторік у жнива скаламучений, лютий Дністер вихлюпнув на берег майже під мій мольберт дерев'яну обгорілу подобу святого Николая; це була примітивна різьбярська річ, розмальована білою, зеленою та золотою фарбами, але на грубо витесаному обличчі святого було стільки гіркоти, затамованого болю, що я повірив: примітивний той різьбяр мав непересічний талант.

Втім, може, гіркота і біль на Николайовому лиці не створені художником, різьбяр тут ні при чому, винні палії, які, очевидно, підпалили каплицю, де стояла півметрова статуя святого, або ж викинули його з церкви, або ж гаком зірвали з ніші на фронтоні будинку й жбурнули у вогонь.

Я нічого не знав про страждання святого Николая, але привіз його додому, він, обгорілий, полущений, стоїть у мене в майстерні на підвіконні; я ніколи про нього не думав, не згадував і тоді, коли вибирався в далеку дорогу, дарма що знав: Николай оберігає подорожніх, моряків і рибалок, що ловлять рибу.

— А інколи влітку, як оце в косовицю, — продовжував свою думку Ключар, — я беру з дому верету і ночую отут у копиці, зовсім не думаючи про підступи єфрейторів. Принаймні, мені не хочеться думати.

— Не сумно вам тут… не страшно врешті? — поцікавився я. — Усе ж таки — цвинтар.

— Ні, — заперечив він кивком голови, — нема страху, навіть отого, що зветься «не по собі», теж немає. Певно, я звик до місця. Ну, а втім, який це цвинтар, коли останнього небіжчика тут поховали майже двіста років тому. При війську будучи, я служив у Пермі, на Уралі, там наша рота зчаста заступала в так званий «караул № 2»: стерегли військові склади. Навколо ж складів попри самі колючі дроти — могили й могили. Стоїш, бувало, на варті — ніч, осінь, вітер…. вітер гойдає, шелестить і поскрипує численними вінками, видзвонює усяким залізяччям на огороджених могилках, і рух такий стоїть на кладовищі, як у циганському таборі… і страх тебе бере… і стискаєш автомат у руці, аж із шийки приклада капає, здається, вода. А мерці… так уявляється тобі: мерці, піднявши вгору руки, тримаються за колючий дріт, готові його перескочити чи перекусити, тисячі їх і тисячі… і ти готовий по цих тисячах ударити з автомата.

Це був страх.

Тут же страху нема; там були тисячі уявних мерців, там було чути повів тління, сморід зів'ялого чатиння, а тут… тут тиша, спокій, недоступне для упирів чи для того, що в дуплі сидить: місце тут освячене. Втім, спробуємо переночувати тут обидва таки цієї ж ночі?

Я відмовився, і не тому відмовився, що злякався (начебто наша земля не на праху предків тримається?), а тому, що не був внутрішньо готовий до такої поночівлі.

— Ну, то вибачте, — почервонів Ключар. — Це не так просто, я розумію, ходити ночувати на цвинтар. Та й навіщо, правда?

— Чи ви самі знаєте, чому ходите сюди посеред ночі? Ну, розумію:

наглядаєте за церквою. Та, очевидно, є й інші спонуки, інша потреба.

Ключар не відповів; узяв граблі й заходився вигрібати з-поміж хрестів сіно, а я обіруч носив сіно до копиць. Ми якийсь час працювали мовчки… і мені котроїсь хвилини стало смішно: я приїхав зі Львова гребти на цвинтарі у Черчені сіно? Ключар чомусь зволікає відмикати церковні двері, щоб я врешті подивився, що «показується» з-під штукатурки на церковній стіні. Хоч, якщо по правді, я теж не спішив до Святого Духа, було приємно носити оберемками сіно, дихати його пахощами і… і згадувати дитинство, тата, наш оборіг, де ми, бувало, тато, мама і я, на свіжому сіні спали.

Господи, як це було давно. Та й чи правда, що воно було, діялося?

— Чого ж, — обізвався згодом Ключар, — є у мене дві спонуки. Перша, Майстре, може вам здатися трохи смішною: село має тисячі очей, стооко воно, отже, стежить за кожним, хто у ньому живе. Тепер уявіть, скільки цікавих крізь шпарини в парканах, із-за фіранок стежить за мною, коли я з веретчиною на руці дибаю у сутінках на цвинтар ночувати. Я ув тих цікавих очах начебто виростаю… є щось у мені таємниче, забобонне, бо ж не дурно ходжу ночами на цвинтар. І ця потаємність, як колись накреслене свяченою крейдою коло, лякає забобонних людей, а тверезих остерігає. Це мені на руку, я почуваю себе в більшій безпеці… це, мабуть, важливо, коли носиш ключ від Святого Духа, й про це, мабуть, здогадуються сексоти платні й добровільні. Бачите, який я з вами відвертий. — Ключар спробував засміятися, але це йому чомусь не вдалося, сміх скривився болюче на губах і погас. Видно, Ключареві не подобалася роль потаємного дивака, якого не варто чіпати.

— Крім того, є друга спонука. Власне, вона перша і основна: я приходжу сюди вдень і вночі з потреби… з потреби вдихнути в себе віру, що не марно живу, не для того лише, щоб накосити корові на зиму та щоб продати в Рогачі кошіль ягід, хоч це теж чесна робота. Я шукаю тут зв'язку теперішнього часу з минулим. Розумієте? Я почуваюся зв'язуючою ланкою… однією рукою я тримаюся за те, що було, другою — за теперішність. Може, я беру на себе забагато, але так я думаю, і нічого з собою не можу зробити. Так я відчуваю. Ви мене розумієте? — Він обпер граблі об копичку, яку обчісував, і пішов, високий, молодий і, здавалося, осліплений від упевненості, що існує на світі для чогось вищого. Я потюпав слідом за ним і тішився, що людина знайшла себе для високого; він був стократ щасливіший од тих, що вимудровують ракети, доять корів і вибудовують атомні станції.

— Я хочу вас зрозуміти: ви такий молодий, тридцятка, може, лише минула, інші метушаться, шукають грошей, романтики, БАМів… шукають і часто не знаходять. І ходять спустошеними до старості. Вам же пощастило. Якийсь існує секрет? — Я зупинив його на стежці.

— Секрет? Та ні… Це приходило поволі. Я вчитель за професією… але прогнали мене з учительства. І не знаю, що зі мною сталося б… певно, зламався б… потоптали б мене кирзаками, кинувши під ноги. Або ж подався б на БАМ заробляти довгий карбованець, модно це нині й патріотично. Та, на щастя, підтримав мене старий Вербень.

Ми йшли поміж хрестами; Ключар до хрестів схилявся, вимацував їх рамена довгими пальцями і натрапляв, певно, на літери, бо враз забував про мене, виймав з кишені блокнот і записував упізнаний знак: ім'я, чи літеру, чи цифру. Видно, він не хотів змиритися з тим, що хрести безіменне мовчали, він учив їх говорити і сам учився їх слухати.

— Вербень якось мені й каже: Чого ти, Павле, журишся, що вигнали зі школи? Звідки ти знаєш: може, це Божий знак? Ти пишеш вірші… отож напиши книжку про Святий Дух, про Козацьку могилу, що біля нього насипана, про білі хрести, які не навівають суму, а тільки будять згадки і надію. Піди, піди-но, Павле, в нашу Страдчу долину, між старими валами, посиди під Святим Духом, набери в душу запаху сіна і торкнися хрестів. І побудь на стрілецькому кладовищі, біля надгробників січовиків, про яких сьогодні не вільно й згадувати… а якщо й згадуємо, то попередньо обливаємо їх гноївкою.

— То ви й поет, Павле? — Мені було соромно, що з самого початку не розгледів споріднену душу; я повинен був дізнатися про це з його очей, з його посміху.

Я так йому й признався: нібито я мистець. а людей не розпізнаю. Може, тому так тяжко малюю жіночий портрет, шукаю у душі якщо не дна, то бодай змісту, берегів.

— Докопатися до глибини завжди важко, — зауважив Ключар. — Тим паче мистцеві. Бракує часом міри, щоб її виміряти. Але ви маєте рацію: ми так мало знаємо про себе. Усе більше ковзаємо та ковзаємо по поверхні. Письменник, скінчивши університет і усівшись десь у теплій редакції, пише свій роман із пальця, і другий, і третій теж із пальця, з газет, із вражень так званих творчих відряджень і від установки, що панує і давить: «Пишіть, як повинно бути, а не так, як воно є в житті». Навіть видатні письменники… був тут один, люблю його твори і шаную… начальство його привезло в Страдчу долину, в село… з начальством, отже, він походив поміж людьми, поговорив, поцікавився «глобальними» проблемами, щось занотував до записника, а люди дивилися на нього замкнено, вони відкриваються лише без начальства. Ви це знаєте? Чи ні? Художники… не хочу вас образити… малюють не те, що в людини на душі, а те, що в передовика на грудях: значки, ордени, медалі. Це легше… легше малювати блискучі медалі, ніж зазирати в душі. Нема часу. Всі спішать. Завтра виставка про передовиків сільського господарства, а він картину «Молодіжна ланка» змальовує з фотографії і несе її перед світлі очі членів журі… і світле журі задоволене: «Сучасна, актуальна річ». Що, хіба не так?

Або той же газетяр приїжджає і розпитує доярку про кормові одиниці, надої, плани, передовий досвід, соцзобов'язання — і поспіхом шкрябає в газету напівправду, з якої та ж таки доярка насміхається і водночас починає у неї, півправду, вірити. Це страшно: починати звикати до фальші, немов до чистої правди. Начальство в районі теж товчеться лише навколо сівби, навколо жнив і силосування соломи… і ще начальство має тисячі інших важливих державних і партійних проблем… а ніхто не приїде до Вербенової Катерини, яку спаралізувало восени на буряках, і не спитає: «Що тебе болить, жінко?». І не приїде до мене й не спитає: «Що пишеш, поете? Плачеш ти чи співаєш? І чому твої вірші ніхто не друкує?».

ПАВЛО КЛЮЧАР

«Коли душа моя міліє, як пересихаюча річка, і на бродах вишкіряється слизьке каміння, що смердить тванню, а час, той чорний чорнокнижник, по краплині вливає в мою душу, у мою кров отруту, що зветься байдужістю… і байдужість пливе у моїх жилах, як сонна сліпа риба, я котрогось дня… вчора чи позавчора пригадую, видобуваю з моєї пам'яті зеренце, принесене з правіку, і дізнаюся од нього, що треба мені рятуватися. Я тоді уподібнююся до скаженого пса, котрий, запінений і лютий, летить навмання в не відомі йому краї, де нібито проростає зілля… досить того зілля взяти на зуб, досить, щоб воно бризнуло, увійшло в кров — і сказ минеться.

Лише не всі пси добігають до невідомих країв, в одних не вистачає сили і вони падають на дорогу, ще інших вистрілюють. (А ще хотів би я знати, чи живуть, затаївши хворобу, скажені собаки, одягнувши намордники?)

Я щасливіший од пса, я ж бо єсьм людина, сотворена на подобу Божу, і тому відоме мені зілля від людського, так, від людського, а не собачого сказу, і зветься той сказ не по-медичному просто: байдужістю. Коли ти байдужий, то нічого тебе не болить, не бере тебе жура, за нічим ти не плачеш і до нічого не прагнеш, і тяжко себе примусити ловити в собі сонного звіра, звір мурликає собі, як кіт, риба… риба мурликає, як кіт, у неї м'яка шерсть і її нелегко зловити, але ти мусиш її зловити за зябра й жбурнути в помийну яму, бо завтра буде пізно рятуватися, може статися, що сонна риба проковтне твоє зеренце, припасене з правіку, й ти не побіжиш навіть, як той собака, наосліп шукати зела від сказу.

Шукайте зела від сказу.

Риба врешті-решт загибає і смердить падалиною, а я радію і йду в Страдчу долину до Святого Духа; по-різному долину над Золотою Липою називають: одні кажуть „Страдча“, і в цьому слові скиглить страждання, інші кажуть „Стратча“ — є у цьому слові літера „т“, що схожа на шибеницю, і чується у цьому слові страта. Хтось страждає? Хтось когось страчує? Яка різниця — біль один; я приймаю обидва наймення, однаково болить і страта, і терпіння.

Признаюся: попервах, байдужістю отруєний, ще сонний, неумитий, блукаю навкруж Святого Духа, і його пощерблене каміння стін, і похилений хрест на бані, і ковані двері до мене не обзиваються ні словом, ні звуком. (А може, обзиваються, кричать, просять, ранять мою душу до крові, а я болю не чую?)

А я болю не чую…

І попервах старезна липа, що кроною своєю крислатою стереже Святий Дух від грому, від гармат, від вітру, приймаючи на себе пориви бурі й кулеметні черги (і мені здається, що липа живе в долині від сотворения світу, ще, приміром, не текла тут поруч річка, а коли потекла, то на честь старого дерева назвали її Липою), вдавала, що мене не знає (вона знала вороння на гіллі, горобця у дуплі і вітриська, що сидів на листку, як метелик), що я її не обходжу.

І попервах декілька десятків кам'яних хрестів, які я вибілюю вапном кожного року перед Великоднем, вибігають мені навстріч лише як камені, лише як знаки чиєїсь смерті, давньої і забутої, яка не викликає бодай задуми, не то що смутку; кам'яні білі хрести жахаються моєї безпам'яті і нишкнуть у високій траві… і схожі вони в травах на зайців, що стрижуть вухами. Смішні.

І попервах вали доокруж долини були лише горбами насипаної колись землі, на тих горбах розрослися лопухи і кропива, і зело польове теж міцно взялося корінням, а корчі терену тримаються купно й цупко, як отари овець; поміж ними червоніють дівки в намистах — кущі калини. А в жовтій глині на валах лисиці риють нори, і ще, може, бігають там ласиці — звинні звірки, яких я боюся, бо нібито вони спроможні впиватися людині в горло й смоктати кров, і ще, може, змії гріються на сонці кублами… і нема підступу до змій і ласиць, вони однаково заговорені забобонами і досвідом.

О так, сидить досвід людський на старезній липі, як сивий сокіл. Хіба стрілиш у нього… хіба його зречешся?

А ще попервах річка, Золота Липа, поза валами текла лише водою, хвиля за хвилею, не мали хвилі ні запаху, ні пам'яті, вічна вода текла вічно молодою й вона начебто не мала нічого спільного з берегами, з нічим і з ніким, вона текла незалежно і водночас услужливо: хочеш напийся з неї, не хочеш — помий ноги чи колеса свого воза.

Вода вічно кудись спішила.

І ти попервах лежиш на валах або ж на поляні поміж хрестами, баламкаєш ногами й по-святотатському посвистуєш, з лінощів, з неохоття не помічаючи, що невидима сила, поганський Пан, який зветься тут Чаром, бере над тобою владу; ні, ти не піддаєшся, ти ще пам'ятаєш про сонну рибу, ти ще посвистуєш, ти ще насміхаєшся з себе, що, мовляв, прийшов дивак ізцілитися в Страдчій долині, аж поки не причується мамин голос, один Бог знає, звідки мамин голос вилунується: може, із трав, може, то калина промовляє до мене, може, в липі сидить мамин голос, а може, кам'яні хрести облиті, як білою поливою, маминим голосом? Я нічого не знаю, а лише прислухаюся і чую, що мама кажуть про гріх свистати в святому місці.

Гріх? Що воно таке? Слово з Біблії? Щось злочинне… щось зрадливе… щось солодке… щось криваве? Ніхто мені не відповідає на питання, та ніхто й не відповість, я повинен сам дійти до суті гріха своїм розумом: ой, це так нелегко уявити гріхом свист поміж старими могилками… але, коли вже тобі нелегко, коли в голові зажорнували думки, то це значить, що запала в душу тобі крихітна іскорка: ще в тобі поки що темно, ще кров у тобі тече сукровична, та Чар знає своє діло, він зводить тебе на ноги, веде тебе поміж хрести… і вже нема хрестів, на їх місці стоять хто по пояс, хто по коліна, а хто по саму шию закопані в землю люди: молоді і старі, жінки в намітках, дівчата у вінках, а діти сидять на запалих гробах, підібгавши під сорочечки ноги; на людях одежа з минулих віків, і на них — зброя, що вже давно своє відстріляла; цих людей уже давно нема, вони мертві, з їхнього праху виросла трава, але якимось чином я знаю, це, певно, підказує мені Чар із Страдчої долини, що душі їхні не повмирали, товпляться вони в чистилищах, немов на вокзалах, очікуючи суду: кому — до пекла, кому — до раю, а кому назад повертатися на землю в новому вже обличчі; якимось чином я знаю, це, певно, обзивається в мені голос крові, що ніхто з цих численних людей мені не чужий, кожен із них — мій корінь з минулих віків; я на цих людей схожий, і люди на мене схожі, такі ж вони всі довгобразі, біляві, як я, тільки на моїх губах ще зміїться посвист, а в кутиках уст — гіркота, а в очах — забудькувата збайдужілість, а на їхніх обличчях карбується докір; вони всі мене запитують (німо запитують, одними поглядами, карбами зморщок), що невже я забув про основне: ми тут перебуваємо з первовіку. наші первені в кожному корінці і в кожній травиці, так було, так є, так буде, і ти теж — від нас, чуєш? І чи ти знаєш, що нам тяжко перебувати в нижніх світах через твоє збайдужіння, через твоє безцільне блукання? І невже ти забув, що ти вічна суть на цій землі… вічним же не подобає носити в собі сонну рибу, яка тільки їсть і п'є і перетравлює твою здорову кров на сукровицю.

І я помічаю, що в кожного з моїх прабатьків в кулаці стиснута свічечка… і всі тії свічечки простягають вони до мене: „Засвіти!“

Господи, чим я засвічу тисячі тисяч свічок?

Господи, чим я засвічу бодай одну свічечку? Чим? Криком роздерта моя душа, а серце болить, немовби в ньому теслярі висвердлюють діру, а голова розколюється на дрібні черепки; Господи, я не знаю тайни вогню. Не знаю… не знаю… колись, може, знав цю тайну, але загубив необачно, притоптав на чорних радах, і тепер страждаю, тисячі тисяч свічок прабатьки мовчки простягають до мене… прабатьки терпляче ждуть, їм нікуди спішити, вони ще очікують суду в чистилищах, вони раді б стати перед суддями із засвіченими свічками, і це означало б, що їх пам'ятають на землі, й за це не один гріх буде їм прощений. А я безпорадний… а я убогий, а я ниций… без вогню, без іскри, збайдужілий — чим маю свічі засвітити? Може, каяттям? (Скільки ми каялися і наново чорно зраджували). Може, кров'ю? (Застрели мене, стрільчику, срібною кулею). Може, співанкою? (Співаємо при горілці, співаємо в червоних шароварах та з дерев'яними шабельками).

То чим маю запалювати свічки?

Я знаю, що Пан цієї долини, який зветься Чаром, чатує незримо за моїми плечима і чекає… і чекають терпляче тисячі простягнутих рук.

І мені серед муки й страждань, у конвульсіях, у крику нічого іншого не залишається, як тільки-но зсукати з своєї душі струну, тонку і чутливу, натягнути її між липою та хрестом на бані Святого Духа, і натягнути її поміж тереном і калиною, і натягнути її від бадилини до бадилини; це велике чудо переростання душі в струну помічають усі в Страдчій долині; вітриська приносять з старих бойовиськ кличі й лопотіння стягів: птахи сідають на струну і співають „Христос воскрес“; і колгоспний матюк, мов кулак реп'яхів, погойдується на струні; і чує струна, як росте у полі жито, а в травах тут і там зацвітають маки; і поміж збіжжям, поміж травами торкається струни мамина співанка, яку вона мені наспівувала, коли я лежав у колисці; я починаю розуміти слова… це таке диво: починаєш чути й розуміти слова, які дотепер були глухими і мертвими; це таке, люди, диво, коли в твою душу западають, засіваються і колосяться мамині слова „Ой спи, дитя, колишу тя…“. Спи й виростай.

Вам, люди, смішно від того, що я плачу? Тверезі засудять мене, що став сентиментальним? Що мені до того… що мені до присудів, коли від моїх слів запалюються свічки.

І рушили мої прабатьки вниз, в інші світи на суд із засвіченими свічками, для них яснішою стала безконечна дорога, а я стояв обіч Святого Духа, знаючи, що в руках моїх прабатьків горіли не лойові прості свічки, були це полумінці пробудженої моєї пам'яті про них…»

Не знаю, навіщо я прочитав художнику зі Львова свій речитатив? Для того, щоб наситити власне самолюбство й похвалитися, що я теж, мовляв, служитель муз? Для того, щоб просвітити його: пам'ятай, подорожній, не проста ця долина над Золотою Липою, що зветься Страдчою, є тут, походжаючи навколо Святого Духа, над чим замислитися? Чи, може, без усякого змислу — доброго чи злого, пробував добирати ключа до його душі, щоб душу його відчинити, як відчиняють храм або ж звичайну сільську хату, щоб вона, душа мандрівника, виповнилася усім, що є у Страдчій долині?

Він слухав мене, схиливши голову; було це коло старезної липи, що крислатилася над Святим Духом, художник оперся об її репавий, якби поораний глибокими зморшками стовбур, а я стояв на стежці; і він і я у цю мить перед тим, як я почав читати речитатив, були чужими, один одному незрозумілими, і мої слова про Страдчу долину зірвалися майже пошепки теж із страждання; Боже мій, навіть святі кутки рідної землі не знаємо й ходимо по ній, як по мертвому камінні з інших планет. Ми з Бережаном дотепер були немовби іншої раси, іншої віри; я подумав, що він перебуває у дрімучому сучасному язичництві, де панує егоїстичність, байдужість, де безжально викорчовують коріння, що зріднює людину із землею; і тоді, стоячи на стежці, мимохіть, мовби вцілила в мене блискавка, я збагнув необхідність навернути його у свою віру. Бо як перед поганином відчиню ковані двері Святого Духа й підведу до стіни, питаючи: «Чия та зламана шабля, художнику, хто ж її намалював і коли? І хто ж її поламав?..»

Коли він підвів голову і глянув на мене допитливо, в його очах я уловив далекий прихований докір, що був схожий на хитливий місячний промінець, котрий упав крізь щілину в глибокий колодязь.

— Ви сумніваєтеся в мені? — спитав він згодом. — Якийсь міщух у джинсах, коротко підстрижений, по моді… якийсь, може, й знаний митець, професор з інституту приїхав в Опілля… приїхав до Святого Духа з цікавості лише, з художницького, так сказати, обов'язку або й потаємною задумою: на розчистці фрески у сільській церковці можна добре заробити. Так?

— Ви психолог, Майстре, — сказав я йому, не криючись. — Хоч трохи по-інакшому я думав, не так прямолінійно. Але суть…

— Суть, очевидно, я сам зрозумів, — перебив він мене. — Суть розкрилася мені годину тому, коли я опинився на сіножаті, яку баглося змалювати. Та перше баглося збігти стежкою униз до потока, що хлюпався поміж травами, і вимити руки, ноги… очиститися. Таке находить на художника перед новою роботою, і не обов'язково тільки перед новою роботою на Опіллі.

Так і повинно бути: очиститися перед початком акту творчості. Кажуть, один поет, навіть сидячи в тюрмі, перед тим, як писати вірша, одягав чисту сорочку. Хоч, думаю, однієї сорочки замало.

Я мимоволі проникався довір'ям до Бережана; мені було соромно, що передчасно прирівняв себе до апостола. Хоч… вини моєї не було: хіба я мало набачився тут молодиків та осіб поважніших, котрі завертали з асфальту в пошуках гострих відчуттів на природі, хіба вони не вирегочувалися тут з дівулями поміж хрестами… хіба поміж хрестами не вихрипували ритми їхніх магнітофонів? І хіба не приїжджали сюди художники малювати наші хрести, бо вони «романтичні», бо так мило поєднується білий різьблений камінь з таємничими нерозбірливими знаками на них, із соковитістю трав, з липою, з небом… бо, врешті-решт, сколихнулася мода на ретро, на ікони, на хрести, на свічники. І чому б Бережану не заразитися цією пошестю?

— Ви давно пишете вірші? — Бережан узяв мене під руку і ми рушили стежкою.

— Хіба я знаю, що те, писане мною — поезія? Я нічого не знаю. В даному випадку це такий собі речитатив, псалом чи молитва до самого себе. — Я говорив правду: бувало, цілісінькі ночі я мучився цим питанням. А тут трапилася нагода…

— Я на поезії не дуже розуміюся… ну, не фахово розуміюся, — мовив він задумливо. — Та й заприсяжені критики часом не відрізняють поезії від віршування тільки, творчості — від ремесла. Я особисто виважую, якщо можна так сказати, вагу поезії током крові: якщо почуте або ж прочитане не вибухло в кожній моїй клітині або ж не заморозило з ніг до голови, або, як музика, не навіяло спомину або настрою, або ж не примусило замислитися… то я відкладаю набік поетичну збірку, хай вона й відомого поета. Цілком можливо, що суджу про поезію по-дилетантському, не перечу, кожен має право на власну думку. А щодо прочитаного вами… а прочитане вами, — поправився він, — вимагає іншого суду. Це щось схоже на молитву, правда? — Бережан не стверджував, а тільки гейби мене запитував.

Ми довго мовчали й прислуховувались до тиші, що сіялася довкола, як роса, і здавалося навіть, що у цій тиші, в росі, було чути, як скручується в трубки й випаровується зеленим духом скошена мною вранці трава. Стара липа сонно, як сова, поблимувала ліниво срібним листям, поміж яким золотим полумінцем горіло, пахтіло, принаджувало бджіл густе метеличчя цвіту… і невидимі у високості бджоли на одній басовій нуті виспівували липі хвалу. Мир панував на землі; білі хмари зрідка пропливали на чистому небі, і були вони схожі на мимовільні образи поета, які бозна з чого зароджувалися, неясні, до кінця неусвідомлені… і невимовлені й невиспівані, невідомо куди зникали.

— Хіба це не добре, якщо мій вірш був би схожий на молитву? — спитав я несміливо.

— Чого ж, — Бережан замислився. Може, прочитаний мною речитатив — я сподівався — ще жеврів у ньому, ще грів, і мистець зблизька до нього, до прочитаного, приглядався. — Чого ж? — повторив. — Навпаки. Поезія чимсь таки рідниться з молитвою, і молитва, і поезія призначені для душі. Вам не здається, що я говорю єресь… Коли б почули мою єресь фахівці від літератури — кинули б у мене камінь. Або закаменували зовсім. — Він аж згорбився, оглянувшись, немовби й справді хтось уже кинув у нього каменем. — Як не говоріть, а душу треба будити: кого поезією, кого плачем, криком, молитвою. Пам'ятаю, як мене, малого, мама вчили «Отченаш»… вони були доброю вчителькою, не силували зубрінням, ні. Кожне слово з «Отченаша» в їхніх устах ставало пташкою, що навпростець летіла до Бога. Я переймався маминою вірою і щирістю… я бачив, як Бог, старезний добрий дід, брав у руки мої ластівки, пестив їх, гладив, і мені було добре на душі, святочно і чисто. Наївно, правда… То вже потім втовкмачували нам примусово у голови: Бога нема, а молитва — це безсилля людини перед складністю життя, її насування перед труднощами, уповання на вищі сили. Не замислювалися ті, хто силоміць культивував атеїзм, що людині часом конче потрібно послухати саму себе… послухати тих ластівок, що товчуться, як у клітці, в наших грудях.

Бережан говорив гарно й розсудливо; біля коси й біля грабель, і навіть біля Святого Духа ходячи, не почуєш щодень такої бесіди, тим більш що вона зачіпає краєм те, що я насмілююсь називати своєю творчістю, і за це був вдячний Бережану, а найбільше — Вербеню, який розшукав його у Львові.

— Що ж, дякую за добре слово, — ніяковів я. — Інколи й добре слово потрібне поетові, тим паче такому, що на відлюдді. Соловію, як не говоріть, потрібний сад або ж принаймні вільха над потоком.

— Ой, мабуть, соловію з вільхи важко друкуватися? — поглянув на мене допитливо. — Не та тема: архаїзми, хрести, первені, містика, історія. «Радянській людині все це не нужне, дайте радянській людині марші й бадьорі пісні звеличень соціалістичних звершень». Так вам відповідають з видавництв, правда? Я інколи спілкуюся у Львові за філіжанкою кави з поетами і чую їхні нарікання, — пояснив Бережан. — А крім того, вимоги… команда тобто, для всіх митців одна: «Лєвой! Лєвой!». Ось спробував би я вималювати Святого Духа в оточенні білих столітніх хрестів і цю незнищиму столітню липу, що гуде бджолами, і мудру тишу, що навіює роздуми… і ніхто, повірте, не взяв би моє полотно на виставку. Ну, а про те, щоб його купив музей, то й мріяти нічого. — Він розвів сокрушно руками, і були у цьому жесті жаль, безвихідь; а ще мені здавалося, що він начебто вибачався за те, що підкоряється команді «Лєвой!».

— А я ось не марширую, — сказав я Бережану дещо згорда і відчув себе щасливим, що можу похвалитися елементарним: «Я не марширую під команду „Лєвой!“, для мене не існують єфрейтори, які командують». — Зате, щоправда, мене не видають.

— Я можу, хочу зрозуміти поета: для нього є щастям побачити своє вистраждане слово надрукованим… надрукованим, прочитаним і почутим. Це так важливо, щоб тебе почули, правда? — Бережан зупинився на півслові, певно, роздумував, що його судження можуть завдати мені болю. — Ти написав, а нема кому прочитати… і ніхто тебе не почув або ж почула маленька горсточка… і глухо навколо, стіна і чужина? І нема присутності Бога з пташками на плечі? — Його довгобразе лице зблідло, й мені здавалося, що Бережана різко заболіла глухота, якою відгородили мої поетичні спроби від людей. — Та що вдієш, — зітхнув. — Ви, мабуть, постійно перебуваєте в стані війни з товаришами єфрейторами, так? — Він зупинився, поклав руки на мої плечі й одним рухом повернув мене до себе… рух був схожий на обійми, однак я здогадався, що художнику забаглося подивитися мені у вічі, йому було професійно цікаво заглянути у вічі людині, яка перебуває у стані війни з товаришами єфрейторами; я його розумів: я був винятковим типом. Небагато, мабуть, знайдеться хоробрих, які не бажають ходити під рукою єфрейторів… він сам, славний художник, реставратор, професор Василь Бережан, мусить приятелювати, мабуть, з єфрейторами, зазиває їх до своєї майстерні та заливає коньяками, і малює їхніх жінок і тещ, і носить єфрейтору свої кращі полотна як дарунок на іменини і просто з пошанівку. Від єфрейтора-бо залежить: дістанеш ти звання «заслуженого» чи «народного», закупить тебе музей. Міністерство культури або ж розбагатілий колгосп, що створює для форсу сільську картинну галерею. Від єфрейтора також залежить, що напише про тебе газета й взагалі чи напише.

Ти щодня сіпаєшся у єфрейторському хомуті.

І я повинен був усе це виказати в ту саму хвилину, коли він, обійнявши мене, заглянув у вічі, і в його голові, певно, складалися, може, перші штрихи мого портрета: він мене побачив самотнього, нікому не знаного? Він мене пожалів?

Одначе я промовчав, не хотів ображати людину. Окрім того, хіба він винен? І чи він один марширує в хомуті «лєвой»? І чи маю я право в чомусь йому дорікати? Якщо поправді, то хто з нас має рацію? Я, «внутрішній емігрант», «вільний поет», який пише собі, що хоче; цей «вільний поет» гордиться своєю волею і незалежністю, а вірші його, немов вівці, нипають у тісній кошарі… хто їх там чує… хто бодай уздрить їхню самотню смерть? Чи, може, таки має рацію професор Бережан, який учора й позавчора малював фальшиві полотна, а перед-торік відреставрував разом із бригадою своїх хлопців Соколівський іконостас XVII століття, а нині створить картину, на якій буде возвеличений Святий Дух, старезна липа й присадкуваті білі хрестики на цвинтарі… він назве свою картину для того, щоб ввести в оману єфрейтора, «Хрести над минулим». На його виставці люди розшукають бодай одну правдиву роботу, будуть довго ціпеніти перед нею і схвильовано роздумувати про себе, про тих, хто жив сто чи двіста років тому. І ластівки сідатимуть людям на плечі. Хіба це мало?

Втім, хай нас розсудить час.

— Я переконаний, так засвідчує історія, — промовив Бережан, — що порожнеча й глухота навколо вартісної мистецької речі котрогось дня зникають, бо і єфрейтори не вічні. Цілком може бути, що порожнеча не розвіється протягом одного дня, витвір правдивого мистця може поступово, заледве потепліє і повіє південний вітер, дірявити заскорузлі сніги й пробиватися до сонця. Пам'ятаєте «дрібну цвітку» Шашкевича? Тільки-но, хто знає, коли білий цвіт проб'ється крізь сніги. Завтра? Через рік? Через сто років? Уявіть собі: сто років будуть йти потоптом, кирзаками гупаючи, збайдужілі покоління по дрібних і ніжних пелюстках. Що лишиться з білої квітки? І може статися, що внуки й правнуки взагалі не потрібуватимуть якогось скромного польового квіту… хіба в нашій історії один раз уже так не було? В нашій історії так багато зради й відступництва. Тому я думаю: чи не варто йти на компроміс? Ні, Боже спаси, я нічого вам не раджу, це вас не стосується, я говорю про себе: хтось мусить залишитися спузарем коло ватри й підтримувати вогонь. Люди ж простягають руки до вогню, їх треба обігріти… бодай обігріти. — Бережан набив тютюном люльку, і запальничка клацнула в його долоні, як револьвер. — Мені шкода, що ніхто не чує вашої молитви про Страдчу долину. Я зрозумів його натяк.

— Не вмію йти на компроміс, добре це чи зле, але не вмію, з самого початку не піддався намові й через те постраждав. Так було легко й просто зрадити себе, — відповів я йому. — Досить було поступитися, і я нині, ймовірно, ходив би в поетичній «обоймі». І не скнів би в глухому Черчені, не косив би траву для маминої корівчини на старому кладовищі. Життя напевно склалося б інакше. Тільки… де є гарантія, що в тому іншому ситому житті знайшлося б місце для молитви про Страдчу долину. Та й чи став би я ключарем при Святому Дусі?

— Це для вас так важливо: бути ключарем? — спитав Бережан, знову пильно глянувши на мене. Він мене впізнавав; він малював мене в уяві, вилущував у мені головне. Цікаво, цікаво, як він мене бачить, що в мені є головним? Дотепер, скажу по правді, я не звертав уваги, хто і як мене бачить, хто й що про мене говорить: одні судили, другі дивувалися, треті стискали незрозуміле плечима, четверті крутили пальцями по скроні, мовляв, розсипалися клепки в Павла, Ключаревого сина, ще п'яті вважали мене невдахою, шості мали за релігійного й радили вступати до духовної семінарії. Черчен — село немале, у кожній хаті ґазда й ґаздиня з своїм розумом. В районі ж, у Рогачі, начальство косило на мене оком однозначно: не наш.

Я був різним для різних людей, ніколи не намагався виглядати в їхніх очах кращим, не спростовував якоїсь приписуваної мені риси, і через це, а не тільки через нічліги в сіні коло церкви, вважали мене «таємничим». Я був сам собою; був у злагоді з собою, а це вже немало важило в житті. І я хотів таким себе побачити на полотні професора Бережана.

— Так, для мене важливо носити на шиї ключ від Святого Духа. Я, так би мовити, при народному ділі. Це теж, гадаю, є оберігання білої цвітки… тієї Шашкевичевої.

— Розумію і хвалю, — сказав Бережан. — Обтулюєте квітку долонями, дихаєте на неї теплом, бо навколо мороз. Це так потрібно.

Тільки, — зітхнув, — таким способом «білу цвітку» не порятуєш, знаю це по собі… або ж порятуєш лише тимчасово. А хто ж поворожить: скільки-но лютих зим попереду? А байдужі в кирзаках сунуть й сунуть: несть їм числа. — В його голосі сколихнувся сум: він теж журився, як зберегти дрібний білий цвіт.

— Якщо ж пробуджувати байдужих, дати їм по іскорці, по гранчику з тієї ватри, про яку ви говорили, Майстре? Я хочу вірити в пробудження. — Бережан слухав мене уважно, це, зрештою, була його теза: не дати погаснути ватрі; він лише не міг уявити, яким чином я, походжаючи навколо Святого Духа, збираюся пробуджувати збайдужілих.

— Колись… ще по останній війні при вході на цей цвинтар споконвіку стояли закопані два дубові стовпи, на них — поперечка з невеликим дзвоном. Існував звичай: кожний, хто переступав ворота цвинтаря, вдаряв два-три рази у дзвін. Ніхто нині не оповість, що то означало. Таким способом сповіщали мертвих, що йдуть до них живі? А чи людина, вдаривши у дзвін, скидала з себе суєту, буденщину й входила поміж могили з чистою душею? Я, наприклад, обстоюю останню версію. Як просто й мудро будили душу: додзвонювались до неї.

На Бережанових устах блимнула гірка усмішка.

— Давно це діялося… душі були тоді доступніші й відмикалися вони на голос дзвону. А сьогодні… а сьогодні є душі, яких не розбудиш гарматою. Хто, приміром, сюди, до Святого Духа, повертає? Стариня з села? Заблуканий турист зі Львова або з Бистричан? Художник, який вишукує для своїх полотен архаїку? І ще хто?

Я йому відповів, що сюди приходить багато, навіть дуже багато з навколишніх сіл, містечок, зі Львова; це традиція давня, як ще сюди ходили на прощу. В тридцяті роки до старої традиції доточилася нова: тисячі й тисячі людей протоптували сюди стежки. Ще й тепер буває, що Черчен запруджують автомобілі… Думаєте, марно районне начальство косить оком на Страдчу долину? Вони лякаються традицій, бояться, що байдужі, не дай Бог, спам'ятаються.

І тут, Майстре, настає моя черга. Я кожного байдужого зустрічаю на тому самому місці, де були стовпи із дзвоном, і читаю їм вірші чи молитви, чи як хочете назвіть те, що пишу про Страдчу долину. В районі погрожують: «Ти, Ключаре, замовчи, це проповідь релігії, чи містики, чи й взагалі націоналізму, ти ще не нюхав Іванової хати, а таки — понюхаєш».

Я їм вірю, Майстре; це так їм легко запакувати Ключара до Йванової хати або ж до божевільні. А хто ж тоді стоятиме біля дзвона, коли мимо сунуть, як потопт, байдужі?

Та й чи в усіх воскрешають душі? Хіба кожний, хто стає на стежку, що веде у Страдчу долину, прислуховується до молитви, що я написав, чи завдає собі труду замислитись над сказаним мною? Є, є такі молоді… молоді і старі, котрі аж горбатіють від думок, начебто я завдаю їм на плечі усі ці предковічні білі хрести, а разом із хрестами завдаю також доброчинства і гріхи тих, які лежать під хрестами; завдаю, отже, пам'ять, і ще завдаю кожному на плечі церкву оцю, Святого Духа, несіть, двигайте, сходіть потом і кров'ю, падайте й підводьтеся, і йдіть, прямуйте далі з цим: тягар ваш призначений і для тих, що прийдуть після вас. Високо-бо на горах Єрусалим.

Знову й знову моє серце кервавиться від жалю — ступає на стежку, що веде до Святого Духа, ох, як багато глухих і сліпих; їх так багато, що часом я починаю сумніватися: навіщо я тут? І навіщо цим глухоманам і німакам моє слово? Й чому вони заблукали в Страдчу долину? Я колись спробував спитати їх, міських парубків і дівуль, що вони тут загубили? А вони реготали: «Ти, папаша, чудак. Що тут можна загубити чи знайти? От нудно нам на світі жити, шукаємо новизни». Нудно їм…

Я безсилий перед їхньою знудьгованістю, вони теж безсилі, і світ безсилий, бо нічим їм не може допомогти; вони, безсилі, байдужі, знудьговані, скидають свої рюкзаки поміж хрестами в тіні старої липи, роздягаються догола — вигріваються; їдять ліниво, п'ють теж ліниво, час від часу водять дівчат у корчі…

А над Святим Духом верещить магнітофон про те, що треба жити, поки живеться, і любити, поки любиться, а решта — тринь-трава. Решта — тлінь?

Я слухаю це верещання і мовчу; коли б я був священиком, то відслужив би цілу Службу Божу за очищення їхніх душ; коли б я був мітинговим оратором, то докрикувався б до їхнього сумління; коли б я був лікарем, то лікував би їхні хвороби.

А я лише знаю, що в їхній крові пливе сліпа сонна риба… А я лише невдаха-поет, і моє слово вони не почули — Коли б я мав той дзвін, що висів правіками біля входу на цвинтар… коли б я його мав. Може, бодай його вони б почули? Чи почули б?

Але ні, нічого цього професору зі Львова я не розкажу, не пожаліюся, нащо йому знати мої жалі.

…Десь вночі посеред літа з погашеними фарами прокрався польовою дорогою мотоцикл. Два молодики з рискалями, перебрівши річку, заходилися розкопувати хрест, що потрапив під їхню руку скраю. Хтось, певно, уже колекціонує вироби народних каменярів і за старовинний хрест пообіцяв молодикам не одну сотчину.

Я тоді якраз ночував біля Святого Духа, вхопив вила й хотів крикнути… але не крикнув, не було потреби, світив ясно місяць, і при місячному світлі я видався, певно, тим злодіям примарою з того світу. Вони втекли, злякавшись до смерті, кинули навіть лопати, а потім снувалася в навколишніх селах та в райцентрі поголоска, що в Страдчій долині ночами ходить Страх.

Та пощо тобі про це знати, Майстре зі Львова? Це тільки мій біль…

Чи тільки мій?

Я очікував, що він сам спитає, чому Страдча долина так називається, чому власне вона Страдча; я боявся передчасно його сполошити, бо хіба не траплялося з деякими начебто поважними туристами, які заледве почувши історію Страдчої долини, чимдуж зникали на своїх автомобілях, оглядаючись, чи хтось випадково або й навмисне не позаписував номери, а безмашинні розчинялися в житах, як посеред зеленого страху, і самі себе виправдовували: «Ми в ніякій долині не були… не знаємо… не чули-сьмо… а якщо туди й заблукали, то з глупоти своєї, припадкове».

Чи не могло щось подібне трапитись з Василем Бережаном, адже старий Вербень, з усього видно, нічого йому про Страдчу долину не оповідав, мовляв, цвинтар то й цвинтар, хрести, липа, предковічна церковця, що по коліна запалася в землю, що тут «такого»? Вербень привіз його з однією метою: подивитися на фрагмент фрески, що виглядала з-під відпалого кусня штукатурки. Я повинен був про це пам'ятати і оберігати художника від зайвих стресів.

Але він сказав:

— Ви знаєте, Павле… може, це завинив ваш речитатив, молитва… так, дуже це схоже на молитву… чи винен я сам, що настроїв себе на таку нуту… так, настроїв, бо й боляче, бо й сумно, і світло в мені… а може, винен навколишній світ, що тут мене оточує, але ось сиджу я з вами, Павле, полудную, розмовляю про бозна-що, а в моїй душі щось плаче, це властиво й не плач, воно швидше схоже на тривожну музику, що пливе у твоїй крові. Так буває, коли слухаєш музику: звідусіль на тебе падає лавина звуків, немов водоспад кольоровий, і ти аж зіщулюєшся, аж сліпнеш, вони дуже різкі і різні, їх багато, короткі, довгі, глухі, уривчасті, протяжні, але ти знаєш, що вони не головні… головна скрипка, що час від часу виринає з-під напористого плину мелодії, сідлає її, мелодію, пливе по ній, як човен, і залишає за собою борозну. Я собі, отже, ламаю голову: Чому ця долина одночасно Стратча і Страдча?

Я міг узяти його під руку й одвести далі від цього питання; я міг, але не посмів. Ми стояли якраз на північному боці цвинтаря, за Святим Духом, навпроти Козацької могили; з Козацької цієї могили, за переказами колись високої, залишився невеликий горб, у підніжжі якого стримів дубовий зчорнілий, як залізо, хрест, сподак якого вже не один раз підрізали від гнилизни і знову закопували… і знову він виглядав, дарма що був присадкуватим, кріпким і плечистим козарлюгою. Я чомусь вважав цього присадкуватого, грубо обтесаного хреста за вартового: за його раменням обіч Козацької могили вишикувалися рядами по шість сто вісімнадцять могил стрільців Української Галицької Армії, які поховані тут у 1919 році. Він, хрест цей дубовий, начебто собою їх заслонив, він був «дозволений», «законний», і тому мав право когось обороняти, приймати на себе удари. Тому, може, він стояв чорний, як жаль.

Стрілецькі могили тулилися щільно одна до однієї, начебто стрільці й по смерті ходили в багнетні атаки… і в запалі бою вискакували на вал над річкою і тут залягли: низенькі, з цементу литі хрестики були майже непомітними серед високої трави і серед кущів калини; здавалося, що стрільці рядами лежали з крісами напоготові й вдивлялися в близькі опільські горби, очікуючи сурмача, який би знову покликав їх до бою. Сурмача, однак, не було чути, десь, певно, заржавіла сурма чи, може, зрадив сурму сурмач, досить того, що стрільці напружено ждали, а щоб вони, поранені, переболені, перемучені до краю, з двома-трьома набоями в патронташі, не проспали сигналу, щоб сонце їх не засліпило й не заколисало, хрест на Козацькій могилі взяв на себе обов'язки дозорного.

Він розправив рамена й надслуховував.

То мав я вдати, що нічого цього нема: ні Козацької могили з дубовим хрестом, ні стрілецького цвинтаря, ні очікування сурми? Повинен я був пройти мимо й не почути такого природного запитання художника: «Слухайте, а чому ся долина називається і Страдчою, і Стратчою?»

Я розповів йому, що знав.

Була це легенда? Був це переказ, що передавався від покоління до покоління? Була це оповідь стародавнього хроніста, ім'я якого забуто? Папір його хроніки давно зотлів, став прахом, а вистраждані й написані ним слова… а чи переповіджені слова поколіннями… а чи виспівані слова в пісні — а чи перебуте й пережите гніздилося, вкорінилося й жило в людській пам'яті. В людській пам'яті жила сльотава осінь 1648 року, коли полки Богдана Хмельницького відкочувалися втомленим валом з-під Львова й Замостя на схід, не здійснивши задуму гетьмана взяти під свою булаву Волинь і Галичину. Разом із козаками також покидали рідні краї покозачені сотні з повстанського полку знаного на Підгір'ї Семена Височана, який мав Отиню обіч Коломиї за полковий город. А на п'яти їм наступала, квапилась до своїх родових гнізд шляхта з гайдуцькими і жовнірськими загонами.

— Ви собі уявляєте, Майстре, той відступ, тую втечу з вітцівщини? — спитав я Бережана. Він не відповів; Бережан задивився на пощерблений дощами й вітрами дубовий хрест на Козацькій могилі, й мені баглося, щоб він мистецькою своєю уявою перенісся в дощовий осінній день 1648 року; ні, не тільки, щоб уявив, не тільки, щоб побачив той день здалека, як марево, як спогад, а щоб давній минулий день став для нього реальним, сьогоднішнім, щоб він, Бережан, увійшов поміж гурти вершників на охлялих конях, поміж напівбосу піхтуру з мушкетами й косами на плечах, з шаблями на мотузках через груди і з вилами в руках; я хотів, щоб він відчув, як тяжко місити босими ногами студену грязюку; я хотів, щоб він заблукав поміж валки возів з жінками й дітьми, пораненими і хворими, щоб плачі, прокляття, накази, іржання коней, рев волів, що падали на коліна і спускали дух, як люди, — увесь розпач втікацький, прощавання з отчою землею, лють на Хмельницького, страх перед помстою шляхетською над збунтованим хлопом осідали в його душу на дно, щоб він це знав, щоб він це пережив, йому це конче потрібно не лише для того, щоб пізнати історію Страдчої долини, це йому потрібно на щодень для роботи над будь-яким полотном, не обов'язково історичним, хай навіть над картиною з колгоспного буття.

Бережан далі мовчав, задивившись на дубовий хрест; було у цю хвилину два Бережани, один теперішній, який щойно приїхав зі Львова, мовчазний і напружений; другий же Бережан ожив аж у сімнадцятому столітті, у нижчих світах; я взяв воскреслого за руку, й ми так рушили з людськими гуртами на схід; нам було жаль покидати ці розтолочені копитами поля, що споконвіку годували нас хлібом, і ці темні ліси на горбах, повні звірини, і ці річки, в яких матері змивали нам голівки; інколи закрадалися до нас ниці думки про те, щоб скоритися й залишитися у котромусь із зустрічних сіл, загубитися серед осіннього мрева, але по дорозі ми надибували на розграбовані, на спалені дідицькі маєтки, на поруйновані католицькі костьоли й спорожнілі дзвіниці… із католицьких дзвонів ми, покозачені посполиті, виливали гармати, і нас, як вовків зацькованих, гнав уперед страх перед шляхетською відплатою. Ми не могли розтлумачити їм, шляхті, по-доброму, що чернь невинна у своїй зненависті… ненависть завжди, як ріка, що виходить з берегів, як повінь, що затоплює простори — і нема на неї ради… в нашій хлопській ненависті ви самі завинили, панове… винні ваші пейсаті орендарі, шинкарі, яким ви віддали ключі від наших святинь, винні ваші єзуїти, що потоптали нашого Бога. І хіба дивно, що ми взяли в руки шаблю або ніж, або вила, і, ковтнувши волі, зачумлені волею, пішли косити все, що ляхом зветься?

Та кому це скажеш, до кого промовиш тверезе слово, перед ким оправдаєшся? Та й чи потрібно? Та й чи хтось би нас зрозумів?

Інколи на привалах, коли ми поспіхом ховали померлих в дорозі, появлявся з своєю сотнею сам полковник Семен Височан; він висідав із сідла, легкий і моторний, кидав у могилу на груди мерцям грудку землі і потішав нас неголосно (а може, він говорив до тих нещасних, що лежали в могилі?), що ми недалеко відступаємо… відступаємо на Україну, на козацькі землі, щоб набратися сили, вигострити шаблі, підкувати коней… ми сюди мусимо повернутися, бо це наш дідичний край, чуєте?

Хтось йому вірив, полковнику Височану? Ой, леле…

Полковник і його сотня сиділи на добрих конях, вони поїхали гострити шаблі, а нас, піших і босих, голодних і майже беззбройних, одного дня наздогнала польська корогва… наздогнала задніх, найбільш, зрозуміло, охлялих — і заходилася смерть вистелювати землю трупом. Врятували нас настромлені на гастро коси й вила; ми ощетинилися хліборобським цим святим знаряддям — і шляхетські шаблі нас не досягали, а коні їхні харапудилися і вили, як пси, присідаючи на задні ноги, а за нашими плечима тим часом відчинилися ворота монастиря Святого Духа з мурованою церквою посередині й дубовим частоколом доокруж на валах.

Трапився нам Святий Дух на нашій мученицькій дорозі.

У ті непевні часи ціле Підгір'я було забудоване чи то шляхетськими замками та замочками, чи то монастирськими стінами, чи то церковцями з частоколами навкруг, і навіть багатші кметі у селах клали міцні ґражди, обкопували їх ровами і осторожували високим парканом. Була необхідність повсякчас боронитися від татарви, від шляхоцьких взаємних наїздів, а часто й від жовнірських шайок, найманців із чужих країв, що розповзалися повсюдно, немов саранча.

Монастир Святого Духа був невеликий, чернечої братії в ньому не нараховувалося й десяти осіб, і, якщо поправді, то в мирний час по-дорожний дивувався, що, мовляв, не вельми мудрим був будівничий Святого Духа, муруючи кам'яну круглу церковцю, насипаючи вали й лаштуючи частокіл у долині понад Золотою Липою. Долина-бо і є долиною. Чи не краще було класти стіни ген-ген на тих горбах? Святий Дух із доброю залогою став би неприступним. Одначе здатель, будуючи церкву при дорозі, та й ще при броді через Золоту Липу, думав про доступність, мовляв, ось я, Святий Дух при дорозі й при броді стою для кожного, хто потрібує оборони… і не треба вам, страдники, бігти аж на горби, бо поки добіжите, то впадете від кулі, від татарської стріли або ж наздожене вас аркан. А Святий Дух поруч, забіжи в його ворота, бери зброю і стань коло стрільниці на заборолі: бачиш, ворог попереду. Це багато значить, коли бачиш ворога попереду себе.

Ми боронилися за частоколом Святого Духа три тижні; регіментарем над нами став тутешній ігумен Данило, який, певно, замолоду зачерпнув ратного досвіду на бойовиськах, бо вмів розставити людей при стрільницях з луками і мушкетами, а якщо жовнірство лізло на частокіл драбинами, то ігумен мав під рукою ватаги з тими ж страшними косами, що вистромлювалися з-поміж зубів частоколу; і вмів отець Данило дати лад численному жіноцтву з дітиськами, що насоталося на дворищі Святого Духа, як бджіл у борті.

Одним тільки не міг зарадити обложеним ігумен Данило: не міг їх нагодувати. Кілька десятків коней, припасене в монастирі збіжжя — усе було з'їджено ще першого тижня… і тяжко було слухати, як вдень і вночі, спросоння навіть, плакали діти й випрошували в матерів хлібця… хліба… хліба скибочку… шкуриночку… або ж яблучко, мамо, або ж брукви… а безпомічні матері, висхлі, як скіпки, обвуглені голодом і журбою, ломили від розпуки руки й божеволіли від жалю; і божевільне хапали отця Данила за поли ряси, підперезаної жовнірським із шаблею пасом, і просили рятунку своїм дітям.

Чим він міг їм допомогти? Молитвами? Кажуть, ночами, перевіривши варту, він у своїй келії жбурляв пас із шаблею в кут і до ранку лежав перед іконою Спаса, вимолюючи в нього ласки для обложених. Молитва не допомагала, шляхта-бо не знімала облоги, а ігумен Данило не вмів творити чуда, як Христос, який нагодував одним хлібом гурти голодних.

Коли діти і жінки до решти знемогли, змертвіли від голоду — божевільно рвалися до воріт, щоб відчинити їх, бо за ворітьми мусить знайтися щось їстівне: якась падалиця, колосочок, корінець, бруква на полі, жолудь у лісі. І це головне: знайти щось їстівне, якусь бодай жменьку, голод страшніший від жовніра, що чатує за частоколом. І тих жінок треба було проганяти від воріт, в'язати їх, чим попало, й отверезувати: спам'ятайтеся.

Як могли спам'ятатися, коли на руках вмирали їм діти? Так тривало до того дня, поки з-поміж жіноцтва й дітвори, що від дощу й осіннього холоду тулилися в церкві, як вівці в кошарі, вийшла висока й суха жінка в білій намітці й у чорній одежі. Наш Бережан, очевидно, помітив її в гуртах ще раніше, ще вчора чи позавчора, бо побивався в думці, що не має з собою полотна і фарб, ця жінка навдивовиж видалася йому знайомою: вона була в нього в гостях у майстерні у Львові? Він її бачив десь на вулиці? Йому снилися оці запалі в ямах, залиті ущерть болем очі? Він уже колись пробував намалювати гіркоту в кутиках потрісканих, наче вогнем обпалених губ, оті дві зморшки, що краяли її лице, як шабельні рубці рани? І він уже колись пробував малювати її молоду сивизну? Господи, пробував, але це йому не вдавалося, сивизна — це не лише пасмо волосся з-під намітки, це внутрішній стан, це ціла посивіла душа… сивіли в неї очі, обличчя, руки, навіть кожний її рух був сивим.

Як передати сивизну руху пензлем? Ви знаєте? Ви пробували? Ні, художник не був упевнений, що якраз цю жінку він колись бачив, що якраз вона йому снилася, що саме її сивизна мучила його, але він не здивувався, коли вона підійшла під церквою саме до нього, мовби до давнього знайомого (а він сидів охляло під стіною, дощ хлюпотів, і сизо, важко було на світі), взяла з його колін важкий мушкет і кинула його наосліп позад себе. «Нащо він тобі? — спитала, коли Бережан спробував на неї огніватися й оглянувся за зброєю. — Ти своє відстріляв, убив і поранив, може, не одного… і дивно, що ти вмієш стріляти, я думала, що ти придатний лише до пензля. І таки краще орудувати пензлем, творити, славити життя, ніж стріляти, це так протиприродне для тебе. Та що зробиш, коли й мистцеві треба вміти вбивати. Це так страшно… Ще страшніше, коли до твого мушкета нема куль і пороху… а діти мруть… а жінки пасуть траву… як олениці, розжовують її і годують дітей, ніби цією жвачкою можна врятувати від смерті… ні, таким способом смерть лише приближують. Тому прошу тебе: йди й скажи отцю Данилові, що нема іншої ради, лише здатися ворогові». «Чому мене обрала, жінко, для того, щоб я поговорив із ігуменом? — відсахнувся Бережан. — Хіба не знаєш, хіба не чула-с його проповіді: „Мертві-бо сорому не знають. Будемо стояти в Святому Дусі до загину“. І хіба не всі ми одностайно, і жіноцтво тут сутнє теж, не заприсягалися: „Будемо стояти, святий отче“. Тепер я буду вмовляти його: відступімся від заприсяженого? Це так схоже на зраду. Я маю підмовляти його зрадити самого себе? Ні, не беруся, — боронився художник. — Я тут чужий начебто посеред вас… я з верхніх світів, тобі самій треба його умовляти, він тебе послухає, Маріє!»

Марія?

Звідки він знає це ім'я?

«Чернець прожене мене з келії, — журилася Марія. — Він осліп у своїй непохитності, він, як кремінь: або вистоїмо, або — вмремо. Це так легко вмерти, — оглянулася Марія по дворищі з Святим Духом посередині. — Тут так легко вмерти… — Її зір блукав по розквашеному дворищі, зупинявся то на пагорбках свіжих могил, то на поруділих купках повстанців, котрі сиділи попід стінами Святого Духа. Вони отупіло дивилися поперед себе й нічого, певно, не бачили, але з рук своєї зброї — хто що мав — не випускали. З неба сльозився дощ, і людські сліди в багнюці виповнювалися водою. — Тут так легко вмерти, — повторила вона через хвилину. — Смерть чигає на тебе тут і там, за частоколом. Можеш навіть заснути, скоцюрбившись, і не прокинутися. А в діарушах колись запишуть похвально: „Впали всі до одного в обороні самих себе, своєї волі і Святого Духа“. Красно, правда? — Вона сумно посміхнулася, немовби в майбутньому тому діаруші прочитала своє ім'я. — Я теж, може, не з боязливих, я, прецінь, Марія… але на тверезий розмисл… так, пане Бережане, вчора, позавчора, щодня я терзаюся думкою: „Чи годиться, чи славно це, чи мудро сходити в могилу жінкам і дітям? Ну, вигибне тут, всохне паросль сьогодні — з чого завтра виросте ліс?“ — „Ой, чи виростуть тоді в лісі гінкі дубчаки, що кронами зашумлять попід небо? — сумнівався Бережан. — А якщо виросте покруччя, що по-рабському постелиться по схилах яруг, де клубляться гадюки?“ — „Де ти, чоловіче, бачив ліс, щоб у ньому не росло покруччя. Так створено Богом: поруч росте криве і пряме дерево. Іди, іди, Бережане, до отця Данила“», — підганяла, просила його Марія.

(«Марія? Звідки я знав це ім'я? Ма…»)

«Він мене спитає: „Що тобі, пане Василю, до нас? Ти ж бо з інших, із верхніх світів, із прийдешнього?“ — боронився художник. Йому не до вподоби була місія, яку покладала на нього Марія. „Так і скажи ігуменові: не буде прийдешнього, якщо нині вигибнемо до ноги. І ти, пане Бережан, теж не народишся. Хіба не зрозуміло?“ — сказала Марія, і Бережан виразно побачив перед собою розстелену аж до виднокола, голу, без єдиного корінця мертву пустелю.

(„Маріє! Маріє, звідки я тебе знаю, хто ти й звідки?“)

Марія, мовби зіткана з світла й мряки, розтанула в пустелі, зникла, Бережан не встиг й спитати, чому саме його, мистця, а не, скажімо, воїна обрала для розмов з отцем Данилом, невже мистець відповідальніший за майбутнє, ніж людина зі зброєю?

Отець Данило лежав хрестом на кам'яній долівці келії перед образом Спаса; кволий, блідий, як первоцвіт, вогник лампадки ледве осяював обличчя Христа. І Бережан здивувався, що у сірих сутінках виразно розгледів прислонену в кутку до стіни шаблю в позолоченій піхві. Виглядало, що Спас споглядав на шаблю, присвічуючи собі лампадкою, на шаблю власне були звернуті його очі, він, певно, розмірковував, чому Божий чоловік, отець Данило, який з обов'язку ієрейського повинен проповідувати любов і милосердя, бере в руки оружжя і сіє ним смерть. І хотів знати Спас, що власне вимолює у нього чернець, лежачи на слизькій підлозі вже не одну годину.

Спас начебто за весь час облоги не виходив із Данилової келії й нічого він не знає, що діється навколо.

„Ти ж бо, отче, повсякчасно присутній поміж нас, — промовив Бережан до ченця, піднімаючи його з каміння. — Ти ж бо єсть нашим регіментарем, і відомо тобі, що небагато з-поміж нас лишилося мужів, придатних до бою… хто поранений, хто болящий, хто охлялий від голоду. І нема куль, нема стріл. І шаблі наші пощербилися. Ляхи про нашу скруту здогадуються, і давно, отже, могли б узяти приступом Святий Дух… а не беруть, чекають, що яблуко саме дозріє і впаде їм на долоню“. — „Якщо й вигибнемо до ноги, то однако будемо непокореними, — стояв на своєму ігумен. — І що тобі, Бережане, до того… до наших смертей? Ти ж бо із верхніх світів, із прийдешності?“ — таки спитав ігумен Данило, майже слово в слово повторивши передбачене художником. „Як я у прийдешньому відбудуся, коли сьогодні вигинуть жінки й діти?“ — відповів Василь Бережан, навчений Марією. Тільки, мабуть, тепер, у цю ж хвилину він зрозумів по-справжньому, чому саме його обрала Марія для розмови з отцем Данилом. Хочеш, пане Василю, народитися в майбутньому, то здолай упертість ігумена.

(Маріє, де ти й хто ти? Стою і волаю: прийди до мене і відхили з обличчя паволоку, най я тебе впізнаю. А може, ти поруч, досить мені простягнути руку — й відчую твоє тепло?»)

«Чом у світах верхніх і нижніх я ходжу поміж компромісами, як поміж навислим камінням… кожної митті каміння може мене розчавити, а я, одначе, протискаюся в кам'яні щілини, обламуючи ребра, і повзу, як вуж, а де — плазую на колінах, а де — я згорблений, а де я випрямляюся на повний зріст і бачу над собою молочну бездну неба. І тоді я себе люблю, випрямленого і гордого. Так, люблю випрямленого… а чом ненавиджу плазуючого? І чи взагалі пасує мистцеві вимацувати поміж гострим камінням щілини, щоб бодай на півкроку посунутися вперед? — катував себе Бережан. — Чом я не такий цілісний, не такий негнучкий, як ось отець Данило?»

Він сам собі не міг відповісти.

Чи остерігався порпатися в собі й висвічувати потаємні, засновані павутинням закутини своєї душі?

Чи нині бракувало йому часу?

А чи настала година сумнівів для іншого? Для отця Данила?

Отець Данило, хлюпаючи по грязюці чобітьми, згорблений, мовби наліг грудьми на чепіги плуга, обходив ранених, які сиділи попід стінами Святого Духа в покривавлених сорочках, задубілі, з погаслими очима; поранені про щось його розпитували, чогось випрошували, аж їм тріскалися губи, а він хилився перед ними, немовби вклонявся їхнім болям, і йшов пріч, все нижче горблячись і все важче переставляючи ноги.

(Маріє, ти живеш у його сумнівах і стражданнях?)

Потім отець Данило увійшов до церкви і уступив поміж жіночі гурти, немов у потолочене ордою зелене жито. Жінки перед ним розступалися, даючи дорогу, а дітлахи, зчорнілі, як обморожене квіття, ховалися перед ним за мамині спідниці.

Жінки його боялися, маслакуватого, неговіркого й затятого; вони його з недавніх пір почали ненавидіти і поміж собою судили за те, що не зміг їх оборонити перед шляхтою і даремно тільки покладали надію на нього, на ковану його монастирську браму і на частокіл… так, сестри, не зміг нас піп оборонити, а тепер він супротивиться, щоб просити в ляхів милосердя, щоб бодай нас із діточками вирятувати з цієї пастки. Йому, ченцеві, байдуже, що діти наші голодні, що пасемо траву й корчимося в судомах і вмираємо. Жіноцтво з-перед кількох днів, осмілівши від горя, розпускало язики все голосніше, і їх кляті слова долітали до заборол, де переважно перебував ігумен поміж повстанцями, що крізь стрільниці пантрували за шляхтою. Чи чув він їх, жінок? Напевно. Та не озирався, немовби жіноча лайка його не обходила, жодне гнівне слово його не ранило, він був заворожений від людського страху, від безнадії, від дріб'язку, навіть від смерті заворожений вищою метою — не впасти перед ворогом на коліна.

Сьогодні, однак, жіноцтво не впізнавало регіментаря, поміж ними мовчки човгав чоботиськами простоволосий дідок у полатаній рясі, з нагрудним хрестом, підперезаний пасом із шаблею.

Хрест означав милосердя.

Шабля означала смерть.

Шабля вдарялася об каміння і жалібно видзвонювала; і власне шабля, така сьогодні недоречна, важка для ченця, явила нині не затятого регіментаря, що настановив битися в Святому Дусі до останнього подиху, а звичайного дідугана з короткою гострою бородою, вихуділого до того, що, здавалося, вилиці на обличчі витесані гострим долотом із мореного дуба й можна було об них поранитися. Очища в глибоких ямах моргали сльозливо, як перед іконою лампадки, в яких вигоріла олива. Чернець, правда, до нікого не обзивався, ні до жіноцтва, ні до дітей, нікого не жалів, нічого не обіцяв, жодне слово не впало з його запечених уст, але жіноцтво відчувало, що він сьогодні зламався… і жіноцтво мовчки заплакало над ним, і жодна пащекувата молодиця не зважилась чимсь його образити, докорити, обпекти сльозою.

Чернець обізвався лише тоді, коли до нього підступила Марія. Бережан не бачив, звідки вона з'явилася: чи вийшла слідом за ігуменом з церкви, чи зійшла з-поміж жіночих гуртів, чи зійшла із зацілованої ікони, що висіла біля дверей у бабинці, чи вона зродилася з стогону поранених, чи вишепталась із опалого листя…

Вона очікувала отця Данила на стежці. Вклякла й поцілувала полу його ряси. Він зупинився й поклав їй на голову руку… він довго не знімав із жіночої голови руки, і видавалося збоку, що у цю мить жінка на колінах була йому потрібна для опертя, для того, щоб не впасти.

«Це ти, Маріє, послала отого пришельця з верхніх світів, щоб підмовити мене створити ворота й здатися на ласку ворожої шаблі? — спитав жінку чернець. Ні, він їй не докоряв, голос його прявся журливо, а руки по-старечому тремтіли. Художник Бережан сидів одалік під кущем, прикрившись од дощу веретою, і думав: „Пощо я зійшов у нижні світи, в минуле… пощо мені все це бачити й чути, перейматися ним, щоб воно мене боліло, щоб я ходив із серцем, як із незарубцьованою раною? Чи, може, мистцеві потрібно, щоб його серце боліло, як відкрита шабельна рана?“

„Я сама не наважилася тебе просити, отче. Ти мене не послухав би, я лише білоголова, женщина… я лише Марія. Ізограф же прийшов із верхніх світів, він не народиться, не виросте, не навчиться нічому, не візьме в руки пензель, якщо ми тут усі, жінки з дітьми, вигинемо. Це правда… і вищої од цієї правди нема, отче. І я дякую, що ти її почув“.

Старий далі журився:

„Ой, як важко здатися на ласку ворогові. Хіба це не є зрадою самих себе і Святого Духа… адже Дух — це і віра, кріпость наша. Хіба це теж не є правдою, Маріє? Тяжко мені рішитися… тяжко, бо запишуть наступні покоління, що ігумен Данило зневірився“, — старий зітхав, теребив хрест на грудях. Сумнівався. Бережан майже фізично відчував його душевні боріння: то розверзалася бездна, то пливла над світом прозорінь, така чиста й дзвінка, що аж виспівувала в полі кожна бадилина, то накочувалося клуб'я хмар, що смерділо мокрим погарищем і трупом.

„Не прийдуть, отче, наступні покоління, ніхто не запише ні добра, ні зла, не запишуть по тобі ні імені, ні діянь, нічого, якщо не осягнеш істини: відступити, залягти в борозну, вижити, — сказала Марія. Вона знову поцілувала край його ряси, звелася на ноги й додала: — Невже ти забув, що маємо фортецю неприступну й незнищиму? Хіба Дух не означає нашу незнищимість, отче?“

І пішла.

(Маріє!)

Ігумен Данило й не подивився їй услід; жінка, певно, його не переконала, ціле життя він боявся зрадити самого себе, цієї засади дотримувався замолоду в битвах і цього навчав іноків у монастирі, і молитви його до Спаса теж були сповнені просьбами: „Не карай мене, Господи, колінкуванням перед ворогом“; і храм цей кам'яний збудував навмисне при дорозі й при броді, назвавши його Святим Духом, для того, щоб тут кожний, хто потрібує оборони від навколишнього світу, у кого сумніви, немов шашель, точать душу, міг ударити калаталом у монастирські ворота. Йому радо відчиняли: заходь, очищайся, кріпися духом.

Сьогодні ігуменові здавалося, що зраджує не лише самого себе, свій гордий характер, мудрість, набуту з життя і книг, а й також зраджує храм, ним збудований. Але дорога скінчилася — виходу не було: таке випробовування послав йому Господь, і хочеш-не хочеш, а мусиш скоритися.

Мусиш.

Він окликнув Бережана і, опираючись на його плече, піднявся східцями на вежицю над ворітьми. І, мабуть, з очей Бережанових, з обличчя чернець вичитав мольбу: „Чом я маю бути свідком твого упокорення, отче? Чи мало я надивився за ці тижні в ограді Святого Духа? Мозолі в мене криваві на руках, бо я щодня копав і копав могили. Увільни мене сьогодні… бери собі когось з повстанців, із тих, що стояли з тобою на заборолах, вони тобі ближчі“.

Чернець заперечливо похитав головою.

„Ти ж бо перший заговорив зі мною, щоб Святий Дух відчинив перед шляхтою ворота во ім'я спасіння жінок і дітей. Хіба, отже, тобі не цікаво, ізографе, подивитися на моє посоромлення? Якщо ти цього не побачиш, якщо муку мою не візьмеш з собою, то як зможеш розповісти про нас, минулих, у своїх верхніх світах?“

Вони стояли обидва відкриті перед цілим світом; з висоти вежиці споглядали на стирловані, пориті шанцями поля, на купища вигаслих кострищ, на безладне товписько наметів, примітивних буд з пагілля, покритих шкірами і веретами. Зовсім близько з південного боку тулилася до монастирського боку притихла річка. Над цілим видноколом лежала немовби розстріляна мушкетами тиша; тиша, правда, виявилася фальшивою, бо враз біля самого вуха Бережана бренькнула, як джміль, куля, і він зблизька побачив вишкірену смерть, а вже потім почув мушкетний постріл.

„Гей ви, панове в полі! — випрямився на весь зріст і розправив плечі ігумен Данило і блиснув понад головою зірваним із грудей хрестом. — Не стріляйте! Єсьм регіментар Святого Духа ігумен Данило… і хочу трактувати з вашим старшим, щоб припинити пролиття крові“. Тепер голос його звучав гучно і рівно, і Бережану здавалося, що гайдуки чи жовніри, що сиділи в шанцях навкруг монастиря, брали ченцеві слова в хапливі долоні, немовби вони були відлиті з важкого срібла.

І хоч із шанців вигулькнув, як хорт, гайдук у жовтому і побіг до наметів під горбами, де посередині зеленіло просторе шатро польського регіментаря, хтось з поля вистрілив ізнову, куля вцілила в піднятий отцем Данилом хрест… хрест хитнувся, сипнув іскрами, в полі жовніри зареготалися, а в ограді Святого Духа жінка якась заплакала високо й тонко, мовби посилала свій зойк до самого неба.

Бережана кортіло впасти на поміст або ж принаймні сховатися за заборолом, його проймав страх перед третім вистрілом, а жовніри, скаженіючи від люті, що три тижні топталися в грязюці перед схизматським курятником, не можучи його взяти на спис, знову набивали мушкети.

„Не бійся, — заспокоював Бережана отець Данило. — Тобі інакше призначено вмерти, не від кулі. І не сьогодні. Адже ти із верхніх світів…“

Він мав іще щось додати, але не встиг, на тамтому боці Золотої Липи появилася кавалькада вершників, було їх, може, з десять, убраних по-різному і схожих швидше на ватагу волоцюг, ніж на королівських жовнірів; та, певно, це й не були жовніри, а лише гайдучня, слуги, дрібна гола шляхта — люд увесь пихатий і жадібний до рабунку. Виділявся з-поміж них шляхтич у блискучому панцирі і в червоній шапці з двома когутячими перами. Кінь під ним танцював, нетерпеливився.

„Ти пізнаєш мене, святий отче? — крикнув шляхтич з коня. — Єстем дідич на Черчені Януш Черченський. Говори, хлопе, що маєш казати, бо мені печеня вистигає“, — засміявся глузливо (Господи, як запахло голодному Бережану смажениною). — Хочеш проситися?»

Отець Данило мовчав, ухопившись обома руками за край заборола… чорні його пальці вгризалися нігтями у чорний дуб, а обличчя блідло від болю. Здавалося, він не стримається, гнів у ньому клекотів, очі побіліли. Проте узяв себе в руки й відповів спокійно:

«Здаюся. Та ставлю вимогу, мосьпане».

«Ніяких вимог! — верескнув дідич на Черчені. — Ніяких, до дябла! Які можуть бути вимоги у збунтованого бидла?!»

«Вимога одна: не зачіпайте жінок і дітей. Хай розходяться по своїх хатах, по попелищах. Тобі, мосьпане, і королю вашому не вигідно рушати жінок із дітьми. Хто ж бо виростить нових женців, які будуть жати твоє жито?»

Дідич і на війні залишався дідичем, він оглянувся на стирловані поля і уявив їх засіяними житом, і, певно, побачив у житах зігнуті спини женців, бо подобрів:

«Най буде!» — погодився Януш на Черчені, не радячись із своїм почтом, бо що, зрештою, важила для дідича рада купки шляхоцьких голодранців, які й шаблю носять на мотуззі.

«Дай слово гонору!» — кував гаряче залізо отець Данило.

«Даю. Най чують усі! — Януш на Черчені підняв угору два пальці. А з рештою як домовимося, з тими хлопами, що шаблі взяли і збунтувалися? І знищили мій двір?»

«Воля твоя, мосьпане. Як регіментар над залогою кидаю тобі до ніг свою шаблю… але духом не скоряюся. А як слуга Божий молю сили небесні, щоб ти був милосердний, бо хіба вони, піддані твої і нашого короля, винні, що забаглося їм волі? Якщо ти їх скараєш, то ще раз кажу: „Хто твої поля виоре і засіє? Хто буде худобу пасти? Ти про це подумай, ясновельможний, коли будеш чинити над ними суд і розправу“». — За цими словами отець Данило вийняв із піхов шаблю і жбурнув її униз; шабля не долетіла до вершників, упала на березі річки й засвітилася сумно на цілу землю.

«Іди й скажи нашим, щоб відчинили ворота… щоб жіноцтво виходило, щоб кожен, хто може порятуватися, — хай рятується, — попросив ігумен Бережана. — І сам рятуйся… і не забудь нічого, що тут сьогодні бачив. Розкажи тим, які у верхніх світах, що ми, минулі, часом зраджували самих себе, вимолювали часом навіть рабство, щоб тільки не всох наш корінь. Іди». — Старець обняв Бережана, поцілував і відштовхнув від себе.

«А ти, отче?» — не рушався з місця Василь Бережан.

«Я тут помолюся, щоб храм мій не розкидали, щоб Святий Дух далі стояв на сторожі при дорозі й при броді, бо й завтра знадобиться якійсь душі страждальній ударити калаталом у його двері… і двері відчиняться, щоб прийняти людину, яка збідніла духом. Іди…»

Скрипіли внизу ворота; жіноча юрба з дітьми неспішно і боязливо викочувалася з огради, розсівалася по полю… спершу йшла більшими купами, потім купи ділилися на громадки, згодом замаячили на голому полі поодинокі постаті, і отець Данило, спостерігаючи за ними, думав, що це біліють у полі посіяні зеренця майбутніх поколінь.

«Господи, — молився він перед полями і перед Богом, — чи я винен, що сьогодні посіяв разом із тими, які в прийдешньому постануть, також рабів… також донощиків, скорпіонів, що будуть самі себе пожирати».

— Що ж було далі, що сталося з отцем Данилом і всіма його людьми, які лишилися біля Святого Духа? — спитав мене професор Бережан.

— Ніхто нічого не знає про їхню долю, — відповів я. — Ніде нічого не записано. Нема ні пісні, ні легенди, ні бодай згадки. Чи згинули всі в останньому бою, чи мовчки рушили орати дідицькі лани? Хто про це оповість? У нашій історії більше невідомого, ніж відомого. Англійці уже в чотирнадцятому столітті ретельно записували в державні хроніки, яке вино любив їхній король, в якого купця те вино купили. Ми ж бо про свої трагедії не залишили в кодексах бодай два-три слова.

— Це так, — погодився Бережан. Він розглядався навколо, немовби хотів когось побачити… немовби на когось очікував; він пильно надслуховував, нібито десь тут поміж хрестами й калиновими кущами загубився чийсь голос, а може, одне лише слово, яке хотів віднайти і почути. Врешті Бережан протер обличчя обома долонями, і виглядало це, як умивання… він умивався, певно, від задуми. І вже повеселілими очима поглянув на мене. — Це так, — повторив, — у нашій історії безліч забутого, потолоченого, аж страшно, що ми такі злочинне забудькуваті. Кажу це не для красного слівця, не задля гучної патріотичної фрази, кажу це як практична людина, яка розуміє, що все пережите й перероблене нашими дідами й прадідами, їхні зради, подвиги й смерті, збагачує нас із вами, сьогоднішніх. Я не знаю, яким чином збагачує, як теє багатство помацати, зважити чи виміряти, знаю лише, що минуле, з правіків, з першопочатку сидить у нас. Це щось схоже на бездонну глибину, яка існує, але ми боїмося чи не вміємо досягти її дна. Мені, приміром, здається, що я уже колись тут був, я начебто все зблизька бачив і пережив те, про що ви, Павле, розповідали. І навіть болить мене рука від важкої шаблі… і хтось мені підказує, нашіптує, що коли б я не тримав тієї пощербленої шаблі, то був би безсилий узяти в руки пензель, правда? Якась містика…

Я не став його відговорювати, я не хотів його образити; я думав, що у ньому обізвалися первені, й він зрозумів, що в ньому сконденсовані віки. В кожній краплині крові, в кожній судинці сидить історичний досвід… у кожному з нас він сидить, ми тільки про це не знаємо або ж не хочемо знати, часто він замурований від нас нами таки самими, а ще замурований обставинами, освітою, щоденним життям; він спить припилюжений, часом висхлий, немов мумія, і тисячі, мільйони з нас умирають, не підозріваючи навіть про первоцвіт, який вони носили в собі. Мені було приємно, ні, це не те слово, я був вражений, що своєю оповіддю про оборону Святого Духа увів Бережана в його ж таки власний минулий світ. Боже мій, яка велика магія слова! Я не робив цього навмисне, так трапилося… так трапилося й зі мною, коли мені заборонили вчителювати… заборонили, й мені здавалося, що я загнаний у тупик, у безвихідь, а виявилося, однак, що є і безвихідні дороги, на одній дорозі здибався мені Данило Вербень, який сказав: «Хіба не знаєш, учителю, що дороги стеляться не тільки в просторі, а й у глибину також? На просторі, десь там на роздоріжжях можуть чатувати люди в погонах і з автоматами, які спроможні тебе далі не пустити. Вони кажуть, що мають на це право. А на глибинних стежках ніякої сторожі нема. Подумай над цим, учителю».

Я узяв Бережана під руку, й ми повернули на стрілецький цвинтар; тепер я мав його не за випадкового приїжджого реставратора, просто цікавого художника зі Львова, мені чомусь здавалось, що я здобув близького друга, а може, й брата… ми обидва маємо скреслі душі, що знають глибинні шляхи, і це нас єднає і братає; це так чудово жити із скреслою душею, коли ти свобідний і нічого не боїшся: ні смерті, ні Колими, ні забуття, ні чорного людського наговору.

Ми йшли поміж стрілецькими могилами, не минаючи ні одного позеленілого з бетону вилитого хрестика й ні одного напису на них; ми вголос — то Бережан, то я сам — вичитували й вичитували прізвища полеглих, і це було схоже на військовий переклик. Рядові стрільці Української Галицької Армії, десятники, четарі, усі ці звичні Іванюки, Василюки, Семигени, Коритки, Косачі, Гриби немовби оживали… немовби вони направду лежали рядами з крісами напоготові, чекаючи команди рушати до бою; ми, одначе, до бою їх не кликали, не тривожили їх сну, це вони самі, стрільці й четарі, йшли за нами слідом і тривожили наші душі, запитуючи мовчки: «Чом про нас забуваєте, братове? Боїтеся? Чим ми перед вами й вашим часом завинили? Тим, що хотіли України вільної, не притоптаної чужим чоботом держави. То ви тепер важите на терезах, яка Україна краща — синьо-жовта чи червона, і кожний з вас знає теж, що ніякої, навіть червоної України нема, є тільки Москва і Москва… а ми тоді не вміли важити, не мали часу фальшивити, ми просто стояли за Україну на цих горбах проти ворога і за неї вмерли».

— Хіба тут у дев'ятнадцятому проходила лінія фронту між українською та польською арміями? Були великі бої? — спитав мене Бережан.

Я показав йому на горби, що обступали здалека Страдчу долину.

— Там дотепер попід лісом можна побачити старі окопи, що їх тут називають «дикунками». Я вам покажу, якщо будете мати час завтра або ж післязавтра, — сказав я. — Це вже, Майстре, не легенда про отця Данила, це чиста і правдива історія. В селі ще є люди, які пам'ятають, як стрільці вмирали, маючи в ладунках по п'ять набоїв, і як їх ховали.

— У Страдчій долині, — промовив задумливо Бережан, — не відаєш, де кінчається легенда, а де починається чиста, як ви кажете, історія. Зрощено все… кореневища глибокі.

— Зате дійсність наша починається, до речі, он там на старому валі, де край стрілецького кладовища. В останньому ряді могил з шести залишилась одна, п'ять зруйновано, зрівняно із землею. Лопухи тепер на цьому місці, кропива. Ходімте, покажу, — запропонував я.

Він піднявся слідом за мною на вал. Могила хорунжого Дмитра Климишина вибігла над саму річку… і тут хорунжий самотньо застиг, і не знати, чи був він очарований пшеничним полем, що розкинулося перед ним, чи наздогнала й вцілила в нього польська куля.

— Хто ж той ряд могильний порушив, розкопав і затоптав, а хрести, певно, розтовк на порох? — спитав мене суворо Бережан. З його обличчя, зблідлого й нахмуреного, я прочитав осуд: «Чом ти, ключар коло Святого Духа, не оберіг ці могили? Чи ти бодай переписав прізвища із зниклих хрестів?»

— Це було ще до мене… я ще був просто вчитель, штатна одиниця районе по імені Ключар, — боронився я. — Щодо руйнування стрілецьких могил, то, думаю, існує таємна вказівка з району чи з області: поступово могили розкопувати. Поступово. Одну за одною. Непомітно. Щоб устигли виростати лопухи й вкорінювалася на їх місці кропива. Хіба ви цього не знали… це для вас, Майстре, новина? — запитав я й розізлився. — Ви ось запитуєте про п'ять зниклих могил і звинувачуєте… я бачу, що звинувачуєте, не відпирайтеся: де я був, чом бодай прізвища полеглих не записав. А вам відомо, що у Львові на Янівському кладовищі бульдозери начальницькі зрили не одну сотню стрілецьких могил… так, розрили, розтоптали, стерли з лиця землі, а надгробними хрестами виклали вулицю, а зверху залили асфальтом? Ви цього не знали? Га? Хоч одне прізвище з тих згладжених ви донесли до своїх дітей… донесли й попросили: запам'ятайте його, того стрільця, який упав за Україну?! — Очевидно, я не мав права кричати на Бережана, але я таки кричав; очевидно, він сам завинив, що викликав вовка з лісу. Втім, кожного разу, коли приходжу на це споганене місце, то виростають у мене псячі вуха і я злюся на підленьких людей, котрі вночі, перебрівши річку, підповзли до могил, як змії, і заходилися їх розкидати… землю, певно, розсівали, а хрести понесли з собою в мішках. Хто вони? Скільки їх було? На кожного по могилі?

— Мушу признатися: я не був на Янівському кладовищі поміж стрілецькими могилами, — знітився Бережан. — Як хочете це розцінюйте, але не був. Не мав часу? Відкладав на завтра? Боявся, що хтось із сексотів сфотографує мене й донесе, куди треба? Пояснення, мабуть, можна знайти… пояснення, але не виправдання. Я, правда, чув про львівську вулицю, викладену хрестами. Навіть колись… — він не закінчив, махнув рукою. Довго мовчав, блукаючи поглядом поміж хрестами. — Навіть колись, йдучи цією вулицею, пам'ятаю, подумав: чом не западеться піді мною земля? Чом я не стану посеред вулиці й не закричу на цілий світ: Гей, чого ми такі підлі, що боїмося самих себе, своєї історії, чому топчемося по ній та возимо по ній гній?

— Однак не пустили й пари з вуст. І це так природно. — Ні, я не став його осуджувати. — Це називалося боротися з українським буржуазним націоналізмом. Хто посмів би протиставити себе цій «боротьбі», що була схожа на кам'яну брилу, яка котилася згори й підминала все і вся під себе, кришила на порох? Так було вчора, позавчора, так є сьогодні, хоч Сталіна уже давно нема.

— Але ж страх лишився… страх! — аж простогнав Бережан. — Сталін смертний, а страх незнищимий. — Бережан знову запалив люльку; він ковтав дим, кашляв і знову ковтав, і виглядало збоку, що він димом тамує страх. Я так подумав. — Знаю по собі: видавлюю з себе страхопудство, вичавлюю, як гній з болячки, інколи здається, що я уже вільний від нього, що його нема, а він раптом показує роги і б'є тебе копитами в груди. І ти мертвієш. — Він розвів руками й подивився на мене благальне, немовби прошучи: «Ну, не суди мене, грішного, сам знаю свої гріхи. Каюся, очищаюся од них і знову грішу».

— Я ось перестав боятися, — вихопилося в мене мимоволі. Похвалився? Може, й так, але це була правда. — Це так чудесно жити без страху. Є десь тюрми, табори, настали після Сталіна нові пани, що панують над нами сьогодні, підкрутивши бровиська, але я їх не боюся. І не тому, що я не злочинець, що нічого злого не замишляю проти влади… це само собою зрозуміло. А тому, що я душею розкутий, не залежний від людей і від світу.

Я, певно, переборщив, бо Бережан посміхнувся, гіркота блимнула в кутиках уст, і похитав заперечливо головою.

— Не вірю, що людина може бути не залежною від світу. Навіть ви, який має свої порахунки зі світом, не можете на світ не зважати. Ви обороняєтесь перед цілим світом Страдчою долиною, а Страдча долина боронить вас. Я чомусь впевнений, що ви не кожного, хто припадково заблукає до Святого Духа, водите поміж сумні стрілецькі ряди. Щось не видно тут ні протоптаних стежок, ні китички квітів на котрійсь могилі. Ви мусите рахуватися із світоглядом людини, з її, може, ворожістю до мертвих стрільців, і врешті, мусите рахуватися з її, тієї людини, побоюванням: «А раптом хтось помітить, що я броджу поміж могилами січових стрільців, які хотіли якоїсь України». Ще. мусите також зважати, як на те пішло, на офіційну думку, скажімо, на думку секретаря райкому партії або ж начальника районного кадебе, які припишуть вам пропаганду реакційної націоналістичної романтики. Хіба не так, дорогий мій Ключаре?

Він мав рацію, я поспішив похвалитися повною незалежністю від світу; він легко поклав мене на лопатки, і я не пробував навіть боронитися. Та і як я міг, зрештою, боронитися, коли світ і в заповітній моїй Страдчій долині також копав на мене ями і розставляв сильця. Хіба два роки тому в ніч на Перше листопада, в роковини постання Західно-Української Народної Республіки, в роковини, як колись писалося, Великого Зриву, хтось невідомий не вивісив он на тій калині, що посеред стрілецького кладовища, синьо-жовте полотнище, і по мене першого тоді приїхали з району, бо я Ключар, бо я значений, бо, мовляв, нікому іншому не спало б на думку нагадати Черчену та цілій околиці, що перед війною першого листопада на стрілецькі могили приходили процесії з молебнями, промовами і прапорами? І хоч нічого мені слідчі довести не могли, бо я таки не був причетний до цієї акції, я зрозумів, що кожної хвилини знайшлися б добровільні «свідки», які криво посвідчили б на мене. Це так елементарно — знайти «свідка»…

Вони мене випустили, і я дістав велику науку: ні, Страдча долина не оборонить мене від жорстокого світу, я не зумію од нього втекти, сховатися, він мене підстерігає на кожному кроці.

То пощо тут вихвалявся про свою незалежність од світу? Я сплутав духовну свободу з незалежністю від обставин; обставини, як відомо, бувають вище нас.

— Лишім про це… про страх, про свободу від світу взагалі, — промовив Бережан. — Навіть чернець, котрий присвятив себе вищій ідеї, не свобідний од світу у своїй келії, і через те Тіло своє зсинцьовує канчуком. Ми пов'язані з світом тисячами ниток. То лише молодим і наївним ідеалістам здається, що вони птахи небесні, котрі живляться Божою росою і насолоджуються ангельським співом. Тому я вас запитую, Ключаре: який може бути ангельський спів, коли хтось, навчений спеціально, чи заляканий, чи зненависнілий, чи з дурощів та із прагнення вислужитися, плазує вночі з рискалем і розкопує могилу, може, свого діда, і хтось його за це хвалить або ж він сам перед собою нічним цим злодійством пишається? А ми мовчимо… а ми боїмося… і ви, Ключарю, теж боїтеся крикнути з розпуки.

Я мовчав; я міг йому заперечити. Але ще не настав час.