Єрусалим на горах

СЕВЕРИН ГАЙДАШ

Іще на могилі Дмитра Несміяна в пісній жовтизні дикої землі не проклюнився ні один кільчик; іще Дмитрове обійстя лякало чорнотою погарища; іше ніхто не торкнувся зрізаних яблунь і груш (це станеться аж взимі, коли почнуть тріщати морози), що в'янули неохоче, поволі й духм'яний запах листя наморочив вузеньку Королеву вулицю; іще в Брошневі на пересильному пункті за колючими дротами й під кулеметами приходила до пам'яті Несміяниха з дітьми, очікуючи своєї дороги в Сибір: енкаведистам бракувало вагонів для щоденного формування ешелонів, що везли й везли, наче в безодню, людей на висилку; іще ровесникам Михаська Затички привиджувався сам, Михаеько і його несмілива, як полум'я свічечки, усмішка, й вони дотепер не можуть повірити, що за кволим полумінцем затаїлася жертовна сміливість: Михаськова смерть обросла легендою про те, що енкаведисти не змогли хлопця вбити набоями з цілого «дехтяра» й не столочили його своїми чоботиськами, а таки ще живого жбурнули до кузова «газона»… жбурнули, а він по дорозі в райцентр утік, здимів, безслідно, нема по ньому могили.

Іще антрамент не збляк на моєму листі до редакції обласної газети «Бистричанська правда», як одного жнивного дня перед школою в Горопахах загальмував військовий «вілліс», з якого боком висунувся невисокого зросту панок у спортивному, ще довоєнного крою вбранні, у зеленому капелюсі з вузькими крисами й півнячою пір'їнкою за околичкою та в жовтавих на грубій підошві мештах. Я випадково стояв на шкільній хвіртці і відразу охопив поглядом, ніби сфотографував внутрішньою камерою, цю екзотичну в наш кирзовий, просмерділий махоркою час елегантну постать, не минаючи ні його масивних рогових окулярів, ні малинового метелика під бородою, ні тим паче з-панська білих рук і чисто виголеного обличчя; таких підкреслено цивілізованих панків, коли на цілому світі — від Горопах аж до зореносної Москви — скрізь панували (і в тому числі у бандерівських сотнях, боївках, у схронах) чоботи, офіцерські ремені, гімнастьорки, портупеї, кашкети з блискучими дашками й просто з дашками із зеленої матерії, я давно не бачив. І це було зрозуміло: тривала війна. Для цього ж панка, на перший погляд, війна немовби не облягла землю, але це здалося лише на перший погляд. Шойно я побачив, що у «віллісі» сиділи три чубарики з автоматами напоготові: вони стерегли панка від примх війни. Я із їхньої перестороги посміхнувся: що вони могли б вдіяти, якби хтось із-за плота шарнув по ньому з автомата. Ото наробив би в штани.

— Ось тобі й на, — засміявся щиро панок, блиснувши частоколом золотих зубів, — мені рекомендували вас як гостинного господаря, своєрідного Робінзона й водночас Дон-Кіхота з бандитських Горопах, а ви, Северине Петровичу, так вас, здається, величають, не вельми привітно зустрічаєте гостей із області… гостей, які наїхали з автоматами. — І він знову засміявся. Але тільки одними золотими зубами (Я помітив: зуби були дрібні, як зеренця зжовклої кукурудзи). Очі ж за скельцями окулярів залишилися сумні й холодні. — Шо зробиш без автоматів, Северине Петровичу, коли війна?

Я мовчав, трохи спантеличений: він вичитав мої думки.

Він тим часом назвав себе: це був Ярослав Ґонтар, письменник, кореспондент обласної газети. Ім'я його було добре знайоме: іще до війни мені потрапили до рук два томики його «Сільських оповідань» і, правду кажучи, сподобалися. Спершу я думав, що автор утрапив у Стефаникову колію й через те не буде спроможний сказати про галицьке село своє слово, одначе помилився. Якщо Стефаникові герої не мали й гадки відірватися від землі, на якій чорно бідували, й більшість з них не пробувала щось у своєму житті змінити, то люди з Гонтаревих оповідань виходили за межі своїх нивок і запитували подорожніх, де є земля краща й плодючіша, напитували в присмерках, у непевності майстрів, що вистругували човни, щоб свою біду переплисти, а дехто вже самотужки човен видовбував і відштовхувався веслом від берега… і опинявся в містах і містечках, там наймався різати й колоти дрова, підмітати вулиці, на гарбарні брався за найсмердючішу роботу або впрошувався на «колійовій станції» розвантажувати вагони з вугіллям. Ґонтареві люди були не менш трагічними, ніж Стефаникові, бо хоч вони розпрощалися із землею, стали начебто інакшими, такими, що усвідомлювали необхідність змінити світ для того, щоб легше їм жилося, усе ж багато з них або згасало від сухот у міських сутеринах, або спивалося, або вчилося красти, або просто байдужіло, задовольнившись найменшим…

Або вішались.

Власне, ці нові Ґонтареві люди, що вийшли на розпуття, мене вразили, бо вже такі типи об'явилися в Горопахах, і чим далі, — тим їх ставало більше; я дотепер не звертав на них уваги, мені здавалося, що село — здоровий організм, а люмпен сільський — це ледацюги, конокради, пияки, які дорешти пропивали вітцівщину, три-чотири постійні арештанти, які сповідували комунізм — це тільки лишай, який поступово минеться. Ґонтар відкрив мені очі, що його «нові люди» — не тільки трагічна, але й руйнівна сила, в якої нема нічого святого; «ноі» Ґонтареві люди, з яких восени тридцять дев'ятого року комісари рекрутували усіляких активістів, стахановців, бригадирів, ланкових, депутатів і донощиків, у післявоєнний час показали зуби й позаписувалися в батальйони стрибків, що готові, вислужуючись перед товаришами оперуповноваженими, зарізати рідну маму.

По війні ім'я Ярослава Ґонтаря стало часто появлятися на шпальтах обласної газети, але, на жаль, він уже не писав оповідань, його тепер цікавили — і він їх вихваляв — конкретні люди, часто з колишніх «нових», котрі заходилися будувати «під зорею радянської влади нове й щасливе життя»; я, щоправда, не дуже вірив у «реальних будівничих», принаймні в Горопахах вони більше руйнували, ніж будували, будівництво «щасливого життя» в газеті висмоктувалося з пальця, так само, як умів Ґонтар майже щоденно вибріхувати про «масові звірства українсько-німецьких націоналістів». Його великий нарис про «героїчне» життя і «героїчну» смерть сержанта Сашка Козаченка та про оунівського «бойовика» Михайла Несміяна по кличці «Затичка» став класичним зразком радянської журналістики, де воістину було п'ять процентів правди, а решта — брехня.

Я уявляв автора тієї писанини таким собі розгойданим та забльованим пияком, аморальним типом… ні, я уявляв собі цього, з дозволу сказати, письменника «пуцарем», тобто горшконосом, лакеєм при товаришеві Ступі, то тільки Ступин горшконос міг набрехати на бідного Михаська сорок бочок арештантів й міг прославити Козаченка, який, бачите, тільки й знав, що забавляти сільських дівчат грою на гармонії та навчати їх українських народних пісень, нібито енкаведе, холєра ясна, створено совітами для того, щоб сільські дівчата збагачували свій пісенний репертуар.

Ще того ж дня, коли прочитав у газеті опус товариша Ґонтаря — каюся, що був такий наївний — послав до редакції скаргу на злочинні дії оперуповноваженого Ступи, описавши вакханалію самосуду над родиною Михася Затички; мені чомусь здавалося, що в редакції сидять гуманні, інтелігентні, а головне — принципові люди, які силою свого авторитету, морального впливу на начальство примусять Ступу відповісти за скоєне.

Ну, звичайно, я помилився… я був лютий на себе, що надто високо цінував редакційних працівників. І ось маєш: «Михайло Несміян — куркульський виплодок. Не один рік бандерівські ватажки у своїх глибоких схронах виховували з нього такого собі примітивного камікадзе, вбивцю, на рахунку якого не одна безневинна жертва…». І далі в такому ж дусі.

І це написано про Михася Затичку, підлітка, який виростав на ріденькому кукурудзяному «чирі» та на картоплі в лушпинні і котрий жив на світі несміливо й усміхнене. Уявляю, що бідний хлопчина мусив пережити, до якої граничної межі дійти, яким гнівом мусив запалитися і яким нехлоп'ячим спокоєм і рішучістю мусив запастися, щоб зважитися прилюдно вбити оперуповноваженого Ступу. Інша річ, що йому не повезло, Ступу заслонив Козаченко.

Ось тут, на мою думку, починається поле для письменника, який збирався описати подію, що сталася на вулиці в Горопахах; ось тут, товаришу Ґонтар, докопуйся до глибини, до першопричини, до вибуху в дитячій душі, до її муки. Хіба було просто хлопцеві взяти в руки наган і хіба він не здогадувався, що його чекає?

А то: «куркульський виплодок».

Втім, що міг інакшого написати «пуцар» при ступах, п'яна якась почвара?

Замість розгойданого пияка стояв переді мною інтелігентного вигляду панок, який цікаво розглядався навкруги. Чубарики, що з ним приїхали, зайняли, як казав опер, «кругову оборону».

— Стережуть вас пильно, — не втримався я, щоб Гонтара не вколоти.

— Авжеж, — цілком серйозно відповів письменник, — такі, як я, у радянської влади на вагу золота.

— Цілком зрозуміло, пане-товаришу, — погодився я. — Таких, що розстрілюють кулями… що просто вбивають, у радянської влади цілі полчища. А таких, що отруюють душу словом — одиниці. Звідси й золота ваша вага. — Я, мабуть, ризикував, викликаючи вогонь за себе, мої слова цілком можна було підшити до судової справи й нарокувати вирок. Це так сьогодні просто.

— Вам, добродію, палець в рот не клади, — промовив Ґонтар. — Миттю клацнете зубами.

— Я зроду таким вдався, — відрізав я. — Не звик, перепрошую, загортати слова у вату, чи в ще щось м'яке… я звик говорити те, що думаю.

— Прямолінійність, мій пане, не завжди прикрашає інтелігентну людину, — сказав Ґонтар і дістав із кишені коробку «Казбека». — Курите? — Я узяв цигарку, він клацнув запальничкою — ми обидва закурили; тютюн був пахучий, я давно такого не вживав, обходився махоркою, дешевими цигарками, а більше — домашнім бакуном. — Ну, а окрім того, я знаю, — продовжував Ґонтар, — що в цьому Богом забутому селі ви тільки те й робили, що заокругляли гострі кути… кути між владою і людьми в Горопахах… кути між різними оперуповноваженими з району й селянами, обкладеними «контигентами»… і навіть кути між «Штефановими хлопцями» і знову ж таки сільським людом. Ви переважно шукаєте компромісів… без компромісів нині не проживеш посеред всесвітньої колотнечі. Чи неправду я говорю? — Він вивчав мене допитливо і трохи насмішкувато. — Чого ж ви кажете, що не загортаєте слова у вату?

— Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поінформоване. Цікаво, чи знає енкаведе, що мене бито різками прилюдно посеред села… прилюдно бито польськими жолнєжамі під час відомої пацифікації у тридцять першому році? Була така деталь у моєму життєписі. — Очевидно, я даремно згадав тридцять перший рік, що цьому панкові з когутячим пером до моєї біографії. Я був, як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Ґонтар говорив правду: дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж конкретну людину, то вдавався до компромісу: щоб вовк був ситим і коза ціла. Інколи це вдавалося, а траплялися й невдачі; нерідко я шукав компромісу й з самим собою. Як тяжко я карався, по коліна западався в землю від усвідомлення, що мій син знюхався з більшовиками, як бунтівливе повставав у мені чоловік, який ставив Україну понад усе і котрий не уявляв «інтернаціонального братства» на «інтернаціональній землі» — ідеї, яку сповідував мій Роман; я був інтелігентом у першому поколінні, а всі попередні покоління — не злічити їх — орали і сіяли жито й отже були стокорінням прирослі до землі, до вітцівщини, і тому я не розумів кочівницького безгрунтового комунізму. Син називав мою хліборобську релігією «куркульською стихією» і, бувало, сперечалися з цього приводу, до білого вогню… і ми цим білим вогнем були розмежовані, ми були теоретично ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга запановувала наді мною й штовхала в чорне провалля розпуки, я вишукував у синовій комуністичній ідеології принадні райські острівці — оту рівність, оте — братерство, оту — відсутність експлуатації людини людиною… із тих мальованих рожевою і небесними барвами острівців віяв вітер християнського доброчинства, то ж не дивно… тож не дивно, що мій хлопець напився п'яного вітру? У такі безсонні ночі на краю безодні я вибудовував хай крихкі й непевні містки. між сином і мною, і це був компроміс із самим собою.

Скажіть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина?

— До речі, Северине Петровичу, я знаю про вас не від енкаведе, хоч і вони, сподіваюся, мають про вашу особу немало інформації. До війни я декілька разів зустрічався з вашим сином… ми ж прецінь були однодумцями. Він любив про вас розповідати… він любив вас. — Ґонтар добув із кишені хустину й витер спітніле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свічку пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтіло в золотистому осяяні. Він називав вас «фатером», ви знаєте про це? Роман хвалився, що його «фатер» — апостол у Горопахах, який прагне усіх помирити, усіх навчити добра, пря потребі допомогти й за кожного скривдженого упімнутися. Шоправда, Роман додавав сокрушно, що «фатер» не визнає політики, ніяких партій, для нього є лише Бог, є земля, є люди, є людські біди. — Ґонтар без мого запрошення рушив на шкільне подвір'я у тінь лип та акацій; він ішов, навіть за мною не оглядаючись; він знав, що згадкою про Романа прив'язав мене до себе.

Я шкутильгав за ним.

Чубарики майже бігцем оточили шкільний сад — потонули в лопухах і кропиві.

— Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповідання або й повість, яка мала б називатися «Апостол із Горопах», і прототипом мого героя повинні були стати ви, Северине Петровичу. Я ділився із цим задумом із вашим Романом… — Ґонтар присів на трухляву колоду, що лежала обіч садової стежки. Тільки тепер у тіні, де пахло кропив'яним духом, я помітив, що він дуже стомлений… радше сказати, якийсь випорожнений: ні в очах, ні в усмішці на тонких губах, ні на збриженому зморшками високому чолі я не помітив пульсування життя, радості, а якщо хочете — то й відчуття небезпеки. Нічого цього не було. Зовнішня елегантність, нібито європейський лоск — отой метелик під сизою бородою з ямкою, напрасовані штани, начищені черевики й зелений капелюх із півнячим пір'ям — це тільки маскування. Я раптом відкрив для себе, що і його розмова — це теж маскування: він нічим не цікавився, йому нічого не було потрібно, він навіть нічого не боявся… він жив у далекому потойбічному світі байдужості, де не було ні радощів, ні тривог, любові і смерті, власне, нічого не було… він плив у безбережній і безбарвній тиші, занурений у себе по горло, власне він утопився у собі. Якось не вірилося, що ця людина майже щодня пише в газеті пристрасні, аж гарячі на дотик, гнівні памфлети й статті, вигострені, як багнети… та ще багнети напоєні трутизною, і призначення їх було дискредитувати, змішувати з болотом, знищувати морально націоналістичне підпілля.

Чи, може, гнів, пристрасть, багнет, трутизна — це теж його маскування і він нічим цим не переймається, йому жити нудно й писати нудно?

— Чого ж бо ви не написали вашу повість? — спитав я Ґонтаря. — Якось мій Роман привіз зі Львова два томики ваших «Сільських оповідань», вони дотепер є у моїй бібліотеці. Я їх хвалив… Герої ваших оповідань — нові люди на галицьких теренах. Це було для мене відкриття.

— Дякую, — Ґонтар стримано поклонився. — На все є свій час… є час, як ви говорите, на відкриття нових людей. І настає час, коли й вони сходять зі сцени, а на їхнє місце поспішають інші. Це закономірність. Такою ж закономірністю є те, що я не зумів, чи не встиг… чи не був душевно настроєний написати повість про сільського апостола, вчителя, котрий учив читати й писати не одне покоління сільських дітей; він учив їх також садівництва та пасічництва, в мочарах, де раніше рохкали жаби, навчав селян копати саджавки й розводити рибу, яку потім возили в діжках євреям у Бистричани… він теж роздобув у німецьких колоністів «батоги» полуниць, до того часу невідомої у Горопахах ягоди, котра дуже швидко завоювала городи й була вельми поплатною. Апостол у Горопахах мирив людей, які билися за межу, керував у читальні хором, бо трохи грав на скрипці, гасив політичні пристрасті й кликали його люди «в куми» — хрестити дітей.

Ґонтар направду був досконало поінформований про мою «апостольську» діяльність. Втім, чи лише мою? Тисячі народних учителів від початку століття до наших днів брали на себе роль заступника скривджених у селах і містах, селах і містечках, тисячі… Це наш обов'язок і наша робота, яку ніхто інший за нас не переробить, бо також ніхто інший, окрім хлібороба, не виоре нивку й не кине в скибу зерно.

— Я хотів би тільки додати, — промовив я, — що в теперішній час апостолювання набагато ускладнилось, тяжким став його хрест, і крутішою стала Голгофа. Це мав би пам'ятати письменник, якщо він знову повернеться до цієї теми.

— Я не один раз роздумував… припасовував кінець до повісті про апостола з Горопах… я колись цю повість таки напишу. І вже знаю, що кінець має бути трагічним, — відповів Ґонтар стомлено. — І трагічним, прошу вас, він буде не тому, що надто тяжкий хрест узяв на плечі народний учитель, ні. Маю надію, що апостол таки дійде, донесе хреста на Голгофу. Біда, трагедія його в тому, що він залишиться на Голгофі самотнім, ніхто не прийде його оборонити від оббріхування… ніхто не оборонить, коли почнуть його каменувати. Всі осліпнуть й оглухнуть, бо будуть жити тільки своїм страхом. І апостол на Голгофі буде оплакувати свою самотину, ось згадаєте мене, що так станеться. Ніяка собака не згадає про його доброчинство; ніхто не відважиться, щоб утерти його смертний піт, бо й це буде небезпечно. Ось який кінець повинна мати моя повість. Може, тому її й не пишу, щоб не стати злим пророком. — Ґонтар говорив ліниво, часом зупинявся, роздумуючи чи над словом, чи над думкою. Я мав враження, що він вибирав слова лагідніші, не хотячи мене образити.

— Ви, мабуть, не любите людей, — промовив я перегодом. — І не вірите в людську вдячність… чи принаймні в людську порядність. Я нескромно здогадуюся, що під іменем апостола маєте на увазі мою особу. Так? Хочу уточнити: на ніякі почесті, на вдячність я не розраховую, і не вважаю, що якісь мої вчинки, дії були особливими… Це була звичайна сільська робота… ну, може, небезпечна, невдячна, але робота… Ну, а якщо залишуся на Голгофі самітником, коли не знайдеться руки, яка б відвернула від мене вороже каміння… коли їх очі відвернуться від мене… коли не впаде жодного слова в моїй обороні, то буде мені гірко, і, певно, я заплачу.

— Отут, Северине Петровичу, й поставимо крапку в моїй майбутній повісті про апостола із Горопах, — сказав, зітхнувши, Ярослав Ґонтар. — Тепер можна мені сідати за стіл і довершити те, що було задумане десять років тому.

— Пусте, — махнув я рукою. — Шось не дуже віриться… та й ви самі не впевнені, що здатні повернутися на мистецьку царину. — Я вагався, чи варто говорити йому прикрі речі. Хоч… чом би й ні? — Плуг у борозні заіржавів, чересло пощербилося, коні, що були запряжені у плуг і колись мали крила і силу… ой, були колись у плузі крилаті коні… стали сухоребрими клячами. Та й сам плугатар забув, як то ходиться за плугом, як то тяжко… і як то радісно. Правда? — Я, мабуть, вистріляв цю філліпіку надто гаряче, але не міг я інакше… звичайно, я був обурений не чорним Гонтаревим пророцтвом; не вірив у його віщування, мій хресний шлях, прецінь, не прорубувався крізь пустельні хащі Гетсиманського саду, він котився поміж білими хатами, поміж людьми і їхніми долями… невже колись люди мене відцураються?

Я зібрався прощатися з Ґонтарем.

— Почекайте, — зупинив він мене. — Почекайте, — повторив. — Маю до вас офіційну справу, і то дуже важливу, яка стосується вас особисто, шановний Северине Петровичу. Та спершу я хотів би продовжити бесіду, яка стосується мене, моєї так званої творчості. Я давно не брав участі в дискусіях на літературні теми.

— Цілком зрозуміло, — випалив я у своєму стилі. — Бо ви давно перестали бути письменником. — Боже борони, я не збирався відкривати йому очі на його власну байдужість, на нудьгу, що сиділа на його високому чолі і холодно туманилася в очах… нудьгою він був спеленаний, як мумія льняним полотном.

— А ким я є? — пробував він усміхатися, продираючись крізь тумани, крізь зарослі й пропасті нудьги. — Я пишу… виходять мої книжки. — Оборона його була слаба, боронився він більше для годиться; йому, мабуть, було шкода самого себе; ні один мускул не поворухнувся на його лиці, а очі за скельцями окулярів були порожніми.

— Ви є бійцем ідеологічної застави на західному кордоні Радянського Союзу — так про вас писали в столичній пресі, — пригадав я недавно прочитане. — Це, очевидно, похвала? І ще там було написано, що ваше перо прирівнюється до штиків цілого полку, а то й дивізії… то ж уявляєте, пане-товаришу, скільки вбито вашим пером душ… вбито й покалічено. Письменник, як я розумію, повинен леліяти душі, плекати їх, підносити, він немов ангел-хоронитель стоїть за кожною душею, що схилилась над його книжкою.

А ви боєць, а не ангел, вам командують стріляти направо або ж наліво, колоти багнетом, бити назад кольбою, чорнити небо, плюгавити землю. Ви послушно відповідаєте: єсть!

Інший на місці Ґонтаря напевно не стерпів би й або крикнув би, щоб я замовк, або ж покликав би своїх солдат, бо я таки направду дозволив собі забагато (не було зі мною Ірини, вона зажди охолоджує, стримує мій запал), а він тільки узяв мене під руку, оглянувшись на своїх охоронців.

— Не треба аж так… аж так вибухати, — промовив Ґонтар спроквола. — Не треба, щоб нас почули… світ став вухатим зайцем, цілий світ — єдине вухо, що надслуховує і підслуховує. Це, добродію, небезпечно. — Ми поволі проходжувалися садовою доріжкою; сад дрімав у солодкому забутті, і лише бджоли натягували низом від квітки до квітки струни, що бриніли монотонно й заспокійливо. Очевидно, й ми з Ґонтарем виглядали збоку здруженими… виглядало збоку, що в запущеному шкільному садку здибалися двоє приятелів, які згадували романтичні пригоди давноминулої молодості.

На сторожі їхніх споминів лежали в бур'янах енкаведисти.

— Ви мене, бачу, зовсім не боїтеся, Северине Петровичу? — спитав Ґонтар, прикурюючи нову казбечину. Потягнувся і я до його коробки.

— Не боюся, — признався я щиро. — Бо чого б мав вас боятися… вас, приятеля мого сина? Ви ж бо, прецінь, були однодумцями. Шо-правда, він, фантазер і мрійник, залишився у Львові боронити в підпіллі товариша Сталіна й потрапив у лабети гестапо, а ви, вибачайте, встигли чкурнути в Уфу чи ще кудись у глибину Росії. Але це я так… це ярить у мені, пане-товаришу, батьківський біль. Якщо ж поправді, то чомусь мені здається, що ви не здатні запродати мене енкаведе… хоч не треба й продавати, а лише гукнути он того драбугу з автоматом, що лежить в лопухах, щоб мене арештував, бо я сякий-такий. Ні, у вас не вистачить характеру.

Ґонтар ішов мовчки, похнюпивши голову; капелюх із смішним когутячим пером тримав у руці; рідке, немов попелом посилане волосся мокрими пасемцями поприлипало до чола й виглядало, начебто хтось вилив йому на голову миску помий. Моя іронія, як я зрозумів, до нього не доходила, шпичасті слова відбивалися, як горох від стіни… і мені лишалося той горох назад визбирувати. А взагалі на що я сподівався? На його покаяння? На заперечення? Втім, якого дідька лисого я від нього хочу? Хай забирається, та швидше.

— Дивовижно, — призупинився Ґонтар, — як син… як ваш Роман не був схожий на свого батька. — Виявляється, Ґонтар таки мене слухав. — Він був лагідний, а ви — перчений. Але я на вас не ображаюсь. Я хочу лише спитати (і даю вам чесне слово, що все залишиться між нами): невже ви, чоловік освічений, начитаний… чоловік, який не з книжок чи з газет, а таки на дотик і на запах знає нашу галицьку біду в щоденній її з'яві, не вірите, що радянська влада, яка тепер на наших теренах сторцується на ноги, не є тим лікарем, що погасить наш біль, і злидні, як рани, минуться. Вдумайтеся: чому мільйони згинули в минулу війну, обороняючи радянську вітчизну? Невже всі вони, як ваш Роман, були мрійниками й фантазерами, як ви кажете… це ж були звичайні люди, так, звичайні, з поля, фабрики, не комуністи навіть, а проте, вони йшли і йшли в бій. — Ґонтар аж ухопив мене за руку. На його обличчі, як мені здалося, зачаїлося очікування, моя відповідь мала щось для нього значити, він, може, сам для себе хотів з'ясувати щось дуже важливе.

Я був жорстокий; між нами лежав його брехливий опус про «героїчне життя» і «героїчну смерть» сержанта Козаченка; мене не обходили його переживання, розчарування, чи й навпаки — утвердження.

— Ні, — я рішуче заперечив. — Ваша радянська влада… гірко мені, повірте, за цю владу загинув мій син… — це саранча, яку виплодив і наслав на нас Сталін. Ше до нього був Ленін. Саранча вижерла Росію та Україну — пустеля чорна й страшна. Нема у вашої влади нічого ні людського, ні святого. Хіба я не є свідком того, що робиться в Горопахах… хіба це нормально, товаришу письменник, що дитина, підліток, доведений до відчаю, хапається за зброю і стріляє… і стріляє, мусите знати, не в якогось там конкретного Козаченка, а в самі груди вашої радянської влади. То хто ж вашій владі буде вірити, хто її буде любити… і за що, питаю вас, мають люди її любити? Ви, до речі, теж у неї не вірите і знаєте, що проголошені нею постулати, обіцяне «світле майбутнє» — це звичайнісінький блеф, брехня. В неї, у владу, у «світле майбутнє», в сталінські гаразди не вірили також ті мільйони й мільйони — страшно подумати, — які угноїли собою землю в її обороні, з іменем Сталіна у цю землю падаючи. Апокаліпсис! Гнані вони були примусом, страхом, горілкою, надією, обіцянками, кулеметами загороджувальних банд, і в них не було виходу, бо й божевільний Гітлєр не був кращим. Я собі уявляю… я собі уявляю і плачу: мільйони душ стоять у довжелезних чергах дотепер, дарма, що вже стільки років минуло, як війна скінчилася, перед райською брамою, бо відомо, що воякам, загиблим на війні, наперед уготоване царствіє небесное (принаймні «уготоване» теоретично), а святий Петро-ключник від раю, пошкрібує лисину й уперто не відчиняє браму, бо душі вояків рапортують йому, що загинули «за Родіну й за Сталіна», а цілий християнський світ знає — це не могло не докотитися до святого Петра — що «Родіна і Сталін» — це уособлення зла на землі… це пекло. І ви це, пане-товаришу, теж добре знаєте.

Ґонтар ані не ворухнувся, ані бровою не повів, ані в оці не викресалась іскорка протесту чи хвилювання. Я мав страшенну охоту вхопити його за пазуху біленької сорочки, щоб трісла в моїх руках, щоб ним потрусити… аж пальці мої від цього бажання тремтіли, а він стояв переді мною спокійний, гейби душа з нього вилетіла… і стала його душа вороною, що сіла он на ясені біля шкільної хвіртки… а тут, переді мною, ціпенів на ногах труп. Господи…

Врешті Ярослав Ґонтар отямився, і, мовби між нами не відбулася гостра розмова, мовби я згарячу не виказав усього, що думаю про нові порядки, які встановлює в Горопахах оперуповноважений Ступ'а, знову простягнув мені коробку «Казбеку». Ми закурили й далі рушили садовою доріжкою, поки вона не вперлася в колючу стіну здичавілої малини.

— Ну, гаразд, — зупинився тут Ґонтар. Здавалося, він насолоджується малиновим солодким духом і золотим дзвоном бджіл, бо, заплющивши повіки, стояв довгу хвилину. — Ну, гаразд, — повторив він, — де ж вихід, де ж просвіток, віконце для цієї.страждальної землі? Невже повстанча боротьба, в якій так щедро розливається братня кров, де в чистій ріці великих національних ідеалів — я згоджуюся, що є така могутня ріка, вона пливе безбережно — то тут, то там вливаються струї гнилизни, дрібної і страшної помсти, взаємпорахунків… і пливе там синя струя багацького, куркульського жалю за тим, що уже в них відібрано або ще буде відібрано. Невже ви ставите на тих, що в бункерах, що в лісах і ярах, що прикриваються Україною, немов фіговим листком? Невже ви за них? Ви ж ціле життя підкреслювали, уточнювали й, зрештою, тепер це робите, що стоїте понад партіями, понад політикою, для вас мають вартість тільки земля і народ… мені про ваші ідеали протрубів колись вуха Роман. Невже ви перефарбувалися, переметнулися, Северине Петровичу, на другий бік барикад?

Він налаштував проти мене цілий частокіл запитань, і що мене вразило: питання були гострі, а мовлені вони були рівно, по-службовому монотонно; його слова не мали в собі ядра, і я подумав, що мого співбесідника не цікавить те, що я йому буду відповідати. Душа його далі літала у воронячій зграї й крячала, а бездуховна мумія проходжувалася зі мною в шкільному садку й про людське око вела необов'язкові для неї, чужі й непотрібні розмови. Містика якась.

Та все ж я відповів, що для мене нема ніяких барикад і для мене нема місця ні справа, ні зліва, я стою посеред землі, посеред України й посеред людей, оце і є моя політика. Стосовно ж «Штефанових хлопців» і взагалі національного підпілля, то, по правді скажу: боюся, що їх розчавить більшовицька потуга. Цілком погоджуюся, що в річці, яка розлилася, як море, по цілому краї, є і сукровичні потоки, бруд… і чому б не могли бути, коли хвилі б'ють об береги, лупають каміння, вижолоблюють річища, змивають пісок і сміття. Однак не можна не захоплюватися безкрайнім розливом ріки, її потужним, упертим плином, дарма, що, може, учасники боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин… і від ріки нічого не лишиться, хіба що лишиться для нащадків родючий намул… і знову колись, родючістю цією сплекані, постануть нові борці. Мене захоплює приречена жертовність тисячі тисяч, а не якоїсь куркульської стихії, як ви кажете. Але я й плачу… якщо висохне річище народного плину, то залишиться безліч могил… могила на могилі… та ще «чорні воронки» й сибіри. Й ще, сподіваюся, залишаться сумні пісні, вони теж для нащадків. Бо гріх був би, коли б люди забули про Михася Несміяна на прізвисько Затичка.

— Хіба й про нього є пісня? — високо понад окуляри виповзли Ґонтареві брови, власне брів у нього майже не було — росли два рудуваті кущики.

— Є. Хіба хлопчина, котрий став в обороні зганьбленої сестри, не вартий стати героєм балади? — Мені самому лише тепер надто вирізьбилося виразно: люди нічого й ніколи не забувають. Шо з того, що ніде нема Михасевої могилки, що його десь кинули в яму й затоптали сміттям, щоб і сліду не лишилося, щоб ніхто не вкопав хреста й не посадив калину. Є зате співанка, вкарбована в пам'ять, яку ніхто не затопче, бо людська пам'ять, як коріння трави: топчи її, викошуй, випалюй або й переорюй, а одначе котрогось мая вона пустить пагінець — і знову зазеленіє мурава.

— Я із вашого Михася витворив такого собі юного фанатика, який залюбки стріляє в людей, — Ґонтар зітхнув і заходився протирати скельця окулярів. Я помітив: пальці його були тонкі, жовті й довгі із загостреними нігтями. — Де ж істина? У баладі, про яку ви говорите, чи в моїй статті, написаній на основі оперативних звідомлень? — Ґонтар на хвилину ожив, воскрес, начебто направду багато для нього важила істина. Скресіння однак тривало недовго, коротку мить… на коротку мить повернулася в мумію душа.

— Коли б ви перед тим, як писати про подію в Горопахах, якби направду схотіли дізнатися, як воно сталося, то приїхали б сюди… Але тепер запізно про це говорити, пане-добродію. Та й кому істина потрібна? Вашій газеті? Дайте спокій. — Я себе стримував, щоб знову. не розпалитися. — Мені лише цікаво: пощо ви аж сьогодні завітали до нас? Перевірити, як це у вас називається, правдивість мого листа, якого я надіслав до редакції… тобто мій відгук на вашу статтю? — шибнуло мені в голові. — То покваптеся, то пройдіться, мій пане, селом, розпитайте кожного стрічного, окрім опера Ступи та його поплічників, як воно насправді було з Михаськом і сержантом Козаченком. Іще зрізані дерева скануються соком у Несміяновому садку, а згарище з його хати іще димить.

— Іще димить? — Йому попід очі втома намалювала жовті півмісяці. — Ви мене туди поведете?

— Хоч зараз, — відповів я. Починала надокучати безплідна, як мені здавалося, розмова з Ярославом Ґонтарем. Опісля, на Сибірі одначе я згадував цю розмову як дуже важливу, вона виявилася значущою і для мене, й для Ярослава Ґонтаря.

— Ну так, я повинен сказати вам, що редактор справді послав мене сюди з метою перевірки вашого листа. Саме мене, й це закономірно. Адже про подію в Горопахах я написав щось інше… і отже повинен вас спростувати, — сказав Ґонтар і поправив на шиї свого «метелика». Я уявив його в «метелику» та в зеленому капелюсі з півнячим перцем на березі розлитої, як море, збуреної хвилями ріки: від обрію до обрію лилася кров, падали герої і зраджували подонки, скрипіли сибірські переселенські ешелони й горіли, як свічечки, солом'яні стріхи, бомби корчували Чорний ліс, шаленіла від сказу лють окупанта, а пігмей у «метелику» ліниво позіхає в кулак. Його нічого не обходить.

— Вам спростувати — раз плюнути. Це так просто, — відповів я.

— Якщо по правді, то не для спростування і плювання я сюди приїхав, — зауважив Ґонтар. — Я прочитав у листі ваше прізвище й пригадав білявого юнака з Львівської політехніки, романтика, мрійника про вселюдське братство. Я знав, що він загинув… і мені, читаючи вашого листа, стало страшно за вас. Ви безоглядні… ви бавитесь з вогнем, розумієте? Ваше апостольство, про яке ми щойно з вами говорили, безперспективне й дуже небезпечне. Я дивуюся, що вас, Северине Петровичу, дотепер терплять… що не заарештували. Незручно, мабуть, радянській владі арештувати батька, який віддав на вівтар цієї влади — скажемо так пишно — свого сина. Це сьогодні незручно, але завтра вашу критику, заступництво за когось, незгоду з тим же Ступою, про якого ви пишете в листі, порахують за ворожі дії. Розумієте? Минулися часи, коли ви безборонне ходили поміж вогнями. Стріляють навкруги. Та й… минулося ваше нейтральне начебто апостолювання… ви не нейтральний — ви на барикадах проти Ступи і проти нових порядків.

— Хочете сказати, що я націоналіст, один із тих, що сидять у криївках? — перебив я його.

— Ви ідеаліст, Северине Петровичу… старий мрійник — доброчин, дуже схожий на свого сина. Я приїхав, щоб вас остерегти.

Потім, коли я провадив його на Королеву вулицю на Несміянове пожарище (а за нами попереду й ззаду — автоматники), він спитав:

— Треба думати, що ви такі ж безоглядні й з другою воюючою стороною, з бандерівцями, так? І повірте: вони теж думають, що ви не є нейтральними. Мушу повторити: ходите поміж смертями, Северине Петровичу.

Я не розумів Ґонтаря: чого він хоче? Шоб я принишк у своїй норі? Шо йому, зрештою, до того… до моєї долі? Невже старий цинік приберіг у собі якусь краплину порядності?

Він довго стояв на згарищі Несміянової хати, від якої віяло мокрим, прибитим дощем димом; я в думках заклинав його, щоб надихувався цим руїнним духом.

На що я сподівався?

Ген-ген пізніше, коли я самотній, як голодний вовк, скавулів у лютих дебрях Сибіру, хтось до наших бараків переслав із Бистричан новину, що застрелився Ярослав Ґонтар. Признаюся: новина мене, грішного, втішила. Це означало, що Гонтаревій душі набридло орати мертві піски й висівати в безплідну скибу стоколос, що не дає зерна; я думав, що душа до нього повернулася, розколовши показну маску байдужості, в той момент, коли він стовпенів посеред Несміянового дворища і дух погарищний проникав у кожну його клітину; і не мав він більше сили й охоти втекти від всюдисущого смороду руїн…руїна поселилася в ньому, він врешті сам себе відчув руїнником.

І він пустив собі в рот кулю; мусив це зробити, якщо відчув себе нормальною людиною, якщо осягнув себе, питаючи: хто єсьм?

Я молився за його душу і просив Бога відпустити йому гріхи.

Я згадував його: ні, не в усьому він не мав рації… хоч би взяти трагічний кінець мого так званого апостолювання, який він провіщав. Я сотні, тисячі раз переживав ті ганебні хвилини, коли енкаведисти… і не так, може, енкаведисти, як таки місцеві стрибки силоміць, грубо втовкували в драбини, в солому мене з Іриною й при цьому щось веселе приговорювали… щось сороміцьке… щось зневажливе… щось таке, що не вкладалося мені в голові, бо ж стрибки було колись моїми учнями.

Я їх упізнавав… я їх не хотів упізнавати; я пам'ятав їхні імена; я примушував себе їх забувати.

Апостола з Горопах — я був у цьому переконаний — ще міг порятувати церковний дзвін, алярм квапливий, що кликав людей на мій порятунок. Дзвін, щоправда, лементував, проте люди не збігалися мене боронити, кожен мав свій страх. І я, молячись за душу Гонтареву, запитував у Господа: «Невже страх направду був аж таким безмежним, більший від любові й довгих літ мого подвижництва в Горопахах, де я не тільки навчав, як чесно, мудро і гідно жити, але й повсякчасно ризикував власною екзистенцією?»

Господь мовчав, надто глибоко ми сиділи в сибірах, щоб долетіли наші жалі до нього, і надто багато було нас, покривджених, щоб кожного вислухати…

То ж запитую тебе, художнику — мій молодий сусіде, як ти намалюєш на моєму портреті розчарування сільського апостола, оте його довге очікування людської вдячності, оті запізнілі й через те зжовклі й зблідлі Ґонтареві слова про неможливість бути нейтральним у земному житті…

Я тебе виглядав…

Можеш вірити або ж не вірити, але нападали на мене, як вороги, самотинні, повні сирітства, жалю і глухої німоти дні і, рятуючись од напасників, я кривуляв стежкою поза городами, обминаючи колгоспний, повсякденно немовби поруйнований ордою двір, і виходив на «цісарку» — стару, ще австрійську дорогу за селом; тут біля покинутого кар'єру, що поріс ситняком і полином, а саме його дно світилося дзеркальцем води, я сідав на пагорбку, де колись стояв, може, пам'ятаєш, так званий «Петрів хрест» — височенний, тесаний із дуба, мовби аж обвуглений від часу й дощів, що його вкопали на місці, де вбило громом тутешнього ґазду Петра Ориня, і годинами дивився на дорогу, визираючи тебе. Так принаймні я пояснював своє сидіння на пагорбі самому собі, бо, якщо зважити на «хлопський розум», то моє визирання було марним і смішним, не мав я ніякої надії на твій приїзд, ти у тамтому Львові жив своїм життям й годі було сподіватися, що котрогось дня раптом спам'ятаєшся, залишиш лекції в інституті, малювання, виставки, поїздки, вродливу свою дружину й чимдуж примчиш в Горопахи до осиротілої після материниної смерті хати, щоб продовжити безконечну роботу над моїм портретом; кажу «безконечну», бо вже й не пам'ятаю, коли ти її розпочав, і не пам'ятаю, скільки разів, приїжджаючи в Горопахи, то ти домальовував мій многотерпеливий портрет, то просто цілими днями стовбичив перед ним, роздумуючи, певно, над метаморфозою моєї особи. Я також маю підозру, що, вдивляючись у мій портрет, ти помічав зміни й у самому собі: ти був інакшим тоді, коли вперше клав на мольберт заґрунтоване полотно й вмовляв мене посидіти кілька сеансів на стільці… ти був тоді ще молодим, око твоє ще не вміло вловлювати й вимірювати глибину тіней й не вміло воно проникати в незвідані світи, у непролазні хащі людської душі; ти бачив тоді ображеного, замкненого в собі гордого, аскетичного ззовні, у потертій фуфайчині й кирзаках старушка, який гостро споглядав на світ, презирливо стуливши губи; власне презирливість, відчуженість від світу, що пробивалась на лиці, відповідали тодішньому моєму душевному стану, і таким треба було залишити на полотні моє зображення, вважаючи роботу завершеною, але через рік чи через два ти чомусь повернувся до мого портрета, він тебе мучив і мучив, очевидно, в художньому твоєму баченні світу відкрилося іще одне, чи двоє, чи й троє нових вікон, через які світ ринув у твою душу, ти навчився мислити пензлем, і коли мій портрет ти знову поклав на мольберт, і коли я, позуючи, знову сидів перед тобою на стільці, то відкрилося тобі, що іронії й презирливості в мені чи то зменшилося, чи згладилася їх різкість, чи натомість душа моя почала сумувати.

І так тривало кожного разу, коли ти приїжджав додому в Горопахи; ти заледве відмикав двері своєї хати й відчиняв навстіж вікна, щоб із неї, з хати, витікав затхлий неживий дух, а замість нього хата наливалася, як дзбанок, сухим леготом стерні, запахом соломи, дорожної пилюки, яблук, що достигали в садах, і хапав свій мольберт, перемахував через перелаз і знову всаджував мене позувати, примовляючи: «Ну-ну, що у вас нового чувати, Северине Петровичу?»

Очевидно, так само я міг тебе, мій сусіде, запитати, я ж бо теж видів, що й ти сивієш, що очі маєш глибші, що частіше брови хмуриш у задумі… ти, малюючи мене, шукаєш самого себе, себе поглиблюєш і тішишся, що вмієш себе будувати; мені цікаво було тебе слухати, коли я сидів на стільці, позуючи, і легко було спостерігати, коли ти гриз свої пензлі, жбурляв їх, і ненавидів себе за безсилля, коли я тобі «не давався», ти готов був ухопити мене за рамена й потрясти мої кісточки, щоб я «відкрився»… і тішило мене, коли ти стояв переді мною усміхнений, задоволений від вдало упійманого штриха. Колись, може, згадаєш, сусіде, старого вчителя, своє терзання над його портретом і признаєшся своєму біографу, що це були студії над самим собою.

Шо ж стосується мене…

Шо стосується мене, то… то я спробував перефразувати відому сковородинську фразу, що «світ мене ловив і не зловив» на протилежне константування: світ мене таки упіймав. І це, бігме, не була капітуляція, зрада самого себе, чи як ще інакше назвати метаморфозу, що поступово оволодівала мною. Іноді з цікавості я діставав із-за шафи, загорнутий у стару сорочку, щоб не припадав пилом, мій портрет, який ти залишав у мене, й зблизька до нього придивлявся. Якби хтось зблизька підглянув моє заняття, то мав би мене за дивака, за такого, який сам собою милується, одначе «той збоку» не міг знати, що це не було любуванням, а наче впізнаванням самого себе. Я мінявся: три чи чотири роки тому з мене пирскала, мов їдь, люта злість, яка змінилася іронією й презирливістю до світу, потім напав на мене сум, потім підкралася самотність, потім — розпач, що межував із божевіллям, потім ти уловив у моїй душі якийсь світлий оптимістичний трагізм.

Що уловиш, розпізнаєш, мій друже, цього року? Старість, що різьбить на моєму обличчі свої карби? Чи може, розпізнаєш надію… надія, немов далека співанка у далекому полі — мелодія то виринає і біжить на гребенях житніх хвиль, то несподівано впадає у житні нетрі й глухне там, борсається, як голуб у сильці… борсається і таки визволяється, щоб знову позолотити собою гребені полів. Зрештою, на що може сподіватися, яку надію може плекати засушений, як квасолевий стручок, добре таки підтоптаний дідок? Надію на легку смерть? Надію, що життя не кінчається, що ще встигну виорати не одну скибу, й ще кину в скиби зерно… зерно проросте, вижене колос — і ще буде на столі хліб.

Дай, Боже…

Шо маю на увазі під іменем зерна й хліба? Чи я знаю? Просто жити? Вставати досвіта, коли ще тумани, як вівці, попасають на землі, коли ще небо на сході, щоб сонце дочасно не прокинулося, затулене наглухо підсиненими пеленами, а птахи у травах, на деревах і в стріхах сплять, як неторкані струни, і тиша глибока, безмірна й сонна панує у цілому сіті… вставати отже досвіта й босоніж походити по садку або поміж яриною і картоплею на городі й чути, як солодно терпнуть в студених росах твої старі ревматичні ноги; власне у цій досвітній мандрівці тільки й відчуваєш, як терпнуть ноги, а ще чуєш, як густо пахне світ всепереможним зеленим соком, і більше ніяких відчуттів нема… і нема ні жалю, ні тривоги, ні очікування дня; ні болю, ні жадання, ні щастя, бо, власне, нема тебе самого, ти розчинений на атоми й висіяний у тумани й у зелений сік, і це неіснування в тиші, злиття зі світом — велике чудо мого повернення у молодість. Принаймні, коли сходить сонце й коли птаство, і дерева, і зела, і роса, і колгоспні спутані коні на леваді коло конюшні, і вікна хат вибухають водночас співом, блиском, вогнистим вітром, іржанням, шелестом листя і трав — і вакханалія ця радісна і божевільна виливається в єдиний дзвін, що дзвонить і дзвонить потужно над усією землею, я почуваюся немовби вихлюпленим із купелі — легко мені, о Боже, чистий я, о Боже, і дужий я, о Боже… І тільки жаль мені, що тисяча днів і ночей, відтоді, як стрибки брутально пакували нас із Іриною у васаг з соломою, аж до недавнього часу були замуровані в грубезному мурі, замерзлі в чорному льоді, і ще жаль мені, що ніхто інший, а таки я сам був тим мулярем, який мурував навколо себе стіну. Скільки втрачено росяних досвітків…

Не спалося.

Ніч була схожа на глибоченну криницю, обмуровану чорним камінням, а на її дні на вузькому ліжку лежав старий чоловік, якому не давали спати думки, що злетілися, як голодні птахи з усіх горопахівських садів, до мого убогого пристанища; думки обсідали мене й били дзьобами в скроні; я не витерпів катування, зсунувся з постелі, нашвидкуруч одягся, застелив великий свій стіл білим обрусом і до самісінького ранку розкладав на ньому свої думки й болі, що в мені заболіли, й біля кожного болю, щоб були виднішими й щоб нестерпно боліли, засвічував свічку.

А що перший біль — то скигління, ховане від людей, і молитви до Діви Марії отієї жінки… отієї моєї сусідки, що збирається віддати заміж свою одиначку. Жінка збиралася зробити весілля по-людському, по-християнському: щоб молодята повінчалися у церкві. Адже так вінчалися тато з мамою, діди й прадіди, рідко хто в наших краях «жив на віру». Сусідчине бажання було зрозумілим і простим. Одначе, молодий, тобто майбутній зять затявся: «Не піду до церкви, не забувайте, що вчуся в Бистричанах в інституті, донощики відразу продадуть мене за тридцять срібних, що, мовляв, комсомолець вінчався по-церковному — бувай здоров, мій інституте».

А ще другий біль — то злодійська пошесть. Щодня, як тільки-но звечоріє, Штефан Бараба, той, що доїжджає на роботу в Бистричани, бере під пахву торбу, або курмей, або ноші, й дибуляє на колгоспне, щоб щось украсти. Нині принесе в'язку конюшини для корівчини, завтра поцупить з току ділетку жита, післязавтра на фермі розживеться торбою концкормів, а настає осінь — двигає мішками, аж, бідний, стогне, цукрові буряки на самогон, а кормовими буряками цілу зиму годує двоє поросят. Якби Штефан Бараба був якимось голяком, а то ж — ґаздівський син, колись його тато-небіжчик колоска не підняв би на чужій нивці, а нині, коли Штефанів син, Василько — дванадцятирічне хлоп'я, наївно докоряє татові, що мовляв, той краде чуже, то славний електрик із «стражі протипожежної» у Бистричанах виправдовується: «Ти, пуцьвірику, темний, як табака, й дурно тебе вчать у совіцькій школі. Затям собі: нема честі в совіцької влади. Якби мені на роботі платили по-людському, як належиться, то не крав би… не крав би, коли б не видів, що крадуть усі — одні менше, другі — більше. Ніби я не знаю, що злодійство — ремесло не тільки небезпечне, а й таке, що немов шашель, дірявить душу й ти наскрізь тим шашелем злодійським просвердлений і просмерджений, але ти ніц не зробиш і не порятуєшся — такий совіцький світ».

А що третій біль — то корчма за задньою стіною сільського магазину, «кооперативи», як колись казали, де в суботу перед вечером і цілий день в неділю, а часто й у будні дні поміж порожніми коробками, поміж сміттям і на сміттю розсідаються хто на чому два або й більше гуртів молодих і вже підстаркуватих моїх краянів, тих, що в колгоспі, і тих, що працюють у місті на різних роботах, і кружляє, кружляє поміж ними слоїк або ж заслинена склянка, або й навпростець пляшка з горілкою чи «біоміцином», а потім лежать вони проти сонця обпльовані, спітнілі, обляпані соком рибних консерв, отією знаменитою тюлькою в томаті, і воркують щось про бабів, курварство, або ж гундосять «Шумел камиш», або плачуть на своє безпросвіття, або ж кленуть Бога. Гуртів цих п'яних стає дедалі більше, пиятика стає модною розвагою, до горілки звикають: пляшкою казьонної або ж власного виробу розплачуються з фірманом за виорану присадибу, за привезену з поля солому, за сусідську поміч…

А що четвертий біль — то «мода»; яка поширилася поміж дівчатами: виходити заміж на п'ятому-шостому місяці вагітності.

А що п'ятий біль — то порожня, як пограбований храм, читальня, яку колись називали «Просвітою», а тепер — клубом або ж будинком культури… а в тому будинку начіплено безліч плакатів про близький комунізм, про п'ятирічку, про соціалістичне змагання, про те, що мистецтво належить народові, і скрізь, як замовляння, як знак чорної сили висять на стінах вожді з Москви; цим фальшивим плакатам і лозунгам люди в Горопахах ні на краплинку не вірять і тому до клубу не ходять, лише в суботи тут «крутять кіно», а в неділю — танці.

А що шостий біль — то сільське закляте мовчання. Вийдеш увечері надвір і огортає тебе сум, стає тобі маркотно, що ні на тому, ні на цьому, ні на тамтому куті не обізветься парубоцька пісня, не чути дівочих голосів, вечір панує глухий, ніби йому залили вуха смолою, а рот зашили дратвою, а горло здушили петлею — і тихо навкруг, німо, мертво, лише пси гавкають… лише пси, лише котрогось разу я почув, як якийсь молодик, який напевно «обцивілізувався» на військовій службі, виспівував «Широка страна моя родная…»

А що сьомий біль — то плач Івана Дідушка, який став у Львові якимсь начальником. Я бачив його позавчора, коли він сидів на купі глини коло могили своєї матері на цвинтарі; оддалік лежали під кущами підхмелені й притихлі від чоловічого плачу два грабарі. Навколо Йвана стояли насуплені дерев'яні й залізні хрести з поруділим маїнням на грудях, що напевне Йванів плач розуміли. Бо відколи стоїть світ світом, сини завжди проводжали матерів ув останній путь, матерям, синам, усім нам це проводжання дуже потрібне, а Йван Дідушко, примчавшись на похорон зі Львова, материнин гріб лишив під церквою, бо він партєйний, бо не має отже права хоронити маму з священиком, і тому він сидить над свіжою ямою, очікуючи, щоб бодай крадькома кинути на деревище грудку землі й при цьому не маючи права ні перехреститися, ні вимовити «отченаш» за мамину душу, ні вголос подякувати священикові, який теж не має права супроводжувати померлого через село. Заборонено. Шезники, нечисті з пекла, демони, безп'ятки, дідьки, арідники, люцифери, чорти, ті, що в скелях сидять, блудники та інша сатанинська сила, що розплодилася, мов гадюччя в ярах, пильнують кожний твій крок, важать слово, міряють рух…

А що восьмий біль — я бачив, як колгоспні комсомольці, темна махорка, викорчовували фігуру з різьбленим розп'яттям Христа; поклали її опісля на верстат і прилюдно, регочучись і бліднучи від лякливої хоробрості, заходжувались її розрізати на кавалки.

А що дев'ятий біль — вчителі в школі остерігаються вимовляти перед учнями вголос слово «Україна», до України обов'язково додають «Радянська», або замінюють Україну на «Вітчизну», «Батьківщину», за ними теж стежить нечиста сила з партійного пекла, з енкаведе, з районе, орда сексотів.

А що десятий біль — то посіяний кукіль: живи собі, чоловіче, поки живеться, най тебе нічо' не обходить, най тебе чужа кривда не болить; ти собі закарбуй, чоловіче, на носі, що правда є лише в Москві… а до Москви далеко, а ми тут, у колгоспній канцелярії, в районі, в Бистричанах царі й боги, а ви всі «коліщата» й «гвинтики». Розумієте? Понімаєте? Ферштейн зі?

А що одинадцятий біль — то олжа, що скрізь запанувала: брешуть газети, бреше радіо, брешуть начальники великі і малі в містах, бреше їхня партія, бреше колгоспний голова про врожаї, яких нема, бреше крамар у крамниці, бреше письменник, звеличуючи нице, бреше суддя, називаючи злочином зібрані бідною жінкою п'ять колосків, брешуть генерали, що вони боронять мир, насправді ж готуючи війну, нахабно бреше піп у церкві, проповідуючи цноту, а сам щовечора блудить в молодиці, брешуть колишні оперуповноважені енкаведе, що вони закладали підвалини раю, бо насправді ж створили пекло.

А що дванадцятий біль — то доля Орисі Бойчук, є така голосиста дівчина в нашому селі, яка з ласки Хрущова, як і я, зрештою, повернулася з сибірського заслання, її голосом любуються люди в селі, приїжджав також у Горопахи відомий композитор, щоб Орисю послухати, одначе в консерваторію її не приймають, бо її тато Гринь Бойчук, який мав повстанське псевдо «Орлик», вистежений енкаведистами на вокзалі в Бистричанах, відстрілювався до останнього набою, поки не впав на кам'яні плити, зрешечений автоматними чергами. Родина, як це часто у ті часи траплялося, від мертвого сина й батька не відцуралася, й за це поїхала на Сибір; Бойчука назвали «твердим націоналістом», і за це Орися дотепер покутує.

А що тринадцятий біль — то ватри на городах, на яких майже відкрито спалюють речі щойнопомерлих дідів і бабусь: діти й внуки бояться «зарази», що нібито зачаїлась у рубцях одежі; насправді ж спалюють за собою минуле, животіючи в сьогоднішньому сірому дні; чорним димом відпливають у піднебесся шлюбні вишиванки й ткані в чорно-білу смужку верети, кептарі, цяцьковані капелями й гаптовані волічкою, злежані в скринях намітки прабабок й зсушені, немов тарані, колись такі легкі й зграбні постолики.

Зрікаються люди свого минулого.

Біжать од нього, немов й справді створилися перед ними золоті ворота майбутнього.

А що чотирнадцятий біль — то рубають головасті верби, що, мабуть, століттями жили над річкою нашою Унявою, стережучи, щоб її береги не обвалювалися, а дно — не замулювалося, щоб у її плеса ніхто не плював; тепер же із річки роблять канал, добуваючи з-під берегів та із дна дику зелену глину й рінь — і засмічують мертвою дичиною колись врожайні помірки. Якесь знущання над рікою і над полями; ніби-смо забули оте правіцьке: винесеш камінь з поля — принесеш сніп до стодоли. А ще: плюєш у воду, плюєш собі в лице.

Верби лежать обіч на берегах, як розпухлі на сонці розстріляні череваті жінки, а розсіяне густо каміння виблискує на сонці хижими очима.

Руїна…

А що п'ятнадцятий біль…

Ні, не стане мені ночі, і не стає мені білого обруса, на якому розкладаю наші болі, що знову в мені роз'ятрилися… та й не можуть не роз'ятритися, коли на обрусі тернове колюччя, і до котрого з них не торкнешся — кров із мене краплить; й коло кожного колюччя свічка горить для зримості й для пам'яті.

Кого маю впускати на світанку до хати, коли ще свічки не скапалися, взяти його за руку й підвести до білого мого обруса… і хто торкнеться мого болю й перебере мій біль на себе?

Ти?

Топиться лід у мені й навколо мене; полум'я свічок, що встромлені в терня на столі на обрусі, лиже тую намерзлу кригу й ручаї мене обмивають, і я зеленію, немов вербова палиця, що встромлена в рахманний грунт.

Все почалося з того літнього вечора, коли громи, як предковічні велети, билися між собою, вергаючи один в одного*камені завбільшки в колгоспного бика, й був од цього гук на цілий світ; камені, зударюючись, кресали блискавки й при їхньому світлі у моєму вікні на мить спалахували бані горопахівської церкви.

Потім полив дощ.

Серед буєсті громів, серед шуму й плюскоту зливи, серед розтанцьованих вихрів, що брали струмені дощу в жмені й вигравали на них, немов на струнах, в моє причілкове вікно, що виходить у сад, хтось постукав раз, удруге й утретє. Я не боюся ніякого нічного гостя, тому без запитань вийшов на ґанок. На східцях стояв чоловік у плащі й капелюсі, увесь, зрозуміло, мокрий.

— Можна у вас переночувати, пане професоре? — спитав чоловік і зняв навіщось капелюха. Мене вразило оте староселянське «професоре»; одначе, ні поставою, ні голосом він не був мені знайомий, принаймні мені так здалося не лише на ґанку в темряві, але й тоді, коли переступив поріг кімнати. Невисокого зросту, худе й вузьке обличчя, глибокозапалі очі, пильний погляд. Стояв посеред кімнати з капелюхом у правій руці, а лівою пригладжував коротке стрижене волосся. Мав років понад сорок, але сивизна й не торкнулася чорнявої його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повісив на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку.

— Дякую, професоре, за гостинність, — сказав. — Хоч… — він зам'явся, — не варто бути таким довірливим. Світ не є певним і безпечним.

— Не маю чого втрачати… ні багатства, ні навіть життя. Роки мої дійшли до пруга, — відповів я, дістаючи з креденсу карафку з сивою, як дим, самогонкою. Налив йому й собі по келішку. Він випив одним духом і тільки тепер признався, що душа йому застигла під дощем, як драглі, поки причалапав сюди зі станції, з нічного поїзда.

Незнайомий поводився вільно, розкуто; незважаючи на роки, сухорлява його постать виглядала так, начебто була виліплена з цупкого й водночас еластичного матеріалу. Я сушив собі голову; де міг його бачити? Тепер я думав, що ніби були мені знайомі і цей мелодійний чистий, наче з кларнета добутий голос, і пронизливий погляд, що вмів проникати вам у душу, і тонкі, в ниточку зсукані губи, зрештою — уся його зграбна постать, в якій сиділа, здавалося, готова до стрибка рись, когось мені нагадувала.

Кого?

— Ви мене не впізнаєте? — Гість, очевидно, помітив, що я до нього приглядаюся. — Втім, що тут дивного. Та й бачилися ми лише один раз, увечері. І був я тоді молодим.

— Хіба всіх запам'ятаєш? Якби-то чоловік завів був метрику, в яку записував кожного, кого знав. Тисячі імен… тисячі живих і мертвих, — відповів я.

— Я давно належу до мертвих, — сказав гість і припав обличчям до вікна. За фіранкою гуділа, немов млин, літня злива. — І як усякий мертвий, що воскрес, — додав він, — я не хотів би, щоб хтось припадком, бачучи серед ночі ваші освітлені вікна, помітив моє воскресіння. Тому я просив би, щоб ви вимкнули електрику.

Я не рушився з місця; я не любив, щоб у моїй хаті хтось командував. Гість рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, мені треба було злякатися, мало чого може витворити якийсь чолов'яга, якого ти впустив серед ночі до своєї хати. Але я промовчав; ми деякий час сиділи без слова, аж поки наші очі не позвикали до темряви. Він перший не витримав.

— Чого ж ви не запитаєте, пощо мені це світломаскування, пане професоре? Хтось… невідомий, чужий уривається до вашої хати й зачинає порядкувати. Може, божевільний… може, злодій, або ж підісланий кадебе? А ви ніяк не реагуєте.

— Я сиджу й думаю… і гортаю злежані сторінки грубої метричної книжки з безліччю імен, — відповів я, — і ніяк не можу натрапити на ваше ім'я. — Мені направду цікаво було дізнатися, хто приблукав сьогодні до мого житла.

— Це даремна робота, пане професоре, — сказав гість. В темряві не було видно його усмішки, але я відчув, що вона бринить у його голосі. — Ви ніколи мого прізвища… того давнього й справжнього не чули й не знали, зрештою, я сам почав його забувати. Ви гадаєте, професоре, це легко жити, поступово забуваючи самого себе? Ти є — і тебе нема, — скаржився нічний гість, і я вірив у його щирість. — Тепер я нібито особа з паспортом, пишуся Іваном Джусом, народжений у Бистричанах на вулиці Бельведерській, «нумер 76». Стояв там поміж єврейськими склепиками та шевськими майстернями — «верстатами», може пам'ятаєте, старий, міщанського типу, будиночок із двома смішними колонами… будинок разом із колонами по коліна запався в землю. За німців його остаточно розвалили. На Бельведерській було єврейське гетто.

— Нащо мені все це оповідаєте? — перебив я його насмішкувату розповідь. — Нема й не було серед моїх знайомих людей на прізвище Джус.

— Оповідаю на всякий випадок. Раптом хтось спитає… а раптом хтось бачив, як я закрадався нині на ваше подвір'я. Ніч стоока, все бачить і чує. Додам іще до вашого відома, що я самотній чоловік, живу в Бистричанах, там прописаний, працюю в котельні третього будинкоуправління. До того ж я далекий родич вашої покійної дружини. Оце й уся легенда, пане професоре. А взагалі то… — він запнувся, начебто завагавшись, чи розкритися йому до кінця. — А взагалі то ніякий я не Джус, я «Опришко» із тих прадавніх сорокових років. Тепер пригадали?

Громи й далі біснувалися по цілому небі й блискавки краяли ніч сліпучою електрозваркою; дощ виплескував землю, як виплескують жінки долонями тісто, щоб спекти з нього хліб. Я слухав канонаду громів, плюскіт дощу, але вони були відсунуті на другий план, на першому плані сидів біля стола Опришко. Господи, невже той самий страшний Опришко з підпільної Служби Безпеки, есбе, якого навіть лісові хлопці обходили великим колом? Запитання до Бога було риторичним, бо я вже напевне знав, що мій гість — то таки Опришко, я його уже пригадав, і його гострий позір, сухе довгобразе обличчя і затаєну силу лісового кота.

— Але ж мені переказували, коли я повернувся з Сибіру, що начебто Опришко загинув, власне згорів на горищі однієї хати в сусідньому селі Чорніві. Відбивався, поки міг, поки були набої. Зосталася від нього обгоріла культя… ні обличчя, ні рук, ні ніг. Шо ви на це скажете? — Очевидно, я не повинен був про щось розпитувати, мене це не повинно було обходити, але я не хотів, щоб між нами залишилось щось недоговорене.

— Маєте рацію, професоре, — відповів Опришко. — Загинув… тільки хтось інший загинув під моїм псевдо. І таким чином енкаведисти згубили мій слід. Я воскрес, коли наша боротьба скінчилася… коли вже встояти не було сили, під іншим іменем у Кривому Розі, в рудниках. Увесь час там перебував, оце кілька років, як повернувся під Карпати.

— Знову про рибу гроші… навіщо мені ваші тайни? Я людина стара, така, що всякого натерпілася. Живу тепер тихо й непомітно… вегетатую, мов трава. Маю козу й п'ять курок. Приносять мені пенсію. — Я справді не мав охоти вислуховувати чужі секрети, тим більше секрети людини з есбе. Водночас мене насторожив його візит: чого це він ні з того ні з сього постукав у моє вікно? Шо власне привело його до мене? Я нічим йому не заборгував, нічим не був зобов'язаний і ніколи не мав ніяких стосунків із есбе. — Шо може більше собі жадати чоловік моїх років і на моєму місці?

— Колись ви трохи інакше дивилися на світ, пане професоре. Пам'ятаючи оце «колись», я тому й завітав до вас, до того колишнього директора школи, який скрізь пхав свого носа, дбаючи про добро й справедливість. Ви тоді вважали, що маєте діло до всього… а тепер маєте лише козу. — Опришко немовби кожне слово виковував поодинці з міді, бо в тиші вони здалися мені надто дзвінкими. — Ви пам'ятаєте нашу першу зустріч?

Так, я пам'ятав той літній вечір, коли два боївкарі, озброєні до зубів, неговіркі й суворі, прийшли до цієї ж таки кімнати й наказали збиратися: «Вас викликає друг Опришко», — пояснили коротко.

Бідна Ірина спробувала було заступити дорогу, боївкарі не вельми делікатно відштовхнули її за поріг. Жінка схилилася на одвірок, і заплакала. Друг Опришко мав у Горопахах і в усіх навколишніх селах славу грізного неусміхненого провідника Служби Безпеки й здибання отже з ним не обіцяло бути приємним. Його боївки боялися не лише енкаведисти і стрибки, котрі полювали за ним роками й не могли вполювати, Опришко де хитрощами, де відвагою пробивався крізь ланцюги ворожих облав, але боявся кожен, хто жив у наших околицях. Не буду казати, що це був страх перед жорстокістю, ні, це був страх ніби перед законом: Опришко своїми рейдами по району, екзекуціями над сексотами, стрибками та особливо запеклими активістами радянської влади, постійно нагадував, що кара за злочин, за зраду впаде на тебе неминуче.

Але й траплялися смерті несправедливі…

Вечір був густий і глухий, темрява, здавалося, впиралася в груди, немовби її виплели з грубої волосіні. Боївкарі йшли один справа, другий — зліва, не промовивши за дорогу ні слова. Коли припадкове я спотикався об камінь, котрийсь підхоплював мене під руку. Мали, очевидно, наказ мене берегти. Село, дарма, що ще не настала пізня година, нишкло в тривожних снах, і лише де-не-де блимав у вікні каганець.

Мене привели до хати на околиці села, від якої до лісу махнути рукою. Вікна були заслонені веретами, на столі чаділа з високо підкрученим ґнотом гасова лампа, й ціла невелика халупчина з старосвітською лавою під стіною, побіленим комином, рядком образів на чоловій стіні й порозвішуваними над постіллю мальованими тарелями, виглядала немов розквітла яскрава ружа; посеред хати, осяяний лампою, сидів за столом, схиливши голову на руки, молодик у совіцькій військовій гімнастьорці й у вишиваному киптарі, туго підперезаний паском із портупеєю.

— Сідайте, пане професоре, — промовив співучим тонким голосом, і я подумав, що він гарно читав би у церкві «Апостола». Навіть посміхнувся, уявивши його на криласі.

Я сів на табуретку навпроти нього і ждав; він дивився на мене довго, колючими очима стріляв мені то в обличчя, то в груди; мене його зирки не лякали.

— Ви хотіли мене бачити? — спитав, усміхнувшись до себе. — І, очевидно, знаєте, з ким маєте справу? — додав і знову пісно усміхнувся. Чи усміх цей означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його ім'я котилося околицею, як туге колесо колючого дроту?

— Хотів, — кивнув я головою. — Я давно хочу з вами… з кимсь із зверхників у підпіллі поговорити, щоб з'ясувати дещо для себе й, може, дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час.

— То я вас слухаю, — кивнув нетерпляче Опришко, і я зрозумів, що він не дуже любить прислухатися до чужої думки. У підпіллі він був цар і Бог, він мав під обцасом провідників, станичних, різних ідеологічних референтів… вони для нього гейби й не існували, адже він уособляв собою караючу руку підпілля і саму Божу кару.

— Мене турбує, пане Опришко, одна обставина… турбує і болить. Маю на увазі той факт, що підпілля дедалі частіше вдається до терору: там когось повісили, там — розстріляли, а того взяли вночі й слід за ним пропав. Кожної ночі якась кривава акція…

— Ви, професоре, не забувайтесь! — Опришко нервово схопився із-за стола й так задерев'янів стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто наклав гіпсову маску. Руки заклав за спину.

— Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, і прошу мене не лякати, я, прецінь, стріляний горобець, — відповів йому зухвало. Очевидно, даремно я роздмухував вогонь, але такий уже мій характер. — Мені, може, пане Опришко, справа України не менш дорога, ніж вам, і ви це, напевно, добре знаєте.

— Я знаю також, — відповів він, не міняючи пози, — що ваш син був комуністом.

У мене заболіло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долоні.

— Я був про вас, друже провідник, кращої думки, — відповів йому, поволі добираючи слова… слова ж бо розлетілися, немовби посеред них вибухла граната. — Мій син — моя трагедія, але, повітре, й він жадав добра своєму народові. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. Є я… а вам не може бути невідомо, що я при потребі людській і шкільній буваю в районі та в області, стукаю до канцелярій різних начальників і навіть до районного енкаведе. Приїздять і вони до мене… ось Ступа приходить на уроки. Отже, якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька син виріс комуністом, то батько, тим паче чоловік мого характеру, який усюди пхає свого носа, мусить бути тричі комуністом, а простіше — запроданцем… і вам простіше простого кликнути когось із своїх, що десь тут затаїлися за дверима, й наказати повісити мене на сухій вербі. Я у вашому розпорядженні. Нема про що розмовляти. — Я був, власне, вражений не так зневажливою згадкою про мого Романа, як пронизаний жалем: дотепер сподівався, що в підпіллі були про мене доброї думки; їхня думка, очевидно, для мене щось та важила… тим більше для мене, який високо себе цінував… надто високо.

Опришко вийшов з-за столу й, заклавши руки за спину, задумливо міряв кроками хату — від образів до порога. Час од часу зупинявся посеред хати, підвівши голову й устромивши погляд у сліпі заслонені вікна. Чи надслуховував, що діється на теренах ночі, чи прислухався до самого себе? Лише тепер мені відкрилося, що він ще дуже молодий; ходив він пружно, легко, і, дивлячись на нього: мені здавалося, що він кожної миті був готовий до стрибка, до бігу… він кожної миті був готовий до бою.

— Вибачайте, професоре, — промовив Опришко примирливо, зупиняючись переді мною. — Не будемо торкатися вашої батьківської рани. Це ваш біль, я хочу це зрозуміти. Одначе, я рішуче не сприймаю вашого звинувачення у сліпому тероризмі: є жертви, бо фактично триває війна, і, якщо хочете, війна братовбивча. Та чи ми її розв'язали? Більшовики кують нам кайдани, а ми надлюдським зусиллям ті кайдани лущимо по скалці. Проти нас енкаведе, партія, військо, уряд, преса, гроші. Це страшна й дика сила, яка не вибирає засобів: куля, бомба, виселення, наклепи, знищення цілих сіл. Особливо, на мій погляд, небезпечним є плекання совітами зрадництва поміж нами. Вони вміють це робити… вони майстри, це треба визнати, виплоджувати гадюччя, яке підступно впускають в наші міста й села, в наші ліси і поля, і в наші душі теж… гадюччя бризкає трутизною й нема іншої ради, мій шановний пане професоре, як топтати його чобітьми. Наш змаг — великий і святий — боремося за Україну… хтось гине в боях, хтось воює в підпіллі, хтось нидіє в потаємних криївках від голоду й задухи, а хтось мусить чавити чобітьми гадюччя. Цей льос випав на мене. Думаєте, пане професоре, це легко?

Опришко не очікував на мою відповідь, йому не потрібне було Моє ствердження, очевидно також, що його монолог для мене не призначався, це скоріше була сповідь самому собі, він себе переконував, що нема в підпіллі важливішої роботи, ніж чавити чобітьми гадюччя.

— Мабуть, маєте рацію: тяжкий повстанський змаг… треба мати віру, що боротьба буде недаремною, й треба мати відвагу, щоб повстати проти орди, котрій несть числа й котра не вибирає засобів… — почав було я, зворушений Опришковим вогнем; вогонь обпалив мою душу.

— Я вірую, професоре, що змаг наш святий, — сказав Опришко, перебиваючи мене. — Якщо навіть усі ми до одного ляжемо кістьми, якщо орда потоптом покотиться по нашій землі й зрівняє наші могили… якщо нас, оббріханих, облитих брудом, помиями, якесь покоління або ж забуде, або від нас відцурається, засліплене брехнею, ми однаково знову воскреснемо в котромусь літі й у котромусь новому поколінні. І так буде, поки не настане Україна. Господи, — чомусь стишив голос… голос його тремтів, — яке солодке слово «Україна». Як слово «любов». — Закінчення його було дещо екзальтоване, урапатріотичне, він мовби випадково натрапив у своїй душі на оте просте округле слово «любов». Він стояв переді мною усміхнений, притихлий, немовби скупався у чистій воді, і зовсім не був схожий на всесильного у підпіллі есбіста, якому дано право судити й карати.

— Оте ж бо і є, пане Опришко, — сказав я, а хотів сказати ти «мій сину» — як це важливо навіть для майбутніх поколінь, щоб на Україну, на любов, як ви висловилися, не впало ні краплі невинної крові. Я власне на цьому хочу наголосити… для цього й хотів вас бачити. Не можна Добро творити через Зло.

— Мене інформували перед тим, як ми мали зустрітися… зрештою, я давно чув про вашу заповідь: «Творити Добро». І все, що ви робите в школі, чи в селі… що вам вдавалося в обороні людей… справи ці, я знаю, не мусили бути аж якісь великі, часом — побутові, дрібні, сусідські, а ви, проте, вкладаєте їх у скарбонку, на якій написано: «Добро». Правда ж?

Я переконувався, що есбе недаремно їсть свій підпільний хліб:

Опришко вивідав також про мою скарбонку з написом «Добро». І я зрозумів із тону його розмови, що моя «скарбонка» йому чимсь не сподобалася.

— Ви маєте на увазі «скарбонку» як самоціль? — спитав я. — То отже й творення добра — теж самоціль? Шо маю на це відповісти? Що повинен бути природний потяг робити добро? Очевидно, що так? Але, коли людина, в даному випадку я — народний учитель, силою обставин і в силу свого становища свідомо стаю в обороні людській, і це, так би мовити, стає моєю громадянською потребою і моїм громадянським обов'язком, то що є у цьому непорядного? Думаю, що якраз наша біда… наша українська біда, що ми романтично ставимося до громадських своїх обов'язків… має бути, мовляв, якийсь внутрішній імпульс, підсвідоме навіювання, нашіптування, веління душі. Я сповідую прагматичний підхід: не варто очікувати імпульсу, а треба діяти… діяти щодня й щогодини, робити все, що в твоїх силах, можеш зробити сьогодні. Зроблене, не соромлячись, записуй на своє конто. І чим довший твій рахунок, чим грубша книжка твоїх доброчинств — тим більше будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей. Це і є моя «скарбонка», друже провідник.

Опришко слухав уважно; він знову походжав по хаті й чоботи його поскрипували голосно, але ні одне моє слово під чобіт не потрапляло.

— Це, знаєте, цікаво… така прагматична релігія доброчинства, — промовив він. — Комусь вона може не сподобатися своєю раціональністю… мені вона теж не припала до серця, я не звик записувати кожну добру справу, зроблену того чи іншого дня… це пахне, на мій погляд, егоцентричною бухгалтерією.

— Мене, вибачайте, ваші хлопці не привели сюди для того, щоб я навертав вас на свою релігію, — спалахнув я. — Мене привели, щоб ви, якщо забажаєте, мене вислухали. Ми вже цієї теми… теми крові й України торкалися. І хоч вам не сподобався мій прагматизм, я, усе ж прагматично міркуючи, прийшов до вас просити, нагадувати чи й вимагати — чом би й ні: боротьба за Україну свята справа і корогви українські мають бути незаплямовані.

Поріг у хатчині був високим, і Опришко, чи то втомившись від безперервного ходіння по хаті, чи просто було йому зручніше приглядатися до мене, яскраво освітленого лампою, що на столі, з певної відстані, але він присів на поріг, обхопив руками коліна й далі сторожко ловив, як плотиць у сачок, мої слова; я це ловлення відчував майже фізично. Зрештою, ловлення слова — це вже була професійна звичка слідчого: ні одне слово, мовлене співбесідником, не повинно загубитися бо, може, воно колись знадобиться.

— Цілком погоджуюся, пане професоре, що корогва наша свята, та як нелегко нести її незаплямленою в умовах підпілля й більшовицького терору. Прошу прийняти до відома: наша Служба Безпеки якраз створена для береження чистоти корогви… і ми безпощадні до тих, що кидають її під ноги, що витирають об неї масні руки, й ви це, професоре, добре знаєте. Одначе, ви не уявляєте, що значать для боївок безперервні рейди з села до села, з лісу до лісу, з району до району або й на далекі терени, щоб тільки ворог не оточив облавою, щоб не зміг за нами устежити, щоб спалахував бій там, де ми його нав'яжемо, а ноги наші, як кажуть, не куплені… і сніг, і дощ, і невідомість, і голод, і рани, і смерті, і зради. Це вліті. А взимі в криївках, у бункерах сидиш тижнями, мов кертина, задихаючись не лише через нестачу кисню, але й від пітьми… від пітьми, в яку ти падаєш, коли погасиш ліхтар або ж свічку. Й воші, воші, як горобці. І тупіт енкаведистських чобіт над твоєю головою. Уявляєте, як важко нести знамено… а ще важче остерегти його від бризків крові, часом і невинної… трапляється. Виповзаєш, бувало, з бункра, сліпнеш від сонця… і ще сліпнеш від злості, часом нерозсудливої.

— І засліплений злістю, друже Опришко, беретеся карати ґазду, який пожалів для підпілля свині або ж бичка? Караєте також хлопців і дівчат, що стали комсомольцями, бо мріють учитися у вищих школах? Караєте також безневинну жінку, яка десь на вулиці пащекувала що, мовляв: «тоті з лісу» — рабівники, а в тієї жінки лишилося двоє-троє малих дітей. А як легко очорнити у ваших очах будь-кого, нашептати на вухо, що цей чи той продався совітам. Я не можу, наприклад, простити вам смерті Юстини Семенюк, Монашки, як її називали в селі. Якщо по правді, то тільки про Юстинину смерть… і тільки про неї я збирався з вами говорити… а наша бесіда потекла ширше… бесіда тече, а Юстина стоїть за вашими плечима, друже провідник.

Опришко й не озирнувся.

— Смерть Юстини від рук есбе, — продовжував я уперто, — не принесла вам слави… люди хрестяться й зітхають. Ні, ніхто вголос і не пискне, всі — тихше води й нижче трави… а лише одними очима запитують: чи потрібна була Україні ця жертва? І ще запитують: чом так легко вмерти зганьбленим? Трутизна підозріння, непевності, страху, а ще — розчарування… ох, яке багно розчарування розлилося, затопило нас…

Я міг сподіватися, що Опришко не стерпить моїх докорів, якось принагідне мені розповідали, що він має гарячу натуру й до того ж не сприймає заперечень. А тут він сидів на високому порозі каменем, обнявши коліна, й усе нижче хилив голову.

— Не буду виправдовуватися…не буду, — промовив глухо. — Ми помилилися… це страшно, на це нема виправдання. Можна б нашу помилку — Юстинину смерть списати на війну, оборонятись тим, що, мовляв, дрова рубають — тріски летять. Та не буду до цього вдаватися. Ворог виявився хитрішим… ворог розраховував на трутизну, на трупний сморід, що поповз над землею, що заповз у душі. І на цей раз він переміг.

Я сумнівався, чи зверхник із Служби Безпеки достатньо повно уявляв собі ворога, котрий його обхитрував; він бачив ворога переважно крізь проріз прицілу й при спалахах пострілів; він бачив переважно ворогів мертвих, а якщо енкаведисти потрапляли до його рук живими, то були це або людці жалюгідні, що всикалися в штани, або ж руді запеклі фанатики; він бачив переважно ворога з числа наших краянів, що їх завербувало енкаведе — різних голів та секретарів сільрад, мельників на млинах, колишніх повстанців, що здалися і зрадою заробляли собі на довір'я, людей часом зовсім випадкових, ці останні викликали в нього презирство й на них він жалів навіть кулі.

Ворог же справжній сидів у глибокому запіллі — в партійних кабінетах, в управліннях енкаведе, у військових штабах; сиділи там люди з холодним розумом та з великим досвідом — генерали, міністри, секретарі, полковники, радники й дорадники. А над ними — Сталін, Москва. І всі їхні помисли націлені, чуєш, друже мій Опришку, на тебе, на твою боївку, на тих хлопців, що нипають у лісах і яких гризуть воші, і на тих дівчат-зв'язкових, які, беззбройні, темними ночами обминаючи численні чекістські засади, несуть «грипси» — тонюсінькі трубочки паперу з підпільними наказами, попередженнями, інформацією; коли б ці «штафети» котроїсь ночі враз засвітилися, як свічки, то ми побачили б, що ціла наша земля від Карпат аж до Волині й поза Збруч засіяна вогнями.

Генерали, партійні секретарі, міністри і челядь менша аж до оперуповноваженого Ступи сушать голови й вигадують пастки, лаштують вовчі ями, годують псів і солдатів, дресируюють зрадників з однією метою — проникнути в підпільну сітку, зіткану з вогнів, що їх носять дівчата, щоб потоптати ці вогні кирзаками, стирлувати танками, підірвати бомбами й мінами, облити помиями.

Очевидно, опер Ступа з своїм начальством і розробив нескладну й підступну операцію, що закінчилася смертю Юстини Монашки. Тільки людина, яка добре знала, що дівчина-монашка, яка ходила по селу, що називається, з німбом навколо голови й з лагідною посмішкою на довгобразому блідому лиці, могла холоднокровно вирахувати свій хосен від її смерті.

Юстина була колись моєю ученицею, щоправда, не довго, після четвертого класу Марко Семенюк — її тато, ґазда середнього достатку, віддав доньку до української жіночої гімназії, що її утримували сестри-василіанки. Гімназія на вулиці Петра Скарги, що містилася в одній розлогій будівлі разом із монастирем, мала в краї добру репутацію: там дівчат гарно вчили й по-християнському виховували. Єдиний її недолік — це те, що в гімназії було багато монастирського світу, релігійного духу: чимало вихованок після матури, замість того, щоб поповнити, як кажуть, ряди світських жінок — інтелігентів, котрі запряглися б у народну роботу, залишалися в монастирі, приймали постриг. Слів нема: сестри-василіанки робили чимало пожиточного на народній ниві — гімназія, бурса, організація дитячих садків, місіонерство й просвітництво. Але…

Одначе Марко Семенюк не був задоволений, що донька після матури записалася, як він казав, у монахині. Та переконати її не зміг, монастирські стіни на довгі роки відгородили її від батька.

Вона повернулася додому у сорок шостому році в чорній, але вже не в чернечій одежі — василіанський монастир совіти розігнали; черниці розбрелися хто куди, кількох енкаведе арештувало. Гімназію обернули в педагогічне училище, сам монастир став гуртожитком, а монастирську церкву обладнали під спортивний зал. Про це мені розповідала сама Юстина. Вона, до речі, часто до нас із Іриною приходила, брала книжки до читання, з Іриною ткали довгі розмови про безмежжя людського терпіння; я не сприймав її філософії терпіння і покірливості, нерідко встрявав з нею в суперечку: як можна мовчки терпіти, провідувати терпіння, коли в Горопахах панує навіжений Ступа, а лісові хлопці згоряють на вівтарі України, як политі бензином пшеничні снопи.

Вона слухала мене усміхнене, лагідно дивлячись мені увічі; вона казала: Бог наш терпеливий і нам велів терпіти… і тільки терпіння порятує нашу землю від більшовицької заглади. Бог з нами! Ми втоптані в камінь, ми обвуглені, крик наш пливе у крові, але ми не згинули, ми знову встанемо й випростуємося, як ліс після фаї. О так, у лісі після бурі лежать покотом потрощені дерева… вони лежать, а поміж їхнім зів'ялим пагіллям принишкли полки дубчаків. «Це ми, пане директоре, нишкнем під буреломом, — казала, — нам лише треба вміти витерпіти… й ми витерпимо. Бог з нами».

Юстина не замикалася за ворітьми татового подвір'я; не звертала уваги ні на чекістів із Ступою на чолі, ні на лісових хлопців, що навідувалися ночами за провіантом. Мала роботу: несла людям науку терпіння. То в цьому кутку села, то в — тому, то таки до неї додому приходили жінки з своїми жалями… сиділи жінки на призьбі під хатою й сповідалися, і плакали, і скаржилися, і молилися, і розкривавлювали свої рани, і викрикували перед нею свою злість, і скидали свої одежі, показуючи синці й рани.

Юстина ніколи жінок не перебивала, лиш хитала головою. Пов'язана чорною хустиною, бліда, з непогашеною доброю усмішкою на устах, вона виглядала на мученицю, яка перебирала на себе чужі болі, глаїла їх і лікувала. Жінки на призьбах стихали, як малі діти, заколисані плином її бесіди… а в тому плині нічого ворожбитного не було, окрім лагідності, усміху, віри й науки терпіння; а в тому плині світило сонце, наливалися соком яблука, а дівчата наливалися красою і любов'ю, а в полі ходив розгойдано пшеничний вітер, що хмелів від духу скошеної трави. «Треба жити, дорогі сестри, й перетерплювати. Бо що, власне, є життя, як не терпіння? Витерплюйте, повірте в терпеливість не за гріхи, а за те, що Панбіг вас любить і випробує. Не зрікайтеся царства небесного, але й не зрікайтеся, кинувшись у чорну безодню розпачу, ластівочого співу. Час котиться на нас… через нас перекочується, немов велетенські — аж попід хмари — тракторні колеса, а ми шукаймо порятунку й розради в Богові… шукаймо й переживемо всі лиха. Ось побачите».

Котрась жінка котрогось дня спитала сестру Юстину:

— Чи мой, переживемо того Ступу?

— Усіх переживемо, — відповіла Юстина вголос і цілком по-сільському щиро засміялася. — І Ступу, і товариша Сталіна теж. Ми ж бо вічні на цій землі.

Ми вічні…

Очевидно, до опера докотилися якщо не ці сказані нею слова, то якісь інші підшепти, наклепи… а втім, і без наговорів товариш Ступа щоденно сам переконувався, який великий вплив має на село ота молода жінка, Юстина, в чорній хустині. Довго не відкладаючи, сам явився на подвір'я Марка Семенюка; Юстина вийшла з хати йому назустріч.

— Прошу, будьте гостем, — показала на високу призьбу під вікнами. — Тут зручно сидіти й спостерігати світ.

Опер із своїм нерозлучним «дехтярем» на грудях хвилину поваґався, врешті таки присів. Сонце світило йому ввічі й він лискучий свій дашок насунув низько на лоба. Два його енкаведисти пасли небезпеку на хвіртці.

— З вашої призьби світ справді виглядає ідилічним, — промовив Ступа, погладжуючи долонею зброю. — Ніби й нема бандитів і нема оперативників. Є тільки один Бог, — кинув на Юстину насмішкуватий погляд.

— Бог справді є завжди і всюди, — відповіла Монашка.

— Юринда ваш Бог, опіум… — Оперуповноважений Ступа мав намір сплюнути зневажливо, але в останню хвилину передумав і ковтнув слину. Від нього пахло цибулею, самогонним перегаром і ваксою начищених до блиску чобіт. — Я маю надію на свого бога, на «дехтяра». — Ступа показав у холодному зблиску усмішки білі й дрібні зуби, і Юстина аж здивувалася, що вони в нього такі білі й такі дрібні, їй чомусь уявлялося, що Ступа повинен бути ікластий, як вовк. Вона, певна річ, бачила Ступу десятки разів, здибалася з ним та з його зграєю на вулиці, але вони її не зачіпали, обходили забобонне боком, лякаючись, певно, її чорної хустини й чорної одежі. Ніхто не зважувався, в тому числі й веселун Сашко Козаченко з гармонією, зареготатися їй услід або ж приставати з сороміцькими натяками, як це вони залюбки робили з сільськими дівчатами й молодицями. Юстина, щоправда, уступала їм дорогу, сходила на обочину й дибуляла далі, звично тулячи зір у землю.

— Хіба не боїтесь, що одного разу ваш скоростріл заткнеться і ви… — сказала Юстина уявивши ситуацію, коли заткнеться Ступин кулемет.

— На цілому світі будете тільки ви, безпорадний, із своїм зіпсованим скорострілом… навпроти вас буде стояти смерть. Тоді й ви почнете кликати Бога.

— Звідки ви знаєте, що так колись може статися? — спитав Ступа й підвів голову. Задер угору дашок і поглянув, жмурячись, на сонце, — Я перейшов фронт, Крим і Рим… доля і зброя мене берегли. Так буде й надалі. — І нагальне мелькнула йому в голові якась думка, бо протер осліплі від сонця очі й устромив їх в Юстину. — Ви що, виворожуєте мені смерть… жадаєте мені смерті? — Ступі починала надокучати «культурна», як йому здавалось, бесіда, й він чвиркнув слиною крізь зуби, немовби «культурність» з себе випльовуючи. — Ти потаємно годинами б'єш перед іконами поклони й випрошуєш у Бога смерті для нас, так? Ніби я не знаю? Гадаєш, мені не доповідають?

— Я у Бога нашого випрошую тільки милості… тільки милосердя й ще, може, спеціально милосердя для вас, — відповіла Юстина.

— Ну-ну, це цікаво: монахиня, католичка якась молиться за перемогу радянської влади у цьому заклятому краї… це щось нове, — і він стиснув плечима. — Якби про це дізналися бандери в лісі… — реготнув.

— Я молюся за душі людські… за тих молюся, що он на хвіртці пантрують у синіх кашкетах… і за тих молюся, що в лісі. — Юстина знала, що Ступа наганяє в селі страх на старого й малого, й було їй дивно, що почувалася з ним вільно й розкуто.

— За це можна й арештувати… за моральну підтримку бандитів, — пригрозив Ступа.

— То в чому ж справа, — відповіла Юстина байдуже. Вона направду Ступи не боялася; не боялася ні Ступи, ні когось іншого, ні Сибіру, ні Бистричанської тюрми. — Тата я поховала, ґаздівство наше розвалилося, якась курка лишилася й коза. Поле ось-ось заберете до колгоспу. А Бога в мене ви не відберете. Бог буде зі мною і в казематах.

Ступа не сумнівався, що вона говорить правду; слова її були тверді, впевнені; обличчя її зблідло; дивилась просто поперед себе сміливо й рішуче. Зрештою, Ступа наперед, ще до того, як повернути на її подвір'я, здогадувався, що монашка його не боїться, і ця обставина якраз не давала йому спокою; свою спокійну хоробрість, думав він, монашка розносить по селу… розносить, і потолочені ним, Ступою, стебла оживають знову. Йому було любо почувати себе в Горопахах таким, що навіває страх і покору… так, жах і покору, бо тільки примус, терор спроможні утвердити тут радянську владу.

— О, я знаю, ти, дівко, готова йти на муки, — Ступа уже не рахувався з словами. — Тобі сниться терновий вінець? — зло засміявся. Схопився на рівні ноги й мало не вдарив її чоботом у груди. Юстина помітила цей стриманий рух, але з місця не рушилася: «Ну, чом не б'єш?» — О, я вже постараюся, чуєш, постараюся, — крикнув Ступа, враз повеселівши, — щоб із тебе терновий вінець зняли. Ауфвідерзен! — І він, і не глянувши на неї, рушив, посвистуючи, до воріт; Ступа свистав собі й насвистував план, що прийшов йому щойно до голови.

Опісля, роздумуючи над долею Юстини, я запитував мисленно Бога, чому допустив до того, що сталося з нею, адже була вона його. Божою невістою, і бачив він із небесних висот, що монахиня не мала за собою вини, то чому ж, Боже, дав волю Ступі, пальцем це кивнувши, щоб оборонити свою невісту від злого наміру.

Юстину Семенюк арештували відразу після того, коли хтось виказав Ступі, що секретар сільради Ілько Гладун, фронтовик із тутешніх молодих газдів, який носив на гімнастьорці медаль «За відвагу», насправді ж сповнює в підпіллі ще одну роботу: був він у Горопахах станичним, мав псевдо «Мирон». Звісна річ, Ступа лютував, що Ілько дурив його як хлопчака, коли вони, бувало, разом пиячили й обговорювали, як би то швидше покінчити з бандитизмом — одних треба винищити до лаби, других — запакувати до Сибіру, третіх — залякати, щоб боялися власної тіні, ще четвертим пообіцяти рай, а п'яті самі змиряться.

Ілько потакував Ступі; Ступа йому вірив; на Ількові виблискувала й видзвонювала фронтова медалька.

І на тобі: Ілько — не Ілько, а «Мирон».

Коли брали Мирона в його ж таки хаті, то він скочив у причілкове вікно, і був би втік, якби котрийсь з солдат навмання в темряві не черкнув автоматом: куля зачепила ногу.

Отож відразу після цієї події й арештували Юстину Семенюк. По-первах ніхто ці два арешти не зав'язував в один гудз, про ніщо не здогадувалася й сама Юстина. Її звинувачували у зв'язках з бандерівськими боївками, у проповіді католицизму й взагалі у ворожій діяльності. Кілька ночей молодий в'їдливий слідчий на прізвище Климов вибивав у неї криком, погрозами й лагідною підступністю зізнання про свої нібито зв'язки з станичним Мироном; вона про ніякого Мирона не знала, Ілько Гладун був секретарем сільради, фронтовик, має заслуги, пив горілку з оперуповноваженим. Всі в селі про це знають.

Її несподівано випустили, ще й посадили люб'язно у вагон на вокзалі в Бистричанах; слідом за нею нібито через лікаря з тюремної лікарні, де Ількові гоїли рану, їлько Гладун передав додому жінці «грипе», на якому було вимережано дрібним Ільковим почерком попередження, що він став жертвою енкаведистського агента по кличці «Монахиня»; начебто свого часу він довіряв їй певні підпільні обов'язки, бо хто ж міг запідозрити, що за маскою милосердної черниці сховалася завербована Ступою сука. Стало відомо також, що вона видала криївку, в якій перечікували енкаведистську операцію хлопці з боївки сотенного «Буреверхи»… перечікували, нещасні, а Монахиня тим часом запродала їх на смерть й вони у схроні пострілялися.

Так начебто писав Ілько Гладун.

Горопахи від цієї хижої новини завмерли.

Хтось вірив у написане на цигарковому папері, а хтось — не вірив, хтось взагалі нічого не хотів знати й западався якомога глибше у вириту нору, а Гладуниха розгладжувала цигарковий папірець з округлими, дрібними, як мак, буквами, виціловувала їх сухими губами й навіть винюхувала й приговорювала до них, до букв, гейби до живих пташок, що мають повернутися в Бистричани й сісти в тюрмі Ількові на плече.

І тяжко кляла Юстину.

Клятьба докотилася й до мене, я повинен був негайно поспішити до черниці, вона б мені розповіла… вона або мені зізналася б в тому, що таки видала Мирона, або ж заприсяглася б, що чиста перед людьми й перед Богом; вона мені не збрехала б, я був її учителем, вона не вміла брехати, це я знав давно.

Я винен…

Я не пішов одразу того ж таки дня до Юстини; я чомусь не стулив до купи «грипе» із тюремної лікарні з несподіваним звільненням Юстини; я не спитав самого себе: «чому її звільнили? Хіба був у Горопахах такий випадок, щоб хтось, потрапивши до рук енкаведе, повертався додому? Широкі двері туди, а назад — вузенькі?»

Я не поспішив дівчині на поміч.

Тим часом «грипе» того ж таки вечора принесли Опришкові; для певності він особисто звірив письмо на «грипсі» з Ільковим почерком на сільрадівських паперах — усе сходилося.

…Її привели на узлісся.

— Суд був коротким. Того ж вечора моя боївка повинна була перебазуватися на інший терен, дорога чекала нас далека й ми поспішали, — оповідав Опришко, далі нерухомо сидячи на порозі. Тепер однак його зір, як куля… куля свиснула біля мого правого вуха, лише обсмаливши волосся, й втопилася у просторі білої стіни — під образами; стіна розступилася і я здогадувався, що Опришко у сю хвилину перебував у «тому вечорі», на «тому узліссі», куди есбісти привели Юстину. — Так, вона стверджувала, що слідчий в Бистричанах випитував її кілька ночей про Ілька Гладуна, але вона не могла нічого про нього сказати, крім того, що він писарював у сільраді; так, слідчого чомусь дуже цікавило, як загинули у схроні хлопці сотенного Буреверхи, але ж вона ні про сотенного, ні про його хлопців теж нічого не знала, тільки й бачила, як везли їх, мертвих, на фірі попри її ворота.

Я їй сказав, що ми, есбе, інформацію уточнили, все, що вона тут говорить, — чистої води брехня. Маємо докази: пише людина з тюрми, з пекла, що ти продала Ілька Гладуна, а перед тим продала Ступі бункер з бойовиками Буреверхи. А ще перед Буреверхою і його хлопцями були інші смерті й зради. І все це на твоїй совісті. За маскою святоші, що проповідувала терпіння, покору зачаїлася спритна агентка, яка, може, ще перед тим, як розігнали василіанський монастир, була завербована енкаведе.

Я так їй сказав.

Вона не рятувала своє життя, як інші, не виправдовувалася, не плакала, не повзала, професоре, на колінах, а тільки зітхнула, промовивши: «Господи, чому чужі прогрішення перекладаєш на мене? Ти ж бо знаєш: я не винна».

— Я не винна, — повторила вона мені. Я пам'ятаю… я ще глузував з неї… всі з ким есбе мало справу, казали, що вони не винні.

За півгодини було по всьому й ми вирушили в рейд. Ну, а далі ви знаєте, — зітхнув Опришко й звівся на ноги. Зупинився біля заслоненого вікна, привідкрив краєчок верети й припав лицем до шибки. Рука конвульсійне намацувала кобуру пістоля й м'яла тверду шкіру; рука, здавалося, була готова роздерти кобуру на кавалки, вихопити револьвер і вистрелити… вистрелити в ніч, у себе, в мене; власне, конвульсійна метушня пальців на кобурі лише видавала стан Опришкової душі; ззовні він виглядав спокійним.

— Ну, а далі, пане професоре, знаєте, — повторив він, повернувши до мене обличчя.

Далі справді я вже знав і без нього. Поки його боївка рейдувала в далеких селах і лісах, збиваючи з пантелики винищувальні більшовицькі загони, із Лисиничів, тобто з районного нашого містечка, придибала далека родичка жінки Ілька Гладуна й принесла вишивану задубілу сорочку, на подолі якої кров'ю було виведено: «Гладун, Горопахи, Гину». Гладунова Параска відразу впізнала сорочку свого чоловіка; не було також особливо складно дізнатися, як сорочка потрапила до родички Гладунихи. Детективна історія виявилася простою і страшною: у районному енкаведе служив конюхом якийсь Горох — дебелий хлопище, який чи зроду придуркуватий, чи його контузило на фронті — ніхто цього не знав, бо Горох був маломовний, люди обходили його боком. Казали: від нього смердить трупом. А ще казали, що йому залюбки давали в пивницях мучити в'язнів — мав від тяжких мук задоволення. Коли Горох напивався, то починав хвалитися, пускаючи з губатого писка зелену піну, що дуже любить толочити кирзаками дітородні органи… любить трощити на друзки, щоб місиво було криваве.

Офіційно Горох возив фірою вдень дрова, сіно, або картоплю для кухні, а вночі складав у драбини ще теплі трупи замордованих тут таки в лисичанській «попередній» тюрмі й невпізнані тіла постріляних у лісах повстанців, яких звозили з цілого району, й торохкотів своїм возом на околицю містечка, поза шкірзавод, де були фронтові німецькі окопи. Там мерців і закопував.

Кожної ночі містечко тривожно прислухалося до того, як торохтіла тюремна підвода і як часом п'яний візник, ідучи поруч із возом, добував із темних своїх нутрощів нутряну мелодію, мертвецький спів. Очевидно, начальство знало про той жах, який посеред ночі огортав Лисичани, коли Горохів віз скреготав колесами об каміння, гуркотів, а сам візник управлявся в співі; нічний жах був начальству на руку — хай усі знають і тремтять: кожного, хто бодай слово вимовить проти радянської влади, чекають драбини Горохового воза.

З труповозіння цього нічного Горох мав свій хосен: перед тим, як укласти мерців в окопи, він здирав із них що було краще: чоботи, сорочку, штани або ж маринарку й ще затемна відносив здобуті трофеї до старої польки пані Казі, яка їх прала, цирувала, якщо були дірки від куль, старанно випрасовувала та ще й до того збризкувала «кольонською водою» і спродувала в Бистричанах на товчку. Вирученими грішми ділилися; Горох називав їх, по-дурному регочучись, «бандерівським податком», який одразу ж пропивав. Таким шляхом потрапила до пані Казі Гладунова сорочка, його стоптані, німецького зразка чоботи й сині діагонелеві штани. Пані Казя цілком випадково перед тим, як сорочку намочити, звернула увагу на криваві літери на подолі.

Звернула увагу і прочитала: «Гладун, Горопахи. Гину».

Господи ж, по-сусідству з нею мешкає така собі Дарка Гладун. Може й вона з Горопах?

Те, що було зав'язане десь у кабінетах енкаведе, дві старі жінки не без допомоги Гороха й півлітрівки з червоною голівкою розв'язали без особливих труднощів. Еге, хвалився придуркуватий Горох, пускаючи з рота зелену піну, я відвіз до Авраама мужика в германських кованих сапогах й у вишиваній сорочці, в чьом дєло? Чекісти, видно, добре йому дали й мужик у вишиванці іспустив дух. Він лежить лише в калісонах… Ха-ха, стане бандера на суд перед Господом Богом у калісонах… він лежить, мать його, разом з усіма в окопі голий. Холодно йому?

Так стало відомо, що Ілька Гладуна в тюремній лікарні у Бистричанах ніколи й не було, він туди просто не доїхав, його замучили на другий чи на третій день після арешту тут таки в Лисичанах.

Даремно тільки Гладуниха вистоювала з передачами під бистричанською тюрмою. Не вельми хитра гра з «грипсом» була задумана для того, щоб очорнити Юстину; одним пострілом, як говориться, було застрелено двох зайців: кинули підозріння на бідну жінку, яку есбе поквапилося знищити як агента енкаведе, й водночас заплямували в людських очах підпілля. Мовляв, думайте та зважуйте, добрі люди: ось що виробляють ваші хлопці в лісах. Звичайні вони вбивці.

— Ви надто поспішили, пане Опришко, знищити Юстину, — сказав я навпростець. — Тепер збираємо врожаї. Товариш Ступа на першій же «політбесіді» в читальні порипував чобітьми на сцені перед спантеличеними селянами й не міг приховати радості… він аж променився, коли єлейно бідкався, що баядери не пожаліли бідної черниці, яка служила людям і своєму Богові. Та що ж можуть очікувати від зарізяк люди прості… можуть очікувати кулі й удавки.

Я теж був тоді в читальні; я бачив, як наші люди хилили голови; хилилися голови від болю, від сорому й від страху певно. Вам, пане Опришко, може, й не дуже приємно чути про це, але я повинен був сказати.

— Ну, доволі, — Опришко рішуче зупинив мене змахом руки. — Найлегше звинувачувати. Так, ми винні, я винен, до дідька, — він аж підскочив до мене, блідий аж синій, і скрипнув зубами. — І я спокутую… спокутую цей гріх. Ви можете повторити, професоре, що ми поквапливі й жорстокі. Я визнаю, ми поквапились, бо ворог скрізь і всюди наступає на пальці, облягає облавами і своїми гарнізонами в селах. І множить, як я уже казав, сексотів. Знищуючи Монахиню, я був переконаний… я мав докази… що попереджую нову зраду. Хто міг гарантувати, що вона не вивідала про інші криївки… вивідала і продасть?

Так, ми люті, жорстокі, як вовки, але ми не перші вдалися до терору. Це вони нав'язали нам правила гри, а ми лише цим правилам підкоряємося. Це вони, професоре, посіяли поміж нами лють і підозру. Якщо хочете, то вони, більшовики, навчили мене особисто… навчили ненависті і навчили вбивати. Ось ви судите мене, я відчуваю, знаю: судите в душі глибше й суворіше, ніж на словах. І я вас розумію, принаймні хочу зрозуміти. Але й мене ви зрозумійте, мене, не Опришка з есбе, а звичайну молоду людину; мені ще тридцятки нема, я ще рахуйте, не жив, а вже за мною — цілий цвинтар. Страшно, правда? Одначе мушу сповняти свою роботу, це мій обов'язок… я заприсягнувся нищити ворога на кожному кроці вогнем і мечем, як писав колись поляк Сенкевич… нема в мене милосердя ні краплі. Я суцільна, монолітна ненависть і, певно, засліплений ненавистю, допускаю, якби то легше сказати, промахи.

Ні, Опришко не кричав, як почав було попервах. Мова його була уривчастою, слова відкушував поволі й, здавалось, брав кожне окреме слово на долоню і пригладявся до нього, потім струшував на долівку; словами він вистелив долівку навкруг себе — так я собі уявив — і вони, слова, лежали на долівці хоч на вигляд тихі, не розжарені до червоного, одначе я знав, що на дотик вони гарячі. Й поправді кажучи, я уже не був радий, що надто заглибився в трагедію Юстини Семенюк; кінець для мене теж міг бути трагічним. Шо йому, розлюченому есбістові, перешкоджало вихопити пістоль і…

Він цього не зробив би, я відразу себе заспопокїв; я не маю права про нього ницо думати. Справді ж, не вбивця він якийсь…

— Знаєте, пане професоре, ким я хотів бути в житті? — спитав Опришко й різко повернувся до мене… і я його не впізнав: замість скалок в очах, замість стиснутих губ, замість блідого гніву на худому обличчі я побачив страждання; я злякався, що він зараз заплаче або ж застогне; він обняв мене за плечі й довго, цілу вічність отак стояв заціпенівши; він ціпенів, склепивши повіки, а я, грішний, думав, що він мене не обнімає, він на мене оперся, йому було потрібне опертя, підтримка, без опертя обезсилений Опришко впаде; я відчував на своїх плечах вагу його тіла… вагу його страждання і мені по-людському стало його жаль. — Була в мене мрія — стати священиком… я шевський син із покутського містечка хотів стати священиком, щоб голосити слово Боже, проповідувати любов до ближнього. Тато з мамою були побожними людьми і моїм вибором тішилися. Я готував себе в думках до цієї місії… я був на першому курсі духовної семінарії, коли в тридцять дев'ятому прийшли совіти. Потім вибухнула війна, Львів зайняли німці й по місту розкотилася жахлива звістка, що енкаведисти, втікаючи, вимордували тисячі в'язнів.

Я пішов туди, до в'язниць, не з простої цікавості.

Я в душі був готовий сприймати як справжній божий слуга людські страждання і смерть; я був готовий глаїти лагідним словом розпуку матерів, які знаходили там розтерзаних катами своїх синів і доньок.

Мене занесло на подвір'я тюрми «На Лонцького» — так вона називалася ще з польських часів, разом із сотнями людей, які прийшли сюди впізнавати своїх. Сонце. Спека. Густий, як драглі, трупний сморід. Годовані, як ворони, мухи. Гурти жидів, що виносили трупи із казематів, із підземель, й укладали їх рядами на подвір'ї… жидів, як я потім дізнався, пригнали сюди на спокуту за гріхи жидів-енкаведистів. Плачі — аж попід саме небо. І я там зрозумів, що мої наміри гасити лагідним словом чийсь біль виглядали б святотатством. Матері мусили виплакатися. Я навіть підозрівав… я тоді запідозрив, що криками своїми матері прагли докричатися до Бога, щоб повоскресшав їхніх синів; сини, доньки, батьки, сотні їх і сотні лежало на подвір'ї, а ще сотні в підземеллях лежали покладені в штабелі, як дрова… а ще в камерах лежали розкидані, як скошене важке колосся. Скатовані, оголені дівчата. Сокирами розкраяні черепи. В одній камері я бачив розп'ятого на стіні, прибитого цвяхами священика в чорній реверенді, живіт у нього був розпорений навпіл і в місиво кишок устромили голе немовля.

Повірте, я теж тоді завив разом із матерями, це була остання крапля, мене начебто теж розп'яли й ошельмували, і я мусив завити, як вовк. Я ступив тоді на край, де починалося божевілля; я тоді, саме тоді, на пекельному дні, засумнівався в існуванні Бога, бо як він міг допустити до страшної масакри, він, котрий начебто пам'ятає про слимачка на дні океану, а про в'язнів львівських забув. Ні, не зі словом треба мені йти до людей… я так тоді постановив, це зроблять за мене інші, не мій це талант… мій талант платити ворогові люто. І хай мені Бог поможе.

Я тоді перед розіп'ятим священиком перехрестився й понуро, вже не чуючи людських плачів, видибав на львівську вулицю, що також смерділа трупом. Ціла Галичина, Україна ціла смерділа трупом. У мені молився розіп'ятий священик, у мені плакало задушене немовля і ревом ревли тисячі розстріляних; я йшов львівськими тротуарами, слухав самого себе, чомусь до себе посміхався і, певно, виглядав страшним з цією кривою усмішкою… виглядав, певно, на божевільного, бо стрічні люди від мене сахалися.

Дотепер іду та йду львівськими вичовганими тротуарами й дослухуюсь до себе… і такий я є й нічого не можу з собою вдіяти.

— Вибачте, пане Опришко, — я схопив його за руку, жахаючись його страждань. Я стояв над безоднею, над пеклом, що розверзлося — полум'я опалювало мені душу; було мені лячно від безодні цієї людини, і було мені жаль, що на його молоді й не вельми кремезні плечі доля завдала непомірний тягар.

Я знаю: любити легше, ніж ненавидіти…

— Ну, то я піду, — промовив я перегодом. — Одне прошу: хай ваші хлопці якось покажуть мені місце на узліссі, де… — Я не встиг доказати, Опришко випередив мене:

— Покажуть. І перепоховайте її по-християнському. Поставте хрест. Колись, у сотому літі, у вільній Україні розкажіть людям про Юстину й може, згадаєте незлим словом Опришка. — Його обличчя знову стало спокійним, замкнутим, очі зорили допитливо, гостро; я вичитав ув його очах віру, що доживу до вільної України… доживу й розповім про нього.

Я вийшов із хати; вартові есбісти проводили мене мовчки, немовби онімілі, додому. Ніч проясніла, зорі блимали, як свічки у церкві на всеношній. Тиша гойдалася на деревах у садах і зрідка струшувала на землю яблука.

Більше я Опришка не бачив.

І ось сьогодні відчинилися двері й із минувшини, із-за грубезної стіни, мурованої з довгих років. Опришко знову повернувся до мене.

— Так, — погодився я з ним. — Я інший, мене люди перекували, та й люди іншими стали. Прийшли нові часи, добрі чи злі, але нові, і я нікому не потрібний.

— Зате вам люди потрібні, професоре, — промовив упевнено Опришко. — Не хочу вірити, що живете тільки самотиною, козою та пенсією? Ви? Ви образилися, що ваші заслуги Горопахами забуті. Ви направду сподівалися, що ващі заслуги будуть колись оплачені. А якщо й сподівалися, будучи надто егоїстичними, то давно настала пора цієї хвороби позбутися. Це так просто її позбутися: вийти лише на вулицю з розкритою душею, з добрим серцем і сісти в човен, що зветься життям… лише пливти, лише в човні, а не на березі… лише в плавбі відчуваєте, що життя триває і що люди вас далі потрібують. Гординю свою, вибачайте, стисність в кулак… стисніть аж так кріпко, щоб із неї скапалося каяття. Кажуть, що навіть з каменя, коли є в тебе на це бажання, можна видушити воду. Спробуйте, пане професоре.

Я слухав Опришка й чомусь згадував його давню розповідь про те, як у львівській тюрмі «На Лонцького» він заразився ненавистю. З того часу минула купа років, юнак, котрий хотів стати священиком, увійшов, як кажуть, у зрілі роки… увійшов і живе під чужим іменем, сповнює не свою роботу, не має він, очевидно, ні дружини, ні дітей… нічого не здобув для себе й не вимагає ніякої дяки; і так само не мають дяки тисячі полеглих за Україну… нема України… нема їхніх могил на Україні… нема по них пам'яті.

Я думав про себе: «Чи воно правда, що я усамітнився через гординю? Чи, може, панує наді мною жаль? Чи, може, я розчарувався у людях? Чи, може, в ту прокляту хвилину, коли „стрибки“ вмощували мене в драбини з соломою, а кінь нетерпеливився повезти мене з Іриною в Сибір, налетів на мене чорний вітер збайдужіння, що висушив мою душу, і вже давно нема, друже Опришко, на світі сільського апостола Северина Гайдаша, душа його вмерла, по світу нипає тільки тілесна шубатурка»

Одначе я не поспішив остаточно розвіяти в очах Опришка образ того давнього сільського апостола, який колись наважився судити його, есбіста, за невинно страчену Юстину Семенюк; хай буде, що я часом свідомо вишукував привід для «творення добра», вважаючи це творення громадським своїм обов'язком; хай буде, що я умовно, так би мовити, записував у скриптур для пам'яті доброчинні свої діяння. За це можна мене осуджувати, але погодьтеся, добрі люди, що треба було мати громадянську відвагу, щоб когось із наших Горопах оборонити від німецького нагая, від оперуповноваженого Ступи, чи й від есбіста Опришка.

— Може, таки варто спробувати стиснути камінь, щоб із нього потекла вода, — сказав я невпевнено. — Може, сьогодні ви для того явилися, впали з дощем із неба, щоб той камінь вкласти мені в долоні?

— Знаєте, я теж ходжу й… й видушую з каменя воду, — підхопив мою думку Опришко. — Не маю від вас тайн… повинен вам признатися, що не тільки гайцую в Бистричанах печі, а й намагаюся щось робити, щоб море байдужості, смердюча його хвиля нас не затопила; ходжу понад берегом, понад пропастю і десь там посеред ночі повішу синьо-жовтий прапор, або ж до Шевченкового свята, яке щороку комуністи забороняють, напишу декілька листівок та розклею їх по місту, щоб люди читали; доста однієї листівки з тризубцем — вже свіжі струї попливли містом… попливли низинно, глибоко, невидимо, і хоч на поверхні нібито панує тиша — місто слухає, пригадує, зітхає, а хтось й стискає кулаки й пригадує, де він закопав дбайливо змащений автомат.

Або ж, наприклад, виріжу з газет слова, складаю і наклеюю в потрібне речення, в якому закликаю учителів, щоб не забували навчати дітей, що є на світі Бог і Україна. Приколю таке звернення до шкільних дверей… тут і там пришпилю, шкіл багато в місті, і його читають педагоги й дітвора, аж поки переляканий директор не зірве його та не понесе в кадебе. Скажете: бавлюся? Скажете: дрібне усе це, саморобне, надто поверхове, щоб збурити замерзле плесо? Ну так, це не автоматна черга, не вибух гранати, це тільки пригадування, що лежать в землі наші змащені автомати, що боротьба ще не скінчилася, в попелі ще жевріє іскра. Вогонь спалахне. Хочби й через сто років. Тим часом… я уявляю, що блукаю у пітьмі й засвічую скіпки, полум'я їх кволе, жовте, але серед ночі воно видне здалека — і надія оживає. Думаю, що я не один такий вогнепоклонник, бо інакше навіщо державі годувати безчисленні орди кадебістів? Значить, невпевнені вони у своїй перемозі і бояться нас… бояться кволого полумінця. Бо сьогодні полумінце, завтра — ватра, післязавтра вогонь спалить байдужість, вітер зжене піну з байдужого моря і в живій чистій воді умиємося. Цим і живу, пане професоре.

Він сів стомлено на стілець у простінку поміж вікнами; опершись плечима об стіну, відкинув голову назад і, заплющивши очі, довго мовчав. Очевидно, Опришко вистраждав кожне слово… кожне мовлене ним слово важило немалий вирок у таборах, адже за кожним словом стояло діло; він міг мені не сповідатися, це надто небезпечно, а проте — висповідався, це було потрібне йому самому, хотів, очевидно, вирватися з глухого кола самоти й конспірації, адже у цьому колі не було нікого, кому міг би звіритися, хто б міг його підтримати, кому міг би передати пережиті небезпеки; ще більше його сповідь була потрібна мені, я розумів, що він навмисне сьогодні вночі приблудив до моєї хати, щоб… Шоб мене «перевиховати»? Шоб мене розбудити? Щоб я знову взув апостольські сандалії й ступив на дорогу, по якій ходять люди? Шоб устромити й у мою долоню запалену скипку?

Скипку я таки узяв; ні, я не призначив її для чогось протидержавного, мені досить було відчути, що вона є й що обпікає мої долоні, які я стулив жолобком, щоб полумінце не погасло; при кволому світлі раптом, немов у кіно, я зобачив один ранок передминулого року, коли Горопахи сколихнулися (й душі напевне втішилися): на цвинтарі біля каплиці на високій черешні майорів на вітрі синьо-жовтий прапор. Першими помітили його ті, що поспішали на вранішній поїзд до Бистричан. За ними прибігла ціла стривожена вулиця, що впирається у цвинтар. Покликали голову, сільради й голову колгоспу. Дільничного міліціонера в селі не було, а вся інша «сельская власть» «остерігалася», як було сказано, пошкодити слідству, й тому прапор висів добрих дві години, поки з району не примчали кадебісти.

Прапор, щоправда, був непоказний, кольори на ньому гейби вицвіли, але він дивним чином запанував над Горопахами; його, зрештою, бачило не так уже й багато людей, а здавалося, що до нього торкався кожен; кожен ув очах кадебістів винен, що синьо-жовтий прапор з'явився, як Ісус Христос, у нашому селі; ціла зграя кадебістів нипала хата від хати, випитуючи, «хто б то міг націоналістичну ганчірку повісити?»; в підозрілих хатах, на газдівствах «учорашніх бандитів» і «бандпідсібників», що відбули свої кари в таборах і на поселеннях, вчинили брутальні обшуки, п'ять осіб були арештовані, одного тяжко побили, вимагаючи, щоб «признався».

Нічого у них не вийшло, ніхто нічого не бачив, не чув, «ми собі мирні люди і дайте нам спокій».

Так тривало ціле літо аж до глибокої осені. Потім чекісти забралися геть, село занурилося в свої ґаздівські клопоти, синьо-жовтий прапор полетів із черешні, як кольорова птаха, що жила в дитинстві в кожному з нас, у вирій, і про нього почали забувати. А коли люди навесні зовсім про нього забули, він одного ранку знову появився, як Ісус Христос, на цей раз на грушці посеред поля, що зветься «Городищем»; груша якраз цвіла білим цвітом, а поверх білоцвіття, як корона — синьо-жовтий прапор.

І знову почалося…

Авжеж, Опришко мав рацію: скіпки таки палахкотіли посеред колгоспної ночі і їх таки боялися… боялися, щоб не підпалили байдуже море.

— Тільки ж бо ви, професоре, чомусь тоді не розтулили долоні, щоб бодай уявно уберегти полумінець від злого вітру, що дув студено й чорно, — дорікнув мені Опришко.

Я не мав йому що відповісти.

Було мені гірко…

Насамкінець Опришко пригадав:

— Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина?

Не малюй мене, художнику, грішником, який кається, колінкуючи посеред білої і голої пустелі; не малюй мене, художнику, сліпцем, який прозріває в муках, роздираючи пітьму; не малюй мене, молодий сусіде, подорожнім, котрий нарешті втрапив на правдиву дорогу.

Намалюй мене сухим і прямим, як горіхова палиця, дідком, котрий не голився зо три дні, а тому сизий на обличчі, який пасе за селом на рові попри дорогу свою козу, що зветься Парася; коза моя пощипує траву, а я сиджу на гребені рову, і добре мені отак сидіти, і тепло, і сонце світить лагідно, і жайвори сиплять срібло понад пшеницями, і хочеться мені жити ще тисячу літ разом з жайворонами та моєю козою.

Аж тут коза, моя Парася, підвела голову, задерши бороду, й голосно замекала, як колгоспний мотоцикл. Дорогою з села йшло в поле дівча — голінасте, з двома косами у червоних биндах… бинди, немов червоні мотилі, то злітали, то знову осідали на плечі; дівчині було десь зо чотирнадцять років. В одній руці несла клунок — певно сніданок татові, що десь косив на далеких луках, у лівій — бідончик з водою. Я очікував її наближення, чомусь мені баглося дівча зупинити й спитати, скільки воно збирається жити, я збирався їй наворожити тисячу років.

Але дівча, таке білоголове, таке струнке, таке юне з двома кулачками грудей, помітивши мене з козою, спершу потупило вид, а потім взагалі вдало, що мене й не помітило, що мене нема, що мене ніколи на світі й не було, й подріботіло мимо, війнувши спідничкою й не сказавши ні «славайсу», ні «добридень», ні «помагайбіг»…

Як то сталося, холера ясна, що мене начебто нема на світі, що я невпізнаний, чужий сиджу в полях горопаських?

Гей, та де ж мої апостольські сандалії?

…Я лише не знаю, художнику, як ти все це намалюєш? Але на те і дав тобі Бог талант.

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

Мене покликали…

Вранці на воротях, коли ми з Павлом Ключарем зібралися йти до церкви Святого Духа, нас перестріла задихана молодичка — «діжурна» з сільради й чомусь упівголоса сказала, що кличуть мене начальники до «канцелярії»… кличуть та ще й попереджають, щоб я не барився і явився перед їхні ясні очі туй як туй.

— Хто ж то у сільському нашому уряді засідає зрання? — перепитав молодичку Ключар. Був назовні спокійним, принаймні вдавав спокійного, в очах однак пробивалася стурбованість.

Молодичка назвала голову сільради Дмитра Цимуся, дільничного міліціонера Яцину й партійного секретаря з колгоспу «отого голомозого» Афоню Пиндилика. А ще щойно з району примчався на мотоциклі молодий панок з вусиками.

Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмірковуючи: брови його біляві, кудлаті, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на чоло, а вуста кріпко тримали слова за зубами. Вулиця, що починалася з Ключаревих воріт, піщаною білою крайкою стелилася й бігла неквапом уздовж фарбованих на синьо парканів і воріт, на котрих несподівано для себе я зобачив де чоловіків, де — жіноцтво, а де й двоє — троє дітлахів, що осідлали ворота як коней; оця вулиця біла, оті діди на воротях, оте жіноцтво й дітлашня споглядали на нас із Ключарем і на молодичку з сільради допитливо, очікуючи; я зрозумів, що лютувалася змова між Ключарем і вулицею… змова, мабуть, як вогонь в осінніх сухих травах, нишком покотилася по інших вулицях, по цілому селу. Але не чути було скрипу, нагальної тривоги — ґазди вдавано байдуже покурювали цигарки, посхилявшись на ворота, жінки вишіптували вранішні молитви, а дітлахи і'хали на воротях у світи, які їм снилися. Дими над череп'яними, над шиферними й подекуди солом'яними дахами пнулися у високості голубими колонами — на тлі чистого неба поставав колонадний храм, у якому панувала тиша й гармонія.

Ключар посміхнувся.

— Це ти, Меланко, людей розтривожила й повикликала з хат до воріт? — спитав він молодичку з сільради, підморгнувши ій по-змовницькому. Вона звела плечима. Боса, в старій камізельці, що колись була чорною та вишиваною, у білій домотканій сорочці, що виглядала з-під рясної чорної спідниці, молодиця була схожа на ластівку.

— Боже борони, — перехрестилася, немовби мух відганяла від обличчя. — Нікого я не страшила. Шо я дурна? При уряді нині прецінь. — В очах стрибали бісики. — Ну, по дорозі, хто був цікавий, розповіла-м, що нині мені снилося вороння понад Святим Духом… сон, мабуть, сповняється, бо ось кличуть до канцелярії того професора зі Львова, котрий шукає в стінах Святого Духа замурованих скарбів. — І молодичка оглянувшись, засміялася з своєї маленької хитрості.

— Ну й добре, — похвалив її Ключар. — Ше по дорозі забіжи до Вербена, розкажи старому що й до чого. А в уряді сільському замельдуй, що львівський професор зараз буде. Біжи, Меланко, — і він злегка підштовхнув молодицю за лікоть. — Цілий трибунал зібрали в сільраді, — сказав, — але й нас немало, правда, Меланко?

Вона нічого не відповіла; ніяких роз'яснень не дав мені також Ключар, я сам чейже не віднині знаю, що в Черчені існує мовчазна, ніким не організована, стихійна змова супроти тутешньої влади в обороні Святого Духа; я не один раз спостерігав, удаючи, що це мене не обходить, як кожного ранку, коли погода, як золото, і коли дощ, поблизу Святого Духа кружляв хтось із сільських людей — добровільних вартових, котрі пильнували тієї хвилини, коли ми з Ключарем відчиняли церковні двері… пильнували, щоб ворожа сила не спробувала заволодіти ключем; очевидно, протистояння з владою не було безпечним, це люди в Черчені знали з власного досвіду, а все ж Святого Духа вони не відцуралися. Сидячи або ж колінкуючи перед стіною й визволяючи з-під тиньку по сантиметру творіння стародавнього майстра, я думкою блукав навколо церкви поміж хрестами або ж занурювався в гущаки кукурудзи, тиченої квасолі й у праліси соняшників на довколишніх городах і пробував розмовляти з вартовими, цікавився, чому вони дорожать своїм Святим Духом, і чи їм не страшно, що котрогось судного дня ворожа сила з Рогача або й з самих обласних Бистричан обступлять Святий Дух танками, обсотають його линвами й розтрощать церковцю на чотири сторони світу… розтрощать, рознесуть, потоптом пройдуть, а ви й не встигнете церковцю оборонити, це станеться вночі або ж коли запіють кури й сни запанують глибокі; вони із силою руїнною набули практики, досвіду, таким же способом, чув я, розвалили церкви у Бойківських горах, у Яворі, у місті Долині, і ще десь… і ще… і ще… А там церкву підпалили… і там… і там.

Горять свічі аж попід небеса…

Мої уявні вартові лише зітхали, їх не обходило, що в інших околицях сатанинська сила взяла верх, у Черчені, будьте певні, професоре, цього не станеться, ми не допустимо, ми вже один раз перемогли владу, отого Афоню Пиндилика з медальками на гімнастьорці, тепер теж не дамося. І я повертався з уявної мандрівки на своє риштування в церкві духовно наснаженим; я почувався злютованим з невидимими вартовими Святого Духа, вони, дарма, що були поміж ними кволі старці або й підлітки, додавали мені сили й відваги: за нами муром стояло село.

Проте, відвага таки конче була потрібна: я здавав собі справу, з яким монстром затіяв небезпечну гру; покищо ворог зачаївся чи вражений моєю хоробрістю, чи розгублений сільською згуртованістю, чи навчений попереднім досвідом, що черченців солими руками не візьмеш, але треба було сподіватися: рано чи пізно, а він покаже свої зуби; я думав про його зуби, про кігті, про копита, про його жорна, на яких він зжорновував людські долі, мистецькі таланти перемелював у лантухи розжованого дешевого плазування, і думки ці остерігаючі чомусь закрадалися в мої сни… і сни розліталися навсібіч, залишаючи мене самого на постелі, охопленого й окропленого тривогою; удень, щоправда, тривога під сонцем присихала, залишаючи в душі жовтий сморід, зате вночі підповзала до мене на череві, немов знесилений голодний вовк; вовк клацав зубами.

— До чогось хочуть причепитися… знайшли якусь причину, — промовив в унісон моїм думкам Павло Ключар. — Щось їм стрілило до голови. Видно, ваша робота у Святому Дусі не припала до вподоби. Ви ж самі кажете. Майстре: Єфрейтори не сплять

Щоб єфрейторам не «стріляло до голови», ще до того, поки почати дослідження стіни в Святому Дусі, ми з Ключарем, якого люди в Черчені назвали поміж собою Хранителем Святого Духа (офіційно він числився в обласному краєзнавчому музеї молодшиим науковим працівником), побували в сільраді, де я відрекомендувався, що я, такий-то й такий, маю право досліджувати, вивчати, реставрувати пам'ятки історії та культури, й власне прибув у Черчен до Святого Духа на прохання обласного музею… ось офіційний лист із підписом директора музею товаришки Журавель… до речі, вона три дні тому побувала з компетентною комісією у Святому Дусі: мистецтвознавці очікують, що Святий Дух здивує світ.

Дмитро Цимусь, сільрадівський голова, високий і, хоч іще молодий роками, зовсім сивий, уважно вивчав мої папери… так уважно, що аж ворушив губами, немовби вивчав написане в паперах напам'ять; але це, як мені здалося, робилось для «людського ока», назагал Цимусь був чоловіком добродушним, усміхненим, але мусив удавати з себе запопадливого урядника, тим більше, що справа стосувалася Святого Духа, хоч «уряду над церквою», як він казав, сільрада не мала. Після відомих подій, коли районні керівники від культури, агітації та пропаганди вирішили збити з церкви хрест та обладнати в ній примітивний, зрозуміла річ, атеїстичний музей, (встигли уже поруйнувати бічні вівтарі), Черчен — тихе, покірливе начебто село не то що проігнорувало районне рішення, а й таки відкрито збунтувалося, не порахувалось навіть з міліцією, що примчалася «на алярм» із Рогача; вчинилася сутичка, були крики, полетіло каміння, стався скандал на цілу область, бо ж вибухнув стихійний колгоспний страйк. Після цього ключ від церкви Святого Духа не зберігається в сейфі сільскої канцелярії, він узагалі пропав, щез, загубився, упав у криницю…

Шукай вітра в полі…

Цимусеві самому вистачило глузду й стримував інших запопадливих «борців із релігією», а найперше колгоспного парторга Афоню, тобто Афанасія Пиндилика, того ключа не шукати, не ятрити зарубцьовані рани, до того ж Святий Дух передали у відання Бистричанського музею. Про порядність Дмитра Цимуся свідчило й те, що якраз він рекомендував хранителем Святого Духа Павла Ключара. Котрогось дня, коли я уже працював над розчищенням фрески, Цимусь «службове», як він висловився, навідавсь до Святого Духа; деякий час тупцював коло стіни, тулив до неї долоні, немов би долонями хотів просвітити й наперед дізнатися, що власне під нашаруванням фарби й вапна приховано; потім обома долонями торкнувся моїх плечей, і я подумав, що цей усміхнений потайний чоловік теж напевне числиться серед тих, кому дорогий Святий Дух.

І тому нежданий виклик до сільради руйнував у моїй свідомості уже усталений образ потайного доброзичливця… хоч, щоправда, випало мені з пам'яті, що окрім Цимуся чекає на мене Афанасій Пиндилик, дільничний міліціонер Яцина та ще примчався з Рогача на мотоциклі якийсь молодик. Можна було тільки здогадуватись, що не для добра зібрався цей трибунал.

— Вигадали якусь заковику товариші єфрейтори. Чого дивуватися. Вони на те є, — далі підбадьорував мене Ключар, уже стоячи на хвіртці. — Але ви тримайтесь… Документи ваші законні, все оформлено як належиться. Ну, а крім того, ви не одні. Розумієте? — За цих кілька хвилин Павла Ключара гейби підмінили: не було на світі лагідно усміхненого поета, дещо повільного, м'якого, якого я звик бачити кожного дня; стояв на хвіртці високий, зібраний у кулак вартовий Святого Духа, його ключар.

Заледве переступивши поріг сільської канцелярії, я відчув якби запах небезпеки; небезпека, потужні струми ворожості вилунювалися насамперед від молодика, що був низькорослий, щуплий, як горобець, дрібоньке його обличчя з метеликом смішних вусиків було стерте, розмазане, невиразне; молодик був сірий на колір: вбрання, сорочка, краватка, волосся зачесане на правий бік, вусики під носом, що виріс завбільшки в жолудь — увесь він був гейби притрушений попелом, і я, окинувши його поглядом, оцінив його вміння бути сірим, непомітним, розчиненим у масі: на таких в гурті переважно ніхто не звертає уваги, він нібито є і його нема.

Сірий молодик не вдався до гри в «цюці-бабці», а «просто з моста» сказав, що приїхав із районного кадебе з дорученням від керівництва, щоб зустрітися з вами, Василю Васильовичу, не в чотири ока, а в присутності радянської влади й громадськості Черчена, тому, як бачите, й сидить тут голова сільради, секретар парткому колгоспу, а також, так би мовити, для порядку, лейтенант Яцина.

Потреба цієї розмови, Василю Васильовичу, визріла виключно з громадської необхідності, а не від забаганки органів чи райкому партії, це прошу мати на увазі. Ми розуміємо вагу, значення мистецької пам'ятки, яку ви, так би мовити, відкриваєте для світу. Свідченням доброзичливого ставлення районного та й обласного керівництва до церкви Святого Духа є згода передати її під юрисдикцію обласного музею… та навіть призначення відомого вам Ключара, який у минулому допускався політичних помилок, на посаду хранителя Святого Духа, мають переконати вас, професоре, що, по-перше: ми цінуємо і шануємо історичний спадок свого народу, бо ж не є якимись безбатченками. Два: ми, навчені гірким досвідом, не маємо наміру конфліктувати з Черченем, з селом, де є передовий колгосп, де багато маяків праці, в якому переважна більшість жителів — люди чесні, працьовиті, одне слово — трударі… і от ці трударі, серед них є люди заслужені, як от, наприклад, Марія Рибка, доярки Гафія Тулумбас, Параска Семенів та інші, звернулися до нас, до органів, із попереджувальним, якби сказати, проханням: не дати повторитися тому, що п'ять років тому відбувалося навколо церкви Святого Духа.

Молодик у сірому костюмі говорив рівно, спокійно, немов читав передову статтю з районної газети, але чим довше, монотонніше він нанизував слова, тим виразніше, сильніше я відчував небезпеку, що липким павутинням обсотувала мене, лякала непередбаченим рішенням, яке міг прийняти цей нібито на поспіх, а напевно таки продумано скликаний трибунал; зрештою, небезпека снувалася не так довкола моєї особи, як навколо Святого Духа, навколо фрески, і я був готовий її обороняти… і був я водночас розчарований, морально подавлений тим, що в Черчені знайшлися люди, серед них Марія Рибка, історія життя якої мене потрясла, я раз по раз повертався думкою до трагедії цієї вродливої жінки, яка заради фальшивої слави, орденів, сидіння в президіях, премій, солодкого життя, пустилася берега… я, бувало, то винив її, то виправдовував «такими» порядками в суспільстві, або й звалював вину на її чоловіка, своєрідного сутинера, якому було вигідно і зручно мати жінку-передовичку, що приносило матеріальні вигоди; я не знаю, чому я так перейнявся долею Марії Рибки… може, тому, що вона розуміла свій гріх і своє падіння, одначе не збиралася нічого змінювати, було їй добре отак жити, і в цьому був увесь її трагізм; я збирався колись намалювати портрет цієї трагічної душі; сьогодні додався до її психологічного портрета іще один штрих.

Я думав, що Святий Дух потрібно обороняти не лише від районних єфрейторів, а й також від тутешніх «трударів», які своїм гострим суперрадянським нюхом нібито уловили загрозу, що віяла від Святого Духа. Ох, краяни ви мої, краяни… А втім, «тутешні» — це тільки ширма, за ширмою ось цей сірий молодик, приблуда Пиндилик, районні, обласні, московські єфрейтори.

Хотів би я тільки знати, краяни ви мої, в чому полягає загроза від Святого Духа, попереджувати яку ви поквапилися? Мене розбирала злість; мені надокучило відчувати себе в ролі підсудного й дивитися, слухати, як до Страдчої долини скрадливо підкочують клубища павутиння чи й колючого дроту, щоб обгородити його, обсотати зусібіч, щоб не було до нього доступу, щоб заіржавіла по ньому пам'ять. Не можу тільки собі пояснити (а може, пояснення давно живе в моїй душі?), чому власне Святий Дух ізнову привернув до себе увагу єфрейторів? Чи річ у фресці, над розчищенням якої я працюю, чи… Але ж іще ніхто точно не знає, що на тій стіні намальовано, іще попереду багато роботи.

Я так і спитав їх, кожного зокрема, по черзі; спершу спитав молодика з кадебе, потім міліціонера — вродливого парубійка з великими, як сливи, очима, а наостанку — Афанасія Пиндилика, який притулився на стільці збоку (гейби зачаївся у засідці) й смалив цигарку за цигаркою. Про Пиндилика, тобто про Афоню, як його називали по-вуличному, котилася слава як про чоловіка «нервного», але сьогодні він сидів сумирно. Голена «під Котовського» продовгувата голова, видовжене обличчя — огірок на довгій шиї. Був одягнутий у військову, чисто випрану гімнастьорку, на грудях висіла планка колодок орденів і медалей, що мали свідчити про його бойове воєнне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль «За відвагу»; очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру.

Мої запитання стосувалися усіх і кожного зокрема, але відповів мені тільки молодик у сірому; дрібненьке, мале, як кулачок, його обличчя при цьому незадоволено морщилося, мовляв, нам зрозуміло, Василю Васильовичу, ваше прагнення відкрити, подарувати українській радянській культурі ще одну цікаву пам'ятку, якщо вам вірити, з XVII століття… нам потрібні такі відкриття, скарбниця стародавнього українського живопису не так уже й багата внаслідок воєн, лихоліття, національних утисків, часом невиважених дій уже в наш час… ми це визнаємо… ми, прецінь, теж кінчали університети й дещо розуміємо. Ми з вами, Василю Васильовичу, ми віримо, що… завтра-післязавтра, я маю на увазі близьке майбутнє, фреска у Святому Дусі буде на часі… явиться вона людям в усій красі. Але повторяю: завтра! (Молодик при цьому підняв палець). І прошу не дивуватися, що це станеться, кажучи образно, лише післязавтра. Ви, Василю Васильовичу, дивитеся на речі з точки зору художника, реставратора, мистецтвознавця, але не з точки зору політика, члена партії, який знає тутешні умови, настрої людей. Ваша фреска іще до кінця не відкрита, про неї тільки й чули, що на стіні намальоване страшне, повне крику око якогось мученика, а вже сьогодні фрескою зацікавилися… пішов поголос, ажіотаж. А що буде завтра? Завтра сюди посунуть орди не просто шанувальників стародавнього живопису… посунуть орди, якби то легше означити, національних романтиків, любителів патріархальщини, десидентів, усякої, вибачайте, наволочі. Вам напевно розповідали, що в довоєнні польські часи до Страдчої долини, до Святого Духа, до цвинтаря Січових стрільців і Козацької могили на Зелені свята й також у кожну річницю так званого Листопадового зриву 1918 року, коли постала ЗУНРа, прителеплювалися сюди не сотні, а цілі тисячі…; тут туманіли: молитви, співи, прапори, промови, просто розмови… націоналістичний чад. Тому нині мусимо визнати, що Страдча долина стала якби колискою бандерівщини… навколишні ліси кишіли бандерівськими бандами. Думаєте, випадково п'ять років тому спричинився скандал, коли спробували зняти з Святого Духа хрести? Збіглося несвідоме жіноцтво, так… але ми переконані, що за жінками стояли ті, які повернулися з Сибіру, з таборів… вони не перекувалися, вони — притаїлися.

Тепер уявіть собі… адже ви — художник мислите образами, вам не тяжко уявити картину, коли фреску розкриєте повністю і про неї заговорять… коли Страдча долина знову стане місцем для прощі не так до вашого стародавнього мальовидла, як до стрілецьких могил. Ото ж, цією перспективою, професоре, й стривожені прості трудівники, які шукають у нас допомоги.

Тому я тут… я тут у порядку, так би мовити, профілактики, попередження, для доброї поради: нам не хотілось би, щоб вервечка від бандерівської колиски опинилася у ваших руках. Наше завдання: оберегти вас… ваше добре ім'я.

Я мовчав; я давно був готовий до подібної розмови, мене до неї готували не гільки Вербень з Ключарем; іще в зеленій молодості, коли я вперше розчистив маленьке віконце в стародавній іконі, крізь яке поглянула на мене Богородиця, небіжка-мама, спостерігаючи за моєю роботою, обняла мене за плечі й спитали: чи твоє маленьке відкриття, оце віконце на іконі, сподобається в інституті, чи це тобі, сину, не зашкодить? Одначе сьогодні, навіть будучи готовим до подібної розмови, я був приголомшений неприкритим шантажем: у моїй руці, бачите, виявилась вервечка від бандерівської колиски. Не більше й не менше.

— То що ж ви порадите? — спитав я молодика. Очевидно, я таки мав розгублений вигляд, бо він задоволене посміхався.

— Рада наша проста, — промовив серйозно. — І я це говорю не лише від себе, маю доручення від керівництва: залишіть на певний час Святий Дух і їдьте в Карпати на пленер. Світ прекрасний… сучасний світ кращий, ніж збляклі барви на церковному мальовидлі. — Молодик був упевнений, що свою місію, покладену на нього, виконав; він, очевидно, не уявляв, щоб хтось та не порахувався з рекомендацією «органів»; він уявив, що я лежу розпростертий на лопатках. І, мабуть, якусь хвилину я таки лежав безпомічний, шукаючи виходу з пастки, що її обтикали ловецькими червоними прапорцями. Я міг простягнути руку й сірий молодик вивів би мене на безпечне місце, й за це ніхто б мене не осудив, принаймні вголос, кожний на моєму місці учинив би так само, або майже кожний, з «органами», прецінь, не жартують. Лише я знаю…. я переконаний, що у Львові кожний другий мій знайомий спитав би мене: «Слухай-но, невже ти не поцікавився в „органів“, чого вони пхають носа до фресок сімнадцятого століття, яке їхнє діло, хай шукають шпигунів, дисидентів, учорашніх банд-підсібників, бандерівців, хай за ними йдуть слідом, як пси, це їхня робота, але хай залишають у спокої безіменного митця, страдника, твір якого, вочевидь, у сімнадцятому столітті тодішні „органи“ теж визнали небезпечними й замурували його вапном… замурували й „осліпили“»

Паралель між сімнадцятим століттям і сьогоднішнім днем, що скресла в моєму мозку, була схожа на електричний удар… було таке враження, що я торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши, привів мене до тями: важливе не те, що завтра скажуть мої колеги у Львові — осудять за відступ, чи згодяться, що іншої ради не було… важливо, як я сам собі подивлюся ув вічі, чи буду опісля сам себе поважати як мистець і як науковець. Я у ці хвилини якось призабув, що тут таки, у Черчені, маю двох друзів — суддів, які відразу відцураються від мене як від зрадника; та навіть їхнє презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче пережити презирство до самого себе — блукання по всіх колах свого внутрішнього пекла.

Й напевне провідником по всіх моїх пекельних колах був би невідомий мистець з сімнадцятого століття; цей натхненний чернець удень і вночі не давав би мені спокою: сьогодні відібрав би в мене пензель, завтра — змішав би в купу всі мої фарби, післязавтра — кинув би у вогонь мою палітру, а ще котроїсь ночі вийняв би з мене талант, мовивши при цьому: «Нащо тобі, чоловіче, цього Божого дару, якщо ти скорився єфрейторам».

І покотиться мій талант у безодню.

— Мені здається, що до кожної людини приходять такі дні… настають такі дні, коли треба вибирати: є важлива робота, яку мусиш зробити сьогодні, це твій святий обов'язок, справа твоєї честі, і є робота, яку можна відкласти назавтра, — промовив я, відчуваючи незрозумілий приплив утіхи, що потекла моїми жилами. — На завтра, гадаю, можна відкласти поїздку в Карпати на пленер.

— Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, — зітхнув молодик. Був схожий на великого щура, що присів на хвіст… сидів молодик на хвості й нервово бігав олівцем у своєму блокноті. — Ви — член партії і повинні знати, чим це пахне. Знаєте? — оскалив хижо гострі білі зуби.

Це була відкрита погроза; іншої зброї єфрейтори уже не мали. Щоправда, вони могли заборонити далі працювати над розчищенням фрески, могли знайти якийсь формальний привід. Та їм баглося, щоб я особисто відмовився від Святого Духа, а вже потім буде видно.

— Та що ви з ним панькаєтесь! — таки не втерпів, скочив із свого стільця гарячий Афоня Пиндилик. — Здєсь по-нашому треба, по-пролетарському…

Ні, він не докінчив, його шарпнув іззаду за хвіст гімнастьорки Дмитро Цимусь.

— Подивіться-но, товариші, у вікна, — сказав він стиха.

Всі припали до вікон. А я вдарив ногою у двері й вийшов на вулицю… я вийшов на вулицю й остовпів: у скверику перед сільрадою, на дорозі, на греблях придорожніх ровів сиділи й стояли чоловіки й жінки — заледве не ціле село зібралося тут купно; я зрозумів, що зібралися вони тут для моєї підтримки або й оборони. Ніде поміж людьми я не бачив Ключара або ж Вербеня, хоч і здогадувався, що цей сільський схід — їхня робота. Зате ген-ген на стежці, що бігла навпростець городами до Страдчої долини, я побачив високу постать у чернечій сутані, щоправда, чомусь у сутані білій та ще підперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий, довге сиве волосся розвівалося на вітру й світилося, вибухаючи іскрами, чистим сріблом; я знав, що на стежці, власне, ніякого черця нема, я його сам вигадав, я його хотів там бачити,

А може, це був я сам?

Це я ішов до Святого Духа й сотні пар очей провожали мене поглядами; погляди мене любили й оберігали.