Єрусалим на горах

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

Сьогодні я переступив поріг…

Було каторжно, тяжко перенести свій потворний духовний горб через поріг, щоб потім, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробрості (як, бувало, напровесні в полях зачерпуєш у легені густого й паркого, як молоко, земляного духу… і разом із запахом землі ковтнеш також жменю жайворонкового співу) й скинути з себе тягар багаторічного страху, непевності, незримі, але завжди сутні кайдани собі під ноги… скинути й, стиснувши зуби, потолочити їх на друзки й солодко (аж серце заходиться) слухати, як вони потріскують, репаючись, мов старе череп'я.

…Сьогодні я переступив самого себе.

Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що довгі роки блукав по світу з горбом, не помічаючи ні його потворності, ні не відчуваючи його тягару?

Хто перший хоче кинути?

Ти? Він? Вони?

Почекайте! Спершу, ніж мене каменувати, погляньте на себе збоку, власне, зазирніть у власну душу. Після цього, я чомусь упевнений, у вас відпаде охота кинути в мене каменем. Ми всі, а не лише мистці, живемо з горбатими душами; ні, ми, звичайно, не винні у нашій потворності… потворність стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось поміж нами ходить без духовного горба, то він дивак або ж каліка. Правда?

Та правдою також є те, що поміж нами живуть герої.

Колись наші внуки розповідатимуть своїм дітям бувальщину про те, що за глибокими морями та за високими горами на п'ятій частині світу жила собі й мучилася Земля, яку замкнули на замок. Найстрашніше, що мешканці цієї Землі навіть гордилися своїми замками, бо звикли до мовчання, до покори, до страху, до фуфайки засмальцьованої, до кирзаків.

Правнук, слухаючи бувальщину, спитає:

— То правда, що в них були згорбатілі душі?

Знаєте, чого я боюся?

Боюся, що мій правнук нічого цього не спитає; я боюся, що й він звикне до згорбатілих душ.

Я вірую у тайни.

Є таємні знаки на землі й на небі, на кожному з нас.

Я переконаний: і тайна у тому, що мій старий вчитель реставраторського мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя якраз до мене. Бо хіба мало у Львові знавців стародавнього живопису? Він міг порекомендувати іншого, не я один у нього вчився.

Є тайна в нашій із Вербенем мандрівці зі Львова до Черченя; все, що відкривалося мені, — розгойдані на горбах і в долинах поля і ліси, цікаві витрішкуваті хати в садках, сіра нудна стрічка асфальтованого гостинця, зустрічні здиблені, немов бики, вантажні автомобілі, жінка на сінокосі з косою над Золотою Липою, запах скошеної трави — усе увібрало в собі тайну, перед якою я стояв, як перед кованими дверима, прагнучи її розгадати і водночас — я знав це достеменно — було мені й шкода, якби раптом я тую тайну розгадав. Щось би я втратив у душі від цього розгадування; розгадане — це завжди пустеля, на якій, окрім гіркого полину, нічого не росте. Колись, пам'ятаю, в дитинстві, сидячи у верболозах над річкою Унявою, я припадкове підглянув, як роздягалася, щоб скупатися, доросла сусідська дівчина Орися, в яку я був «закоханий». Вона й гадки не мала про моє підглядування, скинула через голову спідницю, потім — сорочку. Голизна тіла мене вразила своєю звичністю, нічого в Орисі не було «аж такого», і в душі я кепкував із парубчаків, які, «просвічуючи» мене, казали, що кожна дівчина — це ціла солодка тайна. А я з-поміж кущів побачив одну дівочу відкритість… ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота — і більш нічого.

А може, до тайни треба було дорости, як доростають до карабіна, до чепіг і до пера?

Бо й справді: є тайна в кожному таки слові, є зерно, яке хочу розлущити… і боюся його розлущити.

Є тайна в нашій розмові з Ключарем; на цей раз тайна схожа на срібну рибку, що плаває в прозорому океані наших душ, ми ніколи цієї риби не бачили, ми лише здогадуємося, що вона існує; а може, коли ми туманіємо і дерев'яніємо, обростаємо глеєм, то рибі стає тісно в нашому єстві, і тоді вона б'ється, як у саку, тріпочиться — і будить нас.

Є, очевидно, тайна в моїй сміливості, що я, врешті, переніс свій потворний горб через поріг і потовк його на череп'я: згинь і пропади.

Існує тайна в дрібному різьбленні липового листка, в жовтому суцвітті зела-звіробою і навіть у польоті бджоли… за бджолами, коли вони перелітають з квітки на квітку, прядуться золотисті павутинки; бджоли світ заткали золотистим сяйвом, і тому цілий світ пахне медом.

Слухайте, може, ми самі?..

Одного дня ми відкриваємо, що тайна тайн таїться у нас самих; ми ціле життя шукаємо ключів до самих себе і часто не знаходимо.

А якби знайшли?

Я переступив поріг…

І коли ми з Ключарем опинилися в церковці Святого Духа, то перше, що я відчув, — це чиюсь невидиму присутність, чиїсь очі, що споглядали на мене зацікавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стріляв у мене із неосяжних глубин а чи з безмірної висоти, він просвічував мене наскрізь, і душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному суді.

Круглий невеликий храм, званий серед спеціалістів ротондою, будівлею у наших краях рідкісною, вражав суворою простотою. Грубезні його стіни, муровані з кам'яних блоків, були, окрім північної округлої стіни, необштукатурені, а тільки побілені вапном;

і хоч вапно давно посіріло й стіни були схожі на напнуті вітрила із згрібного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд. Різьблені «царські врата», їх позолочений виноград, що полущився від часу, були розчинені навстіж, і здавалося, що із-за престола ось-ось тяжко видибає ігумен Данило й привітає нас у своєму храмі, і гордо скаже, що в Святому Дусі нічого не змінилося: так само на «царських вратах» росте й плодоносить виноград; так само хмуриться, немов брова святого, почорнілий іконостас; так само долівка, що викладена каменями-ріняками, вишіптує, повторює кожний людський крок (і кроки людські злітають високо під баню, як голуби); так само, як із самого початку постання храму, тут пахне сухим житнім полем, що проситься під серп. Нема тут ні сирої затхлості, ні спертого смороду застарілого людського поту й воску; нема тут безлічі вишиваних рушників, що поробилися модними в теперішніх церквах, не провели сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмі прадавній Бог.

Мене вабила північна округла стіна, я вже бачив на ній мальовидло Страстей Господніх… я здалека бачив, що мальовидло на цілу стіну потріскалося, фарба поскручувалася в спіралі, одначе я не відразу кинувся до стіни, до цього мальовидла, задля яких власне приїхав у Черчен, щось мене неначе притримувало біля дверей, не давало зробити ні кроку, чиєсь око пантрувало за мною.

Чиєсь?

Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама за собою… споглядала і бачила, як у дзеркалі, підтоптаного чолов'ягу спортивного типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковці.

Наляканого?

Попервах я собі не признавався, що страх ударив мене, як батогом, несподівано й підступно в ту ж саму хвилину, коли церковні двері відчинилися і ми з Ключарем переступили поріг; я ще себе обдурював, що це, може, не страх, не осторога навіть, а тільки хвилювання перед важливістю роботи, яка мене очікувала; коли ж побачив площину мальовидла десь метрів три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змісту роботи — так я себе потішав.

Поступово потіха моя блідла, миналася, не міг я далі сам від себе загулюватися брехнею, а правда ж була гірка: я злякався єфрейторів, про яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно розмовляли. До того, поки церковні двері не були відчинені, єфрейторів можна було не боятися, вони сиділи в Рогачі, у Львові, Києві чи ще десь, я до них протерся, був слухняним, бунтував тільки сам на сам — у майстерні або ж ще часом у кав'ярні з двома-трьома приятелями, в бесіді з якими не виважував слова. І ще котив біду на єфрейторів у розмовах із Петром Степановичем Грицаєм. І більше, мабуть, ніхто не чув мого сміхотворного, шепітливого бунту.

П-с-с! (Палець на губах).

Ось тільки в розмові з Ключарем дав собі волю, перед ним дивним чином я нічим не таївся, і навіть не знаю, чим це пояснити; чи таке уже тут повітря, такий настрій панує у Страдчій долині, чи тут заблукана людина скидає з себе одежі, зіткані з олжі й призначені для світу й для єфрейторів, і стає сама собою?

Та одна річ розмова, якісь слова, думки, речитатив, білий вірш, якісь зітхання, чиста сльоза — чим це загрожує єфрейторам? Зовсім інша річ — розчищена, явлена світові фреска, на якій зображено… ні, я не знаю, я ще довго не буду знати, що на тій фресці під штукатуркою і новим мальовидлом зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе… якась особлива тема, якась небезпечна, бо марно її зненавиділи і хтось (тогочасний єфрейтор?) наказав осліпити її вапном і затулити уста й по новій штукатурці намалювати щось дуже безпечне, звичне, оці Страсті Господні. Новина про таємничу фреску покотиться селами, цілим Опіллям, люди згадають, що колись вони приходили до Козацької та до стрілецьких могил на прощу, з корогвами, з співами, щоб тут купно помолитися за Україну, щоб постояти під склепінням Святого Духа… постояти й зачерпнути чогось. Те «чогось» не мало імені, не кожний міг пояснити, чи це дух, чи сила, чи каяття, чи прозріння, чи причастя, але досить того, що після Страдчої долини починала себе людина запитувати: «Хто єсьм?»

А якщо тепер потечуть людські ріки до Страдчої долини?

А якщо сьогодні почнуть себе запитувати: хто вони, чиї діти?

То що станеться? Повстануть супроти єфрейторів? І єфрейтори звинуватять мене у всіх смертних гріхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зі мною єфрейтори, але вони здатні на найчорніше зло. Замкнуть мені доступ до виставок? До поплатних замовлень?

Викинуть мене зі Спілки художників? Вирвуть із моїх рук пензель і розтопчуть мій талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони безсилі, талант і пензель завжди при мені… хоч не явлений людям талант, задушений, обснований павутиною, загнаний у сирі катакомби, де нема сонця і неба, поступово завмирає, корінець за корінцем його всихає, аж поки не облетить останній листок.

А якщо я не здамся? Якщо буду боротися… буду боротися з підлістю, із забуттям, із знеславою, із жінчиними наріканнями на убоге життя і, може, з її ненавистю, і, незважаючи ні на що, буду малювати… буду малювати в катакомбах, а колись, як вигибнуть єфрейтори, мій правнук прийде в підземелля, відчинить скриню, де складу свої полотна, і здивується яскравості, чистоті моїх фарб і незнищимості мого духа. І тоді воздадуть мені належне… воздадуть після пережитого, після терпіння, після смерті…

Чи я готовий до катакомб?

Чи я готовий?..

До мене підступив страх.

Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно підступив до мене. Страх перед єфрейторами сидить у мені здавна, він вповз у моє нутро, як слизький вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи студентом, приніс із сільської дзвіниці чорну ікону й з-під оливи, бруду, напластування новіших фарб видобув віконце, в яке виглянуло чисте обличчя Богородиці. І мої мама, замість того, щоб порадіти синовому відкриттю, просили залишити немудре, на їхню думку, заняття, бо воно може пошкодити мені в інституті.

Страх заповз у мене в ті тьмяві читальняні вечори, коли оперуповноважений Ступа під дулом розчепіреного на сцені кулемета обіцяв нам, і мені малому теж, райське життя в колгоспах або ж, що траплялося частіше, крив нас триповерховим матом, що ми поспіль бандити, американські «шпіони», куркулі й підкуркульники, сліпі кроти з бандерівських схронів, які не розуміють і не хочуть розуміти переваг нового життя, яке прийшло під Карпати. «Якщо ви, скурві сини, не розумієте по-доброму, якщо душі ваші темні, як махорка, то чи не ліпше замість того, щоб вас перековувати, пустити по вас кілька черг із цього кулемета? Так було б простіше й надійніше, бо де гарантія, мать вашу, що з вас… навіть з підлітків, із пуцьвіріньків, виростуть справжні радянські люди?»

І він, опер Ступа, в довгій шинелі наопашки, в блискучих чоботях, припадав великими загребущими руками до кулемета, мовби й справді був готовий нас усіх розстріляти. Я тоді бачив, бо стояв близько біля сцени, як тремтіли його руки і як стискав він щелепи; я зажмурювався, холодіючи усім тілом, нагинався все нижче й нижче до підлоги, кожної миті очікуючи кулеметної черги.

У мене тоді почав виростати потворний горб.

О ні, не один я горбатів душею; оперу хотілося бачити усіх нас заляканими, згорбатілими, і він свого добивався, бо люди розходилися з читальні, як тіні; жодного слова, сміху, крику, жарту, зітхання не чула тоді ніч, ляк приголомшував і замуровував роти, і лише, мабуть, я один, вхопившись за рятівну мамину руку й впиваючись нігтями в її долоню, запитував пошепки: «За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить, що всіх би вибив?». Мама затуляли мені рот і сполошено озиралися, а навколо ніч, як чорна повінь, дощ цяпотить, поза плотами в бур'янах принишкли енкаведисти з «гарнізону», а десь поза стодолами, поза городами у вільшняках прокрадаються в село бандерівці, і, нахилившись до мене, вишіптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь їхнє слово не зблиснуло в темряві і щоб по ньому, по висвітленому слову, не вдарили напоготовлені кулемети. «П-с-с, дитино. Піц не говори, бо такі часи непевні й ненависні настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а в Сірка очей позичити. Кожному посміхайся, навіть лютому ворогові… і сам себе бійся. Панує страх на світі — кара Господня і більше нічого».

А глумления над директором моєї сільської школи Гайдашем?

А червоний, як рана розрублена, попіл із його підпалених книжок?

А плачі, як тужні ріки, що пливли землею і небом, коли вивозили наших сусідів на Сибір?

А полювання вчительське на школяриків, які на Різдво збиралися колядувати?

Хіба ж я забув, як везли на фірі до Бистричан зв'язаного й обсинцьованого Митра Королюка — трохи дивака сільського, який у Рубчах, у буковому лісі, випасав колгоспних телят… випасав і попід деревами виспівував молитву «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Хтось підслухав… хтось доніс. Митра, правда, не арештували, а тільки спровадили до шпиталю для «хворих на голову», бо нібито нормальна людина не буде молитися за Україну попід деревами в присутності телят.

А головне, за яку Україну молився той бідний Митро, який так і не повернувся із божевільні?

А виключення з інституту Петра Паламаря, мого приятеля, котрий нібито підписав листа до ректорату з вимогою відзначити Шевченкову річницю; з ним виключили іще трьох інститутських бунтарів.

А отари сексотів, що, невидимі, мов збудники чуми, оточували мене скрізь і всюди, ловили кожне слово, погляд, вираз обличчя… ловили й доповідали, кому слід.

Господи, яке безмір'я пласких, немов блощиці, рудих на колір і гірких на смак, зеренець страху засівало життя в мою душу — з них виростали хащі, в яких вилежується змій; траплялися роки або й десятиліття, коли змій спав тихо, обростав мохом, обплітало змія корінням дерев і трав, спадало на нього листя, що поступово ставало перегноєм… і на перегної, на гумусі колосилося жито й розквітали бриндушки. Життя ж бо є життям. Мені інколи починало здаватися, що ніякого страху в мені нема, що змій у мені здох: кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтві й серед людей визнання та ім'я?

Деколи я настільки забувався, що дозволяв собі мати власну думку з приводу полотен Панаса Завади, котрого у сімдесятому засудили на п'ять років за нібито розповсюдження універсалів Центральної Ради; я говорив на спілчанських зборах, що мене не цікавить політичний світогляд Панаса, я найперше його сприймаю як талановитого мистця, його твори не арештуєш, вони живуть і будуть жити помимо чиєїсь заборони. Я так і сказав: «Вони будуть жити». Тоді — із-за стола президії підвівся товариш Подолюк — наш куратор із обкому, людина ввічлива, тиха, з постійною вибачливою усмішкою на тонких губах… я ніколи не чув, щоб товариш Подолюк на когось прикрикнув, щоб комусь клеїв ярлик, як це уміли робити інші куратори; він зовсім не був схожий на єфрейтора й на давнього оперуповноваженого Ступу; це був з вигляду рафінований інтелігент при краватці й завжди в бездоганно випрасуваному костюмі; він любив при нагоді продекламувати строфу, скажімо, з Байрона або ж — Тагора; особливо любив, перехиливши лисувату, продовгувату, немов огірок, голову на праве плече, декламувати Тагора. Я мав враження, що цього поета Подолюк штудіював наскрізь, бо таки знав його віршів чимало, але найчастіше він декламував на різних зібраннях художників чи письменників вірш Тагора, в якому сказано: «Людям нещасним, о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи їм, заляканим, стерти страх перед ближнім, раджою і смертю. Щоб не принижував. Боже, віднині жах нездоланний людину в людині».

Досі для мене залишається загадкою, чому Подолюк повторював повсякчас цю індійську молитву. Щоб продемонструвати нам свою начитаність? Щоб нас, малярів і письменників, відучувати від страху? Щоб ми почувалися вільними у своїй творчості? Якщо так, то це була наперед продумана облуда, зверхнє глузування над нашими пензлями і перами… так, глузування, бо Подолюк любив у своєму присмерковому обкомівському кабінеті, де на стіні Ленін день і ніч читає «Правду», відчиняти сейф і одна по одній діставати звідти «Справи» з прізвищами письменників, режисерів, художників, і при цьому вихвалявся, лагідно посміхаючись, що такі «Справи» ним заведені чи не на кожного з нас, бо кожен із нас може стати «ненадійним», бо кожного з нас або ж десь критикують, або хвалять, або на зборах принагідних тереблять кісточки, або ж згадують нас, не дай Боже, різні «голоси із-за горбів», або ж відряджають за кордон, або пишуть на нас анонімки, або представляють до орденів, і йому — нашому ангелові-хранителеві треба знати, хто й чим дихає, хто з наших родичів має п'ятнадцять'років Колими, хто був виселений на Сибір чи в Караганду, хто має вуйка в Америці, а кому стрийна в четвертому коліні, що мешкає, приміром, в американському Мініаполісі, висилає тричі на рік пакунки з шальовими хустками, і хто вдома тримає старі книжки, і хто милується іконами, хто — керамікою…

Серед інших «Справ» лежала в сейфі і моя папка, Подолюк якось спробував мені її показати, мені було б неприємно читати про себе доноси начальству, що мене, приміром, чекісти витягли зі схрону десь там під Коломиєю. «Поміг йому Бог не зазнати сибірської висилки, а шкода… шкода, товариші, бо вовка завжди до лісу тягне, його, Бережана, хлібом не годуй, а дай реставрувати ікони — патріархальним душком од нього тхне».

Невелика також була радість читати вирізку — газетну рецензію, в якій професор Дудак — «демократичний» сталініст, як він себе називає, розмазує маслом і медом мою картину «Львів із Високого Замку», на якій багато димарів, багато диму, багато дахів, багато антен — прикмет соціалістичного міста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну ніч), і навпаки — майже перекреслює мою серію «Львівські середньовічні подвір'я», що складається з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повітря і багато тісняви, облуплених стін, заґратованих пивничних віконець.

І ще в колекції Подолюка вилежувалися рапорти стукачів, що десь-колись я не так сказав, не так поглянув на бюст Брежнєва, криво посміхнувся пам'ятникові Леніна, не запальне й не щиро плескав у долоні при партійній потребі.

Там, у сейфі з австрійським орлом на дверцях, були зібрані й замкнуті на секретний замок усі наші гріхи й прогрішення, добрі наші справи й можливі політичні помилки, покаяння та очікування вироків.

Над синіми папками «Справ», над нашими долями сидів, схиливши голову на праве плече, товариш Подолюк; сидів і цитував нам Тагорову науку про потребу позбутися страху.

Отож на моє гаряче казання в обороні картин художника Опанаса Завади товариш Подолюк, затаївши лагідну посмішку в кутиках тонких синюватих губ, зауважив:

— Ох, як ви помиляєтесь, Василю Васильовичу. Настане час і народ, і ми, і ви разом із нами, з партією, бо ви — теж партія, збере мазанину Завади і спалить на попіл… спалить, здоб не каламутити чисті душі радянських людей. Так буде… — І він знову посміхнувся й неквапно оглянув притихлий зал.

І ніхто з нас навіть не пискнув на знак протесту.

І ніхто з нас не пішов геть, ніхто… І я в тому числі; я чи не найбільше злякався своєї хоробрості, що виглядала у як каменем придавленій тиші хлоп'ячим донкіхотством.

Ми сиділи, зігнувшись у три погибелі, і свердлили очима підлогу.

Він просто зневажав нас.

Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумів, і не прагнув приголомшити когось знанням східної поезії; Тагорову молитву до Бога, щоб увільнив нас, грішних, від страху, Подолюк призначав для зворотної мети, для того, щоб при потребі й без потреби заради спорту нагадувати нам постійний обов'язок боятися.

Обов'язком мистця є боятися?

Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо, то вліво («Лєвой, лєвой, лєвой!!!»), а часом ремінною вуздечкою бив нас по очах, і душа наша сліпла.

Уявляєте осліпленого мистця, котрий малює радощі «соціалістичних перетворень»?

Уявляєте глухого музиканта, який вслуховується у клекіт трудового дня?

Кожний з нас як умів відганяв від себе страх, віддаляв його чи лише притамовував. Може бути, що ніхто відверто не признавався, що певний пласт його творчості — це старосвітські замовляння від страху: були романи-замовляння, були поеми, були ролі низького рудолисого вождя з борідкою клинцем, який бігав по сцені, заклавши руки в кишені камізельки, й виспівував, що «є такая партія»; були полотна з рожевими свинарями й такими ж поросятами; були люди з орденами, які (нібито ми цього не знали?) їх не заслужили; були на наших полотнах міста, над якими сходили веселки, а в тих веселкових містах, мов на глум, лише по дві-три години подавали людям воду.

Але тихо — ш-ша…

Труднощі на те і є, щоб їх переборювати і йти вперед до світлого майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, стоїть із кляпом у роті, хтось у чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!

Пс-с-с…

Інколи, коли ми випадково збиралися в пивничці «Лис Микита» й попивали каву з коньяком, до нас підступав старий патлатий поет у масивних рогових окулярах, який рідко бував тверезим, а, будучи п'яним, сміливо кожному з нас виговорював ув очі, хто є хто, розпанахував наші виразки і смороди, наші страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе і цілком направду, поклавши палець на губи, просив нічого «такого» при ньому не говорити, бо тоді він змушений буде донести… так, змушений, бо інакше донесе хтось інший.

Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з жалем… і, жаліючи його, наливали повну чарку.

Поета звали Богданом Плетуном.

Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим, правда, аж синім від перепою, то являлася мені цілком інша людина — ласкава, добра, готова позичити приятелеві останнього карбованця, напрочуд увічлива й соромлива; він, здавалося, соромився самого себе, бо під час розмови червонів і раз-по-раз загулював лице розчепіреною долонею… і тоді з-за розчепірених тремтячих пальців пробивалися, як джерело поміж камінням, його вірші, складені вчора, позавчора чи таки сьогодні вночі. І тоді ми забували про його начебто конфіденство, про пиятику, про брутальні образи, завдані нам, при столі сидів тяжко, як колодою придавлений, згорблений поет, котрий направду тонко відчував світ і бачив його не тільки очима, а своїм єством; бачив руду комаху, то різьбила листочок калини; бачив вітра, що спав у покинутому воронячому гнізді; розмовляв із садовим добрим богом-дідком, що виріс на лікоть, який удень спав у дуплі старої груші, а вночі підливав дерева; і дерева, і люди, і заблуканий поміж травою жовтий квіт заячої крівці, і їжак, що шарудів і порхав ув опалому листі, і біла ласиця, що мала нору під корінням розщепленої громом яблуні, і садовий бог, і сам поет — всі були братами і жили в одному колі, якому нема початку й нема кінця.

І ще в кожній новій Плетуновій книжці постійно ніжно і тужливо звучала струна про білу дівчину, яка явилася йому один раз у житті… один раз чи сто разів поцілувала… одну ніч чи цілий вік він із нею переспав на верховинському сіні, і сіно липневе, рута любовна пахла попід небеса, а щастя мандрувало землею, немов Ісус Христос. Потім дівчина зникла, як лісова повітруля, ні сліду, ні слова, ні життя, ні смерті. Він ціле своє життя її шукає і кличе… кличе й не докличеться. Є у нього жона, яка народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали іскри і сіно під ними димілося, було йому солодко з жоною і з усіма, хто давався любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь тут у гурті людському, вона поміж житами, вона у дрібних хвилях стрімкої води; він її кликав пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози пробивали собі нори поміж пальцями, і сльозами він неначе омивався й очищався від скверни.

Колись я сказав йому про очищення слізьми, поет був тоді напідпитку і був, як завжди в такому стані, злоязикий, гострий і, певно, лютий на цілий світ, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс… і засміявся самими зубами.

— Ти мой знаєш чим оплачую право просльозитися і право, холєра ясна, власним серцем сприймати світ? Ти взагалі, Бережане, уявляєш, чим платить поет за один лише спогад про ту дівчину, яку любив і недолюбив, бо щезала моя Дарка в сибірських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже мені вір, не каже поет правди у своїх віршах, що нібито вона щезла, як повітруля, і стих її голос. Це, брат, лірика… це так тільки у вірші, а в плині крові живуть інші слова з переказів моїх знайомих, що вціліли в сибірах, з фрагментів листів, з кількох куплетів співанки-хроніки, що вилетіли з тайги, як обпалені морозом голуби… слова, чуєш, про те, що Дарка повісилася після того, коли три конвоїри зірвали з неї одежину. Голодні брудні пси смерділи похоттю на увесь Сибір, а вона, Дарка моя, лежала посеред лісу й кликала мене… і кликала… і кликала. І знаєш: живе у моїй крові її крик, такий виразний, аж страшно. А я, скурвий син, з безпоміччя, з безхарактерності заливаю, гашу її крик і мої строфи ненаписані горілкою… в болото свої строфи втоптую, в багно, щоб захлинулися. — Плетун не випускав моїх рамен з своїх рук… а руки його костеніли, бралися тремтінням, дрож передавалася мені, поет немовби влізав у мою душу своїм тремтінням, очима, що сльозилися, чорнотою у двох повздовжних зморшках на лиці, посинілими губами. Я опирався його напорові, мене лякала Плетунова напористість і відкритість (відкритість уявлялася мені, як поле, що потолочене копитами), а може, остерігався підслухача, котрий міг сидіти за сусіднім столиком; а якщо по правді, то в моїй душі не було місця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власній душі, як у теплій хаті, обтуленій зусібіч загатою (вікна були закладені околотами супроти голосів зі світу й супроти вітру з поля), натопленій, осяяній трійцями, що пахли медом; панував у хаті затишок, роїлися думки, як бджоли, милувався з своєю жоною і виношував замисли нових полотен.

Нащо мені була чужа біда?

Плетун помітив мій супротив, бо враз охляв, поклав руки на стіл і згірдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице.

— Боїшся моєї відкритості, правди моєї гіркої боїшся, так! Боїшся, любчику, мене пізнати таким, яким я є насправді? Ліпше тобі зі мною, коли я фальшивий. Безпечніше? А що — резон. Нащо людині у наш небезпечний час знати болі й таємниці, чи, не дай Боже, щастя свого приятеля. Спокійніше жити в невіданні, правда? — Плетун урешті замовк, налігши грудьми на стіл. Дрімав. Ні, згадував щось, морщив лоба. І таки прийшло забуте на ум — добув із кишені пласку пляшку, жадібно припав до неї, аж цокотів зубами. Горілка помогла, бо звів на мене уже повеселілі очі, ніби перед хвииною й не розхлюпувався із них біль і крик, і сказав спокійно:

— Взагалі, старий, усе дуже просто: займаюся літературною проституцією. В січні складаю сумний віршик на смерть Леніна, в лютому друкую в обласній газеті віршований фейлетон, в якому таврую заокеанського українського патріота, який вижебровує у земляків долари на пам'ятник жертвам голоду в Україні 1933 року. О, холера ясна, даю я тому патріотові бобу, бо він збирає центи і долари для того, щоб пропити… бо ніякого голоду не було, ніхто без хліба не вмер. Усе це вигадки куркульські. Ми про це з тобою добре знаємо, — і він по-змовницькому підморгнув. — Ну, а в березні, як належиться, славлю в усіх виданнях радянських жінок. У квітні знову: над Ульяновськом, понад широкою Волгою зоря зійшла ясна. У травні — вірш про Перемогу. У вересні… у вересні всі поети, заплющивши від задоволення очі, славлять возз'єднання 1939 року. У жовтні вихваляю «Малу землю» і «Цілину» дорогого нашого Леоніда Ілліча. В листопаді, звісно, революція, боротьба, залп «Аврори», новий світ і нова людина. В грудні — іменини в Ніни Федорівни — рідної жінки нашого Першого секретаря. Я для неї теж пишу довгого вірша…

І так щороку.

Щороку несу новенький, щойно з копита віршик Ніні Федорівні. Вона сплескує білими ручками й вигукує: «Эх, какие милые стишки. Я их берегу для семейного музея», а сам Перший, старий червононосий п'яниця поблажливо попліскує мене по плечу, потім дістає пляшку вірменського коньяку, і ми, чуєш, розпиваємо на рівних, майже на «ти». Він дивується, звідки я черпаю таку силу-силенну любові до Ніни Федорівни, до вождя, до Першотравня, до Жовтневої революції, до Дня прикордонника й до всіх інших об'єктів оспівування, а я, чуєш, скромно прикриваю долонею очі і зітхаю, що, мовляв, не збагнеш душі поета… моя ж душа повна любові, як копанка води.

Боже мій, яка облуда… Де ж та любов ночувала… ночувала ворона на вільсі.

Боже мій, як мені баглося, Бережане, вхопити пляшку та огріти нею по голові Першого, але я з пересторогою кивав пальцем на самого себе й ліз до Першого цілуватися; ми цілувалися, як сизі голуби. Я мусив цілувати совіцьку владу в задницю, бо вона вдавала, що забула про мої п'ять років тюрми, які я відсидів чесно, й дозволила себе оспівувати…

Плетун помер раптово тут таки в пивничці «Лис Микита»: висмоктав ураз півлітру, заснув на «своєму фотелі», в якому завжди любив здрімнути на правах постійного відвідувача, й більше не прокинувся. Ховали його з помпою: була довжелезна вервечка вінків, був оркестр, привезли грудку землі з Покуття, де поет народився. Сам Перший промовляв і вихваляв небіжчика за чесне служіння партії і народу. На надгробку на чорній мармуровій дошці вирізьбили його ж, поетові-таки слова: «Помру я на посту, оспівуючи любов, і перо моє не заржавіє…»

Тепер приходять колеги на його могилу в річниці смерті, з жалості чи із службового обов'язку кладуть в'язочку квітів, читають епітафію, що теж, власне, є брехнею: не було в поета ніякого поста, у газетних віршиках і віршованих фейлетонах ніякі духовні скарби він не стеріг, це була, так би мовити, «ідеологічна зброя», яку він примусово кував, оплачуючи право ходити попід руку з садовим богом, із Паном, котрий узимку спав у дупластій груші, а весною виціловував кожну яблуню, й вони рожевіли від його дотиків.

Осіннього дня я застав біля його могили незнайому дівчину: була дівчина висока, чорнява, у розпущених косах заплуталося струшене першим морозцем хрещате ясенове листя. Вона принесла поетові букетик пізніх айстр; квіти палахкотіли на чорному мармурі, як жменя полум'я; од цієї жменьки вогню похмуре низьке склепіння цвинтарного дня ставало вищим і теплішим.

І шибнула мені в голову думка: слухайте, це прийшла до поета його перша любов, оспівана у віршах й безслідно втоплена у сибірських дебрях… була й нема, і нема кому за її душу помолитися. То, певно, вона прийшла до нього за молитвою і за свічечкою і ще, може, за тихим смутним віршем про їх перший поцілунок?

Я знав, що фантазую, дівчина була реальною, як цей сплющений під сірим склепінням неба осінній день. А все ж я спитав:

— Ви любили цього поета?

Вона круто повернулася до мене гострими грудьми (плащ майнув, як чорне крило) й сипнула іскрами розгніваних очей.

— За що його любити, пане? За брудні пасквілі на тих, що хотіли волі Україні? Чи за оди Сталіну?

Вона свердлила мене очиськами, а слова свої немовби відкушувала зубами. І була вона впевнена в своїх судженнях.

— Любити… не любити, то справа така, — я чомусь узявся покійного поета боронити. — Були в нього й інші вірші, повні смутку, любові і надії… він постійно писав про дівчину, яку колись любив.

— То чого ж мусив себе зраджувати? — запитувала незнайомка.

Що мав їй відповісти? Що існують подолюки?

— Таке життя… такі умови в суспільстві. — Втім, я не мав бажання з нею сперечатися. Та й про що сперечатися? Хіба вона не мала рації, запитуючи наївно: Пощо себе зраджувати?

Я мало не скрикнув із розпачу, що нахлинув на мене, як пекучий сірчаний дощ, і дівчина, певно, помітила на моєму лиці гримасу болю, бо посміхнулася. Але не змилосердилася. Сказала:

— Ви що, приятель цього трубадура? — показала пальчиком на могилу. — Ви теж себе зраджували? Мені вас жаль, пане. Бо не знаю, чи вам колись принесуть на могилу букет айстр, як я оце принесла Плетунові… принесла як знак вдячності за те, що він умер.

Десь ударив грім?

Десь розчахнувся старий цвинтарний клен?

Чи запалася поетова могила?

Дівчині було байдуже, що б там не сталося, хай би навіть розкололася земля. Навіть не оглянулася. Пішла. В чорному широкому плащі, в чорних на низеньких обцасиках чобітках… чорне волосся куйовдив вітер.

Коли ж стихли її кроки в шумовині опалого листя, я запізніло пожалів, що не кинув за нею знак хреста, як колись старі люди відхрещувалися від злої сили. Правда, я не знав, чи дівчина означала добро, чи навпаки — зло, лихо, я тільки знав, що не мала вона милосердя ні до мертвих, ні до живих. Така собі максималістська особа. На тобі, поете, квітку за те, що ти вмер. Ні більше, ні менше…

А може, так і треба? Чому вона повинна повестися інакше? Хто кому забороняє зневажувати навіть мертвих? Хоч якщо душа м'яка і добра, то невже для заблуканого поета не знайде краплини прощення, свічечки маленької полум'я?

Чи мертвому багато треба?

Я чомусь ждав, що дівчина в чорному плащі повернеться і промовить: каюся. Скорий суд — неправий суд; та й на цьому судилищі не було дано слово поетові, щоб оборонявся, щоб прочитав вірш про садового бога, з яким ходив поміж яблунями попід руку, й про Дарку, яку ніяк не міг докликатися з сибірської глушини.

Не міг докликатися колись…

А нині, прибравши образ дівчини у чорному плащі, її душа приблукала з далекої далини.

То це був її суд над поетом?

Свят! Свят!

Сутеніло на цвинтарі; на чорному мармурі догоряли айстри, і я боявся до них доторкнутися, щоб не обпекли.

Коли я хотів відпочити душею, втекти від щоденного дріб'язку й начебто серйозних «творчих задумів», тоді вішав на дверях майстерні кусень картону, написавши на ньому: «Мене сьогодні у Львові нема». Це означало, що ніхто ні з друзів, ні будь-яке начальство, навіть рідна дружина не мали права мене турбувати. Хтось на тому картоні дотепно дописав фломастером: «Його не тільки нема вдома, його нема в цілому світі».

Ніхто, звичайно, не допитувався, що таке «таємниче» і «надгеніальне» вимальовує художник Бережан, окрім, може, рідної жінки, такі картони появлялися на дверях багатьох майстерень задовго до мого напису, всі знали, що в «заборонені» дні дехто з мистців приводив у майстерні гостя із Києва, з Міністерства, який має вплив на закупівлю картин; навідувався до майстерень також сам Перший з обкому, який любив «по-простому» випити й закусити, й любив, щоправда, поговорити про живопис, котрий знав і колекціонував. Були в «заборонені» дні скандали: рідна жінка котрогось з наших колег ловила на «гарячому» незнайому молоду особу…

Оповідаю це зовсім не для того, щоб обмовити cвoїx колег, я так само грішний, як і вони, замолоду й у мене були «незаконні натурщиці», були й дотепер трапляються начальницькі пиятики, й тоді моя майстерня цілий місяць смерділа часником і цибулею, бо Перший любив «натуральну» закуску. Та попри все, находили на мене направду такі дні… вони находили інколи щомісяця, інколи раз на квартал, а бувало, що й цілий рік не прилітала до мене маленька пташка-малинівка, не сідала на мольберт й не вищебечувала цілком по-людському: «Хіба ти забув про мене… про мене й про той світ непомітний і тихий, що пливе мимо тебе, а ти не бачиш його краси, не гойдаєшся на його тихих водах? І тобі не шкода кожного втраченого дня?»

Пташку на мольберті вигадала моя дружина, звідки ж бо у гуркотливому й задимленому місті появилося б маленьке чудо в малиновому пірці, а проте мені хотілося вірити, що в «ті» дні, коли я вішав на дверях шмат картону й зникав із цілого світу, малинівка таки до мене прилітала. Яким чином… у яку шпарину вона проникала на моє піддашшя… може, вилітала з моєї уяви, але досить того, що вона сиділа на мольберті і пильно спостерігала, як я видушував із тюбиків на палітру свіжі фарби, знаходив на стелажі серед стосів своїх полотен невеликий — сорок на тридцять — картон й брався до роботи. Власне, картина, що називалася «День, який я підглянув», була начебто готовою, але я залюбки хапався за пензель, і він, мій пензель, щоразу вторгався в день, який я підглянув, — і роботи завжди йому вистачало.

Я мав враження, що буду працювати над картиною ціле життя; ціле життя буду вдивлятися в густі, але прошиті наскрізь сонцем зарості малини, серед якої на передньому плані з-поміж кущів визирає несміливо малюсіньке гніздо. Очевидно, в іншу погоду малинове листя повністю заслонює гніздечко від цікавого ока, і ніхто, отже, не знає, чи є у ньому писклята а чи пташка ще висиджує яєчка; на картоні віє легкий вітер — і листя тріпоче, і хиляться сріблясті малинові стовбурці, і сонце омиває теплом і світлом ковчежок гнізда, і кожний різьблений листочок, бадилинку, і навіть кропива, що любить сутінь, повернулася до сонця жалистим лицем. Вітер, що віє із заходу, то гасить червоні ягідки малини, прикриває їх листям, то раптом відслонює їх на кожному кущі… і вже малинник, як нічне небо, світиться червоними зірочками, на кожному стовбурці яріють достиглі ягоди, на яких, борячись із вітром і тріпочучи крильцями, тут і там працюють бджоли; а на висохлій високій бадилині, що стирчить понад кущами, поважно розпустив крила жовтий метелик, звичайна капустянка. Я радів цьому метелику, його чистій жовтизні, як і коричневому кольорові засохлої бадилини, мені баглося, щоб на картині вітер розгойдував від берега до берега ціле плинище і буяння кольорів, щоб плавилося срібло із червінню, зелене із золотим, буре щоб переходило в біле, щоб усе разом, як буває у натурі, перемішалося і злютувалося… і водночас щоб нічого не пропадало в масі, щоб усе залишалося одиничним, щоб ніяка стебелина, листок, руда вільхова сережка, що погойдувалася поруч із китицею калини, не втрачали свою виразність. Я прагнув, щоб із моєї картини віяло солодким духом достиглих ягід, щоб пахла терпко кропива, щоб нагріта сонцем земля дихала легким туманцем; я хотів, щоб моя невелика картина вміщувала у собі всесвіт — простий, доступний, знайомий з дитинства, в який можеш зайти, сісти відпочити або ж навпаки — натрудити мозок думками про марну суєтність життя, про вічний колообіг світу, бо… бо он виглядало з-під листя крихітне гніздечко, а в тому ж гнізді або ж яєчка, або ж пискля, або ж чубиться самець із самичкою.

Світ наш простий, і світ наш затаєний у тисячі таємниць, і хто знає, чи варто до всіх таємниць добирати ключі. Може, досить лягти на купу старого хмизу в малиннику на пагорбі за моєю хатою в селі, піддатися його, світу, чарам, і тоді відкриється тобі гніздо малинівки, і заграють на сонці кольори, і запахнуть усі достиглі ягоди разом із розпареною кропивою, і побачиш, як тонко Бог вирізьбив малиновий лист, і як «сонечко», немов вертоліт, злітає з твого пальця, а руда мурашва снує уверх і вниз по всіх стовбурцях, квапиться кудись поміж хабаззям — і нічого тобі більше не треба, окрім цього спокою душевного, оцієї скромної краси, мудрого миру, в якому для кожного є місце, є робота, є життя.

Колись я вперше подібне пережив, побачене й осмислене мене потрясло; колись я ненароком заглянув у вікно світове, за яким гойдалося гніздечко з одним яйцем, схожим на велику зеленкувату краплю. Кожної митті гніздечко могло перехилитися і яйце могло викотитися і розбитися, але цього не сталося, все в міру було виважено — і вітер, і будова гнізда, і навіть яйце не могло бути ані більшим, ані меншим.

То невже я тоді торкнувся світової гармонії?

Хто міг відповісти на це питання? Зрештою, я не очікував від когось відповіді, я шукав її сам у собі — і безліч разів знову й знову припадав до свого малювання, що називалося «День, який я підглянув».

Чи це була моя найкраща робота? Очевидно, ні. Критики знайшли б у ній певні вади, а найперше — перевантаження деталями, що заважало, може, зосередженню думки, але свій «День…» я любив, мені ніколи не надокучувало його допрацьовувати — щось змінювати, а щось додавати, там пригасити колір, а там — підпалити; ні, ні, це не було тупцювання на місці чи копирсання в самому собі, це було, може, сходження углиб натури, пізнання і єднання з нею.

Моя дружина, якось розглядаючи картину, попросила:

— Слухай-но, Василику, я не можу оцінити, що ти намалював, може, це ще не шедевр… може, взагалі мазанина. Або й щось направду путнє, яке і через сто років буде хвилювати людей і буде примушувати їх розмишляти… і люди прийдешні теж побачать, як вітер віє у малиннику й вигойдує на стовбурці гніздо. Я б тебе попросила, щоб цю річ нікому, навіть у престижні музеї, не продавав… не варто, очевидно, показувати її також на виставках. Бо навіщо? Щоб начальство скривилося… щоб «передові» відвідувачі писали у книжці відгуків свої обурливі оцінки. Мовляв, той митець їде на БАМ, щоб оспівати геройський труд, той співає пеан дружбі радянських республік, той славить партію, той поповнює ленініану. А якийсь, вибачайте, Бережан заліз у корчі. Чи не смішно? Тому я раджу підібрати добру раму, принести «День» додому й повісити у нашій спальні. Добре?

Й Дарка цмокнула мене у руку, зазираючи при цьому у вічі; я аж схвилювався від цього поцілунку: колись у моєму селі цілували жінки чоловіків у руки лише з великої пошани.

Я, правда, таки збирався жінку послухати… збирався — день, другий, місяць, поки не забув про обіцянку й про поцілунок; поки котрогось надвечір'я до майстерні не постукав сам Володимир Іванович Подолюк — обкомівський куратор від мистецтва. Нічого надзвичайного у його відвідинах не було, він мав звичку приходити в наші майстерні для «ознайомлення і керівництва творчим процесом», а точніше — для контролю за творчістю. Подолюк і всі, які за ним стояли, вищі й нижчі єфрейтори боялися, щоб ми нишком не малювали чогось такого… такого, що випадає з рамок соціалістичного реалізму.

Усміхнений, як завжди у бездоганно випрасуваному костюмі, у невиразного кольору краватці, з червоним значком Леніна на лацкані, він правою рукою вітався, а лівою раз-по-раз прилизував майже зовсім лису голову. Очі його з-під скелець масивних окулярів стріляли тобі в лице підозріло, пильно, й коли Подолюк довго зупиняв свій окулярний обстріл на тобі, то здавалося, що він пронизує тебе наскрізь.

— Ну-ну, — казав Подолюк, — давно я не був… що тут поробляєте? Чи, може, не раді гостеві, га? — Він ввічливо сміється, показуючи рядок бездоганно білих зубів; він умів сміятися зубами.

А проте я по-дружньому беру його за вузькі плечі, мало не обіймаю і воджу його по майстерні, і показую зо два десятки картонів, привезених мною з Гуцульщини; я цими роботами, якщо по правді, тішуся, нема там гуцульського етнографізму, красивості, зате є гуцульські «роботи та дні» у гірському колгоспі: є полонина і нічна ватра, є будова хати, є показовий Палац культури в оточенні смерек, є старосвітське розпилювання дощок на трачці, є на цвинтарі сивий грабар, що оперся на рискаль, а за грабарем — могили та могили, які він насипав за життя, є підхмелений лісоруб, який дрімає, сидячи під облупленою, як стара єврейська корчма, сільською «Берізкою», є церковця з похиленим хрестом на бані, і є вуйна Параска, що сидить за ткацьким верстатом, є діти, що купають коней у Черемоші, є голова колгоспу — владний лобатий чолов'яга, який сидить за столом, поклавши важкі п'ястуки на столешницю, і є там гойна молодичка, білява, зеленоока відьма, в яку закохане — це я знаю точно — все чоловіцтво села (і мені здається, що теж перебуваю серед того чоловіцтва).

Я так і признався Подолюкові, щоб його трохи розвеселити.

— Чи вам про дурниці думати, про любасок із Гуцульщини, коли наступають на вас неприємності? — Він не договорив, навмисне розтягував собі задоволення; солодко було йому спостерігати за мною. Булькаті його окуляри фіксували, певно, мій стривожений погляд і раптово зблідле обличчя; він тішився, що я поступово, як утопленик водою, наливався непевністю, і в цій непевності, як у калабані застояної зеленої води, я переставав бути мистцем, на дно баюри втоптувалося моє ім'я; у непевності я почувався винним без вини, як в'язень перед енкаведистами.

Ні, мої нові роботи Подолюка сьогодні не цікавили, він прийшов з неприємною звісткою, це було відразу видно з його усміхнених зубів.

Я безпорадно оглянувся; я мимоволі зиркнув на полущений образ Христа на старій іконі, що висіла в кутку на стіні, й подумав: «Боже, де ти на цій земній юдолі набираєш цілі копи неприємностей, які обсідають нас? Кожного дня кожному, кому тільки не заманеться, мистця можна звинуватити в пристрасті до національного, що, зрозуміла річ, сусідує із націоналізмом, у формалізмі, втечі від сучасності, в прихованому небажанні оспівувати радянську дійсність, в потягу до патріархальщини».

О, тяжкі гріхи наші.

Подолюк мав приємність від того, що нанизував, як коралі на нитку, наші вольнії, як кажуть, і невольнії прогрішення. То викличе в обком й поспівчуває, що вчора на засіданні бюро обкому негативно прозвучало ваше прізвище: зазнаєтеся, майстре, не буваєте в колгоспах, на заводах, нема портретів передовиків; то конфіденціально повідомить, що є сигнал: Бережан захоплюється іконами й навіть малює іх для продажу. Що, це не правда? Ніхто й не стверджує, що це правда. Але сигнал є сигналом. А хіба на цей раз теж не підтвердите сигнал, що ви десь-колись нарікали на обласне начальство, яке нібито спеціально зволікає з будівництвом нового приміщення Музею… нібито, хе-хе, партійне начальство спеціально очікує, щоб коштовні ікони, що зберігаються у непристосованому приміщенні, зіпсувалися від вологості. Невже ви, Василю Васильовичу, запідозрили партію в недбалому ставленні до національних скарбів, хоч… хоч ще треба довести, чи ікона в комуністичному суспільстві матиме естетичну вартість. Що, ви не так сказали? Перекрутили ваші слова? Але ж диму без вогню не буває. Пам'ятаю, які блискавки ви кидали з приводу підпалу бібліотеки у Києві… були, були там далекосяжні натяки. Та це я так, до слова, щоб ви пам'ятали, щоб остерігалися. Народ, знаєте, заздрісний, злий, а ви, товаришу професор, на видноті.

Іншого разу Володимир Іванович пізно ввечері потелефонує, що так і так, сьогодні на виставці «Люди й час» у Карпатській галереї в книзі відгуків прочитав не вельми приємну оцінку вашого триптиху «Бойківщина, яку я люблю». Пенсіонер, здається, на прізвище Гордієць, людина заслужена, пише, що на ваших картинах забагато похмурості, мало там відчувається радості. Художник (від слова «худо» — ха-ха), пише пенсіонер, виносить на перший план стару бойківську хату, оборіг, лавку біля перелазу. Далі — білий кінь, що пасеться. На другій же частині триптиха — косовиця… Косять бідні бойки траву вручну. А на третій частині… Хіба це сучасне бойківське село, хіба так працюють наші горянії? — запитує вас, Василю Васильовичу, шановний пенсіонер, і він має рацію… так, має, бо те саме я вам говорив на засіданні виставкому. Хіба я вас не попереджав: збіднюєте сучасність. Де телеантени на дахах, де лампочка Ілліча, де на вулиці сільськогосподарська машинерія? Нема ніяких ознак того, що Бойківщина живе в достатку. Хоч би «Москвича» якого намалював, що забрів на подвір'я, — була б значуща деталь. А так виходить, що дуже смутно живеться нині на Бойківщині, художник нібито навмисне нагнітає похмурість. «Треба, отже, спитати з художника, з того Бережана, — пише пенсіонер, — чом він зводить наклеп на радянську дійсність. І притягти його до відповідальності».

Аякже, до відповідальності. — Але ж бо я малюю… малюю так, як хочу! — вибухаю я без остороги.

— Ніби я не розумію тонкої натури мистця, — стелиться, струмиться єлейно усміхнений зубатий голос Подолюка. — Тільки ви триптих намалювали не для себе, а виставили його в галереї. І тим самим почали розмову а чи суперечку з масами. Що, ні? І хтось із маси, рядовий трудящий, стверджує: це є очорнення радянської дійсності. І має на це право.

— Я теж маю право… — ще намагаюся себе виправдати. — Ну-ну, — далі стелить у трубці м'яко товариш Подолюк. —

Мінкульт теж має право вибору після виставки. В кого купить, кому — відмовить.

І ти вже знаєш, що на твоїй картині поставлений хрест.

Й лихо в тому, що тінь від хреста падає на всю твою творчість, на твоє право вільно творити… бодай відносно вільно.

Тебе розбирає лють.

Тобі хочеться жбурнути телефонну трубку у видовжене кінське обличчя товариша Подолюка; тебе однак стримує його перестерігаюче «ну-ну», й ти кладеш трубку на важелі делікатно і тихо.

І ненавидиш себе за це.

Третього разу Подолюк зустріне тебе на вулиці й бере «бика за роги»:

— Це правда, Василю Васильовичу, що у сорок восьмому вас викурили зі схрону під Коломиєю? У Шепарівському, здається, лісі? Ви, як стало тепер відомо, співпрацювали в референтурі окружного проводу ОУН? — Ти німієш спочатку від «несподіваної» новини, потім — заїкаєшся від обурення. Ти готов… Ні, ти, чоловіче, до нічого не готовий. Ти стоїш, немов обгорілий пень, стоїш, як злочинець, що вже засуджений до розстрілу.

— Хіба я стократ не перевірений? — врешті приходжу до свідомості. — Якась свіжа напасть. Ох, життя наше…

— Перевірений то перевірений, — прилизує свою лисину товариш Подолюк, — але… Анонім щось знає про вас таке, до чого не змогли докопатися наші органи. Диму без вогню не буває — я це завжди повторюю і маю рацію. Втім, не сушіть собі голови… — Він подає суху й тонку, як дощина, руку і йде геть, певно, страшенно задоволений собою. Він своє зробив, посіявши непевність, а ти вже доведи, якщо можеш, що ти не верблюд.

— Хіба верблюди, Володимире Івановичу, бродять на Гуцульщині й задивляються на таких ось чарівниць, — кивнув я на портрет зеленоокої гуцулки. Він не зрозумів, при чому тут верблюди, але я й не збирався роз'яснювати, що в думках пов'язав сьогоднішнє з минулим. — Стосовно неприємностей, то вони для того і є, щоб їх пережити. То що сталося?

Подолюк мовчав; ходив по майстерні колами; зір його зупинявся на розставлених картонах, привезених із Гуцульщини, інколи ковзав по стелажах, потім раптом кидався по закутках. Тепер Подолюк був схожий на великого павука, що обсотував мене павутиною; я буквально фізично відчував, як павутиння заліплювало мені рот, очі, вуха.

Я задихався.

— Вашою справою займаються органи на Дзержинського. На цей раз цілком серйозно, — сказав він і примружено з-під окулярів поглянув на мене.

— Займаються… органи? Мною? — спитав я. Вдавав здивованого, навіть байдужого. Та це була неправда; я відчував, як неприємний холодок побіг по спині. Серце кинулося в біг. Слово «органи» здавна має у мене свій знак, свій зловісний малюнок: густо заґратоване вікно.

— Так, і вами теж, — ствердив Подолюк. — Більше, однак, займаються Олексою Степанюком, якому ви давали рекомендацію для вступу до Спілки художників. Було таке? — допитувався Подолюк.

Я мовчав; я обдумував ситуацію, мені не хотілося сказати навпростець «так» чи «ні»; я зловив себе на підленькій думці (звідкись надпливла ця думка, виповзла з щурячої нори): «Даремно я колись зв'язався, потоваришував навіть з Олексою Степанюком, старою людиною, яка багато пережила. Чом не був вибірливим, шукаючи собі приятелів?». На цьому я наступив думці, як щуреві на хвіст і назад запакував її у нору. Залишилася в душі гіркота, незадоволення собою.

— Справді я давав Степанюку рекомендацію, — відповів я навпростець, радіючи з себе. — Він чудовий медальєр. За одну тільки серію медалей, присвячених героям Громадянської війни, його варто було прийняти до Спілки. Я так і писав у рекомендації… і тішуся, що у Києві на неї зважили.

Подолюк хитнув докірливо головою. Зітхнув:

— Ну-ну, я мав вас, Василю Васильовичу, за розумнішого, принаймні — за обережнішого, — промовив він спроквола. Підступив до стелажа і, мовби забувши про нашу розмову, довго перебирав картини, деякі витягав із стоса, прислоняв до стіни, вибираючи освітлення, й вистоював перед ними по декілька хвилин. Коли йому потрапив на очі «День, який я підглянув», то тричі жбурляв у мене зирки окулярів, вимагаючи чи то пояснення, чи, може, жадаючи висловити захоплення. Одначе мовчав і… мовчки врешті поклав картон на місце. Мені, по правді, була байдужа його думка про «День», я навіть ще не перейнявся пересторогою, що над картиною зависла небезпека; я не думав про якусь свою картину, вдалу, чи не дуже, тепер це значення не мало, має значення лише факт, що Степанюком знову зацікавилися органи.

Я сказав би неправду, коли б почав виправдовуватися, шукаючи якогось виходу: адже я знав, що органи зацікавилися Степанюком ще у сорок п'ятому, тоді ж його було арештовано, й він повернувся до Львова тільки в п'ятдесят сьомому. За що його було засуджено? Чи я цим цікавився? Чи нікому не відомо, що в сорокові роки кожен міг бути арештований, засуджений, розстріляний, замордований або ж виселений на Сибір? Хіба не так трапилося з директором моєї сільської школи Северином Петровичем Гайдашем?

Признаюся по щирості: я полюбив Степанюка з першого знайомства. М'який, несміливий і через те, певно, мовчазний, він був трохи безпорадним у нашому жорстокому світі; навіть колись я сумнівався (й дотепер сумніваюся), що він направду чимсь завинив перед «державою і народом», перед слідчими й суддями, які запроторили його на Колиму; я колись навпростець спитав, певно, трохи нетактовно, звідки він, такий тендітний з вигляду, хирлявий, черпав силу для каторжної праці на колимських шахтах. Степанюк, пощипуючи звично руді вуса, відповів, сміючись:

— Ми, очевидячки, не знаємо остаточно, і добре, що не знаємо, яку кріпость… яку міру сили фізичної і духовної відпустив нам Господь. Таємниця з таємниць. Я бачив на Півночі, коли, здавалось би, сталеві й мужні розтріскувалися на друзки й гинули. Інші згорали, як свічки. А я димів собі поволі, бо вдома очікувала мене майбутня дружина з майбутніми дітьми.

І він знову засміявся.

Справді, Олекса Степанюк оженився вже після звільнення з Колими. Панні Стефі, двадцятирічній дівчині, що успадкувала по родичах будинок у Винниках коло Львова, Степанюк сподобався не тільки завдяки м'якому характеру, рудуватому козацькому вусові, а й статечним поводженням: умів кланятися ввічливо, умів цілувати жінкам руки, умів вести «світську бесіду».

Він мав рацію, коли жартував, що вдома очікувала на нього майбутня дружина з ненародженими дітьми. Його Стефа була жінкою плодовитою: щороку народжувала йому то доньку, то сина, а якогось разу — близнят. Інший на його місці посилав би жінку на підпільні аборти, а він тільки пригортав пухленьку Стефцю до себе й, виціловуючи їй «руці», жартував:

— Ми з Стефою лише розсмакували, що то значить любов. Правда, жінко? Крім того, не забувайте, мосціпанове, що я із сорок п'ятого по п'ятдесят сьомий спав на нарах і жінки мені тільки снилися.

Я інколи з своєю «половиною» бував у Степанюків. На подвір'ї, що заросло пахучим рум'янком — марунькою, у занехаяному садку, в Олексиній майстерні, в кухні пані Стефи — скрізь можна було побачити то ряд череватих на ціле відро голубців ще «австрійської» роботи горшків, то різьблені уламки церковних хрестів, то під піддашшям височіла ціла купа старих меблів бозна-якого віку і якого стилю, то якісь колеса, жорна, терлиці, точила, ковані заденки багацьких возів та різного іншого скарбу, який був «конче потрібний» панові господарю. Дивно, що ватага його дітлахів — більші й менші — почувалися серед цього, здавалось би, хаосу, цілком вільно, й найцікавіше — нічого не нищили й не виносили на вулицю, їх татусь, бувало, хвалився: Я створив їм на подвір'ї та в хаті мікроклімат, у якому зароджується талант.

Не знаю, що виросте, які таланти проклюються в його нащадків, одначе сам Олекса Степанюк був майстром на всі руки: захоплювався художньою фотографією, займався живописом, показав себе талановитим медальєром, залюбки ліпив червоних теракотових чортиків, бабусь із козами, веселі типи підгірян. Степанюкова «дрібнота», як він називав свою теракоту, незважаючи на високі ціни, в художньому салоні відразу розкуповувана, з цього, власне, художник і жив. Його можна було осуджувати за те, що марнує талант, розмінює на дрібнички, що пробує себе в різних видах мистецтва, і його за це таки шпетили, а він, як звичайно, посмикував вус і розводив руками:

— Здаюся, — казав, — панове-товариші. Певно, маєте рацію. Але я такий… я не можу робити щось одне, мене вабить спробувати й те, і се, й інше. Такі руки маю холєрські. — І він показував широкі, як лопати, долоні, пообтовчені пальці. — Ще до того, панове-товариші, душу маю скривджену: сиділа вона довго в криміналі, а тепер хоче літати. Чи, може, в радянського художника душі нема? — закінчував Степанюк іронічно.

І йому на деякий час давали спокій; його спокій був ілюзорний, поки не вступив до Спілки художників України, поки його медалі не здобули всесоюзне визнання, поки хтось не нашкрябав анонімку, що…

— В чому, власне, Степанюка звинувачують? — спитав я Подолюка. — Знову хтось наклепав.

— Не наклепав, Василю Васильовичу, — поправив мене Подолюк, — а написав куди слід правду.

— За ту «правду», за давню свою вину Степанюк спокутував на Колимі сповна, — намагався я пом'якшити офіційний тон Подолюка. — Ну, працював чоловік за окупації фотографом у тутешній українській газеті. Мусив же заробляти якось на хліб, чи як кажете? Хіба його минуле, його молодість, ну, його давня вина негативно впливає — скажемо так — на його нинішню творчість? Не може художник відповідати за те, що він, малим будучи, пісяв у штани. — Я давно мав охоту посперечатися з Подолюком. Дотепер я або ж погоджувався з ним про людське око, або просто мовчав. Сьогодні настав час, коли мовчання урвалося.

— Я розумію ваш пафос, Василю Васильовичу, — Подолюк криво посміхнувся. — Для того й прийшов у майстерню, щоб пафос трохи притрусити попелом. Боронячи чи виправдовуючи Степанюка, ви фактично бороните себе. Що, хіба ні? Адже відомо, й пишеться про це в анонімці, що ви з Степанюком близькі друзі, буваєте у нього вдома. Власне ви підкинули йому ідею створити також серію медальйонів — українських гетьманів. Ну й ви, звісно, проштовхнули його до Спілки. — Подолюк знову ходив по майстерні колами; він знову, щось пригадавши, зупинився біля стелажа й довго зблискував окулярами над моїм «Днем, який я підглянув».

— Я й не підозрював, Василю Васильовичу, — промовив він потеплілим, неначе змащеним маслом голосом, — що ви щось подібне малюєте. Багато тут вітру, експресії, буяння… і тиші. Дивне поєднання: вітер і тиша.

Я зрозумів, що картина йому сподобалася. В мене заскімлило серце: поміж нашим братом художником говорилося, що, мовляв, Подолюк нишпорить по майстернях і вибирає «собі в дарунок» картини. І мусять хлопці дарувати. А що вдієш? Щоправда, в мене Володимир Іванович до сього часу нічого не випрошував. Невже похвала моєму «Дню» означає «дай»?

Однак я не мав наміру розлучатися з картиною, надто вона для мене дорога, багато в ній моєї душі, роздумів і шукань. Я вдав, що не почув похвали, обережно взяв із його рук картон і поклав на верхню полицю.

— Не підозрівав я також, Василю Васильовичу, що ви… ну, як би це полегше сказати, живете подвійним а чи й потрійним життям. Одні ви на виставках, на зборах, так сказати — на людях, інші ви в своїй майстерні… інший у вас немовби пензель. А ще ви інакший, я певний, у довірливих бесідах із Степанюком, — продовжував Подолюк у тому ж дусі.

— Хіба ви не здогадувалися, що кожний справжній мистець не може бути однозначним… не може бути, як обтесаний стовп. Мистець — різний. Колись один мій учитель казав: Художник не може бути дубом, який родить тільки жолуді. Мистець — це райське дерево в людському саду, на дереві цьому приживлено безліч прищепів… і тому він цвіте різними барвами, тому його плоди теж неоднакові, бо цвітіння і запліднення — це шукання, сумніви, боріння.

— Почекайте, — підняв руку Подолюк. — Красиво говорите й… ллєте воду на мій млин. Якщо художник не цілісний, я маю на увазі Степанюка, якщо він хитається то вправо, то вліво, якщо душа в нього двояка і трояка, то чи це не означає, що в металі його медальйонів прихована їдь фашистського прихвосня, який не просто, ні, не просто «заробляв на хліб», як ви твердите, в тутешній українській газетці безневинними фотографійками. Маємо неспростовні докази… це вже відповідно перевірено, що влітку сорок першого року Степанюк їздив чи не по всіх тюрмах західних наших областей… так, спеціально їздив до Станіслава, Стрия, Дрогобича, Золочева й фотографував гори трупів замордованих в'язнів. Потім видрукував у газетці цілу серію «Жертви московського терору». В архіві мені показували підшивку цієї газети. Страшно дивитись… а ще страшніше читати текст під фотографіями: в кожному слові брехня і хула в адресу нашої партії, радянської влади та органів.

— Відомо… відомо, однак, що гори закатованих таки були, — вставив я несміливо. Тема була слизькою і небезпечною. — Хтось… десь розповідав, я чув. У селах по відступі Червоної армії люди висипали могили в пам'ять про ці жертви.

— Цілому світові також відомо ще з літа сорок першого, що в'язнів у тюрмах фактично винищили німецькі окупанти та їх прислужники-оунівці. Про це тоді повідомляло ТАРС. Я сам читав. Наш уряд рішуче заперечив нашу причетність до розстрілів. — Подолюк зняв окуляри і, протираючи їх, споглядав на мене ясними очима. Він цілком вірив у те, що говорив, я був у цьому переконаний. Про себе цього сказати я не міг: я пам'ятав, як на початку липня сорок першого року тато з мамою їздили на «вселюдські похорони» до Бистричан; пам'ятаю, коли вони увечері повернулися, то були обоє страшні, заціпенілі, усяка робота домашня падала їм з рук, а слова, певно, затвердли в грудях, бо до мене не обзивалися; а ще пам'ятаю вечірню мамину молитву: вона била поклони перед образами й вголос запитувала Господа Бога, як міг допустити, щоб совіти людей у криміналах кого постріляли, кого порубали сокирами, а з кого паси дерли, а кому очі виймали. А ти, Господоньку, дивився на цю масакру з висоти й не брав до серця людську муку. Чи ти, Господоньку, сили не маєш, чи не маєш блискавки і грому, чи нема в тебе припасених кар?

— Історія розбереться… — почав було я, але Подолюк відразу перебив:

— Історія вже сьогодні все розклала по своїх полицях, Василю Васильовичу. Гадаю, ви вірите офіційній заяві радянського уряду з приводу розстрілів сорок першого року. У нас чисті руки. Так. Чи ви схильні вірити писанині Степанюка?

— Я його писанини не читав… і ми з ним на цю тему не розмовляли, — відповів я сухо.

Це була правда. Степанюк ніколи не вихвалявся своїми фоторепортажами з тюрем сорок першого року. Втім, всі обминали тему розстрілів, це була страшна тайна, табу, яке обходили здалека. Син крадькома клав на батькову могилу квітку й крадькома молився за татову душу. Поки могили не розрівняли бульдозерами.

— Одначе шкода, що ви не знайшли часу й не розкусили ворожу суть свого приятеля. Що, ні? Я переконаний, що коли б у сорок п'ятому році слідство знало про Степанюкові фотографії, то прокурор зажадав би кари смерті.

— Цілком можливо, — погодився я. — Тоді життя в очах Феміди так мало значило. Війна виплекала в людських душах, особливо в душах прокурорських, жорстокість. Закон прокурорський короткий: «К стене».

— Ви не про те говорите, любий мій художнику, — узяв мене під руку Подолюк. — Ні, не про те. Жорстокість. Прокурор. І тепе, і теде. Тим часом справа досить серйозна. Степанюка неодмінно виключать зі Спілки. Його мусово треба виключити… викреслити, так, викреслити з усіх списків і заборонити займатися творчою працею. Хай запишеться в кочегари. Так вирішено.

Тільки тепер, очевидно, я зрозумів, як низько нависли над Степанюком чорні хмари; рукав хмаровий захоплював у своє жерло й мене.

— Але ж від цього рішення постраждає наше мистецтво, Володимире Івановичу! — вигукнув я благальне. — Мистецтво й дрібні Степанюкові діти.

— Зате виграє народ… і те ж таки ваше мистецтво, — холодно відповів Подолюк. Він прикривався народом, як щитом; зрештою, не він перший, всі дбають про цнотливість народу, всі знають, що народові потрібно, а що йому шкодить.

На жаль, я цього не сказав Подолюкові, протест бунтував у мені, я, однак, не зважився збунтуватись відкрито, я тільки просив поставитися до митця милосердно.

Просив відпустити старі Степанюкові гріхи? Просив, отже, й за себе, за своє мимовільне прогрішення. Проте це було марне приниження, я не міг достукатися до здорового глузду єфрейтора, та, мабуть, доля Степанюка вирішена без нього, без Подолюка, вищими інстанціями. Дивовижно, але вищі інстанції з особливою ненавистю, так, із ненавистю воювали за «ідейну чистоту мистецтва». Ніби вони в мистецтві аж так розумілися… ніби вони самі не є фарисеями, які в душі не вірять у те, що проповідують. Можеш бути злодієм, можеш бути хабарником, можеш мати дві-три коханки — ці гріхи в очах «вищих інстанцій» прощаються за першим разом, гріх же ідеологічний — гріх смертний, і нема йому прощення.

— Милосердя, якщо на те пішло, ви самі потребуєте, товаришу Бережан, — обізвався паперовим голосом Подолюк. — Просите за Степанюка, про себе ж не думаєте. З ним розберуться… до речі, розберуться органи. А ось ви, його покровитель, станете перед партійним судом своїх колег. Справа тут, як ви розумієте, не в догані.

Справді, річ не в догані. Я уявив себе на партійних зборах у нашій художницькій організації, на які приплентаються, з дозволу сказати, митці, котрі малюють лише портрети Леніна, Брежнєва та інших членів Політбюро; туди прийдуть ремісники від скульптури, які заробляють великі гроші, продукуючи для колгоспів та райцентрів пам'ятники Леніна й фігури солдатів-визволителів; будуть там мистецтвознавці, які вихваляють примітив «Зустріч Леоніда Ілліча Брежнєва на Львівському вокзалі»; розсядуться там «заслужені художники», які сьогодні готові малювати свинарок, завтра — чекістів, післязавтра — артистів. Все залежить від тематики чергової обласної або ж республіканської художньої виставки і взагалі від кон'юнктурного вітру. Ці люди, на мій погляд, глибоко нещасні, бо, маючи, талант… а таки є серед них люди талановиті, спалюють його на фальшивих вівтарях. Там передні місця в залі займуть сивоголові місцеві «класики» з рядами орденських планок і ветеранських значків. Ніхто не пам'ятає, за що їх колись — очевидно, відразу після війни — прийняли до Спілки і які полотна вони створили. За червоним столом засядуть товариші начальники, які вершать діла нашої організації, роздаючи замовлення на начебто творчі роботи, а також ощасливлюють нашого брата почесними офіційними званнями, орденами, путівками в санаторії і будинки творчості, закордонними мандрівками, персональними виставками та іншими благами.

Ті, хто сидітиме за червоним столом (а посередині товариш Подолюк), володіють нашою творчою свободою; окриком, погрозою, забороною, обіцянкою посадити сад, у якому защебечуть солов'ї, вони правлять нами, як сліпими кіньми в кантарках: гатьта, вішта, вйо! Тільки окремі з нас, одиниці, рвуть посторонки й повертають на свою дорогу: пишуть книжки, які хтозна-коли будуть видрукувані, малюють картини, яких, може, ніхто не побачить, складають пісні, які співають подумки. Це, очевидно, сміливці, герої, і ніхто не може передбачити, що їх очікує попереду: слава, тюрма, забуття?

Я належу до тієї великої групи мистців, які вважають себе людьми чесними і прагнуть своїм мистецтвом служити рідній культурі, йдучи при цьому на компроміси: ставлять Богові свічку й чортові огарок; я знаю, що «чесні» теж прийдуть на збори, коли мене будуть судити; вони сядуть позаду великим гуртом і будуть поміж собою перешіптуватися, будуть з глибини залу мені співчувати, але ніхто… а таки ніхто не стане в моїй обороні, це я знаю з багаторічного досвіду. Навпаки, хтось-таки із «чесних» виступить і скаже щось таке невиразне, повзуче, необов'язкове, мовляв, всі ми грішні і треба нам посилювати пильність.

Пильність у мистецтві?

Я бачив себе на цих зборах, обступлений ворогами, заздрісниками, просто неробами, ідейними до яскравої червоності бездарами; вони ж бо потішаться наді мною, скільки схочуть; вони вже мені пригадають всі мої гріхи і мої чесноти… гріхи піднімуть на корогви, а чесноти потопчуть; вони напевно забудуть Степанюка, бо із Степанюком простіше — його викинули зі Спілки, й готово, а мене треба «виховувати й виховувати». А «виховувати» — це значить «тримати в чорному тілі», щоб ти знав, що над тобою є обком, партком і «общественное мнєніє».

Чи зможу я перед червоним столом і чорною радою моїх колег оборонити Степанюка й самого себе? Ні, вони мене не закаменують, але червоний стіл спільно з чорною радою буде розпинати мою душу, і я із розп'ятою душею буду довго малювати на торцях багатоповерхових будинків композиції на теми «Леонід Ілліч Брежнєв — великий ленінець» або ж «Ленін крокує попереду».

Що з мене, з мого таланту лишиться після цих мальовидл? Зароблю у червоного стола дозвіл малювати членів Політбюро? Недавно на першотравневій демонстрації я бачив такі портрети, їх урочисто несли залізничники; з трибуни викрикували «ура», а я в душі реготався: всі наші вожді на портретах були вдягнуті в чорні, немовби залізничні мундири.

З трибуни далі лунали заздравниці, а я згадував, що недавно на вулиці Маяковського два міліціонери впихали в свою буду на колесах, щоб відвезти у витверезник, Семка Коцюха. Чолов'яга він дебелий, сильний і як міг відбивався від міліціонерів, але стражі порядку крутили йому руки і сторч головою пхали в дверцята. Коцюх викрикував на цілу вулицю, щоб скурві сини не ламали йому руки, бо він не хто-небудь, не якийсь маляр від парканів, а «єсьм Коцюх, що намалював цілий тузін вождів для Залізничного району міста Львова. За вождів і п'ю…»

Його повезли в буді, як гицлі возять псів. Я дивився йому вслід, і було до болю шкода Семка: він подавав колись, як кажуть, великі надії, про нього писали, що сходить на обрії новий оригінальний талант. Він жадібно малював пейзажі — то полтавські, звідки був родом, то гуцульські, то заворожувало його Подністров'я. Був у Семкових пейзажах особливий чар, який не висловиш словом. Може, це була залюбленість у материзну? Не випадково він малював переважно старі карпатські ґражди, білі під соломою полтавські хатки, верби і тополі, лани соняшника, що цвіли й світилися на цілу Україну.

Якось мене вразила його велика картина, на якій, розсуваючи рами, лежало де поросле бур'янами, а де голе до чорноти, зтирловане копитами поле, через яке хтось поклав одну-єдину борозну. На сірій потрісканій скибі тут і там стирчало кволе жито.

Жито, здавалося, вмирало на очах.

На засіданні виставкому Семкова робота називалася «Перша борозна по війні», але ще до того він признався комусь там із приятелів, що картина називається «Колективізація»; хтось комусь доніс, «Борозну» сполосували ножами, щоб, не дай Бог, хтось не заплакав над ріденьким житом, що жовкло, як голодні діти, а сам Коцюх на довгі роки потрапив у немилість.

І спився з розпуки…

І кажуть, що нічого уже не може створити, окрім портретів членів Політбюро.

То невже?..

То невже подібне й мене очікує? А чом би й ні? Чим я кращий від Коцюха? Хіба не однакові для усіх нас пошиті кантарки, немов для полохливих коней? Хіба не така сама спотворена горбом душа… а в тому горбі іржа проїла діру, крізь яку просочується по краплині крик, що будить змія… змій зветься страхом.

«То невже маю зректися приятеля, як Петро Христа? Невже таки зречуся?»

У кожної людини на життєвій дорозі трапляються свої Голгофи — великі, трагічні, високі, менші й зовсім незначні горбики, не на всі Голгофи людина виносить свій хрест, інколи хрест людину розчавлює, іншого разу хрест залишається покинутим у підніжжі гори, й ніхто начебто не зауважує нашого хитрування. Буває, що свою Голгофу обходимо бічною стежкою.

Котроїсь хвилини я подумав… я завагався і оглянувся: чи не варто зійти на бічну стежку?

— Гадаю, Володимире Івановичу, що на зборах могли б розібратися, вияснити з Степанюком і без мене? — я таки раптом звернув на бокову стежку, обходячи, може, й незначний горбик Голгофи. Якщо ж сказати по правді, то раптового нічого не було, в хащах моєї душі підняв голову змій. — Коли б на це була ваша воля… від вас, прецінь, а не від Першого залежить. Ви здогадуєтесь, що я маю на увазі? Врешті-решт, я справді без вини винний.

Господи, я просився у єфрейтора: я по-ницому впав на коліна (провадив мною змій) і повз до Подолюка, щоб обняти його за ноги. Власне, я уявив себе плазуном, і ніколи, мабуть, так себе ненавидів, як у цю хвилину.

Змій, проте, був сильніший за мене.

Подолюк мовчав довго й суворо; він пропікав мене окулярами наскрізь, щоб переконатися в щирості моїх слів: він, здавалося, зважував кожне моє слово на долоні.. зважував і любувався ним. І був собою задоволений.

— Ваша правда, — обізвався врешті. — Ми ж бо ніби приятелі, давно знаємося. А суперечки… та й чи від нас залежать наші незгоди? Служимо-бо вищим цілям, ідеї, поступу. Чи як кажете? — Він тільки тепер сів у старе, оббите червоним оксамитом крісло, в якому я любив часом дрімати.

— Спробую якось владнати з начальством. Вас не буде на зборах, в Угорщину поїдете, є нагода вивчити, як там поставлена реставраційна справа. Поїдете? — потирав він сухі, як дощечки, жовтуваті руки.

Ми сиділи до пізнього вечора, пили коньяк, баландрасили про се, про те; він хвалив мої картини, особливо ось ту, де ходить у малині вітер і гойдає крихітне гніздечко; так, ми пили коньяк… а я поклав свій «День» під промені сонця, що заходило, червінь підпалювала гніздо, вітер його похитував, а Подолюк нахиляв голову то вправо, то вліво, примружував присліпкуваті очі — зробився добрим, домашнім, попустив краватку, а згодом і здрімнув із півгодини у фотелі: я тим часом пакував «День, який я підглянув» у цупкий папір і перев'язував червоною стрічкою. Очевидно, я міг запакувати Подолюку якусь іншу картину, адже ця була надто мені дорога, та що я вдію, коли саме ця йому сподобалася. Треба ж було чимось жертвувати, щоб відкупитися, я ще намалюю не один підглянутий день, на цьому світ клином не зійшовся.

Не зійшовся?

То чому ж у моїй майстерні посутеніло і посмутніло, мовби винесли з неї живий вогонь?

Темно.

Птахи небесні… ха-ха, сірома міська, посмітюхи обсіли моє горішнє вікно, прорубане в даху, й зазирають цікаво в майстерню, цвірінькають на всі простори львівських дахів про те, що я цілу ніч пиячив сам із собою і що я зривався раз-по-раз із фотеля, оббитого червоним оксамитом, засвічував свічку і нипав по майстерні, бо нібито мряка заполонила всі кутки, а чорти вимкнули електрику, і я не міг натрапити на свій мольберт, а пензлі літали в повітрі, як лилики, і я ніяк не міг їх ловити.

Так сміялися горобці.

Горобці звірінькали, що я зрадив самого себе.

Втім, нічого такого не трапилося… горобці з птахів піднебесних знову стали львівськими брудними посмітюхами, мене обминули, завдяки Подолюкові, громи й блискавки, Олексу Степанюка, щоправда, викинули зі Спілки художників; він, на щастя, мав у запасі ще одну професію — знаменито розмальовував помешкання, загрібаючи лопатою грошву. Життя пливло далі, як ріка, і струї в ньому джерелилися то сині й зелені, аж у них задивлялося небо, то котилися каламутні й нудні «барани», й тоді збігалися пси з цілого Львова й вили на берегах, що, підмиті, обвалювалися в бездонні ковбури.

Так мусило статися.

Сталося це осіннього надвечір'я у сірій львівській мжичці, коли сизий брук, якому сниться прадавній цокіт кінських копит, старі монастирські та університетські мури, заболочені по вуха квартали нових забудов, розхристані, роздягнені до чорноти міські дерева, пониклі, як вороння, прапори, — ціле місто й люди в ньому до останнього рубчика просочилися вологою і дрижаками. Тоді директор Музею — такий собі Мудрий Цьомко, насправді ж Цепелій Іванович, низенький, жвавий у бесіді, як млинок, з білявим хлопчачим чубчиком і хитрими зирками очей (хитрість Мудрого Цьомка повсякчас була прихована й тільки зрідка вишмигувала, як миша з нори, й відразу зникала) після цілогодинного вмовляння, коли, здавалося, слова, як гиблівки, хрустіли під ногами, після робленого хапання за серце, трагічних театральних поз втиснув мені під пахву новенький симпатичний портфелик мадярської марки, на який скинулися хлопці з реставраційних майстерень, з двома пляшками доброго коньяку і коробкою цукерок. На додаток «на збагачення духовності», загорнувши, як хліб святий, у білу платину, Цьомко втиснув у портфель невелику домашню ікону; це була так звана Федорівська Богоматір з минулого століття, музейної цінності вона не мала, тисячі й тисячі схожих Богородиць, прихилившись до свого Сина, розійшлися по білому світу. Я спробував притримати Цьомка за руку.

— Пусте, — відмахнувся він. Голос мав сопранний, йому б у церковному хорі пускати попід куполи херувимські голуби. — Сам знаєш: річ нібито стара, але трафаретна. Це раз. По-друге, Богородиця не занесена в ніякі музейні реєстри. По-третє, тутешнє начальство, щоб знав і нікому не казав, для високих достойників у Москві не соромиться запускати білі рученьки у наш фонд зброї… люблять пістолєтики гуцульської роботи. Тепер ти понял, що ми з тобою агнеці? — Він мав звичку повторяти оте «понял» при потребі й без потреби; але ні його метушливість, ні «понял», ні хлоп'ячий чубчик, ні навіть прізвисько не підкопувалися під його авторитет знавця давнього українського малярства.

— А раптом Подолюк виставить мене з дарунками за двері? — брав мене сумнів. — Раптом зіграє роль ідейного й непідкупного.

— Я думаю, що когось іншого він, може, й вигнав би з хати, лише не тебе. Увесь Львів знає, що ти йому «друг і товариш і брат». Принаймні, з певного часу почав тебе хвалити й ставити як приклад. Ти йому чимсь догодив. І тому братія реставраторська, Василику, обрала тебе за посла: мусиш умовити Подолюка, що спеціальна виставка відреставрованого живопису, різьблення, мосяжного начиння, кількох комплектів меблів — підсумок роботи наших майстрів, стане подією у культурному житті Львова й області, а то й — республіки.

До його слова прислухаються секретарі обкому й пішаки з управління культури. Най дурні не бояться «релігійного змісту». Ти, певно, чув: виставка готова, а хтось… десь… загальмував, перестрахувався. Словом, лише ти, Василику, спроможний вислуховувати мудрі Подолюкові нотації. Мене ж від них шляк трафляє. Понял?

І він весело, але таки вперто витурив мене з свого кабінету на дощ.

Сутеніло.

Я подзвонив Подолюкові додому, узяв трубку його син.

— Ні, папані ще нема, Василю Васильовичу. З хвилини на хвилину чекаю, — відповів він. — Що передати?

— Та я хотів би відвідати вас… неофіційно, по-домашньому, поза обкомом. Маю з татом розмову. — «Це, певно, — подумав я, — добре, що Подолюка ще нема вдома. Скажу: „На хвилинку до вас заглянув. Тиждень тому були ваші іменини: п’ятдесят вам стукнуло. Хочу повіншувати“».

Як добре, що згадав про ювілей. Є зачіпка.

— То приїжджайте, — обізвався у трубці Подолюків син. — Адресу знаєте? Революційна сім, квартира п'ята, третій поверх.

Двері відчинив високий, худий, довгорукий юнак із русявою борідкою і перев'язаною тасьмою ріденькою косичкою; був він злегка зизоокий. Нагадував буддійського монаха.

— Ні, папані ще нема. Дзвонив, що скоро буде. Маманя у відрядженні. Я, отже, — господар, і звуся Адасем, — відрекомендувався хлопець. Зрештою, я його добре знаю, він вчиться у нашому Художньому інституті, цікавий графік.

Подолюкова квартира, як і у всіх начальників, була обставлена багато: кришталь капає зі стелі й іскриться в сервантах, меблі — югославські, китайська ваза, японська апаратура, що грає, співає і показує. Килими — аж нога потопає. На стінах… на стінах гостинної, що мене дуже вразило, висіло дві чи три копії, правда, в добротних рамах, картин Айвазовського і Шишкіна.

— Вас здивувало, що папаня не повісив жодної картини львівського, як говориться, мистця? — Адась, зауважив, що я чипів посеред гостинної з своїм портфеликом дещо розчарований. — І вашої в тому числі, Василю Васильовичу, — вколов мене на додаток хлопець. Стояв, схрестивши руки на грудях, і відверто глузливо посміхався.

— Як сказати… — зам'явся я. — Взагалі ти маєш рацію. Я сподівався, що татові дарують… що в тата ціла галерея. В усі часи художники дарували свої твори меценатам. Хлопець заледве не розреготався.

— То мій папаня — меценат? Він начальник від літератури, живопису, скульптури, театру. Так, йому носять… возять, як прийнято у нашому передовому суспільстві. Хто несе начальнику печене, хто — варене, хто — антикварний годинник, хто — старовинний фоліант, хто — набір меблів, а художники носять свої картини. Звичайна річ. — Адась виявився хлопцем іронічним. Мені подумалося… я хотів так і, думати, що його ріденька борідка і віничок волосся на потилиці — це своєрідний бунт… бунт, може, супроти власного батька, а не тільки проти того, що комусь безплатно привезуть з колгоспу півсвині чи декілька центнерів картоплі.

— Хто що потрібує — той відповідно свої потреби й задовольняє. Батько твій кохається в мистецтві…

— Облиште, Василю Васильовичу, — запротестував Адась. — Ми з вами вже вияснили, що він не кохається в мистецтві, що він тільки начальник над усіма нами. І наді мною в тому числі. — Хлопець задивився у вікно, в темряву. Вечір, як повеневий розлив, плив вулицями, площами і скверами. Немов бакени на великій ріці, засвічувалися вікна будинків. Очевидно, жилося Адасеві вдома не вельми затишно, якщо він має батька лише за начальника. — Тепер настала пора уточнити й переконатися, як мій папаня шанує, просто-таки падає на коліна перед майстрами тутешнього живопису. — В Адасевих очах майнула мстлива тінь. Послушник чи монах буддійського монастиря, виявляється, міг бути огніваним, злим. Рідка його борідка дрібно тремтіла. — Як бачите, на стінах нашої хати нема ні однієї львівської картини. Папаня нічого не вішає з принципу: а раптом котрийсь із живих майстрів вструже щось… викине політичного коника. Ну, скажімо, назве козу дідьком. Розумієте? Тому всі підлабузницькі приношення папаня складає в буцигарні. — І він розмашисте розсунув вузькі двері, що визгнули на роликах. — Бачите? Папаня сміється… при мені сміється, очевидно, для того, щоб я пам'ятав: і мої твори колись якийсь начальник від мистецтва замкне до буцигарні або ж викине до пивниці щурам на сніданки, бо вони «не затверджені згори», бо вони «не перевірені часом», бо «народу потрібні картини без формалістських витребеньок», бо «націоналізм повсякчас переодягається, міняє обличчя і шкіру». — Хлопець аж задихнувся, коли поспішно, навально вигукував почуті, певно, від батька «мистецтвознавчі оцінки». — То отож-бо мій папаня сміється: понаносили підхаліми образів, які на стіну не повісиш, а викинути шкода.

Буцигарнею Адась назвав маленький покоїк при кухні, де в передвоєнні часи ставили ліжко, шафу й вішали на стіні розп'яття — було це житло для домашньої прислуги. Мале заґратоване віконце впиралося в задню стіну сусіднього будинку. Покоїк був буквально запруджений аж попід стелю картинами в рамах і без них; я впізнавав руку відомих майстрів, які запопадливо писали на зворотному боці своїх картонів і полотен: «Дарую з любов'ю…», «На пам'ять дорогому…», «Хай ця скромна робота прикрасить Ваше житло…» і так далі. Мені було гірко читати посвяти Подолюкові; мені було гірко бачити в кутку аж три бюсти товариша Подолюка різця талановитого нашого скульптора. Так, мені було гірко… мені хотілося розреготатися від сорому за нас усіх, а першою чергою за самого себе. На підлозі під ногами тулилася до стіни моя картина, мій «День, який я підглянув».

Мав я скрикнути?

Повинен був заплакати?

Зобов'язаний був скрипнути зубами, обуритися? Може, й так, бо немало любові вклав я у свій «День»; я вклав, а хтось його зневажив.

Втім, чи я не заслужив зневаги?

Навіщось, мовби навчившись театральних жестів від Мудрого Цьомка, прикляк і, немов сліпий, торкнувся пальцями маленького гніздечка малинівки, що чудом тримається на стовбурці малини, не падає в кропиву й не перехиляється, щоб не випали з нього яєчка. Я хотів на дотик переконатися, що це таки моя картина, що гніздо малинівки далі гойдається й не падає.

І напала на мене хвиля внутрішнього плачу: я оплакував і проклинав своє боягузтво, яке цей юнак назвав підлабузництвом.

— Якщо хочете, то візьміть свою роботу назад, Василю Дмитровичу. Вона таки направду добра. Колись, якщо її в нашій буцигарні не з'їдять миші, то нащадки скажуть, що її творець мав непересічний талант… Скажуть, що художник Бережан вірив у незнищимість життя, у цупкість його коріння. — Адась говорив дещо піднесено, але щиро, й мені хотілося вірити в правдивість його слів. Зрештою, пощо б він мене потішав? Та й характер, бачу, має не підлесливий.

Та картину я не взяв; ні, не тому не взяв, що було незручно перед Подолюком, коли він раптом опам'ятається і почне її розшукувати. Я уявив свою картину в образі чистої дівчини, кохання мого незайманого, якого добровільно зрікся і віддав розпусникам на потіху; вона, бідолашна, пішла по руках, поки її не знеславили, поки не зсинцювали й, мов непотріб, не жбурнули в кут: тепер вона нікому не потрібна, хочеш — забирай назад.

Я позадкував від власного творіння, як від прокаженого; я відчував, що топчу черевиками власну душу, і душа моя далі ридала й кричала від болю, але я сціпив зуби і пішов до дверей.

…Вже внизу, клацаючи на східцях капцями, наздогнав мене Адась. Тицьнув у руки забутий мій портфель і, несміливо обнявши за плечі, промовив неголосно:

— Ет, не журіться, Василю Васильовичу. Перетерпиться. Котрийсь з моїх приятелів, молодик, звісно, пам'ятаєте, на вашій лекції в інституті твердив, що мистець народжений для радості. Ви подивилися пильно в його бік, похитали головою і заперечили: ні, радість приходить через терпіння, як через горнило — залізо.

Втім, хочу вас попросити: папані моєму ні слова про вечір. Нащо йому знати, що ви плакали. Колись я втечу від нього. — Тут, на сходовій клітці, при тьмяному освітленні Адась виглядав пригніченим. Де й поділася його весела іронічність. — Не можу далі терпіти. Спалив якось мої гравюрки. Увесь час нагадує, чий я син. А чий я син, Василю Васильовичу?

Я повинен був його підбадьорити, але не зміг, мовчав приголомшено. Всі добрі слова витекли з мене, як кров. Та Адась і не чекав розради, подався бігцем сходами вгору.

А я вийшов із брами.

Далі сіявся дощ; голе дерево на тротуарі, клен, пошкрябуючи вікна на третьому поверсі, просився погрітись біля людей. І власне це осіннє шкряботіння примусило мене підняти вгору навстріч мжичці обличчя. І я побачив у тисячах вікон тисячі вогників.

Був серед них і мій вогник надії?

Шибнула мені в голову, коли стояв посеред золотистої кам'яної тиші Святого Духа, думка: Чи прийшов би я сюди… чи дали б мені люди в руки скальпель, шкробачку, щітку й попросили б: розчисть оцю фреску, воскреси її, коли б мій «День, який я підглянув» висів у Подолюка на чоловій стіні.

Опісля я багато разів повертався в думках до цих перших хвилин перебування у церкві Святого Духа; що того дня я вийшов з-поміж черченських хрестів цілком інакшим, новим, одначе слід вони залишили… залишили рубець, який постійно нагадував про себе. І повірте, коли в твоїй душі існує рубець, то мусиш зважувати свої вчинки, слова, а то й помисли, бо рубець може заболіти, облитися кров'ю; рубець у душі не роговіє, не розсмоктується і не зникає.

Опісля я нераз оповідав знайомим і приятелям, а поміж приятелями, як водиться, були й вороги, як Вербень віз мене зі Львова до Черчена, як я відкривав для себе Опілля, як моя душа насичувалася чистим духом липневого сіна, як визирали з високих трав, немов хлопчаки в білих сорочках, приземкуваті білі хрести, що розбіглися довкола Святого Духа; як я бачив січових стрільців, що рівними рядами лежали на всіма забутому, без єдиної квіточки, без спомину і без єдиної сльози, на своєму кладовищі; як Святий Дух, заледве я переступив щербатий його поріг, виповнився людьми сучасними й минувшими; і як я, оточений цим людом, існував одночасно в давніх століттях і в дні теперішньому.

Хтось мене слухав, розумів і по-доброму заздрив, і признавався, що сам колись в іншому місці, теж святому, (а святості місцю може надати навіть польова криничка, навіть самотній дуб на узліссі), пережив схожий празник душі; а хтось, слухаючи, морщив чоло і вишіптував чи то молитву, чи то заклинання, ще вишукуючи подумки свій храм Святого Духа, до якого іще треба дійти… дійти й у ньому судити самого себе, своє мистецтво, свою ницість, страх; а хтось увічливо гасив іронічну посмішку, мовляв, чи я не розумію елементарних речей, на кожного з нас находить жадання очищення, сповіді, бо ж треба йти далі й вище; а ще хтось інший, уважно вислухавши мої терзання і з обов'язку суто стукацького шкрябав «куда слєдуєт» донос, що так і так, член Спілки художників, професор Художнього інституту Василь Бережан перебуває не тільки під впливом патріархальщини і всякої чортівщини, а й, чуєте, пускає сльозу за січовими стрільцями 1919 року, а це вже, самі знаєте, чим пахне…

А ще хтось надто вже раціональний у наш раціональний час, скептичний, рівний, як обтесаний брусок, і в кого душа теж вигибльована до блиску і немовби аж покрита емаллю, мов кухонний казан, на якій не зачепиться ні біль, ні сльоза, ні усміх, ні ненависть, зверхньо поплескував мене по плечу й казав, що мовлене мною про Святий Дух, про мої переживання — це тільки наслідок надто романтичного сприймання світу і прагнення драматизувати цілком нормальну ділову умову: «Я, товариші шанувальники стародавнього живопису, беруся відслонити фреску з-під штукатурки, якщо вона насправді існує, а ви гоните мені за роботу грошву. Віз і перевіз. Усе на цьому світі просто, приятелю Василю».

І, може, скептики мають рацію?

Про яку рацію, про простоту й про гроші можна було думати, коли я стояв перед північною округлою стіною Святого Духа, яка, як уже було мною сказано, на відміну від інших стін, тільки побілених кам'яних мурів, була обтинькована, а в правому її нижньому кутку тиньк відлупився, розкривши добрий шмат — може, тридцять на тридцять — старої фрески, і я побачив на ній кілька кущиків пожухлої трави і два уламки шаблі: ефес і пощерблене лезо; шаблю, з усього видно, ковано у сільській кузні невибагливе, ефес, власне звичайну дерев'яну ручку майстер приклепав трьома гвіздками. Стародавній маляр знав збоярське ремесло і шаблю малював з натури.

З-під тиньку виглядало також ребро тесаного стовпа. Ще вище — величиною з долоню — просвічувалося, як відблиск далекої пожежі, малинове тло.

Без сумніву, під тиньком таїлося ціле давнє мальовидло. З невеликого відлупленого віконця не можна було судити ні про його, стінопис, композицію, ні про величину; якщо фреска намальована на площині всієї стіни, то тут справді на мене очікувала гора роботи. Одне я знав тепер достеменно: я повинен, я мушу її розчистити. Вже із завтрашнього дня беруся до роботи. Мене захопила тайна зображення, що там під тиньком? І мене вабили барви. Як не дивно, але фарби майже не поблідли. Виходило, отже, що фреска, як тільки-но була намальована, ще свіжа, комусь не сподобалася, хтось її злякався чи зненавидів і наказав замурувати її навіки.

Господи, як я хотів би знати, що такого грішного намалював прадавній ізограф, якщо велено було його малювання забути?

Хто відповість?

Я оглянувся, немовби хотів у людському натовпі, який ще перед хвилиною уявлявся мені в церкві, зобачити давнього мистця. Він десь тут… дух його тут сутній. І, певно, сутній той, якому фреска не сподобалася? Якщо ти є тут, то чому не обізвешся? Чом не станеш перед людські очі? І хто ти? Покажи своє лице.

Господи, невже в усі часи були єфрейтори, були подолюки, які пильнують «чистоту» мистецтва? Виходить, їхній корінь правічний, вони лише міняють обличчя і жонглюють словами, а вирок у них один: заборонити. Того непокірного, що малює чи пише заборонене, у часи середньовічні наказували стратити, спалити, згноїти в підземеллі, веліли відрубати по лікті руки, як тому кобзареві гайдамацькому, а в часи новітні — розстріляти, втопити в студеному морі, очорнити або ж назвати божевільним.

Як легко назвати митця божевільним, як просто тицьнути у нього вождівським перстом і крикнути натовпові: закаменуйте його!

Я стояв перед загадковою і ваблячою стіною Святого Духа й майже зримо відчував присутність, смердюче дихання єфрейторів; тут-таки, у церковці вони лежать покотом на кам'яній долівці і моляться про людське око, а насправді пильнують, гострять вухо; єфрейтори затаїлися поміж хрестами на цвинтарі, в полях і лісах, вони всюдисущі… і всюдисуще збирали каміння; я бачив це гостре каміння, що розколить мені череп й вийме очі, змій у моєму єстві бив люто хвостом і піднімав голову й сичав вогнем… і я вмирав від страху, зціплюючи зуби. Одначе я не міг умерти навіть тоді, якби в мене поцілила кулеметна черга; я стояв перед загадковою стіною, перед зламаною козацькою шаблею, і перед очима давнього мистця, мальовидло якого заштукатурили. Він вийшов з стіни, як живий, і споглядав на мене уважно, очі його мене підбадьорювали, а руки начебто аж підтримували мене. «Ну, доки ми будемо боятися когось… чогось остерігатися… навіщось оглядатися на задні колеса. Ніби тобі не дано крил, чоловіче? Спробуй, злети. І здобудеш себе самого».

Котроїсь митті я уздрів себе на білому коні зі списом у руці; ні, не сидів я на коні хвацько, в постаті моїй відчувалася невпевненість, ноги в стременах делькотіли, спис у руці був тонким і кожної хвилини міг зламатися. Зате змій під кінськими копитами звивався жилаво й опалював мене сірчаним вогнем. Мене розбирала охота стиснути коня острогами й полетіти геть від змія, від обов'язку його вбити. Ніхто не побачив би моєї втечі, я сховався б у майстерні, сів би перед мольбертом, на якому стоїть недокінчений портрет моєї оголеної дружини й шукав би у її оголеній красі сутність жінки.

Проте…

Проте я уже не міг утекти, я вже був інакшим, я мусив бути інакшим. І я… майже без пам'яті замахнувся і вдарив змія списом.

Бризнула чорна кров.

Невже це з мене витекла чорна кров, бо стало мені легко й радісно і трохи щемно на душі, як тоді… як колись у дитинстві, коли на Великдень навколо нашої церкви святили паски і співали… люди, небо, земля, липи церковні, дзвони на дзвіниці співали «Христос воскрес!».

— То що скажете, Майстре? — спитав Ключар, торкнувши мене за плече. — Виджу по вас, з лиця читаю, що таки варто було відривати вас від роботи в майстерні.

Я не відповів.

Тиша сіялася золотим пилком у сонячних променях.

— Христос таки воскрес, — сказав я самому собі, а Ключар посміхнувся.

ПАВЛО КЛЮЧАР

Сьогодні, як завжди влітку, вечір прийшов у село пізно; сидів він під селом у пшеничних нетрях, поглядуючи на дороги і стежки, й очікував терпеливо, коли скінчиться день і завмруть усі роботи в полі; поля, чи то колгоспні лани, чи клапоть людської ділянки, влітку витискали з селянина сто потів і щоденно надточували йому роботу; нитка прялася, здавалось, без кінця: то одне впорай, то друге, то третє — косовиця, скажімо, чи сапання…

Та все ж надійшла така година, коли на стежках і на курних дорогах, що бігли до села, появилися люди: хто їхав із поля на ровері, хто — на мотоциклі, жіноцтво з колгоспних буряків везли вантажівкою, а більше тюпало пішки. Отоді вечір і рушив слідом за людьми і заходився сіяти ніч: темрява, як жито в непрогрітій ріллі, спершу росла неохоче — село, поля, лісисті горби навколо Черчена заледве посіріли, стали м'якшими, і аж потім, немовби діставшись корінням до родючого пласта, ураз пішла розростатися вгору і вширину. Ще люди й до хат своїх не наблизились, а вже навколо цілий світ заріс ніччю, немов правічним лісом; десь у цих нічних глибинах утонув місяць — ми з Василем Бережаном заледве добрели до мене додому; усе ж таки міській людині, яка не знає вибоїстої сільської вулиці, важко ходити навмання, «напам'ять», це мої сільські ноги знали на нашій Королевій вулиці чи не кожен камінь, горбик, а в дощ — баюру.

Я привів Бережана додому, й ми домовилися, що він буде у мене мешкати увесь цей час, поки у Святому Дусі не розчистить фреску. Звичайно, ні Бережан, ні тим більше я не уявляли, скільки це займе часу, я сподівався, що йому у нас з мамою сподобається: наша хата стоїть на самому кінці Королевої вулиці серед старого саду, який заклав ще мій дідо Федір. Сад, правда, мало родить, лише «дідові грушки» — п'ять ще на диво міцних грубезних дерев, котрі за моєї пам'яті завжди були грубезними й високими, майже кожного року плодоносили. Яблуні й черешні майже пояловіли, їх здалось би давно викорчувати й посадити нові, але ні я, ні мама ніколи й не подумали старі дерева корчувати. Це була немовби пам'ять нашого роду… немовби в кожному стовбурі, в конарах, у корінні живуть душі Ключарів, яких уже давно нема на світі. Крім того, ми звикли жити серед дерев, було нам серед них затишно й безпечно. Довжелезна хата на дві просторі світлиці, з сіньми й коморою, обступлена зусібіч деревами, припадала низько до землі й була схожа на великого білого і доброго звіра, що вигрівався серед розмореної зелені; хату перебудували на свій смак наші тато, вони були знаним теслею, сокира їх слухалася… та власне сокирою тато заробляли на хліб, бо поля було у нас мало. Теслями були також мої брати Роман і Зіновій, обидва загинули на полі бою:

Роман наклав головою в Карпатах на Дуклянському хребті, там тисячі й тисячі впало наших краян, мобілізованих до Червоної армії і недовчених, молодший, Зіновій, у сорок восьмому загинув під Надвірною від енкаведистської кулі: воював в УПА за Україну. Батько мій, Онуфрій, до речі, теж був на фронті сапером, повернувся додому з орденом: він був добрим робітником, коли хати будував і коли війну воював. Властиво, як це не парадоксально, Романова смерть на Дуклі й батьків фронтовий орден врятували нашу родину від виселення на Сибір… хтось таки доніс енкаведе про нашого Зіновія. Тата з мамою довго тягали по енкаведистських канцеляріях й усе допитувалися, де середущий син. Батьки кликали у свідки ціле село, щоб посвідчили про те, що навесні сорок четвертого Зіновія та ще багатьох парубків і молодих газдів угорці, які відступали з-під Коломиї, загребли на «форшпан»; був у нас чудовий білий кінь, якого тато чомусь назвали Серпнем; коня ми того вигодували з лошака і всі ми його любили і він нас усіх любив, здалека іржав, впізнаючи маму й тата, і хапав губами за руки, випрошуючи шкоринку хліба. Отож із Серпнем і помандрував наш Зіновій в мадярському обозі в Карпати; десь за Болеховом, у горах, наздогнала їх совіцька гармата, стрільне вибухло на дорозі й посікло Серпня на кавалки, Зіновій же повернувся додому з батогом… повернувся, щоб попрощатися: зібрався в Українську Повстанчу Армію, бо один окупант, як він казав, відступав, а другий — наступав, а ми, як трава під ногами, і Бог нас не оборонить, якщо не візьмемо зброю в руки. Він був у нас начитаним хлопцем, знав, що й до чого, ще змалку крутився коло читальні — у хорі співав, і фестини організовував, і за бібліотекаря був, і на сцені грав різні ролі. На все це Зіновій знаходив час, звісно, увечері, по роботі в полі, бо поле — і любе, і прокляте — вимагало щоденної роботизни: то ори, то заволочуй, то сій, то сапкуй, то коси, то картоплю підгортай — вічне коло, якому нема початку і кінця. Кажуть: хліб круглий і робота сільська, отже, теж кругла, рахуйте, робота сільська вічна.

У колесі вічному кружляв також наш Зіновій, і вистачало йому на все часу й снаги. Влітку спав на сіні під оборогом, а взимі у яслах у стайні з худобиною… і тато, бувало, йшли його будити із дзбанком води, бо сонце давно зійшло, а мама воду у тата 'відбирали. І вони обоє потому стояли десять-п'ятнадцять хвилин мовчки, щоб Зіновій додивився свій сон, бо, мабуть, прийшов із читальні, коли півні піяли.

Тато, правда, коли вони всі троє, тобто з Романом і Зіновієм, гострили вранці на точилі сокири, збираючись до когось там теслювати, воркотіли, що Зіновій даремно товче собою по читальнях, тоте товчення не для хліба, хлопче, з книжок, із співанок, із вистави в козацьких шароварах на ґаздівство не доробишся, чоботи не купиш і по-людському не оженишся. Бог дав нам у руки, крім поля, тесло… на теслі життя наше тримається, а ще на плузі, на косі.

Зіновій любив в'язати з татом ціпи, але не сварливо, ні, був він хлопцем жартівливим і бесідливим, і часом таки переконував тата, що й сокира без людської душі, без її високих поривань, без високого співу, скажімо, в церкві, без коляди під вікном у Свят-вечір, і без вашої, тату, молитви, коли ви виходите вранці в наш сад, на його край, стаєте над Золотою Липою, що біжить живим сріблом поміж берегами, і молитеся… і молитеся, і думаєте про сонце, що сходить, про Господа Бога, що стоїть за вашими плечима, про росу на конюшині, про нашу молоду ще маму, якою ви залюбувалися, коли вона розчісувалася, як дівчина, перед люстром… сокира без цього людського духу була б тільки викованим куснем заліза, призначеного для того, щоб нарубати дров, а не для того, щоб вибудувати хату або й церкву.

Тато погоджувалися із Зіновієм і посміхалися у вус, кажучи, що тобі, сину, не теслярем теслювати, а бодай священиком стати або ж адвокатом: умієш прикласти слово до душі, як липовий листок до рани. Але ж бо, чуєш, триває війна… а ще до війни, до «перших совітів» не було за що послати тебе до Бистричанської гімназії.

Зіновій не став ні священиком, ні адвокатом, він власноручно не встиг вибудувати жодної хати… було тоді не до будування, весною сорок четвертого у наших краях переходив фронт, німці відступали, совіти наступали, села горіли, скрізь пахло трупом і димом, а не свіжими трісками з-під теслярської сокири.

Зіновій повернувся з «форшпану» вночі, сусіди його не бачили, й це нас опісля врятувало від Сибіру; кілька днів він відсипався в стодолі, а на третій вечір, коли ми збиралися лягати спати, зайшов до хати попрощатися; він так і сказав: я прийшов, тату, і ви, мамо, і ви, братове, прощатися, бо йду в ліс… йду воювати за Україну. Настав мій час. Він, видно, заздалегідь готувався до цього кроку, бо був у жовтуватому мадярському мундирі й у добрих із короткими халявами німецьких чоботях і навіть роздобув десь карабін.

Мама схлипнули, як риба на березі, але не промовили нічого, не відмовляли… мама мої походять з доброї родини, не багатої, але свідомої, дід мій по матері, Олекса, у вісімнадцятому служив в Українській Галицькій Армії. Мама знали безліч пісень, і стрілецьких в тому числі. Я думаю, що Зіновій і я опісля не на читальняних тільки книжках виховувалися, а на маминих стрілецьких співанках… вони постійно чи то в полі, чи взимі за кужелем, чи коло печі співали собі «для душі», а ми слухали… а її співанки переливалися нам у душі, разом із співанками переливалося також те, що називається Україною. Я дотепер не можу точно переповісти… не можу вкласти у вірш… і не зміг би змалювати на папері перебране з маминих співанок почуття. Чи це любов? Чи це сум і журба? Чи це історія? Чи це молитва? Чи це німування, коли стоїш посеред горбатих полів і слухаєш, як потріскує жито і як підпатьомкує у житніх нетрях перепел? Чи це наша Страдча долина з Козацькою та стрілецькими могилами, із Святим Духом, із маленьким надмогильним хрестиком, на якому каменяр викарбував, що тут спочиває мій прадід Петро Ключар?

Я знаю: це Україна.

Мама, отже, лише схлипнули й заходилися укладати до «рубцака» хліб, солонину, часник і навіть пляшку самогону, а тато, однак, казали Зіновію сідати поруч себе на лаву й, обнявши його за плечі, почали відраджувати, мовляв, ти, сину, спершу добре подумай, поки рушиш із дому в партизанку… бо рушиш, чуєш, на певну смерть.

У хаті стало тихо, як у небі, були в цю мить присутні поміж нами всі святі, що зійшли з образів, був Бог і була Діва Марія, і всі ми, земні, домашні, і всі наші добрі небесні опікуни споглядали на згорбленого Зіновія, який сидів на лаві й обома руками тримався за цівку карабіна; було таке враження, що світ хитається і падає, а Зіновій шукає опори у зброї і на неї виключно покладається; він гладив мушку карабіна, як дівочу голівку.

— Може, й на смерть, тату, — врешті він обізвався. — Бо війна — війною… тим паче партизанська смерть підступна, чатує на тебе за кожним кущем. Та я йду. Нас багато. І шкода, що не йде зі мною Роман. — Він поглянув докірливо на старшого брата. — Тепер настав такий час, що не дадуть тобі поцюкати сокирою людям на радість. Совіти нині-завтра об'являть мобілізацію і кинуть нашого хлопа німцеві в зуби. М'ясо гарматне… І гадаєте, тату, вас із Романом обминуть?

Тато довго скручували цигарку з самосаду, мама піднесли їм гранчик із груби, і синій дим кружальцями снувався попід сволоком; ми всі ці кружальця пасли очима, аж поки вони не розвіялися… і всім нам баглося, щоб гнітючі думки теж розсіялися й зникли разом із димом.

— А певно, що совіти хлопа в селі не залишать… хлопи наші їм небезпечні, нині один візьме стрільбу в руки, завтра — другий і почнуть стріляти їм у спини. Що вони, совіти, дурні? Але коли й візьмуть нас до війська, то на фронті є шанці, є генерали, що вміють воювати, є сила… і ти, жовнірику, в тій силі разом із усіма, ти можеш упасти, а можеш і врятуватися, — розмірковували тато. — Що ж ти, Зіновію, разом із хлопцями, з такими ж, як і ти, можеш протиставити силі? Ти з карабіном, допустимо, чи з автоматом, ну — ще з гранатою, а він, москаль, пре проти тебе з танками, з вороплянами, з ученими псами, з хитрощами, підступом, із зрадою. То знай, сину, на вашій партизанській війні за кожним кущем не тільки смерть, на кожному кроці виплодять гаддя — конфідентів, сексотів. — Тато простягнули Зіновію, а потім і Романові мошонку з покришеним самосадом, і ми з мамою вперше побачили, як наші хлопці при татові закурили. Це означало, що тато мав їх за дорослих.

— То так, — хитнув головою Зіновій, — страшна проти нас стоїть сила… страшна якраз своїми підступами і хитрощами, а не танками й літаками. Ми це знаємо. І знаємо також, що нас у полон не беруть. Ми, певно, таки приречені на смерть, якщо Америка не почне війни проти Сталіна. Але… — Зіновій помовчав, немовби вагаючись вимовити щось дуже важливе чи, може, сумне, бо поглянув на маму… й мамі підбадьорливо посміхнувся. — Але чи не є нашим призначенням… так хоче Бог і так потрібно Україні… чи, отже, не є нашим призначенням сьогодні вмерти, щоб завтра на нашій крові зійшли, як молоде жито, нові борці. І так триватиме доти, доки не встане Україна.

— Красно говориш, сину, а я, однак, боюся, — призналися тато, і голос їхній зрадливо затремтів. — Чого ж, я вірую, що дух у тебе і в твоїх друзів кріпкий… дух — це теж сила немала. Біда тільки, що залізо, куля сліпа не пробує дух на кріпость, а кладе тебе на землю, як сніп. — Татів голос коловся на дрібну мідь і деренчав глухо в грудях; з татових очей викотилися дві сльозини, вони такі були великі, як пацьорки… мені вперше цього вечора стало лячно. Я метнувся до мами, що ціпеніли біля печі суворі, бліді й дуже гарні.

— Скажіть щось Зіновію, — просив я маму. — Най нікуди не йде. Мама пригорнули мене до себе, гладили мою голову і, усміхнувшись, сказали:

— Чи ти, Павлуню, коли б був великий, не взяв би карабіна, щоб рідну землю боронити? Хіба ти не мій син?

— Ото власне нині й пожинаємо засіяне тобою хлопцям у душу. Засіяла своїми співанками та всілякими казками про Україну, — гнівно шарпнулися до мами тато. — Маєш, скаламутила Зіновію душу. Добре, що бодай Роман має тверезий розум. — Тато мої огнівані, вочевидь, ще жили в мирному теслярському світі поруч із сокирою, точилом, пахучими смерековими трісками, кольоровою «квіткою» на зведених кроквах нової хати; тато вірили, що ось скінчиться війна, руйнація, згаснуть пожежі і їхній теслярський світ знову воскресне… і тоді вони, тато мої, увійдуть у той простий і зрозумілий світ разом із синами.

Потім ми всі проводжали Зіновія до кладки через Золоту Липу. Пам'ятаю, він подав мені руку, нахилився і шепнув на вухо, щоб я чимскоріше виростав і приходив йому на зміну.

— Де ж тебе шукати? — спитав я, ухопившись навпомацки за його карабін. Ніч панувала над нами глуха, чорна, немовби цілий світ запався у безодню: ні голосу, ні собачого гавкоту, ні вогника блідого. Лише дерева в нашому саду сонно перешіптувалися та ще зрідка, як риба у саку, сплескувала хвилею Золота Липа. Зеник зник відразу, як тільки-но перейшов кладку… зник не з очей, бо ми вже на кладці його не бачили, він зник із нашого надслуховування. Як дух, розвіявся він серед полів, і більше ми його ніколи не бачили, він пропав у глибинах підпільної боротьби, прийнявши псевдонім, як тоді вимагала потреба, і тільки зрідка до нашої мами добувалася з підпільних глибин скупа звістка, що живий, здоровий, воює, а далі, як Бог дасть. Після сорок восьмого й ці два-три слова, як білі ластівки, вже не сідали на наші ворота. Ми не знали, чи Зенко загинув, чи разом з іншими куренями Української Повстанчої Армії пробився крізь Чехи на Захід, чи втрапив у руки енкаведистів й вони, якщо живим залишився після їхніх застінків, нарокували йому сто років каторги на Колимі.

…А тієї першої ночі, коли Зіновій закинув на плечі кріс і розчинився в густій темряві, наші мама до хати не вернулися. Сиділи на березі Золотої Липи, через яку перейшов Зенко, аж до самого досвітку, і не допомагали ні татові, ні Романові, ні мої просьби, мама немовби нас не чули й не помічали навіть, коли тато обтулили їх, щоб не змерзли, фуфайкою; тато казали, що наші мама молитвами вистелює Зіновієві важкі шляхи, а Роман додавав, що мама, певно, чують кожний Зеників крик; Зіновій, напевно, вже хто знає де, в лісі, поміж друзями, а вони, мама наші, все надслуховують та надслуховують, чи не чатує на нього небезпека; а я собі думав, що наші мама просто сидять під вільхою, де кінчається наш сад, там, де його омиває річка, і плачуть… і плачуть самотужки, бо не вміють і не хочуть плакати на людях…

Про мамів написані стоси томів, із них, як із цеглин, будуються храми; і ходять у материнські храми поети й просто сини, і просто добрі люди, ходять люди у храми молитися; у молитві до матерів перебуваючи, повертаємося у сині дитячі роки, в дива давно призабуті, торкаємося дзвінка, що його повісив жайворонок попід небесами, і душі наші зчерствілі й зсохлі, як дубова кора, оживають, немов у ріллі зерно, і зеленіють у полях, що називаються життям; і душі наші, осквернені безбожжям, сліпі й обпльовані, омиваються у чистих водах, прозрівають і шукають Бога в собі й навколо себе; і душі наші озлоблені, зубаті, як собачі пащеки, добріють, стають ласкавими і м'якими, як весняні трави, в яких в'ють гнізда полохливі птиці; і душі наші, випалені чорною безнадією, безплідні, засипані попелом і піском, голі, засіваються сподіваннями, немовби ярим ячменем; і тіла наші, зболені й зчервивлені, начерпуються силою — світ тобі відкривається, як Господні небеса, а на воротях відкритих написано: Іди, працюй, радуйся, прикрашай землю і своє життя, твори добро і любов.

Кожен по-своєму в залежності від хисту й від жадання кладе для матері храм: той будує пишний палац і оздоблює його золотом, а вежі його сягають попід хмари; той зводить'храм з широкими вікнами й дверима… всі вікна й двері навстіж відчинені, бо вдень до храму вкочується, немов великий хліб, сонце, а вночі блимає рогами місяць; той кладе похмурий камінь на камінь, аж земля під муром угинається і потріскує натужно, а двері виклепає залізні й вузькі, щоб ніхто чужий до його храму не пропхався; а той кладе церковцю з тисового дерева і різьбить її красно, а стіни вибілює набіло, а доріжку до церкви вистелює буковим листям… листя виблискує червоним золотом і пахне воно осінню… в листя осіннє по пояс забрідає лісовий вітер і не може з полону вирватися… і добре йому тут, тепло, затишно, і в лісах осінніх панує тиша.

Я знаю: в усіх храмах намальовано тільки один образ, і подібні на цьому образі жінки: жінки усміхнені й водночас сумовиті, жінки ласкаві й водночас суворі, жінки ніжні, немов янголи, ніжність навколо них світиться німбами, й водночас ці жінки по-земному огрублені, немовби вони ходять щодня на колгоспну роботу. Їх погляди звернені до нас, вони вдивляються в наші душі, вони впізнають нас і не впізнають, ми їм начебто рідні й водночас відчужені, вони радіють нами і судять нас, вони нас ненавидять і прощають нам гріхи. Ніхто у світі не прощає зради, а матері її інколи виправдовують, якщо зрадив її син; ніхто у світі не прощає вбивці, а мати обціловує свого сина, засудженого за вбивство на смерть, і просить у суддів милосердя; й тоді, коли син відцурається від неї, від матері своєї, церковця стоїть, немов обдерта жебрачка, й усі стежки позаростали до неї терням, та, власне, син дороги до церковці й не пам'ятає, він давно забув, які в матері очі, які в матері руки, який у матері голос, її образ стерся у ньому, згорів на попіл, а мати, проте, просить Бога не карати її сина, бо він, Господи, не винен у своїй забудькуватості, може, то я винна, може, світ винен, може ти, Боже, сам завинив…

Мамо…

Стою перед образом вашим і пробую малими своїми силами осягнути велику вашу тайну… потуги мої марні, бо глибина таємниці невимірна, бездонна, а любов ваша невичерпна, а мудрість материнська ніким не збагненна, і так буде тривати, поки сонця й світу, поки люди будуть любитися і будуть народжуватися діти.

Я теж побудував своїй мамі Докії церковцю на березі Золотої Липи; мамин образ висить на іконостасі посеред святих апостолів… апостоли прийняли її поміж себе… тільки апостоли витають у блакиті небесній, немов на подіях пливуть з минувшини в теперішність, а мої мама завмерли посеред спаленого рудого житнього поля, а над рудим житом і над нею нависло небо, як соловецьке склепіння, а над нею вороння грає, а над нею сонце чорне, а над нею вихори червоні крутять червоні стовпища. А поруч сохне на краю поля, на краю світа один-єдиний дуб; а в маминих очах прихована, немов крадена, журба. Чи вона поміж людьми на весіллі, чи вона на городі підгортає картоплю (і сапка видзвонює об кам'яне наше поле), чи вечорами слухає мої вірші і турми слів літають понад нею, як голуби, й усі хотіли б сісти їй на плечі; чи годує корову й курей; чи бринить на її губах співанка й веселить очі;, чи спить вона й сняться їй, може, молоді жаркі сни, а схована журба, замкнена сімома замками й скручена воривками, як відьма на Івана Купала, довбає і довбає її серце.

Журба схожа на ворона, а у ворона дзьоб кривавий, закривавлений; а у ворона око хиже; а у ворона пір'я колюче; й ніхто не знає, де ворон літає і де журба закопана; і світ, коли б мамину тайну пізнав, дивувався б, що вона скапалася, як свічка на вітру.

Я свою маму намалював осяяну тихим внутрішнім світлом: десь далеко-далеко догоряє сонце, і земля укривається пітьмою, як квітка згорнутими пелюстками, і бузьок клекоче в сутінках, загубивши дорогу до гнізда; мамині очі ловлять останні сонячні промені — світяться очі в запалих ямах; добувається світло із покарбованих зморщок, як молоде зело з-під скиби; в кутиках стиснутих губ, як бриндушка посеред моху, блимає усмішка; світяться її важкі гудзуваті руки.

Спитають колись мене люди…

Так, спитають колись мене люди: як же твоя мама, поете, така маленька, як вівсяний сніп, у сорочці своїй біленій, у вилинялій спідниці, у хустині, на якій давним-давно відцвіли ружі… як же твоя мама, поете, боса й зовсім безборонна забрела у зчорнілий край журби. Дивись-но: ступає вона босоніж по груддю й по тернині сама-самісінька, й ніхто їй руку не подає, і ніхто кладку на ясний берег не перекине.

І можуть спитати мене люди: чом, поете, твоя мати не зчорніє

у чорній журбі, адже світ до неї непривітний а чи й ворожий, а вона в журбі світиться, немов лампадка… і не гасне лампадка з роками, неначе безмірні в неї запаси світла.

Я хотів би вам правду сказати, люди…

Я хотів би…

Але мої мама палець на уста кладуть.

Мої мама палець на уста кладуть, а це означає пересторогу, бо ніби ти, сину, забув, що журба моя потаємна, як підземна ріка, ти і я — і більш ніхто про неї не знає, а світ про неї, про журбу, не здогадується, не маю права світові сповідатися і на людях пускати сльозу. Хіба ти забув, сину, що я своєї журби боюся?

Вона своєї журби боїться, вона своїх сліз боїться, нікому своїх сліз не показує, хіба тільки найтемнішій ночі; а коли глупа ніч надпливе у легкому човні і хлюпне хвиля темряви з-під її весла, тоді мама виходять на берег Золотої нашої Липи, до тієї кладки, якою перейшов колись Зіновій, сідають собі під вільхою, під деревом, що червоніє від змаху сокири, і слухають… і стають мембраною, а може, струною, що ловить в полон сни ластівок і бджіл; і ловлять хруст листочка, що обламався з гілки й полетів на землю, немов мотіль, шарудячи крилами; і чує вона, як росте у нашій старій криниці трава, що зветься коза-баран; і переповнює її золотий дзвін пшениці, що котиться десь там попід горбами широкою рікою; і нипає Ті слух по лісах, по ярах, всотуючи у себе шерехи, писки, страх, плач зайчати під межею; і чують мої мама, як каміння росте на бродах Золотої Липи; і впізнає вона сторожку ходу колгоспних злодіїв, що орудують уночі, немов сови: той несе з ферми півмішка комбікорму, той з поля двигає піввоза буряків, той колосся нарізав курям, а той — волоття конюшини, а той — повзаючи, тягне з рядків моркву.

Мої мама сидять посеред ночі, посеред океану на білому камені, а мелодія звуків і шерехів пливе повз неї і крізь неї, вони у ній озвучуються й пливуть собі далі або ж топляться в річці, або ж губляться в травах, або ж западаються в нори; всі звуки, шерехи, шелести, зітхання мою маму і не цікавлять, вони, немов антена, що націлена на інші світи… вона націлена на Зеникові кроки, на його голос, на його постріл, на квиління поранене, на передсмертне його зітхання, на придушений шепіт у глибокій криївці десь у лісових дебрях.

Десь у дебрях ти існуєш, сину мій Зіновію?

Десь воюєш?

Десь любиш?

Десь дзвониш кайданами?

Десь проклинаєш мене?

Десь умираєш щоденно у тисячний раз?

І воскреснеш колись?

Озовися, сину мій Зіновію!

Дарма. Нічна симфонія пливе крізь неї і повз неї без Зеникового сліду, і пливуть, пливуть роки у ясенових подіях, і вже посивіло її волосся, і дарма вона сидить під вільхою і волає беззвучно на цілу просторінь ночі; «Гей, Зенку мій, озовися!!!»; і дарма вона скликає птахів нічних і денних і запитує, чи не виділи вони в лісах, у ярах, на чистому полі юнака з карабіном, що пішов за Україну воювати. Може, він, птиці небесні, лежить поранений і нема кому завити йому рани? Може, впав у сибірських снігах і нема кому його підвести? Може, в тюрмах підземних сохне з голоду й нема кому подати йому скибочку хліба? Може, лежить він непогребений серед поля і круки викльовують йому очі?

У нього очі були сині…

У нього волосся було біле, як льон.

І сам він молоденький, як молодий явір.

Птахи денні і нічні мовчать; звірі нічого про Зенка не чули; вітри, що котилися світами, давно не бачили юнака, що пішов воювати за Україну. Лише Господь Бог, старезний дідуган, якому мама били поклони щоночі й шепітливими молитвами не давали йому спати, піднімав її обережно з колін і казав… і казав Господь: «Ти, жоно, не побивайся, не вимучуй мене своїми благаннями. Їх тисячі й тисячі було, юнаків, які воювали за Україну, і серед них пам'ятаю Зеня з карабіном… так, пам'ятаю, бо, прецінь, пам'ятаю про кожну комашку, що повзає під корою струхлявілого дерева. Ти його чекай, жоно, сина свого… чекай, якщо навіть він упав від кулі в полі або ж згинув у тюрмах, або ж з'їв його голод, або ж замерз у сибірських снігах, — він повернеться. Що з того, що він умер? Він вернеться — кажу тобі. А ти чекай. Хіба не єсть твоїм призначенням чекати й сподіватися?»

Бог переступив сажневим кроком Золоту Липу і зник у всесвіті, а роки пливли в ясенових подіях чередою.

То як я міг малювати її образ начорно, коли очікування її було світле?

Тато, бувало, їй колись дорікали: То ти, Докіє, винна що Зеник пішов і зник. Вічно ти співала й співала про червону калину, яку треба піднімати.

«Але ж комусь, Михасю, тую калину таки треба піднімати, — мама на те казали, і очі їхні зблискували вогнем. — Але ж комусь треба… бо потолочена калина, і кров з неї тече, і корінь сохне…»

Котрогось року, здається, за Хрущова, серед літа допиталася до нашої хати дебела, сувора з вигляду жінка, але вже схилена на ціпок; жінка назвалася Гафією Кукурудз із села Братишани, що по дорозі на Надвірну. Приїхала у Черчен спеціально.

— Пишетеся Ключарами? — спитала вона, сідаючи на лавку в нашому саді. Старосвітські ткані бесаги поклала на землю біля ніг і пильно озирнулася навколо.

Тоді ще жили тато; тоді ще мама були молодою; вони обоє, тато і мама, трохи недовірливо й сполохано поглядали на незнайому жінку. Мама немовби щось передчували, вони підсвідоме здогадувалися, що прихід цієї жінки є знаком, попередженням, бо аж зблідли… і тяжко було їм пережити кілька хвилин, тяжко було перебути в невідомості й тривозі, вони хотіли б чимдуж невідомості позбутися (і віддалити її хотіли на завтра, на післязавтра, на рік), бо линули до Кукурудзихи, як до рідної, припрошували до дзбанка з кислим молоком і мало не хапали жінку за руки.

Гафія Кукурудз, однак, не поспішала з головними словами, спершу обходилася словами малозначними, мовляв, гарно тут у вас на півострові, поруч річка видзвонює, і поле пахне, і сад погойдується, шумить. Рай.

— Чи мали-сте, ґаздине, сина, що звався Зіновієм? Чи жив він у цьому раю? — врешті спитала, і, певно, проти своєї волі спитала, мала намір довше посидіти в нашому саду, нікого не тривожачи, щоб до передчуття тривоги мама з татом звикли, бо затулила долонею уста.

Було пізно.

Мама не скрикнули й не кинулися до незнайомої, лише схлипнули і аж хитнулися (а може, це земля гойднулася?), тато встигли обняти їх за плечі… обняли й заспокоїли, і мої мама посміхнулися, правда, гірко й сумно.

— Ніхто вже й не пам'ятає, нанашко, чи був на нашому обійсті рай, — промовили мама навдивовиж спокійно. І тільки вони знали, скільки цей спокій їм коштував. — І люди, сусіди тобто, і, певно, дерева в саду, і, певно, ріка наша забули, що в тому раю походжав колись хлопець, якого звали Зіновієм. Якщо б дерева про нього пам'ятали, то їх би зрубали. Так, їх би порубали, — повторили мама. — Ніби не знаєте, нанашко, чого дерева рубають? — Мама відповідали непрямо, слова їх оули схожі на ластівки, що то сідали на вориння, то раптом сполохано злітали вгору, немовби хтось цілився у них зі стрільби.

Жінка, що назвалася Гафією Кукурудз, хитала головою; я тільки тепер помітив, що вона була дуже стара: і руки в неї тряслися, тому й опиралися на ліщиновий ціпок, і велика сива голова в чорній хустині, по-старосвітському пов'язана, теж тряслася, а губи ворушились. Правда, трималася вона незалежно, погляд мала допитливий, суворий: очей ще старість не забілила.

— Марно ви мене боїтесь, жінко, і ви, ґаздо, — обізвалась вона докірливо. — Я вже застара, щоб чинити зло… буду вмирати скоро. Чую смерть за плечима. — Вона оглянулася й махнула поза плечі ціпком, немовби свою смерть відганяла. — Тому й прийшла до вас, люди, щоб висповідатися: я знала вашого Зеня. Його кликали в підпіллі «Чорнотою». Був він колись… був…

Мама озирнулася на тата, а тато кивнули головою, мовляв, кажи цій сторонській жінці, яка знає псевдо нашого сина, правду.

— Був? — шепнули мама. — Чому був… колись? — Тепер мама прихилилися до старої, узяли її за руки, і термосили, і зазирали у вічі. — Був… то значить, що його нема?

— Ніби ви, жінко, не здогадуєтеся, що його нема, бо ж копу років не дає про себе знати? Хіба ви не звикли до його смерті? — запитувала стара. Кружляла навколо, заходила здалека й зблизька.

— Та де… де б я могла звикнути до його смерті, — відповіли мама. (Губи їх — сині, а попід очима — чорно). — Я звикла, кажу вам правду, до смерті старшого сина. Він десь на хребтах у Карпатах упав і лежить на Дуклі. Мені-бо прислали похоронку… похоронка — це немовби хрест на гробі на нашому сільському цвинтарі. А Зеника я очікую живого. Ніхто ж бо не видів його смерті.

— Ой жінко, — заломила руки Кукурудзиха. — Я її, синову смерть, виділа, — промовила спроквола. Голова її важко впала на груди, очі встромила в землю.

— Коли то сталося? — спитали тато. Голос їхній був ламкий, хриплий.

— Давно, — відповіла Кукурудзиха, не підводячи очей. — У сорок восьмому, пам'ятаю, на Спаса, серед ночі. Моя хата коло лісу недалеко… Монастирем ліс називається, корчі підповзають мало не до порога. Була мені біда з тією лісовою близькістю. Вночі — наші хлопці: бабцю, відчини. Голодні були, звошивлені. Я їм сорочки прала і нафтою голови мастила від вошви. А вдосвіта надбігала з району якась «Червона мітла» або «Чорна кішка», то ще якась холєра… та всі з автоматами, та всі люті, як пси, та один із другим ставлять мене під стінку й кричать: «Растрєляємо, суко, єслі не прізнаєшся, что бандеровцам помагаєш». А я з-під стінки… а я тую стінку, чуєте, нігтями довбаю й плачу: «Нащо розстрілювати, коли й так скажу, що деколи партизани з лісу приходять. Що ж маю робити? Прийдуть і наказують: „Бий воші, бабо, бо то більшовики“».

Совіти в синіх кашкетах реготалися, що скоро бандерівців в схронах та по лісах воші стереблять, потому «визволителі» наші ретельно перевернуть усе в хаті до нитки, спичаками подвір'я перетикають, кожного разу схрона шукали, криївку, і біжать далі в село. А я стою, під стінкою, чекаю пострілу.

І чи один раз так діялося…

Вночі перед Спасом більша сила совітська, як саранча, налетіла на ліс. Хмара їх була. Цілий день у Монастирі грали машінгвери й гримали вибухи. Що діялося в лісі — не знаю. Хвалилися потім командири з району, що три машини вбитих бандерів повезли до Бистричан. А одного недобитого, пораненого в груди й в обі ноги, видно, не запримітили, він цілий день лежав у болоті. Можете собі уявити, прошу вас, який то був для того хлопця страсний день… а може, й не день, може, він і не бачив дня, бо сходив кров'ю і ніч заступала йому очі.

Одначе хлопець не хотів вмирати посеред лісу самотнім… не хотів, щоб вороння ним живилося. Він повз і повз цілу ніч, вмираючи щораз і щораз воскресаючи, поки на світанку не зобачила його на своєму подвір'ї біля криниці… коло кам'яного жолоба, з якого напуваю корову. Він лежав на крисі жолоба, і я думала, що партизан вмер, а він руку встромив у воду і ворушив слабо пальцями… і, певно, вода тримала його при житті. Що я могла з ним зробити?

Признаюся вам: і страшно мені стало, бо кожної миті могли наскочити енкаведисти, і жаль мені було хлопця. Лежав він увесь обкервавлений, мундир подертий, лице заросле, чорне, в правій руці мав револьвер… револьвер той був увесь у глині. І я зрозуміла: він кулю в револьвері заладував для себе.

— Не кваптеся, нанашко, — перебили мої мама і взяли благальне Кукурудзиху за руку. — Най він іще поживе…

Гафія Кукурудз замовкла. Тиша тривала довго, цілу вічність, мабуть, мої мама стовбеніли біля не баченої ніколи криниці, де лежав наш бідний Зеник.

Аж тато врешті спитали:

— І що було далі?

— Далі… я занесла хлопця до хати і поклала на лаву, спершу вийнявши з руки зброю. Він блимав білими від болю очима й шептав… і шептав, щоб я стрілила йому в голову або в серце… тепер уже можна йому вмирати, бо принаймні буде похований.

А я розірвала на пілки стару свою сорочку й обмивала страшні його рани літеплом, а на чоло клала мокру шматину. От вся була моя поміч… — Стара важко дихала, переживала, видно, давно переболене. — Що я більше могла? — і заплакала. — Що я більше могла зробити, щоб втишити його муки? Покликати дохтора? Де він? Молитися Богові? О так, я молилася… молитви мої зливалися з слізьми, з стогоном пораненого, його маренням. Він зривав з себе бандажі, мої молитви і сльози, видно, не помагали, хапався сідати… сідав і падав, як сніп, і все просив віддати йому пістолю.

Так тривало цілий день.

Надвечір заснув чи втратив пам'ять, бо лежав тихо, як дитя в колисці. Я сиділа біля нього й відганяла мух, що лізли в лице, і був він мені у цю хвилину, повірте, рідним сином. Щось мені так стало давко на душі… якось по-новому стало на душі, ні, не скажу, що це нібито нове почуття, чи як його назвати, було радісним… бо яка то радість, коли ось хлопець вмирає. Було мені сумно, так, душа моя тліла, але й… але й солодко було. І ви, люди добрі, не судіть мене, не подумайте про мене нічого злого, я потім зміркувала, що то обізвалося в мені почуття материнства. Я до старості дожила, а такої медовості не зазнавала, жила собі самотинне під лісом, хлопи чомусь обходили мене боком, я їх, певно, відстрашувала… така з виду нефайна, кістлява була. Замолоду це мене мучило, бо, прецінь, не з дерева витесана, хотілося дитинки, потім хотіння минулося на цілі віки, аж… аж воскресло щось, мовби я сиділа коло свого сина, воскресло щось солодке, рідне, материнське.

Воскресло й вмирало, чуєте…

Я плакала, уткнувшись в ноги пораненого… я ніколи так не плакала, ніколи мій жаль і розпука не були такі бездонні, і я не знала, як порятуватися від безодні, що розверзлася переді мною, від болю, що краяв моє серце на кавалки.

На лаві лежав мій син.

Я бачив: мої мама заперечливо покрутили головою; вони не хотіли ділитися з кимсь навіть своїм болем.

— Ні, — таки промовили вголос. Але Гафія Кукурудз не звертала на маму уваги.

— Так мені стрілило, жінко, в голову… і не перечте, — сказала суворо. — Так я хотіла; так напоумив мене Бог; так краялося і плакало моє серце. Ні, не було це гріхом, що я усиновлювала собі чужого сина. Як це не страшно, добрі люди, як це, може, не по-людському, але, бігме, в тому риданні, в плачі я була щаслива: я мала над ким і за ким плакати.

Стара Кукурудзиха всміхнулася, підвела голову й по черзі споглядала то на маму, то на тата.

— Я щось таке торочу несусвітне? — спитала, все ще усміхаючись; усмішка скрасила її вилицювате й довгоносе обличчя. — Чи ви мене розумієте? — зітхнула, і похмурість її спеленала. — Чи зрозумів би мене цілий світ? Та й, якщо поправді, чи розуміла я саму себе? — Вона стиснула плечима і попросила в тата закурити. — Це я тоді, в сорокових, навчилась труїти себе. Тільки й розради, — затяглась глибоко димом.

Кашляла тяжко.

Ми всі терпляче очікували, поки вона відкашляється і думкою повернеться до своєї хати під лісом, що називається Монастир. Там лежав на лаві Зіновій.

— Ага, на чому я скінчила? — спохопилась Гафія, помітивши, мабуть, наше чекання. — О, згадала. Видно, я надто голосно плакала, бо хлопець на лаві кліпнув кривавим оком і ворухнув спеченими губами. Ледве розібрала його уривчастий шепіт. А він запитував, як ся називаю.

— Гафією, — відповідаю. — Нащо ж тобі, дитино, моє ім'я? Не бійся-но, не зраджу, енкаведистам не видам, — образилась я, дурна. Мені здалося, що він шукає по хаті чужих, тих, яких я повинна б привести, поки він спав, бо блудив очима.

— Я й не боюся, вуйно, — промовив він спокійно так, упевнено. — Чого б я мав боятися? І кого? Я вже стою… я вже стою… я вже стою, — повторив він три рази, — поза межами страху. Буду вмирати, — тихо вимовив. При своєму розумі був, здалося мені, свою смерть обдумав.

— Ой, — кажу, — пусто говориш, хлопче. Ти молодий, кров молода — смерть перебореш, — пробувала від чорних думок його відігнати. — А взагалі — мовчи, кожне слово коштує тобі здоров'я. Дохтори забороняють.

— Де ті дохтори, вуйно? — намагався посміхнутися і не міг, бідний, кривився від болю. — Смішно тут згадувати про якихось дохторів. А говорити забороняєте… дайте напослідок сказати декілька слів важливих і небезпечних для моїх батьків. Слова мої, вуйно, можна продати ворогам… скажуть вам «спасібо», дров на зиму привезуть і хату перекриють. Та ви цього не зробите… правда, не зробите? Перехрестіться, прошу вас. — Бесіда його була хаплива, слово через слово, він квапився, відчував, що відпущено йому мало.

Я хрестилася мовчки і мовчки ковтала сльози. Він дивився у стелю… дивився, певно, в небо, пригадував щось, бо брижив чоло.

— Не болить мене, нічо', вуйно, аж дивно, що не болить, що мені добре і що можу з вами говорити… що можу при ясному розумі заповісти вам, щоб колись… якщо не боїтесь… якщо ліпші часи настануть… дати звістку моїм мамі й татові, Ключарі пишуться… Ключарі з Черчена коло Рогача… дайте звістку, що їхній син Зіновій загинув. Сто разів його прострілили, й він упав… Він упав, а ви будьте обережні, вуйно, щоб себе не наразили й моїх родичів на Сибір не спровадили. Добре? Най моя смерть буде вашою таємницею. — Промовляв він отак слово за словом, часом попереднє слово забував і повертався за ним… а я збирала його слова, як пацьорки на нитку, щоби-м не загубила.

І знову хрестилася, сама собі присягаючи, що хлопцеві слова впадуть у мою душу і проростуть там таємно, і буду їх носити таємно… таємний хрест буду носити в собі.

Так, таємний хрест буду носити в житті…

— Бог дасть, синку, що встанеш… я тебе догляну… я тебе зіллям полікую… тобі, молодому, рани не страшні, — плакала я над ним… над вашим сином… над моїм сином. — Ще, — кажу, — візьмеш свій револьвер і підеш ворогів воювати. Ось побачиш.

Він осміхнувся… ні. не мені, сам до себе, може, до вас, тату з мамою, може, до свого револьвера.

— Ой, де, — зітхнув, і хлюпнуло йому в грудях. — А пістолю, як умру, зі мною поховайте. З чим явлюся перед святим Петром, вояк я прецінь…

Отак ваш Зіновій говорив зі мною перед смертю. Це були його останні слова… останні слова про те, що він вояк. Ні, напослідок ще мене попросив, щоб я заспівала йому щось. Я не вміла співати ні партизанських жалібних співанок, ні стрілецьких, що за Польщі в читальнях і на фестинах співали, ні навіть дівочих про кохання, не мала я замолоду охоти до співанок… кому мала співати? Сама собі? Знала тільки одну, давню, ще мама мої небіжка під куделею співали, що червоне сонце сходить, червоне заходить, молодий й жонатий до дівчини ходить.

Ой ходить він, ходить…

Я співала, а ваш син умер. І бийте мене, і кленіть за те, що-м принесла вам чорну вість. Та мусіла-м. — Кукурудзиха вхопила мамині руки й стала їх обціловувати.

Мама наші кам'яно мовчали; вони й не схлипнули, лише закусили губу вперто й дивилися кудись поперед себе невидимо… дивилися або ж у минувшину, або ж вдивлялися в той край за Бистричанами, де вмирав наш Зенко.

Тато глухо і тяжко ридали, обнявши яблуню, билися головою об її стовбур. Дерево, здавалося, тремтіло від тяжкого чоловічого плачу, і ще здавалося, що листя на ньому жовкло, обривалося й розпеченими клаптями міді сканувалося по одному на землю.

— Де ж ви його поховали? — мама врешті вийшли з своєї замкненої тиші, як із усохлого лісу, що вмер од людського болю. — Бодай по-християнському, по-людському поховали, щоб душа його не блукала неприкаяною? — Мама були білі, як папір, очі горіли сухим вогнем. Мені, малому, був незрозумілий страшний їхній спокіи, замурований у собі жаль: я пробував притулитися до мами, узяти їх руки у свої, я хотів їх бачити такими, як тато — розплаканою, м'якою. Однак мама ласкаво відіпхнули мене від себе, вони мене мовби й не бачили, цілий великий світ звузився й уперся у стару жінку, яка принесла звістку про Зеникову смерть.

— Як могла, моя люба, так і поховала, — зітхнула Гафія Кукурудз. Висока зростом, широка в плечах, костиста, вона никла перед маминим сухим і неплакучим поглядом; вона немовби виправдовувалася, що принесла в родину смуток. — Пам'ятаєте, які часи панували небезпечні? Прийшов хлопець з лісу, й ти дала йому води — і вже совіти рокували тобі Сибір. Переховала на горищі — Сибір, а хату палили. Омила йому рани — Сибір або тюрма. Заплакала над убитим — це ще більший злочин, бо ти бандерам співчуваєш і за ними плачеш — це теж криміналом пахло.

Але тієї днини я нічого не боялася… не боялася і вже… задерев'яніла. Чи, може, жаль узяв мене лютий: такий молодий, такий самотній, далеко від тата й мами лежить на лаві.

Обмила його, як могла… власне, лише обличчя і руки, лице і руки помила, і ноги… аби йшов до раю чистими ногами, й з чистим лицем став перед Господом, і свічку дала йому у руки. І дванадцять «Отченашів» і дванадцять «Богородице Діво» проказала; інших молитов за упокій його душі я не знала. Як настала ніч, то сповила його у верету, обв'язала, як дитину, поклала на ґринджоли, якими взимі вожу з лісу дрівця, і потягла… і потягла, чуєте, не на цвинтар, і за це мене не сваріть, іншої ради не було, бо замало однієї ночі, щоб аж на другий кінець села на цвинтар дотягти на санках мерця, треба було, мабуть, цілі дві ночі, бо то мука… ти п'ять-десять кроків зробиш і стоїш, віддихуєшся. Крім того, на дорогах чатує на тебе якщо не енкаведист з району, то вже тутешній стрибок напевно… а ще підглядає із-за плота сексот.

Серед поля, на «Ксьондзовому окопі», яке стояло облогом… худобу там півсела пасло… лишилися ще незасипані німецькі шанці. Сваріть мене, але що я інакше могла собі зарадити. Тільки й того, що дно поглибила, до свіжої землі рискалем добулася, аби хлопцеві м'якше було лежати… м'якше й чистіше, бо дно шанця вже було поросло бур'яном, та й каміння понасипалося.

Ото й усе…

Хіба ще скажу: ніч стояла ясна. Присвічував мені при похороні місяць… висів місяць так низько за плечима, як і у місті ліхтар на вулиці. Звізди, як янголи, крильцями мерехтіли на небі. Я відкрила вашому синові лице, щоб надивився напослідок на світ, на місяць, на звізди… щоб запам'ятав, як пахне вночі поле. Потому сіла коло нього, заспівала йому впівголосу «Вічную пам'ять»… і так виглядало з того неголосного мого співу, що я начебто заколисую його до сну…

Мовчання тривало цілу вічність, воно широко розлилося, як море, і як море, мовчання було глибоким; і не було в тому мовчанні ні нашого саду, ні хати, ні неба над нами, ні вітру попід хмарами, ні сонця… лише ми троє — тато, мама і я, а з нами стара Гафія Кукурудз сиділи на пустельному острові… сиділи на землі біля Зіновія, загорнутого у верету, й стиха наспівували йому «Вічную пам'ять».

Коли ж сумна мелодія припала низько до борозни, до скиб і заплуталася поміж травами і там згинула, мама спитали Гафію:

— Чого-сте, нанашко, так довго… так пізно після похорону до нас прийшли? Ми Зіновія в'одно чекали й чекали.

Гафія Кукурудз обома руками оперлася на ціпок і, здавалося, маму не слухала, думала про щось своє, бо заговорила про поле, про «Ксьондзів окіп», на якому поховала Зіновія. Ще рік, ще два ходила вона до того місця, де була його могила. Якось не втрималася й на Зелені свята встромила поміж груддя свічку. Свічечка горіла на ціле поле, хтось з села те полумінце бачив, а ще хтось додав, що нібито бачив: ішла полем жінка з свічкою, і ясність била від неї. Потім німецькі шанці машинами зрівняли, обліг погноїли і посіяли жито.

— Таке збіжжя родить там щороку, як гай, — казала Гафія Кукурудз. — А що пізно до вас приїхала… хіба, чуєте, буває запізніла лиха звістка? Най би вона повік загубилася, як потовчений гріш поміж камінням. Ні, не боялася-м, що стану вороною, бояла-мся за вас, що хтось вивідає, чого я приходила, донесе, і будете мати клопіт. І так роки за роками. Тепер нібито легше стало, га? Хрущов, кажуть, тих, кого Сталін на Сибір вивіз, повертає додому. Чи то правда?

— Чи їм можна вірити? — засумнівалися тато. — Ті, що вивозили, ще й тепер панують.

І тато оглянулися навколо насторожено.

Гафію Кукурудз лишили ночувати.

Мама гостили її, чим могли; постелили їй у другій хаті, тобто у прохолодній світлиці через сіни, потім прихилилися до одвірка й попросили:

— Не гнівайтеся, нанашко, але заспівайте мені ще раз тієї співанки, яку ви співали, коли мій Зіновій умирав… ну, тієї, що червоне сонце сходить і червоне заходить.

Гафія Кукурудз уже на постелі після вечірнього «Отченаша» тихо заспівувала, гейби на одній струні грала… та все тую струну долонею тамувала, а мама, заплющивши очі, лише ворушили губами.

Можна було відкласти поїздку до Зіновія на осінь (так радили тато), але мама мовчки покрутили заперечливо головою і стали збиратись найближчої неділі. Тато мусили відпроситися на день-два в колгоспі, бо «маємо весілля у родичів під Надвірною, усією хатою їдемо». Про «весілля» було сказано й сусідам, яких попросили доглянути корівчину і курей. Сусіди, може, не дуже вірили в наше сторонське весілля, з маминого лиця не могли вичитати весільного настрою, але попоратись на обійстю не відмовилися.

Братишани — велике село, до якого із Бистричан півгодини їзди автобусом. Десь у саме полуднє ми були на місці. Хатина Гафії Кукурудз, жінки, яка «з палицею ходить» (так про неї кажуть в селі), справді втекла від гурту аж попід ліс, стернища колгоспних полів оточували її зусібіч, як золотисті полотна.

Гафія Кукурудз стояла на воротях, і було таке враження, що вона нас очікувала щодня.

— Спочинете трохи, — запросила до хати, чистої і білої, по-газдівському доглянутої, що ховалася попід крилами старих ясенів. — Напийтеся квасного молока. Бо спека…

Мама неохоче переступили поріг; було видно, що вони нетерпеливляться; раз-по-раз кидали бистрі зирки на поля, шукали, певно, Зеникову могилу; вони її, певно, уявляли високою, з хрестом, а біля хреста — кущ калини.

Насправді ніякої могили не було. Поле стелилося рівно, розлого, облягаючи з півдня село, а з півночі загонами, немов морськими затоками, поля забігали в дубовий ліс, що називався Монастирем. Мені, правду кажучи, баглося в ліс під тінь дубів, але Гафія провадила нас у відкрите поле; вона тюпала попереду, вперто дзьобаючи палицею стерню. Поля лежали тихі, зімлілі під жарким сонцем, що плавило стерню на чисте золото. У сизій імлі понад землею плавали, немов острівці, купи соломи з-під комбайнів, поміж ними поважно нипали бузьки.

Ніде не було видно ні жниваря, ні пастуха; ген-ген на обрії червоніло кілька комбайнів.

Врешті Гафія зупинилася й почала пильно розглядатися.

— Десь тут… десь тут були танці, — промовила вона безпорадно й почала палицею тут і там копирсати землю. — Десь тут я його поховала. — Жінка мало не плакала, кружляючи по стерні. — Тепер і сліду, люди добрі, нема, все розрівняли трактори, переорали і затовкли. А я така була впевнена, що раз-два місце віднайду. Даремно тільки вас розтривожила.

Справді, ніяких слідів німецьких окопів не було видно, хоч подекуди поміж стернею жовтіли плями жовтої глини, але хто знає, чи це була дика земля з німецького шанця. Кружляли й ми з татом, перевертаючи каміння, що траплялося під ногами. Мені здавалося, що під котримось каменем відкриється мені тайна… а може, під котримсь каменем я знайду Зеників револьвер. Лише мама стояли на місці заціпеніло, відчужено, і з їхнього обличчя не можна було прочитати: чи вони розчаровані, чи вони огнівані. чи збиралося їм на плач, чи клекоче у їхніх грудях крик? Тільки тепер, у зрілі роки, я зрозумів розпач матері, яка поспішала на синову могилу… поспішала, а могили насправді нема, є поле, є сонце розпечене над стернями, є пахучий дух соломи, є туркування бузьків, є безпорадне нипання старої Гафії, а з могили нема ні знаку, ні прикмети — нічого.

— Знаєте, Петре, — звернулася до батька стара жінка, до матері вона підступити не сміла, навколо матері немовби відчувала накреслене, а то й викопане коло. — Я, бігме, не винна-м. Роки, як вода, все змили. Ніякого знаку… знаю лише, що отут на краю поля… що ліс був неподалік. А точно… хіба вкажеш тепер? Один Бог із неба видить, де Зеникові кісточки лежать.

— Хто знає, може, так і повинно бути, нанашко, — подали мама голос. Були цілком спокійні; споглядали на нас ласкаво, усміхнене.

Але руки… власне, дивлячись на їхні руки, я помітив, що мама не були ані спокійними, ані ласкавими, вони ридали в душі, і руки їх цю муку видавали: пальці корчилися в судомах, стискалися в кулак і знову розпрямлялися, долоні певний час були відкритими, мовби мама збиралися когось обняти, але через секунду вони вибухали… так, вибухали сціпленим у кулак інівом. — Може, так і повинно було статися, щоб Зениковою могилою стало ціле широке поле… і цей ліс на додаток, де його поранили. Може, він для цього жив, для того й боровся і задля цього загинув, щоб злитися з цим полем. Адже не поле — Україна. Правда, Павлуню? — спитала мене й пригорнула до себе.

Гафія Кукурудз її не зрозуміла, вона, певно, хотіла бачити сльози, чути прокляття, тому споглядала на маму стривожено, навіть злякано: чи при своєму розумі ця жінка, що таке… високе, як у молитвах, виговорює. Зате ми з татом нашу маму знали.

— Сядемо тут колом просто на стерню, — промовили тато. — Засвітимо свічку й помолимося за Зеникову душу. Лишимо їй хліб святий із нашої печі і лишимо грушки з нашого саду.

Тато запалили тоненьку свічку й встромили її поміж груддя жовтої глини; свічечка горіла рівно, тихо, лише один раз полумінь хитнулася вправо: може, то вітер із лісу… може, давня куля свиснула… може, мама зітхнули… може. Зеникова душа дихнула на свічку й дала нам знати: я єсьм тут!