Єрусалим на горах

ПАВЛО КЛЮЧАР

Ніхто з нас, чоловіків, не знає, звідки появляються у нашому житті жінки; і ніхто з нас, чоловіків, не збагнув іще жіночої суті. Й не дивно, що цим питанням сушать собі голови мудреці, й що мистці, відколи світ стоїть, залюбки пробують оживити на своїх полотнах чи в мармурі або камені небесне сяйво жіночого тіла, що поети усіх часів і всіх народів, починаючи, мабуть, від царя Давида, не можуть розгадати чар, глибину й водночас вічну тайну жіночих очей; ніхто з нас, смертних, не може в жіночих очах із певністю прочитати: чи це кохання, чи це кокетство, чи це обіцянка насолоди, чи це маска холодної байдужості, чи це почуття переваги, а то й зневаги, чи це погляд із минулих правіків, чи це знову ж таки обіцянка, але вже обіцянка вічності, чи й навпаки — пророкування забуття? Жінки схожі на сфінксів у чоловічій пустелі, ми блукаємо навколо них поодинці й отарами, зазираємо їм ув вічі, виспівуємо їх у піснях, вимріюємо у снах, засипаємо дарунками, будуємо для них гнізда, а вони з висот своєї самотності й розуміння свого призначення минають нас на тісних від натовпів міських вулицях, на розквашених тракторами й худобою колгоспних путівцях чи десь на вузьких стежках поміж житами, і зникають у людських гуртах або ж у пшеничних нетрях, і після них нам залишається тільки їхній вабливий запах, і тільки сяйво їхнього волосся, що спалахнуло на сонці або ж повісняною білизною, або вороненою чорнотою, або ж вогнем ярої міді… і тільки їхні погляди залишаються нам у душах як знаки чогось незрозумілого і таємничого; і ще залишаються нам їхні усмішки; жіночі усмішки (ви помітили?) схожі (я починаю грішити пишнослів'ям, так? Але не каюся, ні.) на пелюстки весняного первоцвіту — такі ж ніжні в напіврозтулених устах; тандітні, по яких можна хіба торкатися лише цілунками. Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що їхні посмішки призначені виключно для вас, жінки — потайні істоти й вони посміхаються переважно для себе: то вони згадують про вчорашню приємну ніч, то вони слухають самі себе, а в собі — або ж зачате дитя, або ще жадання материнства, то вони снять прилюдно про десь побачену суконку або ж перстенець, то вони розквітають мимоволі перед майбутнім своїм святом, яке може статися сьогодні, завтра чи й післязавтра… жінки завжди очікують та очікують свого свята, як каня дощу.

Одного дня, одного вечора, однієї ночі стається чудо: котрась з жінок чи дівчат, яка дотепер пропливала мимо вас із загадковою посмішкою… пропливала, немов лодія із невідомих морів і в цих морях зникала, й через те була для вас недоступна, далека й взагалі ірреалістична, раптом… раптом, ідучи вам навстріч, зупиняється, дивиться на вас своїми очиськами мовчки й захоплено, мовби ви красень із красенів, і ви теж, дещо спантеличені, раптом починаєте згадувати, що якраз навколо цієї істоти блукали ваші думки, що це якраз та, яку ви очікували з дня на день; і не має значення: вродлива вона, чи так собі сіренька пташка, висока чи низька, розумна чи не дуже, української вона породи чи якоїсь чужинецької — вона для вас найкраща, найрозумніша, найчистіша.

Най… най…

І ви від цієї хвилини, якщо й були атеїстом, починаєте вірити в Бога: це Бог послав вам жінку для щастя і продовження роду.

— Я теж прислана Богом, правда? — без промінчика кокетства Ольга глянула на мене. Дивилася довго, пильно, немов би я теж приплив до неї з іншого далекого світу. — А поки я пливла сюди… це тривало, мабуть, сотні літ, ти роздобув у ворожбитів книжку, з якої навчився туманити дівчатам голови? — злегка усміхнулася кутиками уст. Ув очах сяйнули веселі іскринки… сяйнули й відразу погасли. — Або й нема на світі ніякої ворожбитної книжки, це діє на тебе ворожба ріки, отого крутого берега, що червоніє оголеними кістяками червоних скель, оці поля. І сонце, що заходить… Завтра буде день, буде будень, ворожба, як роса, зійде з очей і ми знову опинимося в буденщині, як у калюжі, на якій нема місця для твоїх лодій. Ось побачиш…

Я мовчав; я уже все виказав, що мав казати, мені тепер баглося лише сидіти обіч Ольги, мовчати й шалено стримувати себе, щоб не вхопити її в обійми.

А чому б…

А чому б і ні? Чому б не вхопити, не обцілувати, чому б не розчесати її довге, пов'язане голубою стрічкою у тугий бунчук волосся кольору темної міді, чому б не провести пальцями по широких, по-чоловічому волохатих бровах, чому б не торкнутися губами пухнастих вій, чому б не втопитися у тих зелених очиськах?

Ні, я не смів…

Я уже знав, що якраз ця жінка, єдина у світі, вибрана з мільйонів і дана мені Богом, буде моя, я її полюбив із першого погляду, з тієї першої хвилини, коли вона трохи здивовано й трохи недовірливо глипнула на мене з-під метеликів вій; очевидно, що те, про що оповідаю, виглядає банальним, але ж, прошу вас, банальним, тисячу раз повторюваним, майже штампованим є світ, і все ж ця повторювана банальність для кожного з нас є неповторною, єдиною, бо кожному з нас даровано пережити ту солодку мить, коли Бог посилає нам жінку… а якщо комусь не посилає, то, певно, той обділений чоловік є великим грішником, котрому призначено обертатися серед жінок, спати з ними, пити їх мед, а все ж — не зазнавати щастя.

Ця, що сиділа сьогодні поруч зі мною, не послана була для спокуси й для гріха, послана була для свята, для радості… і може бути, що коли хтось здалеку спостерігав за нами з Ольгою… спостерігав за двома постатями, що сиділи на заході сонця на березі Дністра, то міг помітити, здивований і зляканий, що над нами світився німб; і не треба посміхатися скептично: не був це німб святості, а був це німб тихої радості; цілий Дністер тихої радості плив через мою душу.

Жінка, яка сиділа поруч зі мною, не була для мене невідомою, з котрою я тільки-но познайомився. Ольгу Чобіт, Чобітівну, я знав із дитинства, ще з тих часів, коли ми обоє бігали до нашої Черченської школи. Щоправда, вона вчилася на три класи нижче, однак, я добре пам'ятаю голінастого дівчура з товстою рудою косою, котру за хлоп'ячі вибрики (то шибку розіб'є, то з хлопцями копає на стадіоні м'яча, то ганяє, як навіжена, по селу ровером, то комусь носа розквасить) називали Ольжин; вона була одиначкою у нашого колгоспного голови Олекси Івановича Чобота, отже походила з «панськосовіцької» родини, але нічим не вирізнялася (окрім хіба тим, що їй купили велосипед) від колгоспної голоти. На відміну від учительських синків і доньок Ольжин поводилася з усіма рівно і привітно, в неї не було заскоків начальницьких дітей, які з пелюшок збиралися ставати вченими, льотчиками, письменниками, директорами баз або ж лікарями, вона всім хвалилася, що хоче бути в господарстві свого орденоносного тата орденоносною дояркою. Власне, простацька мрія про роботу на фермі в гною біля корів у моїй уяві вирізняла рудувате дівча з-поміж інших зелепуцьких відданиць, я тоді… було це у восьмому класі… чи не вперше пильніше до неї приглянувся… приглянувся і махнув рукою: якесь воно, те дівча, дивне трохи. Чорні волохаті брови, зелені великі очі, руда коса, сукенка вище гострих колін.

Потім Ольга зникла з моїх очей на довгі роки. Поки я відбував військову службу, вона вчилася на зубного лікаря у Львівському медінституті (чомусь її татунцьо не порахувався з дітвацькою її мрією стати дояркою), своєю ж чергою після армії я поступив до Педагогічного в Бистричанах — і між нами простелилися такі безмежні простори, такі чужі чужини, що, здавалося, не вистачило б одного життя, щоб їх переміряти. Інколи, коли я приїжджав додому, до мене докочувалися, як сухі скручені листочки, задавнені кпини, що, чуєте, Головишина дівка вискочила у Львові за професорського синка, приїжджав зять до Чобота на білій «Волзі», понавозив цілі міхи дарунків, а Ольгу носив у саду на руках — усі це бачили й заздрили. Ще на котромусь осінньому листочку було написано, що Ольжине заміжжя тривало коротко, професорський синок любив возити на «Волзі» не тільки власну дружину. Мене це, зрештою, зовсім не обходило, осіннє листя запізнілих сільських новин, час, немов вітер, розвіяв по роздоріжжях, а дощ приплющив їх у бур'янах, і новини забувалися; коли ж я зрідка зустрічав Ольгу на вулиці в селі або ж бачив її у вагоні бистричанського поїзда, вона не залишала в мені ніякого сліду… залишалися якісь випадкові незначні слова, якісь оліді усмішки, й виринали якісь далекі шкільні пригоди, коли ми були дітьми.

Аж поки це не надокучило Господу Богу.

П'ять днів тому в Галичі нижче старого австріяцького моста двоє львівських інженерів спустили на воду примітивний пліт, змайстрований з металевих бочок із-під отрутохімікатів, який поміж собою назвали катамараном «Родинний затишок»; назву вибрали вдалу, бо команда на плоті складалася з двох чоловіків із дружинами — люди це були молоді, енергійні й романтичні, які пустилися униз Дністром за відпочинком і пригодами. Погода стояла липнева — дзвінка й пахуча, синій прапорець на примітивній щоглі тремтів, мов птиця, що вихоплюється нестримно з долонь, а потужні, гейби з синьо-зеленого металу литі бугристі струмені ріки нестримно котилися до моря. На випадок дощу й для ночівлі на палубі низько опустив крила намет, перед ним потріскувало чимале багаття. Поруч із сімейним наметом інженери прилаштували крихітне шатро жовтого кольору на одну особу; власне, на цю особу команда катамарана й очікувала добру годину, жіноцтво вже й почало нервувати й дорікати чоловікам, що даремно погодилися взяти на борт «пані лікарку з колгоспу», вона, мовляв, могла доїхати кудись туди, де археологи розкопують прадавні слов'янські світи, на автобусі або ж татунцьо міг її довезти на своїй «персоналці»; чоловіки на тії жіночі слова тільки хитали головами й зовсім не осуджували жіночу непослідовність. Шо зробиш, такі вони є, наші жінки… адже якраз їхні дружини, що були однокурсницями «пані лікарки з колгоспу» впросили своїх благовірних зачислити в команду п'ятого члена.

Нарешті «пані лікарка» з'явилася — спокійна, зовсім безневинна за своє запізнення; усміхнене… так, якраз усміхнене вона обцілувала всю команду й так же усміхнене й відкрито оглянула «борт», потім недбало жбурнула свій наплечник біля входу до жовтенького намету й сказала:

— Гарно тут, мені подобається. Ну, то пливемо. Я буду за спузаря, — присіла біля вогнища. — Знаєте, панове-товариші, що значить «спузар»? Це той, що підтримує вогонь, вигрібає попіл… той, що вогонь береже. Я беру на себе ще й обов'язки кухарки. Згода?

Жіноцтво сплеснуло в долоні; жіноцтво з часів інститутського минулого пам'ятало, що їхня зеленоока товаришка однією лише своєю присутністю привносила в товариство, часом розсварене й розледачіле, спокій та працьовитість; вона обеззброювала зеленими своїми очиськами, лагідною посмішкою та безпосередністю, що межувала з наївністю, кожного, хто потрапляв у коло її магічного впливу; дівчата знали, що Ольга Чобіт навмисне не виробляла магію простої поведінки, це було у неї природне, вона також не вельми приглядалася у дзеркалі до своєї вроди й, очевидно, не журилася — вродлива вона, чи так собі — сіренька куріпочка, її це мовби й не обходило; вона жила, як калина — де її посадили, там росла й цвіла, прикрашалася червоними кетягами, на її пагілля сідали солов'ї й сороки — й усе це було для неї звично й просто, як звично й просто пливе ріка, як звично й просто земля родить збіжжя.

Нічого цього про Ольгу Чобіт я не знав, і навіть не мав гадки що десь вона пливе Дністром на катамарані під синім прапорцем у гості до професора Баранівського, до якого я упросився за помічника в його археологічній Дністровській експедиції коло буковинського села Рашків; я щоденно сповняв не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав від глини й сортував викопані черепки, зарисовував або ж фотографував рештки печей-кам'янок у розкопаних житлах далеких наших предків, стежив, щоб студентська братія — історики з Львівського та Київського університетів, які власне й були робучою і тягловою силою експедиції й водночас проходили учбову практику, не розтягувала в розкопах перекури на довгі години, бо літо пливло, миналося, як Дністер, а експедиція ще мала чимало роботи: десь перед Могилевом-Подільським мала будуватися на Дністрі електростанція, ріка підніметься на сім-вісім метрів, а це означало, що вода назавжди заллє прибережні тераси й тоді ніякий археолог, якщо цього літа не поквапимося, не розшукає тут сліди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату, мені хотілося особисто пробитися через пласти нанесеної за ціле майже тисячоліття глини, піску й гравію до так званого культурного шару й стати на порозі житла з четвертого чи п'ятого століття й відчути присутність людей, як тут жили.

— Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба? — Ольга торкнула мене плечем. — Дивно, правда? Живемо в одному селі… та проходив мимо… і я проходила мимо й ніколи мені не спадало на думку про щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалі нічого про тебе не знаю, чула тільки, що вчишся в інституті й що пишеш вірші. Випадок звів нас… сидимо на березі Дністра за сотні кілометрів від Черчена й приглядаємося до себе немов чужі. Чого ти сюди, до професора Баранівського, приплив… любиш археологію?

— Цього року якраз я скінчив науку й, до речі, буду вчителювати таки ж у нашому Черчені. Це моє покликання. Розумієш? Я хочу дивитися у дитячі очі… я хочу ці очі виповнити мудрістю, знанням про рідну історію. Археологія… археологія — це олива в світильнику історії, без неї нема ясності, й нема в історії баз археології живого життя. Розумієш? Ось три дні тому я підняв у розкопі вінчик розчавленого горщика, а на вінчику — слід від пальчика дитини. Тисячу років минуло, як дитина торкнулася сирої глини… багато чого на землі перемінилося… катаклізми, війни, моровиці, покоління за поколіннями зникали, а живий слід дитячого пальчика зостався. Це мене потрясло, я дотепер бачу цю дитину в білій конопляній льолі, яка блукає берегом Дністра. — Хто знає, може треба було розповісти про себе якось простіше, заземленіше, але я слів не вибирав й не приміряв, вони самі прилітали до мене, немов синиці на простягнуту долоню, що пахне коноплею.

— Ти гарно говориш, — зітхнула Ольга, — і романтично вимощуєш свою дорогу в професію. Я так не вмію… я вдалася в свого тата. Він каже: що не робити, але треба робити роботу по-людському. Ось і роблю… лікую й висмикую у людей зуби в нашому рідному колгоспі. Це так прозаїчно. — Котроїсь хвилини мені здалося, що вона жаліється, що жаль їй самої себе, й Ольга, певно, сама відчула, що ненароком забриніли в ній жалісливі струни, бо відразу поправилася: — Та я запримітила: мені іншого життя не треба… прості люди, проста потрібна людям робота. Ну, крім того… біля тата й мами, в теплі й у достатку. Я тому й повернулася, зі Львова… я не могла у Львові. — Вона таки жаліла себе, й мені баглося її пригорнути й погасити її жаль. І водночас розкрилася мені її душа: молода жінка, яка сиділа біля мене, жила без усяких претензій, без романтичних уподобань, по-земному реалістична. Про таких кажуть, що вони — прості, але це неправда, простота ця оманлива, такі люди точно знають своє призначення на землі і цим знанням багаті їхні душі… багаті й складні.

— Ні, Ольго, ворожба не минеться ні завтра, ні післязавтра, — навернув я розмову в попереднє русло. — То лише пліт чи то пак катамаран, поплив униз рікою до Молдови чи аж до Чорного моря і зник… і ми забули про нього, як забуваємо про лінію на небі, що її креслить політ птаха. Ти ж залишилася тут, лишилася отже й ворожба.

Я закохався в Ольгу з тієї першої миті, коли катамаран із голубим прапорцем на щоглі причалив до берега, на якому розкинула намети наша експедиція. Був ранок, спеленаний молочним туманом, рясно покроплений росою й тому трохи мерзлякуватий; був ранок із нашими шатрами, з нашою похідною кухнею, що ліниво пряла тонку цівку диму, із Дністром, що вигравав потужними мускулами хвиль, із цілою вервечкою верб, чорних і дуплавих, що немов старі жінки посхилялися горбато, дивлячись ціле життя в дзеркало води, й оці кукурудзяні поля, що починалися в кількох метрах від наших розкопів і на горизонті зливалися в одне суцільне зелене марево, і кучугури горіхів, що, немов вибухи первісної земної сили, піднялися над Рашковим… піднялися й прикрили село, підім'яли будинки, церкву, оригінальні кам'яні огорожі дворів, що робили їх схожими на маленькі фортеці; цілий ранковий світ разом із професором Баранівським, котрий сидів на розкладному, гейби шевському стільчику й посмоктував люльку, разом із студентами, які, ліниво потягуючись, виповзали заспані з своїх полотняних леговищ… цілий отже світ простягував мерзлякувато руки до сонця, що викотилося на горби протилежного подільського берега й розсілося там, бризкаючи навсібіч червоним радісним теплом, і все навколо купалося в його променях, обігрівалося поступово, й оживало, й виповнювалися Дністрові береги молодими голосами, пошумом зел і листя… і ще десь у наметі бриніла, мов бджола, гітара.

І ще тривожно скрикували над водою меви…

І ще гуркіт трактора перекликався із іржанням коней.

Усе це було, жило, діялося…

І тільки я у цьому ранковому дійстві був відсутнім, мене не обходив цілий світ, я стояв на березі Дністра поруч із трапом — двома збитими дошками, що їх висунули з катамарана, й не міг відвести очей від молодої жінки, яка з наплечником у руці, похитуючись на палубі під ударами хвиль, вбирала в себе світ, що їй відкрився; я її в першу мить не впізнав; я у першу мить не міг би й сказати: красива вона, чи так собі, білява чи шатенка, висока чи струнка? Це не мало для мене ніякого значення… значення мало тільки те, що вона припливла до мене, що вона увійшла в мою душу.

Так починалося моє кохання.

Тієї неділі катамаран так і не зрушив з місця; Ольга з товаришками варила вареники, ми з професором Баранівським пригощали їхніх чоловіків буковинською цуйкою та розмовами про археологічні знахідки; інженери чомусь були переконані, що ми шукаємо золота, й вельми розчаровано позирали на викопні наші черепки; їх навіть не схвилював уламок глечика з відбитком дитячого пальчика; втім, інженери львівські не були винятком, більшість людей пов'язує археологію із золотошуканням. Мені здається, що й чи не кожен археолог мріє колись натрапити замість на череп'я трипільської чи ще якоїсь культури на золоті скарби скіфського царя.

— Я тут буду недовго… до кінця, може, місяця, — сказала Ольга. — Тато з професором Баранівським — старі приятелі, власне, тато почав будувати колгоспними силами хату для родичів професора десь в околицях Галича, звідти й знаються. Я їхнє знайомство використала, як бачиш. Мама, правда, відговорювала: їдь відпочивати на південь, до моря. Людей побачиш і себе покажеш. А мені нецікаво… мені осоружно лежати посеред сонмища голих людей та смажитися на сонці. Мені досить для відпочинку навіть нашого поля і нашого лісу на піщаних горбах, і нашої Золотої Липи, що немов рибка плюс кається у вузьких берегах. Тут, на Дністрі, взагалі розкіш. Маєш рацію: ворожба тут панує… ворожба, як павутиння невидиме, заснувала тут дерева й трави… ворожба пливе рікою. Тут місцина особлива, правда?

— Кожне місце, навіть голі скелі чи піщана пустеля стануть ворожбитними, якщо його освятить своєю присутністю жінка… якщо його освятиш ти. — Все ж таки я зважився натякнути на пробудження мого кохання.

— То я ворожбитка? — спитала Ольга й покрутила заперечливо головою. Але я думав, що вона таки чаклунка, що вона таки направду відкрила мою душу, увійшла до неї, як до своєї хати — й запанувала тут.

— Ти, — відповів я ледве чутно.

— Чому я? Так багато дівчат навколо, — кивнула на студентську громаду, що галасувала на волейбольному майданчику. — Вибирай, котру хочеш… — Вона не відривала від мене очей, і я відчув, що зелень її очей голубить мене, як оксамит (потім вона оповідала, що грім її теж поцілив у ту хвилину, коли сходила по трапу на берег… і тоді зобачила мене); я купався в ріці, що пливла крізь мене й навколо мене; я знав, що це прялося й ткалося звичайне, як льняне полотно, людське щастя, і я боявся слово вимовити, поворухнутися, щоб, не дай Бог, його не сполошити. Ольга опам'яталася першою, взяла мою руку й без ніяких комплексів поцілувала в долоню; вона, очевидно, була готова обцілувати мене цілого, полум'я било од неї, аж вона зблідла й закусила губу.

— Бог таки існує, — прошептала хрипло. — Бог послав тобі мене, Бог послав мені тебе. Я у це таїнство повірила з першої хвилини. Так просто, — вона усміхнулася до себе й у себе задивилася, й була тепер схожа на первісну християнку, якій явився у катакомбах Ісус Христос. — Як просто можна полюбити й навернутися до Бога, — повторила вона. Звелася на ноги й не спішно, не оглядаючись, рушила берегом вгору уверх ріки, де до заходу хилилося сонце. Я чомусь злякався, що вона піде й зникне в західній золотавій імлі, може, й згорить там, може, розтане в тумані, може, заблукає у травах і серед трав теж проросте зелом, і лишиться тільки спогад.

— Ольго! — крикнув я і кинувся їй услід.

Хміль ударив мені в голову, й ніяк той хміль не минається.

Я люблю Ольгу так само, як і в те далеке надвечір'я, коли на мій оклик вона озирнулася й, зупинившись, очікувала на мене… очікувала така до болю рідна у синьому спортивному костюмі, що облягав її струнку фігуру, у білих кедах. Я обняв її і припав до губ; на нас споглядав цілий світ, а в тому світі були Дністер, його береги, верби над водою, кущі, зела, студентські намети і кухня, що курила синім димом, купол молочного неба, сонце, що зачепилося за крони дерев і ніяк не могло скотитися за обрій, катамаран на Дністрі із стоматологами й інженерами, студенські гурти, що враз забули про всі свої молодечі забави.

Ми цілувалися прилюдно.

Й ніхто ані не свиснув по-хуліганському, й ніхто не викрикнув щось сороміцьке, й ніхто не ворухнувся навіть; світ завмер цнотливо, немов розуміючи, що нарешті зійшлися двоє, котрі так довго на себе очікували.

Ольго…

І тепер, через роки все зосталося поміж нами незмінним, таким, яким воно починалося на березі Дністра; і тепер ночами повторюю її ім'я, майже фізично відчуваючи його магію, його жіночу округлість і звабу; в імені цьому мовби вчарувалася вся Ольга — округлі її груди, ще такі по-дівочому тугі й пахучі, як груші в нашому садку, округлі щоки, крутий стан…

Ольго, Ольго, між нами нема просторових відстаней, ти близько й водночас далеко, зате між нами безліч ворогів.

Ольго, я тужу за тобою.

Котроїсь ночі докочується до тебе моя туга й ти, оминаючи ворогів, крадькома прибігаєш до мене й просиш:

— Ану, любий, повтори іще моє ім'я. І я шепчу:

— Ольго…

Хотів би я знати, що в цьому імені закодовано: чи молитва новонаверненої християнки, чи поклик любові, чи в ньому розлите щастя, як мед у сотах, чи у ньому, як у вінчику квітки, чистота й зваба, чи замислена мудрість, чи страждання, оцет і жовч?

Ольго, моя Ольго…

Я знову повертаюся на береги Дністра, беру Ольгу за руку або ж обіймаю за стан, і ми кожного надвечір'я, після археологічних турбот, розмов і суперечок, йдемо геть із табору; кожного разу обираємо інші напрямки й стежки, або й зовсім нічого не вибираючи, навмання блукаємо берегом ріки вгору або ж униз, звертаємо в поля, в розгойданий пошум кукурудзяних пралісів і знову нипаємо оболоннями й балками; ми часом натрапляємо на хутори, села, прошкуємо вулицями, що напоєні терпким димом осель, і хтось, певне, має нас за диваків, а хтось лагідно посміхається, розуміючи наш із Ольгою стан; і навіть собаки, сушачи язики на воротях, позирають на нас мовчки й з острахом.

Ми впали з неба, правда, Ольго?

Якось на некошеній леваді, де трави сягали нам до пояса, де квіття тисячами очей ловило кожен наш крок, і тисячі дзвіночків кожен наш крок обдзвонювали, й де ми направду були зачаровані… ні, ми просто таки остовпіли від краси, що нам відкрилася: хтось, той, певне, що володіє цими берегами й рікою постелив на пологому схилі величезний килим, й від того килима не можна було відірвати очей; сонце що заходило, зазирало в мільйони розквітлого цвіту, озолочувало кожне зело, і кожне зело цвіло зелено й синьо, біло й червоно, барви то зливалися пастельно в поперечні лави, що під легким подувом вітру котилися униз до Дністра, то раптом, коли вщухав вітер, кожна билинка з своєю барвою стриміла окремішньо й окремішньо цвіла й горіла своїми вогниками; вогники тисячі й тисячі зел туманили мені голову густими запахами, і я не зчувся, коли, сп'янілий до решти, залишивши Ольгу на вершині схилу, побрів лукою униз до ріки. Трава подекуди сягала грудей, я розгортав її руками, щоб не потолочити жодної квітки, мені чомусь розходилось, щоб під ногою не бризнув зелений сік; ще ніколи я не був так близько із землею, з кожною бадилиною; я теж був травою, був квіттям, був вітром, що плавав у травах, був рікою, і був самим собою, пам'ятаючи, що ніхто інший, а тільки Ольга відкрила мені тайну зрощення із землею; я просто був закоханий; я тільки тепер осягнув, що не можна довершено спізнати земну красу, якщо серед тієї краси немає жінки, вона, жінка, і є окрасою усього земного.

Вихопив мене із зеленого хмеління Ольжин зойк. Я озирнувся. Ольга спохопилася сполошено з місця й, розпростерши руки, як крила, побігла вниз до мене. Дивно, що вона не падала, не спотикалася в травах, вона немовби летіла понад землею і, прилетівши до мене, вхопила за обидві руки й несподівано, припавши до грудей, схлипнула.

— Боже мій, — лепетала, — як я злякалася… я раптом злякалася, що ти потонеш у травах або ж пірнеш у Дністер і зникнеш. І я залишуся сама… — Вона зазирала мені увічі заплакано, сльози котилися по її личку, як краплі дощу.

Пам'ятаю: ми стояли посеред трав онімілі.

Пам'ятаю: ми навіть не обнімалися й не цілувалися.

Пам'ятаю: ми стояли серед трав приголомшені чудом кохання, п'яні. В кожному вінчику квітки, немов бджола, золотилася наша любов.

І так тривало вічність.

Чи знаєте. Майстре, чому я повів вас своєю розповіддю на береги Дністра… і ви, може, думаєте, що я повів вас на береги Дністра тільки для того, щоб ви дізналися, як починалося наше з Ольгою кохання? Кохання наше триває дотепер… любов наша крадена, заборонена, дарма, що у нас росте Настуся, яка не кличе мене татком; любов наша трагічна, бо в трагічний страшний час живемо, на нашу любов час припечатав своє тавро, знак сатанинський. І я безсилий його змити.

А ще, може, на берегах Дністра разом із коханням починався ключар при Святому Духові. І це вже для вас. Майстре, має бути особливо цікавим, бо не хто інший, а тільи я, відчиняю вам церковні двері, проводжу до стіни з стародавнім малюванням і стережу вас, поки ви працюєте на риштуванні, і стережу кожну латочку малювання, що являється світові з-під вашого скальпеля, і стережу цілий храм Святого Духа.

І стережу душу свою.

Бо ключар єсьм.

Я знову про Ольгу…

Якось на цих Дністрових схилах серед трав вона цілком серйозно спитала:

— Чи то правда, Павле, що існує тайна… що ти володієш тайною поезії? Не кожному дано творити? Я слухаю твої вірші й думаю: звідки береш слова, що, мов ластівки на дроті, сідають поруч… сідають, щебечуть, і вже думка об'єднує, їх, і вже виринає образ.

Я відповів їй, що не знаю, як пишуться вірші, може й справді існує якась тайна, я гадаю, що поезія так само, як і музика, розчинена навколо нас, її треба бачити й чути. А може, поезія живе в людині з першої хвилини її народження? Поезія, як зеренце в скибі, очікує своєї весни, щоб скільчитися, вигнати стебло, розростися в корінні — і заколоситися.

— Хіба так не трапляється, що людина вмирає в старості, а її зеренце, як ти кажеш, не скільчилося? Людина, можливо, й не підозрівала, що живе в неї те зеренце? — допитувалася Ольга. — Певно, так і повинно бути, — додала вона згодом задумливо. — Якби в кожному кільчилася поезія… тисячі, мільйони поетів заселили б землю. Хто б сіяв жито й лікував би людям зуби? — засміялася. І, враз ставши поважною, спитала: — Шо важливіше: косити оці трави, щоб перезимувала худібка на сіні, чи писати вірші?

Питання було дитиняче, смішне, вона, очевидно, хотіла, жартуючи, мене злегка подратувати.

— Як на мене, то і в косовиці є своя поезія, — відповів я ухильно. Ольга кивала погрозливо пальцем.

— Ти, мой, хитрий, не хочеш відповідати навпростець. У моїй родині живуть люди практичні. Тато мій каже: найсвятіша робота — це робити хліб. Ну, й інша робота ним цінується. Про поезію у нас вдома не говорять і про книжки теж. Чи нема часу, чи нема потреби, — на хвилинку замислилась. — Мама взагалі вважає, що література — це порожня балаканина. Ти ж бо її знаєш… для неї, вчительки математики — математика понад усе. Все інше… все гуманітарне — меншевартісне, другого сорту, чи що. Зрештою, ти сам чув, на своїх уроках вона про це говорила учням дуже часто. Пам'ятаєш?

Я, мабуть, не забуду уроків математики, що їх проводила Ольжина мама — Анастасія Степанівна, яку поза очі в нашій школі називали Хмурою Настею. Ніколи мені не доводилось бачити, щоб вона колись посміхнулася, пожартувала, лагідно на людину подивилася; завжди насуплена, підкреслено холодна й неприступна з стиснутими губами й неживими, немовби із зеленого скла вставленими очима, Анастасія Степанівна постійно перебувала в магічному колі самотності, через крису якого не могли переступити ні директор школи, ні колеги-вчителі, ні тим більше — учні. Балакали в селі, що у її сім'ї теж ніхто не мав права їй перечити, навіть «сам» Олекса Петрович Чобіт, її чоловік, довголітній і передовий колгоспний голова, який скрізь і всюди залюбки матюкався, наводячи порядок, і взагалі він славився як чоловік із крутим характером, не смів сказати дружині щось проти; щоправда, вона не була крикливою, ні навіть бурчливою, навпаки — розмовляла упівголоса, з притиском, крізь зуби.

Її боялися…

Пам'ятаю, якось під час перерви вона зайшла непомітно у наш десятий клас, коли я, оточений гуртом ровесників, читав свій вірш про ключі, якими відчиняється напровесні земля. Хмура Настя стояла позаду ніким не помічена, аж поки котрась з дівчат, інстинктивно відчуваючи, певно, студений повів, що струмився від неї, як від нечистої пекельної сили, озирнулася й скрикнула, за нею мимохіть озирнулися інші й, побачивши Хмуру Настю, розступилися, дали дорогу й вона рушила просто на мене. Були серед нас і боягузи, які спохопилися втікати, вона ж бо крижаним своїм поглядом усіх заморозила.

— Ти й далі пописуєш віршики? — спитала ненависно, немовби зловила мене на чомусь недозволеному. Втім, ненависть у її голосі може й не бриніла, це був її звичний стиль. — Туманиш, небоже, голову собі та іншим. Поетів у нас і без тебе вистачає. Крім того, смердить у твоєму вірші релігійний душок… отой святий Юрій, котрий гарцює на білому коні по долах і горах, списом своїм торкається землі й будить її від зимового сну, виглядає смішним у наш раціональний час. Мені здається, що твій Юрій на білому коні недоречно заблукав до радянської школи. Ти розумієш, як це не по-сучасному?

Я був готовий оборонятися, заперечувати або й навпростець виказати вчительці, що вона розуміється на поезії «як вовк на звіздах», що вона зроду не тримала в руках поетичної книжки, що душа її для краси замкнена, і нічого нема дивного в тому, що білий кінь святого Юрія обминув її, глуху й німу. Хмура Настя, вочевидь, вичитала з мого зблідлого обличчя готовність протестувати й, поки я роздумував, першою вдарила навідліг:

— Ти не згідний… ти не згідний, що торба поезії не вартує торби січки?

Ох, шляк би тебе трафив.

Вона й не чекала відповіді, пішла до свого стола й, начебто нічого не сталося, розпочала урок.

Мене душили сльози.

Я був тоді наївний дітвак, який не уявляв, що після цього першого літературного биття, почнеться биття друге й третє і постійне, тільки биття більш витончене, кваліфіковане; неправда, що до болю можна звикнути, що душа від побиття обростає мозолями і стає невразливою, я лише навчився біль приховувати; я ходжу у світі усміхнений, тихий і лагідний, і ніхто не здогадується, що це маска, що прикриває зсинцьовану душу.

Як то страшно, коли поети блукають у масках…

Тобі, Павле, неприємна та згадка… та давня, я знаю, про мою маму? — Ольга повернула мене в сьогоднішній день. Я мимоволі порівняв у думці матір і доньку, вони були зовнішньо схожі: круглолиці, зеленоокі, бровасті, стрункі станом і… і водночас Ольга відрізнялася від матері, як сонце від місяця, своєю лагідністю і відкритістю. Здавалося, матір віддала доньці всю свою доброту й радість, відпущену їй при народженні, не поділившись, на щастя, похмурістю. Ольга стояла перед світом, як деревце у чистому полі, яке кожен міг зламати, одначе ніхто не зважувався його й пригнути; поле без деревця стало б одноманітним, плоским; Ольга неначе була свідома своєї безборонної лагідної сили й тому нічого її у світі не лякало, не затьмарювало життя, від світу вона теж нічого не вимагала, сприймала його таким, який він є, і від нього не оборонялася.

Вона просто жила, дихала, любувалася днем, ловила вітер руками й підставляла личко, щоб цілувало її сонце; нічого в ній не було навмисного, штучного, вона направду жила як дерево в лісі, як заєць під межею, як риба у воді.

Припливла риба з первосвіту.

Я відкрив її первісність з самого зародку нашого кохання і не переставав дивуватися, що у нинішній час трапляються такі оригінальні особи; я переконаний, що навіть смерть у старості Ольга сприйме спокійно, без страху, вона тільки засне, а завтра прокинеться птахою чи сарною.

— До речі, — відповів я, — давно твоєї мами не бачив. Вона все така ж… непримиренна? — підшукував м'якшого слова.

— Ти її вибач, — сказала Ольга. — Вона сама собі не рада. Дитинство та юність були у неї важкі, карбовані; карби над нею запанували, нічого не вдієш. Ні, поезією її серце не пом'якшиш, — зітхнула Ольга. — Думаєш, нам із татом легко з нею… водить вона нас на мотузі, — засміялася, уявляючи, певно, як мама веде тата на мотузку попасати в полі. — Твоя мама, Павле, інакша? — глянула на мене допитливо.

— Моя мама звичайна, як усі селяни. Старість, на біду, її гне, а тут кури, гуси, город несапаний. А я у Бистричанах гриз науку. Тепер ось шукаю тут пращурів. Очевидно, я винен перед нею, що мало бував удома. Якби ти побачила, як вона втішилася, коли дізналась, що я дістав призначення до Черченської школи, тепер буде мати помічника на ґаздівстві. Ну, й буде з ким заспівати, наслухатися віршів… і не тільки моїх, — похвалився я.

Ольга сплеснула в долоні; була у її пориві радість, змішана з недовір'ям.

— Жінка стара… від сапки жінка… жінка з дійницею в руках, жінка, що пасе козу, любить вірші? Ти не жартуєш? — Вона таки сумнівалася; було в моїй похвальбі щось від соцреалізму.

— Які можуть бути жарти, коли мої мама знають напам'ять копу віршів… Шевченкових, Франкових, інших поетів. Додай до віршів безліч пісень, принесених нею з молодості. Тепер таких на ніяких концертах не почуєш. Замолоду, в тридцятих роках, без неї не обходилися жодна вистава або концерт у читальні, яка тоді дуже точно називалася — «Просвітою». Та й поза читальнею село, змордоване роботою, співало вечорами на вулицях, вигравали музики на толічках. Якоїсь неділі старе і молоде квапилося на фестин, тобто на сільський фестиваль у Ксьондзовому лузі.

— Чи твої мама молодість свою дещо не підмальовують, старші люди люблять ідеалізувати час, коли вони були молодими: «Колись, чуєте, було все краще, навіть глина „за Польщі“ була ліпшою», — сказала Ольга. — І це природно. Коли ми доживемо до старості, то сьогоднішня днина теж буде, як веселка.

— Ми й направду втрапили у веселку, Ольго… втрапили в буяння кольорів, музики, чогось такого невимовне щемливого на грані радості й сліз, — шепнув я гаряче пригортаючи її до грудей. Вона тулилася до мене довірливо як дитина; беззахисна її довірливість аж струсунула мною, аж запаморочилося в голові, я вхопив її обличчя в долоні й осипав цілунками; а поки я її цілував, до мене підкрадався запізнілий страх: щоб я робив на білому світі, якби недільного ранку не виплив би із-за пелени туманцю, що стелився над Дністром, катамаран львівських інженерів.

— Бог мені прислав тебе, — шептав я сухими губами. — Бог…

— Ти віруєш у Бога? — спитала потім Ольга, коли вогонь поцілунків пригас і ми, взявшись за руки, попрошкували понад Дністром.

— Вірую, — відповів я без надуми. Ніхто ж мене не міг підслухати; навколо стелилися сизі трави, вільхи й верби кронами, як антенами, слухали небо. Хіба що могла нас почути якась студентська парочка, що десь принишкла під кущем. — Мене мама навчили вірувати.

— Але ж ти не афішуєш своєї віри, правда? Ти, прецінь, комсомолець, а комсомольцеві не позволено вірити в Бога, правда? — допитувалась Ольга, нібито не знаючи, що комсомольцям «не велено» вірити в Бога.

— Коли ми розмовляли про поезію, пам'ятаєш, то я подумав: страшно бути поетом і ходити в масці, не виявляючи свого справжнього обличчя. Та в масках ходять не тільки поети… це відомо… ходять комсомольці й комуністи, безпартійні також, в принципі нормальні начебто люди. Фальш панує на нашій землі. Уяви собі, що я в інституті при розподілі на роботу признався, що належу до релігійних людей. Чи не сказали б мені, що вчителеві, який вірує у Бога, партія і народ не можуть довірити виховання підростаючого покоління? — відповів я Ользі щиро… сказав те, про що ніколи не розмовлялося з найближчими приятелями. Я її не боявся, я не міг боятися своєї долі, яку послав мені Бог. — Зрештою, віра — це не прилюдне афішування, не биття поклонів, ні. Бог присутній у твоєму серці. Це твій потаємний храм. А ти, Ольго, у щось віриш? — Дністер плив поміж берегами, як величезна срібна риба, плавники якої то тут то там зблискували червінню сонця; Дністер плив ув Ольжиних очах, і в зелених озерах її очей теж догоряло сонце; глибинна зеленість її очей потопляла в собі ненаситно все навколо: Дністрові береги, скелі, дерева й трави, небо з караванами білих, а по краях — пурпурових хмар, молоді голоси в таборі, що лишився десь за закрутом ріки, немов вимиту прозорінь полів і навіть чорний крик ворони, що пролітала над нами. Цілий світ утопився в зелених Ольжиних очах, і я теж, і всіх нас Ольга любила й голубила. Я подумав, що Бог не може бути неприсутнім у первісному її єстві.

— Я не знаю, чи я вірю… я нічого не знаю, — стиснула плечима. — У нас вдома не прийнято говорити про Бога і віру. Мене не навчили жодної молитви. Я собі живу, як билина, — скаржилася вона. — Тільки не знаю: добре це чи погано.

— Колись я навчу тебе «Отченаша», — пообіцяв я зворушено. — Від моєї мами переймеш інші молитви й старі забуті співанки, а найперше — колискові для наших дітей. Гаразд?

Вона згідливе хитнула головою; вона погоджувалася на «Отченаш», на старі пісні, на колискові, на дітей; я подумав, що Ольга схожа на зорану ріллю, яка без спротиву радо приймає у себе усяку насінину, дає йому тепло і силу. Але ж у чорноземі проростає поруч із житом також кукіль і стоколос, будяк і пирій.

І я спитав Ольгу:

— Ти так легко погоджуєшся зі мною… і так само легко згоджуєшся з своєю мамою, з приятельками, з цілим світом. Я це встиг помітити… лише не знаю, як ти просіваєш зерно й вибираєш для себе те, що вважаєш за пожиточне?

Ольга мені заперечила:

— Я нічого не вибираю, це само собою робиться. Я така собі, — замислилась, брови зсунулися на очі. — Знаєш, про що я хочу тебе попросити: не сотворюй з мене ангела з білими крильцями. Я собі — жінка… я земна жінка, до того ж — донька колгоспного голови, тому трохи розпаношена. А ще якась я… ну, не вмію дуже часто відрізнити добро від зла, через те обпікаюся, плачу, і каюся… і вчуся. І так безліч разів. Мама каже, що я недотепна дивачка.

Я слухав Ольгу і думав, що вона також схожа на ріку, яка вбирає в себе справа й зліва не тільки гірські чисті потоки, а й смердючі стоки гноярок і міських каналів… ріка аж розбухає, пухне від каламуті й хвилі її обертаються важко, як жорна; так триває не один кілометр, потім ріка очищається: намул осідає на дно, сміття хвилі випльовують гидливо на пологі береги, ядучу білу піну ріка заганяє в печери, у нори, виплескує на сухе коріння, що стирчить понад водою, на корчі — і вже ріка пливе чистою, білою, як жінка після купелі.

Така моя Ольга.

Ми всі, очевидно, трохи схожі на ріки, що самоочищаються.

Було у це хмарне надвечір'я на душі тривожно; тиша, здавалось, сірим піском присипала береги й поля; Дністер плив крадучись, як злодій, і тільки зрідка, забувшись, на стремені піднімав гриву й тоді хвиля металеве зударялась об хвилю.

Ми з Ольгою прислухалися до тиші, немов сполошені олені; вона трималася за мою руку цупко, гейби остерігалась небезпеки, що чатує на нас за кожним кущем.

— Шось сталося в природі? — блідла вона, надслуховуючи.

— Шо могло статися? — байдуже відповідав я. — Година така. Ось вечір вмирає.

— Е, ні, — не згоджувалася Ольга. — Чуєш, ворона кряче.

І справді, серед пустельної тиші звідкись де не візьмись ворона; її начебто вродила сама тривога; птаха літала над нами низько, перехрещуючи сталеве небо чорним хрестом; її крячання падало на наші голови розпеченими краплинами смоли.

— Я б її застрелив, дітьчого птаха, — сердився я. — Чим ми їй не сподобалися? Десь її гніздо поблизу.

— Вороння вліті гнізд не лаштує, — сказала Ольга, ловлячи зором птаху. — Ти б її убив, Павле, коли б мав рушницю?

— Коли б мав… — відповів я невпевнено.

— Не вбивай, коханий, — раптом попросила Ольга, схопивши мене за руку, ніби я таки цілився у птаху з рушниці.

Стрельнула мені думка: то не ворона над нами кряче, то Ольжина мама — Хмура Настя наворожує нам розлуку.

І хто знає, чи подібне не подумала Ольга.

Містика якась.

А чи передчуття?

Я мисленно прошу ворону:

— Відлети, птахо, пріч… відлети, хто ти не є.

І таки в неї цілюся.

Ех, чому в мене нема рушниці.

Блукали ми недільною порою дорогами, засіяними теплом м'яким, як макове пелюстя, і скошеним зелом. Дороги котилися полями у білі сни й у колюче стерня побронзовіле, що пахло хлібом і мастилом розгойданих комбайнів.

А дзвони анітелень, мовчали храми, волаючи мовчазно відчиненими навстіж дверми, й кличучи людей до Бога на розмову хіба що зблисками хрестів, що виростали понад горіхами й селами розмитими, розсохлими, крізь щілини яких минулося минуле.

Дністро вмивав Неділю, як дівчину, що необачно увійшла в його стременні води трепетливо, розчісував їй коси струями тугими, що мчали стругами смоленими униз до моря, і пестив їй груди, що квітли серед прозорості води червоними пуп'янками надії. До білих її ніг припливали соми й виціловували лоскітно ніжну наготу.

Неділя, піддавшись пестощам Дністра, готова була хоч день цілий стояти серед вод — так було їй мило й любо. Могла й зрадити себе й лягти в ріки обійми, попливти до моря й там згубитись. І разом із нею згубилась би прадавня повість про дзвони, що закопані в криниці понад Дністром.

Неділе!

Ми кликнули її, й, опам'ятавшись, вона, прикривши соромливо лоно, вийшла на берег, вдяглася в сорочку білу-білизнину й прозору, й прозорість не скривала дівочих ваб Неділі. Червена ж крайка з гуцульських гір нагадувала про полумінь затаєну. Чоло високе, мудре, обрамлене волоссям золотим. Неділя хмурила. І мука забуття карбами краяла лице, а очі сині, як стрижі, літали понад берегами й попід небесами й шукали забутого давним-давно, того, що в травах поросло за сотні літ, що перелилося в коріння груш і верб, що мохом поросло.

«Чи винна я?» — Неділя взяла нас за руки, як, бувало, матері водили нас малими до сповіді й у поля, де храми височіли понад розколиханими ланами. — Минуло безліч літ, що безперервно в прірву скочувались, як колене каміння, і тонули у чорних безвістях глибоких.

Події, що нагромадившись і здибившись, мов верхи гір, котрогось дня розсипались піском, а на піску, відомо, не проростає ані жито, ані доблесть, ані любов, а тільки проростає забуття, мов терен, що скніє і часом народжує плач. Мужі, що на берегах цих мечі кували в давнину й мечами землю отчу стерегли, поконані колись, захлинувшись у крові власній, чужинцями потоптані уже не піднялись і жили на колінах, як раби. Ніхто із них не пам'ятав, як мечі куються і як гартують їх у сечі бичачій та в узварі із зел, накошених в Купальну ніч. Такі мечі ніколи не щербились.

Лиш лемехи кували ковалі й орали степ мужі, схилившись на чепіги й геть забувши про мечі. Чужинцям це було на руку, пекли вони хліб із нашої пшениці у наших печах, і пили мед із наших бортей, і наших жон брали собі в постелі. Чи дивно, що на берегах правічних родилися покірливі бранці, котрі, немов воли, ходили у ярмі.

І тільки матері, гойдаючи малят у лозових колисках, казки оповідали або ж співали співанки про дзвони… про дзвони, що потоплені в криницях тут і там по всій землі, й що нібито за гріх якийсь прадавній віднято у дзвонів тих людських язики, й стали вони німі.

Це лише відгомін подій. Насправді діялось інакше в часи сумерклі, як Галич впав, і Львів, і Теребовль стара, і Бужеськ, і Белз скорилися пришельцеві з-над Вісли, а княжий Володимир піддавсь литві. Тоді дружини галицькі, униз відступаючи Дністром, до моря, у степи, де бродники іще блукали вільні, везли з собою в саквах державнії знамена, берло владарче, знак лева на щиті, бо ж лев всю землю від Посяння до Моря Руського собою позначив як символ її могуті.

Везла також дружина на возах мудрі книги й дзвін, що дотепер на Злотому Току у Галичі висів справіку й скликував у потребу люту воїв і просто ратаїв, щоб брали в оборонь поля й городи. У дзвоні тому вчарована предками була душа землі й душі усіх людей тутешніх, тих, що є сьогодні, і тих, що були, й тих, що ще прийдуть.

Про душу в дзвоні знали воєводи чужих полків, що галицькі дружини обступали. Їм не про лева розходилось золотого, не про берло навіть, ні, не про них турбота, бо символи ці перехідні, завтра знамена інші на древках заговорять, не вони є небезпечні для тих, що землю беруть у бран. Лиш віщий дзвін надібно полонити й знищити його на друзки, на кавальчики дрібні 'го поколоти, щоб ніхто колись не спробував зліпити із них цілість й ударити мечем об крису.

Такий наказ був короля; король бо пам'ятав звідунів своїх доноси, котрі у Галичі під личинами купецькими жили: не розколеш, кралю, дзвін, не упокориш землю до кінця. Марні будуть твої потуги, якщо ти спалиш города і весі, якщо обернеш у рабів бояр і смердів, якщо потопчеш жито кіньми, ліси зрубаєш впень, якщо ж дівчат білоголових візьмеш за підстилки й почнуть вони плодити безрідних байстрюків. Навіть якщо столочеш на пустелю цілий край, якщо й імення в нього ти віднімеш, і хоч спливуть віки й нащадки королівські збудують храми й палаци на місцях, де галицькі князі молились Богові своєму, якщо ти й книги, котрі полониш, жбурнеш у вогонь, у полумінь, і в попіл обернеться людська пам'ять, однако ж ти не будеш переможцем. Ні ти, ні правнуки твої прийдешні. Ніхто.

Настане час і вдарить хтось із юнаків у віщий дзвін мечем, чи било він розгойдає могутнє всередині у дзвоні і озветься віщий дзвін на цілу землю від краю і до краю, й прокинуться мертвії полки, давно посічені, й нинішні покірні орачі, покинувши чепіги, за зброю вхопляться хоробро, постануть із колін, матері поспіл почнуть родити отроків, охочих до меча, поети цього ж краю, мій… королю, вмочивши пера в кров, піснями про коріння незогниле й вічне скресатимуть заснулу людську пам'ять. І сонце знов зійде червено, ясно, підняте тисячами рук, що вгору здіймуться, і сонце стане їм щитом від пітьми, і сонце стане їм світити щедро. Обози правнуків твоїх покотяться на захід, втікаючи від зглади. Так буде, мій королю.

І тому, майбутнє знаючи, король велів за всяку ціну той дзвін узяти у полон. Полки ворожі облягли дружини галицькі, немов вороння, що обступає голубів, з усіх боків. Дністро кервавиться від крові, мечі щербляться об мечі, співають тужно стріли, один за одним падають мертві, як обмолочені снопи, ворожі коні топчуть їх нещадно. Маленька горстка зосталась оборонців. Вже полонені й спалені прадавні мудрі книги; уже ворогом добуті державні корогви й з них онучі поробили; уже бирло княже й вінець у руках займанських, хижих, перляться перлами, як слізьми. Уже близько десь тут дзвін, уже ворожі стріли черкають об нього залізним пір'ям, а він мовчить, принишк він під рядном…

А тут упала ніч густа з небес, і поки ворог спав, захмелений удачею близькою, й безпечний, що із кільця щитами загородженого, не вирветься ні птах, ні звір, тим паче дзвін не утече з-під рук, чота відважних галичан спустила дзвін у криницю прибережну й глибоку, туди ж спустила й лева галицького зі злота, щоб лев стеріг і боронив народну душу, аж поки не настане день скресіння.

Криницю вщерть засипали землею, до ранку там трава зазеленіла й навіть зацвіли дзвіночки синьо-жовті; а вранці галицька чота пробоєм проривалася з кільця ворожого, й упали хлопці всі до одного порубані, а рать ворожа дарма шукала дзвона пильно, ні сліду, ні згуку, порожній віз, рядно лишилось, що прикривало дзвін, і більш нічого. Мертві мовчали як один, дзвіночки синьо-жовті похилились, німотна тиша залягла. Дністер поніс в світи печаль і сльози, а з крові виростали маки. Цілі поля червоних маків.

Так ділося. І так було.

Роки й віки, як листя із верби, що по коліна забрела у воду, стікали у вічність. Серед людей той віщий дзвін державний проте не умирав, про нього пам'ятали ратаї й рибарі, повідаючи перекази про нього своїм онукам, а ті — своїм, і так з коліна і в коліно, із душі в душу. Занурений, утоплений у криниці, землею втоптаний і наче без'язикий дзвін не німував, із недр глибоких голос подавав тобі й мені, ми чуєм крик його підземний, що душу нам тривожить, нагадує про щось забуте, втрачене, яке однак ще можна віднайти.

Ніхто не знає до нинішнього дня, де дзвін той віщий вої закопали… десь тут… десь там…, а може, ще десь — степи широкі, ліси глибокі, хіба безмір переореш, хіба ліси обстежиш до куща? На дзвоні, певно, цвинтарі-могили, або церкви, або міста, або колгоспна ферма, або дороги, або школа, або самітній хрест посеред поля. Або дівча лежить з коханим у мураві…

Ходімо й ми, кохана, в чисте поле; згубімся в пралісах гірських; перекопаймо береги Дністрові, приладьмо вухом до землі.

Ти чуєш дзвін, кохана? Ти чуєш зойк, що заячав у наших душах?

Сьогодні я привів сюди Ольгу…

Урочище було мені знайоме, я був тут двічі чи й тричі, і знав, що це місце на землі називається Дмитровою Покутою; тутешні колгоспники розповідали мені історію Дмитрової Покути; жаль, але ніхто не міг мені оповісти про спонуку покути, причину, чому власне сільський ґазда Дмитро Гараздюк наклав на себе обов'язок сповняти покуту не день, не місяць і не рік, а ціле життя повинен був пам'ятати про свій гріх; ніхто, зрештою, з його краян ні колись, ні тепер не міг бодай приблизно його гріх зважити: чи було це душегубство? Чи була це зрада? Чи він полакомився на чуже добро? Чи ошукав Дмитро Гараздюк сироту? Чи когось обезчестив тяжко? Ні на одне питання нема відповіді. Таємниця його гріха зійшла з ним у могилу.

А покута лишилася…

Ми з Ольгою, вибрівши з полів на курну дорогу, роззулися, й босоніж як і в дитинстві, бігали навперейми, одне одного ловлячи й піднімаючи куряву; теплий пил пружинив під ногами й нам здавалося, що досить розбігтися, розпростерти руки й котроїсь миті ти злетиш над дорогою, над полями — серце солодко щеміло від висоти.

Може, й справді в те надвечір'я ми з Ольгою літали; може й справді є у дні, ввечері чи серед ночі така хвилина, коли людина спроможна злетіти під небо, нам тільки не дано знати, коли така хвилина наступає.

Польова дорога вперлася в роздоріжжя і тут, сказати б, скінчився наш лет. Я узяв Ольгу за руку, вона враз стихла, принишкла безтурботність зникла з її обличчя, а сміх погас… власне сміх застиг на її губах і я мусив цю застиглість розігрівати цілунками. Ольга не відповіла, вона оглянулась тривожно, допитливо й без слів, очима, немовби боячись порушити високу й голосну порожнечу, що висіла над полями, спитала: «Це тут, коханий?»

Це тут?

Перед нами за роздоріжжям тереном зусібіч, немов вінком страдницьким оторочена, лежала «толічка» — невелика левада, посеред якої стриміла поруйнована церковця, власне, з церковці лишилися тільки дві стіни із склепінчастим вікном, закованим у густі грати. Церковцю будували з дністровського червоного плитняка, купи якого, немов рани, криваво яріли серед кропиви й лопухів. Пахло тут металевим духом нагрітого каміння, прив'ялим гірким зелом й задавненим погарищем; обгорілі бервена, що, певно, служили колись за платви, на яких спирався купольний дах, лежали на камінні, немов почорнілі на спеці мерці. Оддалік на краю левади горбилася конвульсійне потовчена й поржавіла купа залізної покрівлі.

У своїх мандрах навколо археологічного нашого табору я міг би випадково обминути перехрестя польових доріг і не запримітити леваду з руїнами церковці, але сталося так, що в те надвечір'я я надто далеко заблукав у польові нетрі й повертався у табір майже в темряві.

І тоді я побачив свічку.

Було щось ірраціональне, містичне у цій з'яві: кволий вогник блимнув посеред ще сірого й рідкого вечора несміливо й був схожий на око полів, що покотом полягали спати поза тернами й уздовж дороги; польове око немовби стерегло тишу, що лилася з неба як дощ; а ще полумінце свічки було схоже на щілину, крізь яку можна зазирнути в інші світи.

Я підійшов ближче; свічка була встромлена поміж камінням і камінням захищена від вітру, що міг надлетіти і її погасити; безсумнівно хтось тут недавно побував, запалив свічку й зник. Я спробував того невідомого й небаченого окликнути, щоб від нього довідатися, що означає ця свічка на руїнах? Нагадування людям і полям, що тут стояла будівля, офірована Богові? Чи в полумінні свічки сканувалася чиясь молитва… по кому молитва? Чи полумінь свічки пробуджував, обпікав призабуту пам'ять?

Я хотів відразу багато знати.

Лише третього надвечір'я я здибав на роздоріжжі цілу ватагу жінок, молодих і старих, котрі поверталися з поля додому, вони мені й оповіли, що це місце називається «Дмитровою покутою», що їхній краянин Дмитро Гараздюк ціле життя будував на своєму полі оцю церковцю: возив фірою каміння, мурував грубі стіни, кував двері й грати. Єдину баню увінчав хрестом. Підлогу виклав шліфованими плитами. Знайшов було маляра, який повинен був церковцю усередині позолотити й посріблити святі образи… і вже перший образ святого Николая повісив старий Гараздюк на стіну… повісив і упав перед тим образом і довго молився… і довго відмолював якісь свої гріхи. Він не таївся з своїми молитвами й покутою, ніхто, зрештою, не допитувався, який то він гріх скоїв, аж стали допитуватися «перші совіти»: й вивезли старого кудись в Казахстан. І ні сліду за його родиною, ні слуху, ні духу. Лише церква серед полів нагадувала про гріхи людські, про покаяння, і про Дмитра Гараздюка, який колись жив серед нас, орав і засівав поле. І хоч у церкві не було дверей, та ніхто не осквернив її ані гноєм, ані не користався нею як коморою для польової бригади. Навіть образ святого Николая висів на тому самому місці, де його повісив Гараздюк.

Аж однієї ночі наїхали з району комсомольці: лупали стіни й викорчовували з долівки кам'яні плити. Шо не здолали ломами, кирками й сокирами — те віддали вогневі: церковця корчилася в полум'ї цілий досвіток і цілий день. Ніхто не мав права бігти гасити; та що там бігти… ніхто не мав права створити рот, щоб спитати: чим вам, нехристи, завинила Божа обитель? Щоправда, колгоспне начальство, а також люди з села не полакомилися, як це буває, на кам'яне плиття — готовий будівельний матеріал. Начебто панувала негласна заборона; а може, стримував людей пострах перед Божою карою; а може, палив людей потаємний сором, що не оборонили маленької святині; а може, люди таки направду вірили, що святий Николай зійшов з образа, що висів колись у церковці, й блукає навколо руїн, їх стережучи.

— Але ж хтось таки вечорами запалює тут свічки… й навіщо запалює? — допитувався я у двох підтоптаних молодиць, що розповідали мені історію Дмитрової покути. — Хтось упокорює святого Николая, бо кажуть, що він, назагал будучи добрим і лагідним, впадає інколи в гнів?

Жінки стискали плечима й зітхали.

— Чи святий Николай не видить, який то нині нелюдський світ настав? Чого б йому на нас сердитися? Є район, є область, начальники там сидять ружні. Ми й так прокляті коло буряків. А свічки… а свічки горять, я думаю, як пам'ять: був чоловік Гараздюк… Друга жінка додала:

— Ой, чи святий Николай тут ходить, а Дмитро Гараздюк, бігме, тут присутній… і щоб душа його не блукала по вертепах — засвічена свічка кличе його сюди, на вистраждане й покутне місце.

Я чомусь вірив цим жінкам, дарма, що їхня бесіда була простодушною; я вірив їм через те, що не побоялися поговорити з незнайомим на тему, за яку нині не гладять по голівці. Зрештою, що вони могли втратити? Сапки? Каторжні ділянки цукрових буряків? Хоч… колгоспний голова ой який буває винахідливий: не випише соломи худібці на зиму, не дасть вкосити трави на спілку: дві третини — колгоспові — третю собі, не дочекаєшся коней, щоб виорати навесні присадибу, або ж, чого доброго, обріже тую присадибу по самий причілок. А хто привезе хворосту на зиму? Та й коли вмреш — чотири дошки не випросиш на деревище.

Жінки вже потюпали додому, а я далі сидів на рові навпроти Дмитрової покути й жахався незахищеності, безправності наших сільських людей; раніше якось не спадало на думку… дотепер і свою маму я не бачив так зримо в колгоспному хомуті; я не міг її, горду й пряму, уявити боязливо скулену, занурену в кріпацьку працю. Тепер же вона несподівано подибала в моїй уяві поруч з жінками, її сапка на плечі зблискувала червоно.

І певно, мої мама щось шепнули високій і худій жінці, бо вона призупинилася й поманила мене пальцем.

— Не сиди тут, — сказала суворо. — Не сиди, сину. Тут небезпечно. Тут партєйні та комсомольці засідки роблять, щоб злапати того, хто свічки світить на Дмитровій покуті. Ше будеш мати біду.

Я поцілував жінку в руку.

Я того вечора поцілував жінку в руку, а нині привів сюди, на Дмитрову покуту, Ольгу. Вона слухала розповідь мовчки, тулячись до мого плеча. Вечір на наших очах погасив сонце й заходився ткати свої сірі верети. Кукурудзяний лан на тому боці дороги почорнів і виглядав, як військова налаштована лава, а понад лавою стриміли на фоні світлого полотнища неба гострі піки.

— Нащо ти мене сюди привів, Павле? — спитала майже пошепки Ольга.

— Сам не знаю, — відповів я щиро. — Мою уяву вразила свічка на камені… горіння її як пам'ять по людині. Розумієш: казахстанські степи проковтнули того Дмитра Гараздюка, а він, дивись видобувся з пекельної прірви і світиться отут, удома.

— Слухай, — шептала мені на вухо Ольга, — може, річ не в пам'яті лише? Може, при світлі свічки душа його приходить сюди, щоб знову класти у зруйновані стіни церковці камінь на камінь. Він, певно, ще не скінчив свою роботу.

Я тулив її до себе, враз обпалений її припущенням; це так з її боку було несподівано. Ольга була практичою жінкою: недовершена робота повинна бути закінченою.

Я дістав з кишені свічку й устромив її поміж камінням, Ольга черкнула сірником. Долонями обтулювала вогник, поки він не набрався сили. Навколо ворожо, чорно, мов хижий звір, лежала ніч.

Я обдурював самого себе, відповідаючи Ользі, що начебто не знаю, чому привів її до руїн Дмитрової покути; і, мабуть, правда не в тому тільки, що мою уяву розкраяла самітня свічка на камені як незгасима пам'ять по людині, яка колись жила, хоч… чому б не могли поєднатися дві мелодії, два ручаї, що попливли поруч або й зливаючись в одному руслі: моє поранене враження від вечірньої свічки і прозаїчне бажання поділитися побаченим із коханою. Інтуіція сільська підказувала мені, що маю це робити непомітно, тактовно, день за днем, щоб Ольга не образилася, вона бо не якась там духовна жебрачка. Я зовсім не збирався її виховувати, Боже борони, мені лише баглося її збагатити, засівати її душу зерном, з якого ми споживемо чесний хліб… ми, цебто — я, Ольга і наші діти; я уже обдумував наше спільне життя, і вже виколисував дітей; лежу, бувало, в своєму наметі й малюю в голові образки родинного нашого щастя… ідилія гойдала мене у своїй колисці: ой, люлі, щастя, ой, люлі.

Одного дощового дня, ще не розкраявши нашого з Ольгою спільного хліба, я зрозумів, що він буде гірким… що той хліб буде лежати поміж нами каменем; сталося це на самому початку нашого кохання, коли ще й цілунок, як пелюстка, цвів на наших губах, і добре, що це сталося на початку. В моєму розпорядженні було багато часу. Так я собі думав.

Дощ сіявся густо з самого ранку й студенти, звісно, в розкопи не пішли; професор Баранівський називав дощові дні «празниками святого нероби», старому було шкода кожної, буквально кожної згаяної години й кожного штиха лопати, з-під якої очікував нової знахідки; він був ненаситним у своєму прагненні розкрити ще одну тайну, хай маленьку, мацюпісіньку, яку приховувала земля; тайна ця могла явитися світові у вигляді черепка або ж купки вугілля, обкладеного камінням, пташиної кісточки або ж пшеничного зеренця, якому від роду півтори тисячі літ. Студенти ж дощові дні любили: хлопці спали у наметах або ж бренькали на гітарах, дехто читав або ж писав додому листи; дівчата теж знаходили домашню роботу; і тільки я один нудьгував у своєму наметі, дощі мене пригноблювали не лише тут, на розкопках, але й удома.

Коли ж нудьга почала зеленіти і я був готовий взути гумаки, накинути плащ й рушити крізь дощ у свої щоденні мандрівки Дністровим берегом, на порозі намету, відкинувши його полу, стала моя Ольга. У білому светрі й лещетарській шапочці виглядала на дівчура з першого курсу.

— Професор тебе кличе, — сказала, сяйнувши очиськами, які зводили мене з розуму й жбурляли в свої зелені ковбури. Я зірвався з розкладайки, щоб Ольгу обняти, щоб розвіялася моя нудьга, але Ольга, враз споважнівши й ловлячи ніздрями, немов олениця, якийсь запах, спитала:

— Пахне щось у тебе гарно… і ти пахнеш увесь… і твій намет… і цілий світ пахне сухим подихом літа. Шо воно таке? — І, помітивши на стовпці, що підпирав шатро, прив'язаний снопик зілля, розсміялася. — Бур'янець цей так пахтить? Ніколи й не подумала б.

— То не бур'янець, — образився я, — то рум'янок, по-сільському «марунька». До речі, мені дали його мама. Я скрізь його вожу… і в гуртожитку він був зі мною. Пахне мені Черченем, рідною землею… густо рум'янок пахне перед дощем і в дощ. Мама кажуть: то, Павле, наше ворожбитне зілля, що проганяє чорну силу. В нашій родині його люблять здавна, в мами він за образами, під подушкою навіть. Коли вмерли тато, то мама поклали рум'янку їм у деревище. На тому світі теж не треба забувати, що є десь на землі Черчен, є польові дороги, на обочинах яких росте, часто запилений і притоптаний худобою, скромний рум'янок.

— Ворожбитство якесь… — Ольга зневажливо скорчила гримасу, — якесь євшан-зілля, якийсь рум'янок, бур'ян з-під коров'ячої ратиці. Боже, який ти, Павле, дивак. — Я міг би образитись, і мене таки вкололи її слова про бур'ян з-під коров'ячої ратиці, але я вчасно подумав: що з неї візьмеш, коли вона нічого не знала, нічого не чула, нічого не читала про євшан-зілля. Коли була малою, то ні батько, ні мати не оповідали доньці казок про рум'янок, дух якого відганяє від худоби ласок, а від людини — хвороби й забуття про місце, де закопаний твій пупець; її не вчили молитов і напевне, у Великодну ніч не водили в Страдчу долину до стрілецьких могил… вона напевно не має зеленого поняття про січових стрільців, а може, її вчили: січові стрільці це вороги, українські буржуазні націоналісти. Ольга з мого обличчя вичитала, що я стримано серджуся, вона щось бовкнула недоладне, бо прилинула до мене, обняла, поцілувала палко. — Ну, не дуйся, — просила. — Це я так, з дурного розуму. Якщо направду, то не можу второпати: навіщо все це тобі, дорослому чоловікові? Я теж не можу зрозуміти: навіщо тратити державі гроші й мучити отут студентів, щоб відкопати вінчик від горщика? Ну, був горщик, ну, жили тут люди. І нема їх. Завтра нас не буде. Зате є сьогодні день, є сьогодні робота, є сьогодні любов, є хліб насущний. Шо більше треба, мій любий?

Ольга начебто запитувала пристрасно, але відчувалося, що відповіді від мене не очікує, вона таки була переконана, що більше нічого людині в житті не потрібно. І, можливо, вона має слушність; очевидно, це слушність людини, яка своїм існуванням схожа на оленицю або ж на рибу в Дністрі, або на птаха в піднебессі, або на вербу придорожну, або на зело, що призначено для того, щоб його спасла вівця; всі вони, зела і вівці, риба й птаха існують, первісне вегетатують, не мають гріхів, не пам'ятають учорашнього дня і не очікують дня завтрашнього; вони щасливі й вільні, запах рум'янку не повертає їх у дитинство й ще далі — в глибини століть.

То, виходить, я осуджую свою кохану? То значить, я сьогодні дивлюся на неї інакшими очима, ніж у той перший день, коли вона випливла з Дністра, немов русалка? То значить: надщербилася моя любов? Але ж якраз Ольжиною первісністю я так захоплювався… я пускав її, немов рибину, у Дністер… і злітала вона в мене з долоні у піднебесся, як птаха. То чого ж нині про це забуваю й виймаю рибу з ріки, птаху підстрілюю у піднебессі, а зело розтоптую обцасом?

Хочу виліпити її до себе подібну?

Буду заворожувати її рум'янковим духом?

Буду водити її левадами, де поміж квітами збираю слова для своїх віршів.

Буду шукати з нею карбів на землі, знаків, які земля посилає нам із минувшини.

Будемо обоє прикладати вуха до землі й слухати, як стогнуть закопані дзвони.

— Чим ти зажурився? — Ольга повернула мене з майбутніх доріг на теперішню стежку. — Професор чекає, а ти…

— А я гризуся, як маю тебе заворожити, — відповів я.

— То ворожи, милий, якщо маєш силу, — згодилась вона без вагання, немов наперед була впевнена, що ніяка ворожба до неї не пристане.

…Пливе собі риба в ріці, ой пливе.

Снилося мені, що я виловив рибу у Дністрі; біла, довга, прекрасна у своєму стрілоподібному стремлінні пронизувати товщу води, риба на березі хлипала зябрами й молотила хвостом, гинучи без води, що була її стихією, а я однак не квапився пускати її назад у Дністрові струмені; я спершу хотів її осідлати й приручити; сідло карикатурно виглядало на білій її спині.

Так мені снилося.

Ти мене слухаєш, Ольго?

Був собі, жив собі корчмар на ім'я Жельман Штудер.

Хоч зачин у моїй притчі про корчмаря традиційно казковий, хоч ім'я корчмареве тисячі разів повторювалось біля галицьких церков, коли дівчата на Великдень беруться за руки, виплітаючи коло, і виспівують у гагілках, що «їде, їде Жельман, їде, їде Жельманова, його брат і братова…» (Ти ніколи не чула, Ольго, як співають гагілки? Коли ж співають гагілки, то під дівочими чобітками в молодій мураві то тут, то там вистромлює свої голівки первоцвіт… і слухає первоцвіт… і радіє… і цвіте… і ніжно-зелена трава стає схожа на небеса, засіяні малюсінькими білими зірками), ім'я Жельманове для тебе начебто несподіване, але я достеменно знаю, що Жельман Штудер — особа цілком реальна, він жив наприкінці минулого століття на околиці села Поточки, недалеко від Дністра, там люди дотепер показують його дворище; показали це дворище й мені: я увійшов крізь похилену дубову, залізними штабами ковану браму, котра за століття почорніла й закостеніла намертво, на розлоге подвір'я; до довгої мурованої з цегли будівлі, що була колись корчмою, з невеликими чорними дірами-вікнами, які нагадували перестрашені очі, вела вистелена кам'яними плитами, вщерть пощербленими, поїжджена колесами досить широка доріжка. Очевидно, поточани покинуту Жельманову садибу обминають, бо ніхто тут не викошує трави, не лупає зі стін добротну австрійську цеглу, і ніхто не лакомиться на дахівку, що поросла рудим мохом і вагою своєю увігнула посередині й проламала дах; і ніхто з дітлахів, котрі не гребують об'їдати, немов жадібні деркачі, цвинтарні черешні, в Жельманову ж садибу посеред літа не забіжить та не вихопиться на старезну грушу, що панує розлого мало не над цілим дворищем, щоб обтрусити з неї солодкі «дзбанки». Навіть у п'ятдесятому році, коли в Потоках створювали в страхах та погрозах колгосп і ламали людські стодоли, щоб із них побудувати колгоспні ферми, ніхто не зважився використати, скажімо, бодай стовпи із Жельманової брами. Негласна заборона, табу, прокляття, були написані на брамі й ніхто її не переступав; якщо не страх, то острах, пересторога, темна сила стерегли це обійстя, і мені теж не радили пхати сюди носа, але мені було цікаво зазирнути на острівець, де панувало дев'ятнадцяте століття; тут жили, всихали і знову вистрілювали пагіллям купи бузинових кущів; тут столітні бур'яни розколювали плиття дороги, клубищами коріння виснажували землю, що сіро здичавіла під ними, потріскавшись, й хижими пазурями цупко чіплялися за стіни, повзучи гаддям догори, на дах.

А все ж таки я переступив браму, не послухався людського попередження і… І нічого не сталося. Тільки з корчми, з низького отвору, де були колись двері, вийшов мені назустріч старий єврей у довгому, майже до п'ят лапсердаку, щоправда, охайному, у високому теж чорному капелюсі; єврей зняв, вітаючи мене, капелюха, злегка вклонився і показав рукою на купку цегли під стіною; сам сів поруч, поклавши на коліна стиснуті в кулаки руки, худорляве лице було обрамлене сивою бородою, пейси кучер'явились буйно, як іній на хмелю, а збляклі старечі очі обмацували мене уважно, проте — дружелюбно. Був день; науковий атеїзм в інституті розтер на порох містику; заборонили на Великдень водити під церквою хороводи й співати гагілки; ось ти, Ольго, навіть не чула про того Жельмана з гагілки, який тримав ключі від церкви, а Жельман… а Жельман, усупереч усьому сидів поруч зі мною теж на цегляному стовпчику й грів на сонці сухі й темні, немов витесані з вишневого коріння руки. Мене не проймав страх, я й не згадав, що на всяк випадок треба себе поберегти від нечистої сили «Отченашем». (Ти вмієш, Ольго, «Отченаш»? «Отче наш, іже єси на небесі й на землі…» Ніколи ні єдиного слова з «Отченаша» не пролунало у вашій хаті? Ніколи? Як вам там живеться на двох поверхах під білим залізом? Хочеш, я тебе навчу молитов… яка то насолода впасти перед образами на коліна, заплющити очі, відгородитися від світу й наблизитися до самого себе й до Бога. Молитва — це передовсім наближення до себе, усвідомлення самого себе. І це, що я тобі говорю, Ольго, не вичитане з книжок і навіть не почуте від матері, це мій духовний досвід).

«Ви знаєте, молодий паничу, до кого втрапили в гості? Чи вам хлопи з цілої околиці не оповідали про Жельмана Штудера, який вмер сто років тому й похований в Городенці на жидівському цвинтарі?» — спитав Жельман, скосивши на мене погляд; очі його в ямах були цілком гейби залиті молоком — такі білі й невидющі. «Я чув щось… мене попереджували, — відповів я безтурботно, — що місце оце закляте. А я ось не повірив». — «Ну й даремно не вірите, — зітхнув старий єврей. — Все правда: і місце закляте, і я тут перебуваю після смерті сто років». Я засміявся: «Ніхто нині в нечисту силу не вірить. Колгоспи навколо. Комуністи. Дружба народів. Наші в космос полетіли. Бога нема. Чорта нема. Москва — столиця світу. Ленін — вождь світового пролетаріату. Ви собі уявляєте, товаришу Жельман, який світ панує за вашою брамою?» Я таки не повірив жодному його слову… як можна повірити людині, яка начебто померла сто років тому, а сьогодні розмовляє зі мною жива й здорова. Щоправда, я одне йому казав… говорив немовби з чужої підказки, силувано немовби писав на кумачі стерті лозунги, а під кумачем кільчилося, як житнє зерно, щось… щось, яке я не знав, як його назвати. Чи я самого себе обдурював й таки насправді повірив у Жельманову сторічну смерть, чи була це звичайна цікавість, чи я повертався у дитячий світ маминих казок, чи страх, страшок, немов чорна кішка, таки підкрадався до мене плазом? Адже не марно люди обминали Жельманову корчму. «Мені теж, вибачайте, не вміщується в голові… так не вміщується під капелюхом, що за моєю брамою у білому світі нема ані Бога, ані чорта, — сказав Жельман. Він устромив погляд у відчинену навстіж браму, начебто лише через браму можна надивитися на світ… світ неогороджено підступав зусібіч до Жельманового обійстя. — Але… але, невже то правда, що світ за брамою порожній, як бочка з-під оселедців? Чи то можливе? Я готовий вам повірити, молодий паничу, коли б не ви самі… ваша присутність тут свідчить, що є у світі за брамою люди, Господь Бог, є добро і зло. Бог послав мені вас. Бог іудеїв змилосердився врешті наді мною, бо терпіння моє уже перелилося, як згіркле вино, через крису чаші… від мого терпіння дичавіє навколо земля, а груша посеред подвір'я родить терпкі плоди». Жельман, з усього видно, покладав на мене якісь надії; бесіда його текла солодом, а білі очі ласкаво мене обіймали. «Ви так впевнені, що я, власне, і є вашим ізбавителем, посланим Богом? Якраз я?» — спитав я. Він кивнув бородою. «Якраз ви, паничу. Ви маєте право й силу позбавити мене терпіння. Інші тут, хоч зрідка, але приходили… і були готові за плату підписати папір, що єсьм, прошу пана, вільний, що всі мої гріхи прощені й що можу нарешті воз'єднатися з предками. Тільки вони, ті, що приходили, не мали права на підпис, і терпіння моє не пригасало». «Велике терпіння — від великого гріха, певно? — випитував я у Жельмана. — У вашій корчмі люд пропивав гроші, грунт, волів… і пропивали люди душі. Ви ж на людській кервавиці багатіли». Я собі пригадував орендарські та корчмарські визиски й лиходійства, вичитані з книжок: лихварство та ошукування простого люду, зневаги до «гоїв» і запопадливе слугування тим, які над людьми панували, і корчма на корчмі, по дві, по три в кожному селі, множення пияцтва… навіть ключі від Божого храму висіли у Жельмана на кілку. «То невинні гріхи, мій пане, — заперечив Жельман. — То так собі… маленькі ґешефти. Кожен заробляє гроші, як уміє. До того ж суворий Бог іудеїв не судить нас за неґречне поводження з гоями. Навпаки: ще й підтакує нам. Ми Богом обрані… і треба нам якось жити, нам, острівцям серед чужого моря. Це так зрозуміло, мій паничу». У Жельмановому голосі бриніли нотки зверхності, голову, що досі була схилена на груди, відкинув назад, очі… оті білі вицвіли очі ожили, білизну здуло з них хвилею, а з-під білизни блиснуло чорним вогнем. Сухі пальці сціпилися судомне в кулаки. Він увесь перемінився… йому, певно, пригадалися роки, коли від нього залежали люди, земля й навіть — небеса. В мене мелькнула думка: підведуся й піду геть. Століття нічого його не навчило. Старий, однак, опам'ятавшись, поклав руку на моє коліно. Холодний опік ударив мене, як струмом. «Ну-ну, — промовив примирливо, — не в наших з вами інтересах сваритися. Я пропоную вам вигідний ґешефт: підпишете одну цидулу й забезпечите собі панське панування до кінця життя, ще й дітям-онукам залишиться. Матимете, добродзею, славу, бо слава теж купується за гроші. Що ж більше треба бідному молодому поетові?» Я відсахнувся від нього. «Ні, я душу не продаю». Жельман покрутив головою. «Чи я виглядаю на вар'ята, щоб купувати чужі душі? Я хочу, панєдзєю, викупити власну душу. Я давно вмер, я — тлінь, а душа моя не має виходу з цього подвір'я… я в іржавій клітці мечуся, як пес у гицлевій буді». Він тяжко дихав, на чолі виступив піт. Руки впали з колін і повисли, як неживі. Ціла його кістлява постать зів'яла, згорбилась. І я мимоволі його пожалів… пожалів старого чоловіка, котрий не мав спокою і після смерті. «Видно, велика ваша вина», — сказав я, але про вину не думав, зате уявив душу померлого єврея, оцю душу, що сидить поруч зі мною, коли вона напролом б'ється грудьми об грати, або ж злітає понад хмари, шукаючи вільного простору для втечі й падає звідти, з високості, додолу, бо й небо для неї замкнено, тоді вона повзає в бур'янах і вимацує щілину. Але й тут їй не вдається. Існує стіна. Напевно прозора, невидима для інших і тому я не можу уявити її реально, і я дотепер не знаю, хто її збудував. Бог? Якась інша сила? «Вас, паничу, хіба не вчили у високих школах мудрості наших пророків? Був собі такий Йов, він казав, що стежку туди не знає хижий птах, її око орлине не бачило, не ступала по ній молода звірина, не ходив по ній лев. Це сказано, мій паничу, про мудрість. А ще сказано, що тільки Бог розуміє дорогу її, мудрості, і тільки він знає місце її. Добре бути мудрим на старість, коли ти полічив на дорозі камені й уже не общибуєш об них пальці. Це я про глибину вини, паничу. Коли я був молодим, хлоп на ім'я Захарко одного вечора приніс до корчми й поклав на ляду переді мною статуетку голої жінки з обвислими грудьми й випуклим животом, і похвалився, що подобу цю залізну знайшов на своєму полі, її зачепив плугом, і вона так голосно задзвеніла, що аж конина зупинилася в борозні. Подивися, мовляв, Жельмане, може, ця черевата баба щось варта… якщо варта — дай за неї півкварти, чи й цілу кварту. Баба, якщо по-правді, вартувала ціле ґаздівство, це я вирахував одразу, гнула вона долоню вагою, а колупнувши її непомітно нігтем — сахнувся і осліп від блиску золота. Ну, звичайно, я сказав хлопові на ім'я Захарко, що то мідь, але бабу беру, тепер стародавніми забавками всякі панки цікавляться, може, щось на бабі зароблю.

З того дня й почалося; ґазда Захарко навів мене на думку, що тутешня земля уздовж Дністра повна золота, срібла, дріб'язку ружного, що походить з правіку… з первовіку бо, прецінь, на цих масних грунтах сиділи людове, які сіяли пшеницю, воювали, багатіли, вмирали покоління за поколінням і забирали з собою в гроби те, що любили за життя. А ще до того, поки Захарко спокусив мене череватою бабою, я наслухався про розсіяні на полях мідні стріли, уламки мечів і списів, черепки, про людські кістки, що часто трапляються в борознах. Приїжджий пан із Кракова, такий собі Цибух-Цибульський, попиваючи в мене коломийське пиво, нашептав мені, що сьогодні у світі… десь там у Кракові, у Відні чи в Берліні, прошу вас, висока ціна на викопне… ну, не лише на викопне злото, на всі стародавні речі, що з могил та з руїн. Якийсь там, чуєте, задимлений горнець музей купує за грубі гроші.

Ну-ну, чи моя була вина, що я піддався спокусі, найняв Захарка, який тепер у мене мало не щодня попивав оковиту, та ще кількох хлопів і розпочав де тайно, де явно, де за ринський, де за келішок горілки, а на панському грунті — за майбутню виручену пайку розкопувати могили, гробовиська, городища, місця людьми знані й незнані; ми розкопували ретельно, урочище за урочищем, щоб не дай Бог чогось не обминути; з хлопами я був кожний день, передавши шинкування жінці своїй Сарі з дітьми; я, прошу вас, пантрував кожний рискаль… щоб чогось недобачив. Гробовиська розкривали свої тайни неохоче, вони западалися в глибини, прикривалися кам'яними плитами, але хлопи, заохочувані горілкою, не жаліли поту, рискалі як вовки, вгризалися в білі кістки, а біля кісток вилущували з тисячолітньої глини золоті діадеми й чаші, срібні пугарі й глиняні статуетки, схожі на ту першу, золоту, що мені приніс ґазда Захарко; а ще брали ми з могил ціле й надщерблене череп'я… а ще збирали пригорщі стріл, а ще були кістяні гребені й бронзові свічада… а брали ми у мертвих миски із скаменілою кутею, плящини зі шкла, що були величиною з палець… а ще мечі траплялися й наконечники списів, ковані цв'яхи й сокири з бронзи, що сплавилася, мов грудка старого почорнілого воску, в прадавніх пожежах. Одного дня ми викопали статую кам'яного божка, що споглядав на світ на всі чотири боки.

„І хлопцем був Бог“, — говориться в Книзі Буття; зі мною теж був мій Бог, кожна річ, більша й менша, мала свою ціну й свого покупця; приїжджали до мене панове в цвікерах з бозна-звідки, тисли запопадливо Жельманові руки… йо, руки часом були у глині… цмокали панове язиками й платили грубі гроші. Я хіба винен, паничу, що зі мною, як із тим хлопцем із Писання, був Бог? Ну, певно, я заразився… то є хвороба робити гроші, все тобі їх мало й мало, все тобі снилися та снилися нерозкопані гробовиська; ну так, вночі вони мені снилися, а вдень я сідлав коня і тюпав у поле, самостійно вишукуючи найменші підозрілі гробики або ж за злотий випитував у дурних гоїв, у хлопів, де ще є в окрузі гробовиська. Так тривало аж до моєї смерті. Дурна річ, прошу вас, вмирати, коли чоловік став нарешті на ноги, а сусідські дідичі, пся крев, гонорова шляхта, знімають перед тобою капелюхи… дурна річ вмирати, коли розкопані поля, грунти стали належати мені, а вздовж Дністра я наказав вкопати таблиці, що хлопам рибу у ріці ловити заборонено, бо й ріка, чуєте, належить Жельманові Штудеру.

Але хіба смерть розуміється, що чоловікові якраз треба пожити серед набутого маєтку і покаятися в гріхах. Йо, і покаятися… А смерть махнула косою — і фертик.

Тепер, коли я вмер, коли мене поховали й оплакали, настала для мене найтяжча пора: душа моя, як належиться, стреміла до Авраама і до всіх праотців, які мене очікували з простягнутими руками, бо я ніколи нашого Бога не огнівив й сповняв всі обов'язки супроти нього, але сталося непередбачуване й нечуване: тисячі отих… отих гоїв, що покоїлися в могилах, кістки яких я порозкидував, а скарби їхні позабирав й перепродав музеям чи просто багачам, котрі кохалися в старожитностях, оточили, облягли, обступили моє дворище ордами, вибудували мури й частоколи такі високі, що не можу їх ні перескочити, ні перелетіти, простір навколо засипали закляттями, до яких не можу навіть наблизитися, бо опалюють мене вогнем; і дарма я, паничу, волаю про милосердя, і дарма молюся… молитви мої, як мотилі, згорають в ненависті тих, що встали з могил. У голові моїй не вкладується, навіщо мертвим срібло й злото, всі оті мечі й потріскані горшки, мертвим нічого не може належати, я всі свої статки, прецінь, теж заповів дітям. Вони ж бо, ті, що встали з могил, кажуть: „Ти нас, Жельмане, порабував… хто є підлійший із злодіїв, ніж той, що грабує покійників? Крім того, Жельмане, невже тобі не відомий правічний закон, освячений усіма народами, що все заховане в землі, чи то буде горнець, чи меч, з'їджений іржею, чи корона царів, які сиділи на престолі тисячу років тому, належать цій же землі й насінню, котре з цієї землі виростає, тобто — людові?“ Я боронюся, як можу: „Ну-ну, — кажу, — ви, ті що встали з могил, геть чисто мішігіні. Бо ніби гоям, котрі орють землю і випасають худобу, потрібні якісь там черепки, якісь там — корони? Злото й так принесуть до моєї корчми, а череп'ям вистелять дороги. Нащо їм того скарбу, що в землі… нащо їм пам'яті, свідків, коріння, все це, добродзеї мої, зайве для гоя, який оре землю, це не для його дурної голови, для нього призначені робота, віл і горівка — і досить йому. З пам'яттю, про яку ви говорите, йому важче буде ходити за плугом, а вночі не прийде до нього сон… при пам'яті будучи, світ йому стане немилим“. „Навпаки, Жельмане, — відштовхують мене ті, які встали з могил, — пам'ять робить орача, котрий вийшов у поле з плугом та волом, господарем… щедріше бо жито кільчиться і колоситься, що впало в ріллю з долоні господаря, ніж із жмені раба; нема ж бо різниці між рабом і волом. Ми це добре знаємо, бо сидимо на цій землі зправіку… І закон уставлений із правіку: створене предками — належить нащадкам. І ти закон цей не обійдеш, не обминеш його ні нині, ні завтра, ніколи, ти вже сто років скнієш у клітці, посеред якої росте столітня груша, і ще призначено тобі тисячу літ скніти, ми, ті, що повставали з могил, не поступимося ні кроку, поки не повернеш землі те, що в неї порабував“. „Ну-ну, — відмолююся я від тих упертих, які повставали з могил, мною розкопаних, — як можу повернути продане в музеї, в графські палаци… розповзлася ваша пам'ять, добродзєї, по світу, і Жельман не має сили її зібрати докупи. Я можу хіба що відкупитися… маю трохи злота прихованого й срібла: цілий баняк закопаний. Візьміть його, добродзеї, посипте гоям на дорозі, будуть клубочитися в пилу, битися за кожний гріш“. Але ті, котрі встали з могил, чути не хочуть про відкуп, пам'ять нібито не продається, так вони собі думають, йо… вони у цьому переконані. Я їм якось запропонував:

„Слухайте-но, добродзеї, а якщо я знайду котрогось з тих, який є на цій землі господарем, і він згодиться взяти моє злото взамін речей, що я їх розкопав у гробовиськах, і підпишеться відповідно під контрактом, то чи буде нарешті моя душа вільною? Чекають на мене Авраам із Саррою, чекає мій тато з мамою, жона моя, діти, всі вони вкупі, лише я тут товчуся“.

І знаєте, паничу, вони, ті, котрі встали з могил, погодилися; може, їм набридло тримати мою душу в облозі… і може, час навчив їх мудрості, що все на світі продається і купується, і нема в цьому нічого злого. Тільки ніхто не повертає до мого дворища, нема кому підписати контракт. Ви перший, паничу». І він простягнув мені цупкий й зжовтілий, як пергамент, згорнутий у трубку папір. «Треба тільки підписати… ніхто не довідається… тихоша… а я вже вас, паничу, винагороджу по-цісарському», — солодко щебетав Жельман. Йому хотілося обняти мене, він був готовий почистити мої черевики; кістлява його постать гнулася догідливе; з уст, з бороди, з очей стікав мед; він хапав мої руки й тицяв у пальці перо… і цілував при цьому мої руки, слинив їх бридко. «Але чому на мене випало, що маю папір підписати?» — Я відбивався від нього, відхрещувався, а він, мов змій, уповзав мені в душу. «Бо ви відважний, мій паничу, — лебедів солодко Жельман. — Бо ви перший переступили браму мого обійстя. Бо ви, нарешті, єстесьте нібито поет, пишете вершики, а мудрі люди кажуть, десь я таке вичитав, що поети говорять від імені народу. Чи не так? Якщо, прошу вас, вони мають право говорити, то й мають право підписувати».

Я схопився з місця.

Жельман повзав переді мною і блиском золота засліплював мені очі… і лив у душу золотий звабний передзвін; я задкував од нього спершу поволі, а далі обернувся і кинувся втікати; я певно втікав не тільки від Жельмана, від золотої спокуси, а й від себе самого; я не впевнений, що за інших обставин я втік би від себе… та й чи взагалі втікав би, чи не осліп би, чи не злегковажив би свій підпис, якби не уявляв, що в цю хвилину всі пращури, душі яких зібралися навколо Жельманової корчми, не пильнують, не стежать за мною, за осліпленням моїм, за ваганням, за жадобою, за моєю ницістю. Та чим далі я втікав від себе, тим спокійнішими ставали мої кроки; саме тут, на жельмановому дворищі, я сповна відчув тягар відповідальності за право бути поетом; вага ця однак не пригинала додолу, навпаки — додавала сили.

Я зупинився на брамі. Жельман лежав на кам'яному плитті й крючкуваті його пальці чи з люті несамовитої, чи з розпуки впивалися в камінь, немов у віск; у його бороду вповзали іржаві мурахи, а в загублених патинках оси ліпили гнізда. Тиша дихала мені в лице полудневою спекою і запахом прив'ялого сіна; сіном, очевидно, годували прапредки своїх коней, бо облога Жельмана не скінчилася.

Ольга вірила й не вірила в Жельманову історію; між нами пробігла тінь; між нами засівались пилинки отруйної папороті; Ольга несміливо й невміло відхрещувалася від мене, неначе за моїми плечима стояв Жельман Штудер.

— То правда, про що ти оповів? — шептала. — Нащо мене лякаєш?

— Правдою є те, що жив такий Жельман, який розкопував могили й розпродував знахідки богзна-куди. І правда, моя кохана, що дотепер дотліває Жельманова корчма, — брав я Ольгу за руки й пригортав до себе. — Якщо хочеш, то підемо туди в неділю… я уже там був, я бачив стару грушу посеред подвір'я.

Ольга злякано заперечувала:

— Я не піду. Мені страшно. Лякаєш мене навмисне, правда? — допитувалася. — Як злий ворожбит, чи, може, добрий, не знаю… але навіщо населяєш поля, яри, береги Дністра чимсь… навіть не знаю чим: духами, подіями старих часів, страхом, пам'яттю, га? Донедавна кукурудзяне поле з горбом по середині було лише полем, де росте кукурудза, що її скосять на силос худобі. А тепер це поле з могилою… розкопаною, пограбованою, чи повною таємниць; а тепер, якщо тобі повірити, на кожному кроці поранишся об якийсь карб… і болить тебе рана. Хіба то нормально жити з пораненою душею? Дотепер мені було так легко, світ оточував мене зрозумілий, сьогоднішній, а ти… — Ольга не договорила, схлипнула. Я виціловував її сльози; мене її сльози тішили, вони, на мою гадку, свідчили, що душа її, дотепер безтурботна, бездумна, як велика риба в Дністрових хвилях, починає замислюватись: а що там, на берегах, а що там, у глибинах, а чия то кістка, виорана плугом; і я розумію: душа Ольжина, що звикла до супокою, повставала проти невідомих їй чужих понять, вони її кервавили, мучили й лякали; душа жіноча не сприймала новизни й вона, новизна, плавала на поверхні, як вербова дошка.

Якось Ольга мені докоряла:

— Ось ти, Павле, все навчаєш та навчаєш то віршами своїми, то оповідями, то водиш мене полями… і вже це не звичайні колгоспні лани, а ціла історія, вкарбована в скиби, так? Ну, стосовно мене, то ще півбіди, я нібито інтелігент, лікар, я повинна розуміти… хоч я теж не впевнена, що воно мені конче потрібне. До цього часу я жила без твоїх молитов про поле, вибачай, що я так кажу; дотепер тато мене вчив, що поле — це цех, в якому виробляють хліб, м'ясо, молоко, олію. Він колись прочитав одне оповідання, не пам'ятаю в якому воно було журналі, зате пам'ятаю, що називалося воно «Грудка змлі». Письменник описував випадок, коли український емігрант, чоловік із наших країв, виїхав, здається, до Парагваю ще на початку тридцятих років, і цілих сорок років, якщо не більше, возив з собою по світу грудку рідної землі… галицької, розуміється, землі в бляшанці з-під чаю. Тато посміювався з письменника та з його героя, бо, мовляв, це дурні сентименти, грудка землі скрізь однакова, скрізь, і в Україні, і в тому ж Парагваї, і, скажімо, у Франції. Ти, звичайно, з цим незгідний, правда?

Наша грудка інакше пахне? Вона більш родюча? Я не можу бути суддею, мене ця проблема не хвилювала, грудка є скрізь грудкою, але я мимохіть стаю на татовім боці. Хто-хто, а він знає, що то значить земля і робота на ній. Він головує в колгоспі з п'ятдесят другого року. Як пишуть в районній газеті: «Йому було нелегко». Люди спочатку колгоспу боялися, як дідька… поприростали до своїх нивок пупцями. А колгосп лише но-но зводився на ноги: бідота страшна. На трудодні «палички» й «грами». Корови в стайнях висіли на пасках, на провесні розшивали сніпки з дахів і різали з них січку худобі. Хтось плюнув би на таку господарку, а тато — ні… а тато мій згадує, як колись у Черчені гончарі горшки випалювали, деякі майстри ще тоді жили. Він їх зібрав у гурт: робіть горшки, люди добрі, бо в касі ні копійки, жити нам усім треба. Гончарі горшки робили, а тато мій їздив по сусідських селах і їх продавав. Потім цегельню заклав. А ще згодом купив пилораму. Копійка до копійки… Тепер не скажеш, що колгосп у Черчені сякий-такий. І люди вже не бідують чорно. Що, ні? Тому й шанують мого тата, ну, може, хтось і не любить, усім не догодиш. Та мені більш до вподоби його ґаздівське, раціональне ставлення до землі, ніж твоє історико-археологічно-поетичне її обожнювання. Нащо ускладнювати прості речі? — Ольга помовчала, мабуть, осмислюючи свої слова; їй, мабуть, дотепер не доводилося вести розмову на тему, як і за що треба любити рідну землю; вона любила її так, як навчив її тато.

— Ти на мене ображаєшся, що не піддаюся твоїй науці? — спитала Ольга після довгої мовчанки. — Що зробиш, я татова доня і татова учениця. Якщо любиш, то мусиш приймати мене такою, якою я є.

Я її любив…

Я її люблю.

Настав найвищий час, щоб бодай коротко намалювати портрет колгоспного голови Олекси Івановича Чобота, знаного в області передовика, орденоносця і назагал, якщо бути об'єктивним, доброго господаря, який у багатьох починах, що їх потім розхвалювали газети, був першим: першим почав сіяти льон, що давав колгоспові добрі прибутки; першим запровадив у Черчені замість трудоднів грошову оплату; першим, щоб збагатити колгоспну касу, заходився закладати різні допоміжні промисли — побудував цегельню, купив пилораму, а біля пилорами виросла довга шопа — столярний цех, ще в другій шопі формували цеметні плити для міських тротуарів і «рури» для криниць. Очевидно, господарка почала давати несогірші прибутки, бо в селі виріс Будинок культури і навіть Будинок побуту. Поговорювали, що Чобіт збирається вибудувати нову школу, а в старій, ще австріяцькій мають обладнати аж картинну галерею.

Одне слово, Олекса Іванович Чобіт може стати цілком позитивним героєм колгоспно-селянського роману, який сьогодні в моді. Не беруся однак стверджувати, що письменник, який буде писати роман, в якому прототипом стане Олекса Іванович, розповість про свого героя усю правду, а якщо й розповість, то редактор із цензурою її викреслять як таку, що паплюжить, свят-свят, прекрасну радянську дійсність. Як можна, наприклад, паплюжити позитивного героя з орденом Леніна на грудях, сказавши, що його. Чобота, ніхто в селі не любить, опріч підлабузників та парторга Афоні? Бояться — так, бояться, як вогню; шанують — так. Їздить він по селу, по бригадах, по полях на своєму «газику», порядкує, ґаздує — ніхто не сміє повстати проти його «мата», проти його диктату. Я не раз спостерігав, як він покрикує на людей, і вони гнуться перед ним, як перед дідичем; а він ще й замахується, маючи охоту вдарити… і таки були випадки, коли давав рукам волю. Хіба Катерина Ковальчукова не збиралася подати на нього в суд за те, що збиткувався над нею, коли вона вночі прийшла до скирти взяти в'язку соломи? Чобіт і вночі не спав, снуючи з рушницею полями і пантруючи, щоб хтось не вимикнув буряка, чи щоб хтось не вкосив конюшини або ж не полакомився на в'язку соломи. Уявляєте: зима, мороз, ніч… бідна жінка притюпала з села до скирти, щоб насмикати худобині на січку. З добра вона не прийшла красти… не з добра наші люди навчилися красти. А тут, як яструб, голова з рушницею… і кольбою її, стару, і кольбою зсинцював. Аякже, «наше» пробувала вкрасти. Стара збиралася вранці податися до лікарні, щоб «зняли побої», щоб «записали всі синці» та її плач, суд без медичної довідки не хоче судити, але її відрадили, мовляв, з ким хочете, кумо, судитися, з головою, з Чоботом, та він усіх у районі й в області купив, бо тому дошки на дачу привіз, тому на іменини килим подарував, а прокурору, коли той сина женив, бичка в колгоспі купив за дешеві гроші, бо нібито той бик на передні ноги заслаб. Хто вас, Катерино, буде боронити… ну, а крім того, ви таки солому крали, злодійство отже було, й вас треба судити. От сидіть, кумо, тихо й дихайте в дві дірки.

Щоправд, мав Чобіт клопіт, коли за Хрущова мало не всі поля засіяли кукурудзою. Щоб нікому не баглося ламати качани, понад кукурудзами вибудували «вишки», схожі на козацькі сигнальні фігури, на яких сторожа при бочці смоли пильнувала, чи не появляться в степу татари; козацькі «фігури» стерегли край від орди, а Чоботові «вишки», на яких денно й нощно, як кажуть, та ще й з рушницями вилежувалися комсомольці або й комуністи — на кого черга випала — стерегли кукурудзу від тих, хто тую кукурудзу сіяв і висапував; сам голова любив проводити ночі на котрійсь із «вишок», казав, що вартування нагадує йому молодість, коли ще ходив із автоматом в стрибках і, бувало, лежав у засідках, підстерігаючи бендерівців. Котроїсь ночі він та ще один борець за збереження колгоспного майна — Мацюпінькою той зветься, який був у Чобота за шофера й за «порученця», тобто був таким слугою, який усі Чоботові накази, забаганки і таємні доручення виконував, зловили в кукурудзі молодицю — Ксеню Прийму, яка встигла наламати цілий подолок качанів; на цей раз голова молодицю не катував, а тільки задерли їй спідницю й сорочку на голову, зверху зав'язали, як ото мотузять мішок із картоплею, і пустили дорогою в село. Не знати, як бідна Ксеня намацала наосліп дорогу додому, кажуть, хтось її побачив удосвіта оголену, усю в грязюці, бо не один раз падала в рови й калюжі, й визволив із мішка… а коли визволив, то з «мішка» попадали на землю кукурудзяні качани; і хоч осоромлена Ксеня нікому ні словом не обмовилась, хто над нею позбиткувався, село здогадалось: то Чобота підла робота.

Дарма, що в Ксені Прийми не було чоловіка — десь запропастився аж на Сахаліні, переповідали, що втопився, напившись, не мала вона також старшого брата, тато її давно спочив у Бозі, усе ж таки знайшлася душа, сміливець, який котроїсь ночі припильнував, котрою стежкою правцює товариш голова… припильнував і стрілив у нього з карабіна. Ні, не поранив, і, певно, не хотів ані поранити, ані вбити — стрілив, щоб попередити. Куля бренькнула біля вуха й полетіла собі в ніч, а Чобіт заволав о поміч, що його вбивають. Збіглися сусіди, а він, Чобіт, тремтить і смердить страхом, як пес. Ні, ніхто пострілу не чув, ні, борони Боже, ну, ніби щось луснуло, якби патиком тріснуло, ну, само собою ніхто нічого не бачив. І зводили перед слідчим плечима: а може, голові з переляку щось там причулося? Хто б то стрілив у нашого ґазду… ну й для того, щоб стрілити, треба мати карабін.

Слідчі з міліції й гебісти товклися з місяць, і даремно. Глухо. Зате в районній газеті Гриць Федака — поет, повістяр, байкар і драматург районного масштабу написав, що в Черчені підвела голову куркульська гідра: було вчинено замах на голову колгоспу Олексу Івановича Чобота. Ворог, мовляв, не спить. Люди, будьте пильні…

«Ольго…

Ольго, ти ніколи зблизька не приглядалася до свого тата? Тобі не здається, що він дотепер ходить в стрибках із автоматом і воює з усіма нами; він усіх тут ненавидить…»

«Хіба він, Павле, не ґаздує в Черчені по-людському, щоб у черченських людей був хліб на столі й до хліба? Село починає будуватися, солом'яні стріхи й для фотографії не знайдеш. Газифікація планується. Все для простого хлібороба. Ось хоч би стоматологічний кабінет, де я працюю. Що, ні? А хіба не тато глаїв район та область, коли розпалився скандал навколо Святого Духа? То парторг Пиндилик затіяв тоді зняти хрест із бані…»

«Тато мусив глаїти. Доярки, свинарки і трактористи — народ начебто тихий, сумирний, в мазуті й у гною, а проте твердо стали: будете збещечувати Святий Дух — не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал. Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видоїти корови. Твій тато власний інтерес боронив».

«Ти таки несправедливий до нього, Павле».

«Він далі лишився стрибком, далі утверджує „соціалістичні перетворення“ силою, лайкою, брутальністю. Відніми у нього автомат, Ольго».

Очевидно, я даремно устряв у розмову про поезію й, так би мовити, розтеревенився «про власну творчість» тоді, коли Ольга навпростець спитала: «Як ти пишеш вірші… як ти починався, Павле, як поет?» Я повинен був їй відповісти, що ніякий ще не поет, я навіть не знаю, чи моє писання бодай трохи схоже на поезію, це так собі… це ніби душа розмовляє з Богом і з цілим світом. Я не один раз бачив, як весною виспівують шпаки: тріпочуть у самозабутті крильцями, дзьоби широко відкриті — солов'їні трелі, витьохкування, посвисти сипляться як перли, тобі на голову… сипляться і чаруюють: тобі здається, що птах співає виключно для тебе, що його спів призначений для того, щоб прогнати, розвіяти ранішню імлу з-поміж дерев у нашому садку на березі Золотої Липи, щоб ранок визолотився і став голосним, як скрипка. А насправді ж птаха виспівує, сказати б, свою душу. Так їй Бог дав. Я теж схожий на того шпака, який не знає, чому йому співається.

Одначе я цього Ользі не сказав; я не міг себе побороти, сидить у мені, такому начебто самокритичному та іронічному, як хробак у яблуці, замаскувавшись робленою байдужістю до власної особи, такий собі самозакоханий тип, який «ще себе покаже», «талант якого іще не відкритий», «який не схожий на інших із пишучої братії», і який «має збагачувати нашу літературу». Що правда, то правда, я ніколи високим думкам про власну особу не давав волі, притоптував їх на самісінький спід своєї душі та ще й, немов камінням, глітом, щоб не спливали на поверхню, притлумлював самоіронією. Але я також завжди пам'ятав, що вони, солодкі думки про себе, нишкнуть у норах, як раки, досить забутися, втратити над ними контроль й вони спливуть на поверхню. Найчастіше це траплялося тоді, коли в інституті, в літературній студії наш керівник і знаний поет Микола Верховинець просив мене прочитати «щось новенького»; я читав, а братія моя літгуртківська стискувала в кулаки заздрість, а у дівчат очі світилися, як незаслонені ввечері вікна, а Верховинець — високий красень з козацькими вусами, обидвома долонями брав моє обличчя і цілував розчулено в лоб. «Господи, як гарно, Павле. Висока тобі дорога простелиться».

Він був добрий і щедрий, цей Верховинець, він не шкодував для нас ні слави, ні гонорарів, ні дівочої ласки, він усе це мав, багаті й талановиті люди, думаю, не бувають скупими, ні заздрісними, а я, захмелілий, виростав у власних очах, начебто справді злітав на високий щабель… а насправді я сидів на щаблі на першому знизу, на початковому, на сухому, трухлявому сучку, і співав, немов той шпак, тріпочучи крильцями.

Тепер також, замість того, щоб відбитися від Ольжиного запитання жартом або ж повести розмову в іншу борозну, я цілком поважно почав уголос розмірковувати, як я «починався як поет». І прошу мене зрозуміти: я ішов поруч з красивою молодою жінкою; я обіймав її за стан; я час від часу утикався обличчям у її важку розплетену косу; я ловив її позирки, коли вона повертала до мене голову, і в Ольжиних очах я вичитував… ну, захоплення десятикласниці молодим учителем історії. То ж я мимоволі мусив ставати «талановитим», навіть «геніальним», а всі талановиті й геніальні повинні мати свій поетичний родовід, початок, чи не так?

Я бував, коли вчився в інституті, на літературних вечорах, чув подібні зпитання, які задавали поетам, котрі вже мали по дві-три збірки поезій, і пам'ятаю їх, поетів, відповіді: один почав писати під впливом Шевченкового «Кобзаря», другий вважав себе мало не «Франковим учнем», третій «починався від Сосюри», а я, Ольго, починався… я починався… я вихлюпнувся з «маминих віршів». «Невже твої мама ще й писали вірші?», — аж призупинилася Ольга. «Ні, мама не писали… мама просто любили вірші. Вони замолоду декламували в читальні на концертах… декламували, і уяви собі, нам, малим, удома». «Дивно, — мабуть, не повірила Ольга. — Коли бідній селянці було до віршів, якщо вона бігла з серпом чи мотикою в поле. Вдома — худоба, свині, кури, ну й дітлахи. І все це на її голову і на її руки. А ще чоловік із своїми кулачищами. Нині колгоспниці теж не легше, а колись одноосібникам і поготів». «А все ж, Ольго, діялося так, як розповідаю. У тридцяті роки, дарма, що Галичина була під Польщею, читальні „Просвіти“ вміли просвічувати й тих темних, затурканих злиднями й роботизною селян, в тому числі й жіноцтво. Ти, певно, не знаєш, що у нашому Черчені — так оповідали мені в сільській бібліотеці — є більше десятка старих жінок, яким додому школярі регулярно носять з бібліотеки книжки; уяви: читають старі порхавки „Війну і мир“ Льва Толстого». «Моя мама пояснила б цей феномен інакше: не якась там буржуазна „Просвіта“ з тридцятих років іще посилає свої імпульси в теперішній час, а є це результатом культурної революції в західних областях України, є це досягненням соціалістичного будівництва», — сказала Ольга. І вже не можна було прочитати з її обличчя: жартує вона, глузує з порожніх слів своєї мами, а чи таки сама вірить у подібне твердження? «Соціалістичне будівництво ні при чому, якщо мої мама люблять книжки… якщо вони залюблені в поезію. Навпаки. Соціалістичне будівництво не витерплює ось хоч би такий вірш, який я почув від мами ще в дитинстві. Вона зчаста його повторює, як „Отченаш“. Можна сказати, я виростав під цим віршем, як під дощем. Послухаєш?» — Я торкнув Ольгу за лікоть. Одначе згоди не чекав. — «Зійшлись обоє на багнетах: Старий-старий і молодий. В одного: — Сину! — з-під кашкета… В другого: — Батьку, одійди!… Зійшлись і стали на хвилину. Схрестили погляди на мить. Кашкет мовчить і жде на сина, а син осикою тремтить. На перекошені обличчя. — Не біль, не втома — дикий сказ: Хоч би вже швидше… Хоч би швидше! Хоч би за раз!.. І довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив). Та хтось іззаду з кулемета Обох скосив…»

Ольга зупинилася, задивившись на захід сонця; я подумав, що на тлі кривавої заграви Ольга уявила побоєвище, на якому в багнетній атаці зустрілися батько з сином, котрі воювали під різними прапорами. І поки вона осмислювала, осягала аж піднебесний трагізм ситуації, хтось третій… хтось підступний ударив по батькові й синові з кулемета. Щоб не сумнівалися! Щоб отямилися! І в дитинстві, і тепер цей вірш я переживав особливо глибоко, неначе я був одним із тих, що зустрілися в бою; я уявляв того третього, який затаївся позаду чи збоку, він лежав і їдко посміхався, а «максим» його був націлений на мої груди; мама, декламуючи вірш, дивилися кудись поперед себе, ніби вони теж бачили перед собою того окритого ворога, і своє бачення передавали мені.

Завжди, коли пригадую цього вірша, коли душа прагне його вишептати, чую, як десь поруч, зовсім близько вистукує кулемет… вистукує і всі його кулі ціляться у мене; а за кулями, які мене розстрілюють, чую глузливий регіт того «третього».

«Вірш як вірш», — майже байдуже сказала Ольга. І одним махом перекреслила мої сподівання про те, що вона нібито щось там собі уявила на тлі палаючого неба; мені стало її жаль; вдарила мене думка: повернутися й піти геть від Ольги. Нащо вона мені така… така глуха гуска з рудою косою? — «Хоч… — ні, вона не помітила миті, коли я був готовий її покинути, — хоч, — повторила, — якщо задуматися, то опісля, власне в оцю хвилину, той вірш засіяв у душу смуток. Тужно мені стало. І ще: питаюся у самої себе, хто був той третій з кулеметом?» Вона певно очікувала моєї відповіді, бо довго мовчала, час від часу кидала на мене позирки. «Ворог то був», — відповів я врешті невиразно; я не міг навпростець назвати імені цього ворога; я остерігався Ольги, здогадуючись, що в неї вдома того ворога, якого б я назвав, мають за рідного брата: в її родичів є інші вороги. Хоч моя Ольга «первісна», хоч живе собі в Дністрі велика біла риба, яка вихльостує хвостом, вигулькуючи на поверхню води, й однією водою, плином її, теплим сонячним променем радіючи, я однак не був упевнений, і це мене мучило, і це мене боліло, що завтра або ж післязавтра наївно, може, й без задньої думки, передасть мої слова Настуні Хмурій. Мені ж із Хмурою працювати, вона має у школі вагу. Чи будуть у Черченській школі тримати вчителя історії Павла Ключаря, який називає ворогами тих, які принесли на своїх штиках «золотий вересень 1939 року».

П-сс-с-с…

Я аж оглянувся навколо підозріло, немовби злякавшись, що хтось приліг поміж вільшиною… приліг і підслуховує мої думки; і дивно, що Ольга вловила мій мимовільний рух. «Ти боїшся когось… чогось, Павле?» — спитала нахмурившись. «З чого ти взяла? — відповів я. — Кого й чого мені боятися? Я згадав автора цього вірша Дмитра Фальківського. Добрий був поет. Ходив із наганом, розстрілював людей і при нагоді писав вірші. Доля людська… Поки його самого не розстріляли». — «Він був бандерівцем… із банди?» — Ользі напевне здалося, що вона зрозуміла, чому я перед хвилиною стривожено оглянувся. — «Ні, уяви собі, він був енкаведистом… і енкаведисти його розстріляли ще в тридцятих роках». «Защо? — пошепки, бліднучи, спитала Ольга. — Продався американцям?» Вона, вочевидь, шукала виправдання для енкаведистів, які розстріляли свого колегу; вона була вихована вдома, в школі й в інституті, що всі чекісти — герої, і всі вони чисті, як скло. І справедливі… Подібне вдовбували й мені, усім нам, та тільки в мене були мама, які мені ще малому назвали ворога, котрий у вірші Фальківського скосив батька і сина, які здибалися в рукопашному бою; потім від куль цих ворогів загинув наш Зенко. — «Нікому він не продався, Ольго, — відповів я з серцем. — Просто він знав того кулеметника, який поклав трупом батька й сина; був йому, може, той кулеметник, однодумцем, приятелем… а може, сам Фальківський був цим кулеметником, га? А коли отямився… зате й розстріляли, що поет отямився». Це було з мого боку вже надто сміливо. «Хіба то гуманно… є чи були такі закони, в яких записано, що за якийсь вірш можна розстріляти поета. За слово — розстріляти? Хочеш — читай собі його вірші, сприймай їх, плач над ними, або відкинь їх, — роздумувала Ольга, — а хочеш — прочитай і забудь. Це твоя справа, чи ні?» «А якщо люди не хочуть нічого з прочитаного забути? І сумніваються… і терзаються. Ті, що розстрілюють, про людські терзання добре поінформовані. Їм болить, болить… вони не можуть… вони не можуть пережити, що хтось у чомусь сумнівається», — сказав я. Наша розмова, спочатку безневинна, западалася в заборонені пропасті. — «Сьогодні, здається, поетів уже не розстрілюють? Правда?» Ольга безпомічно стояла перед забороненою пропастю, і з незвичності, певно, крутилася їй голова.

Я мовчав; я помітив: Ольга злякалася за мене. Вона не була рада незвичній для себе розмові й прагла чимдуж утекти від неї… втекти й заспокоїтися. «Ну, чо' ти мовчиш, Павле? — узяла мене за руку. — Правда ж, не розстрілюють?»

Господи, з якого неба вона впала?

«Ні, не розстрілюють, — заспокоїв її. — Одначе при нагоді замкнуть за грати. Або ж показують на двері: Ану ж, піїте, забирайся з рідної землі під три чорти». «Хоч би платили добре за вірші, якщо аж такий ризик. То хоч платять добре?» — допитувалася Ольга, і її запитання було безпосереднє, щире, я не мав права навіть дивуватися. Дотепер вона жила в раю, де Адамом був її батько — колгоспний голова, мама — Євою, а Змій стеріг їхні ворота, щоб на них не сів птах із мого, Ключаревого саду. Калину в раю вирубали, а Бога з раю вигнали. «Я чомусь боюся за тебе, Ключарику, — припала до мене Ольга, обняла. Вона викрадалася з раю, що його пильнував Змій, і я в душі хвалив її за сміливість і вибачав, що клала поезію на колгоспну вагу. — Я люблю тебе, Ключарику», — шептала водно й обіймала; обіймами наче боронила мене від лиха, що затаїлося поруч.

Того вечора, коли ми з Ольгою розмовляли про поезію, мені так і не вдалося відповісти їй виразно, як я «починався як поет», як наважився стати на перший щабель поетичної творчості… на перший щабель драбини. Наша розмова тоді потекла іншим руслом, опісля Ольга до цієї теми більше не поверталася, наша тема закотилася в бур'яни, поміж кропиву, й там усохла, а шкода, бо для мене вона має принципове значення. Хай для мене тільки одного. Хіба це мало? Важливо з'ясувати для себе спонуку до творчості, потребу й мету… так, велику мету: що прагнеш відкрити людям? Та й чи обов'язково відкривати? Кажуть: поезія — це кардіограма душі. Якщо це правда, то чому так багато фальшивих кардіограм? Запитую… і стверджую: поети навчилися підробляти свої кардіограми. А може, їх підробляють редактори? Я купую поетичні збірки, великі й малі, автори їх знані й прославлені, або ж — навпаки: нікому невідомі піїти, як я ось. Читаю їхні вірші і теж шукаю у них спонуки: що, хто примушує їх отак віршувати? Жадання слави? Потреба прислужувати й сповняти вказівки, приклавши по-вояцькому руку до дашка? Гонорар?

Я, певно, несправедливий до тих, хто друкується; у їхніх збірках тут і там поміж високими берегами нагребленого сміття прожолоблюється часом лише щира сльоза, часом чистий ручай, а часом, покриваючи сміття, прокочується валом ріка, у плесах якої омиваються душі; я, очевидно, заздрю братчикам-піїтам, яким дозволено вивозити свій крам на багатолюдні ярмарки, мені ж — заборонено. Забіжу трохи наперед і признаюся, що першого ж року свого вчителювання в Черчені я скомпонував невелику поетичну збірочку, яку назвав «Карби отчої землі» й вислав до Львова до видавництва. Звідти надійшла рецензія. Мою збірку обскубли, як підстреленого катапулькою горобця, й викинули на смітник. Рецензент писав, що в рукописі нема прискореного ритму соціалістичних перетворень, нема сучасного подиху життя, не чутно кроків людини-господаря в цеху й на колгоспному лану, нема хоралів про партію і комунізм, нема, зрештою, почуття інтернаціоналізму, дружби народів і т. д. Зате є втеча в патріархальщину, в давнину, в ущелини, засновані павутинням, порослі мохом; є тут хрести, могили, карби землі, дзвони, гріхи, безпам'ять. Рецензент назвав мене старим сліпцем, який вимацує палицею непевну дорогу через сумні простори, через безплідні піски, де життя давно завмерло. А шкода, мовляв, бо є у хлопця «щось», були б з нього люди, якби….

Якби що?

Зрештою, я на ніщо не претендую; я змирився з невдачею: я погодився з критиком, але я не згоден стати «людиною»… людиною, так як це розуміє рецензент. Моя поезія, якщо це поезія, насамперед потрібна мені, а це вже немало, правда? В Японії, кажуть, люди пишуть і друкують поезію переважно для себе. Я не починався ні від Шевченка, ні від Франка, ні від Сосюри, не вони були спонукою спробувати свої сили і взяти в руки перо; мамине декламування теж не підштовхнуло мене віршувати, мамина любов до вірша лише поезію мені відкрила. Спонука була, сказати б, простіша, не літературна. Я пам'ятаю той день, восени… я тоді перейшов до десятого класу. Була неділя. Мама попросили вигнати на отаву корову, нашу Біланю; я любив пасти худобу… як іще до колгоспу тато тримали пару коней, то їздив з ними в нічне — в дубовий молодий ліс, який звався «Рубча над Липою»; тієї неділі я теж забрів із Біланею поміж дубчаки на Рубчу. І тут, власне, сталося. Невидима сила, дотепер притлумлена, схована, затаєна, проломилася з моєї душі, немовби роздерла навпіл завісу, і навколишній світ, що хвилину тому існував самим собою, проник у моє єство, у серце, в кров; світ у мені проріс: і оці, немов вилиті із заліза дубчаки, що ліниво поморгували збляклим від вранішніх мряк листям; і погойдування вітру на кущах крушини; і безгомінна кваплива метушня мурах у купинах; і оксамитова ніжність поруділих мохів, що стелилися навкруж старих дубів; і скрик сороки в ліщині; і розпрозорена золотиста повінь світла, що потужно лилося поміж стовбурами з близьких полів й заповнила собою ліс аж попід перші комарі, й рідкий цей ліс був схожий на велетенський храм із численними колонами; і тиша, що спадала з неба, немов роса, й до котрої прислухалися, нашорошившись, трави, корчі й кожен листочок; і тисячолітні голоси вершників і мисливців, які цим лісом колись проїжджали; і душі п'ятьох бандерівців, які, оточені енкаведистами в криївці, що була он там у видолинку, підірвалися на гранатах; і жорновий камінь, що його колись викопали у високій прадавній могилі посеред лісу; і розчахнута всохла трепета, яку люди обходять стороною, бо на ній вже за моєї юнацької пам'яті повісився недалекий наш сусід Василь Кузьмак, який за Польщі вчився в гімназії в Рогачі, по війні водив цілу сотню хлопців із УПА… водив, поки енкаведе не підібрало до нього ключика й взамін на обіцяне помилування і свободу Василь Кузьмак вивів своїх хлопців на прицільний вогонь кулеметів, і, певно, зраджені стрільці, й по смерті не давали йому спокою, бо Кузьмак усукав собі посторонок; і прілий грибний дух опалого листя; і білизна молодих беріз, що соромливо, ховаючись поза дубами, слухали сумовито, як капають, немов сльози, золоті їхні листки; і заблуканий колгоспний кінь, що вночі, попасаючи, відбився від подібних до себе трудяг, що возять на ферми силос, а із ферм — тяженні вози гною… кінь тужив за роботою і вчився на старість іржати; і міліярди зеренець із трав, із зел, що впали у вологість землі; і кожна грудка, пеньок; і кожен писк лісової миші…

Огром моєї землі розвергся страшно й солодко переді мною, від щастя можна було зійти з розуму; від щастя або ж кричи, лементуй на цілий ліс або ж молися, хлопче, занурившись в густі мохи.

…Є десь у мене записаний той перший вірш, власне то була дяка Богові за те, що безконечно щедро збагатив мене; і було подивлянням власної душі: безмір у ній поселився.

Цей пікантний епізод, дорогий мій Майстре, можна було б обминути, якби він так багато не важив у моєму приватному житті, а головне, що він, цей епізод, має продовження до сьогоднішньої ночі, дарма, що від тієї події минуло цілих п'ять років, і я чомусь впевнений, що він триватиме ще довго, поки ми з Ольгою не зістаримося. Епізод, зрозуміло, банальний, але він рано чи пізно мусить зайняти своє місце в історії двох закоханих; від нього, як то кажуть, нікуди не дінешся, він, як весняний дощ, що застає тебе в чистому полі й ти, безпомічний супроти нього, віддаєшся на його ласку.

Щоправда, я, яко людина розсудлива — ви це, очевидно, Майстре, помітили — намагався відсунути його на майбутнє, я хотів ближче пізнати свою кохану, в наші передвечірні мандрівки полями й луками понад Дністром я, новоспечений педагог, пробував вводити її у світ дещо відмінний, ніж той, у якому Ольга жила дотепер; я хотів мати не просто дружину, а й ще вірного однодумця, від котрого я з нічим би не таївся. Мене дещо шокувала її стихійна первісність, її подібність до великої білої риби з Дністра, яку я сам вигадав, і котра живе лише плином води, нерестом у теплих шуварах, чужа для берегів і байдужа до того, що там діється.

Я мріяв, Майстре, що рибу осідлаю…

Тим часом одного паркого надвечір'я ми пішли з Ольгою на Дністер купатися; це не була наша перша купіль — ми облюбували тихе плесо, берег якого був густо зарослий лозняком. Студенти з табору дороги сюди не знали й ми були цьому раді; Дністро хлюпався об береги лагідно, ліниво, хвилі на бистрині зблискували, підпалені сонцем, що заходило, кованою червоною міддю, а попри берег вода струїлася темна й тепла, на вигляд начебто аж густа. Якби не комарі то наш куточок можна було б назвати райським… і якби не моя скованість, страх переступити межу, що може статися кожної хвилини. Ольга, звісно, була в купальнику, і я не міг відірвати очей від її налитого загорілого тіла, мене хвилювали її стегна, груди, особливо притягали до себе пипки, що по-дівочому гостро аж ніби пробивалися через купальник, і я ховав… я ховав позад себе руки, щоб не дати їм волі, і потупляв очі, лякаючись, що Ольга помітить у них поклик жадання.

Сам не можу второпати, чому я почував себе, як сімнадцятирічний юнак, який уперше побачив оголене жіноче тіло, яке і манить своєю незвіданою солодкою тайною і водночас відштовхує, бо… сімнадцятирічний юнак не знає, як до жінки підійти, та й чи дозволено йому підійти, чи вона не образиться, чи не закричить, чи вона тебе не засміє, і чи вона, ця прекрасна гола жінка, взагалі для тебе.

Я, щоправда, був переконаний, що Ольга призначена Богом мені; але я боявся необережним рухом чи й схмелілим, замотеличеним виглядом, очима похітливими, які здирали з Ольги трусики й ліфчик, сполохати свою любов; я не знав, скільки тисячоліть буду витерплювати муки, вода, на щастя, мене остуджувала, я поволі заспокоювався, лежачи горілиць на хвилях, і втікав думкою від Ольги, що теж лежала поруч на воді; в такі хвилини вона справді була схожа на велику білу рибу, що запливла в тихе плесо під лозами; я втікав подумки від Ольги й не міг втекти; я, зрештою, соромився своєї втечі, мені здавалося, що Ольга, чи тоді, коли ми плаваємо, чи коли відпочиваємо горілиць на воді, чи коли лежимо на березі на рушниках, іноді скошує на мене очі і в її очах і в кутиках губ пробивається тонюсіньке, приховане полумінце усміху. Вії її тремтять, як бабки, що стрекочуть понад водою.

— Я тебе люблю, Ольго, — кажу їй на воді і на березі теж повторяю, і мої слова таять у собі закляття од шалу і пояснюють мою цнотливість.

— Я тебе люблю, Ключаре, — відповідає Ольга й шукає моєї руки. Наші руки після купання холодні, як жаби, але серце миттю посилає в пальці потоки враз збуреної вогнем крові і наші руки — моя права, а її — ліва злютовуються, аж хрустять у суглобах пальці; щоб не спричинити Ользі болю, я поступово вивільнюю руку і… і нібито відмахуюся від комарів; насправді ж втікаю від близької Ольги… втікаю, смішний, у розмови про знайдені сьогодні в розкопах характерні черепки, про студентські вечірні співи під гітару, про поезію… та ще Бог знає про що.

— Ти мене боїшся, Ключаре, — спитала позавчора Ольга, коли ми поверталися вже в темряві з купання. Вона зупинилася, перегородивши стежку й очікуючи відповіді. — Боїшся, неначе сімнадцятки? Господи, а може, це й прекрасно, що живуть на землі такі допотопні динозаври… — Вона поривисто обняла мене, поцілувала. — Ой, Павле, — сміялася, — тебе студенти теж, певно, відкопали у своїх розкопах.

Чи вона глузувала з мене?

Аж поки…

Я не сподівався, що за нашими передвечірніми купелями із-за корчів пильнують, посміхаючись лукаво, Купало з Ладою, вічні супутники кохання, які тисячоліттями живуть на Дністрових берегах і пильнують, щоб не пригасало кохання в хатах, у травах, у лісах, бо без кохання обезлюдніють, стихнуть Дністрові береги. Купало з Ладою того надвечір'я, коли ми з Ольгою увійшли в ріку, напнули на небо хмару й витрусили з неї раптовий рясний дощ. І дощ, і вода в ріці були теплими і ясними; Дністром, від глибинного дна до гребенів хвиль, пливла, котилася радість, і омивала нас із Ольгою, ми відчули себе дітьми й плавали наввипередки, немов щупаки, і я знав, що ми обоє були прекрасні, як Лада з Купалом: предковічні боги увійшли в наші душі… й коли вони підступно, непомітно увійшли в наші душі, то ми забули про ріку, про дощ, про високий протилежний берег, звідки хтось міг за нами підглядати, ми навіть не помічали, що плаваємо, що живемо, дихаємо, ми переселилися в інший світ, у якому звихрилася жага, вода навколо нас закипала, а дощові краплі, що падали на наші голови, вмить випаровувалися, ставали туманцем, що розстелювався понад водою і заслоняв нам очі… так, заслоняв, і ми сліпі, оглушені, ловили себе руками і ногами, грудьми й спинами, цілунками, обіймами; ми то перепліталися руками й ногами, то задихане пливли поруч, обнявшись і веслуючи кожен тільки однією вільною рукою; ми, не дай Боже, могли б і втопитися, якби Дністер не злякався та не вихлюпнув нас, збожеволілих від любові, на берег. Власне я виніс Ольгу з води, немов перце, і поклав її під дощ, що не переставав, на нашу мокру одежу; я не пам'ятаю, чи були тоді вимовлені якісь слова про кохання, усякі слова були зайвими і мертвими супроти вогню, що спалював нас у нетерплячці; Ольга лежала навдивовиж тихою, покірливою і тільки простягувала до мене руки, мокре її тіло світилося, немов його вирізьбили з алебастру, пуп'янки грудей розквітали темно-коричневими дикими тюльпанами, а очі зелено по-відьомському зблискували, обіцяючи безмежне щастя й щастя самі очікуючи.

Я припав цілунками до її колін, до стегон, до лона, до грудей… і ми обоє скрикнули, мов дикі гуси, падаючи в солодку й шалену нірвану.

Ой гуси, гуси…

І наступного вечора, й сотні інших вечорів і ночей після того, коли ми з Ольгою побралися і у нас народилася дівчинка… та й тепер, коли ми в розлуці, все залишається поміж нами по-старому й ми любимося так само, як пешого разу під дощем. Є в Ользі біла сила, покірлива й піддатлива жіночність, що кожного разу зводить з розуму, неначе мені вісімнадцять років і я вперше поцілував жіноче коліно; продовжує тривати тайна її зваби, Ольга й тепер припливає до мене з ранкової імли і я, бувало, серед ночі прокидаюся від звучання її імені.

Я кличу Ольгу…

Бо ще тоді, на березі Дністра, я зрозумів, що даремно хотів осідлати довгу білу рибу й вивести з первісного її світу у світ моїх інтересів, вона мене слухала, кивала головою, здавалося, переймалась тим, про що я їй говорив, навчилася потайком від матері, від Хмурої Насті, «Отченаша», захоплювалася книжкою, яку я їй підсовував і… і пливла далі в первісні свої моря. Що й казати, бувало, я лютував, брав її за плечі і трусив нею, як грушкою, а вона ж, не ображаючись, гладила мої руки й обціловувала їх або ж покушувала пальці… покушувала й обіцяла пошепки: ну, ну, любий, я тобі вночі відомщу, побачиш. Немовби ти ще не переконався, що я лише жінка: хочу любити, плодити дітей й тебе чарувати до смерті, й ти до смерті будеш шукати в мені тайни, так буде. І не знайдеш… ой ні, не знайдеш, — пообіцяла, погрозивши пальцем. І не знайдеш…