Єрусалим на горах

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

Во ім'я отця, і сина, і святого…

Я перехрестився, за мною перехрестилися Ключар і Вербень, наші голоси в замкненій ізсередини церкві сколихнули тишу й повільно, кружляючи над золотим озерцем вранішнього світла, що лилося крізь горішні вікна, полинули аж попід баню. Ще ніколи я не приближався думкою так близько до Бога, мені навіть котроїсь миті здалося, що торкнувся його білої одежі, що торкнувся, може, до його руки… торкнувся для того, щоб він поглянув на мене й на моїх приятелів: ми воістину потрібували його помочі.

Мене вабила зламана козацька шабля, що визирнула з-під відлущеної штукатурки, і хотілося якраз звідси, знизу, починати розчищення стіни, але я не піддавався легкій звабі, бо, приступаючи до роботи, я мусив знати, чи збереглася фреска на всій площині стіни і чи взагалі вона там колись існувала; мені необхідно було з великою обережністю прошкробувати невеликі віконця наугад на всій площині стіни. Отже, шабля й пожухла рудувата трава, і тривожна червонність — відблиски, мабуть, далекої пожежі мусили мене почекати… мусила давня пожежа під штукатуркою далі тліти, а я тим часом по розкладеній драбині піднявся на висоту людського зросту й на самій середині стіни заходився прошолопувати пробне «вікно» завбільшки з долоню; вже з перших хвилин я зрозумів, що робота чекає мене нелегка й довга, штукатурка за кілька століть заціпла, як камінь, і гостра шкробачка спершу ковзала по ній безпорадно, ледве стесуючи дрібні окрушини вапна.

На моє щастя, непіддатливим був тільки верхній шар штукатурки — кілька міліметрів скаменілої плівки, далі робота пішла легше. Вербень і Ключар стояли вдолі, позадиравши голови, і ловили кожний мій рух; власне, вони мої рухи не ловили, вони немовби підставляли під лезо скальпеля або шкробачки свої серця, це я відчував майже фізично, але так само скальпель у моїй руці ковзав і по моєму серцю, ми всі троє начебто разом, стишуючи дихання, зчищували у «віконці» штукатурку шар за шаром; ми всі троє разом перебували на самому дні тиші, в якій лише злегка подзвонював скальпель і сипалися крупинки вапна; ми всі троє разом, один одному не признаючись, були начинені, як чимсь сірим і непевним, сумнівом, що за пластом штукатурки ніякого стінопису нема, він дотла знищений і лише внизу над долівкою лишився його шматок… лишився, щоб нас перемучити.

Так тривало довго аж до того часу, поки я не помітив, що біла плівка штукатурки під скальпелем раптом потемніла; я лихорадісно. кваплячись, послинив ватний тампон і, брязнувши залізним знаряддям об підлогу, почав розширювати «віконце» й розчищати його тільки зволоженою ватою. Мені було в ці хвилини і холодно, і жарко, я боявся, що давній стінопис, як тілько-но я торкнуся його поверхні, осипеться, обернеться в порох і я не встигну його закріпити. Очевидно, минулої ночі я обдумав такий можливий варіант, і приніс у валізці клей, виготовлений за власним рецептом, де головним компонентом був яєчний білок; але я мав також надію на Божу поміч і на мудрість стародавнього ізографа, котрий, напевне, замислювався, що тривалість існування його як творця залежатиме від того, як він приготує свої фарби і як підготує стіну для малювання. Він же, сподіваюся, не просто відробляв у Святому Дусі свій бохонець хліба і дзбан меду; стоячи чи колінкуючи на риштуванні перед стіною, ізограф, який помер, може, триста років тому, творячи щось дуже своє, дуже важливе, мусив бачити перед собою моє обличчя, обличчя Ключаря й Вербеня, тисячі тисяч облич тих, які були вчора, сьогоднішніх черченських колгоспників і завтрашніх поцінувачів його творчості, бо інакше не було б смислу творити. Це стосується, зрештою, не тільки стародавнього ізографа, котрий залишив слід у Святому Дусі, а й також усіх мистців попередніх, сущих нині й майбутніх, кому судилося творити різцем, пером чи пензлем.

Я не помилився у своїх передбаченнях, що прадавній майстре знався на тайнах фарб, бо коли врешті «віконце», завбільшки з полумисок, було обережно промите тампоном, змоченим у перевареній воді, коли з того «віконця» я зняв сивуватий туманець, враз із-під моїх пальців блиснуло й широко розплющилося велике око під волохатою сивою бровою… і від його прямого погляду я аж відсахнувся назад, заледве не впавши з драбини. Людське око в прошкрябаному «віконці» дивилося на мене, на Вербеня й на Ключара суворо й докірливо… в оці тому злютувалися водночас і біль, і крик, і страх, і лють; ні, це око не могло належати ніякому святому, у святих на іконах таких очей не буває, усі святі сумирно-молитвенні, тихі, як небеса передвечірні, а це око було розгніване, розбійницьке, таке, що креше іскри. Стародавній мистець, очевидно, ще до початку новітніх віянь у середньовічному українському малярстві, задовго до Йова Кондзелевича, відкрив для себе глибини переживань людини, око якої блимнуло з-під століть.

Я піддався чарові волохатого розбійницького ока; я його не боявся; я ним тішився… мене також радувала свіжість фарб… а найбільше тішило, що стіна церковна не порожня, що, окрім зламаної шаблі, окрім буро-зелених кущиків трави, на всій площині стіни є щось намальоване, щось незвичне й небуденне.

Я зліз із драбини.

Волохате око пильно за мною стежило, воно мене підбадьорювало й берегло, під його поглядом я відчував себе у безпеці, страхи мої миналися, вони виглядали смішними й дрібними.

Ключар витер платиною піт з мого чола, потім обняв міцно; Вербень не відривав погляду від протертого «віконця» на стіні, волохате око манило його до себе, а може, й кричало стоголосо, аж тремтів увесь Святий Дух, бо Вербень, немов лунатик, схопився за бильце драбини й попросив у мене скальпель:

— Дозвольте… дозвольте дати світло й другому окові. Хіба не бачите. Майстре, яку муку люту витерплює людина, що на стіні розпростерта? Я буду обережний… я лише зчищу штукатурку згрубша, а далі ви докінчите.

Я засумнівався, чи варто давати скальпель у руки розхвильованої людини, яка нетерпляче почне тесати стіну, я тут один професіонал-реставратор, і якщо станеться щось непоправне, то завтра або й через сто років в мене спитають: «Ти де був, майстре, коли аматор — сільський чоловік спохопився робити твою роботу… спохопився і…»

Моє вагання тривало коротку мить, в наступну я пригадав, що Вербень і Ключар власне привели мене до цього стінопису, не від сьогодні й не від учора стережуть вони не лише церковцю Святого Духа, а й також усю Страдчу долину з її старим цвинтарем, Козацькою могилою і стрілецьким кладовищем; вони добровільно взялися стерегти і кожен білий хрест, і ковані двері Святого Духа, щоб нехрист не поглумився над святинею, улаштувавши в ньому атеїстичний музей, і сам дух Страдчої долини… її вітер, її шепіт, її задуму. Вони оба тут ключарі добровільні й довічні.

Вербень здогадався про моє вагання і мою осторогу, бо працював повільно й уважно; він умів узяти свою нетерплячку в руки, цей старий чоловік, що, певно, випробовував себе за життя сотні разів, узявся випробовувати своє терпіння у сто перший раз. Ми з Ключарем стояли посеред церкви мовчки, терпеливо. У церкві сіялася золотиста тиша, і тоненький шерех піску, що сипався з-під скальпеля, видавався мені нестерпно довгим скапуванням часу.

Так тривало годину чи дві, чи й цілу вічність, аж поки Вербень не зійшов з драбини, а я зайняв його місце з мокрим тампоном у руці. Вербень розрахував добре, де під штукатуркою мало бути намальоване праве око, але коли я протер розчищене кружало, то замість очікуваного ока під кошлатою бровою побачив страхітливу яму, заюшену чорною кров'ю, що запеклася; на сивій брові теж червоніла кров, и здавалось, якщо довго придивляєшся, що брова то ламається вниз і хмуриться, то піднімається високо, і я уявляв собі ціле обличчя мученика, намальованого на стіні, яке корчилося від болю.

Ключар, Вербень і я стовбеніли посеред церкви, пронизані чужим болем, я не думав про майстерність стародавнього мистця, який зумів цей біль зобразити, я жив… ми всі троє перетерплювали муку людини, намальованої на стіні.

Тисячу разів прилітала, мов птаха з вирію, думка про свободу творчості… птаха була або яскраво опірена, в червоних, жовтих і зелених кольорах, або ж зовсім сіра, як горобець, або ж чорна, немов вона викупалася у вугільному поросі; птаха відвідувала мене у моїй майстерні у Львові, вдома коло жінки, в будинку творчості у Седневі чи десь над Чорним морем; вона сідала на вікно, споглядала на мене уважно й щось вицвірінькувала або ж викрячувала по-воронячому, а інколи квартирувала в мене на плечі або ж літала колами навколо голови, часом навіть туркотіла дзьобом у тім'я, я, однак, не проганяв її від себе й не сердився, навпаки — придивлявся до неї зблизька. Свобода творчості — це щось більше, ніж офіційний дозвіл писати й малювати все, що тобі забагнеться, і все те написане, намальоване і вирізьблене скульпторами дозволяється оприлюднювати; свобода творчості — це насамперед розкована душа мистця, його уява, і яке кому діло — чи натовпу, чи естету, чи єфрейтору, що я виношую у душі і що я завтра сотворю: Бога чи Диявола, Життя а чи Смерть, Добро чи Зло? Чому вони хочуть закувати мене в ланцюжки нібито в ім'я якоїсь «вищої мети»?

Очевидно, кожний мистець в різні часи таки сушить собі голову над проблемою свободи творчості і потішає себе, що він вільний від усяких заборон, я теж не був винятком, але, мабуть, лише в Черчені, в церкві Святого Духа осягнув, що справжня свобода приходить до тебе лише тоді, коли твій розкований талант потрібний, як майовий дощ оцій землі пшеничній, і оцим рікам, що течуть споконвіку поміж зеленими берегами, і цьому людові незліченному, не відомому тобі, сірому, який ніколи про тебе не чув й тіапевне чути не буде… та і не захоче про тебе знати; оцьому небові, перехрещеному білими пасмами диму з реактивного літака і цими ж літаками розстріляному; і оцій головатій вербі при дорозі, об яку боком чухається заблукана корівчина.

Цілком може бути, що ми беремо на себе забагато — нібито ми справді потрібні цілому світові; світ, може, й не здогадується про твоє існування, ти єсть дрібна комашина попід зорями, отаке собі тонюсіньке зелене чатиння на старій, аж сивій смереці, одначе свобода виповнює твою душу, як весняні води гірську улоговину, від розуміння єдності зі світом, в якому ти народився; свобода додає тобі сили, ти, чоловіче, мусиш бути сильним, бо колись настане судний день, ти вийдеш навстріч натовпові, нацькованому єфрейторами проти тебе, і скажеш їй, немитій, волохатій й смердючій товпі: азм єсьм, каменуйте мене. Заведено ж все так поміж нами: спершу каменувати, щоб із бігом часу обпльованого мученика записати в святці. Я думаю, що мистець має бути великим і без каменування, бо як інакше піднімеш хрест і понесеш його на свою Голгофу… і немає значення, хто витесав цей хрест: ти сам з егоїстичних міркувань, з потреби грошей, бо ж не птахи ми небесні, чи з потреби суспільної, чи навіть з наказу єфрейторів. О Господи, омини мене від прокляття нести хрест на Голгофу з потреби єфрейторської; дорога на Голгофу єфрейторську, дарма що фальшива, але устократ крутіша, усипана терням і битим череп'ям… а ти йдеш цією дорогою босий, лютий і сам собою оплаканий; і не можеш зійти з дороги фальшивої чи правдивої, бо не кожному дано зректися самого себе; сама природа мистецтва вимагає жертовності, зрештою, хіба саме мистецтво як діяння — не всепожираючий вогонь? Хтось може сказати, що коли вогонь гасне, то після нього залишається попіл… попіл розвіє вітер: і що, мовляв, залишиться з твого хрестного ходу на Голгофу? То й чи варто горіти і падати скривавлено під хрестом, чи не ліпше обминути круті дороги, голгофи й мандрувати собі просторами, де нема ні каміння, ні терену, ні навіть єфрейторів, і десь-колись, як настане час, на краю безжурних степів заснути тихо, будучи в згоді з тишею просторів, з людьми, поміж якими ти жив, з Господом Богом і самим собою.

Не мав сумніву, кожен із нас котрогось дня вийде на свою околицю і стане перед оманою безжурних просторів… я теж не один раз витерплював сумніви і не один раз зрікався шляхів, що вели на Голгофу, зрікався і плентався посеред тиші безжурними дорогами; і було мені добре й безпечно в бездумності, я славив сьогоднішній день і дарований мені сьогоднішній кусень хліба, я себе переконував, що завтрашнє чи сторічне мене не обходить, усе, що мною люблене, переболене, пережите, зраджене чи навпаки, — піднесене на скрижалях, стліє, як те листячко з дуплавої верби, що опало передторішньої осені, як тільки-но розсипеться на цвинтарі моя могила. Та водночас, коли усе ж таки звертав із дороги тихої, на якій ноги вгрузали в теплий м'який пил, і вгризався в нетрі, в каміння, в бескиддя горбате, коли падав стрімголов у пропасті на ребра гострих скель, коли обступали мене зусібіч скам'янілі міста, в яких плодилися змії і багаточисельні племена збайдужілих людей, над якими панували всевладно єфрейтори… і єфрейтори цькували на мене збайдужілих, вкладали їм у долоні каміння і підмовляли мене або вбити, або осміяти, або оббрехати, бо чому ж раптом той і той, і той теж — байдужий, а той і той — заляканий, а я із страху свого дрімучого, що був схожий на змія, виповз на білий світ. І диво дивне: якраз тоді, коли я горбився під хрестом, знемагаючи під його вагою, коли ноги порепалися від колюччя, коли натовп викрикував «розіпни його», переді мною розкривалися євангелії, вщерть списані іменами, подіями, добрими вчинками і зрадами, смертями й коханнями; в євангеліях жили люди, які давно повмирали й могили їхні забуті, а помисли їхні, стремління, навіть зблиски очей, навіть поцілунки, якими обсипали вони своїх коханих, навіть їхня ненависть і їхні молитви були записані в євангеліях… а євангеліє це вміщалося в мені, в душі, минулі часи й минулі мої предки були закодовані в мені, в струменях моєї крові. Можна було збожеволіти від розуміння, що твоя душа так близько, на коротко пов'язана з правіком, що власне ти є живим продовженням правіку; і можна було звихнутися розумом від того, що небеса, які розверзлися перед тобою, розкрили таїну: ніщо на світі не пропадає намарне… не пропаде ні діяння, ні слово, ні пісня, ні прокляття, ні дитячий плач, ні куля чи стріла, що випущені із-за вугла; мисль, слово, діяння, робота через століття або й через тисячу років дивним чином можуть ожити й повторитися в мені чи в моєму внукові, чи в чиємось синові, чи на якусь голову спаде тисячолітнє закляття; і можна від великої радості, що не один ти на світі, що ти не самітній, як палець, що ти поєднаний на цій землі з каменем на дорозі, з корінням дуба, що стоїть на узліссі, обчухраний вітрами й обвуглений блискавками, змахнути крильми й піднятися в піднебесні високості; а можна було зростися, переплітаючись з травами, або ж злитися з ріками, або ж восени впасти кленовим листям на брук і нишком слухати, як по тобі топчуться люди, яких ти вигадав, наділив душею і тілом, малюючи їх у своїй майстерні на розі вулиць Маяковського і Конопницької.

І коли з-під штукатурки на північній стіні Святого Духа зиркнуло на мене, на Вербеня і на Ключара витріщене, повне болю червоного, крику, страху й люті око, коли відкрилася замість другого, правого ока кривава яма, котра, одначе, теж споглядала на нас, мовби яма була видющою, то я заціпенів не тільки від того, що перетерплював біль, що його зазнав мученик, намальований на стіні, а ще й від пригадування… пронизала мене думка, що оце око, оцю яму, висвердлену, мабуть, розпеченим шворнем, оцей крик болю, страху й ненависті, що падав зі стіни, були вже мною десь бачені, десь я чув цей нестерпний крик; чи бачив я на давніх іконах, чи малював оці очі хтось з моїх колег або і я сам, чи вони, раз намальовані на стіні Святого Духа триста років тому, жили підсвідоме в моїй пам'яті, це було дано мені від народження; чи вони мені колись приснилися; чи вони колись сиділи на сухому дереві посеред спаленої землі, яке я колись малював… вони, очі, сиділи на голих і чорних конарях і кричали на цілий світ, а в моїй руці замерзав пензель.

Ні наступного дня, ні протягом, мабуть, цілого тижня я не навідувався до церкви Святого Духа; Ключар лише один раз якогось ранку поспитав, коли будемо далі розчищати стінопис, я сказав, що будемо, але не сьогодні й не завтра, хай у наших душах спершу уляжеться крик, що вирвався з-під кількасотрічної штукатурки, хай ми порозмислимо: чому колись… десь… вчора… сьогодні… повсякчас оце око страдницьке і рана, випечена шворнем, жили у нашій підсвідомості; моє пояснення могло видатися дивним, плутаним, але Ключар зрозумів мій настрій, він разом із Данилом Вербенем теж, мабуть, не мав відваги стати перед очима на церковній стіні, ми мусили осмислити відкрите, натішитися ним як мистецьким явищем, перечекати, поки освоємося з ним.

День чи два ми з Ключарем навіть не починали бесіди про стінопис; Павло зранку брав косу і граблі, а я прихоплював мольберт і декілька листків картону, й тюпали ми до Страдчої долини; йшли в людських гуртах, що поспішали на колгоспну роботу, часом обступала нас череда корів та овець, що сунула на пасовище під лісом, часом обганяв нас трактор, а фірмани, які цілою валкою, піднімаючи вище дерев пахучий пил дороги, квапилися в поле за скошеною конюшиною худобі, запрошували нас у свої драбинясті вози; інколи з бокової вулички, гейби із засідки, вискакував «уазик» колгоспного голови товариша Чобота, одначе голова ніколи коло нас не зупинявся, а тільки жбурляв нам косий свій погляд і натискав на газ.

Монотонне гарчання тракторів, дерев'яне торохтіння возів, закличне іржання кобили, що стратила з виду лоша, потріскування батога й курвамамна лайка пастуха, різкий і високий, немовби її вдарили ножем, скрик кози, глухий і мовчазний тупіт кирзових чобіт у грубому пласті дорожньої пилюги, пахучий дух сільської вулиці, настояний на пилу, на претертій соломі, на розчавлених залізним обіддям коліс камінні і коров'ячих кізяках, слабий повів польового вітру, що по дорозі закашлювався хатніми димами… і тому вітер розтрушував над селом польове скошене зело, що пахло знахарським трунком, який підсилював любов… а трунок цей ворожбитний іскрився в прозорій чистій сулії ранку, наскрізь пронизаній сонцем; і ціла ця повінь світла, тепла, звуків, запахів пливла безпоспішно, повільно, але й навально, нічого, однак, при цьому не руйнуючи, а тільки обмивала по дорозі кожну хату, тин, дерева, бадилинку кожну і всяку людину в полі чи на подвір'ї, і кожну пташку посеред гілля, і мураху на стовбурі старої яблуні; і мені з Ключарем було затишно, спокійно посеред людей на вулиці, посеред хат і садків, посеред розтрушеного над селом духу прочахлого зела, серед худоби й машин; я почувався своїм у Черчені… я тут був своїм не тому, що стрічні старі ґазди піднімали, вітаючись, хто солом'яні, хто поруділі міські капелюхи, що погорблені від роботи жінки казали мені «славайсу», а тому, що тільки в ці дні в Черчені скільчилася, немов яре зерно, проросла стожильним коренем, укоренилася, отже, ясна, мов сонце, упевненість: ніхто мене тепер не заманить на безжурні й байдужі простори, та й, очевидно, ніде нема байдужого раю, є або сліпота і глухота душ, або ж є олжа, злучена зі страхом. Господи, чи має право мистець бути глухим і сліпим, якщо відкрилося йому, немов соте пекельне коло, віковічне, ще, певно, від сотворения світу страждання твого народу, і хрест твій, і Голгофа твоя — це тільки краплина з бездонної чаші людського страждання, і пити з тієї чаші — твоє призначення.

Це було чи не найголовніше й найболючіше моє відкриття після денних і нічних моїх роздумувань, після розмов з людьми і після мовчазних молитов до Бога; призначення пити з чаші терпіння, усвідомлення цієї необхідності розкувало мою художницька свободу, поруйнувало навально всі дотеперішні рамки, погрози і заборони, в Черчені мене начебто вивели на високу гору, з якої відкрилися мені глибинне чорно-синє небо, гірські хребти, безмежжя нашого чорнозему, і зіштовхнули вниз, мовлячи: Пливи, чоловіче, долами і горами, а навіть і небесами… пливи, й ніхто тобі не подасть ні весла, ні компаса, ти сам собі стерновий, весляр і суддя, пам'ятаючи, однак, про залиті болем і передсмертним страхом очі твого народу, що намальовані на стіні Святого Духа.

Я малював; малювання це було неначе розмова з самим собою, проникнення в самого себе; я малював то побілені хрести на цвинтарі навколо церкви, то ряди занедбаних стрілецьких могил, то старезну липу і під її крилом — присадкувату ротонду Святого Духа; я малював, а Павло Ключар викошував у Страдчій долині траву, сушив сіно і складав його у пластінки. Ми не розмовляли з ним, але я відчував, що ми обидва думаємо про мученицькі очі, що видобулися на світ із-під штукатурки; ті очі не давали мені спокою ні вдень, ні вночі; вночі серед тиші й пітьми, коли я, розгубивши сон, виходив у Ключарів сад, вони спозирали за мною із-за кожного дерева і на кожному дереві із-поміж гілля світилися криваво, й очі ті літали наді мною в темряві, немов якісь жалібні, небачені в наших краях птахи… літали, кружляючи, і скрикували людськими голосами (тут і там скрикували, близько й далеко, пелена нічна, здавалося, була зіткана, мов із чорного прядива, із цих зойків); я уявляв, що у закривавлених цих птахів, у ці очі хтось невидимий стріляє, і вони, вцілені в серце, або падають у сонний чорнозем і там, у глибинах чорноземних, замовкають, або ж, рятуючись від куль, сідають мені на плечі й скиглять, немов голодні діти, а я слухав їх… слухав і чув, як їхня туга, біль їхній, крик, що спресований, мов камінь, до шепоту, переливався мені в душу.

Це була магія мистецтва.

Я по-чорному заздрив невідомому тому митцеві, який на стіні Святого Духа предковічно колись намалював страдницькі очі; так. заздрив і викликав його дух із тамтого світу, щоб спитати: «А де той ключ, пане-майстре, яким ти відкрив мою душу, увійшов до неї і розкошуєш в ній, немов за різдвяним столом?». Ізограф появлявся тут як стій, був він у полотняній сірій рясі, волосся спадало на плечі пінистою хвилею, а лоб білів високо й гордо; ізограф сів поруч зі мною, так само, як я, оперся плечима об стовбур яблуні, під нашими ногами внизу плюскотіла об береги Золота Липа, за Ключаревим садом проторохкотів на дорозі мотоцикл, з далекого відчиненого чийогось вікна доносилася до нас ритмічна африканська мелодія, і тому не вірилося, що поруч сидить ізограф, який прийшов із нижніх минулих світів; він сидів мовчки, аж поки я не спитав його отак просто, як колегу з сусідньої художницької майстерні, де він роздобув потаємний ключ, яким відкриває людські душі. На моє запитання він посміхнувся (і як я у темряві міг бачити його усмішку?), довго мовчав, врешті промовив стиха, скоріше сам до себе, ніж до мене: «Питаєш єси, немов отрок, якого вчать лише розтирати барви кам'яним товкачем. Кожен мнстець повинен мати свій ключ, чи не правда? Це так просто, чоловіче, і вочевидь… складно. Часом ключі добираємо роками, майструємо їх самотужки й навпомацки, бо ніхто не знає напевне, як той ключ виглядає, з якого заліза, з якої барви, з яких потрясінь і думок він кується. Світ вражень — це нектар, мнстець — бджола, тисячі тисяч цвіту, пахучого або ж отруйного, збирай лише нектар і сотвори правдивий мед. Це приписи алхіміків, брате. Ключ таким способом кується довго, терпеливо, многотрудно.

Є щасливі щасливці (а може, вони Божим промислом позначені?), котрі знаходять свій ключ відразу… він лежить у поросі під ногами, їм надібно лише підняти його, омити від бруду й вкласти у замкову щілину. А ще повідали мені, що ключ може… приснитися… лише треба зірватися з ложа, схопити пензель і вдарити ним по левкасі. Чи це ключ… чи це натхнення… чи це твої мислі враз вибухнули прозрінням?» — Ізограф надовго замовчав, здавалося, він забув про мене й ловив вухом чужий вихилястий ритм африканських тамтамів, що виплоджувалися з чийогось горластого магнітофона; і видно, тамтами його оглушували, бо хилився донизу й загулював долонями вуха. «Може, брате мій, — обізвався несподівано, — ніякого ключа не існує… існує лише тайна творчості. Бо хіба мало таких, які терпеливо збирали нектар, а в їхніх сотах стигла трутизна… а хіба мало таких, які знаходили легко ключ під ногами і встромляли його в замок… хіба мало таких, яким снилися ключі, вони сприймали сни за натхнення, а, проте, і той, і той, і той стоять перед дверима, ключ їхній в замку, а душа не відчиняється… і ніхто тобі не розкаже, чому вона не відчиняється». «Одначе ти не належиш до невдах, майстре, — сказав я йому. — Ти увійшов у мене і пануєш ув мені». «Навіть про себе нічого не знаю, — признався він сумовито. — Зате мені здається, що… — Ізограф обірвав слово, в думці, певно, іще їх зважував, потім продовжив. — Мені здається, що про ту пару очей із стіни Святого Духа знаю багато… та й не одна там пара… та й не одні тільки там очі, ось побачиш, коли відслониш ціле моє малювання. Я не один рік його малював… і не так довго я його малював, як довго мандрував землею, слухав її, споглядав на неї коли заворожено, коли заклято, ходив поміж людьми, які живуть у любові й у ненависті, сіють жито й зраджують вітця-матку. Певно, належу до тих, що збирають многотрудно нектар, і коли Господь Бог допоміг, що утворився з нектару мед, то…» «Ні, твій мед не солодкий, майстре, він навіть не гіркий… він солоний, немов ропа. (Ти чув колись, щоб мед був солоний?) В солоності цій густій розчинені суцільний лемент, передсмертний жах і лютий порив, ключ у висоти», — перервав я ізографа не вельми ввічливо. Він тяжко зітхнув: «Хіба мистець винен, брате, що земля повниться лементом і розпукою? Не можу я малювати тихі води, ясні зорі, зелене жито і дитя в житі у сповитку, коли небо наді мною чорне і земля моя чорна, а диявол, чуєш-но, грає на бубні коло пекельних воріт». «Ти кажеш, пане-майстро, „диявол грає“, маючи на увазі день учорашній і день сьогоднішній? — перепитав я його здивовано. — Але ж готі очі, тобою мальовані, мають триста років. Хіба нічого не змінилося за триста чи за чотириста літ на цій землі?» «А ти-но походи землею, припади до неї, послухай… і поплач, і скреготни зубами, і проклени, і возненавидь, і возлюби її. У множеств! цьому, може, здибаєш десь мене… десь здибаєш, пізнаєш моє ім'я, ключ мій до людської душі відшукаєш і свій ключ, певно, здобудеш… — І він знову усміхнувся, і я в темряві виразно бачив, як блимнула тепло посмішка, немовби біля його губ хтось посвітив свічкою. — І збагнеш, брате, що біль наш триває». Він звівся на ноги, високий і сухий, полотняну торбу перекинув через плече. «Але я засидівся, — сказав, — дорога довга і робота попереду немала. Прощавай, брате».

Я ж, прецінь, добре знав, що він походить з нижніх світів, які давно минулися, і думалося мені, що його труд теж давно минувся, він своє, що йому призначене, зробив, а проте, виходить, я помиляюсь. «Ти — як Вічний Жид. Нема тобі спокою», — обняв я його за плечі. Чи жалів його? Чи дивувався? Чи шукав у нього опори для себе? «Гадаєш, твоя доля легша, брате? Гадаєш, ти не єси теж Вічним Жидом? Мистецтво — це вічна робота, радість і прокляття. Навіть якщо ім'я твоє буде забуто, все одно ж колись… хтось… той новітній заходиться шукати твоїх слідів, подиху, думки, щоб продовжити тебе й утвердити себе. І так буде тривати до кінця світу. А поки що — шукай мене, брате». І пішов легким кроком людини, що звикла мандрувати пішаком, на стежку до кладки через Золоту Липу.

ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ

— Тепер, мабуть, буду ціле своє життя шукати мистця, який залишив по собі стінопис у церкві Святого Духа, — признався якось мені Василь Бережан. — Навіть тоді, коли уся стіна буде розчищена й будемо знати, що на ній намальовано… коли, може, десь у кутку знайдемо підпис і дізнаємося його ім'я — я однаково буду шукати.

— Хіба до цього часу ви не шукали? — відповів я запитанням. — Хіба мистецькі пошуки, як на мій хлопський розум, не є пошуками того, що вже було… хіба молоде деревце приймається на дикому грунті? Хіба, врешті, пошуки самого себе… ні, не тільки самого себе на художницькій ниві, не є пригадуванням сили й таланту, закладених у тобі дідами й прадідами?

Бережан дивився на мене уважно, довго, і я мав враження, що у даному випадку він розмірковує не над темою мистецьких пошуків, пошуків самого себе, він, певно, роздумує, чому я, якийсь столяр, пенсіонер, селюх із-під Рогача, раптом зажурився чимсь таким віддаленим від села й від того, що я кожного дня роблю. Адже він бачив на моєму подвір'ї стайню, а в ній — корівчину й підсвинка, і бачив немало курей, що порпалися в гною, і заходив до моєї столярської майстерні, яку я сам собі збудував із плениць й цегли, повну різного ремісничого начиння, гиблівок і трачиння, що пахло лісом. І ще, крім того, він знав, що в хаті котрийсь уже рік лежить до пояса спаралізована моя Олена, а це означає, що мушу сам і зварити, і в хаті дати лад, і худібку нагодувати, і дріб, і город свій з картопелькою доглянути, щоб не заріс бур'янами. А де сапка, де сокира, пила, рискаль, де робота цілоденна й важка, там, чоловіче, мало залишається місця для «фільозофування». Він, прецінь, селянський син і знає, як важко людині на селі, окрім зими, знайти якусь хвилину, щоб прочитати книжку або газету: колесо днів і робіт обертається невблаганно, і ти мусиш за ним встигнути. Бережан бачив мене у цьому колесі й, певно, мав на гадці поцікавитися, як я бодай зрідка вибігаю з буденного крутіжу, однак щоб не бути нетактовним, повів розмову на загальні теми… і може, в цій загальщині хотів вилущити думку про мою особу.

— На кожному кроці… я говорю про наше художницьке середовище… і говорю, насамперед, про тих, які в наше середовище, немов рибкам в акваріумі, підсипають сушених черв'ячків і вприскують певну порцію кисню, що зветься сучасністю, що, мовляв, єсть народ, котрий нашу творчість зважує на терезах… що треба у цей народ іти… що народ тебе зрозуміє або ж навпаки — відкине й потолочить забудькуватістю… що треба малювати людей із народу… і ми слухняно малюємо доярок із коровами, рожевощоких свинарок із поросятами, голів колгоспів, героїв праці, ветеранів, учених чи ще там когось; про наші полотна пишуть статті, хвалять нас, що, мовляв, художник проник у психологію того чи іншого героя сучасності, що полотно дихає правдою життя, що мистець зумів схопити не тільки подобизну портретованого, але й викресати на чолі певну думку.

— Почекайте, — сказав я. — Хіба ви з цим не згідні… ніби вам не було приємно, коли вас хвалили й, купляючи те чи інше полотно для музеїв, платили грубі гроші. Що, ні? — І щоб зм'якшити удар, додав: — Господи, але ж ми люди, жити якось треба… жити, щоб малювати і знову терзати себе, каятися,

— Не про каяття річ, — запротестував Бережан. — Про інше… Я давно переконався, що ми не знаємо душі народної… яка вона… велика чи куца, глибока чи жабі по коліно, шляхетна чи підла. Не знаю, чи є добро у чистому вигляді, так би мовити, рафіноване, і чи зло тільки люте й нема в ньому вкраплення жалю чи розпачу. Я чим довше живу, тим глибше переконуюся, що життя пливе повз… повз наші полотна, мольберти й пензлі. Ми вихоплюємо з нього «щось», але де гарантія, що те «щось», той момент найбільш характерний… але де гарантія, що це не тільки фотографія, ілюстрація? Ми ж бо не увійшли у воду, в ріку, що тече навальне, каламутне, по горло, й не можемо визначити швидкість її течії, ми на березі… ми на березі сліпі або ж вдаємо з себе сліпих й ніби не знаємо, що за нашими полотнами, в тому числі й за моїми, на яких так багато сонця і блакиті, розпаношилася олжа і кривда; наші картини стали куртинами на сцені, щоб прикрити наготу правди. Хоч… — він замовк на півслові і, зімкнувши повіки, не то уявляв якусь картину, не то пригадував щось колись бачене. — Хоч… скажіть мені, Вербеню, отак у штири ока, що єсть правдою на нашій землі? Ось тут я говорив про ріку, що пливе мимо нас, каламутне й навально… а хтось таки правду виловлює в ріці, й кожний обертає її на свій спосіб і робить з правди курву. Бо той її обмиє від бруду, а той одягне в шовки або ж у вишиванку, той навпаки — обіллє її гноївкою і виштрикає вилами очі, той — взує у срібні черевички, а ще інший — вижене босою на мороз.

— Так діялося споконвіку, Майстре… відколи світ, правду фальшували, але й від правіку люди прагли її віднайти, скупати в чистих водах. Деяким це вдавалося, — зауважив я.

— А вам? — спитав Бережан напівжартома-напівсерйозно. Що я міг йому відповісти? Я тільки сказав, що причисляюся до тих мільйонів, котрі шукають правди і пробують по правді жити.

— Ой, це нелегко… це нелегко, Вербеню, — сказав Бережан. — Знаю по собі.

— Мені, уявіть, таке життя не здається важким? — заперечив я. — Важливо знати, до чого ти прямуєш і що шукаєш. Важливо усвідомити, що ти не шурубчик якийсь там… що ти на цій землі страх як потрібний і важливий, без тебе тут ніяк не обійдуться. Тоді настає полегша.

Очевидно, дотепер я сам собі усього цього не говорив і на сволоку в хаті не викарбував свої постулати… постулати свої я намацував у потемках, немов сліпий; я йшов від порога до порога й на котромусь порозі спотикався і падав, на котромусь сідав перепочивати й витирати піт, а котрийсь переступив легко.

— Розкажіть про себе, Вербеню, — несподівано попросив Бережан. — Знаємося, щоправда, мало, всього кілька днів, але ж одну роботу робимо й, з усього видно, будемо її робити ціле літо. Але навіть не в роботі суть… суть у тому, як мені здається, що душі наші обзиваються на той крик… на ті очі, що ми їх відкрили в Святому Дусі.

Я відмовився. Про що оповідати? Живу. як живеться. Що я трохи інакший, ніж мої сусіди? Сусіди посмішковуються добродушно, що маю «бзіка» в голові, але, мабуть, кожний має свого «бзіка». Різниця лише в тому, що мій «бзік» в усіх на виду, а інші його приховують, маючи з нього свою користь. Я теж, очевидно, маю хосен. Та чи варто цим хвалитися?

Ми розмовляли з Бережаном у «голуб'ятнику», тобто на другому поверсі моєї хати; голуб'ятники свого часу були дуже модними в районній архітектурі, й тому в усіх селах Рогачівського району майже кожна нова хата стояла з «голуб'ятнею» на дві кімнатки.

Щоправда, більшість сусідських голуб'ятень лише з фасаду про людське око мають вигляд другого поверху (на деяких вікнах висять фіранки), а за фасадом, за вікнами і за фіранками — звичайнісіньке горище з двома простінками, де тримали скрині зі збіжжям, мукою, сушеницю, а на стінах — вінки цибулі і часнику.

Я із своєї голуб'ятні зробив одну велику й світлу кімнату. Сам змайстрував стелажі, приніс сюди з-під повітки ще дідом майстрований дубовий столище з різьбою по боках, який колись служив нашому родові скринею, де тримали печений хліб і чисту білизну, і ліжком при потребі, бо був широкий і довгий, і добре на ньому діти робилися… і на тому столі споряджали мерців. Одне слово, «голуб'ятня» була мені і бібліотекою, і робочим кабінетом… лише прошу не сміятися з приводу «робочого кабінету».

Мушу признатися, що люблю свою «голуб'ятню»… люблю за те, що у ній, вщерть забитій книжками, купами газет і журналів, «писаними мисками», які я колекціоную, і горшками, бо ж Черчен колись славився гончарями, добре мені працюється… находить на мене тут святочний настрій; а ще люблю за те, що із широкого вікна відслонюється праворуч вид на ціле село, а ліворуч — розстелилися поля, що змінювали барви залежно від пори року, від сонячного освітлення і від плину хмар на небі; поля перед моїм зором не стояли на місці, вони, як зелені, жовті, чорні, попелясті й бозна ще якого кольору полотнища, гойдалися в мареві й котилися ген-ген аж до горбів, порослих лісом. Щоправда, не кожної днини, хіба що взимі, я вибігав по сходах на свою голуб'ятню, щоб попрацювати за столом, отак собі для душі попорпатися в книжках а чи надивитися через вікно на село й на поля — я кручуся щодня, як вивірка в колесі.

Мій гість Бережан довго вистоював біля відчиненого вікна, за яким текла, як чорний дикий мед, пахуча липнева ніч; а найбільше припадав до книжок і журналів, будучи, мабуть, трохи шокованим полицями книжок і журналів, виданих «за царя Панька, коли земля була тонка» і які можна побачити хіба що у спецсховиїцах наукових бібліотек.

— Слухайте, — запитував він мене, — де ви їх… оце багатство поназбирали? — і обережно гортав том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. — Це така рідкість… і така небезпечна рідкість, небезпечніша, мабуть, ніж вогнепальна зброя. — І він посміхнувся сумно. Згодом додав. — Я колись в дитинстві бачив, як мого сусіду, директора школи, вивозили в Сибір, а його книжки палили на подвір'ї. Дотепер маю «Апостола», що його мама мої вихопили з полум'я.

— Тепер уже не палять, — відповів я. — Ми прецінь — «цивілізовані», «найпередовіші»… а щоб ніхто у найпередовішому суспільстві не сумнівався, стару книжку, що начебто і сіє сумніви, замкнули на колодку. Я їх скуповую, де можу… в старих людей на горищах трапляються скарби… а ще скарбів шукаю в Рогачі на складі утильсировини. Купи там… в купах і порпаюся. Маю і дарованих багато, один священик, вмираючії, заповів мені цілу скриню старих видань, що чудом уціліли на плебанії. Вічна пам'ять і дяка отцеві Григорієві. Очевидно, я надто розбалакався, мені треба було зупинитися, одначе це було понад мої сили, я міг промовчати про себе, але тільки не про книжки, я, мабуть, про кожну книжку з своєї бібліотеки міг би розповісти якусь історію — і на це, як кажуть у Черчені, нема ради. — Ось прошу… ось тритомна Українська Загальна Енциклопедія, «УЗЕ», як називають її книгомани. Їй нема ціни, а мені її задарма дав знайомий різьбяр із Косова. Я йому по сотці за том хотів заплатити, він образився: не все нині грішми виважується. Я тоді червонів від його слів. Очевидно, в УЗЕ багато гасел застаріло, бо життя і наука на місці не стоять, я її ціную не за наукову вичерпність, а за подвиг її видавців та авторів, котрі, чуєте, за «моцарства польського» в тридцятих роках, в якому шовіністам від одного лише слова «українець» перекривлювало писки, створили три грубезні томи: читайте, научайтесь, брати мої. Кажуть, «УЗЕ» за «моцарства» коштувала грубі гроші — треба було, щоб її придбати, телицю вивести на ярмарок.

Різьбяр той косівський збирався подарувати енциклопедію в бібліотеку скансену, що його розпочали будувати над Рибницею, знаєте, — де водоспад Гук. Уже з гір і ґражду гуцульську привезли й наново по бервенцю склали, і ніби церкву Довбушеву з Космача планували на пригірку покласти; назбирали також кераміки, різьби гуцульської, одежі, книжок — хто чим міг, люди вспомагали музей… а він, музей, тобто ґражда, однієї ночі спалахнув, як свічка. Різьбяр мені казав: «Я збирався дати „УЗЕ“ якраз до музею, най би люди набиралися розуму. Якщо ж „хтось“ навмисне носить за пазухою грань… чувєм, що й у Києві найголовнішу бібліотеку спалили, то най такі порядки шляк трафить. А про вас, Вербеню, чув я багато, маєте від мене дарунок». І він загорнув «УЗЕ» в білу платину, як колись косарі завивали хліб.

— Втім, — я таки мусив спам'ятатися. — Я міг би вам. Майстре, про кожну свою книжку бандики гнути… особливо про книжку стару.

— Про себе оповідати не хочете, а про книжку — можете, — зауважив Бережан.

— Гадаю, що розповідь про якусь книжку — це також рядок із мого життєпису, — сказав я. — Книжки, я думаю, зробили з мене чоловіка… зробили, зрештою, таким, яким я є: де обтесали, де поглибили, де чогось дуже важливого додали. Хоч, щоправда, відомо, що людину формує оточення… про моє оточення, про тридцяті передвоєнні галицькі роки, коли я підростав, пишуть мудрі й не дуже мудрі писарі, що, мовляв, у селах панували суцільне жебрацтво, безробіття, темрява неписьменна, а горах — голод. Якась начебто суцільна мряка під низьким небом. Що, ні? Очевидно, все це було, але й були люди, які підставляли плечі під нависле небо і піднімали його… робили його вищим… і пробивалося з-поза їхніх плечей світло. Пам'ятаю зимові вечори в нашій черченській читальні: чимала зала вщерть заповнена жіночими й чоловічими кожухами, байбараками, латаними кабатами дітлахів, над якими чадила під стелею одна єдина лампа, а на сцені за довгим столом сидять три-чотири хлопці, таки наші сільські хлопці від плуга й від коси, і, немов «Апостола» в церкві, — читають почергово щовечора по дві-три години історичну повість Андрія Чайковського «На уходах». Саля, оте жіноцтво, що мало б прясти кужелі, чоловіцтво, котре встигло нарізати січки, нагодувати й напоїти худібку, нишкли в читальні… і в сутінках лише було чути, як хтось або зітхне тяжко, або скреготне зубом, або засопить люто, а жіноцтво сплакувало; і всі разом вірили у світ, змальований письменником; і бачили себе у тому далекому козацькому світі. Розумієте, Майстре, люд сільський, начебто темний, затурканий, аж стогнав і від болю і від захвату, занурюючись у свої первопочатки і пізнаючи себе. Книжка творила чудо, здирала більмо.

Між тим людом спрацьованим був і я; мені здається, що якраз у читальняні вечори я заразився, якщо можна так сказати, любов'ю до книжки. Сільський зашмарканий хлопака в маминому кабаті доглупувався, що в книжці затаєне щось дуже важливе, мудре й ворожбитне, яке конче мусить пізнати; я хотів стати ворожбитом, щоб наворожити людям білий хліб, легшу роботу, врожайне поле й турму овець… так, я хотів теж стати письменником.

У четвертій клясі, пам'ятаю, я відважився зізнатися у цьому бажанні прилюдно — це був підсвідомий порив, злет горобця чи хлоп'яча безрозсудливість… хто знає, що це було, але в домашньому завданні на тему «Ким ти хочеш бути, коли виростеш?» я написав: буду письменником. Мої ровесники попризнавалися у своїх розволоханих зошитах, що хочуть бути війтом, ксьондзом, шандарем, крамарем у кооперативі, січовим стрільцем, фірманом на жовтій бричці, якою їздив наш директор школи Ян Шепарович, просто ґаздою, але багатим; і це були нормальні бажання, і тільки моє виявилося ненормальним.

Вчителька пані Єва Єжанська веліла моє писання прочитати уголос перед цілим класом. Спершу я не второпав, чому саме мені випала така велика честь, і тому читав із зошита голосно й, мабуть, не без гордощів й не без радості: о, видите, хлопці й дівчиниська, я до ворожбитства додумався, я не знаю, як це бажання в мене виникло, може, читальняне читання підказало, але я хотів би, щоб від написаного мною у когось скапнула сльоза або щоб хтось зціпив кулаки. Та чим довше я читав і чим сміливішим я ставав у своєму вимріюванні, тим сильніше натикався на стіну, яку хтось вимурував між мною і моїми ровесниками в класі; мої слова, здавалося, з розгону вдарялися в кам'яне мовчання і розбивалися, немов горнятка з-під молока.

Поки хтось не пирскнув сміхом.

Я підвів голову: уже цілий клас підсміювався, а Йванко Гуків, що сидів у кожному класі по два роки, крутив пальцем по скроні, й це означало, й криві смішки теж означали, що я написав дурницю; я шукав підтримки у вчительки, але й вона, висока й худа, затулила рот хустинкою, щоб не розсміятися.

Я чипів перед ровесниками своїми і плакав, огніваний на вчительку, на ровесників і на самого себе. Хоч… якщо вдуматися, то не було чого на когось гніватися, і вчителька Єва Єжанська, і мої ровесники добре знали, що в мене не було ні батька, ні матері і що мене почергово «тримали» то котрась із старших заміжніх сестер, то брати Теодор і Юрко — всі вони на той час були жонаті, і я в їхніх родинах спав у запічку, доношував жіночі кабати, латані сорочки з дорослих і величезні шкарбуни, в холяви яких, щоб не хлюпалися по литках, коли треба було підбігти, накладав солом'яних віхтів. Посилали мене до школи лише взимі, бо вліті переважно пас худібку або ж брали мене в поле полоти просо чи льон, а коли орали весною і восени — то я водив коней.

Вчителька Єжанська власне так мені й пояснила: дурно, хлопаку, сьорбаєш носом, твої фантазії — мішок полови, з якої не всукаєш очкура, бо для того, щоб стати письменником, треба закінчити гімназію в Рогачі й вищу школу у Львові… а твоя школа, хлопаку, — граблі і гній.

— Господи, — зблід Василь Бережан, — невже вчителька була аж такою безсердечною. Було їй смішно… було їй заздрісне, що хлопська дитина, сирота, горобець сіренький, намірився випурхнути через вікно кудись поза вила й гній?

— Я не сказав би, — боронив я свою давню учительку. Вона вмерла геть-геть по війні, перебравшись з Рогача в Бистричани; колись випадково я набрів на бистричанському цвинтарі на її могилку з маленьким кам'яним хрестиком, а на хресті дощ роз'їдав карбований напис, що тут спочиває Єва Єжанська, скромна вчителька з Черчена. Я прикляк на її могилу й виговорив «Отченаш»… я давно, зрештою, простив їй дитячий мій плач, вона, в принципі, будучи реалісткою, мала рацію: бачила перед собою хлопчака босого, не стриженого й не дуже вмитого, в кабатині, рукави якої по лікті виблискували смальцем… бачила справді перед собою горобця, якому не долетіти до високих гімназій та університетів, крила-бо мав маленькі, підрізані, їх вистачає тільки для того, щоб перелетіти з гноярки на гноярку або ж шмигнути прудко до корита з вівсом, насипаного коням, і вхопити зеренце.

І вхопити зеренце…

— Як я зрозумів, Вербеню, — я любив, коли він мене називав «Вербень», бо ж не міг назвати «товаришу», «ґаздо», по імені й по батькові або ще якось інакше, — ви тоді перед учителькою Єжанською і перед своїми однокласниками відреклися відразу самого себе й прилюдно закопали свій талант, — наступав на мене Бережан. Він близько до серця брав мою розповідь або й виставляв себе на моє місце, адже був молодшим від мене лише на вісім-десять років і міг теж подібне пережити. Втім, він своє теж пережив.

— Хто заручиться, що був у мене якийсь талант і що начебто я його закопав? — пробував я боронитися. В душі, однак, обізвалося скигління, немов ожив далекий мій плач перед цілим класом. — Мені здається, що якщо хтось має до чогось талант, то закопати його неможливо. Ти його скелею привали, а він все 'дно знайде щілину й пустить зелений пагінець.

— Ой ні, — гаряче заперечив Бережан. — Бо що таке, по-вашому, талант, що таке «Божа іскра»? Я бачу талант у вигляді квітки, яку треба підливати у спеку й обігрівати в морози, й стерегти, щоб її не зірвав лихий мандрівник. Це праця, прошу вас, над собою.

— А я думаю, Майстре, що талант — то ж не якась там квіточка тендітна в городчику… я собі думаю, що талант — це едельвейс, шовкова косиця, що проростає на гірських вершинах і не боїться ніякого дідька… на зло всім чортам квітне і живе.

— Ну, ну, Вербеню, не маєте рації, — Бережан не дав мені до кінця віддекламувати свою тираду. — Не виправдовуйте самого себе. —

І замовк, немовби прислухаючись, як скиглить у мені давній дитячий плач.

— Ет, нема чого журитися, — тамував я нашу суперечку. — Принаймні я за нічим не жалію… і навіть хотів би похвалитися (щоб тільки не вректи, тьфу-тьфу), що життя мені вдалося, як паска вдається ґаздині. Це теж, скажу я вам, талант — жити на світі.

— Так, Вербеню, — хитнув головою Бережан. — Мудро сказано: талант — жити на світі. — Він походжав по кімнаті, заклавши руки за спину; він гвоє щось думав; брижилося чоло й голова гнулася додолу. — Тільки не від нас залежить… не завжди від нас залежить, — поправився він, — якою дорогою піде наше життя. Ми нічого не знаємо про себе, ми тумани осінні, хоч і вивчаємо себе протягом цілого життя… протягом цілого життя блукаємо у власній душі з ліхтарем у руках… блукаємо, немов у підземеллі, в якому на кожному кроці намуровано анфілади ходів і переходів, тупиків й накопано «вовчих ям», і ти й не здогадуєшся, що тебе за тим зигзагом чекає і яким ти станеш після падіння у «вовчу яму». Життя — це завжди загадка.

Бережан мав рацію, ми справді самі для себе невідомі незнайомці, адже стародавні недаремно запаслися нитками Аріадни, щоб людина остаточно не заблукала в катакомбах, щоб могла при бажанні повернутися до світла, й при світлі будучи, саму себе розпізнавати.

— Ой, Вербеню, мій Вербеню, — зітхав Бережан, — належите до галицьких «австріяків», котрі тримаються параграфів, як сліпий плота. Я чомусь переконаний, що життя — це не завжди… ні, на жаль, не завжди плавба до наперед визначеної пристані. Частіше здаємося на ласку хвиль.

Я не став далі в'язати з ним ціпи, хоч і мав з цього приводу іншу думку: ми повинні будувати себе самі. Може, це надто… може, приписи — це немов кілля навколо натикано. Комусь така засада не подобається — то його справа, а я особисто намагаюся внутрішнього свого параграфа триматися… тримаюся стерна, бо міг би давно утопитися посеред ріки або ж зачепитися за корч… міг би, скажімо, розпитися і розволочитись, бо маю в руках ремесло і вистругую собі гиблем рублики. Що, може, ні? Міг би я просто зануритися з головою в роботу на меблевій фабриці, а потім удома в своїй стельмашні й більше до нічого носа не пхати; міг би обмежити себе телевізором, газетою або ж легкою книжечкою — нащо сільському столяреві якихось глибин чи висот; міг би я, бо маю спаралізовану жінку, втопитися в баняку з помиями для свиней, адже жінчина хвороба завдала мені на плечі безліч домашнього клопоту; міг би я, врешті, стати злодієм і потягти щось там принагідне з колгоспу чи з фабрики, бо ж тепер модно стало красти. Міг би я нічим не виділятися, нишкувати собі біля нори й грітися, муркочучи, на сонці, немов той кіт, і жити бездумно, як трава… або ж навпаки — вирізнитися, тримати голову над течією і тішитися самим собою: ось який я мудрий, і порядний, і добрий.

І коли я сьогодні можу признатися, що був чесний із самим собою і перед людьми, то це, певно, означає, що мені щастило оминати підступні ковбури, де мене могла захлиснути хвиля, а вир потягнув би на дно. Інколи, правда, таки траплялося, що ногами діставав дна, але завжди, на щастя, вистачало сили спливти на поверхню. І навіть було цікаво боротися з самим собою… цікаво мені жити, набуватися в житті, так, набуватися в житті, як на весіллі.

— Хіба не випадало вам ходити в масці… хіба не наставали такі дні, коли відчуваєш, що маска зростається з обличчям і, Господи, зростається з душею… і не знати було, де ти правдивий, а де ти пробріханий наскрізь, проіржавлений? — чомусь аж вигукнув Бережан. Він, мабуть, мав щось дуже своє, інтимне і потаємне на увазі, бо не очікував від мене відповіді — потягнувся до грубезних моїх альбомів, що лежали на столі. Я мав намір йому відповісти, що живемо в такий час, коли без маски не можна появитися поміж людьми, всі ходять в масках… якийсь відьомський карнавал, на якому панує страх і підозріння… і маску свою кожний здирає, лише опинившись на самоті з самим собою та з Господом Богом, та й то оглядаючись: без маски станеш ворогом або ж дурнем, або безборонне голим. Одначе я запримітив, як Бережан спершу з банальної цікавості зважив в руках один із моїх альбомів, мимохіть ковзнув поглядом, що на ньому написано, потім наче мисленно перерахував усі альбоми, що лежали на столі обіч лампи, бо губи й брови його ворушилися і, враз забувши про нашу розмову, усівся за стіл і заходився… ні, не заходився мої альбоми гортати з увічливості чи навіть з цікавості: його, мабуть, приголомшило, що в якомусь Богом забутому Черчені, втопленому у колгоспній кукурудзі й у пшеницях, якийсь сільський столяр Данило Вербень, непосидющий і гострий на язик чоловік, в одному альбомі замалював звичайною кульковою ручкою, зберігаючи скрупульозно кожну деталь, помічену розколину, капелюшок цвяха, удар варварської сокири, надщербленість від кулі на цегляній стіні, розчахнутий хрест на бані, десятки храмів із наших гір і долів, храмів дерев'яних і мурованих, старих і новіших, а найперший із них — Святий Дух у Черчені. В другому альбомі мій гість розглядував хрести, що посіялися в наших селах, як добро сіється, після знесення панщини; а ще були там фігури з розп'яттям, на яких Христос був схожий на виголоднілого, що світить ребрами, ґазду; а ще були там замальовані характерні для Опілля пелюсткоподібні надмогильні кам'яні хрести, а ще хрести — «пам'ятні» з-під Львова, Коломиї, Тернополя. У третьому альбомі я зарисував до сотні криниць, оцямрованих то камінням й дико зарослою папороттю, то зчорнілим дубовим зрубом, то вже по-новітньому замкнені в різьблені ґаночки, що криті бляхою, теж різьбленою по краях; а ще були криниці з вигадливими журавлями у вигляді дзьобатих бузьків і просто польові кринички, що по-дитячому пускали з «норів» бульки. В п'ятому альбомі я склав на уявну полицю ґаздівське предковічне начиння — від маглюниці, що нею прасували білизну й полотна, до мотивила, «качки», розчепіреної на чотирьох викривлених ніжках, на які змотували в клубки пряжу, кужелі, борони дерев'яні, коси, серпи, граблі, плуги з колісницями; багато з цих речей молоде бодай і сільське покоління уже й у вічі не бачило і назв їх не знає; усі ці ступи, в яких «піхали» пшоно й пшеницю на кутю, коловороти, якими сукали посторонки, жорна, точила, праники, діжі для квашення тіста й золільниці для золювання білизни, коцюби, хрестики дерев'яні з написами «варта», котрі колись передавалися з хати до хати й означали, що настала твоя черга йти на ніч стерегти церкву. А в шостому альбомі гість мій Бережан знайшов замальовки дитячих народних забавок з дерева, глини, лика й з соломи. В сьомому була різноманітна й дуже вигадлива, розцяцькована бляшками й бубенцями, а також просто ремінна і мотузяна кінська упряж, ковані вози, ярма, орчики й «штильваги» й навіть ремінний батіг з китицею. У восьмому альбомі я склав переповістки про відьом, чортів, упирів, домових, «лісових дідів», нявок, польових мавок, що в житах живуть., У дев'ятому я вимережав стовпцями топоніміку з навколишніх околиць: усі оті язичницькі Бабища, Раїни, Требища, Могилки, Чортові гори. Золоті й Мідні токи, Холерні горби, Страдчі долини… безліч їх у моєму списку, а ще неосяжна безліч на землі… земля, виходить… не безіменна, все, що є на ній, має ім'я, його тільки треба знати.

У десятому альбомі — конструкції і деталі дерев'яного моста через Золоту Липу; цього моста вже давно нема, на його місці збудували бетонний, але я встиг змалювати кожну дошку, балку, стовпець, спосіб їх кріплення; були ще майстри, які пам'ятали їх назви. Наприклад, поруччя називалося у нас «обіпрець», настил із дощок — «покотило», правий і лівий бруси, які кріпилися шрубами на «покотилі», хтось влучно назвав «відбийколо»: у своїх альбомах, добродію Бережане, я не пробував щось гам художньо фантазувати, змальсву вати річ чи будівлю «на загал», меч іамальовки завжди точні, вони мають свою адресу, назву й навіть приблизний вік.

Очевидно, за один вечір і за один присід мій гість не міі охопити усього, що було в моїх альбомах намальовано, пізніше, протягом літа, поки він працював у Святому Дусі, приходив до моєї «голуб'ятні», заривався в альбоми, щось собі з них замальовував, а щось — записував і, по суті, відкривав для себе, воскрешав для себе — чим я дуже тішуся — той світ, який відійшов у небуття, відплив у безмір часу й більше не повернеться; це було, певно, згадування минулого… згадування, може. дитинства, бо ці речі колись і його обступали: це йому було потрібне для душі, для того, щоб збагатитися і помудріти; він казав мені згодом, що йому потрібний галицькою різьбою мережаний хрест (липа жовта, немов слонова кість), і потрібна присадкувата капличка на цвинтарі серед буяння дерев, і навіть потрібне таке просте слово, як «драпачка». котре щвним чином нагадало йому маму, яка в далекій далечині на тоці в стодолі на простеленій старій вереті дерев'яною зубастою драпачкою, яку притримує ногою, «драпає» льон: обриває коробочки насіння, бо на відміну від конопель льон не можна було молотити, насіння його розплющувалося під биленем: і це колюче, зубасте слово «драпачка» виводило його душу на майовий дощ… і душа мистецька стовбичила перед намальованим на білому папері простим знаряддям і м'якла, і добріла, і глибшала…

Бережан якось у цьому мені при знався, але я ані не загордився своєю немарною працею, ані не здивувався Бережановій сповіді — це було мені зрозуміло; це йому було потрібно, бо ж не вродить нічого без майового дощу.

Та признання Бережанове станеться трохи пізніше, коли осінь сяде прясти павутиння, а сьогоднішнього косарського вечора Бережан ще не може повірити, що я сам один нагромадив таку гору роботи, і ніяк не хочеться йому вірити… а може. було йому трохи страшно й заздрісне, бо аж відхилився від стола, від моїх альбомів і спитав трохи скептично; скептнзм скрипнув сухо.

— Господи, — і здвигнув Бережан плечима, — нащо вам, Вербеню, цього усього, га? Зорано поле, а камінь на камені, — зітхнув.

Мені не сподобалося його питання: тенькнуло мені в голові: невже мистець моїх зусиль не розуміє… чи мо' й справді нікому мої альбоми не потрібні… каміння якесь неврожайне, поле, яке не викине колоса ні сьогодні, ні завтра? Одначе чи я розраховував на когось. на громадську потребу?

— Чого ж, — відповів я йому, заспокоївшись. — Усе це потрібне насамперед мені й ще моїм дітям. Хіба цього мало? Я собі думаю: без цього, що тут намальоване, власне без тих днів і років… го-го, не одного року, поки я малював, не зміг би набутися в житті, як на весіллі. Ми щойно про це говорили, що ні?

Художник мені не вірив.

— Але ж є фотоапарат. Цок — готово. Секунда. Мить. Нащо мозолити себе ручкою?

Чи він перший про це говорив? Чи мало цікавих і скептичних тупцювали за моїми плечима, коли я штрихував дзвіницю чи руїни корчми з передминулого століття… чи мало радили: цок — і фотографія готова. Тим цікавим і скептичним я не відповідав, то марна робота, а Бережанові пояснив:

— Фотоапарат — німа ніч, йому байдуже, що фотографувати — церкву чи орендарську корчму. Мені ж малювати не однаково: коло церкви молюся, а перед корчмою плачу, перед її порогом спорохнявілим земля, певно, ствердла від пролитих доль. Розумієте? — Я боявся пишноти в словах, одначе докінчив. — Коли малюю… в пальцях моїх б'ється серце, так близько моє серце до хреста, що на дірявому куполі і близько до мальованої криниці.

— Коли ви встигаєте, Вербеню? — Бережан все ще сумнівався.

— День, як море, — відповів я. — Вставав у неділю або у свято рано, пакував у мотоциклетну коляску (а потім у старий «Москвич») жінку з дітлахами і рушав на села і в міста. Коли рано встаєш — багато встигаєш. Що, може, ні?

Він міряв мене очима… міряв, певно, мої дні і роботи.

Котрогось вечора, будучи в голуб'ятні, Бережан знову навернув нашу розмову про книжки, про гуртове читання в зимові вечори історичної повісті Андрія Чайковського, про мою розбуджену книжками душу, яка настановила собі зробитися письменником.

— Що ж далі, Вербеню, було? — брав мене Бережан за руку й заглядав ув вічі, і світилось ув його очах людське співчуття. — Боже, мій Боже, — хитав він головою, — душа хлоп'яча прокинулася, як бриндушка вибухла білим цвітом, а навколо ні промінчика, щоб не осліпнути в пітьмі. Тільки вила й гній… тільки… — він жалів мене запізнілим, але щирим жалем.

— Ну, чого аж так сліпно, аж так погноєнно, — промовив я, зворушений його жалем. — Це так нині пишуть ті, які виставляють себе за мудрих вчителів, за мойсеїв із Москви, що в тридцять дев'ятому засвітили нам світло, бо нібито тут панувала суцільна ніч і чавкала її пітьма, як болото в чоботі. Інша річ, Майстре, що мойсеї потім тотими свічками припалювали нам у криміналах п'яти, але це, правда, з іншого євангелія. Насправді ж так не діялося, не чавкала ніч, як болото в чоботі, бо якби була тут правда, то хіба б ми вижили, хіба б ми не подуріли, не осліпли, не перехрестилися б на поляків, на швабів чи на румунів, бо нас гнули в ці сусідські каблуки, бо хіба в пітьмі ми всі не стаємо чорними?

В читальні, в «Просвіті» була бібліотека — я її швидко проковтнув, потім нипав по селу з торбиною і випитував у людей книжки для читання. Робив це переважно у неділю, коли ґазда з ґаздинею приходили з церкви, і не на вибір робив, а брав конкретну вулицю і ходив хата від хати. Я боявся, що на котрійсь вулиці, в якійсь хатчині причаїлася особлива книжка, і коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку ніколи не буду бачити, не прочитаю її, навіть не торкнуся до неї.

Я цоркав клямкою, ставав біля порога, чемно вітався з ґаздами молодими, а старих — цілував за звичаєм у руку й питав, чи нема у них у хаті якогось друку; я, чуєте, Майстре, розпитував ґазду про книжки, а очі мої, як шпаркуваті злодії, бігали й нишпорили по столі, по лавицях, зазирали на піч й на припічок… очі шукали причаєних книжок. І що, гадаєте, їх не було? Рідко в якій хаті нічого мені не позичали, а так переважно я розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де були бозна-ким і коли переписані старі співанки й коляди.

Різна це була духовна пожива, нерівнозначна, овес, перемішаний з половою: книжки, про які тепер кажуть, що вони художні, видання отців Василіан із Жовкви, євангелицькі брошури американського друку, писання Донцова і Леніна, календарі й книжки пожиточні, що їх видавали в Коломиї, збірники казок і несподівано траплялися розрізнені томи Михайла Грушевського або «Записки Наукового товариства імені Шевченка».

Я, на жаль, не розпитував, не доріс до таких питань, якими шляхами ці книжки під сільські стріхи примандрували, як вони пережили війну, пацифікацію; деякі з них були новенькими, шанованими, схоронені за образами й самі, мабуть, до святих образів прирівняні, а більшість — обшмулені по краях, просякнуті жовтизною часу або ж поплямовані рудизною — гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали, все ж таки у сільських хатах вони жили разом із людьми, чогось людей вчили, від чогось застерігали, когось проклинали або й труїли трутизною — і разом із людьми вмирали.

— Ви читали їх без розбору… без системи? — запитав мене Бережан. Ні, він таки був смішний, цей львівський художник. Я нагадаю: вікова різниця між нами десь на десять років, а це, виявляється, цілий океан часу, прірва, береги океану начебто чимсь схожі між собою і водночас — відмінні. Я колись був на Чортовій горі, це недалеко від Черчена в маленькому заповіднику, де ростуть трави, яких давним-давно нема на навколишніх лугах, і лише на горі вони збереглися з-перед тисячоліття. Очевидно, я теж родом із тієї гори, тому Бережан задавав мені наївні питання.

— Яка могла бути система, пане мій львівський, — я засміявся, і мені баглося розповісти про Чортову гору. — Яка, питаюся, могла бути система в хлопця, який пасе худібку й читає випрошену книжку під «бузьком» на голові, що його робили з мішка, коли йшов дощ?

— Я пам'ятаю… мені мама теж робили «бузька» з мішка, коли падав дощ. Я прецінь теж пас корівчину, — признався Бережан.

Я подумав, що багато з нас іще недавно були пастухами… це так романтично і так сумно… і так мене серце болить, що ми витрачали свої сили лише для того, щоб не розчинитися в пітьмі, щоб не зникнути. Якась кара Божа… так, кара, бо й нині цієї сили ще потрібно.

— Виходить, щось спільне залишилось поміж поколіннями: бодай спогад, що ми колись пасли корів. — Ні, це не була з мого боку іронія. Мені хотілося Бережана обняти. Я любив, незважаючи ні на що, свої пастуші роки й залюбки розповідав про них дітям, а тепер ось — онукам, бо вважаю, що якраз вліті на вигорілому пасовищі, а потім на стернищах, коли гусне серпень, а згодом на всіх покосах і кукурудзянках восени, коли небо прихиляється ближче до землі, а цілий світ стає прозорим, мовби він плаває у небесній чистій воді, я пройшов, маючи книжку в руках, свої гімназії та університети. Що зробиш…

— Ні, я недовго пастушив, — Бережан гейби засоромився тією давньою простою роботою, і це мене засмутило. — У нашому селі була школа ще від «Франца-Йосипа», семирічка. До старших класів я чимчикував до сусіднього села. Не було, отже, часу на пастушення. А потім я ще брав уроки у вчителя малювання. Він, власне, виявив мій хист до пензля.

— В мене хист до писання ніхто й не пробував намацувати, — все ж таки я поскаржився. І була це, мабуть, запізніла скарга на Єву Єжанську, яка висміяла колись моє «письменництво» перед цілим класом. Я так і сказав Бережанові. — Вас учили професори в школі, а мої професори — тії ґазди, що давали мені книжки.

— Чи книжки, які ви випозичували в людей, назад повертали? — спитав Бережан. Тінь майнула на його лиці, а очі мимохіть скосилися на мої стелажі.

— Ну, що ви… з тих давніх книжок практично залишилися одиниці, — відігнав я підозріння. — Я позичав переважно стільки, скільки міг прочитати за тиждень. Наступної неділі розносив їх назад. І знову цілував руки бадікам і дякував, і, мабуть, під час дякування краплилися в очах сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо ґазди часом добріли і книжку мені дарували. Але рідко так траплялося, бо книжки таки направду мусили жити в хаті, як жили святі образи, як різьблений на сволоку хрест. Я підозріваю, що книжки в багатьох… отут у Черчені й поза Черченем лежать на столі чи встромлені за образи не лише для читання, а насамперед для присутності… нібито в хаті в образі книжки присутній добрий дух.

— Ну, це ви даремно… даремно ідеалізуєте книжку, якщо можна так сказати, — не погодився зі мною Бережан. — Є ж бо книжки, що схожі на демонів. Або ж на розкладені трупи, що наморочать землю смородом. Або ж, як клубище гадюк… і сичать вони, бризкають трутизною.

— Так і є. Книжки, як і люди, різні, — підтакнув я. Мене втішило, що Бережан любить говорити про книжки, вміє, мабуть, їх розпізнавати, хоч як тяжко іноді розпізнати серед них вовкулаку. Зверху наче щось людяне, а всередині — вовк. — Остільки є книжки різні, як різні є люди, — продовжував я, — то за «перших совітів» у тридцять дев'ятому році людей почали сортувати й внарештовувати, а книжки заходжувалися палити; нова влада, комісари в перехрещених пасках палили їх прилюдно, напевно для постраху. Я теж палив… Я спалив, правда, свою першу бібліотеку таємно: вночі розпалив у печі, а не в грубі, узяв кочергу й по одній книжці метав у вогонь. Книжки горять поволі, важко, вони корчаться в полум'ї, як живі істоти, як птахи, чорніють, а ти їх довбаєш зверху кочергою і теж чорнієш душею.

Майже кожного дня Бережан після трьох-чотирьох годин стояння на риштуванні перед стіною у Святому Дусі вибирався з мольбертом у поля; не знаю, що він вишукував на наших черченських нивах поміж колгоспними пшеницями, кукурудзою і цукровими буряками, поміж вузькими людськими рукавцями картоплі, яку чомусь чи випадково, чи навмисне закосичували маком, що палахкотів біляво в густому кипінні зелениці; Бережан, вочевидь, шукав краси для своїх етюдів і таки знаходив їх, бо малював скажено, немовби боявся, що хтось віднайдену ним красу — оті плахти пшениці, що переткані волошками, чи рівні ряди буряків, що, здавалося, у сонячному меріхтінні здіймалися аж до неба, немов шнурок осінніх журавлів, чи оте зелене, аж первісне буяння кукурудзи хтось відбере або заборонить малювати. Інколи Бережан блукав мереживами протоптаних через поля стежок, що, вигинаючись на горбах і скручуючись у спіралі за бозна-якими законами людських забаганок, бігли в різні напрями, одна в одну, як струмки, впадаючи або ж раптово уривалися перед стіною жита, і тоді здавалося, що Бережан шукає на польових стежках щось давно загублене, а може — щойно відкрите, яке він наздоганяє, щоб зблизька до нього приглянутись, і не має сили наздогнати… і не може втрапити на слід… на слід, може, того ізографа, котрий лишив на стіні Святого Духа свою душу, приховавшії до часу ім'я; може, Бережан на польових стежках прислухався, аж йому кров грала у вухах, чи ім'я того ізографа не випливе, як місяць на небо, понад пшениці; або ж його ім'я виспіває жайвір у піднебессі, або ж вітер наднесе з безвісті?

А може, в полях художник відпочивав і роздумував над самим собою, себе поглиблюючи й очищаючи, немов криницю, в котру понасипано піску і бруду?

Я рідко товаришував йому у його мандрах, хіба в неділю ми вибиралися удвох, і тоді він уже мене вимучував, бо встромляв на одному й тому ж місці в пшениці свій мольберт і заходжувався малювати, як він казав, «сільського філософа в солом'яному брилі» посеред сліпучо розлитого сонця, що золотило стрішкувате колосся; я потім роздивляв його малювання і починав розуміти художницький задум: людина на цих золочених чорноземах зливається воєдино з природою, вона є лише колоском на безмежжі полів, яке називається життям, і нема на Бережановій картині навіть слабого натяку на те, що людина посеред поля є предковічним бородатим Паном… ні, людину поле вродило, годувало, висушило його соки і поле людину схоронить.

І коли я починав під сонцем умлівати і рішуче видибував із пшениці на стежку, Бережан покірливо складав своє малярське начиння і починав мене водити другим колом мук: випитував та й випитував, чому оце поле називається «Могилки», а оте — «Боярське», а отой пагорб — «Вартовня», а оцей ярок — «Татарщина», а дорога, що кривуляє в ліси на горбах, «Закривавлена»…

Як міг, я розтлумачував йому, що наша земля хрещена давніми іменами, і кожне імено має вкарбоване значення… й ще має значення те, що імена свідчать: ми не тільки належимо землі, а й також земля належить нам, пращури її хрестили; він жадібно слухав мої тлумачення й, очевидно, пам'ятав, що і в його підгірському селі різні урочища мали свої узвичаєні назви; він признався мені, що ніколи йому не спадало на думку: земля хрещена, й кожна назва, імено її — це немовби печатка на вічне наше користування.

У такі неділі, очевидно, я теж мав право його перепитати, як він колись мене запитував на голуб'ятні про мої альбоми, мовляв, навіщо вони вам, Вербеню, але я здогадувався, що художник, певно, надолужує колись втрачене щось дуже важливе, переоцінював те, яке вважав за маловартісне, або ж Опілля оголилося перед ним, як молода жагуча жінка, яка начебто й знана до найменшої плямочки на тілі і водночас безмірно таємнича. А ще я підозрював, що він в топонімах, часом затемнених, прислухається до давньої музики слів, до обірваних струн, бо йому конче було потрібне, це теж було пов'язане з малюванням на стіні Святого Духа Та з його власними теперішніми етюдами. Душа його була настроєна на звучання усіх скрипок, що тисячу років грали й вигравали на цих черченських полях, на цілому Опіллі, на всій Україні… і часом, обірвавши свою оповідь, я уловлював, як душа його схлипувала, захлинувшись жалем чи звеселившись почутою радістю, або ж огнівувалася до стогону, коли ми надибували на полях червоні таблички на стовпцях, на яких писалося, що це поле має «нумер» такий-то; нумеровані поля нагадували нумерованих в'язнів у таборах. А оце поле названо — так було написано — іменем чекіста Решетова, що тут упав у бою з бандерівцями.

— Як же нинішнє чекістське поле називалося раніше, Вербеню? — запитував мене Бережан.

— Називалося «Вдовині помірки». Колись вони належали громаді, селові, отже, й громада, пам'ятаючи про бідних вдів, щороку нарізала по черзі тій чи іншій жінці якийсь морг поля. Усе ж таки поміч. Звідси й імено.

— А вони, ті, що старий світ зруйнували, а новий не побудували, встигли перейменувати… перейменували для того, щоб люди забули про те, що колись громада була «великим чоловіком» і мала Бога у серці. — Бережан хитав головою. — Ніби навмисне… чи таки навмисне все перейменовують, стирають, знищують, га? — Він блискав очима, й сивизна його теж іскрилася і мовби аж потріскувала, немов наелектризована.

— Вам треба, Майстре, повертатися до Львова, — радив я йому жартома. — Бо згорите на Опіллі… і ніхто начебто ваш вогонь не пригашує і не підслуховує. А вдома — камінь на камені… а вдома й на вулиці за сто метрів підслуховують, кому треба, вашу розмову… а вдома на мольберті недомальоване полотно, я бачив: гола прекрасна жінка, задум — ви мені пояснювали, — що мав би спробувати розкрити сутність жіночої душі.

Далебі я не збирався глузувати з художника; проникнення в жіночу сутність — це теж важливо, усі митці світу, мабуть, трепетно торкалися своїми пензлями жіночої душі, одним із них вдавалося бодай для себе з'ясувати сатанинський підступ природи, що називається звабою, обіцянкою насолоди і вічним прагненням людини продовжити себе в прийдешньому; інші відступали, обгризаючи свої пензлі, перед неприступністю загадкової жіночої посмішки; треті шукали в жінці божество, якому треба поклонятися; ще четверті зривали з жінки-богині німб й жбурляли на стирловані простирадла борделів.

Зрештою, жінка — вічна тема в мистецтві, і цілком зрозуміло, що Бережан теж нею захопився, але… але, дивися-но, Бережане, поле оце перехрещене в нову віру, навмисне перехрещене, щоб ти завтра стояв отут без пам'яті. Ти не помітив, брате мій Бережане, що існує зв'язок між нинішнім перехрещеним полем і малюванням на стіні в церкві Святого Духа? І там і тут зла рука стирає пам'ять: там затирає її вапном, тут — вибирає очі червоною табличкою.

Чи після цього міг Василь Бережан поїхати до Львова, щоб повернути собі спокій, коли на «Вдовині помірки» видибав ізограф із церкви Святого Духа, зупинився на краю поля й з-під долоні дивиться усміхнене, тихо, як жінки жнуть жито, як серпи викрешують зблиски, як стеляться по стерні співанки без слів, як під полукіпком у холодку молодиця годує немовля, забувши прикрити біле персо, як важко, із дзвоном лягає в перевесло колосся; ізограф потонув, мабуть, в ідилії жнив, жнивна музика його заполонила, бо старий не помічає, що з борозни цілиться в нього солдат у синьому кашкеті із зіркою, зараз ось-ось скреготне кулемет… і почне кулемет косити ізографа, женців, жито й жінку молоду з немовлям.

І майбутні покоління нічого не будуть про це знати…

— Господи Боже мій, яка кара Божа на нашу землю, — зітхнув Бережан. Мало не скрикнув Бережан.

Я мусив глаїти його, бо не треба аж так голосно, бо й поля, Бережане, мають вуха.

— Невже, Вербеню, ми боїмося навіть власного поля? — запитував він розпачливо. Сів, змордований безсиллям, на межу й обома руками вчепився в зелену бороду пиріїв.

Хтось спитає:

— А кулемети?..

Що, не було чутно кулеметів? Я щось вигадав таке несусвітне? Браття мої, невже не чуєте, як вони нас розстрілюють щоденно… і ми живемо, по суті, будучи розстріляними.

Котроїсь неділі, коли дощ застав нас на косовищі й ми мусили ховатися у копицю сіна, Бережан знову допитувався, чи я направду остерігаюся полів, немовби й вони, Вербеню, нині стали зрадниками й підслуховують орачів і косарів, як боязливий заєць, що стриже вухами під межею; невже вони навмисне нумерують себе нумерами, забувши прадавні власні назви, щоб їм спокійніше спалося по ночах; невже вони поробилися курварськими ланами, яким байдуже, хто й що у них посіє; невже наші поля, Вербеню, закаменіли й втратили відчуття болю… чи біль вони вже перетерпіли й звиклися з ним і їм уже не болить, що хтось вінчає їх терням, хтось напуває кров'ю, хтось угноює трупом, хтось засіває брехнею, а хтось поливає зневагою? Он, бачите, Вербеню, повзе й повзе, клубочучись поміж масними скибами, гаддя.

Я розгнівався; я йому відповів, що не пасує винити землю в смертних гріхах… земля єсть євангелієм, в якому пластами списано наше терпіння і колись-хтось його прочитає і жахнеться. Я особисто землі довіряю, кому більше довіритися, як не їй. Коли мої хлопці стали підростати, я брав їх за руки і водив у ці поля, у купелі ці пахучі, далі від стукачів, дрібної селянської суєти, і тут, у житах, що напливали на нас хвилями зусібіч, я учив молитися за Україну; я співав їм «Боже великий єдиний, нам Україну храни… не дай загинуть у ярмі…»

Пам'ятаю, я ледве чутно тую молитву наспівував, а сам у душі плакав, сльози в горлі клекотали, як окріп, а мої хлопці ніяк не могли второпати, чому їхнього батька розтрушує дрож і чому ми молимося за Україну посеред полів, адже Україна — ви самі, тату, нас учили, скрізь, є вона в дереві, в зелі, у сонці, у слові, в краплині дощу, і чи не можна, тату, молитися за Україну вдома перед образами… ну, може, молитися не вголос, а так, щоб Бог почув, а щоб до колгоспного голови Чобота чи до дільничного міліціонера пташка з молитви не долетіла… вони ж бо її застрелять, а нас — на Сибір.

Мої хлопці мали рацію: Бог приймає молитву скрізь, і церкві, і перед образами вдома, і в саду, коли сходить сонце, і ніякий колгоспний Чобіт не має сили молитву переймати, одначе мене чомусь потягло в поле, тут молитва чистіша і глибша, вона в полі сіється як дощ… так, сіється, бо велика в наших душах спека; спека, зашкарубла потрісканим коржем, і останнє зіллячко у ній в'яне, душа, як каня дощу, цю молитву випрошує… і дощ припускається. Крім того, серед житів ми ближче наблизилися до Бога й до України… й таки ближче. Власне ця думка про наближення виводила мене з дітьми в поле, і поле ставало моїм спільником.

Я учив моїх хлопців:

— Ану візьміть, один із другим, з-поміж жита по грудці землі… чуєте, яка вона, наша земля, на дотик, як її тепло струмениться, переливається у вашу кров. Чуєте? Це і є Україна.

Пощо це все я оповідав Бережанові? Хотів похвалитися своїм патріотизмом? Розвіював Бережанові підозріння про зрадливість пшеничних нетрів, де нібито попід межами стрижуть вухами, підслуховуючи, зайці? Чи домальовував у його уяві свій таки власний портрет на тлі скісних ниток дощу?

— Добра ваша школа, Вербеню. Добра… хоч, може. дещо зромантизована. Та що зробиш, коли мусимо ховатися з своєю сльозою і молитвою. Такі часи. — Він довго мовчав, і мені здавалося, що його зморює сон. Дощ шумів напливами, як некошені трави. — Тільки чи ті грудочки, про які говорите, — обізвався він згодом, — не розсипалися поміж пальцями, а вітер підхопив пил, і ні сліду, ні знаку. А ви кажете: Україна. Га?

Нам було затишно сидіти в копиці, тепло; його плече опиралося в моє; сіно, відволожене дощем, пахло й п'янило, як стародавній трунок; нам, здавалось, було чути, як під струменями дощу на покосі вистрілювали й росли жовтодзюбі перця скошених зел; так, ми чули, як росли трави — душі наші були чутливі, немовби тисячі струн єднали нас із кожною бадилинкою.

Я не поспішав Бережанові відповідати. Чому, зрештою, мають обходити заїждженого львівського художника мої діти? Звичайні вони люди. Ну, може, не мають, як каже моя Олена, в носі рою мух, як має їхній тато, але що з того? Один — інженер у Львові, другий бухгалтерує у Рогачі, в райспоживспілці. Катерина, донька, в колгоспі порається коло землі. Та ні, нічого не пропало з того, що я їм у душу вклав, нічого не розсипалося в порох, і вітер нічого не розвіяв. Ми не торбарі якісь діряві, ми прецінь Вербені.

— Забуваєте, мабуть, Майстре, — таки мусив йому відповісти, — як напластовується родючий грунт, гумус тобто. Порошина до порошини, корінець до корінця, думка до думки, зеренце до зеренця, а ще — листя опаде, а ще — Божа роса — і вже нуртує жива земля, вже весна її будить.

— Я вас розумію, Вербеню, і образити не хотів, — сказав Бережан. — Лише спало мені на гадку стосовно гумусу: світ пливе мимо нас широким річищем, корабель його освітлений аж хапає за очі, ілюмінатори відчинені в космоси, в безмежжя людської мислі, а ми… а ми сидимо, не помічені з корабля, в копиці сіна і боїмося, щоб вітри не здули гумус… власне, ми не сидимо, ми розпластані, розіп'яті й прибиті цвяхами до гумусу, бо інакше станеться тут пустеля.

Він так і сказав: «Станеться тут пустеля».

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

А ще я був у Черчені «своїм» через те, що мене тут люди впізнавали; вони пильно обмацували мене поглядами, у їхніх очах здивовано засвічувалось, як далекий полумінець скіпки, не то здогад, не то пригадування, і тільки вроджена селянська несміливість стримувала кожного з них спитати мене: «А де ти, чоловічку, так довго барився?»

Виходило, що начебто я тут уже колись бував, оці люди на вулицях і на подвір'ях, в полях і на всіх дорогах колись мене бачили, розмовляли зі мною, і коли я був голодний — ділилися хлібом, а коли був спраглий — виносили до воріт кухоль води; виходило, що колись (Коли? В якому столітті?) я їх малював чи принаймні збирав у свою пам'ять рисочки з їхніх облич, і збирав зблиски з їхніх очей, і злети й насупленість їхніх брів, і сльози збирав із їхніх зморщок, і збирав веселі усміхи з їхніх губ. Я тільки не знав, і черченські люди не могли мені в цьому незнанні допомогти, куди я зібране відносив і на що його витрачав.

Якось мені снилося, що я вже розчистив ціле обличчя, а не лише двоє очей страдника на стіні Святого Духа; мені явився старий чоловік із аскетичним довгобразим обличчям, зарослий бородою, одна чорна і глибока зморшка, як борозна виорана на високому чолі; а грива сивого волосся рвійно відкинута назад; а зрештою, голові старця була відкинута напружено назад, немовби він моцувався, жадаючи вирватися з того місця, яке йому призначив на стіні ізограф. Старець не просто виривався, він криком ревів на цілий світ; його конвульсійне роздертий рот, розкуйовджена випнута вперед біла й закривавлена борода, посірілі губи, стирчкуваті брови, а найбільше оте живе праве око і страшна кривава яма на місці ока лівого — усе це, кожне зокрема й оглавлене разом, виражало вибух гніву й водночас передсмертного жаху. Людина на стіні, вмираючи, витерплювала пекельні муки й випльовувала з горлянки, вочевидь, люті прокльони а чи кличі.

Таке мені снилося; зрештою, я уже уявляв, бачив муку того страдника; я був ущерть, по горло, як дзбан із розтопленою смолою, виповнений лютим ревом і жахом, мене боліло усе тіло, і волосся на мені дибилося, і я сходив потом, і щоб від мук порятуватися, мені стріляло в голову або ж втекти від страдницьких очей і більше до них не повертатися, або ж їх чимсь засліпити, або ж вишкребати скальпелем. А ще хвилинами баглося й мені завити з болю, і я мусив зціплювати зуби, щоб виття не вирвалося на волю, зате стогін мене потрясав. Я, певно, божеволів, бо котроїсь хвилини мені немовби розкрилася ціла стіна, штукатурка з неї осипалась, і я уже знав, від чого у муках умирає оцей старець. Його обличчя видавалось мені знайомим, немовби вчора я зустрічав його на стежках у колгоспній пшениці; я витирав тампоном його криваві сльози і тамував біль, тулячи долоню свою до його чола, і в думці просив Бога швидкої для нього смерті, бо не було кінця його стражданням.

Виходить… виходить, що начебто я сам малював його на церковній стіні?

Я? Я був тим ізографом давнім, що збирав у Черчені людські риси, вдачі, сльози, болі, гріхи й покаяння, бо інакше не посмів би (та й не зумів би) намалювати страждання і клич на стіні. Виходить, Господи, що все на світі повторюється, люди в Черчені теж повторилися, і тому вони мене впізнають.

А чи направду, Господи, я сходжу з розуму від страдницьких очей, від чужого болю?

Я й не сподівався, що в тишу черченських полів у пору, коли до жнив іще не близько, а косовиця на луках уже минулася, щоднини входять, немов у широкий, до дна прогрітий сонцем і пропахлий розімлілим зелом розлив води, численні гурти людей: запізнілі косарі, що котилися роверами на свої лісові ділянки; галасливі, як шпаченята, табунці дітлахів, котрі по-давньому босоніж мчали до Золотої Липи купатися; з самісінького ранку, немов тії ткацькі човники, туди-сюди снували сапальники на буряках; у післяполуденок розстрілював польову тишу своїм тарахкотінням трактор, що причепом пригойдував із ферм чергову порцію гною — величезне його купище руділо й парувало на краю поля обіч вільхового гайка; раз на день на височенному сухореброму коні появлявся «польовий», тобто колгоспний польовий сторож на прізвище Факадей — миршавий з вигляду чоловічок із «льорнетою» на грудях; шкапища його, наче спеціально тренована, дибала стежкою нечутно, ніби була взута в м'які постоли. Факадей зрідка зводився на заржавілих стременах і, витягуючи довгу й тонку шию, озирав біноклем поле: чи десь-хтось не косить конюшину, чи випадково одурілі від любові молодята не витолочують пшеницю. У моєму етюднику є кілька наспіх накиданих штрихів до портрета Факадея, я навіть подумав, що він із своєю шкапою, довгою шиєю, на якій стриміла продовгувата, як огірок, голова, схожий на Дон-Кіхота… такий собі черченський Дон-Кіхот, у котрого, однак, нема в очах донкіхотського стремління творити добро; в довгій його вертлявій шиї, в постійному озиранні, у підозрілому прицілі маленьких очей нишкло щось собаче, сторожинецьке.

Котрогось дня Факадей помітив, що я його малюю, схоплюю, як кажуть, на ходу, бо під'їхав до мене на своєму Росінанті й з висоти сідла спитав, як деркачем проскрипів:

— Нащо вам моя мармиза? Та й чи положено, товаріщ, мене малювати? — засумнівався. — Я, так сказати, людина службова.

Я йому пояснив, що таки «положено», тим паче що він на службі. Колись люди схочуть подивитися на Факадея, який служив колгоспним польовим.

— Ну, тоді рушницю намалюйте за плечима, — сказав Факадей і приосанився в сідлі. На ньому була гімнастьорка, підперезана офіцерським паском, і кашкет теж офіцерський. Потім я дізнався, що він у Черчені зальотний птах, демобілізований прапорщик. — Я у голови в'одно прошу рушницю… стріляв би здалека. І боялись би мене.

— Ви хочете, щоб вас боялися? — перепитав я його. Він посміхнувся:

— А хто не хоче… всі, товаріщ, хотять, щоб їх боялися. Це я точно знаю. Якщо чоловіка бояться, то це значить, що є у нього сила. — При цих словах Факадей аж засвітився хижо.

Я покрутив заперечливо головою.

— Не можна вам давати рушницю. Заборонено.

— Але ж настав би порядок, товаріщ, — стояв на своєму Факадей, начебто справді від мене залежало: дати йому рушницю й дозволити йому стріляти чи хай далі їздить полями лише з нагайкою і біноклем.

— Чи вам, — кажу, — нагайки не досить?

Обличчя під лаковим козирком сіпнулося з досади, але не промовив нічого, торкнув коня кирзаком й потюпав стежкою. За хвилину поглинули його пшеничні нетрі.

Зрідка у хмарі білої пилюки на польових дорогах появлявся «уазик» колгоспного голови товариша Чобота, він зупинявся то біля пшениці, то біля ячменю, то поринав у кукурудзу або ж завертав на бурякову плантацію — адже був господарем, це правда, і мусив, отже, знати, як росте урожай.

Одначе польова тиша, оте розлоге море розлитого сонця і пахощів розімлілого зела топило немилосерно, жбурляло на своє дно людські гомінкі голоси, гарчання машин, подзвонювання мотик, коров'ячі окличі… все гинуло в тиші, і лише над шепетливим морем високо в небі підвішував дзвінок невидимий жайвір; і якоїсь днини перед полуднем я несподівано відкрив для себе, що у цілому світі серед тиші й шелесту хлібів існують тільки жайвір і я, грішний, із своїм малюванням; це так було у самотині солодко й моторошно, що я не втримався, упав на теплу землю і заплакав.

Чого плакав? Хіба інколи знаєш, чому тобі хочеться заплакати?

У моє самотинне малювання посеред полів якось у самий розпал спекотного полудня прийшов чоловік із мішком конюшини. Я не став допитуватися, як його кличуть, мені це було не потрібне, я тільки здивувався, що він підкрався до мене майже нечутно, і я забобонне подумав, що чоловік підповз до моєї верби, під якою я сидів з етюдником, із потаємної нори, бо я аж здригнувся, коли він заговорив за моїми плечима. Був він сорокарічний, кряжистий, у повній чоловічій силі, і таким він себе почував — мав гордовитий, незалежний вигляд. Очі його бігали по моєму пейзажі, а рот кривився іронічно.

— Не подобається? — спитав я, вловивши його ковзку іронію.

— Чого ж, — стиснув він плечима. Був у картатій чистій сорочці, штани на ньому прасовані, виглядало, отже, що чоловік не порпається щоднини в землі чи коло гною. — Файно малюєте, — похвалив він. — Я тільки хотів би знати, якщо не секрет, скільки ви за день таких образів можете намалювати… і по чому кожен із них? Кажуть: дорого.

— Маєте намір купити? — засміявся я. — Чи ви, може, працівник торгівлі?

— Ні, — відмахнувся мій новий знайомий, — я не торгаш… я людина проста: працюю пожежником у Рогачі.

— То пощо виважуєте ціною те, що я малюю?

— Отак, з цікавості. Або й із заздрості! — зареготався щиросердечно, широко. — А що, малює людина один день, а продає штуку мальовану по сотці чи й більше. Ніби я не чув, як за ці образи деруть? Простий же хлоп, як ось я, приміром, за 120 рублів мусить цілий місяць прикладати руку до козирка і мельдувати командирові, що готовий сповняти його накази… готовий щодня у вогонь.

— Хіба я тому винен? — Мене образило, що він так легковажно порахував художницькі заробітки (та й чи він один так думає про нас, мистців?). — Між людьми балакають, що пожежники мають багато часу, так? Що ж вам заважає теж малювати й заробляти дурні гроші? — Я таки його підкусив.

— Е, коби то чоловік умів, то хіба прикладав би руку до козирка, — відповів він сумовито. І тут же від суму омився. — Був би собі пан із пензлем… нипав би собі пан із пензликом по полю, малювавав би образи й рублики зщибав би, як грушки, — він аж солодко завів очима, уявляючи, як збивав би рублики з грушок. — Але що з того…

— Кожен робить, що вміє, — поспішив я чолов'ягу потішити. — Бог усіх наділив талантами.

— Що правда, то правда. Я маю талант красти, — несподівано він обізлився. — Думаєте, жартую? А що? Життя навчило. Якби я був в Америці, то… А так, на 120 рублів не розгонишся і всього не накупишся. Коло хати й худобина якась є, і дріб. Мусить чоловік давати собі раду, виходити, як кажуть, на влови: нині конюшини мішок нащибаєш кролям, завтра з ферми поцуплю опалку силосу чи якусь ділетку комбікорму, якщо вдасться. Восени капуста є на полі, буряки, морква, мандибурка — тобто картопля. Не дурний казав: хто годен — той не голоден.

— Але ж ви обкрадаєте колгосп, сусідів своїх, поле оце врешті, — пробував я зупинити злодійське вихваляння. Бачив: зблід чоловік від злості.

— Сміхота, — сплюнув він. Білість на лиці не миналася. — Таке кажете, нібито це поле — людське, а люди на ньому… А люди на ньому, щоб ви знали, приречені Господом Богом на панщизнянську каторгу… от, каторжники дурні.

— Ви мудрі? — Я не розумів його цинічної одвертості. Що він хотів своєю сповіддю мені довести? Що став дрібним злодієм із примусу? Що таким зробило його життя? Що на цьому полі, над яким жайвори попідвішували срібні дзвіночки, чесно не проживеш?

Або ж цей чоловік із мішком нажатої конюшини виводив мене із золотистого розливу польового спокою, ідилії пшеничної на берег реального життя?

Чоловік не відповів, а лише споглядав на мене з жалем та осудом, начебто я перед ним чимсь провинився.

— Ну, ну, — промовив урешті, — малюйте собі. — І закинув мішок на плечі; і залишив мене на роздоріжжі; і, певно, жайвори далі смикали невидимі нитки, що провисли з піднебесся, і, певно, голосне срібло дзвіночків скапувало понад пшеницями… скапувало, а я його не чув.

У мою потривожену самотність посеред черченських полів одного ранку втрапила згорблена жінка у чорній хустині, у такій же старосвітській рясній невизначеного кольору спідниці й у білій-білій сорочці, на рукавах якої синім цвітом цвіли вишиті хрестики; жінка зупинилася біля мене й спитала, чи можна подивитися моє малювання (а я якраз малював загін кукурудзи, що навальне й соковите вибухала буйною зеленню — лапастим листям, на якому іскрилися міріади пацьорок уранішньої роси).

— Дивись-но, — сказала жінка тихим голосом, — землиця аж світиться, як молода… ага, як молода у вінку. — І похитала головою. Губи її ворушилися, жінка продовжувала говорити, але вже пошепки. Виглядала вона сумною; на дрібнопосіченому зморшками лиці немовби пропливали хмари, а чи думки… а чи вітер засипав зморшки попелом. Очі, глибоко запалі, у вінцях сірих зморщок, журно пестили мій недокінчений етюд. — А ми, грішні, й не видимо цієї Божої краси… де нам, Господоньку, до краси, коли ти, немов худобина робуча.

Мені було жаль старої; було жаль її невиказаного сірого суму, її тонких, як із дикого воску вилитих, сухих пальців, які, видно, у неї затерпали, бо раз-по-раз ворушила ними, розминала. Скільки їй було років? Сімдесят? Трохи менше? У крайньому разі, своє у колгоспі сповна відробила (відробила панщину — згадав я чоловіка з мішком конюшини). То чого дибає спозарання із мотикою? На буряки? Спитав її про це.

— Та на буряки… маю ділянку, хоч давно, рахуйте, своє відробила, дали пенсію аж тридцять два рублі. І за то дякую Богові, — зітхнула сокрушно. Споглядала на мене з глибини сірого смутку й переливала той сум мені в душу. — Ніби, рахуйте, маю право, щоб дали святий спокій з тими буряками… ті буряки з молодих літ висіли в'одно наді мною й висіли: як весна, як літо, як осінь… у сльоту, під снігом, бувало, чистиш буряки на цьому… на цьому проклятому полі. Не лякайтеся, прошу вас, що чорним словом обзиваю поле. Що подієш, коли воно, як дракон, висмоктало з людини силу й обернуло в порхавку. Світ замкнувся в буряці, якийсь кримінал, чуєте, заґратований, а в тому криміналі любилися ми з чоловіком, діти народжувалися, хатчину сяку-таку зліпили, випроваджували дітей до школи. І все за гратами та й за ґратами. Та хіба не через поле, не через буряки минулося моє життя? Най небо й земля мені простять… колись грудочка землі була для кожного з нас святою, цілували і плакали над нею, і леліяли, щоб добре родила, а нині грудка стала ненависна, ворожа аж…

Я був вражений її бесідою; мені баглося зупинити тихий плин її слів, барвлених не так зненавистю, а більше плачем без сліз.

— Чейже поле не винне, нанашко, — навіщось я її умовляв. Жінка мене не слухала, маленька, сухонька, згорблена на сапилно мотики, вона жила в заґратованому криміналі, і я не мав сили звідти її добути; і тихий сум, відчай, глибоченна, мов прірва, безнадія струмилися од дрібненької її постаті, я майже фізично це струмування відчував… і було мені чомусь соромно, що на картоні світилося красою, переливалося перлами колгоспне кукурудзяне поле.

— Ви, певно, собі міркуєте: здуріла баба на старість? — осміхнулась скупо, й обличчя її посвітліло. — Так? А я, чуєте, при своєму розумі, Бог видить. Я із Богом щоранку розмовляю, як оце з вами, молюся, б'ю поклони і кривди свої виповідаю. У хаті — пустка, мухи бренять, як веретена, а Бог наш мовчить… Бог нібито в змові з колгоспом, з усіма теперішніми панами.

А пани…

Приходить до мене на подвір'я щовесни наш колгоспний голова товариш Чобіт і такого з себе чемного вдає, хоч його до рани прикладай, як підбіл-зілля. І запитує: «Ну-ну, як ви, бабцю Катерино, зиму перезимували? Чи не бралася вас слабість? Чи не було перебою в магазині з хлібом? Чи стало вам дровець? Чи ваш син Дмитро приїжджав із Бистричан, чи зовсім забув про маму серед машинерії на заводі?»

І котить, і котить Чобіт бочку з медом.

Я, прецінь, знаю, що бочка порожня, він її лише зверху обливає патокою, щоб була солодка, так діється щовесни, коли сіють буряки.

Далі Чобіт забуває про мед і починає головне, з чим, власне, на моє подвір'я повернув. «Ну, — каже, — слава Богу, Катерино, що бігаєте нівроку, як молода, що Дмитро з Бистричан наїжджає і привозить мамі ковбаси. Бо цього року знову довели нам план по буряку, вони зверху план спускають, нас не питаючи, а я ось ходжу хата від хати, як старець з торбиною, і прошу: візьміть, Іванихо, й ви, Петрихо, сорок соток буряків під свою руку». «Ой, — відпрошуюся, — не візьму я, голово, бо мотика поважчала, немовби її цигани з олова викували, і кістки мої скриплять, ноги не ходять, а поперек не згинається, видно, задерев'янів із минулої осені». А він, тобто наш Чобіт, делікатно мені нагадує: «Ви, бабцю, не відрікайтесь від колгоспу навідмаш, в селі, прецінь, живете й будете потрібувати соломи й ділянки під косовицю на сіно, корівчину ж тримаєте. А зима йде — велика пані: дровець, голово, постарай та випиши-но вантажівку, щоб вугілля привезти. Торік вам шиферу на хату відпустили… Пам'ятаємо, що ви у нас були передовиком на буряках. Словом, мусимо рятуватися, Катерино, га?» Отак підмовляє солодко Чобіт. «Якщо ж не зможете самі, то маєте в місті сина, невістку, онуків — най допоможуть бабі. Що, хіба не мають Бога в серці? Не пропадати ж бурякам у бур'янах. Це ж цукор для трудящих». «Господи, — бідкаюся, — я нібито нетрудяща, нібито не маю права перепочити перед смертю або й вмерти на постелі, а не між рядками в полі?» «Ну, то як вважаєте, Катерино, — відповідає мені Чобіт начебто байдуже, але я виджу, що спохмурнів. — Тільки кожний має своє право», — каже, і я чую в його голосі погрозу.

Я тоді беруся гострити свою мотику. Життя, прошу вас, іде далі, направду треба на ґаздівство соломи, сіна, дровець… і потрібно буде мене на цвинтар повезти, наперед мушу собі це везіння на цвинтар заробити в нашого Чобота.

То-то… Якщо навіть за свою дорогу на цвинтар треба наперед у колгоспі відробити, то так поле відплачується мені, га? За що маю 'го любити? — запитує мене жінка й сипле мені в душу сіль.

І я мовчу; я не знаю, що маю їй відповісти; я остерігаюсь з нею погодитись, стати на її бік, бо тоді поле втратить свій чар (а може, його чар — це тільки поверховий глянець?).

— Нащо все це мені виповідаєте, нанашко? — серджуся на неї. Відчуваю, що в мене пропадає охота працювати над етюдом, і бачу, що висихають на листі кукурудзи перлисті краплини роси.

— Ти ж, гадаю, мусиш це знати, бо ти той, що малює. Так діялося здавна: той, що малює, повинен усе знати. Хіба ти не з церкви Святого Духа?

Котрогось дня я сидів за етюдником на березі Золотої Липи й малював незораний клинок поля, що спадав до річки; для колгоспних трактористів клинок служив ніби «майданчиком для перекуру», на якому заправляли трактори, насипали в сівалки зерно, розвантажували мінеральні добрива, і тут зупинялася під час жнив колгоспна кухня з термосами. Про призначення клинця свідчили лахміття целофанових торбин із-під суперфосфату, чимала купа вапняку, що взявся коржем, та ще хтозна-коли покинутою сівалкою. Щоправда, мене першою чергою цікавив густий розсів польового маку, що палахкотів по всьому клинцю. Але й занехаяна іржава сівалка була доречною на мому картоні: колеса її і сошники уже погрузли глибоко в бур'яни, з десяток кущиків маку нахабно визирали з розкритих жолобків; природа немовби прагнула приховати й злагіднити людську безгосподарність й поступово поглинала купу залізяччя у своїх зелених нетрях.

Забіжу наперед і похвалюся, що пейзаж, котрий я назвав «Рожевий смуток», після чергової виставки, на яку я таки пропхався, був ущент розкритикований, прибитий цвяхами до ганебного стовпа як такий, що паплюжить нашу радянську дійсність, і, звісно, я мав достобіса неприємностей.

Та це було потім, а того дня, коли почав над ним працювати, сидячи на березі Золотої Липи, про неприємності я не мав і гадки, навпаки: працювалося легко, барви «давалися в руки», як любив говорити мій старий учитель Петро Степанович Грицай, погода стояла дзвінка; чиста синява неба, що доокружно єдналося із землею, і разом, небо й земля, напинали немовби велетенський намет, посередині якого сидів я з своїм етюдником, вливалося тихим спокоєм мені в душу й голубизнило ціле тло пейзажу. Легкий вітерець — радше подих польовий, зрідка ворушив крилом, і тому маки, якби виціловані — де блідо-рожеві, де зовсім бліді, а де яскраво червоні хилилися мені навстріч і розкривалися, щоб їхню красу ухопив пензель.

Поява цієї красивої молодої жінки довершувала та освячувала мій «Рожевий смуток»; я підозрюю, що якраз од неї передався на мій пейзаж її невиказаний, затаєний смуток, якась… весела надщербленість. Згодом, згадуючи нашу польову зустріч, я спершу бачив перед собою кущик розгнівано-червоних маків, що виростали на посміховище з іржавих щілин покинутої сівалки, а вже потім появлялася в моєму спогаді вона.

Її звали Марійкою, Марією Рибкою; було їй, мабуть, за тридцять, але роки ніякої ролі тут не грали, та й визначити їх могла хіба що ворожка: чорнява Марійчина краса, струнка мініатюрність її стану, жвавість рухів, усміхнене личко робили її схожою на «вісімнадцятку», і тільки згодом, придивившись (а чи відчувши?), помічаєш, що в циганкуватих її великих очах час від часу спливає на поверхню смуток, котрий умить висвітлює ціле її лице з пережитими роками, вирізьблює гіркоту в кутиках губ і зморшки біля очей. А так, на перший погляд, вона була юною і в'юнкою, яку і в руках не втримаєш — вирветься, втече, і сміх за нею покотиться: лови!

Вона появилася на стежці, що підскакувала понад Золотою Липою: чимчикувала з поля в село. Боса (легкі капці тримала в руці!), у білій хустині, пов'язаній по-молодицькому, в розхристаній (аж усі перса було видно), злегка покрапленій вишивкою кофтині й у короткій спідниці була подібна на польову мавку. Я так і сказав їй (банальщина, звичайно), мимоволі любуючись її розпашілою мініатюрною красою.

— Хіба мавка гасає по полю з мотикою? — засміялася, одначе, невесело, жбурнувши ненависно сапку на край берега; сапка задзвеніла й бризнула сріблом.

— Хто ж ви така? — мало не плеснув щось не вельми оригінальне, як звичайно говорять чоловіки красивим жінкам.

— Я — Рибка Марія. Не чули-сте? — Була направду заскочена, що я дотепер не чув її імені. — Ланкова тутейша. Раз мене не знаєте, то ви газет у руки не берете. Вирощую, як це пишеться в газетах, високі врожаї кукурудзи й буряків. Маю два ордени Леніна й Трудового Червоного прапора, їздила-м неодноразово на сільськогосподарські виставки до Москви й Києва, сиджу в усіх, які тільки є, президіях за червоними столами, — говорила вона, не то глузуючи з себе, не то справді собою пишаючись. — Зате я вас знаю… — Марія обійшла навколо мене, зблизька й здалека, нахиляючи голову, немов чорнявий якийсь звірок, приглядалася до мого малювання. — Я знаю, що в Святому Дусі сидите замкнені, щось там шукаєте, відкриваєте… щось… Не скажете, що? Ціле село про це балакає.

— Мистецтво — завжди загадка, а тим більше в церкві посеред Страдчої долини, — відповів їй.

— Це, мабуть, нудно і… трохи страшно щоденно нидіти в замкненій церкві й вишукувати тайни… вишукувати десь поміж камінням, під штукатуркою старі образи? — випитувала Рибка і чарівно, вже зовсім несумно посміхаючись. Маленькі уста, ямки на смаглявому личку, злегка кирпатий ніс, веселі чортики ув очах відверто манили до себе, заворожували; вона, здавалося, стояла доступна, варто було тільки її обняти, й уже прилинула б до тебе, затріпотіла б дрібно (бо ж недурно зветься — Рибка!). Я, мабуть, піддався її чарам, бо сказав легковажно:

— А ви зберіться та й постукайте у церковні двері, вони вам відчиняться. Допоможете відгадувати тайну Святого Духа. Згода?

— Ні, мені не можна до церкви, — посмутніла й покрутила головою. — Я, прецінь, — партєйна і повинна боятися церкви, образів, як дідько свяченої води. Так мене вчили ще в школі, потім — у комсомолі, ну, й коли до партії записалася. Питалися, до речі, мене на бюро: «Чи висять, Марічко, у вас вдома образи?» «Висять, — кажу, — але то мамині. Коли ж заміж вийду, то обійдуся без святих у хаті», — відповіла-м.

— І обходитеся? — Мені чомусь стало жаль цю малу жіночку. — Обходитеся без образів, без Святого Духа, без Страдчої долини, без Козацької могили, без..? — Я аж задихнувся від болю, що запік у грудях. Ось маєш, виросло на Опіллі нове покоління, яке зреклося усього того, що було дорогим для поколінь попередніх; то зречене для них — забобон, опіум, мракобісся? Їм уже нічого не потрібно з минулого, навіть не потрібні страдницькі очі на стіні у Святому Дусі.

— Як вам сказати, — Рибка замислились і враз, мов квіття, на яке бризнули ядучого відвару, зіщулилася і постаріла. Стояла переді мною щупленька сіра жіночка з похиленою милою голівкою й опущеними руками… з крилами підрізаними. — Як вам сказати, — повторила. — Та й чи треба казати, чи треба признаватися? — вагалася.

— Очевидно, не треба, — я хотів їй допомогти. Бо справді: нащо мені признаватися в чомусь? Хай дріботить собі додому. Чи я покутник якийсь, що збираю в торбу лупане каміння — чужі гріхи й чужі сумніви… збираю і ношу їх у собі?

Господи, невже дано мені бути покутником і ходити з торбою і напитувати чужі гріхи й чужі болі? Чому вибір упав саме на мене? І чому даровано мені торбину на чужі болі саме тепер, адже до Черчена, до того часу, поки не поглянули на мене зі стіни Святого Духа страдницькі очі, я про своє призначення покутника не думав.

Колись на Гуцульщині мені оповідали, що в одному селі був монастир, в якому перебували дивні черці, котрі перебирали на себе від кожного, хто тільки обдаровував монастир сріблом і злотом, смертні гріхи — душогубство, пограбування сиріт, скотоложство, осквернення святинь; ізбавлені від гріхів грішники поверталися з чистим серцем додому, а черці карали себе канчуками, голодом, студінню і, звичайно, покаяльними молитвами.

Невже я один із них?

Ет, дурне лізе в голову…

Рибка, певно, нікуди вже не поспішала, присіла на самому краєчку берега, опустивши у воду ноги; ріка заговорила навколо її ніг, защебетала, а ноги біліли в чистій воді, як алебастрові.

— Якщо поправді, то тримаємо ми з Михасем, із моїм чоловіком, образ Божої Матері у скрині поміж маминою одежею… мами давно нема, а скриню з одежею та із Богоматір'ю бережемо, — сказала, повернувши до мене голову. Ніяковість, як тінь від хмари, проступила на її лиці.

— Для чого бережете? — спитав я. На мене напливала злість, очевидно, була моя злість безпричинна; очевидно, я не мав права сердитися на цю маленьку незнайому жінку… не мав, а проте — сердився. — Божа Матір, образ святий — це лише пам'ятка по матері, так? Як скриня писана, як сорочка вишивана, як, може, коралі з подірявленими монетами цісаря Франца-Иосифа, як запаску, сухозліткою ткану? — Я, мабуть, трохи підвищив голос, бо Марійка Рибка аж згорбилася, аж наче руками хотіла оборонитися від моїх слів.

— Ну, чо' ви такі… такі дуже мудрі й прокурорські, чи як сказати, — обізвалася стиха. — Ні, не лише для пам'яті по мамі образ тримаємо… тримаємо на всяк випадок, для душі. Щось людина мусить мати таке… Ось хату почали класти нову: я з образом і з святою водою всі кути окропила. Посадили садок — то ж на ціле життя, правда? Як же без благословіння Богородиці? Їдеш у дорогу, в ту ж таки Москву, і вже тобі дорога ближча і легша, коли постоїш мовчки перед образом. Звівся на ніжки мій первенець, Юрчик, а я йому: поцілуй бозю, синку. Або й без причини, коли тобі мулько на душі, шукаєш розради перед Богородицею. Пишуть тепер: забобони, мальовидло на дереві чи на цупкому папері, кинь у вогонь — жменька попелу з святого образа лишиться. А проте… а проте, зачерпуєш од нього чогось такого…

— Цікаво, що сказав би з цього приводу колгоспний голова або ще хтось з парторганізації? — Я присів на березі коло Рибки. Сердитість моя невчасна минулася. Хіба вона одна на цій грішній землі блукає з двома чи з трьома душами?

— Нібито вам не відомо, що нікого в колгоспі чи в районі, або й у Москві, окрім чортів із кадебе, не цікавить, які ви є насправді в своїх глибинах? Їм аби зверху виблискувало, аби показник, аби медалька, аби в газеті фотографія. Така собі позолота на трухлявому дереві, на дошці або ж — на іржавому залізі. І нікому нічого… ні слова… обізвуть тебе мішігіною або запідозрять, о, це вміють: «Хтось з твоїх родичів був у бандерах?»

Дивно було чути від неї такі слова. Такі… Чи вона аж така смілива? Чи направду «мішігіна»? Чи трапилася жінці нагода, щоб википіло те, що давно в ній накипіло?

— Мені ось сповідаєтеся, — зауважив я. — І не боїтесь.

— Нє, не боюсь. Чого боятися? Ви ж із Святого Духа… туди Вербень нікого лихого не покличе. Крім того, не повірять, що Марія Рибка — партєйна, орденоносиця, передовичка й так далі, на себе щось там наговорювала. Дурна, чи що? Мається ж бо не зле. Слава. Премії. Президії. Ордени. Вечері в ресторанах після ружних нарад. Ну і… начальники в готельний номер стукаються до тебе, просяться, як коти… і ти пускаєш. І він тебе слинить… а ти, холера ясна, не пручаєшся, тобі не гидко, ти давно низько впала, нема чого бабі втрачати, бо ти сама, як свиня в болоті, розімліла від коньяку… і розкидуєш свої білі ніженьки. Нє, не задурно, за ті ж ордени, за славу. Що з того, скажете, що слава фальшива? Хто ж із слави брехню злущить? Хто доведе, що твоя ланка виростила не по 450 центнерів солодких коренів з гектара, як пишуть у газетах, а лише 240? Жінки мої в ланці все знають, але мовчать, їм вигідно мовчати, бо дістають додатково і рублики, і цукор… їм солодко. А мені вранці гірко…

— Почекайте, — вихопилось в мене, — а як же вранці, коли повертаєтеся із нарад, із з'їздів усяких додому, дивитеся в очі чоловікові й синові? — Я не мав права на таке запитання, я взагалі не мав ніяких прав, але обізвався в мені моралізатор. — Чи чоловік не здогадується, Михась ваш?

— Певно, здогадується, не дурний-бо. Та й у селі пліткують. На чужий роток… Але мовчить, пальцем не рушить. Лише чорний ходить. А здалось би, вхопити ремінні віжки та й поїздити ними по мені, бабі партєйній. Може, спам'яталась би. — Вона говорила про себе спокійно, відчужено, немов мова йшла про когось іншого, далекого.

— Хіба без реміння не можна? Видно, Михась віжки взяти не зважується, за вами оборонці горою в колгоспі і в районі, скрізь. — Я собі уявляв, як її Михась, можливо, чолов'яга дебелий (бо якраз високі кряжисті чоловіки люблять мініатюрних жіночок), синцює тяжко свою Марійку, синцює й обертає на всі боки, як сніп, а вона проситься: «А бий-но, Михасю, іще моцніше. Бо-м сесе заробила».

— Ні, без віжок не обійтися, — відповіла. — Втім, чи воно, реміння, люте, поможе? — запитувала саму себе. — Життя, як колесо від воза, увійшло в прорізану колію і котиться собі узвичаєно. Все зв'язано між собою: Михасеві гордощі… аякже, і гордощі Михасеві, що жінка висиджує в президіях, що передовичка, треба врахувати. Тепер ще ружні плати додаткові, премії — хлоп, прецінь, на гроші ласий. Та і я увійшла в смак: рахуйте, і в закордони посилають, і се, і те, і стежку на базу за дефіцитом знаю — вбратися чейже хочеться по-людськи. Та й у ресторані посидіти приємно… і приємно часом, коли тебе голублять чужі… на руках носять, — признавалася щиро.

— Але ж олжа все це, Маріє! — мало не вигукнув я. — Олжа і гнилизна.

— Чи я перечу? Олжа і є, — погодилася сумирно. — Най буде. Блуд, брехня в мені, в кожному з нас і навколо нас. Ніби я сліпа? І нема від неї, від олжі, як ви кажете, куди втекти. Ви знаєте як від неї порятуватися? Я, на жаль, не знаю, — схлипнула. Одначе споглядала на мене сухими палаючими очима (терен горить сухим вогнем). — Ви от ховаєтеся від олжі в Святому Дусі… вам добре, шукаєте там старої тайни або ж власного спасіння. Правда? Де ж я маю порятуватися? Скочити у воду? — Вогонь ув її очах причах, погляд устромився в синю далечину, обминаючи і мене, і мій покинутий мольберт, і трикутник незораного поля з червоно-сизим полум'ям маків та заржавілою сівалкою, і навіть розлите море пшениць лишала вона під ногами; вона була готова перейти в інші світи, це я побачив ув її згаслих очах, і розпачлива її безнадійність хлинула на мене. Я злякався; я раптом повірив, що Рибка готова на все… Рибка давно свою безнадію носить, визріла вона в неї, і я тут ні при чому, я випадково трапився людині під руку.

— Господи, про що ви говорите, — квапливо схопив її за рамено. — До того ж у Золотій Липі нема глибокого ковбура, щоб Рибка могла втопитися. — Я пробував трагедію її життя обернути на жарт. — Ну, крім того, сина маєте, обороніть його від зла. Ви зобов'язані це зробити. Хто ж більше… А ще: хочу вас намалювати… намалювати хочу не ланкову з орденами, а тільки жінку, яку можна носити на руках.

— То коли ж збираєтесь малювати? — перепитала враз, мовби це було тепер дуже важливе.

— Колись… — пообіцяв я невизначено. — Та буду напевно.

— Як у церкві Святого Духа повідкриваєте всі тайни? Я таки колись постукаю у церковні двері. Відчините? — Жінка говорила одне… говорила про малювання, про церковні двері, а насправді вона перебувала в іншому світі, погляд її блукав в далечині, вишукував чогось… вишукував, може, рятівного човна.

— Відчиню, — пообіцяв, не вагаючись. — У Святому Дусі зміцніє віра, що жити треба і можна. Олжа — це лише леп, який змивається.

— Ой ні, — сказала Марія. — Олжа — це ядуча іржа, що роз'їдає душу. Ая, стоїть моя подірявлена душа посеред бур'янів, як сівалка, з якої не висівається… так, не висівається ні одного чесного зеренця. Боюся, що коли стану на порозі Святого Духа, то лусне грім і поцілить в мене блискавка.

— Я буду малювати вас, Маріє, коли ваша душа гола-голісінька забреде запаморочена у ці бур'яни, у ці маки, що обпікають стегна… і буду малювати, коли у вас поцілить грім. — Щось таке я плів; щось таке уявляв; уявляв вже готове полотно, на якому Марія стоїть без єдиного рубчика, по пояс у бур'янах… так, бур'яни по пояс, будяки синім цвітом цвітуть на пуп'янках її по дівочому стирчкуватих грудей, а в жінчиних очах безодня пережитого болю… а на голові — вінок зів'ялих маків… бліді пелюстки скануються на голі плечі.

— Нащо я вам потрібна… нащо я вам здалася у вашому малюванні й у вашій тайні, яка є у Святому Дусі? — вже сполохано допитувалася.

— Ви самі сказали, що все на цьому світі пов'язане… ми, отже, всі пов'язані тайнами, коріння підземне, невидимі нитки, повів вітру, голоси, що сидять у нас, невідомі й підступні, і Бог знає що ще нас єднає. Ось нині я вам знадобився, щоб могли виговоритися і перепалити на попіл вашу журу… найшло на вас сповідання, може, й проти вашої волі. А ви — мені потрібні… — мої думки, виявляється, скрізь і всюди, навіть тоді, коли розмовляю з принадною жіночкою, кружляють навколо Святого Духа. — Так, ви мені потрібні, як, зрештою, потрібні всі, хто приходить до мене і кого я шукаю.

Марія пирскнула сміхом, вона знову ставала Рибкою, кокеткою, яка вміла й хотіла всім подобатися.

— Я, грішна, втішилася: потрібна я маляреві для того, щоб носив мене на руках. Хіба ви не обіцяли? — і підморгнула лукаво. Була зваблива, близька, і я мусив стерегтися, щоб її не обняти.

Таки буду носити на руках… буду носити, й зблизька буду зазирати в очі, й бачити буду у них сплески болю… цілі вулкани прихованого болю. Хочу довідатися від теперішніх людей: чи біль триває у часі… триває століттями, передаючись від людини до людини, від покоління до покоління? Один чоловік із моєї тайни, що в Святому Дусі, викрикує біль на цілий світ, і мені здається, що його крик триває у кожному з нас… у ваших очах також, Маріє. Так приблизно я говорив.

— Свят-свят, таке вигадуєте. — Жінка не второпала мого намагання стикувати, злютувати в єдиний ланцюг час минулий і теперішній і, певно, подумала про мене як про дивака.

— Ет, — схопилася вона з місця. Взула нашвидкуруч капчики, поправила спідницю й кофтину. — Дурниці якісь тут я наговорила, цілу бочку дурниць. Найшло на мене… Вітер навіяв… а чи правда, чи брехня? — розсипала дзвінко сміх. — Забудьте все, га?

Я мовчав; я не мав права забувати.

ІВАН СЛОБОДЯН

Чи ви, добродію мій Василю, сам отут, у Ключаревому саду перебуваєте? Я не хотів би, щоб тут був хтось третій, щоб людські язики розіп'яли мене на хресті і зробили з мене мученика, щоб хтось із-за воріт або ж при здибанні на вулиці якщо не навпростець словами, то бодай очима, поглядом запитував мене: «Як то, сусіде бай Іване, сталося, що ви утаїли перед цілим світом самого себе… а в тому світі, прецінь, були не тільки запеклі вороги, а й жила також ваша Параска, царство їй небесне, й дотепер не зле маються ваші сини Митро та Григор, та й сусіди ваші не якісь там сексоти, не побіжать міх-мах на енкаведе з доносом, що так і так, Іван Петрович Слободян, колгоспник із Черчена, вічний фірман на худоб'ячій фермі, у якого мозолі пороговіли на долонях від гралей і котрий увесь просмердівся гноєм, силосом і стухлою соломою, не є тим чоловіком, якого усі знають… знають як чоловіка відкритого, котрий за пазухою ніколи не приховував чогось такого протидержавного, не був він ані в бандерівській сотні, ні в батальйоні стрибків, які з лісовими хлопцями воювали не на життя, а на смерть, і не брали його до ніякого війська замолоду, бо кривуляв на праву ногу; і не рахувався, отже, Слободян підкуркульником, бо в табулі було записано, що має чотири морги ріллі, морг дубняка молодого на „Вовчих Кутах“ і не цілий морг сінокосу понад Золотою Липою. Коли в п'ятдесятому силували до колгоспу, то як стій нашкрябав заяву, хоч з Парасею своєю і хлопцями вночі, щоб люди не виділи, наплакалися, скрегочучи зубами, бо не міг чоловік, ґазда з діда-прадіда, уявити, як то можна буде жити на світі й прогодувати родину без поля, без плуга, рахуйте, й без сивого коника».

Усі ці роки, цілі, вважайте, століття я був інакшим, був скритним, принишклим і фальшивим; жив чоловік у страху, занурили мене немовби в копанку з гнилою водою, і мусиш, хло', цією смердючою водою дихати, нею живитися і крізь її каламуття дивитися на світ. Намалюйте собі таке, добродію мій Василю, перед очима: чоловік, скажімо, бабрався в гною на фермі, спав і їв, любився з жінкою а чи хлопців своїх виколисував на коліні, а чи вклякав перед образами з молитвою, а чи в сільській чайні, яка з-російська називається «Берьозкою», вицмулював гальбу пива, а чи в полі напровесні стояв і слухав жайворона (а озимина пахла тобі зеленим розчавленим соком), а, проте, чоловік не віддавався сповна ні любові, ні роботі, ні пиятиці, ні навіть сповна не бачив, як світить сонце, і не чув, як його діти вимовляють перші свої слова. Чоловік жив розполовинений а чи й розчетвертований, котрійсь четвертині дозволялося сміятися, і сміх мав право докотитися до певної межі, до греблі, котрійсь четвертині дозволено було плакати, і плач теж мав свою границю; котрійсь четвертині дозволено було поцілувати жінку, але ти мусив пам'ятати, що твої цілунки теж приховані; а ще інша четвертина (чи й половина?) твоєї душі була замурована камінням, її вікна й двері закували в залізо, а всі вільні куточки заснували павутинням.

Ось так я жив і мався, добродію мій Василю, до сьогоднішнього літа й, певно, вмер би я нерозпізнаним, непомітним, вічним колгоспним фірманом, котрий, правда, вже три роки, як пішов на пенсію, якби не зачастила до мене ночами небіжка моя Парася. Я відділився від сина Григора, його новий чворак виблискує вікнами попри саму дорогу, а моя стара халупчина відступила вглиб подвір'я поміж дуплаві яблуні, поміж кропиви й лопухи й запалася по віконця у землю. Григор уже не один раз замахувався на халупу, мовляв, переходьте жити, тату, до моїх покоїв, а я не піддаюся… а я, бувало, стану в хатчині на порозі, візьмуся обіруч за одвірки — тримаю начебто стариню на своїх плечах… тримаю і прошу синиська, щоб мені й хаті дав спокій, добре мені тут під низькою стелею, під сволоком, що на ньому хрест викарбуваний, панує тут спокій, світ колгоспний тече собі вулицею, торохкотить тракторами, десь там на стовпі радіо то співає, то грає, то обіцяє щасливую жизню, а мене це анітрохи не обходить, я своє відробив із кіньми, тепер хіба на городі картоплю підгребу та поможу сіно скидати в пластянки чи покривуляю за хлібом до кооперативи. Взимі, коли сніги засипають хатчину попід стріху, я годинами сиджу коло грубки, коло відчинених дверцят… у відчинених дверцятах весело потріскує вогонь, тепло стає густим, як козяче молоко (і пахне тепло димом)… і так я собі дрімаю, аж поки грань не береться сизістю.

Це називається старістю, угасанням, добродію мій Василю, правда?

Ночами, однак, я не сплю, сон десь запропащується, тоне в снігах, як поранений заєць, або ж блукає поміж хатами й деревами, я лежу в темряві на старосвітській своїй твердій постелі під кожухом, очі встромлю у стелю, а думки розмотуються-розтікаються на всі боки й у всі часи, я за ними шкутильгаю, придивляюся до спогадів начебто збоку й зверху і наново переживаю давно пережите.

На світанку сон таки зморює мене, а спогади змотує в клубок до наступної ночі… я засинаю, як дитина в колисці… в колисці пливу собі й пливу в бездонні тихі глибини, де нічого нема, окрім тепла, спокою і білої німотності; я не знаю, білий сон, що межує з тихою смертю, триває, годину, дві чи три або й лише кілька хвилин, зате знаю, що раптом задеренчить шибка у вікні, немовби б'є у неї дзьобом нічний птах, і чую Парасин голос: «Це я, Іване, відчини». Я накидаю на плечі кожушину й відсуваю на дверях рублець, що служить замість замка, і Парася переступає поріг… потім сідає на лаву обіч стола і, підперши обома руками голову, довго дивиться на мене. Я сплю чи не сплю, мариться мені це чи відбувається наяву, хто розділить, де межа марення, сну, а де справжня дійсність. Я ж добре пам'ятаю, що жінки нема, вона давно вмерла, вже дубовий хрест похилився на її могилі, а вона, проте, сидить біля стола, як жива, у вишиваній весільній сорочці, у намітці, у червоних чоботях — у цій красній вбері казала себе поховати, бо нібито родичі на тамтому світі її не впізнають. «Ну чо' ти, Парасю, товчеш собою? — запитую її з постелі. — І вчора приходила, й позавчора?» «Бо тримаєшся верхнього світу, Йване, мов-бис не набідувався, не нагарувався в колгозі, нібито очікуєш на якусь прийдешню радість? — відповідала на те. — А вже, чоловічку, ніякого прийдешнього не буде, вже все, що мало статися, — сталося, все, що ти мав у житті зробити — тобою зроблено. Пора тобі вибиратися. Я вже тобі хату вибудувала, і вже всі наші родичі тебе очікують». «А чи там, де ти є, аж так добре?» — запитую.

Параска ще жодного разу не відповіла, чи добре їй «там», чи солодко, чи гірко, це, видно, велика тайна для живих, вона вдавала, що не чує мого запитання, лице її робилося закаменілим, а очі скляніли й нібито сліпли. Зрештою, я не допитувався, кожний з нас колись дізнається, як маються душі на тамтому світі.

А ви хочете дізнатися?

Параска тим часом зникала; і так повторювалося багато разів; сьогоднішнього досвідку теж повторилося, лише нині вона підійшла до постелі близько, присіла на побішницю і, як колись замолоду, гладила моє лице, чуприну, долоня її не була студена, навпаки — била від неї тепла ніжність. Вона мені при цьому скаржилася, що скучно їй без мене, п'ятнадцять років минуло, як нас смерть розлучила, час нам, Іванку, знову ходити в парі. І так вона благальне споглядала на мене, і такі великі сльози текли по її лиці, що мені направду стало її жаль… і може, я вперше піддався на її вмовляння і подумав, що справді настав час вмирати… настав, бо в роки я закотився в сиві і давні, болить мене все тіло, зробився я немічним і нікому не потрібним, бо сини з невістками й онуками живуть своїм життям, я для них тягар, хоча про це вголос не говорять, а онука менша, Наталка, прибігає навіть щодня до мене в хатчину й вищебечує дідові співанки і ружні малюнки малює для діда в зошиті, і обціловує дідову неголену мармизу.

«Я скоряюсь, Парасю, мабуть, таки настав мій останній час: начебто все, що було мені призначено Богом, сповнилося, діти наші стали на ноги, дочекалися онуків. Але, думаю. Бог призначив мені ще один хрест, про який не здогадується ніхто на світі, і навіть ти, люба моя жоно, не випросила в мене тієї тайни і не поділила зі мною її тягар. Така доля. Якщо я вмру, і хрест, який я ніс ціле життя, впаде на мій гріб і зігниє ніким не знаний, всіма покинутий, зостанеться з нього жменя трухлявини. А я собі отак міркую, Парасю: моє призначення в житті було не возити день за днем, немов сповнюючи покуту, колгоспний гній і силос, змащувати колеса у возі й годувати коней і навіть не родити з тобою дітей, а якраз нести й нести цей хрест, бо Господь Бог мені одному з півтисячі таких, як я, дарував життя, наділив пам'яттю і тайною… пам'ять і тайну сесю, жоно, я доніс до останнього краю… куди далі… а дітям нашим передавати остерігаюся, шкода мені їх, бо будуть витерплювати муки мовчання та постійного страху, будуть підозрівати сусідів і приятелів чи ще когось з най-рідніших, що хтось схоче вивідати мою тайну, отой хрест… вивідати й — або продати, бо купці напевно знайдуться, або просто розіп'яти її на воротях на людські оглядини, на скорий суд і на відомщення. Є, є, Параско, ще й нині в Рогачі, у Бистричанах… скрізь нишпорять дияволи, що хотіли б мою тайну вивідати, купити, видерти з пам'яті, щоб вона згладилася й заніміла, щоб з моєї пам'яті не залишилося ні білого корінчика, ні просяного зеренця, нічого; вони ж бо, дияволи, й нині сущі, причетні до того, що я бачив і чув… і якщо не вони особисто причетні, то їхні кревні попередники, причетна їхня безбожна релігія, облуда їхня сьогоднішня є прямим продовженням тієї давньої; вони, дияволи, нишпорять поміж нами, панують, чорне перелицьовують на біле, із зерна вилущують ядро, з тіла виймають душу… і блукають бездушні люди по роботах, малим вдовольняючись, як воли вдовольняються жменею соломи. Дияволи ж, що сущі серед нас, ходять з привітними і добрими лицями, з обіцянкою на губах, але усміх та обіцянка — це лише машкара, під машкарою аж клекоче лють… якась незрозуміла, як на мій хлопський розум, звіринність, яку не можна ні виміряти, ні уласкавити, ні пояснити… пояснити хіба можна припущенням, що котрогось дня Господь не запримітив, як із привідчинених дверей пекла викралися нечисті, жорстокі й підступні, й заходилися сіяти зло, плюгавити землю і плодити до себе подібних, а хто їм не покориться бодай у думці, того знищують. Земля наша начинена кістками, де не копни — надибаєш на людський череп, в кожній її грудочці зачаїлося страждання».

«Господи, — хитала головою моя жона. Була вражена моєю бесідою; вдивлялася мені в лице й немовби не впізнавала в мені мене. — Звідки все це ти знаєш, Іванку, га? Якісь слова… якийсь біль, про який я раніше не здогадувалася… якісь думки. — Ти такий собі простий хлоп із села, нащо тобі знати про нечистих із пекла… нащо тобі горбитися під тягарем чужих страждань? Ти хто… ти тільки був фірманом у черченському колгоспі». Парася осуджувала мене за те, що я, простий фірман, гнуся під хрестом, на якому карбовані людські болі. Чи не досить мені власного болю і переживань?

«Може, ти, Параско, маєш рацію, — відповів я їй, — певно, легше бути лише фірманом у колгоспі або трактористом, чи дохтором у місті, чи ще кимсь, що лише сам за себе відповідає. Такому легко жити й легко вмерти. Та чи я винен, що мені випав цей льос? Чи я сам витесував хреста і завдавав собі його на плечі? Чи від мене залежить, що дарована мені пам'ять про страждання невинних?»

Параска моя мовчала; душа її металася по хаті від порога до стола, врешті вона впала на коліна перед святими образами, і я чув, як її уста палко вишіптували молитву… душа жінчина випрошувала в Бога ласки й поради.

Коли ж підвелася з долівки, то була осяяна внутрішнім промінням… світилася її душа; видно. Господь був до неї милосердним, почув її благання, бо вона, знову нахилившись наді мною, сказала:

«Хіба тобі не відомо, Йване, що навіть гріх смертельний може хтось з ближніх перейняти і взятії на себе, кажучи: азм винен. Так само може перейняти й тайну, і скарби, і болі, і страждання, кажучи: беру їх на себе, Господи».

«Відомо мені все те, про що, жінко, говориш… відомо, так, але ж хто погодиться взяти на себе страждання і біль? Це ж бо не кинути зайвий камінець у подорожню торбу… зрештою, від зайвого каменя відмовиться також подорожній», — казав я Парасці. «На маєш, — заперечила її душа, — ніби всі подорожні відмовляються? Хіба ти забув почуте від свого тата чи від діда, або й ще від когось давнішого, що начебто в наших краях то тут, то там, то цього року, то тамтого з'являється Чоловік, який збирає людське терпіння, муку, наругу, сльози, смерті насильницькі і носить їх оберемками в церкву Святого Духа… носить і на кам'яних стінах все списує та списує, щоб ні одна сльоза не пропала, ні один стогін. Ніхто не пам'ятає, як той Чоловік називається, і ніхто не підтвердить, що він учора або сьогодні з тим Чоловіком розмовляв, та ніхто й не заперечить, що його нема й не було ніколи, всі вірять, що він був і є, і тільки його обличчя та ім'я невідомі».

Справді, про такого Чоловіка в нашому селі переповідали, я не один раз чув про нього ружні історії, але чи то могло бути правдою, чи люди собі на потіху вигадали описувача наших терпінь, щоб було легше свої терпіння переносити? Принаймні ніхто дотепер зі стін Святого Духа не прочитав ні однієї записаної там кривди.

Я так і відповів жоні своїй Парасці.

«Бо не всім дано прочитати? — сказала задумливо жінчина душа. Вона теж сумнівалася в правдивості переказів, що дійшли з давнини, і водночас баглося їй вірити, що таки не порожньою стоїть у Страдчій долині церква Святого Духа, повна вона — від підвалин до бані — людськими болями. — Чого ж тоді совіти замкнули церкву й заборонили до неї ходити? — запитувала далі Парася. — Ти не думав над цим, Іванку? А ти, мой, думай і думай: чи нема в Святому Дусі чогось такого, щоб його совіти боялися? Напис якийсь… слово… речення… знак? Хіба ти не знаєш, що приїхав зі Львова майстер-маляр, учений чоловік, який при зачинених дверях висиджує у церкві цілими днями: шукає там щось… малює… дослуховується. Це теж тайна, про неї знають лише Павло Ключар, що складає вірші й тримає ключі від церкви, та ще старий Данило Вербень. Хто знає, чи той львівський гість є львівським, може, в його личині знову появився Той, який списує людські страждання? Піди до нього, Йване, оповіж йому про все, що маєш на цьому світі залишити, передай йому свій хрест і будеш вільним умерти».

Я перехрестився, і душа жінчина пішла у двері; я бачив її в саду поміж деревами, поміж листям, поки не стала білим метеликом.

Я кликав її: почекай! Дарма… Метелик білий.

Нині я цілий день придивляюся до сну, що приснився на світанку, як до стертого гроша на долоні. Що він значить? Може, його вважати лише сном, бо чого не може наснитися старому чоловікові, який збирається вмирати? Але з другого боку я собі міркую: марення старого фірмана, який ціле життя мовчав, бо мав губу, зашиту дратвою, дивовижним чином збіглося із справжнім днем… адже у цьому дні є церква Святого Духа, до якої людям заборонили ходити, і є маляр зі Львова, який перебуває у церкві цілі дні. І хто мені, добродію мій Василю, доведе, що львівський маляр таки не є тим давнім збирачем людських кривд.

Може, будете сміятися наді.мною, добродію мій Василю, але я таки хочу вірити, що ви є Той, котрий забирає людські страждання; і не має, чуєте, значення, чи ви людина нинішня чи воскресли з давніх часів — якщо таке можливе — має для мене значення лише те, що вам відчинені двері Святого Духа, а в стінах Святого Духа вмуровано безліч каміння, на котромусь чистому камені, добродію мій Василю, викарбуйте долотом, намалюйте або ж вчаруйте в камінь оцей нинішній літній вечір, оцей сонний пошум Ключаревого саду, оті жовті, як латаття на мочарах, вогники в Ключаревих вікнах; і'вчаруйте в камінь, заженіть в глибочезні еподи і в кожну його жилку мене, Івана Слободяна з села Черчен, який зібрався вмирати… і не може вмерти, і не через гріхи не стинає мене смерть, бо гріхи, як гудзи, — косу обірвеш, а через те, що не висповідав комусь пережите, бачене, переболене, а головне — не сповнив те, що мені Господь призначив: допомогти розпізнати людям нечистих з пекла, які дотепер сіють на землі брехню… брехню сіють, брехню жнуть, брехню годують.

Ви, добродію мій Василю, мене слухаєте, а самі думаєте: а хто ти такий, Йване Слободяне, як ти, мудрагелику, навчився розпізнавати поміж людьми дияволів… і чо' ти, Йване Слободяне, ціле життя тоту науку від цілого світу й від самого себе приховував, і чому аж тепер, коли смерть стала на порозі й водно жона твоя кличе в нову хату, ти набрався відваги… ти, мой, повний відваги, як дзбанок води.

Маєте, добродію мій Василю, на таку думку повне право. Я теж мав право мовчати, бо чоловік, якщо вже він народився, має право на життя; сидів на моєму правому плечі ворон і в'одно нагадував про осторогу.

Історія моя проста, бо просте моє життя, воно було б схоже на життя того клена, що його мої тато, коли я народився, посадили на пам'ятку коло брами: пізно восени, коли опадало листя, а соки переставали шумувати в стовбурі й засинали глибоко в корінні, засипав; взимі клен гнувся під вітрами, що, немов здичавілі пси, налітали на село, й тріщав від йорданських морозів: а наступала весна, і він оживав, не пам'ятаючи ні торішньої осені, ні зими, викидав цвіт і листячко і знову грівся на сонці, як кіт: тихо, тепло, солодко, м'яко. Що більше треба? Я не бавився у політику, мене не обходило, що в Німеччині запанував Гітлєр, а в совітів людей позганяли в колгози, до моєї хати поштар не приносив ні однієї газети. Світ мій був малий і круглий, як бузькове гніздо на колесі від воза, і теплий, як вода в калабанях після липневого дощу; я знав тільки поле і плуг, роботу, від якої тріщали жили, й вічну журу, як роздобути грошей на податки й секурацію; зазнавав я, однак, і щастя, так, цвіла така рожева косиця, котру я носив у душі, бо, бувало, ночами тулиться до тебе молода гаряча жінка… і перса її пирскають вогнем і молоком, а в колисці на вервечках посапує мій первенець, Григор… а за вікном пливе пахуча, немов всюди на цілій землі — на дорогах, в містах і селах, устелена свіжим сіном ніч. Відчиню, бувало, вікно, зіпруся ліктями на верцаб і чую в тиші серед ночі, як росте мій син і як росте жито в полі, і як ремиґає худобина в стайні, а два мої сиві коники форкають у порожній жолоб; стою отак посеред ночі, посеред всесвіту, безмір часу, аж поки Параска моя, прокинувшись, не встане нишком із постелі та не обійме за плечі й не спитає… слова злітають з губ, як листячко з яблуні: «Що ж ти, мій Іванку, при місяці стоїш, як сновида?», а я кладу палець на її губи, щоб мовчала, щоб слухала… чуєш, над нашою хатою, над цілим подвір'ям літають та літають янголи й розсівають щастя, немов житнє зерно, а ми вранці зеренця позбираємо.

Одне слово, я жив і був, як переважно малися всі молоді ґазди за два-три роки до того, як Гітлєр ударив на Польщу. Відрізнявся я від інших хіба тим, що налягав на ногу й що дуже любив співати. Голос у мене був теноровий, чистий, як вода, без мене не обходилася ні Служба Божа в церкві, ні концерт у читальні «Просвіти», ні тим більше — фестин у Ксьондзовому Лузі. Наш парох отець Лавринюк, бувало, по Службі обіймали мене й цілували, й казали, що мій голос, мій спів, як білий голуб, долітає до Господа Бога і чарує його слух.

Найбільше любив я співати і після того, коли оженився, вечорами в парубоцькому гурті, що збирався просто-таки на моєму подвір'ї.

Що говорити, бувало, наробишся, аж поперек тріщить, бо ж весна, бо ж ореш і сієш, картоплю і кукурудзу садиш, а зійдуться хлопці… станемо колом, покладемо один одному важкі свої руки на плечі і співаємо, що не по правді, козаче, не по правді, соколю, зі мною живеш, бо, як звечоріє, до другої йдеш. Або ж про ту дівчину, що під дубом плаче, а на тому дубі ворона кряче, або ще якоїсь… іще й іще, безліч, чуєте, знали ми співанок… співанки жили посеред нас, як трава та листя. Спів наш спершу випробовував крила лише на моєму подвір'ї і літав навколо парубоцького гурту, потім поступово, бо крила міцнілії, кружляв, як бузьок над стодолою, щоб котроїсь хвилини, відчувши силу, змахнутії широко крилами й попливти над усім селом.

Я оповідаю це вам, добродію мій Василю, не задля того, щоб похвалитися, бо кому нині потрібна моя похвальба, а для того, щоб ви уявили, як співанки брали нас попід руки, як підносили вгору, як у мене самого достеменно виростали крила… і вже, бувало, не парубоцький спів і не лише мій тенор плив білим вірлом понад Черченем, а, здавалося мені, я сам літав попід небесами. Одного разу, коли я хвалився своїй жінці про свій лет поміж звіздами, вона направду стривожилася і вхопила мене за руку і… сміялася, тривожно кажучи: «Ти, мой, Іванку, не заблудися поміж звіздамп, бо що буду робити без тебе?» Це нібито був жарт, але в її голосі тремтіла ревність. Смішна…

Отак діялося, отак співалося, отак у селах веселилися, отак у жалобних співах ховали ми своїх покійників, отак в жартівливих співах проводжали до комори на любощі весільних молодих. Аж поки у мого білого вірла не стрілили з карабіна. Сталося це, добродію мій Василю, на сам Великдень тридцять дев'ятого року. Ви — людина набагато молодша й, може, не пам'ятаєте, що напровесні того року впала Карпатська Україна; якщо не пам'ятаєте, то мусили-сте десь прочитати чи від когось відважного почути, що в тридцять дев'ятому році так зійшлися на небі зіркії, що коли вуйко Гітлєр, Бог би його побив, загарбав під свою руку Чехів, то Карпатська Україна оголосила себе на цілий світ самостійною державою… держава, щоправда, була, як кулачок, без свого війська й без зброї, без усякої закордонної помочі — таке собі полумінце свічки, що засвітилося в Хусті. Столиця там була. І тоте полумінце не встигло розгорітися, а вже вороги квапилися його погасити: першими вдарили в спину таки чехи, за ними польський маршалок Ридз-Смігли теж двигнув у Карпати своє військо, ну, а вже остаточно залили полумінце кров'ю панове мадяри. Кажуть, що навіть Йосип Сталін страх як втішився, що Україну на Закарпатті задушили, видно, дуже боявся, що горсточка закарпатських січовиків вирушить здобувати Київ.

Знаєте, добродію мій Василю, я інколи ночами, коли нема сну, перебираю, як жолуді для садіння, різні думки, придивляюся до них зблизька, зважую, мовби на долонях; серед перебраного жолуддя є одна насінина, яка кільчиться в мені й проростає… і вже вигуділо б із нього дерево аж попід хмари, коли б я не боявся: що воно таке Україна… земля… народ? Чи ми Богом обрані, чи Богом прокляті? Чи ми заколіничилися й не можемо встати з колін? А коли ми зі скрипом пробуємо лише піднести голову, то наші сусіди справа і зліва, звідусіль беруть нас за чуба і назад гнуть донизу, копають нам яму і розплоджують яничарів.

Можете, добродію мій Василю, не відповідати, бо я не за відповіддю до вас приплентався, мої запитання, на які я сам собі давно відповів, це, очевидно, карби, рани, що ятряться, болять… і біль наш теж високий, як спів, і нема на нього помічного зілля.

Отож коли напровесні тридцять дев'ятого року впала Карпатська Україна, то ціла Галичина й Волинь вбралися в жалобу. Принаймні в нашому селі на Великдень тридцять дев'ятого року не дзвонили на дзвіниці дзвони, як це було зазвичаєно, а тільки парубчаки били й били клепалами об дошки: тах-тах-трата-тах! Я дотепер, добродію мій Василю, чую у душі не погребенний дубовий стук, і може бути, що якраз дубові клепала звучать у мені дотепер… і плачуть клепала, і лютують, і, мабуть, вони породжують оті мої питання про Україну. Ні, добродію мій Василю, ніхто не знає, як пробуджується, під впливом чого пробуджується у людини душа: в одного душу пробуджує молитва, у другого — спів, у третього — книжка, у четвертого — наказ, у п'ятого — тверезі розмисли, у шостого — бесіди в читальні, а ще в когось — конкретний випадок. Мою душу, що дотепер лежала облогом і, крім плуга, коси, сивих коників, моєї Парасі та ще співанок, нічого не знала, розорали… ох, як глибоко розорали великодні клепала.

Коли під тривожне клепання посвятили паски, коли в який уже раз заспівали «Христос Воскрес» і можна було розходитися додому… ніхто, однак, з-під церкви не рушився, клепала не пускали нас від себе, тримали нас: бідних і багатих, старих і молодих, і дітей, і священика, і кількох студентів зі Львова; ми, черченці, були тими клепалами злютовані воєдино; у цій єдності й кріпості ми почувалися сильними й… каліками, так, каліками і сиротами, ми, може, аж скреготали зубами, а по наших лицях стікали сльози.

Я й понині плачу, добродію мій Василю, і поскрипую зубами, донині клепала б'ють у моїй душі… і хто нині в Черчені може здогадуватись, що в колгоспного фірмана, який просмердівся гноєм і силосом, у якогось Йвана Слободяна б'ються, мов беркути в горах, клепала, й душа у нього, у діда передсмертного, розорана й скривавлена.

Сталося так, що того сумного Великодня тридцять дев'ятого року, стоячи в гурті разом із жінкою своєю, поруч із ріднею, з сусідами, підмовлений і підштовхнутий клепалами, сумом і гнівом, я раптом заспівав «Ще не вмерла Україна»… лише три перші слова я співав самотинне, спів, як вітер у пшеничному полі, не встиг злетіти високо, він попервах низом, немов валом пшеничним, духом польовим ударив у людські обличчя, і люди теж, як хвиля збіжова, піддалися йому, вітрові, підхопили спів, і вже за якусь хвилину сотки людей навколо церкви співали, стверджуючи, що ми ще живемо, що ми ще поборемося…

І «Ще не вмерла Україна» злетіла вище церковних хрестів. Ніхто, тоді співаючи, плачучи й лютуючи водночас, не здогадувався, а найменше — я сам, що десь далеко є великі фабрики, на яких роблять скоростріли, й виливають до них кулі… і що кулі ці призначені для того, щоб розстріляти мій спів. Зрештою, той сумний Великдень поступово западався під землю, клепала дубові згоріли в печах, і вітер розвіяв попіл, бо події покотилися, як колеса під гору: настала війна Гітлєра з Польщею, у вересні нас визволили брати із-за Збруча. Я говорю про визволення без ніяких кпин. Офіцер на совіцькому танку під вітальною брамою, що ми її зробили з жердок, оплели смеречиною і закосичили червоними биндами, промовляв до нас, до черченців, такою чистою українською мовою, гейби перли нанизував на ниточку, мовляв, браття-галичани, дочекалисьтеся України — держави робітників і селян, дочекали-сьтеся волі, землі, віднині ніхто не буде вас обзивати ні бидлом, ні хлопом, ні хамом, тепер ви господарі на своїй землі, тепер ваші діти будуть вчитися рідною мовою, для молоді простеляться дороги в університети й так далі.

Звали того совіцького командира Максимом Романовичем Непийводою; згодом у Черчені ми пізнали його ближче, бо під його проводом парцелювали дідичівську землю на Грицівці й виганяли з села — так, було й таке — кількох учителів-поляків, потім восени сорокового Непийвода засновував у Черчені колгосп «Нове життя»; і аж тоді, як «в'язали» колгосп, ми зблизька придивилися до товариша Непийводи; за золотими зубами, за перебраною українською мовою і маскувалася хижа душа; я колись собі уявляв: його душу покусав скажений пес. Товариш Непийвода знав, що він скажений, а тому дуже пильнував за собою… пильнував, щоб із губ не капала зелена піна, щоб його золота посмішка не поблідла, щоб ніхто не зазирнув до нього усередину: а як там, усередині, біснується його душа? Лише зрідка втрачав над собою контролю, забуваючи, що завжди має бути добрим, розсудливим, щирим українцем… що має бути братом. Якось взимі сорокового року, коли вивозили з села на Сибір перших десять родин куркулів, як тоді говорилося… ми до тридцять дев'ятого й слова такого «куркуль» не чули, і село наше, кожна хата мерзли на воротях, доглупуючись поволі, що завтра будь-кому з нас можуть наказати: ану, один із другим, лагодь сани, збирай бебехи, клади в солому дітлахів і котися до Сибіру на муки й на смерть… отож тоді я припадкове підстеріг, як товариш Непийвода проводжав виселенців на санях засклілим поглядом, а зуби мав стиснуті, а кулаки мав сціплені, і я чомусь уявив собі, що він у цю хвилину поливає й поливає цих людей, що їх повезли до Сибіру, і нас, які в селі зосталися, скорострільним вогнем… і було йому з цього поливання втішно, бо коли похорони оті сибірські зникли за селом і дзвінки на хомутах заніміли, Непийвода засміявся і махнув рукою, як шаблею рубанув… і тут же, мовби мав очі ззаду й збоку, вловив, що я за ним спостерігаю, поманив мене гачком пальця. Діялося це посеред села, коло читальні, стояв там не я один, цілий гурт новоспечених колгоспників там глотився, однак він поманив пальцем тільки мене.

— Слухайте, товаришу-брате Ваню, — промовив він привітно й ледве чутно. Очі його сіяли, а лице — немовби 'го змастили смальцем. — Маю враження, що чимсь я тобі не сподобався… що начебто, як ворог, за мною підглядаєш? — Слова були погрозливі, а уста усміхнені. Це був зовсім не той Непийвода, якого я спостерігав перед хвилиною: стояв переді мною добродушний козарлюга в білому кожушку і в портупеях. Високий, статечний — хоч малюй з нього козака.

А я мимохіть від нього відсахнувся, я таки зачув у його словах погрозу і… злякався, і з переляку лепетав, що, навпаки, дуже він мені подобається, люблю, бігме таких чоловіків, таких типових українців, ми, галичани, зроду присадкуваті, ноги постирали об каміння, а бесіда наша покалічена польщизною, а душі наші — хитрі й кручені, як лисячі нори.

Щось таке немудре плів я язиком. Непийвода милостиво, як дітвака, попліскував мене по плечу, все ще не гасячи посмішки.

— Ну-ну, товаришу, ми цих хитрих галичан перекуємо на простодушних і щирих. Чи нам довго? Ось побачиш, — пообіцяв.

Непийвода казав правду: перековка почалася відразу після виборів до Українських Народних зборів у Львові десь у жовтні. Спершу, немов на сміх, заарештували, щоб не були дуже мудрі, п'ятьох сільських комуністів, які за Польщі сиділи по Йванових хатах за свій комунізм, потім узяли голову читальні Бойчука, бібліотекаря Митришина, Василя Жираківського й Дмитра Василюка — обидва хлопці вчилися у Львові на правників; арештовані нібито були ворогами нової совіцької влади і мали супроти неї злі наміри.

Я особисто, простий рільник і навіть член колгоспу, до ніякого гріха не почувався, навіть гадки не мав, що й мене можуть причислити до ворогів… не мав гадки, добродію мій Василю, до того моменту, поки Непийвода не поплескав мене по плечу: він запримітив, що я підглянув його справжнє лице і що душа його покусана скаженим псом, а йому розходилося до пори й до часу не показувати ратиці… ая, грав роль доброчина, який у будень і в свято лише сушив собі голову, як би швидше ввести бідного галичанина до раю.

Коли рано-вранці двадцять другого червня сорок першого року Гітлєр збомбардував летовище в Бистричанах, а по селах покотилася чутка, що тієї ж ночі німецькі літаки скинули на парашутах у лісах і полях диверсантів, то енкаведисти подуріли: в Рогачі заарештували майже всіх професорів колишньої гімназії, а також понад тридцять гімназисток — сімнадцятирічних пуп'янків; у селах забирали священиків, хлопців і дівчат, які колись в читальнях ставили вистави, читали газети й книжки; про всіх них казали, що то германські шпійони, що вони в запіллю гострять ножі на радянську владу. Полювання на людей чинили ночами, пітьма їм помагала… вони були кревняками пітьми, рідними її дітьми; пітьма ними комашилася, немов голодними щурами, що винюхували поживу. Ніхто не був певний, що сеї ночі по нього не прийдуть, я теж потерпав, дарма що не почувався винним; а ще думалося мені, наївному, що мусили бути підстави для арештів: може, німці декого підкупили, щоб зривали мости й сіяти паніку, може, арештовані чимсь іншим завинили, бо на мій хлопський розум ніхто не має права хапати першого-ліпшого лише через те, що почалася війна. Адже це були, так сказати, радянські люди, десь там на заході, де фронт, армія ніби грудьми цих людей від німоти боронить, а тут цих людей, енкаведе пакує до арештів.

Моя мудра Параска радила, щоб я уступився з дому, перебув біду у лісі або у житах, але я жінку не слухав, почувався, прецінь, чистим, як ангел, чого маю втікати від жони і дітей?

Вони таки прийшли…

Ми ще з Парасею не лягали, чипіли на лаві, погасивши лампу. Ніч випала глуха, темна, але не тиха, ні — вили пси, і здавалося, що пси роздирали ніч на кавалки. Хлопці наші Григор і зовсім малий пуцьвірок Митро (Параска вродила 'го на Різдво) спали, янголами заколисані, а ми обоє стерегли їх сон і своїми очима бачили, як насувається, підступає до нас біда; кров замерзала від передчуття тривоги, я був готовий виповзти через задні двері з хати, з цього непевного човна, котрий чимраз більше розгойдувався, і порачкувати поза городами у вільшину, заритися там у купу нарубаного ріщя, але було вже пізно: перед вікнами, на причілку й за хатою хапливо, як чорні спалахи, метнулися тіні, а у вікно легко постукали:

«Відчини, Ваню, це я, Непийвода» — почув я знайомий голос, і обруч страху, що раптом стиснув мою голову, зсунувся, тріснув, і я полегшено зітхнув. Непийвода й раніше, до початку війни, вечорами заходив до мене повечеряти й по-панібратському побалакати або ж просився на нічліг, бо часом засиджувався в сільській канцелярії допізна і не хотів уночі гнати коней до Рогача.

— Хай моя Таня, — говорив бувало про свою молоду дружину — вчительку в райцентрі, — сьогодні сама лягає у холодну постіль. Громадські справи на першому місці, а жінка й діти — то вже потому.

— Ну-ну, то ще не знати, що головне, — сперечалася з ним моя Парася.

І Непийвода безпомічно розводив руками; і такий сердечний був, такий м'який, що я геть чисто забував про колись підглянуті його білі, мов зі скла литі, очі й зціплені зуби, й стиснуті кулаки… кулаками він немов натискав на гашетку кулемета, розстрілюючи тих, яких везли в Сибір, і тих, що ще в Черчені лишилися.

Тієї арештантської ночі я впустив Непийводу до хати без зайвих слів. Намацав на припічку сірник, щоб засвітити лампу, а жінка метнулася завішувати веретами вікна.

— Не треба, нічого не треба, — промовив без погрози Непийвода. — Нема часу. Збирайся, Ваню… І не ризикуй: хата обступлена бійцями. — Він, певно, помітив, що я інстинктивно зробив крок до вікна, готовий скочити в ніч.

— Куди ви його? — схлипувала Параска. В одній лише сорочці, вона світилася білизною, і здавалося, що було від неї ясно; Параска стояла на порозі, розпростерши руки на одвірки, і цим немовби хотіла мене оборонити, не пустити в невідоме, що ощетинилося штиками. — Діти ж у нас дрібні. Та й він, Іван, нічим перед ніким не завинив.

— Ну да, — обізвався упівголоса Непийвода, — чи я не знаю, що Ваня не винен, у нічому не замішаний? Я за нього ручаюсь. Але… дещо треба вияснити. Такий наказ. Вранці, Параско Петрівно, він повернеться. Вірите мені?

Облесливо говорив, а в руці тримав наган, я ніяк не міг сполучити облесливі слова з його наганом і москалями, що обступили хату, немов вороже гніздо.

Я хотів вірити Непийводі, що й справді треба тільки щось уточнити, я сам себе заколисував, це була моя надія… а серце билося в ребра, і плив у жилах страх, і цокотіли, як на морозі, зуби. Параска жіночим своїм нюхом, відчуваючи мій стан, обняла за плечі й сказала:

— Одягайся, Іванку. Все буде гаразд… все буде… — повторила молитовне й ці два слова справді замінили їй цілу молитву: Господи, змилосердися над нами, не дай пропасти.

Поки я одягався, Параска тим часом збирала в пошивку білизну, куриво, кусень солонини й цілий боханець хліба. Ой ні, добродію мій Василю, жінка ні на півнігтя не повірила Непийводі, «для вияснення» не потрібно було нападати на хату серед ночі, оточувати її, а в руці, ховаючи позад себе, стискати готовий до стрілу револьвер.

Перед ворітьми замість легкої брички, на якій звичайно наїздив до Черчена товариш Непийвода, стояв глибокий драбинястий віз із вставленими заденками, немовби чубарик, який сидів попереду на м'якому «сидзені», наготувася в поле за картоплею. Коні, чорні, як тіні, дрімали, низько поспускавши голови. Драбини були напхані сіном; мені наказали лягти в сіно горілиць, ще й зверху майже з головою перетертого сіна накидали, два чубарики, мовчазні, гейби їм повідрізали язики, всілися на мої ноги, два спереду стерегли мої руки й голову. Штики проколювали темряву, як гниле яблуко. Непийвода сів поруч із візником. Ми рушили. Я спробував бодай розсунути потеруху з лиця й підняти голову, щоб спитати, пощо аж так секретно мене везти до криміналу, завтра Черчен і так про все дізнається. Замість відповіді москаль ударив мене кольбою в лице.

Я сховав обличчя в сіно й, неначе зійшовши з розуму, реготався з самого себе, з своєї віри у власну безневинність, з чистої української мови Непийводи, яка так мені подобалася, з чотирьох без'язиких чубариків, що стерегли мене, мов бозна-якого злочинця; і ще сміявся я богохульно з Господа Бога, що дарує мені милостиво дорогу до криміналу, дарує темну ніч і віз, що підскакує на шутрованій дорозі; а ще вирегочувався я з того вересневого золотого дня тридцять дев'ятого року, коли на танку під вітальною брамою перебраною українською мовою промовляв до нас, черченців, товариш Непийвода; він тоді простягнув уперед праву руку й розпростер долоню… і розпростертою долонею засівав нас волею, добром, землею, Україною. Після промови Черчен обсипав його квіттям і зерном, а дівки його цілували…

Я теж тоді його цілував.

А тепер з своїм утробним стриманим сміхом, стогоном і плачем я нічого не міг зробити, це напало на мене, як раптовий біль.

— Закрий хавку, Слободян, — обернувся до мене Непийвода. — Ти ще заплачеш… — пригрозив.

— Не тепер мені треба плакати, а тоді… тоді, коли я вас поцілував… коли я вам повірив, — відповів йому.

Новий удар кольби… і другий, і третій загнали мене у глухий кут, я отямився тільки у в'язничній камері.

У Рогачі до тридцять дев'ятого року тюрми як такої не було, австрійська, а згодом — польська поліція обходилися заґратованою пивницею таки під будинком повітової команди поліції, а більших злочинців відправляли до Бистричан, Дрогобича або й до Львова. Брати із-за Збруча не задовольнилися примітивною буцигарнею, вони потребували розмаху й простору — під тюрму був нашвидкуруч обладнаний кляштор кармеліток із костьолом посередині й високими мурами навколо. Не знаю, куди нові ґазди подівали польських монахинь: чи їх розстріляли, чи вивезли до Сибіру, чи жінки безборонне розбрелися поміж людьми, але назва їхнього ордену припечаталася до тюрми, й дотепер, добродію мій Василю, слово «Кармеліти» означає у нашому краї тортури і смерть. Недурно ж зродилося страшне прокляття, може, чули-сьте: «Аби тебе Кармеліта взяла».

В камері було нас в'язнів із п'ятдесят, зрештою, хто міг нас порахувати, коли ми стояли, заплішені тісно, як сірники в коробці, один попри одного. Ми варилися в густій задушливій спекоті, ціла камера від підлоги до стелі, немов кам'яна чаша, була налита потом, що спливав із нас брудними потоками, ми стояли мокрі до останнього рубчика; і ще камера була начинена калом, бо про ніякий кібель не було й мови, про ніщо людське там не було мови; там трупно, до блювоти смерділо свіжою кров'ю; кров чавкала на долівці під нашими ногами. Поміж живими тут і там, попідпирувані нашими грудьми й плечима, стирчали посинілі мерці з очима, що повилазили з орбіт, з чорними ямами ротів — вони задихнулися від недостачі повітря. Ми всі задихалися, і всім чорніло в очах, і всі ми бачили подзьобані кулями стіни, і всі знали, що ми, кинуті у цю камеру, тимчасові, до нас іще, певно, до опівночі стояли інші арештовані, вони були й пішли, щоб більше сюди не повернутись; хтось із них, учорашніх чи позавчорашніх, кров'ю великими літерами написав на стіні: «Нас усіх тут убили. Борітеся!». Ми читали кривавий напис, який теж був розстріляли — по ньому прострочили кулеметною чергою, куля попри кулю, але про супротив ніхто не думав, ми були приголомшені страхом й отупіли від сопуху й тісняви, де тут могла зродитися думка про якусь боротьбу, коли живі стояли поруч із мерцями. Чим мали розколоти товстезні мури й розбити залізом ковані двері? Тут навіть слово вмирало, як вішальник у зашморгу, заледве викотившись з горла. У камері було чути лише передсмертне хропіння й де-не-де, немов із під землі, зрідка виринав стогін або ж поверх нашого натужного дихання, що зливалося в суцільну хрипливу хвилю, хтось розпачливо посилав благання до Бога… пускав до Бога вутлий човник, що відразу тонув у сукровиці. Нас ніхто не чув: ні Бог, ні енкаведисти за дверима, ні сотні в'язнів, що душилися в інших камерах, про нас, здавалося, усі забули або ж просто ще не надійшла наша черга вмирати. Чи, може, над нами змилосердяться? То, може, очікуємо черги на помилування?

А чом би й ні?

Повірте, добродію мій Василю, навіть там, на дні пекла, звідки не було виходу, ми сподівалися порятунку: може, нас випустять на волю, бо ж ми арештовані помилково… може, надлетять німецькі літаки, розбомблять Кармеліту, й ми порозтікаємося… може, німецькі війська захоплять Рогач ще до того, поки енкаведисти нас розстріляють?

Посеред дня чи десь за мурами Кармеліти на подвір'ї або й у самих мурах, у їхніх нутрощах, загуркотів потужний мотор; ми дивилися один одному у вічі… і мертвим теж дивилися у вічі й запитували мовчки, що означає цей гуркіт. Господи, питалися, а кожен однак здогадувався, що цей гуркіт означає. Чи ми самі себе обдурювали, чи не хотіли вірити у призначення мотора, чи сподівалися, що мотор підніме Кармеліту, як дирижабль, попід хмари й вивезе поза мури на волю, аж поки хтось тверезий не промовив:

— То нас розстрілюють, браття.

І враз у камері стало тихо, ніхто не харчав, не сопів, не молився, усі завмерли, надслуховуючи, одначе, нічого ми не почули, бо чи поглухли від страху, чи загрубі були монастирські мури, чи той мотор страхітливий був звичайним трактором, що оре десь стерню.

Але ж нема ще стерні, ще не почалися жнива…

Не почалися?

Раптом клацнули двері, й на поріг з кулеметом у руках став присадкуватий косоокий червоноармієць, який весело-радісно посміхався, а за його плечима виросли ще два чубарики з рушницями напоготові — дула й штики впилися у нас, готові прострочити й простромити наші груди.

Ми хитнулися назад.

Нас усіх пронизала думка: настала остання година.

Але косоокий енкаведист крикнув тоненько:

— Слободян єсть?! Слободян, виходь!

Господи, та це ж викликають мене! Мене? І більше нікого? Я міг не обізватися, хто б мене знайшов серед мертвих мерців, серед мерців живих, серед каламутного сопуху, але я таки обізвався, шибнуло в голові радісне: Чи мо', випустять?

Дивовижно, але спресовані тіла стиснулись ще тісніше — дали мені дорогу — тісний прохід, у який я пропхався до дверей. Енкаведисти тут же кинули мені на голову мішок, котрийсь з них тицьнув дулом у поперек:

— Іди.

Мене вхопили кріпко попід руки й повели; я пробував уявити дорогу, якою мене вели: якісь сходи, коридори, двері, знову сходи — і чомусь мені уявилося, що ведуть мене в нутрощах велетенського дзвона, що крисами своїми увігнався глибоко в землю, прикривши від людського ока Кармеліту; а в тому дзвоні розщибаються крики й стогони і раз-по-раз лунають постріли, і працює, двигтить потужно мотор; постріли й двигтіння мотора, здавалося, розколюють той дзвін… а чи мою бідну голову розколювали на дрібненькі трісочки.

Врешті вштовхнули мене в якісь двері й здерли з голови мішок. В лице немилосердно, як полум'я, вдарило сонце. Кімната, куди мене завели, була простора й світла, троє вікон виходили в подвір'я, і якби не гуркіт мотора і грати на вікнах, то могло б здатися, що наглядачі вивели мене поза тюрму в зелений затишок.

Слідчий сидів за довжелезним столом якось боком, скоцюрблено і, підперши рукою щоку, задивився у вікно. Перед ним на столі не було ні паперу, ні пера, а тільки чорнів наган, стояла розпочата пляшка горілки й бляшаний кухоль. Коли ж він повернув до мене обличчя, то я упізнав Непийводу. Він наказав архангелам, що мене привели, вийти за двері, а мені показав на табуретку посеред кімнати.

— Ну, і як тобі, Слободяне, у нас мається? — спитав він весело, зубасто й стрельнув у мене білими невидимими очима.

— Та як можна матися, товаришу Непийвода, коли люди вмирають, задихаючись, стоячи, — наївно я перепитав. Він тут же зірвався з місця і, схопивши наган, підбіг до мене.

— Я тобі не товариш, сволото! — крикнув і замахнувся наганом. Але не вдарив. — А що здихають у камері, то… то куль менше витратимо. Так, менше куль…

— Таж не всі винні… — благав я, даремно на щось сподіваючись. — І я серед них.

— О ні, Слободяне, — промовив він і засміявся. — Ти серед тих, що винні. Хіба не ти на Великдень у тридцять дев'ятому році виспівував під церквою «Ше не вмерла Україна»? Думаєш, не знаємо? Нібито ніхто в Черчені не пам'ятає, що без тебе не обходився жодний читальняний, а отже — ворожий, націоналістичний шабаш: вистави, концерти, фестини. Ти скрізь співав, — кружляв навколо мене Непийвода. Був п'яний; був білий, як папір.

— Так, я співав скрізь, — не став я відмовлятися. — Мав я голос, що тут такого? Не було у цьому ні політики, ні зиску ніякого.

Він аж зупинився у своєму кружлянні; він дулом револьвера різко вдарив мене в підборіддя, аж клацнули зуби.

— Це і є контрреволюція, гад! Ти собі міркуєш, що контрреволюція — це тільки постріли в спину більшовиків чи таємна змова проти радянської влади? Контрреволюція — це і твій спів, яким ти засівав у душі кукіль… ворожість засівав проти нас. Розумієш?

— І що мені за це буде? — навіщось спитав я.

— Нічого такого, — знову засміявся. — Розстріляють. — Непийвода хлюпнув у бляшанку горілки й одним духом випив.

Не можу похвалитися, добродію мій Василю, що був-єм героєм і спокійно вислухав смертний вирок. На якусь мить потемніло в очах, канцелярія з довжелезним столом, сам слідчий Непийвода, голі білі стіни, високі заґратовані вікна крутнулися вправо-вліво, немов у шаленому танці, й круто полетіли в безодню. Спам'ятав мене Непийвода, який бризнув горілкою в лице.

— Ти слабак, Слободяне, — посмішковувався слідчий і посторцував мене на табуретці. — Смерті боїшся… всі ви боїтесь смерті, тремтите, як зайці, а проте, смерті не минути. Нікому, — сказав, як припечатав. Одначе поглядав на мене без злості, навіть співчутливо. Був блідий, зарослий. Козацький вус звисав донизу мокрий, запльований.

— Але ж повинен бути суд, — я ще на щось сподівався. — Він розбереться по правді. — Мені хотілося жити; я хотів вірити у справедливість совіцького суду. Най дадуть десять років, чи й двадцять, най буде Сибір — тільки б жити.

— Ти забув, що йде війна, Слободяне. Німці нині-завтра тут будуть.

— То й випустіть нас… мене випустіть, — просився я, як дитина.

Він крутив головою.

— Дуже ти мудрий, Слободяне. Хіба можна випустити на волю ворога… завтра ворог ударить тобі в спину. Ти ж фашистів чекаєш… ви всі западенці очікуєте Гітлєра, як месії. Хіба ні? Ви продажні шкури… всіх… всіх вас викосити до ноги. — Непийвода був п'яний, але говорив тверезо, розсудливо. Я не бачив на його довгообразому вусатому лиці затаєної ненависті, яку колись був випадково підглянув, страшними були тільки його очі — білі, невидющі, немов литі зі скла.

— Навіщо ж ви нас визволили, коли через півтора року усіх треба викосити? — запитав я Непийводу. Смішний я був і дурний. Очевидно, підсвідоме розтягував час, мені здавалося, що коли скінчиться наша бесіда, то й настане кінець моєму життю.

— Ми визволяли з надією, що вас посортуємо: кого — направо, кого — наліво… кого — на перековку, а кого — козам роги випрямляти. — На губах під вусом синіла, як отруйна поганка, прихована посмішка. Він знову плеснув у бляшанку горілки й ковтнув її одним духом. Виглядало, що його мучила спрага.

— Ми вас зустрічали як братів… — зустрічали Велику Україну, що взяла нас під своє крило. А ви «кого — направо, а кого — наліво». Ось ви — українець, так, з вас образи козацькі малювати, а кажете: українців, нас тобто, треба викосити машінгвером. Невже вам не шкода моїх дітей? — Ні, я таки не був при своєму розумі… який тут розум, якщо пробував достукатися до його серця.

— Ну, по-перше, чоловіче, від мене це не залежить: дати тобі волю чи залишити тут. Ти, Слободяне, занесений у список, і лише куля з нього тебе викреслить. По-друге, ти ж бо знаєш: нема для нас, комуністів, значення, чи ти українець, чи мордвин, чи єврей… національність — річ другорядна. На чільному місці — інтернаціональне братство людей.

— Яке братство! — вигукнув я розпачливо, — Коли невинні люди душаться у камері… і ніхто, ніхто їх не питає: вороги вони чи брати?

— Якщо вони тут, то вороги, — знову посміхнувся Не'пийвода, і посмішка його ніяк не поєднувалася зі словами. І тоді я зрозумів, що добродушне його розхмеліле обличчя, блідо-синя усмішка, урівноважений, навіть товариський тон — то лише маска, то лише вистава, призначення якої я ще не знав.

— А коли й вороги, то хіба не належить поводитися з ними по-людському, по-християнському? — продовжував я сперечатися. Один Бог святий знає для чого це я робив.

— Ми не християни, — відразу відповів Непийвода, — ми не заражені якимсь там милосердям… милосердя нам заважає в дорозі до високої мети. Ми мусимо бути жорстокими… добро треба утверджувати насильством. Такий закон, Слободяне. Класового ворога треба знищувати скрізь і всюди, як скаженого пса. Так було, так є і так буде, особливо у воєнний час… особливо тут, у Галичині, де ворог причаївся майже у кожній душечці, і в твоїй душі, Слободяне, теж. — Ні, він і тепер не кричав, не гатив кулаками по столу, він весело міряв мене очима, що знову ожили й очистились від білого скла, але якраз його веселість і розсудливість мене лякали більше, ніж би він на мене кричав чи навіть мордував. Під його веселим поглядом я скручувався, немов обгорілий листок… це страх мене випалював, і я иовзав, як черв'як, десь у ницих безоднях, де панувала суцільна пітьма і безкрайня смердюча твань. Непийвода помітив мій стан, бо задоволене розлігся у своєму м'якому фотелі й, потягуючи цигарку, позирав на мене насмішкувато. Йому подобався мій страх… мій жах, моє повзання в блювотинні, він панував наді мною, як хотів, і я нічого не міг з собою зробити, не міг себе перебороти, я, прецінь, не був героєм, у мене вдома плакали дрібні діти, я ще не нажився з молодою жінкою, я боявся смерті. Це так природно, добродію мій Василю.

Попри страх, що виріс попід хмари, кільчилося в мені кволе зеренце надії на чудо, на Боже милосердя, на щасливий трафунок, на доброту людську. Тому я спитав Непийводу:

— Певно ж, не для смерті ви наказали мене сюди привести, правда? Я міг і в камері вмерти… там просто вмерти від нестачі повітря.

Він згідливо кивав головою.

— Ну, звичайно, не для смерті. — Зважив на долоні револьвер, потім прицілився мені в обличчя. Бавився. — Але й не для життя, Слободяне. Я дуже стомився, Слободяне. Наша мила розмова, вважай, мій відпочинок, маленьке відпруження, як кажуть галичани. Крім того, мусить охолонути мій револьвер… та й патрони скінчилися. Ні одного. — Він прицілився мені в груди й натиснув на цінгель. У револьвері сухо клацнуло. — Бачиш, навіть вбити тебе по блату не можу, — бідкався. Револьвер жбурнув на стіл. Очевидно, це не був жарт, Непийвода говорив цілком поважно й навіть сумовито, він й справді сумував, що не може мене застрелити. — Але це зроблять інші, — додав відразу, себе розраджуючи. Підвівся з крісла й почав туди-сюди спацерувати попри вікна. — Хіба не чуєш: скрізь стріляють? Кожен має роботу — і бійці, і командири. Такий наказ. Прислухайся. Слухай нашу ненависть, чорт забирай. Ну, чуєш? А тепер підійди до вікна, я тобі картинку покажу… картинка що треба. Придивись добре. Запам'ятай. Повернешся до камери — розкажи про побачене всім, хто ще там живий. Розкажи-но, що ми не знаємо пощади. Нехай ждуть щомиті смерті, нехай страх скручує їм кишки — по них прийдуть. Це і є, Слободяне, суд над класовим ворогом… суд очікуванням. То як тобі, Слободяне, сподобався мій задум… мій суд, а може — театр. Ну, ну, прошу до вікна.

Я із свого місця, з табурета не рушався, я прилип до нього, аж поки Непийвода не підштовхнув до вікна; він рвучко розсунув білу фіранку… з-поза фіранки, із-поза ґрат відкрилося чотирокутне тюремне подвір'я із костьолом посередині. Власне, спершу я побачив ряд вікон із приробленими бляшаними дашками, щоб люди в криміналі не вловили оком сонця, а вже потім — облуплений старий костьол, а біля нього — свіжовикопаний рів, що був, мабуть, довгий на двадцять — двадцять п'ять метрів; поряд другий рів був уже засипаний, на ньому кілька чубариків у рогатих шапках укладали кам'яні плити, що ними було устелене ціле подвір'я. Чогось так сталося, так мусило статися, що власне оці рови я першими запримітив, а вже потім, добродію мій Василю, розкрилося переді мною пекло: з кількох тюремних дверей чубарики волочили хто за обидві ноги, хто — за одну, хто за руку, хто — за якусь одежину, хто — за жіночі коси… волокли отак постріляних; волочіння було поспішне, чорти в рогатих шапках квапилися чимдуж доволікти трупа до ями. Тут два інші рогаті підхоплювали мерця за руки й за ноги й скидали в рів. Робота ця пекельна, нелюдська, страшна тривала, як мені здавалося, в тиші… було в мене враження, що я оглух, що потонув у крові лагідний літній день з рядами стерезних лип у розлогому тюремному дворі, й оглухли, захлинулися у червоній палючій тиші хрести на костьольних шпилях; кривава тиша хлюпала хвилями об мури в'язниці і глушила всі живі звуки. Так мені здавалося; я навіть здивувався, коли до мене обізвався Непийвода, що чую його голос.

— То як тобі подобається наш суд, пане Слободяне? — запитував він глумливо. Звичайні, здавалось би, слова, а вони, як сокирою розкололи навпіл тишу, і в мої вуха полилося рівномірне двигтіння моторів; і тільки тепер, як щось другорядне, я помітив під липами два величезні тракторища, що гуркотом своїм затопили тюремне подвір'я, і якраз їхнє безперестанне тарахкотіння й було тюремною тишею, це я тепер зрозумів; я не міг тільки зрозуміти високого, в півтори людського зросту чубарика, розпатланого й розлейбаного, без паска, який нипав окруж тракторів, тримаючи в руках ланцюг… і той ланцюг він то натягував, то відпускав; я не міг сам собі повірити, немовби побачене було найважливішим з усього, що тільки мені відкрилося: чубарик був прикований до трактора. Я аж притиснувся лобом до ґрат, намагаючись перевірити свій здогад; я поглядом, мабуть, перепитав Непийводу про червоноармійця на ланцюгу, бо він охоче пояснив:

— Так, боєць той, Чернишов його прізвище, прикутий. Уяви, він сам попросив, щоб його прикували, щоб припадком не здрейфив, щоб не втік від тракторів, бо мотори тільки він один серед нас знає. І так він ходить… і поборює, глушить смерть, постріли, як ти, мабуть, здогадався, уже котрий день… ходить і співає, що виходить на берег Катюша, на високий берег, на крутий. Тобі страшно, Слободяне, від цього кіна, від побаченого? — Непийвода хапнув мене за плечі й повернув лицем до себе. Ні, тепер його чорноброве вусате обличчя не маскувалося байдужою добродушністю чи навіть пригашеною цинічною посмішкою: очі блимали в глибоких синіх ямах білим невидющим вогнем, а зуби вилізли хижо з-під вусів.

Одначе я його не боявся; мене пеленала тупа й покірлива приреченість; мені баглося впасти тут на місці й заснути або й вмерти… мені однаково смерті не минути… не минути, тепер я у цьому переконався; я теж утопився в гуркітливій тракторній тиші, захлинувся нею, і було мені байдуже, що Непийвода, немовби сказившись від мого мовчання і моєї тупості, бив мене руків'ям револьвера по лиці, кров заливала очі, я випльовував зуби; і байдуже мені було, хочете вірте, добродію мій Василю, а хочете — не вірте, коли Непийвода гримнув мною об підлогу і місив чобітьми як хотів, я був поза межами болю; мені у вухах чомусь бриніла й бриніла співанка про Катюшу, що виходила на високий крутий берег.

Очевидно, від баченого й почутого я сходив із розуму; а може, таким способом душа моя боронилася бо коли рогаті чорти, покликані з коридора, посторцували мене на ноги і я утер від крові лице, Непийвода, віддихуючись, поглядав на мене здивовано, немовби побачив уперше.

— Овва, Слободяне, ти одначе твердий, — похвалив… і похвалу жадібно запив горілкою. — Слухай, невже тобі не страшно? Невже ти нічого мені не скажеш? — Він очікував якоїсь відповіді; а я й понині не можу собі розтлумачити затіяну ним забаву зі мною. Невже це був для нього тільки театр, півгодинний відпочинок, очікування, поки остине дуло револьвера й поки принесуть нову пачку куль?

Я йому таки відповів, що, очевидно, страх, немов іржавий обруч, має свою межу міцності, котроїсь хвилі він тріскає… людина не може пережити більше, ніж це їй відпущено Богом. Я уже не живу, козацький сину Непийводо, мене вже нема, я уже забув усі співанки, окрім тієї, де Катюша виходить на високий, крутий берег.

Так, я вже не живу…

Тепер він реготався, як учора я реготався на возі, він тішився з мого безумства, з моєї резиґнації; він думав, що домігся свого, що малим коштом зламав мене, і наказав конвоїрам відвести мене назад у сорок другу камеру.

— Поживи там… поживеш там, Слободяне, до вечора чи до ранку, хіба я знаю, скільки твоїм Богом відпущено ще життя… і хоч ти затинаєшся, а таки розкажеш їм, там у камері, про бачене тут і почуте. Їх усіх і тебе з ними те саме чекає. Вони, дурні, марно на щось сподіваються, хоч сподівання їхнє закономірне, Слободяне, кажуть, що останньою вмирає надія. Ти оповіддю своєю їх убиватимеш наперед. Утямив? Ти єсть щуроїд поміж щурами — таке твоє призначення. Вони будуть казитися від страху, дертися на стіни, мочитися в штани, а я тебе тим часом, Слободяне, переведу в другу камеру, в третю. По знайомству, рахуй, по блату продовжу тобі життя.

Отак промовляв до мене на прощання товариш Непийвода; він знову був спокійний, усміхнений, не залишилось ні крихітки з його недавнього лютого сказу. Лише очі поблимували білим неживим вогнем, і я подумав, що в личині Непийводи таки сидить диявол. Усі, мабуть, тут дияволи… й оці в рогатих зіркастих шапках, що ведуть мене попід руки, й оті, що на подвір'ї волочать, як падлину, постріляних до ями, й оті невидимі, що ставлять в'язнів до стінки… до стінки… до стінки. Лише, мабуть, прикований до трактора чубарик має людську душу, бо диявола непотрібно було б заковувати в ланци, серед мук і крові вони почуваються, як щупаки в саджавці: добре їм серед мук, солодко, розкішне, лише горілку їм достарчуй.

І ще тільки один Господь Бог знає, про що я думав, коли чубарики вели мене з мішком на голові до сорок другої камери; ще, очевидно, снувалися і рвалися на клапті, як гниле канцур'я, думки про диявольську потребу енкаведистів насолоджуватися новими тортурами: мало їм розстрілів, довжелезних ровів із трупами, мало їм розлитої крові на кам'яних плитах, мало їм знущань на допитах; товаришеві Непийводі забаглось іще тортурувати, виїдати страхом людські душі: отак вам буде… отак ллється ваша кров… отак вас будуть волочити за ноги… отак будете снопами лежати. І не хтось інший, а таки я сам був призначений виїдати страхом душі побратимів… я був призначений стати щуроїдом.

Господи, просив я у Бога, вирви у мене язик.

І попервах, як опинився я у сорок другій камері. Бог помагав мені в мовчанні, дарма, що люди в'одно мене випитували, як повелося на допиті… і ще допитувалися, що усіх нас чекає, невже усік нас очікує куля, гей, та не може бути, щоб стріляли без суду, без розбору, не може такого бути, щоб над тюрмою верховодила зграя п'яних катюг.

Дивно було це слухати, бо ми в камері теж вмирали без суду й навіть без кулі; повітря було, як драглі, кожне слово коштувало зусиль, але друзі мої знову й знову допитувалися, випрошували відповідь, вимолювали надію, а я заклято мовчав… а я, бігме, плакав без сліз, зціпивши зуби; я їх жалів; я бачив, як нас, постріляних, волочили по камінні, як наша кров текла струмками.

Хай вони поки що цього не знають, хай надіються. Я знову стояв плече-о-плече з своїми побратимами і ротом ловив, як риба на березі, повітря; і знову то тут, то там хрипіли й вмирали стоячи люди, мертвих між нами було вже, мабуть, декілька десятків, переважно старих і хворих.

А ми, смішні, боялися розстрілів…

Так тривало до вечора; до ранку напевно у сорок другій камері не залишиться ні однієї живої душі; зайвим було лякати когось завтрашньою смертю чи тортурами; смерть стояла серед нас; і не треба надаремно витрачати кулі. А все ж камера не втрачала надії; хтось богомільний, може, й священик, почав голосно проказувати «Отченаш», за ним уторив другий голос, і третій, і четвертий… і ціла камера, живі із мертвими волали до Господа за поміччю; молитва-волання врешті-решт звелася до двох-трьох слів: «Господи, спаси й сохрани! Господи, зглянься над нами!»

Не знаю, добродію мій Василю, як то сталося, що я не витримав: чи то розпачливе волання до Бога урвало моє терпіння, чи трупний сморід і пекельна духота отруїли мою свідомість, чи втрачав я розум під палючим світлом трьох електричних ліхтарів, що звисали із склепінчастої стелі… досить того, що я крикнув: «Нам, браття, не буде милосердя ні від Бога, ні від енкаведистів. Тюрма наша — пекло на землі, а енкаведисти — дияволи. Там, на подвір'ї штабелі трупів, там земля сочиться кров'ю, там липи сохнуть, там колесує на ланцюзі, як пес, прикований Чернишов, який пильнує, щоб трактори тарахкотіли й глушили постріли й наші крики. Відкриваю вам мною побачене, браття, не задля того, щоб ви омертвіли від жаху, чого нам більше боятися, нас однаково очікує смерть або тут від задухи, або від кулі, або від тортур. Якщо ж однаково нам судилася смерть, то чи будемо її сумирно очікувати, чи не вдарити… чи не вдарити нам у двері. у стіни… вдарити плечима, руками, чобітьми, головами навіть — ударити — і, може, врятуємося».

Надію, зелений пагінець я посіяв у камері.

Гадаю, що навіть ви, мистці, добродію мій Василю, не спроможні собі уявити, що вчинилося у сорок другій камері… і ніколи ви не зможете намалювати товпище людей, живих і мертвих, які, злютувавшись в один гудзуватий кулак, ударили в двері, ударили й закричали щось відчайдушне, люте й предковічне, що пливло в крові… ударили раз, і вдруге, й втретє. Тоді двері раптом відчинилися, на порозі виросли чубарики, два з рушницями, а той третій, косоокий, — з кулеметом. «В чем дело?!» — тоненько запіяв косоокий і блиснув вишкіреними зубами. Ми не встигли ні відповісти, ні відсахнутися назад, ми були націлені, як таран, на двері, й косоокий умить це уловив. «Назад, мать вашу!», — верескнув злякано і в ту ж хвилину заговорив його кулемет. Правду кажучи, я пострілів не чув, вони втопилися, як каміння у воді, в наших грудях; а ще, може, я не чув пострілів тому, що скошені кулями люди падали не поодинці, а цілим мертвецьким валом; той вал повалив і мене, непоціленого, біля самого порога. Це був мій порятунок. Власне, мене порятував вибух, що гримнув могутньо десь поряд, немов водночас ударили десятки липневих громів. Тюрма наша аж хитнулася, десь задзвеніло скло, що вилетіло з вікон, і в ту ж мить кліпнули й погасли жарівки. Потім я довідався, що це була висаджена в повітря міська електрівня, але про це дізнався тільки я один, бо нікому, окрім мене, не вдалося вийти живим із сорок другої камери. Кулемет у руках косоокого на якусь секунду спантеличено замовк, лише на секунду, в наступну ж черги били одна за однією, кулеметові допомагали рушниці. Згодом вдарили три чи чотири гранати.

Уявляєте, добродію мій Василю, яка це була м'ясорубка. Я, скориставшись з темряви і з того, що з першими стрілами впав біля відчинених дверей, виповз із камери й попри стіну плазом посунувся кудись… а куди, й сам не знав, і не знав, навіщо повзу. Коридор, немов підземна нора, був залитий густою темрявою… в темряві металися, матюкаючись, енкаведисти, тут і там зблискували постріли, кожної хвилини могли наткнутися на мене… і таки натикалися, і били мене чобітьми попід ребра, але на підлозі я лежав не один, щокроку я намацував мертві тіла, я теж був нерухомий; я був для енкаведистів трупом.

І знову, коли минала небезпека, повз. В мене не було ні страху, що будь-який енкаведист і в пітьмі може всадити в мене кілька куль, в мене не жеврів навіть гранчик надії на порятунок, на втечу або ж принаймні на якийсь сховок; мене поки що виручали темрява й сум'яття в коридорі, паніка, але ж врешті-решт енкаведе собі присвітить, і що тоді? Втім, якщо чесно признатися, я не був тоді мислячою людиною, я був немовби звіриною, яка припадкове уникла загибелі й котра знала тепер тільки одне: втекти від куль і гранат, від сорок другої розстріляної камери; я заледве себе стримував, щоб не схопитися на рівні ноги й не побігти. Куди? Тоді ж, знову ж таки, як виполошена з-під межі звірина, пробував намацати в коридорі якусь шпарину, закуток, щоб туди закотитися й завмерти, але намацував лише стіни й залізні двері.

Двері й двері… А хвилини бігли, як схарапуджені коні, їх копита били мене в серце, а я повз позаду цих коней, немов пес із перебитими задніми ногами.

Бог мав мене у своїй опіці. Мої очі вже звикли до темряви, і я виразно помітив навпроти отвір, що чорнів, як брама до пекла; той чорний отвір виявився вузькою сходовою кліткою, що вела на горище. На моє щастя, й ковані грати, що перегороджували сходи нагору, й самі двері на горище були чомусь відчинені: тієї ночі їх ніхто не стеріг або просто в метушні про них забули. Через годину, опівночі, відкрилося мені, що незамкнуті двері не означали енкаведистську забудькуватість.

Та це буде через годину чи через дві, а тоді долонями, грудьми й навіть лицем я тамував кожну дерев'яну сходинку, що крикливо скрипіла; тепер воскресла у мені надія на порятунок, а разом із надією оживав страх; я знову ставав людиною, звірине первісне бажання просто втекти від небезпеки минулося, і, опинившись на горищі, я почав осмислювати ситуацію: тут можна переховатися… тут дах покритий черепицею… тут пахне волею.

Господи, як багато важить у нашому житті надія: іще я каменів посеред горища, надслуховуючи й озираючись, а душа моя вже випурхнула з-під тюремної стріхи й уже бігла нічними полями додому. «Ну-ну, — врешті я спохопився, — не кажи „гоп“, поки не перескочив, ліпше-но запхайся, чоловіче, в глухий кут, замаскуйся чим можеш, принишкни, бо де гарантія, що через хвилину-дві сюди не навідається енкаведе!»

Я метався наосліп по горищі, спотикаючись об дошки, поламані меблі, сінники, купи лахміття; і вже був готов заритися в те лахміття з головою, коли ж протяг, що війнув з-під даху, різко вдарив у лице трупним духом. Очевидно, я цьому не надав би значення, ціла Кармеліта млосно пахтіла розкопаною величезною могилою, якби моє уже нагострене пітьмою око не помітило біля димохідного «діда» штабель чогось білого… мовби штабель сувоїв полотна; білизна ця полотняна світилася на ціле горище… світилася й дивним чином, як усе страшне, вабила до себе.

Ні, добродію мій Василю, не були це ніякі сувої полотна, були це складені трупи… але трупи не тих постріляннх у камерах, до трупів я устиг звикнути, це були голі жінки. Я не мав сили відійти від них, начебто мені вже не треба було сховатися, мене спаралізувала оголена жіноча смерть. До цього часу я бачив смерть чоловічу — зарослу, грубу, спотворену, а тут палахкотіла в сірій темряві оголена жіноча білизна; і ніхто не міг мені відповісти, чому з жінок перед смертю здерли одежу, чому їх, мертвих, осоромлено? Невже спершу над ними збиткувалася тічка чубариків, а вже потім укорочували їм життя? Втім, хіба я забув, що над тюрмою панують рогаті з пекла?

Рогатим із пекла Сталін намалював на чолах червоні звізди й випустив поміж людей: веселіться, упивайтеся людською кров'ю, не бійтеся ні Бога, ні людей. Це ваш час, рогаті… Мене охопила лють… Мене охопила лють — і я нею тішився, вона означала, що я живу; лють пливла у моїй крові пекучим струменем, мені баглося збігти сходами в коридор, підстерегти в темряві енкаведиста з кулеметом… допастися до кулемета й сікти… й сікти на мак усякого рогатого, що потрапив під руку.

Порив мій, мушу признатися, був коротким, як постріл, бо не вмів я обходитися з кулеметом, якби навіть трапилася для цього нагода. Надія на порятунок знову роз'ятрила страх, що був притупився, і злість моя знічено й присоромлено пригасла. Ніколи за цю страшну добу так не хотілося мені жити, як тоді, коли стояв коло штабеля мертвих жінок. Душа, тіло, кожна кровиночка в мені протестували проти смерті, проти думки, що отак буду лежати непорушне й без протесту, без жадань і навіть без болю, без права завтра знову побачити живий день; і отак буду лежати до самого Страшного Суду, який настане через тисячу чи через сотні тисяч літ.

Не дивуйтеся, добродію мій Василю, що тримаю в пам'яті, як зерно в жмені, кожну свою тодішню думку, порух, надію, страх, а може, й дихання; я тримаю в пам'яті, як на фотографії, самого себе тодішнього; так, не дивуйтеся, бо опісля не пам'ятаю у своєму житті такого дня, коли б я ту страшну ніч на тюремному горищі не згадував, не придивлявся до неї зблизька… я тую ніч неначе щодня поновлював на чистому папері, й вона з роками не блідла, а навпаки — ставала виразнішою. Так мені здається… а ще мені здається, що на місці утраченої, зблідлої риски, усохлого деревця я садив нову щепку і підливав її, щоб росла. Це був мій потаємний сад страждання — душа моя удень і вночі блукала у цьому саду й плакала, і лютувала, і бридко обльовувалася страхом, надслуховуючи постійно: а може, у старих енкаведистських списках таки залишилось нерозстріляним моє ім'я і завтрашньої ночі знову приїде по мене товариш Непийвода.

Поки я божеволів від страху й розпуки, чадіючи від трупного смороду, дерев'яні сходи заскрипіли, почулися голоси, й отвір дверей зблиснув червоно, немов розкрита паща тюремного смока. Я не мав часу на роздуми, метнувся поза штабель мерців, припав до них поруч і навіть, пам'ятаю, прикрився чиїмись довгими косами.

Із сховку виразно бачив, що на горище увійшло з ліхтарем п'ятеро енкаведистів, які штовхали поперед себе двох молоденьких дівчат; енкаведисти приходили сюди, очевидно, не перший раз, бо впевнено рушили в недалекий від мого сховку кут: тут мали розстелені коци, а обіч — високі свічники, що колись стояли у вівтарях; один із енкаведистів свічники позапалював, а три інші шматували на дівчатах одежу. П'ятий — низенький, присадкуватий, що мав голену голову, й вона виблискувала при свічниках, як мідна куля, стояв збоку й попахкував люлькою. Був, видно, командиром, бо мав на собі перехрещені ремені та ще й при боці ташку. Він водно підганяв чубариків:

— Ну, до дєла, товарищі. Ви заслужилі ето удовольствіє за рвеніє на службе. Только бистрєй, бистрєй, мать вашу. Очередь ждьот… другие тоже хотят мьоду. Начальство, черг побірай, здорово прідумало.

Солдати й без його понукань рвали скажено на дівчатах одежу. Одна з них, невеличка ростом, щупленька, з довгою косою, просилася, як могла, цілу молитву склала до енкаведистів: «Краще мене вбийте, солдатики, лебедики, краще киньте мене під чоботи й потопчіть мою молодість, як дрібен цвіт, але не збиткуйтеся над моєю честю, не оскверняйте душу, бо як я стану перед мамині очі, перед татові очі. А десь є суджений…»

Боже мій, Боже, хто слухав її квиління? Стояла перед рогатими гола-голісінька й затуляла, сердешня, долонями то вид, то груди, то лоно, а вони, регочучись, повалили її на коц, розпростерли й дівча уже ані не боронилося, ані не плакало, у дівчини, я знаю, замерзла душа.

Друга арештована була високою і дебелою, схожа на наймичку в доброго сільського ґазди, яка дні й ночі перемелювала, як кірат, ґаздівську роботу; вона не просилася у ворогів, а тільки відбивалася розпучливо руками й ногами, навіть — головою, і кусала своїх напасників, і плювала їм у вічі, і обзивала по-всякому, не вибираючи слів. Енкаведистів це ще більше розпалювало, двоє здоровенних биків лише постогнували й хрипіли, здирали з неї сукенку, вгризалися зубами в її перса, підламлювали їй ноги й кинули врешті на долівку, а вона далі виприскувала з-під них, аж поки той, що був у ременях, не вдарив її ззаду по голові чоботом. Дівчина зів'яла, стихла безборонне, а рогаті один за одним падали на неї…

Бачив я, добродію мій Василю, гидку цю наругу п'яної солдатні над арештованими дівчатами, які були, як потім я дізнався, гімназистками з Рогачівської жіночої гімназії, і чув задоволене енкаведистське сміхотиння, похабну їхню лайку, похвальбу; я не впускав свого ока з голомозгого їхнього командира, який чи то пильнував, щоб солдати задовольнили хіть, чи то потішався своїми нововинайденими тортурами над бідними жертвами. Всі, всі оті політруки, старші й молодші, комісари й командири, що панували над нами в Кармеліті, навперейми винаходили все нові над нами знущання.

Кажу, добродію мій Василю, «над нами», бо ніколи ні до, ні опісля не почував себе так близько й так дивовижно рідно покровненим із чужими начебто мені людьми, з тими, що вмерли в сопусі й від кулеметних черг у сорок другій камері, і з тими, що лежали вже в ровах коло костьолу, і з тими, що траплялися мені на підлозі в коридорі, і з цими розп'ятими під солдатами дівчатами; я був із ними всіма, моя кров перемішувалась по-побратимськи з їхньою і розливалася струмками на кам'яних плитах, мене боліли прострелені їхні груди, я лежав разом із ними на сонці й очікував свого погребения; усі їхні, живих і мертвих, стогони, волання, прокльони, молитви, послання мисленні родичам у міста й села вміщувалися й клекотали в моїй душі, усі болі були моїми, і, нишкнучи обіч трупів голих жінок, над якими теж, видно, збиткувалися, як над цими двома нинішніми, я думав, що коли, дасть Бог, виберуся звідси, то мені вистачить почерпнутого на ціле життя, а то й по смерті: десь у чистилищі буду тисячу років видобувати з душі передане мені закатованими у Рогачівській тюрмі й буду обпікатися чужими муками тисячу літ як своїми власними.

Покута це моя і потреба…

Можете назвати мене, добродію мій Василю, фільозофом, який на старість позбирав трохи розуму, а я собі міркую, що якраз замолоду в Кармеліті пройшов я вищі школи. Хто знає, як би прожив життя, коли б не перебув тих кілька літніх ночей у Рогачівському криміналі. Може, став би донощиком, що нашіптував би «органам» на своїх сусідів, може, записався б безбожником і скидав би з церков хрести (є серед нас і такі, аби гроші), може, зробився б партійним, щоб бути в колгоспі не фірманом, а бодай би бригадиром, може, був би зрадником і свого часу водив би (як деякі водили) енкаведистів по лісах, винюхуючи бандерівські схрони? Може, обікрав би сироту або зневажив би вдовицю? Господи, та хто знає, скільки б лишилося за мною лихої слави, ганьби, якби не кулемет в руках косоокого чубарика, якби не розпростерті при свічках оті білі дівчата під п'яними від похоті солдатами…

Мене, очевидно, можна назвати боягузом, останньою наволоччю, і я можливо, заслуговую на презирство, але, бачучи наругу над гімназистками, я не мав ні сили, ні відваги бодай ворухнути пальцем, щоб тих дівчат оборонити; я був розчавлений, немов черв'як, на якого наступили чоботом; я не відчував ні рук, ні ніг, не дихав, не чув свого серця, лише у розпухлій, здається, голові жила насторога: дивися, стеж за ними й не смій ні сплакнути, ні скрипнути зубом, і не смій зімліти, інакше — видаш себе. Хоч, щоправда, напливали на мене, як крига на ріці, моменти, коли хотілося вмерти, щоб не бачити, що діється на розстелених коцах, на яскраво, немов на глум, освітленій сатанинській сцені. Боже мій, чому я не осліп, чому я не оглух, чому я не вмер вчасно… чому було мені призначення бачити, як енкаведе підтягувало штани, а потім за наказом голомозого командира отій високій дівчині «за кару» забивали в лоно горілчану пляшку. Послухайте, ви можете це собі уявити? Ви можете повірити, що це робили люди? Я знаю, що трапляються серед нас поодинокі виродки, садисти із вивихнутим розумом, але щоб садистами були поспіль люди з державними знаками на чолі… Ви вчений чоловік, добродію мій Василю, але напевно в ніякій табулі від сотворения світу не вичитали, що десь у якійсь країні отак знущалися над жіночою плоттю.

Дівчина тільки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сів задницею їй на обличчя, а ще інші тримали за руки й за ноги, тіло її билося в конвульсіях, гола його білизна спалахувала при свічках кривавим полум'ям. Врешті вона зімліла, бо стихла, а голомозий командир стрілив їй з револьвера просто в лице… і другій мучениці теж стрілив ув обличчя, потім солдати поволокли їх за коси до купи мерців.

На цьому сатанинські оргії не скінчилися: ще три чи чотири рази голомозий політрук засвічував на горищі вівтарні ліхтарі, іще знову й знову приводив він сюди арештованих дівчат і віддавав їх на розтерзання енкаведистам. Особисто він свої жертви не ґвалтував, він лише походжав, заклавши назад руки, попахкуючи своєю люлькою… і він лише командував кожного разу: «Ану, ребята, давайте за дєло. Ану, кто первий? Ану, дайте жизні сукам, щоб помнілі вас і на том свєтє. А етой по всему — бутилку между ног. І етой тоже бутилку. А етой отреж сіскі, Серьожа. А етой подсипте в манду битого стекла!..» Так тривало до світанку…

На світанку умовкли на подвір'ї трактори, стихли постріли й крики. Було німотно, глухо, тюрма немовби спала безпробудним сном: всі мерці по-мертвецькому спали. Не знаю, як я зважився зрушитися зі свого сховку, певно, вділила мені відваги тиша. Я підкрався до дверей, потім спустився сходами й із-за одвірка виглянув на коридор. Ніде живої душі, лише трупи й трупи просто в коридорі… в камерах трупи лежали стосами попід стінами аж до стелі, постріляні вони були й порубані, в кого очі виколені, в кого животи розпорені, в кого сокирою поцюкані обличчя. Я ішов поміж ними один-єдиний живий, призначений Господом Богом бути єдиним свідком на Страшному Суді. Енкаведистів не було й сліду, повтікали поквапне, лише на подвір'ї лежав униз обличчям поцілений, мабуть, своїми в потилицю прикутий ланцюгами до трактора червоноармієць Чернишов.

Бог вивів мене за руку з тюремної брами і перехрестив на життя. Місто іще спало, ніхто й не сподівався, що «визволителі» дали драпака. Я один дибав містом і пси-приблуди чомусь від мене сахалися і скавуліли, як побиті, а якась бабуся, яка вигулькнула з провулка, глянула на мене, скрикнула й затулила обличчя фартухом. Мене, направду, можна було злякатися, я був увесь обкервавлений, зарослий, страшний від пережитого. Бабуся одначе таки спам'яталася й спитала мене чи з жалю, чи з цікавості: «Ти звідки йдеш, чоловіче?» Я їй відповів, що йду з того світу, з самого дна. «А чий ти будеш? З якого села?»

Я не відповів, промовчав. Навіщо щось знати старій жінці… і не тільки їй одній, а й рідній моїй дружині, моїм дітям, моїм сусідам. Світ, як колесо, крутиться повсякчасно, і хто гарантує, що завтра ті, які нині втекли, знову не появляться на колесі й, настромивши на мене штики, спитають:.

— Як то сталося, Слободяне, що тебе куля минула. Ану — збирайся. Настала твоя черга.

За містом у шуварах я упав без тями, без крапельки сили…