Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

21. Печальний фінал майже казки

До Мішеля і панни Юзі Софійка повернулась, коли ті під’їжджали до Вишнополя. Підстрибуючи на вибоїнах (такі шляхи досі не перевелися в їхньому місті), Юзя розгублено озиралась навсібіч.

– Ще не видно вашого маєтку? – запитувала нетерпляче.

– Вже небагато, кохана Юзю, ще зовсім трошки!

– Зупиняй! – гукнув, коли вже мало не проминули дрібнесеньку хатинку під соломою. Леле, це Міщенкова: Софійка добре запам’ятала розставання його з ріднею! Ой, та це ж і є Міщенків старший син – колишній безвусий юнак!

– Щось трапилося, любий Мішелю? – залопотіла панна.

– Трапилось, Юзечко! Ми – вдома!!!

Поки Юзя приходила до тями від щастя, юнак схопив її разом з валізкою на руки й рушив у двір. Софійка побігла услід.

У вузьких сінцях Мішель опустив Юзю на долівку – інакше б уперлись лобами в низеньку стелю – і взявся намацувати клямку.

– Мамо, це моя наречена! – радісно сповістив, щойно відчинилися двері.

У тісній чистій кімнатині мати якраз лагодила до столу картоплю-нелупку, інший хлопець, очевидно женихів брат, сидів на лаві, ждучи вечері.

З печі покахикував сивий дід, а в кутку біля грубки стояло і привітно лупало очима на гостей новонароджене телятко.

– Михайлику!.. – сплеснула руками жінка. – На ніч забираємо до хати, бо йому ще холодно! – пояснила здивованій Юзі присутність телятка. – Заходьте, сідайте. Чим багаті, тим і раді! Михайлик, певно, розповідав, що ми, відколи його батька одурив проклятий Кулаківський, ледве животіємо. Тільки цю халупку і вдалось викупити, поля і решту худоби забрали! Хлопці – по службах, я – по наймах, а батько-неборака світами тиняється!.. Нікому буде вас і поблагословити!..

– Мішелю?.. – обізвалась панна Юзя так, ніби збиралася помирати.

– Прошу, кохана?

– Мішелю, оце і є… оце і є ваш маєток?..

– Так, моя люба!

– А ще ви казали… ніби є другий поверх?..

– О так, Юзю! – Юнак указав на горище. – Там у нас живуть і несуться кури!..

Панна хотіла запитати ще щось, але… зомліла.

Раптом у дворі затупотіли кінські копита, залунали голоси. Застукали у вікно:

– Іменем закону, відчиніть!!!

– Папа! – зразу оклигала панна Юзя.

На порозі з’явились якісь пани в супроводі поліцейських.

– Юзефо, в карету! – наказав головний пан.

– О, папа! – Дівчина пошкандибала до карети, але враз повернулася.

– Нас розлучить хіба що смерть! – хотів схопити її в обійми схвильований Михайло, та панна відтрутила його: вона-бо верталась по свою валізку.

– Викрадача – в кайдани! – заволав пан.

– Юзю, як же так? – гукав хлопець, оточений поліцією.

– Ви – злісний обманщик!!! – схлипнула та вже з карети.

– Але я брехав задля нашого кохання!

– Про курник на другому поверсі?! – жбурнула Юзя якомога зневажливіше.

– Але ж ви самі запевняли, що справжня любов подолає все!..

Вони ще щось вигукували, але Софійка не могла розібрати вже нічого: обидві карети, з гуркотом збиваючи густу куряву, щезали в зоряній далині.

… Де земля з небом сходиться! Софійка й гадки не мала, що робити із цим віщуванням. А ще не розуміла, як опинилася в Кулаківського фотографія Міщенкового сина, навіщо їй проникати ще й у Міщенкове минуле? Як складеться доля в нерозумного Михайла? І хто тепер забере у фотографа його карточку?

А ще… ще шкодувала, що кохання виявилося порохнявим, а майже казка – мало не трагедією. І дуже знайомою видалась їй ота Михайлова формула щастя: брехати задля високої мети…