Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

36. Таємна вечеря

Цього разу потрапила одразу до оселі Якова Кулаківського.

В темній вогкій кімнаті край голого столу при кволій свічці латала щось Лизавета Львівна. Яків Гордійович ходив круг неї з клаптиком паперу й пером.

– Сала в діжці поменшало на два пальці! – супився невдоволено.

– Змилуйтеся! Таж Васюні треба щось у дорогу!

– П’ятьох яєць не дорахувався!

– Хто винен, що в коморі миші й щури завелися? Ви ж не даєте кота впустити: щоб вершків не поспивав!

– Цукор закінчується!

– Закінчується?! – Лизавета Львівна стрепенулась, аж колихнулося полум’я свічки. – Ще два мішки у вас у коморі! Та хай би воно вам поскисало! Казала мені ворожка: “Не виходь за того лічокрупа, бо під повного замкненою коморою у великий голод помреш!”

– Ворожки брешуть, лиш гроші видурюють!

– З вас видуриш, аякже!

– Досить теревенів: із ними каші не звариш! – тупнув Кулаківський. – Швидше дошивайте й гасіте свічку. А в мене – справи!

Софійка сьогодні залишиться тут: подивиться, як бідна родина виживає. Все одно хазяїн сьогодні вечеряє у якихось їжакевичів. Краще за ним вирушить завтра до тих… Дульських, чи як?

По тому, як за Яковом зачинилися двері, жінка ще хвилину-другу посиділа за шитвом. Коли вже рипнула й хвіртка, Лизавета Львівна поспішила до плити і заходилась мерщій топити. Поки розгорялось, дістала з-під рясної спідниці ще одного ключа: такого, як у чоловіка.

– Гарний майстер із нашого Васюні! – Помилувалася ключем і попрямувала до комори.

Швидко на припічку з’явилося кілька картоплин, цибулина, полумисок зі сметаною. Незабаром і в горщику забулькотіло.

– Піднімайся, Васюню! – гукнула в темряву кімнат. – Вечеря готова!

Хлопець, очевидно, й не думав спати – просто лежав у темряві. Удруге кликати його не треба! Він уже сидів біля столу і тримав ложку!

Їли поспіхом, озираючись і прислухаючись.

По трапезі мати перемила й поховала посуд. Узялася гасити в плиті.

– Мамо, я ще трохи погріюсь! – запросився Васюня.

– Коло грубки грійся, поки ще тепла! – гарикнула мати, хлюпаючи на жар водою з чавунка. – Мушу якнайшвидше сліди замести!

Ще за якихось п’ять хвилин у плиті стало чорно, мовби ніхто ніколи там і не топив. Лизавета Львівна хотіла було відчинити двері, вивітрити запахи, та не ризикнула напускати холоду. Мати й син пішли спати, і Софійка вірила, що тепер, після вечері, їм таки вдасться заснути.

У тиші кімнат чулося сите сопіння. Запах страви ще нагадував про себе, однак хатнім затишком тут і не пахло. Софійка з радістю покинула це місце, повертаючись додому.