Пам'яті батька присвячую
Спочатку Штірліц сам собі не повірив: у саду співав соловейко. Повітря було студене, голубувате, і, хоч барви довкруг були весняні, лютневі, обережні, сніг ще лежав щільний, без тієї внутрішньої, легенької синяви, яка завжди передує нічному таненню.
Соловей співав у горішнику, що простягався до самої річки, неподалік від дубового гаю. Могутні стовбури старих дерев були чорні; в парку пахло свіжозамороженою рибою. Ознаки весни — густого запаху торішньої березової й дубової прілі — ще не було, а соловейко з усієї сили щебетав, розливався треллю, ламкою й беззахисною в цьому чорному, тихому парку.
Штірліц згадав діда: старий умів розмовляти з птахами. Він сідав під деревом, підманював синицю і довго дивився на пташку, і в нього очі ставали як у птаха — бистрими, чорними намистинками, і пташки зовсім не боялися його.
«Цвінь-цвірінь-тарарах!» — висвистував дід.
І синиці відповідали йому — довірливо й весело.
Сонце зайшло, і чорні стовбури дерев лягли на білий сніг фіолетовими рівними тінями.
«Замерзне, бідолашний, — подумав Штірліц і, запнувши поли шинелі, зайшов у дім. — Та й допомогти йому не можна, бо тільки одна пташка на світі не вірить людям — соловей».
Штірліц глянув на годинник.
«Клаус зараз прийде, — подумав Штірліц. — Він завжди був точний. Я сам просив його йти від станції лісом, щоб нікого не зустріти. Нічого. Я підожду. Яка ж тут краса…»
Цього агента Штірліц завжди приймав тут, у невеличкому особняку на березі озера — на своїй дуже зручній конспіративній квартирі. Він три місяці умовляв обергрупенфюрера СС Поля виділити йому гроші, щоб купити віллу в дітей загиблих під час бомбардування танцюристів Опери. Дітки просили багато, і Поль, що відповідав за господарчу політику СС і СД, категорично відмовляв Штірліцу. «Ви з глузду з'їхали, — казав він. — Можете найняти щось скромніше. Звідки у вас цей потяг до розкошів? Ми не можемо розкидатися грішми направо і наліво! Це нечесно по відношенню до нації, яка несе тягар війни».
Штірліцу довелося привезти сюди свого шефа — начальника політичної розвідки служби безпеки. Тридцятичотирирічний бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг зразу збагнув, що кращого місця для бесід з серйозними агентами не може й бути. Через підставних осіб провели купчу, і якийсь там Бользен, головний інженер «хімічного народного підприємства імені Роберта Лея», дістав право користуватися віллою. Він же найняв сторожа за високу платню і добрячий пайок. Бользеном був штандартенфюрер СС фон Штірліц.
…Штірліц, закінчивши сервірувати стіл, увімкнув приймач. Лондон передавав веселу музику. Оркестр американця Глена Міллера грав композицію з «Серенади Сонячної долини». Цей фільм сподобався Гіммлерові, і в Швеції закупили одну копію. Відтоді стрічку досить часто дивилися в підвалі на Принц-Альбрехтштрасе, а найбільше вночі, коли бомбили місто й допитувати заарештованих було неможливо.
Штірліц подзвонив сторожеві і, як тільки той прийшов, сказав:
— Друже, сьогодні ви можете поїхати в місто, до дітей. Завтра будьте о шостій ранку і, якщо я ще не поїду, заваріть мені міцну каву, найміцнішу, яку тільки зможете…
«— Як ви думаєте, пасторе, чого більше в людині: людини чи тварини?
— Я думаю, що в людини того й того порівну.
— Так не може бути.
— Може бути лише так.
— Ні.
— Принаймні щось одне давно вже перемогло б.
— Ви докоряєте нам за те, що ми апелюємо до чогось неістотного, вважаючи духовне вторинним. Духовне справді вторинне. Духовне виростає як грибок на основній заквасці.
— І ця закваска?
— Честолюбство. Це те, що ви називаєте хтивістю, а я називаю здоровим бажанням спати з жінкою й кохати її. Це здорове прагнення бути першим у своєму ділі. Без цих прагнень розвиток людства просто припинився б. Церква немало доклала зусиль, щоб загальмувати розвиток людства. Ви розумієте, про який період історії церкви я кажу?
— Так, так, звичайно, я знаю цей період. Я добре знаю цей період, але я знаю й інше. Я вже не бачу різниці між вашим ставленням до людини і тим, яке проповідує фюрер.
— Невже?
— Так. Він бачить у людині честолюбну бестію. Здорову, сильну, що хоче відвоювати собі життєвий простір.
— Ви навіть уявити не можете, що ви зовсім не праві: фюрер бачить у кожному німцеві не просто бестію, а білоголову бестію.
— А ви взагалі в кожній людині бачите бестію.
— Я бачу в кожній людині те, від чого вона походить. А людина походить від мавпи. А мавпа суть тварина.
— Тут я з вами не згоден. Ви вірите в те, що людина походить від мавпи; ви не бачили тієї мавпи, від якої саме походить людина, і ця мавпа нічого не сказала вам на вухо на цю тему. Ви цього не помацали, ви цього не можете помацати. І вірите в це, бо ця віра відповідає вашій духовній організації.
— А вам бог сказав на вухо, що він створив людину?
— Звичайно, мені ніхто нічого не казав, і я не можу довести існування божого, цього не доведеш, у це можна тільки вірити. Ви вірите в мавпу, а я вірю в бога. Ви вірите в мавпу, бо це відповідає вашій духовній організації; я вірю в бога, бо це відповідає моїй духовній організації.
— Тут ви дещо підтасовуєте. Я не вірю в мавпу. Я вірю в людину.
— Яка походить від мавпи. Ви вірите в мавпу в людині. А я вірю в бога в людині.
— А бог, що він — у кожній людині?
— Звичайно.
— Де він у фюрері? Де він у Герінгу? Де він у Гіммлері?
— Ви ставите трудне запитання. Ми ж говоримо з вами про причту людську. Звичайно, в кожному з цих негідників можна знайти види грішного ангела. Але, на жаль, уся їхня природа так підкорилася законам жорстокості, необхідності, брехні, підлості, насильства, що практично в них уже нічого людського й не лишилося. Aлe я в принципі не вірю, що людина, яка народжується на світ, неодмінно несе в собі прокляття мавпячого походження.
— Чому прокляття мавпячого походження?
— Я розмовляю своєю мовою.
— Виходить, треба прийняти божий закон по знищенню мавп?
— Мабуть, що ні.
— Ви весь час аж надто морально уникаєте відповіді на запитання, які мене страшенно бентежать. Ви не даєте відповіді «так» або «ні», а кожна людина, яка шукає віру, любить конкретність, і вона любить або «так» або «ні». У вас же є «та ні», «та ні ж», «мабуть, що ні» та інші фразеологічні відтінки «так». От саме це мене глибоко, якщо хочете, відштовхує не так від вашого методу, як від вашої практики.
— Ви неприязно ставитесь до моєї практики. Зрозуміло… А все-таки ви прибігли з концтабору до мене. Як це пов'язати?
— Це зайвий раз свідчить про те, що в кожній людині, як ви кажете, присутнє і божественне, і мавпяче. Коли б у мені було тільки божественне, я б до вас не звернувся. Не став би тікати, я прийняв би смерть від есесівських катів, підставив би їм другу щоку, щоб пробудити в них людину. От коли б вам довелося потрапити до них, цікаво, чи підставили б ви другу щоку чи постаралися б уникнути удару?
— Що значить — підставити другу щоку? Ви знову проектуєте символічну притчу на реальну машину нацистської держави. Одна справа — підставити щоку в притчі. Як я вже вам казав, це притча совісті людської. Інша справа — потрапити в машину, яка не питає в тебе, чи підставляєш ти другу щоку, чи не підставляєш. Потрапити в машину, яка в принципі, в ідеї своїй не має совісті… Звичайно, з машиною, чи з каменем на дорозі, чи з тією стіною, на яку ти наткнувся, не варто спілкуватися так, як ти спілкуєшся з іншою істотою.
— Пасторе, мені незручно, — може, я вторгаюсь у вашу таємницю, але… Ви що, були свого часу в гестапо?
— Ну що я вам можу сказати? Я був там…
— Розумію. Ви не хочете про це згадувати, бо вам це боляче. А ви не думали, пасторе, що після закінчення війни паства не буде вам вірити?
— Хіба мало людей сиділо в гестапо.
— А коли пастві хтось шепне, що пастора як провокатора саджали в камери до інших заарештованих, котрі не повернулись? А таких, як ви, що повернулися, — одиниці з мільйонів… не дуже паства повірить вам. Кому ви тоді проповідуватимете свою правду?
— Звісна річ, якщо на людину впливати такими методами, можна знищити кого завгодно. В такому разі навряд чи зможу хоч би там що виправити в моєму становищі.
— І що тоді?
— Тоді? Спростовувати це. Спростовувати, скільки зможу, спростовувати доти, поки мене слухатимуть. Коли не будуть слухати — вмерти в душі.
— В душі. Отже, живою, плотською людиною ви залишитесь?
— Господь судить. Залишусь то залишусь.
— Ваша релігія проти самогубства?
— Тому я й досі не наклав рук на себе.
— Що ви робитимете, коли вас позбавлять змоги проповідувати?
— Я віритиму не проповідуючи.
— А чому ви не бачите іншого виходу для себе — трудитися разом з усіма?
— Що ви називаєте «трудитися»?
— Тягати каміння для того, щоб храми науки будувати — хоча б так.
— Коли людина, закінчивши богословський факультет, потрібна суспільству лише для того, щоб тягати каміння, то мені нема про що розмовляти з вами. Тоді справді мені краще зараз повернутися в концтабір і згоріти там у крематорії…
— Я тільки ставлю запитання — а якщо? Мені цікаво послухати вашу приблизну думку, так би мовити, фокусування вашої думки вперед.
— Ви вважаєте, що людина, яка звертається до пастви з духовною проповіддю, — ледащо й шарлатан? Ви не вважаєте це за роботу? У вас робота — це тягання каміння, а я вважаю, що праця духовна є мало сказати рівноправна з будь-якою іншою працею — праця духовна надзвичайно важлива.
— Я сам за фахом журналіст, і мої кореспонденції зазнавали нападу як з боку нацистів, так і з боку ортодоксальної церкви.
— Ортодоксальна церква засуджувала їх з тієї елементарної причини, що ви неправильно тлумачили саму людину.
— Я не торкався людини. Я показував світ злодіїв і повій, які жили в катакомбах Бремена й Гамбурга. Гітлерівська держава називала це мерзенним наклепом на вищу расу, а церква назвала наклепом на людину.
— Ми не боїмося правди життя.
— Боїтеся! Я показував, як ці люди намагались приблизитися до церкви і як церква їх відштовхувала; саме паства відштовхувала їх, а пастор не міг іти проти пастви.
— Звичайно, не міг. Я не засуджую вас за правду. Я засуджую вас не за те, що ви показували правду. Я не згоден з вами в прогнозах на майбутню людину.
— Вам не здається, що в своїх відповідях ви не пастор, а політик?
— Просто ви бачите в мені лише те, що може вкластися у вас самих. Ви бачите в мені політичний контур, який становить лише одну площину. Це точно так, як у логарифмічній лінійці можна побачити предмет для забивання гвіздків. Логарифмічною лінійкою можна забити гвіздок, в ній є протяжність і певна маса. Але це той варіант, коли бачиш десяту, двадцяту функцію предмета, але з допомогою лінійки можна рахувати, а не тільки забивати гвіздки.
— Пасторе, я ставлю запитання, а ви, не відповідаючи, забиваєте в мене цвяхи. Ви якось дуже спритно робите з мене того, хто відповідає, а не того, хто запитує. Ви якось зразу перетворюєте мене з шукаючого в єретика. Чому ж ви говорите, що ви — над боротьбою, коли ви теж у бою?
— Це правильно: я в бою, і я справді у війні, але й воюю з самою війною.
— Ви дуже матеріалістично сперечаєтесь.
— Я сперечаюся з матеріалістом.
— Отже, ви можете воювати зі мною моєю ж зброєю?
— Я змушений це робити.
— Послухайте… В ім'я блага вашої пастви мені треба, щоб ви зв'язалися з моїми друзями. Адресу я вам дам. Я довіряю вам адресу моїх товаришів… Пасторе, ви не зрадите невинних…»
Штірліц закінчив прослухувати цей магнітофонний запис, швидко встав і підійшов до вікна, щоб не зустрічатися поглядом з тим, хто вчора просив пастора допомогти, а зараз усміхався, слухаючи свій голос, пив коньяк і жадібно курив.
— З куривом у пастора було погано? — спитав Штірліц не обертаючись.
Він стояв біля вікна — величезного, на всю стіну — і дивився, як ворони билися на снігу за шматочок хліба: тутешній сторож одержував подвійний пайок і страшенно любив птахів. Сторож не знав, що Штірліц — з СД, і був твердо впевнений, що котедж належить або гомосексуалістам, або ж торговим ділкам: сюди жодного разу не приїздила жінка, а коли збиралися чоловіки, то розмовляли тихо, їжа була добірна і майже завжди першокласні американські напої.
— Я там знемагав без курива… Старий без угаву балакав, а мені хотілося повіситись, бо нічого було закурити…
Агента звали Клаус. Його завербували два роки тому. Він сам хотів, щоб його завербували: колишньому коректорові забаглося гострих відчуттів. Працював він артистично, обеззброюючи співбесідників щирістю й різкістю суджень. Йому дозволяли говорити все: аби тільки робота йшла швидко і давала наслідки. Придивляючись до Клауса, Штірліц з кожним днем усе більше й більше відчував страх.
«А може, він хворий? — подумав якось Штірліц. — Жадоба до зради теж своєрідна хвороба. Цікаво: Клаус повністю б'є Ломброзо[1] — він найстрашніший за всіх злочинців, котрих я будь-коли бачив, а який благовидний та люб'язний…»
Штірліц підійшов до столика, сів навпроти Клауса, усміхнувся йому.
— Ну? — спитав він. — Отже, ви переконані, що старий налагодить нам зв'язок?
— Так, це вже вирішено. Я дуже люблю працювати з інтелігентами й священиками. Знаєте, це дивовижно, спостерігати, як людина йде на загибель. Часом мені навіть хотілося сказати: «Стій! Дурню! Куди ти?!»
— Ну, цього не варто робити, — сказав Штірліц. — Це було б нерозумно.
— У вас немає рибних консервів? Без риби я гину. Ви ж знаєте, це фосфор. Вимагають нервові клітини…
— Я приготую вам хороших рибних консервів. Які ви хочете?
— Я полюбляю в олії…
— Це я знаю… Якого виробництва? Нашого чи…
— «Чи», — засміявся Клаус. — Хоч це й не патріотично, але я дуже полюбляю і продукти, і напої, вироблені в Америці або у Франції…
— Я приготую для вас ящик справжніх французьких сардин. Вони в маслиновій олії, дуже пряні… Багато фосфору… Вчора я переглянув ваше досьє…
— Я дорого дав би за те, щоб поглянути на нього хоч одним оком…
— Це не так цікаво, як здається… Коли ви розмовляєте, смієтесь, скаржитесь на біль у печінці — це справляє враження, якщо зважити на те, що перед цим ви провели головоломну операцію… А у вашому досьє — нудно: рапорти, донесення. Все перемішалося: наші доноси, доноси на вас… Ні, це нецікаво… Цікаво інше: я підрахував, що по ваших рапортах, завдяки вашій ініціативі, було заарештовано дев'яносто сім чоловік… Причому всі вони мовчали про вас. Усі без винятку. А їх у гестапо досить жорстоко обробляли…
— Навіщо ви мені про це кажете?
— Не знаю… Намагаюсь аналізувати, чи що… Вам бувало боляче, коли людей, які дали вам притулок, потім забирали?
— А ви як думаєте?
— Я не знаю.
— Чорт його розбере… Я, мабуть, відчував себе сильним, коли вступав з ними в поєдинок. Мене цікавив двобій… А що з ними буде потім — не знаю… Що буде потім з нами? З усіма?
— Це теж правильно, — погодився Штірліц.
— Після нас — хоч потоп. Та й крім того, наші люди: боягузтво, підлість, зажерливість, доноси. І це в кожному, просто-таки в кожному. Між рабами не можна бути вільним… Це правильно. То чи не краще бути вільним з вільних серед рабів? Адже всі ці роки я мав повну духовну свободу…
Штірліц спитав:
— Послухайте, а хто приходив позавчора ввечері до пастора?
— Ніхто…
— Приблизно о дев'ятій…
— Ви помиляєтесь, — відповів Клаус, — принаймні від вас ніхто не приходив, я був там сам-один.
— Можливо, то був парафіянин? Мої люди не розгледіли обличчя.
— Ви стежили за його будинком?
— Звичайно. Весь час… Отже, ви певні, що старий працюватиме на вас?
— Працюватиме. Взагалі, я відчуваю в собі покликання опозиціонера, трибуна, вождя. Люди підкоряються моєму натискові, логіці мислення…
— Гаразд. Молодець, Клаус. Тільки не дуже хвастайтесь. Тепер про діло… Кілька днів ви проживете на одній нашій квартирі… Бо попереду у вас серйозна робота, але це вже не по моїй лінії…
Штірліц казав правду, колеги з гестапо сьогодні попросили дати їм на тиждень Клауса — у Кельні заарештували двох російських «піаністів». Їх схопили за роботою, прямо біля радіоапарата. Вони мовчали, до них треба було підсадити хорошу людину. Кращого за Клауса не знайдеш. Штірліц обіцяв розшукати Клауса.
— Візьміть у сірій папці аркуш паперу, — сказав Штірліц, — і напишіть: «Штандартенфюрер! Я страшенно стомився. Сили мої кінчаються. Я чесно працював, але більше не можу. Я хочу відпочити…»
— Навіщо це? — спитав Клаус, підписуючи листа.
— Я гадаю, що вам не зарадило б поїхати на тиждень в Інсбрук, — відповів Штірліц, простягаючи йому пачку грошей. — Там працюють казино і юні лижниці все ще катаються з гір. Без цього листа я не зможу вибити для вас тиждень щастя.
— Спасибі, — сказав Клаус, — тільки грошей у мене багато…
— А як буде більше, то хіба вони вам не згодяться? Га?
— Та взагалі згодяться, — відповів Клаус, ховаючи гроші в задню кишеню штанів. — Тепер вилікувати гонорею, кажуть, досить дорого коштує…
— Подумайте ще раз: вас ніхто не бачив у пастора?
— Нема чого думати — ніхто…
— Я маю на увазі наших людей також.
— Взагалі мене могли бачити ваші, якщо вони стежили за будинком цього старого. Та й то навряд… Я не бачив нікого…
Штірліц пригадав, як тиждень тому він сам надівав на нього одяг каторжника перед тим, як улаштувати спектакль з прогоном заарештованих через те село, в якому тепер жив пастор Шлаг. Він згадав обличчя Клауса тоді, тиждень тому: його очі сяяли добротою й мужністю — він уже ввійшов у ту роль, яку мав зіграти. Тоді Штірліц розмовляв з ним інакше, бо в машині поряд сидів святий, — таке гарне було його обличчя, сумовитий голос і такі точні були слова, що він їх промовляв.
— Цього листа ми вкинемо по дорозі на вашу нову квартиру, — сказав Штірліц. — І напишіть ще одного — пасторові, щоб не викликати підозри. Цього спробуйте написати самі. Я не буду вам заважати, заварю ще кави.
Коли він повернувся, Клаус тримав у руках аркуш паперу.
— «Чесність означає дію, — усміхаючись, почав читати він, — віра грунтується на боротьбі. Проповідь чесності при цілковитій бездіяльності — зрада і пастви, і самого себе. Людина може простити собі нечесність, потомство — ніколи. Тому я не можу простити собі бездіяльності. Бездіяльність — це гірше ніж зрада. Я йду. Виправдайте себе: хай вам бог помагає». Ну, як? Нічогенько?
— Хвацько. Скажіть, ви не пробували писати прозу? Або вірші?
— Ні. Коли б я міг писати — хіба став би… — Клаус раптом замовк і крадькома глипнув на Штірліца.
— Продовжуйте, дивак. Ми з вами розмовляємо відверто. Ви хотіли сказати — якби ви вміли писати, хіба стали б працювати на нас?
— Щось подібне.
— Не подібне, — зауважив Штірліц, — а саме це ви хотіли сказати. Чи не так?
— Так.
— Молодець. Який смисл вам брехати мені? Випийте віскі, і поїдемо, вже смеркло, скоро, мабуть, янкі прилетять.
— Квартира далеко?
— У лісі, кілометрів за десять. Там тихо, відсипайтеся до завтра…
Уже в машині Штірліц спитав:
— Про колишнього канцлера Брюнінга він мовчав?
— Я ж казав вам про це — зразу замикався в собі. А я боявся тиснути на нього…
— Правильно робили… І про Швейцарію він теж мовчав?
— Наглухо.
— Гаразд. Підберемося з іншого кінця. Головне, що він погодився допомагати комуністові. Оце так пастор!
Штірліц убив Клауса пострілом у скроню. Вони стояли на березі озера. Тут була заборонена зона, але пост охорони — про це Штірліц знав точно — знаходився за два кілометри, вже почався наліт, а під час нальоту пострілу з пістолета не чути. Він вичислив, що Клаус упаде з бетонного майданчика — раніше звідси ловили рибу — прямо у воду.
Клаус упав у воду мовчки, як камінь. Штірліц услід за ним кинув пістолет (версія самовбивства на грунті нервового виснаження вибудувалась точно, листи надіслав сам Клаус), зняв рукавички та й пішов собі лісом до своєї машини. До села, де жив пастор Шлаг, лишалося сорок кілометрів. Штірліц вирахував, що буде там через годину, — він передбачив усе, навіть можливість пред'явлення алібі в часі…
(З партійної характеристики члена НСДАП з 1930 року групенфюрера СС Крюгера: «Істинний арієць, відданий фюрерові. Характер — нордичний, твердий. З друзями поводиться добре, по-товариському, нещадний до ворогів рейху. Чудовий сім'янин; зв'язків, які порочили б його, не мав. У роботі зарекомендував себе незамінним майстром своєї справи…»)
Після того як у січні 1945 року росіяни вступили до Кракова і місто, так старанно заміноване, лишилося цілісіньким, начальник імперського управління безпеки Кальтенбруннер звелів привезти до нього шефа східного управління гестапо Крюгера.
Кальтенбруннер довго мовчав, придивляючись до важкого, масивного генералового обличчя, а потім дуже тихо спитав:
— У вас є якесь виправдання — досить-таки об'єктивне, щоб вам міг повірити фюрер?
Мужикуватий, простодушний на вигляд Крюгер чекав цього запитання. Він був готовий відповісти на нього. Але ще мусив зіграти цілу гаму почуттів: за п'ятнадцять років перебування в СС і в партії він навчився акторства. Він знав, що зразу відповідати не можна, як не можна повністю заперечувати своєї провини. Навіть дома він ловив себе на тому, що став зовсім іншою людиною. Спершу він ще зрідка розмовляв з дружиною вночі, та й то пошепки, а з розвитком спеціальної техніки (він же більше, ніж будь-хто, знав її успіхи) взагалі перестав говорити вголос те, шо інколи дозволяв собі думати. Навіть у лісі, гуляючи з дружиною, він мовчав або розповідав про дрібниці, тому що в центрі в будь-яку хвилину могли винайти апарат, який зможе записувати голос на відстані за кілометр, а то ще й більше.
Так поступово колишній Крюгер зник; замість нього в оболонці знайомого всім, бо зовні він анітрохи не змінився, вже існував інший, створений колишнім, зовсім не знайомий нікому генерал, що боявся не тільки говорити правду, він боявся дозволити собі подумати про правду.
— Ні, — відповів Крюгер, спохмурнівши, тамуючи зітхання, схвильовано й тяжко, — достатнього виправдання в мене нема… І не може бути. Я — солдат, війна є війна, і ніякої поблажливості для себе я не чекаю.
Він грав напевне. Він знав, чим суворішим він буде до себе, тим менше зброї лишить у руках Кальтенбруннера.
— Не треба бути тютею, — сказав Кальтенбруннер, закурюючи, і Крюгер збагнув, що обрав абсолютно точну лінію поведінки. — Слід проаналізувати провал, щоб не повторити його.
Крюгер сказав:
— Обергрупенфюрер, я розумію, що моя провина — безмірна. Але я хотів би, щоб ви вислухали штандартенфюрера Штірліца. Він повністю був у курсі нашої операції, і він може потвердити: все було підготовлено надзвичайно ретельно й сумлінно.
— Яку причетність до операції мав Штірліц? — знизав плечима Кальтенбруннер. — Він же з розвідки, в нього були свої справи в Кракові.
— Я знаю, що він займався розшуком ФАУ, який пропав, але я вважав за свій обов'язок ознайомити його з усіма подробицями нашої операції, бо думав, що, повернувшись, він доповість рейхсфюреру чи вам про те, як ми організували діло. Я ждав певних додаткових розпоряджень від вас, але так нічого й не одержав.
Кальтенбруннер викликав секретаря і попросив його:
— Будь ласка, дізнайтесь, чи було внесено Штірліца з шостого управління в список осіб, допущених для проведення операції «Шварцфайєр». Дізнайтесь також, чи був на прийомі в начальства Штірліц після того, як повернувся з Кракова, коли був, то в кого. Поцікавтесь, яких саме питань він торкався в розмові.
Крюгер зрозумів, що дуже рано почав підставляти під удар Штірліца.
— В усьому винен тільки я один, — знову заговорив він, опустивши голову, вичавлюючи з себе глухі, важкі слова, — мені буде прикро, якщо ви покараєте Штірліца. Я глибоко шаную його як відданого борця. Для мене немає виправдання, і я зможу спокутувати свою провину лише кров'ю на полі бою.
— А хто боротиметься з ворогами тут?! Я?! Сам-один?! Це дуже просто — вмерти за батьківщину й фюрера на фронті! І набагато складніше жити тут, під бомбами, і випікати розпеченим залізом скверну! Тут потрібна не тільки хоробрість, а й розум. Великий розум, Крюгер!
Крюгер зрозумів: на фронт не пошле.
Секретар, нечутно відчинивши двері, поклав на стіл Кальтенбруннера кілька тоненьких папок. Кальтенбруннер перегорнув папки й очікувально подивився на секретаря.
— Ні, — сказав секретар, — після повернення з Кракова Штірліц зразу ж переключився на виявлення стратегічного передавача, який працює на Москву…
Крюгер вирішив вести свою гру далі, він подумав, що Кальтенбруннер, як усі жорстокі люди, надто сентиментальний.
— Обергрупенфюрер, усе-таки я прошу вас дозволити мені піти на передову.
— Сядьте, — мовив Кальтенбруннер, — ви генерал, а не тютя. Сьогодні можете відпочити, а завтра докладно, в деталях, напишете мені про всю операцію. Тоді й подумаємо, куди направити вас на роботу… Людей мало, а справ багато, Крюгер. Дуже багато справ.
Коли Крюгер пішов, Кальтенбруннер викликав секретаря і попросив його:
— Підготуйте мені всі справи Штірліца за останні рік-два, тільки так, щоб про це не дізнався Шелленберг: Штірліц цінний працівник і смілива людина, не варто кидати на нього тінь. Просто така собі товариська взаємна перевірка… І підготуйте наказ на Крюгера: ми пошлемо його заступником начальника празького гестапо — там гаряче місце…
(З партійної характеристики члена НСДАП з 1938 року Холтоффа, оберштурмбанфюрера СС (IV відділ РСХА): «Істинний арієць. Характер — наближається до нордичного, стійкий. З товаришами по роботі підтримує хороші стосунки. Має прекрасні показники в роботі. Спортсмен. Нещадний до ворогів рейху. Не одружений. Зв'язків, які порочили б його, не мав. Відзначений нагородами фюрера й подяками рейхсфюрера СС…»)
Штірліц вирішив для себе, що сьогодні звільниться раніше і поїде з Принц-Альбрехтштрасе в Науен: там, у лісі, на розвилці доріг, стояв невеличкий ресторан Пауля, і, як рік і як п'ять років тому, син Пауля, безногий Курт, якимось дивом діставав свинину і частував своїх постійних клієнтів справжнім айсбайном з капустою.
Коли не бомбили, то здавалося, що війни взагалі нема: так само, як і колись, грала радіола, і низький голос Бруно Варнке наспівував: «О, як прекрасно було там, на Могельзеє…»
Але звільнитися раніше так і не вдалося Штірліцу. До нього зайшов Холтофф з гестапо й сказав:
— Я зовсім заплутався. Може, мій заарештований психічно неповноцінний, а може, його слід передати вам, у розвідку, бо він повторює те, що говорять по радіо ці англійські свині.
Штірліц пішов у кабінет Холтоффа і просидів там до дев'ятої години, слухаючи істерику астронома, заарештованого місцевим гестапо в Ванзеє.
— Невже у вас немає очей?! — кричав астроном. — Невже ви не розумієте, що все скінчилось?! Ми загинули! Невже ви не розумієте що кожна нова жертва тепер — це вандалізм! Ви безперестану твердили, що живете в ім'я нації! То йдіть звідси геть! Допоможіть решткам нації! Ви прирікаєте на загибель нещасних дітей! Ви фанатики, ненажерливі фанатики, що дорвалися до влади! Ви ситі, ви курите сигарети і п'єте каву! Дайте нам жити, як людям! — Астроном раптом завмер, витер піт зі скронь і тихо сказав: — Або вбийте мене швидше тут…
— Зачекайте, — сказав Штірліц. — Крик — не доказ. У вас є якісь конкретні пропозиції?
— Що? — злякано спитав астроном.
Спокійний голос Штірліца, його манера повагом розмовляти, при цьому ледь усміхаючись, приголомшили астронома: в тюрмі він уже звик до крику й зуботичин: до них звикають скоро, відвикають — повільно.
— Я питаю: які ваші конкретні пропозиції? Як нам урятувати дітей, жінок, старих людей? Що ви пропонуєте для цього зробити? Критикувати й лютувати — завжди легше. Висунути розумну програму дій — значно важче.
— Я не визнаю астрології, — відповів астроном, — але схиляюсь перед астрономією. Мене позбавили кафедри в Бонні…
— Тому ти й лютуєш, собако?! — закричав Холтофф.
— Стривайте, — сказав Штірліц, досадливо поморщившись, — не треба кричати… Говоріть далі, будь ласка…
— Ми живемо в рік неспокійного сонця. Вибухи протуберанців, передача величезної додаткової маси сонячної енергії впливає на світила, на планети й на зірки, впливає на наше невеличке людство…
— Ви, мабуть, — спитав Штірліц, — вивели якийсь гороскоп?
— Гороскоп — це інтуїтивна, а може, навіть геніальна недоведеність. Ні, я йду від звичайної, зовсім не геніальної гіпотези, яку я намагався висунути: про взаємозв'язок кожного, хто живе на землі, з небом і з сонцем… І цей взаємозв'язок допомагає мені точніше й тверезіше оцінювати все, що відбувається на землі моєї батьківщини…
— Мені буде цікаво поговорити з вами на цю тему детальніше, — сказав Штірліц. — Мабуть, мій товариш дозволить вам піти зараз до камери і днів два відпочити, а потім ми повернемося до цієї розмови.
Коли астронома вивели, Штірліц сказав:
— Та він трохи ненормальний. Хіба ти не бачиш? Усі вчені, письменники, артисти кожен по-своєму ненормальний. До них потрібен особливий підхід, бо вони живуть своїм життям, яке самі ж вигадали. Відправ цього дивака в нашу лікарню на експертизу. У нас зараз надто багато серйозної роботи, щоб марнувати час на безвідповідальних, хоча, може, й талановитих базік.
— Але ж він говорить, як справжній англієць з лондонського радіо… Або як отой клятий соціал-демократ, що знюхався з Москвою.
— Люди винайшли радіо, щоб його слухати. От він і наслухався. Ні, це несерйозно. Краще з ним зустрітися через кілька днів. Якщо він серйозний учений, тоді ми звернемося до Мюллера чи до Кальтенбруннера і попросимо, щоб дали йому хороший пайок і евакуювали в гори, туди, де зараз цвіт нашої науки, — нехай собі працює, він зразу ж перестане ляпати язиком, коли буде багато хліба з маслом і затишний будиночок у горах, у сосновому лісі, і ніхто нікого не бомбитиме… Хіба не так?
Холтофф посміхнувся:
— Тоді б ніхто не патякав, якби в кожного був будиночок у горах, багато хліба з маслом і нікого не бомбили…
Штірліц уважно поглянув на Холтоффа, почекав, поки той, не витримавши його погляду, став похапцем перекладати папірці на столі з місця на місце, і лише після цього широко й приязно посміхнувся своєму молодшому товаришеві по роботі…
«Були присутні Кейтель, Йодль, посланник Хавель — від міністерства закордонних справ, рейхслейтер Борман, обергрупенфюрер СС Фегеляйн — представник ставки рейхсфюрера СС, рейхсміністр промисловості Шпеєр, а також адмірал Фосс, капітан третього рангу Людде-Нейрат, адмірал фон Путкамер, ад'ютанти, стенографістки.
Борман. Хто там весь час ходить? Це нам заважає! І тихше, будь ласка, панове військові.
Путкамер. Я попросив полковника фон Белова дати мені останню довідку про стан люфтвафе в Італії.
Борман. Я не про полковника. Всі розмовляють, і це створює безугавний, набридливий шум.
Гітлер. Мені це не заважає. Пане генерал, на карту не нанесено, які зміни на сьогоднішній день у Курляндії.
Йодль. Мій фюрер, ви не звернули уваги: ось корективи сьогоднішнього ранку.
Гітлер. Дуже дрібний шрифт на карті. Спасибі, тепер я побачив.
Кейтель. Генерал Гудеріан знову наполягає на евакуації наших дивізій із Курляндії.
Гітлер. Це нерозумний план. Зараз війська генерала Рендулича, що залишилися в глибокому тилу росіян, за чотириста кілометрів від Ленінграда, тримають біля себе від сорока до сімдесяти російських дивізій. Якщо ми виведемо звідти наші війська, співвідношення сил під Берліном зразу ж зміниться — і це зовсім не на нашу користь, як це здається Гудеріанові. Якщо ж ми виведемо війська з Курляндії, тоді на кожну німецьку дивізію під Берліном буде припадати принаймні по три російських.
Борман. Треба бути тверезим політиком, пане фельдмаршал…
Кейтель. Я військовий, а не політик.
Борман. Ці поняття нероздільні в пору тотальної війни.
Гітлер. Для того щоб нам евакуювати війська, які стоять зараз у Курляндії, потрібно — зважаючи на досвід Лібавської операції — принаймні півроку. Це смішно. Нам відпущено години, саме години для того, щоб здобути перемогу. Кожен, хто може дивитися, аналізувати, робити висновки, мусить відповісти собі на одне лише запитання: чи можлива близька перемога? Причому я не прошу, щоб відповідь була сліпою в своїй категоричності. Мене не цікавить сліпа віра, я шукаю віри осмисленої. Ніколи ще світ не знав такого парадоксального в своїх протиріччях союзу, яким є коаліція союзників. Тоді як мета Росії, Англії й Америки — діаметрально протилежна, наша мета ясна для всіх. Тоді як вони просуваються вперед, маючи в своїй основі різні ідеологічні прагнення, нами керує єдине прагнення, йому підкорене наше життя. Тоді, як протиріччя між ними зростають і дедалі зростатимуть, наша єдність тепер, як ніколи, набрала тієї монолітності, якої я добивався багато років у цій трудній великій кампанії. Сприяти знищенню коаліції наших ворогів дипломатичними та й іншими шляхами — утопія. В кращому разі утопія, якщо не панікерство і втрата будь-якої перспективи. Тільки завдаючи їм воєнних ударів, тільки демонструючи непохитність нашого духу і невичерпність нашої могутності, ми прискоримо кінець цієї коаліції, яка розвалиться під гуркіт наших переможних гармат. Ніщо так не впливає на західні демократії, як демонстрація сили. Ніщо так не протверезить Сталіна, як розгубленість Заходу, це по-перше, і наші удари — по-друге. Не забувайте й про те, що Сталіну доводиться зараз воювати не в лісах Брянська чи на полях України. Він тримає свої війська на території Польщі, Румунії, Угорщини. Росіяни, безпосередньо зіткнувшись з «не батьківщиною», вже ослаблені і — в певній мірі — деморалізовані. Але не на росіян і не на американців я зараз звертаю максимум уваги. Я спрямовую свій погляд на німців! Тільки наша нація може здобути і мусить здобути перемогу! Зараз уся країна стала воєнним табором. Уся країна — я маю на увазі Німеччину, Австрію, Норвегію, частину Угорщини й Італії, значну територію Чеського й Богемського протекторатів, Данію й частину Голландії. Це — серце європейської цивілізації. Це концентрація могутності — матеріальної й духовної. В наші руки потрапив матеріал перемоги. Від нас, від військових, тепер залежить, як швидко ми використаємо цей матеріал в ім'я нашої перемоги. Повірте мені, після перших же нищівних ударів наших армій коаліція союзників розсиплеться. Егоїстичні інтереси кожного з них візьмуть верх над стратегічним баченням проблеми. Я пропоную в ім'я наближення години нашої перемоги ось що: 6-а танкова армія СС починає контрнаступ під Будапештом, забезпечуючи таким чином надійність південного бастіону націонал-соціалізму в Австрії та Угорщині, з одного боку, і готуючи вихід у фланг росіянам — з другого. Зважте, що саме там, на півдні, в Надьканіжі, ми маємо сімдесят тисяч тонн нафти. Нафта — це кров, що пульсує в артеріях війни. Я ладен здати Берлін, ніж втратити цю нафту, яка гарантує мені неприступність Австрії, її спільність з італійським мільйонним угрупованням Кессельрінга. Далі: група армій «Вісла», зосередивши резерви, проведе рішучий контрнаступ на фланги росіян, використавши для цього померанський плацдарм. Війська рейхсфюрера СС, прорвавши оборону росіян, виходять до них у тил, забирають ініціативу і, підтримані штеттінським угрупованням, розрізають фронт росіян. Питання підвозу резервів для Сталіна — складне питання. Відстань проти нього. Відстань, навпаки, за нас. Сім оборонних ліній, що прикривають Берлін і — практично — роблять його неприступним, дають нам змогу порушити канони воєнного мистецтва й перекинути на захід значну групу військ з півдня і з півночі. У нас буде час: Сталіну ж треба буде два-три місяці для того, щоб перегрупувати резерви, а нам, щоб перекинути армії, — тільки п'ять днів; відстані Німеччини дозволяють здійснити це, кинувши виклик традиціям стратегії.
Йодль. Бажано було б усе-таки пов'язати це питання з традиціями стратегії…
Гітлер. Мова йде не про деталі, а про ціле. Кінець кінцем, деталі завжди можна вирішити в штабах групами вузьких спеціалістів. Військові мають понад чотири мільйони людей, організованих у могутній кулак опору. Завдання полягає в тому, щоб організувати цей могутній кулак опору в нищівний удар перемоги. Ми зараз стоїмо на кордонах серпня 1938 року. Ми злиті воєдино. Ми — нація німців. Наша військова промисловість виробляє зброї в чотири рази більше, ніж у 1939 році. Наша армія вдвічі більша, як у тому році. Наша ненависть страшна, а воля до перемоги незмірна. То я запитую вас — невже ми не виграємо мир шляхом війни? Невже величезний військовий успіх не породить успіх політичний?
Кейтель. Як сказав рейхслейтер Борман, військовий тепер водночас і політик.
Борман. Ви не згодні?
Кейтель. Я згоден.
Гітлер. Я прошу до завтрашнього дня підготувати мені конкретні пропозиції.
Кейтель. Так, мій фюрер. Ми приготуємо загальний план і, якщо ви схвалите його, розпочнемо опрацьовування всіх деталей».
Коли нарада кінчилась і всі запрошені розійшлись, Борман викликав двох стенографісток.
— Будь ласка, спішно розшифруйте те, що я вам зараз продиктую, і розішліть від імені ставки всім вищим офіцерам вермахту… Отже: «В своїй історичній промові 15 лютого в ставці наш фюрер, проаналізувавши становище на фронтах, зокрема, сказав: «Ніколи ще світ не знав такого парадоксального в своїх протиріччях блоку, яким є коаліція союзників». Далі…»
(З партійної характеристики члена НСДАП з 1933 року фон Штірліца, штандартенфюрера СС (VI відділ PCXА): «Істинний арієць. Характер — нордичний, витриманий. З товаришами по роботі підтримує хороші стосунки. Бездоганно виконує службовий обов'язок. Нещадний до ворогів рейху. Чудовий спортсмен: чемпіон Берліна з тенісу. Неодружений; у зв'язках, які порочили б його, не було помічено. Відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера СС…»)
Штірліц приїхав до себе, коли тільки-но почало смеркатись. Йому подобався лютий місяць: снігу майже не було, ранком верховіття сосен освітлювалось сонцем, і здавалося, що вже настало літо і можна податися на Могельзеє — ловити там рибу або спати в шезлонзі.
Тут, у невеличкому своєму котеджі в Бабельсберзі, поблизу Потсдама, він тепер жив сам: його економка тиждень тому поїхала в Тюрінгію, до племінниці, — нерви не витримали безупинних нальотів.
Тепер у нього прибирала молоденька дочка хазяїна кабачка «До мисливця».
«Мабуть, саксонка, — думав Штірліц, спостерігаючи, як дівчина справлялася з великим пилососом у вітальні, — чорненька, а очі блакитні. Правда, акцент у неї берлінський, але вона все-таки, мені здається, із Саксонії».
— Котра година? — спитав Штірліц.
— Мабуть, сьома…
Штірліц усміхнувся: «Щаслива дівчинка… Вона може собі дозволити це «мабуть, сьома». Найщасливіші люди на землі ті, які можуть вільно розпоряджатися часом, зовсім не боячись за наслідки… Але розмовляє вона берлінським, це точно. Навіть з домішкою макленбурзького діалекту…»
Почувши шум автомобіля, він вигукнув:
— Дівчинко, поглянь, кого там принесло?
Дівчина, заглянувши в його невеличкий кабінет, де він сидів у кріслі біля каміна, сказ'ала:
— До вас пан із поліції.
Штірліц підвівся, потягся з хрускотом і пішов до передпокою. Там стояв унтершарфюрер з великим кошиком у руці.
— Пане штандартенфюрер, ваш водій захворів, я привіз пайок замість нього…
— Спасибі, — відповів Штірліц. — Покладіть у холодильник. Дівчина вам допоможе.
Він не вийшов провести унтершарфюрера, коли той виходив з будинку. Він розплющив очі лише тоді, коли до кабінету ледь чутно увійшла дівчина і, зупинившись біля дверей, тихо сказала:
— Якщо гер Штірліц хоче, я можу лишатися й на ніч.
«Дівчина вперше побачила стільки продуктів, — зрозумів він. — Бідолашна дівчинка».
Він розплющив очі, знову потягся й відповів:
— Дівчинко… половину ковбаси і сир можеш узяти собі без цього…
— Що ви, гер Штірліц, — відповіла вона, — я не тому, що продукти…
— Ти закохана в мене, еге ж? Ти любиш мене до нестями? Тобі сниться моя сивина. Хіба не так?
— Сиві чоловіки мені страшенно подобаються…
— Гаразд, дівчинко, до сивини ми ще повернемось. Після того, як вийдеш заміж. Як тебе звуть?
— Марі… Я ж казала… Марі.
— Так, так, вибач, Марі. Візьми ковбасу і не кокетуй. Скільки тобі років?
— Дев'ятнадцять.
— О, вже зовсім доросла дівчина. Ти давно із Саксонії?
— Давно. З того часу, як сюди переїхали мої батьки.
— Ну йди, Марі, йди відпочивати. А то боюсь, що вони почнуть бомбити і тобі буде страшно йти.
Коли дівчина пішла, Штірліц опустив на вікна важкі світломаскувальні штори й засвітив настільну лампу. Нагнувся до каміна й лише тут помітив, що полінця складені саме так, як він любив: рівним колодязем, і навіть берест лежав на простому блакитному блюдці.
«Я їй про це не говорив… А може… сказав. Мимохідь… Дівчина вміє запам'ятовувати, — думав він, розпалюючи берест, — ми всі думаємо про молодих, як старі вчителі, і збоку це, мабуть, виглядає дуже смішно. А я вже звик думати про себе як про старого: сорок п'ять років…»
Штірліц діждався, поки дрова розгорілись, підійшов до приймача й увімкнув його. Він почув Москву: передавали старовинні романси. Штірліц згадав, як Герінг якось сказав своїм штабістам: «Це непатріотично — слухати вороже радіо, але часом мені так і кортить послухати, яку нісенітницю вони про нас плетуть». Сигнали про те, що Герінг слухає вороже радіо, надходили і від його слуг, і від водія. Якщо «наці № 2» отак намагається вибудувати своє алібі, це свідчить про його боягузтво й цілковиту невпевненість у завтрашньому дні. Навпаки, думав Штірліц, йому не слід було б приховувати, що він слухає вороже радіо. Варто було б просто коментувати ворожі передачі, грубо висміюючи їх. Це напевне вплинуло б на Гіммлера, який не відзначався особливою витонченістю у мисленні.
Романс закінчився тихим фортепіанним програшем. Далекий голос московського диктора, мабуть німця, почав передавати частоти, на яких слід було слухати передачі в п'ятницю і в середу. Штірліц записував цифри: це була шифровка, призначена для нього, він чекав на неї ось уже шість днів. Він записував цифри в струнку колонку: цифр було багато, і, мабуть, побоюючись, що він не встигне все записати, диктор прочитав ще раз.
А потім знову зазвучали чудові російські романси. Штірліц витяг з книжкової шафи томик Монтеня, переклав цифри на слова і порівняв ці слова з кодом, схованим серед мудрих істин великого і спокійного французького мислителя.
«За кого вони вважають мене? — подумав він. — За генія чи за всемогутнього? Це ж немислимо…»
Так думати у Штірліца були всі підстави, бо завдання, яке передали йому через московське радіо, гласило:
«Юстасу. За нашими відомостями, в Швеції і в Швейцарії з'явилися вищі офіцери служби безпеки СД і СС, які шукали вихід на резидентуру союзників. Зокрема, в Берні люди СД намагалися встановити контакт з працівниками Алена Даллеса. Вам необхідно з'ясувати, чи є ці спроби контактів: 1) дезінформацією, 2) особистою ініціативою вищих офіцерів СД, 3) виконанням завдання центру.
На випадок, якщо ці співробітники СД і СС виконують завдання Берліна, необхідно з'ясувати, хто послав їх з цим завданням. Конкретно: хто з вищих керівників рейху шукає контактів із Заходом. Алекс»
…За шість днів перед тим як ця телеграма потрапила до рук Юстаса, Сталін, ознайомившись з останніми донесеннями радянської таємної служби за кордоном, викликав на «Ближню дачу» начальника розвідки й сказав йому:
— Тільки недолугі політики можуть вважати Німеччину остаточно знесиленою і тому нездатною викликати небезпеку… Німеччина — це стиснута до кінця пружина, яку треба і можна зламати, якщо докласти величезних зусиль з обох боків. Інакше, коли тиснення з одного боку перетвориться на підпирання, пружина може розігнутись і вдарити в протилежному напрямку. І це буде могутній удар, по-перше, тому, що фанатизм гітлерівців усе ще сильний, а по-друге, тому, що воєнний потенціал Німеччини ще не зовсім до кінця вичерпаний. Через те всякі спроби фашистів дійти згоди з антирадянськимн силами Заходу мають розглядатися вами як реальна можливість. Звичайно, — вів далі Сталін, — ви повинні розуміти, що головними постатями в цих можливих сепаратних переговорах будуть, мабуть, найближчі соратники Гітлера, у яких є авторитет і в партійному апараті, і в народі. Вони, його найближчі соратники, повинні стати об'єктом вашого пильного спостереження. Безумовно, найближчі соратники тирана, який на межі падіння, будуть зраджувати його, щоб урятувати своє життя. Це аксіома в будь-якій політичній грі. Якщо ви прогавите ці можливі процеси — нарікайте самі на себе. Чека нещадна, — неквапливо закуривши, закінчив Сталін, — не тільки до ворогів, але й до тих, хто дає ворогам шанс на перемогу свідомо чи несвідомо…
Десь далеко завили сирени повітряної тривоги, і зразу ж загуркотіли зенітки. Електростанція вимкнула світло, і Штірліц довго сидів біля каміна й дивився як по чорно-червоних головешках звивалися голубі вогники.
«Якщо закрити витяжку, — ліниво подумав Штірліц, — через три години я засну. Так би мовити, спочив вічним сном… Ми так мало не вчаділи з бабусею на Якиманці, коли вона передчасно закрила піч, а в ній ще жевріли такі ж дрова — чорно-червоні, з такими ж голубими вогниками. А газ, яким ми отруїлись, був безбарвний. І зовсім без запаху… По-моєму…»
Діждавшись, поки головешки стали зовсім чорними і коли вже погасли голубі вогники, Штірліц закрив витяжку, засвітив велику свічку, вставлену в шийку пляшки з-під шампанського, і здивувався, побачивши, якими химерними цівками стікав стеарин на пляшку. Він спалив багато свічок, і пляшки майже не було видно: якийсь дивовижний пухирчатий джбан, схожий на древню амфору, тільки біло-червоний. Штірліц спеціально просив своїх друзів, які їздили до Іспанії, привозити йому кольорові свічки: потім він ці химерні стеаринові пляшки дарував знайомим.
Десь поблизу пролунали підряд два важкі вибухи.
«Фугаски, — подумав він. — Величезні фугаски. Бомблять хлопці славно. Просто чудово бомблять. Прикро, звичайно, якщо пристукнуть в останні дні. Наші й сліду не знайдуть. Та й взагалі препогано гинути безвісно. Сашенька, — раптом побачив він обличчя дружини. — Сашенька маленька і Сашенька великий… Тепер помирати зовсім ні до чого. Тепер треба хоч би там що вибратися звідси. Одному жити легше, бо не так страшно гинути. А побачивши сина — гинути страшно. Ідіоти пишуть у романах: він помер тихо, на руках у своїх люблячих родичів. Нема нічого страшнішого, як помирати на руках своїх дітей, дивитися на них останній раз, відчувати їхню близькість і розуміти, що це назавжди, що це кінець і тьма, і горе їм.»
Якось на прийомі в радянському посольстві на Унтер-ден-Лінден Штірліц разом з Шелленбергом, розмовляючи з молодим радянським дипломатом, похмуро — в притаманній йому манері — слухав дискусію росіянина й шефа політичної розвідки, чи має право людина вірити в амулети, замовляння, прикмети та інші, як сказав секретар посольства, «дикунські вигадки». У цій веселій суперечці Шелленберг був, як завжди, тактовний, розсудливий і поступливий. Штірліц злився, спостерігаючи, як він затягує молодого росіянина в суперечку.
«Світить фарами, — подумав він, — придивляється до противника: характер людини якнайкраще розкривається в дискусії, і це Шелленберг уміє робити, як ніхто інший».
— Якщо вам усе зрозуміло на цьому світі, — вів далі Шелленберг, — тоді ви, звичайно, маєте право заперечувати віру людини в силу амулета. Але чи все вам так уже й зрозуміло? Я маю на увазі не ідеологію, а фізику, хімію, математику…
— Хто з фізиків чи математиків, — гарячкував секретар посольства, — приступає до розв'язання задачі, надівши на шию амулет? Це нонсенс.
«Йому слід було б зупинитися на запитанні, — подумав Штірліц, — а він не витримав — сам собі відповів. У дискусії головне — ставити запитання: тоді видно контрагента, та й, крім того, відповідати завжди складніше, ніж запитувати…»
— Але може бути, що фізик чи математик надіває амулет, але не афішує цього? — спитав Шелленберг. — Чи ви відкидаєте таку можливість?
— Наївно відкидати можливість. Категорія можливості — парафраз уявлення перспективи.
«Добре відповів, — знову подумав Штірліц. — Треба було відіграти… Спитати, наприклад: «Ви не згодні з цим?» А він не спитав і знову підставився під удар».
— То, може, й амулет нам підігнати до категорії незбагненної можливості? Чи ви проти?
Штірліц йому допоміг.
— Німецька сторона перемогла в суперечці, — констатував він, — однак в ім'я істини слід відзначити, що на блискучі запитання Німеччини Росія давала не менш чудові відповіді. Ми вичерпали тему, але я не знаю, щоб ми робили, якби російська сторона взяла на себе ініціативу в атаці — запитаннями…
«Зрозумів, братику?» — питали очі Штірліца, і по тому, як ураз завмер набряклими жовнами російський дипломат, Штірліцу стало ясно, що його урок зрозуміли…
«Не гнівайся, любий, — думав він, поглядаючи на хлопця, який одійшов від них, — краще це зробити мені, ніж комусь іншому. Тільки не правий ти про амулет… Коли мені дуже погано і я з відкритими очима йду на риск, а в мене він завжди — смертельний, я надіваю на шию амулет — медальйон, у якому лежить пасмочко Сашеньчиного волосся… Мені довелося викинути її медальйон — він був надто вже російським, і я купив німецький, важкий, навмисне багатий, а пасмочко волосся — золотисто-білого, її, Сашеньчиного, — зі мною, і це мій амулет…»
Двадцять три роки тому, у Владивостоці, він бачив Сашеньку останній раз, від'їжджаючи за завданням Дзержинського з білою еміграцією — спершу в Шанхай, а потім у Париж. Але з того вітряного, страшного, далекого дня образ її жив у ньому; вона стала його часткою, розчинилася в ньому, перейшовши в частину його власного «я»…
Він згадав свою випадкову зустріч із сином у Кракові пізньої ночі. Він згадав, як «Гришанчиков» приходив до нього в готель і як вони шепталися, ввімкнувши радіо, і як боляче йому було розставатися з сином, який велінням долі обрав його шлях. Штірліц знав, що син зараз у Празі, що він має врятувати це місто від висадження в повітря так само, як він з майором Вихором урятував Краків. Він знав, як тепер складно йому вести своє діло, але він також розумів, що будь-яка його спроба побачитися з сином — з Берліна до Праги їхати всього лише шість годин — може поставити його під удар…
У сорок другому році, коли бомбили під Великими Луками, вбило водія Штірліца — тихого, завжди усміхненого Фріца Рошке. Хлопець був чесний; Штірліц знав, що він відмовився стати інформатором гестапо і не написав на нього жодного рапорту, хоча його про це просили з IV відділу РСХА досить наполегливо.
Штірліц, прийшовши до тями після контузії, заїхав у дім, поблизу Карлсхорста, де жила вдова Рошке. Жінка лежала в нетопленій хаті й марила. Півторарічний син Рошке Генріх лазив по підлозі й тихенько плакав: кричати хлопчик уже не міг, бо зірвав голос. Штірліц викликав лікаря. Жінку відвезли у госпіталь: крупозне запалення легень. Хлопчика Штірліц забрав до себе: його економка, стара добра жінка, покупала малюка і, напоївши його гарячим молоком, хотіла покласти спати в себе.
— Постеліть йому в спальні, — сказав Штірліц, — нехай він буде зі мною.
— Діти дуже кричать уночі.
— А може, я саме цього й хочу, — тихо відповів Штірліц, — може, мені дуже хочеться почути, як уночі плачуть маленькі діти.
Старенька засміялась: «Нема нічого приємного в цьому. Сама тільки мука».
Але сперечатися з хазяїном не стала. Вона прокинулась годині в другій. У спальні надривався, заходився від плачу хлопчик. Старенька наділа теплий стьобаний халат, швиденько причесалась і зійшла вниз. Вона побачила, що в спальні світилось. Штірліц ходив по кімнаті, притуливши до грудей хлопчика, загорнутого в плед, і щось тихесенько наспівував йому. Старенька ніколи не бачила, щоб у Штірліца було таке обличчя, — воно до невпізнання змінилося, і стара навіть подумала спершу: «Та чи це він?» Обличчя Штірліца — завжди суворе, моложаве — зараз стало дуже старим, навіть схожим на жіноче.
Вранці економка підійшла до дверей спальні й довго не наважувалась постукати. Завжди Штірліц о сьомій годині сідав снідати. Він любив, щоб підсмажений хліб був гарячий, тому вона ставила його на плиту о пів на сьому, точно знаючи, що у визначений раз і назавжди час він вип'є чашку кави — без молока й цукру, потім намаже шматочок підсмаженого хліба мармеладом і вип'є другу чашку кави — тепер уже з молоком. За ті чотири роки, які економка прожила в домі Штірліца, він ні разу не запізнився до столу. Зараз уже була восьма година, а в спальні стояла тиша. Вона прочинила двері й побачила, що Штірліц і хлопчик спали на широкому ліжку. Хлопчик лежав поперек ліжка, впираючись п'ятками в спину Штірліца, а той умостився якимось дивом на самому краєчку ліжка. Мабуть, він почув, як економка відчинила двері, бо зразу ж розплющив очі і, усміхнувшись, приклав палець до губів. Він розмовляв пошепки навіть на кухні, коли зайшов дізнатися, чим вона буде годувати хлопчика.
— Мені казав мій племінник, — посміхнулась економка, — що тільки росіяни кладуть дітей до себе в ліжко…
— Невже? — здивувався Штірліц. — Чому?
— Від свинства…
— Виходить, ви вважаєте свого хазяїна свинею? — сміявся Штірліц.
Економка зніяковіла, обличчя її взялося червоними плямами.
— О пане Штірліц, як так можна… Ви поклали дитину в ліжко, щоб замінити йому батьків. Це від благородства й доброти…
Штірліц подзвонив у госпіталь. Йому сказали, що Анна Рошке померла годину тому. Штірліц довідався, де живуть родичі загиблого водія й Анни. Мати Фріца відповіла, що вона живе одна-однісінька, дуже хвора і не має змоги утримувати онука. Родичі Анни загинули в Ессені під час нальоту британської авіації. Штірліц, дивуючись з самого себе, відчув приховану радість: тепер він міг усиновити хлопчика. Він зробив би це, коли б не боявся за майбутнє Генріха. Він знав, яка доля спіткала дітей тих, хто ставав ворогом рейху: дитячий будинок, далі концтабір, а потім— піч…
Штірліц відправив хлопчика в гори, у Тюрінгію, в родину економки.
— Ваша правда, — посміхаючись, сказав він старій жінці за сніданком, — маленькі діти дуже обтяжливі для одиноких чоловіків…
Економка нічого не відповіла, лише завчено посміхнулась. А їй хотілося йому сказати, що це жорстоко й аморально — привчити до себе за ці три тижні малюка, а потім відправити його в гори, до нових людей, — отже, знову йому треба буде звикати, знову треба буде йому повірити в того, хто вночі спить поруч і, заколисуючи, співає тихі, добрі пісні.
— Я розумію, — вів далі Штірліц, — вам це здається жорстокістю. Але що робити людям мого фаху? Хіба краще буде, коли він удруге стане сиротою?
Економку завжди вражало вміння Штірліца вгадувати її думки.
— О ні, — сказала вона, — я зовсім не вважаю ваш вчинок жорстоким. Ваш вчинок розумний, пане Штірліц, дуже розумний.
Вона сама навіть не знала: сказала зараз правду чи збрехала йому, злякавшись, що він знову вгадає її думки.
…Штірліц підвівся і, взявши свічку, підійшов до столу. Він дістав кілька аркушів паперу і розіклав їх перед собою, наче карти під час пасьянсу. На одному аркуші він намалював огрядного, високого чоловіка. Він хотів підписати — Герінг, але не підписав. На другому аркуші він намалював обличчя Геббельса, на третьому — сильне, зі шрамом обличчя: Борман. Подумавши трохи, він написав на четвертому аркуші: «Рейхсфюрер СС». Це був титул його шефа, Генріха Гіммлера.
…Розвідник, якщо він опиняється в центрі найважливіших подій, мусить бути людиною надзвичайно емоційною, схожою на актора; але емоції мають бути зрештою підпорядковані логіці, жорстокій і чіткій.
Коли Штірліц уночі, та й то зрідка, дозволяв собі відчувати себе Ісаєвим, міркував так: що значить бути справжнім розвідником? Зібрати інформацію, опрацювати об'єктивні дані й передати їх у центр — для політичного узагальнення і прийняття рішення? Чи зробити свої, суто індивідуальні висновки, намітити свою перспективу, запропонувати свої викладки? Ісаєв вважав, якщо розвідка займатиметься плануванням політики, тоді може виявитись, що рекомендацій буде багато, а відомостей — мало. Дуже погано, гадав він, коли розвідка повністю підпорядкована політичній, наперед вивіреній лінії: так було з Гітлером, коли він, повіривши в слабкість Радянського Союзу, не прислухався до обачних думок, які висловлювали військові: Росія не така слабка, як здається. Так само погано, коли розвідка прагне підкорити собі політику. Ідеально, коли розвідник розуміє перспективу подій і дає можливість політикам приймати цілий ряд, з його погляду, найдоцільніших рішень.
Розвідник, вважав Ісаєв, може сумніватися в безгрішності своїх передбачень, він не має права лише на одне: він не має права сумніватися в їх цілковитій об'єктивності.
Приступаючи зараз до останнього аналізу того матеріалу, який він зміг зібрати за всі ці роки, Штірліц був зобов'язаний зважити всі свої «за» і «проти»: мова йшла про долю Європи, і помилитися в аналізі йому аж ніяк не можна було.
Бойовий льотчик першої світової війни, герой кайзерівської Німеччини, Герінг після першого нацистського виступу втік до Швеції. Став працювати там льотчиком цивільної авіації і одного разу, в страшний шторм, він якимсь дивом посадив свій одномоторний аероплан у замку Роклштадт, там познайомився з дочкою полковника фон Фока, Кариною фон Катцов, відбив її в чоловіка, виїхав до Німеччини, зустрівся з фюрером, вийшов на демонстрацію націонал-соціалістів у листопаді 1923 року, був поранений, чудом уникнув арешту й емігрував у Інсбрук, де його вже чекала Карина. У них не було грошей, але власник готелю годував їх безплатно: він так само, як і Герінг, був націонал-соціалістом. Потім Герінгів запросив до Венеції хазяїн готелю «Британія», і там вони прожили до 1927 року, до того самого дня, коли в Німеччині оголосили амністію. Не минуло й півроку, як Герінг став депутатом рейхстагу разом з іншими одинадцятьма нацистами. Гітлер балотуватися не міг, він був австрійцем.
Карина писала своїй матері в Швецію: «В рейхстазі Герман сидить разом з генералом фон Енном з Баварії. Поруч багато кримінальних типів з «червоної гвардії» — з зірками Давида й червоними зірками, а втім, це те саме. Кронпринц прислав Германові телеграму: «Тільки ви з вашою виправкою можете представляти германців».
Треба було готуватися до нових виборів. За рішенням фюрера Герінг пішов з партійної роботи, він лишався тільки членом рейхстагу. Завдання його полягало в тому, щоб налагодити контакти з сильними світу цього, — партія, яка хотіла взяти владу, мусить мати широке коло зв'язків. За рішенням партії він найняв шикарний особняк на Баденштрасе: там він приймав принца Гогенцоллерна, принца Кобурга, магнатів. Душею дому була Карина: чарівна жінка, аристократка, вона імпонувала всім — дочка високого сановника Швеції, що стала дружиною героя війни, вигнанця, борця проти загниваючої західної демократії, яка неспроможна протистояти більшовицькому вандалізмові.
Кожного разу, перед тим як мав відбутися прийом, рано-вранці приїжджав партайлейтер берлінської нацистської організації Геббельс. Він був зв'язковим між партією й Герінгом. Геббельс сідав за рояль, а Герінг, Карина і Томас, її син від першого шлюбу, співали народних пісень: в домі лідера нацистів рейхстагу не терпіли розгнузданих ритмів американського чи французького джазу.
Саме сюди, в особняк, найнятий на гроші партії, 5 січня 1931 року приїхали Гітлер, Шахт і Тіссен. Саме цей шикарний особняк почув слова змови фінансових і промислових ділків з фюрером націонал-соціалістів Гітлером, який закликав робітників Німеччини «скинути іго комінтернівського більшовизму й розтлінного імперіалізму і зробити Німеччину народною державою».
Після ремівського путчу, коли в опозиції до фюрера було багато ветеранів, почалися розмови:
— Герінг перестав бути Германом, він став президентом… Він не приймає товаришів по партії, їх принизливо ставлять на чергу в його канцелярії… Він потонув у розкошах…
Спочатку про це стиха говорили тільки рядові члени партії. А коли Герінг у 1935 році побудував під Берліном замок Каринхале, Гітлерові поскаржилися на нього вже не рядові націонал-соціалісти, а ватажки — Лей і Заукель. Геббельс вважав, що Герінг почав псуватися ще в своєму особняку.
— Розкіш засмоктує, — говорив він. — Герінгові треба допомогти, він надто дорогий усім нам.
Гітлер поїхав у Каринхале, оглянув цей замок і сказав:
— Дайте Герінгові спокій. Зрештою, він один знає, як треба представлятися дипломатам. Нехай Каринхале буде резиденцією для прийому іноземних гостей. Нехай! Герман це заслужив. Будемо вважати, що Каринхале належить народові, а Герінг тільки живе тут…
Тут Герінг проводив увесь свій час, перечитував Жюля Верна і Карла Мея, — вони обидва були найулюбленішими його письменниками. Тут він полював на ручних оленів, а вечорами просиджував багато годин у кінозалі: він міг дивитися по п'ять пригодницьких фільмів підряд. На перегляді він заспокоював своїх гостей.
— Не хвилюйтесь, — говорив він, — кінець буде хороший…
Звідси, з Каринхале, після перегляду пригодницьких фільмів він вилітав у Мюнхен — приймати капітуляцію Чемберлена, у Варшаву — дивитися на розстріли у гетто, у Житомир — планувати знищення слов'ян…
У квітні 1942 року, після нальоту американських бомбардувальників на Кіль, коли місто було спалене й зруйноване, Герінг сповістив фюрерові, що в нальоті брало участь триста ворожих літаків.
Гауляйтер Кіля Грохе, який посивів за цю добу, змучений, документально спростував Герінга: в нальоті брало участь вісімсот бомбардувальників, а люфтвафе була безсила і нічого не змогла зробити для того, щоб урятувати місто.
Гітлер мовчки втупився в Герінга, і лише гидлива гримаса промайнула на його обличчі. І він спалахнув від обурення:
— Жодна ворожа бомба не впаде на міста Німеччини?! — нервово, з болем заговорив він, не дивлячись на Герінга. — Хто про це оголосив нації? Хто запевняв у цьому нашу партію?! Я читав у книжках про азартні карточні ігри — мені знайоме поняття блефу! Німеччина — не зелене сукно ломберного столу, на якому можна грати, в азартні ігри! Ви потонули в багатстві й розкоші, Герінг! Ви живете у дні війни, як імператор або єврейський плутократ! Ви стріляєте з лука оленів, а мою націю розстрілюють з гармат ворожі літаки! Покликання вождя — це велич нації! Головна риса вождя — скромність! Професія вождя — точне співвідношення обіцянок з їх виконанням!
З висновків лікарів, прикріплених до рейхсмаршала, стало відомо, що Герінг, вислухавши ці слова Гітлера, повернувся до себе і зліг: у нього піднялася температура і був сильний нервовий приступ.
Отже, в 1942 році вперше Герінг, «наці № 2», офіційного наступника Гітлера, було піддано такій принизливій критиці, та ще в присутності апарату фюрера. Ця подія негайно лягла в досьє Гіммлера, і на другий день, не питаючи дозволу Гітлера, рейхсфюрер СС віддав директиву розпочати прослухування всіх телефонних розмов найближчого соратника фюрера.
Правда, вперше Гіммлер протягом тижня прослухував розмови рейхсмаршала після скандалу з його братом Альбертом, керівником експорту заводів «Шкода». Альберт, якого вважали захисником ображених, написав на бланку брата листа комендантові табору Маутхаузен: «Негайно звільніть професора Кіша, проти якого немає серйозних доказів». І підписався: Герінг. Без ініціалів. Переляканий комендант концтабору відпустив зразу двох Кішів: один з них був професором, а другий — підпільником. Герінгові нелегко було виручити брата: він вивів його з-під удару, розповівши про це фюрерові як про забавний анекдот.
Але Гітлер і після цього так само повторював Борманові:
— Ніхто інший не може бути моїм наступником, крім Герінга. По-перше, він ніколи не ліз у самостійну політику, по-друге, він популярний серед народу, і, по-третє, він — головний об'єкт для. карикатур у ворожій пресі.
Це була думка Гітлера про людину, яка вела всю практичну роботу по захопленню влади, про людину, яка цілком щиро сказала — і не комусь, а дружині, і не для диктофонів — він тоді не вірив, що його можуть коли-небудь підслухувати брати по боротьбі, — а вночі, в ліжку:
— Не я живу, а фюрер живе в мені…
(З партійної характеристики члена НСДАП з 1939 року обергрупенфюрера СС, начальника IV відділу РСХА (гестапо) Мюллера: «Істинний арієць. Характер — нордичний, витриманий. Товариський і спокійний з друзями й колегами по роботі. Нещадний до ворогів рейху. Чудовий сім'янин; зв'язків, які порочили б його, не мав. У роботі виявив себе видатним організатором…»)
Шеф служби імперської безпеки СД Ернст Кальтенбруннер розмовляв з надто помітним віденським акцентом. Він знав, що це дратувало фюрера й Гіммлера, і тому певний час вивчав фонетику з фонетологом, щоб оволодіти справжнім «хохдойчем». Але з цього так нічого путнього не вийшло: він любив Відень, жив Віднем і не міг примусити себе бодай якусь годину розмовляти на «хохдойчі», замість свого веселого, хоча й вульгарного віденського діалекту. Тому останнім часом Кальтенбруннер перестав підроблятися під німців і розмовляв з усіма так, як йому й належало розмовляти, — по-віденськи. До підлеглих він навіть звертався на акценті Інсбрука: в горах у австрійців мова особлива, і Кальтенбруннерові іноді подобалося людей свого апарату заганяти в глухий кут: співробітники не наважувались перепитати незрозуміле слово й страшенно розгублювались і ніяковіли.
Він подивився на шефа гестапо обергрупенфюрера СС Мюллера і сказав:
— Я не хочу будити в вас злобну химеру підозріливості в ставленні до товаришів по партії і по спільній боротьбі, але факти промовляють ось про що. Перше: Штірліц хоч і не прямо, але все-таки причетний до провалу краківської операції. Він був там, а місто, через дивовижний збіг обставин, лишилося цілим, хоча повинно було злетіти в повітря. Друге: він розшукував ФАУ, який зник, але він його так і не знайшов. ФАУ зник, і я молю бога, щоб він утонув у привіслинських болотах. Третє: він і тепер курирує коло питань, пов'язаних із зброєю відплати, і хоч видимих провалів нема, але й успіхів, зрушень, очевидних перемог ми також не бачимо. А курирувати — це не тільки саджати інакомислячих. Це означає також допомагати тим, хто думає точно й перспективно… Четверте: невловимий передавач, що працює на стратегічну, судячи з коду, розвідку більшовиків, який він розшукував, ще й досі діє в околицях Берліна. Я був би радий, Мюллер, коли б ви зразу спростували мої підозріння. Я симпатизую Штірліцу, і мені хотілося б дістати у вас документальні спростування моїх підозрінь, що так несподівано виникли.
Мюллер працював сьогодні всю ніч, не виспався, в голові шуміло, тому він відповів без його звичних грубуватих жартів:
— У мене на нього ніколи сигналів не було. А від помилок і невдач у нашому ділі ніхто не гарантований.
— Отже, вам здається, що я помиляюсь?
У запитанні Кальтенбруннера прозвучали суворі нотки, і Мюллер, незважаючи на втому, зрозумів їх.
— Чому ж… — відповів він. — Підозру, яка виникла, треба проаналізувати всебічно, інакше навіщо ж тримати мій апарат? Більше у вас немає ніяких фактів? — спитав Мюллер.
Кальтенбруннеру попав тютюн у дихальне горло, і він довго кашляв, обличчя його посиніло, жили на шиї випнулись, набрякли, стали багровими.
— Як вам сказати, — відповів він, витираючи сльози. — Я попросив кілька днів записувати його розмови з нашими людьми. Ті, кому я, безперечно, вірю, відверто говорять один одному про трагізм становища, про тупість наших військових, про кретинізм Ріббентропа, про лобуря Герінга, про те страшне, що жде нас усіх, якщо росіяни увірвуться в Берлін… А Штірліц відповідає: «Дурниці, все добре, справи розвиваються нормально». Любов до батьківщини й до фюрера не в тому, щоб сліпо брехати людям по роботі… Я спитав себе: «А чи не йолоп він?» У нас же багато тупоголових, які бездумно повторюють абракадабру Геббельса. Ні, він не йолоп. Чому ж він тоді нещирий? Може, він нікому не вірить, а може, чогось боїться або щось затіває і хоче бути кристально чистим. А що ж він тоді затіває? Всі його операції мусять мати вихід за кордон, до нейтралів. І я спитав себе: «А чи повернеться він звідти? А якщо й повернеться, то чи не зв'яжеться він там з опозиціонерами або з іншими негідниками?» Я не зміг відповісти собі точно — ні в позитивному, ні в негативному аспекті.
Мюллер спитав:
— Спочатку ви подивитесь його досьє, чи зразу взяти мені?
— Краще візьміть ви, — схитрував Кальтенбруннер, який уже встиг вивчити всі матеріали. — Я маю їхати до фюрера.
Мюллер запитливо глянув на Кальтенбруннера. Він чекав, що той розповість якісь свіжі новини з бункера, але Кальтенбруннер розповідати ні про що не став. Він висунув нижню шухляду стола, витяг пляшку «Наполеона», поставив чарку перед Мюллером і спитав:
— Ви добряче випили?
— Я зовсім не пив.
— А очі чого червоні?
— Я не спав — було багато роботи, яка стосується Праги: там наші люди повисли на хвості у підпільних груп.
— Крюгер буде хорошою підмогою. Він чудовий службист, правди, фантазії малувато. Випийте коньяку, це підбадьорить вас.
— Від коньяку я, навпаки, совію. Я люблю горілку.
— Від цього не осовієте, — всміхнувся Кальтенбруннер і підняв свою чарку. — Прозіт!
Він випив залпом, і кадик у нього швидко, як у алкоголіка, рвонувся знизу вверх.
«Він добре п'є, — подумав Мюллер, виціджуючи свій коньяк, — зараз, напевне, наллє собі другу чарку».
Кальтенбруннер закурив дуже дешеві, міцні сигарети «Каро» i спитав:
— Чи не хочете ще одну чарку?
— Спасибі, — відповів Мюллер, — з радістю.
Штірліц відклав папір, на якому була намальована огрядна постать Герінга, й присунув до себе аркуш з профілем Геббельса. За його пригоди в Бабельсбергу, де була кіностудія рейху і де жили актриси, його прозвали бабельсберзьким бичком. У досьє на нього зберігається запис розмови фрау Геббельс з Герінгом, коли рейхсміністр пропаганди упадав за чеською актрисою Лідою Бааровою.
Герінг тоді сказав його дружині:
— Він голову свою через жінок згубить. Людина, яка відповідає за нашу ідеологію, сама ганьбить себе випадковими зв'язками з брудними чешками!
Фюрер рекомендував фрау Геббельс розлучитись.
— Я підтримаю вас, — мовив він, — а вашому чоловікові доти, поки він не навчиться поводитись, як подобає справжньому націонал-соціалістові — людині високої моралі й святого додержання обов'язку перед сім'єю — я відмовляю в особистих зустрічах…
Зараз це все відійшло на задній план. У січні цього року Гітлер приїхав у дім Геббельса на день народження. Він привіз фрау Геббельс букетик квітів і сказав:
— Я прошу пробачення, що запізнився, але я об'їхав увесь Берлін, поки зміг дістати квіти: гауляйтер Берліна партайгеносе Геббельс зачинив усі квіткові крамниці: тотальній війні не потрібні киїти…
Коли через сорок хвилин Гітлер поїхав, щаслива Магда Геббельс звернулась до чоловіка:
— До Герінгів фюрер ніколи не поїхав би…
Берлін лежав у руїнах, фронт проходив за сто сорок кілометрів від столиці тисячолітнього рейху, а Магда Геббельс торжествувала свою перемогу, її чоловік стояв поряд, обличчя в нього було блідим від щастя: після шестирічної перерви фюрер приїхав у його дім…
Штірліц намалював велике коло і не поспішаючи заходився заштриховувати його чіткими й дуже рівними лініями. Він згадав зараз усе, що стосувалося щоденників Геббельса. Він знав: щоденниками Геббельса цікавився рейхсфюрер і в свій час докладав максимум зусиль, щоб якось познайомитися з ними. Штірліцу пощастило проглянути фотокопію лише кількох сторінок. Пам'ять у Штірліца була феноменальна: він очима фотографував текст, запам'ятовуючи майже механічно, без будь-яких зусиль.
«…В Англії епідемія грипу, — записував Геббельс. — Навіть король захворів. Добре, якби ця емідемія стала фатальною для Англії, але це вже занадто чудово, щоб бути правдою.
2 березня 1943 року. Я не зможу відпочивати доти, поки всіх євреїв не виженуть із Берліна. Після розмови зі Шпеєром в Оберзальцберзі поїхав до Герінга. У нього в підвалі 25000 пляшок шампанського, в цього націонал-соціаліста! Він був одягнений у туніку, від яскравості якої в мене почалася ідіосинкразія. Але нічого не вдієш, треба його приймати таким, яким він є».
Штірліц згадав, як Гіммлер те ж саме, слово в слово, сказав про Геббельса. Це було в сорок другому році. Геббельс жив тоді на дачі, але не з родиною у великому будинку, а в маленькому скромному котеджику, побудованому «для роботи». Котедж стояв біля озера, і огорожу можна було обійти очеретом — води там було по щиколотки, та й пост охорони СС був трохи далі, збоку. Туди до нього приїздили актриси: вони їхали електричкою і йшли пішки лісом. Геббельс вважав надмірною розкішшю, негідною націонал-соціаліста, возити до себе жінок на машині. Він сам проводив їх через очерет, а потім, на світанні, поки СС спало, виводив їх. Гіммлер, звичайно ж, дізнався про це. Отоді він і сказав: «Доведеться приймати його таким, яким він є…»
(В цьому ж котеджі Геббельс завізував указ, який йому надіслали з канцелярії Герінга, що зобов'язував берлінське гестапо знищити в триденний строк шістдесят тисяч євреїв, котрі працювали в промисловості; саме тут він написав листа Адольфу Розенбергу, пропонуючи знищити три мільйони чехів, замість півтора мільйона, як було заплановано; саме тут він підготував план пропагандистської кампанії про знищення Ленінграда…)
«Герінг казав мені, — писав далі Геббельс у своїх щоденниках, — про те, що Африка нам не потрібна. «Нам треба думати про силу англо-американців. Ми втратимо Африку так чи інакше». Він послав туди свого заступника по люфтвафе фельдмаршала Альберта Кессельрінга. Знов і знов він запитував мене, звідки більшовики беруть резерви солдат і зброї. Дивувався, як це британська плутократія може співробітничати з більшовиками, особливо його вразило привітання Черчілля на двадцятип'ятиріччя Червоної Армії. Дуже добре говорив про антибільшовицьку пропаганду. Йому сподобались всі подальші плани в цій галузі. Він, правда, апатичний. Треба його підбадьорити. Керівництво без нього неможливе.
Герінг каже: «Наші поразки на сході сволоцюги генерали пояснюють суворою російською зимою, але ж це брехня! Паулюс— герой?! Та він же скоро виступатиме по Московському радіо! Навіщо ми брешемо народові, що він загинув як герой? Фюрер не відпочивав три роки. Він живе, як спартанець, сидячи в бункері, він зовсім не буває на повітрі. Три роки війни страшніші для нього, ніж п'ятдесят звичайних літ. Але він не хоче мене слухати. Фюрера треба звільнити від командування армією. Як завжди в час кризи в партії, його найближчі соратники повинні об'єднатися навколо нього і врятувати!»
Герінг не тішить себе ілюзіями, що буде з нами, коли ми програємо війну; одне лише єврейське питання чого варте!
«Війна кінчиться політичним крахом», — я погодився з ним.
Тут я йому й запропонував замість «комітету трьох» створити раду у справах оборони рейху на чолі з людиною, яка допомагала фюрерові в революції. Герінг був приголомшений, він довго вагався, але потім дав принципову згоду. Герінг хоче перемогти Гіммлера. Я переміг Функа і Лея. Шпеєр взагалі моя людина. Герінг вирішив їхати в Берлін зразу ж після польоту до Італії. Там він зустрінеться з нами. Шпеєр перед цим розмовлятиме з фюрером. Я також. Питання про призначення вирішимо пізніше.
9 березня 1943 року. Прилетів до Вінниці. Зустрів Шпеєра. Той сказав, що фюрер почуває себе добре, але дуже злий на Герінга через те, що бомблять Німеччину. Мене прийняв фюрер, і я був щасливий, що провів з ним цілий день. Докладно доповів йому про нальоти на Берлін. Він слухав мене уважно і дуже лаяв Герінга. Говорячи про Герінга, він згадав і про генералів. Він сказав, що не вірить жодному з них, лише тому командує армією.
12 березня 1943 року. Я наказав надрукувати в нашій пресі англійські вимоги репарацій до німецького народу на випадок нашої поразки. Це приголомшує німців. Дві години лаявся з Ріббентропом, який вимагає вважати Францію суверенною країною і не поширювати на неї пропаганди партії. Слава богу, Герінг став частіше з'являтися на люди. Його авторитет треба зміцнювати.
12 квітня 1943 року. Виїхав на конференцію, що її скликав Герінг для вирішення питання про кризу в керівництві. Ми з Функом прибули в Фрейлассінг, і тут у мене почався приступ. Я викликав професора Морелла, і він заборонив мені їхати далі. На конференції Заукель виступив проти Шпеєра.
20 квітня 1943 року. Демонстрація на честь 54-річчя фюрера. До мене заїхав Лей і розповів про конференцію в Оберзальцберзі. Йому не сподобалась атмосфера. Він не вірить, що Герінг може керувати справами рейху, бо він скомпрометований авіацією й повітряними нальотами. Фюрер радий, що в мене з Герінгом налагодилися стосунки. Він вважає, що коли партійні авторитети об'єднані на благо батьківщини, від цього тільки виграє він і партія. Прийшов Шпеєр. Вважає, що Герінг стомився, а Заукель хворий на паранойю. Шірах, як сказав фюрер, потрапив під вплив реакціонерів з Відня і тому у своїх виступах торпедує ідею тотальної війни…»
Штірліц зібгав аркуші з зображенням Герінга й Геббельса, запалив їх над полум'ям свічки, а потім кинув у камін. Поворушив чавунною кочергою і знову повернувся до столу, закурив.
«Геббельс явно провокував Герінга. А в щоденнику писав для себе й для потомства — досить хитро. І все вилізло на поверхню. Але він істерик, він це не дуже вдало робив. Мабуть, зайвий раз виявляв свою любов до фюрера. Чи не було в нього розмови з Гіммлером, коли він так дипломатично захворів і не приїхав у Оберзальцберг на конференцію, ідею якої сам підкинув Герінгу?»
Штірліц підсунув до себе два аркуші, що лишились: Гіммлер і Борман.
«Герінга і Геббельса я відкидаю. Герінг, мабуть, на переговори міг би піти, але він в опалі, він нікому не вірить, він позбавлений політичної сили. Геббельс? Ні. Цей не піде. Цей фанатичний, цей буде стояти до кінця. Один з двох: Гіммлер чи Борман? На кого ж із них ставити? На Гіммлера? Очевидно, він ніколи не зможе піти на переговори: він знає, яку ненависть викликає його ім'я… Так, на Гіммлера…»
Саме в цей час Герінг, змарнілий, блідий, із страшенним головним болем, повертався до себе в Каринхале з бункера фюрера. Сьогодні вранці він виїздив на машині до фронту, туди, де прорвалися російські танки. Звідтіля він зразу ж кинувся до Гітлера.
— На фронті ніякої організації, — сказав він, — повний розвал. Очі солдатів порожні. Я бачив п'яних офіцерів. Наступ більшовиків викликає в армії жах, тваринний жах… Я вважаю…
Гітлер слухав його, напівстуливши повіки, притримуючи правою, рукою лікоть лівої, яка безперестану трусилась.
— Я вважаю, — повторив Герінг.
Але Гітлер не дав йому говорити. Він важко підвівся, його червонуваті очі округлились, вусики смикнулися з презирством.
— Я забороняю вам надалі виїжджати на фронт! — карбував він своїм звичним, сильним голосом. — Я забороняю вам сіяти паніку!
— Це не паніка, а правда, — вперше у своєму житті заперечив фюрерові Герінг і зразу ж відчув, як у нього похололи пальці ніг і рук. — Це правда, мій фюрер, і я мушу сказати вам цю правду!
— Замовкніть! Займайтеся краще авіацією, Герінг! І не лізьте туди, де треба мати спокійну голову, провидіння й силу. Це, як з'ясувалося, не для вас. Я забороняю вам виїжджати на фронт — віднині і назавжди.
Герінга було принижено й знищено, він відчував спиною, як услід йому посміхалися оті нікчеми — ад'ютанти фюрера.
В Каринхале на нього вже чекали штабісти люфтвафе: він наказав зібрати своїх людей, виходячи з бункера. Але наради розпочати не вдалося: ад'ютант доповів, що прибув рейхсфюрер СС Гіммлер.
— Він просить, щоб розмова з вами була сам на сам, — сказав ад'ютант з тією багатозначністю, яка надавала його роботі підкресленої загадковості в очах присутніх.
Герінг прийняв рейхсфюрера у себе в бібліотеці. Гіммлер, як завжди, посміхався і був спокійний. Він сів у крісло, зняв окуляри, допго протирав скельця замшею, а потім без будь-якого вступу сказав:
— Фюрер більше не може бути вождем нації.
— А що ж робити? — машинально спитав Герінг, він навіть не встиг по-справжньому злякатися тих слів, які виголосив лідер СС.
— Взагалі у бункері війська СС, — так само спокійно, своїм рівним голосом вів далі Гіммлер, — але не в цьому, зрештою, справа. У фюрера паралізована воля. Він не може приймати рішень. Ми повинні звернутися до народу.
Герінг подивився на товсту чорну папку, що лежала на колінах Гіммлера. Він згадав, як у сорок четвертому році його дружина, розмовляючи по телефону з подругою, сказала: «Краще приїжджай до нас, розмовляти по телефону ризиковано, нас підслухують». Герінг згадав, як він тоді постукав пальцями по столу і зробив дружині знак: «Не говори про таке, це безглуздя». І зараз він дивився на чорну папку й думав, що там може бути диктофон і що ця розмова через дві години буде прокручена фюрерові. І тоді — кінець.
«Він може говорити все, що йому заманеться, — думав Герінг про Гіммлера, — батько провокаторів не може бути чесною людиною. Він уже знає про моє сьогоднішнє позорище у фюрера. Він прийшов, щоб довести до кінця свою партію».
Гіммлер також розумів, що думає «наці № 2». Тому, зітхнувши, він вирішив йому допомогти. Він сказав:
— Ви — наступник, отже, ви — президент. А я — рейхсканцлер.
Він розумів, що нація не піде за ним як за вождем СС. Потрібна була фігура для прикриття.
Герінг відповів також автоматично:
— Це неможливо… — І через якусь мить сказав, дуже тихо, розраховуючи на те, що шепіт не запишеться на диктофон, якщо навіть той схований у чорній папці: — Це неможливо. Одна людина має бути і президентом, і канцлером.
Гіммлер ледь усміхнувся, посидів якусь хвилинку мовчки, а потім пружно підвівся, обмінявся з Герінгом партійним привітанням і тихо вийшов з бібліотеки…
Штірліц спустився з кабінету в гараж. Усе ще бомбили, але тепер десь у районі Цоссена — так йому принаймні здавалося. Штірліц відчинив ворота, сів за кермо і увімкнув запалення. Потужний мотор його «хорха» завуркотів рівно і впевнено.
«Поїхали, машинко», — подумав він по-російськи і увімкнув радіо. Передавали легку музику. Під час нальотів завжди передавали веселі пісеньки. Це стало звичкою: коли добряче били на фронті або сильно довбали з повітря, радіо передавало веселі, смішні програми: «Ну, їдьмо, машинко. Швидко поїдемо, щоб не попасти під бомбу. Найчастіше бомби попадають у нерухомі цілі. Поїдемо з швидкістю сімдесят кілометрів: отже, ймовірність попадання саме й зменшиться у сімдесят разів…»
Його радисти — Ервін і Кет — жили в Кепеніку, на березі Шпреє. Вони вже спали — і Ервін, і Кет. Останнім часом вони лягали спати дуже рано, бо Кет була вагітна.
— Ти гарно виглядаєш, — сказав Штірліц, — ти належиш до того рідкісного типу жінок, яких вагітність робить чарівними.
— Вагітність робить красивою будь-яку жінку, — відповіла Кет, — просто в тебе не було можливості цього помітити…
— Не було можливості, — посміхнувся Штірліц, — це ти правильно сказала.
— Тобі каву з молоком? — спитала Кет.
— Звідки молоко? Я забув привезти вам молока… Чорт…
— Я виміняв на костюм, — відповів Ервін. — Їй неодмінно треба хоч трошки молока.
Штірліц погладив Кет по щоці й спитав:
— Ти нам щось заграєш?
Кет сіла за рояль і, перегорнувши ноти, відкрила Баха. Штірліц відійшов до вікна й тихо спитав, Ервіна:
— Ти перевіряв, вони тобі не встромили якоїсь штуковини у віддушину?
— Я перевіряв, нічого нема. А що? Твої брати в СД уже винайшли нову гидоту?
— А біс їх знає.
— Ну? — спитав Ервін. — Що?
Штірліц хмикнув і похитав головою.
— Розумієш, — неквапливо заговорив він, — мені дали завдання… — Він знову хмикнув. — Я маю стежити за тим, хто з вищих бонз хоче вийти на сепаратні переговори з Заходом… Вони мають на увазі гітлерівське керівництво, не нижче. Як тобі це завдання, га? Веселе? Там, мабуть, вважають: якщо я не провалився за ці двадцять років, значить, я всесильний. Непогано було б стати мені заступником Гітлера. А може, взагалі пробитися у фюрери? Я стаю буркотуном, ти помічаєш?
— Тобі це личить, — відповів Ервін.
— Як ти думаєш народжувати, дівчинко? — спитав Штірліц, коли Кет перестала грати.
— По-моєму, нового способу ще не знайшли, — усміхнулась жінка.
— Я розмовляв позавчора з одним лікарем-акушером… Я не хочу вас лякати, мої любі… — Він підійшов ближче до Кет і попросив: — Грай, дівчинко, грай. Я не хочу вас лякати, хоч сам дуже злякався. Цей старий лікар сказав мені, що при пологах він може визначити походження будь-якої жінки.
— Я не розумію, — сказав Ервін.
Кет обірвала музику.
— Не лякайся. Спершу вислухай, а потім подумаємо, як вибратися з цієї халепи. Розумієш, жінки кричать, коли народжують дітей.
— Спасибі, — усміхнулася Кет, — а я думала, вони співають пісень.
Штірліц похитав головою, зітхнув:
— Розумієш, вони кричать рідною мовою. На діалекті тієї місцевості, де народилися. Отже, ти будеш кричати «мамочко» по-рязанськи…
Кет усе ще грала, але Штірліц побачив, як очі її — раптом зразу — налилися сльозами.
— Що робитимемо? — спитав Ервін.
— А якщо відіслати вас до Швеції? Я, мабуть, зможу це влаштувати.
— І залишишся зовсім без зв'язку? — спитала Кет.
— Тут буду я, — сказав Ервін.
Штірліц заперечливо похитав головою.
— Саму тебе не випустять. Тільки разом з ним: йому, як інвалідові війни, треба полікуватися в санаторії, є запрошення від німецьких родичів із Стокгольма… Одну тебе не пустять. Його ж дядько вважається у нас шведським нацистом, а не твій…
— Ми зостанемось тут, — сказала Кет. — Нічого. Я кричатиму по-німецьки.
— Можеш додати трохи російської лайки, але неодмінно з берлінським акцентом, — пожартував Штірліц. — Вирішимо це завтра: подумаємо не поспішаючи і без героїчних емоцій. Їдьмо, Ервін, треба виходити на зв'язок. Залежно від того, що мені завтра скажуть, ми й приймемо рішення.
Через п'ять хвилин вони вийшли з дому. Ервін тримав у руці чемодан, у чемодані була рація. Вони від'їхали кілометрів п'ятнадцять, до Рансдорфа, і там, у лісі, Штірліц вимкнув мотор. Ще й зараз бомбили. Ервін глянув на годинник і сказав:
— Почнемо?
— Почнемо.
«Алексу. Я й досі певен, що жоден із серйозних політиків Заходу не піде на переговори з СС. Але оскільки завдання одержав, то приступаю до його реалізації. Вважаю, — це завдання можна виконати, якщо я повідомлю частину одержаних від вас відомостей Гіммлеру. Спираючись на його підтримку, я зможу вийти згодом на пряме спостереження за тими, хто, по-вашому, намацує канали можливих переговорів. Мій «донос» Гіммлеру — деталі я організую тут, на місці, без консультацій з вами — допоможе мені інформувати вас про всі новини як у плані підтвердження вашої гіпотези, так і в плані спростування її. Іншого шляху тепер не бачу. Якщо схвалите це, прошу передати згоду по каналу Ервіна.
Юстас»
Це донесення справило в Москві таке враження, немов вибухнула бомба.
— Він на грані провалу, — сказав керівник центру. — Якщо він піде напрямки до Гіммлера — провалиться зразу ж, і ніщо його не врятує. Навіть коли припустити, що Гіммлер вирішить погратися з ним… Хоча навряд, він не та фігура для ігор рейхсфюрера СС. Передайте йому завтра вранці, що ми категорично забороняємо зв'язуватися з Гіммлером.
Те, що знав Центр, Штірліц знати не міг, бо відомості, які зібрав за кілька останніх місяців Центр, давали зовсім несподіване уявлення про Гіммлера.
Він прокинувся зразу, наче хтось штовхнув його в плече. Він сів на ліжку й швидко оглянувся. Стояла німотна тиша. Стрілки маленького будильника світились на п'ятій годині.
«Рано, — подумав Гіммлер, — треба ще поспати хоч годинку».
Він позіхнув і повернувся до стіни. У відчинену кватирку долинало шумовиння лісу. Звечора йшов сніг, і Гіммлер уявив собі, яка зараз краса в цьому тихому, безлюдному, зимовому лісі. І він раптом подумав: а сам-один у ліс не пішов би, страшно — так страшно, як у дитинстві.
Гіммлер устав з ліжка, накинув халат і підійшов до столу. Не засвічуючи світла, сів на краєчок дерев'яного крісла й поклав руку на трубку чорного телефону.
«Треба подзвонити дочці, — подумав він. — Дівчинка зрадіє. У неї так мало радості».
Під склом великого письмового стола лежало велике фото: два хлопчики посміхалися пустотливо й безтурботно.
Гіммлер раптом чітко уявив обличчя Бормана й подумав, що цей негідник винуватий у тому, що він не може зараз подзвонити дочці й сказати: «Здрастуй, кицюню, це татко. Що тобі снилось, моє сонечко?» Він не може подзвонити й своїм хлопчикам, бо вони народилися не від законного шлюбу. Гіммлер не забув, як Борман мовчав, коли він у сорок третьому році попросив дати в борг з партійної каси вісімдесят тисяч марок, щоб побудувати Марті, матері двох своїх хлопчиків, невеличку віллу в Баварії, подалі від повітряних нальотів. Він не забув, як фюрер, дізнавшись про це від Бормана, кілька разів здивовано розглядав його на обідах у ставці. Він через це не зміг розлучитися з дружиною, хоча не жив у сім'ї вже шість років.
«Борман тут ні при чому, — все ще думав Гіммлер, — я не правий. У моєму горі товста тварюка не винна. Я б пішов на всі приниження, пов'язані з розлученням. І все-таки розлучився б, хоч статут СС і ставиться негативно до руйнування сім'ї. Але я ніколи не зміг би травмувати дівчинку».
Гіммлер посміхнувся, згадавши самий початок, коли було голодно і коли він жив з дружиною в маленькій, темній і холодній кімнаті в Нюрнберзі. Всього лише вісімнадцять років тому. Він тоді був і секретарем у Грегора Штрассера, «брата» фюрера. Він мотався по Німеччині, налагоджуючи зв'язки між партійними організаціями, спав на вокзалах, їв тільки хліб і запивав бурдою, що називалася кавою. Тоді, у 1927 році, він ще не розумів, що ідея Штрассера — створити охоронні загони СС — була породжена боротьбою, яка починалася проти Рема, вождя СА. Гіммлер тоді свято вірив, що створення СС необхідне для охорони вождів партії від червоних. Він тоді всерйоз вірив, що головне завдання червоних — знищити великого вождя, єдиного друга трудящих німців Адольфа Гітлера. Він повісив над своїм столом величезний портрет Гітлера. Коли якось Гітлер заїхав до Штрассера і побачив під своїм величезним портретом веснянкуватого худорлявого молодого чоловіка, він сказав:
— Чи варто одного з лідерів партії так високо піднімати над усіма іншими націонал-соціалістами?
Гіммлер відповів:
— Я перебуваю в лавах партії, у якій не лідер, а вождь!
Гітлер запам'ятав це.
Пропонуючи фюрерові призначити Гіммлера рейхсфюрером щойно організованих загонів СС, Штрассер розраховував, що СС служитимуть насамперед йому, в його боротьбі проти Рема — за вплив на партію і на фюрера. Двісті перших есесівців об'єдналися під його керівництвом, усього двісті. Але без СС не було б перемоги фюрера в 1933 році — Гіммлер це добре розумів. Однак після перемоги фюрер призначив його лише главою кримінальної поліції Мюнхена. До Гіммлера приїхав Грегор Штрассер, людина, що приймала його до партії, теоретик і ідеолог партії, який подав ідею створити загони СС. На той час Штрассер перебував в опозиції до фюрера, відверто заявляючи ветеранам партії, що Гітлер продався грошовитим тузам важкої індустрії, цим кривавим капіталістам Круппу й Тіссену. «Народ пішов за нами лише тому, що ми оголосили священну війну грошовитим тузам — як єврейського, так і німецького походження. Гітлер увійшов з ними в контакт. Він погано кінчить, Генріх, — говорив тоді Штрассер, — СС можуть стати ще більшою силою, і від вас залежить повернути рух до чесного й благородного начала».
Але Гіммлер тоді обірвав Штрассера, сказавши йому, що вірність фюрерові — обов'язок кожного члена НСДАП.
— Ви можете винести ваші сумніви на з'їзд, але ви не маєте права використовувати ваш авторитет в опозиційній боротьбі — це завдає шкоди священній єдності партії.
Гіммлер ретельно стежив за тим, що відбувається в центрі. Він бачив, що захоплення перемогою відсунуло — певною мірою — практичну роботу на задній план, що вожді партії в Берліні виступають на мітингах, проводять ночі на дипломатичних прийомах, одним словом, пожинають солодкі плоди національної перемоги. Гіммлер вважав, що все це передчасно. І він майже за місяць організував у Дахау перший показовий концентраційний табір.
— Це хороша школа трудового виховання справжнього німецького громадянства у тих восьми мільйонів, які голосували за комуністів, — казав Гіммлер. — Безглуздо саджати всі ці вісім мільйонів у концтабори. Треба спершу створити атмосферу терору в одному таборі і поступово випускати звідти тих, хто зламався. Ці відпущеники стануть найкращими агітаторами практики націонал-соціалізму. Вони зможуть вселяти і друзям, і дітям релігійну послушність нашому режимові.
Особистий представник Герінга багато годин пробув у Дахау, і потім спитав:
— А чи не здається вам, що концтабір викличе різке осудження в Європі та Америці хоча б тому, що цей захід антиконституційний?
— Чому ви вважаєте арешт ворогів режиму неконституційним?
— Тому що більшість людей, заарештованих вами, не були навіть у приміщенні суду. Ніякого звинувачувального рішення, ніякого натяку на законність…
Гіммлер обіцяв подумати над цим питанням. Представник Герінга поїхав, а Гіммлер написав особистого листа Гітлеру, в якому обгрунтував необхідність арештів і ув'язнення в концтабори без суду й слідства.
«Це, — писав він фюреру, — лише гуманний засіб урятувати ворогів націонал-соціалізму від народного гніву. Якщо ми не посадимо ворогів нації в концтабори, ми не зможемо відповідати за їхнє життя: народ учинить самосуд над ними».
Того ж самого дня Гіммлер зібрав грандіозний мітинг і сказав усе це там, слово в слово, і назавтра ця його промова була надрукована в усіх газетах.
А коли наприкінці 1933 року в берлінській поліції, що підлягала безпосередньо Герінгові, вибухнув скандал, пов'язаний з хабарниками, Гіммлер уночі виїхав із Мюнхена і вранці мав уже аудієнцію у фюрера. Він просив віддати «продажну, старорежимну поліцію» під контроль «кращих синів народу» — СС.
Гітлер не хотів ображати Герінга. Він просто міцно потиснув Гіммлерові руку і, провівши його до дверей кабінету, пильно зазирнув йому в самісінькі очі й, раптом весело посміхнувшись, зауважив: — У майбутньому все-таки надсилайте ваші розумні пропозиції на день раніше: я маю на увазі вашу записку мені та ідентичний виступ на мітингу в Мюнхені.
Гіммлер поїхав засмучений. Але через місяць без виклику в Берлін його призначили шефом політичної поліції Мекленбурга і Любека; ще через місяць, 20 грудня, шефом політичної поліції Бадена, 21 грудня — Гессена, 24 грудня — Бремена, 25 — Саксонії й Тюрінгії, 27 — Гамбурга. За один тиждень він став шефом поліції Німеччини, за винятком Пруссії, яка підлягала Герінгу.
Гітлер якось запропонував Герінгові компроміс: призначити Гіммлера шефом таємної поліції всього рейху, але щоб він підлягав йому, Герінгові. Рейхсмаршал прийняв цю компромісну пропозицію фюрера. Він дав розпорядження своєму секретаріату провести через канцелярію фюрера рішення про присвоєння Гіммлерові титулу заступника міністра внутрішніх справ і шефа таємної поліції з правом участі в засіданнях кабінету, коли обговорюватимуться питання поліції. Фразу «і безпеки рейху» він викреслив власною рукою. Це було б занадто багато для Гіммлера.
Як тільки Гіммлер побачив, що про це надрукували в газетах, він попросив співробітників, які відали пресою, прокоментувати своє призначення по-іншому. Герінг допустив головну помилку, погодившись на компроміс: він забув, що ніхто ще не відмінив головного титулу Гіммлера — рейхсфюрер СС. І наступного дня всі центральні газети вийшли з коментарем: «Важлива перемога націонал-соціалістської юриспруденції — об'єднання в руках рейхсфюрера СС Гіммлера кримінальної, політичної поліції, гестапо і жандармерії. Це попередження всім ворогам рейху: караюча рука націонал-соціалізму занесена над кожним опозиціонером, над кожним противником — внутрішнім і зовнішнім».
Він переїхав до Берліна, в розкішну віллу «Ам Донненстаг» поряд з Ріббентропом. І поки продовжувався тріумф з нагоди перемоги над комуністами, Гіммлер удвох з своїм помічником Гейдріхом почав збирати досьє. Досьє на свого колишнього шефа Грегора Штрассера Гіммлер вів сам. Він зрозумів, що перемогти повністю він зможе, тільки проливши кров Штрассера — свого вчителя і першого наставника. Тому він з надзвичайною ретельністю збирав по крихтах усе, що могло підвести Штрассера під розстріл.
У червні 1934 року Гітлер викликав Гіммлера на розмову з приводу наступних антиремовських акцій. Гіммлер ждав цього. Він розумів, що акція проти Рема тільки привід до знищення всіх тих, з ким починав Гітлер. Для тих, з ким він починав, Гітлер був людиною, братом по партії, тепер же Адольф Гітлер має стати для німців вождем і богом. Ветерани партії стали для нього тягарем.
Гіммлер збагнув це, слухаючи, як Гітлер метав громи й блискавиці на адресу тієї «абсолютно незначної частини ветеранів», що потрапили під вплив ворожої агітації. Гітлер нікому не міг сказати всієї правди, навіть найближчим друзям. Гіммлер розумів і це, він допоміг фюрерові: поклав на стіл досьє на чотири тисячі ветеранів, практично на всіх тих, з ким Гітлер починав створювати націонал-соціалістську партію. Він психологічно точно розрахував, що Гітлер не забуде цієї послуги: ніщо так не ціниться, як допомога в самовиправданні злочину.
Але Гіммлер пішов ще далі: збагнувши задум фюрера, він вирішив стати настільки йому необхідним, щоб у майбутньому такі акції проходили тільки за його ініціативою.
Тому по дорозі на дачу Герінга Гіммлер розіграв спектакль: підставний агент у формі ремовського СА вистрелив у відкриту машину фюрера, і Гіммлер, закривши вождя своїм тілом, закричав перший у партії:
— Мій фюрер, який я щасливий, що можу віддати свою кров за ваше життя!
До цього ніхто не говорив «мій фюрер». Гіммлер став автором звернення до «бога», до «свого бога».
— Ви з цієї хвилини мій кровний брат, Генріх, — сказав Гітлер, і ці його слова почули люди, що стояли довкола.
А після того як Гіммлер провів операцію, знищивши Рема, після того як розстріляли його вчителя Штрассера і ще чотири тисячі ветеранів партії, борзописці негайно створили міф про те, що саме Гіммлер стояв поряд з фюрером з самого початку руху.
Згодом, тиснучи по-дружньому руки Герінгу, Гессу й Геббельсу на «тафельрунде»[2] у фюрера, куди допускалися тільки найближчі, Гіммлер ні на хвилинку не припиняв збирати досьє на «своїх бойових друзів».
Підкинувши Ервіна додому, Штірліц поїхав дуже повільно, бо стомлювався після кожного сеансу, коли зв'язувався з Центром.
Дорога йшла через ліс. Вітер ущух. Небо було чисте, зоряне, високе.
«Хоча, — міркував далі Штірліц, — Москва правильно думає, коли допускає можливість переговорів. Навіть якщо в них немає ніяких конкретних даних — такий варіант імовірний, бо він логічний. У Москві знають про ту гризню, яка точиться тут. Досі ця гризня була цілеспрямована: стати ближче до фюрера. Тепер зворотний процес. Усі вони: і Герінг, і Борман, і Гіммлер, і Ріббентроп, — зацікавлені в тому, щоб зберегти рейх. Сепаратний мир для кожного з них — коли хтось із них зможе його добитися — означатиме їхній особистий порятунок. Кожен із них думає про себе і аж ніяк не про долю Німеччини й німців. Отже, п'ятдесят мільйонів німців — лише карти в їхній грі за себе. Поки вони тримають у своїх руках армію, поліцію, СС, вони можуть повернути рейх куди їм заманеться, аби тільки мати гарантії особистої недоторканності…»
Гострий промінь світла різонув по очах Штірліца. Він примружився й автоматично натиснув на педаль гальма. З кущів виїхали два мотоциклісти СС. Вони стали поперек дороги, і один з мотоциклістів наставив на машину Штірліца автомат.
— Документи, — сказав мотоцикліст.
Штірліц простягнув йому своє посвідчення й запитав:
— А в чому справа?
Мотоцикліст подивився на посвідчення і, козирнувши, відповів:
— Нас підняли по тривозі. Шукаємо радистів.
— Ну й як? — спитав Штірліц, ховаючи посвідчення в кишеню. — Поки що нічого?
— Ваша машина — перша.
— Хочете заглянути в багажник? — посміхнувся Штірліц.
Мотоциклісти засміялись:
— Попереду дві воронки, обережніше, штандартенфюрер.
— Спасибі, — відповів Штірліц. — Я завжди обережний…
«Це після Ервіна, — зрозумів він, — вони перекривають дороги на схід і на південь. Взагалі, хоч і наївно, але в принципі правильно, якщо мати діло з дилетантом, який не знає Німеччини».
Він об'їхав воронки — вони були свіжі: у вітрове скло дихнуло легким запахом гару.
«Повернемося до наших баранів, — думав далі Штірліц. — А втім, не такі вже вони й барани, як їх малюють Кукринікси і Єфимов. Отже, відмичка, яку я для себе затверджую, особиста зацікавленість у мирі для Ріббентропа, Герінга чи Бормана. Після того як я точно визначу для себе вищі сфери рейху, слід найуважніше придивитися до Шпеєра: людина, яка відає промисловістю Німеччини, не просто талановитий інженер: напевне він серйозний політик, а я цю постать, яка може вийти до лідерів ділового світу Заходу, ще до пуття й не вивчив».
Штірліц зупинив машину біля озера. Він не бачив у темряві озера, але знав, що воно починається за цими соснами. Він любив приїздити сюди влітку, коли густе смолянисте повітря було поцятковане жовтими стовбурами дерев і білими сонячними променями, що пробивалися через голчасті могутні крони. Він тоді йшов у хащі, лягав у високу траву і лежав нерухомо — годинами. Спершу йому здавалося, що його вабить сюди тому, що тут тихо й безлюдно, і нема поряд галасливих пляжів, і високі жовто-голубі сосни, і білий пісок навколо чорного озера. Але потім Штірліц знайшов ще кілька таких самих безлюдних місць поблизу Берліна — і дубові переліски біля Науена, і величезні ліси коло Заксенхаузена, що здавалися синіми, особливо навесні, коли танув сніг, коли оголювалася бура земля. Потім Штірліц зрозумів, що його вабило саме до цього невеличкого озера: одного літа він проживав на Волзі, біля Гороховця, де були такі ж самі жовто-голубі сосни, і білий пісок, і чорні озерця в гущавині, що заростали влітку зеленню. Це бажання приїхати до озерця було в ньому якимось автоматичним, і часом Штірліц боявся свого невідступного бажання, бо — чим далі, тим більше — він їхав звідси розслабленим, лагідним, і йому хотілося випити… Коли в двадцять другому році він за завданням Дзержинського відступив з Владивостока з недобитками білої армії і перше, що він мав зробити — це розкласти еміграцію зсередини в Японії, Маньчжурії й Китаї, йому не було так важко, бо в цих азіатських країнах ніщо не нагадувало йому домівки: природа там граціозніша, мініатюрніша, вона акуратна й надто красива. Коли ж він дістав завдання Центру переключитися на боротьбу з нацистами, коли йому довелося податися до Австралії, щоб там у німецькому консульстві в Сіднеї заявити про себе, про фон Штірліца, якого обікрали в Шанхаї, він уперше відчув приступ ностальгії, коли їхав на попутній машині з Сіднея в Канберру. Він їхав через величезні ліси, і йому здавалося, що він перенісся кудись на Тамбовщину, а коли машина зупинилася на сімдесят восьмій милі, коло бару, і він пішов погуляти, поки його супутники чекали сандвічі й каву, то зрозумів, що гаї ці зовсім не ті, що в Росії, — вони евкаліптові, з духмяними, особливими, дуже приємними, але зовсім не рідними пахощами. Одержавши новий паспорт і попрацювавши рік у Сіднеї в готелі у хазяїна-німця, який грошима підтримував нацистів, Штірліц переїхав на його прохання в Нью-Йорк, там улаштувався на роботу в німецьке консульство, вступив у члени НСДАП, там виконував перші доручення секретної служби рейху. В Португалію його перевели вже офіційно — як офіцера СД. Він там працював у торговельній місії доти, поки не спалахнув заколот Франко в Іспанії. Тоді він з'явився в Вургосі у формі СД — уперше в житті. Відтоді він здебільшого жив у Берліні, виїжджаючи ненадовго у відрядження: то в Загреб, то в Токіо (там перед війною він останній раз бачив Зорге), то в Берн. І єдине місце, куди його вабило, де б він не мандрував, було невеличке озерце в сосновому лісі. Це місце в Німеччині було його Росією, тут він відчував себе вдома, тут він міг лежати на траві годинами й дивитися на хмари. Він звик аналізувати події, людей, найменші душевні повороти в самому собі, тому він прийшов до висновку, що в цьому потягові немає нічого містичного, нез'ясовного. Він зрозумів це, коли якось приїхав сюди на цілий день, взявши сніданок, який приготувала економка: кілька бутербродів з ковбасою й сиром, флягу молока і термос кави. Тоді він узяв також спінінг — саме була пора, коли клювала щука, — і дві вудки. Штірліц купив півпаляниці житнього хліба, щоб приманити коропа, — у таких озерцях було багато коропів, він знав це. Штірліц покришив трошки чорного хліба біля очерету, потім повернувся в ліс, розклав на пледі свій сніданок — акуратний, у целофанових кульочках, схожий на бутафорію у вітрині магазину. І раптом, коли він налив у розсувний синій стакан молока, його занудило від цих вітринних бутербродів, і він заходився ламати чорний хліб, і їсти його великими шматками, й запивати молоком, і йому стало солодко-гірко і водночас весело й бентежно. Він згадав таку ж траву, і такий же синій ліс, і руки няньки, — він пам'ятав тільки її пальці, довгі й ласкаві, і такий же чорний хліб, і молоко у глиняному кухлі, і осу, що вжалила його в шию, і білий пісок, і воду, до якої він з плачем кинувся, і сміх няньки, і тонкий писк мошок у передзаходовому білому небі…
«Чого я зупинився? — подумав Штірліц, неквапливо походжаючи по темному шосе. — А, я ж хотів відпочити… От я й відпочив. Не забути б завтра, коли поїду до Ервіна по відповідь від Алекса, взяти консервованого молока. Можу забути. Треба сьогодні ж покласти молоко в машину, і неодмінно на переднє сидіння».
Гіммлер підвівся з крісла, підійшов до вікна: зимовий ліс був напрочуд гарний — снігові лапи яскріли під місячним сяйвом, над світом запала тиша.
Гіммлер раптом згадав, як він розпочав операцію проти найближчої фюрерові людини — проти Гесса. Правда, тоді був такий момент, що Гіммлер висів на волосині від загибелі: Гітлер був людиною парадоксальних рішень. Гіммлер одержав від своїх людей кіноплівку, на яку зняли Гесса в туалеті, — він займався онанізмом. Гіммлер негайно поїхав з цією плівкою до Гітлера і прокрутив її на екрані. Фюрер розлютився. Була ніч, але він наказав викликати до себе Герінга і Геббельса, а Гесса запросити в приймальню. Герінг приїхав перший — дуже блідий. Гіммлер знав, чому такий переляканий рейхсмаршал: у нього саме був бурхливий роман з віденською балеринкою. Гітлер попросив своїх друзів подивитися «цю гидоту Гесса». Герінг реготав. Гітлер нагримав на нього:
— Не можна бути безсердечною людиною!
Він запросив Гесса в кабінет, підбіг до нього й закричав:
— Ти брудний, смердючий негідник! Ти грішиш ононом!
І Гіммлер, і Герінг, і Геббельс розуміли, що вони присутні при падінні велетня — другої людини партії.
— Так, — відповів Гесс несподівано для всіх дуже спокійно. — Так, мій фюрер! Я не стану приховупати цього! Чому я роблю це? Чому я не сплю з актрисами? — Він не глянув на Геббельса, але той наче вріс у крісло (назрівав скандал з його коханкою — чеською актрисою Бааровою). — Чому я не їжджу на ніч у Відень, на вистави балету?! Тому що я живу тільки одним: партією! А партія і ти, Адольф, для мене одне й теж! У мене нема часу на особисте життя! Я живу сам-один!
Гітлер зразу обм'як, підійшов до Гесса, незграбно обняв його, поплескав по потилиці. Гесс виграв бій. Гіммлер принишк: він знав, що Гесс уміє мстити. Коли Гесс пішов, Гітлер сказав:
— Гіммлер, підберіть йому дружину. Я розумію цю чудову й віддану рухові людину. Покажіть мені фотографії кандидаток: він прийме мою рекомендацію.
Гіммлер зрозумів: зараз усе може вирішити якась мить. Діждавшись, поки Герінг і Геббельс роз'їхалися по домівках, Гіммлер сказав:
— Мій фюрер, ви врятували націонал-соціалізму його вірного борця. Ми всі шануємо подвижництво Гесса. Ніхто не зміг би так мудро вирішити його долю. Тому дозвольте мені зараз же, негайно, привезти вам ще деякі матеріали! Вашим солдатам треба допомогти так само, як ви допомогли Гессу.
І він привіз Гітлерові досьє на вождя «Трудового фронту» Лея. Той був алкоголіком, його п'яні скандали не були таємницею ні для кого, крім Гітлера.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги