— Вам їсти давали? — спитав Мюллер, повернувшись. — Може, підобідаємо?

— Пора б, — погодився Штірліц.

— Я попросив принести нам щось зверху.

— Спасибі. Викликали людей?

— Викликав.

— У вас поганий вигляд.

— Е, — махнув рукою Мюллер. — Добре, що взагалі живу. А чому ви хитро сказали «поки»? «Поки є час»… Кажіть — чого вже там…

— Зразу після очної ставки, — відповів Штірліц. — Зараз немає смислу. Якщо мою правоту не підтвердять — немає смислу говорити.

Відчинилися двері, і охоронник приніс піднос, накритий білою накрохмаленою серветкою. На підносі стояла тарілка з вареним м'ясом, масло і два яйця.

— У такій тюрмі, та ще в підвалі, я погодився б поспати деньок другий. Тут навіть не чути, коли бомблять.

— Поспите ще.

— Спасибі, — засміявся Штірліц.

— А що? — усміхнувся Мюллер. — Серйозно кажу… Мені подобається, як ви тримаєтесь. Випити хочете?

— Ні. Спасибі.

— Взагалі не п'єте?

— Боюсь, що вам відомо навіть, який-коньяк я полюбляю.

— Не вважайте себе фігурою, рівною Черчіллю. Тільки про нього я знаю, що він любить російський коньяк більше від усіх інших. Добре. Як хочете, а я вип'ю. Почуваю я себе справді не дуже добре.

…Мюллер, Шольц і Штірліц сиділи в порожньому кабінеті слідчого Холтоффа на стільцях, поставлених попід стіною. Оберштурмбанфюрер Айсман відчинив двері і ввів поліцейського.

— Хайль Гітлер! — вигукнув той, побачивши Мюллера в генеральській формі.

Мюллер нічого йому не відповів.

— Ви не знаєте нікого з цих трьох людей? — спитав Айсман поліцейського.

— Ні, — відповів поліцейський, з острахом покосившись на колодку орденів і рицарський хрест на френчі Мюллера.

— Ви ніколи не зустрічались ні з ким з цих людей?

— Як мені здається, ні разу не зустрічався.

— Можливо, ви зустрічалися мимохідь, коли бомбили, де стояли в оточенні, біля зруйнованих будинків?

— У формі приїжджали, — відповів поліцейський, — багато в формі приїжджало дивитися руїни. А пригадати конкретно не можу…

— Ну, спасибі. Запрошуйте далі.

Коли поліцейський вийшов, Штірліц сказав:

— Ваша форма їх збиває. Вони тільки вас бачать.

— Нічого, не зіб'є, — відповів Мюллер. — Що ж мені, сидіти голим?

— Тоді нагадайте їм конкретне місце, — попросив Штірліц. — Інакше їм важко пригадати — вони ж стоять на вулицях по десять годин на день, їм усі люди здаються однаковими.

— Добре, — погодився Мюллер, — цього ж ви не пригадуєте?

— Ні, цього я не бачив. Я згадаю тих, кого бачив.

Другий поліцейський теж нікого не впізнав. Тільки сьомим увійшов той хворобливий молодий шуцман, мабуть, туберкульозний.

— Ви когось бачили з цих людей? — спитав Айсман.

— Ні. По-моєму, ні…

— Ви стояли в загоні оточення на Кепенікштрасе?

— Ах, так, так, — зрадів щуцман, — оцей пан показував свій жетон. Я пропустив його до пожарища.

— Він просив вас пропустити його?

— Ні… Просто він показав свій жетон, він у машині їхав, а я нікого не пускав… І він пройшов… А що? — раптом злякався шуцман. — Коли він не мав права… Я знаю наказ — пропускати всюди людей з СД й гестапо.

— Він мав право, — сказав Мюллер, підвівшись із стільця, — він не ворог, не думайте. Ми працюємо всі разом… Він там що, шукав породіллю на пожарищі? Він цікавився долею нещасної?

— Ні… Ту породіллю відвезли ще вночі, а він приїхав уранці.

— Він шукав речі цієї нещасної жінки? Ви допомагали йому?

— Ні, — шуцман наморщив лоба, — він там, я пригадую, переніс коляску якійсь жінці. Дитячу коляску. Ні, я не допомагав, я був поряд.

— Вона стояла біля чемоданів?

— Хто? Коляска?

— Ні. Жінка.

— От цього я не пригадую. По-моєму, там лежали якісь чемодани, але про чемодани я точно не пригадую. Я запам'ятав коляску, бо вона розвалилася, і цей пан зібрав її й відніс до тротуару, на другий бік вулиці.

— Навіщо? — спитав Мюллер.

— А там було безпечніше, і пожежники стояли на нашому боці. А в пожежників шланги, вони могли попсувати цю колясочку, і тоді дитині ніде було б спати, а так жінка потім поставила цю коляску в бомбосховищі, і дитя там спало — я бачив…

— Спасибі, — сказав Мюллер, — ви нам дуже допомогли. Ви вільні.

Коли шуцман вийшов, Мюллер сказав Айсману:

— Решту звільнити.

— Там має бути ще підстаркуватий чоловік, — сказав Штірліц, — він теж підтвердить.

— Гаразд, досить, — поморщився Мюллер. — Досить.

— А чому не запросили тих, хто стояв у загоні першого оточення, коли мене завернули?

— Це ми вже з'ясували, — сказав Мюллер. — Шольц, вам усе точно підтвердили?

— Так, обергрупенфюрер. Показання Хельвіга, який того дня розподіляв наряди й контактував із службою вуличного руху, вже надійшли.

— Спасибі, — сказав Мюллер, — ви всі вільні.

Шольц і Айсман попрямували до дверей, Штірліц рушив слідом за ними.

— Штірліц, я вас затримаю ще на хвилину, — зупинив його Мюллер.

Він діждався, поки Айсман і Шольц вийшли, закурив, ступив до столу. Сів на краєчок — всі співробітники гестапо перейняли в нього цю манеру — і спитав:

— Ну гаразд, дрібниці сходяться, а я вірю дрібницям. Тепер дайте мені відповідь на одне запитання: де пастор Шлаг, мій дорогий Штірліц?

Штірліц прикинувся здивованим. Він рвучко обернувся до Мюллера й сказав:

— З цього й треба було починати!

— Мені краще знати, з чого починати, Штірліц. Я розумію, що ви перехвилювались, але не слід забувати про такт…

— Я дозволю собі розмовляти з вами відкрито.

— Дозволите собі? А як — я?

— Обергрупенфюрер, я розумію, що розмови Бормана по телефону лягають на стіл рейхсфюрера після того, як їх перегляне Шелленберг. Я розумію, що ви не можете не виконувати наказів рейхсфюрера. Навіть якщо їх інспіровано вашим другом і моїм шефом. Я хочу вірити, що водія Бормана заарештувало гестапо за прямим наказом згори. Я певен, що вам наказали заарештувати цю людину.

Мюллер ліниво глянув в очі Штірліца, і Штірліц відчув, як шеф гестапо весь внутрішньо напружився, — він чекав усього, тільки не цього.

— Чому ви вважаєте… — почав був він, але Штірліц знову перепинив його:

— Я розумію, вам доручили скомпрометувати мене — будь-яким способом, щоб я не міг більше зустрічатися з партайгеносе Борманом. Я бачив, як ви намічали наш сьогоднішній день, — у вас було все, як завжди, але в вас не було натхнення, тому що ви розуміли, кому вигідно і кому невигідно покласти край моїм зустрічам з Борманом. Зараз у мене немає часу: я сьогодні зустрічаюсь з Борманом. Я не думаю, щоб вам було вигідно прибрати мене.

— Де ви зустрічаєтесь з Борманом?

— Коло музею природознавства.

— Хто буде за кермом? Другий шофер?

— Ні. Ми знаємо, що його завербував через гестапо Шелленберг.

— Хто це «ми»?

— Ми — патріоти Німеччини й фюрера.

— Ви поїдете на зустріч у моїй машині, — сказав Мюллер, — так для вас буде безпечніше.

— Спасибі.

— У портфель ви покладете диктофон і запишете всю розмову з Борманом. І обговоріть з ним долю шофера. Це правда: мене примусили заарештувати шофера й застосувати до нього третій ступінь залякування. Потім ви повернетеся сюди, і ми прослухаємо запис розмови разом. Машина ждатиме вас там же, коло музею.

— Це нерозумно, — відповів Штірліц, швидко прикинувши в думці всі можливі повороти ситуації. — Я живу в лісі. Ось вам мій ключ, їдьте туди. Борман підвозив мене додому минулого разу: коли б шофер признався в цьому, сподіваюся, ви не мучили б мене ці сім годин.

— А може, мені довелося б виконати наказ, — сказав Мюллер, — і ваші муки припинилися б сім годин тому.

— Коли б це сталося, обергрупенфюрер, ви лишилися б сам на сам з багатьма ворогами тут, у цьому домі.

Уже коло дверей Штірліц запитав:

— До речі, в цій комбінації, яку я затіяв, мені дуже потрібна росіянка. Чому ви не привезли її? І навіщо такий безглуздий фокус з шифром із Берна?

— Між іншим, не так усе це й безглуздо, як вам здалося. Ми обміняємося враженнями у вас, коли зустрінемося після вашої розмови з Борманом.

— Хайль Гітлер! — сказав Штірліц.

— Та годі вам, — буркнув Мюллер, — у мене й так дзвенить у вухах…

— Я не розумію… — ніби наткнувшись на якусь невидиму перепону, зупинився Штірліц, не приймаючи руки з масивної мідної ручки, врізаної в чорні двері.

— Облиште. Все ви прекрасно розумієте. Фюрер неспроможний приймати рішення, і не треба плутати інтересів Німеччини з особою Адольфа Гітлера.

— Ви усвідомлюєте…

— Так, так! Я усвідомлюю! Тут нема апаратури прослухування, а вам ніхто не повірить, якби ви передали мої слова, — та ви й не наважитесь їх комусь передати. Але ви — якщо не граєте більш тонкої гри, ніж та, яку хочете нав'язати мені, — затямте: Гітлер привів Німеччину до кагастрофи. І я не бачу виходу з цього становища. Розумієте? Не бачу. Та сядьте ви, сядьте… Ви що, думаєте — у Бормана є свій план порятунку? План, який різниться від планів рейхсфюрера? Люди Гіммлера за кордоном під ковпаком, він від агентів вимагав діла, він не беріг їх. А жодної людини з борманівських німецько-американських, німецько-англійських, німецько-бразільських інститутів не було заарештовано. Гіммлер не зміг би зникнути в цьому світі. Борман може. Ось про що подумайте. І поясніть ви йому — подумайте тільки, як це зробити тактовніше, — що без професіоналів, коли все кінчиться крахом, йому не обійтися. Більшість грошових вкладів Гіммлера в іноземних банках — під ковпаком союзників. А в Бормана вкладів у сто крат більше, і ніхто про них не знає. Допомагаючи йому тепер, обумовлюйте й собі гарантії на майбутнє, Штірліц. Золото Гіммлера — це дрібниці. Гітлер чудово розумів, що золото Гіммлера служить близькій, тактичній меті. А от золото партії, золото Бормана — воно не для вошивих агентів і перевербованих міністерських шоферів, а для тих, хто через деякий час зрозуміє, що немає іншого шляху до миру, крім націонал-соціалізму. Золото Гіммлера — це плата переляканим мишенятам, котрі, зрадивши, п'ють і розпутничають, щоб погасити в собі страх. Золото партії — це міст у майбутнє, це звернення до наших дітей, до тих, яким зараз місяць, рік, три роки… Тим, кому зараз десять, ми не потрібні: ні ми, ні наші ідеї; вони не простять нам ні голоду, ні бомбардування. А ось ті, котрі ще нічого зараз не розуміють, розповідатимуть про нас легенди, а легенду треба підгодовувати, треба створювати казкарів, які перекладуть наші слова на інший лад, доступний людям через двадцять років. Як тільки десь замість слова «здрастуйте» вигукнуть «хайль» на чиюсь персональну адресу, — знайте, там нас ждуть, звідти ми почнемо своє велике відродження! Скільки вам років буде в сімдесятому? Під сімдесят? Ви щасливчик, ви доживете. А от мені буде під вісімдесят… Тому мене хвилюють майбутні десять років, і, якщо ви хочете робити вашу ставку, не боячись мене, а, навпаки, на мене розраховуючи, пам'ятайте: Мюллер-гестапо — стара, стомлена людина. Мюллер хоче спокійно дожити свої роки десь на невеличкій фермі з голубим басейном, і для цього ладен тепер пограти в активність… А ще — цього, звичайно, Борману говорити не слід, але самі запам'ятайте — щоб з Берліна перебратися на невеличку ферму, в тропіки, не можна поспішати. Багато шавок фюрера втече звідси дуже скоро, і вони — попадуться… А коли в Берліні гуркотітиме російська канонада і солдати битимуться за кожен дім — отоді звідси треба піти спокійно. І забрати з собою таємницю золота партії, яка відома лише Борману, бо фюрер піде в небуття… І задумайтеся над тим, як я вас перевербував: за п'ять хвилин і без будь-яких фокусів. Про Шелленберга ми поговоримо сьогодні на дозвіллі. Але Борману ви повинні сказати, що без моєї прямої допомоги у вас нічого в Швейцарії не вийде.

— В такому разі, — неквапно відповів Штірліц, — йому станете потрібні ви, а я буду зайвий…

— Борман розуміє, що сам я нічого не зроблю без вас. Не так уже й багато в мене моїх людей у відомстві вашого шефа…


Ритм кількох хвилин

Почувши постріли на вулиці, Кет миттю зрозуміла: сталося страшне. Вона виглянула й побачила дві чорні машини і Гельмута, що корчився посередині тротуару. Вона кинулася назад: її син лежав на ящику й тривожно ворушився. Дівчинка, яку вона тримала на руках, була спокійніша — поцмокувала собі уві сні. Кет поклала дівчинку біля сина. Рухи її стали метушливі, руки тремтіли, і вона гримнула на себе: «Ану, тихо!» «Чому «тихо»? — встигла подумати вона, відбігаючи в глиб підвалу, — я ж не кричала…»

Вона йшла, витягнувши вперед руки, в непроглядній темряві, спотикаючись об каміння й балки. Так вони гралися у війну в себе дома з хлопчиськами. Спочатку вона була санітаркою, але потім у неї закохався Ервін Берціс із шостого під'їзду, а він завжди був командиром у червоних, і він спершу зробив її сестрою милосердя, а потім звелів називати Катю військлікарем третього рангу. Їхній штаб містився в підвалі будинку на Спасо-Наливковському. Якось у підвалі погасло світло. А підвал був великий, схожий на лабіринт. Начальник штабу заплакав від страху — його звали Ігор, і Ервін узяв його в загін тільки тому, що той був відмінником. «Щоб нас не називали анархістами, — пояснив своє рішення Ервін, — нам потрібен хоч один зразковий учень. І потім, начальник штабу — яку роль він може грати в нашій війні? Ніякої. Сидітиме в підвалі й писатиме мої накази. Штаби мали значення в білих, а в червоних найголовніша одна людина — комісар». Коли Ігор заплакав, у підпалі стало дуже тихо, і Катя відчула, як розгубився Ервін. Вона відчула це по тому, як він сопів носом і мовчав. А Ігор плакав дедалі жалібніше, і слідом за ним почав схлипувати хтось іще з працівників штабу. «Ану, тихо! — крикнув тоді Ервін. — Зараз я виведу вас. Сидіти на місцях і не розходитись!» Він повернувся через десять хвилин, коли знову ввімкнули світло. Сам він був весь у пилюці, а ніс розбитий. «Вимкнемо світло, — сказав він, — треба навчитися виходити без світла — на майбутнє, коли почнеться справжня війна».

— «Коли почнеться справжня війна, — сказав начальник штабу Ігор, — тоді ми битимемося на землі, а не в підвалах». — «А ти помовч, тебе знято з посади, — відповів Ервін. — Сльози на війні — це зрада! Зрозумів?» Він викрутив лампочку, вивів усіх з підвалу, і тоді Катя вперше поцілувала його.

«Він нас вів попід стіною, — думала вона, — і тримався руками за стіну. Тільки в нього були сірники. Ні. У нього не було сірників. Звідки в нього могли взятися сірники? Йому тоді було дев'ять років, він ще не курив».

Кет оглянулась: вона вже не бачила ящика, на якому лежали діти. Вона злякалася, що заплутається тут і не знайде дороги назад, а діти там лежать на ящику, і син ось-ось заплаче, бо, мабуть, у нього всі пелюшки мокрі, і розбудить дівчинку, і зразу ж їхні голоси почують на вулиці. Вона заплакала, зрозумівши свою безпорадність, обернулась і пішла назад, весь час притуляючись до стіни. Вона почала квапитись і, зачепившись ногою за якусь трубу, втратила рівновагу. Витягнувши вперед руки, замружившись, вона впала. На якусь мить в її очах засвітились тисячі зелених вогників, а потім вона знепритомніла від гострого болю в голові.


…Кет не пам'ятала, як довго вона пролежала в такому стані: хвилину чи годину. Розплющивши очі, вона почула якийсь дивний шум. Вона лежала лівим вухом на ребристому крижаному залізі, і воно відлунювало дивний звук, який Кет уперше почула в горах, в ущелині, там, де скляно нуртував прозоро-блакитний струмок. Кет вирішила, що в неї дзвенить у голові від сильного удару. Вона підвела обличчя, й гул припинився. Точніше, він став інший. Кет хотіла встати і раптом зрозуміла: вона впала головою на люк підземної каналізації. Вона помацала руками ребристе залізо. Ервін говорив про могутню систему підземних комунікацій у Берліні. Кет рвонула люк на себе: він не піддавався. Вона стала обмацувати долонями підлогу довкола люка й знайшла якусь іржаву залізяку, підважила нею люк і відкинула його вбік. Звук, притамований цим ребристим металевим люком, такий далекий, зараз вихопився з глибини.

Вони тоді йшли по синій ущелині в горах: Гера Сметанкін, Мишаня Великовський, Ервін і вона. Вони ще тоді без упину співали пісню «Далеко-далеко за морем стоит золотая страна…».

Спочатку в ущелині було жарко й гостро пахло глицею: ліси тут були сині, самі лише хвойні. Дуже хотілося води, бо підйом був крутий — по великій, гострій гальці, а води не було, і всі дуже диву вались, адже по цій ущелині вони мали вийти на краснополянський сніжник, отже, в ущелині мусив протікати струмок. Але його не було, тільки вітер шумів у верховітті сосен. А потім галька стала не біла, висушена сонцем, а чорна, і через десять хвилин вони побачили струмок між камінням і почули далекий шум, а трохи згодом уже йшли понад синім потоком, і все довкола гриміло. Вони побачили сніг, і, коли піднялися на сніжник, знову стало тихо, тому що потік, викликаний таненням снігів, був під ними, вони піднімалися все вище й вище — в снігову тишу…

Сивий сищик засвітив ліхтарик, і різкий його промінь обшарив підвал.

— Слухайте, тих обох СС на радіостанції угробили з одного пістолета? — спитав він людей, які супроводжували його.

Хтось відповів:

— Я дзвонив до них у лабораторію. Дані ще не готові.

— А кажуть, у гестапо все робиться за хвилину. Базіки, та й годі. Ану хто-небуть погляньте, бо я погано бачу: це сліди чи ні?

— Мало пилюки… Якби це було влітку…

— Якби це було влітку, і якби в нас був доберман-пінчер, і якби в доберман-пінчера була рукавичка тієї дівки, що втекла від СС, і якби він зразу напав на слід… Ану, що це за недокурок?

— Старий. Видно ж — мов кам'яний.

— Ви помацайте, помацайте! «Видно» — воно-то видно: в нашому ділі все треба мацати… Слава богу, що Гюнтер самотній, а то як би ви повідомили моїй Марії, що я лежу здохлий і холодний на підлозі в моргу?

Підійшов третій сищик: він обдивлявся увесь підвал, чи немає виходів.

— Ну? — спитав сивий.

— Там було два виходи. Але вони завалені.

— Чим?

— Цеглою.

— Пилюки багато?

— Ні. Так само, як тут, — бите каміння, яка ж на ньому пилюка?.

— Значить, ніяких слідів?

— Які ж сліди на битому камінні.

— Ходімо поглянемо ще раз — про всяк випадок.

Вони пішли гуртом, стиха перемовляючись, раз по раз вихоплюючи променем ліхтаря з темряви підвалу далекі, вкриті пилюкою куточки, завалені цеглою й балками. Сивий спинився й витяг з кишені сигарети.

— Зараз, — сказав він, — я тільки закурю. Він стояв на металевому ребристому люці.

Кет чула, як у неї над головою стояли поліцейські. Вона чула, як вони розмовляли. Слів вона не розбирала, бо далеко внизу, під ногами, вирувала вода. Вона стояла на двох скобах, а в руках тримала дітей і страшенно боялася втратити рівновагу й полетіти з ними вниз, у цю брудну клекотливу воду. А коли почула над головою гомін, вона вирішила: «Якщо вони відкриють люк, я ступлю вниз. Так буде краще для всіх». Хлопчик заплакав. Спершу він завів тоненьким голосочком, ледве чутно, але Кет здалося, що він кричить, що всі довкола зразу ж його почують. Вона нахилилася до нього так, щоб не втратити рівноваги, і тихесенько, самими губами, заспівала йому колискову пісню. Але хлопчик, не розплющуючи своїх підпухлих повік, плакав дедалі дужче й дужче.

Кет відчула, як у неї німіють ноги. Дівчинка теж прокинулась, і тепер діти кричали разом. Вона вже зрозуміла, що нагорі, в підвалі, їх не чути: вона згадала, що шум води до неї долинув тільки тоді, коли вона впала на цей металевий люк. Але страх заважав їй відкинути люк і вилізти. Вона уявляла собі до найменших подробиць, як відштовхне головою люк, як покладе дітей на каміння і як розправить руки й відпочине бодай хвилинку перед тим, як вилізти звідси. Вона відтягала час по хвилинах, примушуючи себе лічити до шістдесяти. Відчувши, що поспішає, Кет зупинялася й знову починала лічити. На першому курсі в університеті в них був спецсемінар — «Огляд місця події». Вона пам'ятала, як їх учили звертати увагу на кожну дрібницю. Тому, мабуть, вона по-звірячому хитро насипала на кришку люка каміння перед тим як, притуливши до себе дітей правою рукою, лівою поставити люк на місце.

«Скільки минуло часу? — думала Кет. — Година? Ні, більше. Чи менше? Я нічого не розумію. Я краще відкрию люк, і якщо вони тут чи лишили засаду, ступлю вниз, і все кінчиться».

Вона вперлася головою в люк, але люк не піддавався. Кет напружила ноги й знову штовхнула люк головою.

«Вони стояли на ньому, — збагнула Кет, — тому так важко його відкрити. Нічого страшного. Старе залізо, іржаве, я розхитаю його головою, а потім, якщо він і тоді не піддасться, звільню ліву руку дам їй відпочити, подержу дітей правою, а лівою відкрию люк. Звичайно, відкрию». Вона обережно пересунула дівчинку, яка все ще плакала, і хотіла підняти ліву руку, але зрозуміла, що зробити цього не зможе: рука затерпла й не слухалася її.

«Нічого, — сказала собі Кет. — Це все не страшно. Зараз руку почне шпигати голочками, а потім вона зігріється й слухатиметься мене. А права вдержить дітей. Вони ж легенькі. Аби тільки дівчинка не дуже кидалась. Вона важча від мого. Старша й важча…»

Кет стала обережно згинали й розгинати пальці.

Вона згадала старого чоловіка, сусіда по дачі. Високий, худий, з дивним блиском у голубих очах, він приходив до них на веранду й з презирством поглядав, як вони їли хліб з маслом. «Це ж безумство, — казав він, — ковбаса — це отрута! Сир — це отрута! Це шкідливі викиди організмів! Хліб? Це замазка! Треба їсти зварене в календулі м'ясо! Перець! Капусту! Ріпу! І в вас увійде вічність! Я можу жити мільйон років! Так, так, я знаю, ви думаєте, що я шарлатан! Ні, я просто дозволяю собі думати сміливіше за наших консервативних медиків! Нема хвороб! Смішно лікувати виразку чи туберкульоз! Треба лікувати клітину! Фундамент вічної молодості — це дієта, дихання й психотерапія! Ви розумно годуєте клітину, основу основ живого, ви мудро даєте їй кисень, і ви підтримуєте її тренінгом, ви робите її своїм союзником, розмовляючи з нею та й з іншими мільярдами клітин, які визначають вашу субстанцію. Затямте, кожен з нас — не слабка людина, що живе в полоні випадків та обставин, а вождь багатомільйонної клітинної, найрозумнішої в усіх існуючих під сонцем держав! Зоряних систем! Галактик! Зрозумійте нарешті, хто ви є! Подивіться на самих себе. Навчіться поважати себе й нічого не бійтеся. Всі страхи цього світу ефемерні й смішні, якщо тільки збагнути покликання людини — бути людиною!»

Кет спробувала розмовляти із своїми пальцями. Але діти кричали дедалі голосніше, і вона зрозуміла, що часу на розмови з армією клітин у неї не лишилося. Вона підняла ліву руку, яка все ще не слухалася її, і задерев'янілими пальцями стала шкребти люк над головою. Люк трохи піддався. Кет допомогла собі головою, й ляда зсунулася. Не глянувши навіть, чи є хто в підвалі, чи немає, Кет поклала дітей на підлогу, вилізла слідом за ними й лягла біля них — знесилена, нічого вже толком не розуміючи.


— Пани, які люб'язно пообіцяли мені свою допомогу, попередили, що ви маєте змогу якимось чином зв'язати мене з тими, від кого залежить доля мільйонів у Німеччині, — сказав пастор. — Якщо ви зможете наблизити благородний мир хоча б на один день — нам багато чого проститься в майбутньому.

— Спочатку я хочу поставити вам кілька запитань.

— Будь ласка. Я готовий відповісти вам на всі запитання.

Співрозмовником пастора був високий, худорлявий італієць, мабуть, дуже старий, але тримався по-молодечому хвацько.

— На всі — не треба. Я перестану вам вірити, коли ви погодитесь відповідати на всі запитання.

— Я не дипломат. Я приїхав за дорученням…

— Так, так, я розумію. Мені вже передавали про вас дещо. Перше запитання: кого ви представляєте?

— Пробачте, але спершу я повинен почути вашу відповідь: хто ни? Я говоритиму про людей, які залишилися в Гітлера. Їм загрожує смерть — їм і їхнім рідним. Вам нічого не загрожує: ви в нейтральній країні.

— Ви думаєте, в нейтральній країні не працюють агенти гестапо? Але це — деталь, це не стосується нашої бесіди. Я не американець. І не англієць…

— Я це зрозумів з вашої англійської вимови. Мабуть, ви італієць?

— Так, за народженням. Але я громадянин Сполучених Штатів, і тому ви можете розмовляти зі мною цілком відверто, якщо вірите тим панам, які допомогли нам зустрітись.

Пастор пригадав напутні поради Брюнінга. Тому він сказав:

— Мої друзі на батьківщині вважають — і я цілком поділяю їхню точку зору, — що найшвидша капітуляція всіх німецьких армій і ліквідація всіх частин СС врятує мільйонам людей життя. Мої друзі хотіли б знати, з якими саме представниками союзників ми маємо вступити в контакт?

— Ви уявляєте собі одночасно капітуляцію всіх армій рейху: на заході, сході, на півдні й на півночі?

— Ви хочете запропонувати інший шлях?

— У нас розмова відбувається в дивній манері: в переговорах зацікавлені німці, а не ми, тому й умови пропонувати належить нам. Хіба не так? Для того щоб мої друзі могли вести з вами конкретні розмови, ми повинні знати, як цього вчили нас древні: хто? коли? скільки? з чиєю допомогою? заради якої мети?

— Я не політик. Може, ви й праві… Але я прошу вірити в мою щирість. Я не знаю всіх тих, хто стоїть за тією групою, яка послала мене сюди, але я знаю, що людина, котра представляє цю групу, досить впливова.

— Це гра в кота-мишки. В політиці все мусить бути обумовлено з самого початку. Політики торгуються, бо для них немає таємниць. Вони зважують, що й почім. Коли вони невміло торгуються, їх, якщо вони представляють тоталітарну державу, повалять, або, якщо вони прибули з парламентських демократій, прокатять на вороних під час наступних виборів. Я радив би вам передати вашим друзям: ми не сядемо розмовляти з вами доти, поки не взнаємо, кого вони представляють, їхню програму, насамперед ідеологічну, і ті плани, які вони мають намір здійснити в Німеччині, заручившись нашою допомогою.

— Ідеологічна програма зрозуміла: вона базується на антинацизмі.

— А якою бачать ваші друзі майбутню Німеччину? Куди вона буде орієнтована? Які лозунги ви запропонуєте німцям? Якщо ви не можете відповісти за ваших друзів, мені було б цікаво почути вашу точку зору.

— Ні я, ні мої друзі не схильні бачити майбутнє Німеччини, забарвлене у червоний колір більшовизму. Але в такій же мірі мені здається страшною думка про збереження, хоча б у видозміненій формі, того чи іншого апарату пригнічення німецького народу, який є в Німеччині тепер.

— Зустрічне запитання: хто зможе стримати німецький народ у рамках порядку, якщо Гітлер піде? Люди церкви? Ті, хто перебуває в концентраційних таборах? Чи реально існуючі командири поліцейських частин, які вирішили порвати з гітлеризмом?

— Поліцейські сили підлягають у Німеччині рейхсфюреру СС Гіммлеру…

— Я це чув, — посміхнувся співрозмовник пастора.

— Отже, мова йде про те, щоб зберегти владу СС, яка, як ви вважаєте, має змогу стримати народ від анархії, в рамках порядку?

— А хто вносить таку пропозицію? По-моєму, це питання ще ніде не дискутувалося, — відповів італієць і уважно, вперше за всю розмову без усмішки, глянув на пастора.

Пастор злякався. Він зрозумів, що проговорився: цей допитливий італієць зараз учепиться й витягне з нього все, що він знає про стенограму переговорів американців з СС, яку йому показав Брюнінг. Пастор знав, що брехати він не вміє: його завжди видає обличчя.

А італієць, один із співробітників бюро Даллеса, повернувшись до себе, довго роздумував перед тим, як сісти за складання звіту про бесіду.

«Або він повний нуль, — думав італієць, — який не являє собою нічого в Німеччині, або він тонкий розвідник. Він не вмів торгуватися, але він нічого й не сказав мені. Однак його останні слова свідчать про те, що їм дещо відомо про переговори з Вольфом».


13.3.1945 (20 годин 24 хвилини)

У Кет не було грошей на метро. А їй треба було поїхати кудись, де є грубка й де можна роздягти й переповити дітей. Якщо вона не зробить цього, вони загинуть, бо вже багато годин провели на холоді.

«Тоді вже краще було покінчити з усім сьогодні вранці, — ще й досі якось наче здалеку думала Кет. — Або в люку».

Відчуття небезпеки притупилося в ній: вона вийшла з підвалу і, не оглядаючись, пішла до автобусної зупинки. Вона до пуття не знала, куди поїде, як візьме квиток, де залишить, хоч на хвилину, дітей. Вона сказала кондукторові, що в неї немає грошей — усі гроші залишились у квартирі, в яку влучила бомба. Кондуктор, пробурчавши щось, порадив їй податися на пункт для прийому біженців. Кет сіла біля вікна. Тут було не так холодно, і їй зразу ж захотілося спати. «Я не засну, — сказала вона собі. — Я не маю права спати».

І зразу ж заснула.

Кет відчула, як її штовхають і термосять за плече, але ніяк не могла розплющите очей, їй було тепло, гарно, і плач дітей долинав також здалеку.

Їй верзлося щось дивне, кольорове, вона підсвідомо ніяковіла від позбавленої смаку сентиментальності снів: ось вона входить з хлопчиком у якийсь дім по синьому товстому килиму, хлопчик уже йде сам — з лялькою, їх зустрічає Ервін, мама, сусід по дачі, який обіцяв жити мільйон років…

— Майне даме! — Хтось штовхнув її так сильно, — що вона торкнулася скронею холодної шибки. — Майне даме!

Кет розплющила очі. Кондуктор і поліцейський стояли біля неї в темному автобусі.

— Що? — пригортаючи до себе дітей, пошепки запитала Кет. — Що?

— Наліт, — так само пошепки відповів кондуктор. — Ходімо…

— Куди?

— В бомбосховище, — сказав поліцейський. — Давайте ми допоможемо вам нести дітей.

— Ні, — сказала Кет, пригортаючи до себе дітей. — Вони будуть зі мною.

Кондуктор знизав плечима, але промовчав. Поліцейський, підтримуючи її під руку, одвів у бомбосховище. Там було тепло й темно. Кет пройшла в куток — двоє хлопчиків підвелися з лави, уступивши їй місце.

— Спасибі.

Вона поклала дітей біля себе й звернулася до дівчини з гітлерюгенду, яка чергувала в бомбосховищі.

— Мій дім розбили, в мене немає навіть пелюшок, допоможіть мені! Я не знаю, що робити: загинула сусідка, і я взяла з собою її дівчинку. А в мене нічого немає…

Дівчина кивнула головою й невдовзі повернулася з пелюшками.

— Будь ласка, — сказала вона, — тут чотири штуки, вам цього поки що вистачить. Вранці я радила б вам звернутися в найближче відділення «допомоги потерпілим» — тільки треба мати довідку з вашого поліцейського комісаріату і аусвайс.

— Так, звичайно, спасибі вам, — відповіла Кет і заходилася переповивати дітей. — Скажіть, а води тут нема? Води й грубки? Я випрала б ті пелюшки, що є, і в мене було б вісім штук — на завтра мені вистачило б…

— Холодна вода є, а мило, я думаю, вам дадуть. Потім підійдете до мене, я все це організую.

Коли діти, наївшись, заснули, Кет також притулилася до стіни й вирішила поспати хоч з півгодини. «Зараз я нічого не тямлю, — сказала вона сама собі, — у мене жар, я, мабуть, простудилася в люку… Ні, вони не могли простудитись, вони ж загорнуті ковдрами і ніжки в них теплі. А я посплю трохи й подумаю, що далі робити».

І знову якісь видіння, але тепер уже безладні, навалилися на неї: швидка зміна синього, білого, червоного й чорного стомлювала очі. Вона уважно стежила за цією стрімкою зміною барв. «Мабуть, у мене ворушаться очні яблука під повіками, — раптом збагнула Кет. — Це дуже помітно, так говорив полковник Суздальцев у школі». І вона злякано підвелася з лави. Всі довкола неї дрімали: бомбили десь далеко, гавкання зеніток і гупання бомб долинало наче крізь вату.

«Я повинна їхати до Штірліца», — сказала собі Кет і здивувалася з того, як спокійно вона зараз роздумувала — логічно й чітко. «Ні, — заперечив у ній хтось, — тобі не можна до нього їхати. Вони ж питали тебе про нього. Ти погубиш і себе, і його.»

Кет знову заснула. Вона спала півгодини. Розплющивши очі, відчула себе краще. І раптом, хоч вона й забула, що думала про Штірліца, пригадала зовсім чітко: 42–75–41.

— Скажіть, — вона торкнула ліктем юнака, який дрімав, сидячи біля неї, — скажіть, чи немає тут десь поблизу телефону?

— Що?! — спитав той, злякано схопившись на ноги.

— Тихше, тихше, — заспокоїла його Кет. — Я питаю: чи немає десь тут поруч телефону?

Мабуть, дівчина з гітлерюгенду почула гомін. Вона підійшла до Кет і спитала:

— Вам чимось допомогти?

— Ні, ні, — відповіла Кет. — Ні, дякую вам, усе гаразд.

І в цю хвилину завила сирена відбою.

— Вона питала, де телефон, — сказав юнак.

— На станції метро, — сказала дівчина. — Це поруч, за рогом. Ви хочете подзвонити знайомим чи родичам?

— Так.

— Я можу посидіти з вашими маленькими, а ви подзвоніть.

— Але в мене немає навіть двадцяти пфенігів, щоб опустити в автомат.

— Я виручу вас. Будь ласка.

— Спасибі. Це недалеко?

— Дві хвилини.

— Якщо вони заплачуть…

— Я візьму їх на руки, — посміхнулася дівчина, — не турбуйтесь, будь ласка.

Кет вибралася із сховища. Метро було поруч. Калюжки біля відкритого телефону-автомата іскрилися льодом. Місяць був повний, блакитний, райдужний.

— Телефони не працюють, — сказав шуцман. — Вибуховою хвилею пошкодило.

— А де ж є телефон?

— На сусідній станції… Що, дуже треба подзвонити?

— Дуже.

— Ходімо.

Шуцман спустився з Кет у порожнє приміщення метро, відчинив двері поліцейської кімнати і, засвітивши світло, кивнув головою на телефонний апарат, що стояв на столі.

— Дзвоніть, будь ласка, тільки швидко.

Кет обійшла стіл, сіла на високе крісло й набрала номер 42–75–41 Це був номер Штірліца. Слухаючи гудки, вона не зразу помітила свою велику фотографію, що лежала під склом, біля списку телефонів, виготовлених друкарським способом. Шуцман стояв за її спиною й курив.


Алогізм логіки

Штірліц зараз нічого не бачив, крім шиї Мюллера. Сильна, акуратно підстрижена, вона майже без будь-якої зміни переходила в потилицю. Штірліц бачив дві поперечні складки, які немовби відділяли черепну коробку від тіла — такого ж, між іншим, збитого, сильного, акуратного, а тому дуже схожого на всі тіла й черепи, що оточували Штірліца всі ці роки в Німеччині. Часом Штірліц стомлювався від ненависті, яку він відчував до людей, з котрими йому доводилося працювати останні дванадцять років. Спершу це була ненависть усвідомлена, чітка: ворог є ворог. Чим далі він утягувався в механічну, повсякденну роботу апарату СД, тим більше мав змогу бачити процес ізсередини, із святая святих фашистської диктатури. І його початкове бачення гітлеризму, як єдиної, спрямованої сили, поступово трансформувалося в повне нерозуміння того, що відбувалося: такі алогічні й злочинні у відношенні до народу були акції керівників. Про це говорили між собою не тільки люди Шелленберга чи Канаріса — про це іноді наважувалися говорити навіть гестапівці, співробітники Геббельса і люди з рейхсканцелярії. Чи варто так настроювати проти себе весь світ арештами служителів церкви? Чи такі вже й необхідні знущання з комуністів у концтаборах? Чи розумні масові страти євреїв? Чи виправдане варварське ставлення до військовополонених, а найбільше до росіян? Про це запитували один одного не тільки рядові співробітники апарату, але й такі керівники, як Шелленберг, а останніми днями й Мюллер. Але, ставлячи ці запитання один одному, розуміючи, яка згубна політика Гітлера, вони все-таки цій згубній політиці служили — акуратно, ретельно, а деякі — віртуозно і у вищій мірі винахідливо. Вони перетворювали ідеї фюрера і його найближчих помічників у реальну політику, в ті зримі акції, з яких увесь світ судив про рейх.

Як тільки Штірліц упевнився, що політику рейху часто роблять люди, які критично ставляться до одвічних ідей цієї політики, він зрозумів, що його охопила інша ненависть до цієї держави — не та, що була досі, а люта, інколи сліпа. В сутності цієї сліпої ненависті була любов до народу, до німців, серед яких він прожив ці довгі дванадцять років. «Введення карткової системи? — В цьому винні Кремль, Черчілль та євреї. Відступили під Москвою? — В цьому винна російська зима. Розбиті під Сталінградом? — В цьому винні зрадники-генерали. Зруйновано Ессен, Гамбург і Кіль? — У цьому винен вандал Рузвельт, який іде на поводі в американської плутократії». І народ вірив цим відповідям, які йому готували люди, що не вірили в жодну з цих відповідей. Цинізм звели в норму політичного життя, брехня стала необхідним атрибутом повсякденності. З'явилося якесь нове, не бачене досі поняття правдобрехні, коли, дивлячись одне одному в очі, люди, які знали правду, говорили одне одному брехню, знову ж таки точно розуміючи, що співрозмовник приймає цю необхідну брехню, порівнюючи її з відомою йому правдою. Штірліц зненавидів тоді безжалісне французьке прислів'я: «Кожен народ заслуговує свого уряду». Він міркував: «Це націоналізм навиворіт. Це виправдання можливого рабства й злочину. Чим винен народ, доведений Версалем до голоду, злиднів і відчаю? Голод породжує своїх «трибунів» — Гітлера та всю іншу банду».

Був час, коли Штірліц боявся своєї глухої, важкої ненависті до «колег». Серед них було немало спостережливих і пильних людей, які вміли дивитися в очі й розуміти мовчання.

Він дякував богові, що вчасно «замонтував» хворобу очей, і тому майже завжди ходив у димчатих окулярах, хоча спершу ломило в скронях і розколювалася голова — зір же в нього був чудовий.

«Сталін правий, — думав Штірліц. — Гітлери приходять і відходять, а німці залишаються. Але що з ними буде, коли згине Гітлер? Не можна ж сподіватися на танки — наші й американські, які не дозволять відродити нацизм у Німеччині? Чекати, поки вимре покоління моїх «товаришів» і по роботі, і за віком? Вимираючи, не покоління встигне розтлити молодь, дітей своїх, бацилами виправданої брехні і вдавленого в серця й голови страху. Вибити покоління? Кров породжує нову кров. Німцям треба дати гарантії. Вони повинні навчитися користуватися свободою. А це, мабуть, найскладніше: навчити народ, цілий народ, користуватися найдорожчим, що відпущено кожному, — свободою, яку надійно гарантує закон…»

Певний час Штірліцу здавалося, що масове, глухе невдоволення апарату при абсолютній сліпоті народу — з одного боку і фюрера — з другого ось-ось обернеться путчем партійної, гестапівської й військової бюрократії. Цього не сталося, бо кожна з трьох цих груп бюрократів дбала про свої інтереси, про свої особисті вигоди, про свою невеличку мету. Як і фюрер, Гіммлер, Борман, вони клялися рейхом і німецькою нацією, але вони думали тільки про себе, тільки про своє власне «я»; чим далі вони відривалися від інтересів і потреб простих людей, тим більше ці потреби й інтереси ставали для них абстрактними поняттями. І чим довше «народ мовчав», тим частіше Штірліц чув від своїх «колег»: «Кожна нація заслуговує свого уряду». Причому говорили про це з гумором, спокійно, іноді глузливо.

«Тимчасові правителі — вони живуть своєю хвилиною, а не днем народу. Ні, — думав Штірліц, — ніякого путчу вони не вчинять. Не люди вони, а миші. І загинуть, як миші, — кожен у своїй норі…»


…Мюллер, сидячи в улюбленому кріслі Штірліца, біля каміна, спитав:

— А де розмова про шофера?

— Не вмістилась. Я ж не міг говорити Борману; «Одну хвилинку, я перемотаю плівку, партайгеносе Борман!» Я сказав йому, що мені пощастило дізнатися, ніби ви, саме ви, доклали максимум зусиль, аби врятувати життя шофера.

— Що він відповів?

— Він сказав, що шофера, мабуть, зламали після тортур у підвалах і він більше не може йому вірити. Це його не дуже цікавило. Отже, у вас розв'язані руки, обергрупенфюрер. Про всяк випадок потримайте шофера в себе, і нехай його як слід нагодують. А там видно буде.

— Ви думаєте, ним більше не поцікавляться?

— Хто?

— Борман.

— Смисл? Шофер — відпрацьований матеріал. Про всяк випадок я потримав би його. А от де російська «піаністка»? Вона зараз дуже знадобилася б нам. Як там у неї справи? Її вже привезли з госпіталю?

— Як саме вона могла б нам знадобитися? Те, що їй належить робити в радіогрі, вона робитиме, але…

— Це правильно, — погодився Штірліц. — Це, безумовно, дуже все правильно. Але тільки уявіть собі, якби пощастило якимось чином зв'язати її з Вольфом у Швейцарії. Чи ні?

— Утопія.

— Можливо. Просто я дозволю собі пофантазувати.

— Та й, крім того, взагалі…

— Що?

— Нічого, — урвав себе Мюллер, — просто я аналізував вашу пропозицію. Я перевіз її в інше місце, нехай з нею працює Рольф.

— Рольф перестарався?

— Так… Трохи перестарався…

— І тому його вбили? — неголосно спитав Штірліц.

Він дізнався про це, коли йшов коридорами гестапо, щоб поїхати на зустріч з Борманом.

— Це — моє діло, Штірліц. Давайте умовимось: те, що вам треба знати, ви від мене знатимете. Я не люблю, коли підглядають у замкову щілину.

— З якого боку? — спитав Штірліц суворо. — Я не люблю, коли мене вважають за дурня в старому польському преферансі. Я гравець, а не дурень.

— Завжди? — посміхнувся Мюллер.

— Майже.

— Гаразд. Обговоримо й це. А зараз краще прослухаємо ще раз цей шматочок…

Мюллер натиснув кнопку «стоп», що обірвала слова Бормана, й попросив:

— Відмотайте метрів двадцять.

— Будь ласка. Я заварю ще кави?

— Заваріть.

— Коньяку?

— Я його терпіти не можу, відверто кажучи. Я ж п'ю горілку. Коньяк містить дубильні речовини, це для судин погано. А горілка просто зігріває, справжня селянська горілка.

— Ви хочете записати текст?

— Не треба. Я запам'ятаю. Тут цікаві повороти…

Штірліц увімкнув диктофон.

«Борман. Чи знає Даллес, що Вольф представляє Гіммлера?

Штірліц. Думаю, що здогадується.

Борман. «Думаю» — в цьому випадку не відповідь. Коли б я одержав точні докази, що він розцінює Вольфа як представника Гіммлера, тоді можна було б серйозно говорити про близький розвал коаліції. Можливо, вони погодяться мати справу з рейхсфюрером, тоді мені конче потрібно дістати запис їхньої розмови. Ви зможете роздобути цю плівку?

Штірліц. Спершу треба одержати від Вольфа запевнення в тому, що він виступає як емісар Гіммлера.

Борман. Чому ви думаєте, що він не дав таких запевнень Даллесу?

Штірліц. Я не знаю. Просто я висловлюю пропозицію. Пропаганда ворогів третирує рейхсфюрера, вони вважають його породженням пекла… Вони, мабуть, спробують обминути питання, кого представляє Вольф. Головне, що їх цікавитиме, кого він представляє в плані військової сили.

Борман. Мені треба, щоб вони дізналися, кого він представляє від самого Вольфа. Саме від Вольфа… Чи в крайньому разі від вас…

Штірліц. Смисл?

Борман. Смисл? Смисл дуже великий, Штірліц. Повірте мені, дуже великий.

Штірліц. Щоб проводити операцію, мені треба розуміти її первісний задум. Цього можна було б уникнути, якби я працював разом з цілою групою, коли кожен приносить шефу щось своє і з цього численного матеріалу складається точна картина. Тоді мені не треба було б знати генерального завдання: я виконував би своє завдання, опрацьовував би свій вузол. На жаль, ми не маємо такої можливості.

Борман. Як ви думаєте, зрадіє Сталін, якщо дати йому можливість дізнатися про те, що західні союзники ведуть переговори не з кимось, а саме з вождем СС Гіммлером? Не з групою генералів, які хочуть капітулювати, не з покидьком Ріббентропом, що дійшов до повного морального занепаду, а з людиною, яка зможе з Німеччини зробити стальний бар'єр проти більшовизму?

Штірліц. Я думаю, Сталін не зрадіє, дізнавшись про це.

Борман. Сталін не повірить, коли йому про це повідомлю я. А що, як про це йому повідомить ворог націонал-соціалізму? Наприклад, ваш пастор? Або хтось іще…

Штірліц. Очевидно, кандидатури слід погодити з Мюллером. Він може підібрати і влаштувати втечу достойній людині.

Борман. Мюллер весь час старається зробити мені люб'язність.

Штірліц. Як мені відомо, його становище надзвичайно складне: він не може грати ва-банк, як я, — він надто помітна постать. І потім, він безпосередньо підлягає Гіммлеру. Коли зрозуміти цю складність, я думаю, ви погодитесь, що ніхто інший, крім нього, не виконає цього завдання, звичайно, в тому разі, якщо він відчує вашу підтримку.

Борман. Так, так… Про це — потім. Це — деталь. Про головне: ваше завдання — не зривати переговорів, а допомагати переговорам. Ваше завдання — не затушовувати зв'язок бернських змовників з Гіммлером, а виявляти цей зв'язок. Виявляти в такій мірі, щоб скомпрометувати ним Гіммлера в очах фюрера, Даллеса — в очах Сталіна, Вольфа — в очах Гіммлера.

Штірліц. Коли мені потрібна буде практична допомога, з ким мені можна підтримувати контакт?

Борман. Виконуйте всі накази Шелленберга, це — запорука успіху. Не обминайте посольство, це їх буде дратувати: радник по партії знатиме про вас…

Штірліц. Я розумію. Але, можливо, мені потрібна буде допомога проти Шелленберга. Цю допомогу мені може надати тільки одна людина — Мюллер. В якій мірі я можу спиратися на нього?

Борман. Я не дуже вірю занадто відданим людям. Я люблю мовчунів…»

У цей час задзвонив телефон. Штірліц помітив, як Мюллер здригнувся.

— Пробачте, обергрупенфюрер, — сказав він і зняв трубку: — Штірліц… — І він почув у трубці голос Кет…

— Це я, — сказала вона. — Я…

— Так! — відповів Штірліц. — Слухаю, партайгеносе. Де вас чекати?

— Це я, — повторила Кет.

— Як краще під'їхати? — знову, допомагаючи їй, сказав Штірліц і показав Мюллеру пальцем на диктофон, — мовляв, Борман.

— Я в метро… Я в поліції…

— Як? Розумію. Слухаю вас. Куди мені під'їхати?

— Я зайшла подзвонити в метро..

— Де це?

Він вислухав адресу, яку назвала Кет, потім ще раз повторив «Так, партайгеносе», — і поклав трубку. Часу для роздумів не було Якщо його телефон все ще прослухували, то дані Мюллер одержить лише вранці. Хоча, наімовірніше, Мюллер зняв прослухування він дуже багато сказав Штірліцу, щоб боятися його. Там видно буде, що робити далі. Головне — вивезти Кет. Він уже знає чимало все інше можна додумати. Тепер — Кет.


Вона обережно поклала трубку і взяла свій берет, яким накрила те місце на столі, де під склом лежало її фото. Шуцман, як і досі, не дивився на неї. Вона йшла до дверей, мов нежива, боячись окрику за спиною. Але люди з гестапо повідомили поліцію, що хапати треба жінку молоду, двадцяти п'яти років, з дитиною на руках. А це була сива жінка років сорока, і дітей у неї на руках не було, а те, що очі схожі, — то скільки таких схожих очей на світі?


— Може, ви почекаєте мене, обергрупенфюрер?

— А Шольц побіжить доповідати Гіммлеру, що я був відсутній протягом трьох годин? У зв'язку з чим цей дзвінок? Ви не казали мені про те, що він має дзвонити…

— Ви чули — він просив негайно приїхати…

— Зразу після розмови з ним — до мене.

— Ви вважаєте, що Шольц працює проти вас?

— Боюся, що почав. Він дурень, я завжди тримав справних і дурних секретарів. Але виявляється, вони хороші в дні перемог, а на грані краху вони починають метатися, намагаючись урятувати себе. Дурний, він думає, що я хочу загинути героєм… А рейхсфюрер хороший: він так конспірує свої пошуки миру, що навіть мій Шольц зміг зрозуміти це… Шольца не буде: чергує якийсь фанатичний хлопчик — він ще й вірші пише…


Через півгодини Штірліц посадив у машину Кет. Ще півгодини він метався по місту, спостерігаючи, чи нема за ним хвоста, і слухав Кет, яка плакала й розповідала йому про те, що сталося з нею сьогодні. Слухаючи її, він намагався розгадати, чи було це дивовижне визволення причетне до диявольської гри Мюллера, чи стався той випадок, який відомий кожному розвідникові і який буває тільки раз у житті.

Він метався по місту, потім поїхав по дорогах навколо Берліна. В машині було тепло, Кет сиділа поряд, діти спали в неї на колінах, а Штірліц все ще роздумував: «Якщо я попадусь тепер, коли Мюллер усе-таки одержить дані про розмову з жінкою, а не з Борманом, я провалю все. І в мене не буде змоги зірвати гру Гиммлера в Берні. А це прикро, бо я зараз близько до цілі».

Штірліц загальмував біля дорожнього покажчика: до Рубінер-каналу було три кілометри. Звідси можна добратися до Бабельсберга через Потсдам.

«Ні, — вирішив Штірліц. — Судячи з того, як переставлені місцями чашки на кухні, вдень у мене сиділи люди Мюллера. Хто знає, може, — для моєї ж «безпеки» — вони повернуться туди за вказівкою Мюллера, особливо після цього дзвінка».

— Дівчинко, — сказав він, різко загальмувавши, — перебирайся назад.

— А що сталося?

— Нічого не сталося. Все гаразд, маленька. Тепер усе в повному порядку. Тепер ми з тобою переможці. Ні? Запни вікна синіми шторками й спи. Пічку я не вимикатиму. Я замкну тебе — в моїй машині тебе ніхто не чіпатиме.

— А куди ми їдемо?

— Недалеко, — відповів Штірліц. — Не дуже далеко. Спи спокійно. Тобі треба виспатись: завтра буде дуже багато клопоту й хвилювань…

— Яких хвилювань? — спитала Кет, умощуючись зручніше на задньому сидінні.

— Приємних, — відповів Штірліц і подумав: «З нею буде дуже важко. В неї шок, і в цьому її винуватити не можна».

Він зупинив машину за три будинки від особняка Вальтера Шелленберга.

«Хоч би він був дома, — повторював, як заклинання, Штірліц, — хоч би не поїхав до Гіммлера в Науен чи в Хохенліхен до Гебхардта, хоч би він був дома».

Шелленберг був дома.

— Бригадефюрер, — почав Штірліц, не роздягаючись. Він присів на краєчок стільця навпроти Шелленберга, який був у теплому халаті й капцях, надітих на босу ногу. Штірліц помітив — зовсім мимоволі, — яка в нього ніжна матова шкіра на щиколотках. — Мюллер щось знає про місію Вольфа в Швейцарії.

— Ви збожеволіли, — сказав Шелленберг, — цього не може бути…

— Мюллер запропонував мені на нього працювати.

— А чому це Мюллер запропонував саме вам?

— Мабуть, його люди вийшли на пастора; це наш порятунок, і я повинен їхати в Берн. Я вестиму пастора, а ви маєте дезавуювати Вольфа.

— Їдьте в Берн, негайно…

— А документи? Чи скористатися «вікном»?

— Це безглуздо. Вас схоплять швейцарські контррозвідники, їм треба вислужуватись перед американцями й червоними в кінці бійки. Ні, їдьте до нас і виберіть собі надійні документи. Я подзвоню.

— Не треба. Напишіть.

— У вас є перо?

— Краще, коли ви зробите це своїм.

Шелленберг потер обличчя долонями й сказав, примусивши себе засміятись:

— Я ще не прокинувся — ось у чому річ.


14.3.1945 (06 годин 32 хвилини)

Штірліц гнав машину до кордону, маючи в кишені два паспорти: на себе і на свою дружину фрау Інгрід фон Кірштайн.

Коли прикордонний шлагбаум Німеччини залишився позаду, він обернувся до Кет і сказав:

— Ну от, дівчинко. Вважай, тепер усе.

Тут, у Швейцарії, небо було ясне й високе. За кілька десятків метрів за спиною небо було таке ж бездонне, і так само в ньому вгадувався розмитий ранковим світлом жовтий диск місяця і так само в цьому жовто-блакитному небі мерзли жайворонки, і так само воно було прекрасне — але це було небо Німеччини, де кожної хвилини могли з'явитися білі, сліпучо-яскраві літаки союзників, і від них кожної секунди могли відділитися бомби, і бомби ці, що несли смерть землі, в першу мить — у променях сонця — здавалися б алюмінієво-білими, і здавалося б тим, хто, затаївшись на землі, стежив за ними, що падають вони точно в перенісся і потім лише зникають перед тим, як піднятися фонтаном чорної весняної придорожньої багнюки, бо швидкість, надана їм смертоносною масою, виривала їх з поля зору людського ока — поки ще живого, але вже безпомічного, приреченого…

Штірліц гнав машину в Берн. Проїжджаючи через невеличке містечко, він загальмував біля світлофора: мимо йшли діти й жували бутерброди. Кет заплакала.

— Чого ти? — спитав Штірліц.

— Нічого, — відповіла вона, — просто я побачила мир, а він його вже ніколи не побачить…

— Зате для маленького все страшне тепер кінчилося, — повторив Штірліц, — і для дівчинки також…

Йому хотілося сказати Кет щось дуже ніжне й тихе, він не знав, як оте, що переповнювало його душу, вимовити словами. Він не раз говорив ніжні, тихі, трепетні слова в думках Сашеньці… Невимовлене слово, яке не облишає тебе, мусить стати віршем або вмерти, перетворившись на погаслий, внутрішній, повсякчас відчутний вантаж.

— Треба думати тільки про майбутнє, — озвався Штірліц і одразу ж зрозумів, яку незграбну й зовсім непотрібну фразу він сказав.

— Без минулого нема майбутнього, — відповіла Кет і витерла очі, — пробач мені… Я знаю, це важко — втішати жінку, яка плаче…

— Нічого… Плач… Головне, тепер усе для нас кінчилось, усе — позаду…


Благі наміри

Він помилився. Зустрівшись у Берні з пастором Шлагом, він зрозумів, що нічого ще не кінчилося. Навпаки, він розумів: усе ще тільки починається. Він зрозумів це, познайомившись з записом розмови, що відбулася між Даллесом і агентом СС Гогенлое. Цей запис пастор роздобув через людей колишнього канцлера Брюнінга. Вороги розмовляли, як друзі, і увагу свою вони зосередили, зокрема, на «російській небезпеці».


«Алексу. На додаток до відправлених матеріалів про переговори Даллес — Вольф.

Надсилаючи при цьому копію бесіди Даллеса з полковником СС князем Гогенлое, вважаю за необхідне висловити такі міркування:

1. Як мені здається, Даллес не інформує повністю свій уряд про контакти з СС. Мабуть, він інформує свій уряд про контакти з «противниками» Гітлера. До таких ні Гогенлое, ні Вольф не належать.

2. Рузвельт не раз заявляв про те, що мета Америки, як і всіх учасників антигітлерівської коаліції, — беззастережна капітуляція Німеччини. Однак Даллес, як це видно з запису розмови, говорив про компроміс, навіть про збереження окремих інститутів гітлеризму.

3. Будь-яка коаліція передбачає чесність учасників союзу в ставленні одного до одного. Якщо припустити на хвилинку, що Даллес промацував німців, ведучи такого роду бесіду, я змушений спростувати сам себе, бо кожному розвідникові буде очевидна вигода німців і програш Даллеса: тобто німці ді зналися більше про позицію Америки, ніж Даллес про позиції й наміри Гітлера

4. Я ще допускаю думку, що розвідник Даллес почав «провокацію» з німцями. Але в швейцарській пресі його відкрито називають особистим представником президента. Чи може таке бути, щоб «провокацію» організувала людина, яка є особистим представником Рузвельта?

Висновок: або певні кола Заходу почали вести подвійну гру, або Даллес близький до зради інтересів США як одного з членів антигітлерівської коаліції

Рекомендація: необхідно натякнути союзникам, що наша сторона інформована про переговори, які відбуваються в Швейцарії. Сподіваюсь найближчим часом передати через налагоджений зв'язок нові деталі розмов, які мають тут місце між Вольфом і Даллесом. Однак я б не вважав це розмовами в тому плані, який відомий дипломатії. Я б назвав це сепаратними переговорами. Ситуація склалася критична і необхідні негайні заходи, які дадуть змогу врятувати антигітлерівську коаліцію від провокацій, можливо, зрештою, двосторонніх. Юстас»

Після того як це екстрене донесення Штірліц надіслав у Центр, він поїхав на озеро — в тишу й самотність. Йому було зараз, як ніколи, кепсько; він відчував себе спустошеним, обібраним.

Він пам'ятав, як страшно він пережив у сорок першому році 22 червня — весь той день, поки мовчав Лондон. І він пам'ятав, як йому легко стало на душі, коли він почув промову Черчілля.

Незважаючи на найтяжчі випробування, які випали на долю Батьківщини влітку сорок першого року, Штірліц був переконаний, причому зовсім не фанатично. а логічно вивірено, в тому, що перемога — хоч яким би трудним був шлях до неї — неминуча. Жодна держава не витримувала війни на два фронти.

Послідовність мети — головна риса генія, дії якого підкорені логіці. А безконтрольна маніакальність фюрера, що жив у світі створених ним ілюзій, прирекла німецьку націю на трагедію.

Повернувшись із Кракова, Штірліц був на прийомі в румунському посольстві. Обстановка урочиста; на обличчях гостей сяяла весела втіха, тьмяно поблискували важкі ордени генералів, іскрилося солодкувате румунське вино, зроблене за рецептами Шампані, виголошувались урочисті промови, в яких утверджувалася непереможність німецько-румунської воєнної співдружності, а Штірліц відчував себе тут немов у дешевому балагані, де люди, які допалися до влади, розігрують феєрію життя, не усвідомлюючи, що самі вони вже нереальні й приречені. Штірліц вважав, що Німеччина, затиснена з обох боків Радянським Союзом і Великобританією, а в недалекому майбутньому й Штатами — Штірліц вірив у це, — підписала собі смертний вирок.

Для Штірліца було спільним горе Мінська, Бабиного яру чи Ковентрі: ті, хто боровся проти гітлеризму, стали для нього братами по зброї. Двічі — на свій страх і риск — він рятував англійських розвідників у Голландії й Бельгії без будь-яких на те вказівок чи прохань. Він рятував своїх товаришів по боротьбі, він просто виконував свій солдатський обов'язок.

Він відчував гордість за хлопців Ейзенхауера й Монтгомері, коли вони пересікли Ла-Манш і врятували Париж; він був щасливий, коли Сталін прийшов на допомогу союзникам під час гітлерівського наступу в Арденнах. Він вірив, що тепер цей наш величезний і крихітний світ, стомлений від воєн, зрад, смертей і ворожнечі, нарешті здобуде тривалий і спокійний мир і діти забудуть картонний шерхіт світломаскування, а дорослі — маленькі домовинки.

Штірліц не хотів вірити в можливість сепаратної змови гітлерівців із союзниками, якого б вигляду вона не набрала, до того часу, поки сам віч-на-віч не зіткнувся з цією змовою.

Штірліц міг зрозуміти, що штовхало до цієї змови Шелленберга і всіх, хто стояв за ним: урятування життя, страх перед відповідальністю — і всі ці суто особисті мотиви маскувалися високими словами про врятування західної цивілізації і протистояння більшовицьким ордам. Все це Штірліц розумів і вважав дії Шелленберга розумними і для нацистів єдино можливими. Але він не міг збагнути, хоч як намагався бути об'єктивним, позицію Даллеса, який самим фактом переговорів заносив руку на єдність союзників.

«А коли Даллес не політик і навіть не політикан? — розмірковував Штірліц. Він сидів на лавці біля озера, згорбившись, насунувши на очі кепі, гостріше, ніж завжди, відчуваючи свою самотність. — А що, коли він просто ризикований гравець? Можна, звичайно, не любити Росії і боятися більшовиків, але ж він мусить розуміти, що стикати Америку з нами — це значить прирікати світ на таку страшну війну, якої ще не було в історії людства. Невже зоологізм ненависті такий сильний у людях того покоління, що вони дивляться на світ очима застарілих уявлень? Невже дряхлі політикани й старі розвідники зможуть зіткнути нас лобами з американцями?»

Штірліц підвівся — вітер з озера був пронизливий; він відчув, що змерз, і повернувся до машини.

Штірліц поїхав у пансіонат «Вірджінія», де зупинився професор Плейшнер; той написав про це в листівці: «Вірджінський тютюн тут дуже добрий». У «Вірджінії» було порожньо: майже всі постояльці поїхали в гори. Закінчувався лижний сезон, засмага в ці тижні була якоюсь особливою, червоно-бронзовою, і довго трималася, тому всі, хто мав хоч невеличку можливість, поспішали в гори: там ще лежав сніг.

— Можу я передати професорові із Швеції, я забув його ім'я, кілька книжок? — запитав він у портьє.

— Професор із Швеції вистрибнув з вікна й помер.

— Коли?

— Позавчора, здається, вранці. Пішов такий, знаєте, веселий і — не повернувся.

— Який жаль!.. А мій друг, теж учений, просив передати йому книжки. І забрати ті, які були в професора.

— Подзвоніть у поліцію. Там усі його речі. Вони віддадуть ваші книжки.

— Спасибі, — відповів Штірліц, — я так і зроблю.

Він проїхав по вулиці, де містилася явка. На вікні стояв вазон — сигнал тривоги. Штірліц усе зрозумів. «А я вважав його боягузом», — подумав він. Він раптом уявив собі, як професор викинувся з вікна — непоказний, кволий, тихий чоловік. Він подумав: який жах відчув він у свої останні секунди, коли наважився покінчити з собою тут, на свободі, вирвавшись із Німеччини. Звичайно, за ним ішло гестапо. А може, вони самі влаштували йому самогубство, зрозумівши, що він мовчатиме?..


15.3.1945 (18 годин 19 хвилин)

Як тільки Кет з дітьми заснула в номері готелю, Штірліц, прийнявши дві таблетки кофеїну, — він майже зовсім не спав ці дні, поїхав, заздалегідь домовившись по телефону, на другу зустріч з пастором Шлагом.

Пастор спитав:

— Вранці я не наважувався говорити про своїх. А тепер я не можу не говорити про них: що з сестрою?

— Ви пам'ятаєте її почерк?

— Звичайно.

Він подав пасторові конверт. Шлаг прочитав маленьку записку:

«Дорогий брате, спасибі за те, що ти великодушно потурбувався про нас. Ми тепер живемо в горах і не знаємо, який жах, коли бомблять. Ми живемо в селянській родині, діти допомагають поратися біля корів; ми не голодні й почуваємо себе в повній безпеці. Молимо бога, щоб нещастя, які випали на твою долю, швидше скінчилися. Твоя Анна»

— Які нещастя? — запитав пастор. — Про що вона?

— Мені довелося сказати їй, що ви заарештовані… Я був у неї не як Штірліц, а як ваш прихожанин. Тут їхня адреса — коли все скінчиться, ви знайдете їх. Ось фотографія — це вас має переконати остаточно.

Штірліц простяг пастору невеличке контактне фото: він зробив кілька кадрів у горах, але було хмарно, тому знімок вийшов не дуже вдалий. Пастор довго розглядав фото, а потім сказав:

— Та я вірю вам навіть і без цієї фотографії… Чого ви так змарніли?

— Бог його знає… Стомився трохи. Ну? Які ще новини?

— Новини є, а от дати їм оцінку я не в силі. Або треба переста ти вірити всьому світові, або треба стати циніком. Американці почали переговори з СС. Вони повірили Гіммлеру.

— Які відомості ви маєте? Від кого ви їх одержали? Які є у вас документи? Інакше, якщо ви користуєтесь лише самими чутками, ми можемо стати жертвами підстроєної брехні.

— На жаль, — відповів пастор, — я дуже хотів би вірити, що американці не ведуть переговорів з людьми Гіммлера. Але ви чи тали те, що я вам уже передав. А тепер це… — і він простяг Штір ліцу кілька аркушів паперу, списаних густим, округлим по черком.

«Вольф. Здрастуйте, панове.

Голоси. Здрастуйте, добрий день.

Даллес. Мої колеги прибули сюди для того, щоб очолити пе реговори.

Вольф. Дуже радий, що наші переговори йтимуть у такому представницькому варіанті.

Геверніц. Це важко перекласти англійською — «представницький варіант»…

Вольф. (сміючись). Я зміг установити хоча б те, що пан Геверніц на цій зустрічі виконує роль перекладача…

Даллес. Я думаю, поки що немає потреби називати істинних імен моїх колег. Але можу сказати, що й на мене, і на моїх друзів справила дуже приємне враження та обставина, що вищий чин СС, розпочавши переговори з противником, не висуває ніяких особистих вимог.

Вольф. Мої особисті вимоги — це мир для німців.

Незнайомий голос. Це відповідь солдата!

Даллес. Що нового відбулося у вас за цей час?

Вольф. Кессельрінга викликали в ставку фюрера. Це найнеприємніша новина.

Даллес. Ви гадаєте…

Вольф. Я не жду нічого доброго, коли так негайно викликають у ставку фюрера.

Даллес. А за нашими відомостями, Кессельрінга відкликали до Берліна, щоб дати йому нове призначення: командуючим Західним фронтом.

Вольф. Я чув про це, але дані поки що не підтвердились.

Даллес. Підтвердяться. Найближчим часом.

Вольф. У такому разі, може, ви назвете мені наступника Кессельрінга?

Даллес. Так. Я можу назвати його наступника. Це — генерал-полковник Віттінхоф.

Вольф. Я знаю цю людину.

Даллес. Ваша думка про нього?

Вольф. Справжній служака.

Даллес. По-моєму, тепер таку характеристику можна дати переважній більшості генералів вермахту

Вольф. Навіть Беку й Роммелю?

Даллес. Це були істинні патріоти Німеччини.

Вольф. Принаймні в мене прямих контактів з генералом Віттінхофом не було.

Даллес. А в Кессельрінга?

Вольф. Як заступник Герінга по люфтвафе, фельдмаршал мав прямий контакт майже з усіма воєначальниками рангу Віттінгофа.

Даллес. А як би ви поставилися до нашої пропозиції поїхати до Кессельрінга і попросити його капітулювати на західному фронті, заздалегідь діставши згоду Віттінхофа на одночасну капітуляцію в Італії?

Вольф. Це ризикований крок.

Даллес. Хіба ми всі не ризикуємо?

Незнайомий голос. В усякому разі, ваш контакт з Кессельрінгом на західному фронті допоміг би скласти ясну й конкретну картину: піде він на капітуляцію чи ні.

Вольф. Він погодився на це в Італії, чому він змінить своє рішення там?

Геверніц. Коли ви зможете відвідати його на західному фронті?

Вольф. Мене викликали в Берлін, але я відклав поїздку, бо ми ж домовилися про зустріч…

Даллес. Отже, ви можете вилетіти в Берлін зразу ж після повернення до Італії?

Вольф. Так. У принципі це можливо… Але…

Даллес. Я розумію вас. Справді, ви дуже ризикуєте, мабуть, набагато більше, ніж ми. Але іншого виходу в цій ситуації я не бачу.

Незнайомий голос. Вихід є.

Геверніц. Ви ініціатор переговорів, але ви, мабуть, користуєтесь певною підтримкою в Берліні. Це дасть вам змогу знайти привід для візиту до Кессельрінга.

Даллес. Якщо насамперед вас непокоїть доля Німеччини, то в даному випадку вона, в певній мірі, знаходиться у ваших руках.

Вольф. Звичайно, цей довід не може залишити мене байдужим.

Даллес. Можна вважати, що ви поїдете на Західний фронт до Кессельрінга?

Вольф. Так.

Даллес. І ви гадаєте, що можливо схилити Кессельрінга до капітуляції?

Вольф. Я переконаний у цьому.

Даллес. Отже, генерал Віттінхоф буде наслідувати його приклад?

Вольф. Після того, як я повернусь до Італії.

Геверніц. І в разі будь-яких вагань Віттінхофа ви зможете вплинути на події тут?

Вольф. Так. Звичайно, коли виникне потреба, вам доведеться зустрітися з генералом Віттінхофом: тут чи в Італії.

Даллес. Якщо ви вважатимете це за доцільне, ми підемо на такий контакт з Віттінхофом. Коли можна ждати вашого повернення від Кессельрінга?

Вольф. Я стукаю по дереву.

Даллес. Я стукаю по дереву.

Незнайомий голос. Ми стукаємо по дереву.

Вольф. Якщо все буде добре, я повернусь через тиждень і привезу вам і Віттінхофу точну дату капітуляції військ, рейху на заході. На той час капітулює наша група в Італії.

Геверніц. Скажіть, скільки ув'язнених мучиться у ваших концтаборах?

Вольф. У концтаборах рейху в Італії перебуває кілька десятків тисяч чоловік.

Даллес. Що з ними зроблять у найближчому майбутньому?

Вольф. Надійшов наказ знищити їх.

Геверніц. Чи можуть виконати цей наказ, коли вас тут не буде?

Вольф. Так.

Даллес. Можна вжити якихось заходів, щоб не допустити виконання цього наказу?

Вольф. Полковник Дольман лишиться замість мене. Я вірю йому, як собі. Даю вам слово джентльмена, що цей наказ не буде виконано.

Геверніц. Панове, ходімо на терасу, я бачу, вже накрили стіл. Там буде приємніше вести розмову, бо тут душно…»


16.3.1945 (23 години 28 хвилин)

Уночі Кет з дітьми від'їжджала до Парижа. Вокзал був безлюдний, тихий. Періщив дощ. Сонно попихкував паровоз. На мокрому асфальті розпливчато зміїлися відображення ліхтарів. Кет, не втихаючи, плакала, бо тільки тепер, коли спало страшне напруження цих днів, у її очах, не зникаючи ні на хвилину, стояв Ервін. Вона бачила його весь час в одному кутку: коло рояля за радіолами, які він так любив ремонтувати в ті дні, коли в нього не було сеансів радіозв'язку з Москвою…


Штірліц сидів у маленькому вокзальному кафе біля великого скляного вікна: звідси йому було видно весь состав.

— Мосьє, — сказала дебела усмішлива офіціантка.

— Сметани, будь ласка, і чашку кави.

— З молоком?

— Ні, я випив би чорної кави.

Офіціантка принесла йому каву й збиту сметану.

— Знаєте, — сказав Штірліц, винувато посміхнувшись, — я не їм збитої сметани. Це в мене з дитинства. Я просив звичайну сметану, просто півсклянки сметани.

Офіціантка мовила:

— О, пробачте, мосьє…

Вона розгорнула прейскурант і швидко погортала його.

— У нас сметана восьми сортів, є й збита, і з варенням, і з сиром, а от простої сметани в нас немає. Вудь ласка, пробачте мені. Я піду до кухаря й попрошу його придумати що-небудь для вас. У нас не їдять простої сметани, але я постараюся щось зробити…

«У них не їдять простої сметани, — подумав Штірліц. — А в нас мріють про звичайнісіньку скоринку хліба. А тут нейтралітет: вісім сортів сметани, і вважають за кращу збиту. Як, мабуть, добре, коли нейтралітет. І для людини, і для держави… Тільки коли минуть роки і ти раптом збагнеш, що, поки ти зберігав нейтралітет і їв збиту сметану, головне пройшло мимо. Ні, це страшно: завжди зберігати нейтралітет. Який, к чорту, нейтралітет? Коли б ми не зламали Гітлера під Сталінградом, він окупував би цю Швейцарію — і тю-тю нейтралітет разом із збитою сметаною».

— Мосьє, от вам проста сметана, яку ви замовляли. Вона коштуватиме трохи дорожче, бо такої немає в прейскуранті.

Штірліц раптом засміявся.

— Гаразд, — сказав він. — Це вже не так важливо. Спасибі вам.

Поїзд повільно рушив. Він дивився в усі вікна, але обличчя Кет так і не побачив: мабуть, вона забилася в купе, як мишка, із своїми малюками.

Він подивився вслід поїзду, який відходив, і підвівся з-за столу. Сметану він так і не з'їв, а каву випив.


Молотов викликав посла Великобританії сера Арчібальда Керра в Кремль на восьму годину вечора. Молотов не став запрошувати посла США Гаррімана, знаючи, що Керр — досвідчений, кадровий розвідник і вести з ним розмову можна буде без тієї зайвої емоційності, яку завжди вносив Гарріман.

Тричі стиснувши великим і вказівним пальцями картонний мундштук «Казбека», Молотов закурив: його вважали заядлим курцем, хоча він ніколи не затягувався. Він був надто стриманий з Керром, і гострі темні очі його поблискували з-під скелець пенсне похмуро й насторожено. Розмова була коротка: Керр, прочитавши ноту, яку передав йому перекладач наркома Павлов, сказав, що він негайно доведе її текст до відома уряду його величності.


«Підтверджуючи, що Вашого листа одержано… з приводу переговорів у Берні між німецьким генералом Вольфом і офіцерами з штабу фельдмаршала Александера, я повинен сказати, що Радянський уряд у цьому вбачає не непорозуміння, а щось гірше.

З Вашого листа від 12 березня, як і з доданої до нього телеграми від 11 лютого маршала Александера Об'єднаному штабу, видно, що німецький генерал Вольф і особи, які його супроводжують, прибули в Берн, щоб вести з представниками англо-американського командування переговори про капітуляцію німецьких військ у Північній Італії. Коли Радянський уряд заявив про необхідність участі в цих переговорах представників радянського військового командування, Радянському уряду відмовили в цьому.

Таким чином, у Берні протягом двох тижнів за спиною Радянського Союзу, який несе на собі основний тягар війни проти Німеччини, ведуться переговори між представниками німецького військового командування, з одного боку, і представниками англійського й американського командування — з другого. Радянський уряд вважає це абсолютно неприпустимим…

В. Молотов»


Реакція Бормана на донесення Штірліца про подробиці переговорів Вольфа і Даллеса була несподівана: він переживав мстиве відчуття радості. Аналітик, він зумів зрозуміти, що його радість була схожа на ту, — яка властива заздрісним підстаркуватим жінкам.

Борман вірив у психотерапію. Він майже ніколи не приймав ліків. Він роздягався наголо, примушував себе входити в стан трансу й спрямовував заряд волі на хвору частину організму. Він виліковував фунікулярну ангіну за день, простуду переносив на ногах. Він умів лікувати заздрість, переборювати в собі тугу — ніхто й не знав, що ще з юності в нього почалися страшні приступи іпохондрії. Так само він умів притлумити і таку-от недостойну радість, яка гостро спалахнула в ньому.

— Це Борман, — сказав рейхслейтер у трубку, — здрастуйте, Кальтенбруннер. Я прошу вас приїхати до мене — негайно.

«Так, — усе ще думав Борман, — діяти треба обережно, через Кальтенбруннера. І Кальтенбруннеру я нічого не скажу. Я тільки попрошу його повторно викликати Вольфа в Берлін, я скажу Кальтенбруннеру, що Вольф, за моїми відомостями, зраджує справу рейхсфюрера. Я попрошу його нічого не передавати моєму другові Гіммлеру, щоб не травмувати його даремно. Я накажу Кальтенбруннеру заарештувати Вольфа і вибити з нього правду. А вже після того, як Вольф дасть показання, і їх запротоколюють, і Кальтенбруннер власноручно покладе їх на мій стіл, я покажу це фюреру, і Гіммлеру прийде кінець. І тоді я залишусь один коло Гітлера. Геббельс — істерик, на нього можна не зважати, та й він не знає того, що знаю я. В нього багато ідей, але немає грошей А в мене залишаться їхні ідеї і гроші партії. Я не повторю їхніх помилок — і я буду переможцем».

Як кожен апаратник, що пропрацював «під фюрером» багато років, Борман у своїх умовиводах допускав лише одну помилку: він вважав, що він усе може, все вміє і все розуміє глибше й ширше, ніж його суперники. Вважаючи себе ідеологічним організатором націонал-соціалістського руху, Борман нехтував деталями, подробицями — одним словом, усім, що становить поняття «професіоналізм».

Це його й підвело. Кальтенбруннер, звичайно, нічого не сказав Гіммлеру — така була вказівка рейхслейтера. Він повторно наказав негайно викликати з Італії Карла Вольфа. У величезному апараті РСХА нічого не проходило без пильної уваги Мюллера й Шелленберга. Радист при ставці Кальтенбруннера, завербований людьми Шелленберга, повідомив своє негласне начальство про цілком секретну телеграму, надіслану до Італії: «Простежити за вильотом Вольфа в Берлін». Шелленберг зрозумів — тривога! Далі — простіше: для розвідки не становило великих труднощів дізнатися про точну дату прильоту Вольфа. На аеродромі Темпельхоф його чекали дві машини: одна — тюремна, з броньованими дверцятами і з трьома головорізами з охорони підземної тюрми гестапо, а в другій сидів бригадефюрер СС, начальник політичної розвідки рейху Вальтер Шелленберг. До трапа літака йшли три головорізи в чорному з дегенеративними обличчями та інтелігентний, вродливий, одягнений з такої нагоди в ошатну генеральську форму Шелленберг. До дверцят «Дорньє» підкотили трап, і замість наручників холодні руки Вольфа потиснули сильні пальці Шелленберга.

Тюремники в цій ситуації не рискнули заарештувати Вольфа, вони лише простежили за машиною Шелленберга. Бригадефюрер СС відвіз обергрупенфюрера СС Вольфа на квартиру генерала Фегеляйна, особистого представника Гіммлера в ставці фюрера. Те, що там уже був Гіммлер, не зупинило б Бормана. Його зупинило інше: Фегеляйн був одружений з сестрою Єви Браун і, таким чином, вважався прямим родичем Гітлера. Фюрер навіть називав його за чаєм «мій любий шурин»…

Гіммлер, увімкнувши на всю потужність радіо, кричав на Вольфа:

— Ви провалили операцію й підставили під удар мене, — ясно вам це?! Яким чином Борман і Кальтенбруннер дізнались про ваші переговори?! Як нишпорки цього негідника Мюллера могли все пронюхати?!

Шелленберг діждався, поки Гіммлер скінчив кричати, а потім тихо й дуже спокійно сказав:

— Рейсхфюрер, ви, мабуть, пригадуєте: всі подробиці цієї справи мав підготувати я. В мене все гаразд з операцією прикриття. Я придумав для Вольфа легенду: він укорінювався в ряди змовників, які справді шукають шляхів до сепаратного миру в Берні. Всі деталі ми обговоримо тут же. І тут же під мою диктовку Вольф напише рапорт на ваше ім'я про ці, розкриті нами, розвідкою СС, переговори з американцями.

Борман зрозумів, що програв, коли Гіммлер і Шелленберг з Вольфом вийшли від фюрера. Потискуючи руку Вольфу й складаючи йому «найщирішу подяку за мужність та вірність», Борман обдумував, чи варто викликати Штірліца і влаштувати очну ставку з цим молочнолицим негідником Вольфом, який зраджував фюрера в Берні. Він думав про це й після того, як Гіммлер повів свою банду, заспокоєний перемогою над ним, Борманом.

Він не зміг прийняти певного рішення. І тоді згадав про Мюллера.

«Так, — думав він, — я повинен викликати цю людину. З Мюллером я обговорю всі можливості і про Штірліца порозмовляю з ним У мене все одно лишається шанс: дані Штірліца. Вони можуть прозвучати на партійному суді над Вольфом».

— Це Борман, — глухо сказав він телефоністові. — Викличте до мене Мюллера.


«ОСОБИСТО Й СЕКРЕТНО ВІД ПРЕМ'ЄРА Й. В. СТАЛІНА ПРЕЗИДЕНТОВІ ПАНУ Ф. РУЗВЕЛЬТУ


1… Я ніколи не сумнівався у Вашій чесності й надійності, так само як і в чесності й надійності пана Черчілля. Я хочу сказати, що в ході листування між нами виявилася різниця в поглядах на те, що може дозволити собі союзник по відношенню до другого союзника і чого він не повинен дозволяти собі. Ми, росіяни, думаємо, що за нинішніх обставин на фронтах, коли ворог стоїть перед неминучістю капітуляції, при будь-якій зустрічі з німцями з питань капітуляції представників одного з союзників повинна бути забезпечена участь у цій зустрічі представників другого союзника. Принаймні це, безумовно, необхідно, якщо цей союзник домагається участі в такій зустрічі. Американці ж і англійці думають інакше, вважаючи російську точку зору неправильною. Виходячи з цього, вони відмовили росіянам брати участь у зустрічі з німцями в Швейцарії. Я вже писав Вам і вважаю не зайвим повторити, що росіяни за аналогічних обставин ні в якому разі не відмовили б американцям і англійцям брати участь у такій зустрічі. Я й тепер вважаю російську точку зору єдино правильною, бо вона виключає будь-яку можливість взаємних підозр і не дає противникові змоги сіяти між нами недовір'я.

2. Важко погодитися, що відсутність опору з боку німців на західному фронті пояснюється лише тим, що їх розбито. Німці мають на східному фронті 147 дивізій. Вони могли б без будь-якої шкоди для своєї справи зняти із східного фронту 15–20 дивізій і перекинути їх на допомогу своїм військам на західному фронті. Але німці цього не зробили й не зроблять. Вони продовжують відчайдушно битися з росіянами за якусь там маловідому станцію Земляницю в Чехословаччині, котра їм потрібна, як мертвому припарка, але без ніякого опору здають такі важливі міста в центрі Німеччини, як Оснабрюк, Мангейм, Кассель. Погодьтесь, що така поведінка німців дуже дивна й незрозуміла.

3. Що ж стосується моїх інформаторів, то, запевняю вас, це дуже чесні й скромні люди, які виконують свої обов'язки акуратно й не мають наміру образити когось. Цих людей ми не раз перевіряли на ділі…»


Штірліц одержав наказ від Шелленберга повернутися в рейх: конче потрібен його особистий рапорт фюрерові про ту роботу, яку він провів, щоб зірвати «зрадницькі переговори «запроданця» Шлага в Берні.

Штірліц не міг виїхати до Берліна, бо кожного дня чекав на зв'язкового з Центру: не можна продовжувати роботу, не маючи надійного зв'язку. Приїзд зв'язкового також мав означати, що з Кет усе гаразд і що його донесення дійшло до ДКО і Політбюро. Він купував радянські газети й дивувався: дома всім здавалося, що дні рейху лічені і ніяких несподіванок не передбачається.

А він, як ніхто інший, особливо тепер проникнувши в таємницю переговорів з Заходом, знаючи зсередини потенційну могутність німецької армії й індустрії, побоювався несподіванок — і чим далі, тим більше.

Він розумів, що, повертаючись у Берлін, лізе в петлю.

Повертатися туди самому, щоб просто загинути, — це ні до чого. Штірліц навчився думати про своє життя збоку, як про якусь категорію, що існує відокремлено від нього. Повернутися туди, маючи надійний зв'язок, який гарантував би негайний і надійний контакт з Москвою, мало смисл. Інакше можна було виходити з гри: він зробив своє діло.


17.3.1945 (22 години 57 хвилин)

Вони зустрілися в нічному барі, як і умовлялись. Якась навіжена дівка причепилася до Штірліца. Дівка була п'яна, товста й безпутно-красива. Вона безперестану шептала йому:

— Про нас, математиків, говорять як про сухарів! Брехня! В коханні я Ейнштейн! Я хочу бути з вами, сивий красеню!»

Штірліц ніяк не міг від неї відчепитися; він уже впізнав зв'язкового по люльці, портфелю й по бумажнику, він повинен був налагодити контакт, але ніяк не міг відчепитися від математички.

— Іди на вулицю, — сказав Штірліц. — Я зараз буду.

Зв'язковий передав йому, що Центр не може наполягати на поверненні Юстаса до Німеччини, розуміє, як це складно в нинішній ситуації і чим це може йому загрожувати. Одначе, коли Юстас відчуває в собі сили, Центр, звичайно, був би зацікавлений у його поверненні до Німеччини. Але Центр залишає остаточне вирішення цього питання на розсуд товариша Юстаса і повідомляє, що командування звернулося до ДКО й Президії Верховної Ради з поданням про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу за розгадку операції «Кросворд». Якщо товариш Юстас вважає за можливе повернутися до Німеччини, тоді йому буде передано зв'язок: два радисти, яких закріплено в Потсдамі й Веддінзі, перейдуть у його розпорядження. Точки надійні, їх «законсервували» два роки тому.

Штірліц спитав зв'язкового:

— Ви маєте хоч трохи часу? Якщо у вас є десять хвилин, тоді я напишу маленьку записочку.

— Десять хвилин у мене є — я встигну на паризький поїзд. Тільки…

— Я напишу по-французьки, — посміхнувся Штірліц, — лівою рукою й без адреси. Адресу знають у Центрі, там передадуть.

— З вами страшно розмовляти, — зауважив зв'язковий, — ви прозорливий.

— Який я прозорливий…

Зв'язковий замовив собі велику склянку апельсинового соку й закурив. Курив він невміло, подумав Штірліц, мабуть, недавно почав і не дуже звик до сигарет: він раз по раз розминав пальцями тютюн, ніби це була гільза папіроси.

«Образиться, коли скажу? — подумав Штірліц, вирвавши з блокнота три невеличкі аркушики. — Нехай образиться, а сказати треба».

— Друже, — мовив він, — коли курите сигарету — не забувайте, що вона відрізняється од папіроси.

— Спасибі, — відповів зв'язковий, — але там, де жив я, тепер сигарети курять саме так.

— Це нічого, — сказав Штірліц, — ви мене хвацько вщипнули. Молодець. Не сердьтеся.

— Я не серджусь. Навпаки, мені дуже дорого, що ви такий уважний…

— Уважний? — перепитав Штірліц. Він злякався — не зразу згадав значення цього слова.

«Любов мся, — почав писати він, — я думав, що ми з тобою побачимося цими днями, але, мабуть, це буде трохи пізніше..»

Коли він попросив зв'язкового підождати, він вирішив, що зараз напише Сашеньці. Все промайнуло перед його очима: і його перша зустріч з неюу владивостоцькому ресторані «Версаль», і прогулянка на березі затоки, перша їхня прогулянка в задушний серпневий день, коли зранку збирався дощ і небо зробилося важке, фіалкове, з червонуватими закрайками і дуже білими, немов розпеченими, даля-ми, які здавалися налитим продовженням моря.

Вини зупинилися біля рибалок — їхні шаланди були розмальовані на зразок японських у синьо-червоно-жовті кольори, тільки замість драконів носи шаланд прикрашалися портретами русоволосих красунь з блакитними очима.

Рибалки щойно повернулися з моря й чекали воза з базару. Рибини в них були тупорилі, жирні — тунці. Хлопчина років чотирнадцяти варив юшку. Полум'я багаття було жовтуватим через те, що липуча спека ввібрала в себе всі кольори — і трави, і моря, і неба, і навіть багаття, яке в іншу пору горіло б червоно-голубим, зримим.

— Гарна буде юшечка? — спитав він тоді.

— Жирна юшка, — відповів старшина артілі, — відтягує і зеленить.

— Як це? — спитала Сашенька здивовано. — Зеленить?

— А від неї стаєш молодим, — відповів старий, — здоровим… Ну, а коли молоде — то воно й зелене. Покуштуйте юшечки, коли не гидуєте.

Він витяг з-за кирзової халяви дерев'яну ложку й простяг її Саші. Ісаєв тоді внутрішньо напружився, боячись, що ця тендітна донька полковника генерального штабу, поетеса, відмовиться «покуштувати» юшку або гидливо подивиться на немиту ложку, але Саша, подякувавши, сьорбнула, примружилась і сказала:

— Господи, яка ж смачна, Максиме Максимовичу!

Вона спитала старого артільника:

— Можна ще?

— Їжте, голубонько, їжте, — відповів старий, — ми звикли, нас море балує.

— Ви розмовляєте дуже гарно, — мовила Саша, дмухаючи на гарячу юшку, — дуже красиво, дідусю.

— Та де там, голубонько, — засміявся старий, показуючи ряд жовтих великих зубів, — я ж по-простому говорю, як усередині себе чую.

— Тому у вас слова такі великі, — серйозно сказала Саша, — не стерті.

Артільник знову розсміявся:

— Та хіба слова стерти можна? Це копійку зітреш, поки з рук у руки тицяєш, а слово — воно ж немов повітря, літає собі і ніякої ваги не має…

… Того вечора вони пішли з Сашею на вернісаж: відкривали експозицію полотен сімнадцятого століття — заводчики Бріннер і Павловський скупили ці шедеври за безцінь в іркутській та читинській галереях. На відкриття приїхав брат прем'єра — міністр закордонних справ Микола Денисович Меркулов. Він уважно оглядав живопис, цмокав язиком, захоплено вигукував, а потім сказав:

— Наші писаки базікають, що дикі ми були й невчені! А от полюбуйтесь — такі картини вже двісті років тому малювали! І схоже все, і кожна деталька прописана, і якщо вже поле намальовано — то житом пахне, а не «бубновим вальтом»!

— Валетом, — машинально поправила його Саша. Вона сказала це дуже тихо, ніби самій собі, але Максим Максимович почув і злегка потиснув її пальці.

Коли міністр поїхав, усі загомоніли, перейшовши до сусіднього залу, де були накриті столи для преси.

— А кажуть, інтелігентних володарів у нас немає! — галасував хтось із газетярів. — Дуже культурна людина Меркулов! Вихований, освічений! Інтелігент!

Штірліц хотів написати їй про те, що він і досі пам'ятає ту ніч на тайговій заїмці, коли вона сиділа біля маленького слюдяного віконця і світив повний місяць, під його променями льодяні узори ставали плюшевими, затишними, покірними. Він раніше ніколи не відчував такого спокою, який доля подарувала йому в тривожну, трагічну ніч…

Він хотів сказати їй, як часто пробував малювати її обличчя: і олівцем, і аквареллю. Якось він пробував малювати її олією, але на другий же день полотно порвав. Мабуть, саме єство Сашине суперечило густій категоричності олії, що передбачає в портреті не тільки схожість, але й конче потрібну викінченість, а Сашеньку Штірліц відкривав для себе заново кожного дня розлуки. Він пригадав слова, які сказала вона, ще сімнадцятилітньою, і дивувався, через багато років, глибині й ніжності її думок, якійсь їхній сором'язливій повазі до співбесідника — ким би він не був. Вона й жандармам сказала тоді: «Мені совісно за вас, панове. Ваші підозри аморальні».

Штірліцу хотілося написати їй, як одного разу в Парижі на книжковій розкладці він випадково прочитав у пошарпаній книжечці: «Я хочу додому, у велику квартиру, яка наводить сум. Увійду, скину пальто, отямлюсь, вогнями вулиць я осяюсь…»

Прочитавши ці рядки, Штірліц удруге в житті заплакав. Він заплакав уперше, коли, повернувшись із першої своєї чекістської поїздки за кордон, побачив могилу батька. Старий починав з Плехановим. Його повісили білополяки весною двадцять першого року. Він заплакав, коли залишився сам-один, плакав по-дитячому, жалісно схлипуючи, зле не цього соромився він, а просто йому здавалося, що горе його мусить хити в ньому як пам'ять. Батько його належав багатьом людям, а от пам'ять про тата належала йому одному, і це була особлива пам'ять, і підпускати до неї Штірліц нікого не хотів та й не міг. А тоді в Парижі на книжковому звалищі він заплакав несподівано для самого себе, бо в цих рядках відчував те, що було йому страшенно потрібне і якого він — за все життя своє — так і не пережив. За цими рядками він побачив усе те, що виразно уявляв собі, про що мріяв, але чого не мав ні на одну хвилину.

Ну як же зараз написати Сашеньці, що восени — він точно пам'ятав той день і годину: сімнадцятого жовтня сорокового року — він переходив Фрідріхштрасе й раптом побачив Сашеньку, і як у нього похолонули руки, і як він пішов до неї, забувши на мить про те, що він не може цього робити, і як, почувши її голос і зрозумівши, шо це не Сашенька, все-таки йшов слідом за тією жінкою, йшов, поки вона двічі не обернулась — здивовано, а потім — сердито.

Ну як написати їй, що він тоді тричі просив Центр відкликати його і йому обіцяли, але почалася війна…

Як може він усе, що зараз промайнуло перед його очима, вмістити в слова?

І він почав перекладати вірші Пастернака французькою і писав їх, як прозу, в рядок, але потім збагнув, що робити цього не можна, тому що розумний ворог і ці вірші може обернути як доказ проти хлопця, який п'є апельсиновий сік і курить сигарету так, як це тепер модно там, де він жив. І він сховав цей аркушик у кишеню (машинально відзначив, що спалити його зручніше буде в машині), і приписав до тих рядків, якими він почав листа: «Це відбудеться, як я думаю, у найближчому майбутньому».

Ну як написати їй про зустріч із сином у Кракові влітку минулого року? Як сказати їй, що хлопчик зараз у Празі і що серце його розривається між нею й Сашею-маленьким, який без нього став Сашею-великим? Як сказати їй про любов свою і про горе — що її немає поряд, і про те, як він жде того дня, коли зможе її побачити? Слова сильні лише тоді, коли вони склалися в біблію чи у вірші Пушкіна… А так — сміття вони, та й годі. Штірліц закінчив листа: «Я цілую тебе і люблю».

«Як можна словами передати мою тугу й любов? — все ще думав він. — Вони стерті, ці мої слова, як старі монети. Вона любить мене, тому вона повірить і цим моїм стертим гривеникам…

Не можна мені їй так писати: дуже мало ми пробули разом, і так довго вона живе тими днями, що ми були разом. Вона й любить мене того, далекого, — то чи можна мені писати їй так?»

— Знаєте, — сказав Штірліц, ховаючи аркушики в кишеню, — ви праві, не варто це тягти вам через три кордони. Ви праві, пробачте, що я забрав у вас час.


18.3.1945 (16 годин 31 хвилина)

«Начальникові IV відділу управління імперської безпеки

обергрупенфюреру СС Мюллеру.

Прага. Цілком секретно. Надруковано у двох примірниках.


Мій дорогий обергрупенфюрер!


Після одержання історичного наказу фюрера про перетворення кожного міста і кожного будинку в неприступну фортецю, я заново вивчив ситуацію в Празі, яка повинна стати — нарівні з Віднем і альпійським редутом — центром вирішальної битви проти більшовизму.

До роботи по перетворенню Праги у форпост наступних боїв я залучив полковника армійської розвідки Берга, якого, як мені відомо, ви знаєте з активної перевірки у зв'язку із справою ворога нації Канаріса. Він подає мені реальну допомогу ще й тому, що з ним працює завербований російський агент Гришанчиков, високо оцінений співробітником центрального апарату штандартенфюрером СС фон Штірліцом. Цей Гришанчиков зараз дуже активно вивчає людей з армії генерала Власова, складаючи для мене досить цікаві досьє.

Оскільки робота двох цих людей пов'язана з вищими таємницями рейху, просив би Вас організувати додаткову перевірку як полковника Берга, так і агента Гришанчикова.

Дозволю собі також просити Вас повідомляти мені зрідка все, що стосується роботи IV відділу, пов'язане з празьким вузлом, розуміючи при цьому, що мої обов'язки не йдуть ні в які порівняння з Вашою воістину гігантською роботою по підготовці нашої остаточної перемоги.

Хайль Гітлер!

Ваш Крюгер»


Мюллер здивовано прочитав цього листа і написав розгнівану резолюцію:


«Айсману. Ніякого Берга я не знав і не знаю. Тим паче російського Гришанчикова. Організуйте перевірку і не відривайте мене більше такого роду деталями від серйозної роботи. Мюллер»


Одержавши цей документ, Айсман спіткнувся на тому місці, де Крюгер писав, що росіянин Гришанчиков був високо оцінений Штірліцом.

Айсман подзвонив в архів і сказав:

— Будь ласка, підготуйте мені всі, абсолютно всі матеріали про поїздку Штірліца в Краків і про його контакти з особами нижчої раси…


18.3.1945 (16 годин 33 хвилини)

Мотор «хорха» гурчав могутньо й рівно. Біло-голубий покажчик на автостраді показував двісті сорок сім кілометрів до Берліна. Сніг розтав. Земля була вкрита іржавим дубовим листям. Повітря в лісі було туге, синє.

«Сімнадцять спалахів квітня, — транслювали по радіо пісеньку Маріки Рокк, — залишаться в серці твоєму. Я вірю, навколо нас завжди буде музика, і дерева кружлятимуть у вальсі, і тільки чайка, підхоплена бистриною, утоне, і ти не зможеш їй допомогти…»

Штірліц різко загальмував. На трасі майже нікого не було, і він лишив свій автомобіль, не одігнавши його на обочину. Він зайшов у хвойний ліс і сів на землю. Тут несміливо пробивалася яскраво-зелена трава. Штірліц злегенька погладив землю рукою. Він довго сидів на землі й гладив її руками. Він знав, на що йде, коли давав згоду повернутися до Берліна. Тому він має право довго сидіти на весняній холодній землі й гладити її руками…


Москва — Берлін — Нью-Йорк

1968

Загрузка...