Сімурґ

9 Загибель ескадри, або Іграшки ніколи не засинають

Ти знаєш, Іграшки ніколи не засинають! Ну, подумай сам: які там «спят усталиє ігрушкі», коли вони спати просто не можуть, не повинні і все тут! І нічого не кажи мені, іграшки ніколи не засинають, вони стережуть простір, ними граються вночі дорослі, іграшки відлякують або притягують привидів, зливаються з тінями, іграшки безсонні — коли ти на них не глянь, як ти не чигай, як не вистежуй, ти ніколи не заскочиш іграшку уві сні, іграшки самодостатні, їм не треба вмикатися у світ і вимикатися з нього залежно від людської уваги, словом, спати можуть навіть книги, рушники, пательні і пантофлі, а іграшки — ніколи не засинають!

Його фінанси проспівали death-metal, ґроулінґові підрикувала вся планета, позаліплювані гумкою шпари довкола ванної мушлі (трісла наскрізно замазка, зшиви і шви, також наскрізно проїджені грибком — всі ці отвори пропускають воду, і долівка теж пропускає воду, всі пропускають воду, вода має універсальний секретний пропуск до просторів цього світу, все це, ясна річ, позначається, щонайменше на стелі і шпалерах, тобто на євроремонті нижніх сусідів, Марк іде додому. Вичерпувати воду і розкладати по стерильних поличках голодного холодильника супермаркетові артефакти відчайдушної хоробрості сучасного чоловіка, ці шістнадцяті й тридцять другі, ці чорні-чорні роїсті, мов комашки, ноти дез-металевої балади Маркових фінансів, виписані на рівних лінійках його сімейного життя, мов колонія попелиці на цупкій стеблині, на стеблині, так, на лінійках, з неодмінним скрипковим ключем в одвірку, тобто дружиною, неодмінним бемолем-сином та дієз-донькою, бідний заможний художник Марк, він панікує, почувається нікчемником, потрапивши до несподіваної фінансової вирви, він, зрілий і впевнений у своїй творчості чоловік, панікує, потрапляючи до супермаркетів, до підземних переходів з піратськими компакт-дисками, квітами, китайським крамом і сигаретами, до громадського транспорту, Марк панікує так, як ніколи не панікує на вокзалах та в аеропортах, на регатах і сафарі, таки-так, на регатах і сафарі, не судіть Марка по казковій занедбаності його будинку, він же митець, не забувайте, він не панікує так у галереях і виставкових залах, і у власній майстерні, він обома руками тримає пакунки і букет жовтих айстр, він точно купив саме той номер фарби для волосся, і — чорт! — він знову забув купити сіль!

Підземні переходи — це судини, артерії і вени, якими цілоденно суне людське терпіння. Щодня Оксанич бачить в переході біля станції метро неймовірної статури монструозного чувака з потужним пивним черевцем, переплутаною гривою хвилястого хайру та з пропірсінґованим, де тільки можливо, бородатим обличчям. Чувак продає піратські аудіо- та відео-диски. Оксанич живе поруч з одним з найстарших рок-клубів Міста, і, проходячи повз, також інколи бачить цього підземного троля з пірсінґом, торговця домашнім людським щастям, торговця заспокійливим і протизаплідним, торговця звуками, картинками і слайдами територій Осяжного Простору. Іноді Оксанич подовгу затримується біля хиткої ятки і порпається в компактах, а монструозний чувак, здається, знає відповіді на всі запитання про кіно і музику, тому Оксанич не квапиться йти, вона розпитує про те і про се, і оскільки Жан Фуй (так, виявилося, зветься хайратий продавець дисків) виявляє схожі смаки та симпатії, та взагалі обоє вже на короткій нозі, то Оксанич замовляє собі і те, і се, і все, чого вона ніде не може знайти, навіть в інтернетрях, і Жан Фуй обіцяє їй це все записати на наступному тижні. Але наступного дня, проходячи повз, Оксанич зауважує, що ятки Жана Фуя немає, і його самого теж. Минає два тижні, місяць. Оксанич давно не бачить свого знайомого, і ятка його зникла, мов і не було. Нарешті, Оксанич наважується спитати про Жана Фуя в одного араба, також продавця компактів, і, виявляється, той бачив на власні очі, як Жана Фуя вбило струмом;

ота шалена злива, пам’ятаєш, розказує араб, тоді затопило перехід і Жана Фуя зненацька довбануло з магнітофона, уявляєш, ніхто і отямитись не встиг… так-так, Оксанич пам’ятає і зливу, змішаної зі сміттям та неживим міським піском брудної води налило по пояс, і китайський магнітофон-мильницю, на якому Жан Фуй програвав аудіо-записи покупцям… він так і упав лицем у ці брудні потоки, захоплено переповідає араб, Оксанич загальмовано уявляє собі, як замкнуло, може, іскри навіть посипалися, нуртовище похилило і ятку і господаря, цей величезний русявий слов’янин Жан Фуй заточився і бехнувся просто лицем у каламутно-брунатний, буремний, брутальний потік міського бруду, котрий з гуркотом і черевним бульканням несе до підземки несамовита, нечиста міська злива, як він безболісно і швидко захлинувся, пронизаний шоком, навіть не втямивши нічого, араби рятують свій крам: батарейки, тюбики з супер-клеєм, майтки, квіти, колготки, фрукти, канцтовари, диски врешті-решт, мертвотний дрібний крам підземки, все по одній гривні з розкрадених китайських фір, бабці істерично нашвидкуруч спаковують сигарети, запальнички, сірники, шоколадні батончики і ящики або паки, що їх користають замість яток, нагла жалюгідна смерть, втім, щось є у цій смерти невимовно слов’янське.

Живе на світі безліч каменів, каменюк, камінців, валунів, брил та скель, а ще рінь, жорства, дрібний гравій. Каміння укриває всю планету, його стільки, що люди могли б давно забути про нього, якби воно щоразу не зустрічалося на людському шляху. Камінці і каменюки самі не дають про себе забути, весь час нагадують про своє існування. Отже, був собі на світі звичайнісінький камінець, такий самий, як і всі решта камінців, як звичайна людина у натовпі інших людей…

Нііі! Не цю! Давай про планету-океан, там, де країн не було, а міста були вітрильниками, пароплавами і баржами, а села — човниками, і вільно плавали… добре, зітхає Оксанич, зараз знайду… час пірнає і плаває колами, і Оксанич вже захрипла, але, на щастя, залишається тільки останній абзац… ні, досить на сьогодні, вже пізно, давайте, засинайте, і подивіться там уважно, уві сні, як дружать міста-вітрильники і утворюють країни-флотилії зі своїх веселих компаній, і хай вони не сваряться, як це дехто інколи робить, а то може так статися, що на цілій планеті-океані не буде жодної країни, а тільки самотні набурмосені міста, усміхається Оксанич, закриває величезну книгу казок, вимикає світло й підходить до двоярусного ліжка, з теплої темряви до неї тягнуться дві пари дитячих рученят. Вона нахиляється до меншого сина, підібгує під нього ковдру (підсвідомо — так, як це робила її мати, щоб затишно було спати «в гніздечку»), довго цілує його, підводиться, ледве умовивши малого розчепити рученята у неї на шиї, тягнеться по обійми до старшої, дівчинки, яка лежить на другому поверсі. Маа, купиш завтра новий мультик? — канючать обоє, Оксанич засмучується, не знаю, каже вона, подивимось, спіть уже, бо пізно, ма, знову похоплюється малий, не прибирай моєї залізниці, будь ласка, ага, і мій палац не прибирай, додає донька, добре, добре, скараскується Оксанич, не буду прибирати, але я завжди перечіплююся вночі через ці ваші штуки, так і вбитись можна, а чого ж ти ходиш вночі? — цікавиться син, ти з нами лягай, Оксанич зітхає, та ні, сонечко, у нас багато з татом ще справ, і посуд помити треба, так що давай, спи, добраніч… нарешті діти погоджуються відпустити її, й вона повертається до канапи, вона завжди ще деякий час лежить з дітьми, поки вони не поснуть, думає про різне, відчуває, як засинають її діти, будинок ніби пливе у нічному океані, мов кит, коливається, ліниво перевіряючи струни власного затишку, самі собою порипують його стіни та сходи, мабуть, це дерево реагує на зміну погоди, висихає після дощів, тихенько побрязкують дерев’яні кільця, що тримають фіранку, ніжно розгойдану вітерцем, сухо підстукує прочинена шиба, торкаючись виноградних лоз та горіхового гілля… Іграшки ніколи не засинають! Ось про що думає Оксанич найчастіше, іграшки не сплять, але і не живуть вночі своїм казковим життям, як це уявляють собі творці мультфільмів і казок, насправді життям іграшок живуть вночі дорослі… періоди усвідомлення статі, пологи кішки, каруселі і несмішні клоуни в цирку, ляльковий театр, діафільми і мультики, іграшки, успадковані невідомо від кого, зашмуляні плюшеві звірятка, неодмінний ведмедик, лялька з порцеляновим личком, розладнана катеринка, іграшки з глини, кераміки, тіста, соломи, паперу, пластиліну, плетені з ниток, пошиті зі старих сорочок і хутряних капелюхів… чому діти так довго не засинають? відчувають, що варто їм заснути, як батьки почнуть копирсатися у їхньому дитячому світі, порушувати тендітний порядок природного безладу, залишеного дітьми до ранку? діти чудово пам’ятають, де саме залишили валятися ту чи іншу неприбрану іграшку, в якому вигляді покинули до ранку недобудований палац або залізницю на ремонті…

У двері шкрябається чоловік. Оксанич обережно підводиться з ліжка. Малий щось промимрив, хлопчик, який не розмовляє, а джергоче та цвірінькає, немов пташка, і не розуміють його не лише люди, а й птахи теж, чи це тільки Валерії так здається?.. Вона незворушно стоїть і чекає, доки син остаточно засне. Шкрябання повторюється, Оксанич робить крок до дверей — ніхто з дітей не реагує. Заснули. Потихеньку відчиняє двері й вислизає з кімнати. Чоловік тиняється кухнею, піднімаючи кришки на каструлях та пательнях, переставляючи горнята, пересуваючи ложки, виделки, ніж, хліб…

— Я думав, ти вже з ними заснула.

— Щоразу тебе прошу: не шкрябайся — вони чутливо засинають… я сама вийду, коли переконаюся, що вони заснули!

Плюшево насувається ніч, і прямо зараз, біля шостої вечора, принаймні, на тій вулиці, про яку йдеться, день лише добігає, Numo зупиняють пронизливі крики суперечки: в центрі міста, у кількох сотнях метрів від бульвару, де шпацирує голий-босий божевільний зек з перебинтованою головою і рукою, з розтатуйованим торсом, а метрдотель нажахано спостерігає крізь тоноване шкло якогось прем’єр-паласу за цим пересуванням чистого божевілля, да, так от, на тій самій вулиці, де випадково присутня Numo і шоста вечора, безтямно сваряться молода доглянута і добре вбрана жінка та статурний засмаглий чоловік, за якого, наче мавпеня, судомно вчепився хлопчик років десяти, чвара відбувається біля чорного ауді, жінка істерично кричить, верещить, матюкається, намагаючись віддерти сина від батька і вдарити, або принаймні копнути шпилькою по гомілці самого батька, смаглявого чоловіка, малий тільки сильніше стискає лещата рук і ніг на батьковому тілі, мабуть, це така сімейна сцена, бурхлива і захоплива у своїй тваринній агресії, але в осерді цього виру прокльонів, стусанів й ляпасів захлинається слізьми і жахом, щосили чіпляючись за тата, маленький хлопчик, Numo зупиняється, мов заклята, Боже мій, ці люди молоді й заможні, гарні й, мабуть, обоє з вищою освітою, у них є все, окрім глузду, вони все мають, окрім любові, вони здатні видирати одне в одного з рук власну дитину, розірвати цю дитину на дві половинки, батько заскакує в машину і намагається закрити дверцята, хлопчик кричить і не відпускає татову шию, жінка з матюками несамовито рве на себе дверцята, пропихає у шпару коліно та гостроносий мештик, чоловік штовхає її ногою і вільною рукою, Numo здається, що зупинився світ… ти сука! Сука! — перекрикує чоловік власного сина, авто поволі рушає з місця, але жінка мертво вчепилася за двері, її волочить по бруківці, вона пропихає в машину голову, намагаючись вкусити чоловіка за ногу…

Numo не витримує, рвучко розвертається і тікає, яка різниця, чим це все закінчиться, найстрашніше вона вже побачила: дитя, хлопчик, маленький син заможних і доглянутих батьків, він як шматок м’яса між двома оскаженілими псами, у нього, мабуть, «є все», і клоуни на день народження, і комп’ютер, і дорогий якісний одяг, він вчиться у приватному ліцеї та їздить за кордон на кожні канікули; він може з’їсти все, що захоче, він може кататися хоч на роликах, хоч на джипі, хоч на ровері, хоч на яхті… Numo гуде в голові й пече очі, вона механічно іде вулицею, мов засліплена — просто назустріч божевільному забинтованому зекові, якого чомусь ще досі не запакували, Numo ледь не наштовхується на людей попереду себе… від несподіванки Numo зупиняється. Двоє манюніх замурзаних циганчат, братики не більш як трьох і чотирьох рочків, міцно обійнявшись, мов п’яні матроси, йдуть собі посеред вулиці, розгойдуючись та зашпортуючись, і натхненно горлають пісню, навіть не пісню, а гімн цьому величезному і прекрасному бурштиновому світові, центром якого вони є зараз, тут і на віки вічні! Numo випадково потрапляє до цієї літаючої тарілки безтямного щастя, а парочку маленьких бодгісатв, цих Ромула і Рема Імперії Світла в центрі столиці країни У раптом наздоганяє струнка й не менш за них замурзана циганка, Свята Трійця повертає до провулка, і Numo, проводжаючи їх очима, розминається із босим перебинтованим мужиком, котрий, виявляється, звалив погуляти, зліз з вороного мармурового коня, зістрибнув зі свого постамента, де на чорному мармурі викарбуване золотим слово ЩОРС, і ще щось, але з того боку, де скоро проходитиме Numo, непомітно, що саме, мабуть ім’я по батькові та ідентифікаційний код, і пішов собі гуляти містом.

Ти голодний? — питає Оксанич Марка, нє, мимрить Марк, прямуючи до вітальні, і починає клацати пультом дистанційного керування, — Ти поводишся як божевільний! Я просто роблю, що мушу! Що ти мусиш?! Всюди прибульці! Ти кажеш правду?! Після того як на мене напала риба, мене викрали! Так, ти правий! Так більше тривати не може! Ми повинні знайти цих вишкребків! Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився! Ми не можемо цього дозволити! Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний! Ти зі мною? Ми команда! Візьми ще чіпсів! — Аааааааа, зроби тихше!!! Ти здурів, діти щойно поснули! Мааарк!!! Оксанич забігає до вітальні з відвертим наміром дати чоловікові по голові, але той вже швиденько прибрав звук і зацікавлено вдивляється в екран: у напівтемряві супермаркету валандаються якісь замурзані вар’яти з базуками і в подертому камуфляжі, звучить малобюджетна атмосферна музика, зляпана на іоніці якимось блекушником-невдахою за пару ящиків пива — для нагнітання позаекранного настрою, о чорт! як тобі не набридне дивитися цей треш! ну Оксанич, ну почекай, диви, тут зомбі захопили місто! оці? нє, ці якраз від них ховаються в супермаркеті! хто від кого? це зомбі? нє, це люди, зомбі — там, на вулиці… а, я думала, це зомбі, я ше подумала, хіба зомбі їдять чіпси? Марк присідає навпочіпки біля синової електричної залізниці і вмикає її, Оксанич бере ляльку і вдає, що її лялька підходить до вокзалу, Марк і Оксанич якусь мить пильно дивляться одне одному в очі, а потім мовчки беруться за руки і заходять до купейного вагону, усміхнений провідник перевіряє їхні квитки… сухорлява старенька у якомусь неймовірному капелюшку й синьому плащі чимдуж дріботить до вагона, вчіплюється у поруччя, ніяк не влізе на зависокі залізні сходинки, озирається роздратовано і перелякано, платформою, відсапуючись, суне її Равлик, великий сумний Равлик у пошарпаній мушлі… обидві подружніх пари опиняються в одному купе, вони могли би бути родичами, скажімо, Равлик міг би бути Марковим батьком, а Оксанич — донькою жінки в капелюшку, вони могли б жити в одній хаті, і побут поступово вмирав би на траєкторіях їхніх зіткнень, пронизлива здатність залучення будь-кого у коло своїх проблем, пронизливі здібності до енергетичного мордування дужих та піднесення кволих, словом, ісус вирішує питання, всі речі виходили б з ладу, електроприлади і меблі; ламалися б стільці, падали б карнізи, перегорали б лампочки, псувався б телефонний дріт, лущилася би водоемульсійка на стелі лазнички, позабивалися би усі стоки і мушлі: і у ванній, і на кухні, і унітаз також, плодилися б передвісники непам’яті і жебрацтва: таргани, шашіль, мурахи і трав’яні блощиці, і тут, коли всі четверо, не враховуючи ще маленьких дітей, просто оскаженіли б од безвиході, скандалів і безладу на руїнах всезагальної мрії про париж, коли у кімнаті нестерпно горлав би телевізор, якому паралізувало екран і залишився тільки звук, Марк з Оксаничем дістали би, мов чортеня зі скриньки, два квитки до Парижу, і сказали б: тато, мамо, їдьте до свого парижу, бо тут, у цьому світі, вже нічого хорошого на вас не чекає! і вдячні батьки довго плакали б, а потім почався би у хаті справжній гармидер і довгі сварки і суперечки, які завжди супроводжують збори у далеку дорогу, і як би трансформер-Марк і барбі-Оксанич не опиралися двом своїм перестарілим покемонам, їх все одно було би втягнуто у ці безконечні вибори між смертю і смертю, між безглуздям і безглуздям, між капелюшком і плащем, між мушлею і гаманцем, і ніколи ніхто не переконає покемонів у тому, що для цієї подорожі по свою мрію, по свою свободу і власну смерть їм не потрібно анічогосінько! їм не потрібні навіть гроші.

Равлик сумно і з неабиякими складнощами запихається на другу поличку, жінка у капелюшку марно намагається влаштувати собі з простирадла ширму для перевдягання: вона вже наготувала довгу трикотажну нічну сорочку, і тому Марк і Оксанич виходять до коридору й прилипають чолами до нічних шиб, мов піщинки у клепсидрі. В кількох сусідніх купе їде циркова трупа, крізь прочинені двері акробатки, дресирувальники, вольтижери і клоуни жартують, перемовляються, сміються, передають коньяк, свіжі помідори та огірки, шинку, ніж, валандаються з одного купе до іншого, проходять до тамбуру на перекур і, врешті-решт, перемовляючись, висуваються до вагона-ресторана.

На платформу вокзалу Марк і Оксанич ступають ледь не останніми з пасажирів, принаймні циркачі вже зникли, а жінка у капелюшку і Равлик майже подолали перон, Марк і Оксанич навіть чомусь не сумніваються, що зустрічатимуть цю пару в готелі, біля музеїв, принаймні вдень, можливо, по музеях ходитиме тільки жінка у капелюшку, а куди попхається нарешті вільний від нотацій та звинувачень Равлик, взагалі невідомо, але ввечері вони дійсно зустрінуть таки вже добряче п’яного Равлика, звичайно ж, він намагатиметься зняти повію, шляхетний, агресивний і наївний, тому, швидше за все, рано чи пізно, але протягом ночі, він красиво загине у славній бійці, у героїчному і нерівному бою з молодими сутенерами, китайцями, корейцями, нігерійцями, нубійцями, малазійцями, арабами чи албанцями, чи росіянами з підозріло темним кольором шкіри…

Біля виходу з вокзалу сидить неголений чоловік у довгому пальті й з величезною клепсидрою, котру він використовує то як бонги, то як дощ, тільки замість маїсу шурхоче пісок, чоловік не помічає нікого, поруч з ним навіть немає капелюха чи поліетиленового пакета, або коробки — для грошей, словом, у кого як, а його вічність, як і земне життя, і смерть, це явно нічний приміський вокзал, зала-чекальня, мабуть, він колись кудись їздив, просив на нічних вокзалах вогню у бомжів, мимохідь дізнавався, що у Місті, куди він щойно приїхав, вчора офіційно урочисто закрито останній у країні шкірвендиспансер, тоді він далі подорожував, нервово сахався зморених почварливих вокзальних повій, лякався тіней та нічних пасажирів, їхніх валіз на коліщатках; міркував чи виходити йому взагалі у це Місто, чи, поки не пізно, кинутись до кас, на платформу й втекти на першому ж потязі будь-куди, і він тікав, тікав туди, де знову не працює вночі жоден бар, де блукають попід стінами будинків холодні, голодні й до болю тверезі привиди зі скасованого стаціонарного відділення колишнього міського шкірвену, але, куди б чоловік цей не сунувсь, всюди потрапляв до такої самої зали, то ж, мабуть, він просто колись зрозумів: краще сидіти тут і вдавати, що чекаєш потяга… Ні Марк, ні Оксанич, звісно, нічого не знають про повернення до клепсидри зали чекань, про високу смертність перелітних птахів, зокрема і ластівок, вони просто проминають бомжа у довгому пальті й пірнають у власний вереснево-травневий париж, острів відчалює, відпливає геть, трап спалено, причал і міст — також, і вокзал… вокзал підпалюють незадоволені високою смертністю перелітних птахів турки і араби, хоча, можливо, це незадоволені скасуванням останнього у місті Z шкірвена китайці і нубійці, але, яка різниця, Марк і Оксанич просто пропливають якимись закутими у граніт каналами з чорною річковою водою, поплямованою жовтим листям, з обох берегів насуваються й відходять у небуття палаци, будинки і парки, фабрики і утилізаційні заводи, яскраві під небом люди і собаки, голуби, коти і машини, морозівники і продавці повітряних кульок, Марк закурює, а Оксанич раптом бачить, як з набережної прямо до стратосфери на величезному гроні строкатих повітряних кульок злітають якісь чоловік і жінка, чоловік у чорному пальті, а жінка — в рудому, а на кам’яних плитах біля води сидить триплямний біло-чорно-рудий кіт і намагається підчепити лапою осіннє листя, що плине повз кудись у бік моря. Небо — довкола, воно починається під ногами, від самої землі, від самісінької води!

У глибині острова подружжя натрапляє на простору обсаджену кінським каштаном площу, на цій площі — вічне літо, у величезному фонтані купаються студенти і збирають монетки діти, що це за площа? — запитує Марк у фотографа з мавпою, це площа У, втомлено відповідає фотограф, а мавпа пердить у памперс, справді? — чується напружене старече сопрано, Оксанич обертається і бачить жінку в капелюшку, та зосереджено порпається в путівнику і нарешті виголошує: колись давно ця площа називалася Майдан Не Залежності, тут збиралися незадоволені високою смертністю перелітних птахів турки і араби, незадоволені скасуванням останнього у місті Т шкірвена китайці і нубійці та незадоволені соціальною політикою уряду країни У спудеї, таксисти, банкіри і залізничники! Правда? — без ентузіазму перепитує продавець повітряних кульок, так, авторитетно стверджує жінка в капелюшку, а ще он там, звертається вона до Оксанича, вказуючи рукою на височезну споруду, стояв пам’ятник Бабі На Тампаксі! Оксанич, фотограф, мавпа у памперсі, Марк та продавець повітряних кульок дивляться у вказаний бік: на чудернацькій бронзовій колоні, схожій на пізанську вежу, в якій Ґауді повирізав ножицями наскрізні мережива, й зі шпар того мережива визирають спижеві тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, гарпії, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і прапорами з незрозумілою абревіатурою «БО», сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові, скаути, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, письменники, ось, то на цій колоні високо в небі стоїть схожий на торт індуїстський храм, ятково розмальовані фігурки божеств дивляться своїми ляльковими очима в небо, але Оксаничу, фотографові, мавпі у памперсі, Маркові, жінці в капелюшку та продавцеві повітряних кульок не видно, чи зустрічаються їхні погляди, і, тим більше, вони нічого у тих поглядах прочитати не можуть, хай би вони навіть винайняли повітряну кулю і підпливли впритул, хай би вони навіть знали, що ці іграшки також ніколи не засинають, — жодної поради чи послання, чи попередження про небезпеку, або ну хоч староіндійського анекдота про чупачупс!..

Марк і Оксанич валяються на готельному ліжку і дивляться телевізор, там показують спочатку порно-шоу про жахи еротичного процесу у великій групі, але це вже кінець, тобто всіх уже відтрахали на арені, чи на рингу, то ж по рекламі починається якесь божевільне ток-шоу, судячи з усього, присвячене літературі, присутні в студії: письменник, публіка, ведучі, оператори, режисери, гримери, журналісти і п’яний інженер відеомонтажу, але, на жаль, у кадр потрапляють весь час тільки ведучі та гість програми, драматург Жан Фуй, в кульмінації мають спалити або не спалити його книжку, але, здається, він не дуже переймається перспективою прилюдного спалення власного творіння, а прилюдне спалення його творінню вочевидь загрожує, бо вже доповзає до найвищої позначки шкала інтерактивного голосування, і більше восьмидесята відсотків глядачів готові розпочати полювання на відьом з Жана Фуя, ну і найактивніший наш глядач, котрий поставив протягом програми найбільшу кількість запитань, продемонстрував свою обізнаність у творчості шановного Жана Фуя й зміг аргументовано довести необхідність привселюдного спалення твору «Б, О та Г», отримує право здійснити цю необхідність… еее… так! він виходить до нас, ось він! ось ваші сірники… ОоооОоо!!! дивись, це ж Арсен!!! слухай, точно Арсен! тебе це дивує? —

пафкаючи димом, запитує Оксанича Марк… Арсен виглядає якимось чорно-білим, він схожий на два тижні неголеного зомбі з супермаркету, він мовчки бере пуделко сірників з рук ведучого, підходить до металевої чаші, схожої на олімпійський вогонь, де очікує спалення книжка Жана Фуя, відкашлюється, якось зацьковано озирається, черкає сірником і раптом витягує з кишені сигарету і підносить вогник до неї, а не до книжки, аудиторія напружено мовчить… я б краще закурив, хрипко вимовляє Арсен, робить кілька тяг, незмигно втупившись у палітурку книжки на дні чаші, а потім раптом, буркнувши: піду я, мабуть, розвертається і, віддираючи на ходу від свого паску та вилоги прищепки з радіомікрофонами, навскісно прорізує кадр і випадає з нього геть. Весь день, мовби в акваріумі з грубим закаламученим склом, цими жовтаво-попелястими прозорими стінами присмеркових водяних в’язниць у зоопарку, у тераріумі, від чорного, жовтого, сірого, фіолетового, сріблястого, білого снігу тягне гнильною вогкістю, що просочує тіло крізь одяг до кісток, думки, образи, дихання, люди — метушливі чорно-сірі тіні на попелястій стелі, пересувні картинки, тисячі кілометрів німої чорно-білої кінострічки вимотується на всі боки з втомлених кінопроекторів, переплутується, вогшає, перемішується, розчиняється, перетворюючись на желе з попелу, медуз, ґудзиків, мокрого тютюну, лугу електролітів, молюсків, товченої крейди, мжички, каналізаційних випарів, снігу, мряки, мокрого асфальту, мороку, плям світла, хрусне подеколи на зубах не перетравлена акваріумом мобілка, обручка або заколка для волосся, і так поки на відігрітій шибці, в сирі або у розкатаному на вареники тісті, неначе на плечі дівчинки, не з’явиться чорне око у зовнішній світ, у бурштинове миготіння затишного підземного бару, затопленого джазом, схожим на асорті з морепродуктів, коньяком, кавою, випарами мокрого одягу та дрижаками відвідувачів, що забігли з вулиці, Адам і Єва, Глен і Міллер, Ленн і Фюрер, заморожених у цераті, але джаз гарячий, як столики цього бару на пательні й з чілі, ці двоє відвідувачів, мабуть, хронопи, вони неодмінно вимагатимуть подвійного кортасара з артишоками і синьою ниточкою на цитрині…

Пізно ввечері завдяки світловій рекламі проявляється на слайдах і плівках зовсім інше місто, зникають архітектурні старовинні споруди, цвинтарі і некрополіси, зникають дерева, цілі парки, ринки, книгарні, дитячі майданчики, висвітлюється зовсім інше: автозаправки, нічні клуби і нічні кінотеатри, бари і ресторани, більшість з яких вдень просто губиться серед картинок і пазлів міської історії, серед нашарувань часів, історійок та пішохідних маршрутів усіх блаженних і божевільних цього Міста. Оксанич з Марком завертають до бару «Страх і огида» і біля дверей бачать вранішнього вокзального бомжа з клепсидрою, тільки тепер він підіграє своєму внутрішньому хаосу пуделочком сірників, ніби на маракасі, далі в кутку сидить вже геть наллятий Равлик, а назовні, швидко схопившись на рівні, вискакує пара молодих людей, хлопець і дівчина з геловінівським гарбузом. Над шинквасом висить велике гасло «І ХТОСЬ ЖЕ Ж ПРОДАЄ ЦИМ ЧОРТОВИМ ТВАРЯМ БУХЛО!», збоку під гаслом наліпка «Тобі потрібен адвокат!», і два оголошення формату А-4 у файлових папках: «Кожному, хто пред’явить посвідчення особи на ім’я Тімоті Лірі, всі алкогольні напої безкоштовно» та «Бару потрібні офіціантки для єблі з білим ведмедем». Оксанич, поки Марк вивчає стравопис прямо біля шинквасу, йде і сідає поближче до дверей, щоби розчути бурмотіння вокзального музиканта, а він дійсно невпинно бубонить під торохкотіння свого пуделочка з-під мого на пляжі пляжочасу, часопляжу, пляжоплину, з осердя піску, я витягую і виліплюю, і насипаю грудочкою і струмками піщинок мою анабелу, анабело моя, паперовий пляж, ти зіткалася-дотикалася до мене, з-під піску літер, слів, рядків, вигулькувала, мов піщана примара, з ненаписаного мною роману, анабела і ленні, смаглява і порцелянова німфетка та струхлявіла мумія часу, піщана крайність, ти — АНАБЕНА, ти — Мара, немає жінки, пуп’янок і попіл осіннього листя, моя монетка неіснуючого буяння гормонів і материнства, орел, втілена мудрість, а — на — бе — на — а — на — бе — на…. підстукує собі сірниками, трусить головою, пускає слину… я прийшов, а він зник? — мимрить бомж-менестрель і раптом схарапуджено підхоплюється, з диким пронизливим криком вибігає геть зі страху і огиди. Марк навіть не звертає на все це уваги, він повертається від шинквасу з двома келихами червоного вина, я замовив молюсків, сир, зелень, горіхи, самовдоволено повідомляє він Оксанича і розслаблено закурює, вони легенько цокаються і випивають, і тут невідь як перед їхнім столиком постає Равлик, очі у нього червоні, він похитується й вигляд має таємничий, як всі алкоголіки, бо алкоголіки знають дуже багато таємниць, просто вони весь час гублять від них ключі. Вхопившись за край столу, ніби під час шторму, Равлик перехиляється через стіл і голосно шепоче: я можу вивести вас звідси на дах! прямо на дах! звідти видно весь простір Осяжного! я знаю дорогу, ходімо, я вас проведу! що вам робити тут, внизу, пити, пити, пити, не пийте! раптом загрозливо скрикує Равлик, не пийте, ходімо, я покажу вам дах! ви, пані, йдіть до чоловічого туалету і зачекайте, ми удвох зайдемо слідом — і там таємний вхід, я покажу! — урочисто виголошує Равлик і підморгує, Оксанич, з сумнівом глянувши на Марка, підводиться, прихопивши келих, і йде, куди звелів Равлик… всі вони втрьох нескінченно довго у непроглядній темряві піднімаються вгору крученими сходами, такими вузькими, що мусять йти вервечкою, паровозиком, малим ошелешеним власною електрикою паровозиком, випускаючи винну пару й перешарпуючись на зупинівках струмом передчуття.

Трійця довго стоїть на даху, вдивляючись у вогні й світлові плями… Оксанич обережно ставить порожній келих собі під ноги, Равлик плаче, а Марк зненацька скрикує: ми ж на тій вежі, ми на площі У!!! УЩШУУУШШШУУШУУУШУУШУУШУУууууууууууууууууууу накриває всіх трьох глибоким жовтуватим світлом ууууууууУУууууУ!

Приваблива стюардеса, схожа на Одрі Тату, зупиняється поруч з Марком, Равликом і Оксаничем: насправді це ен-ле-о, шепоче вона і підморгує достоту так, як робить це Равлик, тільки тсццццц, не кажіть нікому, воно замасковане під літак, щоби ніхто нічого не зрозумів, і, вже професійно виструнчуючись, вголос пропонує: вина? кави? чіпсів? неодмінно візьміть іще чіпсів!

Марк і Оксанич помітили, що вчорашній день змінився сьогоднішнім, тому що не спали вночі. Помітили. Але так і не зрозуміли, чому все це так далеко… мабуть, вони трохи задрімали у своєму трансатлантичному лайнері, саме тоді, коли пролітали океан. Оксанич зводить на стюардесу очі, так-так, будь ласка, принесіть нам іще чіпсів!