Сімурґ

6 Чіл-аут з привидами

На вокзалі вночі, попросивши вогню у якогось бомжа, мимохідь дізнаюся, що у Місті, куди я щойно приїхав, вчора офіційно урочисто закрито останній у країні шкірвендиспансер, довкола чи то Люрезень або Лютень, чи Квітопад, а може, холодний зЛивень чи Грусень — місяці в’їдаються у шкіру, Сезони перетворюються на Час, а Час — суне по своїй колії, як потяг (поїзд), як протяг… піднесений співрозмовником сірник з вогником миттєво видається заразним, і по дорозі до виходу я починаю нервово сахатися від зморених почварливих вокзальних повій, лякатися тіней та нічних пасажирів, їхніх валіз на коліщатках; міркувати: чи виходити мені взагалі у це місто, чи, поки не пізно, кинутись до кас, на платформу й втекти на першому ж потязі будь-куди, усвідомлюю: від усього, крім СНІДу, тепер лікують, а СНІД — це міф, брутальний бізнес на страхові, банальна PR-вакцина смертельного психологічного трутку, фальшивий діагноз, іграшка Збройних Сил Фармакології, просто звичайний спосіб державних наркобариг і політичних кілерів підтримувати рівновагу свого фінансового благополуччя, та від цього мені не легшає: тіні повій, мусорів, кожен з яких — десятий житель країни У, країни мусорів (невже й кожна десята дівка тепер — ментівка?!), спорожнілі бюсти гральних автоматів, — стають дедалі жаскішими, дедалі потужніше провокують й підживлюють мою параною, дедалі більше лякають, у нестямі тікаю крізь двері вокзалу у нічне незнайоме місто, вулиці якого, напевно, захаращені п’яними самотніми безпритульними привидами загиблих в’язнів шкірвена, примусово позбавлених домівки, бідолашними… Годі й сподіватися на відкритість нічних барів: замкнені у своїй провінційній самоті, зачинені, вони приховують або приберігають на урочистий випадок штибу чергового Геловіна свої химерні історії й монологи біля шинквасу — інфернальний відгомін казок братів Грімм залітає до спорожнілої склянки й утворює там крихітний сірий смерч з попелу сподівань молодості… Дрібний неприємний дощ влучає у сигарету, й та починає смердіти вогким тютюном. Я кидаю її у зморшкувату неглибоку калюжу, так і не задовольнивши нікотинового голоду.

Зсередини на шкло порожнього газетного кіоску біля вокзалу наліплено скотчем великий плакат з братами Клічко. Мене це заспокоює так, наче язичника — несподіване споглядання ікони або тотемного стовпа національним героям-визволителям на Площі Вічного Вогню (Вічного Дощу, Вічної Провини): за цими широкими лискучими м’язами, неосяжними спинами нам нічого боятися. Що може трапитись з країною, яка здатна народжувати Велетів, Гладіаторів, Атлантів, Гігантів? Можливо, те, що й з Афінами, чи з Римською імперією? Але ми не в Афінах і не імперія, а я особисто і зараз — у маленькому нічному містечку, де не працює у цей час жоден бар та блукають попід стінами будинків холодні, голодні й до болю тверезі привиди зі скасованого стаціонарного відділення колишнього міського шкірвена.

— Гей, маєш вогонь?

Безсумнівно, це один з осиротілих привидів — людина незрозумілого віку, з ледь вгадуваною статтю (жінка) та непоказною зовнішністю портрета-графіті, майже зведеного нанівець кількома сезонами дощів. Я не помітив, звідки вона з’явилася. Виткалася зі власних слів і дощу?

— На жаль… сам щойно просив на вокзалі…

З вух бляклого привида (ніби чийсь палець накреслив його попелом на чорно-дощовому тлі провінційного містечка) незворушно звисають (намальоване не ворушиться, затям це, сновидо!) хитромудрі дармовиси з дешевого срібла — такі на кічку зазвичай впарюють довірливим незаможним жіночкам під виглядом «справжніх індійських». Темне звивне-в’юнке-покарлючене-вологою волосся майже зливається зі мжичною темрявою.

— Давай зайдемо до найближчого під’їзду й покуримо спокійно, без дощу. У мене є вогонь.

У неї такий глибокий голос, що, якби не цілковита байдужість та відсутність будь-яких натякаючих інтонацій, його можна було би визнати сексапільним. Але голос не має відлуння, наче погано зведений звук, — плаский, без холу.

— Вибач, але я втомився у потязі й хотів би швидше знайти собі якийсь готель там, чи що… не ображайся… я не мав наміру знімати собі жінку на сьогодні, цієї ночі я хочу бути один.

Вираз її зовнішності не змінюється анітрохи.

Саме так, зовнішності у цілому, бо обличчя її не реагує так, як у переважної більшості людей, якоюсь виокремленою мімікою, навіть очі не сприймаються поза контекстом непевної тьмяної постаті.

— Можеш у мене переночувати. Тобі сподобається моя домівка, тебе тягне до таких місць. — Говорить вона одноманітно: так падає сам на себе зимової ночі рясний лапатий і вогкий сніг.

— Вибач, але…

Вона не дала мені сказати.

— Ти зараз нічого не надибаєш у цій дірі. Про наш єдиний готель можеш навіть не мріяти — тебе туди не поселять навіть вдень. Якщо ти залишишся на вулиці, то дощ — не найстрашніша біда, що тебе спіткає. До ранку ти навряд чи доживеш. Ходімо.

Вона робить перший за цей час порух, а її дармовиси, як і одяг (щось схоже на довгий темний плащ або демісезонне пальто), як і волосся, навіть не гойднулися, неначе вона — пересувна картинка.

— Ні, сонечко, дякую. Пошукай собі іншого клієнта, я з тобою не піду. — Я наче не в собі. Я навмисне не дивлюся на неї, вдаючи, ніби порпаюся по кишенях у пошуках якоїсь страшенно важливої речі, ніби та мені терміново знадобилася, і водночас роблячи кілька кроків у протилежний бік.

— Запам’ятай: кругле слухове вікно у п’ятиповерховому будинку з трикутним дахом й двома симетричними димарями з боків, воно єдине у цьому місті буде світитися до ранку… й у жодному разі не стукай у двері — просто заходь.

— Я не повія, — додає вона, але коли я озирнувся на це, її ніде не було.

— Гей! — гукаю я. — А є у тебе музика? Що ти слухаєш?! — Й відповіді не дістаю, зрозуміло. Хоча, насправді, незрозуміло: її що, темрява всмоктала, чи вона просто чемпіонка-спринтер і встигла втекти від мене за кілька секунд після своєї останньої фрази «Я не повія» на таку відстань, звідки не почути навіть мого крику?

— А ванна й гаряча вода? — ще раз напровсяк вигукую я у дощ.

— А кава? — бурмочу я собі під ніс.

Чорт! Дякувати небу, втратив ночівлю у гіпотетично теплому затишку з кавою, та більш ніж імовірну можливість підчепити трипер! Все, що не робиться — не робиться на краще! Et consummatum est! І я йду собі геть, просто у дощову мрячну ніч, мерзлякувато занурюючись у своє пальто і не маючи жодної гадки, де шукати притулку. Несподівано для себе озираюся. Далеко позаду вирізняю у схожому на пожмакану церату просторі абрис-просто-собі-пса. Шкіц школярською крейдою — крізь ледь відчутний шурхіт мжички. Очі абриса флуоресцентно зблискують. Теж мені, собака Баскервілей. Але у мене знагла закрижаніли спина та усі двадцять пальців. Псячий абрис ледь вимальовується крізь вогкі зморшки щодалі неприємнішої ночі. Подумки посилаю його якнайдалі, проте, ступивши кілька грузьких кроків, чомусь озираюся знову. Від несподіванки мене аж пересмикнуло: пес виявляється на відстані харчка за моєю спиною. І він посміхається. Посміхається! Він посміхається, це не собачий вищир — це мертвотна сардонічна посмішка людини (міма, блазня, наркомана, о’баширова, хворого психіатра, забужки, геловінівського гарбуза…). Ми обидвоє не рухаємося: я заціпенів, а він… вичікує? «Тобі гаплик, сновидо!» — прохрипів зненацька пес, артикулюючи вправно, немов телевізійний диктор. Він неквапно розвернувся (полиск далекого ліхтаря на мить освітив його зсередини фосфорично-зеленкуватим) та підтюпцем потрусив геть. Звичайний пес. А от я, мабуть, підхопив швидкодіючий грип, який лихоманить галюнами. Тепер я точно сконаю до ранку, якщо не знайду собі помешкання. Я роблю ще кілька кроків у безвість засмоктаного глупою ніччю провінційного містечка, і кожен мій крок озивається несподіваною луною. Щось середнє між чваканням багновища та віддаленим брязкотом залізяччя. Це, виявляється, синхронно відсунулися кришки каналізаційних люків, пороззявлявши круглі чорні роти. Я клякну на місці. Хідники довкола вимарюють, вихмарюють, вихаркують, витикають живе срібло та жовклі тремкі скульптури сірчаних випарів, простір насувається та відсахується раптово, надимається та опадає, немов послідовник сучасного американського авангардового балету, клубочиться і чавить звідусіль химерними пантомімами водяних фантомів. Люків-отворів повигулькувало отак знагла більше десятка. З кожного тягне мишами, гнилим ганчір’ям, цвіллю, вогким неорганічним існуванням та, здається, опійним димом. Звідкись я переконаний, що відгонить саме опійним димом, хоча ніколи не курив опіум. Я зірвався з місця, наче той спринтер. Цівки підземного запаху перехрещуються у повітрі, немов лазерні промені новітньої сигналізації у якомусь там банку. Десь на периферії ока праворуч вхоплюю на мертвій стіні будинка велике чорне писало KLOD. Вулиця не закінчується. Я звернув на це увагу, коли помітив, що все довкола водночас проноситься на шаленій швидкості та стоїть на місці. Я задихаюся, біжу усе повільніше: нестача повітря пекельним зашморгом заціпила горлянку, стисла легені, перерізала печінку. Дихання перетворилося на сичання, що, пульсуючи, здається, відлунює навіть від невидимого неба. А небо опустилося на землю, небо вгадується довкола так, ніби я — повітряний змій, що залетів у грозову хмару. Нарешті, падіння на коліна ставить крапку у вщухаючій інерції моєї зашпортаної ходи. З булькотінням і присвистом віддихуючись, я згинаюся навпіл і завмираю: в очах плавають, пульсують, спалахують кола, дуги, цятки, зірки. Згадуються шкільні кроси з фізкультури — я ненавидів бігати до такої міри, що мої приповзання на фінішну риску останнім з усього класу навіть не зачіпали моєї чоловічої гідності. Я збайдужів до всього на світі, окрім бажання більше не рухатися за жодних обставин, як тоді, коли я ще вчився у школі і мусив бігати фізкультурні кроси. Довкола нічого не змінилося. За мить я перестаю усвідомлювати причини своєї наглої істерики. Чого я так перелякався? Мені навіть здається, що мій несамовитий нестямний марафон жаху мені примарився. От лише чому я ніяк не можу віддихатися? І чому мені так холодно? Неприємна вогкість одягу, але здається, що його просочив не мій рясний піт, а густа і голчаста довколишня мжичка. Остаточна знесиленість. Це грип. А може… може, цей холод пристав до мене і пронизав зсередини звідтоді, як я вирушив на вокзал з метою сісти на потяг до цього осоружного містечка? Щось у моєму правому вусі пугукнуло. Уїдливо, як мені здалося. Я підвівся, відчуваючи колінами, литками, гомілками холодну намоклу тканину штанів. Все, що в тебе є — вже було. Було — і не повернеш ти, а решту — винен! Нам. Вам. їм. Їмвам. Намім. Меніму. Їміїй. Йомуні. Йомені. Імені. Йо! Це, безсумнівно, шелестіння бульбашкового блюзу. Але природа його не є звуковою. Є не звуковою. Але є. Є вібрації. Я відчуваю слова, прошурхочені чи промуркочені сонмом голосів, які не є голосами (що відтворюють звук), є не голосами. Але є. Можливо, це лине, сотається, вихмарюється, розволочується з люків разом із запахами паленого пір’я, аміаку, карбіду, сірки та гниття заліза(!). Я роззираюся, придивляючись до чорних отворів… збагнув нарешті: вони розташовані концентрично довкола мене! Я — ні, не центр, — просто всередині павутиння, сплетеного з міазмів та вібрацій. Павутиння, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів… Не руш зі свого місця, і вони не зможуть тебе заманити і засмоктати! — відчуваю раптом в собі чийсь знайомий безбарвний голос. «І що, мені тут стовбичити до ранку посеред вулиці?!» — голосно запитую я сам у себе. ТАК — одразу ж озивається голос. ЩО?! — заволав я. Мряка заковтує мій крик, не повертаючи мені зі своєї безконечної ватяності ані луни. Тиша, про яку я нічого не знаю, заковтує мене. Пекельно кортить прикластися до горлечка пляшки з коньяком і видудлити, не спиняючись, половину. І закурити. І тоді б ми побачили, хто кого! Насмішкувато запугукало у витканій тьмяним сріблом темряві. У моєму черепному пуделку. Я розлютився. Розлютився так, що не одразу помічаю, як знову побіг. Я біжу безтямно тисячу років, несу себе, не відчуваючи себе, крізь простір, я несу простір, простір несе мене, я несу свій розум перед собою, як щит ЦЕ ВСЕ МЕНІ МАРИТЬСЯ, мій розум несе мене, як щит, немов бобслеїста, на собі, на шаленій швидкості тунелями, узвозами, віражами, попри жах тіла, мій розум ЦЕ ВСЕ МЕНІ МАРИТЬСЯ, я не… без мети, без думок, що викликають страх та обережність. І я нарешті бачу свою мету. Круглий отвір. Довкола щось чвакає, стогне, сичить, немов під тиском випущена з іржавої труби пара. Але не чорний роззів. Довкола щось обволочує і пропускає мене, зітхає і налипає, відлипає на ходу, залишаючись десь. Кругле слухове вікно, сповнене світла. Звичного людині світла, можливо, від свічок. Я мчу до своєї мети. Мій розум боронить мене від вогких драглів нічного слизу. Фізіологічне, фізичне народження. Я вже переживав це. Але тоді, коли мене народжувала моя мама, я, якщо і усвідомлював щось, то геть забув це. А тепер я усвідомлюю. Я пам’ятатиму. Чи знову забуду? Якщо народжуся, якщо виживу… Чорний простір народжує мене, я судомно виборсуюся з нього, я щосили видираюся з нього, відпихаючись у пустці ногами й шалено працюючи ліктями, судомлячись, мов хробак. Простір мене проштовхує, я рвуся до круглого світла, нічний простір вибльовує мене з себе… і виблював, виштовхнув у світло… я вирвався у світло… того, першого разу я потрапив з тепла у крижаний холод, тепер — я грузько, наче важкий нічний метелик, бражник, вилітаю, м’яко гепаюся у тепло з мокрого чорного холоду, населеного МЕНІ ЦЕ ПРИМАРИЛОСЯ нутросмородами роззявлених чорних бездонних пащек. Мене гальмує перед Прозорою Веселковою Мумією, вона — ніби страж — запинає собою простір на моєму шляху. «Я — шаблон чоловіка» — говорить мумія, точніше, передає мені інформацію густим вібруючим сміхом. Я простягую руки до неї/нього/цього, захлинаючись фізичним щастям, і провалююся крізь, углиб, кудись… нескінченно довго, можливо, якісь світлові тисячоліття незбагненної грузької і тихої миті я вирушаю з місця, якого насправді немає як точки відліку, та йду без мети, цілеспрямований неначе терміт-асфальтоукладальник, йду навпростець на одному місці, якого нема… раптом піді мною щось несподівано сьорбає чи то чвакає і — всмоктує мене, заповнюючи миттєво вакуум світлової мегасекунди, наче луснула ґумка: так опускається стрімко у багновище надшвидкісний ліфт. Трясовиння дощового мороку, сновидіння вогкої пощербленої цегли, вібрації неорганічного блюзу по самі вінця заповнюють мені через рот мою оболонку, швидкість спустошує мозок остаточно, і страху нема. Я знаю: воно мене не впіймало… це вже флешбеки… або щось інше — безпечне, мізерне… я бачу око жарівки у щільній пульсуючій, тлустій на дотик темряві. Простір заспокоївся, тільки ледь шумує іще, ніби море у штиль. Сідай, кури, сказало хто-щось… примара у масці Ленні Ріффенштайль. «Як пахне смерть? Напевне, черепками… а сталось так вона-а-а-а…» — трамвай дзеленькнув, скреготнув, вигинаючись на повороті весняно, наче кіт, воркнув черевом по відталій мозаїчній бруківці… хмари застигли серед веж, дахів, димарів — у підігрітій над свічкою коньячній шклянці музики вітру — вітер зупинився раптово, закляк на слабку долю, немов механічний годинник… соло серед чорних фіранок, дзеркал і важкої музики на стадії народження, серед вогких людей, які ліплять себе від нудьги, немов сіру глину, вичавлюючи соло й випалюючи сміх, наче кераміку… соло у темряві серед акваріумних риб, рудого тиньку, що зсипається зі склепінчастої стелі, як зсипається лупа від жорсткої львівської води… соло триває на спадень з ароматами квітня та хмільного меду… я у маленькому льошку, там, де вростають у брук і зростаються в знак, зливаються з небом, яке починається одразу під ногами, сходяться з двох в одну трамвайні колії — нотний стан для розходження децимами трамвайного львівського блюзу… небо починається від землі, воно не над головою, воно — довкола: хлюпоче біля носаків мешт, витікає з обшарпаних підворотень з випадковими дагеротипами янголів на пощерблених стінах, повз які трамвай везе на своєму даху тремкий скрипковий ключ, доки місто астматично дихає… місто нерозгаданої душі, паралельного життя, яке завжди закінчується разом з обраним… місто, де вичісуєш духів з волосся разом із порохнявими слізьми, віковим тиньком, лупою і лускою деревної кори… місто, в якому росте моє дерево, живе моє кохання і спить моя смерть… за прядивом моїх днів, що спливають шорсткою вовною Тиші ув іншому Місті, бо в цьому — тільки чіпляються вузликами, немов древні послання… о, так, послання, запечатане у синю старовинну пляшку й вкинуте у Тишу… олійний портрет, «вічна мудра ніч» серед свічок, лікерів, кави, Кустуріци й паралельної смерті у real time! Там, де колії сходяться, трамваї везуть весну — оберемки крокусів із цибулинками, вимащеними тлустою землицею — оберемки купчасто-хмарного неба — і обтріскані брами із сухотним харчанням: «підніміть нам повіки!» розліплюють важкі повіки їм назустріч, навперейми… Тож я сідаю, закурюю, і дивовижно розлягається моїми ніздрями, горлянкою, легенями омріяний сигаретний дим, відтворюючи мою людську форму, наповнюючи безтілесний шкіц наляканого сновиди. Наповнений шкіц стає мною… ага, це я «Під клепсидрою», кав’ярня така, ага…

— Знаєш, що мене насторожує? — скрегоче, звертаючись до мене, ота порохнява, наче зроблена з пап’є-маше відьма, крихка, немов фігурка з пустельного піску, схожа на сучасну Ленні Ріффенштайль, та, що першою мене зустріла у цьому просторі словами: «Сідай. Кури». Я намагаюся щось бодай прокукурікати, але голосові зв’язки відмовляються контактувати, очі лізуть мені з очниць, і я похлинаюся димом аж до спазму. Я помічаю, що примара — скляна… скло — це пісок… вона навспак перетворювалася зі скла на пісок і спливає, закінчується, неначе саморозчинна клепсидра!

— Бачиш, яка у мене талія! — Жаско прохихотіла стара. — Простягни долоню! — Шурхотнула вона. — Я простягую, заворожений кужеленням і роїнням її решток. На мою долоню, яка перетворилася на чутливе вухо, ніжним метеликовим пилком, шурхотом воску, пульсацією зірки посипалися-полилися піщані цівочки — піщинки й порошинки слів: ти гадав (і вірив!): вони — твої послідовники.

Вони були — твої переслідники. Люди слідують за своєю подобою (навіть якщо це всього лише вдала імітація). А переслідують — тих, що високо думають про себе як про вищих. Ти високо думав про себе як про вищого… Тобі дали спокій, коли зауважили твою пересічність: ти саме замилувався якоюсь неповнолітньою мандрьохою. Коли вона завагітніла, у тебе почалося місячне, і це означає, що завагітніла вона від тебе, хай би там що ти собі намудрував. Коли нарешті, виструнчившись, навшпиньки, вона дотягнулася всіма десятьма своїми шедеврами дактилоскопії (і хіромантії) — з обкусаними нігтями — до неба (вмить линула злива і впала на землю разом із мокрим слизьким безпорадним янголом в оберемку), ти панічно втік з тієї землі, ти загубився десь у химернохмарному плетиві каналізаційних лабіринтів… бо небо і земля — єдиний простір, їх перемішано, як пісок, як час для людей, як воду в судинах повітряних шляхів Вітру… Тебе змило зливою з лиця землі розміром у шість соток, і ти захлинався у брудно-пінявих потоках, і пісок скреготав на зубах і забивав твій шлунок, твої нирки, твої мозки… А вона — підібрала з лиця землі янгола і пішла додому — сушитися. Це — Непрямі докази людського існування. Під маскою — Ніч!

Вуха і очі замовкають. В долоні (у вусі? ув оці?) залишається грудочка піску. Гучна, мов пір’їна, падає одна лише думка: Під маскою — ніч!

Довго-довго, нескінченно довго здавалося мені, заповненому чорнотою, глухотою й німотою, що я лежу горілиць на зручному ліжку, у пухкій домашній постелі. Лежу собі і сплю. Одужую після якогось там декадентського тифу. Або перебуваю в комі. І так мені хороше, що навіть думки поворухнутися, хоч би й з цікавості, не виникає! І, напевне, я все-таки засинав і прокидався, бо коли вкотре відчуваю всю непередавану приємність свого стану, то зауважую і те, що вуха мої нібито відкрилися. Тобто я починаю чути звуки. І найпрекрасніше та найутопічніше, що лишень могло зі мною трапитися за останній мільйон темних вогких жахливих тисячоліть, сталося так природно: перші звуки, які я чую після Тиші — це музика! Звичайна, земна, людська музика. І — тільки спробуйте уявити!!! і можетеменіневірити!!! але — я впізнаю — це таки справді Масу Gray — heY yOung worLd ||. Я плаваю у собі, наче у теплій ванні з ароматичними маслами й солями, обсмоктуючи вухами кожен звук, як виноградину, і — не хочу розплющувати очі. Точніше, я просто забув про це. Але… так! я відчуваю запах тютюнового диму, який щойно хтось випустив десь поблизу! Я навіть хотів сказати: «Не кури! тобі не можна…», і навіть подумав, що почую у відповідь здивований голос: «Звідки ти це взяв?!», і скажу: «Наснилося!»… і вир нудоти, відчаю і страху захоплює мене, бо я просто не можу подумати так, як за моїх обставин подумав би герой телесеріалу: «Це був кошмарний сон, і зараз я прокинуся!». Все те, після чого я перебуваю вже казна-скільки часу невідомо де у стані щасливого спокою, просто не було сном. Це було… тільки не смійтеся… це дійсно відбулося…

Раптом знайомий одноманітний голос починає стиха підспівувати Мейсі, неначе з іншої кімнати. Звук голосу пересувається тлом пісні, немов човник у нитках гобелену — так чутно людину, яка ходить по кімнаті, підспівуючи і… скажімо, наводячи лад або поливаючи квіти. Я розплющую очі і вдаю, що прокинувся, але зреагувати на моє пробудження нема кому — невеличкий простір неправильної форми, що притулив мене у моїх незбагненних мандрах — неодухотворений: тільки похила стеля мансарди, якийсь столик біля мого ліжка і коробка з-під телевізора в кутку. Не уявляючи, що робити надалі із почуттям власної значущості за відсутності глядачів-спостерігачів-публіки, я ще деякий час лежу і подумки граюся із назвами до тієї музики, що долунює звідкілясь поблизу і тепер вже не так виразно скидається на Мейсі Ґрей: це може бути і Procol Burzum, і 7B-B52-US3-B12, і Jefferson In The Matrix чи Abbantrax, і Buddy Holliday & Tito Cohen, або «Кеннед гед» і «Токін Гіт», Джон Ліззі і Сін Зорн, Брайан Мей і Ванесса Інтернешнл, «Вуличні Мудаки» чи «Сповідники Рудакі», «Crimson Nightwish», «Rolling King», «The Who Is The Beatles»… не знаю, принаймні в кінцевому підсумку, якого не існує, це щось світле, добре, джазодискове чи реподжазове, чи граіндбітове, або хардліричне і блек-попове, у будь-якому разі, для новонародженого у мить зустрічі зі сценою, куди його вивалило Ніщо, приємнішим за музику і бути нічого не може! Окрім циці. Цікаво, які циці має та, що підспівує з сусідньої кімнати цим, не підлеглим визначенню звукам? Я спробував якнайголосніше продерти горлянку. Зачекав, притримуючи на вустах кволу посмішку контуженого луїсальберта і скоса позираючи на двері. Жодної реакції з боку дверей не відбулося. Тоді я трохи погуркотів столиком, соваючи його затерплою рукою, і навіть сором’язливо постукав у стіну. Нуль. Невідомо, коли володарка хрипких підспівувань вирішить зазирнути по мою пробуджену душу, а я вже почав нудитись — ідентифікація і матеріалізація власного «Я» завершилася. Це сталося після того, як реп остаточно переміг всю, що тільки існувала у праісторичні часи, музику, коли зникли всі мови і саме поняття мовлення, коли я зрозумів: якщо вже діти зникають у Мережі, то мені більше нема чого робити у тому світі, принцеси, за яку я міг би віддати життя, я не знайшов, паралелі світів усім своїм розмаїттям дали мені зрозуміти, що всюди — одне і те саме, і по всіх цих людських світах масово знищують журналістів, знищують джерела інформації, та і яка може бути інформація для споживачів, окрім реклами? від інформаційного голоду помирає суспільний організм, але виживає людина, я б допоміг тому, хто рубає інформаційні плавці рибині соціуму, ось я і прийшов допомогти, я, журналіст, інформаційний потік та інформаційний фільтр, приніс тобі, знищувачу, плавці і зябра, я вирішив скипіти на фіґ з цієї планети, бо, можливо, за людським розрахунком кілька століть животіння вона ще має в запасі, але у мене особисто на катапультацію залишилося хвилини дві! Я ще трохи помаявся, підвівся з ліжка і попрямував до дверей.

Кімната, до якої я зазирнув, скидається на костюмерну кіностудії, гардеробну, ательє чи театральну гримерку: простір захаращено одягом, під височезною шибою — прасувальна дошка з сіамськими підпалинами, на підвіконні — чавунна праска. Лахи та перуки звисають заплутаними у павутинні метеликами і кажанами, мертвими птахами й парасолями, покрученим осіннім листям та плодами — з гаків, вбитих у стелю, зі стулок шиби та внутрішніх віконниць, прочинених досередини, з мотузок, протягнутих через кімнату, з вішачків, вчеплених за мотузки, зі стільців. Біля прасувальної дошки, обперте об стіну фрамуги, просто на підлозі — величезне тьмяне люстро без рами. На долівці громадяться, заціпенілими конструкціями спливаючи у позадзеркалля, схожі на стільники, чарунчасті пуделка і скриньки з косметикою та гримом. А перед люстром, у задзеркаллі, я нарешті помічаю елеґантсько-манірне хирляве хлопчисько, що стоїть спиною до мене у повному бальному костюмі позаминулого століття: штиблети, фрак, сліпучо-біла манишка, метелик. Нема тільки штанів. Кумедні старомодні шкарпетки на гумових підв’язках тримаються на литці, мов намальовані, ноги — ідеально стрункі, навіть без натяку на рослинність… ось тобі і «циці», думаю собі я, й навіть не знаю, чи забратися мені геть, поки цей юнак мене не помітив, чи спостерігати за ним, поки він мене не помітить, чи якось привернути до себе увагу прямо зараз… сідниць мугикаючого цього створіння я, на щастя, не бачу, бо їх запинають фалди фрака, але у люстрі я бачу трусики шоколадного кольору, котрі ніде жодним чином не випинаються, а тільки підкреслюють гарний, як мушля, живіт, бачу, як звисають уздовж стегон незадіяні тасьмочка з пояса для панчіх — немов павучі лапки… мене все це просто заціплює, я розгублено спостерігаю за цим банальним сюрпризом долі: ноосферу просто переобтяжено транссексуальними видіннями ошизілого людства!.. бліде від гриму лице, обведені чорним очі, тонюні чорні вусики над губою, ідеально зализане бріоліном (тут навіть поняття «гель» якось не клеїться) русяве коротке волосся, проділ навіює невиразні асоціації з портретом Булгакова… несамохіть мою увагу привертає гарна срібна з чорним каменем запонка в осерді хрумкої манжети… краєм ока вловлюю якесь веселкове розтікання простору, але, зиркнувши в той кут, зауважую тільки тапчан з купою темного мотлоху… і тут я помічаю, що музики нема і ніхто не підспівує!.. уважніше придивляюся до тапчана, з якого потрапляють до периферії мого зору барвисті полиски, і раптом замість мотлоху бачу там прозору лялечку-саркофаґ, якесь ніби видіння тіла дорослого чоловіка… щось викидає мене в коридор, і я ошелешено повертаюся ним туди, де я отямлювався цілу вічність, а там досі звучить музика, схожа на балетну суміш гранджу, поп-корну, нірвани, бюстгальтерів і джодассена… Я приліг на вузьке аскетичне ліжко (вже кимсь прибране), та за мить підірвався, виконав по кімнаті безглуздий гак, зиркнувши похапцем у непроглядну позашибну темряву з відбитком самого себе у значно відмінному від моєї кімнати інтер’єрі, навіть не подивувався з цього, перевів погляд на стелю, знову глянув у вікно — там знову змінився інтер’єр кімнати, а чоловік виглядав не уповні мною, і знову попрямував до тих двох істот, бо що мені було ще робити! Юнак вже має на собі штані й курить, затиснувши між пальцями довжелезного цибуха з агонізуючою зеленкуватим димом папіроскою. Прозора веселкова мумія чоловіка на тапчані то спалахує, то тьмяніє, гуде і потріскує, мов потужна високовольтна лінія. Саме коли я зазираю до кімнати, юнак роздратовано звертається до тапчана: «Ти все одно підеш з нами, навіть не заперечуй! Сама я цього кретина вдруге не порятую! О! А ось і він!» Ага, значить, кретин — це я, а хлопчисько, судячи з усього, все-таки дівчина! І мене пронизує струм: це ж Мара! Та, з вокзалу! Я навіть не встигаю щось вимовити, як Мара починає давати інструкції: ми йдемо зараз до Анального ресторан-театру, у мене сьогодні робота, вихід в кінці першої літери вже був на вокзалі, залишається тільки друга літера, але вся. Ти будеш суфлером пестощів!

Саме зараз, там, де є нормальний відлік часу і географія, а люди перевели свої годинники назад на одну годину (ніби реально цим щось змінивши у своєму осінньому світі), на столі дільничного міліціонера наполегливо дзвонить мобільний телефон. Дільничний чергує, йому нудно і тоскно, він вийшов перекурити і сигналу не чує. Телефон, поставлений власником на режим вібратора, деренчить і суне до краю стола, і нема кому його зупинити. Дільничний повертається до кімнати, і цієї ж миті мобільний зривається з краю стола і падає — міліціонер відчуває, як, під його ногами починає двигтіти підлога, бачить, як, дедалі швидше нарощуючи амплітуду, хилитається лампа, як стіл від’їжджає раптом кудись убік, а стіни починають лущитися, а телефон ковзає по паркету, вібрує і дзвонить… ще секунда — і чоловік зникає з кімнати: міліціонера вже нема, а є тільки настирливий мобільний телефон, який наполегливо надсилатиме свої панічні сигнали у цей світ доти, доки його не розплющить під руїнами будівлі районного відділка міліції.

…значить так: це Терренс Маккена, ти його вже бачив, говорить Мара. Раптом я чомусь почуваюся п’яним, як чіп. Вже ніяка не прозора мумія, а хитрий засмаглий демон з трикутними бровами й клинцюватою борідкою жваво наближує своє гостре спижеве лице майже впритул до моєї п’яної мармизи. У моїх розфокусованих очах розвиднюється, злапаний погляд збігається з його жовто-зеленими очима, всі його карбовані зморшки, що скоріше підкреслюють жорсткість і волю свого власника, аніж вказують на вік, складаються, мов пазли, у візерунок строгої сув’язі, чи це мені просто на тяжкий і несподіваний хміль мариться… Маккена регоче, його прочинений, ніби в оперного співака, голос скаче по кімнаті, хирлявий тулуб розгойдується, водночас зблискують серед мерехкого павутиння тіней яскраві перлисті зуби і кульчик у вусі. Регіт спиняється раптово, мов куранти, коли не знаєш, яка година, і рахуєш удари. Хоч я просто і далі стою посеред кімнати, у мене виникає відчуття, що цей вар’ят зараз розмовлятиме зі мною так, як це зазвичай робила моя мати: завжди, коли я чистив зуби, вона поставала в одвірку лазнички і починала ставити мені якісь нагальні у її порядку денному запитання, вимагати чогось, вимагати пояснень, а я, щоразу мимоволі переймаючись і невимовно дратуючись її промовами, з повним ротом піни і зубної пасти, врешті-решт не витримував, жбурляв брудну щітку до мушлі, схаркував, навіть не прополоскавши недочищеного рота, і починав скажено з нею лаятися, зривався на крик, я не міг побачити себе збоку, праведно обуреного хлопчиська, кумедного з вимащеним пастою ротом… я дивлюся на Маккену, але той, і далі собі усміхаючись, так нічого і не говорить, схоже, він, просто бавлячись, викликав у мене цей спогад, щоб остаточно вивести з ладу. Та коли я відводжу від нього погляд, то розумію, що всі ми троє опинилися в іншому приміщенні: довкола — жарівки на стінах, круглі дубові столики, між якими бігають спітнілі кельнери, розносячи цілі гори їжі відвідувачам, а відвідувачі, мов немовлята — голі і в памперсах, декого з них кельнери, кельнерки і масні євнухи силують їсти, годуючи з ложечки соусами, запихаючи до їхніх знеможених ротів цілі жмені селери та величезні шматки м’яса і смаженої риби, тістечок і пирогів з гречкою, курячих і жаб’ячих стегенець, молюсків прямо з черепашками, фрукти і овочі…

Мара, всідаючись мені на коліна, заводить мою руку собі до розстібнутої ширіньки, поступливо відкидається назад, спираючись на мене спиною, і шепоче на вухо: дивись на сцену і розмовляй зі мною, про що завгодно, але руку не забирай, чим швидше я скінчу, тим швидше закінчиться вистава.

Мені гуде в голові, на сцені двоє людей про щось розмовляють, я остаточно п’янію, і мені здається, що десь я вже все це не просто чув, а навіть говорив сам. Говори! — роздратовано сичить мені на вухо Мара, і мої губи ворушаться, хоч здається, що замість мене Мару запитує Терренс Маккена: як я тут опинився?

— Послухай, ти сам мене виманив… ніби я вийшла на полювання (здається, приблизно таким словом цей стан називається), але ніби мене виманив той, кого я маю вполювати. Щось вивело мене саме тієї ночі після трьох місяців споглядання Терренса Маккени… ти мене виманив… ти втік зі свого міста у пошуках утопічної плісняви на стінах. Для тебе так багато важать архітектурні декорації?

… оооооо, який же я п’яний, в серці мого Міста, там, де колись росли наймасніші коноплі, а по кущах чаїлися поіржавілі рештки Жигулі, будують щось на кшталт Голлівудського знімального майданчика з декорацій різних куточків Європи. Не можу на це дивитися. Людей та машин стало стільки, що легше взагалі не виходити з хати, аніж намагатися кудись дістатися. Місто більше не тримає мене. Хіба що навесні, у травні. Але травень проноситься, як гроза, а улюблені місця вимирають, немов пам’ять про вампірів і домових.

— Га?

— Нічо’, продовжуй.

Я трохи помовчав, відшуковуючи втрачену десь у її горнятку зі скепсисом думку, та, навіть не посміхнувшись, продовжую свою пафосну промову, наче поет на авторському вечорі:

— …робокопи і термінатори не зачіпають моєї захитаної свідомості, моєї похиленої душі, яка ховається від часу…

…а моя рука, ніби сама собою, ковзає у ніжній жіночій волозі, пальці пробираються углиб теплих складок, пелюсток і западин, друга моя рука ставить на стіл келишок з якоюсь рідиною та шукає під фраком груди Мари, у неї маленькі пружні груди з твердими пипками, та я не страждаю на цінепімастію, мені подобається, зрозуміло-зарозуміло, муркоче Мара, на цьому місці читач повинен відірвати погляд від рядка та з урочисто-серйозним виразом на обличчі (цей вираз має виникнути зненацька), знагла зволоживши очі пафосною скупою сльозою, втупити погляд в одну точку, кудись «у далечінь», ніби його, читача, раптом торкнулася Вічність, відкривши структуру, суть і життя Всесвіту, і було б непогано, якби хтось третій заскочив у цю мить читача з невидющим поглядом, обвислими руками та зроненою на долівку під ноги книжкою… аааххххх… який іще читач? — думаю я, що вона верзе? шизонутий привид… я стою на сцені біля вікна, спершись чолом об цю холодну мембрану, що боронить маленький внутрішньоклітинний простір цього приміщення, довкола навшпиньки кружляють євнухи, я раз у раз відлипаю від холодної шиби, щоб зробити черговий ковток кави, а на захмареному шклі від мого тепла залишається чорна, мов роззявлений круглий отвір, пляма кольору зовнішньої моторошної ночі. У мене таке враження, що за вікном… тисяча ротів, мільйон ротів, сонм роззявлених ротів, вогкий шар гнилого листя у парку, кожен лист — як рот, немов прірва, опале листя — це пащі, роти, м’язисті гортані, пульсуючі голодні отвори, кажу я Марі, так і є, сонно відповідає вона, і я, рвучко повертаючись до неї, знову за столиком, і розхлюпую каву собі на светр, на джинси, на коліна Мари.

— Місто, куди ти приїхав, ти обрав з чистого мазохізму. Ти хотів опинитися тут, бо й сам не помітив, як поступово переніс саме сюди хворобливу прив’язаність до свого Міста.

— Як таке могло статися?

— Н-ну… якби ти мені це пояснював, ти сказав би так: у часопросторі існують такі западини, чи складки… моя домівка — саме таке місце. Воно просто існує, наче без якоря, не прикріплене жорстко до конкретної архітектурної реальності. Цей театр, моя хата, вони можуть опинитися де завгодно… точніше, вони існують де завгодно, а де їм виринути — вирішую я… або ти… можеш вийти назовні й пройтися вулицями, переконатися…

тисяча ротів, пульсуючі голодні отвори… аааааа

уууууфффсссс строго кажучи, їх нема взагалі ніде, окрім тебе самого.

— Тобі це щось пояснило б? — Мій палець вже всередині пащі, роту, м’язистої гортані, пульсуючого голодного отвору, сідниці Мари стискаються, втискаються у мою ерекцію.

— Ні. Але мені не потрібні пояснення. Марна справа, згаяний час і зусилля.

— І як тобі без пояснень?

— Нормально. Я просто знаю і все.

Мара схожа зараз на «любительку абсенту», рука її мимохіть зісковзує у міжніжжя, але нічого особливого там не робить, навіть не керує моєю рукою, просто зісковзує і повисає, наче якась деталь гардеробу, наприклад шалик.

— Я можу місяцями споглядати і вивчати спектри Т’Маккени. Він у якомусь сенсі — квінтесенція чоловічих образів, скажімо, у літературі… або у кіно… він — повітряний змій, стробоскоп чоловічих фантазій та рефлексій.

— А що, жінки тебе не цікавлять? Як на мене, природніше вивчати те, що ближче до твоєї сутності.

— Моїй сутності байдуже. Не залежить на статі. Але з боку того, про що говориш ти, чоловіки мене цікавлять більше. Жінки зараз стали передбачуваними, як телевізор, і прагматичними, як праска, як полиця з університетськими підручниками. Для чоловіків зараз одвічне чоловіче «розкладання усього сущого по полицях» знівелювалося до простої ширми, рудиментного способу існування у самозахисті. Насправді, чоловіки у розрізі нагального часу — це хаос саморефлексій, мішанина передбачуваних вчинків з непередбачуваною мотивацією, а це змінює не лише кінцевий результат, а й суть справи.

— Зараз, зараз… ти весь час кажеш «зараз».

— Так. Все змінилося. Але не так кардинально, як тобі тепер здається. Просто якісь певні ознаки набули переваги.

— Зрозуміло… але… мені здається, ти у це не вписуєшся… ти ніби дивишся на все… навіть не збоку… ну, ніби як знизу нагору з глибини колодязя, коли на дворі ясний день, а з глибини колодязя видно зорі на небі…

— Я не з часу, це точно… та й ти вже — також…

— А звідки?!

— Нн-ну, не знаю… за рисами зовнішності ми з тобою, напевно, майже однолітки, десь так… але так склалося, що я можу існувати у ширших часових межах, аніж ти: здебільшого це — лабіринти, коридори, драбини і сходи, кімнати, завулки, западини, тупики… тобі я це можу пояснити лише через просторові категорії. Ти існуєш у прямій лінії, тобі моє існування здається якимось дивом, що зрозуміло для людини, яка жила у вузькому тунелі, просуваючись лише вперед, тобто її просувають, проштовхують помалу м’язи цього тунелю, цієї кишки, немов удав свою запогликовтану жертву, сам знаєш, до чого… насправді від цього «дива» — жодної користі… та ні! не користі… ну, насолоди…

не знаю… для тебе це — шоу, а для мене… незбагненна властивість моєї сутності. Я можу подорожувати, вчворяти якісь фокуси без найменшого сенсу, без жодної мети, а буває й гірше… ЦЕ починає керувати мною попри мої власні наміри, попри моє бажання… як от з тобою.

Голос Мари стає натужним і здушеним, але я продовжую її пестити, і це якимось чином пов’язане з невпинним потоком слів, що виливається, вихлюпується з мене, Маккена свердлить мене поглядом, я вже навіть не усвідомлюю, де я, а хіба я взагалі хоч раз усвідомив, де я? я ув отворі Мари, я на сцені, я розказую Терренсу Маккені, засмаглому демонові, що сидить за столиком навпроти мене: ти знаєш, що таке мексиканський телесеріал, або, скажімо, рубрики у газетах, що ті їх у свою чергу нещадно тягнуть з інтернету, на штиб «Светская жизнь», «КазусЫ» або «Вот ето да!»?.. ну от… тепер уяви собі: вона вагітніє від нього за якісь півтори години до його загибелі. Правда, круто? Вони мають секс, коли їй «не можна», але вона каже, що «можна», й він, підозрюючи, що таки «не можна», ясна річ, миттєво втрачає самоконтроль… незабаром його кудись викликають по мобілці (хто, куди — не суттєво). Вона, розімліла, чекатиме його повернення у ліжку. А він, ідучи до машини, несучись в машині крізь дрібну мжичку слизьким нічним шосеєм, відчуває усім єством, бачить, неначе у фантастичному кіно, як його сперматозоїд дістається її яйцеклітини, — переживає весь процес у спалахах магнію, котрий у фотосправі, здається, вже років сто не використовується. Й за-за чергового сліпучого спалаху, немов розриваючи паперовий рекламний барабан, просторову мембрану, вигулькує, вдирається потужна вантажівка з фірою…

Мара стогне, жодна сила мене вже не зупинить, навіть покійна мати з її зубною пастою і нагальними запитаннями, слухай далі, кажу я, облизуючи вухо Мари: у його гаманці знаходять її фотокартку, на звороті якої нашкрябано олівцем домашню адресу, номери домашнього та робочого телефонів, ім’я, прізвище. Колись він поцупив цей паперовий надгробок особистості, цей трофей фетишиста у відділі кадрів на їхній спільній роботі. Інших зачіпок немає. Ані його особистих документів, ані візитівок, ані навіть прав на машину, від якої мало що залишилося. Під ранок її будить телефонний дзвінок з моргу лікарні швидкої допомоги, та ні, хіба вони здатні на таку оперативність?! до слухавки довго ніхто не підходив, але щодалі мене проймало дивовижне відчуття, а трохи згодом воно переросло у впевненість, що там, куди я телефоную, не хочуть підходити до телефону, вагаються, чим наполегливіше той дзвонить, стоять над апаратом, чекаючи, поки він замовкне, а я не кладу слухавки, і нарешті: «Так», ну, говоріть… не буду я нічого казати! вони не здатні до такої оперативності! ніхто не телефонуватиме суботнім ранком дощу мряки савану снів мумії часу посеред посивілого від вологи прілого листя у лісопарку… Мара вигинається, моя долоня вже повна її соку…

— І далі що?

— Далі? Далі… він зникає з моргу.

— Мгмм… і невідомо за які башлі тікає з Міста залізницею, скориставшись шалено слушною — і, найголовніше, неповторною, єдиною в житті й на мільйон життів — нагодою!

— Ти що, подумала, що я про себе розповів?

— А про кого ж?!

— …у мене в джинсах є внутрішня потаємна кишенька, де я зазвичай тримав ті бабки, які в жодному випадку, за жодних обставин не можна розтринькувати. Поки їх звідтам видобудеш — перехочеш і дівки, і пива, і будь-чого, у якому б не був куражі. Зрозуміло, все, що було у гаманці, по кишенях, шкірянка дуже кльова…

— Зрозуміло.

— Ну от.

— Заспокойся. Вона зробить аборт, щойно помітить свою вагітність.

— Звідки ти знаєш!

— Звідусіль. З тебе. З Всесвіту. Не знаю… знаю, та й усе.

Я спливаю кудись, у якусь каламуть, ніби заливають мене струмені води, але на дотик ця вода зовсім не відчувається, я чую Мару всім своїм тілом, я прагну кінця, Мара волає і перетворюється на Дж. Гендрікса… Порожньо й боляче десь поза межами психологічних збочень витонченої жорстокості видуманого кохання не хочеться жодних садомазохістських уточнень нема на одужання й найменшого сподівання якщо навіть нас рознесе по світу хвороба мозку невиліковна під ногами судомить в агонії брудні затоптані квіти хоч який би воно вигляд не мало зовні всередині розхристаний карнавальний бубон крізь дірки проглядають зорі та хмари о Амок ми не будемо більше ми більше не будемо більше вже неможливо йдемо здавати тару вітер здмухує карткові будиночки Таро… й до наших крилатих мов у Меркурія ніг кружляє й плавко падає біла карта повний місяць поміж козячих грудей ночі — диявольський оберіг вибрязкує вар’яцькими цяцьками страченого кілька століть тому барда… King Crimzon… ми покарали себе собою так що не скоро позбудемося непритомності світанкового попелу випорожнених очей роздерті троянди вуст тремтять коліна порожнеча переповнює спрагле горло поламані пальці загорнуті у пергаментний саван диму зіжмакані випорожнені тіла на лаві охлялі маріонетки дроти щільно обкручують мляві шиї порожні зіниці мертвих будинків Подолу мовчки всотують залишки почуттів Місто бавилося нами всю ніч жорстоко немов чаклунська дитина а на світанні виплюнуло мов виноградні бубки — приречені на асфальтову смерть вони запопадливо на поливальні машини очікують пияк-морозівник підбирає недопалки в першому сонці вени відчувають як літаки збиваються з траєкторій ранкові рейси до Амстердама… карнавальне лахміття нічних фантасмагорій…Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він — зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола, мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби — то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло, відчуваю тільки чоло і шибу, решти мене наче і нема, єдине, що є «мною» — чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося — байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і ґрунт, і померле дерево, і шкло… пісок…

— Ну, дорогенький, може, закуриш? Стара кнайпа і Ленні! Ленні, котра невловно нагадує клепсидру. Вона стоїть на голові! Але не це мене вражає, а те, що НЕМА І НЕ БУЛО НІЧОГО, ОКРІМ ЦІЄЇ СЦЕНИ. Але ця сцена, здається, була завжди — не застиглою у часопросторі, а нескінченно повторюваною, ніби я — запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, ЩО відбувається? Зосередитись і не проґавити! Зачекати кінця і не проґавити час перемотки! Хто тисне на REWINT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З Ленні. «Закурити»? Про що це вона?

— О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема — і ти є! І як це тобі, сновидо?!

— Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний — перший — раз RECORD?!

— Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути? Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху.

— Я!!! — кричу я — і вона блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане…

…я знищую цей світ?..

— Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!! — відлуння мого крику розбиває десь павутиння отворів, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Темрява. Нічого нема. Все.

Країна У. Місто-столиця. День. Дощ. Цвинтар. Прощання з тілом. Мовчазна робота гробарів. Вагітна молода жінка повертається додому. Її сліз ніхто не бачить — лице заливає дощ, ховаючи її сльози у Світовій воді назавжди.

P.S. Отак і закінчується світ:-) ти помираєш.

Все.