Сімурґ

4 Перпендикулярна течія

Велика Спека тече, немов Жінка, вохряно-жовтими обширами, не знаходячи припонів. Цитринове плато, оточене кривулями сірчаних скель на обрії, млоїться кожною своєю піщинкою в густому мерехкому тремі повітря, котре, мабуть, і не повітря у звичному розумінні. Й навіть не випари. Чисте прозоре полум’я вогню, засліпленого променями полуденного сонця. Простір живе майже незворушними течіями, мікропорухами, ледь вловними легкими коливаннями й перемішуваннями високих температур. Угорі, там, де у людей завжди небо, а тут — ніби прадавній притлумлено-жовтий тиньк, — млисте сонце поглинає собою всю розпечену поверхню завмерлого плато. Немає меж, окреслених фізичними законами. Розсохлу пергаментно-жовклу поверхню плато від краю до краю прорізує звивна тектонічна розколина з гострими, наче лезо, берегами. Кутасте уособлення зображеного звуку. Імовірно, розколина була річкою, бо в ній живе на межі закипання жовта вода, безгучно зливаючись зі Всеохопною Спекою. Попри безсумнівні ознаки геологічного рельєфу довкола річки, жоден дрібний камінчик або спечена грудка піску не відкидають тіні. У цьому просторі найрізноманітніших відтінків жовтого, цегляного, брунатного й сірого — барв, сухих, ніби крила мертвої комахи, — не існує жодної тіні. Тіні живуть по інший бік скель — медвяно-теракотових, попелясто-горіхових. Можливо. Можливо, там є небо, яке змінює своє освітлення й забарвлення протягом доби. Можливо, там існують рослини, тварини, вітер і дощ, хмари, зорі й комахи, у воді плавають риби і вночі виходить на побачення з травами туман, запліднюючи пахощами квіти. Але на плато, серед нібито мертвотного одноманітного краєвиду, царює Жива Спека, сповнена Усвідомлення.

Перед річкою сидить Істота, схожа на дерев’яну скульптуру велетенського чорного ворона. Чорний силует без тіні посеред піщаного простору. Чоловік у чорному шкіряному плащі й чорному шкіряному капелюсі, криси якого не відкидають тіні на лице. Те, на чому незворушно завмерло елегантне чорне Створіння, скидається на неоковирно-недолугий стілець. При ближчому спогляданні конструкція для сидіння являє собою дерев’яний ящик для овочів та фруктів, наче поцуплений на задвір’ї овочевого магазину. З прилаштованого на ящику кінського сідала звисають приторочені предмети якогось побутового призначення. Ніби Істота, що осідлала цю гротескну конструкцію, звичайнісінький вершник, що неквапно просувається на коні крізь краєвиди своїх мандрів. Можливо, образ вершника на коні цупко тримається в уяві через густе воронове зі срібними сталками волосся, забране під капелюхом в основі черепа у кінський хвіст.

Чоловік дивиться в себе бурштиново-чорними очима, його різьблене засмагле обличчя безвиразне, наче продовжує картину всеохопного спекотного трансу, мов якийсь всезагальний пра-тотем. Ані поруху волосся, ані краплини поту на чолі, ані змиґування очей, дбайливо оточених дужками зморшок та брунатними колами синців — єдиного, що нагадує тіні. Засмаглі породисті, сухорляві руки, з видовженими ніби в піаніста пальцями, на яких виграють сріблом грубі персні, мертво лежать на колінах, на поверхні чорних шкіряних штанів, без найменшої ознаки руху. Чоловік уособлює собою заперечення аксіоми «життя — це рух», настільки ж безперечно живий, наскільки ідеально, всепоглинаюче нерухомий. Здається, ніби він і є епіцентром й водночас генератором цієї гіпнотичної Спеки, творцем, чиєю галюцинацією існує це завмерле жовте плато. Щось у цьому всьому нагадує охайний дитячий малюнок, хоча й не видається пласким, спливаючи у перспективу, — діти не малюють тіней. Якщо плато з річкою і чоловіком змалювала якась Космічна Дитина, то вона явно перебувала під впливом картин Сальвадора Далі. Хоча, швидше, це Сальвадор Далі підпав колись під вплив Космічної Дитини, але так до кінця і не позбувся власної тіні.

Зараз, там, де є час і географія, безпосередньо в центрі країни Париж, на вуличці Сен-Жене де Флер у підземному філіалі модного голландського Анального ресторан-театру «Пекельний Жан», куди, одноманітно відміряючи перпендикуляр до земного ядра, двоє масних євнухів спускають публіку на ланцюгах через колодязь — тільки після того, як одягнуть памперс на кожного з довжелезної черги, йде п’єса відомого рекламіста і колумніста Фуя Жабо «Абсурд на три літери: Б, О та Г». Всі глядачі можуть не тільки скористатися спеціальною послугою бути насильно загодованим до ригачки, і не лише сидіти, не міняючи памперса, на вторяках того, чим їх загодували, а й детально ознайомитися з усіма технічними подробицями сценографії вистави, а також з повним текстом п’єси відомого рекламіста і колумніста Фуя Жабо «Абсурд на три літери: Б, О та Г», надрукованим на туалетному папері, рулонів з п’єси особливо потребують ті, хто відмовився від памперсів. Першими метрами вже можна сміливо користатися, не конче за прямим призначенням, а, наприклад, як серпантином або святковими стрічками, бо кого, окрім спеціалістів, може зацікавити:

РЕКВІЗИТ:

Картина перша:

Радіатор, пінг-понгова ракетка та кулька, бляшанка з недопалками, пательня з яєчнею, клепсидра, портьєра.

Картина друга:

Холодильник, вуличний ліхтар-стовп (робочий, тобто щось на кшталт торшеру), столик з чотирма стільцями і лампою (як у кав’ярні), розбита клепсидра, декоративна подушечка у вигляді серця з рожевого шовку.

Картина третя:

Нагромаджені в глибині сцени старі меблі, музичні інструменти для оркестру, запахуща паличка, сигарети, декоративна подушечка у вигляді серця з рожевого шовку.

Всі ці предмети можуть бути одразу розташовані по сцені, бо вона затемнена, і просто освітлюватись у відповідні моменти.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Ланцет Чорний П’єро (той же актор грає і Ертебіза у картині третій). Це юнак, принаймні молодий чоловік, але у першій картині грим (пергаментна шкіра, мішки під очима, зморшки), одяг і поведінка роблять його набагато старшим — чоловіком років сорока, а то й п’ятдесяти (якщо вдасться). Хирлявий, обличчя гостроносе, кощаве, з хижо прорізаною кривулею тонких губів й глибокими запал ими очницями — погляд з них виблискує, наче лезо викидного ножа. Він у пожмаканому фрачному костюмі (має бутоньєрку з нечуйвітра, засмальцьовану шийну хустину та поверх неї грубий дірявий сірий плетений з вовни шарф), жалюгідних плетених рукавичках з обрізаними пальцями, тлустим, недбало забраним у хвіст волоссячком. Його жести нервові, рвучкі, пафосні та нещирі, але водночас виказують великого Комедіанта. Він природний Мім. Він гріє руки біля радіатора, грається пінг-понговою ракеткою, кілька разів відбиваючи від стіни м’ячик, футболить бляшанку з-під розчинної кави (з котрої розсипаються підлогою недокурки), робить па, що перетворює його на літеру «Б», зображає ворону, сумує і усвідомлює свою велич, бавиться клепсидрою, стягає і знову натягує свої бридкі рукавички. Також колупає на старій поіржавілій пательні виделкою всохлу яєчню. У нього непроглядно-чорні, як вуглини, очі з хворобливим відблиском.

Мара (вона ж Соул, вона ж Ленні Ріффенштайль). Тінь, відьма, примара… Безсумнівно, це один з осиротілих привидів — людина незрозумілого віку, з ледь вгадуваною статтю (жінка) та непоказною зовнішністю портрета-графіті, майже зведеного нанівець кількома сезонами дощів. Вона з’являється ніби нізвідки — наче прядеться з мороку, власних слів і дощу. З вух цього бляклого привида незворушно звисають хитромудрі дармовиси з дешевого срібла — такі на кічку зазвичай впарюють довірливим незаможним жіночкам під виглядом «справжніх індійських». Темне в’юнке волосся майже зливається зі мжичною темрявою.

У неї такий глибокий голос, що, якби не цілковита байдужість та відсутність будь-яких натякаючих інтонацій, його можна було би визнати сексапільним. Але голос не має відлуння, наче погано зведений звук, — плаский, без холу. У неї чорні очі, виснажена посмішка, що прокладає зморшки на її видовженому обличчі — наче поволі брижиться осіннє озеро. Лице крейдяне, сполотніле, схоже на маску з пап’є-маше, під очима — глибокі брунатні тіні. Це ніби замордований героїном янгол. Розмовляючи з Ланцетом, вона часто мерзлякувато обіймає себе за лікті. Виникає і зникає завжди безгучно і несподівано.

У картині другій вона грає стару порохняву, наче пергаментну, відьму, схожу на останній портрет Ленні Ріффенштайль, вона крихка, немов фігурка з пустельного піску, і має скреготливий голос.

Він (Той-Хто-Між-Людьми-І-Тінями). Пересічний чоловік. їсть сирі м’ясива та печінку. Під просторим довгим чорним пальтом ховає поцуплене на початку другої картини шовкове серце-подушку). Багато курить. Коли розмовляє, дивиться кудись вбік. Закремпований.

Диригент. На подібному до черепа обличчі — божевільні очі. Голомозий. Вдягнений як кришнаїт. У кістлявих пальцях — замість батути — запахуща паличка. Поводиться, мов справжній кретин, але знає свою справу.

Музиканти симфонічного оркестру (актори, що грають музикантів, бо виконувати музику там не треба).

Голоси з динаміків.

Співчутлива Кельнерка.

Вагітна молода жінка в жалобі та із заступом.

Головна розвага присутніх в ресторані — одночасно слідкувати за текстом і за дією, звіряючи одне з іншим й визвіряючись на кельнерів. Картина (або Літера) Перша починається несподівано — просто без зайвого ажіотажу піднімається завіса й на затемненій сцені вже сидить навпочіпки біля радіатора спиною до залу та гріє руки Ланцет Чорний П’єро, ледве освітлений червонувато-жовтуватим. Коли говорить — закашлюється, замотує і розмотує шарфа, простягає до радіатора і розтирає руки.

— …от і вір після цього кумірам! нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочей божествєнай поїбєнью?.. всі ви, люди, прагнете сподобатися іншим, одне одному, решті… Навіть той, хто не плазує заради симпатії, то і він також прагне сподобатися своєму одноплеміннику: богу. Гиии, сорі: Богу. Я знаю все про виникнення симпатії, про її зародження, про способи її викликати… ага, я деміург, а ви — уйобки в памперсах! І про закляття поглядом, котрий, як відомо, є провідником бажання — наглого і начебто безглуздого — від самого серця — знаю!!! Я можу розітнути бажання, симпатію, пристрасть, і передбачити коротку долю цього горіння одним поглядом. Я патологоанатом душ людських! Страшно?! Ха-ха-ха!!!

Ланцет Чорний П’єро колупає яєчню, закурює, крутить в руках клепсидру. Публіка обурено пердить, особливо на слові «сорі», бо на розмотуваних рулонах написане щось зовсім інше, і то невідомо, чи у всіх одне і те саме.

— …прикро, коли дізнаєшся, що більше не можеш вважати себе жертвою обставин, правда ж? Ох, ці «обставини» — це ж ти сам, ніщо інше, хіба ні? А вважати себе власною жертвою — то вже якесь садо-мазо-просвітлення. Stairway То Heaven і одразу Medeski Martin & Wood, а на Fugees наябується персональна вінда, і нічого, крім US-3, не залишається на планеті вобше! а ти прибери свій інвізібл — і зразу з’явиться, з ким пиздіти, угу… Спам господень! Хто тут Адмін?! Світовий, всезагальний адмін, котрий регулює всезагальний світовий спам!? Це я, господи твоя срака, я! Я не можу зникнути. В буквальному сенсі. В буквальному сексі. Я — безсмертна істота. Принаймні поряд з такими засранцями, як ви! Які вже тут просвітлення! Прости мене, Отець, я — робот з майбутнього!

Ланцет Чорний П’єро грає в пінг-понг і кривляється.

Раптом похмурніє, старіє… втомлено:

— … всі вони прагнуть сподобатися. Безліч їх що тільки не вчворяла, аби сподобатися мені. І декому це вдавалося! Тут я безпорадний: мені так і не вдалося викрити механізм цього явища. Як це відбувається поміж людцями — знаю, а як між людиною і мною — ні! Цей парадокс мучив мене кілька століть, але зара мені вже по киям. Встановив лише таке: особи, котрі мені подобалися, навіть на думці того не мали й нічого, аби мені сподобатися, не робили. Можливо, то були випадкові обранці бажання, котре на мить залітає в серце лише для того, аби через випадковий мимовільний погляд досягти адресата і… фуй його жене, що з тим бажанням далі відбувається. В сенсі, як із субстанцією. Мить, Гра Всесвіту, Спалах… І це спонукає людей далі вигадувати і розігрувати ролі вже за власним сценарієм. Ніби в ляльковому театрі, де Лялькар, закурює, затягується димом і йде, полишаючи виставу напризволяще. Але мить, коли закурює Лялькар, і є тим сакральним знаком, що надихає манекени! Ну, мальвіни-буратіни, ви де? Ретельно наповнюєте памперси? Хи-хи-хи…

Ланцет Чорний П’єро бридко блазнює, підбиває ногою бляшанку з-під кави, недокурки розсипаються.

— …гра безпорадних маріонеток при штучному світлі! О! Мертва Мальвіна, Чорна Блядь Сніжинка, Коза Дереза Конопляна Лоза, Трансформер Рікі Тікі Таві, Афєлія О’Німфа, Нумо, дівчинко моя! ФЕСька-Песька… всі історії — про це. Просто інколи їх, вдивляючись у «чарівне пуделко» чи пак «живе віконечко» на списаній сторінці, описує Лялькар, курячи одну від одної сигарети. Такі романи живуть вічно. В буквальному сексі. В буквальному сенсі. Вічно ридатимуть над ними буратіни-мальвіни, а крейда закінчується… давно панує глупа ніч над людцями… готично сказано!..

Чуються звуки шелестіння листя, чи то прибою, чи, можливо, далекої піщаної бурі… Глуха портьєра в глибині сцени коливається, ніби від легкого нічного вітру, і входить Тінь. Поступово освітлюючись, вона ніби поволі наповнюється плоттю жінки. Ланцет, котрий знов сидить навпочіпки перед радіатором, не озираючись, ліниво піднімає руку на знак вітання. Він має витончені породисті руки музиканта і аристократа. Мара невловно здригається, ніби від несподіванки, її очі лихоманково зблискують. Вона шанобливо шепоче своїм глухим низьким голосом:

Мара: Глупої Ночі тобі, Чорний П’єро!

Ланцет: Навзаєм, чарівна Маро! Ти ж не залетіла на мій вогник, мов дурна нічниця, га, сестричко? Які негаразди змусили тебе відвідати невдаху Ланцета?

Мара: Побажай мені всіх своїх негараздів, Чорний П’єро, щоби і я була такою невдахою, як ти!

Ланцет: Уй, які ми серйозні, які готичні. Ходи ближче, я помилуюся на твоє крейдяне личко. Сподіваюся, за весь той доооовгий нечас, як ми не бачилися, воно сполотніло, наче мармуровий янгол-плакальник при Повні?

Мара: Даруй, Чорний П’єро, я не можу зараз наближатися до тепла…

Ланцет рвучко обертається — він шокований словами Мари. Його обличчя запинає густа тінь, мовби темрява обертається разом з ним. Мара відсахується, чи то здушено скрикнувши, чи судомно зітхнувши.

Ланцет: Не лякайся так — ти МЕНЕ налякала, істерична Тінь! Кажи, що трапилось!

Мара: Прийшов Той-Хто-Між-Людьми-І-Тінями! Твій наступник з’явився, Чорний П’єро!

Лунає «Bathory», початок з «Hammerheart»: від низької стелі в темряві відбиваються рипіння кроків по снігу, далекий плач немовляти, іржання коней, Ланцет поволі опускається на підлогу — це справжній шок на межі кататонічного ступору.

Мара:…поза сумнівами. Лише Він не знає, як це відбулося. Він випадково потрапив у місто — через Вокзал…

І найгірше, Чорний П’єро:…

Він пам’ятає свою Смерть.

Пам’ятає потяг, Місто вночі, мене, Павутиння Непам’яті, шлях до моєї хавіри!

Навіть своє попереднє життя!

Він просто не усвідомлює, що помер.

Він прямо перед мої очі робився Тінню з плоті і плоттю з Тіні, але сам про це не знав!

З Ланцетом — справжня ганебна чоловіча гістерика, він метушиться по сцені, катуляється, верещить, гарчить, плюється, мотлошить на собі одіж, лупцює себе кулаками по голові.

Ланцет: То ти, кур-рво, його привела!!! Ти прошморгнула його крізь Тканину Нечасу! У-у, паскудна серпйонта!.. т-таааа… доросла дівчинка — дорослий підступ! Мав би не залишати тебе без нагляду! Та я гадав, що тобі Терренса Маккени ще на пару століть вистачить!

Мара: Клянуся, Чорний П’єро, то не був підступ! Я сама не знала, що мені з тим робити!

Ланцет: Чого ж ти одразу до мене не прибігла?! Що ти, хвойдо, взагалі робила на вокзалі?!

Мара:… то… то Він мене витягнув… Я НЕ МОГЛА ОПИРАТИСЯ! То було… ТАК САМО ЯК ВЕСЬ ЧАС РОБИВ ТИ! Я подумала спочатку, що це ти — я злякалася!

Брови Ланцета лізуть догори аж ледь не до макітри.

Ланцет: То ти і досі боїшся мене, Маро? Так сильно?

В голосі — недобрий усміх, обличчя запинає морок, між Марою та Ланцетом — неймовірна напруга, ніби між давніми коханцями і водночас давніми запеклими ворогами, які надміру та попри волю усілякого пережили разом. Мара відповідає раптом тихо і твердо:

Мара: Це тепер не має значення, Чорний П’єро.

Ланцет, ніби раптом знекровлений, сідає до радіатора, підставляючи теплу долоні, мовби два люстерка у спробі зловити «зайчика». Поволі зіщулюється під радіатором у позі ембріона, здригаючись і тихо скимлячи — з нього має вже зовсім нелюдське, він конає — це зрозуміло.

З динаміків лунає голос Ланцета:

— …тіні зникають… Той-Що-Між-Людьми-І-Тінями зникає… я мусів би розчинитися у Безконечності просто зараз… але чомусь я ще тут… Мара все Ще тут… де — «тут»?., хто?., «я»?., котре «я»?., нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочєй божествєнай поїбєнью?.. спам господень…

З динаміків лунає сичання — як між радіохвилями, або як розладнаний телевізор, або як затерта платівка — або як усі ці звукові перешкоди разом, але дуже різко, голосно і несподівано. Голос Ланцета з динаміків вимовляє востаннє на тлі цих шумів — вже ніби якось по-зміїному:

— розззпуссскаааааааааааю сссссссссвееееееееееедраааааааааа….

Картина, або ж Літера, Друга починається без жодного попередження, тому багато хто з глядачів все ще рухається по сцені у ритмі техно, трусячи памперсами, продовжуючи дискотечну двадцятихвилинку, на всі боки летять якісь друзки, диски і платівки, кельнери дубасять ді-джея бейсбольними битками по голові. Несподівано врубається світло: посеред сцени стоїть холодильник («бажано старий „Днепр“» — написано в тексті на рулонах, і тут у декого виникають підозри, що Фуй Жабо не француз, а дехто, мстиво пригадавши слівце «сорі», сягає абсолютної упевненості, що автор — підступний зайда з якоїсь посткомуністичної країни). У картині першій холодильника не було помітно, бо освітлювалися лише Ланцет, Мара та радіатор. Він (Той-Хто-Між-Людьми-І-Тінями) хутко з’являється, озираючись і мерзлякувато щулячись, помічає холодильник і, знервовано роззирнувшись довкола, починає у ньому порпатись. Ніби схаменувшись, звертається до залу:

Він: Глина вам пухом, і мертві, і живі, і ненароджені! В сенсі, привіт, як ви, «безсмертні», вітаєтеся. Усього лише 23:20. Я зачарований вашими цифрами на ваших пристроях!

…страшенно не хочеться повертатися у катакомби пам’яті — у так зване «минуле». Та захоплює мене одна ідейка: стерти плівку нанівець!

Випорпує і починає пожадливо жерти сиру печінку, розмазуючи по лицю кров. Глядачі починають ридати, сякатися і пердіти.

Він:…обожнюю сиру свинину та її похідні!…гадаю, й серед вас багато таких. Але ж ви — безсмертні, тому жоден з вас не зізнається у кровожерливому м’ясоїдженні. Треба весь час подобатися подібним! Не варто потурати собі! Живіться гамбургерами! Або тим, що відповідає вашій метричній системі.

Голоси з динаміків:

— ДокторЕ!!! Ми ВТРАЧАЄМО її!!!

Він:…от коли, наприклад, їдеш в потязі і не маєш при собі книжки, і не можеш заснути, — що залишається, окрім як думати про «минуле», дивлячись у вікно, прилипаючи до шиби, спостерігати, як відлітають, розмазуються, розволочуються, спурхують навспак краєвиди, наче викинуті з вікна недогризки, пляшки і паки, як проносяться автобанами авта, пролітають літаки чи зграї птахів? Можна часто бігати до тамбура курити, або в туалет, але це ніяк не впливає на процес думання. Перші хвилин двадцять після відправлення потяга до тебе без надмірного ентузіазму намагаються заговорити сусіди по купе. Ти кажеш «так» або «ні», чудово усвідомлюючи безглуздість і необов’язковість будь-якої відповіді. Просто у такий спосіб підтримуєш відносну працездатність свого мовного апарату. Потреба в людях і потреба у до себе подібних — різні речі. Рано чи пізно всі графіті знищують. З’являються інші. Іноді на тому ж місці. Реставраторство — шляхетне ремесло… Все, тікаю! Глина вам пухом! Намальоване не ворушиться, а черепахи і мушлі з’являються нізвідки — запам’ятайте це! — Вигукує Він, тікаючи зникає, прихопивши з собою ще шмат печінки, та, раптом помітивши на холодильнику декоративне шовкове рожеве сердечко-подушечку, якийсь час, вагаючись, крутить його в руках і нарешті забирає з собою.

Голоси з динаміків:

— Докторе!!! Ми її втратили!!!

Западає темрява, потім поволі розвиднюється… Ліхтар на стовпі в колі світла. Ніч. Сцена відбувається у світлі ліхтаря. Він роззирається довкола, притискаючи до грудей цю неоковирну подушечку-серце. Виникає Соул (Мара).

Соул: Гей, маєш вогонь?

Він: На жаль… сам щойно просив на вокзалі…

Соул: Я — Соул. Давай зайдемо до найближчого під’їзду й покуримо спокійно, без дощу. У мене є вогонь.

Він: Вибач, але я втомився у потязі й хотів би швидше знайти собі якийсь готель там, чи що… не ображайся… я не мав наміру знімати собі жінку на сьогодні, цієї ночі я хочу бути один.

Соул: Можеш у мене переночувати. Тобі сподобається моя домівка, тебе тягне до таких місць.

Він: Вибач, але…

Соул його перебиває: Ти зараз нічого не надибаєш у цій дірі. Про наш єдиний готель можеш навіть не мріяти — тебе туди не поселять навіть вдень. Якщо ти залишишся на вулиці, то дощ — не найстрашніша біда, що тебе спіткає. До ранку ти навряд чи доживеш. Ходімо.

Робить перший за цей час порух, а її дармовиси, як і одяг (щось схоже на довгий темний плащ або демісезонне пальто), як і волосся, навіть не гойднулися, неначе вона — пересувна картинка. Він пхає їй до рук дурне шовкове серце, котре до того не знав куди подіти.

Він: Ні, сонечко, дякую. Пошукай собі іншого клієнта, я з тобою не піду.

Він наче не в собі. Навмисне не дивився на Соул, вдаючи, ніби порпається по кишенях у пошуках якоїсь страшенно важливої речі, що терміново знадобилася, і водночас роблячи кілька кроків у протилежний бік.

Соул: Запам’ятай: кругле слухове вікно у п’ятиповерховому будинку з трикутним дахом й двома симетричними димарями з боків, воно єдине у цьому місті буде світитися до ранку… у жодному разі не стукай у двері — просто заходь.

Соул (відлунює вже здалека): Я не повія.

Коли Він озирається на це, її вже ніде нема.

Він (гукає): Гей! А є у тебе музика? Що ти слухаєш?!

Відповіді не дістає, зрозуміло.

Він: А ванна й гаряча вода?

Напровсяк ще раз вигукує у дощ.

Він: А кава?

Мимрить собі під ніс.

Голоси з динаміків: лунає Bathory, «Hammerhead», track «Valhalla».

Йому погано і дедалі гіршає. Простір довкола наповнений дощем та химерними тінями, котрі кривляються, танцюють і вар’юють, концентруючись довкола Нього. До балету тіней затесалися обидва масні євнухи, котрі допомагали глядачам спускатися у колодязь. їм очевидно куди більше подобається балет, аніж відмірювання перпендикулярів до земного ядра і роздача памперсів, обличчя у них натхненні. Зі стелі цвіркає на всіх виконавців підсвічена вода.

Він: Це грип. А може… може, цей холод пристав до мене і пронизав зсередини звідтоді, як я вирушив на вокзал з метою сісти на потяг до цього осоружного містечка?

З динаміків щось уїдливо пугукає, наче пугач. Він підводиться, відчуваючи колінами, литками, гомілками холодну намоклу тканину штанів, роззирається.

Голоси з динаміків: Все, що в тебе є — вже було. Було — і не повернеш ти, а решту — винен! Нам. Вам. їм. Імвам. Намім. Меніму. Їміїй. Йомуні. Йомені. Імені. Йо! Оммммманіпадмайооооооооооо…

Він (бурмоче, ніби в лихоманці): Я — всередині павутиння, сплетеного з міазмів та вібрацій. Павутиння, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій ґумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Голоси з динаміків:

Безбарвний голос Мари: Не руш зі свого місця, і вони не зможуть тебе заманити і засмоктати!

Він (сам до себе): І що, мені тут стовбичити до ранку посеред вулиці?!

Голоси з динаміків:

Безбарвний голос Мари: Так.

Він (волає): Що?!

Мряка заковтує Його крик, не повертаючи зі своєї безконечної ватяності ані луни.

Він: Я нічого не знаю про Тишу. Безумовно, це — ніч або дощистий день, вода ув осінньому озері, новели Кортасара, густа кава, з якої вихмарюється коньяк, відсутність кольорів… людині відомо, що тиша — це відсутність звуків, якої не буває у повсякденній реальності: щомиті час скавульне про свою смерть… для людини Тиша — це образ, картина, театральна пауза у виставі, новела, гобелен, мить, коли саксофоніст набирає дихання… роман з Тишею (примарою, Мореллою, Прекрасною Незнайомкою, — плетивом, мереживом ідеалістичних уявлень, високої температури, нездійсненого життя, які зростаються в Образ) недосяжний для смертних. Я — смертний, але чомусь не сумніваюся, що Вічність — безгучна і тому Тиша дорівнює Вічність. Так само, як Людська Реальність дорівнює Банальність: спроби уникнути її у пошуках Тиші — проливання ягнячої крові на жертовник Форми. Кумири людства — лише конгломерати поклоніння, пам’яті та уявлень: Форма дорівнює Метушня дорівнює Кров. Печінка мусить бути сирою й свіжою… Це все мені мариться!!!

…Пекельно кортить прикластися пляшки з коньяком! Видудлити, не спиняючись, половину!!! І закурити! О, так, закурити!!! І тоді б ми побачили, хто кого…

Голоси з динаміків: насмішкувато пугукає пугач.

«У цій сцені герой потрапляє у пастку вулиці з відкритими каналізаційними люками, і тут, на розсуд режисера, може бути що завгодно: хаос-балет, пантоміма з демонструванням відео-арту, але неодмінно музика і голоси з динаміків», — можуть прочитати ті, хто ще не витратив весь свій рулон спочатку на загравання з публікою за сусідніми столиками, а на початку Другої Літери — на шмарки. Але, мабуть, режисер знайшов оптимальне і малобюджетне рішення цієї сцени: замість «хаос-балету» і «пантоміми з демонструванням відео-арту», довкола героя кружляють у цілковитій тиші натхненні євнухи, судячи з усього, вони виконують зведені в дует партії Одетти та Оділії з балету «Кривенька Качечка», і, попри відсутність музики, сюжетний малюнок їхнього танцю ясно прочитується як політ кондора над зозулиними гніздами, лебединими озерами, тропіками, Піренеями та емпіреями.

Коли євнухи під всезагальне пердіння, схвальне рохкання і стогони граціозно тікають зі сцени, починається пісня… якого кольору іржавий скрип воріт? Як пахне смерть? Напевно, черепками… тужливі слова, тужлива світла мелодія. Розвиднюється. Він опиняється за столиком кнайпи. На столику — розбита клепсидра (але пісок у ній залишився). Світло скероване тільки на Нього, він угнувся лицем в стіл, поклавши голову на руки.

Він (бурмоче в долоні):…місто нерозгаданої душі, паралельного життя, яке завжди закінчується разом з обраним… місто, де вичісуєш духів з волосся разом із порохнявими слізьми, віковим тиньком, лупою і лускою деревної кори… місто, в якому росте моє дерево, живе моє кохання і спить моя Смерть…

за прядивом моїх днів, що спливали шорсткою вовною у Тишу в іншому Місті, бо в цьому — тільки чіпляються вузликами, немов древні послання…

Освітлюється повільно весь столик, і виявляється, що навпроти нього сидить Ленні Ріффенштайль.

Ленні Ріффенштайль (далі Л.Р.): Сідай, кури.

Він механічно закурює.

Ленні Ріффенштайль: Знаєш, що мене насторожує?

Він нарешті приходить до тями, усвідомлює, що знову десь опинився, та не один, намагається щось бодай прокукурікати, але голосові зв’язки відмовляють, і він тільки й може, що вирячити очі та похлинається димом аж до спазму.

Ленні Ріффенштайль:…це те, що єдина у світі річ, — веде вона далі так, ніби вона Його дівчина, з якою вони годин вже зо п’ять прогулюють стипендію у затишній кав’ярні, — річ, яка може тебе заспокоїти до стану щасливого ідіотизму, суцільної прострації та відсутності опікування Майбутнім, це — наявність запасу сигарет (або грошей на сигарети).

Старушенція витримує паузу, гідну маркізи з передмістя Сен-Жермен, похованої, коли Оноре де Бальзак був іще незайманим хлопчиськом, і ексгумованої зараз, з метою доведення, що справжнім аристократам аристократична гідність й вишукані манери притаманні навіть після того, як згниють їхні кістки.

Ленні Ріффенштайль:…і так само єдина у світі річ, що здатна довести тебе до психлікарні — це загроза закінчення сигарет та відсутність грошей на наступну пачку. Для тебе опікуватися своїм майбутнім означає перейматися підтриманням тютюнового балансу. Звісно, це нічим не відрізняється від страху втратити дах над головою, хліб, роботу або рахунок у банку. Між усім цим, ясна річ, можна поставити знак рівняння…

Він сіпається, наче від електричного розряду.

Сигарети — еквівалент твого майбутнього. Твоє майбутнє — сигарети! — переможно закінчує ця потойбічна маріонетка з дитячими скляними кульками у запалих очницях.

Він (хрипить):…яке майбутнє?

Ленні Ріффенштайль: Ти куриш, отже ти існуєш. Бажання курити — найпотужніша з думок. А у того, хто існує, завжди є хоч якесь майбутнє. Час добігає дна. Прозоре скло келишка з хмільним медом на дні, піщаний годинник — час нашого з тобою спілкування. Час — це форма. Залишилося ще трохи піщинок і порошинок твоєї історії… простягни долоню…

Він підставляє долоню, Ленні висипає на неї пісок з розбитої клепсидри і зникає.

Музика і Голос Ленні Ріффенштайль з динаміків:

Ти гадав (і вірив!): вони — твої послідовники. Вони були — твої переслідники. Люди слідують за своєю подобою (навіть якщо це всього лише вдала імітація). А переслідують — тих, що високо думають про себе як про вищих. Ти високо думав про себе як про вищого… Тобі дали спокій, коли зауважили твою пересічність: ти саме замилувався якоюсь неповнолітньою мандрьохою. Коли вона завагітніла, у тебе почалося місячне, і це означає, що завагітніла вона від тебе, хай би там що ти собі намудрував. Коли нарешті, виструнчившись, навшпиньки, вона дотягнулася всіма десятьма своїми шедеврами дактилоскопії (і хіромантії) — з обкусаними нігтями — до неба (вмить линула злива і впала на землю разом із мокрим слизьким безпорадним янголом в оберемку), ти панічно втік з тієї землі, ти загубився десь у химернохмарному плетиві каналізаційних лабіринтів… бо небо і земля — єдиний простір, їх перемішано, як пісок, як час для людей, як воду в судинах повітряних шляхів Вітру… Тебе змило зливою з лиця землі розміром у шість соток, і ти захлинався у брудно-пінявих потоках, і пісок скреготав на зубах і забивав твій шлунок, твої нирки, твої мозки… А вона — підібрала з лиця землі янгола і пішла додому — сушитися.

Він сам. Розпружує судомно стиснену долоню та поволі висипає на стіл пісок. Співчутлива Кельнерка приносить йому графин з горілкою, міняє попільничку, змітає на тацю ганчіркою пісок і розбиту клепсидру, накриває картатою хусткою лампу, щоби приглушити світло.

Він: Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він — зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола. Мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби — то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло. Взагалі відчуваю тільки чоло і шибу — решти мене наче і нема. Єдине, що є «мною» — чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося — байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і грунт, і померле дерево, і шкло… пісок… нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочей божествєнай поїбєнью?..

Падає головою на руки. Поки він не дивиться — з’являється Мара з лицем Ленні Ріффенштайль (вона встигла тільки переодягтися — може, накинути плащ Соул…). В руках у неї дурне шовкове серце-подушечка.

Мара: Ну, дорогенький, може, закуриш?

Його голос з динаміків (ніби внутрішній голос):

Нема і не було нічого, окрім цього, а це, що зараз є, було завжди, здається, і не застиглим у часопросторі, а нескінченно повторюваним, ніби я — запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, що відбувається? Зосередитись і не прогавити! Зачекати кінця і не прогавити час перемотки! Хто тисне на REW1NT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З нею. «Закурити»? Про що це вона?

Мара: О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема — і ти є! І як це тобі, сновидо?!

Він (кричить): Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний — перший — раз RECORD?!

Мара: Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути?

Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху. Серце випадає з рук. Тихенько навшпиньки з протилежних боків сцени вибігають євнухи і одночасно хапають сердечко-подушку, кожен тягне до себе, ця пантоміма сварки зовсім нікого не відволікає від основного дійства.

Він (кричить): Я!!!

Мара блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане, сцену заволікує туман…

Його голос з динаміків:…я знищую цей світ?..

Він (горлає): Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!!

Він бігає, катуляється по сцені, розштовхує нажаханих євнухів, ті з писком розбігаються, кинувши подушечку-серце, Він звивається в «літеру О», завмирає у позі ембріона, зникає в темряві. Весь час лунає «Bathory».

Голоси з динаміків: відлуння його крику розбиває десь павутиння отворів, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій ґумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Темрява. Нічого нема. Все.

На мить висвітлюється і фіксується софітом у колі мовчазна вагітна молода жінка. Видно, що вона у жалобі — вся в чорному, з покритою головою, спирається на заступ. Біля її ніг лежить дурне шовкове серце.

Вагітна молода жінка: Отак і закінчується світ: гіблизь — і ти помираєш. Все.

Раптом несамовито регоче, поступово зникаючи в мороці.

Більшість панянок у театрі вже зомліли від задушливого смороду, решта попріли у переповнених памперсах і сидять сполотнілі, пожовкло-зеленілі або розчервонілі, стікаючи потом. Закривавлений ді-джей вмикає барабанні соло на жахливій, нестерпній гучності, все це триває і триває, в залі метушаться євнухи, виносячи і допроваджуючи нагору непритомних, мало хто доживає до Третьої Літери, вона ж Картина, а найвитриваліші пересідають за найближчі до сцени столики, здійснивши у такий спосіб заздалегідь продуманий план економії на білетах. Нарешті зі стелі на ді-джея зрушує каскад води, з отворів у стінах, мов люфи, висуваються брандспойти і потужними струменями збивають залишки публіки на підлогу, ще певний час звідусіль періщить вода, а потім вмить вгамовується, потоки вщухають, і вже не чутно плюскоту, криків і барабанів, а тільки гурчання у стоках і каналізаційних отворах, рівень води швидко спадає, залишаючи ресторан-театр схожим на загиблий у кораблетрощі салон-їдальню. Знесилені люди розповзаються хто куди, збираючи вцілілі стільці і столики, влаштовуючи собі місця під сценою, кельнери примушують всіх пити віскі, абсент і горілку, змішані з пивом у велетенських кухлях. Заспана білетерка дає останній дзвоник буддійським шепотуном, човгаючи між залишками кораблетрусу, шепіт гасить кілька вогників цигарок за найближчими до сцени столиками. Поблизу рампи в повній темряві чути гуркіт пересування меблів. На мить спалах запальнички вихоплює скуйовджені сталки волосся біля блідої, наче вогка крейда, скроні; заплакані очі; щоку в патьоках змішаного зі сльозами гриму понад цигаркою… Знову — гуркіт, схлипування, шаркання, сякання, шмаркання, плямкання, притамовані стогони, зітхання…

З рампи зненацька промовляє масний, проте надзвичайно холодний мефістофельський бас:

Ертебіз: Вона гадає, їй це допоможе!

Зелений промінь освітлює миршавого неохайного юнака в гіповому шматті.

Ертебіз: Вона гадає, пересування меблів розрадить її істерику!

Хлопець ліпить ідіотську мармизу і напружено по-гуімпленівськи шкіриться. Чується з глибин сцени дуже втомлений, глухувато-хрип кий жіночий голос. І потому — знову грюкання, зітхання та інші подібні вияви поневоленої істерики.

Мара: Заткайся, Ертебізе!

Кожен рух Ертебіза, жест, кожна гримаса, — все, особливо перекручені щодо змісту тексту інтонації, — підкреслено фальшиво, — озирається через плече:

Ертебіз: Вдала спроба себе опанувати!

Мара жбурляє в Ертебіза стільцем. Услід за стільцем в Ертебіза летить дурне шовкове серце. Ертебіз блискавично відхиляється, і стілець з тріском падає в темну оркестрову яму, виниклу з якоїсь потаємної печери щойно опісля водяної атаки. А подушечка-серце падає біля Ертебізових ніг. Перші скрипки одразу озиваються какофонією різких істерично-високих звуків, серед яких і звуки тріскання струн.

Диригент: Гол!!!

Тенором кричить, спалахуючи у жовто-зелено-рожевому промені. З ідіотським ентузіазмом звертається до темряви, де присутня Мара.

Диригент: Дозвольте підкурити, мадам!

Ертебіз навшпиньки, перебільшено високо, мов чорногуз на болоті, піднімаючи ноги, вимахуючи руками, зникає в темряві глибин сцени, у напрямку вогника цигарки і звуків поневоленої істерики. Повертається з вогником до своєї світлової плями. Намагається відтворити літеру Г. Потім лягає на живіт і простягує диригентові цигарку, що тліє. Диригент лізе назустріч по головах музикантів — чути глухі зойки і жалібні стогони струн, — дотягується паличкою до цигарки. Руки тремтять від напруги, і він довго не може влучити кінчиком палички у вогник. Залишки публіки, що завдяки кухлям з йоршем вже цілком опанували себе і знову почуваються глядачами вистави, починають кахиканням та шарудінням висловлювати занепокоєння і демонструвати нудьгу. Врешті диригентова паличка спалахує і від неї тягнеться смуга запахущого диму. Ертебіз витирає піт з обличчя. Диригент, знов-таки по головах музикантів, повертається на своє місце. Ертебіз робить останню затяжку і кидає недопалок до оркестрової ями. Жіночий зойк.

Ертебіз: Мадам, я пропоную вам цілу і недоторкану цигарку замість тієї, що витліла через недолугість нашого диригента! Чудовий ситний недоторканий джойнт! Від себе відриваю!

Голос Мари вагається.

Мара: Йди в дупу!

Ертебіз знизує плечима і раптом влучно кидає косяком просто в публіку, і публіка радо озивається гуркотом стільців, шарудінням, шарканням, матюканням, вовтуженням, — звуками, схожими на ті, що на початку Третьої Картини відтворювалися на сцені.

Диригент (репетує): Кінець літер! Всі — в дупу!

Ертебіз: А всі вже і так в дулі.

Світло зникає.

Світло виникає, висвітлюючи в колі дурне шовкове серце-подушечку.

— Тату! Подивись, що у мене! — дзижчить раптом голосок, подібний до комашиного.

Чоловік поволі озирається, і Створінь на плато стає двоє.

— Глянь, яку маю забавку! Мама дала мені миску і шмату!

Крихкотіла бліда дівчинка у простій сукенці з чорного шовку простягує батькові обома восковими рученятами велику брудно-зелену стару балію для прання з відбитою емаллю й проїдженими іржею дірочками, напхану густо-синім шовком.

Чоловік ледь ворухнув кутиками вуст, проте все його лице засвітилося усміхом, ніби кожна зморшка перетворюється на пульсацію теплого сяйва — так інколи рівно й глибоко горять свічки.

Дівчинка влаштовує мидницю на батькових колінах. Чоловік ледь поводить бровою, і усміх майже згасає — так свічка інколи мало не захлинається власним стопленим воском. Око на плечі дівчинки, глянувши крізь продертий рукав на далекі скелі, глипає і заплющується. З порцелянового личка дівчинки крізь матово-чорне розкудлане волосся уважно дивляться два ока нічного створіння — майже без білків. Очі батька й доньки ще трохи стоять впритул, і погляд батька зсувається до вмощеної на колінах забавки.

— Бачиш, тут складки такі, западини, ніби печери-оселі — в кожній хтось живе і їх видно через ці віконця.

Чоловік темніє з лиця так, що все плато згасає, і западає напружена штучна стума, яка буває на Землі під час сонячного затемнення.

— Де ти взяла це? — Чоловік видобуває з шовкового нагромадження слайд у пожовклій картонній облямівці, тримаючи його двома пальцями так, наче це повний памперс. Дівчинка миттю напружується й підібгає усмішку, мов хвоста; око на плечі зіщулюється, облизнувшись, злякано замружується. Втім, переляк цей дещо удаваний.

— На горищі знайшла, — ніби знічев’я белькоче дівчинка і додає поквапом: — їх там була ціла скриня, я спочатку передивлялася все, але мені це набридло, і я повибирала те, що сподобалося… я хотіла зробити з червоних мушель-арду палац для цвіркуна і богомолів, а ці штучки припасувати замість шиб… але… я передумала — мама дала мені мидницю і шмату, я помітила, як утворюються печерки (це схоже на термітник, правда?)…

Чоловік не відповідає, залишаючись незворушним, не змінює бридливо-гнівного виразу обличчя.

— …і я тоді вирішила їх поселити в мидниці — це дім, котрий мандрує разом зі мною…

— Ці «штучки» називаються слайди. — Одноманітно вимовляє батько. — Кілька витків тому, коли я жив у Містах, я взяв до себе фотоапарат. Це пристрій, котрий перетворює на таку нерухому картинку будь-яку мить в Містах. Я мусив терміново залишити Міста, і я їх залишив. Але мав необачність, навіть — превелику дурість, прихопити з собою проектор і слайди, які встиг зробити. Пристрій, якого ти, напевне, також знайшла на горищі. Встромляєш до шпари слайд і дивишся велике зображення хоч на стелі або стіні, хоч навіть на фіранках. Я не знав, що ти маєш ключа від горища.

— А чому ти мусив тікати?

Чоловік не наділений можливістю скараскатися дитини словами на кшталт «ти ще маленька — не зрозумієш» або «я розкажу тобі якось іншим разом, згодом» — Закон Плато змушує відповідати на запитання і не відкидати тіні. Тобто дії простору збіглися таким чином, що донька поставила фатальне запитання — так сказала б людина.

Батько задирає лице до спеки, що загусає, тьмяніє, мов швидкісна липнева гроза.

— Один з мешканців Міст випадково пронизав простір. Він створив текст.

— Що?

— Це намальовані слова.

— Намальовані слова? Як це? Навіщо малювати слова?

Око на плечі дівчинки здивовано закліпало. Дівчинка, схоже, готова вмить переключитися на кумедну і божевільну гру — бігти малювати слова. Мидниця її вже не цікавить. Батько одноманітно веде далі — він ніколи не дозволяє доньці перебивати себе, змушувати перестрибувати на інші теми і пояснювати безліч речей водночас.

— Текст називався «Слини диявола». Це було схоже на те, якби він зробив слайд з мого зображення. Його одноплемінники називали щось подібне «іконами». Тобто він викрив мою присутність. Або навіть так: ВІН ВИКРАВ МОЮ ПРИСУТНІСТЬ.

Дівчинка обома руками прибирає з чола волосся і облизує губи. Око на плечі від здивування вже навіть не глипає.

— Я нічого не зрозуміла: а чому ти мусив тікати? А що таке «Міста»?

— Я не маю права залишати жодних слідів своєї присутності в жодному з існуючих світів. Міста — це один зі світів.

— Яких світів? — Дівчинка морщить личко, не добираючи сенсу. Її погляд глибший за будь-яку розколину на Плато.

— Весь простір виглядає так, як забавка-складанка, котру ти зробила. Ти знічев’я змоделювала Простір Осяжного.

— А як потрапляти в ці світи?

Батько похмурніє так, що на плато западає Чорна Спека, схожа на Глупу Ніч — клепсидру перекинуло й встановило на новий відлік. У непроглядній темряві зблискують лише очі дівчинки.

— На жаль, ти сама про це дізнаєшся, коли вже зацікавилася. Ходімо додому. Мама куховарить сьогодні на зелену пісню — я вчуваю запах павутинок зузі у виноградній печені.

Дівчинка підтюпцем біжить плаєм з гори — до затишної зеленої улоговини, де крізь зелену піну буйних заростів ніжно міняться вікна маєтку. Обома руками притискає до живота модель осяжного простору, а на її шиї у такт бігові по-зміїному торохкотить намисто з мушель-арду: фес-фес-фес-фесс-фес-фес-с-с-с-с, так, ніби на бігу з дівчинки сіється пісок. Чоловік стоїть на лезі гірського хребта, схожий на сангіновий шкіц. Тло за його спиною чорне. Він завмер обличчям до наповненого рясними зорями, нічною росою та зеленими пахощами простору, ніби на межі світів. Попереду сходить Молодик — тлустий і жовтий, наче воскова свічка. З маєтку долинає тихий джерґотливий сміх: донька добігла до дверей. Чоловік, гризучи цибух, курить свою різьблену люльку — з гір густо лізе до улоговини сріблястий туман. Докурює, вибиває люльку об коліно, ховає її до кишені свого шкіряного плаща, і, закинувши на плечі свою конструкцію для сидіння, вирушає вниз, поступово занурюючись у туман, який струмує і струмує, мов десь направду існує шпара чи труба фабрики туману, пари і хмар.