Сімурґ

7 Мовчки beyond

…а ні фіга! думаєш, померти — це так просто? Домашня робота з української літератури учня (нерозбірливо) класу Марецького Арсена, твір на тему «Моя сім’я» — це, часом, не твоє, нє? «… моя мама розбилася на дуже класному байку в районі селища депортованих самураїв Кодаки Уманської області. Мого тата — Юду Марецького ліквідували громадяни країни У. Я маю кота Лемура і вужика Воццека. Моя бабуся скоро помре від целюліту…» Дівчинка роздивляється слайд (шкільний коридор, на підвіконні сидить учень у шкільній формі й дивиться у двір крізь свій палець, крізь чорну наскрізну круглу дірочку, поруч стоїть вазонок з якимось фікусом чи фуксією, за вікном — промальовуються безлисті дерева), дівчинка тримає на колінах величезну мидницю, заповнену зіжмаканим синім шовком, дівчинка відкладає слайд набік, мабуть, він її не зацікавив, бере наступний, око на плечі дівчинки розплющується і уважно придивляється до відкладеного слайда…таак, а це що? Гарний портрет, фактурний, глибоко сповнений світла: учениця за письмовим столом задумливо дивиться кудись крізь простір, може, у вікно, накривши руками зошит… щоденник загиблої ластівки Фес? ну-ну:

…число…року.

Я відчуваю кожний порух ночі. Важко прикидатися дитиною, маленькою дівчинкою. Коли я лежу в ліжку і вдаю, що сплю, я відчуваю, як мама з татом граються нашими іграшками. Арсен — кретин. Я завжди мріяла про брата, а не про кретина. Він не уміє прикидатися.

…число…року.

Тато й мама — безсмертні.

…число…року.

Хтось помре завтра.

Те саме число…року, вечір.

Для мене це — завтра. Для тата й мами — позавчора. Для Арсенових шкільних друзів — випускний вечір. Хтось нап ’ється через нещасне кохання й випаде з вікна четвертого поверху, з кабінету хімії, на шкільне подвір’я — точнісінько в ту калюжу, куди Арсен з друзями жбурнули кавалок металевого натра й налякали вибухом хімічку, яка йшла до школи.

…число…року.

Вибух під ногами ви ваше життя це вибух під ногами…

…так, мене цікавлять всі колекції гудзиків до вісімдесятого року, але, як ви розумієте, багато заплатити… — чується в телефонній слухавці голос Казки, з недоречних пауз, іноді навіть на півслові, зрозуміло, що вона, розмовляючи, курить, також лунає і чоловічий голос, відповідаючи Казці, я чув про ваші роботи, каже голос, ви малюєте сніговиків як вони є, так, затягуючись погоджується Казка, у мене теж своєрідна колекція зібралася, ці картини не часто купують, ви розумієте, так-так, я розумію, особливо ті, де сніговик втрачає форму, а замість носа у нього стирчить недокурок… ага, радіє Казка, дійсно, мало хто бачить, що ці — найпривабливіші, мало хто бачить красу нествореною, а єдинонародженою, додає чоловік, обоє сміються, я хочу зробити вам ділову пропозицію, говорить він, давайте просто обміняємо наші колекції, в еквіваленті, зрозуміло… Дівчинка нічого не чує — вона роздивляється по черзі кілька слайдів, на всіх зображено сніговиків і нема двох однакових, навіть віддалено схожих… на останньому слайді погляд дівчинки затримується надовго, ніби вона ніяк не второпає, що там зображено, вона перевертає його і так і сяк… нічого не виходить! якби Казка знала про існування дівчинки, вона б неодмінно підКаЗала їй, бо Казці відомо, що це таке: це сніговик на подвір’ї Казчиного будинку, цього сніговика Казка малювала всю зиму, намагаючись зафіксувати найменші зміни, і, врешті-решт, переглянувши кілька десятків полотен, зрозуміла, що всі вони тотожні, тобто сніговик зовсім не міняв форми протягом зими, а через два тижні, коли стрімко і раптово станув весь сніг, виявилося, що ніякий це був не сніговик, а обмерзле кригою і запорошене снігом гроно замерзлої колонії ластівок, птахи впереміж із гніздами.

Казка має зустрітися з Гикаром. Цікаво, яким виявиться його друг-художник? Настрій такий самий, як і день: мовби на дні колодязя, а десь там високо на поверхні сіро і дрібно дощить. Все завмерло всередині. Тільки не базікай, не виставляйся — слухай, спостерігай, мовчи, — не вимахуйся! — сама до себе мимрить Казка, в метро на величезних екранах демонструється документальний фільм про життя електричних скатів, здуріти можна! глибоководне ширяння океанського зяброптаха-велета, цілі зграї підводних кондорів, шиза якась, скати-манта у метрополітені, скати-мантра… по вагону іде — від дверей до дверей (від зупинки до зупинки, від суботи до суботи) бородата й вусата черниця, хилитається і співає якісь ці… як їх… псалми? гімни? молитви? «…двааадцять роооків я ширялася маріуааааною, вени мої скурені, очі мої сколоті, і тут ісус прийшов і вирішив усі мої проблеми, слава йому!..», грошей черниці ніхто чомусь не дає… з протилежного боку вагона черниці назустріч просуваються два скінгеда, принаймні виглядають вони як скіни, обоє голені, кремезні, але один з гітарою, на грифі теліпається поліетиленовий пакет для грошей, у другого на шиї висить арабський барабан, і ця парочка приємним і чистим, як у харківської «П’ятниці», двоголоссям, у стилі реґґей, виводить «Групу крові» Цоя, блін! — думає Казка, воістину все у цьому світі існує водночас тут і зараз як нероз’ємне ціле! покаянна християнська мантра алкоголічки, котра агітує пасажирів не проти наркотиків, не за алкоголь, і навіть не за ісуса, а за сумнівне милосердя до халявщиків, змішується, мов рідина, зі скінгедівським реґґей про групу крові на рукаві, і, мабуть, це взагалі персонажі однієї милої і зворушливої секти Халявної Милості, супер, думає Казка, милосердя, любов, світло, співчуття, це все ще й досі є сакральною халявою, бо просто досі ще жоден жид не спромігся вигадати, як на цьому заробляти, Казка, звичайно ж думає не про синтетичні замінники, а про те, що просто є, три андеґраундні примари байдужо розминаються у проході, мов кораблі, риби, літаки, птахи, потяги, коні, крижини, хмари, повітряні кульки, іграшкові автомобілі, зупиняючись перед розсувними дверима своєї персональної сансари, щоби перейти на зупинці до іншого вагона метро, майже через всю планету пролітають над головами пасажирів казарки і сірі гуси, зграї пінгвінів мігрують у потоках океанських течій, інколи їм, виявляється, по дорозі з дельфінами і ставридою, танкерами, паромами і баржами, літаками і альбатросами, супутниками і космічним сміттям, уздовж берегової лінії десь пропалюють у земній шкірі паралелі табуни коней, потяги і колони трейлерів, і весь цей рух — це тисячі кілометрів людського виміру, ці незбагненні міграції, пересування, невпинний рух усього сущого, і тільки люди гадають, що зупинки можуть існувати ще десь, окрім їхньої декларації про реальність і сценографію, ось і потрібна станція метро — Казка терпіти її не може!

Він весь час ніби опиняється попереду Казки, незмінно маячить на крок перед Казкою його спина у чорній футболці з білим написом «DON’T PANIC!», великі такі літери, не панікуй! ніби ісус по водах цього людського моря, загнаного у підземний перехід, він йде, мов хоругва для Казки, наче несе на своїй спині важкий гірський наплічник з посланням для Казки «Не панікуй!», я і не панікую, думає Казка, принаймні поки нам по дорозі і можна без шкоди для своєї траєкторії та кінцевого пункту пересувань, зачудовано і безтямно втикати у писало «DON’T PANIC!», не думати ні про що і, відповідно, не панікувати, мовляв, що я для нього (не для ісуса) — усього лише одна з багатьох скриньок з його незбагненним струнким натхненням! вимагаєш для себе статусу винятковості, брило? DON’T PANIC! просто забудь про все… всередині Казки якісь драглі. Серед них дрімає, ніби зародок змії, згорнута пружина. Тільки не дай їй вистрелити й розметати драглі, Казко: феєрверк зі шмарків — дуже гарно! Казка спиняється, а чорна футболка з персональним посланням до мегабайтів персональної Казчиної сансари віддаляється, входить у розфокус, а коли повертається фокус, футболки вже нема. DON’T PANIC! Ніби Гикар не мав спізнитись. Нічого, покури Camel без фільтру, Казко. Дрібки тютюну липнуть до губів, але не курити ж через довжелезний дамський цибух серед оцієї людської протоплазми, котра вихлюпується зі шкляних дверей до переходу, досить звинувачувано у декадентстві, та навіть не в цьому справа, можна ж і око ненавмисне комусь виколоти, або пропекти чиюсь повітряну кульку… Темно, стумно, моторошно — мабуть, через дощ десь замкнуло світло. Пам’ятаєш, як убило струмом продавця компактів? Скільки він так плавав у брудному аргеродінесі підземного переходу, поки його не виловили і не відвезли до моргу? Люди сунуть щільним потоком — певно, там, глибоко внизу, щойно підійшов потяг з черговою порцією одноплемінників. Налазять, штовхаються, лиця мертві. Виходить, що випускаєш дим прямо у ці мертві обличчя, що неприємно бентежить, але якось цьому запобігти неможливо, до того ж, всім, здається, по цимбалах — ніхто навіть не кривиться. Рот повен тютюнових дрібок — хай з нею, з цигаркою, — пожуй гумку. А, он іде Гикар. Тільки б не цьомав у щічку. Привіт! Будь ласка, вибач, я запізнився!., цьом в щічку… навіть Казчина нерухомість не перешкоджає, та ладно, все гаразд, швидше ходім звідси.

Нагорі повітря нагадує губку. Люди в сірому і брунатному одязі товчуться біля маршруток. Казка з Гикаром сідають в одну з них, швидко пересідають до іншої, бо Гикар переплутав — нервується, кремпується, можливо, він завжди такий напружений. Казці через внутрішню завмерлість (ніби годинник став) легше подолати напади огиди від його доторків, коли подає руку чи розпрямлює шкіряну вилогу її старенької косухи, звукове тлоговоріння не припиняється, про що ви лише не говорите, перебиваючи одне одного, кожен про своє, ні про що, зрештою, говорите… Гикар: брунатне-зелене-сіре-фіолетове-квадратне-я-я-я-люди-я-робота-я-лінії-геометричніфігури-я-те-се-плітки-я-колєжанки-компліменти-сіре-брунатне-продруга-художникадоякогоїдете-я — я -требащосьвзятивгастрономі…

Казка: сіре-червоне-сіре-прозоре-чорне-я-я-я-чорне-я-сіре-нехочу-нелюблю-пофіґ-я-червоне-про-сіре-коньяк-курити… Гикар: прийшли. Казка: о.

Зі своєї волі Казка нізащо звідси не піде! Піде за кілька годин, але то буде не її воля! Негайно подякуй тому, хто привів тебе до цієї мушлі, курво!

Казка — вмерзла у кригу риба. Але крига тепла.

З чого б ти мала кремпуватися, Казко? Усмішка Чеширського кота на асфальті, уламком рудої цегли намальована, спливає у ніжний день, чіпляючись за вузлувате гілля дикої груші, де зі струхлявілих дощок збудували щаблисту схованку діти, мабуть діти, майстерня Марка — це сад, Казка лежить на траві під грушею і розмовляє так, ніби тримає в роті воду і боїться, що та витече крізь кутики вуст, а Марк розмовляє так, наче тримає поміж зубів і обережно, щоб не розчавити, пересуває язиком малу зморщену чорну перчинку, ніби танцює повільно, збираючи груші… Казка і Марк, мабуть, цілувалися б так, аби його перчинка мляво плавала у її воді й вони обоє боялися б випустити з рота перцеву настоянку, яку б створювали… але вони не цілуються, нічого нема і не має бути, по той бік тварини є тільки спокій споглядання і світло, або каламутні візії нашарувань, що розшифровуються тільки згодом, та і взагалі, що це з тобою, Казко, ви ж уперше одне одного бачите, тебе щойно привів до Марка Гикар… нема ні радіо, ні телевізора, відповідно, у цьому просторі щільність соціального калу зведено до мінімуму… Гикар ніяк не йде, розказує щось, щось говорить, говорить, Марк забирає волосся круглою гумкою, відірваною від презерватива, мабуть, презервативи він взагалі використовує тільки у такий спосіб, відриває собі ґумки на волосся, що твориться у нього в черепі? старожитності образів, рептилії та велетенські лускокрилі, а що може бути в голові у художника, на якого щомиті ялово дивиться дійсність, чи ростуть у цьому саду посутенілі дерева, оперезані сонячною міддю, чи мідь цього спадню, згасаючих його променів і плям, лежить на вогкій землі, на кленовому листі, на посохлих рослинах, готових до життя в гербаріях? ну, не Шишкін, да… і не Далі, на щастя… і не кислотний вар’ят Куїнджі… але свідомий того, що час перетворить на антикварну коштовність любу попсу:

немає бруду, є досвід, поцілунки з масками, секс із шекспіром, я користуватимусь твоєю щелепою, коли ти помреш, я нізащо не дозволю поховати цю купу грошей, бачиш, довколажиттєвий шар незбагненного забито порожніми пляшками, ніби всі ми живемо у скляному будинку, схожому на орган, у чиїх трубах гуде вітер неосяжних просторів! віддай мені ненамальоване — легше дотягнутись крізь сновидіння, ніж крізь в’язкі драглі наступного дня, з його людьми, сміттям, автами і деревами… в голові у Казки — гаос, каша, вона тане, як сніговик від коньяку, що пробирається манівцями у її мозок, до її серця, вона дивиться зі своєї канапи на волосся, очі, руки Марка, навіть не дослухаючись до сліпого базікання, сама не добираючи слів, коли доводиться щось верзти, в осерді цього всього — мовчання. Так з-під води чуєш чиїсь голоси на березі. Нагла, незбагненна Казчина хіть, нездало закамуфльована незакінченими реченнями… уууууууу і нарешті Гикар прощається і йде, і Казка лишається з Марком, котрий поводиться делікатно і професійно, і Казка спокійно роздягається, а він простягує їй свою кофту і свої величезні пантофлі, щоб вона трохи звикла до оголеності, щоб не змерзла часом… бажання підступно тече з Казки, щойно скинуто лахи, бажання щільно охоплює, коли Марк загортає Казку в тонку пакувальну плівку, торкаючись обережними долонями Казчиного тіла. Казка позує, загорнута у прозору плівку, — у простраційній залежності від бачення художника, та від свого бажання, над яким Казка не владна. Марк ліпить з Казки якусь мадонну, жанну д’арк, драпірує її тіло якимись тканинами, синім шовком, фотоапарат реагує на розширення Маркової зіниці, Казка дивиться у лінзу об’єктива, і їй також передається це відчуття тотальної статики, дедалі потужніше, мов прибій, набігає прагнення вивільнитися з цих штучностей у щось природніше, у власні вистави, мабуть… тому Казка знаходить ледь помітну шпарку у Марковій зосередженості й просить, може, поставити щось інше, може, щось важкіше, що могло б якось змінити ауру цього гламуру… Марк усміхається й знаходить на поличці серед компактів однойменний альбом Metallica, да, ага, і тут з Казки вихмарюється і концентрується на чорних драпіровках, фокусуючись перед живою лінзою фотоапарата, образ недолугої понівеченої ляльки у воєнних шкарах, подертих сітках на голе тіло, з чорними сльозами на похмурому обличчі, такий неоковирний, але дуже відвертий і щирий підлітковий gothic, така блек-німфетка для (зважаючи на високу Маркову собівартість комерційного художника) заможних збоченців, Марк захоплюється, він, можливо, навіть не стільки фотохудожник і художник, скільки скульптор, він ліпить з простору все водночас, а чому почав з Казки ліпити святу? мабуть, просто з делікатності, він же не знає Казку, а раптом вона образилася б на щось, ну, як жінка б образилась, ніби на репортажну істину власної щемної потворності можна образитись! все одно, що образитись на дзеркало! Казка хоче віддатись цьому художнику і сміятися потім з розбитого посуду їхніх снів, Казка позує і снить водночас: їй сниться, як Марк повільно обходить штатив з фотоапаратом, незмигно на неї дивлячись, простягає до неї руки, загортає її тіло у свою грубу строкату затишну кофту і несе до білої канапи під стіною, тієї, де кілька годин тому вони втрьох, Гикар, Казка і Марк, пили каву, Казка воліла б днями лежати на тій канапі та прокволо і зосереджено, так, щоби світ не зреагував на розширення її зіниці й не спотворився, не викривився раптом, роздивлятися бронзове «Мовчання» на скляному столикові поруч з канапою, повільно-повільно зосереджуватися то на рибі, то на богомолі, то на цвірконикові, то на зморшкуватих руках… а тоді перевертатися на спину, не запинаючи на голому тілі розлізлу на боки кофту, і дивитися на голови з прищепками на очах, губах і вухах, виходити до кухні курити, тягнучи за собою, мов шлейф, мов клей павутиння, химерність спижевої тканини часу і думок художника, тканини, що вмить застигає на повітрі, коритися художникові, варити каву на захаращеній його полотнами кухні, човгати його громіздкими пантофлями, забувати свої майтки серед його золотих подушок… з чого б то Марк усе це мав дозволити Казці?! та тому, що Казка несподівано заснула, і Марк продовжує її фотографувати, то розкладає на її тілі іржаві ключі, мушлі, то накидає синій шовк, а Казка знає уві сні, схожому на злиняле графіті, що все у цьому світі створене винятково для неї, що соло на саксофоні, імпровізація розлитої по шкляному столикові кави, спижева скульптура-погруддя, мовчання, штатив, схожий на чорного богомола, пильне око лінзи, вічні негативи, слайди, дагеротипи Казчиної оголеності, соків її бажання, котре так і не вщухло, навіть уві сні, усі відбитки на клітинних плівках всесвіту, все це, а головне, теплі Маркові руки, і його очі, і його рот, і його велике тіло, і хаєр, вхоплений гумкою від кондома, все це створене з неї, для неї і навіки-віків казка!.. ще тому, що у Казки нема пупка, ніби народилася вона з нічого, на місті пупка Казка носить грубий кульчик з сердоліком, щоб ніхто нічого не помітив… і просто тому, що Казка росла по чужих хатах і виросла чужою річчю, і замість пупка носила кульчик просто на гладенькому животі — так не було помітно відсутності цієї найсакральнішої людської ямки…

Міжміська дзвонить у чиїйсь порожній хаті — таким частим кардіоґрамним зумером сигналить лише міжміська, телефон дзвонить у пошкробаній червоно-жовтій телефонній цюпі десь посеред мжички і скам’янілої анатомічної порожності якогось міста… міста, куди повертаються сни… Це не телефон! це чиясь думка, чиясь недолуга язичницька молитва, мовби міношукач, намацує слухача у просторі, шукає артефакти майбутнього… це Марк Авралій, це його думки і авральні бажання, котрі не можуть пробитися до майстерні, коли Марк працює, і вони кричать десь по всьому світі зголоднілими самотніми телефонними голосами, намагаються додзвонитися до майстерні, до Марка, хоча б до фотоапарата, але потрапляються весь час не туди, вибачте, кажуть їм, ви помилилися номером, або взагалі нічого не кажуть… Казка зі свого сну простягує руку і бере слухавку: «Ало?..», а Марк до'ідає квітку, втискаючись писком у Казчине міжніжжя, пожадливо ковтаючи в’язку рідину її персональної сансари, доїдає і гніздо і ластівку, небо майстерні надимається брудно-жовтими вітрилами передчуття снігу, вихмарює важку вогку тугу, ніби жінка у переймах, небо низько нависає над Казкою і Марком, над усіма снами і телефонами, над парковими скульптурами, підземними бажаннями, над трамваями і пивницями, над храмами і будинками, і будівлями, і автами, і людьми, небо загусає в очікуванні першого снігу, але натомість іде осінній дощ, тамуючи подих, вплітається у мжичку передчуттів, зима відступає… взимоване місце, ніби гніздо з кристалів кварцу й гусячого пуху, навіть вночі добре видно порохняві старожитності, мертвий вичовганий килим, світло, що відбивається від снігових покровів і пронизує тьмяний простір задушливих, натоплених пічкою кімнат, відблиски відбиваються від темряви, заповзають всюди північними мишенятами, залітають полярними совами, час полювання, час невпинного лопотіння снігу — цього нечутного, але видимого сурдоперекладу сутінкових кіновистав, це міміка вівторка, що може бути і п’ятницею, вони працюють позмінно, це ж дні! дні — це просто назви, і яка різниця, що саме ти вибереш, адже вони всі однакові — засніжені. Казці сняться її сніговики, її персональна зима, де вона весь час мерзне, зі своїм струмом у хребті і комахами в голові, тому вона тулиться уві сні до Марка, притискає до себе його голову, втискається у його плоть, з обрію виростають хмари, схожі на дерева шкереберть, догори корінням, все це нагадує діораму в історичному музеї, антропологічний стриптиз, думає Марк, він входить у Казку, і думає, думає, углиб, углиб, у казку, думає в неї, сонну, у сплячу Казку думає… мізерні людські молитви про хліб насущний оточують, мов шумовиння, що підбирається до самих ніг, і ти боїшся промочити мешти, але ж ти не бог, Марку, ти не бог! я? я — бог! я бачу все це сміття Світу Речей, як під мікроскопом, я створюю зі сміття рослини і хмари, я увічнюю квіти персональної сансари, я можу проплисти крізь перспективу батерфляєм чи брасом, у той простір, до якого прагне добігти наш погляд, виявляючи там лише пласку декорацію! я ліплю скульптури просто з повітря, я розриваю цю декорацію, цю стіну з намальованим обрієм, по якому від сонячної корони розбігається ряботиння, — неживі полиски вогню у закапелку тата Карла, я в цю мить просто заковтую разом із недолугою язичницькою молитвою свою природну нелюбов до книжних знань: Батечко Карло! Дзвоню Це Я Тобі У Порожнечу, Я Більше Не Буду Тікати Зі Школи, І Продавати Свою Абетку, Абетку Моєї Персональної Сансари, Щоби Піти До Анального Ресторан-Театру, Я Вивчатиму Всі Літери, Я Готовий Зміняти На Літери Всіх Своїх Ляльок, На Три Літери, Б, О Та Г, Казку На Бога, Шило На Мило, Батечку, Я — Риба, Що Йде На Нерест, Заковтуючи По Дорозі У Перпендикулярній Течії Водоспаду Голий Гачок Навіть Без Наживки!.. Казка зітхає і стискає уві сні Марка ногами, казка-в-долонях, сміх на пучках пальців, ніжність уві сні, піііііісняааааа, і Марк-риба перетворюється на Марка-водоспад, і замовкає десь у Просторі Осяжного голодний телефонний зумер, сни свідомості, снід свідомості, всівдомості… всі вдома, просто ми спимо, і на дзвоники не відповідатимемо!…залиште ваші стрілочки ярості на автовідповідачі…

Глибоке сновидіння, гонитва і блукання, Казка не тікає, але Марк не може її наздогнати, щодня Казчину тінь спалюють на величезному багатті: зносять книжки і рукописи, мапи і чиїсь зошити з кулінарними рецептами, листи і рахунки, квитанції та поштівки із закордонними (європейськими) марками. Встановлюють зрубаний телеграфний стовп, видобувають з кишень дбайливо підсушені серед сезону дощів сірники, прикручують ліанами тінь до того стовпа. Але тінь не просто не горить — вона навіть не мучиться. Вогнежерці не знають, що тіні болю не відчувають — просто властивість у тіней така: метатися. Тішаться, невігласи, з тієї метушні, гадають, що постали в історії призвідцями і першими свідками страшних мук та галасу конаючих бузувірів (чи не Мальовані Стовпи з того згарища на собі левії матвеї виносять?).

Марк іде по снігу, іде на тепло, туди, де сніг синіє й підтікає, він шукає Казку, вони заблукали уві сні, вона так глибоко занурилася у сніг, де вона, невідомо, він увійшов у неї, але там вже було порожньо, і він почувся якимось некрофілом, дівчинко, я хочу намалювати твій портрет, де ти?

Казці набридло бачити одне і те саме, щойно склепить повіки (немов у склепі віка трун) — синхронно, безгучно, на добре змащених завісах… наче віконниці, зачиняються віка двох порожніх трун, умовно порожніх, якщо враховувати неодмінний людський кшталт: в труні має лежати небіжчик, «Мертві до мертвих — живі до живих», але в цих — мовби у скринях або футлярах для коштовних прикрас (а труп в кожному разі аж ніяк не може бути за коштовність, труп — це сміття, мотлох, кістки, гниле м’ясо та зіпсована тлінням тканина савану — весільної сукні — військового однострою…) — на пурпуровому оксамиті, посеред синього шовку спочивають кристали гірського кришталю, кожен завбільшки з долоню. Кожен — в своїй труні. Ніби зіниці. І Казка на величезній кухні з теракотовими стінами й потинькованою у заспокійливо-жовте стелею, дубові стельові перекриття, балки і палі, чорні вичовгані до шовкових полисків, прадавні кам’яні плити долівки, шиби запнено щільно чорним. Густим і важким, замість фіранок — мереживом, під цупким шаром пороху, спеченого, злиплого із кухонним гаривом, павутинням та комашиними крильцями, воно подібне швидше до візерунчастої сув’язі різьблених кам’яних ґраток, хоча закіптюжена мапа цього скам’янілого мережива з його ледь відчутним духом застарілого порохнявого гарива, плісняви та спецій більше схожа на чорні ополонки шкла поміж плетивом ласиць на нічній шибці, або на павутиння, куди втрапила зграя манюніх кажанчиків, аніж на плавкі й круглясті кам’яні мережива давніх майстрів… різноманітні старожитності попід стінами — від алхімічного реманенту до китайської порцеляни та черепків дешевого мексиканського посуду, — всі, мариться Казці, або сповнені, або вимащені живим сріблом тьмяної Повні, карбованість найдрібніших рельєфів нагадує Гравюру, посеред цієї музейної гармонії бовванить на залізних ніжках із залишками білої емалі обтріскана газова плитка з чотирма пальниками, залиплими тлустим перегорілим харчовим брудом, всі чотири пальника цієї корозійної незграби завжди квітнуть вічним вогнем аквамаринових газових айстр, поруч із плиткою — іржава бляшанка з-під консервованих ананасів, напхана бичками фільтрових і безфільтрових цигарок, а там, просто на долівці — тінь з цигарковим вогником, котра вже кілька десятиліть по власній смерті дихає і живиться лише газом та останньою перед отруєнням сигаретою. Тут немає кисню, і дим витанцьовує дивовижні й химерні викривлені видіння. Втім… уві сні не існує поняття кисню — є лише відчайдушне відчуття його раптової відсутності. Воно висаджує труни, і Казка ніби прокидається, відсапуючись, сновидіння явилося на її молитовні прохання до Невідь-кого дати Бодай Щось замість Безглуздої Плутанини, прохання було вислухано і прийнято паном Терренсом Маккеною, принцом Газу і Володарем Котів Кожної Статі, але якось викривлено потрактоване: Казка отримує спотворену насолоду власною неміччю замість гаосу тривіальності, вона не може рухатися в цьому сні, не може навіть з’ясувати, хто ця тінь, отруєна газом, і щоразу силоміць потрапляє лише сюди і нікуди більше. Ніби решту галузочок підсвідомого на один помах відчикрижив секатор Неможливого Садівника. Не вартий науковця гербарій. Казчина морока — подолати цю безкисневу, закужелену мовчазну кухню.

З хати Марка Казка контрабандою проносить у свій сон коньяк і намагається почастувати тінь, але між нею та тінню раптом з’являється вагітна кішка у розпалі переймів. Казка мусить облизувати кожнісіньке народжене кошеня аж до пробудження з повним ротом вовни і пологової рідини, і тепер Казка боїться заснути, відчуваючи щодалі то нудотнішу огиду, але насправді вона й не прокидалася, Казка думає навіть уві сні, про одне і те саме: якщо я навіть дістануся тої тіні з цигарковим вогником, нічого розумнішого за пророцтво «Ти — це я років через… отруєння газом…» уявити собі не можу, ну добре, я колись отруюся газом, хоча, з якої радості — неясно, але нехай, і що, хіба це позбавить мене сну?

— Любов beyond смерть… — шепоче Марк, любов beyond смерть, любов поза смертю, любов безсмертна…

…з розпачливого вигуку «Що ти з собою накоїв!» мав починатися мій роман, думає Арсен, заходячи до лазнички, але ж через півгодини Мара дійсно вигукує саме це, зазирнувши до середини і побачивши голого Арсена зі зголеним по всьому тілі волоссям, навіть у паху, навіть брови зголив, повідрізав вії, але, ну як він може починати з пояснень причини?! Мара останнім часом весь час розчісує все волосся, котре тільки бачить, останнім часом розчісує весь час, вичісуючи з нього літери, мов блощиць, Мара розчісує Арсенові навіть волосся на ногах, хоч він як на чоловіка має доволі пересічну густину рослинності, але насправді, хай там як, навіть попри те, що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок — тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: дехто відчуває цілющу силу шоку на межі розладу форми і тяжіє до таких начебто буденних подій, де на мить оселяються небуденні сили, щоби зрушити себе з місця, тобто спочатку хлопчик ламає іграшку, а згодом розуміє, що у нього з нею спільна природа, загусла іграшкова форма всесвіту, котра тільки те й робить, що спить і дивиться свої сни, воля спурхує з підвіконь мільярдів будинків, зграєю запинає небо і розчиняється в небі, залишаючи на балконах санчата або велосипеди, що болісно нагадуватимуть щонайменше про рух, про те, як цей рух збирає людську пам’ять форми. А звідки тут кров? — запитує Арсен, е, ну, ти знаєш, що порізався, ось воно і тече, усміхається Мара, вона або є або її нема, а навіщо ж ти тоді мастиш порізи? — ти сам їх мастиш, мабуть, бо знаєш, що жінка мусить лікувати пораненого чоловіка, — а Ти що робиш в цю мить?! — підкоряюсь твоїм бажанням, лункий сміх Мари чується ніби з іншого приміщення, може, з кухні, з акваріума, з-за люстра, й ця невідповідність відстані між зображенням і звуком лякає Арсена, голос Мари гуляє хатою, ніби вітер у водостоках, вібрації наростають, розкочуються долівкою, наче скляні кульки або градини, або рінь під морською хвилею восени, ти упіймав мене, каже Мара, — то ти тепер мусиш мені служити? — ні, знов сміється Мара, я лише мушу виконувати твої сценарії! — але ж це одне і те саме, говорить Арсен, — ні, служить дух, а сценарій виконує увага… ще може серце служити, але це вже кохання… от і уяви собі: дух — це всесвіт, і він нікому не служить, серця у мене немає, і у мене є любов прямо зі всесвіту! — не бачу навіть натяку на логіку, вперто бурмоче Арсен, і це кумедно виглядає, бо з його лиця зголено брови, — і не побачиш, немає ніякої логіки! ти називаєш логікою закон форми. Колонія ластівок, термітник, мурашник, фотосинтез, філоембріогенез, збереження енергії, закипання кави, сполучені посудини, клепсидра, маса речовин, кристалічні решітки, скелет, книжка, цвинтар, канапа, мусони, пасати, яйце, лялечка, фалос — це закон. Цегляний мур науки. Тупик. — Хто ти? — я? я вода, провідник інформації, будь-якої, всієї, що існує. Не форма води як течія, струмінь, озеро, ванна, і навіть не формула, не ашдвао… — хто ти? — я? я — утоплена, мій дух пішов у воду, через це я вештаюся поруч із людським світом, тому ти зміг впіймати мене саме у дощі. — Слухай, я від декого зі своїх знайомих, схиблених на якійсь магії й езотериці, ще й не такого чував! — та мені по цимбалах! ти чуєш тільки себе, як всі люди. Простір зараз дуже фонить, кожне я трансформує цей фон у я, я не казала того, що ти почув, я — це ти, доки ти транслітеруєш інформацію, перетворюєш її на слова, ти не чуєш що завгодно, треш-платівки, тобі весь час здається, що ти це вже десь чув!… я втомилася, каже Мара, ти добре пестив мене сьогодні, дякую, але, знаєш… ходи он ляж на Маккену, це тобі допоможе. — Що?! ображено скрикує Арсен, — а боже, у тебе плотська свідомість, Маккена — не чоловік! він просто проекція, картинка — еспешіаллі фор ю! це просто канапа! — а що буде? вагається Арсен, схожий на зомбі зі своїм порізаним і поголеним лицем без вій, — Швидше за все, нічого не буде… просто проспишся.

— Розкидайте по підлозі речі і предмети кохання — дайте мене обмовити, — кричить, звиваючись у вогні, Казка, — тінь моя, відрубана чоловіком-рибалкою, чекає на мене сотні століть, душа рибалки з вогником цигарки, джемпер того рибалки — з осіннього листя і павутинок, згорів уві сні, наче птах!

Марк бачить величезне багаття, якісь тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і блакитними прапорами, сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові у камуфляжі, перемащеному шмінкою і клеєм, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, — все це кружляє і танцює довкруж вогню, в осерді якого метається, сіпається, рветься кудись прозора тінь і чим далі тим сильніше валить з неба рясний вогкий сніг, тече з-під багаття синім, мов газові айстри…

Нескінченна рівнина — аж до прихованого від зору чи сну тіні виднокола — складена з величезних квадратних плит звичайного мушельника.

На кожній плитці — спижево-м’язистий статурний чоловік, котрий колінкує по периметру. Всі ці створіння тотожні, наче клони. Всі вони мають дивовижно високу зачіску, схожу на хвіст ластівки, що загинула смертю якого-небудь мессершмідта, прооравши дзьобом землю і настромивши у безжальне небо свій, схожий на розкриті ножиці, хвіст. Але клони чоловіків через ці зачіски схожі на круків. Вони можуть тільки плазувати, зосереджено приглядаючись до мікрофактури плит, а Казка ще може задерти голову і подивитися вгору. Обважнілий Казчин погляд помічає сталку власного волосся… чорного на тлі бездоганно-безхмарного безжурно-блакитного вічно-літнього-грецько-турецького Неба! Як перевірити, чи це сон уві сні, чи Казка насправді отруїлася газом і переповзла до іншої іпостасі якоїсь суто людської маячні. Колективний розум тих вороноволосих чоловіків-клонів каже, промовляє до Казки, паралелі, каже, перетинаються, а ці безконечні ланки плит насправді — спіраль, в центрі якої знаходиться Омгун. Абсолют, за межі якого навіть смертній людині не ступити, що вже там казати про «безсмертних», котрі далі свого трупа і кроку не зроблять! І що ж я робитиму в тому Омгуні? — думає Казка, ширятиму в небесному збайдужінні поміж клонами чоловіків? я це і без сновидіння можу, посіпаки Лютого і далі запинають від мене дощ, вихори у снах мого коханого, і я — поруч, але ж я в цей час — більш як добу — майже у летаргії, що знагла мене заскочила, млосно мені, важко мені літати, любий, до тебе, бо не вмію я літати, замалим не померла, побутові жахіття теж не вщухають: то балериною мене вбирають, то нареченою, чудово знаючи, як ненавиджу я біле вбрання уві сні, Марку, ти ж художник, ти мав би це розуміти, стережися, коханий: не клич мене так голосно і запопадливо, бо помру нагло і глупо, мов ніч на світанні, так зі сновидіння і не виплутавшись, так нічого і не збагнувши.

Може, Казку просто відкинуло назад? вона пройшла повз тінь до фіранок, за мереживом — герань, її чітка гравюра тьмяніє на шклі крізь візерунок. Це Символ чи Константа? Бідолашний Поете, незмінний ноктюрн каналізаційних сплетінь та склепінь моїх сновидінь, випадковий, мертвий, вічний, я люблю тебе, плаче Казка і забуває на цю мить і про Марка і про марки (з обгорілих конвертів). А тоді Казка вилазить на дахи якихось замшілих покинутих гаражів, дерева навкруги порипують, немов щогли з подертими вітрилами корабля-привида, Казка мовби сама себе закляла сновидством. Недогризок схудлого Місяця — гнотик свічечки, що потонув у стопленому воску — неухильно йде на Повню, тягнучи за собою припливи, вітри і вовкулак, витріщається крізь фасеткові очі лускокрилих нічних комахохмар, поволі роззирається довкола і таки помічає Марка, який дряпається пожежною драбиною, не відриваючи погляду від Казки. Місяць раптом обливає Марка нестерпним сріблисто-блакитним неоновим світлом, створюючи обабіч декорації плаского і штучного марення, час поводиться дуже химерно: не плине, а мовби стрибає із засідки хижими стрибками гепарда, виринає сам із себе, наче дельфін або кит, і летить, розганяючи хмари. Казка не бачить Марка, вона силкується перекинутися березневою кішкою, проте всі коти або мають собі пари вже поночі, або порпаються по смітниках. Забряжчало у вухах і… знову павучі запони суворого іспанського мережива. Знову кухня. Потяги волають, чисті їхні голоси чутно вночі крізь вікна, залізниця за якийсь кілометр від будинку, це кричать потяги Маркового, західного напрямку, їх несе, куди вітер дме, і коли впаде на Місто дощ тихий, висадить сніги і зрушить з місця абриси ночі, затамувавши темряву, як подих, Казка знатиме, що тінь з цигарковим вогником — то лише тінь, і промине її без вагань, промине увагою пастку мереживних фіранок, не застрягне у виснажливому, достеменному, вічному вивченні цього скам’янілого павутиння. Збоку — між стіною і чорним мереживом є шпарка, біля неї Казка зупиняється і чекає на Марка, і той приходить, виснажений, вимоклий, викачаний у снігу, перемащений гаривом, попелом, іржею, і вони вдвох пірнають у вікно крізь ту шпарку, не відчуваючи константи шкла, сподіваючись, що константою є шкло, а не їхні «я», і сподівання їхні виправдовуються.