Щиголь

Розділ V Бадр-аль-Дін

Хоч я й вирішив залишити валізу з картиною в камері схову свого колишнього дому, де, я був певен, Хосе й Золотце подбають про неї, я все більше нервував у міру того, як наближалася дата мого від’їзду, аж поки в останню хвилину вирішив повернутися назад із причини, яка нині видається мені вкрай дурною: поспішаючи якомога швидше винести картину з помешкання, я вкинув у валізу чимало речей, які трапилися мені під руку, серед них більшу частину мого літнього одягу. Отож за день до того, як мій батько мав намір забрати мене в Барбурів, я поквапився назад на П’ятдесят Сьому вулицю, маючи намір розстебнути свою валізу й узяти з неї кілька найкращих сорочок, які лежали зверху.

Хосе не було на місці, а новий широкоплечий хлопець (Марко В., судячи з напису на його бейджі) зупинив мене, схожий не так на консьєржа, як на озброєного охоронця.

— Вибачте, чим можу допомогти? — запитав він.

Я сказав, що прийшов по свою валізу. Але, переглянувши журнал — провівши товстим указівним пальцем по списку дат, — він не виявив бажання зайти на склад і винести її мені.

— А чому ти залишив її тут? — запитав він із сумнівом, почухавши собі ніс.

— Хосе дозволив мені її тут залишити.

— Ти маєш квитанцію?

— Ні, — сказав я після збентеженої мовчанки.

— Тоді я нічим не зможу допомогти тобі. У записах нічого нема. А крім того, ми не беремо речей на зберігання від тих, хто тут не живе.

Я досить жив у цьому домі, аби знати, що він каже неправду, але не мав наміру сперечатися з ним про це.

— Зрозумій, — сказав я, — я тут жив. Я знаю Золотця, і Карлоса, й усіх вас. Я хочу сказати, — мовив я після холодної, ніякової мовчанки, протягом якої відчув, що він утрачає до мене інтерес, — що коли ти проведеш мене туди, я тобі покажу, де лежить моя валіза.

— Пробач. Ніхто, крім консьєржів та мешканців дому, не має права туди заходити.

— Це брезентова валіза зі стрічкою на ручці. На ній написане моє прізвище. Бачиш онде? Декер?

Я показав йому на етикетку, що досі залишилася на нашій поштовій скриньці, і тут зі своєї перерви повернувся Золотце.

— Ви гляньте! Хто до нас прийшов? Цей хлопчина мій друг, — сказав він Маркові В. — Я його знав, ще коли він був отакий на зріст. Що тобі треба, Тео, мій друже?

— Та нічого. Тобто я хотів сказати, я їду з міста.

— Он як? До Лас-Веґаса? — запитав Золотце. Коли я почув його голос і відчув його руку на своєму плечі, усе стало для мене легким і зручним. — То ти маєш намір жити в тому божевільному місті, правильно?

— Думаю, так, — сказав я з сумнівом у голосі.

Люди не переставали мені торочити, які божевільні пригоди доведеться мені пережити в Лас-Веґасі, хоч я не міг зрозуміти чому, адже навряд чи гаятиму там час, мандруючи по казино та клубах.

— Ти думаєш? — Золотце закотив очі й похитав головою з блазенським виглядом, який моя мати майстерно вміла передражнювати. — О, Господи, я тобі кажу. та ти собі уявляєш, що то за місто? Які профспілки вони там мають! А ресторани, готелі… Усюди можна заробити великі гроші. А погода? Сонце — кожного дня в році. Ти полюбиш це місто, мій друже. Коли, ти сказав, ти від’їжджаєш?

— Сьогодні, тобто завтра. Тому я хотів би…

— А, ти прийшов по свою валізу? Усе буде гаразд, не сумнівайся.

Золотце щось різко сказав іспанською Маркові В., який байдуже стенув плечима й пішов на склад.

— Він нормальний хлопець, Марко, — прошепотів мені Золотце. — Але він нічого не знає про твою валізу, яка тут зберігається, бо я й Хосе не занесли її до журналу збережень, ти розумієш, про що я кажу?

Я зрозумів, про що він каже. Усі валізи та пакунки мали записуватися до спеціального журналу, де належало позначати, коли їх прийнято й коли видано. Але не видавши мені спеціальної квитанції й не занісши мою валізу до офіційних записів, вони хотіли убезпечити мене від можливості, що хтось інший може прийти й зажадати її.

— Розумію, — пробурмотів я трохи збентежено. — Дякую, що зберегли її для мене.

— No problemo, — сказав Золотце. — Дякую, — голосно сказав він Маркові, коли той виніс валізу. — Усе, як я сказав, — провадив він тихим голосом, і я мусив підійти до нього ближче, щоб усе почути. — Марко хороший хлопець, але в нас тут чимало мешканців нарікали, що в будинку нікого не було, ну тоді, ти пам’ятаєш. — Він кинув на мене промовистий погляд. — Те, що Карлос не зміг прийти на службу в той день, думаю, не було його провиною, але вони звільнили його.

— Звільнили Карлоса? — Карлос був найстаршим і найстриманішим із портьє, його тонкі вусики й сиві скроні робили його схожим на старіючу мексиканську телезірку, його чорні черевики завжди були начищені до блиску, а білі рукавички — біліші, ніж у будь-кого іншого. — Вони звільнили Карлоса?

— Я знаю, що в це важко повірити. Тридцять чотири роки і… — Золотце показав великим пальцем собі за спину. — Кінець. А тепер менеджмент приділяє надто велику увагу безпеці, новий персонал, нові правила, вимагають записувати кожного, хто входить і хто виходить, отак-от…

— Хай там як, — сказав він, штовхаючи задом парадні двері, щоб відчинити їх, — а ти дозволь мені зловити тобі таксі, мій друже. Ти їдеш прямо до аеропорту?

— Ні, — сказав я, виставивши руку, щоб зупинити його; я був надто стурбований і не помітив, що він робить.

Але він відтрутив мене вбік нетерплячим рухом.

— Ні, ні, — сказав він, витягши валізу на бровку хідника, — усе гаразд, мій друже, мені нічого не треба. — І я з жахом зрозумів, що він подумав, ніби я намагаюся перешкодити йому витягти валізу на хідник, бо не маю грошей на чайові.

— Стривай-но, — сказав я, але в цю саму мить Золотце свиснув і вибіг на вулицю з піднятою рукою. — Сюди! Таксі! — закричав він.

Я стояв у дверях розгублений, коли до мене впритул підкотило таксі й зупинилося біля хідника.

— Ура! — сказав Золотце. — Я виграв для тебе час, хіба ні?

Перш ніж я встиг подумати, як зупинити його, не будучи схожим на йолопа, він уже запхав мене на заднє сидіння автомобіля, а валізу поклав до багажника, з виляском закривши кришку за своїм звичаєм.

— Щасливої тобі дороги, amigo, — сказав він, подивившись на мене, а потім піднявши погляд до неба. — Утішайся там сонечком і за мене. Ти знаєш, як я люблю сонячне тепло. Я тропічний птах. Я не можу дочекатися, коли повернуся додому в Пуерто-Ріко й зможу розмовляти з бджолами. Гммм… — проспівав він, заплющивши очі й схиливши голову набік. — Моя сестра має там пасіку, і я співаю бджолам колискову. А у Веґасі є бджоли?

— Не знаю, — сказав я, нишпорячи в кишенях, аби з’ясувати, чи досить у мене грошей на таксі.

— Коли ти побачиш бджіл, передай їм привіт від Золотця. Скажи їм, я скоро до них приїду.

— Hey! Espera![56]

Хосе з піднятою рукою — досі у футбольній формі, він прийшов сюди прямо з гри в парку — поспішав до мене, розхитуючись, своєю атлетичною ходою.

— Гей, manito, ти вже їдеш? — запитав він, нахилившись і просунувши голову у віконце таксі. — Ти пришли нам фотографію, і ми повісимо її внизу!

Унизу в підвалі, там, де швейцари перевдягались у форму, одна стіна була обліплена поштівками та знімками з Маямі й Канкуна, Пуерто-Ріко й Португалії, що їх мешканці дому та консьєржі протягом років надсилали на Східну П’ятдесят Сьому вулицю.

— Він правильно каже! — підхопив Золотце. — Надішли нам свою світлину! Не забудь!

— Я… — Мені було сумно розлучатися з ними, але я посоромився це сказати, щоб не бути схожим на якогось гея. Тому я лише сказав: — О’кей! Тримайтеся!

— Ти також, — сказав Хосе, відступивши назад із піднятою рукою. — Тримайся якнайдалі від тих столів із блекджеком.

— Послухай, хлопче, — запитав водій таксі, — ти хочеш, щоб я тебе кудись відвіз, чи як?

— Притримай своїх коней, зараз поїдеш, — сказав йому Золотце. А тоді обернувся до мене. — У тебе буде все гаразд, Тео. — Він востаннє ляснув долонею по машині. — Щасти тобі, чувак. Ще побачимося. Бог тобі в поміч.

— Тільки не кажи мені, — мовив мій батько, коли приїхав до Барбурів наступного ранку, щоб забрати мене в таксі, — що ти хочеш повантажити все це сміття в літак.

Бо я мав ще одну валізу, крім валізи з картиною, ту, яку підготував раніше.

— Думаю, ти перевищиш вантаж, який дозволяють перевозити одному пасажирові, — сказала Ксандра з істеричними нотками в голосі. Спекотне повітря, що висіло над хідником, давало мені змогу з відстані чути запах спрею, яким вона побризкала волосся. — Ти маєш право брати з собою лише певну, обмежену вагу.

Місіс Барбур, яка вийшла зі мною до краю тротуару, спокійно промовила:

— Думаю, він не матиме проблем і з цими двома валізами. Я завжди перевищую свій багаж.

— Але ж це коштує зайвих грошей.

— Гадаю, ця ціна здасться вам цілком поміркованою, — сказала місіс Барбур. Хоч було рано й вона не мала на собі своїх коштовностей і ще не намастилася помадою, вона навіть у сандалях і простій бавовняній сукні створювала враження жінки, бездоганно вдягненої. — Можливо, вам доведеться заплатити під час реєстрації двадцять зайвих доларів, але це не буде для вас проблемою, чи не так?

Вона і мій тато подивились одне на одного, наче двоє котів. Потім батько подивився кудись убік. Я трохи соромився його спортивного піджака, що нагадував мені надруковані в «Daily News» знімки хлопців, яких підозрювали в рекеті.

— Ти мусив попередити мене, що в тебе дві валізи, — сердито промовив він у тиші (вельми зручній для мене), яка запала після її вдалого зауваження. — Я не певен, що все це поміститься в багажник.

Стоячи на хіднику й дивлячись на відкритий багажник таксі, я міркував, чи не залишити мені валізу місіс Барбур, а потім зателефонувати їй і розповісти, що в ній зберігається. Але перш ніж я приготувався щось сказати, широкоплечий росіянин-таксист дістав із багажника сумку Ксандри, а на її місце запхав мою другу валізу, яку, завдяки кільком поштовхам, йому вдалося туди помістити.

— Бачите, все гаразд! — сказав він, з розгону зачинивши багажник і витерши з лоба піт. — М’які боки!

— Але моя сумка! — запанікувала Ксандра.

— Немає проблем, пані. Вона поїде попереду зі мною. Або позаду з вами — як захочете.

— Тоді все гаразд, — сказала місіс Барбур, нахилившись, щоб подарувати мені легкий поцілунок, такий собі жіночий повітряний поцілунок, що пахнув м’ятою й гарденіями. — Прощавайте всі, — сказала вона. — У вас буде фантастичний переліт, чи не так?

З Енді я попрощався вчора. Хоч я знав, він сумує, що я їду, проте мої почуття були ображені, що він не залишився провести мене, а поїхав із рештою родини в нібито ненависний йому будинок у штаті Мен. Щодо місіс Барбур, то вона не здавалася засмученою через те, що бачить мене востаннє, хоч я тяжко переживав, що мені доводиться покинути їхній гостинний дім.

Погляд її сірих очей, що зупинився на мені, був ясний і холодний.

— Дуже вам дякую, місіс Барбур, — сказав я. — За все. Передайте Енді мій прощальний привіт.

— Звичайно, передам, — сказала вона. — Ти був чудовим гостем, Тео.

У вологій вранішній спеці, що висіла над Парковою авеню, я стояв, затримавши її руку в моїй трохи на довше, — злегка сподіваючись, що вона скаже, аби я звернувся до неї, коли мені буде чогось треба, — але вона тільки сказала:

— Отже, щасливої тобі дороги, — і подарувала мені ще один холодний маленький поцілунок, перш ніж відійти.

Я не міг собі уявити, що залишаю Нью-Йорк. За все своє життя я ніколи не був поза містом довше ніж вісім днів. Дорогою в аеропорт, визираючи у вікно на щити з рекламою стрип-клубів та адвокатів із персональних справ, яких тепер довго не побачу, я раптом похолов від неприємної думки. А перегляд речей в аеропорту? Я літав небагато (лише двічі), причому один раз іще тоді, коли був у дитячому садку, й тому навіть не знав, як здійснюють цей перегляд. Просвічують багаж рентгенівськими променями? Обшукують валізи?

— Вони все відкривають в аеропорту? — запитав я боязким голосом, а потім перепитав знову, бо ніхто, схоже, мене не почув. Я їхав на передньому сидінні, щоб забезпечити романтичну самотність для батька й Ксандри.

— О, звичайно, — відповів мені водій таксі. Це був кремезний широкоплечий чоловік із Радянського Союзу з грубими рисами обличчя, спітнілими червоними щоками, схожий на розповнілого важкоатлета. — А якщо вони не відкривають якусь валізу, то просвічують її рентгеном.

— Навіть якщо я здаю валізу в багаж?

— Навіть тоді, — сказав він заспокійливим тоном. — Вони шукають вибухівку й усяке таке. Гарантують безпеку польотів.

— Але ж… — Я спробував знайти спосіб сформулювати своє запитання, не виказавши себе, проте не зміг.

— Ти не хвилюйся, — сказав водій таксі. — В аеропорту юрми полісменів. А три-чотири дні тому на дорогах усюди стояли блокпости.

— Я лише не можу дочекатися, коли ми покинемо це паскудне місто, — сказала Ксандра хрипким голосом.

На мить мені здалося, вона говорить до мене, та коли я озирнувся, то побачив, що вона обернулася до мого батька.

Мій тато поклав руку їй на коліно і сказав щось надто тихо, аби я міг почути. Він був у темних окулярах, відкинувся на сидінні, й було щось легке й молоде в його безвиразному голосі, щось таємниче просковзнуло між ними, коли він узяв Ксандру за коліно. Я відвернувся від них і став дивитися на нічию землю, що пробігала повз нас: довгі низькі будівлі, крамнички й гаражі, стоянки автомобілів, які виблискували під жарким уранішнім сонцем.

— Розумієш, я нічого не маю проти сімок у номері рейсу, — сказала Ксандра спокійним голосом. — А від вісімок у мене мороз поза шкірою.

— Але в Китаї вісімку вважають щасливим числом. Зверни увагу на список міжнародних рейсів, коли ми будемо в аеропорту Маккаран. Усі рейси з Пекіна — вісім, вісім, вісім.

— Знову ти зі своєю китайською мудрістю.

— Сполучення цифр — це все енергія. Зустріч неба і землі.

— Неба і землі? Звучить, як магія.

— Це і є магія.

— Та невже?

Вони шепотілися й шепотілися. У дзеркалі заднього огляду їхні обличчя здавалися тупими й були надто близько одне до одного. Коли я зрозумів, що вони хочуть поцілуватись (а це щоразу шокувало мене, хоч я бачив це багато разів), я став дивитися прямо перед собою. Мені спало на думку, що якби я точно не знав, як померла моя мати, жодна сила на землі не переконала б мене, що вони не вбили її.

Поки ми стояли в черзі, щоб одержати посадкові талони, я весь закляк від страху, чекаючи, що працівники служби безпеки ось тут-таки в черзі відкриють мою валізу й дістануть звідти картину. Але сердита жінка з грубо підстриженим волоссям, чиє обличчя я досі пам’ятаю (я благав Бога, щоб ми не потрапили до неї, коли надійде наша черга), кинула мою валізу на стрічку конвеєра, навіть не подивившись на неї.

Дивлячись, як, похитуючись, вона поїхала геть до невідомого персоналу та невідомих процедур, я з жахом відчував, як мене затискає в тугому колі незнайомців, — я стояв наче голий, і всі начебто дивилися на мене. Я не був у такому густому натовпі й не бачив стільки полісменів в одному місці від того дня, коли загинула моя мати. Національні гвардійці з гвинтівками стояли у своїх одностроях біля металошукачів, озираючи натовп холодними поглядами.

Рюкзаки, валізи, сумки та дитячі візки виднілися на терміналі, доки я міг бачити. Коли ми перетнули лінію безпеки, я почув крик — то кричали, як мені здалося, моє ім’я. Я завмер.

— Ходімо, ходімо, — сказав батько, стрибаючи позаду мене на одній нозі й намагаючись зняти мокасин із другої, штовхнувши мене ліктем у спину, — не стій тут, ти затримуєш усю проклятущу чергу…

Проходячи крізь металошукач, я не відривав погляду від килима, застиглий від страху, щомиті чекаючи, коли хтось лясне мене по плечу. Верещали діти. Старі люди проминали мене у моторизованих візках. Що вони зі мною зроблять? Чи зможу я переконати їх у тому, що все не так, як воно здається? Я уявляв собі камеру зі шлакобетонними стінами, як у кіно, сердиті копи в самих сорочках гримають дверима, забудь про це, хлопче, ти нікуди не їдеш.

Коли ми проминули службу безпеки, у переповненому відлуннями коридорі я почув чіткі цілеспрямовані кроки, які зовсім близько переслідували мене. Я знову зупинився.

— Тільки не кажи мені, — промовив мій батько, обернувшись назад і за своїм звичаєм закотивши очі, — що ти там щось забув.

— Ні, — сказав я, озираючись навкруги. — Я…

Позаду нікого не було. Пасажири проминали мене по обидва боки.

— Поглянь на нього, він білий, як падлючий папір, — сказала Ксандра. — З ним усе гаразд? — запитала вона в мого батька.

— О, з ним буде все о’кей. Коли він сяде в літак, — сказав мій батько, знову йдучи коридором. — Це був тяжкий тиждень для нас усіх.

— Чорт, на його місці я б теж боялася сідати в літак, — напрямки заявила Ксандра. — Після того, що йому довелося пережити.

Мій батько, тягнучи за собою ручну поклажу, валізу на колесах, яку моя мати подарувала йому на день народження кілька років тому, знову зупинився.

— Бідолашний малий, — сказав він, здивувавши мене своїм співчутливим поглядом. — Ти боїшся, так?

— Ні, — сказав я, але надто швидко.

Останнє, чого я хотів би, — це привабити до себе чиюсь увагу або здаватися бодай на четверту частину таким переляканим, яким я насправді був.

Він насупив брови, подивившись на мене, а тоді відвернувся.

— Ксандро, — сказав він їй, задерши підборіддя, — а чому б йому не дати одну з наших штучок?

— Зрозуміла, — жваво відгукнулася Ксандра, зупинилась, щоб понишпорити в сумочці, й дістала звідти дві великі білі пігулки овальної форми.

Одну вона поклала на розкриту долоню батька, а другу подала мені.

— Дякую, — сказав батько й поклав пігулку до кишені піджака. — Ходімо знайдемо чимось запити ці штуки. Заховай її, — сказав він мені, бо я тримав пігулку між великим і вказівним пальцями, дивуючись, яка вона велика.

— Йому не потрібна ціла таблетка, — сказала Ксандра, схопивши мого батька для рівноваги за руку, коли нахилилася, щоб поправити застібку сандалі.

— Твоя правда, — сказав тато.

Він узяв у мене пігулку, спритно розламав її на дві половинки, опустив другу половинку до кишені спортивного піджака, і вони пішли попереду мене, тягнучи за собою ручну поклажу.

Пігулка виявилася не досить сильною, щоб цілком нокаутувати мене, але протягом усього польоту я почувався щасливим, перекидаючись туди-сюди в кондиціонованих снах. Пасажири на ближчих до мене сидіннях зашепотілися, коли безплотна стюардеса оголосила результати політної лотереї: обід і випивка на двох у ресторані «Острів Скарбів». Її неголосна обіцянка вкинула мене в сон, де я плавав у зеленаво-чорній воді, беручи участь в освітленому смолоскипами змаганні з японськими дітьми, що пірнали, шукаючи наволочку з рожевими перлами. Протягом усього цього часу літак гурчав, осяяний білим світлом і схожий на море, хоч у якусь дивну хвилину — коли, загорнутий у свою синю ковдру, я спав десь високо над пустелею, — машина, здавалося, змовкла, і я виявив, що перебуваю в стані нульового тяжіння, плаваючи горічерева в повітрі, хоч досі пристебнутий до свого крісла, що в якийсь спосіб відокремилося від інших сидінь і вільно літало кабіною.

Я повернувся у своє тіло, коли літак ударився об посадкову смугу й зі скрипом пострибав до цілковитої зупинки.

— Вітаємо вас із прибуттям у Лас-Веґас, штат Невада, — оголосив пілот по інтеркому. — Місцевий час у Місті гріхів: одинадцята година сорок сім хвилин ранку.

Напівзасліплений яскравим світлом, блиском скла та поверхонь, я плентався за батьком і Ксандрою через термінал і був оглушений тріскотінням гральних автоматів та музикою, що гриміла гучно й незвично для цієї пори дня. Аеропорт нагадував Таймс-сквер, що розрослася до розмірів великого торговельного центру: усюди височіли пальми, на кіноекранах з’являлися феєрверки, гондоли, танцівниці, співаки й акробати.

Довелося довго чекати, поки на вантажну стрічку виїхала моя валіза. Гризучи нігті, я не відривав погляду від щита з комодським вараном, що рекламував якесь казино: «Понад дві тисячі рептилій чекають на вас». Юрма, яка чекала свій багаж, нагадувала гурт яскраво вдягнених волоцюг, що штовхалися біля якогось третьосортного нічного клубу: засмаглі чоловіки в яскравих сорочках, крихітні азіатки, обвішані коштовностями, у величезних фірмових темних окулярах. Багажна стрічка вже зробила кілька обертів порожньою, і мій батько (якому, я бачив, страшенно хотілося закурити) став потягуватися, ходити й терти щоки суглобами пальців, як він робив, коли хотів випити. Нарешті моя валіза приїхала, останньою, — брезентова, кольору хакі, з червоною етикеткою і барвистою стрічкою, яку моя мати прив’язала до ручки. Батько одним стрибком кинувся вперед і схопив валізу, перш ніж я встиг дістатися до неї.

— Давно пора, — весело сказав він, кинувши валізу на багажний візок. — Ходімо, нам давно пора забиратися звідси до чортів.

Ми рушили до автоматичних дверей, за якими нас зустріла стіна задушливої спеки. Довгі милі запаркованих автомобілів тяглися в усіх напрямках, накриті й нерухомі. Я вперто дивився лише вперед — на блиск хромованих деталей, на обрій, що тремтів, наче розтоплене скло, — ніби якби я обернувся назад або завагався, то мене відразу зупинила б команда в одностроях. Проте ніхто не вхопив мене за комір, ніхто не звелів зупинитися. Ніхто навіть не подивився на нас.

Від спеки в мене пішла обертом голова, й коли мій батько зупинився перед новим сріблястим «лексусом» і сказав: «Ось він», я спіткнувся й мало не впав на край хідника.

— Оце твоя машина? — запитав я, дивлячись між ними.

— А що? — кокетливо промовила Ксандра, добираючись до пасажирського сидіння на своїх високих підборах, коли мій батько пікнув автоматичним замком, відчинивши дверцята автомобіля. — Вона тобі не подобається?

«Лексус»? Щодня я довідувався про стільки речей, великих і маленьких, про які конче мав би розповісти мамі, і, коли я стояв і тупо дивився, як батько заштовхує валізи в багажник автомобіля, моєю першою думкою було: вона має знати про це. Не дивно, що він не надсилав грошей додому.

Мій батько картинним жестом відкинув убік напіввикурену «вайсрой».

— О’кей, — сказав він, — стрибай усередину.

Повітря пустелі магнетизувало його. У Нью-Йорку він здавався виснаженим і потертим, але тут, у тріскучій спеці, його білий спортивний піджак і фірмові темні окуляри справляли зовсім інакше враження.

В автомобілі, який батько запустив у рух натисканням кнопки, було дуже тихо, і я спочатку не помітив, що ми їдемо. Ми плавно ковзали в глибину й простір. Мені, звиклому до трясучки на задніх сидіннях таксі, плавність і прохолода нашої поїздки здавалися чимось незвичайним, майже моторошним: коричневий пісок, нестерпна спека, глибока тиша, сміття, що застрягло в сітчастій загорожі. Я все ще почувався отупілим і невагомим завдяки пігулці, й химерні фасади та надбудови проспекту Стрип, сліпуче миготіння там, де дюни зустрічалися з небом, створювали враження, ніби ми щойно приземлилися на іншій планеті.

Ксандра та батько спокійно розмовляли на передньому сидінні. Потім вона обернулася до мене — бадьора й осяяна сонцем, виблискуючи коштовностями в яскравому світлі.

— Ну й шо скажеш? — запитала вона, дихнувши на мене сильним запахом «джусі фрут».

— Якась фантастика, — сказав я, дивлячись, як піраміда пропливає повз моє вікно, а потім і Ейфелева вежа, надто приголомшений, щоб усе це сприйняти.

— Тобі здається, що тут фантастика тепер? — сказав мій батько, постукавши нігтем по керму в такий спосіб, який нагадав мені про напружені нерви та пізні нічні сварки, після того як він приходив додому з офісу. — Зачекай, коли побачиш усе це освітленим уночі.

— А поглянь-но туди, — сказала Ксандра, перехилившись, щоб показати у вікно на боці мого батька. — Бачиш вулкан? Там бувають справжні виверження.

— Вони справді бувають, але тепер, я думаю, його ремонтують. Хоч коли він перебуває в нормальному режимі, з нього щогодини вивергається гаряча лава.

— Виїзд ліворуч, через дві милі, — сказав комп’ютеризований жіночий голос.

Карнавальні кольори, величезні клоунські голови і літери ХХХ: дивовижа оточення збуджувала мене, але й трохи лякала. У Нью-Йорку все нагадувало мені про матір — кожне таксі, кожен ріг вулиці, кожна хмаринка, яка пропливала в небі, затуляючи сонце, — але в цій гарячій мінеральній порожнечі мені здавалося, що вона ніколи не існувала; я не міг навіть уявити собі її дух, що дивився б на мене. Усі її сліди, здавалося, згоріли в гарячому повітрі пустелі.

Коли ми їхали, нереальний обрій розпадався на лабіринти паркінгів та алей, на безликі петлі торговельних центрів, крамниць електроніки й іграшок, супермаркетів і аптек, відчинених по двадцять чотири години на добу або таких, про які невідомо, коли вони відчиняються й зачиняються. Небо було широке й одноманітне, схоже на те, яке нависає над морем. Намагаючись не заснути — блимаючи проти сліпучого світла, — я загальмовано вдихав запах салону, який пахтів дорогою шкірою, і пригадав історію, яку часто розповідала мати: коли мої мати й батько ще тільки зустрічалися, він приїхав до неї на «порші», який позичив у друга, щоб справити на неї враження. Лише після того як вони побралися, вона довідалася, що насправді автомобіль йому не належав. Тоді ця історія її лише насмішила — хоч якщо брати до уваги інші, менш кумедні події, що стали відомі вже після того, як вони одружилися (наприклад, той факт, що його заарештовували ще як неповнолітнього за невідомі правопорушення), я сумнівався, що ця історія і далі здавалася їй кумедною.

— Як давно в тебе ця машина? — запитав я, урвавши розмову на передньому сидінні.

— Ну… хай йому чорт… уже понад рік, чи не так, Ксан?

Понад рік? Я ще перетравлював цю інформацію — отже, мій батько придбав цю машину (і Ксандру) ще до того, як покинув наш дім, — коли, поглянувши вгору, побачив, що мережа торговельних центрів поступилася місцем нескінченній мережі невеличких отинькованих будиночків. Попри їхню коробчасту знебарвлену однаковість — рівненькі ряди, як надгробки на цвинтарі, — деякі будиночки були пофарбовані у святкові пастельні кольори (м’ятно-зелений, ранчо-рожевий, молочно-пустельно-блакитний), і було щось напрочуд чужоземне в різко окреслених тінях, у гостроверхих рослинах пустелі. Вирісши в місті, де ніде не було досить простору, я був щонайменше приємно здивований. Для мене буде чимось новим жити в будинку з подвір’ям, навіть якщо на подвір’ї будуть лише брунатні уламки скель та кактуси.

— Це досі Лас-Веґас?

Я вигадав собі гру, намагаючись зрозуміти, чим ці будиночки відрізняються один від одного: там — двері у вигляді арки, там — басейн для плавання й пальма.

— Тут ти бачиш зовсім іншу частину міста, — сказав батько, докурюючи свою третю сигарету «вайсрой». — Туристи ніколи її не бачать.

Хоч ми їхали вже протягом певного часу, я не бачив на цій місцевості жодних орієнтирів, і було неможливо сказати, куди ми рухаємось і в якому напрямку.

Обрій здавався одноманітним і незмінним, і я боявся, що ми перетнемо мережу пастельних будиночків і виїдемо на якийсь пустир із випаленою сонцем стоянкою трейлерів, яких я набачився в кінофільмах. Але натомість — на мій подив — будинки ставали більшими: з двома поверхами, з садочками кактусів, із парканами, басейнами й гаражами на чимало автомобілів.

— Це тут, — сказав батько, звернувши у вулицю за дуже прикметним гранітним знаком із написом: «Ранчо в Каньйоні Тіней».

— Ви живете тут? — із подивом запитав я. — Тут є каньйон?

— Ні, це тільки так називається, — сказала Ксандра.

— Бачиш, вони будуються тут по-різному, — сказав батько, ущипнувши себе за ніс.

З його тону та скрипучого голосу, який бував у нього, коли він потребував випивки, я зрозумів, що він стомився й у кепському настрої.

— Тут розташовані так звані ранчо-квартали, — сказала Ксандра.

— Справді так. О, заткнись, суко! — вигукнув мій батько, потягшись рукою, щоб вимкнути звук, коли дама навігаційної системи знову стала зачитувати нам інструкції.

— Вони всі в різному стилі, — сказала Ксандра, набираючи пучкою мізинця блиск для губ. — Тут є «Село вітрів», «Кряж привидів», «Вілли стрибучих ланей», а «Прапором духів» назвали свій закуток гольфісти, чи не так? — запитала вона в батька. — Але найприбутковішою тут є «Енкантада» — суцільна інвестиційна нерухомість. Поверни-но, любчику, сюди, — сказала вона, схопивши батька за руку.

Мій батько їхав прямо й нічого не відповів.

— Чорт! — Ксандра обернулася на своєму місці й подивилася на дорогу, яка зникала за нами. — Чому тобі завжди треба їхати найдовшим шляхом?

— Не базікай мені знову про об’їзди. Ти не менш дурна, аніж та лексусна баба.

— Але ж так було б значно швидше. Хвилин на п’ятнадцять. А тепер нам доведеться обминати весь квартал «Стрибучих ланей».

Мій батько роздратовано видихнув повітря.

— Зрозумій…

— Що поганого в тому, аби проїхати до «Циганського роздоріжжя» і звернути двічі ліворуч і один раз праворуч? Бо це й усе. А якщо ти звернеш до «Десатої»…

— Ти, може, хочеш сісти за кермо? Чи все-таки дозволиш мені вести цей клятий автомобіль?

Я знав, як небезпечно сперечатися з моїм батьком, коли він говорить таким тоном, і Ксандра, певно, це знала теж. Вона крутнулася на своєму місці — спеціально так, щоб роздратувати його, — увімкнула радіо на повну гучність і стала шукати якусь програму, перестрибуючи через шум та рекламу.

Стереозвук був таким сильним, що я відчував, як він штовхає мене під моїм сидінням із білої шкіри. «Канікули, про які я завжди мріяв»[57]… Світло пробивалося крізь білі хмари пустелі — небо здавалося нескінченним, кислотно синє, як комп’ютерна гра або галюцинації льотчика, що випробовує новий літак.

— «Веґас 99» пропонує вам музику вісімдесятих і дев’яностих, — оголосив по радіо збуджений голос. — Далі в програмі — Пет Бенатар, на нашому ланчі приватного танцю на колінах у виконанні стриптизерок вісімдесятих.

Доїхавши до ранчо «Десатойя», до Пустельного Краю 6219, де на деяких подвір’ях лежали будівельні матеріали, а вулицями мело пісок, ми звернули до великого, іспанського на вигляд будинку — а може, він був мавританським, — вкритого бежевим тиньком, з арочними фронтонами й черепичним дахом, вигнутого під найнесподіванішими кутами. Я був вражений його недоцільністю й незграбністю, його карнизами та колонами, вигадливими візерунками залізних дверей, що нагадували сценічні декорації, наче в будинках із мильних опер компанії «Телемундо», що їх наші консьєржі завжди дивились у своїй кімнаті.

Ми вийшли з автомобіля й уже йшли до виходу з гаража, несучи наші валізи, коли я почув моторошне виття, вереск і скавуління зсередини будинку.

— Господи, що це? — запитав я, випустивши з рук валізи.

Ксандра нахилилася вбік і, спотикаючись на своїх високих платформах, стала нишпорити в сумочці, шукаючи ключ.

— О, заткнись, заткнись, паскудний собако, — бурмотіла вона крізь зуби.

Перш ніж вона встигла цілком відчинити двері, істеричний волохатий клубок вилетів назовні, дико репетуючи, і заходився стрибати, танцювати й гасати навколо нас.

— Сидіти! — заволала Ксандра.

Крізь напівпрочинені двері вихлюпувалася музика сафарі (трубні крики слонів, верещання мавп), така гучна, що я почув її, коли ми ще не вийшли з гаража.

— Оце так! — сказав я, зазирнувши в дім.

Повітря всередині було гарячим і затхлим. Давній сигаретний дим, новий килим і — поза всяким сумнівом — сморід собачого лайна.

— Великі коти завжди створюють безліч проблем для працівників зоопарку, — гримів голос із телевізора, — тому ми складемо компанію Андреа та її колегам під час вранішнього обходу.

— Отакої, — сказав я, зупинившись у дверях зі своєю валізою, — ви забули вимкнути телевізор.

— Атож, — сказала Ксандра, протиснувшись повз мене, — це «Animal Planet», я залишила канал увімкненим для нього. Для Поппера. Я сказала, сидіти! — гарикнула вона на собаку, який дряпав їй коліна, коли вона прокульгала на своїх платформах і вимкнула телевізор.

— Він залишався сам-один? — запитав я, намагаючись перекричати завивання собаки.

Один із тих довгошерстих псів, що їх так полюбляють дівчата, він був би білим і пухнастим, якби його помили.

— О, я йому купила в «Петко» фонтанчик для пиття, — сказала Ксандра, витираючи лоба тильним боком долоні й переступивши через собаку. — Й одну з тих великих кормушок.

— Якої він породи?

— Мальтійська болонка. Чистокровний. Я виграла його в лотерею. Я знаю, він потребує регулярного миття, щоб мати належний вигляд. Справжній головний біль — устежити за його стрижкою. Поглянь-но, що ти зробив із моїми штаньми, — сказала вона собаці. — З білими джинсами.

Ми стояли у великій відкритій кімнаті з високою стелею та сходами, які вели на бельетаж із поруччям, розташований збоку, — ця кімната була майже такого самого розміру, як усе помешкання, де я виріс. Та коли мої очі призвичаїлися після яскравого сонця, мене вразила її голизна. Стіни білі, кольору кістки. Кам’яний камін, який дещо нагадував фальшивий мисливський будиночок. Канапа, схожа на диван у приймальні поліклініки. Навпроти скляних дверей, які відчинялися в патіо, тяглися полиці, здебільшого порожні.

Приплентався мій батько, кинув валізи на килим.

— Господи, Ксан, як тут смердить лайном.

Ксандра, яка нахилилася, щоб покласти свою сумочку, насупилася, коли собака став стрибати навколо неї, чіплятися на неї й дряпати її кігтями.

— Розумієш, ми домовлялися з Джанет, що вона приходитиме й випускатиме його надвір, — сказала вона, намагаючись перекричати пронизливе виття пса. — Вона мала ключ і все інше. Господи, Поппере, — сказала вона, зморщивши носа й відвертаючи голову, — як ти смердиш!

Порожнеча цього дому приголомшила мене. До цієї хвилини я погоджувався з необхідністю продати книжки, килими та антикваріат моєї матері, а все інше віддати на благодійність або викинути на сміття. Я виріс у чотирикімнатній квартирі, де шафи були переповнені всякою всячиною, де під кожним ліжком стояли ящики, а каструлі та сковорідки звисали зі стелі, бо для них не було місця в буфетах. Але як легко було б привезти сюди деякі з її речей, наприклад срібну шкатулку, що належала її матері, або картину гнідої кобили, таку схожу на одне з полотен Стабса[58], або навіть її дитячий примірник «Чорного Красеня»[59]! Батько міг би скористатися кількома гарними картинами або меблями, що дісталися їй у спадок від батьків. Але він позбувся всього її майна, бо ненавидів її.

— О Господи! — вигукнув батько сердитим голосом, намагаючись перекричати гучний гавкіт собаки. — Цей пес зруйнував усю нашу квартиру. Присягаюся Богом, він її зруйнував!

— Ну, я не знаю — тобто я знаю, він наробив тут безладу, але Джанет сказала…

— Я тобі говорив, щоб ти посадила цього пса на ланцюг. Або віддала його в собачий притулок. Мені не до вподоби, що він живе в нашому домі. Для нього місце надворі. Хіба я тобі не казав, що він стане для нас проблемою? У твоєї довбаної Джанет такий вітер у голові…

— Ну й що такого, як він наклав кілька разів на килим? А ти чого витріщився? — сердито сказала Ксандра, переступивши через собаку, який гавкав і вив, — і до мене раптом дійшло, що це сказано мені.

Моя нова кімната здавалася такою голою і порожньою, що, розпакувавши валізи, я залишив розсувні дверцята шафи відчиненими, аби бачити одяг, який висить усередині. Я чув, як на нижньому поверсі батько кричить із приводу зіпсованого килима. На жаль, Ксандра теж перейшла на крик, ще більше накручуючи його, а це (я міг би їй підказати, якби вона запитала) був помилковий спосіб спілкування з ним. У нас удома моя мати знала, як придушити гнів батька: вона мовчала, і то був тихий, рівний вогник зневаги, який висмоктував із кімнати весь кисень і перетворював на безглуздя все, що він казав і робив. Кінець кінцем він вилітав із кімнати, хряснувши дверима, а коли повертався — через годину, тихо обернувши ключ у замку, — то заходив із таким виглядом, ніби нічого не було: підходив до холодильника по пиво, цілком нормальним голосом питав, де його пошта.

Із трьох порожніх кімнат нагорі я вибрав найбільшу, вона, як готельні кімнати, мала невеличку ванну. Підлога була застелена важким плюшевим килимом сталево-синього кольору. На ліжку лежав голий матрац, а в ногах — білизна в пластиковому пакеті. Легенди перкалю. Знижка 20 %. Тихе механічне гудіння долітало від стін, схоже на звук акваріумного фільтра. Кімната була схожа на ту, де в телевізорі вбивають повій або стюардес.

Дослухаючись до сварки між батьком і Ксандрою, я сів на матрац, тримаючи на колінах загорнуту картину. Хоч кімната була замкнена, я боявся розгорнути папір — раптом вони надумають піднятись, — але бажання подивитися на картину було нестримним. Обережно-обережно я підважив стрічку нігтем великого пальця й відірвав її.

Картина вислизнула з обгортки легше, ніж я сподівався, і я ледве втримав у собі вигук захвату. Уперше я побачив картину при світлі дня. У голій білій кімнаті приглушені кольори розквітли життям; і хоч поверхня картини була легенько притрушена пилом, атмосфера, якою вона дихала, нагадувала очищену світлом повітряність стіни навпроти розчиненого вікна. Чи не тому люди на зразок місіс Свонсон захоплюються світлом пустелі? Вона любила базікати про те, що називала своїм «постоєм» у Нью-Мексико, — широкі обрії, чисте небо, духовна прозорість. Завдяки якомусь фокусу світла картина здавалася перетвореною, як темна лінія водних резервуарів, яку я бачив із вікна материної кімнати, іноді спалахувала золотом й електризувалася на кілька дивовижних митей у грозовому світлі пізнього дня, яке виникає перед літньою зливою.

— Тео! — Батько гучно постукав у мої двері. — Ти хочеш їсти?

Я підхопився на ноги, сподіваючись, що він не намагатиметься відчинити двері й не переконається, що вони зачинені. Моя кімната була порожньою, як камера у в’язниці, але полиці в шафах були дуже глибокі й розташовані дуже високо, значно вище від рівня батькових очей.

— Я поїду замовити якісь китайські страви. Є побажання?

Чи зрозумів би батько, що це за картина, якби побачив її? Спершу я так не думав — але, подивившись на неї на світлі, побачивши сяйво, яке від неї йшло, збагнув, що будь-який дурень усе зрозумів би.

— Я зараз вийду! — гукнув я, і мій голос прозвучав фальшиво й хрипко.

Я засунув картину в зайву наволочку й заховав під ліжком, перш ніж вибігти з кімнати.

Протягом тих тижнів у Лас-Веґасі, коли ще не почалися заняття в школі, я тинявся на нижньому поверсі з навушниками від айпода у вухах, але з вимкненим звуком і довідався про чимало цікавих фактів. Наприклад, колишня робота мого тата аж ніяк не передбачала стільки відряджень у Чикаго або Фінікс, як він намагався нас переконати. Потай від матері та від мене він протягом кількох місяців літав до Лас-Веґаса, і саме у Веґасі — в азіатському барі в «Белладжіо»[60] — він і Ксандра познайомилися. Вони зустрічалися певний час іще до того, як батько зник із нашого дому, понад рік, як мені здалося. Схоже, вони відзначили свою «річницю» незадовго до того, як загинула моя мати, обідом у «Дельмоніко Стейкгаус» і відвідинами концерту Джона Бон Джові у «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд». (Бон Джові! З усіх подій, про які я мріяв розповісти матері, — а їх були тисячі, якщо не мільйони, — мені здавалося жахливим, що вона ніколи не довідається про цей веселий факт.)

Ще про одну річ я довідався після кількох днів перебування в Пустельному Краю: коли Ксандра й мій батько розповідали, що батько «кинув пити», вони мали на увазі, що він відмовився від віскі (яке було його улюбленим напоєм), віддавши перевагу «Короні лайтс»[61] із вікодином[62]. Я був здивований, як часто батько показував Ксандрі знак перемоги — пальці, розставлені буквою V, — у найневідповідніших контекстах, і ця таємниця залишалася б для мене таємницею набагато довше, якби мій батько прямим текстом не попросив у Ксандри вікодин, коли думав, що я його не чую.

Про вікодин я знав тільки те, що через нього одна шалапутна актриса, яка подобалася мені, завжди засвічувалася для жовтої преси, вивалюючись зі свого «мерседеса» тоді, коли її переслідував поліційний автомобіль. Через кілька днів я натрапив на пластиковий пакетик, у якому було близько трьохсот таблеток, вони лежали біля пляшечки з татовою «Пропецією» — ліками проти облисіння — і стосу неоплачених рахунків. Ксандра швидко схопила їх і вкинула у сумочку.

— Що це таке? — запитав я.

— Вітаміни.

— А чому вони лежали ось так, у пакетику?

— Мені їх дав один культурист, у мене на роботі.

Дивовижним було те — і це був іще один факт, який би я залюбки обговорив зі своєю матір’ю, — що мій новий обдовбаний батько був набагато приємнішим і передбачуванішим товаришем, аніж батько колишній. Коли мій батько пив, він перетворювався на клубок нервів — непередбачувані жарти й агресивні виплески енергії до тієї миті, коли він відключався; а коли він припиняв пити, то був іще гірший. Він мчав по хіднику кроків на десять попереду моєї матері та мене, розмовляючи сам до себе й ляскаючи по кишенях піджака, ніби збирався вихопити пістолет. Він приносив додому речі, які нам не подобались і які ми не могли собі дозволити (наприклад, купував мамі, яка ненавиділа високі підбори, черевики з крокодилячої шкіри фірми «Маноло», не дбаючи про правильний розмір). Він приносив додому пачки паперів зі свого офісу й сидів після півночі, п’ючи каву з льодом і вистукуючи цифри на калькуляторі, й піт струменів по його обличчю, наче він щойно пробіг сорок хвилин на біговому тренажері. Або він збирався на якусь вечірку в Брукліні («Що ти хочеш сказати своїм „може б, я туди не йшов“? Ти думаєш, я мушу сидіти вдома, як паршивий відлюдник?»), а потім, потягши туди мою матір, вилітав звідти через десять хвилин, образивши когось або плюнувши комусь в обличчя.

Його енергія стала інакшою, більш позитивною, коли він перейшов на пігулки. Суміш загальмованості й жвавості, дурна, блазенська якість. Його хода стала розм’яклою. Він більше дрімав, приязно кивав головою, погоджуючись із усім, втрачав нитку своїх аргументів, блукав по кімнаті босий, у напіврозстебнутому халаті. Його весела лайка, звичка ходити неголеним, недбала манера розмовляти з сигаретою в кутику рота створювали враження, ніби він грає якусь роль: крутого хлопця з фільмів у стилі нуар п’ятдесятих років, а може, з фільму «Одинадцять друзів Оушена», лінивого пересиченого гангстера, якому немає чого втрачати. Але навіть за цією недавно набутою ледачістю він зберігав божевільний і наполовину героїчний вигляд шкільного бешкетника, дедалі помітніший у міру того, як насувалась осінь, напіврозламаний, недбалий.

У будинку в Пустельному Краю, де був супердорогий пакет кабельного телебачення, якого мама ніколи собі не дозволила б, він опускав штори, щоб відгородитися від сліпучого світла, сідав перед телевізором, осклілий, як курець опію, й дивився спортивний канал із вимкненим звуком, не цікавлячись жодним конкретним спортом, дивився все, що там показували: крикет, хай-алай[63], бадмінтон, крокет. Повітря було переохолоджене, з затхлим запахом холодильника; батько нерухомо сидів годинами, пускаючи струмінь диму від свого «вайсрою» під стелю, наче димок ладану. У такі хвилини він з однаковим успіхом міг міркувати про те, хто нині лідирує в гольфі, або про Будду, дхарму чи сангху.

Чого я не міг зрозуміти, то це того, чи мій батько має роботу — а якщо має, то що це за робота. Телефон дзвонив безперестанку вдень і вночі. Батько виходив у коридор зі слухавкою, обернувшись до мене спиною, спираючись рукою на стіну й дивлячись на килим під час розмови, щось у його позі в такі хвилини нагадувало тренера після жорсткого матчу. Зазвичай він намагався розмовляти дуже тихо, але навіть якщо він цього не робив, зрозуміти, про що він говорить, було дуже важко: віг, одинична ставка, чи має перевагу фаворит, фору враховуємо — не враховуємо. Він часто залишав дім, не пояснюючи, куди їде, і чимало ночей вони з Ксандрою не ночували вдома.

— Нас часто безкоштовно запрошують до «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд», — пояснював він, потираючи очі й відхиляючись на подушки канапи з глибоким зітханням, — і знову я відчував ту роль, яку він грає, вередливого плейбоя походженням із вісімдесятих років, якого часто опановує нудьга. — Сподіваюся, ти нічого не маєш проти. Коли вона працює допізна, нам легше приткнутися десь на Стрипі.

— Що це за розкидані всюди папірці? — якось запитав я Ксандру, коли вона робила собі на кухні дієтичний коктейль.

Мене спантеличували ці друковані картки, які я знаходив у всьому домі: решітки, куди олівцем було вписано одноманітні колонки цифр. Вони мали псевдонауковий вигляд, схожі на ланцюжки ДНК або на шпигунські повідомлення у двійковому коді.

Вона вимкнула блендер, відкинула волосся з очей.

— Ти про що?

— Про скрізь розкидані папірці.

— Бака-ра! — сказала Ксандра, розтягнувши «р» і легенько клацнувши пальцями.

— Он воно що, — сказав я після паузи, хоч ніколи раніше не чув цього слова.

Вона встромила палець у свій напій і облизала його.

— Ми часто ходимо грати в бакара в «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд», — сказала вона. — Твій батько любить записувати результати своїх ігор.

— А я можу коли-небудь піти туди?

— Ні. Тобто ти міг би, — сказала вона, ніби я запитав, чи можна поїхати на канікули в якусь нестабільну ісламську державу. — Ось тільки вони, як правило, не пускають дітей у казино. Тобі не дозволять навіть дивитися, як ми граємо.

«Невелике лихо», — подумав я. Стояти й дивитися, як батько і Ксандра спускають свої гроші, — така собі розвага. А вголос я сказав:

— Але я думав, у них там тигри, піратські кораблі та інші подібні речі.

— Мабуть, і справді. — Вона потяглася, щоб дістати склянку з полиці, оголивши прямокутник чорно-синіх китайських ієрогліфів між своєю футболкою і низько спущеними джинсами. — Кілька років тому вони намагалися продавати програми «для всієї родини», але в них нічого не вийшло.

Ксандра могла б мені сподобатися за інших обставин. Це десь те саме, що сказати: мені сподобався б хлопець, який мене побив, якби він мене не побив. Вона вперше дала мені зрозуміти, що жінки за сорок років — ті, які не вирізняються великою вродою, — можуть бути сексуальними. Хоч на обличчя вона не була гарною (невеликі круглі очі, приплюснутий маленький ніс, дрібні зуби), проте завжди перебувала у формі, тренувалась, і її руки й ноги були такими блискучими та засмаглими, що здавалися майже вологими, ніби вона намащувала себе багатьма кремами та оліями. Балансуючи на високих підборах, весь час обсмикуючи надто коротку спідничку, вона ходила швидко, трохи нахиляючись уперед, і її хода здавалася дивовижно спокусливою. Щоправда, на якомусь рівні я відчував до неї відразу — мені був огидний її голос із заїканням, її густа й блискуча помада, яку вона зберігала в тюбику з написом «Скло для губ», безліч дірок у її вухах і щербинка між передніми зубами, куди вона любила просовувати кінчик язика, — але в ній було також щось збудливе, палке й брутальне: тваринна сила, властивість муркотіти й підкрадатися, коли вона була не на високих підборах і ходила боса.

Ванільна «кола», ванільна гігієнічна помада, ванільний дієтичний напій, горілка з ваніллю. Приходячи додому з роботи, вона вдягалася, наче матуся, яка грає в теніс і так і напрошується на зґвалтування, у коротку білу спідничку, чіпляла на себе багато золотих прикрас. Навіть її тенісні кросівки були новими й сліпучо-білими. Засмагаючи біля басейну, вона вдягала біле плетене бікіні; спина в неї була широка, але худа, ребра проступали назовні, як у чоловіка без сорочки.

— Непорядок з гардеробом! — сказала вона, коли підвелася з шезлонга, забувши застебнути бюстгальтер, і я побачив, що груди в неї такі самі засмаглі, як і решта тіла.

Вона полюбляла дивитися реаліті-шоу: «Той, хто вижив», «Американський ідол». Любила відвідувати крамниці «Інтермікс» і «Джусі Кутюр». Любила телефонувати своїй подрузі Кортні й «виливати почуття», і більша частина її почуттів, на жаль, стосувалася мене. «Ні, ну ти уявляєш? — я почув, як вона казала по телефону одного дня, коли мого батька не було вдома. — Я на це не підписувалася! Дитина? Здрастуйте!»

— Нічого не скажеш, підкинув він мені геморой, — провадила вона, ліниво вдихаючи дим від «Мальборо лайт» — зупинившись у скляних дверях, які вели до басейну, дивлячись униз на свої щойно нафарбовані нектарно-зеленим лаком нігті на ногах. — Ні, — сказала вона після короткої паузи. — Я не знаю, чи дуже надовго. І що я повинна думати, як він вважає? Я йому не квочка довбана.

Її нарікання були рутинними, не надто роздратованими чи особистими. А проте я собі не уявляв, що повинен зробити, аби їй сподобатися. Раніше я дотримувався думки, що жінці середнього віку подобається, коли ти перебуваєш поблизу й намагаєшся розмовляти з нею, але незабаром зрозумів, що з Ксандрою ліпше не жартувати й не допитуватися, як вона прожила день, коли вона поверталася додому в кепському настрої. Іноді, коли ми були вдома лише вдвох, вона перемикала телик зі спортивної програми й ми сиділи перед екраном, поглинаючи фруктовий салат, і досить мирно дивилися фільми на «Лайфтайм». Та коли вона гнівалася на мене, то холодно відповідала: «Очевидно» майже на все, що я казав, примушуючи мене почуватися йолопом.

— Я щось не можу знайти відкривачку консервів.

— Очевидно.

— Сьогодні має бути місячне затемнення.

— Очевидно.

— Поглянь, із розетки бризкають іскри.

— Очевидно.

Ксандра працювала ночами. Зазвичай вона вибігала з дому десь о пів на четверту дня у своїй спокусливій робочій формі: чорному піджаку, чорних штанях із якоїсь еластичної матерії, що туго обтягувала тіло, її блузка була розстебнута, відкриваючи вкриту ластовинням западинку між грудей. На бейджі, прикріпленому до її піджака, було написано великими літерами КСАНДРА, а нижче Флорида. У Нью-Йорку, коли того вечора ми були в ресторані, вона сказала мені, що намагається торгувати нерухомістю, але насправді вона, як я незабаром довідався, була менеджером у барі під назвою «Ніклз» в одному з казино на Стрипі. Іноді вона приходила додому з пластиковими тарілками наїдків із бару, загорнутих у целофан, фрикадельками або шматочками курки теріякі, які вона й батько їли, сидячи перед телевізором із вимкненим звуком.

Жити з ними було те саме, що жити з сусідами, з якими я не особливо ладнав. Коли вони були вдома, я залишався у своїй кімнаті з зачиненими дверима. А коли вони були відсутні — а так було здебільшого, — я блукав найдальшими закутками дому, намагаючись звикнути до його голизни. У багатьох кімнатах не будо ніяких меблів або майже ніяких, і відкритий простір, незашторена яскравість, суцільний голий килим і паралельні лінії створювали мені враження, що я у відкритому морі.

А проте для мене було великою полегкістю не відчувати себе під постійним спостереженням, ніби виставленим на відкритій сцені, як було в Барбурів. Небо тут мало густий нескінченний синій колір, наче обіцяло якесь дурне блаженство, що його насправді не було. Нікого не хвилювало, що я ніколи не перевдягався й не ходив до психотерапевта. Я міг безтурботно ледарювати, лежати в ліжку протягом цілого ранку, дивитися підряд по п’ять фільмів із Робертом Мітчемом[64], якщо мені так хотілося.

Батько й Ксандра замикали двері до своєї спальні — що було для мене незручним, бо Ксандра тримала там свій лептоп, недосяжний для мене, за винятком того часу, коли вона була вдома й виносила його до вітальні, дозволяючи мені користуватися ним. Блукаючи в домі, коли їх не було, я знайшов кілька рекламних брошур із продажу нерухомості, нові келихи, досі в коробці, купку старих «TV Guide», коробку з книжками в потертих паперових обкладинках: «Твої місячні знаки», «Безпечна пляжна дієта», «Мова жестів у покері» Каро, «Коханці та гравці» Джекі Коллінз.

Будинки навколо нас стояли порожні — сусідів у нас не було. Через п’ять або шість будинків униз, на протилежному боці вулиці, був припаркований старий «понтіак». Він належав стомленій на вигляд жінці з великими цицьками та ріденьким волоссям, яка іноді пізно ввечері стояла боса перед своїм будинком, тримаючи в руці пачку сигарет і розмовляючи по мобільному телефону. Я думав про неї як про Гравця, бо коли я вперше її побачив, на ній була футболка з написом: «Винна гра, а не гравець»[65].

Крім цієї, Гравця, єдиним живим створінням, яке я бачив на нашій вулиці, був череватий чоловік у чорній спортивній сорочці, який у самому кінці Пустельного Краю викочував до бровки тротуару сміттєвий бак, хоч я міг би сказати йому, що сміття з нашої вулиці ніхто не вивозить. Коли його набиралося досить у нашому домі, Ксандра веліла мені прокрадатися з повною торбиною до сміттєзвалища, яке височіло біля недобудованого будинку за двоє дверей від нашого. Ночами, крім нашого будинку й будинку Гравця, на вулиці панувала суцільна темрява. Ми перебували в такій самотині, як діти перших колоністів у преріях Небраски, про яких ми читали в третьому класі, за винятком того, що я не мав ані братів, ані сестер, ані приязних тварин, ані Ма і Та.

Найгіршим досі було для мене опинитися в такій глушині — ані кінотеатрів, ані бібліотек, ані жодної крамниці.

— Тут ходить автобус або щось таке? — запитав я в Ксандри одного вечора, коли вона була на кухні, розгортаючи пластиковий таріль із крильцями та соусом із блакитного сиру.

— Автобус? — перепитала Ксандра, злизуючи з пальця пляму соусу барбекю.

— Хіба ви тут нема громадського транспорту?

— Ні.

— А як же люди пересуваються?

Ксандра відкинула голову вбік.

— На власних автомобілях, — відповіла вона, ніби я був недоумком, який нічого не чув про автомобілі.

Треба згадати про ще одну важливу річ: тут був басейн. У свій перший день я за годину обгорів так, що моя шкіра набула кольору червоної цегли, і я провів безсонну ніч на шкарубких нових простирадлах. Після цього я виходив засмагати, коли сонце вже наближалося до обрію. Сутінки тут були квітчасті й мелодраматичні, великі сполохи оранжевого, малинового та ясно-червоного світла, у стилі кінофільму «Лоуренс Аравійський», а потім відразу западала ніч, наче з виляском зачинялися двері. Ксандрин пес Поппер — який більшу частину дня перебував у будці з коричневого пластику, що стояла на затіненому боці паркану, — бігав понад басейном і гавкав, а я плавав на спині й намагався в безладному розсипі зір виявити ті сузір’я, які знаю: Ліру, Кассіопею, лінію Скорпіона з роздвоєним жалом у хвості, усі знайомі мені з дитинства схеми, під які я засинав під стелею з осяйними зірками в Нью-Йорку, у своїй кімнаті. Тепер, здавалося, холодні й величні, наче божества, що скинули свої маски, вони проломилися крізь дах і випливли на небо, зайнявши місце у своїх справжніх небесних домівках.

Заняття в моїй школі розпочалися на другому тижні серпня. Здалеку оточені парканом довгі будівлі пісочного кольору, сполучені критими переходами, нагадували в’язницю легкого режиму. Та коли я увійшов у двері, то яскраво розмальовані постери та лункі коридори нагадали мені давно знайоме уявлення про школу: штовханина на сходах, гудіння ламп, клас біології з ігуаною в акваріумі завбільшки з фортепіано; коридори з шафками обабіч були мені знайомі, наче в сценах із багаторазово бачених телесеріалів, — і, хоч схожість із моєю колишньою школою була поверхова, на якомусь вищому рівні вона здавалася реальною і втішною.

Друга частина класу просунутого вивчення англійської мови читала «Великі сподівання»[66], а моя — «Волдена»[67]. І я ховався в прохолоду й тишу цієї книжки від палючої бляшаної спеки пустелі. На вранішній перерві (коли нас шикували й виводили надвір, на обгороджене ланцюгом подвір’я біля торговельних автоматів), я знаходив собі найзатіненіший куточок із моєю книжкою в паперовій обкладинці, шукав та підкреслював червоним олівцем особливо привабливі для мене речення: «Велика частина людей живе в стані тихого розпачу», «Стереотипний та неусвідомлений розпач ховається навіть під так званими іграми та розвагами людства». Що написав би Торо про Лас-Веґас: його сяйво, його шум і штовханину, його сміття й повітряні замки, його будівництва та голі фасади?

У самій школі панувало відчуття скороминущості. Тут було чимало дітей військових, чимало іноземців — багато були дітьми представників виконавчої влади, які приїхали до Лас-Веґаса здійснювати великі менеджерські та будівельні проекти. Багато з них устигли пожити в дев’яти-десяти штатах протягом стількох же років, а багато жили й за кордоном: у Сіднеї, Каракасі, Пекіні, Дубаї, Тайбеї. Було тут також чимало хороших, сором’язливих, майже невидимих хлопчиків і дівчаток, чиї батьки втекли від труднощів селянського життя й прилаштувалися тут дрібними служками готелів або покоївками. У цій новій екосистемі гроші чи навіть зовнішня врода не визначали популярності; найбільше важило, як я зрештою зрозумів, хто довше прожив у Лас-Веґасі, саме тому блискучі мексиканські красуні та нащадки мандрівних будівельних магнатів сиділи самотою на ланчі, тоді як непримітні скромні діти місцевих торговців нерухомістю й торговців автомобілями були чирлідерками і президентами класів, незаперечною елітою школи.

Дні були ясними й приємними; у міру того як надходив вересень, нестерпна спека поступилася місцем якійсь пилюжній золотій яскравості. Іноді я сідав обідати за іспанський стіл, попрактикуватися в іспанській мові, іноді споживав ланч за столом німецьким, хоч німецькою й не розмовляв, бо кілька німецьких дітей — нащадки виконавчих директорів «Дойче Банку» та «Люфтганзи» — виросли в Нью-Йорку. Зі своїх уроків я найбільше любив урок англійської мови, проте був стривожений тим, як багато моїх однокласників висловлювали свою неприязнь до Торо, звинувачували його, ніби він (той, хто стверджував, що ніколи не навчився нічого корисного від особи старшого віку) був їхнім ворогом, а не другом. Його зневага до комерції, що здавалася мені такою виправданою, дратувала більшість найгаласливіших дітей у класі просунутого вивчення англійської мови.

— Ви лиш подумайте, — кричав бридкий хлопець, чиє змащене гелем волосся стриміло вгору, наче в одного з персонажів японського мультсеріалу «Перли дракона Z», — який у нас буде світ, якщо кожен перестане працювати й стовбичитиме в лісі.

— Я, я, я… — простогнав голос у задніх рядах.

— Це суперечить інтересам суспільства, — втрутилася до розмови широкорота дівуля, намагаючись перекричати сміх, який пролунав після цього (піднявшись на своєму місці та обернувшись до вчительки, кульгавої й кістлявої жінки на ім’я місіс Спір, яка завжди носила коричневі сандалі й одяг землистих кольорів і мала такий вигляд, ніби страждала на глибоку депресію). — Торо завжди сидить на своїй бляшанці й розповідає, як йому добре…

— Тому що, — озвався хлопець із японського мультфільму, і в його голосі пролунали веселі нотки, — якби всі перестали працювати, як він рекомендує, то що було б? Яке ми мали б суспільство, якби всі наслідували його? Ми не мали б ані лікарень, ані харчів. Ми не мали б доріг.

— Придурок, — пробурмотів приємний голос настільки голосно, щоб усі навколо почули.

Я обернувся, щоб подивитися, хто це сказав. Худий хлопець із протилежного ряду, що сидів згорбившись і барабанив пальцями по своїй парті. Побачивши, що я дивлюся на нього, він з подивом підняв брову, ніби хотів сказати: чи можеш ти повірити, що в нас існують такі тупі йолопи?

— Хто-небудь із заднього ряду хоче висловитися на цю тему? — запитала місіс Спір.

— Торо на фіг здалися ті дороги, — сказав худий хлопець.

Його акцент мене здивував. Чужоземний, але я не міг зрозуміти, який саме.

— Торо перший зрозумів необхідність захищати довкілля, — сказала місіс Спір.

— Він був також першим вегетаріанцем, — промовила дівчина в задньому ряді.

— Дурниці, — сказав хтось іще. — Містер Хрум-Хрум.

— Ви всі мене не зрозуміли, — збуджено промовив анімешний персонаж. — Хтось повинен будувати дороги, а не тільки сидіти в лісі, дивлячись із ранку до вечора на мурах і москітів. Це називається цивілізацією.

Мій сусід коротко засміявся — його сміх був радше схожий на гавкіт. Він був блідий і тонкий, не дуже чистий, із гладеньким чорним волоссям, що затуляло йому очі, і нездоровим тьмяним кольором безпритульника, мозолястими руками й брудними нігтями, обгризеними до м’яса, — він анітрохи не був схожий на хлопців із блискучим волоссям та лижною засмагою з моєї школи на Верхньому Вест-Сайді, розбишак, у яких батьки були виконавчими директорами або хірургами з Паркової авеню, але такого хлопця було легко уявити собі десь на хіднику, де він сидить із приблудним псом на мотузці.

— Щоб відповісти на всі ці питання, я рекомендую кожному повернутися до п’ятнадцятої сторінки, — сказала місіс Спір. — Туди, де Торо розповідає про свій експеримент із життям.

— Який експеримент? — запитав мультяшний персонаж. — Хіба те життя в лісі, яким він жив, відрізняється від життя печерної людини?

Темноволосий хлопець спохмурнів і більше згорбився на стільці. Він нагадав мені одного з безпритульників, які стовбичили на Сент-Марк-плейс, обмінюючись сигаретами, показуючи один одному свої шрами, випрошуючи монети, — він був у такому самому подертому одязі й мав такі самі худі білі руки; ті самі чорні шкіряні браслети на зап’ястках. Накладені в кілька шарів, вони були знаком, якого я не міг прочитати, хоч їхнє загальне значення було досить очевидним: ти належиш до іншого племені, забудь про мене, я надто крутий для тебе, не намагайся навіть заговорити до мене. Таким було моє перше хибне враження про єдиного друга, який з’явився в мене, коли я був у Веґасі, і — як з’ясувалося — став одним із моїх найкращих друзів.

Його звали Борис. Якось вийшло, що ми опинилися поруч у натовпі, який чекав автобуса після школи в той день.

— А, Гаррі Поттер, — сказав він.

— Пішов у сраку, — апатично промовив я.

У Веґасі мене не вперше називали Гаррі Поттером. Мій нью- йоркський одяг — хакі, біла оксфордська сорочка, окуляри в черепаховій оправі, без яких я, на жаль, бачив дуже погано, — перетворював мене на дивака у школі, де більшість учнів ходили в майках та шльопанцях.

— А де твоя мітла?

— Залишив у Гоґвортсі, — сказав я. — А твоя дошка? Де ти її забув?

— Га? — сказав він, нахилившись до мене і приставивши до вуха закруглену долоню жестом старого й глухого чоловіка. Він був на півголови вищим за мене; крім високих черевиків та химерних військових штанів із пузирями на колінах мав на собі також чорну футболку з логотипом дошки для сноубордингу, де білими готичними літерами було написано: НЕ ЧЕКАЙ ЛІТА.

— Я про твою сорочку, — сказав я, кивнувши на неї головою. — У пустелі ти не покатаєшся на снігу.

— Нє, — погодився Борис, відгорнувши з очей пасмо тонкого чорного волосся. — Я не вмію кататися на сноуборді. Я лише ненавиджу спеку.

Зрештою ми опинилися на одному сидінні в автобусі, близько до виходу, це місце було, либонь, не вельми популярним, адже всі інші дітлахи проштовхувалися якнайдалі назад, але я нечасто їздив шкільним автобусом, а він, мабуть, так само, бо йому здавалося цілком природним сісти на перше-ліпше вільне місце. Спочатку ми майже не розмовляли, але їхати було довго, і зрештою розговорилися. Виявилося, що він також живе в Каньйоні Тіней, але ще далі, ніж я, у тому місці, де пустеля не хотіла відступати, де багато будинків були недобудовані, а вулиці завалені піском.

— Скільки часу ти тут живеш? — запитав я в нього.

Це запитання ставили одне одному всі діти в моїй новій школі, так ніби вони відбували тюремне ув’язнення.

— Не знаю. Десь близько двох місяців, думаю. — Хоч він розмовляв англійською мовою досить вільно, з сильним австралійським акцентом, у його мові відчувався темний, слизький підводний струмінь чогось іншого. Слабкий запах графа Дракули чи, може, агента КДБ? — Ти звідки сюди приїхав?

— З Нью-Йорка, — сказав я і був винагороджений його новим поглядом, його зсунутими бровами, які сказали мені: круто. — А ти?

Він скривив гримасу:

— Зараз подумаю, — сказав він, відкинувшись назад на сидінні й рахуючи країни на пальцях. — Я жив у Росії, Шотландії, — що було, мабуть, круто, але я не пам’ятаю цього, — Австралії, Польщі, Новій Зеландії, Техасі два місяці, на Алясці, у Новій Ґвінеї, Канаді, Саудівській Аравії, Швеції, Україні…

— О Боже!

Він стенув плечима.

— Щоправда, переважно я жив в Австралії, Росії та Україні. У цих трьох країнах.

— Ти розмовляєш російською?

Він зробив жест, що його я витлумачив: «більш-менш».

— Розмовляю також українською і польською. Хоч багато чого я забув. Нещодавно я намагався пригадати, як буде російською «метелик», і не зміг.

— Скажи що-небудь.

Він сказав — кілька горлових неясних звуків.

— Що це означає?

Він пирснув:

— Трахну тебе в дупу.

— Справді? Російською?

Він засміявся, виставивши сірі зуби, в яких не було нічого американського.

— Українською.

— Я думав, в Україні розмовляють російською мовою.

— Це так. Але залежить від того, про яку частину України йдеться. Ці дві мови не дуже відрізняються. — Він клацнув язиком, закотив очі. — Ну, не дуже сильно. По-різному там називаються числа, дні тижня, деякі слова. Моє ім’я вимовляється інакше українською мовою, але в Північній Америці легше застосовувати російську вимову й говорити Боріс, а не Борис. На Заході всі знають Боріса Єльцина… — Він схилив голову набік. — Боріса Беккера…

— Боріса Баденова…

— Кого? — різко запитав він, ніби я його образив.

— Бульвінкля[68]. Боріса й Наташу.

— О, так. Князя Боріса. «Війна і мир». Мене назвали на його честь. Хоч прізвище князя Боріса Друбецькой, а не те, яке ти назвав[69].

— Тож яка твоя рідна мова? Українська?

Він стенув плечима.

— Можливо, польська, — сказав він, відхиляючись назад на стільці й відкинувши своє темне волосся вбік кивком голови. Його очі були жорсткими й веселими, дуже чорними. — Моя мати була полькою, з Жешува, що біля українського кордону. Російська мова, українська — Україна, як ти знаєш, була частиною Радянського Союзу, тому я розмовляю обома мовами. Можливо, не так часто російською — ця мова більше годиться для того, щоб матюкатись і проклинати. Зі слов’янськими мовами — російською, українською, польською, навіть чеською — досить знати одну з них, щоб розуміти інші. Але тепер мені найлегше розмовляти англійською. Раніше було навпаки.

— Що ти думаєш про Америку?

— Усі тут усміхаються — так широко! Принаймні більшість людей. Ти, можливо, усміхаєшся не так часто. Вони здаються мені такими дурними!

Він був, як і я, єдиною дитиною. Його батько (народжений у Сибіру, українець із Новоаганська) був шахтарем і геологом.

— Велика й важлива робота — він мандрує по всьому світу.

Мати Бориса — друга дружина його батька — померла.

— Моя мати також померла, — сказав я.

Він стенув плечима.

— Вона померла вже бозна-коли, — сказав він. — Вона надто багато пила. Якось уночі напилася, випала з вікна й померла.

— Он як, — сказав я, трохи приголомшений тим, як легко він скинув цей тягар зі своїх плечей.

— Атож, хрінова моя доля, — безтурботно промовив він, визирнувши з вікна.

— Тож яка твоя національність? — запитав я після короткої мовчанки.

— Що?

— Ну якщо твоя мати полька, а батько — українець, а ти народився в Австралії, то ти будеш…

— Індонезійцем, — сказав він зі зловісною посмішкою.

У нього були темні, диявольські, дуже експресивні брови, які смикалися на всі боки, коли він говорив.

— Як це?

— Ну, в паспорті у мене написано, що я українець. Почасти я також громадянин Польщі. Але Індонезія — це та країна, куди я хочу повернутися, — сказав Борис, відкидаючи волосся з очей. — Я хотів би жити в ПНҐ.

— Де?

— В Папуа — Новій Ґвінеї. Це моя улюблена країна з тих, де я жив.

— Нова Ґвінея? Я думав, що вони відрізають людям голови.

— Уже не відрізають. Або відрізають не так багато. Цей браслет звідти, — сказав він, показавши на одну з багатьох чорних шкіряних стрічок на своєму зап’ястку. — Мій друг Бамі зробив його для мене. Він був нашим кухарем.

— Як тобі там жилося?

— Досить непогано, — сказав він, подивившись на мене скоса замисленим, самовдоволеним поглядом. — Я там мав папугу. І ручного гусака. І намагався опанувати серфінг. Але півроку тому мій батько затяг мене в оте паскудне місто на Алясці. На півострів Сьюард, під самим полярним колом. А потім, у середині травня, ми перелетіли на гвинтовому літаку до Фербенкса, а звідти — сюди.

— Ого! — сказав я.

— Там було страшенно нудно, — сказав Борис. — Тонни дохлої риби й поганий Інтернет. Я хотів утекти звідти — і даремно не втік, — докинув він гірко.

— І куди б же ти втік?

— На Нову Ґвінею. Жив би там на пляжі. Слава Богу, ми там жили не всю зиму. Кілька років тому ми були на півночі Канади, в Альберті, в містечку з однією вулицею на річці Пус-Купі. Ніч там тривала від жовтня до березня, робити було ні хера, крім як читати й слухати канадське радіо. Прати білизну возили за п’ятдесят кеме. Та все одно, — він засміявся, — там було набагато краще, ніж в Україні. Просто-таки Маямі-Біч.

— Що тепер робить твій батько?

— Переважно п’є, — кисло відповів Борис.

— Тоді його треба познайомити з моїм.

Знову несподіваний вибуховий сміх — ніби він наплював на мене.

— Чудова думка. А як щодо повій?

— Я б не здивувався, — сказав я після короткої збентеженої паузи.

Хоч мене б це й не шокувало, та все ж мені було важко уявити, як він відвідує «Веселих дівчат» або «Клуб джентльменів», що їх ми іноді проминали біля шосе.

Людей в автобусі ставало все менше; ми були вже за кілька вулиць від мого будинку.

— Зараз буде моя зупинка, — сказав я.

— Ти не хочеш поїхати до мене додому й подивитися телевізор? — запитав Борис.

— Ну, знаєш…

— Та перестань, поїхали. Там нікого нема. А я маю «SOS Айсберг» на DVD.

Шкільний автобус не доїздив до самого кінця Каньйону Тіней, де жив Борис. До його будинку треба було ще йти від кінцевої зупинки двадцять хвилин по розжарених від спеки, завалених піском вулицях. Хоч і на моїй вулиці було багато табличок із написами «Конфісковано банком за несплату» та «Продається» (ночами звуки радіо з машини було чути за кілометри), я все ще не усвідомлював, яким моторошним стає Каньйон Тіней у своїх найдальших закутках: іграшкове місто, що принишкло на краю пустелі під погрозливим небом. Більшість будинків мали такий вигляд, ніби в них ніхто ніколи не жив. Інші будинки — незакінчені — стояли з вікнами без скла та обдертими рамами; вони були вкриті риштуваннями й завалені купами бетонних блоків і жовтого будівельного матеріалу, занесеного піском. Забиті дошками вікна надавали їм сліпого нерівного вигляду, робили їх схожими на побиті й забинтовані обличчя людей. Поки ми йшли, атмосфера запустіння ставала все більше й більше тривожною, так ніби ми блукали по якійсь планеті, де населення вимерло від радіації або хвороби.

— Вони набудували цього лайна, аби просунутися далеко вперед, — сказав Борис. — А тепер пустеля повертає все собі. І банки. — Він засміявся. — Нехай би Торо цим помилувався.

— Нехай би він помилувався всім цим паршивим містом.

— Я скажу тобі, хто кому тут паршиво. Людям, які володіють цими будинками. До багатьох із них навіть неможливо підвести воду. Їх усі забирають назад, бо люди не можуть за них платити, — ось чому мій тато винайняв такий до безглуздя дешевий дім.

— Угу, — сказав я після короткої приголомшеної паузи.

Досі мені не спадало на думку подивуватися, де мій батько знайшов гроші, щоб винайняти такий великий дім.

— Мій батько копає шахти, — несподівано повідомив Борис.

— Що ти сказав?

Він відкинув з лоба спітніле волосся.

— Люди ненавидять нас усюди, куди ми приїжджаємо. Бо їм обіцяють, що шахта не зашкодить довкіллю, а вона завдає йому непоправної шкоди. А ось тут, — він по-російськи фаталістично знизав плечима, — у цій Богом забутій піщаній дірі, кого це може турбувати?

— Угу, — сказав я, приголомшений тим, як далеко наші голоси розлітаються по пустельній вулиці, — тут справді порожньо, скажи?

— Так. Справжній цвинтар. Тут іще живе тільки одна родина. Он оті люди, бачиш вантажівку перед будинком? Нелегальні емігранти, я думаю.

— А ти й твій батько емігранти легальні?

Легальність була проблемою в школі; деякі з дітей легальними не були, і про це висіли повідомлення в коридорах.

Він насмішкувато пирхнув:

— Аякже. Шахта стежить за цим. Або хтось, кому доручено цю справу. А он там двадцятеро або й тридцятеро людей, усі чоловіки. Живуть в одному домі. Мабуть, наркотиками торгують.

— Ти думаєш?

— Там відбувається щось дуже дивне, — похмуро мовив Борис. — Це все, що я знаю.

Будинок Бориса, з двома вільними, заваленими сміттям будівельними майданчиками обабіч, був дуже схожий на будинок батька й Ксандри: килим від стіни до стіни, нова побутова техніка, те саме планування, зовсім мало меблів. Але в домі було надто жарко, щоб почуватися затишно; вода в басейні висохла, на дні лежало кілька дюймів піску, не було жодного натяку на подвір’я, навіть кактусів. Скрізь — на побутовій техніці, на столах, на кухонній підлозі — лежав тонкий шар пилюки.

— Хочеш випити? — запитав Борис, відчиняючи холодильник, де виднівся ряд блискучих пляшок німецького пива.

— Ух ти, дякую!

— У Новій Ґвінеї, — сказав Борис, витираючи лоба тильним боком долоні, — коли я там жив, пам’ятаєш? Одне слово, сталася велика повінь. Змії… страшні й небезпечні… міни з часів Другої світової війни, які досі не вибухнули, плавали на подвір’ї, багато гусей передохли. Коротше, — сказав він, відкриваючи пляшку з пивом, — уся наша вода зіпсувалася. Тиф. Нам залишилося тільки пиво — пепсі закінчилося, люкозад закінчився, йодні пігулки для очищення води закінчилися, протягом кількох тижнів мій батько і я, навіть мусульмани, не мали пити нічого, крім пива! На обід, на сніданок, будь-коли.

— Звучить непогано.

Він скривив гримасу.

— У мене весь час боліла голова. Тамтешнє пиво — у Новій Ґвінеї — було дуже погане на смак. А ось це — чудове. У морозильні є також горілка.

Я мало не погодився випити горілки, щоб вразити його, але пригадав про спеку й про повернення додому і сказав:

— Ні, дякую.

Він дзенькнув своєю пляшкою об мою.

— Я з тобою згоден. Сьогодні надто жаркий день, щоб пити спиртне. Май тато п’є так багато, що в нього відмерли нерви в ногах.

— Справді?

— Це називається, — він скривив обличчя, силкуючись пригадати слова, — «периферійна невропатія» (він промовив це як «перифéрійна невропатíя»). У Канаді, в лікарні, йому довелося заново вчитися ходити. Він ставав на ноги й відразу падав на підлогу — кров текла йому з носа, — сміх та й годі.

— Звучить кумедно, — сказав я, пригадуючи той час, коли бачив, як мій батько підповзав навкарачки до холодильника, щоб набрати там льоду.

— Ага. А що п’є твій батько?

— Віскі. Коли п’є. Нині він оголосив, що зав’язує.

— Пхе, — сказав Борис, ніби вже чув це раніше. — І моєму татові слід перейти на віскі — хороше шотландське віскі тут дуже дешеве. Хочеш подивитись на мою кімнату?

Я сподівався побачити щось подібне до моєї кімнати й був здивований, коли він відчинив двері в халабуду, напхану всіляким лахміттям, засмерділу від недопалків «мальборо», завалену книжками, порожніми пляшками з-під пива, попільничками та купами старих рушників і брудного одягу, розкиданого на килимі. На стінах висіли клапті квітчастої тканини — жовтої, зеленої, індиго, яскраво-червоної, а над застеленим матрацом майорів червоний прапор із серпом та молотом. Складалося враження, що радянський космонавт зазнав аварії в джунглях і створив собі притулок зі свого державного прапора та всіляких місцевих тканин, які міг знайти.

— Твоя робота? — запитав я.

— Я збираю все це й запихаю у валізу, — сказав Борис, сівши з розгону на матрац, застелений тканиною безумних кольорів. — Щоб знову розкласти, потрібно хвилин десять, не більше. Ти хочеш подивитися «SOS айсберг»?

— Звичайно.

— Кльове кіно. Я дивився його шість разів. Пам’ятаєш, як вона сідає у свій літак, щоб урятувати їх на крижині?

Але ми так і не подивилися «SOS айсберг» того вечора, мабуть, тому, що не могли перервати розмову на достатній час, щоб спуститися вниз і ввімкнути телевізор. Борис мав життя набагато цікавіше, аніж будь-який хлопець мого віку, з яким мені доводилося зустрічатися. Схоже, він лише зрідка ходив до школи й ці школи були найнижчого сорту. У тій глушині, де працював його батько, часто взагалі не було шкіл.

— Але існують плівки, — сказав він, розхитуючи кухля з пивом і дивлячись одним оком на мене. — І можна складати тести. Але для цього треба бути там, де можна підключитися до Інтернету, а в деяких глухих місцевостях Канади або України такої можливості немає.

— І що ж ти тоді робиш?

Він стенув плечима.

— Багато читаю, що ж іще?

Один учитель у Техасі склав для нього програму навчання в Інтернеті, розповів мені він.

— Але в Аліс-Спрінгс[70] школа мала бути?

Борис засміявся.

— Звичайно, вона там була, — сказав він, відкидаючи з лоба спітніле пасмо волосся. — Але після того, як померла моя мати, ми протягом певного часу жили на Північних Територіях, в Арнемленді, у місті Кармейволлаґ. Місто — це тільки назва. На милі навкруги глушина, трейлери, в яких мешкають шахтарі, й заправка з баром, де продають віскі, пиво та сандвічі. Бар тримав Мік, а його дружину звали, здається, Джуді, якщо не помиляюсь. І я цілими днями, — він зробив великий ковток пива, — дивився з Джуді мило по телику, а ввечері стояв із нею за прилавком, поки мій батько та його команда, що працювала в шахті, напивались. А під час мусонів і телик не працював. Джуді тримала напої в холодильнику, щоб вони не зіпсувалися.

— Як зіпсувалися?

— На них утворювалася пліснява в мокру погоду. Вона утворювалася також на черевиках, на книжках. — Він знизав плечима. — Тоді я не розмовляв так багато, як тепер, бо не знав англійської мови. Я був дуже сором’язливий, сидів завжди сам-один, спілкувався лише із самим собою. Але Джуді розмовляла зі мною, була до мене доброю, хоч я ні фіга не розумів із того, що вона мені казала. Щоранку я приходив до неї, і вона готувала для мене ту саму смачну смаженину. Дощ, дощ і дощ. Прибирання, миття посуду, я допомагав їй також наводити чистоту в барі. Я всюди ходив за нею, як гусеня за гускою. Це чашка, це віник, це стілець, це олівець. Такою була моя школа. По телевізору — «Дюран Дюран» і Бой Джордж, усе англійською мовою. Її улюбленою передачею були «Дочки Маклеода». Ми завжди дивилися цей фільм удвох, і, коли я чогось не розумів, вона пояснювала мені. І ми розмовляли про сестер, і ми плакали, коли Клер загинула в автокатастрофі, і вона казала, що, якби в неї був такий маєток, як у Дроверів, вона забрала б мене туди жити, й ми були там щасливі разом, і всі жінки працювали б на нас, як вони працювали на Маклеодів. Вона була дуже молода й гарна. Кучеряве біляве волосся і блакитні тіні на очах. Чоловік називав її шльондрою й кінською дупою, але мені вона здавалася схожою на Джоді з кінофільму. Протягом усього дня вона розмовляла зі мною й співала мені — пояснювала всі слова, які лунали в музичних автоматах. «Темрява в місті, ніч як жива…» Незабаром я набув неабиякого вміння. Говори англійською мовою, Борисе! Я пам’ятав кілька англійських слів, яких навчився в польській школі, хелло, екск’юз мі, сенк ю вері мач, але через два місяці спілкування з нею я базікав, базікав, базікав! Відтоді я не переставав базікати! Вона завжди була до мене дуже доброю й милою. Хоча щодня виходила на кухню й там гірко плакала, бо ненавиділа Кармейволлаґ.

Було вже пізно, але досі спекотно й світло.

— Я помираю з голоду, — сказав Борис, підвівшись на ноги й потягуючись так, що частина живота стала видима між його штаньми та подертою сорочкою — мертвотно-біла заглибина, як у святого, що виснажив себе постом.

— А є щось поїсти?

— Хліб і цукор.

— Жартуєш?

Борис позіхнув, витер почервонілі очі.

— Ти ніколи не їв хліб, посипаний цукром?

— А чогось іншого немає?

Він стомлено знизав плечима.

— Я маю купон на піцу. Та яка з того користь? Вони не привозять її в таку далеч.

— Я думав, ви мали кухарів там, де вам доводилося жити.

— Так, ми їх мали. В Індонезії. У Саудівській Аравії теж.

Він курив сигарету — я відмовився від тієї, яку він запропонував мені. Він здавався трохи п’яним, кружляв по кімнаті, наче танцював під музику, але музики не було.

— У нас був чудовий хлопець на ім’я Абдул Фатааг. Це означає «Слуга того, хто відчиняє ворота стражденним».

— Гаразд, тоді ходімо до мене.

Він упав на ліжко, опустивши руки між колін.

— Не переконуй мене в тому, що твоя мачуха вміє куховарити.

— Ні, але вона працює в барі з буфетом. Іноді вона приносить додому щось їстівне.

— Чудово, — сказав Борис, трохи похитуючись, коли підвівся на ноги.

Він уже випив три пива й тепер допивав четверте. Біля дверей він узяв парасольку й іншу подав мені.

— А це навіщо?

Він відкрив її й вийшов надвір.

— Під нею прохолодніше йти, — сказав він, його обличчя синіло в тіні парасолі. — І не обпечешся на сонці.

До знайомства з Борисом я витримував свою самотність досить стійко, не зовсім усвідомлюючи, яким же я був самотнім. Я думаю, що якби бодай в одного з нас була нормальна родина з хатніми обов’язками та батьківським наглядом, ми не стали б такими нерозлучними так швидко, але майже з того самого першого дня ми проводили разом майже весь час, добуваючи собі їжу й ділячись тими грішми, які в нас були.

У Нью-Йорку я знав багатьох хлопців, які багато бачили в житті, — хлопців, які жили за кордоном і знали три або й чотири мови, які влітку навчалися в Гейдельберзі, а канікули проводили в таких місцях, як Ріо, або Інсбрук, або Антібський мис. Але Борис — як старий морський вовк — посоромив їх усіх. Він катався на верблюді, він їв личинок, грав у крикет, хворів на малярію, ночував на вулиці в Україні («але тільки два тижні»), сам підривав динаміт, купався в австралійських річках, які кишіли крокодилами.

Він читав Чехова російською мовою й українських та польських авторів, про яких я ніколи не чув. Він витримував зимову темряву в Росії, коли температура падала до сорока градусів нижче нуля за Цельсієм. Нескінченні завірюхи, сніг і ожеледь, коли його єдиною розвагою була зелена неонова пальма, яка світилася всі двадцять чотири години доби біля провінційного бару, де його батько полюбляв випивати. Хоч він був лише на рік старший за мене — йому було п’ятнадцять, — він мав справжній секс із дівчиною на Алясці, він попрохав у неї сигарету біля вечірнього магазину, а вона запитала, чи не хоче він посидіти з нею в її автомобілі, й так усе почалося.

— Але ти знаєш? — сказав він, випустивши дим із кутика рота. — Я не думаю, що їй це сподобалося.

— А тобі?

— Мені сподобалося. Хоч, зізнаюся тобі, я робив це не дуже вправно. Думаю, в автомобілі було надто тісно.

Щодня ми поверталися додому автобусом. Біля напівдобудованого громадського центру на межі маєтку «Десатойя», де всі двері були замкнені на замок, а пальми повсихали й стали коричневими в діжках, був занедбаний дитячий майданчик, де ми купували газовану воду й розм’яклий шоколад у торговельних автоматах, сідали на гойдалку, курили та розмовляли. Поганий настрій і чорний гумор, які опановували його часто несподівано, змінювалися вибухами веселощів; він міг бути диким і похмурим, міг примусити мене надривати живіт від сміху, й ми завжди мали сказати один одному так багато, що часто втрачали відчуття часу й базікали, доки не ставало зовсім поночі. В Україні він бачив, як депутатові вистрілили в живіт, коли він ішов до своєї машини, — він став свідком тієї події, але не помітив того, хто стріляв, побачив лише, як широкоплечий чоловік у надто вузькому для нього пальті в густій темряві впав навколішки у сніг. Він розповів мені про свою маленьку, накриту бляхою школу в резервації Чіппева в провінції Альберта, проспівав для мене польські колискові пісні («замість домашнього завдання ми в Польщі, як правило, вивчали напам’ять якийсь вірш, або пісню, або навіть молитву, щось таке») і навчив мене матюкатися російською («це тобі справжній мат — із таборів ГУЛагу»). Він розповів також, як в Індонезії його друг кухар Бамі навернув його до ісламу: він перестав їсти свинину, став постити протягом Рамадану, молитись, обернувшись до Мекки, по п’ять разів на день.

— Але я більше не мусульманин, — пояснив він, водячи по пилюці великим пальцем ноги. Ми лежали спинами на каруселі, накатавшись до нудоти. — Нещодавно я від цього відрікся.

— Чому?

— Бо я випиваю.

Це було досить скромним зізнанням. Борис пив пиво не менш часто, аніж інші хлопці пили пепсі, й починав пити відразу, як повертався зі школи.

— Ну то й що? — сказав я. — Кому це треба знати?

Він роздратовано пирхнув.

— Бо не годиться сповідувати віру й не дотримуватися її настанов. Це було б неповагою до ісламу.

— А проте «Борис Аравійський» звучить непогано.

— Пішов ти…

— Ні, серйозно, — сказав я, підвівшись на ліктях. — Ти і справді вірив у все це?

— У що?

— Ти знаєш у що. В Аллаха й Магомета. «Нема Бога, крім Аллаха»?

— Ні, — сказав він трохи сердито. — Для мене іслам був справою політики.

— Як ото для взуттєвого терориста?[71]

Він пирснув сміхом.

— Ні, звичайно. До того ж іслам не навчає насильства.

— А чого ж він тоді навчає?

Він стрибнув із каруселі, подивився на мене пильним поглядом:

— Що ти мав на увазі? Що ти хочеш сказати?

— Не перекручуй! Я поставив тобі запитання.

— Яке?

— Якщо ти навертався то туди, то сюди, то у що ти насправді віриш?

Він упав назад і захихотів, ніби я дав йому можливість уникнути відповіді на це запитання.

— У що я вірю? Та ні в що я не вірю.

— Як? Хочеш сказати, більше не віриш?

— Я хочу сказати, що ніколи не вірив. Ну, хіба що трохи вірю у святу Діву Марію. Але в Аллаха та в Бога? Якщо й вірю, то не дуже.

— Тоді якого біса тобі забаглося стати мусульманином?

— Тому що, — він простяг руки перед собою, як робив завжди, коли розгублювався, — вони такі чудові люди, так гарно ставилися до мене!

— Нормальний початок.

— Авжеж, початок. Вони дали мені арабське ім’я — Бадр аль-Дін. Бадр — це Місяць, воно означає щось подібне до Місяця, сповненого віри, і вони сказали: «Борисе, ти бадр, бо ти світиш усюди, будучи тепер мусульманином, освітлюючи світ своєю релігією, ти сяєш, хоч би куди ти пішов». Мені подобалося бути Бадром. Подобалася мені й тамтешня мечеть. Та будівля вже розвалювалась, уночі зорі просвічували крізь дах, а на даху співали птахи. Старий яванець навчав нас Корану. І вони також годували мене, і були до мене добрими, і дбали про те, щоб я був чистим і носив чистий одяг. Іноді я засинав на своєму молитовному килимку. А на вранішньому намазі, перед світанком, птахи прокидались, і я завжди чув шум їхніх крил!

Хоч його австрало-український акцент, безперечно, звучав дуже дивно, він говорив англійською майже так само вільно, як і я. І враховуючи, як мало він жив в Америці, він був вельми непогано обізнаний з American звичаями та ментальністю. Він постійно зазирав до пошарпаного кишенькового словника (своє ім’я він спочатку недбало написав на обкладинці кирилицею, а потім унизу — дуже акуратно латинськими літерами: BORYS VOLODYMYROVYCH PAVLIKOVSKY), і мені весь час траплялися на очі старі серветки з мережі крамниць «7-Eleven» і клапті паперу зі словами й термінами, які він записував:

bridle and domesticate

celerity

trattoria

wise guy = крутой пацан

propinquity

Dereliction of duty

Коли словник його не задовольняв, він звертався до мене.

— Що таке Sophomore[72]? — питав він мене, вивчаючи дошку оголошень у шкільних залах. — Home Ec[73]? Poly Sci[74]? (Останнє слово він вимовляв як «поліцай».)

Він ніколи не чув назв більшості страв, що їх подавали на ланч у кафетерії: фахітас[75], фалафель[76], тетрацині з індичкою.

Хоч він багато знав про кіно та музику, але відставав від сучасності на багато років; він не мав ані найменшого уявлення про спорт, ігри, телебачення і — за винятком кількох великих європейських марок, таких як «Мерседес» або BMW, — не міг відрізнити один автомобіль від іншого. Американські гроші спантеличували його, а іноді він плутався і в американській географії: у якій провінції розташована Каліфорнія? чи не підказав би я йому, яке місто є столицею Нової Англії?

Але він був дуже самостійним типом. Уранці весело збирався до школи, діставався до неї своїм ходом, сам підписував власні табелі, крав для себе їжу та шкільне приладдя в крамницях. Один раз щотижня ми відходили на милі від нашої звичної дороги, ховаючись під парасольками від нестерпної спеки, наче індонезійські тубільці, щоб сісти на жалюгідний місцевий автобус, який називався КІТ і на якому, схоже, їздили лише пияки, люди надто вбогі, щоб купити собі автомобіль, і діти. Автобус ходив нечасто, і якщо ми запізнювалися на нього, то мусили дуже довго чекати на наступний, але він мав зупинку на торговельному майдані з прохолодним блискучим супермаркетом, де було замало персоналу, і Борис крав там для нас стейки, масло, коробки з чаєм, огірки (для нього — неабиякий делікатес), пакети з беконом, а одного разу, коли я застудився, він навіть украв для мене сироп проти кашлю, запихаючи все це під надірвану підкладку свого бридкого сірого плаща (чоловічого, завеликого для нього, з опущеними плечима й похмурим нагадуванням про країни Східного блоку, про картки на харчі та фабрики радянської доби, індустріальні комплекси у Львові або Одесі). Поки він блукав між полицями, я стояв на варті в кінці проходу з такими напруженими нервами, що іноді боявся знепритомніти, — але незабаром уже й сам напихав собі кишені яблуками та шоколадом (іншими улюбленими продуктами Бориса), перш ніж нахабно підійти до прилавка й заплатити за хліб, молоко та інші товари надто великого обсягу, щоб їх украсти.

У Нью-Йорку, коли мені було років одинадцять, мама записала мене в літньому таборі в гурток «Юний кухар», де я навчився готувати кілька простих страв: гамбургери, підсмажений сир (який іноді готував увечері для мами, коли вона затримувалася на роботі) і те, що Борис називав яйцем із грінками. Поки я куховарив, Борис сидів на кухонному столі, розмовляв зі мною й штурхав ногами шухляди, а в кінці вечері мив посуд. Він розповів мені, що в Україні іноді залазив у кишені, щоб добути грошей собі на харч.

— Раз чи двічі мене викрили, але жодного разу не наздогнали.

— Можливо, нам треба коли-небудь сходити на Стрип, — сказав я. Ми стояли біля столу в моєму домі з ножами й виделками і їли стейки просто зі сковорідки. — Якщо ми хочемо ризикнути, краще місце годі знайти. Я ніколи ніде не бачив так багато п’яних, і всі вони не живуть у цьому місті.

Борис перестав жувати — він здавався шокованим.

— Але навіщо нам туди йти? Адже красти дуже легко й тут, у великих магазинах.

— Та я просто так сказав.

Грошей, які я одержав від консьєржів і які ми з Борисом витрачали по кілька доларів в автоматах із їжею, та в «7-Еleven» біля школи, в кіоску, який Борис називав маґазін, поки що нам вистачало, але мало вистачити ненадовго.

— Ха! А що ти робитимеш, коли тебе заарештують, Поттере? — сказав він, кинувши масний шматок стейка собаці, якого навчив танцювати на задніх лапах. — Хто готуватиме обід? І хто догляне за Бровком?

Собаку Ксандри Поппера він називав і Амілом, і Нітратом, і Попчиком, і Бровком — як завгодно, тільки не справжньою кличкою. Я став пускати пса в дім, хоч і не мав на це дозволу, бо стомився від того, як він постійно натягував свій ланцюг, щоб зазирнути у скляні двері, й несамовито гавкав. Але в домі він поводився на диво спокійно; зголоднівши за увагою, бігав за нами всюди, куди ми йшли, схвильовано дріботів слідом угору і вниз сходами, згортався в клубок і засинав на килимі, коли Борис і я читали, або сварились, або слухали музику, що лунала нагорі, у моїй кімнаті.

— Серйозно, Борисе, — сказав я, відкинувши волосся з лоба (мені слід було підстригтись, але я не хотів витрачати гроші), — я не бачу великої різниці між тим, щоб украсти стейк і вкрасти гаманець.

— Велика різниця, Поттере. — Він розкинув руки, щоб показати мені, яка вона велика. — Украсти щось у людини, яка працює? І вкрасти у великої й багатої компанії, що грабує людей?

— «Костко» не грабує людей. Це дешевий супермаркет,

— Я тебе зрозумів. Ми крастимемо найнеобхідніше в простих громадян. Такий ти вигадав геніальний план. Цить, — сказав він собаці, який гучно загавкав, випрошуючи ще один стейк.

— Я не став би красти в робочих людей, — сказав я, кинувши Попперові черговий стейк. — Але існує багато слизьких людей, які блукають по Веґасу з купами грошей.

— Слизьких?

— Спритних. Нечесних.

— Он як. — Скошена темна брова стрибнула вгору. — Досить справедливо. Але якщо ти вкрадеш гроші у слизького суб’єкта, наприклад у гангстера, то він тобі цього не подарує і зробить тобі боляче, нє? Розумієш?

— А ти не боявся, що тобі зроблять боляче в Україні?

Він здвигнув плечима.

— Там могли мене побити. Але не застрелити.

— Застрелити?

— Так, застрелити. Не роби такого здивованого обличчя. У цій ковбойській країні можливе все. Кожен має вогнепальну зброю.

— Я говорю не про полісменів. Я говорю про п’яних туристів. Вони кишать тут у неділю ввечері.

— Ха! — Він поставив сковорідку на підлогу, щоб пес доїв рештки. — Ти, безперечно, потрапиш до в’язниці, Поттере. Слабка мораль, рабське схиляння перед економікою. Ти поганий громадянин.

На той час — десь у жовтні абощо — ми з ним вечеряли майже щодня. Борис, який до вечері вже випивав три або чотири пива, після їжі переходив на гарячий чай. Потім, запивши вечерю чаркою горілки (я незабаром перейняв у нього цю звичку — «це допомагає перетравлювати їжу», пояснював Борис), ми читали, виконували домашню роботу, а іноді сперечалися й пили доти, доки не засинали перед телевізором.

— Не йди! — сказав Борис одного вечора в його домі, коли я наготувався вирушити додому перед самим кінцем «Чудової сімки» — фінальною перестрілкою, коли Юл Бріннер зібрав своїх людей. — Ти не побачиш найцікавішого.

— Так, але вже майже одинадцята.

Борис, який лежав на підлозі, піднявся на лікті. Довговолосий, худий і тонкий, він був прямою протилежністю Юла Бріннера в більшості характеристик, а проте між ними існувала дивна спорідненість: вони були наділені тією самою лукавою проникливістю, зацікавленою й дещо жорстокою, і мали щось монгольське або татарське в розрізі очей.

— Поклич Ксандру, щоб вона забрала тебе додому, — сказав він, позіхаючи. — Коли вона закінчує роботу?

— Ксандру? Забудь про це.

Борис знову позіхнув, його повіки злипалися від випитої горілки.

— Тоді залишайся ночувати тут, — сказав він, перевертаючись на другий бік і чухаючи обличчя однією рукою. — Вони помітять, що тебе нема?

Чи вони повернуться додому? Вони поверталися не щоночі.

— Сумнівно, — сказав я.

— Тоді заспокойся, — сказав Борис, сідаючи й простягуючи руку по сигарети. — Дивись-но. Зараз прийдуть погані хлопці.

— Ти бачив цей фільм раніше?

— Дубльований російською мовою, тільки уяви собі. Але дуже слабкою російською мовою. Можна сказати, тюхтійською. Тюхтійською — це ж правильне слово? Вони висловлювалися радше як шкільні вчителі, а не як чоловіки зі зброєю, ось що я хочу тобі сказати.

Хоч у Барбурів мене гнітило моє горе, тепер я згадував про помешкання на Парковій авеню як про втрачений рай. І хоч я мав доступ до електронної пошти на шкільному комп’ютері, Енді був безпорадним у листуванні, і його послання, які я одержував у відповідь на свої, були геть безособовими. («Вітаю, Тео. Сподіваюся, ти добре провів літо. Тато купив нову яхту, яку назвав „Авессалом“. Мати пообіцяла, що не ступить ногою на її палубу, але мене, на жаль, тато примусив. З японською мовою в мене певні проблеми, а з іншим — усе о’кей».)

Місіс Барбур сумлінно відповідала на всі паперові листи, які я їй надсилав, — рядок або два на монограмних картках для листування від «Демпсі та Керрол», — але в її листах ніколи не було нічого особистого. Вона завжди питала, як мої справи. І в кінці повідомляла, що думає про мене, але я жодного разу не прочитав у її листі, що нам тебе бракує або ми мріємо побачити тебе.

Я писав до Піппи в Техас, хоч вона була надто хвора, щоб відповісти мені, та це й не проблема, бо більшість листів я ніколи не відіслав.

Дорога Піппо,

як ти? Чи подобається тобі Техас? Я багато про тебе думаю.

Чи ти вже каталася на тому коні, що так подобається тобі? Тут усе добре. Чи дуже у вас жарко? Бо в нас панує люта спека.

Цей лист видався мені занудним. Я викинув його й почав новий.

Дорога Піппо,

як ти там? Я думаю про тебе і сподіваюся, що з тобою все гаразд. Маю надію, що в Техасі все гаразд тобі живеться добре. Мушу тобі зізнатися, що я ненавиджу своє перебування тут, але в мене з’явилося кілька друзів і, думаю, я трохи звик до цього середовища.

Чи ти сумуєш за своїм домом? Я сумую. Мені дуже бракує Нью-Йорка. Мені хотілося б, щоб ми жили поблизу одне від одного. Як твоя голова тепер? Сподіваюся, що краще. Мені дуже шкода…

— Це твоя дівчина? — запитав Борис — гризучи яблуко, він читав через моє плече.

— Відчепись.

— Що з нею сталося? — запитав він, коли я нічого не відповів. — Ти її вдарив?

— Що ти сказав? — я слухав його лише упіввуха.

— Чому ти питаєш про її голову? Ти просиш у неї пробачення? Ти її, певно, вдарив чи щось таке?

— Авжеж, — сказав я, а потім із його щирого напруженого виразу зрозумів, що він говорить цілком серйозно. — Ти думаєш, я б’ю дівчат?

Він стенув плечима.

— Вона могла на це заслужити.

— Ми не б’ємо жінок в Америці.

Він спохмурнів і виплюнув зернятко з яблука.

— Авжеж, ні. Американці лише кривдять малі країни, які живуть не так, як їм хочеться.

— Борисе, заткнись і відчепись від мене.

Але він допікав мені своїми коментарями, і замість почати нового листа до Піппи я вирішив написати Гобі.

Дорогий містере Гобарте,

добридень, як ваші справи? Я сподіваюся, з вами все гаразд. Я ще не писав вам, щоб подякувати за ваше добре ставлення до мене протягом останніх тижнів мого перебування в Нью-Йорку. Я сподіваюся, що з вами та з Космо все о’кей, хоч знаю, що вам обом бракує Піппи. Як вона там? Сподіваюся, вона змогла повернутися до своєї музики. Сподіваюся також

Але я не послав і цього листа. Та я прийшов у справжній захват, коли сам одержав лист — довгий лист на справжньому папері — не від кого іншого, як від Гобі.

— Що ти там одержав? — із підозрою запитав мій батько. Побачивши нью-йоркську марку, він вихопив листа в мене з рук.

— Чого тобі?

Але батько вже надірвав конверт. Він швидко проглянув листа й утратив до нього інтерес.

— Ось він, візьми, — сказав він, простягаючи мені листа. — Пробач, сину. Я помилився.

Лист був чудовий уже сам по собі, як річ: дорогий папір, дуже гарний чоловічий почерк, подих спокійних, затишних кімнат і грошей.

Дорогий Тео,

я б хотів знати, як твої справи, але я навіть радий, що не маю від тебе листа, бо це, мабуть, означає, що ти щасливий і дуже заклопотаний. Тут листя на деревах уже опадає, Вашингтон-сквер стоїть жовтий і мокрий, і стає холодно. Суботніми ранками ми з Космо блукаємо по Віллідж, я беру його на руки й заношу до сирної крамниці — не певний, що це дозволено, але дівчата за прилавком приберігають для нього скибочки та грудочки сиру. Він сумує за Піппою так само, як і я, але, як і мені, це не заважає йому втішатися їжею. Іноді ми їмо з ним біля грубки тепер, коли до нас прийшов Пан Мороз.

Я сподіваюся, ти там обжився хоч трохи й маєш бодай кількох друзів. Коли я розмовляю з Піппою телефоном, вона не здається там вельми щасливою, хоч її здоров’я значно покращилося. Збираюся полетіти туди на День подяки. Я не знаю, чи буде Марґарет рада мене бачити, але Піппа хоче, щоб я прилетів, тож я полечу. Якщо мені дозволять узяти Космо на літак, візьму його з собою теж.

Вкладаю фото, яке, думаю, може тобі сподобатися, — чіппендейлівський комод, який мені щойно доправили, відремонтований дуже погано, мені сказали, що він зберігався в неопалюваному сараї десь у Вотервлієті, Нью-Йорк. Річ подряпана, посічена, кришка розламана на дві половини, але подивись на ці напружені пазурі, які встромилися в кулю! Ніжки не дуже добре вийшли на фотографії, але видно, з якою силою пазурі вп’ялися в кулю. Це справжній шедевр, і я можу лише побажати, щоб його доглядали краще. Я не знаю, чи ти можеш бачити напис на кришці, викарбуваний із надзвичайною майстерністю.

Крамницю я відчиняю лише кілька разів на тиждень за домовленістю, але здебільшого працюю під сходами, ремонтуючи речі, що їх надсилають мої клієнти. Місіс Скольнік і кілька людей, що живуть по сусідству, питали про тебе — усе тут без змін, крім того, що місіс Чо на корейському ринку пережила невеличкий удар (зовсім невеличкий, вона вже повернулася на роботу). Також кав’ярня на Гудзоні, що так подобалася мені, закрилася — надзвичайно шкода. Я проходив там уранці, і, схоже, вони перетворюють її на — не знаю, як це назвати, — щось подібне до крамниці японських новинок.

Я бачу, що, як зазвичай, я надто розписався і мені вже бракує місця на папері, проте сподіваюся, що ти щасливий і задоволений і почуваєшся набагато менш самотнім, аніж ти боявся. Якщо я можу тут щось зробити для тебе чи якось допомогти тобі, то лише повідом, і я все для тебе зроблю.

Того вечора в Бориса, лежачи, п’яний, на своїй половині батикового покривала, я намагався пригадати зовнішність Піппи. Але крізь не затулене шторою вікно світив такий великий і ясний місяць, що це спонукало мене натомість пригадати історію, яку розповідала мені мати, — про те, як вона їздила на виставку коней зі своєю матір’ю та батьком, на задньому сидінні їхнього старого «б’юїка», коли була ще маленька. «Ми мандрували дуже довго — близько десяти годин, іноді по важкій місцевості. Оглядові колеса, посипані тирсою майданчики для родео — усе це пахло попкорном і кінським гноєм. Одного дня ми були в Сан-Антоніо, я трохи розкисла — мені захотілося повернутись у власну кімнату, до свого собаки, власного ліжка, а тато підняв мене над ярмарковим майданом і сказав, щоб я подивилася на місяць. „Коли ти сумуєш за домом, — сказав він, — лише подивись угору. Бо місяць усюди однаковий, хоч би де ти була“. Тож коли він помер і мені довелося оселитися в тітки Бесс, та й, власне кажучи, навіть тепер, у Нью-Йорку, — коли я бачу повний місяць, то почуваюсь так, ніби він каже мені, щоб я не озиралася назад і ні про що не журилася, бо дім там, де я. — Вона поцілувала мене в ніс. — Або — де ти, мій зайчику. Ти для мене — центр землі».

Біля мене почулося шарудіння.

— Поттере, — запитав Борис, — ти не спиш?

— Можна я запитаю тебе про щось? — сказав я. — Як світить місяць в Індонезії?

— Ти про що?

— Не знаю. А що скажеш про Росію? Він там такий самий, як і тут?

Борис легенько стукнув мене по голові суглобами пальців — я вже знав, що цей жест у нього означає: «Ну ти ж і йолоп».

— Він усюди однаковий, — сказав він, позіхаючи й спираючись на свою худу руку з браслетами. — А чому це тебе цікавить?

— Не знаю, — сказав я, а після напруженої паузи запитав: — Ти чув?

Двері гримнули.

— Що це? — спитав я, обертаючи до нього обличчя.

Ми подивились один на одного, дослухаючись. Унизу почулися голоси — сміх, тупотіння ніг, гуркіт, наче щось перекинули.

— Це твій тато? — запитав я, сідаючи, — а тоді почув жіночий голос, пронизливий і п’яний.

Борис також сів, кощавий і хворобливо блідий у світлі, яке сіялося крізь вікно. Унизу лунали такі звуки, ніби вони кидали на підлогу якісь речі й пересували меблі.

— Що вони там кажуть? — прошепотів я.

Борис прислухався. Я міг бачити всі вузли та западини на його шиї.

— Якусь дурню верзуть, — сказав він. — Вони п’яні.

Ми обидва сиділи й дослухалися. Борис слухав уважніше, ніж я.

— Хто ж це з ним прийшов? — запитав я.

— Якась хвойда. — Він іще дослухався, зсунувши брови, його профіль здавався гострим у місячному світлі, а тоді знову ліг. — Їх двоє.

Я також ліг і подивився на свій айпод. Була третя сімнадцять ранку.

— Блядство! — простогнав Борис, почухавши собі живіт. — Ну чому вони не заткнуться?

— Мені хочеться пити, — сказав я після боязкої паузи.

Він пирхнув.

— Ха! Тобі не варт тепер туди ходити, повір мені.

— Що вони там роблять? — запитав я.

Одна з жінок щойно дико заверещала — був то сміх чи переляк, я не міг збагнути.

Ми лежали там, нерухомі, як дошки, дивлячись на стелю, дослухаючись до зловісного тріскоту і глухих ударів.

— Це українки? — запитав я через мить.

Хоч я не зрозумів жодного слова з їхньої балачки, я досить спілкувався з Борисом, щоб навчитися відрізняти інтонації розмовної української мови від російської.

— П’ять балів, Поттере. Припали мені сигарету.

Ми передавали один одному сигарету в темряві, аж поки десь гримнули інші двері й голоси стихли. Нарешті Борис видихнув останній дим і перекотився, щоб устромити недопалок у переповнену попільничку, яка стояла біля ліжка.

— Добраніч, — прошепотів він.

— Добраніч.

Він заснув майже миттєво — я це відчув із його дихання, — а я не спав довго, у горлі мені дряпало, а в голові паморочилося від сигарети. Як я потрапив у це дивне нове життя, де п’яні чужоземці кричать навколо мене вночі, а мій одяг брудний і ніхто мене не любить? Борис, ні про що не здогадуючись, хропів біля мене. Перед самим світанком, коли я нарешті заснув, мені наснилася мати: вона сиділа навпроти мене в потязі шостого маршруту, злегка розгойдуючись, її обличчя було спокійним у миготливому штучному світлі.

«Що ти тут робиш? — запитала вона. — Повертайся додому. Негайно! Я чекаю тебе в нашому помешканні». Проте голос був не зовсім такий, як у неї, і коли я придивився уважніше, то побачив, що це не вона, а хтось, хто лише вдає її. І, видихнувши повітря, я раптово прокинувся.

Борисів батько був таємничою постаттю. Борис пояснював це так: він тижнями стовбичив зі своєю командою невідомо де, на тій шахті, де здійснювалася робота.

— Він ніколи не миється, — осудливо зауважив Борис, — й ніколи не просихає.

Його роздовбаний короткохвильовий радіоприймач стояв на кухні («Ще з ери Брежнєва, — сказав Борис. — Він ніколи не викине його на смітник»), йому також належали російськомовні газети та «USA Today», які я іноді там знаходив. Якось я зайшов до однієї з ванних кімнат у Борисовому домі (досить бридких — там не було ані завіски на душі, ані сидіння на унітазі на горішньому поверсі і так само внизу, а ванна поросла чимось чорним), і мене перелякав один із костюмів його батька, наскрізь промоклий і смердючий, що звисав, наче тіло мерця, з поперечини в душі: подертий, пом’ятий, пошитий із коричневої шерстяної тканини кольору видертого з землі коріння, він скапував на підлогу воду, як якийсь голем зі Старого Світу, що дихає вологою, або як одяг утопленика, який потрапив у поліційну сіть.

— Що ти там забув? — запитав Борис, коли я звідти вийшов.

— Твій батько сам пере свої костюми? Прямо в умивальнику?

Борис, прихилившись до одвірка й гризучи ніготь на великому пальці, ухильно стенув плечима.

— Ти жартуєш? — сказав я, а що він не перестав дивитися на мене, то запитав: — Хіба в Росії немає хімчисток?

— Він має безліч найшикарніших речей, — прогарчав Борис, не виймаючи з рота великого пальця. — Годинник «Ролекс». Черевики «Ферраґамо». Він завжди може почистити свій костюм, якщо схоче.

— Зрозуміло, — сказав я і змінив тему.

Минуло кілька тижнів, протягом яких я взагалі не думав про Борисового батька. Але потім настав день, коли Борис прослизнув на урок підвищеного рівня англійської мови з густо-червоним синцем під оком.

— Мені влучили в обличчя футбольним м’ячем, — сказав він веселим голосом, коли місіс Спір (Спірсецька, як він її називав) підозріло запитала в нього, що сталося.

Я знав, що це брехня. Дивлячись на нього через прохід між партами, поки ми в класі мляво обговорювали творчість Ралфа Волдо Емерсона, я міркував, як він примудрився отримати синець під оком після того, як я лишив його попереднього вечора й пішов дому, щоб вигуляти Поппера, — Ксандра так часто залишала його прив’язаним надворі, що я відчував свою відповідальність перед ним.

— Що ти там накоїв? — запитав я, коли ми зустрілися з ним після уроку.

— Ти про що?

— Як ти це одержав?

Він спохмурнів.

— Ет, облиш, — сказав він, відштовхнувши мене плечем.

— Ти був п’яний?

— Мій батько прийшов додому, — сказав він і, коли я нічого не відповів, продовжив: — Чого тобі треба ще, Поттере? Що ти подумав?

— Господи Ісусе, за що він тебе?

Він знизав плечима.

— Добре, що ти пішов, — сказав він, потерши непідбите око. — Я не міг повірити, що то він. Я спав на канапі внизу. Спочатку мені здалося, що прийшов ти.

— А що сталося?

— Ет, — сказав Борис, екстравагантно зітхнувши; він курив, коли йшов до школи, я це відчув з його дихання. — Він побачив пляшки з-під пива на підлозі.

— Він ударив тебе за те, що ти випивав?

— Він ударив мене тому, що сам був п’яний як чіп. Я навіть не певен, що він бачив, кого б’є. Коли сьогодні вранці він побачив моє обличчя, то заплакав і попросив пробачення. Хай там як, а його тепер довго не буде.

— Чому?

— Він сказав, що в нього багато справ. Він не повернеться додому раніше ніж через три тижні. Шахта розташована недалеко від того місця, де стоїть державний бордель.

— Державних борделів не існує, — сказав я (і відразу засумнівався).

А що, як вони існують?

— Ну, ти зрозумів, про що я кажу. Але для мене ця історія закінчилася не так і погано. Він залишив мені гроші.

— Скільки?

— Чотири тисячі.

— Ти жартуєш.

— Ні-ні, — він ляснув себе по лобі, — я міркую рублями, пробач. Близько двохсот доларів. Треба було просити більше, але я не наважився.

Ми розійшлися: мені треба було на алгебру, а Борисові — на політичний лад Америки, справжнє для нього прокляття. То був необхідний курс — легкий навіть для розслаблених стандартів нашої школи, але намагання навчити Бориса розуміти Білль про права, а також різницю між конституційно закріпленими і неписаними повноваженнями Конгресу Сполучених Штатів нагадало мені той час, коли я намагався пояснити місіс Барбур, що таке інтернет-сервер.

— Гаразд, побачимося після уроку, — сказав Борис. — А поки що нагадай мені, перш ніж я піду в клас, яка різниця між Федеральним банком і Федеральним резервом.

— Ти комусь про це сказав?

— Сказав про що?

— Ти знаєш, про що.

— Ти хочеш донести на мене? — сказав Борис, сміючись.

— Не на тебе. На нього.

— А навіщо? Що це дасть? Скажи мені. Ти хочеш, щоб мене депортували?

— А й справді, — сказав я після збентеженої паузи.

— Отже, ми повечеряємо не вдома сьогодні, — сказав Борис. — У ресторані! Може, навіть у мексиканському. — Борис після перших підозр і нарікань призвичаївся до мексиканської їжі — вона невідома в Росії, сказав він, і непогана, коли ти до неї звикнеш, хоч він і не збирається терпіти її, коли вона надто гостра. — Ми можемо поїхати туди автобусом.

— Китайський ресторан ближче. І їжа там смачніша.

— Так — але пам’ятаєш?

— Ой, точно, — сказав я. Останнього разу, коли ми там їли, ми втекли звідти, не заплативши. — Доведеться про нього забути.

Борисові подобалася Ксандра, набагато більше, ніж мені. Він відчиняв їй двері, хвалив її нову зачіску, пропонував їй піднести якісь речі. Я дражнив його відтоді, коли побачив, як він зазирає їй за пазуху, коли вона нахиляється над кухонною стійкою, щоб узяти там свою мобілку.

— Вона гаряча дівка, — сказав Борис, коли ми повернулися до моєї кімнати. — Як ти думаєш, твій батько не заперечуватиме?

— Думаю, він не помітить нічого.

— Ні, серйозно, що, ти думаєш, він мені зробить?

— Коли що?

— Коли ми із Ксандрою…

— Не знаю, мабуть, викличе поліцію.

Він зневажливо пирхнув.

— А навіщо?

— Він звинуватить не тебе. Її. У зґвалтуванні неповнолітнього.

— Я готовий.

— Іди й трахайся з нею, якщо тобі хочеться, — сказав я. — Мені байдуже, якщо її посадять до в’язниці.

Борис перекотився на живіт і подивився на мене лукавим поглядом.

— Вона нюхає кокаїн, ти знаєш?

— Що?

— Кокаїн.

Він зашморгав носом.

— Жартуєш, — сказав я, а коли він із посмішкою подивився на мене, запитав: — Звідки ти знаєш?

— Знаю. З того, як вона розмовляє. І скрегоче зубами. Постеж за нею іноді.

Я не знав, як треба за нею стежити. Але одного дня ми прийшли до нас, коли мого батька не було вдома, і я побачив, як вона підвела голову від журнального столика й чмихнула, тримаючи волосся в себе над шиєю однією рукою. Коли вона відкинула голову назад і зупинила погляд на нас, на мить запала мовчанка, а потім вона відвернулася, наче нас там і не було.

Ми пройшли повз неї й далі сходами до моєї кімнати. Хоч я ніколи раніше не бачив, як хтось нюхає наркотики, навіть мені стало ясно, що вона робить.

— Боже, як сексі, — сказав Борис після того, як я зачинив двері. — Цікаво, де вона їх зберігає?

— Не знаю, — сказав я, падаючи на ліжко.

Ксандра поїхала з дому; я чув, як загуркотіла її машина на під’їзній дорозі.

— Як ти гадаєш, вона не дасть нам трохи?

— Вона може дати трохи тобі.

Борис сів на підлогу біля ліжка, піднявши коліно й спершись спиною об стіну.

— Ти думаєш, вона його продає?

— Та ну, — сказав я після короткої, сповненої сумніву паузи. — А ти думаєш, продає?

— Ха! Тобі ж вигідно, якщо вона його продає.

— Чому це?

— У домі мають бути гроші.

— А мені яка від цього користь?

Він подивився на мене гострим, оцінливим поглядом.

— Хто сплачує тут рахунки, Поттере? — запитав він.

— Гм. — Цим питанням, яке, безперечно, мало велику практичну важливість, я досі зовсім не цікавився. — Я не знаю. Мабуть, батько. Хоча Ксандра докладає і свої гроші.

— А де він їх заробляє? Свої гроші?

— Не маю уявлення, — сказав я. — Він розмовляє з людьми по телефону, а потім їде з дому.

— Ти не знаходив удома якісь чекові книжки? Якісь гроші?

— Ні. Ніколи. Фішки іноді.

— Фішки — це і є гроші, — швидко сказав Борис, сплюнувши на підлогу відгризений шматок великого нігтя.

— Справді так. Але ти не зможеш перетворити їх на гроші в казино, якщо тобі немає вісімнадцяти років.

Борис захихотів.

— Не бійся. Якось викрутимось, коли буде треба. Ми вдягнемо тебе у твій снобський шкільний піджачок із гербом, і ти підійдеш у ньому до віконця. «Пробачте мені, міс…»

Я перекинувся в ліжку і вдарив його по руці.

— Пішов ти на хер… — сказав я, роздратований тим, як він передражнив мою мову — в інтонаціях манірного сноба.

— А ось так ти ніколи не говори, Поттере, — весело сказав Борис, потираючи свою руку. — Бо вони тобі не дадуть і ламаного цента. Я тобі зізнаюся, що знаю, де лежить татова чекова книжка, і якщо виникне необхідність… — він простяг перед собою розкриті долоні, — зрозумів?

— Зрозумів.

— Я хочу сказати, що, якби мені довелося виписати фальшивий чек, я виписав би фальшивий чек, — по-філософському зауважив Борис. — Мені приємно знати, що я це можу. Я ж тобі не кажу, мовляв, залазь до них у кімнату, понишпори в їхніх речах, але й ґав ловити не варто, еге ж?

Борис і його батько не святкували Дня подяки, а Ксандра та мій тато замовили собі столик у французькому ресторані при «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд» на вечір під назвою «Романтична святкова буфонада».

— Хочеш піти з нами? — запитав мене батько, коли побачив, як я переглядаю брошуру на кухонній стійці: сердечка й феєрверки, триколірні прапорці, що маяли над тарелем зі смаженою індичкою. — Чи, може, маєш якісь власні справи?

— Ні, дякую.

Він говорив приязно, але думка про те, щоб бути в товаристві тата й Ксандри на їхньому романтичному чи якому завгодно святі анітрохи не радувала мене.

— У мене інші плани.

— У такому разі, що ти робитимеш?

— Святкуватиму День подяки з кимось іншим.

— З ким саме? — запитав батько в рідкісному пориві батьківської стурбованості. — З другом?

— Дай-но я вгадаю, — сказала Ксандра — вона стояла боса, у футболці клубу «Miami Dolphins», яка правила їй за нічну сорочку, й зазирала в холодильник. — З тією самою особою, яка поїдає апельсини та яблука, що їх я приношу додому.

— О, припини, — сказав батько сонним голосом, підійшовши до неї ззаду та обхопивши її руками. — Тобі ж подобається цей маленький русскій — як пак його звуть — Борис.

— Так, він подобається мені. І це добре, бо він перебуває в нас надто багато часу. Прокляття, — сказала вона, випручившись від нього й ударивши себе по голому стегну. — Хто впустив у дім цього комара? Тео, не знаю, чому ти не можеш зрозуміти, що двері до басейну треба залишати зачиненими. Я говорила це тобі безліч разів..

— До речі, знаєте, якщо ви запрошуєте, то я міг би відсвяткувати День подяки з вами, — сказав я люб’язно, прихилившись до кухонної стійки. — Чому ні?

Я сказав це, щоб подратувати Ксандру, і побачив, що моя тактика досягла успіху.

— Але ми зробили замовлення на двох, — сказала Ксандра, відкинувши волосся назад і поглянувши на мого батька.

— Я певен, вони підуть нам назустріч.

— Тоді нам треба зателефонувати.

— Тоді зателефонуй, — сказав мій батько, легенько стукнувши її по спині, й вийшов до вітальні, щоб перевірити рахунки футбольних матчів.

Ксандра і я якусь мить дивились одне на одного, а тоді вона відвернулася, ніби зазирнула у своє близьке й неприємне майбутнє.

— Мені потрібна кава, — мляво сказала вона.

— Це не я залишив ті двері відчиненими.

— Я не знаю, хто це постійно робить. Я знаю тільки, що ті схиблені продавці продукції компанії «Емвей» не осушили свій фонтан перед тим, як виїхати, і тепер я бачу хмари комарів, хоч куди б подивилась, — а сюди вже залетів іще один, туди його мать.

— Та не казись. Я аж ніяк не мушу святкувати з вами, люди.

Вона поставила коробку з фільтрами для кави.

— То що ти вирішив? Міняти мені замовлення чи ні?

— Що ви там двоє робите? — слабким голосом гукнув мій батько із сусідньої кімнати, зі свого гнізда з картонних підставок, покритих круглими слідами кухлів від пива, порожніх сигаретних пачок і розмічених таблиць бакара.

— Нічого, — відповіла Ксандра. Потім, через кілька хвилин, коли кавоварка почала сичати й підстрибувати, вона потерла очі й сказала сонним голосом: — Я не казала, що не хочу, аби ти з нами пішов.

— Я знаю. І я не докоряв тобі за те, що ти так сказала. — А тоді я додав: — Також ти повинна знати, що це не я залишаю двері відчиненими. Це тато, коли виходить із дому, щоб поговорити по телефону.

Ксандра, відчинивши шафу, щоб узяти там свій кухоль на каву з логотипом «Планета Голлівуд», подивилася на мене через плече.

— Ти ж насправді не святкуватимеш у нього вдома? — запитала вона. — У малого русского чи як там його?

— Ні. Ми лише подивимося тут телевізор.

— Принести вам іще чого-небудь?

— Борису подобаються ті коктейльні сосисочки, які ти приносиш додому. А я люблю крильця. Коли вони гострі.

— Що-небудь іще? Якихось міні-такіто? Адже ви їх також любите, чи не так?

— Це було б круто.

— Гаразд. Я трохи підгодую вас, хлопці. Але не чіпайте моїх сигарет, це єдине, про що я вас попрошу. Мені байдуже, якщо ви курите, — сказала вона, піднявши руку, щоб примусити мене замовкнути. — Я вам нічого не забороняю, але хтось крав пачки з сигаретами, а вони коштують мені по двадцять п’ять баксів за тиждень.

Відколи Борис з’явився до школи з підбитим оком, я уявляв Борисового батька таким собі товстошиїм вихідцем із Радянського Союзу зі свинячими оченятами й машинною стрижкою. Насправді — і я був дуже здивований, коли нарешті зустрівся з ним, — він був тонкий і блідий, як поет, що помирає з голоду.

Виснажений, із проваленими грудьми, він курив безперервно, носив дешеві сорочки, які посіріли від прання, випивав безліч чашок дуже солодкого чаю. Та варто було подивитись йому у вічі, й ти розумів, що його слабкість оманлива. Він був жилавий, напружений — поганий характер так і бризкав із нього, — з тонкими кістками й гострим обличчям, як Борис, але з лихим поглядом і дрібними брунатними зубами, схожими на зуби пилки. Він здався мені схожим на скаженого лиса.

Хоч іноді я мигцем бачив його здалеку і чув, як він (або хтось, кого я сприймав за нього) гримотів уночі в будинку Бориса, я зустрівся з ним віч-на-віч лише за кілька днів до Дня подяки. Ми тоді приїхали в дім Бориса після школи, сміючись та розмовляючи, і знайшли його за кухонним столом перед пляшкою та склянкою. Попри обшарпаний одяг на ньому були дорогі черевики й багато золотих прикрас. І коли він подивився на нас почервонілими очима, ми негайно припинили розмову. Хоч він був невеликим, тендітно збудованим чоловіком, проте мав у собі щось таке, що відбирало в тебе бажання наближатися до нього.

— Привіт, — обережно сказав я.

— Здоров, — відповів він із кам’яним обличчям, з набагато гіршим акцентом, ніж Борис, а потім обернувся до Бориса й сказав йому щось українською мовою.

Між ними відбулася коротка розмова, яку я слухав із цікавістю. Мені було цікаво спостерігати, яка зміна відбулася з Борисом, коли він став розмовляти іншою мовою, — він здався мені набагато жвавішим, і я мав таке відчуття, ніби в його тілі оселилася інша, набагато діяльніша людина.

Потім несподівано містер Павликовський простяг до мене обидві руки.

— Дякую тобі, — сказав він хрипким голосом.

Хоч я боявся наблизитися до нього — це, здавалося мені, ніби наблизитися до дикого звіра, — проте я ступив уперед і незграбно подав йому обидві руки. Він узяв їх у свої руки, твердошкірі й холодні.

— Ти хороша людина, — сказав він.

Його погляд був налитий кров’ю, занадто пильний. Я хотів відвернутися від нього, й мені стало соромно.

— Нехай тебе благословить Бог, — сказав він. — Ти для мене як син. Адже ти дозволив моєму синові ввійти до своєї родини.

До своєї родини? Я збентежено глянув на Бориса.

Містер Павликовський подивився на нього.

— Ти переклав йому те, що я сказав?

— Він сказав, що ти для нас як член сім’ї, — промовив Борис знудженим голосом, — і якщо він може щось зробити для тебе…

На мій превеликий подив, містер Павликовський притяг мене ближче й схопив у міцні обійми, тоді як я заплющив очі і спробував не звертати увагу на його запахи: крему для волосся, тіла, алкоголю і якогось гострого, вкрай смердючого одеколону.

— Про що йшлося? — запитав я, коли ми з Борисом піднялися в його кімнату й зачинили за собою двері.

Борис закотив очі.

— Повір мені. Тобі краще нічого не знати.

— Він весь час такий наклюканий? Як йому вдається зберегти свою роботу?

Борис захихотів.

— Він обіймає в компанії високу посаду, — сказав він. — Чи щось таке.

Ми сиділи в тьмяно освітленій, задрапованій батиком кімнаті Бориса, аж поки почули, як на під’їзній дорозі прогуркотіла вантажівка його батька.

— Тепер він довго не повернеться, — сказав Борис, коли я знов опустив штору на вікно. — Йому ніяково, що він так надовго лишає мене самого. Він знає, що наближається свято, і питав, чи зможу я пожити в тебе вдома.

— Ти й так весь час у мене живеш.

— Він це знає, — сказав Борис, відгортаючи волосся собі з очей. — Тому він тобі й подякував. Але — сподіваюся, ти не будеш проти — я дав йому твою неправильну адресу.

— Навіщо?

— Тому що, — він підсунув ноги так, щоб я міг сісти ближче до нього, хоч я його про це й не просив, — я подумав, ти не захочеш, щоб він удерся, п’яний, у твій дім посеред ночі. Розбудивши твого батька й Ксандру. Крім того — якщо він коли-небудь до тебе звернеться, — знай, він думає, що твоє прізвище Поттер.

— Чому?

— Так краще, — спокійно сказав Борис. — Повір мені.

Ми з Борисом лежали на підлозі перед телевізором у моєму домі, їли картопляні чіпси, пили горілку й дивилися парад, присвячений Дню подяки. У Нью-Йорку падав сніг. На екрані промайнула ціла низка надувних постатей — Снупі, Рональд Макдональд, Губка Боб, Містер Арахіс, — а трупа гавайських танцюристів у пов’язках на стегнах і солом’яних спідницях виконувала свій номер на Геральд-сквер.

— Не заздрю їм, — сказав Борис. — Об заклад б’юся, що в них там повідмерзали дупи.

— Ага, — сказав я, хоч і не дивився ані на надувні кулі, ані на танцюристів.

Побачивши на телеекрані Гералд-сквер, я відчув себе так, ніби заблукав за мільйони світлових років від Землі й раптом зловив радіосигнали, голоси дикторів та оплески публіки від давно зниклої цивілізації.

— Йолопи. Ну хіба можна так одягатися? Ці дівчата неминуче потраплять до лікарні.

Борис не тільки шалено нарікав на спеку, яка панувала в Лас-Веґасі, він також несхитно вірив у те, що будь-який «холод» спричиняє хвороби: басейни без підігріву, кондиціонери в моєму домі й навіть лід у напоях.

Він перекинувся на спину й подав мені пляшку.

— Ви з матір’ю ходили на цей парад?

— Ні.

— Чому ні? — запитав Борис, кинувши Попперу картопляний чіпс.

— Некультурний, — сказав я українською, запозичивши це слово від нього. — І забагато туристів.

Він запалив сигарету й запропонував іншу мені.

— Сумуєш?

— Трохи, — сказав я, перекинувшись набік, щоб припалити її від сірника.

Я не міг позбутися спогадів про те, як ми святкували День подяки раніше. Його картини виникали й зникали, наче кінокадри, яких я не міг зупинити: мати ходить боса в старих джинсах із дірками на колінах, відкорковує пляшку з вином, наливає для мене імбирного елю в келих для шампанського, викладає на стіл кілька оливок, умикає стереосистему, одягає кольоровий святковий фартух, розгортає грудку індички, яку вона купила для нас у чайнатауні лише для того, щоб зморщити ніс і відсахнутися від запаху: «О, Боже, Тео, вона зіпсувалася, відчини двері для мене», — але сморід аміаку роз’їдає їй очі, і вона, тримаючи зіпсовану індичку якнайдалі від себе, вибігає на пожежні сходи й спускається до сміттєвого бака, а я визираю з вікна й весело зображую блювотні звуки. Ми з’їли скромний обід із консервованого зеленого горошку, консервованої журавлини й коричневого рису з підсмаженим мигдалем. «Наш вегетаріанський соціалістичний День подяки» — називала це мама. Ми нічого особливого не планували, бо в неї на роботі горів якийсь терміновий проект. Вона пообіцяла, що наступного року (в обох у нас боліли животи від сміху; зіпсована індичка вельми розвеселила нас) ми візьмемо напрокат автомобіль і поїдемо до її друга Джеда у Вермонт або замовимо собі обід у якомусь великому ресторані типу «Ґреймерсі Таверн». Проте це майбутнє не відбулося, і я святкував свій алкогольно-чипсовий День подяки з Борисом перед екраном телевізора.

— Що ми їстимемо, Поттере? — запитав Борис, чухаючи живіт.

— Як? Ти голодний?

Він похитав головою: comme ci, comme ça[77]. І спитав мене:

— А ти?

— Не особливо.

Піднебіння в мене було подряпане багатьма чіпсами, а від сигарет нудило.

Несподівано Борис завив від сміху й підвівся на ноги.

— Послухай-но, — сказав він, штовхнувши мене ногою й показуючи на телеекран. — Ти це чув?

— Що?

— Диктора. Він побажав щасливих вакацій своїм дітям, Виродку й Кейсі.

— Ет, облиш.

Борис завжди плутав англійські слова, такі як ці. Іноді його перекручення були кумедними, а іноді просто дратували.

— «Виродок і Кейсі»! Здорово, правда? З Кейсі все гаразд, але назвати власну дитину Виродком на телеекрані?

— Це не те, що він сказав.

— Ну гаразд, ти все знаєш, то що ж усе-таки він сказав?

— Та з якого хера мені знати, що він сказав?

— Тоді чому ти сперечаєшся зі мною? Чому ти завжди переконаний, що знаєш краще? Що за проблема з цією країною? Як такий тупий народ міг зробитися таким пихатим і багатим? Американці… кінозірки… зірки телевізійні… вони називають своїх дітей Яблуками й Ковдрами, Голубими й Виродками, якими завгодно дуркуватими іменами.

— І що ти хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що демократія слугує вам виправданням для будь-якої нісенітниці. Насильство… жадоба… дурість… усе годиться, якщо це роблять американці. Так же? Ну скажи, що не так?

— Ти можеш уже заткнутися?

— Я знаю, що я чув! Виродок! Ось що я тобі скажу. Якби я думав, що мій син виродок, хрін би я його так назвав.

У холодильнику були крильця, й такіто, й коктейльні сосиски, які принесла Ксандра, а також «галушки» з китайського ресторану, де любив обідати батько; але на той час, коли ми нарешті дісталися їжі, пляшка горілки (Борисів внесок до Дня подяки) була вже напівпорожня й нас дедалі більше нудило. Борис — який іноді з п’яного розуму схилявся до притаманної росіянам звички обговорювати важкі теми та питання, що не мають відповідей, — сидів на мармуровій стільниці, розмахував виделкою з настромленою на неї сосискою і з дикунським захватом говорив про вбогість та капіталізм, про зміну клімату й про те, в яку дупу провалюється наш світ.

Я почав утрачати зв’язок із реальністю і сказав:

— Борисе, заткнись. Я не хочу слухати цю ахінею.

Він пішов до моєї кімнати, знайшов там мій шкільний примірник Волдена й голосно зачитав довгий уривок, що підтримував думку, яку він намагався мені довести.

Пожбурена книжка — на щастя, в паперовій обкладинці, — влучила мені у скроню.

— Ісчезні! Мотай звідси!

— Це мій дім, ти, тупий йолопе.

Сосиска — досі настромлена на виделку — пролетіла повз мою голову, лише за кілька міліметрів від неї. Але ми тільки зареготали. На середину дня ми були цілком одурманені: качалися по килиму, ставили підніжки один одному, сміялися й матюкалися, повзали навкарачки. Телевізор показував футбольний матч, і, хоч він дратував нас обох, було надто багато клопоту знайти пульт і перемкнути канал. Борис був такий п’яний, що намагався розмовляти зі мною російською мовою.

— Розмовляй англійською або заткнись, — сказав я, хапаючись за поруччя й ухилившись від його кулака так незграбно, що впав на журнальний столик.

— Ти мєня достал! Пошол ти!

— Кулдик, кулдик, кулдик! — відповів я тонким дівчачим голосом, уткнувшись обличчям у килим. Підлога перекочувалася й підстрибувала піді мною, наче палуба корабля. — Балалайка, ладушкі!

— Довбаний тєлік! — сказав Борис, падаючи на підлогу поруч мене й незграбно намагаючись штурхнути телевізор. — Я не хочу дивитися це гамно.

— Так, довбаний, — погодився я, перекотившись на спину й тримаючись за живіт. — Я теж не хочу його дивитися.

Мої очі ніяк не хотіли на чомусь зосередитися, навколо кожного предмета утворювався розвезений світляний німб.

— Подивимося погоду, — сказав Борис, переходячи навколішках через вітальню. — Я хочу знати, яка погода в Новій Ґвінеї.

— Шукай сам, я не знаю, на якому вона каналі.

— Дубай! — вигукнув Борис, упавши навкарачки, а тоді з нього вилився емоційний потік російської мови, в якому я зловив одне або два матерні слова.

— Анґлійскій! Говори англійською!

— Невже там падає сніг? — Він потрусив мене за плече. — Той чоловік каже, там іде сніг, божевільний чоловік, ти відіш? Падає сніг у Дубаї! Чудо, Поттере! Дивись!

— Це Дублін, йолопе, а не Дубай!

— Валі отсюда! Від’їбись!

Потім я відключився (так часто закінчувалося, коли Борис приходив із пляшкою), а коли отямився, світло було цілком інакшим, а я стояв навколішки біля розсувних дверей із калюжею блювотини на килимі біля себе, упершись лобом у скло. Борис міцно спав долілиць, щасливо хропучи, одна його рука звисала з канапи. Попчик також спав, упираючись мордою в потилицю Бориса. Я почувався препаскудно. Мертвий метелик плавав на поверхні басейну. Звідкись долинало гудіння якоїсь машини. У пластикових кошиках фільтра — водоверть потонулих цвіркунів і жуків. Над головою в мене сяяло по-нелюдському гаряче призахідне сонце, криваво-червоні полиці хмар нагадували зйомки катастроф і руїни, які свідчать про кінець світу: вибухи островів у Тихому океані, усього живого, що тікає перед хвилями полум’я.

Я, мабуть, заплакав би, якби поруч не було Бориса. Натомість я пішов до ванної кімнати, виблювався там іще, а тоді, випивши води з-під крана, вийшов звідти з паперовими рушниками і став чистити гидоту, яку накоїв, хоч голова мені боліла так, що я ледве міг бачити. Блювотиння було жахливого помаранчевого кольору через колір курячих крилець у барбекю, і його дуже важко було відчистити, воно залишило пляму, і, поки я намагався зішкребти її за допомогою порошку, яким миють посуд, я щосили намагався втримати при собі заспокійливі думки про Нью-Йорк — про помешкання Барбурів із його китайською порцеляною та дружніми швейцарами, про будинок Гобі, позачасовий затон із його старими книгами й годинниками, що голосно цокають, старими меблями, оксамитовими шторами, де скрізь відчувається дихання минулого, тихими кімнатами, де речі спокійні й мають сенс. Нерідко вночі, коли мене опановувало дивне відчуття незнайомого й чужого оточення, мені допомагала заснути думка про його майстерню, про густий запах бджолиного воску та стружки палісандрового дерева, про вузькі сходи вгору, до вітальні, де просякнуті пилюкою сонячні промені освітлюють східні килими.

«Треба зателефонувати», — подумав я. А чом би й ні? Я був іще досить п’яний, аби подумати, що це добра ідея. Але телефон дзвонив і дзвонив. Нарешті після двох або трьох спроб і близько півгодини стовбичіння перед телевізором — я почувався хворим і мокрим від поту, втупившись у канал погоди, закрижанілі дороги, холодні фронти, що наповзали на штат Монтана, — я вирішив зателефонувати Енді, пішовши на кухню, щоб не розбудити Бориса. Слухавку підняла Кітсі.

— Ми не можемо говорити, — швидко сказала вона, коли зрозуміла, що це я. — Ми запізнюємося на званий обід.

— А куди ви йдете? — запитав я, кліпаючи очима.

Голова досі боліла так, що я ледве стояв на ногах.

— До Ван Нессів на П’яту авеню. До маминих друзів.

На задньому тлі я чув невиразні крики Тодді й гарчання Платта: «Геть від мене!»

— Можна Енді хоч на кілька слів? — запитав я, втупивши погляд у підлогу на кухні.

— Ні, бо ми справді… Мамо, я біжу! — почув я її крик. А мені вона сказала: — Щасливого Дня подяки.

— Тобі також, — сказав я. — Передай усім привіт від мене.

Але вона вже поклала слухавку.

Мій страх перед Борисовим батьком трохи вгамувався після того, як він узяв мене за руки й подякував за те, що я дбаю про Бориса. Хоч містер Павликовський («Містер!» — зареготав Борис) мав досить моторошний вигляд, врешті я дійшов думки, що він не такий страхітливий, яким здається. Після Дня Подяки ми двічі на тиждень знаходили його на кухні, коли поверталися зі школи, — і ми, й він мурмотіли якісь люб’язності, більш нічого; він сидів за столом, п’ючи горілку, й витирав мокрий лоб паперовою серветкою, його досить світле волосся здавалося темнішим, намазане якимсь масним кремом, він слухав російські новини на своєму розваленому радіо. А потім одного вечора ми сиділи на долішньому поверсі з Поппером, який прийшов сюди зі мною, й дивилися старий кінофільм із Пітером Лоррі «Звір із п’ятьма пальцями», коли надвірні двері гучно гримнули.

Борис ляснув себе по лобі й вигукнув:

— Чорт!

Перш ніж я зрозумів, що він робить, він тицьнув Поппера мені в руки, схопив мене за комір сорочки, підняв і підштовхнув у спину.

— Ти чого?

Він викинув руку вперед — зникни звідси, і то якнайшвидше.

— Собака! — прошепотів він. — Мій тато його вб’є. Поквапся.

Я перебіг через кухню і спокійно, як тільки міг, вислизнув у двері заднього ходу. Надворі було зовсім поночі. Уперше у своєму житті Поппер ані гавкнув, ані заскавчав. Я поставив його на ноги, знаючи, що він триматиметься біля мене, і обійшов навколо будинку до вікон вітальні, які не були затулені шторами.

Батько Бориса йшов із палицею, якої я раніше в нього не бачив. Важко спираючись на неї, він прошкутильгав в освітлену кімнату, немов персонаж із п’єси, яку ставили на сцені. Борис стояв, склавши руки на худих грудях і обхопивши ними себе.

Вони з батьком сперечалися — чи радше батько щось сердито йому казав. Борис дивився на підлогу. Волосся нависало йому на обличчя, тож від нього я бачив лише кінчик носа.

Зненацька, хитнувши головою, Борис сказав щось різке та обернувся, щоб піти. Тоді — так підступно, що я не встиг бодай трохи роздивитися цей рух, — батько Бориса, наче змія, викинув палицю вперед, ударив Бориса в плечі й повалив на підлогу. Перш ніж хлопець устиг підвестися на ноги — він саме стояв навкарачках, — містер Павликовський повалив його ударом копняка, потім схопив за сорочку й поставив на ноги. Щось горлаючи й репетуючи російською, він кілька разів ляснув його по обличчю червоною рукою в перснях. Потім, відштовхнувши його так, що хлопець, спотикаючись, опинився в центрі кімнати, батько вдарив його в обличчя заокругленим кінцем ціпка.

Ошелешений і приголомшений, перебуваючи в стані шоку, я поточився від вікна, такий дезорієнтований, що перечепився через мішок зі сміттям і впав. Поппер — стривожений шумом — бігав туди-сюди й скавучав тонко і високо. Коли я став спинатися на ноги посеред розкиданих консервних бляшанок та пляшок із-під пива, двері відчинилися й на бетонний тротуар упала смужка жовтого світла. Швидко, як тільки міг, я підхопився на ноги, схопив Поппера і дременув навтіки.

Але це був тільки Борис. Він наздогнав мене, схопив за руку й потяг далі вулицею.

— Господи Ісусе, — сказав я, трохи сповільнивши біг, щоб озирнутися назад. — Що це було?

Позаду нас парадні двері Борисового будинку відчинилися. Містер Павликовський стояв, виділяючись чітким силуетом у дверях і, обхопивши себе однією рукою, вимахував кулаком і щось кричав російською мовою.

Борис потяг мене далі.

— Біжімо!

Ми бігли темною вулицею, стукаючи підошвами по асфальту, аж доки голос його батька стих удалині.

— Прокляття! — сказав я, переставши бігти, коли ми завернули за ріг вулиці, проте не зупинившись.

Моє серце гупало, а голова йшла обертом. Поппер скавучав, намагаючись зістрибнути вниз, я поставив його на асфальт, і він став кружляти навколо нас.

— Що сталося?

— Та нічого, — сказав Борис. Його голос пролунав незрозуміло весело, й він висякав носа гучним і вологим звуком. — «Буря у склянці води», як кажуть у Польщі. Він просто до чортів…

Я нахилився, упершись руками в коліна, щоб заспокоїти дихання.

— До чортів розлютувався чи до чортів напився?

— І те, й те. На щастя, він не бачив Попчика, а то не знаю, що було б. Він вважає, що тварин можна тримати лише поза домом. Ось поглянь, — сказав він, піднявши пляшку горілки. — Поглянь, що в мене є! Я поцупив її, коли вибігав із дому.

Я відчув нюхом кров на ньому, перш ніж побачив її. У небі висів серп молодого місяця — не так багато світла, але досить, аби щось побачити, й коли я зупинився й подивився на його голову, то побачив, що з носа в нього тече і сорочка почорніла від цієї рідини.

— Господи, — сказав я, ще важко дихаючи. — З тобою все гаразд?

— Ходімо на дитячий майданчик, заспокоїмо дихання, — сказав Борис.

Я побачив, що обличчя в нього перетворилося на кашу. Око розпухло, а на лобі була потворна гачкоподібна глибока рана, звідки також струменіла кров.

— Борисе! Нам треба додому.

Він підняв брову.

— Додому?

— До мого дому. Чи до будь-якого. Ти погано виглядаєш.

Він усміхнувся — виставивши закривавлені зуби — і штовхнув мене ліктем у ребра.

— Ні, мені треба випити, перш ніж я зустрінуся з Ксандрою. Ходімо, Поттере. Не хочеш, щоб мені трохи полегшало? Після того, що я пережив?

Біля покинутого громадського центру дитячі гірки здавалися срібними в місячному світлі. Ми примостилися на краю порожнього фонтана, опустивши ноги в сухий басейн, і передавали один одному пляшку, аж поки втратили відчуття часу.

— Я ніколи не бачив такого дивного, — сказав я, витираючи рот тильним боком долоні.

Зорі почали помалу кружляти в моїх очах.

Борис, відхилившись назад на руках і дивлячись у небо, співав для себе польською мовою.

— Він жахливий, — сказав я. — Твій тато.

— Да, — весело погодився Борис, витираючи рота полою закривавленої сорочки. — Йому доводилося й убивати людей. Одного разу він забив у шахті чоловіка до смерті.

— Не бреши.

— Ні, не брешу. Це сталося в Новій Ґвінеї. Він намагався вдати, що на того чоловіка впав згори камінь, а проте нам довелося негайно покинути ту країну.

Я спробував уявити собі ту картину.

— Твій батько не вельми дужий, — сказав я. — Не уявляю, як він…

— Нє, він убив його не кулаком. Тією штукою, яку називають, — він зобразив удари, — розвідним ключем.

Я промовчав. Щось у помахах руки Бориса, котрий показував, як можна вбити людину розвідним ключем, було вельми схожим на правду.

Борис, який нишпорив у кишені, щоб знайти чим припалити сигарету, зітхнув, випустивши з рота дим.

— Хочеш одну?

Він передав запалену сигарету мені й припалив іншу для себе, потім потер щелепу суглобами пальців. «Ай», — сказав він, рухаючи її в різні боки.

— Болить?

Він сонно засміявся і штовхнув мене в плече.

— А ти як думаєш, йолопе?

Незабаром ми обидва реготали, повзаючи по гравію навкарачках. Я був п’яний, а в голові відчував висоту, холод і дивовижну ясність. Потім у якусь мить, запилюжені від качання по землі та борюкання, ми вирушили додому майже в суцільній темряві, ряди занедбаних будинків і величезна протяжність ночі оточували нас, високо вгорі потріскували зорі, а за нами дріботів Попчик, дивлячись, як ми хитаємося з боку в бік, а ми так реготали, що нас знову занудило й ми мало не наблювали біля дороги.

Борис, напружуючи легені, горланив ту саму пісеньку:

Я копнув його ногою:

— Англійською!

— Я навчу тебе співати польською. А-а-а, а-а-а…

— Скажи мені, що це означає.

— Гаразд, я тобі скажу. «Були якось двоє кошенят, — проспівав Борис, — обидва вони були сіро-брунатні. А-а-а…»

— Двоє малих кошенят?

Він хотів ударити мене, але мало не впав.

— Заткнись, ти! Зараз буде найкраща частина.

Витерши рота рукою, він заспівав:

Коли ми дійшли до мого дому, створюючи багато шуму й цитькаючи один на одного, гараж був порожній, нікого не було вдома.

— Слава Богу, — радісно промовив Борис і впав на бетон, щоб простертися перед Господом.

Я спіймав його за комір сорочки.

— Підведись!

У домі, при світлі, на нього було страшно дивитися: весь у крові, замість ока вузенька щілина.

— Стривай, — сказав я, покинувши його в центрі килима у вітальні, й пошкандибав до ванної, щоб знайти якийсь засіб проти його порізів.

Але там не було нічого, крім шампуню та пляшечки з зеленими парфумами, які Ксандра виграла на якомусь конкурсі у Вінні. Пам’ятаючи своїм п’яним розумом, як моя мати сказала, що парфуми антисептичні навіть у мізерних дозах, я повернувся назад до вітальні, де Борис лежав на килимі, а Поппер стривожено нюхав його закривавлену сорочку.

— Зараз будемо лікуватися, — сказав я, відпихаючи собаку вбік і притуливши вологу ганчірку до рани на його лобі. — Лежи тихо.

Борис відсмикнувся й прогарчав:

— Що ти, на хрін, робиш?

— Заткнись, — сказав я, відгортаючи волосся з його очей.

Він щось пробурмотів російською. Я намагався бути обережним, але я був таким самим п’яним, як і він, і, коли я бризнув парфумами на рану, він закричав і зацідив мені в писок.

— Що ти робиш, мудак? — сказав я, доторкнувшись до своєї губи й побачивши, що пальці стали кривавими. — Ти мене поранив, бачиш?

— Блядь, — сказав він, кахикаючи й вимахуючи рукою. — Чуєш, який сморід? Чим ти мене полив, суко?

Я зареготав і не міг зупинитися.

— Виродку! — заревів він, так штовхнувши мене, що я впав.

Але він сміявся також. Простяг руку, щоб допомогти мені підвестися, але я її відштовхнув.

— Відчепись! — Я сміявся так гучно, що не міг вимовити жодного слова. — Ти смердиш, як Ксандра.

— Боже, я задихаюсь. Мені треба позбутися цього запаху.

Спотикаючись, ми вибігли назовні, скидаючи з себе одяг, стрибаючи на одній нозі, щоб виборсатися зі штанів, і стрибнули в басейн: то була погана думка, я це зрозумів надто пізно, протягом тієї миті, коли падав у воду, смертельно п’яний і вже не спроможний триматися на ногах. Холодна вода вдарила по мені так сильно, що забило дух.

Я став хапатися за воду, щоб випливти на поверхню. В очах пекло, хлорка обпалювала мені ніс. Струмінь води вдарив мене у вічі, і я виплюнув його назад на Бориса.

Він здавався білою плямою в темряві, з проваленими щоками й чорним волоссям, що прилипло йому до обох щік. Регочучи, ми хапали один одного й намагалися занурити під воду, хоч мої зуби цокотіли, і я почувався надто п’яним і слабким, щоб вистрибувати у воді завглибшки вісім футів.

Борис пірнув. Він схопив мене рукою за кісточку ноги й потяг униз, і я побачив перед собою чорну стіну бульбашок

Я звивався й боровся. Було таке враження, ніби я знову опинився в музеї, спійманий у чорному просторі, ні вперед, ні назад. Я викручувався і звивався, й бульки панічного дихання пропливали перед моїми очима; лунали якісь підводні дзвони, навколо панувала чорна темрява. Нарешті — вже після того, як я набрав у легені води, — я вивернувся з пастки й виринув на поверхню.

Шукаючи повітря, я вхопився за край басейну і став хапати його ротом. Коли мій зір прояснився, я побачив Бориса — кахикаючи, лаючись, він добирався до східців. Задихаючись від гніву, я то вплав, то стрибками дістався до нього зі спини й схопив його за кісточку так, що він із плюскотом упав обличчям у воду.

— Гівнюк, — виплюнув я з себе, коли він висунув голову на поверхню.

Він намагався щось сказати, але я бризнув водою йому в обличчя, потім удруге, схопив пальцями за волосся і штовхнув під воду.

— Ти, нікчемне лайно! — вигукнув я, коли він виринув, махаючи, вода стікала йому по обличчю.

— Ніколи більше так не роби, — сказав я, поклавши руки йому на плечі, й уже хотів був навалитися на нього, заштовхати його під воду й потримати там протягом чималого часу — аж він обернувся й схопив мене за руку, і я побачив, що він зблід і весь тремтить.

— Припини, — сказав він, хапаючи ротом повітря, і тоді я помітив, які несфокусовані й дивні в нього очі.

— Ти що? — запитав я. — З тобою все гаразд?

Але він надто сильно закашлявся, щоб мені відповісти. З носа йому знову текла кров, вона струменіла між його пальцями. Я допоміг йому втриматися на поверхні, й разом ми впали на східці басейна, наполовину на повітрі, наполовину у воді, надто виснажені, щоб виповзти остаточно.

Мене розбудило яскраве сонце. Ми лежали в моєму ліжку, з мокрим волоссям, напіводягнені, і тремтіли в холоді, якого нагнав кондиціонер. А Поппер похропував, лежачи між нами. Простирадла були вологі й пахли хлоркою. Мене мучив гострий головний біль, а в роті я відчував бридкий металевий присмак, наче смоктав жменю дрібних монет.

Я лежав дуже тихо, відчуваючи, що можу зблювати, навіть якщо поверну голову не більш як на чверть дюйма, потім дуже обережно сів.

— Борисе, — запитав я, потираючи щоку долонею. Брунатні смуги засохлої крові помережали наволочку на подушці. — Ти не спиш?

— О Боже, — простогнав смертельно блідий і липкий від поту Борис, перекинувшись на живіт, щоб ухопитися руками за матрац. Він був голий, крім браслетів а ля Сід Вішес[78] і трусів, схожих на мої. — Я зараз блюватиму.

— Тільки не тут. — Я копнув його ногою. — Вставай.

Щось бурмочучи, він пошкандибав геть. Я чув, як він блює в моїй ванній. Від цього звуку мене занудило, але мене також опанував напад істерики. Я перекинувся в ліжку й зареготав у подушку. Коли Борис придибав назад, тримаючись за голову, я шоковано дивився на синець під його оком, на кров, яка загусла під його ніздрями, й на струпний поріз на лобі.

— Господи Ісусе, — сказав я, — у тебе поганий вигляд. Тобі треба накласти шви.

— А ти знаєш, що сталося? — запитав Борис, падаючи животом на матрац.

— Що?

— Ми запізнилися в блядську школу.

Ми перекинулися на спини й вибухнули реготом. Він був слабкий і нудотний, проте я відчував, що неспроможний зупинитися.

Борис звісився з ліжка й став намацувати щось на підлозі. Через мить він знову підняв голову.

— Ой, що це таке?

Я сів у ліжку й жадібно вхопився за склянку води, власне, я тільки думав, що то склянка з водою, проте коли він тицьнув її мені під ніс, я затулив рот, бо мене занудило від її запаху.

Борис завив. Швидкий, як блискавка, він навалився на мене: суцільні кістки й липуча плоть, що смерділа потом, блювотиною і ще чимось сирим і брудним, як застояна вода в басейні. Він боляче вхопив мене за щоку й тицьнув склянку з горілкою мені в рот.

— Настав час тобі підлікуватися! Давай, давай! — повідомив він, коли я вибив склянку з його руки й ударив його в пику, то був удар під кутом, який не зовсім досяг мети. Поппер загавкав від збудження. Борис стис мене в міцних обіймах і став душити, схопив мою брудну вчорашню сорочку і спробував запхати її мені в рот, але я був надто швидкий для нього й зіпхнув його з ліжка так, що він ударився головою об стіну.

— О, блядство, — сказав він, сонно витерши обличчя розкритою долонею й захихотівши.

Хитаючись, я підвівся, залитий холодним потом, і подибав до ванної, де, впершись рукою в стіну, вивергнув в унітаз усе, що було у мене в животі. Я чув, як Борис регоче в сусідній кімнаті.

— Заклади два пальці в рот! — гукнув він до мене, а потім додав щось іще, чого я недочув, бо мене скрутив новий напад нудоти.

Коли я закінчив, сплюнув раз або двічі, потім витер рот тильним боком долоні. Ванна мала жахливий вигляд: з душу капало, двері теліпалися на завісах відчинені, мокрі рушники й закривавлений одяг валялися на підлозі. Ще тремтячи від нападів нудоти, я попив води з долонь біля умивальника й побризкав водою на обличчя. Віддзеркалення мого тіла з впалими грудьми було згорблене й бліде, а губа, по якій учора вдарив Борис, розпухла.

Борис досі лежав на підлозі, спершись головою об стіну. Коли я повернувся до кімнати, він подивився на мене неушкодженим оком і подавився сміхом — таким кумедним я йому здався.

— Тобі краще?

— Пішов ти в дупу! Навіть не намагайся заговорити зі мною.

— Так тобі й треба. Чи не казав я тобі, щоб ти не заморочувався з цією склянкою?

— Я?

— Забув чи що? — Він доторкнувся язиком до верхньої губи, перевірити, чи в нього знову не тече кров із рота. Без сорочки було видно, як стирчать у нього ребра, сліди від давніх побоїв, червону засмагу вгорі на грудях.

— Поставити склянку з горілкою на підлогу — то була дуже дурна ідея. Вона віщувала лихо! Я сказав тобі, щоб ти її там не залишав! Вона могла стати для нас справжнім прокляттям!

— Зовсім не обов’язково було виливати горілку мені на голову, — сказав я, намацуючи окуляри й схопивши перші-ліпші штани, які побачив на підлозі на купі брудного одягу, підготовленого до прання.

Борис ущипнув себе за перенісся й засміявся.

— Я лише намагався допомогти тобі. Трохи пійла поліпшило б твоє самопочуття.

— Атож, я тобі дуже вдячний.

— Це правда. Якщо примудришся не виблювати ті кілька крапель, головний біль як рукою зніме. З мого тата користі небагато, але в цьому він мені дуже й дуже допоміг. Але найкраще допомагає добре холодне пиво, якщо воно в тебе є.

— А ходи-но сюди.

— Чого, чого?

— Ходи сюди й подивися. Я хочу, щоб ти це побачив.

— Скажи так, — пробурмотів Борис з підлоги. — Я не хочу підводитися на ноги.

— Ліпше підведись.

Східці до басейну були схожі на сцену вбивства. Камені на його березі були обляпані краплями крові. Повсюди були безладно розкидані черевики, джинси, просякнута кров’ю сорочка. Один із Борисових черевиків лежав на найглибшому дні. І навіть гірше: сіра плівка блювотиння плавала в мілкій воді біля східців.

Без особливого старання попрацювавши з пилососом для басейну, ми вмостилися біля кухонної стійки, курили батькові сигарети «вайсрой» і розмовляли. Був уже майже полудень — надто пізно, аби навіть думати, щоб піти до школи. Борис — розхристаний і якийсь надто збуджений, сорочка звисала в нього з одного плеча — гримаючи шухлядами й гірко нарікаючи, що немає чаю, зварив якусь бридку каву в російський спосіб, закип’ятивши перемолоті зерна на плиті.

— Ні, ні, — сказав він, побачивши, що я наповнив собі чашку нормального розміру. — Кава дуже міцна, можна випити лише малу порцію.

Я зробив ковток, скривив фізіономію.

Він устромив у свою каву палець і облизав його.

— Печиво не завадило б.

— Ти, певно, жартуєш.

— А хліб із маслом? — запитав він із надією в голосі.

Я сповз зі стійки — дуже обережно, бо голова в мене боліла, — і став шукати, аж поки натрапив на шухляду з пакетиками цукру й пачку з кукурудзяними чіпсами, що їх Ксандра принесла додому зі свого буфету.

— Божевільний, — сказав я, подивившись на його обличчя.

— Про кого ти?

— Про твого тата, що так тебе розмалював.

— Це пусте, — пробурчав Борис, нахиливши голову, щоб одразу запхати в рот цілий кукурудзяний чіпс. — Одного разу він зламав мені ребро.

Після тривалої паузи, оскільки я не придумав чогось іншого, я сказав:

— Зламане ребро — не тяжка рана.

— Ні, але було боляче. Ось це, — сказав він, підтягши сорочку й показавши його мені.

— Я думав, він тебе вб’є.

Він штурхнув мене плечем.

— Я спровокував його умисне. Огризнувся. Щоб ти встиг Попчика відвести. Та все нормально, — сказав він поблажливим тоном, коли я не перестав дивитися на нього. — Учора ввечері він лютував, аж пінився, але він покається, коли побачить мене.

— Може, ти пожив би трохи тут?

Борис відхилився назад на руках і подивився на мене з легкою усмішкою.

— Нема чого зчиняти такий клопіт. Іноді він перебуває в депресії, ото й усе.

— Ха. — У давні дні, коли мій батько надто зловживав «Джонні Вокером»[79], коли він блював на свій робочий одяг, а сердиті співробітники телефонували нам додому, він (іноді зі слізьми на очах) пояснював свою лють депресією.

Борис засміявся, здавалося, його подив був цілком щирим.

— Що ж тут дивного? Тобі самому іноді не буває сумно?

— Його треба посадити до в’язниці за таке.

— О, припини. — Борисові набридло пити погану каву, й він поліз у холодильник по пиво. — У мого батька поганий характер, це правда, але він мене любить. Він міг залишити мене в сусіда, коли виїздив з України. Таке трапилося з моїми друзями Максом та Серьожею, і Макс зрештою опинився на вулиці. Крім того, мене також треба посадити до в’язниці, якщо ти мислиш такими категоріями.

— Чого це?

— Одного разу я намагався його вбити. Я не жартую, — додав він, коли побачив, якими очима я дивлюся на нього. — Справді хотів.

— Я тобі не вірю.

— Ні, це правда, — спокійно підтвердив він. — Я про це шкодую. Під час нашої останньої зими в Україні я виманив його на вулицю — він був такий п’яний, що погодився вийти. А я потім замкнув двері. Сподівався, що він замерзне в снігу. Добре, що не замерз. — Він вибухнув сміхом. — Тоді я застряг би в Україні, Боже мій. Годувався б із ящиків з покидьками. Спав би на залізничних вокзалах.

— І що ж сталося?

— Не знаю. Було ще не так пізно. Хтось побачив його й підібрав у машину — якась жінка, здається, але хто знає. Вийшовши з машини, він напився ще більше й повернувся додому лише через кілька днів — і, на моє щастя, не пам’ятав, що з ним сталося. Він приніс мені тоді футбольний м’яч і пообіцяв, що відтепер питиме тільки пиво. Його рішучість тривала десь близько місяця, якщо не помиляюся.

Я потер собі очі за окулярами.

— А що ти скажеш у школі?

Він відкрив пляшку з пивом.

— У школі?

— Ну, ти розумієш. — Синець на його обличчі мав колір сирого м’яса. — Люди там почнуть розпитувати тебе.

Він усміхнувся і штовхнув мене ліктем.

— Я скажу їм, це зробив ти.

— Ні, серйозно.

— Я серйозно.

— Борисе, в цьому нема нічого кумедного.

— О, відчепись. Футбол, скейтборд. — Чорне волосся впало йому на обличчя, наче тінь, і він відкинув його назад. — Ти ж не хочеш, щоб мене звідси вигнали, чи як?

— Ні, не хочу, — сказав я після ніякової паузи.

— Бо, думаю, мене депортують до Польщі, — він передав мені пиво, — хоч Польща, — він засміявся, несподівано, наче загавкав, — краща за Україну, присягаюся Богом!

— Хіба вони можуть вислати тебе назад?

Він спохмурнів, дивлячись на свої брудні руки, нігті, оточені засохлою кров’ю.

— Ні, — люто відповів він. — Бо спершу я накладу на себе руки.

— Ой-ой-ой!

Борис часто погрожував накласти на себе руки з тієї чи іншої причини.

— Я не жартую! Я краще помру! Радше буду мертвий!

— Ні, ти не помреш.

— Ні, помру! Ти собі не уявляєш, яка там зима. Навіть повітря там погане. Усюди сірий бетон, і вітер…

— Облиш, там має бути колись і літо.

— О Боже! — Він простяг руку по мою сигарету, глибоко затягся нею й випустив струмінь диму до самої стелі. — Комарі. Смердюча багнюка. Усе пахне пліснявою. Я помирав там із голоду й почувався таким самотнім — тобто, я хочу сказати, мені так хотілося їсти, що я приходив на берег річки і готувався втопитись.

Голова мені боліла. Борисів одяг (власне, мій) крутився в сушилці. На вулиці світило сонце — яскраве й нещадне.

— Не знаю, як ти, — сказав я, забравши в нього сигарету, — але я поїв би якоїсь нормальної їжі.

— Що ж тоді нам робити?

— Треба було йти до школи.

— Гм.

Борис дав зрозуміти, що він ходить до школи тільки тому, що я туди ходжу і що йому більше немає чого робити.

— Ні, я не жартую. Нам треба було піти. Там сьогодні піца.

Борис спохмурнів з очевидним жалем.

— Хай йому чорт. — Школа давала нам ще одну вигоду. Там принаймні нас годували. — Тепер уже надто пізно.

Іноді я прокидався вночі, виючи. Найгіршим після вибуху було те, що я носив його у своєму тілі — його нестерпний жар і костоломний біль. У моїх сновидіннях завжди були два виходи, один світлий і один темний. Я завжди мусив добуватися до темного виходу, бо світлий був гарячий і в ньому палахкотів вогонь. Але в темному виході лежали трупи.

На щастя, Борис ніколи не дратувався й навіть не дуже дивувався, коли я його будив так, ніби прийшов сюди зі світу, в якому прокидатися вночі, виючи від болю, не вважалося чимось незвичним. Іноді він брав Попчика, що хропів у ногах нашого ліжка, і клав його сонне тіло мені на груди. І, прилаштований у такий спосіб — тепло їх обох оточувало мене, — я лежав, рахуючи іспанською мовою або намагаючись пригадати всі слова, які я знав по-російськи (переважно матюки), аж поки повертався до сну.

Коли я переїхав до Веґаса, то намагався поліпшити свій настрій, уявляючи, що мати досі жива й веде собі буденне життя в Нью- Йорку — базікає з консьєржами, п’є каву, їсть кекс за обідом, чекає на платформі біля газетного кіоска на шостий поїзд.

Але так тривало недовго. Тепер, коли я занурював обличчя в чужу подушку, яка не пахла ні нею, ні домом, я думав про помешкання Барбурів на Парковій авеню, а іноді про будинок Гобі у Вілліджі.

Мені прикро, що твій батько продав речі твоєї матері. Якби ти сказав про це мені, я міг би купити деякі з них і зберегти їх для тебе. Коли ми сумуємо — принаймні я такий, — ми можемо знайти втіху, припадаючи до знайомих предметів, до речей, які не змінюються.

Твої описи пустелі — цього нескінченного океанського блиску — жахливі, але також прекрасні. Можливо, і є щось у її незавершеності й порожнечі. Давнє світло відрізняється від світла сьогоднішнього, і все ж у цьому будинку кожен поворот нагадує мені про минуле. Та коли я думаю про тебе, мені здається, що ти відплив у море на кораблі — у безмежну далеч, де немає доріг, а є лише зорі в небі.

Цей лист прийшов, вкладений у давнє видання у твердій палітурці твору Сент-Екзюпері «Вітер, пісок і зорі»[80], який я по тому читав і перечитував. Я так і залишив лист у книжці, де він зробився пожмаканим і брудним від постійного перечитування.

Борис був єдиною людиною в Лас-Веґасі, якій я розповів, як загинула моя мати, — і треба сказати, що цю інформацію він сприйняв досить спокійно. Його власне життя було таким хаотичним і сповненим пригод, що моя історія його анітрохи не шокувала. Він бачив великі вибухи на шахтах свого батька навколо Бату Хіджау[81] та в інших місцевостях, про які я навіть не чув, і, не знаючи подробиць вибуху в музеї, він міг досить точно визначити, які саме вибухові речовини були там застосовані. Хоч він і любив побазікати, але він мав також потяг до таємничості, і я був певен, він нікому нічого не розповість, не спитавши дозволу. Можливо, тому, що він сам не мав матері й близько зійшовся з такими людьми, як Бамі, помічник його батька Євгеній та Джуді, дружина бармена в Кармейволлаґу, — моя прихильність до Гобі зовсім не здавалася йому дивною.

— Люди обіцяють писати, але не пишуть, — сказав він, коли ми були на кухні, читаючи останній лист від Гобі. — А цей чоловік пише тобі весь час.

— Атож, він молодець.

Я відмовився від спроб пояснити про Гобі Борисові: розповісти про його дім, про майстерню, про те, як уважно він уміє слухати, на відміну від мого батька, але понад усе про те, яку приємну душевну атмосферу вміє він створювати: туманний, осінній, м’який і приязний мікроклімат, що допомагав мені відчути себе безпечно й затишно в його товаристві.

Борис устромив палець у відкриту банку арахісового масла, що стояла на столі між нами, та облизав його. Йому дуже подобалося арахісове масло, що його (як і маршмелоу, ще одні улюблені ласощі Бориса) було годі дістати в Росії.

— Старий педик? — запитав він.

Я розгубився.

— Ні, — сказав я тихо. І додав: — Не знаю.

— Не має значення, — сказав Борис, підсунувши банку до мене. — Я знав кілька дуже приємних старих педиків.

— Думаю, він не такий, — невпевнено сказав я.

Борис стенув плечима.

— А яка різниця? Він добре ставиться до тебе? Ні ти, ні я не знаходили багато доброти у світі, чи не так?

Борисові сподобався мій батько, й це почуття було взаємним. Він розумів краще, ніж я, як мій батько заробляє собі на життя; і хоч йому не треба було казати, що від батька краще триматися якнайдалі, коли він програє, Борис розумів, що мій батько потребує чогось такого, чого я не міг йому дати, — публіки тоді, коли він виграє; коли він ходить, збуджений і радісний, по кухні й хоче, аби хтось почув його розповідь і похвалив його, сказав, який чудово він зіграв. Коли ми чули, як він унизу гасає розпалений, щасливий у переможному очманінні, створюючи багато шуму, Борис відкладав книжку й рушав униз, де терпляче вислуховував занудну розповідь мого батька про те, як той викладав карту за картою за столом бакара, що часто закінчувалася давно відомими (для мене) історіями про його давні тріумфи, ще від часів навчання батька в коледжі й невдалої акторської кар’єри.

— Ти не розповідав, що твій батько грав у кіно! — сказав Борис, повертаючись нагору з чашкою вже холодного чаю в руках.

— Та він знімався лише в кількох фільмах. Здається, у двох.

— Але ж один із них був справді великим фільмом, знаєш отой детектив, у якому полісмен брав хабарі. Як він називався?

— У нього там була дуже маленька роль. Він перебував на екрані не довше ніж секунду. Грав адвоката, застреленого на вулиці.

Борис стенув плечима.

— А яка різниця? Усе одно цікаво. Якби він коли-небудь приїхав в Україну, його там зустрічали б як кінозірку.

— То хай він туди поїде й забере Ксандру із собою.

Ентузіазм Бориса в тому, що він називав інтелектуальними бесідами, надзвичайно подобався моєму батькові. Не цікавлячись політикою, а ще менше цікавлячись поглядами батька на неї, я не мав бажання брати участь у марних дискусіях про світові події — а такі балачки мій батько обожнював. Але Борис, як п’яний, так і тверезий, був радий йому догодити. Нерідко в цих бесідах мій батько вимахував руками й протягом усієї розмови передражнював Борисів акцент так, що я скреготів зубами. Але Борис або не помічав цього, або не ображався. Іноді, коли він ішов на кухню поставити чайник і не повертався, я знаходив їх на кухні, де вони, наче двійко акторів у кінофільмі, дискутували про розпад Радянського Союзу або щось подібне.

— О Поттере, — казав він, повертаючись нагору. — Твій батько! Який приємний чоловік!

Я зняв навушники айпода.

— Ну, якщо тобі так здається…

— Я цілком серйозно! — заявляв Борис, із розгону сідаючи на підлогу. — Він балакучий і розумний. І любить тебе.

— Не знаю, звідки ти це взяв.

— Облиш! Він хоче налагодити з тобою взаємини, але не знає як. Він хотів би, аби це ти дискутував із ним, а не я.

— Він тобі це сказав?

— Ні. Проте це так! Я знаю!

— Я мало тобі не повірив.

Борис подивився на мене гострим поглядом.

— Чому ти його так ненавидиш?

— Я його не ненавиджу.

— Він розбив серце твоїй матері, — зробив Борис висновок. — Коли покинув її. Але ти повинен пробачити його. Усе це тепер у минулому.

Я витріщився на нього. То ось що мій батько розповідає людям!

— Яка дурня, — сказав я, сідаючи й відклавши книжку з коміксами. — Моя мати — як мені це тобі пояснити? — ти не зрозумієш, — він поводився з нами як мерзотник, і ми були раді, коли він пішов. Хоч я розумію, що він здається тобі великим розумником і таке інше…

— А чому він здається тобі таким жахливим? Тому що зустрічався з іншими жінками? — запитав Борис, простягши перед собою руки з повернутими вгору долонями. — Таке буває. Він має своє життя. Яке тобі до цього діло?

Я похитав головою, не вірячи собі.

— Чувак, — сказав я, — він заморочив тобі голову.

Мене ніколи не переставало дивувати, як мій батько міг причаровувати незнайомих людей і підкоряти їх собі. Вони позичали йому гроші, рекомендували його на високі посади, знайомили з впливовими людьми, запрошували на свої вілли, цілком потрапляли під його чари — і раптом усе розвалювалося й він переходив до когось іншого.

Борис обхопив руками коліна й відхилив голову назад до стіни.

— Гаразд, Поттере, — сказав він миролюбним тоном. — Твій ворог — мій ворог. Якщо ти ненавидиш його, я ненавидітиму його теж. Але, — він схилив голову набік, — ось я тут. Перебуваю в його домі. Що мені робити? Чи повинен я розмовляти з ним і ставитися до нього по-дружньому? Чи не шанувати його?

— Я цього не кажу. Я тільки прошу тебе не вірити всьому, що він тобі розповідає.

Борис тихо засміявся.

— Я не вірю всьому, що мені розповідає будь-хто, — сказав він, по-дружньому копнувши мою ногу. — Навіть ти.

Хоч моєму батькові й подобався Борис, я постійно намагався відвернути його увагу від того факту, що Борис, по суті, переселився жити до нас. Це було не так уже й складно, бо між азартними іграми й наркотиками мій тато був таким неуважним, що не помітив би, якби я оселив у своїй кімнаті нагорі рись. Із Ксандрою домовитися було важче, вона нарікала на збільшення витрат у домі, попри постійне постачання крадених харчів, які Борис приносив до нас. Коли вона була вдома, він залишався нагорі, щоб не потрапляти їй на очі, читаючи «Ідіота» російською мовою і слухаючи музику з моїх переносних колонок. Я приносив йому знизу пиво й харчі і навчився робити чай таким, як він любив: гарячий, як окріп, із трьома грудками цукру.

Тим часом наближалося Різдво, хоча за погодою й не можна було цього сказати: прохолодно вночі, але ясно й тепло протягом дня. Коли віяв вітер, парасоля біля басейну ляскала, наче постріл. Уночі спалахували блискавки, але дощу не було. Й іноді пісок підіймався і літав невеликими вихорцями то туди, то сюди над вулицею.

Я був пригнічений, думаючи про свята, а Борис ставився до цієї перспективи спокійно.

— Усе це задумано для малих дітей, — казав він зневажливо, підводячись на лікті на моєму ліжку. — Ялинка, іграшки. Ми влаштуємо власні празники на Святвечір. Що ти про це думаєш?

— Празники?

— Ну, ти розумієш. Щось на зразок святкової вечірки. Не Свята Вечеря, а просто смачний обід. Я зготую що-небудь особливе, можливо, ми запросимо твого батька й Ксандру. Як ти гадаєш, вони погодяться поїсти з нами?

На мій превеликий подив, батько і навіть Ксандра були в захваті від нашої ідеї (батько, гадаю, тому, що він тішився словом празники і любив слухати, як Борис його вимовляє). Двадцять третього числа ми з Борисом пішли на закупи з реальними грішми, що їх нам дав мій батько (нам пощастило, бо наш звичний супермаркет був переповнений перед святом покупцями і щось украсти було нелегко), і повернулися додому з картоплею, куркою, кількома не вельми апетитними на вигляд інгредієнтами (кислою капустою, грибами, зеленим горошком, сметаною) для якоїсь святкової польської страви, котру, як запевнив Борис, він уміє готувати; крім того, ми ще купили житнього хліба (Борис наполіг, щоб це був саме чорний хліб; білий для нашого обіду не годиться), фунт масла, солоні огірки й трохи різдвяних цукерок.

Борис сказав, що ми сядемо їсти, коли в небі з’явиться перша зірка — Вифлеємська. Але ми не звикли куховарити для когось, окрім себе, й тому припізнилися. Коли настав Святвечір, близько восьмої, страва з квашеної капусти була вже готова, але курка (ми прочитали, як її готувати, в інструкції на обгортці) мала побути в духовці ще хвилин десять, перш ніж її можна було звідти вийняти, аж тут мій батько, насвистуючи «Прикрасьте залу», увійшов до кухні й весело забарабанив пальцями по буфету, щоб привернути нашу увагу.

— Закінчуйте, хлопці, — сказав він. Обличчя в нього було розчервоніле й блискуче, а говорив він дуже швидко — напруженим, уривчастим тоном, який я знав дуже добре. На ньому був один із його модних іще нью-йоркських костюмів від «Дольче й Ґаббана», але без краватки, кілька ґудзиків сорочки були розстебнуті біля шиї. — Ідіть причешіться і трохи приведіть себе в порядок. Я поведу вас усіх до ресторану. Тео, ти маєш надягти на свято щось краще? Безперечно, ти повинен мати.

— Але ж… — Я розчаровано подивився на нього.

Це було схоже на тата — прибігти й змінити плани в останню мить.

— Ет, облиште. Курка може й зачекати. Хіба ні? Звичайно, може. — Він говорив, наче з кулемета стріляв. — Іншу страву ви теж можете поставити в холодильник. Ми з’їмо її завтра за різдвяним обідом — празники ж іще триватимуть? Чи празники — це лише Святвечір? Я щось наплутав? Але о’кей, у такому випадку ми оголосимо власні празники — різдвяний день. Створимо нову традицію. Адже розігріті страви найсмачніші. Повірте мені, буде фантастично. Борисе, — він уже виводив Бориса з кухні, — який розмір сорочки ти носиш, друже? Ти не знаєш? Я повинен віддати тобі всі свої давні сорочки марки «Брукс Бразерс», чудові сорочки, не зрозумій мене хибно, вони, либонь, дістануть тобі до колін, але вони трохи вузькі мені в комірі і, коли ти закасаєш рукави, будуть тобі якраз…

XVIII

Хоч я жив у Лас-Веґасі майже півроку, це був лише мій четвертий або п’ятий візит на Стрип; а Борис (цілком задоволений нашою маленькою орбітою між школою, торговельним центром і домом), можна сказати, у справжньому Веґасі ніколи й не був. Ми здивовано дивилися на водоспади з неону, на спалахи й пульсування електрики, що скочувалася бульками навколо нас; обернуте вгору обличчя Бориса спалахувало червоним, а потім золотим під божевільним світляним дощем.

Усередині «Венеціанця» гондольєри рухалися справжнім каналом із реальною водою, яка пахла хімікатами, а тим часом оперні співаки в театральних костюмах співали «Тиху ніч» і «Аве Марію» під штучними небесами. Борис і я, тягнучи ноги, пленталися за моїм батьком і Ксандрою, почуваючись обшарпанцями, човгаючи черевиками, надто приголомшені, щоб увібрати в себе всі ці видовища. Тато зарезервував для нас місця в шикарному італійському ресторані з дубово-панельними стінами — філії більш відомого ресторану в Нью-Йорку.

— Замовляйте все, що хочете, — сказав він, відсуваючи стілець для Ксандри. — Я пригощаю. Не стримуйте себе.

Ми зловили його на слові. Ми їли пиріг зі спаржею, з прованською заправкою та цибулею-шалот; вудженого лосося; карпачо з вудженої вугільної риби; перчателі з іспанським артишоком і чорними трюфелями; хрусткого чорного окуня з шафраном і стручками бобів; стейк із грудинки на барбекю; смажені короткі ребра, а ще панакоту, гарбузовий пиріг та інжирне морозиво на десерт. Це була в сотні разів краща їжа, ніж та, яку я споживав протягом останніх місяців, а Борис — який з’їв дві порції карпаччо з вугільної риби — був в екстазі.

— О, як чудово, — казав він, либонь, уп’ятнадцяте, майже муркочучи, коли вродлива молода офіціантка принесла ще одну тарілку цукерок і печива до кави. — Дякую вам! Дякую вам, містере Поттере й Ксандро, — знову сказав він. — Це надзвичайно смачно.

Мій тато, який не їв так багато, як ми (Ксандра також їла мало), відставив тарілку вбік. Волосся в нього на скронях було вологе, а обличчя — таке ясне і червоне, що, здавалося, зараз воно спалахне.

— Дякуйте маленькому китайцю в бейсболці «Cubs», який протягом усієї другої половини дня програвав у казино свої гроші, — сказав він. — Святий Боже. Виникало враження, що я не можу програти. — В автомобілі він уже показав нам свій несподіваний виграш: товсту пачку банкнот, перехоплену гумовою стрічкою. — Карта мені йшла і йшла. Ретроградний Меркурій і високий Місяць. Я хочу сказати — то були справжні чари. Ви знаєте, іноді стіл здається освітленим. Над ним ніби нависає гало, а ти перебуваєш у самому його центрі. Ти і є гало. Тут є фантастичний круп’є Дієґо, я люблю Дієґо — тобто, я хочу сказати, це, звичайно, дурниця, проте мені він здається схожим на художника Дієґо Ріверу, але в надзвичайно елегантному смокінгу. Я вже розповідав вам про Дієґо? Він працює тут уже сорок років, іще від часів «Фламінго». Високий, кремезний, солідний чоловік. Мексиканець. Швидкі слизькі руки й пальці у перснях, — він порухав пальцями, — ба-ка-РРРА! Боже, як я люблю цих мексиканців старої школи в залах бакара, вони такі охеренно стильні. Законсервовані старі стиляги, вони вміють себе подати. Одне слово, ми сиділи за столом Дієґо, я і маленький китаєць, він теж був прикметним типом, окуляри в черепаховій оправі й жодного слова англійською мовою, лише «сян бін», «сян бін», він пив цей паскудний женьшеневий чай, який вони всі п’ють, на смак як пилюка, але я люблю його запах, це запах успіху, й це було неймовірно, ми так розігралися, Господи, всі ті китаянки вишикувалися за нами, й кожна комбінація була моя, мені щастило просто неймовірно. Як ти гадаєш, — звернувся він до Ксандри, — чи буде о’кей привести хлопців у залу бакара й познайомити їх із Дієґо? Я переконаний, вони будуть ошелешені, коли побачать Дієґо. Цікаво, чи він досі на службі? Як ти думаєш?

— Думаю, його там уже нема. — Ксандра здавалася гарною на вигляд — очі сяють і виблискують, вона була в короткій оксамитовій сукні, в босоніжках, прикрашених діамантами, й зі ще червонішою помадою, ніж та, якою вона зазвичай малювала губи. — Він пішов додому.

— Іноді на вихідні він працює в подвійну зміну.

— О, вони не захочуть туди піти. Це забере надто багато часу. З півгодини треба буде йти туди через усе казино й назад.

— Так, але я переконаний, він захоче зустрітися з моїми хлопцями.

— Мабуть, що так, — не стала заперечувати Ксандра, провівши пальцем по краєчку келиха з вином. Крихітний золотий голуб у намисті блиснув під її горлом. — Він приємний чоловік. Але, Ларрі, хоч я тебе знаю й ти не захочеш вислухати мене серйозно, але якщо ти надто заприязнишся з круп’є, одного дня ти підеш туди й потрапиш до рук працівників служби безпеки.

Мій батько засміявся.

— Боже! — сказав він, ляснувши долонею по столу так гучно, що я здригнувся. — Якби я не знав, як воно насправді все було, я повірив би, що Дієго справді мені допомагав за столом сьогодні. Маю на увазі, може, він і допомагав. Тобто моя гра була телепатичною бакара. Скажи своїм радянським дослідникам, щоб вони попрацювали над цією проблемою, — порадив він Борисові. — Це допоможе зміцнити вашу економічну систему.

Борис прокашлявся й підняв свою склянку з водою.

— Пробачте, можу я щось сказати?

— Ага, настав час промовляти тости. Шкода, що ми не промовляли їх раніше.

— Дякую за ваше товариство. І бажаю вам усім здоров’я, щастя і щоб ми всі дожили до наступного Різдва.

У здивованій тиші, яка настала, на кухні вилетів корок із пляшки з шампанським і пролунав вибух сміху. Щойно минула північ: ми вже прожили дві хвилини Різдва. Тоді мій батько відхилився на стільці й засміявся:

— Щасливого Різдва! — загорлав він, діставши з кишені коробочку з коштовною прикрасою, яку посунув до Ксандри, і дві пачки двадцятидоларових банкнот (по п’ятсот доларів у кожній!), які перекинув на протилежний бік стола до мене й до Бориса. І хоча в тій ночі казино з його контрольованою температурою і відсутністю годинників такі слова, як день і Різдво, були штучними й нічого не означали, щастя посеред дзенькоту келихів аж ніяк не здавалося приреченою або фатальною ідеєю.

Розділ VI Вітер, пісок і зорі

Протягом наступного року я докладав усіх зусиль, щоб викинути Нью-Йорк та своє колишнє життя зі свідомості, і майже не помічав, як минає час. Дні проходили незмінними в позасезонній жаркій атмосфері: вранішнє похмілля, шкільний автобус, наші обпалені спини від спання біля басейну, бензиновий запах горілки, запах псини від Поппера, хлорка. Борис навчав мене рахувати, питати дорогу, пропонувати випити російською мовою так само терпляче, як навчав матюкатися нею. Так, будь ласка, мені це подобається. Дякую вам, ви дуже добрі. «Говорите ли Вы по-английски? Я немного говорю по-русски».

І взимку, і влітку дні були сліпучими. Повітря пустелі обпалювало нам ніздрі, й від нього пересихало в горлі. Усе нас смішило, все здавалося кумедним. Іноді перед самим заходом сонця, коли блакить неба темнішала й набувала фіолетового кольору, ми бачили ті дикі, електрично окреслені хмари Максфілда Перріша[82], що накочувалися золотим і білим на пустелю, наче те Божественне одкровення, яке вело мормонів на захід. «Говорите медленно, — казав я, — повторите, пожалуйста». Але ми перебували в такій гармонії один з одним, що взагалі могли не говорити, якщо нам не хотілося; ми знали, як розсмішити одне одного до кольок у животі, усього лише вигнувши брову або скрививши рота. Вечорами ми їли, сидячи зі схрещеними ногами на підлозі, залишаючи масні плями на наших шкільних підручниках. Наша дієта не була нам корисною, через нездорове харчування на ногах і руках з’являлися коричневі плями — нестача вітамінів, казала наша шкільна медсестра й давала кожному з нас болючий укол у сідницю і по барвистій баночці з жувальними вітамінками для дітей.

— У мене болить дупа, — казав Борис, потираючи зад і проклинаючи металеві сидіння шкільного автобуса.

Я з голови до ніг укрився ластовинням від безперервного купання. Моє волосся (довше тоді, аніж будь-коли) від басейної хлорки було змережане світлими пасмами, але загалом я почувався добре, хоч мені ніколи не переставало тиснути в грудях, а зуби почали гнити від великої кількості цукерок, які ми їли. Але, крім цього, зі мною все було гаразд. І час минав для мене, можна сказати, щасливо. Але потім — незабаром після мого п’ятнадцятиріччя — Борис зустрів дівчину на ім’я Котку, й усе змінилося.

Ім’я Котку (український варіант: Котику) робить її цікавішою, ніж вона насправді була. Але це було не справжнє її ім’я, а лагідне прізвисько (звертання «котику» польською мовою), яке дав їй Борис. Насправді її прізвище було Гатчинз, а ім’я звучало як Кілі, чи Кейлі, чи Кайлі, і жила вона в окрузі Кларк, штат Невада, протягом усього життя. Хоч вона ходила до нашої школи й була лише на один клас попереду нас, насправді вона була старшою набагато — від мене аж на три роки. Борис, певно, накинув на неї оком раніше, але я не знав про її існування до того вечора, коли він розлігся в ногах мого ліжка й сказав:

— Я закохався.

— Справді? І в кого ж?

— У ту крихітку з класу суспільних наук. У якої я купив травички. Їй уже вісімнадцять років, ти можеш це уявити? Господи, яка ж вона гарна!

— То ти маєш травичку?

Він грайливо схопив мене за плече; він точно знав моє найуразливіше місце — під лопаткою, де можна було вгородити пальці й примусити мене зойкнути від болю. Але я не був у настрої жартувати й боляче врізав йому по пиці.

— Ой! Ти сучий сину! — зойкнув Борис, відкотившись і потираючи щелепу пальцями. — Навіщо ти мене вдарив?

— Сподіваюсь, я зробив тобі боляче, — сказав я. — То де твоя травичка?

Ми більше не розмовляли про любовну зацікавленість Бориса, принаймні в той день, але через кілька днів, коли я вийшов з уроку математики, я побачив, як він нависає над тією дівчиною біля шафок. Якщо Борис був не надто високим для свого віку, то дівчина взагалі була крихітна, хоч і виглядала набагато старшою за нас: пласкогруда, кощава, з високими вилицями, блискучим лобом і гострим, теж блискучим трикутним личком. Проколотий ніс. Чорна майка. На нігтях — облуплений чорний лак. Кольороване помаранчево-чорне волосся. Невиразні, але яскраві синьо-зелені очі, жирно обведені чорним олівцем. Звичайно, вона була симпатична — навіть гаряча. Але погляд, яким вона ковзнула по мені, вселив тривогу — так дивляться нахабні касири в забігайлівках або стервозні няньки.

— Ну, що ти думаєш? — схвильовано запитав Борис, коли ми зустрілися після школи.

Я стенув плечима.

— Схоже, вона мила.

— Схоже?

— Знаєш, Борисе, вона справляє враження дівчини, якій уже двадцять п’ять років.

— Я знаю. Та це ж справді круто, — сказав він захопленим голосом. — Вісімнадцять років! Законний дорослий вік! Вона може без проблем купити бухло! І прожила тут усе своє життя, тож знає всі ті заклади, де не цікавляться твоїм віком.

Гедлі, балакуча дівчина в куртці з емблемою шкільної спортивної команди, яка сиділа біля мене на уроці американської історії, зморщила ніс, коли я запитав у неї, що вона думає про дорослу дівчину, яку обрав для себе Борис.

— Ти про оту? — спитала вона. — Абсолютна хвойда. — Старша сестра Гедлі, Джен, навчалася в одному класі з Кілою, чи Кейлою, чи як там її звали. — А її мати, я чула, вулична повія. Твій друг має стерегтися, щоб не підхопити від неї якусь заразу.

— Оце так! — сказав я, здивований її енергійною реакцією, хоч, можливо, мені й не варт було дивуватися.

Гедлі, дочка військовослужбовця, брала участь у змаганнях із плавання й співала в шкільному хорі. Вона мала нормальну родину з трьома братами і сестрами, собаку породи веймаранер на ім’я Ґретхен, яку притягла з Німеччини, і батька, який гримав на неї, коли вона приходила додому після комендантської години.

— Я не жартую, — сказала Гедлі. — Вона готова крутити любов із хлопцями інших дівчат, вона крутитиме її і з самими дівчатами, з ким завгодно. Я також думаю, вона курить травичку.

— О, — сказав я.

Жодна з цих причин, як на мене, не давала нам підстав не любити Кілі, тим більше що Борис і я вельми щиро прихилилися до куріння травички протягом останніх місяців. Але що мене стривожило — і то дуже, — це те, як Котку (я далі називатиму її тим ім’ям, яким нагородив її Борис, позаяк я був неспроможний запам’ятати її справжнє ім’я) буквально за один день підкорила собі Бориса.

Спочатку він був зайнятий увечері в п’ятницю. Потім — весь вікенд, і не лише увечері, а й протягом обох днів. Незабаром у його розмовах Котку була тут і Котку була там, і ми з Поппером обідали та дивилися телевізор лише вдвох.

— Правда ж, вона надзвичайна? — запитав у мене Борис після того, як уперше привів її в мій дім, — то був дуже невдалий вечір, бо спочатку ми всі троє накурилися так, що не могли поворухнутись, а потім вони двоє качалися внизу на канапі, а я сидів на підлозі спиною до них і намагався зосередитися на кінофільмі, який дивився вже вдруге, — «Поза межами можливого».

— Ти що про неї думаєш?

— Ну, знаєш… — Що він хоче від мене почути? — Ти їй подобаєшся. Безперечно.

Він нетерпляче засовався. Ми сиділи біля басейну, хоч і не купалися, бо було надто вітряно й холодно.

— Ні, я не про те! Що ти про неї думаєш? Скажи мені правду, Поттере, — попросив він, коли я завагався.

— Не знаю, — сказав я з сумнівом у голосі, а тоді — бо він усе ще сидів і дивився на мене: — Сказати тобі чесно? Я не знаю, Борисе. Вона якась відчайдушна.

— Ти думаєш? Це погано?

Тон його голосу був зацікавленим — не сердитим, не саркастичним.

— Ну, — сказав я, захоплений зненацька. — Може, й ні.

Борис — із почервонілими від горілки щоками — притулив руку до серця.

— Я кохаю її, Поттере. Щиро кохаю. Вона — найсправжніше, що було в моєму житті.

Я був такий збентежений, що мусив відвернути погляд.

— Маленька, худа відьма! — Він щасливо зітхнув. — У моїх обіймах вона така кощава й легка! Як повітря.

Борис, у таємничий спосіб, здавалося, обожнював Котку саме за ті якості, які мене в ній відштовхували: за її тіло, схоже на тіло приблудної кицьки, за сухорляву вимогливу дорослість.

— І така вона відважна й мудра, має таке велике серце! Усе, чого я хочу від неї, — це доглядати її й охороняти від отого Майка. Ти мене розумієш?

Я спокійно налив собі ще одну порцію горілки, хоч не дуже мені її й хотілося. Історія з Котку здавалася мені вдвічі заплутанішою, бо — як сам Борис мені повідомив із явною нотою гордості — у Котку вже був бойфренд: двадцятишестирічний хлопець на ім’я Майк Макнатт, який мав мотоцикл і працював у компанії з очищення басейнів.

— Чудово, — сказав я, коли Борис повідомив раніше про цю новину. — Ми запросимо його сюди, щоб він допоміг нам привести до ладу наш басейн.

Я вже був по горло ситий доглядом за басейном (а цей обов’язок фактично переклали на мене), бо Ксандра ніколи не купувала досить хімікатів, потрібних для цієї роботи, або купувала не ті, що треба.

Борис потер очі долонями.

— Я кажу про це серйозно, Поттере. Думаю, вона його боїться. Вона хоче порвати з ним, але страх її стримує. Вона намагається вмовити його завербуватися в солдати.

— Ти ліпше побережися, щоб той хлопець не відлупцював тебе.

— Мене! — пирхнув він. — Я турбуюся за неї! Вона така крихітна! Вісімдесят один фунт!

— Еге ж, еге ж.

Котку заявляла, що вона перебуває на межі анорексії, й завжди могла настрахати Бориса, сказавши йому, що цілий день нічого не їла.

Борис стукнув мене по голові.

— Ти надто часто сидиш тут сам-один, — сказав він, сідаючи поруч зі мною та опустивши ноги в басейн. — Приходь до Котку сьогодні ввечері. Приведи кого-небудь.

— Кого, наприклад?

Борис стенув плечима.

— Що ти скажеш, наприклад, про маленьку білявку з хлоп’ячою стрижкою з твого класу історії? Плавчиху?

— Гедлі? — Я похитав головою. — Вона не піде.

— Облиш! Вона піде! Бо вона дівчина гаряча! Вона неодмінно піде!

— Повір мені, це погана ідея.

— Я сам попрошу її за тебе! Послухай мене. Вона ставиться до тебе по-дружньому й любить побазікати. Зателефонуймо їй?

— Ні! Зупинись — це не той варіант, — сказав я, схопивши його за рукав, коли він підвівся.

— Боїшся?

— Борисе! — Він пішов до телефону. — Не роби цього. Я серйозно. Вона не піде.

— І чому ж?

Насмішка в його голосі роздратувала мене.

— Сказати тобі чесно? Тому що, — я вже почав був казати «Тому що Котку хвойда…», адже це була очевидна правда, але натомість сказав: — Зрозумій, Гедлі в почесних списках, вона відмінниця й усе таке. Вона не захоче тусуватися з Котку.

— Що? — вигукнув Борис, обертаючись, розлючений. — Що тобі сказала ця лярва?

— Нічого. Лише…

— Ні, вона тобі щось сказала! — Він повернувся тепер до басейну. — Ти ліпше мені скажи.

— Заспокойся. Нічого не було. Охолонь, Борисе, — порадив я йому, побачивши, як він розлютився. — Котку набагато старша. Вони навчаються в різних класах.

— Кирпата сучка. Що їй Котку зробила?

— Охолонь.

Мій погляд упав на пляшку горілки, яку промінь сонця пронизав, наче світловий меч. Він уже випив багато, й останнє, чого я тепер хотів би, була бійка. Але я також був надто п’яний, щоб вигадати якийсь легкий спосіб відвернути його від цієї теми.

Борис подобався чималій кількості інших, кращих дівчат нашого віку — насамперед Саффі Касперсен, яка була данкою, розмовляла англійською мовою з очевидним британським акцентом, грала невеличку роль у «Цирку дю Солей» і за всіма очевидними стандартами була найгарнішою дівчиною серед учениць нашого року. Саффі була з нами в групі інтенсивного вивчення англійської мови, де могла розповісти дещо цікаве про роман «Серце — самотній мисливець»[83]), і, хоч вона мала репутацію дівчини стриманої, Борис їй подобався. Кожен міг це бачити. Вона сміялася, коли він жартував, бентежилася, навчаючись із ним в одній групі, і я бачив, із яким ентузіазмом вона розмовляла з ним у коридорі, — Борис відповідав їй із не меншим ентузіазмом, жестикулюючи на російський лад. Але — я не міг зрозуміти чому — вона зовсім його не приваблювала.

— Але чому? — питав я його. — Вона ж найгарніша в нашому класі.

Я завжди думав, що данці великі й біляві, але Саффі була маленькою й чорнявою і мала щось казкове у своїй зовнішності, підкреслюване блискучим макіяжем, який я бачив на її професійних фото.

— Вона вродлива, справді. Але не гаряча.

— Борисе, вона аж димить палкими почуттями. Чи ти здурів?

— Вона працює надто багато, — сказав Борис, сідаючи з розгону біля мене з пивом в одній руці й потягшись по мою сигарету другою. — Надто прямолінійна. Весь час навчається, або репетирує, або щось подібне. Натомість Котку, — він видихнув хмару диму й повернув сигарету мені, — вона така, як ми.

Я промовчав. Коли це я встиг перейти з верстви людей мислячих до верстви тупорилих істот типу Котку?

Борис штовхнув мене ліктем.

— Я гадаю, тобі самому подобається Саффі.

— Ні, навряд.

— А таки подобається. Запроси її на побачення.

— Можливо, — сказав я, хоч і знав, що в мене не стане духу. У моїй колишній школі, де іноземці й студенти по обміну намагалися чемно триматися осторонь, така дівчина, як Саффі, могла бути більш доступною, але у Веґасі вона була надто популярною, надто оточеною людьми — крім того, існувала набагато складніша проблема: що я запропоную їй робити. У Нью-Йорку це було б досить просто; я міг би запросити її на ковзанку, повести в кіно або в планетарій. Але я навряд чи міг запропонувати Саффі Касперсен понюхати клей або випити на дитячому майданчику пива з пляшок у паперових пакетах, тобто зайнятися чимось таким, чим зазвичай займалися ми з Борисом.

Я ще бачився з ним, але вже не так часто. Усе більше й більше ночей він проводив із Котку та її матір’ю в апартаментах «Дабл Р» — такому собі тимчасовому готелі, колишньому мотелі з 1950-х років на шосе між аеропортом і Стрипом, де чоловіки, схожі на нелегальних іммігрантів, стояли на подвір’ї біля порожнього плавального басейну й торгували деталями мотоциклів («Подвійне Р? — казала Гедлі. — Ти, мабуть, знаєш, що це означає? Розруха і ригалівка».) Котку, на моє щастя, не супроводжувала Бориса в мій дім надто часто, але навіть коли її не було, він не переставав розмовляти про неї. Котку, мовляв, має чудові здібності до музики й записала йому CD з букетом крутезних хіп-хоп-композицій, які я неодмінно повинен послухати. Котку любить піцу лише з зеленим перцем та оливками. Котку дуже-дуже хоче придбати електронний синтезатор, а також сіамське кошеня, а можливо, тхора, але в «Дабл Р» тримати домашніх тварин не дозволяють.

— Я тобі серйозно рекомендую проводити з нею якомога більше часу, Поттере, — сказав Борис, штовхнувши мене плечем. — Вона сподобається тобі.

— Ет, облиш, — сказав я, подумавши про те, як по-дурному вона поводиться зі мною — нахабно сміючись у недоречний час, завжди наказуючи мені принести їй пиво з холодильника.

— Ні! Вона тебе любить. Тобто дивиться на тебе як на свого маленького брата. Вона так сказала.

— Вона ніколи не сказала мені жодного слова.

— Бо ти ніколи з нею не розмовляєш.

— А ти з нею трахаєшся, так?

Борис нетерпляче форкнув — знак того, що розмова відбувається не так, як він хоче.

— Збоченець, — сказав він, відкидаючи волосся з очей, а потім: — Чого ти хочеш? Ти хочеш, щоб я накреслив тобі картину?

— Намалював мені картину.

— Чого-чого?

— Фразу треба будувати так: «Ти хочеш, щоб я намалював тобі картину?»

Борис закотив очі. Махаючи руками, він знову почав розводитися про те, яка Котку розумна, яка дивовижно прониклива, яка вона мудра, яке життя їй довелося прожити і як несправедливо з мого боку судити її й дивитися на неї згори вниз, не завдавши собі клопоту познайомитись. А я сидів, наполовину слухаючи його базікання, а наполовину дивлячись старий кінофільм-нуар по телевізору («Грішний янгол» із Деною Ендрюсом), я не міг позбутися думки про те, що з Котку він познайомився на суспільствознавстві у виправному класі, де навчаються учні, яким бракує розуму (навіть у нашій надзвичайно невимогливій школі), щоб засвоїти урок без сторонньої допомоги. Борис, який не мав проблем із математикою, а мови вивчав із більшим успіхом, аніж будь-хто, хто досі мені зустрічався, мусив ходити на суспільствознавство для відсталих учнів, тому що був іноземець. Цю шкільну вимогу він глибоко зневажав («Навіщо це мені? Може, коли-небудь мене допустять голосувати за кандидатів у Конгрес?»). Але Котку, якій було вісімнадцять років (!), яка народилася й виросла в окрузі Кларк (!), американська громадянка, наче з серіалу «Копи» (!), не мала такого виправдання.

Знову й знову я ловив себе на таких ницих думках, докладаючи всіх зусиль, щоб їх позбутися. Яке мені діло? Авжеж, Котку — велика стерва; атож, вона надто тупа, щоб відвідувати регулярні уроки суспільствознавства, й носить дешеві сережки-кільця з аптечного супермаркету, які чіпляються за всі предмети, й хоч вона важить лише вісімдесят один фунт, а може, й менше, вона вселяє мені справжній страх, так ніби може забити мене до смерті своїми гострими підборами, якщо достатньо розгнівається (сам Борис якось похвалився: «Вона може добряче врізати», підстрибуючи й викидаючи пальці, як то роблять бандити, — чи він думав, що так роблять бандити, — й подарував мені історію про те, як Котку видерла до крові пучок волосся в якоїсь дівчини, — це було ще однією заслугою Котку, вона постійно брала участь у жорстоких дівчачих бійках переважно з таким самим білим бидлом, як і вона, але іноді й зі справжніми бандитками, чорними й латинос). Але чи мені не байдуже, яку паршиву дівчину кохає Борис? Чи ж ми з ним досі не друзі? Практично брати´?

Власне кажучи, не було слова, яке описувало б наші взаємини з Борисом. Поки не з’явилася Котку, я ніколи про це багато не думав. Усе було дуже просто: сонні полудні з кондиціонованим повітрям, ледачі й п’яні, штори опущені, ховаємося від спеки, порожні пакетики з-під цукру й засохлі шкурки від апельсинів, розкидані на килимі, «Dear Prudence» із «Білого альбому»[84], який Борис обожнював, або повторюється та сама стара радіохедівська[85] пісня:

Клей, який ми нюхали, навалювався на нас із чорним механічним ревінням, наче гуркіт пропелерів: завести двигуни! Ми падали спинами на ліжко в темряву, мов парашутисти, які падають спиною вперед із літака, хоча в такому глибокому очманінні потрібна була обережність із пакетом на обличчі, бо інакше доводилось обдирати засохлі кульки клею з волосся та кінчика носа після того, як очуняєш. Виснажений сон спина до спини на брудних простирадлах, які пахли сигаретним попелом і псиною, Попчик хропів, лежачи догори животом, підсвідомий шепіт долинав у повітря з вентиляційних труб, якщо уважно дослухатися. Вітер не стихав місяцями, піднятий ним пісок торохтів у вікна, поверхня плавального басейну брижилась і здавалася зловісною. Міцний чай уранці з краденим шоколадом. Борис смикав мене за волосся й штурхав під ребра. «Прокинься, Поттере. Вставай і сяй».

Я твердив собі, що мені його не бракує, але мені його бракувало. Я напивався сам-один, дивився програми для дорослих і канал «Playboy», читав «Грона гніву»[86] та «Будинок із сімома фронтонами»[87], які, схоже, змагалися за звання найзануднішої з будь-коли написаних книжок, і мені здавалося, що я витратив на них тисячі годин — цього часу вистачило б на те, щоб вивчити данську мову або навчитися грати на гітарі, якби я намагався, — гасав вулицями на паскудному скейтборді, який ми з Борисом знайшли в одному з покинутих будинків у кінці кварталу. Я ходив разом із Гедлі на вечірки шкільної команди спортивного плавання — то були вечірки без випивки, з батьками — а на вікенди відвідував безбатьківські вечірки хлопців, яких ледве знав: квадратики ксанаксу[88], ковтки єґермайстра[89], додому на міському автобусі КІТ о другій ночі, такий обдовбаний, що мусив міцно триматися за сидіння попереду себе, щоб не випасти в прохід. Якщо я нудився після школи, то було неважко долучитися до млявого натовпу курців марихуани, які блукали між «Дель Тако»[90] й дитячими ігровими автоматами на Стрипі.

Але я почувався самотнім. Мені бракувало Бориса, цього імпульсивного нехлюя: похмурого, зухвалого, палкого, дивовижно безумного. Бориса блідого й одутлого, з його краденими яблуками та російськомовними романами, згризеними нігтями й шнурками від черевиків, що волочаться в пилюці. Бориса — завжди п’яного підлітка, який зі смаком матюкався чотирма мовами й хапав їжу з моєї тарілки, коли йому хотілося, падав п’яний на підлогу й засинав із таким червоним обличчям, ніби йому надавали ляпасів. І хоч він часто брав щось у мене без дозволу — дрібні речі, DVD та шкільне приладдя завжди зникали з моєї шафи, не раз я ловив його, коли він нишпорив у моїх кишенях, шукаючи гроші, — його власні речі означали для нього так мало, що його користування чужим майном важко було назвати крадіжкою; коли в нього самого з’являлися гроші, він порівну ділив їх зі мною і з радістю давав мені все, що йому належало, якщо я в нього просив (а іноді й коли я не просив, як було тоді, коли я мимохідь замилувався золотою запальничкою містера Павликовського, а потім знайшов її в зовнішній кишені свого рюкзака).

Кумедна річ, але я хвилювався, що Борис іноді бував надто ніжним, якщо ніжний — це правильне слово. Коли вперше він обкрутився в ліжку й поклав руку мені на талію, я лежав півсонний протягом хвилини, не знаючи, що робити. Я дивився на свої старі шкарпетки на підлозі, на порожні пляшки з-під пива, на «Червоний знак хоробрості»[91] в м’якій обкладинці. Нарешті, збентежений, я вдав, ніби позіхаю, і спробував відкотитися вбік, але натомість він обняв мене міцніше, сонно притулившись до мене.

«Тс-с-с, Поттере, — прошепотів він мені в шию. — Це ж тільки я».

Це було дивно. А чи справді це було дивно? Було й не було. Я незабаром знову заснув, заколисаний його гірким запахом, запахом пива й немитого тіла, і його легким диханням, що лоскотало мені вухо. Я розумів, що не можу все це пояснити, не виставивши його набагато серйознішим, аніж воно було насправді. Ночами, коли я прокидався, охоплений страхом, він був тут як тут, ловив мене, коли я, нажаханий, вискакував із ліжка, тяг мене назад і вкладав під ковдру поруч себе, мурмочучи якісь нісенітниці польською мовою хрипким і дивним зі сну голосом. Ми засинали в обіймах один одного, слухаючи музику з мого айпода (Телоніуса Монка[92], «The Velvet Underground»[93], улюблену музику моєї матері) й іноді прокидалися, стискаючи один одного, наче викинуті на берег після аварії корабля або діти значно менші, ніж ми були.

А проте (тут починається каламутна частина, що найбільше мене турбувала) були також інші незрозумілі й плутані ночі, коли ми з ним хапали один одного, напіводягнені, у тьмяному світлі, яке сочилося з ванної, і все без окулярів здавалося мені розпливчастим і нестійким; руки ковзали по тілу брутально й швидко, на підлозі пінилося розлите пиво — дивно й не страшно, коли воно справді відбувалося, цілком варте того судомного дихання, яке проймало мене, коли мої очі закочувалися вгору і я забував про все; та коли наступного ранку ми прокидалися, лежачи на животах на різних краях ліжка й тихо стогнучи, усе перетворювалося на суміш якихось затемнених кадрів, мінливих і слабко освітлених, наче в якомусь експериментальному фільмі, спотворене обличчя Бориса на той час уже вивітрювалося з пам’яті, й усе з того, що було, впливало на наші реальні життя не більше, ніж сон. Ми ніколи про це не говорили; воно не було цілком реальним; збираючись до школи, ми кидалися черевиками, обливали один одного водою, ковтали аспірин, лікуючи наше похмілля, сміялися й жартували, поки йшли до зупинки нашого автобуса. Я знав, люди подумали б не те, якби знали, що з нами іноді відбувається, і я не хотів, аби хтось про це довідався, і я знав, що й Борис цього не хоче, а проте його це так мало хвилювало, що я був переконаний: то просто жарт, якого не слід ані брати до уваги, ані думати про нього. А проте мені не раз спадало на думку, може, мені все-таки слід набратися духу і щось сказати: провести якусь лінію, зробити речі очевидними, щоб абсолютно переконатись у тому, що він усе розуміє правильно. Але нагода поговорити з ним на цю тему ніколи не настала. А тепер уже не було сенсу ані про щось говорити, ані чогось соромитися, хоч цей факт мало мене втішав.

Я був невдоволений собою, що мені так його бракує. У мене вдома тепер усі пили не просихаючи, а надто Ксандра, внизу двері безперервно гримали («Якщо це була не я, тоді точно ти!» — кричала вона); а що Бориса тепер тут не було (при ньому вони бодай трохи стримувалися), то атмосфера стала значно брутальнішою. Частина проблеми полягала в тому, що в Ксандри змінилися години, коли вона мусила працювати в барі, розпорядок її робочого дня пересунувся; вона постійно перебувала в нервовій напрузі, бо люди, з якими вона працювала, або позвільнялися, або перейшли на інші зміни; у понеділок і в середу, коли я прокидався, щоб іти до школи, я часто натрапляв на неї, бо вона щойно прийшла зі служби й сиділа перед телевізором, дивлячись свою улюблену вранішню передачу, надто знервована, щоб лягти спати, і цмулячи пепто-бісмол[94] просто з пляшки.

— Це лиш я, стара й виснажена, — сказала вона, намагаючись усміхнутися, коли побачила мене на сходах.

— Поплавай у басейні. Тебе відразу потягне в сон.

— Ні, дякую. Я ліпше посиджу тут зі своїм пепто. Який чудовий продукт! Він має смак жуйки, але набагато смачніший.

Щодо мого тата, то тепер він перебував удома набагато довше — тусуючись зі мною, що подобалося мені, хоч різкі зміни його настрою виснажували. Це був футбольний сезон; він ходив підстрибуючи. Перевіривши інформацію у «блекбері», батько ляскав своєю долонею по моїй і йшов у танець по вітальні.

— То що я, хіба не геній?

Він вивчав турнірні таблиці, читав звіти про матчі, а іноді консультувався з книжкою в м’якій обкладинці, що називалася «Скорпіон: твій спортивний рік у прогнозах».

— Я завжди шукаю, де мені може пощастити, — казав він, коли я бачив, як він ковзає пальцем по таблицях і вистукує цифри на калькуляторі, ніби намагається вирахувати податок на доходи. — Ти повинен угадати лише 53–54 відсотки результатів, щоб забезпечити собі непоганий прибуток у цій діяльності, — що ж до бакара, то вона лише для розваги, вона не вимагає майстерності, я поставив собі межі й ніколи їх не переступаю, але справді зробити великі гроші можна лише в спорті, якщо ти дотримуватимешся суворої дисципліни. Ти повинен підходити до цієї справи як інвестор. Не як уболівальник, навіть не як гравець, бо таємниця полягає в тому, що виграє краща команда, а лайнмейкер підтверджує рахунок. Але лайнмейкер має свої обмеження, бо він залежить від громадської думки. Він передбачає не те, хто виграє, а те, хто має виграти на думку публіки. От і різниця між теоретичним фаворитом і реальним фактом — прокляття, поглянь на того, хто приймає в кінцевій зоні, знову пощастило «Піттсбургу», а нам так треба, щоб вони забили, як отримати кулю в лоба, — одне слово, як я тобі вже сказав, я маю сісти й виконати свою домашню роботу, на відміну від Джо Біфбурґера, який обирає свою команду, лише протягом п’ятьох хвилин почитавши спортивну сторінку в газеті. То хто з нас матиме перевагу? Зрозумій, я не один із тих бевзів, чий погляд загоряється залежно від того, чи «Giants» на коні, чи під конем — це навіть твоя мати могла б сказати. Скорпіони все контролюють — це про мене. Я змагальник. Хочу виграти за будь-яку ціну. Ось звідки я запозичив свою акторську майстерність, коли ще був актором. Сонце в Скорпіоні, сузір’я Лева також має велике значення. Усе це є в моїй карті. А ти Рак, рак-самітник, ти ховаєшся у своєму панцирі і дієш зовсім по-іншому. Це не погано й не добре, це так, як воно є. Одне слово, я завжди від оборони переходжу в наступ, але ніколи не завадить уважно стежити за небесними переміщеннями світил у день гри.

— Це Ксандра пробудила твій інтерес до всього цього?

— Ксандра? Та половина букмекерів у Лас-Веґасі має свого астролога, і його номер завжди активний у їхніх мобілках. Одне слово, як я вже сказав, коли все решта однакове, то різне розташування планет робить ситуацію різною. Я в цьому не сумніваюся. Адже гравець може мати вдалий день, а може невдалий або й зовсім катастрофічний. Чесно кажучи, мати таку інформацію дуже вигідно, коли ти не знаєш, за що тобі, ха-ха, вхопитися, хоча… — і він показав мені товсту, перехоплену гумкою пачку банкнот, що здавалися сотенними, — цей рік був фантастично вдалим для мене. П’ятдесят три відсотки, тисяча ігор за рік. Диво та й годі.

Неділі були тими днями, які обіцяли йому великі прибутки. Уставши вранці з ліжка, я знаходив його внизу посеред шарудіння розгорнених газет, він метався всюди, веселий і неспокійний, ніби це був різдвяний ранок, відкриваючи й закриваючи шухляди, розмовляючи з рядком спортивних новин на своєму «блекбері» і хрумкаючи кукурудзяні пластівці прямо з пакета. Якщо я спускався вниз і дивився на телеекран разом з ним бодай протягом короткого часу, коли відбувалися великі ігри, він давав мені те, що називав шматком, — двадцять баксів, а іноді й п’ятдесят, якщо вигравав.

— Це щоб тебе зацікавити, — пояснював він, нахиляючись уперед на канапі, зосереджено потираючи руки. — Розумієш, нам треба, щоб «Colts» були стерті з мапи протягом першої половини гри. Знищені й розгромлені. А з «Cowboys» й «Niners» нам треба, щоб рахунок перевищив тридцять у другій половині гри…

— Ура! — закричав він, збуджено підстрибуючи з піднятим кулаком. — Втратили! М’яч у «Redskins»! Нам пощастило!

Але я був збентежений, бо це «Cowboys» втратили м’яч, а я думав, що вони мають перемогти, набравши щонайменше п’ятнадцять очок. Його раптові перекидання посеред гри з табору однієї команди до іншої були надто несподіваними, щоб я міг за ними встежити, і я іноді плутався й радів не за ту команду; проте коли ми навмання переключалися від гри до гри, від таблиці до таблиці, я тішився його екстазом і протягом дня об’їдався смачною їжею та хапав двадцятки й п’ятдесятки, якими він жбурляв у мене, наче вони падали з неба. В інші дні його опановувала туманна тривога, яка виникала на високій хвилі ентузіазму і яка, наскільки я міг здогадуватися, мала дуже небагато спільного з тим, як відбувалися його ігри; він ходив туди-сюди без видимої причини з руками, закинутими за голову, дивлячись на екран телевізора з виглядом людини, яку спіткала катастрофа в бізнесі: він звертався до тренерів, гравців, запитував, що з ними відбувається, якого біса вони грають не так як слід. Іноді він приходив до мене на кухню з дивним благальним виразом.

— Вони знущаються з мене, — казав він з іронією в голосі, спираючись на стільницю, вигляд у нього був комічний, а зігнута постать чимось нагадувала постать грабіжника банку, який щойно дістав кулю в живіт.

Лінії х. Лінії у. Скільки подолано ярдів, яка різниця в рахунку. У день ігор десь до п’ятої години біле світло пустелі долало незмінну похмурість неділі — осінь, яка переходила в зиму, самотність жовтневого смеркання зі школою наступного дня, — але в кінці таких футбольних вечорів наставав тривалий період тиші, коли настрій натовпу круто змінювався й усе ставало безрадісним і непевним, на екрані й у житті, металеве сяйво скла в патіо золотіло, а потім сіріло, довгі тіні та ніч падали на тишу пустелі, мене опановував смуток, який я не міг струсити з себе, відчуття мовчазних людей, які прямують до виходу зі стадіонів, і холодного дощу, який падає на університетські міста далеко на сході.

Паніку, що навалювалася на мене в ті години, пояснити було важко. Ці дні — дні матчів — уривалися так раптово, ніби тобі пустили кров, і це нагадувало мені ті дні, коли я спостерігав, як наше помешкання в Нью-Йорку пакували в ящики й відсилали геть: відчуття втрати домівки й неможливості за щось зачепитись. Я замикався нагорі у своїй кімнаті, вмикав усе освітлення, курив травичку, якщо вона в мене була, слухав музику, яку раніше не слухав на своїх переносних колонках (як-от Шостаковича та Ерика Саті, що їх записав на свій айпод для матері, але вона так ніколи цього й не послухала), і переглядав книжки у своїй бібліотеці — здебільшого з мистецтва, бо вони нагадували мені про неї.

«Шедеври голландського живопису», «Дельфт: золота доба», «Малюнки Рембрандта, його анонімні учні й послідовники». Зі шкільного комп’ютера я побачив, що існує книжка про Карела Фабриціуса (тоненька, лише сотня сторінок), але в шкільній бібліотеці її не було, а нашу діяльність на шкільному комп’ютері так ретельно перевіряли, що моя параноя перешкоджала мені робити якісь пошуки на ньому — а надто після того, як я бездумно перейшов за посиланням (Het Puttertje, The Goldfinch[95], 1654) і потрапив на офіційний сайт під назвою «База даних про втрачені твори мистецтва», де від мене вимагалося повідомити своє прізвище та адресу. Мене так налякав цей несподіваний сайт зі словами Інтерпол та втрачені, що я запанікував і вимкнув комп’ютер, чого нам не було дозволено робити.

— Що ти зробив? — запитав містер Остроу, бібліотекар, перш ніж я встиг увімкнути комп’ютер знову.

Він простяг руку понад моїм плечем і почав набирати пароль.

— Я…

Попри все, що сталося, коли він почав перевіряти історію браузера, я з полегкістю подумав, що не дивився порнуху. Я мав намір купити собі дешевий лептоп на ті п’ятсот баксів, які батько подарував мені на Різдво, але дуже швидко розтринькав їх у невідомий спосіб. Там ідеться про втрачені твори мистецтва, казав я собі, нема чого панікувати через слово втрачені, адже знищені твори — це також втрачені, хіба не так? Хоч я не повідомив свого прізвища, мене турбувало, що я вийшов на той сайт зі шкільної IP-адреси. Наскільки мені було відомо, слідчі, які до мене приходили, стежили за мною і знали, що я перебуваю в Лас-Веґасі, зв’язок слабенький, але реальний.

Картина була захована дуже розумно, як я вважав. Загорнута в чисту полотняну наволочку, вона була прикріплена клейкою стрічкою до передньої спинки ліжка. Гобі навчив мене, як обережно треба обходитися з давніми речами (іноді, коли йому доводилося торкатися особливо делікатних об’єктів, він надягав білі бавовняні рукавички), я ніколи не брав своєї картини голими руками, і то лише за краєчки. Я дивився на неї тільки тоді, коли батька й Ксандри не було вдома і я знав, що вони скоро не прийдуть, — хоч навіть тоді, коли я не міг її бачити, я любив думати, що вона тут, завдяки глибині й відчутності, які вона всьому надавала, завдяки тому, як вона зміцнювала основи всіх речей, завдяки її невидимій прямокутній правильності, що наповнювала мене впевненістю, як наповнювало мене впевненістю знання про те, що десь далеко в Балтійському морі плавають кити, а ченці в усіх регіонах світу безперервно моляться за спасіння людства.

Дістати її, взяти в руки, дивитися на неї було вельми серйозною справою. Варто було мені потягтися за нею, як мене заповнювало відчуття простору й польоту; а в якусь дивну мить, коли я довго дивився на неї очима, сухими від охолодженого повітря пустелі, простір між мною і нею, здавалося, зникав, і я бачив, що це картина, а не я була живою.

1622–1654. Син шкільного вчителя. З точністю йому можна приписати близько десятка картин. За словами ван Блейсвейка, історика міста Дельфта, Фабриціус був у своїй студії, де малював паламаря Дельфтської церкви Оуде Керк, коли о пів на одинадцяту ранку вибухнув пороховий склад. Тіло художника Фабриціуса дістали з-під руїн його студії сусіди-бюргери, «з великим смутком», як розповідається в книжках, і «з чималими зусиллями». Що мене вразило в цих коротких розповідях із бібліотечної книги, то це елемент збігу: випадкові нещастя, моє і його, збігалися в якомусь невидимому пункті, пункті великого вибуху, як казав мій батько не з якимсь сарказмом або зневагою, а з шанобливим визнанням могутності фортуни, яка правила його власним життям. Ви могли шукати зв’язок між цими подіями протягом років і ніколи його не знайти, усе це стосувалося злиття речей, розпаду речей, викривлення часу, мама опинилася поблизу музею, коли час здригнувся, а світло затремтіло — на краю сліпучої яскравості застигла невизначеність. Випадковість, яка могла або не могла все змінити.

Нагорі вода з-під крана у ванній була така хлорована, що пити її було не можна. Ночами сухий вітер гнав по вулиці сміття та порожні бляшанки з-під пива. Сирість і волога, пояснював мені Гобі, завдають найбільшої шкоди антикварним речам. На високому годинникові, який він ремонтував, коли ми з ним розлучилися, він показав мені, як згнило дерево на дні від сирості («хтось мив кам’яну підлогу, поливаючи її з відра, ти бачиш, яке м’яке це дерево, як воно легко зношується?»).

Викривлення часу: це спосіб бачити речі двічі або навіть більше ніж двічі. Як ритуали мого тата, його системи вгадування, усі його пророцтва й чари ґрунтувалися на широкому полі знання невидимих конструкцій, так і вибух у Дельфті був частиною комплексу подій, яка зрикошетила в сучасність. І від можливих численних наслідків голова йшла обертом.

— Гроші — не головне, — сказав мій батько. — Вони передають енергію речей, ти це знаєш? Треба хапати свій шанс і не відпускати його.

Щиголь пильно дивився на мене незмінним поглядом блискучих очей. Дощечка, на якій намальовано картину, була «невеликою, лише трохи більшою за аркуш паперу формату А4», — повідомляла одна з моїх книг із мистецтва, хоч усі ці дати й розміри, інформація, подана в мертвій книзі, не мали аніякої ваги, як статистика, згідно з якою «Packers» піднялися на дві сходинки в четвертій чверті гри, коли дрібний крижаний сніг почав падати на поле. Картина з її чарами, її живим характером була схожа на ту дивну хвилину, коли почав падати сніг, зеленаві вогники та сніжинки закрутилися перед камерами, коли вже було байдуже до гри, до того, хто виграє і хто програє, тільки хотілось увібрати в себе цей безмовний, не захищений од вітру момент. Я дивився на картину й відчував те саме злиття в одній точці: миготливу, пронизану сонцем мить, яка існує тепер й існувала вічно. І лише зрідка помічав ланцюг у щигля на ніжці й думав про те, яким жорстоким було життя до цього маленького створіння — воно могло злетіти вгору лише на мить і відразу мусило приземлитися на те саме безнадійне місце.

Що було добре: я не міг не радіти з того, яким приємним чоловіком став мій батько. Він водив мене обідати — смачні обіди в ресторанах на столах, накритих білою скатертиною, лише ми двоє — принаймні раз на тиждень. Іноді він запрошував і Бориса, Борис завжди приймав запрошення — спокуса смачного обіду була достатньо сильною, щоб перемагати гравітаційну силу Котку, — але, хоч як дивно, я тішився таким обідом більше, якщо на ньому були присутні лише ми двоє, батько і я.

— Знаєш, — сказав він за одним із цих обідів, коли ми затрималися за десертом, розмовляючи про школу, про все на світі (цей новий, небайдужий батько! звідки він з’явився в мене?), — знаєш, мені справді було приємно заново познайомитися з тобою, після того як ти оселився тут, Тео.

— Ага, м-м, мені також, — сказав я збентежено, але цілком щиро.

— Я хочу сказати, — батько розчесав п’ятірнею волосся, — дякую тобі, що ти дав мені другий шанс, хлопче. Бо я припустився величезної помилки. Я ніколи не повинен був дозволити собі, щоб стосунки з твоєю матір’ю перешкодили моїм стосункам із тобою. Ні, ні, — сказав він, підіймаючи руку, — я ні в чому не звинувачую твою маму, це все в минулому. Але вона так сильно тебе любила, що я почувався третім зайвим. Можна сказати, чужим у власному домі. Ви двоє були такими близькими, — він сумно засміявся, — що там не лишалося місця для трьох.

— Розумієш… — Моя мати і я ходили навшпиньках по квартирі, перемовляючись пошепки, намагаючись уникати його. Таємниці, сміх. — Розумієш, я просто…

— Ні, ні, я не хочу, щоб ти просив у мене пробачення. Я твій тато, й мені треба було поводитися розумніше. Не дозволяти, щоб утворилося таке собі порочне коло, якщо ти розумієш, про що я кажу. Я почувався витісненим, зайвим, багато пив. А я не повинен був дозволяти собі таке. Я пропустив кілька дуже важливих років у твоєму житті. І тепер мушу з цим жити.

— Ум… — я почував себе так погано, що не знаходив слів.

— Я не намагаюся чимось тобі дорікнути, хлопче. Але я дуже радий, що ми тепер друзі.

— Я теж, — сказав я, дивлячись у тарілку з-під крем-брюле, яку начисто вишкріб.

— І я хочу якось тобі це відшкодувати. Цього року я непогано заробив на спорті, — мій тато відпив ковток кави. — Я хочу відкрити на тебе ощадний рахунок. Тобто відкласти тобі трохи грошей. Бо, знаєш, я несправедливо поводився у стосунку до тебе й до твоєї матері протягом тих місяців, коли я вас покинув.

— Тату, — збентежено сказав я, — ти не мусиш цього робити.

— Але я хочу! Ти маєш номер соціального страхування, так?

— Звичайно.

— Ну то я вже відклав для тебе десять тисяч баксів. Це буде непоганий початок. Якщо не забудеш, то як ми повернемося додому, даси мені свій номер соціального страхування, і я, коли буду наступного разу в банку, відкрию рахунок на твоє ім’я, гаразд?

Поза школою я тепер майже не бачився з Борисом, крім недільної подорожі, коли мій батько возив нас до «Карнеґі Делі» при «Міражі» на печиво сабле та польську випічку. Але раптом за кілька тижнів до Дня подяки він протупотів до мене нагору, коли я зовсім не сподівався його побачити, і сказав:

— Твій батько добряче програвся, ти знаєш?

Я відклав убік «Сайлеса Марнера»[96], якого ми вивчали в школі.

— Що ти сказав?

— Він грав за двохсотдоларовими столами — по двісті доларів за ставку, — сказав він. — За п’ять хвилин там можна програти тисячу баксів.

— Тисяча баксів для нього дрібниця. — сказав я; а коли Борис не відповів, додав: — Він не сказав тобі, скільки програв?

— Не сказав. Але багато.

— Ти певен, що він не гречаної вовни тобі наплів?

Борис засміявся.

— Може бути, — сказав він, сідаючи на ліжко й відхиляючись на ліктях назад. — А ти нічого про це не знаєш?

— Ну… — Наскільки я знав, мій батько зірвав великий куш, коли «Bills» виграли минулого тижня. — Я не бачу, щоб він потрапив у нелегке становище. Він водив мене до «Бушона» й до інших крутих закладів.

— Так, але, можливо, на те була причина, — авторитетно сказав Борис.

— Причина? Яка причина?

Борис, здавалося, хотів щось сказати, але передумав.

— Хто знає, — сказав він, запалюючи сигарету й глибоко затягнувшись. — Адже твій батько почасти росіянин.

— Справді, — сказав я, сам потягшись за сигаретою. Я часто слухав, як Борис і мій батько, вимахуючи руками, провадили свої «інтелектуальні розмови», обговорюючи чимало знаменитих гравців у російській історії: Пушкіна, Достоєвського, інші імена, яких я не знав.

— Атож, це дуже по-російськи, ти знаєш, весь час нарікати, як погано складаються справи. А якщо у твоєму житті все гаразд, то ліпше мовчи. Не спокушай диявола. — Борис мав на собі сорочку, яка відслужила свою службу в мого батька, запрану майже до прозорості й таку велику, що вона майоріла на ньому, мов якийсь предмет арабського або індуського одягу. — Та про твого батька буває важко сказати, коли він жартує, а коли говорить серйозно. — Він пильно поглянув на мене. — Про що ти думаєш?

— Ні про що.

— Він знає, що ми з тобою говоримо. Тому й розповів мені про свою проблему. Він би мені нічого не розповідав, якби не хотів, щоб ти про все знав.

— Авжеж.

Я був переконаний, що справа не в цьому. Мій батько належав до тих чоловіків, які в певному настрої готові жваво обговорювати своє особисте життя з дружиною свого боса або якоюсь іншою особою, що не має аніякісінького стосунку до його справ.

— Він розповів би тобі все сам, — сказав Борис, — якби думав, що ти хочеш це знати.

— Послухай-но… Адже ти сам сказав… — Мій батько мав потяг до мазохізму, до перебільшення своїх невдач. Під час наших спільних бесід у неділю він любив нарікати на долю, стогнав і хитався, жаліючись, що його «розмазали об стінку» або «знищили», після того як програв одну гру, попри те що виграв десятки інших і підраховував прибутки на своєму калькуляторі. — Інколи він, м’яко кажучи, перебільшує.

— Так, це правда, — розважливо мовив Борис. Він узяв сигарету, глибоко затягнувся, а потім по-товариськи подав її мені. — Можеш докурити.

— Ні, дякую.

На хвилину запала мовчанка, протягом якої ми чули, як горлає телевізійна юрма на матчі мого батька. Потім Борис знову відхилився на ліктях і сказав:

— Унизу є щось поїсти?

— Анічогісінько.

— Я думав, там залишилися якісь китайські страви.

— Їх там більше нема. Хтось усе поїв.

— Прокляття. Тоді я, мабуть, піду до Котку, у її матері є заморожені піци. Ти зі мною?

— Ні, дякую.

Борис засміявся й зробив жест, який він вважав гангстерським.

— Тоді сам улаштовуйся, чувак, — сказав він своїм «гангстерським голосом» (який відрізнявся від його звичайного голосу отим жестом і словом «чувак»), підвівся й рушив до виходу. — Ніґер подався гамати.

Дивовижно, як швидко у взаєминах Бориса й Котку з’явилася нота постійного роздратування. Вони досі ходили обнявшись і не могли відірвати одне від одного рук, але варто було комусь із них відкрити рота, як їхня розмова ставала схожа на розмову людей, одружених уже років п’ятнадцять. Вони сперечалися за невеликі суми грошей, за те, хто з них заплатив за їхній останній обід. Їхні розмови, коли я мав нагоду підслухати їх, були приблизно такими:

БОРИС. Пробач! Я ж хотів, щоб усе було добре!

КОТКУ. Але вийшло в тебе не дуже добре.

БОРИС (зривається на біг, щоб її наздогнати). Я справді хотів, Котику! Чесно! Намагався, щоб усе було добре!

КОТКУ (дує губи).

БОРИС (марно намагається поцілувати її). Що я такого зробив? У чому справа. Чому ти вважаєш, що я перестав ставитися до тебе добре?

КОТКУ (мовчить).

Проблема з Майком — чистильником басейнів і романтичним суперником Бориса — розв’язалася завдяки вельми вчасному рішенню Майка вступити до Берегової охорони. Котку, схоже, щотижня годинами розмовляла з ним по телефону, але це чомусь зовсім не турбувало Бориса («Вона лише намагається підтримати його, ото й усе»). Але я з тривогою спостерігав, яким ревнивим був він щодо неї в школі. Він знав її розклад напам’ять, і, щойно той або той наш урок закінчувався, він мчав шукати її, наче боявся, що вона зрадить його під час якої-небудь ділової іспанської абощо. Одного дня після школи, коли Поппер і я були самі вдома, він зателефонував мені, щоб запитати:

— Ти знаєш хлопця на ім’я Тайлер Оловска?

— Ні.

— Він у твоєму класі з американської історії.

— Пробач мені. Це великий клас.

— Знайди його. Ти можеш щось довідатися про нього? Можливо, де він живе?

— Де він живе? Це стосується Котку?

І раптом — на мій превеликий подив — подзвонили в двері: чотири неквапні дзвінки. За весь той час, який я прожив у Лас-Веґасі, ніхто не дзвонив у двері нашого дому бодай один раз. Борис на протилежному кінці дроту також почув цей дзвінок.

— Що там таке? — запитав він.

Собака бігав по колу й нестямно гавкав.

— Хтось подзвонив у двері.

— У двері? — На нашій пустельній вулиці — ні сусідів, ні вивезення сміття, ні навіть вуличного освітлення — це була велика подія. — Хто б це міг бути, як ти думаєш?

— Я не знаю. Я тобі перетелефоную.

Я підхопив Попчика, який практично вже смикався в істериці, і, тоді як він звивався й скавулів у моїх руках, намагаючись зіскочити на підлогу, я примудрився відчинити двері однією рукою.

— Ви тільки гляньте, — сказав приємний голос із джерсійським акцентом, — який милий хлоп’як.

Кліпаючи очима, я побачив у яскравому світлі надвечірнього сонця дуже високого, дуже засмаглого, дуже стрункого чоловіка невизначеного віку. Він був схожий почасти на ковбоя з родео, а почасти на колишнього клубного аніматора. Його окуляри-авіатори в золотій оправі мали вгорі яскраво-червону смугу; він був у білому спортивному піджаку поверх червоної ковбойської сорочки з перловими застібками і в чорних джинсах, але головною дивовижею, яку я в ньому помітив, було волосся: частина накладена, частина пересаджена або підклеєна, схоже на скловолокно, а його темно-брунатний колір скидався на колір взуттєвого крему в бляшанці.

— Відпусти його, — сказав він, показавши на Поппера, який досі пручався й намагався визволитися. Голос у нього був глибокий, а манери — спокійними й дружніми. За винятком акценту, він був типовим техасцем, у своїх чоботях та в усьому іншому. — Відпусти його, нехай побігає! Я нічого не маю проти. Я люблю собак.

Коли я відпустив Попчика, він нахилився, щоб погладити його по голові в позі, яка нагадувала худого ковбоя біля табірного вогнища. Хоч яким дивним здавався мені незнайомець зі своїм волоссям та всім іншим, я не міг не захоплюватися тим, як легко й зручно він почувався у своїй шкурі.

— Так, так, — сказав він. — Славний хлоп’як. Атож, я про тебе! — Його засмаглі щоки були зморщені, схожі на печене яблуко, посмуговане тонкими лініями. — Я маю вдома троє власних. Міні-піні.

— Кого, кого?

Він випростався; коли він усміхнувся мені, то відкрив рівні, сліпучі, білі зуби.

— Мініатюрних пінчерів, — сказав він. — Нервові малі мерзотники, я за поріг, а вони уже весь дім пережували, але я їх люблю. Як тебе звуть, хлопче?

— Теодор Декер, — сказав я, дивуючись, хто це такий.

Він знов усміхнувся. Його очі за напівтемними окулярами були маленькі й іскристі.

— Привіт! Ще один житель Нью-Йорка! Я це чую з твого голосу, я не помилився?

— Ні.

— Хлопець із Мангеттену, я здогадався правильно?

— Правильно, — сказав я, дивуючись, що такого в моєму голосі він почув. Досі ніхто не вгадував, що я з Мангеттену, лише почувши мій голос.

— Ну а я з Канарсі. Там народився, там і виріс. Завжди приємно зустріти хлопця з далекого Сходу. Мене звати Нааман Сільвер.

Він подав мені руку.

— Радий познайомитися з вами, містере Сільвер.

— Містер! — Він приязно засміявся. — Люблю чемних дітей. Більше таких, як ти, не виробляють. Ти єврей, Теодоре?

— Ні, сер, — відповів я й відразу пожалкував, що не сказав «так».

— Розумієш, усі, хто з Нью-Йорка, в моєму уявленні — почесні євреї. Так я на це дивлюся. Ти коли-небудь бував у Канарсі?

— Ні, сер.

— Колись це була фантастична громада, хоча тепер… — Він стенув плечима. — Моя родина жила там протягом чотирьох поколінь. Мій дідусь Саул мав один із перших кошерних ресторанів в Америці, розумієш? Ресторан був великий і славетний. Та він закрився, коли я ще був малою дитиною. І тоді моя мати переїхала до Джерсі, після того як помер мій батько, щоб ми могли жити ближче до мого дядька Гаррі та його родини. — Він поклав руку собі на стегно й подивився на мене. — Твій батько вдома, Тео?

— Ні.

— Ні? — Він подивився повз мене в дім. — Дуже шкода. А знаєш, коли він повернеться?

— Ні, сер, — відповів я.

— Сер. Мені це подобається. Ти хороший хлопець. Повір, ти схожий на мене, коли я був у твоєму віці. Тільки-но закінчив єшиву[97]. — Він підняв обидві руки, на засмаглих і волохатих зап’ястках блищали золоті браслети. — А руки я тоді мав молочно-білі, як у тебе.

— Ум… — Я все ще незграбно стовбичив у дверях. — Чи не хочете ви зайти? — Я не був певен, що мені дозволено запрошувати в дім незнайомців, але почувався самотнім і знудженим. — Ви можете почекати його, якщо хочете. Але я не знаю, коли він повернеться додому.

Він знов усміхнувся.

— Ні, дякую. Я повинен зробити ще чимало візитів. Але я хочу бути з тобою відвертим, бо ти дуже милий хлопець. У мене на твого батька п’ять очок. Ти знаєш, що це означає?

— Ні, не знаю.

— От і гаразд. Тобі не треба це знати, і я сподіваюся, ти ніколи й не знатимеш. Але дозволь мені сказати, що таку політику бізнесу я не схвалюю. — Він по-дружньому поклав руку мені на плече. — Вір мені чи не вір, Теодоре, а я люблю облаштовувати справи по-людськи. Мені не до вподоби приходити до чоловіка в дім і розмовляти з його малим сином, як я тепер розмовляю з тобою. Це неправильно. За нормальних обставин я поїхав би на службу до твого батька й ми обговорили б наші справи там. Але він належить до людей, яких знайти нелегко, та, мабуть, ти й сам про це знаєш.

Я чув, як у домі дзвенить телефон. Я був певен, що то Борис.

— Тобі краще піти й підняти слухавку, — приязно порадив мені містер Сільвер.

— Та ні, не обов’язково.

— Піди. Це може бути нагальна справа. Я тебе почекаю тут.

Дедалі більше стривожений, я пішов і підняв слухавку. Як я й здогадався, то був Борис.

— Хто це був? — запитав він. — Сподіваюся, не Котку?

— Ні. Послухай-но…

— Я думаю, вона пішла додому з тим Тайлером Оловска. У мене таке дивне передчуття. Хоч, може, вона й пішла не додому разом із ним. Але вони вийшли зі школи вдвох — вона розмовляла з ним на паркінгу. Розумієш, вона навчалася свій останній рік у тому самому класі, що й він, техніка обробки дерева чи щось таке…

— Борисе, пробач, але я справді не можу розмовляти з тобою тепер, я передзвоню тобі, гаразд?

— Я повірю тобі на слово, що то був не твій батько на протилежному кінці телефону, — сказав містер Сільвер, коли я повернувся до дверей. Я подивився повз нього на білий кадиллак, припаркований біля хідника. В автомобілі було двоє людей — водій і ще один чоловік на передньому сидінні. — То був не твій батько, я не помиляюся?

— Ні, сер, не він.

— Ти сказав би мені, якби то був він, чи не так?

— Сказав би, сер.

— Чому я тобі не вірю?

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Не має значення, Теодоре. — Він знову замовк, щоб почухати Поппера за вухами. — Я знайду його, рано чи пізно. А ти запам’ятаєш, що йому від мене переказати? І скажеш, що я сюди приїздив?

— Скажу, сер.

Він показав на мене своїм довгим пальцем.

— Як мене звуть — повтори.

— Містер Сільвер.

— Містер Сільвер. Правильно. Я просто вирішив перевірити.

— То що я повинен йому переказати?

— Перекажи йому, що азартні ігри — для туристів. А не для місцевих. — Дуже легенько він торкнувся тонкою засмаглою рукою маківки моєї голови. — І нехай тебе береже Бог.

Коли Борис з’явився у дверях десь через півгодини, я спробував розповісти йому про візит містера Сільвера, та він, хоч трохи й слухав мене, головним чином лютував на Котку за те, що вона фліртує з іншим хлопцем, цим Тайлером Оловска чи як там його, багатим любителем марихуани, на рік старшим від нас, який належав до команди гольфістів.

— От сука, — хрипко сказав він, коли ми сиділи з ним унизу й курили травичку Котку. — Вона не бере слухавку. Я знаю, що вона з ним, я це знаю.

— Заспокойся. — Будучи стурбований візитом містера Сільвера, я ще більше дратувався розмовами про Котку. — Він, либонь, просто купує в неї травичку.

— Так, але це не все, я знаю. Вона більше не хоче, щоб я в неї ночував, ти помітив? Завжди в неї справи. Вона навіть не носить намисто, яке я їй купив.

Мої окуляри з’їхали набік, і я повернув їх на перенісся. Борис навіть не купував те ідіотське намисто, а поцупив його в торговельному центрі, схопивши його й кинувшись навтіки, тоді як я (ідеальний громадянин у шкільному піджаку) відвертав увагу продавщиці тупими, але чемними розпитуваннями про те, що вона рекомендує нам із татом купити мамі на день народження.

— Ну й ну, — сказав я, намагаючись говорити якомога співчутливіше.

Борис спохмурнів, зібрав чоло в грозову хмару.

— Вона добра хвойда. Одного дня прикинулася, ніби плаче в класі, — хотіла, щоб цей мерзотник Оловска її пожалів. Яка блядь!

Я стенув плечима — тут я йому заперечувати не збирався — і передав йому косяк.

— Вона любить його тільки тому, що він має гроші. Його родина має два «мерседеси» Е-класу.

— Це стара бабська машина.

— Нісенітниця. У Росії на них їздять бандити. І, — він глибоко затягся, затримав дим усередині, очі в нього засльозилися, чекай, чекай, зараз я скажу найважливіше, — ти знаєш, як він її називає?

— Котку?

Борис із такою наполегливістю називав її Котку, що люди в школі, навіть учителі, також стали називати її Котку.

— Справді так! — сказав Борис розлючено, випустивши з рота струмінь густого диму. — Моє ім’я! Клічка, яку я їй дав. А що було одного дня в коридорі? Я бачив, як він скуйовдив їй волосся.

На журнальному столику лежало кілька напіврозталих м’ятних цукерок із кишені мого тата серед кількох квитанцій і дрібних грошей, і я розгорнув одну й поклав у рот. Я літав високо, наче парашутист, і солодка знемога обпалювала мене, наче вогонь.

— Скуйовдив їй волосся? — запитав я, клацаючи зубами об цукерку. — Як це?

— А ось так, — сказав він, зробивши такий рух рукою, ніби шарпав когось за волосся, востаннє затягнувся й погасив косяк. — Я не знаю, як це у вас називається.

— Я не став би звертати на це увагу, — сказав я, опустивши голову на спинку канапи. — Покуштуй-но одну з цих цукерок. Вони просто офігенні.

Борис провів долонею по обличчю, потім струснув головою, як собака, що обтрушується від води.

— Ух, — сказав він, застромивши обидві руки у своє сплутане волосся.

— Мені теж, — сказав я після тремтливої паузи.

Мої думки були розтягнуті й липкі, на поверхню спливали повільно.

— Ти про що?

— Я обкурився.

— Справді? — засміявся він. — І добре обдовбався?

— По саму зав’язку, друже.

М’ятна цукерка на моєму язиці розбухла до неймовірних розмірів, стала великою, як валун, і я майже не міг обертати язиком із нею в роті.

Настала мирна мовчанка. Було близько пів на шосту, але світло сяяло ще чисте, яскраве. Кілька моїх білих сорочок сушилися біля басейну, вони були сліпучими, маяли на вітрі й ляскали, мов вітрила. Я заплющив очі — червоне світло проникало крізь мої повіки — й провалився в (несподівано дуже зручну) канапу, так ніби я сидів у човні, що гойдався на хвилях, і думав про Гарта Крейна[98], творчість якого ми вивчали на уроках англійської мови. Бруклінський міст. Чому я ніколи не прочитав цього вірша, коли жив у Нью-Йорку? І чому ніколи не звертав уваги на цей міст, який бачив практично щодня? Чайки й запаморочлива висота. Я думав про кінотеатри, про далекі обрії…

— Я готовий задушити її, — раптом озвався Борис.

— Ти про кого? — сказав я, почувши лише слово задушити і брутально погрозливий тон Бориса.

— Кощава й бридка курва. Як вона мене бісить! — Борис підштовхнув мене ліктем. — А ти, Поттере? Невже ти не хотів би стерти з її фізіономії цю єхидну посмішку?

— Ну, знаєш… — сказав я після приголомшеної паузи; це запитання було явно підступним. — А що таке курва?

— По суті, те саме, що й хвойда.

— Он як.

— Я мав на увазі її поведінку.

— Зрозуміло.

Запала тривала й досить дивна мовчанка, і я подумав, що треба б підвестись і поставити якусь музику, хоч і не міг вирішити, яку саме. Щось бадьоре здавалося недоречним, а ще менше мені хотілося слухати щось темне й просякнуте страхом.

— Гм… — сказав я, коли вирішив, що пауза непристойно затяглася. — «Війна світів» почнеться через п’ятнадцять хвилин.

— Я покажу їй «Війну світів», — погрозливим тоном сказав Борис, підводячись.

— Куди ти йдеш? — запитав я. — До «Дабл Р»?

Борис спохмурнів.

— Смійся, смійся, — сказав він, натягуючи свій сірий совєтскій плащ. — Для твого батька буде потрійне Р, якщо він не виплатить гроші, які заборгував тому чоловікові.

— Потрійне Р?

— Револьвер, розстріл, ридання, — сказав Борис із похмурим слов’янським сміхом.

Це з якогось кінофільму чи звідки? — дивувався я. Потрійне Р? Де він на це натрапив? Хоч я доклав чималих зусиль, щоб викинути події цього дня з пам’яті, Борис неабияк налякав мене своєю останньою реплікою, і я нерухомо сидів унизу, тупо дивлячись «Війну світів» із вимкненим звуком, слухав гуркіт машинки для виготовлення льоду та звук полоскання на вітрі парасолі в патіо. Попперові передався мій настрій, він був не менш накручений, аніж я, і з гучним гавкотом стрибав із канапи на кожен звук, що лунав поблизу дому, — тож коли незабаром після того, як споночіло, якась машина й справді звернула на під’їзну доріжку, він метнувся до дверей і зчинив гавкіт, що налякав мене мало не до смерті.

Але то був лише батько. Він був пом’ятий, осклілий і явно в поганому гуморі.

— Тату? — Я ще перебував під кайфом, і тому мій голос був надто засапаний і дивний.

Він зупинився внизу під сходами й подивився на мене.

— Сюди приходив один чоловік. Якийсь містер Сільвер.

— Справді? — перепитав батько досить неуважним голосом.

Але він стояв нерухомо, тримаючись руками за перила.

— Він сказав, що хоче зустрітися з тобою.

— Коли він був? — запитав батько, заходячи до кімнати.

— Близько четвертої години по обіді, так мені здається.

— Ксандра була вдома?

— Я її не бачив.

Він поклав руку мені на плече й десь на хвилину замислився.

— Так, — сказав він. — Я буду тобі вдячний, якщо ти їй про це не скажеш.

Тут я помітив, що недопалок Борисового косяка досі лежить на попільничці. Він побачив, що я дивлюся на нього, підняв його й понюхав.

— Недаремно мені вчувся запах, — сказав він, опускаючи недопалок у кишеню піджака. — Від тебе також трохи смердить, Тео. Де ви, хлопці, це добуваєте?

— Усе гаразд?

Очі в мого батька були червоні й несфокусовані.

— Звичайно, все гаразд, — відповів він. — Я піду нагору і зроблю кілька дзвінків.

Від нього сильно пахло застояним тютюновим димом і женьшеневим чаєм, який він тепер постійно пив, — цю звичку він запозичив від китайських бізнесменів у салоні бакара. Це робило запах його поту різким, чужоземним запахом. Дивлячись, як він підіймається сходами, я побачив, що він дістав із кишені недопалок косяка й замислено понюхав його.

Коли я опинився нагорі у своїй кімнаті й замкнув двері, а Поппер ще не заспокоївся й нервово ходив туди-сюди, мої думки повернулися до картини. Досі я пишався тим, що придумав заховати її в наволочку, а наволочку приклеїти до ліжка, але тепер зрозумів, якою дурницею було ховати її вдома — хоч у мене й не було вибору, хіба що я міг би заховати її в сміттєвому баку за кілька будинків від нас (якого не спорожняли жодного разу, відколи я оселився жити в Лас-Веґасі) або в одному з покинутих будинків по той бік вулиці. Будинок Бориса був не більш безпечним, ніж мій, а більше я не мав нікого, кого знав би досить добре або кому міг би довіряти. Єдиним іншим місцем була школа — теж невдала думка; і хоч я знав, що існує кращий вибір, проте знайти його не міг. Раз по раз у невизначений час у школі вибірково перевіряли деякі шафки, а тепер — коли через Бориса я був пов’язаний із Котку — я перебував, мабуть, також під підозрою і в моїй шафці могли здійснити обшук будь-коли. Та якби хтось і знайшов картину там — чи то директор школи, чи містер Детмарс, жахливий баскетбольний тренер, чи навіть охоронець із фірми, яких іноді приводили до школи, щоб налякати учнів, — це було б краще, аніж якби її знайшли мій тато або містер Сільвер.

Картина в наволочці була ще обгорнута кількома шарами паперу, склеєного клейкою стрічкою, — хорошого паперу, який я поцупив у мистецькому класі в школі і який був іще прокладений кількома чистими полотняними кухонними рушниками, щоб захистити поверхню картини від кислот на папері (яких там не було). Але я діставав картину надто часто, щоб подивитися на неї, — розліплював верхні краї обгортки, аби вийняти її з неї, й папір порвався, а клейка стрічка перестала бути клейкою. Полежавши кілька хвилин у ліжку й дивлячись у стелю, я підвівся на ноги, дістав величезний моток пакувальної клейкої стрічки, що лишився після нашого переїзду, й відліпив подушку з картиною від передньої стінки ліжка.

Було надто спокусливо тримати картину в руках і не подивитися на неї. Я швиденько витяг її з обгорток, і її сяйво відразу огорнуло мене — щось майже музичне, внутрішня насолода, непоясненна за глибокою гармонією правильності, що хвилює кров. Так серцебиття сповільнюється і стає впевненим, коли перебуваєш поруч із кимось, хто тебе любить і оберігає. Вона випромінювала силу й сяйво, щось подібне до ранкового світла в моїй колишній спальні в Нью-Йорку, яке було тихим, але бадьорило, яке робило все виразнішим, приємнішим і ніжнішим, ніж насправді, бо воно було частиною минулого, якого вже не повернеш: теплого світіння шпалер, старого напівзатіненого глобуса від «Ренд МакНеллі».

Маленька пташка, жовта пташка. Струсивши з себе заціпеніння, я засунув картину назад в обгорнуте папером полотно й знову обгорнув її двома або трьома (чотирма? п’ятьма?) сторінками старих спортивних газет мого батька, потім — імпульсивно, з рішучістю — знову й знову став обмотувати її клейкою стрічкою, аж доки не стало видно жодної літери й уся стрічка, яка була у велетенському мотку, скінчилася. Тепер ніхто не зміг би легко розмотати цей згорток. Навіть за допомогою ножа, і то доброго ножа, а не лише ножиць, знадобилося б чимало часу, щоб проникнути всередину обгортки. Нарешті, коли я закінчив і згорток став схожим на науково-фантастичний кокон, я запхав муміфіковану картину в наволочці до своєї шкільної сумки й поклав її під ковдру біля своїх ніг. Роздратовано загарчавши, Поппер посунувся, щоб звільнити місце. Хоч пес був дуже малий і кумедний на вигляд, він умів люто загавкати, оберігаючи свою територію коло мене; і я знав, що якби хтось увійшов до моєї кімнати, коли я сплю, — навіть Ксандра або мій батько, яких він не дуже любив, — він би підхопився на ноги й здійняв тривогу.

Але намагання себе підбадьорити знову перетворилися на думки про незнайомців та спроби проникнути в наш дім. Кондиціонер гнав таке холодне повітря, що я весь тремтів; а коли заплющив очі, то відчув, що вилетів зі свого тіла — полетівши вгору, наче наповнена гарячим повітрям куля, — і прийшов до тями, лише коли розплющив очі. Тож я намагався тримати їх заплющеними й спробував пригадати все, що міг, із вірша Гарта Крейна, проте пригадав не так багато, лиш окремі слова, такі як чайки, рух, гуркіт і світанок, що передавали відчуття певних дистанцій вірша, його перепади від високого до низького; а коли я відключився, мене опанувала пам’ять про вузенький, вітряний, просякнутий автомобільними вихлопами парк біля нашого колишнього помешкання на Іст-Рівер, про автомобільний гуркіт, що лунав десь нагорі, тоді як річка хлюпотіла своєю плутаною течією й іноді, здавалося, текла у двох протилежних напрямках.

Я мало спав тієї ночі і був геть виснажений, коли прийшов до школи й поклав картину у свою шафку, тож навіть не помітив, що Котку (яка крутилася біля Бориса, наче нічого й не сталося) має розбиту губу. І лише коли я почув, як один зі старших хлопців Едді Різо запитав у неї: «З вантажівкою поцілувалась?», я побачив, що хтось добряче зацідив їй у пику. Вона здавалася трохи знервованою й розповідала людям, що вдарилася губою об дверцята автомобіля, проте явно була збентежена, і її розповідь (мені принаймні) не здавалася правдивою.

— Твоя робота? — спитав я Бориса, коли побачив його віч-на-віч (ну, відносно віч-на-віч) на уроці англійської мови.

Борис стенув плечима.

— Я ненавмисне.

— Що означає «ненавмисне»?

Борис відповів мені з виразом подиву:

— Вона мене спровокувала.

— Вона тебе спровокувала, — повторив я.

— Якщо ти ревнуєш мене до неї, то…

— Пішов ти в жопу, — сказав я. — Мені до сраки і ти, і твоя Котку — я маю свою причину непокоїтися. Ти можеш бити її, скільки тобі захочеться, мені один хер.

— О Боже, Поттере, — сказав Борис, несподівано протверезівши. — Він ще приходив? Той чоловік?

— Ні, — сказав я після короткої паузи. — Ще не приходив. Зрештою, мені байдужісінько, — сказав я, побачивши, що Борис не відриває від мене погляду. — Це його проблема — не моя. Нехай виплутується.

— Скільки він заборгував?

— Не маю уявлення.

— Ти можеш знайти для нього гроші?

— Я?

Борис відвернув від мене погляд. Я штурхнув його в руку.

— Що ти мав на увазі, Борисе? Про що ти говориш? — додав я, коли він не відповів.

— Ет, забудь, — швидко сказав він і відкинувся назад на стільці, і я не мав можливості продовжити цю розмову, бо до класу ввійшла Спірсецька, налаштована на подальше обговорення настогидлого «Сайлеса Марнера», і на тому все закінчилося.

Того вечора тато прийшов додому раніше з торбиною страв зі свого улюбленого китайського ресторану, включно з додатковою порцією моїх улюблених пікантних «галушок», — і він був у такому доброму гуморі, наче мені приснився прихід містера Сільвера й усе, що сталося вчора ввечері.

— Так от… — почав я й замовк.

Ксандра доїла китайські млинці й мила посуд, а при ній я нічого важливого сказати не міг.

Він усміхнувся мені широкою усмішкою тата, тією самою усмішкою, за яку стюардеси іноді пересаджували його до бізнес-класу.

— Що так от? — запитав він, відсуваючи вбік коробку з сичуанськими креветками й потягшись за печивом із передбаченнями.

— Ну, сам розумієш. — Ксандра потужно ввімкнула воду з її шумом. — Ти залагодив усі свої справи?

— Які справи? — весело запитав він. — Ти маєш на увазі Бобо Сільвера?

— Бобо?

— Послухай-но, сподіваюся, ти не засмутився через це. Справді не засмутився, я не помиляюся?

— Ну, знаєш…

— Бобо, — засміявся він, — вони називають його The Mensch[99]. Насправді він хороший хлопець — ти ж із ним розмовляв, — ми лише трохи посварились, ото й усе.

— А що означає «п’ять очок»?

— Знаєш, це просте непорозуміння, — сказав він, — ці люди схожі на персонажів. Вони мають власну мову, власний спосіб вести справи. Але, — він засміявся, — коли я зустрівся з ним біля «Цезаря», у його «офісі», як називає те місце Бобо, ти зрозумів, біля басейну «Цезар», одне слово, коли я зустрівся з ним, знаєш, що він мені сказав і знай повторював? «Ти маєш чудового сина, Ларрі. Тобто справжнього малого джентльмена». Я не знаю, що ти йому сказав, але я перед тобою в боргу.

— Ну й ну, — сказав я безвиразним голосом, накладаючи собі ще рису.

Але внутрішньо я був п’яний від радості, що його настрій поліпшився, — це була та сама ейфорія, яку я переживав малою дитиною, коли мовчанка уривалася, коли його кроки знову ставали легкими і я чув, як він сміється, як щось наспівує, голячись біля дзеркала.

Тато розламав печиво з передбаченням і засміявся.

— Поглянь сюди, — сказав він, піднявши його й посунувши до мене. — Цікаво, хто сидить у чайнатауні й вигадує ці речі?

Я прочитав уголос:

— «Ви маєте незвичайний інструмент, яким може розпорядитися доля, поводьтесь обережно».

— Незвичайний інструмент? — сказала Ксандра, підійшовши до нього ззаду та обнявши його за шию. — Це звучить непристойно.

— А, це ти. — Мій батько обернувся, щоб поцілувати її. — Збоченка. Джерело вічної молодості.

— Однозначно.

— Я й тобі колись губу розбив, — сказав Борис, який, вочевидь, вважав себе винним в історії з Котку, бо він таки порушив цю тему після якогось часу нашої мирної мовчанки в шкільному автобусі.

— Ага, а я стукнув тебе головою об кляту стіну.

— Але я не хотів!

— Не хотів чого?

— Розбивати тобі губу!

— А їй хотів?

— У якомусь розумінні так, — ухильно відповів він.

— У якому ж розумінні?

Борис роздратовано зітхнув.

— Я попросив у неї пробачення! Усе тепер закінчилося, жодних проблем! І зрештою, яке тобі до цього діло?

— Ти почав цю розмову, а не я.

Він дивився на мене протягом дивної, розосередженої хвилини, а тоді засміявся.

— Можна я тобі щось скажу?

— Що?

Він притулився головою до моєї голови.

— Котку і я надерлися вчора ввечері, — сказав він спокійно. — Наковталися кислоти разом. Було круто.

— Справді? А де ви її взяли?

Екстазі було досить легко добути в нашій школі — Борис і я приймали її щонайменше з десяток разів, то були чарівні безмовні ночі, коли ми блукали пустелею, напівочманівши від видовища зірок, — але ніхто з нас досі не приймав кислоту.

Борис потер собі носа.

— Так. Ага. Її мати знає того старого страхопуда на ім’я Джиммі, який працює в крамниці, де торгують зброєю. Він продав нам п’ять доз, не знаю, чому я купив п’ять, треба було брати шість. Хай там як, а я ще маю кілька. Боже, як це кльово було!

— Справді? — Придивившись уважніше, я побачив, що його зіниці розширені й дивні. — Ти й тепер під кайфом?

— Мабуть, трохи. Я спав не більш ніж дві години. Хай там як, а ми цілком помирилися. Це було так — навіть квіти на простирадлі її матері нам усміхались. А ми були виготовлені з тієї самої речовини, що й квіти, і ми зрозуміли, як кохаємо одне одного, і як одне одному потрібні, і що все бридке, що між нами сталося, можна пояснити тільки коханням.

— Он як, — сказав я голосом, який, мабуть, прозвучав сумніше, ніж я хотів, тому що Борис насупив брови й подивився на мене.

— Ну? — запитав я, помітивши, що він не відриває від мене погляду. — Ти щось хочеш сказати?

Він заморгав очима й похитав головою.

— Ні, але я дещо бачу. Бачу, ніби твою голову огортає ореол смутку. Так наче ти солдат, який за щось воює, людина з історії, яка виходить на поле битви, а в її голові нуртують усі ці думки.

— Борисе, ну ти й набрався.

— Та не так уже й набрався, — відповів він замріяним голосом. — Я ніби вмикаюсь і вимикаюсь. Але якщо ось так скосити око, то звідусіль так і сиплються різнобарвні іскорки.

Минув тиждень або щось близько того без будь-яких інцидентів ані з моїм татом, ані на фронті Борис — Котку — досить часу, аби я вирішив: принести картину в наволочці додому буде безпечніше. Я звернув увагу, коли дістав її з шафки, якою об’ємною та важкою вона мені здалась, а коли переніс її нагору й дістав із наволочки, то зрозумів чому. Безперечно, мозок у мене був скаламучений, коли я загортав її та обклеював стрічкою. Усі газети, якими я її обгорнув, переплетені надзвичайно довгою та міцною пакувальною стрічкою, здавалися належною осторогою, коли я був нашпигований наркотиком, але тепер у моїй кімнаті, у тверезому світлі полудня, складалося враження, що картина обмотана божевільним і/або бездомним — практично муміфікована, на ній було стільки стрічки, що вона більше не здавалася прямокутною; навіть кути були заокруглені. Я взяв найгостріший кухонний ніж із тих, які міг знайти, й почав зрізати один із кутів — спочатку обережно, боячись, щоб ніж не ковзнув і не пошкодив картину, а потім усе енергійніше й енергійніше. Але я дістався лише до половини глибини в три дюйми, коли почув, що прийшла Ксандра, поклав картину назад у наволочку й приліпив її до спинки ліжка, щоб знову зайнятися нею, коли вони підуть кудись удвох і будуть відсутні протягом певного часу.

Борис пообіцяв мені, що ми використаємо дві порції кислоти, як тільки його розум повернеться до нормального, бо вона вибила його далеко зі звичної колії, він досі почувався якимось розрідженим, бачив, як рухаються візерунки на дошках його парти в школі, а коли ще покурив травички, то й геть відключився.

— Схоже, ця штука й справді дуже сильна, — сказав я.

— Атож, вона по-справжньому крута. Але я можу зупиняти її дію, якщо захочу. Думаю, ми ковтнемо її на гральному майданчику, — докинув він. — На День подяки, можливо.

Занедбаний дитячий майданчик був тим місцем, куди ми щоразу ходили приймати екстазі, крім найпершого разу, коли Ксандра постукала у двері моєї спальні й попросила нас полагодити її пральну машину, чого ми, звичайно, не могли зробити, але, простовбичивши з нею сорок п’ять хвилин у пральні, втратили найсолодшу частину кайфу.

— А воно справді набагато сильніше діє? — запитав я.

— Ні — ну або так, але, повір мені, відчуття чудове. Я так хотів, щоб ми з Котку вийшли на повітря, а проте там було надто близько шосе, світло, машини — можливо, ми це влаштуємо на вікенд?

Отже, мені було на що сподіватися. Та щойно я наготувався спізнати насолоду — спортивний канал не вмикався вже протягом тижня, що було своєрідним рекордом, — я побачив батька, який на мене чекав, коли я повернувся зі школи.

— Мені треба поговорити з тобою, Тео, — сказав він, щойно я прийшов. — Ти маєш хвилину вільного часу?

Я зупинився.

— Звичайно, маю.

Здавалося, вітальню щойно пограбували — усюди були розкидані папери, навіть подушки на канапі лежали не на своєму місці.

Він перестав ходити — рухався трохи скуто, ніби йому боліло коліно.

— Підійди ближче, — сказав він дружнім голосом. — Сядь.

Я сів. Батько видихнув повітря. Він сів навпроти мене й провів долонею по своєму волоссю.

— Адвокат, — сказав він, нахилившись уперед, зчепивши руки між колінами й дивлячись мені просто у вічі.

Я чекав.

— Адвокат твоєї матері. Я розумію, що для тебе це несподівано, але мені дуже треба, щоб ти негайно йому зателефонував.

Було вітряно; пісок торохтів, сиплючись на скляні двері, а накриття над патіо ляскало, мов розмаяний прапор.

— У чому річ? — запитав я після обережної паузи.

Мати казала мені, що хоче зустрітися з адвокатом після того, як батько покинув нас, — думаю, йшлося про розлучення, — але що з того вийшло, я не знав.

— Ну так от. — Тато зробив глибокий вдих і подивився на стелю. — Ось у чому річ. Думаю, ти помітив, що я більше не граю на спорт. Помітив? Я хочу покинути цю діяльність. Поки я, так би мовити, на коні. Ну не тому, — він зробив паузу й, здавалося, замислився, — я хочу зізнатися цілком чесно, мені щастило в цій справі завдяки тому, що я ретельно виконував свою домашню роботу й дотримувався в ній суворої дисципліни. Я математично обробляю свої цифри. Я не роблю ставок імпульсивно. І, як я вже сказав, мені неабияк щастило. Я зібрав чимало грошей у ці останні місяці. Тобто…

— Це правда, — сказав я непевним голосом у завислій тиші, намагаючись угадати, куди він веде.

— Я хочу сказати: навіщо спокушати долю? Бо, — він притулив руку до серця, — я алкоголік. І готовий першим у цьому зізнатись. Я не можу просто пити. Один ковток спиртного для мене багато, а тисяча — мало. Відмовившись пити, я зробив свій найкращий вчинок. Ну а з грою в мене завжди все було інакше, звичайно, бували невдачі, але я ніколи не вподібнювався до тих хлопців, які заходять так далеко, що витрачають казенні гроші або руйнують сімейний бізнес. Але, — він засміявся, — якщо ти не маєш наміру рано чи пізно постригтися, то тобі немає сенсу стовбичити в перукарні, ти згоден?

— Отже? — обережно промовив я, зачекавши, поки він продовжить.

— Отже, зробімо ось так. — Мій батько застромив пальці у волосся; він здавався хлопчакуватим, здивованим — здавалося, не вірив самому собі. — Ось у чому суть справи. Я хочу прямо тепер усе кардинально змінити. Бо маю можливість увійти у справді великий бізнес. Мій близький приятель має ресторан. І я думаю, це може стати надзвичайно великою подією для всіх нас — такою, яка буває лише раз у житті. Розумієш? Ксандра має серйозні проблеми на своїй роботі, бо її шеф — гівно, і я думаю, ні, я знаю, що такий варіант буде набагато пристойнішим.

Ресторан — у мого тата?

— Ух ти! — сказав я. — Оце круто!

— Атож, — мій батько кивнув головою. — Це справді круто. Проблема, одначе, в тому, щоб відкрити такий заклад.

— А який це буде ресторан?

Мій батько позіхнув, витер почервонілі очі.

— О, розумієш, — лише проста американська їжа. Стейки, гамбургери й усяка така всячина. Усе дуже просте й добре зготоване. Проте проблема для мого приятеля — це відкрити ресторан і сплатити ресторанні податки…

— Ресторанні податки?

— О так, ти собі не уявляєш, які там треба платити податки. Ти мусиш платити податки на дозвіл утримувати ресторан. На ліцензію з продажу алкогольних напоїв. На страхування фінансової відповідальності. Треба величезні гроші, щоб отримати дозвіл на такий бізнес і вести його.

— Ну, — я вже зрозумів, куди він хилить, — якщо тобі потрібні гроші з мого ощадного рахунку…

Мій батько здавався здивованим.

— Ти про що?

— Ти знаєш. Я про той рахунок, який ти відкрив для мене. Якщо тобі потрібні гроші — то без проблем.

— А, так. — Мій батько якусь мить помовчав. — Дякую. Я щиро ціную твою готовність допомогти мені, хлопче. Але річ у тому, — він звівся на ноги й став ходити по кімнаті, — що мені спав на думку інший надзвичайно переконливий вихід. Це лише на короткий час, аби запустити ресторан, ти ж розумієш. Нам знадобиться лише кілька тижнів, щоб викрутитися, — відкрити ресторан на такому вигідному місці означає те саме, що здобути дозвіл на друкування грошей. Це лише початкові витрати. Це місто збожеволіло на податках, виплатах і всьому такому іншому. Але я переконаний, ти ж розумієш, — він засміявся злегка засоромлено, — я не став би тебе просити, якби не виникла така нагальна потреба…

— Я не зовсім зрозумів, — сказав я після збентеженої мовчанки.

— Я хочу сказати — і я тобі вже сказав, — мені дуже потрібно, щоб ти зробив цей телефонний дзвінок для мене. Ось тобі номер. — Він написав його на аркуші, я помітив, що номер починався з цифр 212[100]. — Ти повинен зателефонувати тому чоловікові й сам поговорити з ним. Його прізвище Брейсґьордл.

Я подивився на папір, а потім на батька.

— Нічого не розумію.

— Тобі й не треба щось розуміти. Ти скажеш йому лише те, що я тобі скажу.

— А який стосунок це матиме до мене?

— Ти лише зроби те, що я тобі кажу. Скажи йому, хто ти такий, скажи, тобі треба поговорити з ним у справі, ля-ля-ля…

— Але ж… — Хто цей чоловік? — Що я повинен йому сказати?

Мій батько глибоко вдихнув повітря. Він намагався зберегти незмінний вираз обличчя, що йому непогано вдавалося.

— Він адвокат, — сказав він, випустивши повітря з грудей. — Адвокат твоєї матері. Скажи йому, щоб він розпорядився перевести цю суму грошей, — у мене очі на лоба полізли, коли я побачив суму в 65 тисяч доларів, — на ось цей рахунок. — Він показав пальцем на рядок цифр під нею. — Скажи йому, що я вирішив послати тебе до приватної школи. Йому будуть потрібні твоє прізвище та номер соціального страхування. Ото й усе.

— До приватної школи? — спитав я після розгубленої паузи.

— Розумієш, це з податкових міркувань.

— Але я не хочу ходити до приватної школи.

— Стривай-но, стривай, спочатку вислухай мене. Поки ці гроші використовуються на твою вигоду, офіційно, ми не маємо жодних проблем. А ресторан усім нам на вигоду. І насамперед тобі, врешті-решт. Я міг би зателефонувати й сам, але треба враховувати, що коли ми поставимо питання під правильним кутом, ми заощадимо десь тисяч тридцять доларів, які інакше дістануться уряду. Авжеж, нехай йому чорт, я пошлю тебе до приватної школи, якщо ти захочеш. У школу-пансіон. Я можу послати тебе навіть в Андовер[101] із цими грішми. Я тільки не хочу, щоб половину твоїх грошей урешті забрали податківці, ти зрозумів, що я кажу? Крім того — у той спосіб, у який усе це влаштовано, на той час, коли ти підеш навчатися в коледж, це коштуватиме тобі чималих грошей, тобто ти не зможеш претендувати на стипендію. Фінансові спонсори коледжу подивляться на твій рахунок і відразу зарахують тебе до учнів із великим прибутком, сімдесят п’ять відсотків якого вони заберуть собі вже протягом першого року твого навчання. А в той спосіб, який я тобі пропоную, ти вже тепер зможеш забрати всі свої гроші собі. Ти мене зрозумів? Коли вони принесуть тобі бодай якусь користь.

— Але ж…

— Але ж… — він заговорив фальцетом, язик висунув, очі скосив, — та облиш, Тео, — сказав він своїм нормальним голосом, коли я не перестав дивитися на нього. — Присягаюся Богом, я не маю часу на пусті розмови. Мені треба, щоб ти зателефонував якомога скоріше, поки на сході ще не позачинялись офіси. Якщо тобі треба щось підписати, скажи йому, щоб він надіслав папери «Федексом». Або факсом. Але нам треба зробити це якнайшвидше, зрозумів?

— Але чому все це повинен зробити я?

Тато зітхнув і закотив очі.

— Послухай-но, Тео, не випендрюйся переді мною, — сказав він. — Мені відомо, ти знаєш, як справи, бо я бачив, як ти перевіряєш пошту, так, авжеж, — сказав він, не слухаючи моїх заперечень, — ти щодня біжиш до поштової скриньки, наче схиблений ідіот.

Я був надто приголомшений усім цим і не знав, що мені відповісти.

— Але ж… — я подивився на папір, і цифра $ 65 000 знову стрибнула мені у вічі.

Без попередження батько підхопився на ноги й дав мені ляпаса так сильно й швидко, що секунду або дві я не розумів, що сталося. Потім, коли я ще не встиг моргнути й оком, він ударив мене вдруге, тепер уже кулаком, пролунало таке собі «бах», як у мультику, й перед очима в мене зблиснув спалах, наче від фотокамери. Коли я захитався, мої коліна підігнулись, усе набуло білого кольору, він схопив мене за горло й різко смикнув угору — і, стоячи навшпиньках, я почав ловити ротом повітря.

— Слухай мене! — Він горлав мені в обличчя — його ніс був за два дюйми від мого носа, а Поппер стрибав і гавкав мов навіжений, а у вухах мені так дзвеніло, наче голос мого батька намагався пробитися до мене крізь радіоперешкоди. — Ти зараз зателефонуєш цьому мужику, — і він помахав аркушем паперу перед моїм обличчям, — і скажеш йому те, що я, сука, кажу тобі. І не ускладнюй нічого, бо я примушу тебе зробити це, Тео, не бреши, бо я зламаю тобі руку, я виб’ю з тебе все лайно, якщо ти негайно не візьмеш слухавку. О’кей? О’кей? — повторював він у тиші, що дзвеніла мені у вухах і запаморочувала голову. Його прокурене дихання віяло кислим духом мені в обличчя. Він відпустив моє горло й відступив назад. — Ти мене чуєш? Скажи що-небудь.

Я провів долонею по обличчю. Сльози струменіли по моїх щоках, але вони текли автоматично, як вода з крана, і жодна емоція не була пов’язана з ними.

Батько заплющив очі, потім знову розплющив їх. Похитав головою.

— Слухай, — сказав він рішучим голосом, але ще важко відсапуючись. — Ти мені пробач.

Проте краєм свідомості я не відчув жалю в його голосі. Голос звучав так, ніби він досі прагнув вибити з мене все лайно.

— Але я присягаюся тобі, Тео. Ти лише довірся мені. Ти повинен зробити це для мене.

Усе було змазане перед моїми очима, і я підняв обидві руки, щоб поправити окуляри. Моє дихання було таким гучним, що створювало найбільший шум у кімнаті.

Мій батько, впершись руками в боки, підняв очі до стелі.

— Годі вже тобі, — сказав він. — Припини.

Я не сказав нічого. Ми стояли там ще одну довгу хвилину або дві. Поппер перестав гавкати й дивився на нас стривоженим поглядом, ніби намагався зрозуміти, що відбувається.

— Просто склалася така ситуація… розумієш? — Тепер він знову був практичний і розважливий. — Пробач мені, Тео, я присягаюся, що готовий просити в тебе пробачення, але я справді опинився у великій скруті, ми потребуємо цих грошей тепер, цієї ж таки хвилини, ми справді їх потребуємо.

Він намагався зустрітися зі мною очима; його погляд був щирий, розумний.

— Що це за мужик? — запитав я, дивлячись не на нього, а на стіну позаду його голови, мій голос звучав сухо й відсторонено.

— Адвокат твоєї матері. Скільки разів я повинен тобі це повторювати? — Він розтирав собі руку, наче ушкодив її, коли мене вдарив. — Ти зрозумій, Тео, я прошу в тебе пробачення, але я не поводився б так, якби це не було так важливо. Бо я справді опинився в безвихідному становищі. Це все тимчасово, ти ж розумієш, доки нам пощастить розкрутити наш бізнес. Бо весь наш задум може розвалитись отак, — він клацнув пальцями, — якщо я не зможу заплатити бодай кільком кредиторам. А потім я влаштую тебе в кращу школу. Можливо, навіть у приватну. Тобі це сподобається, хіба ні?

Захопившись свої базіканням, він уже набирав номер. Передав мені слухавку і — поки ніхто не відповів — перебіг на протилежний кінець кімнати й підняв слухавку суміжної лінії.

— Добрий день, — сказав я, звертаючись до жінки, яка мені відповіла, — е, пробачте мені, — мій голос був хрипкий і нерівний, я ще не міг цілком усвідомити, що відбувається. — Чи можу я поговорити з містером… містером…

Мій батько тицьнув пальцем у папір: Брейсґьордлом.

— З містером… еее… Брейсґьордлом, — голосно сказав я.

— І хто телефонує, як мені йому сказати?

І мій голос, і її лунали надто гучно, це пояснювалося тим, що батько підслуховував розмову по суміжній лінії.

— Теодор Декер.

— О так, — сказав чоловік на протилежній лінії, коли він підійшов і взяв слухавку. — Привіт, Теодоре! Як там у тебе справи?

— Непогано.

— Твій голос звучить так, ніби ти застудився. Тебе мучить нежить, так?

— Схоже, так, — невпевнено відповів я.

Батько в протилежному кінці кімнати беззвучно промовляв губами слово ларингіт.

— От лихо, — прозвучав голос із відлунням у слухавці, так гучно, що мені довелося відвести її від вуха. — Я ніколи не думав, що люди можуть застуджуватися під гарячим сонцем, де ти тепер. В усякому разі, я радий, що ти зателефонував, — мені досі не вдавалося сконтактувати з тобою безпосередньо. Я здогадуюся, що тобі досі нелегко. Але, думаю, ти почуваєшся краще, аніж тоді, коли ми зустрічалися з тобою востаннє.

Я промовчав. Хіба я зустрічався з цим чоловіком?

— То був тяжкий час, — сказав містер Брейсґьордл, правильно зрозумівши мою мовчанку.

Оксамитовий, плавний голос розбудив у мені якийсь спогад.

— Справді тяжкий, — сказав я.

— Заметіль пригадуєш?

— Пригадую.

Він з’явився через тиждень після смерті моєї матері: старий чоловік із цілком сивою головою — акуратно вдягнений, смугаста сорочка, краватка-метелик. Він і місіс Барбур, здавалося, знали одне одного, чи принаймні він її знав. Він сів навпроти мене в кріслі, найближчому до канапи, й багато говорив, усяку всячину, хоч моя пам’ять зберегла лише розповідь про те, як він познайомився з моєю матір’ю: густа заметіль, жодного таксі на видноті, та ось супроводжуване вихором білого снігу з-поза рогу Вісімдесят Четвертої вулиці з Парковою виїхало таксі з пасажиром. Вікно опустилося — моя мати (видовище дивовижної краси) сказала, що їде до Східної П’ятдесят Сьомої вулиці, чи йому по дорозі?

— Вона завжди згадувала ту заметіль, — сказав я. Мій батько, притискаючи слухавку до вуха, подивився на мене гострим поглядом. — Коли місто геть паралізувало.

Він засміявся.

— Яка це була чудова молода леді! Я вийшов зі зборів — до пізнього часу засидівся з літніми членами правління на розі Паркової авеню і Дев’яносто другої вулиці, була там одна судновласниця, яка вже, на жаль, померла. Одне слово, спускаюся я з того пентхаузу на вулицю, тягну портфель зі своїми паперами, звичайно, а снігу випало завтовшки з фут. Глибока тиша. Діти каталися на санчатах по Парковій авеню. Поїзди метро ходили тільки до Сімдесят другої вулиці, й ось я волочуся по коліно в снігу, коли раптом до мене під’їхало жовте таксі з твоєю матір’ю в ньому. Зі скрипом зупиняється. Так ніби рятівну експедицію по мене вислали. «Стрибайте всередину, підвезу!» Центр міста був геть безлюдним, сніжинки кружляли й падали, усі ліхтарі світились. І ми котилися там зі швидкістю близько двох миль на годину, наче на санях, не зважаючи на червоне світло, — не було сенсу десь гальмувати або зупинятися. Пам’ятаю, ми розмовляли про Ферфілда Портера[102] — тоді саме відбувалася його виставка в Нью-Йорку, а потім перейшли на Френка О’Гару[103] та Лану Тьорнер[104] і засперечалися, в якому саме році закрили старий автомат «Горн і Гардарт»[105]. А потім з’ясувалося, що ми працюємо через вулицю одне від одного! То був початок чудової дружби, як то кажуть.

Я подивився на тата. Він мав дивний вираз обличчя, губи в нього були міцно стиснуті, ніби його нудило й він готувався виблювати просто на килим.

— Ми трохи говорили про те, що мама тобі залишила, якщо пам’ятаєш, — сказав голос на протилежному кінці телефонної лінії. — Небагато, бо тоді було не до того. Але я сподівався, що ти прийдеш побачитися зі мною, коли будеш готовий поговорити. Я зателефонував би тобі до твого від’їзду з Нью-Йорка, якби знав, що ти виїдеш.

Я подивився на тата, на аркуш у своїй руці.

— Я хочу записатися до приватної школи, — бовкнув я.

— Справді? — запитав містер Брейсґьордл. — Це непогана думка. А де ти хочеш навчатися? Повернутися назад, на схід? Чи десь там, де ти тепер?

Ми про це не подумали. Я подивився на батька.

— Еее… — сказав я, — еее…

А мій батько корчив гримаси й гарячково махав руками.

— На заході можуть бути чудові приватні школи, хоч я нічого про них не знаю, — сказав містер Брейсґьордл. — Я навчався в Мілтоні, де здобув неоціненний досвід. Там навчався й мій старший син протягом року, хоч виявилося, що та школа йому не дуже підійшла…

Поки він говорив — про Мілтон, про Кент, про різні приватні школи, де навчалися діти його друзів або знайомих, — батько писав цидулку. Він кинув її мені. «Перешліть мені телеграфом гроші, — говорилося в ній. — Внесок за навчання».

— Еее… — сказав я, не знаючи, як підступити до цієї теми, — мати залишила мені якісь гроші?

— Ну, не зовсім, — сказав містер Брейсґьордл, який трохи охолов, почувши це запитання, чи, може, був невдоволений тим, що я урвав його розповідь. — Вона мала фінансові труднощі незадовго до своєї смерті, як тобі, певне, відомо. Але ти маєш п’ятсот двадцять дев’ятий. А перед самою смертю вона поклала трохи грошей на твій рахунок ПГН.

— Що це таке?

— Передача грошей неповнолітнім. Вони мають бути використані для твоєї освіти. Але ні для чого іншого вони використані бути не можуть — принаймні доти, доки ти неповнолітній.

— Чому не можуть? — запитав я після короткої паузи, бо він, як мені здалося, особливо наголосив на останньому пункті.

— Бо такий закон, — коротко відповів він. — Але, звичайно, чогось можна домогтися, якщо ти хочеш піти до школи. Я знаю клієнтку, яка використала п’ятсот двадцять дев’ятий свого старшого сина, щоб оплатити фантастично дорогий дитячий садок для меншого. Я, звичайно, не стверджую, що двадцять тисяч доларів на рік є розумною витратою грошей на цьому рівні, — це, безперечно, найдорожчі олівці на Мангеттені! Але важливо, щоб ти знав, як працює ця система.

Я подивився на батька.

— Тобто ви ніяк не могли б переслати мені шістдесят п’ять тисяч доларів, якби вони знадобилися мені негайно, в цю хвилину?

— Ні! Категорично ні! Тож викинь це собі з голови. — Його тон змінився — безперечно, він переглянув свою думку про мене, я більше не був сином своєї матері й милим хлопчиком, а був нахабним малим хапугою. — До речі, можу я запитати, звідки ти взяв цю конкретну цифру?

— Еее… — я подивився на батька, який затулив долонею очі.

«Кепські справи», — подумав я, а потім зрозумів, що сказав це вголос.

— Зрештою, це не має значення, — сказав містер Брейсґьордл шовковим голосом. — Це просто неможливо.

— Ніяк неможливо?

— Ніяк неможливо, такого способу не існує.

— Ну то гаразд. — Я намагався увімкнути думку, але розум розбігався в двох напрямках відразу. — Чи не могли б ви в такому разі надіслати мені частину цих грошей? Половину, скажімо?

— Ні. Ця справа має бути залагоджена безпосередньо з коледжем або школою твого вибору. Іншими словами, я повинен побачити рахунки та оплатити їх. Це також передбачає багато паперової праці. А в тому малоймовірному випадку, коли ти не захочеш ходити в коледж…

Поки він плутано говорив про різні плюси та мінуси рахунків, які моя мати відкрила для мене (усі вони були цілком недоступними, щоб ані мій батько, ані я не могли дістатися до живих грошей), мій батько прибрав слухавку від вуха і на його обличчі з’явився вираз, який я назвав би жахом.

— Дякую вам, сер, мені це справді корисно знати, — сказав я, прагнучи якомога швидше закінчити цю розмову.

— Звичайно, оформлюючи свої вклади в такий спосіб, вона прагнула мати певні переваги в оподаткуванні. Але насправді передусім вона хотіла домогтися, щоб твій батько ніколи не зміг дістатися до них.

— Справді? — сказав я невпевненим голосом після тривалої мовчанки. Щось у його тоні змусило мене запідозрити, що він знає про дартвейдерівську[106] присутність мого батька на лінії нашої розмови (я чув його дихання, а чи чув він, не знаю).

— Є також інші причини, які вимагають пильно оберігати твій рахунок. Я маю на увазі, — чемна пауза, — не знаю, чи я повинен це тобі казати, але невідома особа двічі намагалася зняти з нього великі суми.

— Що? — запитав я після гнітючої паузи.

— Розумієш, — сказав містер Брейсґьордл таким далеким голосом, ніби він долинав із глибини океану. — Я розпорядник твого рахунку. І через два місяці по тому, як померла твоя мати, якийсь чоловік увійшов у банк на Мангеттені в години прийому і спробував підробити мій підпис на паперах. Але в головному відділенні мене знають, і вони відразу зателефонували мені; вони ще розмовляли зі мною по телефону, коли зловмисник вислизнув за двері, перш ніж охоронець зміг підійти до нього й перевірити його документи. Це було, нічого собі, майже два роки тому. Але потім, минулого тижня, — ти одержав листа, в якому я все це тобі описав?

— Ні, — сказав я, коли нарешті зрозумів, що повинен якось зреагувати.

— Гаразд, щоб не заглиблюватися в деталі, я одержав дивний телефонний дзвінок. Хтось відрекомендувався твоїм повіреним і попросив переказати гроші. А потім, дослідивши цю справу, ми з’ясували, що якась юридична особа, яка мала доступ до номера твого соціального страхування, попрохала й одержала досить великий кредит на твоє ім’я. Ти що-небудь знаєш про це? Але не турбуйся, — провадив він, коли я не сказав нічого. — Я маю в себе копію свідоцтва про твоє народження, я послав її факсом у той банк, і він негайно скасував лінію кредитування. І я попередив «Еквіфакс» і всі кредитні агенції. Хоч ти й неповнолітній і легально неспроможний укладати такі контракти, тебе можуть оголосити відповідальним за борги, покладені на твоє ім’я, після того як ти досягнеш повноліття. В усякому разі, я прошу тебе надалі пильно оберігати номер свого соціального страхування. Теоретично можливо його змінити, але в такому разі довелося б витримати стільки бюрократичних процедур, що я не беруся рекомендувати тобі це…

Я облився холодним потом, коли роз’єднався з ним, — я був абсолютно не готовий почути те виття, яке вихопилося в мого батька. Я думав, він сердиться — сердиться на мене, — та коли він там стояв ще зі слухавкою в руці, я придивився до нього уважніше й побачив, що він плаче.

Це було жахливо. Я не мав ані найменшого уявлення, що мені робити. Він стогнав так, ніби на нього хтось лив киплячу воду, ніби він перетворювався на вовкулаку, наче його піддавали тортурам. Я залишив його там, де він стояв, — Попчик побіг сходами нагору поперед мене, йому також явно не хотілося слухати те виття, — пішов до своєї кімнати, замкнув двері й сів на краєчок ліжка, поклавши голову на руки. Мені хотілося прийняти аспірин, але я не хотів спускатися до ванної, щоб узяти його, скоріше б Ксандра повернулася додому. Виття внизу ставало нестерпним, наче його повільно підсмажували смолоскипом. Я увімкнув свій айпод, спробував знайти якомога гучнішу музику, що не була б тривожною (Четверта симфонія Шостаковича хоч і належала до класичної музики, але мала в собі тривогу), ліг на ліжко з навушниками у вухах і втупився поглядом у стелю, тоді як Попчик стояв і дивився на зачинені двері, і шерсть у нього на шиї стояла сторчма.

— Він сказав, ти маєш купу грошей, — повідомив мені Борис пізніше, увечері на дитячому майданчику, поки ми сиділи там, чекаючи, коли наркотик подіє.

У мене було слабке бажання, щоб ми прийняли його іншої ночі, але Борис переконав мене, що це поліпшить моє самопочуття.

— Ти повірив, що в мене купа грошей і я тобі про це не сказав?

Ми сиділи на гойдалці, як мені здавалося, вічно, але досі не дочекалися того, чого я собі не уявляв.

Борис знизав плечима.

— Не знаю. Є багато речей, про які ти не розповідаєш мені. Якби в мене були гроші, я тобі сказав би. Але все о’кей.

— Я не знаю, що мені робити. — Відбувалося все непомітно, але я став помічати, як у гравії біля моїх ніг закрутився калейдоскоп химерних візерунків — брудний лід, діаманти, зблиски битого скла. — У нас починається щось моторошне.

Борис штовхнув мене ліктем.

— Я теж тобі дечого не сказав, Поттере.

— Чого?

— Мій батько повинен поїхати звідси. По своїй роботі. Через кілька місяців він повернеться до Австралії. А потім, я думаю, — до Росії.

Настала мовчанка, яка тривала, певно, п’ять секунд, не довше, але здавалося, що вона триває годину. Борис? Поїде звідси? Усе, здавалося, замерзло, наче планета зупинилася.

— Але я нікуди не поїду, — спокійно повідомив мене Борис. Його обличчя в місячному світлі заблимало, як в актора у німому чорно-білому фільмі. — До сраки мені все це. Втечу.

— Куди?

— Не знаю. Втечеш зі мною?

— Так, — сказав я бездумно, а тоді запитав: — І Котку з нами?

Він скорчив гримасу.

— Не знаю.

Кіноякість того, що з нами відбувалося, стала такою стабільною, що вся подібність до реального життя зникла; нас нейтралізувало, екранізувало, сплющило; поле мого зору було обмежене чорною рамкою; те, що Борис казав, я бачив унизу у вигляді субтитрів. Потім я відчув, як дно мого шлунка провалилося. О Боже, подумав я, зануривши обидві руки у своє волосся, емоції так бурхливо заполонили мене, що я не міг би пояснити, що зі мною діється.

Борис досі щось говорив, і я зрозумів: якщо не хочу навічно заблукати в цьому зернистому світі Носферату[107], наповненого тінями та чорно-білим, важливо дослухатися до того, що він каже, й не заплутатись у штучній мережі речей.

— …ну я начебто розумію, — похоронним голосом казав він у міру того, як крапельки та бризки тліну танцювали навколо нього. — Для неї це навіть не втеча, бо вона повнолітня, ти розумієш? Але вона вже мусила жити на вулиці, і їй це не сподобалося.

— Котку жила на вулиці? — мене опанував несподіваний напад співчуття до неї, якимсь чином оркестрований, майже супроводжуваний кінематографічною музикою, хоч трагедія того, що з нею відбувалося, була напрочуд реальною

— На вулиці доводилося жити й мені, в Україні. Але я жив там у компанії зі своїми друзями, Максом і Серьожею, — і це ніколи не тривало довше ніж кілька днів. Іноді то була справжня розвага. Ми розташовувалися в підвалах покинутих будинків, пили, хапали буторфанол[108], навіть вогнища іноді розкладали. Та я завжди повертався додому, коли батько тверезів. А в Котку все інакше. Один із бойфрендів її матері чого тільки з нею не витворяв. Тож вона втекла з дому. Спала в підворіттях. Жебрала — брала в рот у хлопців за гроші. На певний час навіть покинула школу, але в неї вистачило мужності повернутися назад і довчитися після всього, що з нею сталося. А люди, як ти знаєш, багато чого базікають.

Ми мовчали, розмірковуючи про жахливість такого існування, і мене опанувало таке відчуття, ніби ці кілька слів допомогли мені пережити всю вагу й масштаб і життя Котку, і Борисового.

— Пробач, що мені не подобається Котку, — цілком щиро попросив я.

— Пробач і ти мені, — тверезо зауважив Борис. Його голос, здавалося, проникав мені в мозок, обминаючи мої вуха. — Але ти їй також не подобаєшся. Вона вважає, що ти розбещений. Що ти не пережив нічого з того, що довелося пережити мені та їй.

Ця критика здалася мені слушною.

— Схоже на правду, — сказав я.

Здавалося, минула певна інтерлюдія, важка й миготлива: тремтливі тіні, перешкоди, сичання невидимого проектора. Коли я підняв руку на світло й подивився на неї, вона була поцяткована пилюкою і прозора, наче шматок зіпсованої фотоплівки.

— Ух ти, я теж тепер бачу, — сказав Борис, обертаючись до мене повільним рухом заводного механізму, швидкістю в чотирнадцять кадрів за секунду.

Його обличчя було біле, як крейда, а зіниці — темні й величезні.

— Що бачиш? — обережно запитав я.

— Ти знаєш… — Він помахав своєю освітленою чорно-білою рукою в повітрі. — Усе пласке, наче в кіно.

— І ти також… — то це не тільки в мене? Отже, він бачив світ таким самим?

— Аякже, — відповів Борис, із кожною миттю все менше схожий на людину, а все більше на шматок засвіченої плівки з нітрату срібла десь років двадцятих, причому світло сяяло за ним із якогось прихованого джерела. — Проте мені хотілося б побачити щось кольорове. Наприклад, як «Мері Поппінс».

Коли він це сказав, я засміявся безконтрольним сміхом, так гучно, що мало не впав із гойдалки, бо тепер напевне знав: він бачить те саме, що і я. І навіть більше: ми самі це створювали. Хоч який би наркотик ми приймали, він діяв на нас однаково. І варто нам було це усвідомити, як симулятор віртуальної реальності перемкнувся на колір. Це сталося з обома нами водночас, клац! Ми подивилися один на одного й тільки засміялись; усе стало істерично кумедним, навіть карусель на дитячому майданчику нам усміхалась і в якусь хвилину, глибоко вночі, коли ми крутилися на турніках і снопи іскор вилітали з наших ротів, мені сяйнуло, що сміх — це світло, а світло — це сміх і що в цьому таємниця Всесвіту. Годинами ми спостерігали, як хмари перегруповуються в осмислені структури; качалися в пилюці, переконані, що плаваємо у водоростях; лежали на спинах і співали «Dear Prudence», звертаючись до приязних зірок, спроможних усе розуміти. То була фантастична ніч — одна з найкращих у моєму житті, попри те, що сталося потім.

Борис лишився ночувати в моєму домі, бо я жив ближче до дитячого майданчика, а він був (якщо скористатися його улюбленим виразом) в гамно — одне слово, в такому стані, що не зміг би в темряві самостійно доповзти додому. Виявилося, мені пощастило, бо я був не сам удома, коли наступного дня о пів на четверту по обіді до нас знову завітав містер Сільвер.

Хоч ми майже не спали й трохи тремтіли, усе здавалося нам чарівним і сповненим світла. Ми пили помаранчевий сік і дивилися мультики (непогана ідея, бо в такий спосіб ми продовжували свій приємний барвистий стан минулого вечора), а ще — і це вже була погана ідея — викурили наш другий косяк за день. І тут пролунав дзвінок у двері. Попчик — який і так перебував на межі, бо відчував, що ми відключились, і гавкав на нас, ніби ми збожеволіли абощо, — тепер стрепенувся й загавкав так люто, ніби чогось подібного й чекав.

Через секунду голова в мене знову пішла обертом.

— Прокляття, — сказав я.

— Я відчиню, — негайно озвався Борис, запхавши Попчика собі під руку.

Він, танцюючи, рушив до дверей, босий і без сорочки, з виглядом цілковитої безтурботності, але, як мені здалося, вже через секунду повернувся з посірілим обличчям.

Він нічого не сказав, та й не треба було нічого казати. Я підхопився на ноги, взув кеди, туго затягнувши шнурки (я звик так робити перед нашими вилазками до крамниць, щоб у разі небезпеки було зручніше тікати), і пішов до дверей. Там знову стояв містер Сільвер — у білому піджаку, з волоссям кольору крему для черевиків та всім іншим, — лише цього разу поруч із ним стояв величезний мужик із розмазаними синіми татуюваннями, що розповзалися по його руках до ліктів, і алюмінієвою бейсбольною биткою.

— Привіт, Теодоре! — сказав містер Сільвер. Здавалося, він був щиро радий мене бачити. — Як життя?

— Чудово, — сказав я, дивуючись, як наркотичне очманіння вмить вивітрилося мені з голови. — А у вас?

— Не можу нарікати. Еге, непоганий у тебе синець, хлопче.

Я машинально підняв руку й помацав щоку.

— Та…

— Тобі треба його чимось намастити. Твій приятель сказав, що твого батька немає вдома.

— Справді, його немає.

— А у вас двох усе гаразд? Ви маєте якісь проблеми на сьогодні?

— Та, мабуть, ніяких, — сказав я.

Мужик не вимахував биткою і не погрожував у якийсь інший спосіб, але я однаково дуже гостро відчував, що він тримає її в руках.

— Бо якби ви мали якісь проблеми, — сказав містер Сільвер, — я допоміг би вам їх розв’язати отак.

Про що він говорить? Я подивився повз нього на вулицю, на його автомобіль. Хоч вікна й були затемнені, я розгледів ще кількох чоловіків, які чекали там.

Містер Сільвер зітхнув.

— Я радий чути, що ти не маєш проблем, Теодоре. Хотів би я те саме сказати про себе.

— Пробачте?

— Бо я маю проблему, — сказав він, не звертаючи уваги на мою репліку. — Велику проблему. Проблему з твоїм батьком.

Не знаючи, що сказати, я втупився в його ковбойські чоботи. Вони були з чорної крокодилячої шкіри, з набірним підбором, дуже гострими носаками й начищені до такого блиску, що нагадали мені дівчачі ковбойські боти, що їх завжди носила схиблена на моді Люсі Лобо, яка працювала в офісі моєї матері.

— Суть цієї проблеми ось у чому, — сказав містер Сільвер. — Я маю розписок від твого батька на п’ятдесят штук баксів. І це створює для мене великі незручності.

— Він збирає гроші, — ніяково пробурмотів я. — Я не знаю, але, може, якби ви дали йому трохи більше часу…

Містер Сільвер подивився на мене. Поправив окуляри.

— Послухай-но мене, — розважливо промовив він. — Твій батько готовий поставити свою останню сорочку на той результат, якого можуть домогтися дебіли, що ганяють свій сраний м’яч, — пробач мені мою брутальну мову. Але мені важко ставитися з симпатією до такого хлопця. Він не шанує своїх зобов’язань, не сплачує боргів три тижні, не відповідає на мої телефонні дзвінки, — він загинав пальці, — обіцяє зустрітися зі мною сьогодні пополудні й не з’являється. Ти знаєш, скільки я чекав сьогодні цього ледаря? Півтори години. Так ніби в мене немає інших справ, серйозніших. — Він схилив голову набік. — Це через таких хлопців, як твій батько, такі хлопці, як я та Юрко, ніяк не можуть завершити свої справи. Ти думаєш, мені приємно приїздити до вас додому? Їхати в таку далеч?

Думаю, це було риторичне запитання — звичайно, ніхто при своєму розумі не захотів би поїхати туди, де ми жили, та позаяк минуло багато часу, а він усе ще дивився на мене, так ніби чекав відповіді, я нарешті ніяково закліпав очима й відповів:

— Думаю, що ні.

— Ні. Правильно, Теодоре. Звичайно, їхати у вашу глушину я не маю охоти. Ми маємо серйозніші справи, я та Юрко, повір мені, аніж півдня ловити такого ледаря, як твій тато. Отож зроби мені ласку і скажи своєму батькові, що ми можемо розв’язати нашу проблему по- джентльменськи, якщо він сяде біля мене й усе обговорить зі мною.

— То ви зможете розв’язати свою проблему?

— Він повинен віддати мені те, що заборгував. — Він усміхався, але сіра смуга нагорі його окулярів надавала йому тривожно закритого виразу. — І я попрошу тебе зробити це для мене, Теодоре. Бо коли я приїду сюди наступного разу, я не буду таким люб’язним.

Коли я повернувся до вітальні, Борис спокійно сидів і дивився мультики з вимкненим звуком, погладжуючи Поппера, який, попри недавню стривоженість, тепер спокійно спав у нього на колінах.

— Штукар, — коротко сказав він.

Він вимовив це слово так, що я не відразу зрозумів, про кого він каже.

— Справді, — погодився я, — я ж тобі сказав, що він дивакуватий.

Борис похитав головою й відхилився назад на канапі.

— Я не маю на увазі хлопця в перуці, схожого на Леонарда Коена[109].

— Ти думаєш, він у перуці?

Він скривив фізіономію, що мала б означати: це нікого не турбує.

— Мабуть, так, але я говорю про здоровенного росіянина з тією штукою в руках, як ви її називаєте?

— Бейсбольною биткою.

— То була показуха, — зневажливо кинув він. — Той хер просто хотів тебе налякати.

— Звідки ти знаєш, що він росіянин?

Борис стенув плечима.

— Бо я знаю. Ніхто в Штатах не має такого татуювання. Російський громадянин, без сумнівів. Він також зрозумів, що я росіянин, як тільки я розкрив рота.

Минув певний час, перш ніж я усвідомив, що сиджу, втупившись у простір. Борис підняв Попчика й переклав його на канапу так лагідно, що пес не прокинувся.

— Ти не хочеш ушитися звідси на якийсь час?

— Господи, — сказав я, несподівано хитнувши головою — цей візит змусив мене спохопитися, запізніла реакція. — Блядь, я б хотів, щоб мій таточко був удома. Розумієш? Як би я хотів, щоб той мужик добряче відлупцював його. Він на це заслужив.

Борис копнув мене в щиколотку. Його ноги були чорними від грязюки, а нігті на ногах теж мали чорний колір — явно Котку постаралася.

— Ти знаєш, що я вчора їв? — сказав він приязним голосом. — Два батончики «Нестле», які запив пепсі. — Усі шоколадні батончики Борис називав «Нестле», а будь-яку газовану воду — пепсі. — А знаєш, що я їв сьогодні? — Він зробив нуль великим і вказівним пальцем. — Нуль.

— Я теж нічого не їв. Наркота відбирає апетит.

— Атож, але я повинен щось з’їсти. Мій шлунок… — Він скривив гримасу.

— Млинці їстимеш?

— Атож, що-небудь — мені байдуже. Ти маєш гроші?

— Зараз пошукаю.

— Гаразд. У мене, здається, є п’ять баксів.

Поки Борис шукав собі черевики й сорочку, я побризкав водою на обличчя, оглянув свої зіниці та синець на щелепі, застебнув заново криво застебнуту сорочку й потім вивів Попчика на прогулянку, кидаючи йому тенісний м’яч, оскільки його давно не водили гуляти на повідку й він хотів розім’ятися. Коли ми повернулися до Бориса — уже вдягненого, — він був на нижньому поверсі; ми стали швидко обшукувати вітальню, сміючись, висуваючи шухляди, шукали четвертаки та дрібніші монети й міркували, куди хочемо піти і як найшвидше туди дістатися, — аж несподівано помітили, що Ксандра ввійшла в парадні двері і стояла там із дивним виразом обличчя.

Ми обидва відразу перестали розмовляти й мовчки перебирали свій дріб’язок. Це був не той час, коли Ксандра зазвичай приходила додому, але від певного часу розпорядок її дня став безладним, і ми часто зустрічалися з нею в несподівані години. Але тепер якимсь дивним голосом вона покликала мене.

Ми перестали дзвеніти монетами. Зазвичай Ксандра називала мене малий, або гей ти, або як завгодно, тільки не Тео. Я помітив, що вона прийшла у робочій формі.

— Твій батько потрапив в автомобільну аварію, — сказала вона.

Вона сказала це так, ніби зверталася до Бориса, а не до мене.

— Де? — запитав я.

— Це сталося близько двох годин тому. Мені зателефонували на роботу з лікарні.

Борис і я подивились один на одного.

— Ого! — сказав я. — Що сталося? Він розбив автомобіль?

— Алкоголь у його крові складав 3,9 проміле.

Ця цифра нічого для мене не означала, крім інформації, що він був п’яний за кермом.

— Ото вклепався, — сказав я, запихаючи до кишені свій дріб’язок. — І коли він повернеться додому?

Вона подивилася на мене порожнім поглядом.

— Додому?

— Коли його випишуть із лікарні?

Вона швидко-швидко замотала головою; пошукала поглядом стілець, на який могла б сісти, й сіла на нього.

— Ти нічого не зрозумів. — Її обличчя було безвиразним і дивним. — Він загинув. Помер.

Наступні шість або сім годин минули, як у тумані. Прийшли кілька друзів Ксандри: її найкраща подруга Кортні; Джанет — жінка з її роботи; Стюарт і Ліза, подружжя, яке було кращим і нормальнішим, аніж усі ті, кого Ксандра приводила додому. Борис щедро виставив усе, що в нього залишалося від травички Котку, й цей жест був належно оцінений усіма присутніми, потім, слава Богу, хтось (мабуть, Кортні) замовив піцу — я не знаю, як їй пощастило умовити «Домінос» доставити її в нашу діру, бо ми з Борисом понад рік марно вмовляли їх привезти товар, використовуючи всі відомі нам лестощі та благання.

Поки Джанет обіймала Ксандру, поки Ліза гладила її по голові, а Стюарт варив каву на кухні, поки Кортні скручувала косяк на журнальному столику, що робила з не меншою майстерністю, ніж Котку, ми з Борисом стовбичили на задньому плані, ошелешені й приголомшені. Важко було повірити, що батько мертвий, адже його сигарети досі лежали на кухонній стійці, його старі тенісні черевики — біля дверей чорного ходу. Схоже, що — усе це я бачив у неправильному порядку, і моя свідомість мусила впорядковувати цей плин подій — батько розбив свій «лексус» на автостраді десь перед другою годиною пополудні, виїхавши на протилежний бік дороги і врізавшись в автотягач із причепом, при цьому він загинув відразу (на щастя, не постраждали ані водій вантажівки, ані пасажири машини, що їхала слідом за автотягачем і врізалась у нього ззаду, тільки її водій зламав ногу). Повідомлення про вміст алкоголю в крові мого батька й здивувало мене, й не здивувало — я підозрював, що батько знову почав пити, хоч і не бачив, як він це робить, але Ксандру найбільше приголомшило не його глибоке сп’яніння (він був фактично непритомний за кермом), а те місце, на якому сталася подія, — поза Веґасом, де дорога прямувала на захід, у пустелю.

— Він мусив мені сказати, він мусив мені сказати, — повторювала вона сумним голосом, відповідаючи на якісь питання Кортні, але чому, думав я, сидячи на підлозі й затуляючи обличчя долонями, вона вважала, що в природі мого батька говорити правду хоч там про що?

Борис поклав руку мені на плече.

— Вона нічого не знає, так?

Я зрозумів, що він каже про містера Сільвера.

— То мені…

— Куди він їхав? — запитала Ксандра, звертаючись до Кортні й Джанет майже агресивним тоном, так ніби підозрювала, що ті приховують від неї інформацію. — Що він там робив?

Було дивно досі бачити її в робочій формі, бо зазвичай вона відразу звільнялася від неї в ту секунду, коли переступала поріг.

— Він не поїхав на зустріч із тим суб’єктом, із яким пообіцяв зустрітися, — прошепотів Борис.

— Я знаю.

Можливо, він і справді збирався посидіти й поговорити з містером Сільвером, але і моя мати, і я знали, як часто й фатально він зупинявся біля якогось бару, щоб проковтнути чарку або дві й заспокоїти нерви, як він завжди казав. І хто міг знати, що в ті хвилини відбувалося в його свідомості? Нічого такого, чим можна було б за нинішніх обставин підбадьорити Ксандру, адже він мав звичай ухилятися від узятих на себе зобов’язань.

Я не плакав. Хоч холодні хвилі паніки й невіри накочувалися на мене, усе здавалося мені дуже нереальним, і я шукав його поглядом, мене знову й знову вражала відсутність його голосу серед інших, цього розкутого, тверезого голосу, яким лише аспірин рекламувати («Четверо з п’яти лікарів…»), який одразу виділявся серед усіх інших у кімнаті. Ксандра перестрибувала від реальності до нереальності — витирала очі, розносила тарілки для піци, наливала кожному червоного вина, яке невідомо де взялось, — а потім знов обливалася слізьми. Лише Попчик почувався щасливим; ми рідко бачили стільки гостей у своєму домі, й він перебігав від гостя до гостя, і його анітрохи не бентежило те, що всі його тільки відштовхували. У якусь непевну мить, уже пізно ввечері, коли Ксандра плакала удвадцяте в обіймах Кортні («О Боже, він мене покинув, я не можу повірити в це…»), Борис відвів мене вбік і сказав:

— Поттере, мені треба йти…

— Ні, будь ласка, не йди.

— Котку там божеволіє. Я повинен тепер бути в її матері. Вона не бачила мене вже сорок вісім годин.

— Послухай-но, скажи їй, нехай вона приходить сюди, якщо хоче, — розкажи, що сталося. Але буде зовсім кепсько, якщо ти зараз підеш.

Ксандра була заклопотана гостями та своїм горем, тому Борис зміг піднятися нагору й зателефонувати з її кімнати, зазвичай замкненої, де ані я, ані Борис ніколи не були. Десь через десять хвилин він швидко спустився вниз.

— Котку сказала, щоб я залишився, — сказав він, сівши з розгону на канапу поруч зі мною. — Вона просила мене переказати тобі, що їй дуже шкода.

— Ого, — сказав я, мало не заплакавши, і притулив долоню до обличчя, щоб він не помітив, як я здивувався й розчулився.

— Я хотів сказати, вона знає, що це таке. Її батько також помер.

— Справді?

— Так, кілька років тому. Як і твій, він загинув в автомобільній аварії… Щоправда, вони не були дуже близькими…

— Хто помер? — запитала Джанет, нависши над нами, постать у зім’ятій шовковій блузці, яка тхнула травичкою та макіяжем. — Хтось іще помер?

— Ні, — коротко відрубав я.

Я не любив Джанет — це була та сама легковажна особа, яка взялася доглядати Поппера, а потім наклала йому їжі й замкнула в домі.

— Я звертаюся не до тебе, а до нього, — сказала вона, відступивши і спрямувавши неуважний погляд на Бориса. — Хтось помер? Хтось тобі близький?

— Так, я втратив кількох людей.

Вона закліпала очима.

— Ти звідки приїхав?

— А в чому річ?

— Голос у тебе дивний. Схожий на британський або якийсь такий. Але ні. Він схожий на суміш британського й трансильванського.

Борис зареготав.

— Трансильванського? — перепитав він, показавши їй свої ікла. — Хочеш, укушу?

— Кумедні ви хлопці, — пробурмотіла вона, потім постукала Бориса по голові дном келиха з вином і подибала прощатися зі Стюартом і Лізою, які вже наготувалися йти.

Ксандра, схоже, ковтнула пігулку.

— Мабуть, більш ніж одну, — сказав мені Борис на вухо.

Здавалося, вона перебуває на межі відключення. Борис — із мого боку це було паскудно, але я не хотів цього робити — забрав у неї сигарету й погасив її, а потім допоміг Кортні провести її сходами до її кімнати, де вона лягла на ліжко долілиць, не зачинивши дверей.

Я стояв у дверях, поки Борис і Кортні скидали з неї черевики, — уперше з цікавістю оглядаючи кімнату, яку вона та мій батько завжди тримали замкненою. Брудні філіжанки й таці, стоси журналу «Glamour», ліжко, застелене пишним зеленим покривалом, лептоп, яким мені не дозволяли користуватися, велотренажер — хто знав, що вони тут мають навіть велотренажер?

Ксандрині черевики вони скинули, але далі вирішили не роздягати її.

— Ви хочете, щоб я тут заночувала? — запитала Кортні Бориса тихим голосом.

Борис безсоромно потягся й позіхнув. Його сорочка задерлася вгору, а джинси сповзли дуже низько, й було видно, що він без трусів.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав він. — Але вона, схоже, цілком відключилася.

— Мені байдуже.

Можливо, я геть накурився — а я накурився, — але вона нахилилася так близько до нього, що, мені здалося, вона намагається спокусити його, й мене це дуже насмішило.

Я, либонь, засопів або здушено засміявся, і Кортні обернулася саме вчасно, щоб побачити мій комічний жест — я показував Борисові великим пальцем на двері, мовляв, жени її втришия звідси!

— З тобою все гаразд? — холодно запитала вона, подивившись на мене згори вниз.

Борис також сміявся, та, коли вона обернулася до нього, він узяв себе в руки й змінив вираз обличчя на душевний і стурбований, що насмішило мене ще більше.

Коли всі роз’їхалися, Ксандра повністю відключилась — вона спала так міцно, що Борис дістав кишенькове люстерко з її сумочки (у якій він шукав пігулки та гроші) і підніс їй до носа, щоб з’ясувати, чи вона дихає. У її гаманці було 229 доларів, які я взяв без будь-яких докорів сумління, бо їй залишилися кредитки й нереалізований чек на $2025.

— Я так і думав, що Ксандра — це не справжнє її ім’я, — сказав я, посунувши до нього її водійське посвідчення: обличчя помаранчевого кольору, інша зачіска з розпушеним волоссям, ім’я Сандра Джей Террелл, без будь-яких скорочень. — Цікаво, від чого ці ключі?

Борис — як лікар зі старомодного кінофільму — спробував її пульс, сидячи на ліжку біля неї, й підніс люстерко до світла.

— Да, да, — пробурмотів він, потім буркнув іще щось, чого я не зрозумів.

— Чого ти?

— Вона вимкнулася.

Він тицьнув пальцем їй у плече, а потім нахилився над нею і став дивитися в шухляду тумбочки, де я поквапно розбирав цілу купу розмаїтого сміття: монетний дріб’язок, фішки, губну помаду, підставки під пивні кухлі, накладні вії, засіб для зняття лаку з нігтів, потріпані книжки в м’яких обкладинках («Ваші вразливі зони»), пробники парфумів, старі касети, карти страхування, прострочені років на десять, і ціла купа реклам на сірникових коробках із контори «Рено» з написами: «Надаємо послуги у справах про водіння автомобіля в нетверезому стані та всіх видах злочинів, скоєних під наркотиками».

— Оце я заберу, — сказав Борис, простягши руку й забираючи стрічку з презервативами. — А це що? — Він підібрав якусь річ, на перший погляд схожу на бляшанку з кока-колою, та, коли він її потрусив, вона заторохтіла. — Ха, — сказав він і передав її мені.

— Молодець, — сказав я, відкручуючи кришку (бляшанка виявилася несправжньою) і висипаючи її вміст на нічний столик. — Оце так, — сказав я через кілька секунд.

Саме тут Ксандра тримала свої чайові — почасти готівкою, почасти фішками. Там було також чимало інших речей — так багато, що мені знадобився певний час, аби їх роздивитись, але мій погляд відразу впав на сережки з діамантами та смарагдами, які належали моїй матері й зникли незадовго перед тим, як батько покинув нас.

— Ого, — сказав я, піднявши одну з них великим і вказівним пальцями. Мати вдягала ці сережки майже на кожну коктейльну вечірку й на кожний врочистий вихід — синьо-зелена прозорість каменів, їхній порочний опівнічний блиск був так само частиною її, як і колір її очей або гострі темні пахощі її волосся.

Борис захихотів. У купі грошей він негайно помітив і схопив циліндрик із-під фотоплівки, який відкрив тремтливими руками. Устромив туди кінчик мізинця та облизав його.

— Оце круто, — сказав він, провівши пальцем по яснах. — Котку впісяється, що не захотіла прийти.

Я показав йому сережки на розкритій долоні.

— Гарні, — сказав він, майже не подивившись на них.

Він висипав порошок на нічний столик.

— За це можна вторгувати дві тисячі баксів.

— Вони належали моїй матері.

Батько продав більшість її коштовностей іще в Нью-Йорку, включно з обручкою. Але тепер я побачив, що Ксандра залишила деякі з них для себе, й мене опанував дивний смуток, коли я побачив, що вона вибрала. Не перли й не рубінову брошку, а дешеві речі з маминої юності, серед них чарівний браслет, який мама носила в старших класах, із підвісками у формі кінських підків, пуантів і чотирилисткової конюшини, які подзенькували, коли вона рухала рукою.

Борис випростався, ущипнув себе за ніздрі й подав мені банкноту, згорнуту в трубочку.

— Хочеш?

— Ні.

— Понюхай. Ти відразу відчуєш себе краще.

— Ні, дякую.

— Тут цього порошку чимало. Ми можемо зберегти трохи для себе, а решту продати.

— Ти вже його пробував? — запитав я з сумнівом, подивившись на випростане тіло Ксандри.

Хоч вона й перебувала в цілковитій відключці, мені не хотілося, щоб ми розмовляли над її спиною.

— Та пробував. Котку його любить. Він, щоправда, дорогий. — На хвилину він начебто вимкнувся, потім закліпав, швидко-швидко. — Ну ж бо. Призволяйся, — сказав він, сміючись. — Ти не знаєш, від чого відмовляєшся.

— Я й без цього геть заморочений, — сказав я, рахуючи гроші.

— Так, але це прочистить тобі мозок.

— Борисе, я не можу зараз балдіти, — сказав я, вкладаючи сережки й чарівний браслет до кишені. — Якщо ми поїдемо, то треба вирушати зараз. Перш ніж сюди почнуть приходити люди.

— Які люди? — скептично запитав Борис, похитуючи кінчиком пальця перед своїми ніздрями.

— Повір мені, це станеться скоро. З’являться працівники служби опіки над неповнолітніми та інші.

Я рахував гроші — 1321 долар плюс монети; значно більшу суму можна було набрати у фішках, близько п’яти тисяч доларів, але ці гроші я вирішив їй залишити.

— Половина мені й половина тобі, — сказав я, розкладаючи гроші на дві рівні купки. — Тут їх вистачить на два квитки. Мабуть, ми вже не встигнемо на останній авіарейс, але нам треба поквапитись і зловити таксі до аеропорту.

— Зараз? Уночі?

Я перестав рахувати гроші й подивився на нього.

— Тут у мене нікого немає. Нікогісінько. Надо. Вони запхають мене до дитячого будинку так швидко, що я й отямитися не встигну.

Борис кивнув на тіло Ксандри — дивитись на яке було не вельми приємно, бо, розкинувшись на ліжку обличчям у матрац, вона дуже скидалася на труп.

— А що робити з нею?

— А що ми, в біса, можемо зробити? — сказав я після короткої паузи. — Зачекати, поки вона прокинеться й побачить, що ми пограбували її?

— Не знаю, — сказав Борис, подивившись на неї з сумнівом. — Мені просто шкода її.

— Не шкодуй. Я їй не потрібен. Вона покличе тих людей, як тільки зрозуміє, що інакше не зможе мене позбутися.

— Тих людей? Не розумію, про кого ти говориш.

— Борисе, я неповнолітній. — Я відчував, як на мене накочується знайома хвиля паніки. Ситуація, звичайно, не була ситуацією життя або смерті, але я сприймав її саме як таку, дім для мене наповнювався димом, вогонь перекривав усі виходи. — Не знаю, як це робиться у вашій країні, але я не маю тут ані родини, ані друзів…

— Мене! Ти маєш мене!

— І що ти можеш зробити? Усиновити мене? — Я підвівся на ноги. — Зрозумій, якщо ти зі мною, то нам треба поквапитися. Твій паспорт із тобою? Без нього ти не зможеш сісти в літак.

Борис підніс руки вгору жестом «досить уже», який здавався мені дуже російським.

— Стривай! Ти надто поспішаєш.

Я зупинився на півдорозі до дверей.

— У чому твоя проблема, Борисе, бляха-муха?

— Моя проблема?

— Це ж ти хотів утекти! Це ти просив мене, щоб я приєднався до тебе! Учора ввечері.

— І куди ж ти вирушаєш? До Нью-Йорка?

— А куди ще?

— Я хочу поїхати кудись туди, де тепло, — відразу відповів він. — У Каліфорнію.

— Це дурне. Кого ми там знаємо?

— Ка-лі-фор-нія, — прокаркав він.

— Ну, знаєш…

Хоч я нічого не знав про Каліфорнію, було цілком реально припустити, що Борис (крім кількох рядків із «California Über Alles»[110], які він тепер мугикав) знав про неї ще менше.

— А куди в Каліфорнії? У яке місто?

— Яка різниця?

— Це великий штат.

— От і круто! Як ми розважимося! Весь час перебуватимемо під кайфом, читатимемо книжки, будемо розкладати вогнища! Спати на пляжі!

Я дивився на нього довгу, нескінченну хвилину. Його обличчя горіло вогнем, а рот був у чорних плямах від червоного вина.

— Гаразд, — сказав я, дуже добре знаючи, що ступаю крок назустріч найбільшій помилці у своєму житті — дрібному злодійству, бляшанці для милостині, ночівлі на хідниках і бездомності, довбаному животінню, з якого ніколи не виберуся.

Борис був у захваті.

— Отже, на пляж? Так?

Ось так воно все й летить до чортів — в одну секунду.

— Куди хочеш, — сказав я, відкидаючи волосся з очей. — Але ми повинні вшитися звідси негайно. Будь ласка.

— Як? Цієї хвилини?

— Так. Тобі треба зайти додому і щось там узяти?

— Сьогодні вночі?

— Я не жартую, Борисе. — Суперечка з ним повернула паніку, яка знову стала накочуватися на мене. — Я не можу просто сидіти й чекати. — Картина була проблемою, я не знав, як я зможу дати їй раду, та коли я виведу Бориса з дому, то щось вигадаю. — Прошу тебе, ходімо.

— Невже в Америці так погано з державною опікою? — недовірливо запитав Борис. — Ти наче про копів говориш.

— Ти йдеш зі мною? Так чи ні?

— Мені потрібен певний час. Тобто ми не можемо так одразу поїхати. Присягаюся тобі — не можемо! Зачекай трохи. Дай мені день! Один день!

— Навіщо?

Він явно розгубився.

— Ну, ти розумієш, тому що…

— Чому?

— Тому що — тому що я повинен побачитися з Котку! І ще купа всіляких справ! Скажу тобі чесно, сьогодні ти поїхати не зможеш, — повторив він, коли я промовчав. — Довірся мені. Ти сам потім пошкодуєш. Ходімо до мене. Зачекай до ранку, перш ніж кудись їхати!

— Я не можу чекати, — відрубав я, взяв свою половину грошей і рушив до своєї кімнати.

— Поттере… — Він рушив за мною.

— Чого тобі?

— Я повинен сказати тобі щось дуже важливе.

— Борисе, — сказав я, обертаючись, — якого хера ти від мене хочеш? — Я сказав це, і ми стали, дивлячись одне на одного. — Якщо ти маєш щось мені сказати, то кажи зараз.

— Боюся, ти розсердишся.

— Про що ти? Ти щось накоїв?

Борис мовчав і гриз ніготь великого пальця.

— Ну то що?

Він подивився вбік.

— Ти повинен залишитися, — промимрив він. — Ти робиш помилку.

— Забудь про це, — відрубав я, знову відвертаючись від нього. — Якщо ти не хочеш їхати зі мною, не їдь, гаразд? Але я не хочу стовбичити тут усю ніч.

Борис, подумав я, міг запитати, що там я заховав у наволочці, адже вона була дуже товстою і мала дивну форму, після того як я з таким ентузіазмом потрудився над загортанням картини. Та коли я відокремив її від спинки ліжка й поклав до своєї сумки, куди я складав речі у випадку ночівлі не вдома (разом зі своїм айподом, записником, зарядкою, «Вітром, піском і зорями», кількома фотографіями моєї матері, зубною щіткою і зміною білизни), він лише ошкірився й не сказав нічого. Коли я дістав із глибини шафи шкільний піджак (замалий для мене, хоч він був завеликий, коли мама купувала його), він кивнув головою і сказав:

— Непогана ідея.

— Ти про що?

— У ньому ти здаватимешся не таким безпритульним.

— Уже листопад, — сказав я. Я привіз лише один теплий светр із Нью-Йорка. Я поклав піджак у сумку й застебнув змійку. — Буде холодно.

Борис із якимсь зухвалим виразом прихилився до стіни.

— І що ти тоді робитимеш? Житимеш на вулиці чи залізничному вокзалі, де?

— Зателефоную другові, в якого я жив раніше.

— Якби ті люди хотіли, щоб ти в них жив, вони уже всиновили б тебе..

— Вони не могли! Як би вони змогли?

Борис склав руки.

— Ти був не потрібен тій родині. Ти ж сам мені це казав — і не раз. Крім того, вони тобі жодного разу не написали.

— Це неправда, — сказав я після короткої збентеженої паузи.

Лише кілька місяців тому Енді написав мені довгого (як на нього) електронного листа, розповівши мені про деякі події в нашій школі, про скандал із тенісним тренером, який лапав дівчат у нашому класі, хоч те життя відбувалося так далеко, що Енді наче розповідав мені про людей, яких я не знав.

— У них забагато дітей? — запитав Борис дещо самовдоволеним тоном, як мені здалося. — Не вистачає кімнат? Ти про це пам’ятаєш? Ти розповідав мені, що мати й батько були раді тебе позбутися.

— Пішов ти на хер.

У мене розболілася голова. Що я робив би, якби соціальні служби з’явилися й посадовили б мене на заднє сидіння свого автомобіля? Кому б — у Неваді — я міг зателефонувати? Місіс Спір? Тітці- «гравцеві»? Гладкому клеркові, який продавав нам клей для склеювання моделей без самих моделей?

Борис спустився за мною сходами, але посеред вітальні нас зупинив Поппер, який сів нам на дорозі й дивився на нас із таким стражденним виглядом, наче знав точно, що відбувається.

— Ой бля, — сказав я, поставивши сумку.

Запала мовчанка.

— Борисе, — сказав я, — ти не міг би…

— Ні.

— А Котку?

— Ні.

— Ну й пішли ви до дідька, — сказав я, піднявши пса й запхавши його собі під руку. — Я не залишу його тут, щоб вона знову замкнула його й мучила голодом.

— І куди ж ти зібрався? — запитав Борис, коли я рушив до вхідних дверей.

— Що?

— Пішки? В аеропорт?

— Стривай-но, — сказав я, поставивши Попчика на ноги. Мене раптом занудило, і я відчув, що зараз можу обблювати червоним вином весь килим. — Вони візьмуть собаку на літак?

— Ні, — невблаганно сказав Борис, випльовуючи відгризений шматок нігтя.

Він поводився, як мудак, і мені хотілося врізати йому.

— Ну то гаразд, — сказав я. — Може, хтось в аеропорту захоче взяти його. Або, нехай усе провалиться в дупу, я поїду залізницею.

Він уже хотів сказати щось саркастичне, склавши губи так, як я добре знав, але раптом — цілком несподівано — вираз його обличчя змінився; обернувшись, я побачив Ксандру — вона стояла з широко розплющеними очима, розмазаним макіяжем, хитаючись, на самому верху сходів.

Ми дивилися на неї, заціпенівши від страху. Після мовчанки, що, здавалося, тривала кілька століть, вона розкрила рот, закрила його знову й, ухопившись за поручень, щоб утримати рівновагу, сказала хрипким голосом:

— А Ларрі свої ключі в банківському сейфі залишив?

Ми дивилися на неї ще протягом кількох нажаханих хвилин, аж поки зрозуміли: вона чекає відповіді. Її волосся було схоже на копицю сіна; вона здавалася цілком дезорієнтованою й так хиталася, що, здавалося, зараз покотиться вниз по сходах.

— Так, звичайно, — голосно промовив Борис. — Тобто ні, звичайно. — А тоді додав, коли побачив, що вона досі там стоїть: — Усе гаразд. Повертайся до ліжка.

Вона щось промимрила і, ледь тримаючись на ногах, подибала назад. Ми обоє протягом кількох хвилин стояли нерухомо. Потім, відчуваючи, як щось поколює мені в потилицю, я спокійно підняв свою сумку й вислизнув у передні двері (останній раз я бачив той дім і її, хоч наостанок навіть не обернувся) а Борис і Попчик вийшли слідом за мною. Ми всі троє швидко пішли геть від будинку до кінця вулиці, Попчик клацав кігтями по хіднику.

— От і гаразд, — сказав Борис гумористичним тихим голосом, яким він говорив зазвичай, коли нас мало не ловили в супермаркеті. — О’кей. Можливо, вона відключилася не так глибоко, як мені здавалося.

Я вкрився холодним потом, і нічне повітря, хоч і дуже холодне, подіяло на мене добре.

Далеко на заході тихі франкенштейнівські блискавки спалахували в темряві.

— Добре, що вона принаймні не померла, — захихотів Борис. — Бо я переймався через неї. Дяка Ісусу Христу.

— Дай-но мені свій телефон, — сказав я, понишпоривши в кишені своєї куртки. — Мені треба викликати таксі.

Він заліз до кишені й подав його мені. То був дешевий одноразовий телефон, який він купив, щоб стежити за Котку.

— Ні, візьми його собі, — сказав він, коли я спробував повернути йому телефон, зробивши свій виклик (таксі «Щасливий кеб», 777-7777, номер, написаний на кожній хисткій лавочці біля автобусних зупинок у Лас-Веґасі). Потім він дістав із кишені пачку грошей — половину з тих, які дісталися йому від Ксандри, і спробував віддати їх мені.

— Забудь про це, — сказав я, стривожено поглянувши назад на дім. Я боявся, вона знову прокинеться й вийде на вулицю, шукаючи нас. — Вони твої.

— Ні! Вони можуть тобі знадобитися!

— Мені їх не треба, — сказав я, засунувши руки в кишені, щоб він не запхав їх туди. — Зрештою, вони можуть знадобитися й тобі.

— Годі тобі, Поттере. Мені не хочеться, щоб ти їхав зараз. — Він показав рукою вниз по вулиці на ряди порожніх будинків. — Якщо ти не хочеш побути в моєму домі — залишся тут на день або два. У тому цегляному будинку навіть є меблі. Я приносив би тобі їжу, якби ти хотів.

— Зрештою, я міг би викликати й «Доміно», позаяк вони тепер приносять сюди замовлення, — сказав я, запихаючи телефон у кишеню піджака.

Він смикнувся.

— Не сердься.

— Я не серджуся.

І я справді не сердився — але був такий дезорієнтований, що відчував: я можу прокинутись і виявити, що спав, накривши обличчя книжкою.

Я побачив, що Борис дивиться в небо й мугикає одну з пісень гурту «Velvet Underground», яку любила моя мати: Але якщо ти зачиниш двері… ніч може тривати вічно…

— А що буде з тобою? — запитав я, протираючи очі.

— Га? — перепитав він, дивлячись на мене з усмішкою.

— Я запитую, як ти збираєшся далі жити? Чи ми ще побачимося з тобою?

— Можливо, — сказав він тим самим веселим тоном, що його він, певно, застосовував, коли прощався з Бамі та з Джуді, дружиною бармена в Кармейволлаґу, та з кожним іншим у його житті, з ким йому доводилося прощатися. — Хто знає?

— Ти приєднаєшся до мене через день або два?

— Ну, знаєш…

— Давай-но згодом зустрінемося. Сядеш на літак — у тебе є гроші. Я зателефоную тобі й повідомлю, де я. Не кажи ні.

— Гаразд, — мовив Борис веселим тоном. — Я не скажу ні.

Але в інтонації його голосу явно прозвучало «ні».

Я заплющив очі.

— О Боже.

Я був такий стомлений, що голова йшла обертом. Я мусив боротися з бажанням лягти на землю, з фізичним тяжінням до хідника. Коли я розплющив очі, то побачив, що Борис дивиться на мене співчутливим поглядом.

— Поглянь на себе, — промовив він, — ти мало не впав.

Він засунув руку до кишені.

— Ні, ні, ні. — Я відступив назад, коли побачив, що він тримає в руці. — Я не можу. Забудь про це.

— Я хочу, щоб тобі покращало!

— Про кислоту ти теж так говорив. — Я не був налаштований більше ані купатись у водоростях, ані слухати, як співають зорі. — Я справді не хочу більше нічого нюхати.

— Але це інша штука. Зовсім інша. Вона допоможе тобі протверезіти. Прочистить тобі голову, обіцяю.

— Ну гаразд.

Наркотик, що допомагає протверезіти й прочищає голову, зовсім не поєднувався в моїй уяві з Борисом, хоч він, здавалося, перебував у набагато кращому стані, ніж я.

— Подивись на мене, — резонно зауважив він. — Бачиш? — Він знав, що переконав мене. — Хіба я марю? Хіба маю піну на губах? Ні — я лише хочу допомогти тобі. Ось, — сказав він, насипавши трохи порошку на свою долоню. — Дозволь мені трохи погодувати тебе.

Я напівсподівався, що він мене ошукає — що я відразу вимкнуся, а потім прокинуся хрін зна де, можливо, в одному з порожніх будинків по той бік вулиці. Але я був надто стомлений, щоб про це думати, і, може, так мені справді буде краще. Я нахилився й дозволив йому затиснути пальцями одну мою ніздрю.

— Ось так, — сказав він підбадьорливим голосом. — А тепер нюхай!

Майже відразу я відчув себе краще. Це було справжнє чудо.

— Ох! — сказав я, ущипнувши себе за ніс, де гостро й приємно поколювало.

— А що я тобі казав? — Він уже насипав трохи ще порошку. — Підключай другу ніздрю. Нюхай і дивись не видихай. Ну ж бо!

Усе тепер здавалося мені чіткішим і яснішим, із самим Борисом включно.

— Тепер ти мені повірив? — Він підсипав трохи порошку для себе. — Чи не каєшся, що ти мене не слухав?

— І ти збираєшся це продати, Господи? — запитав я, дивлячись у небо. — Навіщо?

— Воно коштує дуже дорого. Кілька тисяч доларів.

— Оця маленька купка?

— Не маленька купка. Тут чимало грамів порошку — двадцять, а то й більше. Я можу забагатіти, якщо поділю його на маленькі частини й продаватиму таким дівчатам, як Кейті Бірман.

— Ти знайомий із Кейті Бірман? — Кейті Бірман навчалася на рік попереду від нас, мала власний автомобіль — чорний кабріолет — і була на соціальних щаблях не ближчою до нас, ніж яка-небудь кінозірка.

— Звичайно, знайомий. Зі Скай, Кейті, Джессікою та всіма тими дівчатами. У всякому разі, — він знову подав мені циліндрик, — я тепер зможу купити Котку синтезатор, про який вона мріє. Закінчилися наші проблеми з грішми.

Ми передавали порошок один одному, аж поки я став набагато оптимістичніше дивитися на майбутнє й на життя загалом. І коли ми стояли на вулиці, потирали свої носи та базікали, а Поппер із цікавістю дивився на нас, чудесний світ Нью-Йорка перемістився на кінчик мого язика й перетворився на швидкоплинність, яку стало можна висловити.

— Там чудово, ти мені повір, — сказав я. Слова вилітали з мене, закручуючись у спіралі. — Ти обов’язково повинен приїхати. Ми поїдемо на Брайтон Біч, це там, де всі росіяни. Я ніколи там не був. Але туди ходять потяги, це остання зупинка метро. Там існує велика російська громада, в ресторанах подають вуджену рибу й осетрову ікру. Ми з мамою завжди говорили про те, щоб поїхати туди поїсти, ювелір, із яким вона працювала, розповів їй про всі найкращі ресторани, але ми так туди й не поїхали. Там має бути круто. А ще ти можеш ходити до моєї школи — я маю гроші на оплату за навчання. І той мужик сказав мені, якщо гроші в моєму фонді витратити на навчання — це може бути чиє завгодно навчання. Не тільки моє власне. А грошей там вистачить на нас обох. Хоч державні школи в Нью-Йорку також добрі. Я знаю там людей і знаю, які там державні школи.

Я ще базікав, коли Борис сказав:

— Поттере.

Перш ніж я встиг йому відповісти, він обхопив моє обличчя обома руками й поцілував мене в губи. І поки я стояв, кліпаючи очима, — я так і не зрозумів, що сталося, — він підняв Поппера, підхопивши його під передні ноги, й поцілував у повітрі в кінчик носа.

Потім передав його мені.

— Онде твій автомобіль, — сказав він, востаннє погладивши собаку по голові.

І коли я обернувся, то побачив, як міське таксі їхало на протилежному боці вулиці, дивлячись на номери будинків.

Ми стояли, дивлячись один на одного, — я важко дихав, цілком приголомшений.

— Щасти тобі, — сказав Борис. — Я тебе не забуду. — Потім він поплескав Поппера по голові. — Прощавай, Попчику. Ти його доглядай, гаразд? — обернувся він до мене.

Потім — і в таксі, і згодом — я прокручував цю хвилину у своїй голові й дивувався, що я так легко помахав йому рукою й пішов геть. Чому я не схопив його за руку й востаннє не попросив сісти в таксі зі мною, ходімо, Борисе, поклади ти на все хер, ми наче школу прогуляємо, і, коли сонце зійде, поснідаємо вже над кукурудзяними полями. Я знав його надто добре, аби розуміти, що, коли попросити його як годиться в слушну хвилину, він може зробити по суті все. І, обертаючись від нього, я знав, що він побіг би за мною і, сміючись, стрибнув у машину, якби я попросив його востаннє.

Але я його не попросив. І, можливо, було й краще, що не попросив, — я це кажу тепер, хоч і гірко жалкував про це протягом певного часу. Але особливо я радів тому, що в незвичному для себе стані базікання й бажання базікати я втримався й не сказав про те, що тремтіло на кінчику мого язика, те, чого я ніколи не говорив, хоч ми обидва все і так знали й мені не було потреби говорити про це на вулиці у хвилину прощання, — я люблю тебе, так.

Я був такий стомлений, що наркотик діяв недовго, принаймні в тій частині, яка допомагала почуватися добре. Водій таксі — колишній житель Нью-Йорка, судячи з його вимови, — відразу зрозумів, що тут щось не так, і спробував тицьнути мені картку Національної служби допомоги підліткам, що втекли з дому, але я відмовився її взяти. Коли я попросив його відвезти мене на залізничний вокзал (навіть не знаючи, чи ходять у Веґасі поїзди, — безперечно, вони мали ходити), він похитав головою і сказав:

— Ти хіба не знаєш, очкарику, що Амтрак[111] забороняє перевозити собак?

— Справді забороняє? — запитав я, й серце у мене впало.

— Можливо, їх не забороняють брати в літак, не знаю. — Це був досить молодий хлопець, балакучий, із дитячим обличчям, із трохи завеликою вагою, у футболці з написом «Пенн і Теллер: виступ у Ріо». — Ти повинен мати кошик чи щось подібне. Можливо, тобі найкраще було б їхати автобусом. Але вони не продають квитків дітям нижче певного віку без дозволу батьків.

— Я ж тобі сказав! Мій батько помер! А його подруга відсилає мене до моїх родичів на схід.

— Тоді тобі нема про що турбуватися, чи не так?

Я не розтуляв рота протягом решти подорожі. Смерть мого батька ще не стала для мене усвідомленим фактом, тому вогні, які миготіли понад шосе, раз у раз накочувалися на мене хвилями нудоти. Нещасний випадок. Принаймні в Нью-Йорку ми не боялися, що він сяде за кермо п’яний, — більше остерігалися, що потрапить під колеса автомобіля або що його хтось заріже, щоб забрати в нього гаманець, коли він виходитиме з бару о третій ранку. А що буде з його тілом? Я розвіяв прах матері в Центральному парку, хоч це й було заборонено; одного вечора, коли вже споночіло, ми з Енді знайшли безлюдну ділянку на захід від Ставка і — поки Енді стояв на варті — я спорожнив урну. Але набагато більше, аніж розвіювання праху, мене приголомшило те, що урна була загорнута в клапті порнолистівок: «Палкі азіаточки» й «Бурхливі оргазми» — такими були дві фрази, що мені запам’яталися, коли я розвіював у травневих сутінках сірий порошок кольору місячної поверхні.

Потім ми виїхали на світло, і таксі зупинилося.

— О’кей, очкарику, — сказав водій, простягши руку до заднього сидіння. Ми зупинилися на паркувальному майданчику станції Ґрейхаунд. — То як, ти сказав, тебе звуть?

— Тео, — відповів я, не подумавши, й відразу пожалкував.

— О’кей, Тео. Мене звуть Джей Пі. — Він потис мені руку, обернувшись до заднього сидіння. — Хочеш почути мою пораду?

— Звичайно, — відповів я, трохи злякавшись.

Навіть з усіма своїми проблемами — а їх було чимало — я почувався дуже незручно, що цей чоловік бачив, як Борис поцілував мене на вулиці.

— Це, звичайно, не моє діло, але тобі треба кудись заховати Пухнастика.

— Тобто?

Він кивнув на мою сумку.

— Він туди поміститься?

— Еее…

— Проте цю сумку в тебе, мабуть, перевірять. Вона надто велика, щоб ти міг узяти її в автобус. Її покладуть до багажного відділення. Це тобі не літак.

— Я… — Ця проблема не поміщалася мені в голові. — У мене нічого нема.

— Стривай-но. Дай-но я зазирну в багажник.

Він вийшов із машини, відчинив багажник і повернувся з великою полотняною торбиною з магазину здорової їжі, на якій було написано «Відродження Америки».

— На твоєму місці, — сказав він, — я пішов би купувати квиток без Пухнастика. Нехай він побуде тут зі мною, про всяк випадок, гаразд?

Мій новий друг, як з’ясувалося, мав рацію: у ґрейхаундівські автобуси не пускали дітей без письмового дозволу одного з батьків, для дітей також існували інші обмеження. Касирка, бліда чикана[112] з ретельно пригладженим чорним волоссям, монотонним голосом почала зачитувати мені їх довгий список. Не дозволено пересадки. Не дозволено подорожі, які тривають довше ніж п’ять годин. Якщо персона, названа в ідентифікаційній формі дитини, що подорожує без супроводу, не з’явиться з відповідними документами, щоб зустріти мене, мене передадуть працівникам дитячої соціальної служби або поліції в місті мого призначення.

— Але ж…

— Це стосується всіх дітей, яким менше ніж п’ятнадцять років. Без винятків.

— Але мені не менше ніж п’ятнадцять років, — сказав я, незграбно дістаючи офіційне посвідчення, видане мені штатом Нью-Йорк. — Мені вже виповнилося п’ятнадцять. Дивіться.

Енріке — мабуть, передбачаючи можливість моєї зустрічі з тим, що він називав Системою, — відвів мене сфотографуватися для посвідчення незабаром по тому, як померла моя мати, і хоч тоді я обурювався, що до мене дісталася пазуриста лапа Великого Брата («Ух ти, навіть маєш власний штрих-код», — сказав тоді Енді, з цікавістю подивившись на мій папірець), але тепер я був йому вдячний, що він здогадався повести мене в центрі міста зареєструвати, наче автомобіль б/у. Я тупо стовбичив там, наче біженець, у тьмяному світлі лампочок, поки касирка дивилася на мій документ під різними кутами й нарешті визнала його справжнім.

— Отже, тобі п’ятнадцять, — сказала вона з підозрою, повернувши його мені.

— Атож.

Я знав, що не тягну на свій справжній вік. Там-таки я зрозумів, що немає сенсу питати про Поппера, бо велике оголошення червоними літерами повідомляло, що заборонено перевозити собак, котів, птахів, гризунів, рептилій та інших тварин.

Щодо автобуса, то мені пощастило: через п’ятнадцять хвилин, о 1:45, саме відходив один із пересадками до Нью-Йорка. Коли автомат, клацнувши, виплюнув мій квиток, я стояв і думав, що мені, в біса, робити з Поппером. Вийшовши з приміщення кас, я частково сподівався, що мій таксист уже поїхав — і що він відвезе Поппера до більш надійної домівки, — але натомість я побачив, що він п’є «Ред Булл» і базікає по мобілці. Поппера ніде не було видно. Він урвав розмову, коли побачив, що я стою поруч.

— Ну, що думаєш?

Хитаючись, я подивився на заднє сидіння.

— Що ви зробили з ним?

Він засміявся.

— Ось так його немає… а ось так він є!

Театральним рухом він дістав пожмаканий примірник «USA Today» з полотняної торби, що лежала на передньому сидінні біля нього. І там, зручно розташувавшись у картонній коробці на дні сумки, сидів Поппер, похрумкуючи картопляними чіпсами.

— Обман зору, — сказав він. — Коробка заповнює сумку, приховуючи форми собаки, й дає йому трохи більше простору, щоб рухатись. А газета — чудове прикриття. Вона накриває його, і завдяки їй торба здається повною, а ваги вона не додає.

— Ви гадаєте, усе з ним буде о’кей?

— Він же такий маленький хлоп — скільки він важить, фунтів п’ять або шість? Він спокійний?

Я подивився на свого пса, що згорнувся в клубок на дні коробки, із сумнівом.

— Не завжди.

Джей Пі витер рот тильним боком долоні й дав мені пакунок із картопляними чіпсами.

— Коли він засмикається, давай йому по кілька штук. Автобус зупинятиметься через кожні кілька годин, а ти розташуйся в ньому десь позаду й намагайся відійти якнайдалі від станції, перш ніж дозволиш йому робити свої справи.

Я закинув торбину на плече та обхопив її рукою.

— Щось помітно? — запитав я.

— Ні. Якби я нічого не знав, то нічого й не помітив би. Але хочеш іще одну підказку? Секрет фокусника?

— Авжеж.

— Не дивись на торбу, як ти робиш тепер. Дивись куди завгодно, тільки не на торбу. На краєвид, на свої шнурки — о’кей, отак буде добре. Поводься впевнено й природно, десь так, як тепер. Хоч розгубитись і шукати втрачену лінзу теж буде непогано, коли ти помітиш, що люди дивляться на тебе з підозрою. Розсип свої чіпси — забий палець ноги, — закашляйся, вдавившись кавою, — що завгодно.

Он як, подумав я. Недарма цю машину називають щасливим кебом.

Він знову засміявся, наче я висловив свою думку вголос.

— Це дурне правило, що собак не дозволяють перевозити автобусом, — сказав він, зробивши ще один великий ковток «Ред Булл». — А що ж тобі в такому разі робити? Викинути його на узбіччя?

— Ви, мабуть, і справді фокусник?

Він засміявся.

— Як ти вгадав? Я показую картярські фокуси в барі біля Орлеана, якби ти був трохи старшим, я запросив би тебе подивитися коли-небудь на мій виступ. Хай там як, а секрет у тому, щоб завжди відвертати увагу глядачів від того місця, де відбувається сам трюк. Це головний закон магії, очкарику. Обман зору. Ніколи про це не забувай.

Юта. Височина Сан-Рафаель, у міру того як сходило сонце, відкривалася нелюдськими марсіянськими краєвидами: пісок, камінь і сланець, ущелини та іржаво-червоні рівнини. Мені не спалося частково через наркотики, а частково тому, що Поппер міг заворушитись або заскавучати, але він поводився надзвичайно тихо, поки ми їхали покрученими гірськими дорогами, — мовчки сидів у своїй торбі, що стояла на сидінні біля вікна, поруч зі мною. Виявилося, що моя валіза була досить малою, щоб я міг занести її в автобус, і я дуже радів цьому: зі мною тепер були светр, «Вітер, пісок і зорі», а передусім — моя картина, яку я сприймав як захисний елемент, навіть загорнуту й невидиму, як святу ікону, що її хрестоносець бере в битву. На задньому сидінні не було інших пасажирів, крім сором’язливого іспанського подружжя з кількома пластиковими харчовими контейнерами на колінах і старого п’яниці, що розмовляв сам із собою, й ми чудово проїхали по покручених дорогах через увесь штат Юта, через Ґранд-Джанкшен, Колорадо, де зупинилися на п’ятдесят хвилин для відпочинку. Замкнувши свою валізу в автоматичній камері схову, я вивів Поппера за станцію, далеко від очей водія, купив нам двійко гамбургерів у «Бургер Кінг» й дав йому попити з кришки пластикового контейнера, яку знайшов біля станції на купі сміття. Після Ґранд-Джанкшен я спав аж до зупинки в Денвері, яка тривала годину й шістнадцять хвилин до самого заходу сонця, — де ми з Поппером бігали й бігали, просто радіючи, що вибралися з автобуса, і забігли так далеко по темних незнайомих вулицях, що я майже злякався, чи ми, бува, не заблукали, хоч я був радий, коли ми натрапили на кав’ярню хіпі, де офіціанти були молоді й приязні.

— Заведи його до приміщення! — сказала дівчина з фіолетовим волоссям, що стояла за прилавком, коли побачила Попчика, прив’язаного біля дверей. — Ми любимо собак!

Я купив там не лише два сандвічі з індичкою (один для мене, другий для нього), а й вегетаріанське тістечко та домашнє вегетаріанське собаче печиво в масному паперовому пакеті.

Я читав допізна, молочний папір жовтів у кружку слабкого світла, а невідома темрява пропливала повз вікна; ми проїхали Континентальний вододіл і проминули Скелясті гори. Поппер, набігавшись по Денверу, щасливо сопів у торбі.

Трохи згодом я заснув, а потім прокинувся й почитав ще трохи. О другій ночі, саме тоді, коли Сент-Екзюпері описував аварію літака в пустелі, ми добулися до Саліни в штаті Канзас («Перехрестя Америки») — зупинка на двадцять хвилин під обліпленою нічними метеликами натрієвою лампою, де ми з Поппером бігали в темряві навколо безлюдної бензоколонки, моя голова все ще була заповнена книжкою, але водночас мене хвилювало дивне відчуття того, що я вперше у своєму житті перебував у штаті моєї матері: чи вона коли-небудь під час поїздок зі своїм батьком проїздила через це місто, чи була на Дев’ятій вулиці, яка звертає на Федеральну автостраду й де освітлені силосні бункери, наче зоряні кораблі, маячать у порожнечі на багато миль навколо? Ми повернулися в автобус, сонні, брудні, стомлені, змерзлі Попчик і я, і спали від Саліни до Топеки, а від Топеки до Канзас-Сіті в штаті Міссурі, куди доїхали десь удосвіта.

Мати часто розповідала мені, яка пласка місцевість там, де вона виросла, — така пласка, що можна побачити, як далеко в преріях народжуються урагани, — але я все ще не міг цілком повірити в її неозорість, у це одноманітне небо, що тисне на тебе й розчавлює своєю нескінченністю. У Сент-Луїсі близько полудня нам дали півтори години перепочинку (цілком досить часу для прогулянки Поппера й жахливого сандвіча з ростбіфом на сніданок, хоч місцевість була підозріла й далеко відходити не хотілося), потім нас пересадили в зовсім інший автобус. Але через годину або дві я прокинувся, бо автобус зупинився, і побачив, що Поппер спокійно сидить у торбі, виставивши з неї ніс, а чорношкіра дама середнього віку з яскравою рожевою помадою на губах стоїть наді мною й промовляє громовим голосом:

— В автобусі заборонено перевозити собак!

Я розгублено подивився на неї. Потім, на свій жах, усвідомив, що вона не просто пасажирка, а водій автобуса, у кашкеті та формі.

— Ти чув, що я сказала? — повторила вона, агресивно похитуючи головою з боку в бік. Вона була широка, як борець важкої ваги, на іменному жетоні, що висів на її широких грудях, було написано: ДЕНІЗ. — Ти не мав права брати собаку в автобус.

Потім вона нетерпляче махнула рукою, ніби хотіла сказати: «Заховай його знову в цю кляту сумку!»

Я накрив йому голову — він, здавалося, не мав нічого проти — і сидів нерухомо, хоч у мене все похололо всередині. Ми зупинилися в місті, яке називалося Еффінгем, штат Іллінойс. Будинки наче з картин Едварда Гоппера[113], театральна на вигляд будівля суду, рукописний плакат через вулицю з написом «Перехрестя Долі».

Водійка провела пальцем навкруг себе:

— Хтось із вас, пасажири, заперечує проти перебування в автобусі цієї тварини?

Пасажири на задніх сидіннях (неохайний мужик із вусиками; доросла жінка з брекетами; неспокійна чорношкіра пані з дівчинкою-школяркою; схожий на Філдса[114] старий із трубками в носі та кисневим балоном) здавалися надто здивованими, щоб заговорити, й лише мала дівчинка з округлими оченятами майже непомітно похитала головою: ні.

Водійка чекала. Вона подивилася навколо. Потім обернулася до мене.

— Гаразд. Це добра новина для тебе та твого цуцика, малий. Але якщо хтось, — вона посварилася на мене пальцем, — якщо хтось із пасажирів поскаржиться на те, що ти везеш тварину, в будь-якій точці подорожі, я тебе висаджу з автобуса. Зрозумів?

То вона мене не висаджує? Я закліпав очима на неї, боячись ворухнутись або промовити бодай слово.

— Ти мене зрозумів? — повторила вона більш грізним голосом.

— Дякую вам…

Вона сердито похитала головою.

— О ні, не дякуй мені, малий. Бо я висаджу тебе з автобуса, якщо почую хоч одну скаргу на тебе. Хоч одну.

Я тремтів, коли вона обернулася й пішла за кермо. Коли ми виїхали зі стоянки, я боявся навіть глянути на інших пасажирів, хоч відчував, що всі вони дивляться на мене.

Біля мого коліна Поппер уклався зручніше й затих. Хоч я й любив Поппера і жалів його, я ніколи не вважав його особливо цікавим або розумним собакою. Натомість згаяв чимало часу, мріючи про те, щоб володіти крутішим псом, колі, або лабрадором, або навіть собакою з притулку, яким-небудь розумним метисом, або й розкошланою маленькою дворнягою, яка ганяється за м’ячами й кусає людей, — власне кажучи, хай би він був ким завгодно, а не тим, ким був насправді: дівчачим собакою, іграшкою, веселуном, собакою, з яким мені було навіть соромно виходити на вулицю. Не те щоб Поппер не був милим — насправді він був таким маленьким, стрибучим пухнастим песиком, такі подобаються багатьом людям, можливо, не я, але маленька дівчинка, яка сиділа через прохід від мене, якби знайшла його біля дороги, то хіба не забрала б його додому й не прикрасила б стрічками?

Я сидів там, застигнувши, страх напливав на мене знову й знову: обличчя водійки, моя розгубленість. Мене лякав насамперед той факт, що я тепер знав: якби пані шоферка примусила мене висадити Поппера з автобуса, мені довелося б вийти разом із ним (і що я потім робив би?), навіть якби це сталося в центрі Іллінойсу, тобто ніде. Дощ, кукурудзяні поля, а я стою біля дороги. Як я так прихилився до такого кумедного песика? Кімнатного собачки, якого обрала собі Ксандра?

Коли ми перетинали штати Іллінойс та Індіана, я сидів напружений і спостережливий: надто боявся заснути. Дерева були голі, на ґанках догнивали геловінські гарбузи. По той бік проходу мати обняла свою малу дівчинку й тихо наспівувала їй: «Ти моє сонечко». Я не мав нічого їстівного, крім розкришених картопляних чіпсів, які дав мені таксист, а в роті — бридкий солоний присмак; повз вікно пропливали індустріальні рівнини, малі містечка з невідомого краю — я почувався змерзлим і покинутим, дивлячись на занедбану сільську місцевість і згадуючи ті пісні, які так давно співала мені моя мати. «Ту-ту-тутсі, прощавай, ту-ту-тутсі, не ридай». Нарешті в Огайо, коли вже споночіло й у будинках біля дороги стали загорятися вогні, я відчув себе в достатній безпеці, щоб задрімати, хитаючись уві сні то назад, то вперед, до самого Клівленда, холодного, освітленого білими вогнями міста, де я пересів в інший автобус о другій ночі. Я побоявся прогулювати Поппера надто довго, хоч і знав, що він потребує тривалої прогулянки, — боявся, що хтось нас побачить. (Бо що ми робили б, якби нас викрили? Залишилися б у Клівленді навічно?) Але Попчик, здавалося, теж був наляканий. І ми стояли, тремтячи від холоду, на розі вулиці протягом десятьох хвилин, поки я не дав йому попити води, не поклав його в торбу й не повернувся до станції, щоб умоститися на своє місце в автобусі.

Була середина ночі, й усі майже спали, тому пересадка виявилася легкою. А знову ми пересіли вже опівдні наступного дня в Баффало, де автобус мусив пробиватися крізь кучугури криги, наваленої біля станції. Вітер кусався — гостро, волого, після двох років життя в пустелі я й забув, що таке справжній вітер і справжня зима — холодна й сира. Борис не відповів на жодне з моїх послань, що, певно, можна було зрозуміти, адже я писав їх йому на телефон Котку, але я все ж таки послав йому ще одне: «Я в Бфло, НЙ сьог ввеч. Ти ОК? Що там Кс?»

Баффало далеко від Нью-Йорка, але, крім схожої на сон гарячкової зупинки в Сиракузах, де я напоїв Поппера й купив нам два пундики з сиром, бо нічого іншого не було, я примудрився проспати майже всю дорогу через Батавію, Рочестер, Сиракузи й Бінгемтон, притулившись до вікна щокою, яку крізь щілину обдувало холодним вітром, що переносив мене до «Вітру, піску і зір» та самотньої кабіни пілота високо над пустелею.

Здається, від самої зупинки в Клівленді я став потроху хворіти, а на той час, коли нарешті вийшов з автобуса на нью-йоркській станції Порт-Оторіті, був вечір, і мене трусило в лихоманці. Мені було дуже холодно, я ледве тримався на ногах, а місто, за яким я так сумував, здалося мені чужим, гамірним і холодним: вихлопні гази, сміття, а люди біжать навколо мене в різних напрямках.

Автовокзал кишів копами. Усюди я побачив оголошення про притулки й телефони для втікачів, а одна жінка-коп провела мене особливо пильним поглядом, коли я вийшов з автобуса: після поїздки тривалістю в понад шістдесят годин я був брудний і стомлений і знав, що не зможу пройти контроль, — проте ніхто мене не зупинив, і я не озирався назад, аж доки вийшов за двері вокзалу й відійшов досить далеко. Кілька чоловіків різного віку та національності гукали мене на вулиці, приязні голоси лунали звідусюди («Гей, маленький брате! Куди тобі треба? Тебе підвезти?»), особливо приємним і нормальним здався мені один хлопець із рудим волоссям, не набагато старший за мене, він міг би бути одним із моїх друзів, проте я мав досить нью-йоркського досвіду, щоб знехтувати цими веселими привітаннями й іти далі так, ніби я знав, куди прямую.

Я думав, Поппер буде переповнений радістю від того, що нарешті може бігти по землі, та коли я поставив його на хідник Восьмої авеню, це було занадто для нього, і він був надто переляканий, аби пройти більш ніж один квартал. Йому ніколи раніше не доводилося бігати вулицею великого міста, усе вселяло йому жах (автомобілі, автомобільні сигнали, ноги людей, порожні целофанові пакети, які несло вітром понад хідником), і він то кидався вперед, то повертався до мене й заплутував мої ноги повідком, так що я перечепився й мало не впав під колеса фургона, який поспішав на зелене світло.

Підібравши його і вкинувши назад у торбину (де він шкрібся та сопів від переляку, поки не заспокоївся), я зупинився посеред метушливого натовпу й замислився, у який бік мені йти. Усе здавалося значно бруднішим і непривітнішим, ніж я сподівався, — було холодно, а вулиця сіріла, як стара газета. «Que faire?», — як любила повторювати моя мати. Що робити? Мені здавалось, я майже чую, як вона каже це легким, безтурботним голосом.

Я часто дивувався, коли мій батько нишпорив по кухонних шухлядах і заявляв, що йому хочеться пити, як це — «хотіти пити», коли йдеться тільки про алкоголь і це бажання не може задовольнити ані вода, ані пепсі, ані щось іще. Тепер, тупо думалося мені, я це знаю. Я помирав від бажання випити пива, але знав, що до крамниці не варто й потикатися — зажадають посвідчення особи. Я з тугою думав про горілку містера Павликовського, про щоденний ковток теплоти, до якого так звик.

До того ж я помирав від голоду. Я був за кілька дверей від крамнички, де продавали кекси, і мені так хотілося їсти, що я повернув праворуч і купив перший-ліпший кекс (із присмаком зеленого чаю, як з’ясувалося, з невеликою кількістю ванілі, трохи дивної, але дуже смачної). Майже відразу цукор допоміг мені відчути себе краще, і поки я їв кекс, облизуючи заварний крем зі своїх пальців, я з подивом дивився на цілеспрямований натовп. Залишаючи Веґас, я чомусь почувався більш упевненим, як усе буде зі мною далі. Чи місіс Барбур зателефонує в соціальні служби, аби повідомити їм, що я повернувся? Я сподівався, що вона не стане цього робити, але тепер засумнівався. Ще існувала не така вже й маленька проблема Поппера, оскільки (разом із молочними продуктами, горіхами, лейкопластиром, гірчицею і ще приблизно двадцять п’ятьма широко вживаними домашніми речами та продуктами) в Енді була сильна алергія на собак — але не тільки собак, а й котів, і коней, і циркових тварин, і шкільну морську свинку (Ньютона), яка в нас була ще в другому класі, через що в домі Барбурів не тримали жодних тварин. Чомусь, коли я був у Веґасі, це не здавалося мені такою нерозв’язною проблемою, але тепер, коли я стояв на Восьмій авеню й там холодало та поночіло, мій настрій змінився.

Не знаючи, що робити, я пішов на схід, до Паркової авеню. Вологий вітер віяв мені в обличчя, а запах дощу в повітрі діяв на нерви. Небо в Нью-Йорку здавалося набагато нижчим і важчим, аніж на заході, — брудні хмари, наче сліди олівця, розтерті гумкою на шкарубкому папері. Було так, ніби пустеля з її відкритістю вплинула на мій зір. Усе здавалося мокрим, приземкуватим.

Ходьба допомогла мені подолати тремтіння в ногах. Я йшов на схід до бібліотеки (леви! я стояв хвилину, наче солдат, який, повертаючись із війська, ловить перший відблиск рідного дому), а потім повернув на П’яту авеню — вуличні ліхтарі там ще горіли, ділова активність тривала, хоч вулиця й безлюдніла перед настанням ночі — і дійшов до південного краю Центрального парку. Хоч я був стомлений і змерзлий, моє серце стрепенулося, коли я побачив парк і побіг через П’ятдесят сьому вулицю (вулицю Радості) в затінену листям темряву. Запахи, тіні, навіть бліді й плямисті стовбури платанів підняли мені настрій, але мені також здавалося, ніби я бачу інший парк під реальним, таку собі мапу минулого, примарний парк, потемнілий від пам’яті, шкільних екскурсій та відвідин зоопарку, що були дуже давно. Я йшов по хіднику з боку П’ятої авеню, роздивляючись на всі боки, і стежки були затінені деревами, освітлені вуличними ліхтарями, таємничі й заманливі, наче ліси, описані в казці «Лев, Біла Відьма та шафа»[115]. Якби я звернув на одну з цих освітлених стежок, чи прийшов би я в інший рік чи навіть в інше майбутнє, де моя мати, яка щойно повернулася з роботи, чекатиме мене на овіяній вітром лавці (нашій лавці) біля Ставка: відкладе свою мобілку, підведеться на ноги й поцілує мене, «Ну як, зайчику, тобі було в школі, чого ти хочеш поїсти на обід?»

Потім раптом я зупинився. Знайома постать у діловому костюмі проштовхнулася повз мене й пішла попереду стежкою. Копиця білого волосся виділялася в темряві, волосся, яке, певно, не підрізалося довго й тепер було перев’язане на потилиці стрічкою; він був заклопотаний і більш скуйовджений, ніж зазвичай, а проте я впізнав його негайно, тим більше що нахил його голови трохи нагадував Енді: містер Барбур із портфелем у руках повертався додому зі служби.

Я підбіг, щоб порівнятися з ним.

— Містере Барбур? — покликав я.

Він розмовляв сам із собою, хоч я не чув, що він там говорить.

— Містере Барбур, це Тео, — сказав я голосно, схопивши його за рукав.

З люттю, яка мене вразила, він обернувся і скинув мою руку. Це справді був містер Барбур, я не міг його не впізнати. Але він дивився на мене очима чужинця — поглядом ясним, твердим і зневажливим.

— Я більше не даю милостині! — вигукнув він гучним голосом. — Забирайся геть!

Я мусив би розпізнати напад божевілля, коли зіткнувся з ним. Переді мною був шалений вираз обличчя, яке іноді мав мій батько в день футбольного матчу або тоді, коли він зірвався й ударив мене. Мені ніколи не доводилося мати справу з містером Барбуром, коли він не приймав своїх ліків (Енді, звичайно, стримувався, описуючи «ентузіазм» свого батька, я тоді не знав про ті епізоди, коли він намагався зателефонувати державному секретареві або піти на роботу в піжамі); і напад його люті так не відповідав збентеженому й неуважному містерові Барбуру, якого я знав, що я міг лише відсахнутися від нього, засоромлений. Він дивився на мене довгу мить, а тоді прибрав від мене руку (ніби я був брудний і заразив його, доторкнувшись) і подибав геть.

— Ти просив у того чоловіка грошей? — запитав у мене інший чоловік, який з’явився нізвідки й зупинився на хіднику, здивований. — Справді просив? — повторив він наполегливіше, коли я відвернувся від нього.

Він був невисокий, у банальному офісному костюмі та з обличчям чоловіка, який має дружину й дітей, а його дивна поведінка примусила мене здригнутися. Я спробував обминути його, але він перетнув мені стежку і поклав важку руку на плече, й у паніці я випручався від нього та побіг у парк.

Я попрямував до Ставка по жовтих і вологих стежках, вкритих опалим листям, а звідти інстинктивно звернув на Місце Зустрічі (як ми з мамою назвали нашу лавочку) й сів там, весь тремтячи. Здавалося б, мене спіткало дивовижне, неймовірне щастя, коли я зустрів на вулиці містера Барбура. Десь секунд п’ять я ще думав, що після першої розгубленості та спантеличеності він радісно привітає мене, поставить мені кілька питань, «о, не переймайся, не переймайся, ми ще матимемо час поговорити», й поведе мене до свого помешкання. «Святий Боже, яка пригода. Як зрадіє Енді, коли побачить тебе!»

Господи Ісусе, подумав я, розчесавши волосся пальцями, досі не оговтавшись від тремтіння. В ідеальному світі саме містер Барбур був тим членом родини, якого я найбільше хотів би зустріти на вулиці, — більше, ніж Енді, і, безперечно, більше, аніж будь-кого з інших дітей Барбурів, більше навіть, аніж місіс Барбур із її крижаними паузами, її досконалими світськими манерами, її кодами невідомої мені поведінки, її холодним і незбагненним поглядом.

Бездумно я перевірив свою мобілку на предмет нових повідомлень, либонь, у десятитисячний раз, — і нарешті зрадів, що таки знайшов там послання, — номера я не впізнав, але він, безперечно, належав Борисові. «Прив. Сподів ви там 2 в нормі. Набери Кс вона задовб».

Я спробував зателефонувати йому — я надсилав йому повідомлення разів п’ятдесят із дороги, — але ніхто не відповів, а телефон Котку був переадресований прямо на голосову пошту. Ксандра могла й зачекати. Повернувшись до Центрального парку з Поппером, я купив у торгівця, який уже починав згортатися на ніч, три хот-доги (один для Поппера, два для мене), і, поки ми їли, сидячи на лавочці, прихованій за Ворітьми Вчених, я міркував, що мені робити далі. У своїх пустельних фантазіях про Нью-Йорк я іноді уявляв собі, що ми з Борисом живемо десь на вулиці біля Сент-Марк-плейс або Томпкінз-сквер, подзенькуючи кухлями для милостині й стоячи поруч із тими самими розбишаками, які улюлюкали слідом за Енді та мною, коли ми проминали їх у своїх шкільних формах. Але реальна перспектива заночувати на вулиці в листопадовому холоді, самотньому й хворому, здавалася куди менш привабливою.

І найприкріше те, що я перебував лише за п’ять кварталів від дому Енді. Я подумав, чи не зателефонувати йому — можливо, запропонувати, щоб ми зустрілись, — але вирішив цього не робити. Безперечно, я зможу зателефонувати йому, якщо моє становище стане розпачливим: він із радістю вислизне до мене, принесе зміну одягу та гроші, вкрадені з сумочки його матері, і — хто знає — можливо, також кілька канапок із крабовим м’ясом або смаженого арахісу, що їх Барбури завжди споживають. Але слово милостиня досі обпалювало мене. Хоч Енді мені й подобався, але відтоді, як ми розлучилися, минуло майже два роки. І я не міг забути, як містер Барбур подивився на мене. Безперечно, в них сталося щось погане, хоч я не знав, що саме — проте знав, що в чомусь винен, що від мене поширюються міазми сорому, непотрібності й тягаря, які ніколи мене не залишали.

Ненавмисне — я дивився в простір — я зустрівся поглядом із чоловіком, який сидів на лаві навпроти. Я швидко подивився вбік, але було пізно; він підвівся на ноги й підійшов до мене.

— Хороший пес, — сказав він, нахилившись, щоб погладити Поппера, а коли я нічого не відповів, звернувся до мене: — Як тебе звуть? Ти не проти, якщо я сяду з тобою?

Чоловік був жилавий, невисокий, але дужий на вигляд, і від нього смерділо. Я підвівся на ноги, уникаючи його погляду, та коли відвернувся, щоб піти, він викинув руку вперед і схопив мене за зап’ясток.

— У чому річ? — запитав він гидким голосом. — Я не подобаюсь тобі?

Я випручав руку — Поппер побіг за мною на вулицю, надто швидко, він не звик до вуличного руху, я підхопив його саме вчасно й помчав через П’яту авеню до готелю «П’єр». Мій переслідувач, затриманий на протилежному боці червоним світлом, уже став приваблювати до себе неприхильну увагу пішоходів, та коли я знов озирнувся назад, перебуваючи в безпеці, у колі світла, яке лилося від теплого, добре освітленого входу в готель, куди заходили добре вдягнені пари, де швейцари кликали таксі, — я побачив, що він зник у парку.

Вулиці були набагато гуркітливіші, ніж я пам’ятав, — і більш смердючі теж. Стоячи на розі вулиці біля «La Vieille Russie»[116], я відчув, як мене огортає знайомий сморід центру — кінський піт, автобусні вихлопи, парфуми й сеча. Протягом тривалого часу я думав про Веґас як про щось тимчасове — моїм справжнім життям був Нью-Йорк, — але чи це так насправді? «Мабуть, ні», — сумно подумав я, дивлячись на потік пішоходів, що поспішали повз «Берґдорф».

Хоч усе тіло в мене боліло і я тремтів від лихоманки, я пройшов ще з десять кварталів, намагаючись подолати гудіння й слабкість у ногах, безперервну вібрацію автобуса. Але нарешті холод став для мене нестерпним, і я покликав таксі. Від П’ятої авеню до Віллідж доїхати автобусом було б неважко, десь півгодини шляху, але після трьох днів підстрибування в автобусі я не міг би витримати й хвилини гойданки в іще одному.

Думка без попередження заявитися в дім Гобі мене не тішила, бо ми з ним на певний час утратили зв’язок, і то з моєї вини, а не його, бо в якийсь момент я просто перестав відповідати на його листи. З одного боку, такий розвиток подій був природним; з другого — недбале зауваження Бориса про «старого педика» мене трохи спантеличило, і саме тому я не відповів на два або три його останні листи.

Я почувався дуже погано, жахливо. Хоч поїздка була короткою, я, певно, глибоко заснув на задньому сидінні, бо коли водій зупинив машину й запитав: «Тобі сюди?», я мало не підстрибнув спросоння й протягом якоїсь хвилини сидів ошелешений, намагаючись пригадати, де я.

Крамниця — я це помітив, коли таксі поїхало, — була зачинена й темна, так ніби вона ніколи не відчинялася протягом моєї відсутності в Нью-Йорку. Вікна почорніли від кіптяви, і, зазирнувши досередини, я побачив, що деякі меблі обтягнуті чохлами. Ніщо інше тут не змінилося, крім того, що всі старі книжки й дрібнички — мармурові какаду, обеліски — були вкриті додатковим шаром пилюки.

Серце в мене опустилося. Я стояв на вулиці довгу хвилину або дві, поки налаштував свої нерви натиснути на дзвоник. Мені здалося, я чекав цілу вічність, дослухаючись до далекого відлуння, хоч цей час, либонь, був зовсім коротким; я майже повірив у те, що вдома немає нікого (і що я тоді робитиму? Поїду назад на Таймс-сквер і спробую знайти там якомога дешевший готель чи здамся службам у справах неповнолітніх?), коли раптом двері відчинились і я побачив перед собою не Гобі, а дівчину свого віку.

Це була вона — Піппа. Ще невеличка (я виріс значно більшим, ніж вона) і тонка, хоч і виглядала значно здоровішою, ніж тоді, коли я бачив її востаннє, з повнішим обличчям, густим ластовинням, також інакшим волоссям — здавалося, воно набуло іншого кольору: не світло-рудого, а темнішого, іржавішого, — і трохи заплуталось, як у її тітки Марґарет. Вона була вдягнена, як хлопець, у шкарпетки без черевиків і старі вельветові штани, у надто великий для себе светр, яскравий шарф із помаранчево-рожевими смугами, який, певно, носила її пришелепкувата бабуся. Звівши брови, чемна, але стримана, вона подивилася на мене безвиразним поглядом золотаво-брунатних очей: чужий.

— Чим я можу допомогти вам? — запитала вона.

«Вона забула мене», — розчаровано подумав я. Та і як вона могла мене пам’ятати? Тривалий час я був далеко; я знав також, що дуже змінився. Це те саме, що побачити когось, кого ти вважав померлим.

Але потім, тупцяючи вниз сходами слідом за нею, в заляпаній фарбою спецівці та в кардигані з протертими ліктями, з’явився Гобі. «Він підстриг волосся», — була моя перша думка. Воно здавалося коротшим і набагато білішим, аніж я пам’ятав. Вираз його обличчя був дещо роздратованим; одну тривожну мить мені здавалося, що він мене також не впізнав. А тоді…

— Святий Боже, — сказав він, несподівано відступивши назад.

— Це я, — швидко промовив я. Я боявся, щоб він не зачинив двері перед самим моїм обличчям. — Теодор Декер. Ви мене пам’ятаєте?

Піппа швидко подивилася на нього — вона явно пам’ятала моє ім’я, навіть якщо вона мене не впізнала, — і дружній подив на їхніх обличчях так мене здивував, що я заплакав.

— Тео.

Його обійми були сильними, батьківськими й такими поривчастими, що я заплакав ще дужче. Потім він поклав руку мені на плече, важку, наче якір, руку, яка ніби символізувала безпеку й авторитет; він повів мене досередини, у свою майстерню, тьмяно освітлену й наповнену багатими дерев’яними пахощами, про які я мріяв, потім нагору сходами в довгу, немов коридор, вітальню, з її оксамитами, урнами та бронзою.

— Це чудово — бачити тебе, — сказав він. — Ти, схоже, геть виснажений…

А далі: «Коли ти повернувся?», і «Ти голодний?», і «Боже, як ти виріс!», і «Оце так волосся! Ти схожий на Мауглі, хлопця з джунглів!», і (тепер стурбованим голосом): «Тобі не здається, що тут душно? Може, відчинити вікно?» А коли Поппер висунув голову з торби, він запитав: «А це хто такий?»

Піппа, сміючись, узяла його на руки. У мене запаморочилось у голові від лихоманки — я здавався собі червоним і розжареним, наче спіраль в електрокаміні, і так розслабився, що навіть не соромився своїх сліз. Я не відчував нічого, крім полегкості, що я тут, і болю у своєму переповненому серці.

На кухні мене нагодували грибним супом — їсти мені не дуже хотілося, але він був гарячий, а я замерзав до смерті, і поки я їв (Піппа сиділа зі схрещеними ногами на підлозі й гралася з Попчиком, хитаючи перед його мордою китицею зі свого великого шарфа, Поппер/Піппа, чому я ніколи не помічав спорідненості між їхніми іменами?), я коротко розповів йому про смерть батька й про все, що відбулося. Гобі, слухаючи мене зі схрещеними руками, мав надзвичайно стурбований вираз, його впертий лоб хмурився дедалі більше.

— Ти повинен зателефонувати їй, — сказав він, — дружині твого батька.

— Але вона йому не дружина! Вона лише його подруга! Їй байдужісінько до мене.

Він твердо похитав головою.

— Це не має значення. Ти повинен зателефонувати їй і сказати, що з тобою все гаразд. Так, так, ти повинен, — мовив він, урвавши мене, коли я спробував заперечити. — Ніяких «але». Дзвони негайно. У цю ж таки хвилину. Піппо, — на кухні був старовинний настінний телефон, — вийди звідси на хвилину.

Хоча Ксандра була останньою людиною на світі, з якою я хотів би поговорити — а надто після того, як обчистив її кімнату й украв чайові, — я відчував надто велику полегкість від того, що перебуваю тут, і готовий був зробити все, про що Гобі мене попросить. Набравши номер, я спробував переконати себе в тому, що вона не візьме слухавку (нам часто телефонували то адвокати, то кредитори, й вона рідко відповідала на дзвінки, які були їй незнайомі). Тому я був здивований, що вона відповіла мені вже після першого гудка.

— Ти залишив двері відчиненими, — сказала вона майже відразу обвинувачувальним голосом.

— Що?

— Ти випустив собаку. Він утік — і я ніде не можу його знайти. Він, мабуть, загинув під колесами машини абощо.

— Ні. — Я дивився невідривним поглядом на чорноту цегляного подвір’я. Ішов дощ, краплі важко падали на шибки, це був перший справжній дощ, який я бачив за останні два роки. — Він зі мною.

— Он як. — Вона зітхнула з полегкістю. Потім гострим голосом запитала: — Де ти? Десь із Борисом?

— Ні.

— Я розмовляла з ним — схоже, він накурився по саму зав’язку. Не захотів сказати мені, де ти. Я знаю, що він знає. — Хоч там було ще дуже рано, її голос звучав так, ніби вона щойно пила або плакала. — Я мусила б нацькувати на тебе копів, Тео. Я знаю, це ти вкрав мої гроші та речі.

— Атож, як і ти вкрала сережки моєї матері.

— Що?

— Сережки зі смарагдами. Вони належали моїй бабусі.

— Я їх не крала. — Вона тепер розгнівалася. — Як ти смієш! Ларрі подарував мені їх, він подарував мені їх після…

— Атож. Після того як украв їх у моєї матері.

— Ти мені пробач, але твоя мати померла.

— Так, але вона була ще жива, коли він їх у неї вкрав. Це сталося десь за рік до її смерті. Вона звернулася до страхової компанії, — сказав я, намагаючись перекричати її, — і надіслала рапорт у поліцію.

Щоправда, я не знав, чи справді вона зверталася до поліції, але чом би їй було й не звернутися.

— Схоже, ти ніколи не чув про майно, нажите спільно у шлюбі.

— Авжеж. А ти, либонь, ніколи не чула про сімейну спадщину. Ти й мій батько навіть не були одружені. Він не мав ніякого права давати ці речі тобі.

Мовчанка. Я чув, як вона клацнула запальничкою на протилежному кінці дроту, потім глибоко затяглася.

— Послухай-но мене, хлопче. Чи можу я тобі щось сказати? Не про гроші, ти мені повір. І не про наркоту. Хоч можу тобі заприсягтися в тому, що у твоєму віці я ніколи нічого такого не робила. Ти вважаєш себе дуже розумним і все таке, і я згодна, що ти розумний, але ти звернув на хибну дорогу, ти і той другий, як пак його звуть. Так, так! — сказала вона, підвищивши голос так, щоб перекричати мій. — Мені він подобається, але він компанія погана.

— Тобі видніше.

Вона невесело засміялася.

— Знаєш що, хлопче? Я теж кілька разів збивалася з правильної дороги, і я знаю, як це буває. Він опиниться у в’язниці, щойно йому виповниться вісімнадцять років, і я ладна побитись об заклад, ти сядеш разом із ним. Я тебе, звісно, не звинувачую, — сказала вона, знову підвищуючи голос. — Я любила твого батька, але він був небагато вартий, і з того, що він мені розповів, твоя мати була варта не набагато більше.

— Гаразд. Я все зрозумів. Пішла ти на хер. — Я був такий розлючений, що тремтів. — Я вішаю слухавку.

— Ні, стривай. Пробач мені. Мені не слід було говорити таке про твою матір. Я не тому хотіла поговорити з тобою. Будь ласка. Ти можеш зачекати секунду?

— Я чекаю.

— По-перше — якщо це тобі не зовсім байдуже, — я вирішила кремувати твого батька. Не заперечуєш?

— Роби як знаєш.

— Ти ніколи не мав до нього ніякого діла, правда?

— Ти все сказала?

— Ще одне запитання. Мені байдужісінько, де ти тепер, ти мені повір. Але я повинна мати адресу, через яку могла б вийти з тобою на зв’язок.

— А навіщо?

— Не будь таким розумним ослом. Коли-небудь хтось зателефонує з твоєї школи абощо…

— Не думаю.

— І мені доведеться пояснювати, чому ти там, де ти є. Ти ж не хочеш, щоб копи почали ліпити твій портрет на пакети з молоком.

— Це дуже малоймовірно.

— Дуже малоймовірно, — повторила вона знущальним тоном, наслідуючи мій голос. — Можливо. Але адресу ти мені дай, і на цьому ми розійдемось. Я маю на увазі, — продовжила вона, коли я нічого не відповів, — що мені, власне, немає діла до того, де ти тепер перебуваєш. Я просто не хочу бути відповідальною, якщо тут виникне якась проблема, а я не зможу з тобою сконтактувати.

— Сконтактуй з адвокатом у Нью-Йорку. Його прізвище Брейсґьордл.

— Ти маєш його телефон?

— Знайди його в довіднику, — сказав я.

Піппа зайшла до кімнати з мискою води для Поппера, і я незграбно відвернувся до стіни, щоб не дивитися на неї.

— Брейс Ґьордл? — повторила Ксандра. — Як його написати? Що це, в біса, за прізвище?

— Я певен, ти зможеш його знайти.

Запала мовчанка. Потім Ксандра сказала:

— Знаєш що?

— Що?

— Помер твій батько. Твій рідний батько. А ти поводишся так, ніби йдеться невідомо про кого, про собаку абощо. Але навіть і не про собаку. Бо я знаю, собаку б ти пожалів, якби його збило автомобілем.

— Скажімо, я ставлюся до нього так само, як він ставився до мене.

— Тоді дозволь мені тобі щось сказати. Ви з батьком набагато більше схожі, ніж ти собі думаєш. Ти його викапаний синок.

— Ну а ти мерзенна сучка, — сказав я після короткої зневажливої паузи — ця репліка, як на мене, точно підсумувала всю ситуацію. Але через багато часу після того, як я повісив слухавку, коли сидів, чхаючи та тремтячи, в гарячій ванні й пізніше в яскравому тумані (проковтнувши кілька пігулок аспірину, які дав мені Гобі, коли я увійшов за ним у кімнату для гостей, що пахла пліснявою, «та ти з ніг падаєш, запасні ковдри у скрині, нічого більше не кажи, я лишу тебе тепер тут»), її останні слова знову й знову відлунювали в моїй свідомості, коли я ліг обличчям на важку подушку з чужим запахом. То була неправда, як неправдою було те, що вона сказала про мою матір. Навіть її хрипкий сухий голос, що долинав до мене по дроту, навіть згадка про нього немов обляпали мене грязюкою. «Пішла вона в дупу», — подумав я сонно. Забудь про неї. Вона тепер за мільйон миль від мене. Та хоч я був смертельно стомлений — більш ніж смертельно стомлений — і розхитане латунне ліжко було найм’якшим, у якому я будь-коли спав, її слова були гидкою ниткою, що тяглася крізь усі мої сновидіння.