Щиголь

Розділ VII

Коли мене розбудив гуркіт вантажівок, що вивозили сміття, я відчув себе так, ніби мене перекинуло в інший всесвіт. Горло мені пекло. Лежачи дуже тихо під стьобаною ковдрою, я вдихав темне повітря, просякнуте сухою ароматичною сумішшю і спаленим у каміні деревом, змішаними з дуже слабкими пахощами живиці, смоли та лаку.

Якийсь час я там лежав. Поппера, який спав клубочком у мене в ногах, тепер ніде не було видно. Я заснув у своєму дуже брудному одязі. Нарешті, підштовхнутий гострим нападом кашлю, я сів, натяг поверх сорочки светр і помацав рукою під ліжком, аби переконатися, що наволочка з картиною досі там, тоді поплентався по холодній плитці до ванної. Моє волосся зсохлося ковтунами, які годі було розчесати гребінцем, і, навіть коли я намочив його водою й розчесав знов, одне пасмо так переплуталося, що я врешті полишив марні спроби й ретельно відтяв його іржавими ножицями, які знайшов у шухляді.

Христе Боже, подумав я, відвертаючись від дзеркала, щоби чхнути. Я не дивився в дзеркало протягом тривалого часу й тепер майже не впізнав себе: синець на щелепі, підборіддя, вкрите вуграми, обличчя прищувате й розпухле від холоду, очі також розпухлі, стулені й сонні, що надавали мені вигляду німого й нечистого на руку хлопця, який уникає ходити до школи. Я був схожий на вихованця якоїсь секти, що його місцеві копи витягли з підвалу, де було складено зброю та сухе молоко.

Було вже пізно: дев’ята ранку. Вийшовши зі своєї кімнати, я почув вранішню програму класичної музики Нью-Йоркського радіо, твори з каталогу Кьохеля, наркотичний штиль, знайомий голос диктора, те саме мурчання в ефірі, під яке я стільки ранків прокидався в нашій квартирі на Саттон-плейс. На кухні я побачив Гобі, що сидів за столом із книжкою.

Але він не читав. Він дивився через кімнату. Коли побачив мене, то стрепенувся.

— Ага, ось і ти, — сказав він, піднявшись на ноги й намагаючись прибрати купу пошти та рахунків, щоб я міг сісти. Він був одягнений для роботи в майстерні: вельветові штани з продавленими коліньми та старий светр торфяно-брунатного кольору, посічений дірками від молі, а висока лінія його нової короткої стрижки робила його схожим на мармурового сенатора, зображеного на обкладинці підручника латини Гедлі.

— Як твоє самопочуття?

— Дякую, добре.

Голос у мене був хрипкий, скрипучий.

Він знову зсунув брови й пильно подивився на мене.

— Святий Боже! — сказав він. — Зранку ти каркаєш, наче ворона.

Що він хотів мені цим сказати? Спаленівши від сорому, я протиснувся на стілець, який він для мене звільнив, і — надто спантеличений, щоб зустрітися з ним поглядом, — спрямував очі на книжку, яку він тримав у руках: потріскана шкіра, «Життя й листи» якогось лорда, старий том, що, либонь, дістався йому з розпродажу маєтку, де порядкувала місіс така-й-така-то з Покіпсі[117], зі зламаним стегном, без дітей, все дуже сумно.

Він налив мені чаю, підсунув тарілку. Намагаючись приховати дискомфорт, я нахилив голову й устромив зуби в тост — мало не вдавився, горло дерло так, що я не міг нічого проковтнути. Я відразу потягся до чаю і зробив це так швидко, що розлив його на скатерку й незграбно заходився витирати її.

— Облиш, це пусте, ось візьми…

Моя серветка промокла наскрізь; я не знав, що робити з нею; розгублено впустив її на свій тост і засунув пальці під окуляри, щоб витерти очі.

— Пробачте мені, — бовкнув я.

— Пробачити тобі? — Він дивився на мене так, ніби я запитав у нього, як дійти до не дуже знайомого мені місця. — Про що ти говориш?

— Будь ласка, не проганяйте мене.

— Що ти кажеш? Проганяти тебе? Куди ж ти підеш? — Він низько опустив свої окуляри-півмісяці й подивився на мене поверх них. — Не говори дурниць, — сказав він жартівливим напівроздратованим голосом. — Куди я можу тебе прогнати, крім ліжка? У тебе такий голос, ніби ти захворів на чуму.

Але його поведінка не переконала мене. Паралізований спантеличенням, докладаючи всіх зусиль, щоб не заплакати, я виявив, що дивлюся невідривним поглядом на те місце біля печі, де колись стояв кошик, у якому спав Космо.

— Атож, — сказав Гобі, коли побачив, як я дивлюся на порожній кут. — Ось тобі ще один приклад. Був уже глухий, як пень, мав три або чотири напади на тиждень, але ми хотіли, щоб він жив вічно. Я ридав, як дитина. Якби мені сказали, що Велті відійде раніше за Космо, я ніколи в це не повірив би — адже він протягом усього свого життя носив його до ветеринара. Послухай-но, — сказав він зміненим голосом, нахилившись і намагаючись зазирнути мені у вічі, тоді як я сидів безмовний і жалюгідний. — Вище носа! Я знаю, тобі довелося витерпіти багато, але немає жодної потреби згадувати про це тепер. Вигляд у тебе дуже кепський — атож, дуже кепський, і — будь здоровий! — він поморщився, — не випадає сумніватися, ти наковтався якоїсь гидоти. Але не переживай — усе буде гаразд. Повертайся в ліжко, а потім ми все з тобою обговоримо.

— Я знаю, але, — я відвернувся, щоб здушити в собі мокре, булькітливе чхання, — мені нема куди йти.

Він відхилився назад на стільці: чемний, уважний, дещо запилюжений, можна сказати.

— Тео, — запитав він, притуливши пальця до нижньої губи. — Скільки тобі років?

— П’ятнадцять. П’ятнадцять із половиною.

— І, — він, здавалося, міркував, як про це запитати, — що ти скажеш про свого діда?

— Ох! — промовив я безпорадним голосом, після паузи.

— Ти з ним розмовляв? Він знає, що тобі нема куди йти?

— Нехай йому чорт, — вихопилося з мене; Гобі підняв руку, щоб заспокоїти мене, — мовляв, не переймайся, все гаразд, — ви не розумієте. Я не знаю, чи він має Альцгеймера, чи щось інше, та коли вони зателефонували йому, він навіть не попросив покликати мене до телефону.

— Отже, — Гобі важко сперся підборіддям на руку й подивився на мене скептичним поглядом шкільного вчителя, — ти з ним не розмовляв.

— Ні, тобто особисто не розмовляв, там була жінка, яка намагалася допомогти мені.

Подруга Ксандри Ліза (яка співчутливо всюди ходила за мною, лагідно, але вперто висловлюючись, що «родину» слід попередити) прилаштувалася в кутку в якусь хвилину й набрала номер, що його я їй дав, але потім відійшла від телефону з таким обличчям, що, подивившись на нього, Ксандра засміялася, єдиний раз за той вечір.

— Жінка, яка намагалася допомогти тобі? — сказав Гобі, порушивши мовчанку, що запала, таким тоном, яким розмовляють із психічним хворим.

— Тобто я хочу сказати… — Я витер обличчя долонею; кольори на кухні були надто інтенсивними; у голові мені паморочилось, і я не міг контролювати її. — Я думаю, Дороті взяла слухавку, й Ліза повідомила, що сталося, без будь-яких коментарів, вона така, й не почула у відповідь ані «Не може бути!», ані «Що з ним сталося?», ані «Який жах!», Дороті просто сказала їй: «Зараз я його покличу», і потім мій дід підійшов, і Ліза розповіла йому про автокатастрофу, він її вислухав, а тоді сказав, що йому сумно про це почути, але дуже спокійним тоном, як розповіла Ліза, він не сказав ані «Що я можу зробити?», ані «Коли буде похорон?», ані чогось подібного. Лише, мовляв, «Дякую за повідомлення, воно для нас дуже важливе, до побачення». Мабуть, даремно я їй не сказав, — додав я нервовим голосом, коли Гобі не відповів, — що вони не любили мого батька, справді, не любили — Дороті була йому мачухою, і вони зненавиділи одне одного з першого дня, але він також ніколи не був у добрих стосунках із моїм дідом Декером…

— Гаразд, гаразд, заспокойся…

— …я хотів сказати, мій батько, певно, чогось накоїв, коли був малим хлопцем, це вплинуло на їхні взаємини, його заарештували, але я не знаю за що — справді не знаю, — але його батьки не хотіли мати з ним нормальних стосунків, відколи я пам’ятаю, і вони також ніколи не хотіли нормально ставитися до мене…

— Кажу тобі, заспокойся. Я не намагаюся…

— …бо, присягаюся, я майже ніколи з ними не зустрічався, я їх справді не знаю, але вони не мають причини ненавидіти мене — щоправда, мій дід тип не вельми приємний, і моєму батькові від нього діставалося…

— Цить, цить, не розповідай далі. Я зовсім не хочу натиснути на тебе, просто хочу довідатися про дещо — ти мене послухай, — сказав він, відмахуючись від моїх слів таким помахом руки, яким проганяють зі стола муху.

— Адвокат моєї матері тут, у місті. Ви погодитеся піти до нього зі мною? Ні, — збентежено кинув я, побачивши, як зсунулися його брови, — це не просто адвокат, а той, який наглядає за моїми грішми. Я розмовляв із ним по телефону. Перед тим як поїхав звідти.

— Ну й морока з цим собакою, — сказала Піппа, сміючись, вона зайшла, червонощока від холоду. — Він що, ніколи автомобіля не бачив?

Яскраво-руде волосся, зелена вовняна шапка; побачивши її в яскравому денному світлі, я пережив таке відчуття, ніби хтось вилив на мене відро холодної води. Вона трохи накульгувала, мабуть, унаслідок нещасного випадку, але в її ході була легкість коника-стрибунця, щось схоже на витончений початок танцювального па; і вона була закутана в стільки шарів одягу, щоб захиститися від морозу, аж була схожа на маленький барвистий кокон із ногами.

— Він нявкав, як кіт, — сказала вона, розмотуючи один зі своїх багатьох шарфів, тоді як Попчик танцював біля її ніг, закусивши зубами кінець свого повідка. — А він завжди так по-чудному скавучить? А коли його проминає таксі, він злітає в повітря, і я тримаю його на повідку, наче повітряного змія. Люди безтямно реготали, дивлячись на його стрибки. До речі, — вона нахилилася, звертаючись до собаки й погладжуючи йому голову суглобами пальців, — тобі вже треба прийняти ванну, чи не так? Це мальтійська болонка? — запитала вона, піднявши голову.

Я кивнув, з усієї сили притискаючи долоню до рота, щоб придушити в собі «апчхи».

— Я люблю собак. — Я майже не чув, що вона каже, такий був ошелешений тим, що вона дивилася мені просто у вічі. — У мене є книжка про собак, і я запам’ятала всі їхні породи. Якби я схотіла тримати великого пса, я вибрала б ньюфаундленда, схожого на Нану в «Пітері Пені», а у випадку малого собаки я часто змінювала думку. Мені до вподоби всі маленькі тер’єри — особливо джек-рассели, вони завжди поводяться так кумедно й приязно на вулицях. Але я знала також чудового басенджі. А одного дня мені пощастило зустріти по-справжньому чудового пекінеса. Дуже й дуже маленького і дуже розумного. У Китаї ними володіли лише аристократи. Це дуже стародавня порода.

— Мальтійці теж порода дуже давня, — прохрипів я, радий, що можу додати до розмови цікавий факт. — Їх знали ще в Давній Греції.

— Тому ти й обрав мальтійця? За його стародавність?

— Умгу… — Мене душив невтримний кашель.

Вона казала щось іще — собаці, а не мені, — але мене опанував черговий напад чхання. Гобі швидко схопив перше, що трапилося йому під руку, — серветку зі столу — й тицьнув мені.

— Гаразд, гаразд, досить, — сказав він. — Мотай до ліжка. Ні, ні, — сказав він, коли я спробував повернути йому серветку. — Тримай її в себе. А тепер скажи, — запитав він, дивлячись на мою зіпсовану страву на тарілці, розлитий чай і розмоклий тост, — що тобі зготувати на сніданок?

У перервах між чханнями я суто по-російськи (наука від Бориса) стенув плечима: будь-що.

— Ну то гаразд, якщо ти нічого не маєш проти, то я зготую тобі вівсянку. Вона легко проходить у горло. Ти маєш якісь шкарпетки?

— Угум.

Піппа була заклопотана собакою, гірчичного кольору светр і жовте, як осіннє листя, волосся та інші її барви змішувалися з кольорами кухні: смугастими яблуками, що лежали на жовтій мисці, сріблястим блиском коробки з-під кави, в якій Гобі тримав пензлі.

— А піжама в тебе є? — далі запитував Гобі. — Немає? То я пошукаю, може, знайду тобі щось із одягу Велті. А коли ти скинеш із себе своє лахміття, я віддам його в прання. А зараз іди-но ти в ліжко, — сказав він, плеснувши мене по плечу долонею так несподівано, що я підстрибнув.

— Я…

— Ти можеш залишатися в мене, поки захочеш. І не турбуйся. Я піду з тобою побачитися з твоїм адвокатом, усе буде гаразд.

Тремтячи, з гудінням у голові я пройшов темним коридором і заліз під ковдри, важкі й холодні, як лід. Кімната пахла вологістю, і хоч у ній було на що подивитися — двійко теракотових грифонів, вікторіанське гаптування стеклярусом, навіть скляна куля — темно-брунатні стіни, їхня глибока структура, схожа на порошок какао, знову й знову наповнювали мене відчуттям голосу Гобі й пам’яттю про Велті, ця дружня брунатність проникала в мене й говорила до мене дружнім старомодним тоном, так що у вогняному потоці лихоманки я відчував себе огорнутим і заспокоєним їхньою присутністю, тоді як Піппа відкидала власний кольоровий німб, і я бачив, як літають у темряві червоні листки та іскри від вогнища, й бачив свою картину, бачив, який вигляд вона має на тлі такого густого темного тла, яке поглинає все світло. Жовті пера. Ясно-червоні спалахи. Блискучі чорні очі.

Я прокинувся від поштовху, з жахливим відчуттям того, що знову перебуваю на задньому сидінні автобуса і хтось витягує картину з мого рюкзака, а потім побачив, як Піппа підняла сонного собаку і її волосся сяє яскравіше, ніж будь-що в цій кімнаті.

— Пробач мені, але йому треба погуляти, — сказала вона. — Не чхни на мене.

Я підвівся на ліктях.

— Вибач, привіт, — сказав я по-ідіотськи, затуляючи долонею обличчя, а тоді додав: — Я почуваюся краще.

Її неспокійні золотаво-коричневі очі ковзнули по кімнаті.

— Ти не занудьгував? Хочеш, я принесу тобі кілька кольорових олівців?

— Кольорових олівців? — Я був спантеличений. — Навіщо?

— Що-небудь намалювати ними.

— А що саме?

— Ну, не надавай значення, — сказала вона. — Не треба, то й не треба.

І вона пішла, залишивши по собі пахощі жуйки з корицею, а я ткнувся обличчям у подушку, розчавлений відчуттям власної дурості. Попчик потрюхикав за нею. Хоч я радше помер би, аніж комусь у цьому признався, я боявся, що моя надмірна любов до наркотиків пошкодила мені мозок і нервову систему, а може, навіть душу в непоправний або й непомітний спосіб.

Поки я лежав стривожений, запищала моя мобілка: «Угадай де я тепер? Ставок біля MGM GRAND!!!!!»

Я закліпав очима.

«Борис?» — написав я у відповідь.

«Так я!»

Що він там робить?

«Ти ОК?» — запитав я.

«Так тільки спати хочу! Ми це робимо клас! ух:-)».

Ще гудок.

«Клас. Шик. Джага-джага. А ти? Живеш під мостом?»

«НІ, — відповів я. — Хворію в ліжку. А чо ти в MGM?»

«Тут Кт і Амбер і всі друзі».

А потім через секунду: «Знаєш напій білий російськ? Дуже смач. Хоч дурна назва».

Стук у двері.

— Як ти тут? — запитав Гобі, просунувши голову в двері. — Принести тобі чого-небудь?

Я відклав мобілку.

— Ні, дякую, нічого не треба.

— Скажи мені, коли захочеш їсти. У мене гори їжі, холодильник так набитий, що майже не зачиняється. Ми мали гостей на День подяки. А це що за звук? — запитав він, озираючись.

— Це мій телефон.

Борис тим часом написав:

«Не повіриш. Ми в такому кайфі!»

— Гаразд, я тебе залишаю з ним. Дай знати, якщо тобі чогось буде треба.

Коли він пішов, я повернувся обличчям до стіни й написав відповідь:

«МGM? З Кт Бірман?»

Відповідь надійшла вмить:

«Так! Ще Ембер і Мімі і Джесіка і сестра Кт Джордан вона в коледжі:-D».

«Що???»

«Не в той час ти звалив!!!:-D».

І майже відразу, перш ніж я встиг відповісти:

«Все бувай, Ембр вимагає тел назад».

«Зателефонуй потім», — написав я. Але відповіді не було — і мине багато-багато часу, перш ніж мені знову надійдуть відомості від Бориса.

Протягом того дня і ще одного або двох днів потім, лежачи в непристойно великій старій піжамі Велті, я так страждав від лихоманки, що знову й знову опинявся в Порт-Оторіті, тікав від людей, протискався крізь юрми й пірнав у тунелі, де на мене капала масна вода, або їхав у Лас-Веґасі на автобусі КІТ через промислові площі, де піднятий вітром пісок бив у вікна, а в кишенях не було грошей, щоб заплатити за проїзд. Час вислизав із-під мене, наче крига на шосе, розриваючись на яскраві спалахи, коли мої колеса зупинялись і мене вкидало у звичайний час: Гобі приносив мені аспірин та імбирний ель з льодом, Попчик, щойно помитий, пухнастий і сніжно-білий, стрибав на ліжко й ходив по моїх ногах.

— Ну ж бо, — сказала Піппа, підходячи до ліжка і штурхаючи мене в бік, щоб звільнити для себе місце. — Посунься.

Я сів, навпомацки шукаючи окуляри. Мені снилася картина: я дістав її й дивився на неї — чи не дивився? — і тепер тривожно оглядався, аби переконатися, що заховав її, перш ніж заснути.

— Що з тобою?

Я змусив себе спрямувати погляд на її обличчя.

— Нічого.

Я просовував руку під ліжко кілька разів, аби лише доторкнутися до наволочки, і досі сумнівався, чи не був я таким недбалим, що залишив її вистромленою з-під ліжка. «Не дивись туди вниз, — переконував я себе. — Дивися на неї».

— Ось поглянь, — сказала Піппа. — Я тут щось для тебе зробила. Дістань руку з-під ковдри.

— Ого, — сказав я, дивлячись на трав’янисто-зелене орігамі з гострими кутами на моїй долоні. — Дякую.

— Ти знаєш, що це таке?

— Гм… Олень? Ворона? Газель?

Я в паніці подивився на неї.

— Здаєшся? Жаба! Невже ти її не впізнав? Поклади на свій нічний столик. Вона має підстрибувати, коли ти натискатимеш рукою ось на це місце. Зрозумів?

Поки я незграбно грався з жабою, я відчував на собі погляд її очей — світлий і незалежний, безтурботний погляд кошеняти.

— Можна я подивлюся? — Вона схопила мій айпод і швидко його переглянула. — Гм, — сказала вона. — Чудово! «Magnetic Fields», «Mazzy Star», Ніко, «Nirvana», Оскар Петерсон. Зовсім немає класики?

— Та чому ж, трохи є, — сказав я, почуваючись засоромленим.

Усе записане, крім «Нірвани», належало мамі, й навіть дещо з «Нірвани» входило до сфери її смаків.

— Я запишу тобі кілька дисків. Але, на жаль, я залишила свій комп’ютер у школі. Можливо, якісь твори я вишлю тобі поштою — останнім часом я багато слухала Арво Пярта[118], не питай чому, мені доводиться слухати його в навушниках, бо сусіди від його музики лізуть на стінку.

Я смертельно боявся, щоб вона не побачила, як я витріщився на неї, але був неспроможний відвести від неї погляд і дивився, як вона, нахиливши голову, досліджує мій айпод: вуха рожеві, шрам лише злегка прикритий пасмом вогненно-рудого волосся. У профіль її очі стали видовженими, прикриті важкими повіками й позначені ніжністю, яка нагадала мені янголів і пажів у книжці про північноєвропейське мистецтво, яку я не раз брав у бібліотеці.

— Послухай… — Слова застрягали у мене в горлі.

— Що таке?

— Еее…

Чому зі мною відбувається все не так, як раніше? Чому мені нічого не спадає на думку?

— Ой, ой, ой! — Вона подивилася на мене і знову дзвінко засміялася, сміялася так голосно, що не могла сказати й слова.

— Чого ти так смієшся?

— А чого ти на мене так дивишся?

— Як дивлюся? — стривожено запитав я.

— А отак. — Я не знав, як витлумачити обличчя з витріщеними очима, яким вона передражнила мене. Людина, в якої перехопило подих? Хворий на синдром Дауна? Риба?

— Не придурюйся. Ти просто надто серйозний. Можна подумати. — Вона подивилась на айпод і знову засміялась. — Ооо! — сказала вона. — Шостакович, оце вже величина.

Чи багато вона пам’ятає? Я думав про це, принижений, усе ще неспроможний відірвати від неї погляд. Про такі речі не запитують, але я хотів би знати. Чи її також навідують кошмари? Чи боїться вона натовпу? Чи її вганяє в піт, у паніку? Чи коли-небудь опановує її відчуття, ніби вона дивиться на себе збоку, як часто буває зі мною, так ніби вибух розколов моє тіло та душу на дві окремі сутності, на відстані шести футів одна від одної? Вибухи її сміху були позначені машинальною нерозважливістю, яку я дуже добре знав від шалених ночей із Борисом, як і напади запаморочень та істерії, які я пов’язував (у собі, принаймні) з дуже близькою смертю, якої мені пощастило уникнути. Були ночі в пустелі, коли я страждав від болісного сміху, звивався в корчах і перегинався навпіл, коли шлунок терзав мене годинами, і я охоче кинувся б під колеса машини, аби тільки зупинити цей біль.

Уранці в понеділок, хоч почувався я ще погано, я примусив себе вибратися зі свого дрімотно-болісного туману й поплентався на кухню, звідки зателефонував до офісу містера Брейсґьордла. Та коли я попросив його до телефону, секретарка (сказавши мені, щоб я зачекав, і повернувшись, як мені здалося, надто швидко) повідомила, що містер Брейсґьордл вийшов з офісу і ні, вона не має телефону, за яким його можна було б знайти, і боїться, що не може сказати, коли він повернеться. Чим вона ще може допомогти?

— Ну… — Я подиктував їй номер Гобі і, поки сварив себе, що так туго мислю й не здогадався записатися на прийом, телефон задзвонив.

— Отже, Мангеттен? — запитав низький діловитий голос.

— Я виїхав, — бовкнув я; застуда примусила мене говорити в ніс і туго міркувати. — Я в Нью-Йорку.

— Так, я зрозумів. — Його тон був дружній, але прохолодний. — Чим я можу допомогти тобі?

Коли я повідомив його про смерть батька, він глибоко зітхнув.

— Я тобі співчуваю, — обережно промовив він. — Коли це сталося?

— Минулого тижня.

Він вислухав мене не уриваючи. За ті п’ять хвилин, поки я розповідав йому, як це було, він не відповів щонайменше на два інші дзвінки.

— Божечки, — сказав він, коли я закінчив розповідати. — Це справжня історія, Теодоре.

Божечки: я, певно, усміхнувся б, якби був у кращому настрої. Це справді був хтось, із ким спілкувалася моя мати і хто подобався їй.

— Певно, тобі було там тяжко, — сказав він. — Звичайно, я співчуваю твоїй втраті. Усе це дуже сумно. Хоч, відверто кажучи, — а тепер мені набагато легше в цьому зізнатися, — коли він з’явився, то ніхто з нас не знав, як бути. Твоя мати, звичайно, розповіла мені деякі речі про нього — навіть Саманта висловила тривогу, — ти розумієш, що ситуація була важкою. Але ніхто не сподівався, що дійде до такого. Бандюки з бейсбольними битками.

— Ну, знаєте, — бандюки з бесбольними битками, я зовсім не хотів, щоб він звернув увагу на цю деталь. — Той мужик лише стояв там, тримаючи битку. Він нікого нею не вдарив.

— Але, — засміявся він сміхом, який розрядив напруження, — шістдесят п’ять тисяч доларів здалися мені надто точною сумою. Я мушу також тобі признатися, що трохи перевищив свої повноваження як твого юридичного опікуна, коли ми розмовляли телефоном, хоча, з огляду на обставини, я сподіваюся, ти мені пробачиш. Я тоді відчув, що справа пахне смаленим.

— Що ви сказали? — перепитав я після ніякової паузи.

— Про гроші по телефону… Ти міг би зняти їх за 529 рахунком. Довелося б заплатити величезний податок, але така можливість існує.

Така можливість існує? Я міг би скористатися нею? Альтернативне майбутнє сяйнуло в моєму мозку. Містер Сільвер одержав свої гроші, батько в купальному халаті перевіряє рахунки матчів на своєму «блекбері», а я сиджу в класі Спірсецької й дивлюся на Бориса, який ліниво розвалився через прохід від мене.

— Хоч я повинен тобі сказати, що грошей на твоєму рахунку набагато менше, аніж ця сума, — сказав мені містер Брейсґьордл. — Але з плином часу їх стає все більше! Я не кажу, що ми тепер не можемо дозволити тобі розпоряджатися певною сумою, з огляду на обставини, але твоя мати була сповнена абсолютної рішучості не чіпати цих грошей попри фінансові труднощі. А передусім вона не хотіла, щоб твій батько міг накласти на них руки. Між нами, я повинен тобі сказати, що, вважаю, ти зробив дуже розумно, повернувшись до міста за власним бажанням. Пробач мені, — у слухавці почулася приглушена розмова, — у мене ділова зустріч об одинадцятій, я мушу бігти — ти зараз перебуваєш у Саманти, правильно я зрозумів?

Це запитання примусило мене збентежитися.

— Ні, — сказав я, — зупинився у друзів, у Вілліджі.

— Що ж, чудово. Головне, щоб тобі там було зручно. Але я зараз повинен бігти. Ти не заперечуєш, якщо ми продовжимо цю розмову в моєму офісі? Я передам слухавку Петсі, щоб вона призначила для тебе прийом.

— Дуже добре, — сказав я, — дякую вам.

Та коли я повісив слухавку, мене занудило, наче хтось щойно занурив руку мені в груди й видер жмут вологої речовини, в якій борсалося моє серце.

— Усе гаразд? — запитав Гобі, який ходив по кухні й несподівано зупинився, побачивши вираз мого обличчя.

— Звичайно.

Але мені лежала довга дорога через коридор до моєї кімнати, і, коли я зачинив за собою двері й заліз у ліжко, я заплакав чи напівзаплакав, бридкі сухі ридання вилітали з мого рота, який я притискав до подушки, тоді як Попчик дряпав кігтями мою сорочку й тривожно дихав мені в потилицю.

Перед цим я вже почав був одужувати, але останні новини знову погіршили мій стан. Коли день почав хилитися до вечора і моя температура піднялася до попередньої карколомної висоти, я не міг думати ні про що, крім батька. «Я повинен зателефонувати йому», — думав я, знову й знову намагаючись вилізти з ліжка; мені здавалося, його смерть є не справжньою смертю, а такою собі репетицією; справжня смерть, вічна, ще мала відбутись, і можна було відвернути її, якби я міг його знайти, якби він лише відповів по своєму мобільному телефону, якби Ксандра його знайшла, — «я маю сконтактувати з ним, я маю його застерегти». Потім — день закінчився, стало темно — я провалився в тривожний напівсон, у якому батько шпетив мене, що я неправильно замовив квитки на якийсь літак, коли раптом я помітив світло в коридорі, й маленька освітлена зі спини тінь — Піппа, — спотикаючись, наче хтось її підштовхнув, забігла до моєї кімнати, озирнувшись назад із сумнівом:

— Розбудити його?

— Чекай, — сказав я, звертаючись наполовину до неї, наполовину до батька, який швидко розчинився в темряві, за розбурханим натовпом уболівальників на стадіоні по той бік високої брами. Коли я начепив окуляри, то побачив, що Піппа прийшла до мене в пальті, певно, вона готувалася вийти з помешкання.

— Пробач, — сказав я, затуливши рукою очі, засліплений світлом лампи.

— Ні, це ти мені пробач. Розумієш, я… — вона відкинула пасмо волосся з обличчя, — я їду звідси й прийшла попрощатися.

— Попрощатися?

— Авжеж. — Вона зсунула брови й подивилась у двері на Гобі (який щез) і знову на мене. — Одне слово, — у її голосі немовби пролунала легка паніка, — я повертаюся. Сьогодні вночі. Хай там як, а мені було приємно з тобою побачитись. Я сподіваюсь, у тебе буде все добре.

— Вночі?

— Так. Я вилітаю зараз. Вона влаштувала мене в школу-інтернат, — пояснила вона, бачачи, з яким подивом я дивлюся на неї. — Сюди я прилетіла на День подяки. І побачитися з лікарем. Ти пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю.

Я пильно дивився на неї, сподіваючись, що досі сплю. «Школа-інтернат» звучало як щось знайоме, але я думав, вона мені приснилася.

— Авжеж. — Схоже, вона теж була спантеличена. — Шкода, що ти не приїхав сюди раніше. Гобі куховарив, і ми мали безліч гостей. У всякому разі, я була дуже рада, що змогла приїхати, — мені треба було добути дозвіл від доктора Кеймензінда. У моїй школі немає канікул на День подяки.

— А чому?

— Вони його не святкують. Ну, можливо, готують індичку чи щось подібне для тих людей, які хочуть його святкувати.

— Що це за школа?

Коли вона повідомила мені назву, напівіронічно скрививши рот, я був шокований. Інститут Монт-Гефелі був школою у Швейцарії (Енді казав, що цей навчальний заклад одержав акредитацію з великими труднощами), де навчалися найтупіші й найобмеженіші дівчата.

— Монт-Гефелі? Справді? Я думав, це школа для… — сказати «психічно неповноцінних» було б помилкою, — дуже крутих учениць.

— Розумієш, тітка Марґарет запевняє мене, що я звикну. — Вона намагалася погратися з жабою орігамі на моєму нічному столику, але та не хотіла стрибати й сиділа, нахилившись в один бік. — А краєвид там схожий на гори, зображені на коробці Каран д’Аш. Засніжені вершини, квітучі луки й усе таке. А все інше подібне до сцен у європейських фільмах жахіть, де майже нічого не відбувається.

— Але ж…

Я відчував, що нічого не розумію, а може, досі сплю. Я знав лише одну людину, яку віддали навчатися в Монт-Гефелі, сестру Джеймса Вільєрса Доріт Вільєрс, і розповідали, що її послали туди за те, що вона штрикнула свого бойфренда ножем у руку.

— Так, це дивне місце, — сказала Піппа, окинувши кімнату знудженим поглядом. — Школа для шизиків. Але з моєю травмою голови я не можу претендувати на кращі школи. Вони мають власну клініку, — сказала вона, стенувши плечима. — Лікарів, які належать до штату. Лікування там серйозніше, ніж ти можеш собі уявити. Після того як мені дісталося по голові, я маю, звичайно, проблеми, але я ж не божевільна, не краду в магазинах.

— А й справді, — я намагався викинути зі своєї голови фільм жахіть, — Швейцарія? Це ж круто.

— Якщо ти так вважаєш.

— Я знав дівчину на ім’я Леллі Фаулкс, яка навчалася в Ле Розі. Вона розповідала, що їм кожного ранку давали шоколад.

— А от нам не дають навіть джему до тостів. — Її рука була веснянкуватою і блідою на тлі чорного пальта. — Його одержують лише дівчата з харчовими розладами. Якщо ти хочеш цукру до чаю, то мусиш красти пакетики з кімнати медсестер.

— Он як… — Усе гірше й гірше. — Ти знаєш дівчину на ім’я Доріт Вільєрс?

— Ні. Вона там була, але потім її відіслали кудись інде. Здається, вона намагалася подряпати комусь обличчя. Вони тримали її під замком протягом певного часу.

— Що?

— Це не так страшно, як звучить. Це будинок, схожий на ферму, який вони називають Ла Ґранж, — сказала вона, потерши ніс. — Там порядкують молочарки й панує атмосфера штучного села. Приємніше, ніж у гуртожитку. Але на дверях там сигналізація, і вони мають охоронців.

— Ага. — Мені пригадалася Доріт Вільєрс — кучеряве золотаве волосся, порожні блакитні очі, як у химерного різдвяного янгола з ялинки, і я не знав, що сказати.

— Саме там вони утримують справді божевільних дівчат. У Ла Ґранж. Мене оселили в Бессоне, з групою франкомовних дівчат. Намір був такий, щоб я швидше вивчила французьку, але вони просто не розмовляють зі мною.

— Ти повинна їй сказати, що тобі там не подобається! Своїй тітці.

Вона зробила гримасу.

— Я їй казала. Але вона тоді починає розповідати мені, як дорого їй це обходиться. Або каже, що я ображаю її почуття. Зрештою… — сказала вона напружено, озираючись через плече, і я радше відчув у її голосі, аніж почув, — мені пора йти.

— Угу, — сказав я після дурманної паузи.

Удень і вночі моя гарячка була забарвлена відчуттям того, що вона перебуває в домі, щастя напливало на мене від одного звуку її голосу в коридорі, від її ходи: ми з нею поставимо намет із ковдр, вона чекатиме мене на ковзанці, радісне гудіння лунало на думку про те, чого ми тільки не зробимо, коли я одужаю, — а насправді мені здавалося, ми вже щось робили разом, наприклад, низали намисто з райдужних цукерок під музику «Belle and Sebastian» по радіо, а потім блукали під аркадами уявного казино на Вашингтон-сквер.

Я помітив, що Гобі непримітно чекав у коридорі.

— Пробач мені, — сказав він, подивившись на годинник. — Мені дуже не хотілося б квапити тебе…

— Я все розумію, — сказала вона. А мені: — Отже, до побачення. Сподіваюся, ти скоро одужаєш.

— Стривай!

— Що? — запитала вона, напівобернувшись.

— Ти ж приїдеш на Різдво, правда?

— Ні, приїду до тітки Марґарет.

— Коли ж тоді ти приїдеш сюди?

— Не знаю. — Вона стенула одним плечем. — Можливо, на весняні канікули.

— Піпс, — сказав Гобі, хоч насправді він звертався не до неї, а до мене.

— Іду, — відповіла вона, відкинувши з обличчя пасмо.

Я чекав, поки почув, як зачинилися парадні двері. Тоді я підвівся з ліжка й відсунув штору. Крізь запилюжену шибку я дивився, як вони спускаються сходами. Піппа в шапці й замотана рожевим шарфом ішла поруч із високою, добре вдягненою постаттю Гобі.

Кілька хвилин після того, як вони завернули за ріг, я стояв біля вікна, дивлячись на безлюдну вулицю. Потім, почуваючись слабким і всіма покинутим, я поплентався до її спальні і, неспроможний утриматись, відчинив на вузеньку щілину двері.

Там усе було, як і два роки тому, тільки кімната здавалася більш порожньою. На стінах висіли постери «Чарівника з країни Оз» та плакат «Врятуймо Тибет!». Інвалідного крісла вже не було. Ззовні вікно було завалене снігом. Але кімната пахла нею, вона була ще тепла й жива від її присутності, і, коли я стояв, дихаючи її атмосферою, відчував, як розквітає на моєму обличчі щаслива усмішка, бо я перебував серед її книжок із казками, пляшечок із парфумами, біля таці з її заколками та її колекцією валентинок: паперове мереживо, купідони й коломбіни, едвардіанські кавалери притискають до грудей букети троянд. Ідучи навшпиньки, хоч я й був босий, я підійшов до оправлених у срібні рамки фотографій на комоді з дзеркалом — Велті та Космо, Велті та Піппа, Піппа і її мати (те саме волосся, ті самі очі) з молодшим і стрункішим Гобі.

Легкий шум пролунав у кімнаті. Я винувато обернувся. Хтось увійшов? Ні, то лише Попчик, бавовняно-білий після купання, примостився між подушками її неприбраного ліжка і хропів протяжним, блаженним, трохи схожим на муркотіння звуком. І хоч у цьому було щось патетичне — утішатися її залишеними речами, як цуцик заривається в старе пальто, — я заповз під простирадла й примостився поруч із ним, по-дурному всміхаючись від того, як пахне її стьобана ковдра і як м’яко вона притискається до моєї щоки.

— Дивовижно, — сказав містер Брейсґьордл, потиснувши руку Гобі, а потім мені. — Теодоре, я не можу не відзначити, яким схожим ти став на свою матір, мені хотілося б, аби вона побачила тебе тепер.

Я спробував зустріти його погляд і не збентежитись. Я і справді мав пряме волосся матері й щось від притаманного їй контрасту білої шкіри і темного волосся, а проте набагато більше був схожий на батька, це була така сильна схожість, що жоден балакучий спостерігач, жодна офіціантка в жодному барі не могла її не помітити, — і не можу сказати, що я з великою радістю нагадував предка, якого терпіти не міг, а бачити в дзеркалі молоду версію його надутого п’яного обличчя тепер, коли він помер, мені було зовсім не до вподоби.

Гобі та містер Брейсґьордл тихо теревенили — містер Брейсґьордл розповідав Гобі, як він познайомився з моєю матір’ю, а Гобі відповів йому спогадом:

— Атож, я пам’ятаю — снігу тоді нападало на фут менш як за годину. Боже, я вийшов з аукціону, і нічого не рухалось, а я був у передмісті біля старого «Парк-Бернет»…

— На Медісон навпроти Карлайлу?

— Атож — і дуже далеко від дому.

— Ви торгуєте антикваріатом? У Вілліджі, як мені розповів Тео?

Я чемно сидів і слухав їхню розмову: вони згадували спільних друзів, власників галерей і колекціонерів, Рейкерсів і Ренберґсів, Фосеттів і Фоґелів, Мільдберґерів і Деп’юзів, розмовляли про ті нью-йоркські місця, яких уже не було, про закриття «Лютеції», «Ла Каравели», «Кав’ярні митців», що б подумала твоя мати, Теодоре, адже вона любила «Кав’ярню митців» («Звідки він це знає?» — дивувався я). Хоч я ніколи не вірив жодному з наклепів, які мій батько у хвилини ницості розповідав про мою матір, схоже, містер Брейсґьордл знав мою матір набагато краще, аніж я думав. Навіть неюридичні книжки на його полиці свідчили про духовний зв’язок, про відлуння інтересів між ними. Там були книги з мистецтва: Аґнес Мартін, Едвін Дікінсон. Також перші видання творів поезії: Тед Берріґен, Френк О’Гара, «Роздуми в надзвичайній ситуації». Я пам’ятав той день, коли вона прийшла додому розчервоніла й щаслива з цим самим виданням Френка О’Гари, яке, я подумав, знайшла в книгарні «Стренд»; потім нам бракувало грошей на такі книжки. Та коли я про це згадав, то зрозумів, що вона мені не сказала, де взяла ту книжку.

— Ну гаразд, Теодоре, — сказав містер Брейсґьордл, знову привертаючи мою увагу до себе. Хоч він був уже немолодий, він мав спокійний, добре засмаглий вигляд чоловіка, який проводить чимало вільного часу на тенісному корті; темні кола під його очима робили його схожим на панду. — Ти вже досить дорослий, щоб суддя насамперед узяв до уваги твої бажання в цій справі, — сказав він. — А надто якщо ніхто не буде оспорювати опікунство над тобою. — Він звернувся до Гобі: — Ми могли б домогтися, щоб ви здійснювали над ним тимчасову опіку, поки триватиме розгляд справи, але я не думаю, що це потрібно. Безперечно, така домовленість має бути в інтересах неповнолітнього, якщо це задовольнить вас.

— Більше того, — сказав Гобі. — Я буду щасливий, якщо він буде щасливий.

— Ви цілком готові діяти як неформальний дорослий опікун Теодора протягом певного часу?

— Неформальний чи формальний, як буде треба.

— Тепер треба також подумати про твою шкільну освіту. Ти говорив про школу-пансіон, наскільки я пам’ятаю. Але тепер ще треба буде про це поміркувати, — сказав він, побачивши наляканий вираз на моєму обличчі. — Шукати тобі школу, коли ти тільки-но сюди прибув, перед самими канікулами? Немає жодної потреби приймати рішення в цю хвилину, так я думаю, — сказав він, подивившись на Гобі. — Гадаю, буде нормально, якщо ти просто почекаєш до кінця цього семестру, а там ви вирішимо, як із тобою бути. І знай, що ти можеш зателефонувати мені в будь-який час. Удень чи вночі. — Він написав номер телефону на своїй службовій візитці. — Це мій домашній номер, а це номер моєї мобілки… Боже, який же в тебе поганий кашель! — сказав він, подивившись на мене. — Ми повинні будемо приділити йому увагу, так? А ось це мій номер на службі в Бриджгемптоні. Я сподіваюся, ти не завагаєшся зателефонувати мені з будь-якої причини.

Докладаючи всіх зусиль, щоб проковтнути наступний кашель, я сказав:

— Дякую вам.

— Це справді те, чого ти хочеш? — Він подивився на мене таким гострим поглядом, що я відчув себе в суді на лаві свідка. — Перебувати під опікою містера Гобарта протягом кількох наступних тижнів?

Мені не сподобалися слова про кілька наступних тижнів.

— Так, — сказав я собі в кулак, — але…

— Бо школа-пансіон… — Він склав руки на грудях, відхилився назад на стільці й подивився назад. — Це, мабуть, найкращий вихід для тебе в тривалій перспективі, але, скажу тобі відверто, з огляду на ситуацію я міг би зателефонувати до свого друга Сема Анґерера в Бакфілд і прилаштувати тебе туди негайно. Щось можна було б для тебе зробити. Це чудова школа. І я думаю, можна було б прилаштувати тебе так, щоб ти жив у домі директора або котрогось із учителів, а не дортуарі, тож перебував би в більш сімейному оточенні, якби тобі так більше подобалося.

Він і Гобі обидва дивилися на мене підбадьорливо, так мені здавалося. Я дивився на свої черевики, мені не хотілося бути невдячним, але я сподівався, що ця пропозиція швидко забудеться.

— Ну що ж, — містер Брейсґьордл і Гобі обмінялися поглядами, і чи справді я побачив вираз розчарування і/або смирення в очах Гобі? — Оскільки ти цього хочеш, а містер Гобі погоджується, я не бачу нічого поганого в такому прилаштуванні на певний час. Але я закликаю тебе подумати, куди тобі хочеться, щоб ми наперед могли знайти, де ти навчатимешся в наступному семестрі або навіть у літній школі, якщо тобі захочеться.

Тимчасове опікунство. Протягом кількох наступних тижнів я намагався поринути в працю й багато не думати про те, що може означати ця тимчасовість. Я подав документи на початкову програму в коледж тут, у Нью-Йорку, міркуючи, що в такому разі мене не зашлють у якусь глушину, якщо з якоїсь причини справи з Гобі не пощастить залагодити. Цілими днями у своїй кімнаті під світлом слабкої лампи, тоді як Попчик сопів на килимі біля моїх ніг, я горбатився над готуванням тестів, запам’ятовуванням дат, доведеннями, теоремами, словами з латинського словника, такою величезною кількістю іспанських неправильних дієслів, що навіть у сновидіннях я дивився на довжелезні списки й у розпачі усвідомлював, що ніколи не зможу запам’ятати їх.

Усе відбувалося так, ніби я намагався покарати себе — можливо, навіть загладити свою провину перед матір’ю, — встановлюючи собі таку високу планку. Я втратив звичку робити домашні завдання; не можна стверджувати, що в Лас-Веґасі я серйозно навчався, й тепер сама величезна кількість матеріалу, який я мав запам’ятати, наповнювала мене відчуттям тортур: світло, спрямоване в обличчя, незнання правильної відповіді, усвідомлення катастрофи, що чекає на мене, якщо провалюся. Протираючи очі, намагаючись прогнати сон холодним душем та кавою з льодом, я втішав себе нагадуванням, яку добру справу роблю, хоч безперервне накачування себе знаннями значно більше руйнувало мене, аніж нюхання будь-якого клею. І в якійсь невизначеній точці робота перетворювалася на наркотик і так виснажувала мене, що я втрачав здатність орієнтуватися в довкіллі.

І все ж таки я був вдячний праці, бо вона тримала мене в такій розумовій напрузі, що думати не було коли. Сором, який мене терзав, був тим нещаднішим, що я не знав, звідки він береться, не розумів, чому почуваюся таким заплямованим, непотрібним і неправильним, — але усвідомлював: щойно я підіймаю голову від книжок, на мене накочується з усіх боків липуча брудна вода.

Частина моїх проблем була пов’язана з картиною. Я знав: нічого доброго не буде, якщо я ще довго її триматиму, — але знав також, що тримав її вже надто довго, щоб розповідати про неї. Довіритися містерові Брейсґьордлу було б дурницею. Моє становище в його очах було надто хистким; він і так уже докладав усіх зусиль, щоб прилаштувати мене в школу-пансіон.

А коли я думав, як думав часто, довірити свою таємницю Гобі, я уявляв собі різні теоретичні сценарії, жоден із яких не здавався мені кращим, ніж інші.

Я віддам картину Гобі, й він скаже: «Не турбуйся, це дрібниці», — і якось (із цією частиною я мав проблеми, тут моя логіка кульгала) подбає про неї, або зателефонує комусь зі своїх знайомих, або дійде геніального висновку, що з нею робити, і не буде перейматись, і все буде добре.

Або: я віддам картину Гобі, а він викличе поліцію.

Або: я віддам картину Гобі, а він залишить її собі, а потім скаже: «Ви збожеволіли? Картина? Я не знаю, про що ви говорите».

Або: Я віддам картину Гобі, й він кивне, подивиться на мене прихильно і скаже, що я правильно вчинив, але, щойно я вийду з його кімнати, він зателефонує своєму адвокатові, і вони відправлять мене в школу-пансіон або до виправного будинку (на цьому, власне, з картиною чи без картини, закінчувалися більшість моїх сценаріїв).

А проте більша частина тих думок, які мене бентежили, були пов’язані з батьком.

Я знав, що не винен у його смерті, але десь у нутрощах, на ірраціональному, абсолютно несхитному рівні я також знав, що винен. Коли я згадував, як байдуже покинув батька в його останньому розпачі, навіть той факт, що він мені набрехав, не здавався мені істотним. Можливо, він знав, що я в змозі заплатити його борг, — цей факт переслідував мене відтоді, як містер Брейсґьордл так легковажно проговорився про нього. З темряви, що чорніла за настільною лампою, дивилися на мене кульками скляних очей теракотові грифони Гобі. Чи думав батько, що я навмисне його ошукав? Що я хотів, аби він помер? Уночі мені снилося, як за ним ганяються і як його б’ють на паркувальних майданчиках казино, і не раз уночі я підхоплювався й бачив, як він сидить на стільці біля мого ліжка й дивиться на мене спокійним поглядом, а вогник його сигарети жевріє в темряві. Але мені повідомили, що ти помер, голосно казав я, перш ніж до мене доходило, що його там немає.

Без Піппи будинок був порожнім, наче мертвим. Її зачинена кімната мала якийсь слабкий вологий запах, схожий на запах опалого листя. Я блукав домом, дивлячись на її речі, намагаючись угадати, де вона тепер є й що робить, і намагаючись прив’язатися до неї такими тоненькими нитками, як руда волосина в стоку ванни або скручена в кульку шкарпетка під канапою. Але настільки ж, наскільки мені бракувало нервового пульсування її присутності, мене втішав будинок, відчуття його безпеки й закритості: старі портрети і слабко освітлені коридори, гучне цокання годинників. Я почувався так, ніби найнявся юнгою на «Марію Селесту»[119]. Я рухався крізь застояну тишу, крізь озерця тіней і яскравого сонячного світла, а старі дошки скрипіли під моїми ногами, як палуба корабля, гуркіт вуличного руху накочувався з Шостої авеню, наче шум морського прибою. Я сидів нагорі й сушив собі голову над диференціальними рівняннями, законом Ньютона — Ріхмана, незалежними змінними величинами й тим, що, взявши число тау за константу, ми позбулися його похідної, — і сама присутність Гобі внизу була для мене таким собі якорем, дружнім і ваговитим: я заспокоювався, слухаючи стукіт його молотка, який долинав ізнизу, і знаючи, що він там спокійно працює зі своїми інструментами, спиртовим клеєм і різнобарвними шматками дерева.

Коли я жив у Барбурів, відсутність кишенькових грошей була моєю постійною проблемою; необхідність постійно канючити в місіс Барбур гроші на ланчі, на лабораторії в школі та на інші дрібні витрати спричиняла страх і тривогу набагато більшого масштабу, ніж ті суми, які вона мені недбало видавала. Але стипендія, яку виділив мені містер Брейсґьордл, набагато зменшила відчуття незручності, яке турбувало мене через те, що я так несподівано вдерся в господарство Гобі. Тепер я був спроможний оплачувати ветеринарні рахунки Попчика, що складали досить значну суму, бо він мав погані зуби й нетяжку форму захворювання на серцевих червів. Ксандра за весь час мого перебування у Веґасі не дала йому жодної пігулки й не зробила жодного щеплення. Я зміг оплатити також власні рахунки в дантиста, що були значними (шість пломб, десять пекельних годин у зубному кабінеті), і купив собі лептоп і айфон, а також зимові черевики та одяг, яких потребував. І хоч Гобі категорично відмовився брати з мене гроші за харчі, я ходив до бакалійних крамниць за нього й приносив продукти йому додому, купуючи їх за свої гроші: молоко, цукор і пральний порошок із «Ґренд Юніон», але частіше свіжу продукцію з фермерського ринку на Юніон-сквер, де брав гриби, яблука сорту вайнсап та хліб із родзинками, смачні наїдки, що подобалися Гобі, на відміну від великих пакунків із пральним порошком «Тайд», на які він дивився сумним поглядом і переносив у комору без зайвого слова.

Усе це дуже відрізнялося від багатолюдної, складної й украй церемонної атмосфери дому Барбурів, де все було відрепетируване й розписане за годинами, наче вистава на Бродвеї, задушлива досконалість, від якої Енді завжди тікав, замикаючись у своїй кімнаті, наче наполоханий кальмар. Натомість Гобі жив і рухався, як великий морський ссавець, у власній м’якій атмосфері, забарвленій темно-коричневими плямами чаю та тютюну, де кожен годинник у домі показував різний час, який не збігався зі стандартним, а натомість рухався по своїх власних лініях «тік-так», підкоряючись течіям цього стародавнього затону, розташованого далеко від фабричної, склеєної епоксидом версії світу. Хоч він любив ходити в кіно, у його домі не було телебачення; він читав старі романи з обкладинками з мармурового паперу; у нього не було мобілки; його комп’ютер, доісторичний IBM, мав розміри великої валізи, і з нього не було ніякої користі. У незайманій тиші Гобі з головою поринав у свою роботу, загинаючи під парою шпони або підстругуючи стамескою ніжки стола, і його щаслива зосередженість підіймалася з нижньої майстерні й розливалася по дому, як розливається взимку тепло з розпаленої печі. Він був неуважний і добрий, забудькуватий, самокритичний і лагідний; часто він з першого разу не чув, що до нього звертаються, або навіть і з другого; він губив окуляри й вічно кудись запихав гаманець, ключі, квитанції з хімчистки і знову й знову кликав мене вниз, і ми обидва ставали навкарачки й шукали якусь дрібну детальку, що випала йому з рук. Іноді він відчиняв крамницю, не довше як на годину або дві, але — наскільки я міг бачити — це був для нього лише привід, щоб розпити пляшку хересу з друзями та знайомими. А якщо він показував якісь меблі, висуваючи шухляди під загальні «охи» та «ахи», то це було те саме, як ми колись із Енді виставляли напоказ свої іграшки, щоб похвалитися ними.

Якщо він коли-небудь і продавав якісь меблі, то я ніколи цього не бачив. У його юрисдикції (як він це називав) була майстерня, або радше «лазарет», де пошкоджені стільці та столи чекали своєї черги. Як садівник, що доглядає свої рослини, змітаючи попелицю з окремих листків, він ретельно досліджував текстуру й зернистість окремих деталей, занедбаних шухляд, шрамів і нерівностей. Хоч він мав кілька сучасних інструментів для обробки дерева: фрезу, бездротовий дриль, циркулярну пилку, — та користувався ними рідко. («Якщо це потребує затички для вух, я не схильний застосовувати такий інструмент».) Він спускався вниз дуже рано й іноді, якщо мав проект, залишався там до пізньої ночі, але зазвичай, коли починало сутеніти, підіймався нагору і, перш ніж умитися до вечері, наливав собі в невеличкий келих на один дюйм чистого віскі: стомлений, приязний, з руками, вимазаними сажею, — у його втомі було щось грубе й солдатське.

«Він водив тебе обідати?» — есемесила мені Піппа.

«Так, три чи чотири рази».

«Він любить ходити лише в ті 2 або 3 порожні ресторани».

«Саме в таке місце він водив мене минулого тижня, я сидів там, як у гробниці Тутанхамона».

«Так, він відвідує лише ті ресторани, чиїх власників йому шкода. Бо він боїться, що вони втратять бізнес і він почуватиметься винним».

«Мені більше подобається їсти те, що він сам готує».

«Попроси його зготувати тобі імбирний хліб, мені теж його захотілося».

Щодня з найбільшим нетерпінням я чекав вечері. У Веґасі — а надто по тому, як Борис зв’язався з Котку, — я ніколи не міг звикнути до сумного вишкрябування їжі, щоб нагодувати себе ввечері, сидячи на краю ліжка з пакетом картопляних чіпсів або коробочкою засохлого рису, що залишилася від страви, яку батько брав на винос. На радісний контраст, увесь день Гобі обертався навколо вечері. Де ми їстимемо? Хто до нас прийде? Що мені зготувати? Ти любиш потофьо[120]? Ні? Ніколи його не їв? Рис із лимоном або шафраном? Консерви зі смокв чи абрикосів? Ти хочеш піти зі мною в «Джеферсон маркет»? Іноді в неділі ми приймали гостей, серед яких були не тільки викладачі з Нової школи та професори Колумбійського університету, дами з оперного оркестру й Товариства охорони історичних пам’яток та приємні старі люди, що жили з нами по сусідству, вгору і вниз по вулиці, а й чимало колекціонерів і торгівців антикваріатом, від збожеволілих старих леді в рукавичках, що продавали георгіанські коштовності на блошиному ринку, до багатіїв, які не були б зайвими й у гостях у Барбурів (я чув, що Велті допомагав багатьом із цих людей зібрати свої колекції, радячи, які речі їм слід купувати). Більшість розмов була для мене темним лісом (Сен-Сімон? Мюнхенський оперний фестиваль? Кумарасвамі[121]? Вілла в По?). Але навіть якщо такі зустрічі відбувались у вітальні й товариство було «інтелігентним», ці обіди відзначалися тим, що люди, які брали в них участь, не бентежилися, коли їм самим доводилося накладати собі їжу в тарілку або їсти, тримаючи її на колінах, — цілковита протилежність вечіркам, які подзенькували льодом, із вишколеними офіціантами в домі Барбурів.

Власне кажучи, на цих обідах, приємних і цікавих — бо приємними й цікавими були гості Гобі, — я постійно потерпав, що прийде хтось із тих людей, хто бачив мене в Барбурів. Я почувався винним, що досі не зателефонував Енді. А проте після того, що сталося в мене з його батьком на вулиці, я соромився повідомити його, що знову перебуваю в місті, де не маю власного житла.

А крім того — хоч це було й не так важливо, — я був стурбований насамперед тим, як я познайомився з Гобі. Хоч він ніколи не розповідав у моїй присутності історію про те, як я з’явився у нього в дверях, мабуть, тому що відчував, що мені було б не дуже приємно це чути, проте декому він усе ж таки її розповідав, і я його через це не звинувачував — історія була надто цікавою, щоб не розповісти її нікому.

— Вона здається цілком природною, якщо ви знаєте Велті, — сказала великий друг Гобі місіс Дефріз, яка торгувала акварелями ХІХ століття і, попри свій тугий одяг та сильні парфуми, любила обійматись і мала притаманну старим леді звичку тримати вас за лікоть або поплескувати, коли говорила. — Бо, мій любий, Велті був агораманіяк. Він любив людей, знаєте, любив ринкову площу. Любив усю ту метушню. Оборудки, товари, розмови, обмін. Це в ньому залишився спогад від Каїра його дитинства, я завжди казала, він був би щасливий, якби йому довелося ходити в пантофлях і розхвалювати килими на мусульманському базарі. Він був наділений даром антиквара — знав, що, де й кому належить. Який-небудь чоловік зайде до нього в крамницю, не маючи наміру щось купувати, а тільки щоб, скажімо, перечекати дощ, а він запропонує йому філіжанку чаю — і, дивись, через певний час той чоловік уже відвантажує обідній стіл, щоб надіслати його до Де-Мойну. Або студент заблукає до його крамниці, щоб помилуватися товаром, а він винесе йому недорогу гравюрку. Усі були щасливі, були задоволені. Він знав, що не кожен спроможний купити велику й дорогу річ, але розумів, що головне — збіги, які дозволяють знайти для речі правильну домівку.

— Атож, і люди довіряли йому, — сказав Гобі, заходячи до кімнати з наперстком хересу для місіс Дефріз і зі склянкою віскі для себе. — Він завжди казав, що саме каліцтво зробило його добрим торгівцем, і, думаю, в цьому була якась істина. «Симпатичний каліка». У нього, мовляв, немає власних інтересів. Стоїть осторонь і чекає, поки до нього звернуться.

— О, Велті ніколи осторонь ні від чого не стояв, — не погодилася місіс Дефріз, узявши склянку з хересом і приязно плескаючи Гобі по рукаву, на її пергаментній руці зблиснули грановані трояндою діаманти. — Він завжди перебував у гущі життя, нехай він буде благословенний, завжди весело сміявся, ніколи ні на що не жалівся. У всякому разі, мій любий, — сказала вона, обертаючись до мене, — ти не сумнівайся. Велті чудово знав, що він робить, коли віддав тобі перстень. Бо, віддавши його тобі, він спрямував тебе до Гобі, зрозумів?

— Авжеж, — сказав я і так розхвилювався, почувши ці слова, що вийшов на кухню.

Бо ж він віддав мені не тільки перстень.

Ночами в колишній кімнаті Велті, яка була тепер моєю кімнатою і де його окуляри для читання й авторучка досі зберігались у шухлядах столу, я лежав не засинаючи, схвильований, і дослухався до шуму з вулиці. У Веґасі я думав про те, що коли мій батько або Ксандра знайдуть картину, вони можуть не зрозуміти, що це таке, принаймні спочатку. Але Гобі зрозуміє. Знову й знову перед моїми очима розгорталися сценарії, коли я приходив додому й зустрічався з Гобі, який чекав на мене з картиною в руках: «Що це таке?» — і не було ніякого обману, ніяких хитрощів, ніякого лукавства, які могли б уберегти мене від катастрофи; і коли я падав навколішки й засовував руки під ліжко, хапаючись там за наволочку (я так робив наосліп і з непередбачуваними перервами, аби переконатися, що вона досі там), я робив це таким швидким рухом, ніби вихоплював надто гарячий обід із мікрохвильовки.

Пожежа в будинку. Візит дезінсектора. Червоними літерами написане слово ІНТЕРПОЛ у «Базі даних про втрачені твори мистецтва». Якби комусь заманулося робити висновки, то перстень Велті став би певним доказом того, що я перебував у тій самій галереї, де висіла моя картина. Двері до моєї кімнати були такі старі й так нерівно трималися, що я підпер їх залізною підпорою. А що як під впливом якогось несподіваного імпульсу Гобі заманеться піднятися нагору, аби тут прибрати? Звичайно, це здавалося нетиповим для неуважного й не особливо акуратного Гобі, яким я його знав («Ні, він не надто дбає про чистоту, він приходив у мою кімнату тільки щоб змінити простирадла й витерти пилюку», — написала мені Піппа, спонукавши мене негайно розібрати своє ліжко й сорок п’ять хвилин гарячково витирати пил у своїй кімнаті — з грифонів, кришталевої кулі, спинки ліжка — своєю чистою футболкою). Витирання пилюки незабаром стало моєю нав’язливою звичкою — настільки, що я накупив власних ганчірок для цієї роботи, хоч Гобі мав повен дім таких ганчірок; я не хотів, аби він бачив, як я прибираю, моя єдина надія полягала в тому, що пилюка не спаде йому на думку, коли йому заманеться встромити носа в мою кімнату.

Оскільки тепер я почувався безпечно, лише виходячи з дому в його товаристві, я проводив більшу частину днів у своїй кімнаті за роботою, виходячи звідти тільки поїсти. І коли він залишав дім, я плуганився разом із ним до галерей, на розпродажі маєтків, до виставкових зал, на аукціони, де стояв із ним у задньому ряді («Ні, ні, — казав він, коли я показував йому на стільці попереду, — ми повинні стояти там, звідки можемо бачити таблички»), — спочатку це видовище захоплювало, як кіно, але години через дві ставало занудним, як «Основи вищої математики».

Та хоч я й намагався (іноді досить успішно) вдавати цілковиту байдужість і блукати з ним по Мангеттену, так ніби мені було байдужісінько, куди йти, по суті, я приєднувався до нього в тому самому тривожному стані духу, що й Попчик, коли він, до розпачу самотній, постійно бігав слідом за мною та Борисом у Веґасі. Я ходив із ним на пишні обіди. Я ходив із ним на оцінку лотів. Я ходив із ним до його кравця. Я ходив із ним на погано відвідувані лекції про нікому не відомих філадельфійських майстрів 1770-х років, що виготовляли меблі з червоного дерева. Я ходив із ним на концерти оперного оркестру, хоч його програми були занудними й виконувалися так довго, що я боявся врешті заснути й звалитись у прохід. Я ходив із ним на обід до Амстісів (на Парковій авеню, незручно близько до Барбурів), і до Фоґелів, і до Краснових, і до Мільдерберґерів, де розмови були або: а) такими, що можна очманіти з нудьги, або б) настільки недоступними для мого розуміння, що я зазвичай міг витиснути з себе лише «гм».

— Бідолашний хлопець, ми, мабуть, абсолютно нецікаві для нього, — казала місіс Мільдерберґер веселим голосом, не усвідомлюючи, наскільки мала рацію.

Інші друзі, такі як містер Ейбернеті, ровесник мого батька, що мав якусь скандальну історію в минулому, були такими рухливими й жвавими і так радикально нехтували мене («І де, ти кажеш, ти роздобув цю дитину, Джеймсе?»), що я сидів ошелешений серед китайського антикваріату та грецьких ваз, без’язикий, спантеличений, прагнучи сказати щось розумне й водночас боячись привабити до себе увагу хай там у який спосіб, — тихо, як води в рот набрав. Принаймні раз або двічі на тиждень ми навідували місіс Дефріз у її напханому антикваріатом міському домі (у передмісті, в будинку, схожому на дім Гобі) на Східній Шістдесят Третій вулиці, де я сидів на краєчку розхитаного стільця й намагався не звертати уваги на її агресивних бенгальських котів, які впинали пазурі мені в коліна («Він соціально активний хлопець, чи не так?» — чув я, як вона зауважила зовсім не sotto voce[122], коли вони йшли через кімнату, сперечаючись про акварелі Едварда Ліра). Іноді вона супроводжувала нас до виставок у «Крістіз» або «Сотбіз», де Гобі уважно вивчав кожен експонат, відчиняв і зачиняв шухляди, показуючи мені різні майстерні вироби й заносячи їх олівцем до свого каталогу, а потім, після однієї або двох зупинок у галереї, вона поверталася на свою Шістдесят третю, а ми йшли до кав’ярні «Сент-Амбреус», де Гобі у своєму вишуканому костюмі підходив до прилавка й пив еспресо, а я їв шоколадний круасан і, дивлячись, як туди заходять діти зі шкільними сумками, боявся зустріти когось зі своєї колишньої школи.

— Чи твій батько не захоче взяти ще одне еспресо? — питав мене бармен, коли Гобі просив пробачення й ішов до туалету.

— Ні, дякую, рахунок, будь ласка.

Мені дуже подобалося, коли людям здавалося, що Гобі мій батько. Хоч за віком він міг бути моїм дідом, він випромінював ту енергію, яка робила його схожим на літніх європейських батьків, яких можна було зустріти на Іст-Сайді, — вишуканих, солідних, самовпевнених, одружених удруге, батьків, які мали дітей у п’ятдесят або шістдесят років. У тому костюмі, в якому він відвідував галереї, цмулячи своє еспресо й дивлячись спокійним поглядом на вулицю, він міг здаватися швейцарським індустріальним магнатом або власником ресторану, що має одну або й дві мішленівські зірки: солідний, успішний, одружився пізно. Чому, сумно думав я, коли він повертався з перекинутим через руку пальтом, чому мати не вийшла заміж за когось схожого на нього? Або на містера Брейсґьордла? За чоловіка, з яким вона мала б щось спільне, — можливо, старшого від неї, більш показного, але який би відвідував картинні галереї та ходив на концерти струнних оркестрів, відвідував букіністичні книгарні, купував їй гарний одяг, а на її день народження возив її до Парижа й дав їй те життя, на яке вона заслуговувала. Їй було б неважко знайти собі такого чоловіка, якби вона намагалася. Чоловіки любили її: від консьєржів до моїх учителів, до батьків моїх друзів, навіть до її боса Серджо (який із невідомих для мене причин називав її гарнулею), і навіть містер Барбур був готовий завжди підхопитися на ноги й привітати її, коли вона приходила забрати мне від Енді, швидкий на усмішку й на те, щоб узяти її за лікоть і підвести до канапи, розмовляючи з нею голосом тихим і приязним. Ви не хочете сісти? Хочете чогось випити, філіжанку чаю або чогось іншого? Я не думав, що це плід моєї фантазії, — принаймні не зовсім, — коли містер Брейсґьордл пильно дивився на мене: так, ніби він дивився на неї або шукав у мені якийсь слід від її привида. Проте навіть після його смерті я не міг позбутися свого батька, хоч як намагався викинути його з картини свого життя, — бо він завжди був тут, у моїх руках, моєму голосі, моїй ході, у тому, як я дивився вбік, коли виходив із Гобі з ресторану, сам оберт моєї голови нагадував його давню звичку чепуритися, шукати свій відбиток у будь-якому дзеркалі.

У січні я складав свої тести: легкий і важкий. Легкий приймали в шкільному класі в Бронксі: вагітні матусі, різношерсті таксисти, гамірна компанія домашніх дівчаток із Ґранд-Конкурс[123] у коротких хутряних шубках, з блискучими нігтями. Але загалом тести не були такими легкими, як я собі уявляв, з набагато більшою кількістю запитань про таємні аспекти управління штатом Нью-Йорк, ніж можна було сподіватися (скільки місяців триває сесія законодавчої влади в Олбані? Звідки мені, в біса, знати?), і я повертався на метро додому, стурбований і пригнічений. А важкий іспит (зачинений клас, знервовані батьки, що прогулювалися коридором, напружена атмосфера, схожа на атмосферу шахового турніру) був, здавалося, спланований якимсь засмиканим випускником Массачусетського технологічного інституту, причому варіанти відповідей на запитання були такими схожими, що я повертався додому, не уявляючи собі, що я, власне, там відповідав.

Ну то й що, казав я собі, йдучи до Кенел-стріт на метро, глибоко засунувши руки в кишені й відчуваючи під пахвами мокрий піт класних переживань. Можливо, мені не пощастило скласти іспит на цю початкову програму в коледжі — ну то й що? Адже я мушу потрапити в найкращу третину, аби сподіватися бодай на щось.

Гюбріс, грецьке слово зі словника, яке означає гордість, пиху і яке часто траплялося мені в моїх тренувальних текстах, але жодного разу не трапилося в тексті екзаменаційному, де я змагався з п’ятьма тисячами абітурієнтів за близько триста місць — і якщо мені не вдасться пройти, то не знаю, що зі мною буде; я не думав, що захочу поїхати до Массачусетсу й жити в тих Унґерерів, про яких не переставав торочити мені Брейсґьордл, у того доброго директора та його «команди», як називав їх містер Брейсґьордл, матері й трьох синів, що їх я уявляв собі як здорованів, як усміхнених малих покидьків, що в погані давні дні лупцювали в підготовчій школі мене та Енді й примушували нас злизувати пилюку з підлоги. Але якщо я не складу цих іспитів (або, точніше кажучи, не складу їх достатньо добре, щоб мене прийняли на цю програму підготовчого навчання до коледжу), то що мені тоді робити, аби я міг залишитися в Нью-Йорку? Безперечно, мені треба буде прагнути до якоїсь більш досяжної мети, до якоїсь пристойної середньої школи, куди я принаймні матиму шанс вступити. Проте містер Брейсґьордл так заповзявся пропхати мене в школу-пансіон, на свіже повітря, осінні кольори, зоряне небо та інші радощі сільського життя («Стайвесант[124]? Ну навіщо тобі стовбичити тут і навчатися в Стайвесанті, коли ти можеш поїхати з Нью-Йорка? Розім’яти ноги, дихати чистішим повітрям? Перебувати в сімейній ситуації?»), що я намагався триматися якнайдалі від середніх шкіл, навіть найкращих.

— Я знаю, чого хотіла б для тебе твоя мати, Теодоре, — знову й знову повторював він. — Вона хотіла б, щоб ти розпочав нове життя. Поза межами міста.

Він мав рацію. Але як мені було пояснити йому, що з початком безладу та бездушності, які настали після її смерті, всі ці її побажання втратили сенс?

Усе ще заглиблений у думки, я завернув за ріг, підходячи до станції метро й намацуючи в кишені проїзний квиток, і проминув газетну розкладку, де побачив такий заголовок:

МУЗЕЙНІ ШЕДЕВРИ ЗНАЙДЕНО В БРОНКСІ

МІЛЬЙОНИ ЗА ВКРАДЕНІ ВИТВОРИ МИСТЕЦТВА

Я зупинився на хіднику, перехожі обминали мене з обох боків. Потім, відчуваючи, що за мною спостерігають, а серце калатає несамовито, я повернувся, купив газету (звичайно, коли підліток мого віку купує газету, це нікому не здається таким підозрілим, яким воно здавалося мені) і перебіг через вулицю до лавочок на Шостій авеню, щоб почитати її.

В одному з будинків у Бронксі поліція, діючи за підказкою, знайшла три картини — Георга ван дер Мейна, Вібранда Гендрікса й Рембрандта, усі вони пропали з музею після вибуху. Картини були знайдені на горищі, загорнуті у фольгу й засунуті між запасні фільтри для системи загального кондиціонування в домі. Сам злодій, його брат і братова теща, якій належало горище, заарештовані й можуть бути відпущені під заставу, а якщо їхню провину буде доведено, то кожному з них загрожує по двадцять років ув’язнення.

Це була стаття на повну сторінку з хронологією подій і діаграмами. Злодій — лікар «швидкої допомоги» — затримався після наказу покинути будівлю, зняв картини зі стіни, загорнув їх у простирадло, заховав у складених переносних ношах і виніс із музею, ніким не помічений. «Він поцупив картини, не уявляючи собі їхньої цінності, — сказав працівник ФБР, у якого автори статті взяли інтерв’ю. — Просто вхопив те, що потрапило під руку. Той чоловік не має ані найменшого уявлення про мистецтво. Коли він приніс картини додому, то не знав, що з ними робити, тож порадився з братом, і разом вони заховали картини в його тещі, без її відома, якщо вірити їй». Після короткого дослідження в Інтернеті брати´, вочевидь, зрозуміли, що Рембрандт надто знаменитий, аби продати його картину, і саме їхні спроби продати одну з менш відомих картин привели слідчих до схованки на горищі.

Але мені у вічі впав останній абзац статті — так, ніби він був надрукований червоними літерами:

Що ж до решти досі не знайдених творів мистецтва, то надії слідчих відродились, і вони просуваються по кількох місцевих ниточках. «Чим більше ми труситимемо дерево, тим більше впаде плодів, — сказав Річард Наннеллі, міський координатор між поліцією і відділенням ФБР, яке займається пошуками творів мистецтва. — Загалом, коли крадуть твори мистецтва, то їх намагаються якомога швидше вивезти за кордон, але ця знахідка в Бронксі лише підтверджує, що тут ми маємо справу з кількома аматорами, недосвідченими злодіями, які здійснили крадіжку, піддавшись пориву, а тепер не знають, як продати або сховати вкрадені речі». За словами Наннеллі, багатьох людей, які були присутні на місці вибуху, тепер знову розшукують, опитують і перевіряють. «Тепер ми не сумніваємося в тому, що чимало зниклих картин можуть залишатися в місті, просто під нашим носом».

Мене занудило. Я підвівся на ноги, зіжмакав газету, кинув її в найближчий смітник і замість сісти в метро пішов назад по Кенел-стріт, блукав чайнатауном годину на морозі, дивлячись крізь заморожені вікна на дешеві електротовари, на криваво-червоні килими в невеликих тьмяних вітальнях, на ряди засмажених пекінських качок кольору червоного дерева, і думав: лайно, лайно! Червонощокі вуличні торговці, закутані, як монголи, перегукувалися через гарячі жаровні. Окружний прокурор. ФБР. Нова інформація. «Ми сповнені рішучості розслідувати ці випадки за всією суворістю закону. Ми переконані в тому, що інші зниклі картини незабаром буде знайдено. Інтерпол, ЮНЕСКО та інші федеральні й міжнародні агенції співпрацюють у цьому випадку з органами місцевої влади».

Ця інформація була всюди. Усі газети публікували її. Навіть у китайських газетах віднайдений портрет роботи Рембрандта стримів посеред струминок ієрогліфів, визирав із ящиків, де було складено незрозумілу городину та вугрів на льоду.

— Ось що справді обурює, — сказав Гобі ввечері того дня, обідаючи з Амстісами і тривожно зсунувши брови. Віднайдені картини були єдиною темою, на яку він міг говорити. — Усюди лежать поранені люди, стікають кров’ю, а той виродок знімає зі стін картини. Виносить їх на вулицю, під дощ.

— Не скажу, що я здивований, — зауважив містер Амстіс, який пив уже четверте віскі з льодом. — Коли в матері був другий серцевий напад — ви не уявляєте, якого безладу наробили в нас оті телепні з «Бет Ізраель». Чорні сліди всюди на килимі. Ми знаходили пластикові ковпачки для голок від шприців на підлозі протягом тижнів, собака майже проковтнув один. І вони також завдали нам іншої шкоди, Марто, ти не пам’ятаєш, що вони розбили в шафі з китайським посудом?

— Ну, знаєш, про лікарів зі «швидкої допомоги» я нічого поганого сказати не можу, — не погодився з ним Гобі. — Мене вразили ті, які приїздили тоді, коли захворіла Джульєтта. Я дуже радий, що картини знайшли, перш ніж вони були дуже пошкоджені, це могла б бути справжня… Тео, — несподівано звернувся він до мене, примусивши швидко підняти голову від тарілки. — У тебе все гаразд?

— Пробачте. Я просто дуже стомився.

— Нема чого дивуватися, — люб’язно зауважила місіс Амстіс. Вона викладала американську історію в Колумбійському університеті. З цих двох саме вона була тією особою, яку Гобі любив і з якою дружив, містер Амстіс був тією половиною подружжя, що була йому цілком байдужа. — У тебе був важкий день. Тебе турбує результат твого іспиту?

— Ні, не дуже, — відповів я, не подумавши, і відразу пожалкував.

— О, та вступить він точно, не переживайте, — сказав містер Амстіс. — Тебе приймуть, — сказав він, обертаючись до мене, таким тоном, що, мовляв, кожен йолоп може на це сподіватись, а потім знов обернувся до Гобі: — Більшість із цих початкових програм у коледжі не заслуговують так називатися, ти зі мною згодна, Марто? Роздутий випускний клас. Туди важко пробитися, але нема чого робити, коли ти вже там. Вони всі такі, сучасні діти — охоче беруть участь у конкурсах, показують себе, а потім чекають на приз. Усі вважають себе переможцями. Ти знаєш, що сказав Марті один із її учнів? Розкажи їм, Марто. Він прийшов після уроку, захотів поговорити. Це був не малий школяр, це був аспірант. І ви знаєте, що він їй сказав?

— Гарольде, — спробувала врезонити його місіс Амстіс.

— Сказав, що переймається через свій іспит, хоче спитати в неї поради. Бо йому важко щось запам’ятати. Уявляєте? Аспіранта з американської історії, якому важко щось запам’ятати?

— Бачить Бог, мені також буває важко щось запам’ятати, — люб’язно промовив Гобі і став збирати зі столу тарілки, перевівши розмову на інші теми.

А пізно вночі, після того як Амстіси пішли, а Гобі заснув, я сидів у своїй кімнаті, визираючи з вікна на вулицю, дослухаючись до гуркоту вантажівок на Шостій авеню й докладаючи всіх зусиль, щоб приглушити в собі паніку.

Що ж я мав робити? Я просидів кілька годин за своїм лептопом, читаючи, як мені здавалося, сотні статей, надрукованих у «Le Monde», «Daily Telegraph», «Times of India», «La Repubblica», мовами, яких я не міг прочитати, кожна газета світу, схоже, висвітлювала цю тему. На додачу до тюремного ув’язнення, присуджувалися величезні штрафи: двісті тисяч, півмільйона доларів. Ще й гірше: було звинувачено і жінку, якій належав будинок, оскільки картини було знайдено в її власності. А це, схоже, означало, що Гобі також потрапить у халепу — набагато гіршу халепу, ніж я. Жінка, косметолог на пенсії, стверджувала, що вона не мала найменшого уявлення про те, що картини переховували в її домі. Але Гобі? Антиквар? Не мало значення, що він узяв мене до себе з доброти свого серця. Хто йому повірить, що він нічого про це не знав?

Вгору і вниз дурною каруселлю кружляли в моїй голові думки. «Хоч ті злодії діяли імпульсивно й не мають кримінального минулого, їхня недосвідченість не вбереже їх від букви закону». Один із коментаторів у Лондоні згадав про мою картину у зв’язку з віднайденим Рембрандтом: «…він привернув увагу до найцінніших полотен, досі не знайдених, зокрема створеної в 1654 році картини „Щиголь“ Карела Фабриціуса, унікальної в анналах мистецтва, а тому неоціненної…»

Я перезавантажив комп’ютер утретє або вчетверте, вимкнув його, а тоді, скоцюрбившись, заліз у ліжко й вимкнув світло. Я досі мав торбинку з пігулками, які вкрав у Ксандри, — сотні їх, усі різного кольору й форми, усі знеболювальні, як запевняв Борис, та, хоч іноді мій батько і втрачав від них притомність, я чув також, як він нарікав, що іноді вони всю ніч не давали йому заснути, і, пролежавши в дискомфорті та нерішучості годину або й кілька, терплячи нудоту й кахикаючи, дивлячись на смуги від автомобільних фар, які ковзають по стелі, я таки ввімкнув світло, намацав у нічній шухляді торбинку з пігулками й вибрав дві різного кольору, синю й жовту, міркуючи, що якщо одна мене не приспить, то друга може навіяти сон.

Неоціненна. Я перекотився обличчям до стіни. Віднайденого Рембрандта оцінили в сорок мільйонів. Але сорок мільйонів — це все ж таки ціна.

На авеню пожежна машина лунко загуркотіла й забряжчала, перш ніж поїхати в далеч. Автомобілі, вантажівки, з барів виходили чоловіки та жінки, гучно регочучи. Поки я лежав, намагаючись думати про заспокійливі речі, такі як сніг і зорі в пустелі, сподіваючись, що не проковтнув згубної суміші й не заподіяв собі смерть, я розпачливо намагався себе заспокоїти єдиним утішним для себе фактом, який вичитав з Інтернету: викрадені картини майже неможливо знайти, якщо люди, що їх украли, не намагаються їх продати або перевезти до іншого місця, тому лише двадцять відсотків крадіїв творів мистецтва будь-коли попадалися.

Розділ VIII Крамниця за крамницею (продовження)

Мене опанували такий жах і тривога з приводу картини, що вони якось затьмарили одержання листа: з весняного семестру мене прийняли на початкову програму в коледжі. Ця новина була такою несподіваною для мене, що я поклав конверт із листом у шухляду, де він лежав два дні разом із купою монограмного письмового паперу Велті, поки я набирався духу, щоб вийти на сходовий майданчик (у нижній крамниці скреготіла пилка) і гукнути:

— Гобі!

Пилка зупинилася.

— Мене прийняли.

Широке бліде обличчя Гобі з’явилося внизу під сходами.

— Про що ти кажеш? — запитав він, ще не вийшовши зі свого робочого трансу, ще не повністю будучи тут, витираючи руки й залишаючи білі плями на своєму чорному фартуху, — та коли він побачив конверт, вираз його обличчя змінився.

— Це те, про що я думаю?

Нічого не кажучи, я подав конверт йому. Він подивився на нього, потім на мене і засміявся тим своїм сміхом, який я називав ірландським, різким і здивованим.

— От і молодець! — сказав він, розв’язавши фартух і почепивши його на поруччя. — Я дуже задоволений — не стану тобі брехати. Я ненавидів думку, що доведеться відсилати тебе кудись далеко, самого-одного. І коли ти збирався сказати мені про це? У перший день навчання?

Від того, який він був задоволений, я почувався жахливо. За нашим святковим обідом — я, Гобі та місіс Дефріз у невеличкому сусідньому ресторані, який боровся за виживання, — я дивився на двох молодих людей, які пили вино за єдиним столом, поруч із нашим, який був зайнятий. І замість радіти своєму успіху я, всупереч своїм сподіванням, сидів роздратований і отупілий.

— Ми тебе вітаємо! — сказав Гобі. — Найтяжча частина позаду. Тепер тобі буде трохи легше дихати.

— Ти маєш дуже радіти, — сказала місіс Дефріз, яка протягом усього вечора тримала мене за руку й радісно стискала її. («Ви виглядаєте bien élégante[125]», — сказав їй Гобі, цілуючи в щоку: її сиве волосся було складене в акуратну зачіску на вершку голови, а крізь кільця її діамантового браслета були протягнуті оксамитові стрічки.)

— Справжній приклад працелюбності! — сказав їй Гобі.

Я почувався ще гірше, коли він розповідав усім своїм друзям, як тяжко я працював і яким чудовим учнем буду.

— Атож, це просто чудово. Ти хіба не задоволений? І так мало в тебе було часу! Ну ж бо, зроби веселішу фізіономію, мій любий! Коли він починає навчатися? — запитала вона в Гобі.

Приємною несподіванкою стало те, що після напружених іспитів початкова програма в коледжі була зовсім не такою складною, як я уявляв. У якомусь розумінні це була найлегша школа з тих, які мені випадало відвідувати: ніяких поглиблених предметів, ніякого бубніння про державні іспити й необхідність готуватися до вступу в Лігу плюща[126], ніякої виснажливої математики, ніхто не вимагає поглибленого вивчення мови, та й узагалі ніхто нічого не вимагає. З дедалі більшим подивом дивився я на дивовижний академічний рай, у який потрапив, і тепер зрозумів, чому так багато талановитих учнів зі шкіл п’яти районів Нью-Йорка ладні були луснути від перенапруження, аби тільки сюди потрапити. Тут не було ані тестів, ані іспитів, ані оцінок. Тут були заняття, де ти міг навчитися будувати сонячні панелі, й були семінари за участі нобелівських лауреатів з економіки, були також заняття, де все, що ти робив, — це слухав записи Тупака[127] або дивився старі епізоди з «Твін Пікс». Учні, якщо хотіли, могли організувати собі заняття з робототехніки або з історії ігор. Я міг набрати собі скільки завгодно цікавих факультативів, на яких треба було тільки написати твір у середині семестру, а в кінці — захистити проект. Та хоч я й знав, як мені пощастило, я не почував ані радості, ані навіть вдячності долі за це. Враження було таке, ніби мій дух зазнав якихось хімічних перетворень. Наче кислотний баланс моєї психіки зрушився й виштовхав життя з мене в тих вимірах, які неможливо залагодити, або перетворив живий організм на кістку, як ото відбувається з коралом.

Я міг робити те, що мусив робити і що вже робив раніше: відключаєш мозок, ломишся вперед. Чотири дні на тиждень я прокидався о восьмій, поливав себе душем, стоячи у ванні з пазуристими ніжками, біля кімнати Піппи (завіска з кульбабами, пахощі її полуничного шампуню огортали мене лукавою парою, де її присутність усміхалася всюди навкруг мене). Потім я раптово повертався на землю, виходив із парової хмари, мовчки вдягався у своїй кімнаті і, потягавши Попчика кварталом, де він шастав туди-сюди й скавучав від жаху, просовував голову в майстерню, казав «до побачення» Гобі, закидав за плечі свій рюкзак і сідав на метро, щоб проїхати дві зупинки в діловій частині міста.

Більшість учнів брали собі п’ять або шість курсів, але я обмежився мінімумом, чотирма: студійне мистецтво, французька мова, вступ до європейського кінематографу, російська література в перекладі. Я хотів також навчатися розмовної російської мови, але її початковий курс був доступний лише з осені. З глибокою байдужістю я приходив у клас, відповідав, коли мене про щось питали, виконував завдання й повертався додому. Іноді після уроків я їв у дешевих італійських та мексиканських ресторанчиках, розташованих поблизу Нью-Йоркського університету, з автоматами для гри в пінбол і пластиковими рослинами, де можна було подивитися спорт на широких телеекранах і випити пива за долар у так звані «щасливі години» (хоч для мене пиво було заборонене: було дивно повертатися в життя неповнолітнього, наче до олівців і дитячого садочка). Потім, зацукрувавшись від спрайту, щодо якого ніяких обмежень не було, я повертався до Гобі через Вашингтон-Сквер-парк із опущеною головою і на повну гучність увімкненим айподом. Через свою тривогу (віднайдений Рембрандт досі панував у всіх новинах) я мав великі проблеми зі сном, а коли несподівано лунав дзвінок у дверях у помешканні Гобі, я підстрибував, наче в усьому домі спрацювала пожежна сигналізація.

— Ти багато втрачаєш, Тео, — казала мені Сюзанна, мій соціальний педагог (усіх я мусив називати лише на ім’я, ми тут просто друзі), — саме позашкільна діяльність об’єднує наших школярів у міських кампусах. А надто школярів наймолодших. Адже їм легко загубитись у такому величезному місті.

— Ага.

Вона мала слушність: у школі я почувався самотнім. Вісімнадцятирічні та дев’ятнадцятирічні учні не спілкувалися з молодшими, і, хоч було багато школярів мого віку та ще молодших (був навіть один дванадцятирічний юний геній, що мав IQ 260), їхні життя були такими обмеженими, а інтереси такими ідіотськими й чужими для мене, що складалося враження, ніби вони розмовляють втраченою шкільною мовою, яку я давно забув. Вони жили вдома зі своїми батьками; їх турбували такі речі, як оцінки, виїзні сесії з вивчення італійської мови, літні стажування при ООН; вони мало не непритомніли, якщо при них закурити; вони були серйозними, добромисними, незайманими, дурненькими. Я мав не більше спільного з будь-ким із них, аніж із восьмирічними дітлахами з сорок першої школи.

— Я бачу, ти вивчаєш французьку мову. Французький клуб зустрічається раз на тиждень у французькому ресторані на Юніверситі-плейс. А у вівторок вони йдуть до «Альянс Франсез» і дивляться там кінофільми французькою мовою. Це могло б сподобатися тобі.

— Можливо.

Завідувач французької кафедри, літній алжирець, уже підходив до мене — коли він поклав мені на плече свою руку, я підстрибнув, наче мене збиралися різати, — і без зайвих передмов сказав мені, що керує семінаром, який може мене зацікавити, про коріння сучасного тероризму, починаючи від Фронту національного визволення та Алжирської війни — мені було бридко знати, що всі вчителі програми, здавалося, знали про те, хто я такий, заговорювали до мене, вже знаючи про мою «трагедію», як назвала це моя вчителька кінематографа місіс Лебовіц («Називай мене просто Руті»). Вона також намагалась умовити мене вступити до їхнього кіноклубу, після того як прочитала моє есе про «Викрадача велосипедів»[128]; вона також висловила сподівання, що мені було б приємно відвідувати філософський клуб, який щотижня збирався на дискусію про так звані Великі Теми.

— Що ж, можливо, — відповів я ввічливо.

— Коли я прочитала твоє есе, мені здалося, що ти прагнеш проникнути туди, що я називаю, за браком кращого терміна, метафізичною територією. Наприклад, чому добрі люди страждають, — сказала вона, а я дивився на неї порожнім поглядом. — І чому доля така непередбачувана. У твоєму есе йдеться не так про кінематографічні принципи Де Сіка, як про фундаментальні хаос і непевність світу, в якому ми живемо.

— Не знаю, — сказав я, порушивши ніякову мовчанку, що запала між нами.

Невже моє есе було справді про такі речі? Мені навіть не сподобався «Викрадач велосипедів» (як і «Кес», і «Чайка», і «Лакомб Люсьєн», і інші надзвичайно депресивні іноземні фільми, що їх ми дивилися на уроках місіс Лебовіц).

Місіс Лебовіц дивилася на мене так довго, що мені стало ніяково. Потім вона поправила окуляри в червоній оправі й сказала:

— Розумієш, усі фільми з європейського кінематографа, які ми вивчаємо, досить важкі. Тож я подумала, може, тобі варто відвідати один із моїх семінарів для студентів старшого віку, які цікавляться кіно. Ексцентричні комедії тридцятих років або навіть німе кіно. Ми аналізуємо «Доктора Каліґарі», але також розглядаємо чимало фільмів із Бастером Кітоном, із Чарлі Чапліном — хаос, ти розумієш, але в незагрозливій рамці. Життєствердний матеріал.

— Можливо, — сказав я.

Але я не мав найменшого наміру обтяжувати себе бодай крихтою додаткової праці, хоч би якою життєствердною вона була за своєю природою. Бо майже від тієї самої миті, коли я ввійшов у ці двері, оманливий вибух енергії, завдяки якому я проник у початкову програму коледжу, затих. Щедрі перспективи анітрохи не хвилювали мене; я не мав бажання напружуватися бодай трохи більше, аніж був повинен. Я хотів лише втриматися на поверхні.

Тому сповнені ентузіазму пропозиції моїх учителів незабаром змінилися на відстороненість і туманні вияви безособової жалості. Я не прагнув кидати якийсь виклик, розвивати якісь свої здібності, розширювати свої обрії, користуватися багатьма доступними мені ресурсами. Я не пристосовувався до програми, як делікатно висловилася Сюзанна. Насправді — у міру того як наближався до кінця семестр, мої вчителі повільно віддалялися від мене, а негативна думка набувала поширення («запропоновані академічні можливості не заохочують Теодора до більших зусиль на будь-якому з фронтів») — я все більше й більше підозрював, що єдиною причиною, чому мене допустили до цієї програми, була «моя трагедія». Хтось в адміністрації позначив галочкою мою заяву і приніс її до директора, Боже мій, цей бідолашний хлопець, жертва тероризму, ля-ля-ля, школа має нести за нього відповідальність, скільки місць у нас залишилося, чи зможемо ми його запхати? Майже напевне я зруйнував життя якому-небудь розумникові в Бронксі — нещасному кларнетистові, якому завжди не щастило у складанні проектів, бо він зазнавав невдачі в домашніх завданнях з алгебри, і якому судилося, сидячи в будці, штампувати проїзні квитки на платній магістралі замість викладати гідромеханіку в Каліфорнійському університеті, бо я забрав місце, яке законно йому належало.

Не випадало сумніватися в тому, що сталася помилка. «Теодор бере дуже мало участі в класній роботі і, схоже, не має найменшого бажання вивчати щось, крім абсолютно необхідного, — написав мій викладач французької мови у своєму рапорті за половину семестру, який за відсутності дорослих, що наглядали б за мною, прочитав лише я один. — Залишається сподіватися, що невдачі спонукають його зрештою довести свої здібності й він зможе використати свої можливості в другій половині семестру».

Але я не мав жодного бажання використовувати свої можливості, а тим більше доводити здібності. Наче людина, що втратила всяку пам’ять, блукав я вулицями і (замість робити домашні завдання, або навчатись у мовній лабораторії, або відвідувати один із тих клубів, у які мене запрошували) катався в метро, виходячи на кінцевій станції, де блукав сам-один посеред крамничок і перукарень. Але незабаром я втратив інтерес і до своєї нововіднайденої рухливості — до тих сотень миль, які проїздив, аби тільки подолати відстань, — натомість, наче камінь у глибоку воду, я пірнув у роботу в майстерні Гобі, привітну дрімоту під тротуаром, де я був надійно ізольований від міського гуркоту та лабіринту офісів і хмарочосів і з радістю полірував стільниці та годинами слухав класичну музику по Нью-Йоркському радіо. Зрештою, яке мені було діло до passé composé[129] чи романів Тургенєва? Що було поганого в тому, аби спати допізна, накривши ковдрою голову, або блукати по мирному дому, з давніми мушлями в шухлядах і кошиками під секретером у вітальні, в яких зберігалися рулони шпалер, призахідним сонцем, яке проникало блискучими кораловими спицями над парадними дверима? Незабаром між школою і майстернею я поринув у такий собі напівсон-забуття, асиметричну, схожу на марення версію свого колишнього життя, де я ходив знайомими вулицями, проте жив у незнайомих обставинах посеред незнайомих облич; і хоч часто, йдучи до школи, я думав про своє втрачене життя з матір’ю — станцію «Кенел-стріт», освітлені кошики з квітами на Корейському ринку, — здавалося, чорна завіса опустилася над моїм життям у Веґасі.

Лиш іноді, у несподівані хвилини, вона проривалася такими бурхливими вибухами, що я зупинявся на півдорозі на хіднику, ошелешений і приголомшений. Іноді моє теперішнє життя згорталося у щось маленьке й зовсім нецікаве. Можливо, причина була в тім, що я трохи протверезів, залишив позаду блиск і хронічний чад шалених підліткових випивок, коли наше мале дикунське плем’я з двох людей чинило безум у пустелі; можливо, так і відбувається з хлопцем, коли він стає старшим, хоч годі було уявити Бориса (у Варшаві, Кармейволлаґу, Новій Ґвінеї, будь-де), який би жив поміркованим життям напередодні дорослого віку, яким нині жив я. Енді і я — навіть Том Кейбл і я — часто говорили про те, ким ми будемо, коли станемо дорослими, але Борисові ніколи не спадало на думку більш віддалене майбутнє, ніж його наступний обід. Я ніколи не міг уявити його готовим заробляти собі на життя або бути продуктивним членом суспільства. А проте жити з Борисом означало знати, що життя наповнене великих і химерних можливостей — набагато більших, аніж усе те, чого навчали в школі. Я давно перестав намагатися писати йому есемески або телефонувати. На послання, спрямовані на мобільний телефон Котку, ніхто не відповідав, його домашній телефон у Веґасі був відключений. Я собі не уявляв — з огляду на широку сферу його пересувань, — що колись побачу його знову. А проте я думав про нього майже щодня. Російські романи, які я мусив читати для школи, нагадували мені про нього; російські романи й «Сім стовпів мудрості»[130], а також Нижній Іст-Сайд, тату-салони й крамнички, де продавали піроґі, старі польки, що, перевалюючись, тягли торби з харчами, і дітлахи, які курили під дверима барів на Другій авеню.

А іноді — несподівано, з майже болючою гостротою — я пригадував свого батька. Про нього мені нагадували блиск і бруд чайнатауну, його мінлива й незбагненна атмосфера; дзеркала і цистерни з рибою, вікна крамниць із пластиковими квітами та вазони з бамбуком. Іноді, пішовши на Кенел-стріт, щоб купити Гобі трепел і венеційський турпентин у Перпл-Пейнт, я зрештою звертав на вулицю Малбері до ресторану, який любив мій батько, розташованого неподалік від метро лінії Е, куди вели вісім підвальних східців і де стояли заляпані столи фірми «Форміка», де я купував підсмажені млинці з цибулею, свинину в гострому соусі, тицяючи в ці страви пальцем, бо меню було китайською мовою. Коли вперше я прийшов до Гобі, навантажений пакетами з масного паперу, розгублений вираз його обличчя зупинив мене на місці і я завмер, наче лунатик, який пробудився й питає себе, про що він думав — звичайно ж, не про Гобі; він не був тією особою, яка мріє про китайські страви вдень і вночі.

— О, мені це подобається, — поквапно сказав Гобі, — але я ніколи про це не думав.

І ми поїли внизу в крамниці просто з масних паперових пакетів, Гобі сидів на стільці у своєму чорному робочому фартуху, закасавши рукави до ліктів, палички для їжі здавалися дивовижно маленькими в його великих пальцях.

Неформальний статус мого перебування в Гобі також мене турбував. Хоч сам Гобі у своїй розосередженій поблажливості, здавалося, нічого не мав проти того, аби я жив у його домі, містер Брейсґьордл, вочевидь, розглядав таку ситуацію як тимчасову, і він та мій соціальний педагог у школі докладали всіх зусиль, аби пояснити мені, що хоч дортуари в коледжі й призначені для старших студентів, щось можна було б зробити й у моєму випадку. Але щоразу, коли заходила розмова про моє квартирне влаштування, я замовкав і дивився на свої черевики. Кімнати резиденції були переповнені, обліплені слідами від мух, з кліткою для ліфта, обписаною графіті, що скреготіла, наче підйомник у в’язниці, стіни були обліплені рекламними листівками, а підлога вкрита калюжами від розлитого пива, зомбована юрма загорнутих у простирадла здорованів дрімала на канапах у залі для телебачення, а ще більші хлопці з рослинністю на обличчі — як на мене, то великі й страшні двадцятирічні мужики — жбурляли один в одного в коридорі порожні бляшанки з-під пива.

— Що ж, ти ще трохи малий, — сказав містер Брейсґьордл, коли я притиснув його в куток і висловив усі свої застереження, хоч про справжню причину своєї стриманості я говорити, звичайно, не міг: як — зважаючи на мої обставини — я міг би жити з кимось у кімнаті? А охорона? А протипожежна система? А крадіжка? «Школа не відповідає за особисту власність учнів, — було написано в довіднику, який мені дали. — Рекомендуємо учням застрахувати всі цінні речі, які вони збираються тримати в школі».

Опанований тривогою, я поставив перед собою завдання стати незамінним для Гобі: я виконував усі його доручення, чистив йому пензлі, допомагав складати списки відреставрованих ним меблів і збирати деталі й шматки столярного дерева. Поки він вистругував нащілинні рейки й нові ніжки для стільців, які відповідали б старим, я розтоплював бджолиний віск і смолу на гарячій плиті для полірування меблів: 16 частин бджолиного воску, 4 частини смоли, частина венеційського турпентину — утворювалася масляниста гладінь, схожа на густу цукеркову масу, мішати яку було суцільним задоволенням. Незабаром він став навчати мене, як накладати червоний колір на біле тло для позолоти: завжди трохи золота стиралося в тих місцях, де торкалася рука, і треба було втерти трохи чорної фарби в щілини та задню частину. («Утворення патини — одна з найбільших проблем деталі. Коли ти працюєш із новим деревом і хочеш надати йому ефекту віку, то завжди найлегше підробити позолочену патину».) А якщо після обробки ламповою сажею позолота лишалася ще надто яскравою і свіжою на вигляд, він навчав мене наколювати її кінчиком булавки — світло мало змінюватися, подряпини мали бути різної глибини, — а потім пом’яти цю поверхню кільцем зі старих ключів, перш ніж обдути її пилососом, щоб вона потемніла. «Ретельно відреставровані меблі, де не залишилось ані стертих поверхонь, ані благородних шрамів, ти сам повинен перетворити на стародавні й благородні. Тут головний трюк, — пояснював він, утираючи лоба тильним боком долоні, — не намагатися працювати дуже гарно». Говорячи гарно, він мав на увазі «правильно». Усе, що було стерте правильно й рівно, відразу свідчило про підробку. Справжній вік, як я переконався, роздивляючись оригінали, що пройшли через мої руки, був мінливим, викривленим, вередливим, там проваленим, там випнутим, він відбивався нерівними теплими смугами на тій стороні комода з рожевого дерева, куди падали сонячні промені, і був темним, як щойно вирізьблений, на протилежній.

— Від чого старіє дерево? Від чого завгодно. Від спеки й холоду, від сажі з димаря, від котів і ще багато від чого, — сказав Гобі, відступаючи назад, коли я проводив пальцем по грубій, потьмянілій кришці комода з червоного дерева. — Як ти гадаєш, що пошкодило цю поверхню?

— Ох…

Я присів навшпиньки біля комода, туди, де липуче, схоже на чорну неапетитну скоринку якогось згорілого пирога полірування переходило в чисте й густе сяйво.

Гобі засміявся.

— Спрей для волосся. Протягом десятиліть. Ти можеш цьому повірити? — запитав він, відколюючи від стінки комода нігтем великого пальця чорну пластинку. — Стара красуня користувалася цим комодом як туалетним столиком. Протягом років на ньому утворювався шар лаку. Я не знаю, що вони кладуть у цю речовину, але обдерти цей шар — справжнє жахіття, а надто коли він утворився в п’ятдесятих і шістдесятих роках. Цей предмет був би надзвичайно цікавим, якби не зіпсований горішній шар. Усе, що ми можемо зробити, — це почистити його нагорі, щоб знову стало видно дерево, можливо, вкрити тонким шаром воску. Адже це прегарна стара річ — хіба ні? — сказав він із почуттям, провівши пальцем по стінці. — Подивись на вигин ніжки й на її зернистість, на її форми, подивись на квіти тут і там, як гарно вони вирізані.

— Ви хочете його розібрати?

Хоч Гобі вважав такий крок небажаним, я любив хірургічну драму розламування якогось виробу з дерева, щоб потім наново його скласти. Працювати треба було швидко, доки не затверднув клей, — так лікар квапиться вирізати хворому апендикс на борту корабля.

— Ні, — він постукав по комоду суглобами пальців, притуливши вухо до дерева, — усе начебто тримається добре, але тут є одне пошкодження на рейці, — сказав він, витягуючи шухляду, яка заскрипіла й застрягла. — Ось що буває, коли шухляду наповнюють усіляким мотлохом. Ми це полагодимо. — І він витяг шухляду до кінця, скрипіння дерева по дереву примусило його поморщитись. — Ми підстругаємо ті місця, де воно зачіпляється. Бачиш оце закруглення? Найкращий спосіб полагодити його — це вирівняти паз, він тоді стане ширшим; але не думаю, що нам доведеться розбирати на окремі полозки ластівчин хвіст — ти пам’ятаєш, як ми відремонтували дубовий комод? Але, — він провів пальцем по краю виробу, — з червоним деревом треба працювати трохи інакше. Так само й з горіхом. Дивовижно, як часто дерево доправляють нам із таких місць, які не повинні завдавати йому шкоди. А надто коли йдеться про червоне дерево, воно має таку густу зернистість, що зовсім не хочеться його підрівнювати, хіба що без цього ніяк не обійдешся. Трохи парафіну на рейки — і вони працюватимуть як нові.

І так минали дні. Вони були такі схожі, що я майже не помічав зміни місяців. Весну замінило літо, вологість і сморід сміття, дерева-айланти вкрилися густим темним листям. А незабаром літо вже привело за собою осінь, невеселу й прохолодну. Вечорами я читав «Євгенія Онєгіна», або одну з багатьох книжок про меблі, які належали Велті (моєю улюбленою з них був двотомник під назвою «Чіппендейлівські меблі: справжні і фальшиві»), або Янсонову «Історію мистецтва», грубу й цікаву. Хоч іноді я працював із Гобі в нижній крамниці шість або сім годин без перерви, часто не обмінюючись жодним словом, я ніколи не почувався самотнім у сяйві його уваги. Те, що доросла людина — і при цьому не моя мати — могла поводитися так приязно й уважно у стосунку до мене, нічого від мене не приховувати, дивувало мене. Через нашу велику різницю у віці ми ставилися один до одного з певною сором’язливістю. Наші стосунки нерідко були формальними, позначеними стриманістю, притаманною представникам різних поколінь. А проте водночас у майстерні між нами розвинулася така собі телепатія, коли я подавав йому рубанок чи інший інструмент іще до того, як він просив. «Посаджений на епоксид» — таким терміном називав він будь-яке дешеве замовлення й дешеві речі загалом. Він показав мені чимало оригінальних виробів, де стики міцно трималися протягом двохсот років або навіть довше, тоді як проблема з багатьма варіантами сучасної роботи полягала в тому, що клепки заганяли в дерево надто туго, тому воно тріскалося й не могло дихати.

— Пам’ятай завжди: людина, для якої ми працюємо, — це той, хто реставруватиме ці меблі через сотню років. Лише на нього ми хочемо справити враження.

Коли він склеював частину меблів, моїм завданням було поставити всі потрібні затискачі, кожен на своє місце, поки він розташовував шматки дерева в правильному порядку, паз до шипа й шип до паза, — ми довго готувалися до цього процесу, проте мусили виконати його в шаленому темпі, за кілька хвилин, поки клей не затвердне, руки Гобі, як руки хірурга, вихоплювали правильний фрагмент, коли я затримувався, моя робота здебільшого полягала в тому, щоб утримувати шматки разом, коли ми ставили на них затискачі (і не тільки звичайні G-затискачі й F-затискачі, а й незвичний набір речей, які він застосовував для цієї мети, такі як пружини з матраців, прищіпки для одягу, п’яльці для вишивання, велосипедні камери, а для ваги — мішечки з піском, пошиті з різнобарвного ситцю, й такі химерні штуки, як старі свинцеві обмежувачі для дверей і чавунні свині-скарбнички). Коли йому не потрібні були зайві руки, я підмітав тирсу й розвішував на гачках інструменти, а коли робити мені було зовсім нічого, я задовольнявся тим, що сидів і дивився, як він заточує стамески або згинає дерево, тримаючи його над парою з миски, що стоїть на гарячій плиті.

«О Боже, там же смердить, — писала мені Піппа. — Там можна задихнутися від випарів, як ти їх терпиш?»

Але я любив той запах, підбадьорливо-токсичний, і відчуття старого дерева в моїх руках.

Весь цей час я уважно стежив за новинами про моїх колег у Бронксі, крадіїв мистецьких творів. Усі вони визнали себе винними (теща також) і одержали найтяжчі вироки, які дозволяє закон: штрафи в кількасот тисяч доларів і тюремні ув’язнення від п’яти до п’ятнадцяти років, без права оскарження. Усі вважали, що вони жили б собі щасливо в Морріс Гайтс і їли б смачні італійські обіди в маминому домі, якби не вдалися до ідіотської спроби продати картину Вібранда Гендрикса перекупникові, який зателефонував копам.

Але це не заглушило мою тривогу. Одного дня, коли я повернувся зі школи, побачив, що на другому поверсі нашого помешкання валує густий дим, а пожежники шастають у коридорі повз мою кімнату.

— Миші, — сказав Гобі, блідий, із виряченими очима, бігаючи в домі у робочому вбранні й у захисних окулярах, зсунутих на лоб, схожий на божевільного вченого. — Я терпіти не можу мишоловок, це жорстоко, і я не здогадався запросити дератизатора, але ж, Господи, вони тут геть знахабніли, хіба я можу терпіти, щоб вони гризли мені електричні дроти; якби не сигналізація, вони запросто спалили б мені дім. Ви не заперечуєте, — звернувся він до пожежника, — якщо я проведу його туди, — сказав він, показуючи по інший бік купи пожежного обладнання, — ти повинен це побачити… — Він відступив, щоб показати мені купу мишачих кістяків, які догоряли над плінтусом. — Ти тільки поглянь! Вони мали тут справжнє кубло!

Хоч будинок Гобі мав досконалу сигналізацію, і то не лише пожежну, а й проти злодіїв, і пожежа не наробила великої шкоди, крім як на клаптику підлоги в коридорі, проте цей інцидент неабияк перелякав мене (а якби Гобі не було вдома?), і я зробив висновок, що так багато мишей на двох футах плінтуса — це означає, що мишей багато всюди (й багато всюди пожованого електричного дроту), а також подумав, що всупереч огиді Гобі до мишоловок мені слід поставити кілька їх у своїй кімнаті. Моя пропозиція, щоб він завів кота, хоч і була з ентузіазмом прийнята Гобі та місіс Дефріз (яка любила котів), схвально обговорена, але не була здійснена й дуже швидко забулася. Потім, через кілька тижнів, саме тоді, коли я знову збирався порушити котячу тему, я мало не отримав серцевий удар, коли зайшов до своєї кімнати й побачив, що Гобі стоїть на килимку біля мого ліжка, — мені здалося, він засунув руку під ліжко, але насправді він лише хотів дістати шпатель, який лежав на підлозі. Він міняв поламану раму у вікні моєї спальні.

— О, привіт, — сказав Гобі, підводячись на ноги та обтрушуючи холошу штанів. — Пробач мені! Я не мав наміру тебе налякати! Я хотів поміняти цю раму відразу по тому, як ти приїхав. Звичайно, я хотів би поставити хвилясте бендгаймівське скло в цих старих вікнах, але кілька прозорих шибок мало що змінять… Що з тобою? — запитав він, коли я випустив із рук шкільну сумку й упав у крісло, наче контужений солдат, який вибрався з поля битви.

У мене поїхав дах, як сказала б моя мати. Я не знав, що мені робити. Я чудово усвідомлював, яким дивним поглядом іноді дивиться на мене Гобі, яким схибленим я маю йому здаватись, а проте я був постійно огорнутий туманом внутрішнього набату: здригався щоразу, коли хтось підходив до дверей; підхоплювався на ноги, наче ошпарений, коли дзвенів телефон; пересмикувався, ніби вдарений електричним струмом, від «поганих передчуттів» і міг вискочити з-за парти й помчати зі школи додому, аби переконатися, що картина досі перебуває в наволочці, що ніхто досі не надірвав обгортку й не намагався розмотати стрічку. На своєму комп’ютері я обшукав весь Інтернет у пошуках законів, які мали стосунок до крадіжки творів мистецтва, але зміг знайти лише окремі фрагменти, що не давали ясного й логічного погляду. Потім, після того як я прожив у Гобі вісім місяців, що не відзначилися нічим незвичайним, я натрапив на несподіване розв’язання своєї проблеми.

Я був у добрих взаєминах з усіма вантажниками, які працювали на Гобі. Більшість були нью-йоркськими ірландцями, незграбними, добродушними хлопцями, які лише трохи не дотягли до служби в поліції або в пожежному департаменті, — Майк, Шон, Патрик, Малий Франк (який зовсім не був малий, а, навпаки, завбільшки з холодильник), — але були серед них також двійко хлопців з Ізраїлю, Равів і Аві, та мій улюбленець, російський єврей на ім’я Гриша.

— «Російський єврей» — це оксюморон, — пояснював він, огортаючи себе хмарою ментолового диму. — Принаймні для російського розуму. Бо «єврей» для антисеміта — це не те саме, що справжній росіянин, — Росія відома цією логікою.

Гриша народився в Севастополі й запевняв, що його пам’ятає («чорна вода, сіль»), хоч його батьки емігрували, коли йому було тільки два роки. Світловолосий, цеглисто-червоний на обличчя, з опуклими очима, схожими на яйця дрозда, він був одутлий від перепоїв і так недбало вдягався, що нерідко нижні ґудзики його сорочки були розстебнуті, але поводився він так зухвало й самовпевнено, що явно вважав себе красунчиком (і, хто знає, може, він колись і справді ним був). На відміну від кам’яноликого містера Павликовського, він любив побазікати і знав безліч жартів, або анєкдотів, як він полюбляв їх називати. Він розповідав їх кумедним і швидким, але монотонним голосом.

— Думаєш, ти вмієш матюкатися, мажоре? — добродушно запитав він у мене, піднявши голову від шахової дошки в кутку майстерні, де він і Гобі іноді грали пополудні. — Ану вріж. Обпали мені вуха.

І я вилив йому на голову такий потік брудної, матірної лайки, що навіть Гобі — який не зрозумів жодного слова — відхилився назад, сміючись, і затулив собі вуха обома руками.

Одного похмурого полудня незабаром по тому, як почався мій перший осінній семестр у школі, я був сам удома, коли Гриша зупинився біля нас, щоб вивантажити якісь меблі.

— Привіт, мажоре, — сказав він, відкинувши вбік недопалок, який тримав затиснутим між подряпаним великим і вказівним пальцями. Мажор було одним із глузливих прізвиськ, якими він мене називав. Російською мовою воно, здається, означало «крутий» абощо. — Доведи, що з тебе може бути користь. Допоможи мені вивантажити це сміття з машини.

Усі меблі для Гриші були «сміттям».

Я подивився повз нього на вантажівку.

— Що там у тебе? Воно важке?

— Якби воно було важке, поприґунчік, я не просив би, щоб ти мені допоміг.

Ми внесли меблі в дім: дзеркало в позолоченій рамі, обгорнуте набивним матеріалом, підставку для свічок, комплект стільців для їдальні, — і, коли все це було розгорнуте, Гриша прихилився до буфета, який Гобі реставрував (доторкнувшись спочатку до нього пальцем, аби переконатися, що він не липкий), і закурив цигарку «Кул».

— Хочеш одну?

— Ні, дякую.

Насправді я хотів закурити, але боявся, що Гобі відчує запах тютюну від мене.

Гриша відігнав цигарковий дим рукою з брудними нігтями.

— То що ти сьогодні робиш? — запитав він. — Хочеш допомогти мені пополудні?

— Як допомогти?

— Відклади свою книжку з голими дівками («Історію мистецтва» Янсона) і їдь зі мною в Бруклін.

— Для чого?

— Я маю відвезти на склад трохи цього сміття, зайві руки не завадять. Мені мав допомогти Майк, але він хворий сьогодні. Ха! «Giants» програли вчора ввечері, ця гра коштувала йому чимало грошей. Б’юсь об заклад, він лежить удома в ліжку з похміллям і синцем під оком.

Дорогою до Брукліна у вантажівці, наповненій меблями, Гриша виголошував незмовкний монолог, з одного боку, про чудові риси вдачі Гобі, а з другого — про те, як він руйнує бізнес Велті.

— Чесна людина в нечесному світі? Живе самітником? Але мені боляче бачити, як він щодня викидає гроші з вікна. Ні, ні, — сказав він, підіймаючи брудну долоню, коли я спробував йому заперечити, — звичайно ж, йому потрібен час на його працю, на реставрації, адже він працює руками, як Старі Майстри, — я розумію. Він митець, а не бізнесмен. Але поясни мені, будь ласка, чому він платить за оренду складу в бруклінському порту замість перевезти своє добро та оплатити рахунки? Ти тільки поглянь, скільки там зібралося брухту в підвалі! Усі ті речі, які Велті скупив на аукціонах, — і вони надходять щотижня. Крамниця нагорі напхана по саму зав’язку. Він сидить на багатстві — але не продасть його й за сто років! Люди зазирають у вікно з грішми в руці — хочу, мовляв, купити. Але пробачте мені, леді! Забирайтеся на фіг! Склад зачинений! А він трудиться внизу зі своїми столярними інструментами, вистругуючи по десять годин поспіль ось таку маленьку хріновинку, — він показав її розмір, стуливши великий палець з указівним, — для стільця якої-небудь бабці.

— Але ж він має клієнтів. Минулого тижня він продав цілу купу товарів.

— Що він продав? — сердито запитав Гриша, відірвавши погляд від дороги, щоб подивитись на мене. — Продав? Кому продав?

— Фоґелям. Він відчинив крамницю для них — продав їм книжкову шафу, стіл для ігор…

Гриша спохмурнів.

— Ці люди. Так звані його друзі. Ти знаєш, чому вони купують у нього речі? Бо вони знають, що куплять їх у нього дешево, «за попередньою домовленістю», ха! Ліпше він не відчиняв би крамницю для цих стерв’ятників! Одне слово, — він стукнув себе кулаком у груди, — ти знаєш, яке в мене серце. Гобі для мене як рідний. Але, — він потер три пальці, звівши їх докупи, типовий Борисів жест, гроші, гроші! — у бізнесі він поводиться нерозумно. Він останній сірник, останній шматок хліба що завгодно віддасть найпослідущому мерзотнику й шахраю. Сам побачиш — незабаром, років через чотири-п’ять, він опиниться на вулиці, якщо не знайде когось, хто організував би для нього торгівлю.

— Кого, наприклад?

— Ну, — він стенув плечима, — когось такого, як моя двоюрідна сестра Лідія. Ця жінка може продати воду утопленику.

— А ти йому скажи. Я знаю, він хоче когось найняти.

Гриша цинічно засміявся.

— Лідію? Працювати в цьому болоті? Ти зрозумій — Лідія продає золото, «ролекси», діаманти зі Сьєрра-Леоне. Виїздить із дому в автомобілі «лінкольн». На ній штани з білої шкіри… соболі до самих п’ят… нігті ось такі завдовжки. Така жінка не стане сидіти цілий день серед купи мотлоху, пилюки та сміття.

Він зупинив машину й вимкнув мотор. Ми зупинилися перед масивною попелясто-сірою будівлею на пустельному місці поблизу води: порожні майданчики, автосервіси — в такі місця кіношні гангстери полюбляють завозити хлопця, якого хочуть убити.

— Лідія — баба сексуальна, — сказав він замислено. — Довгі ноги, цицьки, вродливе обличчя. Жадібна до життя. Але на таку справу не треба брати когось такого яскравого, як вона.

— Кого ж тоді?

— Когось такого, як Велті. Він був такий невинний, ти пам’ятаєш? Як учений. Або священик. Він був дідусем кожному. Але водночас надзвичайно спритним бізнесменом. Умів бути приязним, гарним другом для будь-кого, але коли покупець починав цілком йому довіряти й думати, що той запропонує йому найнижчу ціну, тут він і здобував свою вигоду, ха! Отакою і є торгівля, мажоре! За законами цього смердючого світу.

Ми подзвонили й увійшли до будівлі. Усередині був стіл, за яким сидів самотній італієць і читав газету. Поки Гриша розписувався в журналі, я читав буклет біля вітрини, на якій пропонувалися різні види пузирчастої плівки та пакувальної стрічки:

«АРІСТОН» — СКЛАД ДЛЯ ТВОРІВ МИСТЕЦТВА

ІДЕАЛЬНІ УМОВИ ЗБЕРІГАННЯ

ГЕРМЕТИЗАЦІЯ ДЛЯ ЗАХИСТУ ВІД ПОЖЕЖ

КЛІМАТИЧНИЙ КОНТРОЛЬ

ЦІЛОДОБОВА ОХОРОНА

НЕДОТОРКАННІСТЬ — ЯКІСТЬ — БЕЗПЕКА

ПРИЙМАЄМО НА ЗБЕРЕЖЕННЯ ВСІ ВИДИ МИСТЕЦЬКИХ ТВОРІВ

НАДІЙНО ЗБЕРІГАЄМО ВАШІ ЦІННОСТІ З 1968 РОКУ

Крім італійця за столом адміністратора, на складі нікого не було. Ми завантажили службовий ліфт, приклали магнітну картку доступу, ввели код і піднялися на шостий поверх. Подолавши один безликий коридор, ми звернули в інший із вмонтованими у стелю камерами й одноманітними пронумерованими дверима, Прохід D, Прохід E, безвіконні стіни «Зірки Смерті»[131], що, здавалося, тяглися в нескінченність, як у підземному військовому архіві або колумбарії якогось футуристичного кладовища.

Гобі мав один із найбільших складів — крізь його подвійні двері можна було провести вантажівку.

— Нам сюди, — сказав Гриша, застромивши ключ у замкову шпарину й відчинивши двері, що металево заскреготіли. — Ти тільки поглянь, скільки лайна він тут зберігає.

Приміщення було так напхане меблями та іншими речами (лампами, книжками, порцеляною, маленькими виробами з бронзи, старими сумками фірми «Б. Олтман», у яких були складені газети й запліснявіле взуття), що, кинувши на все це спантеличений погляд, я хотів вийти звідси й зачинити двері, наче ми вдерлися в дім до щойно померлого старого лахмітника.

— Він за це платить по дві штуки на місяць, — похмуро промовив Гриша, коли ми розгорнули набивний матеріал, яким були обгорнуті стільці, та обережно поклали їх на стіл із вишневого дерева. — Двадцять чотири тисячі доларів на рік! Він би краще використовував ці гроші, щоб прикурювати сигарети, ніж витрачав їх на оплату цього мотлоху.

— А що це за маленькі схованки? — деякі з дверцят були розміром не більші, ніж віка скринь.

— Люди божевільні, — сказав Гриша поблажливо. — За закапелки розмірами з багажник автомобіля вони готові платити по кількасот баксів на місяць.

— Я хотів запитати, — я не знав, як поставити це запитання, — що утримує людей від зберігання тут заборонених речей?

— Заборонених? — Гриша витер піт із лоба брудним носовичком, а тоді заліз собі під комір і витер його там. — Що ти маєш на увазі, зброю?

— Наприклад. Або вкрадені речі.

— Що їх утримує? Я тобі скажу. Ніщо не втримує. Заховай що-небудь тут, і ніхто його не знайде, хіба що тебе кокнуть або запхають у тюрягу і ти не зможеш платити за зберігання. Дев’яносто відсотків із того барахла, що тут зберігається, — це старі фотографії дітей і всіляке сміття з бабусиного горища. Але знаєш, якби ці стіни могли говорити, то, мабуть, ти знайшов би тут мільйони доларів, якби знав, де шукати. Усі види таємниць. Зброя, коштовності, трупи вбитих людей — неймовірні речі. Тут… — Він із грюкотом захряснув двері і став смикати за засувку. — Допоможи мені з цією хріновиною. Я ненавиджу це місце, о Господи, ненавиджу його, як смерть. — Він показав рукою на стерильний нескінченний коридор. — Усе тут зачинене, запечатане, усе відгороджене від життя. Щоразу коли я сюди приходжу, мені важко дихати. Гірше, ніж у паскудній бібліотеці.

Того вечора я взяв «Жовті сторінки» з кухні Гобі, приніс їх до своєї кімнати й став переглядати розділ «Зберігання: твори образотворчого мистецтва». Були десятки місць на Мангеттені та в інших кварталах, деякі детально повідомляли про свої послуги: у білих рукавичках ваші речі доправляють від ваших дверей до наших! Мультяшний дворецький подавав на срібній таці візитну картку: «БЛІНҐЕН І ТАРКВЕЛЛ, З 1928 РОКУ. Цілком приватно й конфіденційно надаємо сучасні складські приміщення для широкого кола фізичних і юридичних осіб». «АртТех», «Спадщина», «Ваш архів». «Об’єкти мають обладнання гідротермального контролю. Ми додержуємося температурних вимог ААМ (Американської асоціації музеїв), згідно з якими в приміщенні підтримується температура 70 градусів за Фаренгейтом[132] і 50 % відносної вологості».

Але все це було надто складно. Я зовсім не хотів привертати увагу до того факту, що маю намір зберігати твір мистецтва. Я потребував чогось надійного й непримітного. Одна з найбільших і найпопулярніших мереж мала двадцять відділень на Мангеттені — серед них одне на Східній Шістдесятій, біля річки, по сусідству з моїм колишнім будинком, лише за кілька вулиць від того місця, де жили ми з матір’ю. «Сховище перебуває під цілодобовим контролем нашого центрального управління, обладнане останніми досягненнями в боротьбі проти диму й вогню».

Гобі щось гукав мені з коридору.

— Що там? — хрипко запитав я невпевненим і гучним голосом, закладаючи палець у телефонний довідник.

— Прийшла Мойра. Хочеш із нами, з’їмо по гамбургеру?

«Із нами» означало до таверни «Білий кінь».

— Звучить привабливо, зараз біжу.

Я знову зазирнув до реклами в «Жовтих сторінках». «Зберігайте в нас свої речі для літнього відпочинку! Ми надамо вам зручне приміщення для вашого спортивного спорядження та спорядження для хобі»! Умови в них були для мене вельми зручними: ніяких кредитних карток, заплати аванс готівкою і йди собі гуляй.

Наступного дня замість іти до школи я дістав із-під ліжка наволочку, обмотав її клейкою стрічкою, поклав у коричневу сумку крамниці «Блумінгдейл», узяв таксі до спортивного магазину на Юніон-сквер, де, трохи поблукавши, купив собі дешевий похідний намет, а потім зловив таксі до Шістдесятої.

У космічному скляному офісі сховища я був єдиним клієнтом; і хоч я підготував легенду (великий любитель мандрувати; схиблена на порядку мати), чоловіка за приймальним столом, схоже, анітрохи не цікавило, звідки в мене ця велика сумка зі спортивними речами, з якої визирала етикетка на наметі. Нікого також не зацікавило й нікому не здалося незвичним, що я захотів заплатити за збереження на рік уперед готівкою — чи можна й за два роки? Чи так буде гаразд?

— Банкомат он там, — сказав мені пуерторіканець біля каси, показавши пальцем і не відриваючи погляду від свого сандвіча з яйцем і беконом.

«Отак усе легко?» — думав я, спускаючись у ліфті вниз.

— Запиши номер своєї комірки, — сказав мені хлопець біля реєстраційного прилавка, — і свій код також і тримай ці номери в надійному місці.

Але я вже запам’ятав обидва номери — я надивився досить фільмів про Джеймса Бонда й добре знав, як це робиться, — і, вийшовши на вулицю, відразу викинув папірець у смітник.

Вийшовши з того будинку, з його сейфового затишшя та застояного повітря, яке з рівномірним гудінням вихоплювалося з вентиляційних труб, я відчув себе вільним, нічим не обмеженим, і синє небо, й оглушливе сонце, й знайомий вранішній сморід вихлопних газів, і рев та плач автомобільних сигналів, здавалося, затягувалися авеню в більшу, досконалішу схему речей: перетворювалися на сонячне царство натовпу й щастя. Це вперше я опинився так близько від Саттон-плейс, відколи повернувся до Нью-Йорка, і це було наче поверненням у давній приємний сон, у щось спільне між теперішнім і минулим, у мережу хідників і навіть у ті самі давні тріщинки, через які я завжди перестрибував, коли біг додому, уявляючи себе в літаку, нахиляв крила («Підлітаю!») і на бриючому польоті наближався до свого дому — проминаючи ті самі місця, що й завжди, продуктову крамницю, грецький ресторан, винарню, усі забуті обличчя миготіли крізь мою свідомість, Сел, флористка, і місіс Батальїна з італійського ресторану, і Віньї, працівник хімчистки, зі стрічкою-метром навколо шиї стоїть навколішках і підколює спідницю моєї матері.

Я був лише за кілька кварталів від свого колишнього будинку. І дивлячись униз, у напрямку П’ятдесят сьомої вулиці, вздовж знайомої алеї, якою ковзали сонячні промені, золотими смугами віддзеркалюючись від вікон, я подумав: Золотце! Хосе!

З цією думкою я прискорив ходу. Був ранок: один із них або навіть обидва мусили бути на чергуванні. Я так і не надіслав їм поштівку з Веґаса, як обіцяв. Вони зрадіють, побачивши мене, обійматимуть і плескатимуть по спині, їм буде цікаво вислухати про все, що зі мною сталося, у тому числі про смерть мого батька. Вони запросять мене до своєї кімнати-складу, можливо, покличуть Гендерсона, менеджера, і розкажуть мені всі плітки про наш дім. Та коли я завернув за ріг вулиці, від реву клаксонів та гуркоту проїжджої частини, то вже з півдороги побачив, що мій колишній дім охоплений риштуваннями, а вікна обліплені офіційними повідомленнями.

Я зупинився, приголомшений. Потім — не вірячи своїм очам — підійшов ближче й завмер від жаху. Зникли двері в стилі арт-деко, а на місці прохолодного тьмяного холу з його полірованою підлогою, з його осяяними сонцем панелями зяяла глибока яма, наповнена гравієм та бетонними блоками, звідки робітники в касках вивозили тачки з каменюччям.

— Що тут відбувається? — запитав я брудного хлопця в будівельній касці на голові, що стояв збоку, згорбившись і винувато схилившись над кавою.

— А що ти не доганяєш?

— Я… — Відступивши назад і подивившись угору, я побачив, що йдеться не тільки про хол; вони розвалили зсередини весь будинок, тож можна було дивитися крізь нього наскрізь до самого внутрішнього двору; мозаїка на фасаді ще була не ушкоджена, але вікна запорошені й порожні, за ними зяяла порожнеча. — Я тут колись жив. Що відбувається?

— Власники продали дім! — прокричав він мені, щоб заглушити гуркіт відбійних молотків у холі. — Останні пожильці виселилися звідси кілька місяців тому.

— Але ж… — Я подивився на порожню коробку, потім зазирнув усередину на освітлений прожекторами розвалений дім — люди там кричали, дроти теліпалися. — Що вони там роблять?

— Шикарні квартирки. По п’ять мільйонів баксів, басейн на даху — ти можеш це уявити?

— О Боже!

— Атож, ти думав, цей дім буде під захистом, чи не так? Приємний старий будинок, учора довелося відбійним молотком довбати мармурові сходи в холі, ти їх пам’ятаєш? Справжня ганьба. Хотілося б винести їх звідси цілком. Ти більше ніде не побачиш такого досконалого мармуру, як оцей. А проте… — він стенув плечима, — таким воно є, наше місто Нью-Йорк.

Він щось закричав комусь нагорі, чоловікові, який опускав на мотузці відро з піском, а я пройшов далі, почуваючись хворим, під самим вікном нашої колишньої вітальні, або, радше, під його розваленою оболонкою, надто стривожений, щоб дивитися вгору. «З дороги, хлопче», — сказав мені Хосе, закидаючи мою валізу на верхню полицю своєї кімнати-складу. Деякі з мешканців, наприклад старий містер Леопольд, жили в цьому домі понад сімдесят років. Що з ним сталося? Що сталося із Золотцем, із Хосе? Або з Чінцією? Чінція, яка водночас прибирала в не менш як десятку домівок і в нашій оселі працювала не більш як кілька годин на тиждень; я ніколи не думав про Чінцію раніше, але все тут здавалося таким надійним, непорушним, здавалось, я завжди міг тут зупинитися, побачити людей, пов’язаних із громадською системою цього дому, привітатися з ними, довідатися від них, що тут відбувається. Людей, які знали мою матір. Знали мого батька.

І чим далі я йшов, тим більший смуток мене опановував, що я втратив іще одну стабільну й надійну пристань у світі, про яку завжди думав, що вона вже нікуди від мене не дінеться: знайомі обличчя, радісні привітання: hey manito![133] Бо я думав, що це останній наріжний камінь мого минулого, що він завжди лишиться там, де я його покинув. Як дивно було мені думати, що я ніколи не зможу подякувати Хосе й Золотцю за гроші, які вони мені подарували, а ще дивніше, що я ніколи не зможу розповісти їм про смерть батька, бо хто ще з тих, кого я знав, знав про нього? Або кому було не однаково? Мені тепер навіть здавалося, що хідник може провалитися під моїми ногами і я падатиму крізь П’ятдесят сьому вулицю й ніколи не зможу спинитись у своєму падінні.