Щиголь

Розділ IX Усе, що можливе

Одного дня через вісім років по тому, як я покинув школу й став працювати на Гобі, я щойно вийшов із «Bank of New York» і йшов угору по Медісон, засмучений і стурбований, коли хтось покликав мене на ім’я.

Я обернувся. Голос був знайомий, але чоловіка я не впізнав: років близько тридцяти, вищий за мене, з похмурим поглядом сірих очей і безбарвним світлим волоссям, яке спадало йому до плечей. Одягнений у потертий твідовий костюм і грубо сплетений светр із широким коміром, такий одяг більше пасував до грузького сільського провулка, ніж до міської вулиці, але він мав на собі відбиток минулої розкоші, наче той чоловік останнім часом спав на канапах у друзів, приймав потроху наркотики, змарнував більшу частину батьківської спадщини.

— Я Платт, — сказав він. — Платт Барбур.

— Платт, — повторив я після спантеличеної мовчанки. — Боже, скільки минуло часу.

Було важко впізнати в цьому стриманому й зосередженому перехожому колишнього бандита з ключкою для лакросу в руках. Зухвалий і агресивний вираз зник із його обличчя, тепер він здавався виснаженим, а в його очах був тривожний, фаталістичний вираз. Він міг бути нещасливим головою родини десь із передмістя, засмученим невірністю дружини, або жалюгідним учителем із якоїсь другорядної школи.

— Ага. Платт. То як твої справи? — запитав я після ніякової паузи, відступаючи. — Ти досі живеш у Нью-Йорку?

— Так, — сказав він, обхопивши ззаду шию рукою. Здавалося, він почуває себе препогано. — Щойно влаштувався на нову роботу. — Він старів негарно. Колись був найбілявішим і найвродливішим із братів, але тепер розповнів у щелепах і в талії, а з обличчя зникла колишня юнґфольківська[134] краса. — Я працюватиму в академічному видавництві «Блейк-Берроуз». Воно розташоване в Кембриджі, але тут, схоже, має філію.

— Чудово, — сказав я (ніби вже чув про це видавництво, хоч насправді довідався про нього вперше), кивнувши головою й намацуючи в кишенях монети, готовий піти геть. — Фантастика — зустрітися з тобою. Як Енді?

Його обличчя наче застигло.

— Ти хіба не знаєш?

— Як тобі сказати, — відповів я, заникуючись. — Я чув, що він у Массачусетському. Я зустрів на вулиці Віна Темпла рік або два тому, він сказав, що Енді одержав посаду в університеті — астрофізика, так? Розумієш, — нервово провадив я, збентежений пильним поглядом Платта, — я не вельми контактую зі своїми колишніми однокашниками…

Платт провів долонею по потилиці.

— Пробач мені. Думаю, ми просто не знали, як із тобою зв’язатись. Усе надто переплуталось. Але я думав, ця звістка до тебе вже дійшла.

— Яка звістка?

— Енді помер.

— Енді? — перепитав я, а коли він не зреагував, то сказав: — Не може бути.

Обличчя йому на мить спотворилось — але цей вираз відразу зник, я не встиг його навіть розгледіти.

— Атож, то був справжній кошмар. Шкода тебе про це повідомляти. Енді й тато — їх не стало обох.

— Що ти сказав?

— П’ять місяців тому. Енді й тато втопилися.

— Не можу повірити, — сказав я, дивлячись на хідник.

— Яхта перекинулася. Біля затоки Норт-Іст-Гарбор. Ми ще навіть не відійшли від берега, мабуть, нам узагалі не треба було туди їхати, але ж ти знаєш, яким був тато…

— О Боже!

Стоячи там, під сонцем непевного весняного дня, і дивлячись, як навколо мене шастають діти, які щойно повибігали зі школи, я почувався так, ніби мене вдарили обухом по голові й улаштували мені несмішний розіграш. Хоч я думав про Енді часто протягом останніх років і раз або двічі мало з ним не зустрівся, ми жодного разу не бачилися відтоді, як я повернувся до Нью-Йорка. Я був переконаний, що рано або пізно натраплю на нього — як натрапив на Віна, на Джеймса Вільєрса, Мартину Ліхтблау і на кількох інших людей із моєї школи. Та хоч я не раз мав намір підняти телефонну слухавку і сказати йому: «Привіт!», але чомусь жодного разу цього не зробив.

— З тобою все гаразд? — запитав Платт, потираючи потилицю й маючи не менш розгублений вигляд, аніж я.

— Ет… — Я обернувся до вікна крамниці, щоб опанувати себе, й мій прозорий привид обернувся подивитись на мене — юрми людей проминали мене в склі. — Боже, — сказав я. — Не можу повірити в це. Не знаю, що мені сказати.

— Пробач, що я бовкнув тобі це на вулиці, отак, — сказав Платт, потерши підборіддя. — У тебе трохи позеленіли зябра.

«Позеленіли зябра» — так мав звичку казати містер Барбур. З болем у душі я пригадав, як містер Барбур нишпорив у шухлядах у кімнаті Платта, пропонував мені розпалити камін. Треба ж було такому статись, о святий Боже!

— Твій тато теж загинув? — запитав я, кліпаючи очима, ніби хтось розбудив мене з міцного сну. — Ти це мені щойно сказав?

Він розглянувся навкруги, піднявши підборіддя таким рухом, який на мить нагадав мені колишнього зухвалого Платта, якого я пам’ятав, а тоді подивився на свій годинник.

— Ти маєш зайву хвилину? — запитав він.

— Ну…

— Ходімо чогось вип’ємо, — сказав він, поклавши мені на плече таку важку руку, що я присів. — Я знаю одне тихе місце на Третій авеню. Ти не проти?

Ми сиділи в майже порожньому барі — колись знаменитому шинку, обшитому дубовими панелями, що пахнув жиром гамбургерів, де на стінах висіли вимпели Ліги Плюща, і Платт говорив так плутано, монотонно й тихо, що мені доводилося максимально напружувати слух, аби його почути.

— У тата… — сказав він, дивлячись у свій джин із лаймом, улюблений напій місіс Барбур, — ми всі уникали говорити про це, але моя бабуся називала це хімічним дисбалансом. Біполярний розлад. Перший епізод, чи напад, чи як це назвати, стався в нього у Гарвардській школі права, на першому курсі — до другого він так і не довчився. Якісь шалені плани й сплески ентузіазму… він став чіплятися до всіх у класі, всіх перебивати, почав писати епічну поему завдовжки з велику книжку про китобійний корабель «Ессекс», таку собі суцільну нісенітницю, а тоді його сусід по кімнаті, який, либонь, впливав на нього більш заспокійливо, ніж можна було подумати, виїхав на цілий семестр до Німеччини, й у результаті моєму дідусеві довелося сісти на поїзд і виїхати до Бостона, щоб забрати сина. Його заарештували за те, що він розклав вогонь перед статуєю Семюела Еліота Морісона на авеню Співдружності, а потім відбивався від полісмена, який хотів його заарештувати.

— Я знав, що в нього проблеми. Але не думав, що вони такі серйозні.

— Ну ти розумієш… — Платт утупився у келих, а потім одним ковтком перехилив його. — Це було задовго до того, як я з’явився на світ. Його стан змінився, коли він одружився з мамою, і протягом якогось часу він жив на пігулках, хоч моя бабуся ніколи цілком не довіряла йому після всіх цих подій.

— Після яких подій?

— Щодо нас, онуків, то ми з нею були в цілком добрих взаєминах, — поквапно сказав він. — Але ти не можеш собі уявити, яких проблем завдавав тато, коли був молодший… він розтратив купу грошей, суцільні скандали й напади, якісь проблеми з неповнолітніми дівчатами… потім він плакав і просив пробачення, але далі витворяв те саме… Бабуся завжди звинувачувала його за серцевий напад, який пережив дідусь, вони двоє сперечалися в дідусевому офісі — і бац! Хоч коли він приймав пігулки, то був сумирний, як ягня. Чудо, а не тато — ну, ти знаєш. Чудовий батько для своїх дітей.

— Він був приємним чоловіком. Коли я його знав.

— Так. — Платт стенув плечима. — Він міг бути таким. Коли він одружився з мамою, то протягом певного часу поводився дуже пристойно. Потім — я не знаю, що сталося. Він зробив кілька жахливо ідіотських інвестицій — це було першим знаком. Почав пізно вночі телефонувати знайомим і таке інше. Закрутив роман зі студенткою коледжу, яка проходила стажування в його офісі, — дівчиною з родини, яку мама знала. Це було жахливо.

Чомусь я був неймовірно розчулений, коли почув, як він називає місіс Барбур мамою.

— Я ніколи про це не знав, — сказав я.

Платт спохмурнів: безнадійний і сумирний вираз обличчя різко підкреслив його схожість з Енді.

— Ми самі навряд чи про це знали — ми, діти, — гірко зізнався він, дряпнувши скатертину великим пальцем. — Тато хворий — це все, що нам казали. Я був у школі-інтернаті, коли його поклали до лікарні, мені ніколи не дозволяли поговорити з ним телефоном, казали, він надто хворий, і багато тижнів я думав, що він помер, а від мене це намагаються приховати.

— Я пам’ятаю це все. Це жахливо.

— Що «все»?

— Ну, проблеми з нервами.

— Ну звісно, — мене вразив спалах гніву в його очах, — але звідки я мав знати, про що там ідеться — про нервове захворювання, про кінцеву стадію раку чи ще про якусь херню? «Енді такий вразливий… Енді краще залишатися в місті… Ми не думаємо, що інтернат піде Енді на користь…», усе, що я можу тут сказати: мама й тато в ту саму секунду, коли я навчився зав’язувати шнурки своїх черевиків, запхали мене до блядської кінно-спортивної школи, так званої школи імені принца Георга, цілком зачуханої, але ти зміцниш у ній свій характер, вона стане для тебе справжньою підготовкою до Ґротона, там навчаються справді маленькі діти, від семи років до тринадцяти. Якби ти тільки бачив ту брошуру, Вірджинія — країна полювання й усе таке, а проте там не було таких зелених пагорбів і вершників, як на картинках. Я впав у стайні й зламав плече, і ось лежу я в лазареті з видом на під’їзну дорогу і не бачу на ній жодного автомобіля. Жодна курва не приїхала мене навідати, навіть бабуся. До того ж мій лікар був пияк і вправив мені плече неправильно, я досі маю з ним проблеми. Я ненавиджу коней до цього паскудного дня.

— Одне слово, — несподівано змінив він тон, — вони зрештою висмикнули мене з тієї ідіотської школи й запхали в Ґротон на той час, коли справи з татом стали зовсім кепські і його відправили на лікування. Щось він там учворив у метро (точно ми не знаємо, що саме: тато розповідав одну версію, а копи — іншу), але, — він підняв брови з манірною, похмурою насмішкуватістю, — але тато потрапив до ферми для дурників. На два місяці. Ніякого пояса, ніяких шнурків, нічого гострого. Але його лікували там шоком, і це, схоже, подіяло, бо коли він звідти вийшов, то був зовсім новою людиною. Ти, мабуть, пам’ятаєш. «Батько року», можна сказати.

— І що сталося далі? — запитав я, згадавши про свою прикру зустріч із містером Барбуром на вулиці, але вирішив не розповідати про неї.

— Хто знає? Кілька років тому в нього знову почалися проблеми, і його знову поклали до лікарні.

— Які проблеми?

— О! — Платт шумно видихнув повітря, — Майже те саме, недоречні телефонні дзвінки, нервові зриви при людях і таке інше. Звичайно, з ним не було нічого поганого, він був цілком у нормі, усе почалося, коли стали дещо перебудовувати в будинку, а він заперечував проти тих перебудов, стукають молотки, скрегочуть пилки, величезні корпорації руйнують місто, усе це були, звичайно, його фантазії, але воно наростало, наче снігова лавина, і дійшло до того, що він уявив собі, ніби його переслідують, фотографують і постійно за ним шпигують. Він написав кілька божевільних листів людям, зокрема й клієнтам своєї фірми… наробив дурниць у своєму яхт-клубі… багато хто там наскаржився на нього, зокрема й кілька його старих друзів, і які можуть бути до них претензії?

У всякому разі, коли тато повернувся з лікарні цього другого разу, він уже ніколи не був таким, як раніше. Його відхилення були менш різкими, але він не міг зосередитись і дратувався весь час. Десь півроку тому він змінив лікарів, узяв на службі відпустку й поїхав у Мен — наш дядько Гаррі має там дім на невеликому острові, де ніхто не жив, крім доглядача, і мій тато сказав, що морське повітря буде йому дуже корисне. Усі ми по черзі їздили туди, щоб побути з ним… Енді був тоді в Бостоні, в Массачусетському технологічному інституті, останнє, чого він хотів, — це скласти компанію татові, але, на жаль, він перебував найближче до нього й тому мусив часто його навідувати.

— А вашого тата не послали, — я не хотів сказати «до ферми для дурників», — туди, де він був раніше?

— Хіба хтось міг примусити його? Це дуже непросто — послати когось силоміць до лікарні, а надто коли він не хоче визнати, що з ним щось не гаразд. А тато, звичайно, не хотів цього визнати, і, крім того, нам хотілося вірити, що він вилікується, що він буде о’кей, щойно прийме нову дозу медикаментів. Доглядач підтримував із нами зв’язок, запевняв нас, що він добре їсть і приймає ліки. Тато щодня розмовляв по телефону зі своїм психіатром — і навіть лікар сказав, що з ним усе гаразд, — вів він далі, наче захищаючись. — «Для вашого тата буде корисно водити машину, плавати, ходити під вітрилом, якщо йому захочеться». Мабуть, то була жахлива ідея — вийти в море так пізно, але погодні умови не були такими поганими, коли ми вийшли, а потім… ти знаєш тата. Безстрашний морський вовк і все таке. Відчайдушний герой.

— Розумію.

Я чув чимало історій про те, як містер Барбур випливав у «холодні неспокійні води», а потім виявлялося, що то шалений норд-ост, відразу в трьох штатах оголошували надзвичайний стан, на всьому Атлантичному узбережжі гасла електрика, а Енді, хитаючись і блюючи, вичерпував воду з яхти. Посеред глупої ночі яхту викинуло на мілину, у непроникній темряві її поливає рясним дощем. Сам містер Барбур, голосно регочучи над своїм безалкогольним коктейлем «Вірджин Мері» та вранішньою недільною яєчнею з беконом, не раз розповідав історію, як його з дітьми під час урагану винесло з протоки Лонг-Айленд в океан і радіо в них вимкнулося, як місіс Барбур зателефонувала священикові церкви Святого Ігнатія Лойоли на перехресті Паркової авеню та Вісімдесят четвертої вулиці й протягом усієї ночі молилася (місіс Барбур!), аж поки надійшло повідомлення берегової охорони про повернення яхти на берег («Уперше повіяв сильний вітер, і вона аж до Рима добігла, чи не так, моя люба? Ха!»)

— Тато… — Платт сумно похитав головою. — Мама часто казала, що якби Мангеттен не був островом, він би не жив тут і хвилини. На суходолі він почувався нещасним, завжди тужив за водою — він мусив бачити її, вдихати її пахощі, я пам’ятаю, як їхав із Коннектикуту з ним, коли був малим хлопцем, і замість їхати по 84-й автостраді прямо до Бостона ми зробили багатомильний гак, щоб виїхати на узбережжя. Він невідривно дивився на океан, усі його почуття були спрямовані туди, він милувався тим, як змінюються хмари в міру наближення до океану. — Платт на мить заплющив свої цементно-сірі очі, потім знову розплющив їх. — Ти знаєш, що молодша татова сестра втопилася? — сказав він так тихо, що на мить я подумав, мені вчулося.

Я закліпав очима, не знаючи, що сказати.

— Ні, я про це не знав.

— Так, вона втопилася, — сказав Платт безвиразним голосом. — Кітсі назвали на її честь. Вона стрибнула з човна в Іст-Рівер під час вечірки — усі казали, що це нещасний випадок, бо для неї це була гра, але я скажу, що ніхто не захотів би погратися в такий спосіб, там була шалена течія, і її відразу потягло вниз. Тоді втопився ще один хлопець, він стрибнув за нею, щоб урятувати. А ще був у тата дядько Венделл, який у шістдесятих роках однієї ночі, побившись об заклад, із п’яного розуму намагався допливти до материка. Одне слово, тато завжди бубнив, що вода для нього — джерело життя, фонтан молодості й усе таке, — і справді вона для нього такою була. Але вона була для нього не тільки життям. А й смертю.

Я нічого не відповів. Морські історії містера Барбура ніколи не були особливо переконливими чи змістовними, ніколи не розповідали про реальний спорт, але в них пульсувала якась реальна необхідність, заманливе тремтіння катастрофи.

— І, — Платт міцно стиснув губи, — жахіття було в тому, що на воді він вважав себе безсмертним. Син Посейдона! Непотопний! І чим більш розбурханою була вода, тим ліпше. Він п’янів від шторму, ти знаєш? Низький атмосферний тиск для нього був наче звеселяльний газ. Хоч у той день на морі гуляли хвилі, але то був один із тих світлих сонячних днів, коли так і хочеться вийти в море. Енді дратувала необхідність приєднатися до батька, він саме застудився й творив якусь складну схему на комп’ютері, але ніхто з нас не думав, що існує реальна небезпека. План полягав у тому, щоб прогуляти тата в море, аби він угамувався, а потім повернутися з ним до ресторану на пірсі й заштовхати в нього трохи їжі. Ти розумієш, — він неспокійно схрестив ноги, — на яхті з ним були лише ми двоє, Енді і я, і, сказати правду, тато був уже трохи накручений. Він був накручений іще з попереднього дня, весь кипів — Енді зателефонував мамі, бо він мав роботу й не був певен, що дасть татові раду, а мама зателефонувала мені. На той час, коли я дістався туди на поромі, тата вже опанувала гарячка. Він щось молов про летючі бризки, про туман над водою і про дикий зелений океан, він уже цілком утратив зв’язок із дійсністю. Енді ніколи не міг терпіти батька в такому стані й замкнувся у своїй кімнаті. Мабуть, він уже переситився татом, коли я з’явився.

Тепер я знаю, що ми погано все обміркували, — розумієш, я міг би дати раду яхті й сам. Тато шаленів у домі, і що мені було з ним робити, зв’язати його й замкнути? А потім, ти знаєш Енді, він ніколи не думав про їжу, буфет був порожній, і лише в холодильнику зберігалося кілька заморожених піц… Ми прокатаємо тата до пірса й там пообідаємо, хіба це був поганий план? «Нагодуй його, — завжди радила мені мати, коли тато надто збуджувався. — Заштовхай у нього трохи їжі». Це завжди було першою лінією нашої оборони. Посади його — і примусь проковтнути великий стейк. Часто така нехитра процедура повертала його до норми. І десь у глибині моєї свідомості жевріла думка, що якби він не втихомирився, коли ми висадилися б на материк, ми могли б забути про таверну й відвезти його на пункт швидкої допомоги. Я взяв Енді на яхту лише про всяк випадок. Я подумав, що зайва пара рук може згодитися, бо, правду кажучи, я ліг спати дуже пізно попереднього дня й почувався не зовсім на коні, як мав звичку казати тато. — Він помовчав, потерши долоні об стегна в твідових штанях. — А про Енді ти знаєш — він ніколи не любив моря.

— Я пам’ятаю.

Платт спохмурнів.

— Я бачив котів, які плавають набагато краще, ніж Енді. Правду кажучи, Енді був найнезграбнішим хлопцем серед тих, яких не можна було назвати тупими або недорозвиненими… Господи, ти мав би побачити його на тенісному корті, ми жартували, що прилаштуємо його в параолімпійську команду і він там усіх розтрощить. А проте він чимало годин ходив на яхті, Бог свідок, і я подумав, що добре буде мати зайву людину на борту, тим більше що з тата ніякої користі не було. Ми легко могли впоратися з управлінням — усе було гаразд, і все мало бути гаразд, проте я мусив би подивитися на небо, а я не подивився, і раптом повіяв вітер, ми спробували зарифити головне вітрило, а тато тим часом вимахував руками і щось кричав про порожній простір між зорями, одне слово, базікав свою звичну беліберду, а коли накотилася хвиля, він утратив рівновагу й випав за борт. Ми намагалися витягти його назад, у човен, Енді та я, а тоді яхта стала під небезпечним кутом, височенна хвиля, одна з тих крутих запінених хвиль, які накочуються нізвідки, обвалилася на нас, і наше судно перекинулося. Не можна навіть сказати, що вода була надто холодна, але п’ятдесят три градуси за Фаренгейтом[135] — це досить, щоб переохолодитись, якщо залишатися в такій воді надто довго, а ми, на жаль, у ній довго перебували, і насамперед це стосувалося тата, який, схоже, вже літав у стратосфері…

За спиною Платта з’явилася наша балакуча офіціантка зі студенток коледжу, готова запитати, чи нам принести чогось іще, я зловив її погляд і злегка похитав головою — мовляв, нічого не треба.

— Саме переохолодження й згубило тата. Він зовсім схуд, на ньому зовсім не залишилося жиру, тож для нього вистачило години перебування в такій воді, борсання за такої температури. Тепло втрачається швидше, якщо не перебувати в цілковитій нерухомості. Що ж до Енді, — Платт, здається, відчув, що офіціантка неподалік, і підняв два пальці, замовляючи ще дві порції напоїв, — то знайшли його рятувальний жилет, він так і плив за яхтою, приєднаний до рятувального троса.

— О Боже.

— Коли Енді опинився у воді, жилет, певно, зісковзнув йому через голову. Там є такий ремінець, який треба закріпляти в промежині, — трохи незручно, ніхто цього не любить, — і ось рятувальний жилет Енді, пливе за яхтою, надійно прикріплений до троса, а цей малий придурок, мабуть, не застебнувся як годиться. Тобто, — його голос залунав гучніше, — як завжди. Не захотів морочитися, щоб надійно закріпити ту штуку. Він завжди був таким тупим телепнем…

Я нервово зиркнув на офіціантку, усвідомлюючи, як гучно тепер заговорив Платт.

— Боже! — Платт несподівано рвучко відсунувся від столу. — Як же огидно я завжди поводився з Енді. Як абсолютний мерзотник.

Та ні, Платте, ти перебільшуєш, хотів був сказати я, але це було б цілковитою неправдою.

Він подивився на мене й похитав головою.

— Я хочу сказати, Боже… — Його очі дивилися порожнім поглядом, як у пілотів гелікоптерів «Г’юї» в комп’ютерній грі («Десантники ІІ. Вторгнення в Камбоджу»), в яку ми любили грати з Енді. — Я згадую про те, що витворяв із ним, я ніколи собі цього не пробачу, ніколи.

— Ех, — сказав я після ніякової паузи, дивлячись на руки Платта з великими кісточками, які лежали на столі долонями вниз, — руки, що навіть після стількох років мали брутальний вигляд, несли на собі відбиток колишньої жорстокості. Хоч нам обом добре діставалося в школі, знущання Платта з Енді — винахідливі, грайливі, садистські — межували зі справжніми тортурами: він плював у тарілку Енді, ламав і знищував його іграшки, більше того — залишав мертвих рибок з акваріуму й фотографії розтятих трупів з Інтернету в нього на подушці, скидав із нього ковдру й мочився на нього, коли той спав (а потім кричав: «Андроїд обісцявся!»), запихав його голову під воду у ванні в стилі Абу-Ґрейб[136], тицяв його обличчям у пісок на гральному майданчику, а Енді плакав і намагався дихати. Тримав інгалятор над його головою, поки той плакав, і питав: «Добре тобі? Добре?» Була також страшна історія про Платта й пояс, про горище в якомусь сільському домі, зв’язані руки й накинутий на шию зашморг, потворна сцена. «Він задушив би мене, — пригадував Енді своїм байдужим, безвиразним голосом, — якби нянька не почула, як я стукав ногами по підлозі».

Легкий весняний дощ барабанив по шибках бару. Платт подивився вниз на порожній келих, потім угору.

— Ходімо, провідаєш матір, — сказав він. — Я знаю, вона справді хоче побачити тебе.

— Зараз? — запитав я, зрозумівши, що він має на увазі цю хвилину.

— О, ходімо, будь ласка. Якщо не тепер, то згодом. Але не обіцяй, як ото зазвичай обіцяють, коли зустрінуться на вулиці. Для неї це означатиме багато.

— Ну, розумієш…

Тепер була моя черга подивитися на годинник. У мене були ще деякі справи, насправді я мав їх чимало в голові, й серед них деякі дуже нагальні, але наближався вечір, горілка розтопила мою свідомість, день закінчувався.

— Будь ласка, — сказав він, махнувши рукою, щоб принесли чек. — Вона ніколи мені не пробачить, якщо довідається, що я зустрів тебе й дозволив тобі піти. Зайди бодай на хвилинку.

Увійшовши у фойє, я наче повернувся в дитинство: китайська порцеляна, освітлені пейзажі на стінах, затінені шовковими абажурами неяскраві лампи, усе таке саме, яким було тоді, коли містер Барбур відчинив мені двері в ніч, коли померла моя мати.

— Не сюди, не сюди, — сказав Платт, коли я за звичкою пройшов повз кругле дзеркало-ілюмінатор і попрямував до вітальні. — Он туди. — Він повів мене в задню частину помешкання. — У нас тут тепер по-простому, мама зазвичай приймає людей там, якщо взагалі погоджується когось бачити.

У ті давні дні я ніколи не бував так близько до внутрішнього святилища місіс Барбур, та коли ми наблизилися, запах її парфумів — безпомилково вгадуваний аромат білих квітів, що ховають у собі пилкову сухість, — майнув, наче фіранка над відчиненим вікном.

— Вона більше не виходить, як колись виходила, — спокійно повідомив Платт. — Не влаштовує тих великих обідів та вечірок — може, раз на тиждень когось запрошує на чай або йде обідати до подруги. Але це й усе.

Платт постукав у двері й прислухався.

— Мамо? — покликав він і, почувши невиразну відповідь, відчинив двері на вузьку шпаринку. — Я привів до тебе гостя. Ти ніколи не вгадаєш, кого я зустрів на вулиці…

Кімната була величезна, облаштована в персикових тонах, які полюбляли старі леді у 1980-х роках. Відразу біля входу була міні-вітальня, де стояли канапа і м’які крісла, було чимало різних дрібничок, гаптовані диванні подушки, дев’ять або десять картин Старих Майстрів: «Утеча до Єгипту», «Яків і янгол», переважно Рембрандтова школа, хоч була там і намальована в брунатних тонах картина Христа, який миє ноги святому Петрові, так майстерно виконана (стомлені, опущені плечі Христа, туманний смуток на обличчі святого Петра), що вона могла належати пензлю самого Рембрандта.

Я нахилився вперед, щоб придивитися краще, й у далекому кінці кімнати засвітилася лампа з паперовим абажуром у формі пагоди.

— Тео? — почув я голос місіс Барбур і побачив її — вона спиралася ліктем на подушки на безглуздо широкому ліжку. — Це ти! Аж не віриться, — сказала вона, простягаючи до мене руки. — Ти так виріс! Де ти у світі пропадав? Ти тепер у Нью-Йорку?

— Так. Повернувся сюди вже давненько. А ви маєте чудовий вигляд, — чемно додав я, хоч це й було неправдою.

— А ти! — Вона поклала обидві свої руки на мою руку. — Який ти гарний! Ти мене просто приголомшив!

Вона здавалася водночас старшою і молодшою, аніж та жінка, якою я її пам’ятав, дуже бліда, без помади, зморшки в кутиках очей, але шкіра досі біла й гладенька. Її сріблясто-біляве волосся (чи воно завжди було таким сріблястим, чи дуже посивіло?) вільно спадало на її плечі; на носі в неї стриміли окуляри-півмісяці, а вдягнена вона була в атласний стьобаний домашній жакет, заколотий велетенською діамантовою брошкою у формі сніжинки.

— І ось ти мене знаходиш тут, у ліжку, з моїм вишиванням, як стару вдову моряка, — сказала вона, показуючи на незакінчене вишите полотно на своїх колінах.

Двійко малих собачок — йоркширських тер’єрів — спали на білій кашеміровій накидці, постеленій у неї в ногах, і менший із двох, побачивши мене, підхопився й люто загавкав.

Я збентежено всміхнувся, коли вона стала вгамовувати їх — другий собака теж підняв гавкіт, — і роззирнувся навкруги. Ліжко було модерне — королівських розмірів з обтягнутим тканиною узголів’ям, але вона тут також зібрала чимало цікавих старих речей, на які я не звертав уваги, коли був малим хлопцем. Безперечно, тут утворилося Сарґасове море помешкання, куди перенесли речі, прибрані з ретельно декорованих парадних кімнат: розмаїті журнальні столики; азійські абищиці; великий набір срібних настільних дзвіночків. Ломберний стіл із червоного дерева з того місця, де я стояв, здавалося, був виготовлений самим Дунканом Файфом[137], а на ньому (серед дешевих попільничок із перегородчастою емаллю та незліченних підставок) сиділо опудало птаха-кардинала: поїдене міллю, ламке, з майже поіржавілими перами, зі звернутою набік голівкою й очима — чорними намистинками жаху.

— Дзень-Дзелень, цить, будь ласка, замовкни, я не можу чути твого гавкоту. Це Дзень-Дзелень, — сказала місіс Барбур, узявши на руки собаку, що опирався, — він дуже неспокійний, адже ти такий, мій любий, не знаєш і хвилини спокою, а друга собачка, з рожевою стрічкою, — це Клементина. Платте, — гукнула вона, намагаючись перекричати гавкання, — ти не віднесеш його на кухню? Він таки дошкуляє гостям, — сказала вона мені. — Варто було б запросити тренера-кінолога, але…

Поки місіс Барбур згортала вишивання і складала його в овальний кошик із прикрасою зі слонової кістки в кришці, я сів у крісло біля ліжка. Потерта оббивка, неяскрава смужка були мені знайомі, це крісло раніше стояло у вітальні, й тепер його перенесли до спальні, це було те саме крісло, в якому сиділа моя мати, коли багато років тому прийшла до Барбурів, щоб забрати мене після того, як я переночував в Енді. Я провів пальцем по тканині. І вмить побачив, як моя мати підхопилася на ноги, щоб привітати мене, — того дня вона була в зеленому пальті, досить модному, щоб люди зупиняли її на вулиці й питали, де вона його купила, але недоречному в домі Барбурів.

— Тео, ти хочеш чогось випити? — запитала місіс Барбур. — Чаю? Чи чогось міцнішого?

— Ні, дякую.

Вона поплескала по парчевому покривалу ліжка.

— Сідай біля мене. Будь ласка. Я хочу ближче роздивитися тебе.

— Я…

Від її тону, водночас приязного й офіційного, жахливий смуток опанував мене, і, коли ми подивились одне на одного, мені здалося, ніби все минуле повернулось і сконцентрувалося в цю мить, прозоре, як скло, поєднання тиші дощових вечорів навесні, чорного стільця в залі, легкого, наче пір’їнка, дотику її долоні до моєї потилиці.

— Я така рада, що ти прийшов.

— Місіс Барбур, — сказав я, підійшовши до ліжка та обережно сівши на нього однією сідницею. — Мій Боже, я не можу в це повірити. Я довідався лише тепер. Мені так шкода.

Вона стиснула губи, як стискає їх дитина, щоб не заплакати.

— Атож, — сказала вона. — Так сталося.

І між нами запала жахлива мовчанка, яку, здавалося, було годі зламати.

— Мені так шкода, — повторив я енергійніше, усвідомлюючи, як невпевнено звучить мій голос, так ніби, говорячи голосніше, я міг передати всю глибину своєї скорботи.

Вона кліпнула очима, стримуючи сльози. Не знаючи, що мені робити, я накрив своєю долонею її долоню, і в такій незручній позі ми просиділи мовчки довго.

Зрештою вона порушила мовчанку першою.

— Сталося так, як сталося. — Вона рішуче змахнула сльозинку, поки я намагався придумати, що сказати. — Він згадував про тебе за три дні до того, як помер. Він збирався одружитися. З японкою.

— Справді? Треба ж таке! — Хоч мені й було сумно, я не міг утриматися від усмішки, бо Енді обрав собі японську як другу мову лише тому, що був у захваті від дівчат-міко та анімешних дівчаток у матроських костюмчиках. — З японкою? Із самої Японії?

— Справді. Таке собі крихітне створіння з писклявим голосом і сумочкою у формі опудала якогось звіряти. О, так, я з нею зустрічалася, — сказала вона, піднявши брову. — Ми їли сандвічі в барі «П’єр», а Енді був перекладачем. Вона була, звичайно, на похороні, ця дівчина на ім’я Міяко. Зовсім інша культура, звісно, але правду кажуть, що японці — народ дуже стриманий.

Мала собачка Клементина залізла на плече місіс Барбур і прилаштувалася навколо її шиї як хутряний комір.

— Зізнаюся тобі, я хочу придбати ще одного песика, — сказала вона, піднявши руку, щоб її погладити. — Як ти вважаєш?

— Не знаю, — сказав я, спантеличений.

Було вкрай нехарактерно для місіс Барбур запитувати чиюсь думку нехай там про що, а тим паче в мене.

— Маю визнати, ці двоє стали для мене великою втіхою. Моя давня подруга, Марія Мерседес де ла Перейра, принесла мені їх через тиждень після похорону, цілком несподівано для мене, двох цуценят у кошику зі стрічками, і, чесно кажучи, спочатку я не була певна, але тепер думаю, що ніколи не одержувала більш приємного подарунка. Ми ніколи не заводили собак через Енді. Він був таким жахливим алергіком. Ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

Повернувся Платт — усе ще у своєму твідовому єгерському костюмі з відвислими кишенями для вбитих птахів і порожніх гільз. Він підтягнув до нас крісло.

— То як ти, мамо? — запитав він, кусаючи нижню губу.

— А ти, Платанчику? — Напружена мовчанка. — Усе гаразд на службі?

— Усе чудово. — Він кивнув головою, ніби хотів переконати в цьому сам себе. — Я справді був дуже заклопотаний.

— Я рада це чути.

— Нові книжки. Одна про Віденський конгрес.

— Ще одна? — Вона обернулася до мене. — А ти, Тео?

— Вибачте?

Я роздивлявся пластинку зі слонової кістки (китобійний корабель), врізану в кришку її кошика для плетіння, і думав про бідолашного Енді: чорна вода, сіль у його горлі, нудота й судоми. Весь жах і вся жорстокість смерті в найбільш ненависній йому стихії. «Проблема в тому, що я ненавиджу яхти».

— Розкажи мені, чим ти тепер займаєшся?

— Торгую антикваріатом. Переважно американськими меблями.

— Та ти що! — у захваті вигукнула вона. — Як чудово!

— Атож, моя крамниця у Вілліджі, і я займаюся там торгівлею. Мій партнер — я досі не звик користуватися цим терміном, — мій партнер у бізнесі, Джеймс Гобарт, працює по дереву й робить реставрації. Ви якось маєте нас навідати.

— О, та це ж моя мрія! Антикваріат! — Вона зітхнула. — Ти ж бо знаєш, як я люблю старі речі. Я хотіла б, щоб і мої діти виявляли до них інтерес. Я завжди сподівалася, що бодай одне з них такий інтерес виявить.

— Ти ж іще маєш Кітсі, — сказав Платт.

— Диво та й годі, — провадила місіс Барбур, так ніби вона його не почула. — Жодне з моїх дітей не має художньої жилки. Хіба це не надзвичайно? Маленькі філістери, усі четверо.

— Ет, облиште, — сказав я таким грайливим тоном, яким тільки міг. — Я пам’ятаю Тодді й Кітсі з їхніми фортепіанними уроками. Й Енді з його грою на скрипці за Судзукі.

Вона зробила вибачливий жест.

— О, ти знаєш, що я маю на увазі. Ніхто з моїх дітей не наділений візуальним відчуттям. Вони не вміють ані картину по-справжньому оцінити, ані інтер’єр, ані хай там що. Тоді як, — вона знову взяла мене за руку, — коли ти був дитиною, я не раз заставала тебе в коридорі, де ти роздивлявся мої картини. Ти відразу підходив до найкращих. До пейзажу Фредеріка Черча, до мого Фіца Генрі Лейна, до Рафаеля Піла або до Джона Сінглтона Коплі — пам’ятаєш його овальний маленький портретик дівчинки в капелюшку?

— То була картина Коплі?

— Атож. І я бачила тебе щойно біля маленької картини Рембрандта.

— То це таки Рембрандт?

— Так. Лише один у мене, «Омиття ніг». Усі інші картини належать його учням. Мої власні діти прожили все своє життя серед цих картин і ніколи не виявляли до них ані найменшого інтересу, так, Платте?

— Я схильний думати, що дехто з нас виявив здібності в чомусь іншому.

Я кахикнув.

— Ви знаєте, я сьогодні зайшов сюди лише привітатися, — сказав я. — Для мене справжня радість побачитися з вами — з вами обома. — Я обернувся, щоб охопити й Платта радістю зустрічі. — Я хотів би, щоб це сталося за ліпших обставин.

— Ти не хочеш повечеряти з нами?

— Пробачте мені, — сказав я, відчувши, що мене заганяють у глухий кут. — Я не можу сьогодні ввечері. Але я з радістю забіг сюди на хвилину, щоб побачитися з вами.

— То ти ще прийдеш до нас на вечерю? Або на обід? Або чогось випити? — Вона засміялась. — Або з будь-якої причини?

— На вечерю неодмінно прийду.

Вона підставила мені щоку для поцілунку, чого ніколи не робила, коли я був малим, навіть для власних дітей.

— Як приємно бачити тебе знову тут, — сказала вона, взявши мене за руку й притиснувши її до своєї щоки. — Як у добрі старі часи.

Біля дверей Платт потиснув мені руку в якийсь дивний спосіб — чи то як один член бандитської зграї іншому, чи то як член якогось братства, чи, може, так вітаються глухонімі, і я не знав, як мені реагувати. Я збентежено забрав у нього руку і, не знаючи, що робити далі, стукнувся з ним кулаками, почуваючись йолопом.

— Отже, бувай. Радий, що ми зустрілися, — сказав я, порушивши ніякову мовчанку. — Телефонуй.

— Щодо вечері? О так. Ми зазвичай вечеряємо вдома, коли все гаразд. Мама не дуже любить кудись виходити. — Він засунув руки в кишені куртки. Потім — як грім серед ясного неба: — Останнім часом я часто бачив твого давнього приятеля Кейбла. Набагато частіше, ніж мені хочеться, власне кажучи. Йому буде цікаво знати, що я зустрів тебе.

— Тома Кейбла? — Я недовірливо засміявся, хоч мені було зовсім не смішно. Погана давня згадка про те, як нас обох виключили зі школи і як він порвав зі мною всі зв’язки, коли моя мати загинула, була неприємною. — Ти з ним контактуєш? — запитав я, коли Платт нічого не відповів. — Я не згадував про Тома вже багато років.

Платт самовдоволено всміхнувся.

— Мушу зізнатись, у ті дні я думав, що ніхто не зможе заприятелювати з таким занудою, як Енді, — сказав він спокійним голосом, прихилившись до одвірка. — Не те щоб я мав щось проти. Бог бачить, Енді потребував, аби хтось струснув його чи обкурив.

Ендосперм. Енурезник. Однояйчик. Прищавий. Губка-Боб-Штани-В-Лайні.

— Ні? — запитав Платт, витлумачивши мій порожній погляд як заперечення. — А я думав, ти долучився до цього. Кейбл, безперечно, був одним із найбільших планокурів у ті дні.

— Це, мабуть, уже після того, як я звідси виїхав.

— Може. — Платт подивився на мене поглядом, який не скажу що мені сподобався. — Мама, безперечно, думала, що у твоєму роті й масло не розтане, але я знав, що ти приятелюєш із Кейблом. А Кейбл був малим злодієм. — Він засміявся гострим сміхом, який нагадав мені колишнього брутального Платта. — Я сказав Кітсі й Тодді, щоб вони замикали свої кімнати, коли ти в нас оселився, щоб ти нічого не вкрав.

— Так ось у чім була справа? — Я не думав про інцидент зі скарбничкою багато років.

— Але я хочу сказати, що Кейбл… — Він подивився в стелю. — Розумієш, я зустрічався з Томовою сестрою Джої, ох то ж була й штучка, хай мене простить Пекло.

— Тут ти маєш рацію. — Я добре пам’ятав Джої Кейбл — цицькату апетитну шістнадцятирічну дівку, що крутилася навколо дванадцятирічного мене в коридорі будинку в Гемптоні в коротенькій футболці та чорних стрінгах.

— Стерва Джо! А яка в неї була дупа! Пам’таєш, як вона розгулювала голяка біля джакузі? Ну гаразд, повернімося до Кейбла. У Гемптоні, у татовому клубі, його спіймали, коли він нишпорив у шухлядах у чоловічій роздягальні, а йому було тоді не більш як років дванадцять-тринадцять. Це теж було після того як ти поїхав, так?

— Думаю, що так.

— Таке сталося в кількох клубах. Під час великих турнірів він залазив у роздягальні й крав усе, що потрапляло йому під руку. Потім — мабуть, тоді він уже навчався в коледжі — де ж це, в біса, було, може, в Мейдстоуні, — одне слово, Кейбл прилаштувався на літню роботу в одному з клубів, допомагаючи в барі й відвозячи додому старих людей, які надто багато випили, щоб вести машину. Товариський хлопець, добрий балакун — ну та ти ж його знаєш. Він розважав дідів, розмовляючи про їхні воєнні пригоди й таке інше. Припалював їм сигарети, сміявся з їхніх жартів. Він також проводжав їх до дверей їхніх помешкань, а наступного дня вони не знаходили своїх гаманців.

— Я не бачив його багато років, — коротко відповів я. Мені не подобався тон, яким заговорив Платт. — А що він робить тепер, власне кажучи?

— А що він може робити? Свої колишні трюки. До речі, він вряди-годи зустрічається з моєю сестрою, і я хотів би покласти цьому край, якби міг. Одне слово, — сказав він, трохи змінивши тон, — я тут стою й тебе затримую. Я не дочекаюся, коли зможу розповісти Кітсі й Тодді, що зустрів тебе, — а надто Тодді. Ти справив на нього велике враження — він про тебе постійно згадує. Тод буде в місті наступного вікенду, і я знаю, він захоче побачитися з тобою.

Я не став брати таксі й пішов пішки, щоб у голові проясніло. Був ясний і вологий весняний день, грозові хмари були перемежовані смугами світла, офісні працівники штовхалися на переходах, але весна в Нью-Йорку тепер завжди була для мене отруєна спогадом про смерть матері, який напливав на мене разом із пахощами нарцисів, розпуклими бруньками на деревах і бризками крові, витончене поєднання галюцинацій і жаху («Чудасія та й годі!» — сказала б Ксандра). А коли сьогодні я почув про смерть Енді, то хтось наче перемкнув рентгенівські промені й перетворив усе на фотографічний негатив, так що навіть із нарцисами, людьми, які вигулювали собак, і копами-регулювальниками, які свистіли на перехрестях, я нічого не бачив навколо себе, крім смерті: хідники були запруджені мерцями, трупи вивалювалися з автобусів і поспішали додому зі служби, через сто років нічого від них не залишиться, крім зубних пломб і кардіостимуляторів, ще, можливо, кількох уламків кістки та клаптів одягу.

У мене не вкладалося в голові, що так могло статися. Я мільйон разів думав зателефонувати Енді, але не робив цього, тому що мені було соромно. Це правда, я не підтримував зв’язку зі своїми колишніми однокашниками, але вряди-годи випадково зустрічав когось із них, а одна наша однокласниця, Мартина Ліхтблау (з якою рік тому я мав короткий такий собі роман, тричі трахнулися на розкладному ліжку), розповіла мені, що Енді тепер у Массачусетсі, ти ще з ним підтримуєш зв’язок, о так, він такий же схиблений, але тепер уміє це особливо підкреслювати, виставляє себе екзотичним ретро — окуляри з товстенними скельцями, вельветові штани помаранчевого кольору і стрижка, схожа на шолом Дарта Вейдера.

«Оце так Енді», — подумав я з ніжністю, потягшись через голе плече Мартини по одну з її сигарет. Я тоді подумав, як було б добре побачитися з ним, — погано, що він не в Нью-Йорку, — можливо, я зателефоную йому, коли на вакації він приїде додому.

Але так і не зателефонував. Через свою параною я не заводив сторінки у Фейсбуці й тому рідко знайомився з новинами, а проте не міг зрозуміти, як до мене не дійшла ця новина, — либонь, причина була в тому, що протягом останніх тижнів я був надто стурбований станом нашої крамниці й не міг думати ні про що інше. Не те щоб ми мали фінансові проблеми, ми, можна сказати, гребли гроші лопатою, так багато грошей, що Гобі, повіривши в те, що я його рятівник (він був на межі банкрутства), наполіг на тому, щоб зробити мене партнером, чого мені аж ніяк не хотілося, з огляду на обставини. Але мої зусилля переконати його відмовитися від свого наміру лише зміцнили його рішучість домогтися, щоб я мав частку в прибутках. Що енергійніше я відхиляв його пропозицію, то наполегливішим він ставав. З характерною для нього великодушністю він приписував мою стриманість «скромності», хоч мій справжній страх полягав у тому, що партнерство проллє офіційне світло на неофіційні оборудки, які здійснюються в крамниці, — оборудки, які вразили б бідолашного Гобі до підошов його черевиків, замовлених у фірмі Джона Лобба, якби він про них довідався. Але він про них не знав. Не знав про те, що я навмисне продав покупцеві підробку, покупець про це здогадався й улаштував скандал.

Я був не проти повернути клієнтові гроші — насправді єдиний для мене вихід був викупити проданий мною товар із невигодою для себе. У минулому такі трюки мені вдавалися. Я продавав дуже змінені або цілком реконструйовані меблі як оригінали; якщо за межами тьмяного світла крамниці Гобарта й Блеквела, удома, колекціонер помічав, що щось не так («Завжди бери з собою кишеньковий ліхтарик, — радив мені Гобі на початку нашої спільної діяльності, — недарма в стількох крамницях антикваріату підтримують таке тьмяне світло»), тоді я — шкодуючи, що товар виявився неякісним, але не відступаючи від свого твердження, що йдеться про оригінал, — галантно пропонував викупити його за ціну на десять відсотків вищу, аніж заплатив колекціонер, за умов і термінів звичайного продажу. Це виставляло мене у світлі порядного хлопця, що вірить у якість свого продукту й готовий на абсурдно великі поступки, щоб забезпечити щастя клієнта, і найчастіше клієнт м’якшав, вирішував зберегти мир і залишав покупку собі. Але в трьох або чотирьох випадках колекціонери погоджувалися на мою пропозицію. Проте такий колекціонер не розумів, що підробка, переходячи з його володіння в моє за ціну, яка свідчила про її нібито високу вартість, відразу забезпечувала себе поважним походженням. Коли вона знов опинялася в моїх руках, я мав папери, які свідчили, що вона була частиною такої-то знаменитої колекції. Попри додаткову ціну, яку я платив містерові Такому-То (здебільшого акторові або дизайнеру одягу, для якого колекціонування було хобі, але він не був колекціонером-професіоналом), я міг обернутися й знову продати свій експонат, іноді вдвічі дорожче, аніж викупив, якому-небудь лохові з Волл-стріт, котрий не вмів відрізнити чіппендейлу від Етана Аллена, але був зачарований «офіційними документами», які доводили, що секретер Дункана Файфа або якийсь інший експонат надійшов із колекції містера Такого-То, відомого філантропа / дизайнера інтер’єрів / провідної зірки Бродвею — потрібне вписати.

І досі така тактика в мене спрацьовувала. Але тепер містер Такий-То — у цьому випадку відомий гомик із Верхнього Іст-Сайду на ім’я Лусіус Рів — не заковтнув наживку. Та найбільше мене турбувало те, що він, схоже, думав: а) його надурили навмисне (і тут він мав рацію); б) у цьому обмані брав участь Гобі, він, власне, був хрещеним батьком цієї афери (і тут він рації не мав). Коли я спробував урятувати ситуацію, узявши всю провину на себе, — кахи, кахи, сер, повірте, я просто не зрозумів Гобі, я ж новачок у цьому бізнесі, і, сподіваюся, ви не станете звинувачувати мене, адже робота, яку він виконує, настільки складна й настільки високої якості, що певні непорозуміння іноді можливі, хіба ви не згодні, містере Рів (називайте мене Лусіус), проте добре вдягнений чоловік непевного віку й непевних занять був невблаганним.

— То ви не заперечуєте, що проданий мені товар виготовив Джеймс Гобарт? — сказав він у Гарвардському клубі на обіді, який коштував мені стільки нервів, злегка відхилившись на стільці й водячи пальцем по краєчку склянки з содовою.

— Послухайте…

Я зрозумів, що припустився тактичної помилки, зустрівшись із ним на його території, там, де він знав офіціантів, писав замовлення на папері, а я не міг зіграти роль гостинного господаря й пропонувати йому покуштувати те або те.

— І ви не заперечуєте, що він узяв окрасу у вигляді різьбленого фенікса роботи Томаса Аффлека, я думаю, що це все-таки Аффлек, принаймні один із філадельфійських майстрів, і приладнав її на кришку старовинного, але більш нічим не прикметного подвійного комода того самого періоду? Ми ж бо говоримо про той самий експонат?

— Будь ласка, якщо ви тільки дозволите мені… — Ми сиділи за столом біля вікна, сонце світило мені у вічі, я спітнів і почувався геть погано.

— У такому разі як ви можете стверджувати, що обман був неумисним? З його боку і з вашого?

— Розумієте… — офіціант стовбичив поруч, і я хотів, щоб він пішов, — помилка тут моя. Як я вже сказав. І я пропоную викупити у вас експонат назад із преміальною доплатою, тому не зовсім розумію, чого ви ще від мене хочете.

Та попри свій холодний тон я перебував у стані гострої тривоги, тривоги, яка анітрохи не полегшувалася тим фактом, що минуло вже дванадцять днів, а Лусіус Рів досі не поклав на свій рахунок гроші, які я йому надіслав, — я заходив до банку перед тим, як наштовхнувся на Платта.

Я не знав, чого хоче від мене Лусіус Рів. Гобі виготовляв ці стулені з різних деталей і кардинально змінені меблі («підробнички», як він їх називав) протягом усього свого робочого життя. Склад у Бруклінському порту був цілком завалений меблями з ярличками тридцятирічної давності або й більше. Коли вперше я поїхав туди сам-один і по-справжньому роззирнувся навколо, я був приголомшений, наштовхнувшись на справжні «гепплвайти», на справжні «шератони», на печеру Алі-Баби, напхом напхану дорогоцінностями.

— О Господи, ні, звичайно, — сказав Гобі тріскучим голосом по мобільному телефону, склад був наче бункер, непроникний для телефонних дзвінків, я вийшов із будинку, щоб додзвонитися до нього, і стояв на майданчику доку під вітром, затуляючи одне вухо пальцем. — Повір мені, якби це були справжні оригінали, я давно зв’язався б із відділом американських меблів у «Крістіз»…

Я захоплювався підробничками Гобі протягом років і навіть допомагав йому виготовити деякі з них, але тільки коли я пережив шок, одурений цими раніше не баченими меблями, в мене виникла божевільна думка. Нерідко до нашої крамниці потрапляли музейні предмети меблів у надто пошкодженому стані, такі розламані, що врятувати їх було годі. Для Гобі, який тужив над цими елегантними старовинними рештками, так ніби це ненагодовані діти або погано доглянуті коти, було обов’язком урятувати все, що він міг (двійко фіалів тут, кілька гарно вигнутих ніжок там), а потім завдяки своєму столярному таланту об’єднати їх у чудових юних Франкенштейнів, що в деяких випадках були цілком фантастичними, а в деяких — моделями, які так точно відтворювали період, що їх годі було відрізнити від справжніх речей.

Кислоти, фарба, ґрунт для позолоти й сажа, віск, бруд і пилюка. Старі цвяхи, що поіржавіли від солоної води. Азотна кислота на молодому горісі. Полозки шухляд він зношував наждачним папером; полежавши кілька тижнів під геліолампою, нове дерево старіло на сотню років. З п’яти покалічених обідніх гепплвайтівських стільців він був спроможний виготовити солідний і цілком автентичний на вигляд комплект із восьми предметів, розламавши оригінали, скопіювавши їхні деталі (використовуючи дерево, врятоване з інших пошкоджених меблів того періоду) і збираючи їх почасти з решток оригіналу, а почасти з нових елементів. («Ніжка стільця, — казав він, проводячи по ній пальцем униз, — зазвичай ніжки знизу зношені й посічені, навіть якщо використовуєш старе дерево, треба провести ланцюгом по щойно виструганих ніжках, якщо хочеш, щоб вони відповідали оригіналу… дуже, дуже легенько, я не кажу, що треба лупцювати по них з усієї сили… потерти їх треба по-різному, передні ніжки трохи більш зазубрені, аніж задні, розумієш?») Я бачив, як він складав із геть розламаного буфета XVIII століття стіл, який міг бути виготовлений руками самого Дункана Файфа. («Годиться?» — питав Гобі, стривожено відступаючи назад, здається, не зовсім розуміючи, яке диво він сотворив.) Або — як було з високим чіппендейлівським комодом Лусіуса Ріва — звичайні дерев’яні меблі могли в його руках додаванням орнаменту, врятованого від великої давньої руїни того самого періоду, стати такими, що їх було годі відрізнити від справжнього шедевру.

Більш практична або менш совісна людина отримувала б велику вигоду з такого вміння і спорудила б собі цілий статок (або, як дотепно висловлювався Гриша, такий чоловік «дер би жорсткіше, аніж деруть шльондру за п’ять штук»). Та, наскільки я знав, думка продавати підробнички як оригінали чи взагалі продавати їх ніколи не навідувала Гобі; цілковита відсутність у нього інтересу до того, як ідуть справи в крамниці, давала мені значну свободу в справі добування грошей та сплачування рахунків. Завдяки одній канапі «Шератон» та набору стільців з ажурними спинками, які я продав за розцінками «Ізраеля Сека» довірливій каліфорнійці, молодій дружині інвестиційного банкіра, я сплатив сотні тисяч податкової заборгованості за дім. За ще один комплект для їдальні та кушетку «Шератон», що їх я продав заміському покупцеві, який мусив би бути проникливішим, але був засліплений високим авторитетом Гобі та Велті як бізнесменів, я зміг витягти крамницю з боргів.

— Це для нього дуже зручно, — люб’язно промовив Лусіус Рів, — що він залишив усі бізнесові моменти в крамниці на вас. Він має майстерню, де виготовляє всі ці підробки, але вмиває руки й надає вам цілковиту свободу дій, коли їх треба продати.

— Я зробив вам пропозицію. Я не маю наміру сидіти з вами й вислуховувати все це.

— Чому ж тоді ви досі сидите?

Я анітрохи не сумнівався, Гобі вкрай здивувався б, якби довідався, що я продаю його «підробнички» як оригінали. По-перше, багато з його найцікавіших творчих зусиль рясніли дрібними неточностями, такими собі майже жартами, і він далеко не завжди був таким самим старанним до своїх матеріалів, як той, хто виготовляє умисні підробки. Але я примудрявся легко обманювати навіть найдосвідченіших покупців, якщо продавав товар на двадцять відсотків дешевше за його реальну ціну. Люди полюбляють вважати, що вони здійснили вигідну оборудку. У чотирьох випадках із п’яти вони схильні дивитися повз те, чого не хочуть бачити. Я знав, як привернути увагу людей до рідкісних властивостей товару, демонстрував їм ручним способом обрізаний шпон, майстерно нанесену патину, шляхетні шрами, я водив пальцем по елегантних вигинах (які сам Гобарт називав лініями краси), щоб відвернути погляд від перероблених частин спинки, де в сильному світлі покупець міг помітити розбіжність зернистості. Я уникав показувати клієнтам дно меблів, тоді як Гобі відразу кидався це робити, — прагнучи поділитися з покупцем своїми знаннями, як правило, на шкоду собі. Але на той випадок, якби хтось захотів туди подивитись, я дбав про те, щоб підлога навколо експоната була дуже, дуже брудною і щоб кишеньковий ліхтарик, яким я присвічував, світив дуже й дуже слабко. У Нью-Йорку було чимало людей із грішми й багато декораторів, підштовхуваних часом, які, коли покажеш фотографію речі, схожої на потрібну їм, в аукціонному каталозі, з радістю були готові її купити, як їм здавалося, досить дешево, а надто якщо гроші, котрі вони витрачали, належали не їм. Ще одним трюком, розрахованим на те, щоб одурити досвідченішого покупця, було запхати експонат десь у куток крамниці, обсипати його пилюкою з пилососа (моментальна старовина!) й дозволити доскіпливому покупцеві розкопати його самому — погляньте, у цьому смітті справжня канапа «Шератон»! В обмані цього ґатунку, який давав мені неабияку втіху, весь фокус був у тому, щоб прикинутися безмовним, здаватися знудженим, не відриватися від своєї книжки, поводитися так, ніби я не знаю, що в мене є, і створювати в них враження, що вони обманюють мене. Навіть якщо їхні руки тремтіли від збудження, навіть коли вони вдавали, ніби не квапляться, хоч насправді бігли до банку, щоб зняти там чималу суму. Якщо покупець був значною особою або мав тісні зв’язки з Гобі, я міг завжди заявити, що експонат не продається. Коротке й сухе «не продається» було також дуже зручною фразою в розмові з незнайомим клієнтом, бо вона не тільки більше спонукала того покупця, якого я розшукував, зробити покупку за готівку і якомога скоріше, а й давала мені підстави скасувати оборудку, коли щось піде не так. Гобі міг піднятися нагору в незручну хвилину, і саме це було головним «не так». Місіс Дефріз могла зазирнути до крамниці, коли я її там не чекав, й одного разу зазирнула — й мені довелося скасувати покупку, яку було вже майже укладено, на превелике невдоволення дружини кінорежисера, що стомилася чекати й пішла геть, більше ніколи не повернувшись. Без ультрафіолетового проміння та лабораторного аналізу більша частина підробок Гобі була невидима для неозброєного ока; і хоча до нього приходили чимало серйозних колекціонерів, серед них було також багато людей, які, наприклад, не знали, що не існувало такої речі, як похиле люстро королеви Анни. І навіть якщо хтось із них мав досить розуму, щоб виявити невідповідність стилю різьблення або тип дерева, анахронічний для майстра або періоду, мені вдавалося раз або двічі одурити навіть таких. Мовляв, ці меблі було виготовлено для спеціального замовника, а тому, якщо говорити всерйоз, вони коштують набагато дорожче, аніж меблі звичайні.

У збудженому та схвильованому стані я майже несвідомо збочив на стежку до Ставка, де ми з Енді часто сиділи у своїх теплих куртках зимовими днями, коли навчалися в початковій школі й чекали на мою матір, яка мала забрати нас із зоопарку або повести в кіно — рівно о сімнадцятій на нашому місці! Але, на жаль, тепер я найчастіше сидів там, чекаючи на велосипедиста Джерома, у якого купував наркотики. Пігулки, які я вкрав у Ксандри стільки років тому, спрямували мене на погану дорогу: оксі, роксі, морфій, а коли щастило добути, то й дилаудид. Я купував ці наркотики протягом років на вулицях, а в останні місяці встановив для себе такий порядок, здебільшого дотримуючись його: один день приймаю наркотики, другий — ні (насправді я їх приймав і в ті інші дні в маленьких дозах, які рятували мене від нудоти), але хоч сьогодні офіційно й був «вихідний день», я почувався дедалі гірше, і та горілка, яку я випив із Платтом, уже вивітрилась, і хоч я знав, що сьогодні нічого з собою не маю, а проте знов і знов обмацував себе, мої руки тяглися до пальта й до кишень піджака.

У коледжі я не досяг великих чи взагалі будь-яких успіхів. Роки, які я прожив у Веґасі, відучили мене працювати по-справжньому; і коли нарешті я одержав диплом, мені був двадцять один рік (я мусив провчитися шість років замість сподіваних чотирьох) і мої оцінки були досить скромними. Я закінчив без будь-яких відзнак.

— Чесно кажучи, я не бачу для тебе жодної перспективи здобути магістерський ступінь, — сказав мені соцпедагог. — А надто з огляду на те, що ти не зможеш навчатися без стипендії.

Але така перспектива мене не збентежила, я вже знав, що робитиму. Моя кар’єра торгівця антикваріатом почалася приблизно в сімнадцять років, коли я опинився нагорі сходів в один із тих рідкісних днів, коли Гобі вирішив відкрити крамницю. На той час я почав усвідомлювати всю серйозність його фінансових проблем. Гриша мав абсолютну рацію, коли говорив про тяжкі наслідки, що можуть спіткати Гобі, якщо він і далі виготовлятиме меблі, не продаючи їх («Він іще сидітиме у своїй крамниці, фарбуючи-стругаючи, коли йому на двері приб’ють повідомлення про відселення»). Та попри конверти з Податкового управління США, які почали збиратися серед каталогів «Крістіз» та старих концертних програм на столі в холі («Несплачена заборгованість», «Повторне нагадування про несплачену заборгованість», «Друге повторне нагадування про несплачену заборгованість»), Гобі не клопотав собі голову тим, щоб тримати крамницю відчиненою більш як протягом півгодини, якщо на той час не приходили до нього друзі; а коли його друзі розходилися, він нерідко випроваджував реальних покупців і зачиняв крамницю. Майже щоразу, коли я приходив додому зі школи, я бачив на дверях напис «Зачинено» і людей, які зазирали у вікна. Гірше того, коли він примудрявся не зачиняти крамницю кілька годин, він мав звичку довірливо виходити геть, щоб зготувати собі чай, залишаючи двері відчиненими, а касу без догляду. І хоч Майк, його вантажник, передбачливо позамикав вітрини зі сріблом та коштовностями, кілька виробів із майоліки та кришталю зникли, і сам я, коли несподівано піднявся сходами того дня, побачив, як мадам спортивного вигляду, досить недбало вдягнена (яка, вочевидь, поверталася з пілатесу), запихає собі до сумки прес-пап’є.

— З вас вісімсот п’ятдесят доларів, — сказав я, і, почувши мій голос, вона завмерла і з жахом підняла голову.

Насправді те прес-пап’є коштувало лише двісті п’ятдесят, але вона подала мені свою кредитну картку й без жодного слова дозволила оформити купівлю, мабуть, першу вигідну оборудку, укладену тут після смерті Велті. Бо друзі Гобі (його головні покупці) були надто обізнані з тим, що вони можуть збити його ціни, вже й так неймовірно низькі, до ще нижчого, злочинного рівня. Майк, який теж іноді допомагав торгувати в крамниці, підіймав ціни надто високо й відмовлявся торгуватися, тому майже нічого не продавав.

— Добра робота, — сказав Гобі, захоплено блимаючи очима у світлі робочої лампи, коли я спустився до його майстерні й повідомив про свою оборудку (срібний чайник, у моїй версії, я не хотів, щоб це мало такий вигляд, ніби я пограбував тітку, крім того, я знав, він не цікавиться товарами, які називає дрібницями, а саме вони, як я зрозумів, переглядаючи книжки з антикваріату, і складали головну частину товарів крамниці). — А ти великий хитрун. Велті був би в захваті від твого таланту. Так зацікавився його сріблом!

Відтоді я взяв собі за звичку сидіти нагорі з підручниками по обіді, тоді як Гобі працював унизу. Спочатку я робив це лише для розваги — розваги, якої я не мав від нудного студентського життя, випитої на перервах кави та лекцій про Вальтера Беньяміна[138]. Протягом років, які минули після смерті Велті, крамниця «Гобарт і Блеквелл», вочевидь, набула репутації місця легкої здобичі для злодіїв, і збудження, яке я переживав, ловлячи на місці злочину цих добре вдягнених любителів поживитися чужим добром, було не меншим, аніж збудження від крадійства, хоч і з протилежним знаком.

Але я також затямив один урок; я затямив його поступово, але саме він є тією істиною, яка лежить в основі торгівлі антикваріатом. Цієї істини мене ніхто не міг навчити, я мусив опанувати її самостійно. Вона полягає в тому, що в торгівлі антикваріатом не існує такої речі, як «правильна» ціна. Об’єктивна цінність експонату — її каталогова цінність — не має сенсу. Якщо покупець приходить, необізнаний, із пачкою грошей у руках (а так здебільшого й буває), то не має значення, що говорять книги, що говорять експерти, за яку ціну подібні речі були нещодавно продані на аукціоні «Крістіз». Об’єкт — будь-який об’єкт — коштує рівно стільки, скільки тобі щастить узяти з покупця за нього.

У результаті я став ходити по крамниці, познімав деякі етикетки (покупець мусив питати про ціну в мене) й поміняв інші, не всі, але частину поміняв. Трюк, який я відкрив через систему спроб і помилок, полягав у тому, щоб залишити низькими приблизно четверту частину цін, а решту підняти іноді відсотків на чотириста-п’ятсот. Роки ненормально низьких цін створили навколо крамниці коло відданих покупців; залишивши приблизно чверть цін низькими, я зберіг цих відданих покупців, а також зберіг для тих, хто полює за дешевизною, можливість знайти її в нашій крамниці, якщо вони добре пошукають. Залишити четверту частину цін низькими також означало, що завдяки якійсь зворотній алхімії завищені ціни здавалися легітимними порівняно з ними. З якоїсь невідомої причини деякі люди більш охоче викладають півтори тисячі баксів за майсенський чайник, якщо він стоїть поряд із простішим, але схожим функціонально чайником, що продається за кількасот доларів, — адекватно, але дешево.

Ось як тут усе почалось; ось як фірма «Гобарт і Блеквелл», перебуваючи у фінансовому занедбанні протягом років, почала під моїм мудрим керівництвом отримувати прибуток. Але йшлося не тільки про гроші. Мені подобалася ця гра. На відміну від Гобі, який хибно вважав, що кожен, хто приходить до його крамниці, зачарований меблями, як і він, а тому полюбляв розповідати всім про вади та переваги кожної речі, — я відкрив, що маю інші здібності: вміння надавати всьому таємничості, про речі нижчої вартості говорити так загадково, що в людей виникає бажання придбати їх. Коли я продавав якусь річ, нахваляв її (а не сидів і чекав, поки необачний покупець сам заблукає в мої сіті), мені було надзвичайно цікаво оцінити покупця й угадати, який образ він хоче створити, тобто подати себе зовсім не тим, ким він є насправді (усезнайком-декоратором? домогосподаркою з Джерсі? самовпевненим геєм?), а ким йому хочеться бути. Туману намагалися напустити навіть багаті та знамениті; кожен виступав ніби зі сцени. Трюк полягав у тому, щоб звертатися до образу, до сфантазованої особи — знавця, проникливого бонвівана, а не до тієї невпевненої людини, яка стоїть перед тобою. Було краще трохи відступити, а не перти напролом. Незабаром я навчився, як мені найкраще вдягатися (на межі між консервативності і блиску), як поводитися з обізнаними та необізнаними покупцями, як дозувати чемність і байдужість; я виявляв знання предмета в обох випадках, коли треба — лестив, коли треба — втрачав інтерес і відступав убік.

А проте з Лусіусом Рівом я потрапив у справжню пастку. Я не знав, чого він хоче. Він так уперто обминав мої вибачення й так завзято нападав на Гобі, що я подумав, чи не втрутився я в якусь давню сварку або ворожнечу. Я не хотів розпитувати Гобі про Ріва, щоб не бовкнути чогось зайвого, хоча хто міг зберегти таку ненависть до Гобі, цього найдобрішого і найнаївнішого чоловіка у світі? В Інтернеті я не знайшов нічого істотного про Лусіуса Ріва, крім кількох невинних повідомлень на сторінках соціальної преси, нічого навіть там не було ані про навчання в Гарварді, ані про участь у Гарвардському клубі, нічого, крім пристойної адреси на П’ятій авеню. Схоже, він не мав родини, постійної роботи, видимого місця прибутку. З мого боку було дурницею виписати йому чек — мною керувала жадібність, я хотів створити шляхетне походження для комода, хоч навіть якби я тоді поклав у конверт гроші, накрив його серветкою й посунув до нього через стіл, це не дало б мені впевненості в тому, що він заспокоїться.

Я стояв, ховаючи руки в кишенях пальта, сумно дивлячись крізь запітнілі від весняної вогкості окуляри на каламутну воду Ставка: кілька невеселих брунатних качок, поліетиленові торбинки в очереті. Більшість лавок були позначені іменами благодійників — у пам’ять місіс Рут Кляйн абощо, — але лавка моєї матері, місце нашої зустрічі, одна в цій частині парку, була подарована анонімним жертводавцем, і напис на ній був набагато більш таємничим: «УСЕ, ЩО МОЖЛИВЕ». Це була Її лавка ще до того, як я народився; коли вона тільки переїхала до цього міста, вона сиділа тут із бібліотечною книжкою у свої вільні дні, заощаджуючи на обіді, коли їй треба було купити квиток до музею або кінотеатру «Париж». Трохи далі, за ставком, де стежка ставала порожньою й темною, був недоглянутий зарослий куточок, де ми з Енді розвіяли її прах. Це Енді вмовив мене прийти сюди й розвіяти її прах саме в цьому місці всупереч міській забороні:

«Адже саме тут вона зустрічала нас».

«Так, але тут розсипано отруту для пацюків».

«Ну ж бо, висипай. Можна це зробити тепер. Нікого поблизу не видно».

«Вона любила також морських левів. Ми постійно ходили дивитися на них».

«Так, але, звичайно ж, ти не захочеш висипати її попіл там, бо там смердить рибою. До того ж у мене мурашки по тілу бігають від того, що ця банка стоїть у моїй кімнаті».

— Господи, — сказав Гобі, коли побачив мене при світлі. — Ти білий як папір. Ти, бува, не захворів?

— Еее…

Він саме збирався вийти, перекинувши пальто через руку. Позаду нього стояли містер і місіс Фоґелі, застебнуті, вони отруйно посміхалися. Мої взаємини з Фоґелями (або «Стерв’ятниками», як називав їх Гриша[139]) значно охололи, відколи я став порядкувати в крамниці. Вважаючи, що багато речей вони вкрали, я тепер підняв до неба ціни на все, що, на мою думку, могло їх зацікавити.

І хоч місіс Фоґель, яка не була дурепою, стала прямо телефонувати до Гобі, я зазвичай руйнував її плани різними способами, зокрема повідомляв, що вже продав ту річ, про яку йдеться, лише забув позначити її етикеткою.

— Ти вже їв? — вічно літаючи в хмарах і ні про що не здогадуючись, Гобі досі не мав найменшого уявлення про те, що Фоґелі і я давно не плекаємо одне до одного приязних почуттів. — Ми йдемо обідати в таверну нижче по вулиці. Ходімо з нами.

— Ні, дякую, — сказав я, відчуваючи, що місіс Фоґель так і просвердлює мене поглядом — неприязна, єхидна посмішка, очі наче скалки агату на її старому й гладенькому обличчі молочарки. Я завжди з великою втіхою відповідав їй таким самим поглядом, але тепер у яскравому світлі відчув, що видихнувся й розкис, ніби втратив силу й зухвалість. — Думаю, еее, сьогодні я вечерятиму вдома.

— Ти погано почуваєшся? — люб’язно запитав містер Фоґель, лисий житель південного заходу, в окулярах без оправи, підтягнутий і вбраний у бушлат, погані твої справи, якщо він твій банкір, а ти прострочив виплату за іпотекою. — Я тобі співчуваю.

— Приємно з тобою зустрітися, — сказала місіс Фоґель, ступивши наперед і поклавши свою пухку руку на мій рукав. — Задоволений візитом Піппи? Я хотіла з нею зустрітися, але вона була надто заклопотана зі своїм бойфрендом. Що ти про нього думаєш? Як його звуть? — Вона обернулася до Гобі. — Елліот?

— Еверетт, — відповів Гобі байдужим голосом. — Приємний хлопець.

— Ага, — сказав я, стягуючи пальто з плеча.

Нещодавня поява Піппи з лондонського літака з цим Евереттом була одним із найбільших розчарувань у моєму житті. Рахуючи дні, години, тремтячи від недосипання й збудження, неспроможний не дивитися на годинник кожні п’ять хвилин, я стрибнув із ліжка на дзвінок у двері й кинувся бігцем, щоб відчинити, — і там вона стояла попідруч із цим вульгарним англійцем!

— І чим він займається? Теж музикант?

— Бібліотекар у книгозбірні музичної літератури, власне кажучи, — відповів Гобі. — Не знаю, як це робиться сьогодні, з комп’ютерами та всім іншим.

— О, я певна, Тео знає все про цю справу.

— Ні, не знаю.

— Кібертекар? — сказав містер Фоґель із не характерним для себе веселим смішком. І, звертаючись до мене: — Чи правду кажуть, що нині молоді люди можуть закінчити школу, ногою не ступивши до бібліотеки?

— Звідки мені знати?

Музичний бібліотекар! Мені довелося зібрати всю свою витримку, щоб, не змінившись на обличчі (усередині в мене все переверталося), потиснути його простягнуту пітну англійську руку, «Привіт, я Еверетт, а ти, мабуть, Тео, я чув про тебе так багато, ля-ля-ля», — а я тим часом стояв у дверях, наче настромлений на багнет янкі, дивлячись на чужинця, який щойно мене порішив. Це був худий окатий шмаркач, невинний, банальний, нахабно веселий, одягнений у джинси й толстівку з каптуром, наче підліток, а його миттєва винувата усмішка примушувала мене біліти від люті, коли ми залишалися з ним удвох у вітальні.

Кожна мить їхнього візиту була для мене тортурами. Але якось я протримався. Та хоч я й намагався перебувати від них якнайдалі (я, звичайно, вмію майстерно вдавати, але бути чемним із ним мені було неймовірно важко; усе в ньому — його рожева шкіра, його нервовий сміх, волосся, яке стриміло крізь манжети його сорочки, — вселяло мені бажання накинутися на нього й повибивати його кінські англійські зуби; ото була б несподіванка, думав я, якби якийсь антиквар-очкарик відкрутив йому яйця й забрав їх у свою колекцію?). А проте хоч як я намагався, та не міг відірватися від Піппи, постійно крутився біля неї й ненавидів себе за це, таким болісно збудженим робила мене її присутність: її босі ступні, які я бачив під час сніданку, її голі ноги, її голос. Несподіваний зблиск її пахв, коли вона стягувала светр через голову. Агонія дотику її руки, коли вона брала мене за лікоть. «Привіт, мій любий! Привіт, рідний!» Вона тихо підкрадалася позад мене, затуляла мені очі долонями — сюрприз! Вона хотіла знати про мене все, все про те, що я роблю. Втискалася поруч мене на канапу королеви Анни — так що наші ноги торкались, о Боже! Що я читаю? Чи дозволю я їй зазирнути в мій айпод? Де я добув цей фантастичний годинник? Щоразу, коли вона мені всміхалася, Небо проникало мені в душу. А проте щоразу, коли я знаходив привід побути з нею на самоті, з’являвся він, туп, туп, туп, ідіотська усмішка, рука навколо її плечей усе руйнували. Розмова в сусідній кімнаті, вибух сміху. Про кого вони розмовляли, про мене? Він обіймав її руками за стан! Називав її Піпс! Єдиною приємною для мене хвилиною було, коли Попчик, який на старості почав дбати про неприступність своєї території, несподівано стрибнув і вкусив його за палець — «О Боже!» Гобі метнувся шукати спирт, Піппа розхвилювалась, Еверетт намагався зберегти спокій, але його опанував явний страх: собаки — це чудово! Я люблю їх! Але ми ніколи їх не мали, бо в мами була на них алергія. Він був «бідним родичем» (його фраза) її давньої шкільної подруги; мати-американка, численні діти, батько викладав якусь незрозумілу математичну чи то філософську ахінею в Кембриджі; як і вона, він вегетаріанець, можна сказати, майже веган; на мій жах з’ясувалося, що вони двоє винаймають одну квартиру! — і він, звичайно, спав із нею в одній кімнаті під час їхнього візиту, і так п’ять ночей; щоразу, коли він був там, я не спав, тремтячи від люті та смутку, з нашорошеними вухами дослухаючись до кожного шарудіння простирадл, кожного зітхання й кожного шепоту за сусідніми дверима.

А проте, махнувши на прощання рукою Гобі та Фоґелям — нехай вам щастить, — я похмуро відвернувся — чого я міг сподіватися? Мене розлючував, діймав до кісток її лагідний приязний тон, яким вона говорила зі мною про того «Еверетта», — «ні», чемно відповів я, коли вона запитала, чи я зустрічаюся з кимось, «не те щоб», хоч (і я цим похмуро, свідомо пишався) насправді я спав із двома різними дівчатами, жодна з яких не знала про другу. Одна з них мала бойфренда в іншому місті, а друга — нареченого, від якого стомилась, і коли лежала в ліжку зі мною, то блокувала його дзвінки. Обидві вродливі, а дівчина з рогатим нареченим була справжньою красунею — просто тобі копія юної Керол Ломбард[140], але до жодної з них я нічого не почував. Вони лише замінювали мені Піппу.

Мої почуття мене дратували. Сидіти «з розбитим серцем» (перші дурні слова, які, на жаль, спали мені на думку) було дурістю, сльозливістю й гідною зневаги слабкістю — ой, пхе-пхе, вона тепер у Лондоні, вона має іншого, то випий склянку вина, трахни Керол Ломбард і забудь про неї. Але думка про неї наповнювала мене таким нестерпним болем, що я не міг забути про неї, як не забувають про болючий зуб. Я думав про неї мимовільно, безнадійно, розпачливо. Протягом років думка про неї була першою, коли я прокидався зі сну, і останньою, яка пропливала крізь мій мозок, коли я засинав, а протягом дня вона приходила до мене нав’язливо, безцеремонно, завжди як болісний шок: котра година тепер у Лондоні? Я завжди додавав і віднімав, прикидав різницю в часі, постійно ліз у телефон, щоб визначити час і погоду в Лондоні, — 10:12 вечора, 53 градуси за Фаренгейтом і легкі опади, — стоячи на розі Ґрінвіч і Сьомої авеню біля забитої дошками лікарні Святого Вінсента, прямуючи до центру, щоб зустрітися зі своїм дилером, я думав про Піппу: де вона тепер? Їде в таксі, обідає, випиває з людьми, яких я не знаю, спить у ліжку, якого я ніколи не бачив? Я розпачливо хотів побачити фотографії її квартири, аби додати такі потрібні деталі до моїх фантазій, але соромився їх попросити. З болем у душі я думав про її простирадла, які вони є, я уявляв їх темними, казенного кольору, пом’ятими й невипраними, як то буває в студентському гнізді, уявляв її щоку, бліду, в ластовинні, на тлі темно-червоної або яскраво-червоної наволочки, уявляв, як англійський дощ барабанить по шибках її вікон. Її фото, що висіли в коридорі за дверима моєї спальні, — багато різних Піпп у різному віці — були для мене щоденною мукою, завжди несподіваною, завжди новою; та хоч я й намагався відвертати погляд, проте завжди наче помилково дивився туди, де вона була, де сміялася з жарту когось іншого або всміхалася комусь, та не мені, завжди завдаючи мені свіжого болю, удару, що пронизував мені серце.

І найдивовижніше, що я знав: більшість людей бачили її не такою, якою бачив я, — здебільшого вона здавалася їм трохи чудною зі своєю калічною ходою та дивною рудуватою блідістю. Невідомо з якої химерної причини я завжди переконував себе, що я єдиний чоловік у світі, спроможний її оцінити, — що вона була б шокована, зворушена, а може, навіть подивилася б на себе іншими очима, якби знала, якою вродливою здається вона мені. Але цього не сталося. Розлючений на себе, я зосереджував увагу на її вадах, умисне роздивлявся фотографії, де вона була зображена не в найприємнішому віці й у менш вигідних ракурсах — довгий ніс, запалі щоки, її очі (попри їхній дивовижний колір) здавалися голими через надто світлі вії, — невиразна, як Гекльберрі Фінн. Але для мене всі ці її риси здавалися такими ніжними й особливими, що доводили до розпачу. Якби йшлося про красуню, я міг би втішити себе тим, що я їй далеко не рівня, але так хвилюватися, навіть визнаючи негарність предмета свого захвату, означало кохання сильніше, аніж фізичний потяг, якусь яму в душі, куди я провалився й міг там загрузнути на багато років.

Бо в найглибшій, найнепохитнішій частині мого «я» розум нічого не означав. Вона була тим загубленим царством, тією неушкодженою частиною мене, яку я втратив разом із матір’ю. Усе навколо неї було сніговою бурею зачарування, від старовинних валентинок та китайських вишиванок, які вона колекціонувала, до її маленьких запашних пляшечок від «Нілз Ярд Ремедіз»; для мене завжди було щось світле й магічне в далекій і невідомій частині її життя: Vaud Suisse, 23 rue de Tombouctou, Blenheim Crescent W11 2EE[141], мебльовані кімнати в країнах, яких я ніколи не бачив. Не випадало сумніватися, що цей Еверетт («бідний як церковний щур» — його вислів) жив на її гроші, радше на гроші дядька Велті, стара Європа годувалася коштом юної Америки, як написав я у творі про Генрі Джеймса у своєму останньому шкільному семестрі.

Чи не виписати йому чек за умови, що він залишить її саму? Коли я перебував сам у крамниці холодними вечорами, що тяглися для мене нескінченно, ця думка не йшла мені з голови: п’ятдесят тисяч, якщо ти покинеш її негайно, сто тисяч, якщо пообіцяєш більш ніколи з нею не бачитися. Гроші справді були для нього проблемою; протягом свого візиту він весь час тривожно нишпорив у кишенях, постійно зупинявся біля банкомата, знімаючи по двадцять баксів, — о Боже!

Безнадійно. Та вона ніколи не означатиме для містера музичного бібліотекаря бодай половини того, що означає для мене. Ми належали одне одному; була в цьому якась омріяна правильність, незаперечна магія; думка про неї наповнювала кожен куточок мого розуму, освітлювала такі чудесні простори, про існування яких я навіть не підозрював, панорами, які існували лише в поєднанні з нею. Я знову й знову слухав її улюбленого Арво Пярта, щоб у такий спосіб бути з нею; і їй варто було лише згадати про щойно прочитану книжку, як я жадібно хапався за неї, щоб проникнути в її думки, так би мовити, перетворитися на телепата. Деякі речі, що проходили через крамницю, — піаніно «Плеєл», дивна маленька подряпана російська камея — здавалися мені очевидними символами того життя, яке ми по праву мали б прожити з нею. Я писав їй електронні послання на тридцять сторінок, які стирав, не відсилаючи, натомість дотримувався математичної формули, яку винайшов для того, щоб не виставляти себе надмірним йолопом: мій мейл мав бути на три рядки коротшим, ніж той, який вона надіслала мені, відсилати його слід було, почекавши на день довше від того, скільки я чекав на послання від неї. Іноді в ліжку, скочуючись у просякнуті зітханнями, наркотичні, еротичні мрії, я довго й відверто розмовляв із нею: ми з тобою нерозлучні, уявляв я, як ми кажемо одне одному, тримаючи долоню на щоці другого, нас ніколи ніхто не розлучить. Як маніяк, я зберігав пасмо її волосся кольору осіннього листя, яке дістав зі сміттєвого ящика після того, як вона трохи підстриглась у ванній, — і навіть привласнив її невипрану сорочку, просякнуту вегетаріанським потом, що пахнув сіном.

Але все це було безнадійно. Гірше, ніж безнадійно, — принизливо. Я завжди залишав двері своєї кімнати прочиненими, коли вона приїздила, мовляв, заходь, коли хочеш. Навіть те, як тягла вона свою ногу (наче русалонька, надто тендітна, щоб ходити по суходолу), зводило мене з розуму. Вона була золотою ниткою, потягнутою через усе, лінзою, яка збільшувала красу до такої міри, що весь світ перетворювався в стосунку до неї й тільки до неї. Я двічі намагався поцілувати її: одного разу п’яний у таксі; удруге в аеропорту, в розпачі думаючи про те, що я знову не бачитиму її кілька місяців (а може, й років, хто знає).

— Пробач, — сказав я трохи запізно.

— Усе гаразд.

— Ні, знаєш, я…

— Послухай-но, — лагідна несфокусована усмішка, — ти не переймайся. Але скоро оголосять посадку на мій літак (насправді її мали оголосити не скоро). — Мені пора. Бережи себе, гаразд?

Бережи себе. Де, в біса, вона знайшла цього Еверетта? Можна тільки уявити, яким занудним вона вважала мене, якщо віддала перевагу переді мною цьому млявому слизняку. «Коли-небудь, коли у нас будуть діти…» Хоч він сказав це напівжартома, кров у мене захолола. Він саме й був таким невдахою, який тарабаниться всюди з торбиною підгузків та всілякого дитячого шмоття… Я дорікав собі за те, що не був наполегливішим із нею, хоч насправді куди вже далі без будь-яких заохочень із її боку. Уже й так я потрапив у досить принизливе становище: Гобі ставав дуже тактовним, коли випливало її ім’я, у його голосі відчувалася обережність і осторога. Проте моя туга за нею була наче погана застуда, яка триває роками, попри мою переконаність, що я можу позбутися її за одну мить. Навіть така корова, як місіс Фоґель, могла це бачити. І річ була не в тому, що Піппа мене заохочувала, — навпаки, якби я бодай трохи їй подобався, вона повернулася б до Нью-Йорка, а не залишилася б у Європі після школи; а проте з якоїсь дурної причини я не міг забути про те, як вона подивилася на мене того дня, коли я вперше прийшов до неї і сидів на її ліжку. Згадка про ту дитячу зустріч підтримувала мене роками, це було так, ніби, тужачи за своєю матір’ю, я пригорнувся до неї, немов поранене звірятко, а насправді це зі мною доля зіграла жарт, Піппа була накачана ліками, збита з пантелику через травму голови й готова обняти першого-ліпшого незнайомця, який би до неї підсів.

Свої «пігулкаси», як називав їх Джером, я зберігав у старій коробці з-під тютюну. На мармуровій стільниці дзеркала я розкришив свій давно прихований оксиконтин, розрівняв його на рівні смуги своєю карткою «Крістіз», потім скрутив у трубочку найжорсткішу банкноту з мого гаманця й нахилився над столом, пустивши сльози очікування; гримнув вибух, гіркий смак у задній частині горла, а тоді відчуття полегкості, і я впав на ліжко, коли солодкий поштовх ударив мене просто в серце: чиста втіха, болюча й осяйна, далека від бляшаного передзвону негараздів.

Той вечір, коли я пішов вечеряти до Барбурів, був дощовий і вітряний, вітер дув із такою силою, що я ледве міг утримувати парасолю. На Шостій авеню не було таксі, пішоходи йшли в дощ із похиленими головами й піднятими плечима; на вологій, схожій на бункер платформі метро краплі монотонно капали з бетонної стелі.

Коли я вийшов із метро, Лексингтон-авеню була безлюдна, краплі танцювали і настовбурчувалися, мов голки їжака, на хідниках, рясний дощ, здавалося, увібрав у себе всі звуки на вулицях. Таксі проїздили повз, розбризкуючи навколо себе густі бризки води. За кілька будинків від станції я пірнув у крамничку, щоб купити квітів — три букети лілей, оскільки один був дуже тонким; у маленькій нагрітій крамничці їхні пахощі здалися мені бридкими, і, лише підійшовши до каси, я зрозумів, у чому річ: вони пахли так бридко, нудотно-солодко, як на заупокійній службі по моїй матері. Коли я знову вибіг на вулицю й побіг по залитому водою хіднику до Паркової авеню — хлюпаючи промоклими шкарпетками, відчуваючи на обличчі краплі холодного дощу, — я пожалкував, що купив ці квіти, й хотів уже був викинути їх у смітник, але краплі налітали на мене так різко, що я не міг примусити себе зупинитися бодай на мить і побіг далі.

Коли я зайшов у вестибюль — волосся прилипло до голови, а начебто непромокальний плащ перетворився на таку вологу ганчірку, мовби я щойно пірнув у ванну, — двері несподівано відчинив високий студент, у якому я через секунду-дві впізнав Тодді. Перш ніж я встиг перепросити за те, що з мене ллють потоки води, він міцно мене обійняв, поплескавши по спині.

— О Боже, — сказав він, ведучи мене до вітальні. — Дозволь мені взяти твоє пальто і квіти, мамі вони сподобаються. Це чудо — побачитися з тобою. Як давно ми востаннє бачилися? — Він був вищий і кремезніший, ніж Платт, із волоссям темнішим, ніж у Барбурів, такий собі русявий колір картонного відтінку, і з усмішкою, яка теж була не схожа на усмішку Барбурів, — енергійна й світла, без жодної іронії в ній.

— Справді, ми не бачилися дуже давно. — Його приязна зустріч, яка ніби натякала на давню близькість, якої між нами не існувало, примусила мене відчути себе ніяково. — Ти тепер, певно, навчаєшся в коледжі, так?

— Так, у Джорджтауні, я приїхав сюди на вихідні. Я вивчаю політологію, але насправді сподіваюся працювати в менеджменті неприбуткових організацій, можливо, щось пов’язане з молоддю. — З його широкої усмішки хлопця, який явно бере участь у студентському управлінні, було видно, що він готується до успішної кар’єри, яку колись пророкували Платту. — І, сподіваюся, тобі не видасться маячнею, коли я скажу, що почасти завдячую цим тобі.

— Це як?

— Маю на увазі бажання працювати з неблагополучними підлітками. Ти справив на мене велике враження, коли жив із нами чимало років тому. Твоя ситуація відкрила мені очі. Я тоді навчався в третьому класі чи десь так, але ти примусив мене подумати, що саме це я хочу колись робити — допомагати дітям.

— Ого, — сказав я, ще не отямившись від пасажу про неблагополучних дітей. — Хм. Круто.

— І це просто чудово, бо існує багато способів, якими ми можемо допомогти дітям, які потрапили в біду. Не знаю, чи тобі доводилося бувати в окрузі Колумбія, але там є чимало вбогих районів, я долучився до проекту навчання дітей із проблемних сімей читання й математики, і цього літа поїду на Гаїті з організацією «Середовище людяності».

— Це він?

Тонкий перестук підборів по паркету, легкий дотик пальців до мого рукава, і я не встиг упізнати Кітсі, як її руки вже обхопили мене і я всміхався в її біляве волосся.

— О, ти змок наскрізь, — сказала вона, тримаючи мене на відстані простягнутих рук. — Поглянь на себе. Як ти сюди дістався? Плавом? — Вона мала довгий і гарний ніс містера Барбура і його чистий, прозорий аж до дурнуватої наївності погляд — майже такий самий, як тоді, коли вона була дев’ятирічною дівчинкою зі сплутаним волоссям у шкільній формі і, розчервонівшись, спотикалася під вагою свого рюкзака, — а тепер, коли вона подивилася на мене, я зблід, побачивши, якою сліпуче-холодною красунею вона стала.

— Я… — Щоб приховати спантеличеність, я подивився знову на Тодді, заклопотаного моїм плащем та квітами. — Усе це здається таким дивним. Я маю на увазі передусім тебе (до Тодді). Скільки років тобі було, коли я бачив тебе востаннє? Сім? Вісім?

— Я тебе розумію, — сказала Кітсі, — цей малий пацюк так хоче тепер здаватися поважною особою, так? Платте, — Платт неквапно зайшов до вітальні, погано поголений, у твідовому костюмі й грубому светрі, наче похмурий рибалка з п’єси Сінга[142], — де вона хоче, щоб ми зібралися?

— Еее… — він здавався спантеличеним, потираючи вкриту щетиною шию, — у її пенатах, звичайно. Ти нічого не маєш проти? — запитав він у мене. — Етта накрила стіл там.

Кітсі насупила брови.

— Отакої. Хоч усе буде о’кей, я думаю. У такому разі віднеси собак на кухню. Ходімо, — вона схопила мене за руку й потягла за собою відчайдушним, поривчастим рухом, аж нахиливши мене вперед, — ми організуємо випивку, вона тобі не зашкодить. — Було щось від Енді в застиглості її погляду, в уривчастості її дихання — так ніби його астматичний розкритий рот перетворився на її чарівно розтулені губи, на хрипкуваті звуки старлетки. — Я сподівалася, вона звелить накрити нам стіл у їдальні або принаймні на кухні, у її барлозі так похмуро — ти що питимеш? — запитала вона, обернувшись до пляшок у буфеті, де вже були виставлені келихи та відерце з льодом.

— Від отієї «Столічної» не відмовлюся. З льодом, звичайно.

— Справді? Ти певен, що вона тобі піде добре? Ніхто з нас її не п’є — тато завжди замовляв її, бо йому подобалась етикетка. — Вона підняла пляшку «Столічної» й помахала нею. — Він вважав, що її виготовлено в дусі холодної війни… Як ти її назвав?

— «Столічная».

— Дуже автентично звучить. Я навіть не спробую повторити. А знаєш, — сказала вона, спрямувавши на мене свій аґрусно-сірий погляд. — Я боялася, ти не прийдеш.

— Погода не така вже й погана.

— Так, але… — блим-блим, — я думала, ти ненавидиш нас.

— Ненавиджу вас? Ні.

— Ні? — Коли вона засміялась, я зачаровано спостерігав, як лейкемічна тьмяність Енді в ній перетворювалася на цукрове сяйво диснеївської принцеси. — Але я була такою жахливою.

— Я не звертав уваги.

— Це добре. — Після тривалої паузи вона обернулася до напоїв. — Ми жахливо ставилися до тебе, — сказала вона напрямки. — Тодді і я.

— Облиш. Ви обоє були малими дітьми.

— Воно-то так, — вона прикусила нижню губку, — але ж ми все розуміли. А надто після того, що з тобою сталося. А тепер… Тобто коли тато й Енді…

Я чекав, коли вона сформулює свою думку, натомість вона лише ковтнула вина (білого; Піппа пила червоне), а тоді штовхнула мене в зап’ясток.

— Мама тебе чекає, — сказала вона. — Вона така схвильована цілий день. Ходімо?

— Звичайно.

Легенько, ледь торкаючись, я взяв її за лікоть, як, я бачив, робив містер Барбур зі своїми гостями «прекрасної статі», й повів по коридору.

Той вечір став мішаниною минулого і сучасного: дитячий світ чудодійно зберігся в деяких аспектах і сумно змінився в інших, так ніби Дух Минулого Різдва і Дух Прийдешнього Різдва об’єдналися, щоб подбати про цей вечір. Та попри те що відсутність Енді весь час вискакувала моторошною прогалиною («Енді і я…», «А ти пам’ятаєш, як Енді…»), а все інше здавалося дивним і здрібнілим (пиріг на розкладному столі в кімнаті місіс Барбур?), найдивовижнішою частиною вечора було моє глибоке, безглузде почуття повернення додому. Навіть Етта, коли я повернувся до кухні привітатися з нею, скинула фартух і підбігла мене обняти: «Сьогоднішній вечір у мене вихідний, але я захотіла лишитися, захотіла побачитися з тобою».

Тодді («Будь ласка, називайте мене Тодд») виріс до батькового становища капітана столу, керуючи розмовою з дещо автоматичною, але вочевидь щирою чарівністю, хоч місіс Барбур була зацікавлена в розмові лише зі мною — трохи про Енді, але здебільшого про її родинні меблі, кілька одиниць яких, від «Ізраеля Сека», були куплені в 1940-х роках, але більшість дісталася її родині з колоніальних часів, — десь на середині обіду вона підвелася з-за столу й повела мене за руку, щоб показати комплект стільців і туалетний столик із червоного дерева — часи королеви Анни, Салем, штат Массачусетс, — ці стільці були в родині її матері з 1760 року. («Салем? — подумав я. — Чи ці Фіппси, її предки, спалювали відьом? Чи самі були відьмами й чаклунами?» Окрім Енді — таємничого, усамітненого, самодостатнього, неспроможного на безчестя, цілком позбавленого як підлоти, так і харизми, — інші Барбури, навіть Тодд, усі мали в собі щось непоясненне, спостережливу, підступну амальгаму благопристойності і зла, а тому було легко уявити, як їхні предки збиралися вночі в лісі, скидали з себе свої пуританські балахони, щоб повеселитися біля поганського вогнища.) Кітсі і я говорили між собою мало — через місіс Барбур; та майже щоразу, коли я дивився в її напрямку, я бачив її погляд на мені. Платт — чий голос охрип після п’яти (шести?) великих порцій джину з лаймом, відвів мене до бару, після того як ми пообідали, і сказав:

— Вона на антидепресантах.

— Ти про кого? — запитав я, захоплений зненацька.

— Про Кітсі. Мама до них би й не доторкнулася.

— Ну, знаєш… — Його тихий голос мене збентежив, так ніби він питав моєї думки або хотів, щоб я втрутився в цю суперечку. — Сподіваюся, вони принесуть їй більше користі, ніж принесли мені.

Платт відкрив рота, але потім, як мені здалося, передумав казати те, що хотів.

— Думаю, вона витримає, — сказав він, напівобертаючись. — Але для неї це стало страшною несподіванкою. Кітсі була дуже близька з обома ними, ближча до Енді, аніж будь-хто з нас.

— Справді?

Я не сказав би, що в дитинстві взаємини між ними були дуже близькими, хоч Кітсі частіше, ніж брати Енді, трималася неподалік, хіба що тільки нила й дражнилася.

Платт зітхнув, дихнувши на мене перегаром джину, що мало не збив мене з ніг.

— Ага. Вона взяла академічну відпустку з Веллеслі — але навряд чи вона туди повернеться, можливо, піде навчатися до Нової школи, а може, влаштується на службу, бо після того, що сталося, їй важко буде в Массачусетсі. Вони дуже часто зустрічалися в Кембриджі — вона, звичайно, гидко себе почуває, що вона не поїхала тоді допомогти татові. Вона була в кращих стосунках із татом, аніж будь-хто, але хотіла піти на якусь вечірку, тому зателефонувала Енді й попросила, щоб він поїхав до тата замість неї… ось так було.

— Паскудство.

Я стояв приголомшений біля бару, зі щипцями для льоду в руках, із гіркотою думаючи про іншу людину, яка руйнує себе тією самою отрутою «ну чому я тоді…» і «якби ж я тільки…», що зіпсувала моє власне життя.

— Отож, — сказав Платт, наливаючи собі ще одну щедру порцію джину. — Отаке з нею коїться.

— Їй не слід себе винуватити. Це безглуздо. Одне слово, — сказав я, знервований водянистим, мертвим поглядом, який спрямував на мене Платт через вінця свого келиха, — якби вона була на тій яхті, вона втопилася б, а не він.

— Ні, вона не втопилася б, — категорично заявив Платт. — Кітс — чудова морячка. Розумні рефлекси, розумна голова на плечах іще з малого віку. Що ж до Енді, то він завжди думав про якісь свої орбітні резонанси або якусь комп’ютерну херню, яку відразу починав обробляти на своєму лептопі, коли приходив додому, будь-яка природна подія могла вибити його з колії. Цілком, мать його, типово. В усякому разі, — спокійно провадив він, ніби й не помітивши, який я вражений його словами, — вона тепер приголомшена, сам розумієш. Ти запросив би її до ресторану чи куди завгодно, мама буде в захваті.

Коли я вийшов уже після одинадцятої години, дощ припинився, вулиці блищали від води, і Кеннет, нічний швейцар (той самий важкий погляд і дух солодового лікеру, з більшим животом, але в усьому іншому такий самий, як і колись), стояв у дверях.

— Навідуйся частіше, — сказав він; те саме він говорив, коли я був зовсім маленький і моя мати приходила забирати мене вранці, коли я ночував тут в Енді, тим самим млявим голосом, можливо, лише трохи повільніше. Навіть у задимленому постапокаліптичному Мангеттені його можна було уявити біля дверей у клаптях колишньої форми, тоді як Барбури спалювали б для тепла стоси старих журналів «National Geographic», живучи на джині та крабових консервах.

Хоча смерть Енді й проникла в усі куточки вечора булькітливою отрутою, вона була надто грандіозною, щоб поміститися в голові, — хоч не менш дивним було те, якою неминучою вона здавалася, коли озирнутися назад, якою дивно передбачуваною, так ніби він страждав на якусь фатальну вроджену хворобу. Навіть коли він мав шість років і ходив спотикаючись, замріяний, астматичний, безнадійний, тінь нещастя й раннього скону нависала над його рахітичним маленьким тілом, позначивши його як особу, у якої космосом написано «вдар мене» на спині.

І було також незвично спостерігати, як його світ кульгає без нього. Як дивно, думав я, перестрибуючи через потоки води, які струменіли на хіднику, що лише кілька годин можуть усе змінити, — або, точніше, як дивно відкрити, що сучасне містить у собі такий сліпучий уламок живого минулого, ушкодженого й подряпаного, але не зруйнованого. Енді добре ставився до мене, коли я не мав іншого друга. Тепер принаймні я міг віддячити добрим ставленням до його матері та сестри. Тоді мені й на думку не спадало — хоч я це розумію тепер, — що я роками не вилазив зі свого ступору й відчуття гіркого нещастя та замкненості в собі; зрозумів, що за своїми відчуженням і трансом, інертністю й відстороненістю, за звичкою терзати власне серце я не бачив безлічі маленьких, непомітних повсякденних виявів доброти, і навіть розуміння самого цього слова доброта означало, що я піднявся від несвідомості до лікарняного усвідомлення голосів і людей, подолавши гудіння машин, що наповнювало мені мозок.

Хоч я й ковтав наркотики через день, я все одно був наркоманом, як часто нагадував мені Джером, а надто тому, що далеко не завжди дотримувався цього «через день». Нью-Йорк був наповнений усіма видами небезпек — щоденні поїздки в метро, густі юрми людей. Відчуття несподіваного вибуху ніколи не залишало мене, я завжди чекав, що зараз щось станеться, завжди стежив за такою можливістю куточком ока; люди, які збиралися в певних місцях, могли спричинити вибух такої тривоги, коли хтось перетинав мені шлях якось не так або йшов надто швидко під певним кутом, — цього було досить, щоб у мене почалася тахікардія і я впадав у паніку, яка примушувала мене, спотикаючись, бігти до найближчої лави в парку; і знеболювальні пігулки мого тата, що послаблювали мою нічну тривогу, якої я не міг позбутися якось інакше, давали мені таку щасливу полегкість, що я став приймати їх як ліки — спочатку лише на вікенди, потім після шкільних уроків, потім став провалюватися в муркітливе ефірне блаженство щоразу, коли почувався нещасливим або збудженим (а це, на жаль, траплялося зі мною часто); у ті хвилини я зробив потрясне відкриття, що крихітні пігулки, на які я спочатку не звертав уваги, бо ж вони були такі дрібненькі й здавалися малозначущими, вдесятеро сильніші, ніж вікодин і перкоцет, що їх я поглинав жменями, — маю на увазі оксиконтин 80, пігулки досить сильні, щоб убити непідготованого когось на місці, але я вже не належав до таких; і коли мій, здавалося б, нескінченний запас оральних наркотиків закінчився десь напередодні мого вісімнадцятиріччя, я мусив почати купувати їх на вулиці. Навіть дилери були вражені тими сумами, які я витрачав, по кілька тисяч доларів за кілька тижнів; Джек (попередник Джерома) знову й знову сварив мене за це навіть тоді, як сидів на смердючому м’якому стільці, з якого він керував своїм бізнесом, рахуючи мої сотні, щойно одержані з віконця касира в банку. «Та ти, брате, витрачаєш їх більше, аніж якби ними прикурював». Героїн був дешевший — по п’ятнадцять баксів за пакетик. Хоч я й не ширявся, Джек ретельно зробив для мене підрахунок на клапті обгорткового паперу — мої витрати на героїн будуть значно меншими, десь близько чотирьохсот п’ятдесяти доларів на місяць.

Але героїн я приймав лише тоді, коли мені його пропонували, — там ширнуся, там уколюся. Хоч мені він і подобався і я палко про нього мріяв, я ніколи його не купував. Бо в такому разі я ніколи б не зміг зупинитися. Натомість коли я ковтав пігулки, великі витрати були сприятливим чинником, бо вони не тільки тримали мою звичку під контролем, а й були тією переконливою причиною, яка примушувала мене щодня приходити до крамниці й продавати меблі. Це міф, що опіати нібито не дозволяють вести нормальний спосіб життя; ширятись — це одна річ, але для такого хлопця, як я, що перелякано підстрибував, коли голуби злітали вгору з хідника, що страждав від посттравматичного синдрому майже до судом і нервового паралічу, пігулки стали ключем не тільки до компетентної, а й до висококваліфікованої діяльності. Пияцтво робить людей недбалими й розм’яклими. Аби переконатися в цьому, досить подивитися на Платта Барбура, який уже о третій по обіді сидів у «Джей Джі Мелона» й жалів себе. Або, наприклад, мій батько: навіть по тому як він покинув пити, він зберіг певну неповороткість нокаутованого боксера, задзвенить телефон, спрацює кухонний таймер, а він уже підхоплюється на ноги, люди називають це пом’якшенням мізків, психічним ушкодженням від надмірного пиття, неврологічним захворюванням, яке ніколи не минає. Тому мій батько втратив спроможність мислити й не міг довго затриматися на жодній роботі. Що ж до мене — можливо, я не маю дівчини, навіть не маю друзів, які не були б наркоманами, але я працюю по дванадцять годин на день, ніщо не може вибити мене з колії, я ношу костюми від Тома Брауна, розмовляю з усмішкою з людьми, яких терпіти не можу, двічі на тиждень плаваю і граю в теніс, коли випадає нагода, намагаюся не споживати цукру та консервованої їжі. Я приємний чоловік, я всім подобаюсь, тонкий, як жердина, я не дозволяю собі жаліти себе або погано думати хоч там про що, я чудовий продавець — усі так вважають, і так добре веду бізнес, що мені не бракує тих грошей, які витрачаю на наркотики.

Кілька разів я, звичайно, давав маху — несподівано провалювався туди, де все у мене вислизало з-під контролю на кілька моторошних секунд, так буває, коли ноги роз’їжджаються на слизькому містку, і я бачив, як негарно і швидко можуть розвалитися мої справи. Тут ішлося не про гроші — ішлося про безконтрольне зростання доз, коли я забував про те, що продав якісь товари, або забував послати чеки, коли Гобі дивився на мене дивним поглядом, якщо я перебирав дозу й спускався до нього весь осклілий, відсторонений. Вечеря, клієнти… пробачте, ви мені щось сказали? Ні, я лише трохи стомився, мабуть, підчепив якусь хворобу, мабуть, сьогодні ляжу спати раніше, люди. Я успадкував світлі очі матері, і через це без темних окулярів на виставках у галереях було неможливо приховати звужені зіниці — щоправда, ніхто в оточенні Гобі, здавалося, цього не помічав, за винятком (іноді) кількох молодших геїв: «А ти поганий хлопець», — прошепотів мені на вухо на офіційній вечері культурист, друг нашого клієнта, пильно подивившись на мене. Я ненавидів ходити у фінансовий відділ до одного з аукціонних будинків, бо один із тамтешніх працівників — старший чоловік, британець, сам наркоман — увесь час липнув до мене. Звичайно, такі пригоди траплялися в мене і з жінками: одна з дівчат, із якою я тепер спав, модна стажерка, зустрілася мені на перегонах маленьких собак на Вашингтон-сквер, куди я прийшов із Попчиком, ми посиділи поряд із нею лише тридцять секунд у парку на лаві, й обом стало очевидно, що ми поділяємо те саме захоплення. Та коли справи виходили в мене з-під контролю, я відступав і кілька разів навіть зав’язував, найдовше — на півтора місяця. Не кожен на це спроможний, переконував я себе. Це лише справа дисципліни. Але на цей час, коли мені виповнилося двадцять шість, я був за останні три роки чистим лише максимум три дні поспіль.

Я вже обміркував, як мені зав’язати, коли захочеться; круто все змінити, семиденний розклад, ковтати багато лопераміду, плюс магній та амінокислоти у вільній формі, щоб відновити мої спалені нейромедіатори; білковий порошок, електролітний порошок, мелатонін (і травичку) для сну, а також різні трав’яні суміші та настійки, за які моя стажерка ручилася головою, — з кореня локриці й молочного будяка, хмелю, олії чорного кмину, кореня валер’яни й витягу шоломниці. Я вже наготував і торбину, наповнену в супермаркеті здорового харчування всім тим, чого потребував, яка зберігалася в моїй коморі вже півтора року. Я ні до чого там не торкався, крім травички, яку давно скурив. Проблема була в тому (як я не раз переконувався), що коли через тридцять шість годин твоє тіло збунтується й ти побачиш, як тягнеться перед тобою твоє життя без наркотиків, наче тюремний коридор, тобі буде потрібна справді сильна причина, щоб і далі рухатись у темряву замість того, щоб повернутися на розкішну перину, з якої ти так по-дурному зісковзнув.

Того вечора, коли я повернувся від Барбурів, я ковтнув пігулку морфію тривалої дії — таким був мій звичай, коли я повертався додому в стані каяття і з почуттями, які мусив виправити: доза була маленька, менша ніж половина тієї, якої я потребував, аби щось відчути, вона лише мала на меті придушити сп’яніння, щоб я не був надто збуджений і зміг заснути. Наступного ранку, втративши мужність (бо зазвичай, прокидаючись хворим на цьому етапі свого плану прощання з наркотиками, я дуже швидко втрачав рішучість), я розкришив тридцять, а потім і шістдесят міліграмів роксикодону на мармуровій поверхні свого нічного столика, вдихнув цей порошок через обрізану соломинку, потім, не бажаючи змітати рештки від таблеток (вони все-таки коштували не менш як дві тисячі доларів), підвівся, одягся, промив собі ніс спреєм солоної води і, прихопивши ще кілька морфієвих пігулок довготривалої дії на випадок, якщо «ломка» — так називав цей процес Джером — надто мучитиме мене, запхав до кишені бляшанку з-під тютюну «Пух малинівки» й о шостій ранку, перш ніж прокинувся Гобі, зловив таксі до сховища.

Сховище, відчинене цілодобово, нагадувало поховальний комплекс майя, за винятком клерка з порожнім поглядом, який дивився телевізор за приймальним столом. Я нервово рушив до ліфтів. Я приходив сюди лише тричі за сім років, завжди опанований страхом, і ніколи не наважувався піднятися до своєї криївки, а лише швидко пірнав у вестибюль, щоб заплатити за зберігання готівкою: одразу за два роки, вносити більше законом не дозволялося.

Вантажний ліфт можна було запустити в дію лише карткою-ключем, яку, на щастя, я здогадався взяти з собою. На жаль, вона погано спрацьовувала, і протягом кількох хвилин, сподіваючись, що клерк за приймальним столом перебуває в глибокій відключці й нічого не помітить, я стояв у відкритому ліфті, знову й знову вкладаючи картку в паз, аж поки сталеві двері заскрипіли й зачинилися. Нервуючи й відчуваючи, що за мною стежать, докладаючи всіх зусиль, щоб відвернути обличчя від своєї тіні, яка похитувалася, наче п’яна, на моніторі, я доїхав до восьмого поверху, 8D 8E 8F 8G, шлакобетонні стіни й ряди безликих дверей, наче якась набірна вічність, де панує лише бежевий колір і де пилюка не осяде впродовж віків.

8R, два ключі й цифрова комбінація для відімкнення замка 7522, останні чотири цифри Борисового телефону в Лас-Веґасі. Двері моєї криївки заскрипіли металевим скреготом, і я побачив перед собою сумку з «Параґон Спортинг Ґудз» — так і звисала з неї етикетка від намету «Королівське шатро», $43.99, біла й новенька, як і тоді, коли я її купив, вісім років тому. І хоч куточок наволочки, який стримів із сумки, добряче шарахнув мене електричним струмом, так ніби хтось притулив до скроні електричний дріт, більш, ніж будь-що інше, мене вразив сморід, бо пластиковий прогумований дух маскувальної стрічки став нестерпним від перебування в такому малому й закритому просторі; про цей емоційно насичений сморід я не пам’ятав і не думав багато років, цей гострий запах полівінілу відкинув мене в дитинство та в мою спальню у Веґасі: хімікати і новий килим, коли я засинав і прокидався щоранку з картиною, приліпленою до ліжка, і з тим самим липучим запахом у ніздрях. Я не розгортав картину роками; щоб розгорнути її, мені знадобилося б хвилин десять або п’ятнадцять працювати спеціальним ножем, та коли я стояв там, опанований почуттями (усе крутилося й плуталося в моїй уяві, як тоді, коли я прокинувся й, ідучи уві сні, опинився у дверях Піппиної кімнати і не знав, що я тоді думав і що хотів зробити), на мене раптом навалилося дике бажання, майже екстаз: бо знову мати свою картину на відстані простягнутої руки після такого тривалого часу означало опинитися на краю небезпечної роззявленої безодні, про існування якої я навіть не знав. У півтемряві муміфікований згорток, принаймні його видима частина, здавався неприкаяним, жалюгідним, можна сказати, живим предметом, не так схожим на неживий об’єкт, як на якесь бідолашне створіння, зв’язане й безпорадне в темряві, — неспроможне кричати, воно мріяло про порятунок. Я не перебував так близько до картини, відколи мені було п’ятнадцять років, і на мить мені здалося, що зараз я схоплю її під руку й піду звідси геть із нею. Але я відчував, як сичать позаду мене камери спостереження, і швидким спазматичним рухом я вкинув свою бляшанку з малинівкою в сумку з крамниці «Блумінгдейл», зачинив двері та обернув у них ключ. «Спочатку все ковтни, якщо ти хочеш зав’язати, — порадила мені палко сексуальна подруга Джерома Майя, — інакше твій зад потягне тебе сюди о другій ночі». Та коли я пішов звідси з легкою головою, в якій усе гуділо, наркотики були останнім у моїй свідомості. Видиво обмотаної картини, самотньої й патетичної, перевернуло в мені все догори ногами, так ніби супутниковий сигнал із минулого вибухнув у мені й стер усі інші передачі.

Хоч ті дні, коли я (іноді) утримувався від наркотиків, допомагали мені не надто збільшувати дозу, ломка погано відбилася на мені раніше, ніж я сподівався, і навіть пігулки, якими я намагався втримати свій стан у нормі, виявилися неефективними; у наступні кілька днів я геть розклеївся: мене нудило, я не переставав чхати.

— Трохи застудився, — пояснив я Гобі. — Зі мною все гаразд.

— Ні, оскільки в тебе й зі шлунком не все гаразд, то це грип, — похмуро промовив Гобі, який щойно повернувся з аптеки «Байджлоу» з пігулками бенадрилу та імодіуму, прихопивши по дорозі крекери та імбирний ель у «Джефферсон-маркеті». — Не розумію, чому б… Будь здоровий! На твоєму місці я пішов би до лікаря й перестав хвилюватися.

— Це тільки ГРЗ, не більше.

Гобі мав залізне здоров’я. Варто йому було щось підхопити, як він випивав трав’яний бальзам «Фернет-Бранка» й був як новенький.

— Може, й ГРЗ, але ти майже нічого не їв останніми днями. Немає сенсу тобі колупатися тут у майстерні й робити собі ще гірше.

Але праця допомагала мені долати свій прикрий стан. Хвилин по десять мене трясло від холоду, а потім я спливав потом від жару. Текло з носа, текло з очей, а то пересмикувало всього, як від удару електричним струмом. Погода повернулася, й у крамниці було повно людей, вони штовхалися, базікали. Дерева на вулицях розквітали білим цвітом гарячки. Мої руки за касою здебільшого не тремтіли, але всередині в мене все горіло. «Своє перше родео ти зможеш витримати, — казала мені Майя. — Але з третім або четвертим тобі захочеться померти». Мій шлунок клекотів і тріпотів, наче рибина на гачку; мене мучив біль, м’язи смикались, я не міг прилаштуватися зручно в ліжку й уночі, коли зачиняв крамницю, сидів із червоним обличчям і шморгаючи носом у ванні, де вода була гарячою майже поза межами терпіння, притискаючи до скроні келих з імбирним елем, лід у якому майже розтав, тоді як Попчик, надто закостенілий і слабкий, щоб ставити передні лапи на край ванни, як він любив колись робити, сидів на килимку біля ванни і стривожено спостерігав за мною.

Зрештою, болі не були такими нестерпними, як я боявся. Але я не сподівався навіть четвертої частини того, що Майя називала «психічні штуки», що було відчуттям нестерпним, чорною завісою жаху. Майя, Джером, моя стажерка, більшість моїх наркотичних друзів висіли значно довше, ніж я, і коли, перебуваючи під кайфом, вони розповідали мені, як то буває, коли ти вирішив зав’язати (схоже, лише під кайфом вони й могли розмовляти на цю тему), то кожен із них знову й знову остерігав мене, що фізичні відчуття — це не найгірше, що навіть із такою дитячою залежністю, як моя, депресія буде такою, про яку я й подумати не міг, а я лише чемно всміхався, нахиляючись до дзеркала й кажучи собі: «Може, поб’ємось об заклад?»

Але ні, депресія — це не те слово. То було падіння в безодню, наповнену смутком і огидою, що перебували далеко за межами чогось особистого: це була глибока відраза до всього людства й людської поведінки споконвіку. Глибока огида до біологічних законів. Старість, хвороби, смерть. Ніхто не зможе цього уникнути. Навіть найвродливіші люди є наче стиглими фруктами, готовими загнити. А проте люди чомусь і далі трахаються, розмножуються й виробляють новий харч для могили, створюючи все більше й більше нових стражденних істот, так наче все це є чимось спокутним, добрим або навіть глибоко моральним: затягувати все більше невинних створінь у цю наперед програну гру. Метушливі малята і мляві, самовдоволені, сп’янілі від гормонів матері. «Погляньте, хіба ж він не гарненький? Сю-сю-сю!» Дітлахи галасують і гасають на ігровому майданчику, не маючи найменшого уявлення про те, яке пекло чекає на них: нудна праця, руйнівні позики й невдалі шлюби, облисіння, протезування суглобів, і самотні філіжанки кави в спорожнілих домівках, і калоприймальні мішки в лікарнях. Більшість людей, схоже, задовольняються декоративним блиском і сценічним освітленням, яке іноді робить безжальну жорстокість людського призначення дещо більш таємничою й менш жахливою. Люди грають в азартні ігри та гольф, розбивають сади, купують акції й кохаються, купують нові автомобілі, практикують йогу, працюють і моляться, прикрашають свої будинки, цікавляться новинами, піклуються про своїх дітей, пліткують про сусідів, міркують про те, у яких ресторанах їм краще обідати, засновують доброчинні організації. Голосують за політиків і відвідують відкритий чемпіонат США з тенісу, обідають, мандрують і розважаються всіма можливими способами, відволікають себе різноманітними пристроями, безперервно наповнюють себе інформацією, текстами, комунікацією та розвагами, що напливають на них з усіх боків, і все це для того, аби забути, що їх чекає, де ми є і хто ми такі. Але під яскравим світлом ти нічого цього не приховаєш. Усе прогнило згори донизу. Ти збавляєш свій час в офісі; народжуєш за статистикою своїх двох із половиною дітей; чемно всміхаєшся на вечірці, присвяченій твоєму виходу на пенсію; а потім жуєш своє простирадло й давишся консервованими персиками в будинку для літніх людей. Ліпше було б зовсім не народжуватися — ніколи нічого не хотіти, ніколи ні на що не сподіватися. Ці розумові миготіння й тріпотіння перемішувалися з повторюваними образами або напівсновидіннями, в яких я бачив, як Попчик лежить на боці з випнутими ребрами, — я десь його покинув, забув його нагодувати, й тепер він помирає, ця маячня навідувала мене знову й знову, навіть коли він сидів у кімнаті зі мною й підіймав голову, коли я винувато підстрибував: де ж мій Попчик; і це, у свою чергу, перемішувалося з видіннями обмотаної липучою стрічкою наволочки, що лежала в сталевій труні. Які причини спонукали мене зберігати картину всі ці роки, переховувати її або навіть забрати її з музею — я вже не пам’ятав. Роки стерли цю пам’ять. Картина було частиною світу, який не існував, — або, точніше, я ніби жив у двох світах, і сховище було частиною уявного світу, а не реального. Мені було легко забути про свою схованку, про те, що в ній зберігається; я сподівався, що відчиню її й не знайду в ній картини, хоч я знав, що вона буде там, що вона ховається в темряві й чекає, коли я звідти її дістану, відтоді як там її залишив, наче труп людини, яку я вбив і запхав у льох.

Восьмого ранку я прокинувся після чотирьох годин поганого спання, випатраний до самого нутра й у такому розпачі, у якому досі ніколи не був, але в мене вистачило сили прогуляти Попчика навколо нашого будинку й повернутися на кухню та з’їсти сніданок хворого, що почав одужувати — яйце-пашот та англійський кекс, — зготований мені Гобі.

— І вже час тобі одужати. — Він щойно закінчив власний сніданок і неквапно мив посуд. — Ти білий, як лілея, — я теж був би таким, якби тиждень годувався крекерами та запивав їх газованою водою. Тобі треба вийти на сонце й повітря. Візьми собаку, й вийдіть прогулятися на тривалий час.

— Ти маєш рацію.

Але я не мав найменшого наміру кудись виходити, крім крамниці, де було тихо й поночі.

— Я тебе не тривожив, бо тобі було надто зле, — його діловитий голос і привітні кивки головою збентежили мене й примусили втупитися у свою тарілку, — але коли ти був не в кондиції, тобі кілька разів телефонували на наш домашній телефон.

— Справді?

Я відключив свою мобілку й поклав її в шухляду. Я навіть не дивився на неї, боячись одержати повідомлення від Джерома.

— Якась дуже приємна дівчина. — Він зазирнув у свій блокнот, дивлячись над окулярами. — Дейзі Горслі? (Дейзі Горслі було справжнім ім’ям моєї Керол Ломбард.) — Сказала, що має багато роботи (кодове повідомлення: мовляв, наречений приїхав, не наближайся) і щоб ти надіслав їй есемеску, якщо хочеш сконтактувати.

— О’кей, дуже дякую.

Велике весілля Дейзі в Національному соборі, якщо воно справді відбудеться, повинне було відбутись у червні, після чого вона мала оселитись у Вашингтоні зі своїм БФ — так вона називала бойфренда.

— Місіс Гілдслі телефонувала також щодо високого комода з червоного дерева, не того, який із фронтоном-аркою, а іншого. Вона хоче купити його за добру ціну — вісім тисяч доларів, — я погодився, і, сподіваюся, ти не проти, той комод коштує не дорожче за три тисячі, якщо ти запитаєш мене. І також чоловік телефонував двічі — його звуть, здається, Лусіус Рів?

Я мало не похлинувся кавою — першою, яку наважився влити собі в шлунок за останні дні, — але Гобі, схоже, нічого не помітив.

— Він залишив свій номер. Сказав, ти знаєш, про що йдеться. О, — він сів і несподівано ляснув по столу долонею, — і тобі також телефонував один із дітей місіс Барбур!

— Кітсі?

— Ні. — Він ковтнув чаю. — Платт? Я не помилився — там є такий?

Думка про те, що доведеться говорити з Лусіусом Рівом без підтримки наркотиків, мало не примусила мене повернутися до сховища. Щодо Барбурів: я не мав особливої охоти розмовляти з Платтом також, але, на щастя, відповіла мені Кітсі.

— Ми хочемо влаштувати ще один обід на твою честь, — відразу сказала вона.

— Тобто?

— Хіба ми тобі не сказали? О, мабуть, я мусила зателефонувати! Одне слово, мама була просто щаслива побачитися з тобою. Вона хоче знати, коли ти прийдеш іще.

— Ну, розумієш…

— Тобі потрібне запрошення?

— Ну, щось таке…

— У тебе дивний голос.

— Пробач, я був хворий останніми днями. Грип.

— Справді? От лихо. Ми всі цілком здорові, тож, думаю, ти заразився не від нас. Чого тобі? — запитала вона, звертаючись до невиразного голосу на задньому тлі. — Тут Платт хоче забрати в мене слухавку. Я поговорю з тобою згодом.

— Привіт, брате, — сказав Платт, коли вийшов на лінію.

— Привіт, — відповів я, потираючи скроню, намагаючись не думати про те, як це чудно, що Платт назвав мене братом.

— Я… — Кроки, зачинилися двері. — Я хочу відразу перейти до діла.

— Так?

— Ідеться про меблі, — приязно сказав він. — Ти не зміг би продати деякі з наших?

— Чом би й ні? — сказав я. — Які меблі хоче вона продати?

— Річ у тому, — сказав Платт, — що я не хотів би турбувати маму цим, якщо можливо. Я не певен, чи вона погодиться на це, якщо ти розумієш, про що я кажу.

— Як?

— Розумієш, я хочу сказати, що в неї зібралося забагато барахла. Вона має речі в Мені й тут, у сховищі, на які вона більш ніколи не подивиться. І не тільки меблі. Срібло, колекція монет… кераміка, що коштує чималі гроші, але на вигляд лайно лайном, не стану приховувати. І я висловлююсь не фігурально. Ті штуки справді схожі на коров’ячі кізяки.

— Тоді я, природно, запитаю тебе, чому ти захотів це продати?

— Ну, знаєш, немає особливої потреби це продавати, — поквапом відповів він. — Але річ у тому, що вона надто чіпляється за це старе сміття.

Я потер очі.

— Платте…

— Я хочу сказати, що все це тут лежить мертвим вантажем. І більшість цього барахла належить мені. Монети й деякі старі рушниці та речі, бо бабуся відписала їх мені. Тобто, — діловито, — я буду з тобою відвертий. Тут є ще один чоловік, який хоче все це купити, але, чесно кажучи, я волів би мати справу з тобою. Ти знаєш нас, ти знаєш маму, і, я переконаний, ти даси нам справедливу ціну.

— Зрозуміло, — невпевнено сказав я.

Запала очікувальна пауза, що здавалася нескінченною, так ніби ми зачитували якийсь сценарій і він упевнено чекав, поки я дочитаю свою репліку, — а я міркував, як збити його з його наміру, коли раптом мій погляд упав на ім’я Лусіуса Ріва й номер телефону, записані відкритим, виразним почерком Гобі.

— Знаєш, це все досить складно, — сказав я. — Тобто я повинен особисто побачити ті речі, перш ніж я зможу конкретно щось сказати. Звичайно, звичайно, — він намагався вставити якусь фразу про фотографії, — світлини допомагають оцінювати речі, але їх не досить. Крім того, я не торгую монетами або керамікою того вигляду, про яку ти розповідав. Передусім це стосується монет — тобі справді варто знайти людину, яка займається лише цим. Проте тим часом, — сказав я, а він усе ще намагався перебити мене, — якщо йдеться тільки про те, щоб добути кілька тисяч баксів, я міг би допомогти тобі.

Схоже, це його цілком задовольнило.

— Так?

Я засунув руку під окуляри й стиснув перенісся.

— Ось у чому річ. Я намагаюся забезпечити історію для однієї речі — це справжній кошмар, мій клієнт не хоче дати мені спокій, я хочу викупити ту річ від нього назад, але він чомусь затявся й не погоджується. З якої причини, я не знаю. А проте, думаю, мені допомогло б, якби я зміг показати йому чек, який доводив би, що я купив цю річ в іншого колекціонера.

— Ну, ти знаєш, мама думає, що земля крутиться навколо тебе, — кисло промовив він. — Я переконаний, вона зробить усе, про що ти її попросиш.

— Річ у тому, — Гобі працював унизу стамескою, але я все одно стишив голос, — це все між нами двома, чи не так?

— Звичайно.

— Я не бачу жодної причини, щоб утягувати в цю справу твою матір. Я можу виписати чек продажу й заднім числом поставити дату. Але якщо мій клієнт матиме якісь запитання, а він, думаю, їх матиме, то мені хотілося б спрямувати його до тебе — дати йому твій номер телефону, мовляв, старший син, мати щойно овдовіла, ля-ля-ля…

— Хто цей клієнт?

— Його звуть Лусіус Рів. Ти про нього чув?

— Ні.

— Знаєш, аж ніяк не виключено, що він знайомий із твоєю матір’ю або зустрічався з нею коли-небудь.

— Це не буде проблемою. Мама рідко з кимось зустрічається цими днями.

Пауза. Я почув, як він припалює сигарету.

— Ну й що скаже мені цей мужик, коли зателефонує?

Я описав йому подвійний комод.

— Я надішлю тобі фотографію. Головна ознака — фенікс, вирізьблений на кришці. І ти повинен будеш сказати йому, якщо він зателефонує, що цей предмет був у вашому будинку в Мені доти, доки твоя мати вирішила продати його мені десь два роки тому. Вона купила цю річ у торгівця, який відійшов від справ, старого чоловіка, померлого кілька років тому, ти не пам’ятаєш, як його звали, прокляття, ти мусиш пошукати. Проте якщо він тиснутиме, — дивовижно, як кілька чайних плям і кілька хвилин перебування в духовці за невисоких температур можуть зістарити чистий бланк чека з чекової книжки десь років шістдесятих, яку я купив на блошиному ринку, — для мене буде неважко знайти для тебе й цей чек продажу.

— Второпав.

— Дуже добре. Одне слово, — я обмацав кишені, шукаючи сигарети, яких у мене там не було, — якщо ти зі свого боку мене підтримаєш, якщо скажеш усе так, як я тебе прошу, коли мій клієнт зателефонує, я заплачу тобі десять відсотків від ціни комода.

— І скільки це буде?

— Сім тисяч доларів.

Платт засміявся — напрочуд щасливим і безтурботним сміхом.

— Татусь завжди казав, що всі ви, антиквари, — шахраї.

Я повісив слухавку, відчувши велику полегкість. Місіс Барбур мала свою частку другосортного й третьосортного антикваріату, але вона також мала чимало солідних речей, і мені було тривожно думати, що Платт може розпродати всі ці речі в неї за спиною, сам не розуміючи, що він витворяє. І я не міг звинуватити себе в тому, що скористався ситуацією, бо якщо хтось і полюбляв уплутуватися в усі можливі халепи, то це Платт. Хоч я багато років уже не згадував про його виключення, але обставини були тоді так приховані, що справді йшлося про якусь дуже серйозну провину, яка в менш закритому навчальному закладі не обійшлася б без поліції. Та історія в дивний спосіб заспокоїла мене, отже, я мав підстави сподіватися, що він забере свої гроші й не базікатиме зайвого. Крім того, якщо хто міг притиснути або залякати Лусіуса Ріва, то це був Платт, найперший у світі сноб і забіяка, яких мало.

— Містер Рів? — чемно запитав я, піднявши слухавку.

— Лусіус, будь ласка.

— Ну, гаразд, Лусіусе. — Його тон змусив мене похолонути від гніву, але знання того, що я маю Платта у своєму рукаві, зробило мене більш самовпевненим, аніж я мав підстави бути. — Ви мені телефонували? Що ви хотіли мені сказати?

— Думаю, не те, чого ви чекали, — почув я швидку відповідь.

— Справді? — безтурботно відповів я, хоч його тон мене стривожив. — Ну то гаразд. Поінформуйте мене.

— Думаю, і ви, мабуть, зі мною згодні, що нам ліпше зробити це в приватній розмові.

— Гаразд. Може, зустрінемося у центрі? — швидко відгукнувся я. — Бо останнього разу ви люб’язно запросили мене до свого клубу.

Ресторан я вибрав у Трайбеці — досить далеко в діловій частині міста, щоб я міг не боятися зустрітися з Гобі або з кимось із його друзів, але такий, де молоді завсідники, я сподівався, зможуть вибити Лусіуса Ріва з рівноваги. Гамір, світло, розмови, нещадний тиск тіл: для моїх свіжих розбуджених почуттів усе здавалося тепер гострим, непритупленим, і мене так і накрило запахами: вина й часнику, парфумів і поту, курчати, яке шкварчало на тарелі в лимонному жирі і яке поквапно винесли з кухні, — а ще бірюзові канапи, а ще яскраво-помаранчева сукня дівчини, яка сиділа за столом поруч, була як промислові хімікати, що бризкали мені просто у вічі. Мій шлунок закипав нервами, і я жував антацид зі згортка, який мав у кишені, коли підняв голову й побачив, як вродлива, вкрита татуюваннями адміністраторка, така собі млява й байдужа жирафа, ліниво веде до мого столу Лусіуса Ріва.

— Вітаю, — сказав я, не підводячись, щоб його привітати. — Радий вас бачити.

Він кинув навколо сердитим поглядом.

— Хіба ми неодмінно мали сидіти тут?

— Чом би й ні? — байдуже запитав я.

Я умисне обрав стіл на самому проході, не там, де доводилося б кричати, але й не там, де гамір дозволив би нам розслабитися; більше того, я звелів поставити для нього стілець так, щоб сонце світило йому у вічі.

— Це безглуздо.

— О, пробачте. Якщо тут сидіти вам незручно… — Я кивнув у бік зосередженої в собі жирафи, яка повернулася на своє місце й ліниво хитала стегнами.

Переконавшись у тому, що ресторан переповнений, він сів. Хоч він був підтягнутий та елегантний у своїй мові й жестах, а його костюм — модно скроєний для чоловіка його віку, його поведінка нагадувала мені рибу-фугу або мультяшного кінного полісмена, накачаного велосипедним насосом: роздвоєне підборіддя, ніс картоплиною, вузька щілинка рота, й усе це стяглося досередини обличчя, яке палахкотіло апоплексичним червонястим кольором.

Принесли страву: азіатський ф’южн із зеленою цибулею та підсмаженими морськими гребінцями; з виразу обличчя Ріва я зрозумів, що не вельми догодив його смаку, і став чекати, що він хоче мені сказати. У моїй нагрудній кишені лежала скопійована на чисту сторінку однієї з давніх чекових книжок Велті накладна, яку я датував п’ятьма роками тому і яку мав намір показати лише в крайньому випадку.

Він попросив принести йому виделку. Зі свого трохи грізного тареля з «креветками а-ля скорпіон» він повитягував архітектурні прикраси з овочів і поклав їх на край посудини. Потім подивився на мене. Його маленькі й гострі очі були яскраво-блакитними на обличчі кольору рожевої шинки.

— Я знаю про музей, — сказав він.

— Що знаєте? — запитав я після розгубленої мовчанки.

— О, я вас прошу. Ви чудово знаєте, про що я говорю.

Я відчув, як мене кольнуло страхом десь у попереку, хоч і намагався не відривати погляду від тарілки. Білий рис та обсмажені в олії овочі, найдешевша страва в меню.

— Якщо ви не проти, то я не хотів би говорити про це. Тема надто болюча.

— Так, можна собі уявити.

Він сказав це в такому глузливому й провокативному тоні, що я рвучко підняв голову.

— Моя мати загинула, якщо ви хочете нагадати мені про це.

— Так, вона загинула. — Тривала пауза. — І Велтон Блеквелл також.

— Це правда.

— Атож, про це було написано в газетах. Усі про це знали. Але, — він ковзнув кінчиком язика по своїй верхній губі, — ось що мене дивує. Чому Джеймс Гобарт розповідає цю легенду кожному в місті? Про те, як ви прийшли до нього з перснем його компаньйона? Тому що якби він тримав свій рот закритим, ніхто ніколи не поєднав би вас із ним.

— Я вас не розумію.

— Ви дуже добре розумієте, про що я кажу. Ви маєте щось таке, що мені треба. Що треба, власне кажучи, багатьом людям.

Я перестав їсти, зупинивши палички для їжі на півдорозі до рота. Моїм першим підсвідомим імпульсом було підвестися й вийти з ресторану, але майже відразу я зрозумів, якою дурницею це було б.

Рів відхилився назад на стільці.

— Ви нічого не кажете.

— Я мовчу тому, що не почув у ваших словах ніякого сенсу, — різко відповів я, поклавши палички, і на якусь мить швидкість мого жесту допомогла мені пригадати батька.

Як би він повівся в такій ситуації?

— Схоже, ви дуже стривожилися. Чому?

— Я ніяк не можу вгадати, який зв’язок має те, що ви сказали, з подвійним комодом. Бо я перебував під враженням, що ми тут зустрілися саме для того, щоб поговорити про нього.

— Ви дуже добре знаєте, про що я говорю.

— Ні. — Я недовірливо засміявся, і мій сміх прозвучав вельми переконливо. — Боюся, що ні.

— Ви хочете, щоб я сказав це прямим текстом? Прямо тут? Гаразд, я скажу. Ви перебували з Велтоном Блеквеллом та його племінницею, усі троє ви перебували в Галереї 32, і ви, — повільна глузлива посмішка, — були єдиною особою, яка вийшла звідти. І нам відомо, що зникло з Галереї 32, хіба ні?

Я почував себе так, ніби вся кров бурхнула мені в ноги. Навколо нас усюди дзвеніли столові прибори, лунав сміх, голоси відлунювали від плиток на стінах.

— Тепер ви розумієте? — самовдоволено засміявся Рів. Він знову став їсти. — Усе дуже просто. Звичайно, — відклавши виделку, сказав він таким тоном, ніби дорікав мені, — ви ж не думали, що ніхто не зможе скласти ці два плюс два? Ви взяли картину, і, коли ви принесли перстень партнерові Блеквелла, ви повернули йому перстень і віддали йому й картину, не знаю чому — так, так, — сказав він, коли я спробував щось заперечити. Він трохи пересунув свій стілець і затулив очі від сонця долонею. — Адже відтоді Джеймс Гобарт зробив вас своїм вихованцем, відтоді, хвала Богу, він вас утримував, і тепер він доїть ваш маленький сувенір і заробляє на ньому чималі гроші.

«Заробляє на ньому великі гроші? Гобі? Доїть?» — подумав я, а тоді, опам’ятавшись, запитав:

— Він доїть? Що доїть?

— Послухайте, оце ваше нерозуміння того, «що відбувається», починає стомлювати мене.

— Але ж я цілком щирий із вами. Про що, в біса, ви говорите?

Рів стулив губи, схоже, він був дуже задоволений із себе.

— Це виняткова картина, — сказав він. — Прекрасна маленька аномалія — абсолютно унікальна. Я ніколи не забуду, як уперше побачив її в Мауріцгейсі[143]. Вона реально відрізнялася від усіх інших виставлених там картин і взагалі будь-яких картин тієї історичної доби. Важко повірити, що її намальовано в XVII столітті. Одна з найгеніальніших маленьких картин усіх часів, ви хіба зі мною не згодні? Що саме, — він зробив зневажливу паузу, — що саме сказав той колекціонер, ви знаєте, той критик мистецтва, той француз, який її відкрив? Знайшов її завалену різним мотлохом на складі якогось аристократа десь у 1890-х роках і відтоді доклав «розпачливих зусиль», — він зобразив пальцями «лапки», — щоб здобути її. «Запам’ятайте, я повинен отримати цього щигля за будь-яку ціну». Хоч я, звичайно, мав на увазі не цю цитату, а іншу, знамениту. Не сумніваюся, що вона вам відома. Маючи картину стільки часу, ви, певно, дуже добре ознайомилися з нею та з її історією.

Я поклав свою серветку.

— Не розумію, про що ви говорите.

Я більше нічого не міг зробити, як утримувати свою територію і говорити цю фразу. Заперечуй, заперечуй, заперечуй, як мій батько, з’явившись одного разу на великому екрані в ролі бандитського адвоката, радив своєму підзахисному незадовго до того, як його підстрелили.

Але вони мене бачили.

Певно, то був хтось інший.

Є три свідки.

Нехай тебе це не турбує. Вони всі помилилися. «То був не я».

Вони приводитимуть свідків проти мене цілий день.

Ну й нехай приводять.

Хтось опустив штору на вікні, й наш стіл накрила тінь, смугаста, як шкіра тигра. Рів, нахабно подивившись на мене, наколов на виделку помаранчеву креветку і з’їв її.

— Я тут думав, і, можливо, ви мені в цьому допоможете. Яка картина приблизно такого розміру не поступиться їй у рівні мистецької досконалості? Можливо, отой маленький Веласкес, ви знаєте, «Садок біля вілли Медічі»? Але за рідкісністю вона не може зрівнятися зі «Щиглем».

— Поясніть мені все-таки, про що ми говоримо? Бо я не зовсім переконаний, що розумію, до чого ви хилите.

— Що ж, тримайте це при собі, якщо вам так хочеться, — сказав він люб’язно, витираючи рот серветкою. — Ви не одурите нікого. Хоча скажу вам, що з вашого боку було вельми необачно й безвідповідально довірити картину якимсь йолопам, щоб вони віддавали її під заставу кому заманеться.

У відповідь на мій подив, цілком щирий, здивування зблиснуло і на його обличчі. Але воно згасло вже за мить.

— Таким людям не можна довіряти щось настільки цінне, — сказав він, ретельно пережовуючи свій харч. — Якимсь вуличним головорізам, невігласам.

— Те, що ви говорите, не має сенсу! — відрубав я.

— Не має сенсу? — Він поклав виделку. — Ну гаразд. Я вам пропоную — якщо ви все ж таки захочете зрозуміти, про що я кажу, — викупити у вас цю річ.

Я почув гудіння у вухах — давнє відлуння вибуху, як це часто бувало зі мною у хвилини стресу, високий звук, наче до мене наближався з неба літак.

— Назвати вам і цифру? Думаю, півмільйона буде цілком пристойною ціною, беручи до уваги той факт, що я можу цієї ж таки хвилини зателефонувати, — він дістав мобілку з кишені й поклав її на стіл поруч зі склянкою води, — і прикрити ваш бізнес.

Я заплющив очі, потім розплющив їх.

— Послухайте. Скільки разів повинен я це казати? Я не знаю, що ви там думаєте, але…

— Я скажу вам точно, що я думаю, Теодоре. Я думаю про збереження. Ці проблеми, бачу, мало турбували вас або людей, з якими ви працюєте. Не сумніваюся, ви зрозумієте, що для вас це найкращий вихід — і для картини теж. Вона явно допомогла вам зробити статок, але було б безвідповідально — невже ви не погодитеся зі мною? — дозволяти, щоб вона й далі кочувала туди-сюди й наражалась на небезпеку.

Але моє невдаване спантеличення зіграло на мою користь. Після дивної, фальшивої затримки він запхав руку до нагрудної кишені.

— Вам більше нічого не треба? — запитав офіціант, несподівано з’явившись.

— Ні, ні, дякуємо.

Офіціант зник, ковзнувши через кімнату, щоб поговорити з вродливою адміністраторкою. З кишені Рів дістав кілька аркушів згорнутого паперу, які посунув по скатертині до мене.

Це був роздрук статті з Інтернету. Я швидко проглянув її: ФБР… міжнародні агенції… невдала операція… розслідування…

— Що це за лайно? — запитав я таким гучним голосом, що жінка за сусіднім столом підстрибнула.

Рів, захоплений своїм обідом, не сказав нічого.

— Ні, я не жартую. Який стосунок має ця публікація до мене?

Роздратовано переглядаючи статтю (звинувачення в несправедливо завданій смерті… Кармен Гуйдобро, домопрацівниця з агентства працевлаштування в Маямі, застрелена агентами поліції, які штурмували дім), я вже наготувався знову запитати, який стосунок усе це має до мене, коли раптом мене опанував холод.

Картина Старого Майстра, яку вважали знищеною («Щиголь», Карел Фабриціус, 1654), за чутками, була використана як застава в оборудці з Контрерасом, але, на жаль, не була знайдена під час рейду на житловий квартал у Південній Флориді. Хоча вкрадені твори мистецтва часто використовуються як засіб забезпечення капіталу під час торгівлі наркотиками та зброєю, Управління боротьби з наркотиками відкинуло звинувачення відділу розслідування злочинів у галузі мистецтва ФБР у тому, що штурм було здійснено з аматорською недбалістю, зробивши публічну заяву, в якій просило пробачення за випадкову смерть місіс Гуйдобро, водночас пояснивши, що його агенти не навчені ані ідентифікувати, ані знаходити вкрадені твори мистецтва. «У таких критичних ситуаціях, як ця, — сказав Тьорнер Старк, представник прес-офісу Управління боротьби з наркотиками, — нашим найвищим пріоритетом завжди буде безпека наших агентів та цивільних осіб, позаяк ми боремося з незаконним зберіганням і застосуванням наркотичних і психотропних засобів на території Америки». Наступне обурення, а надто спричинене судовим процесом у зв’язку з прикрою смертю місіс Гуйдобро, вилилося в заклик до тіснішої співпраці між федеральними службами. «Один телефонний дзвінок допоміг би все з’ясувати, — сказав Гофстед фон Мольтке, речник департаменту з викрадень творів мистецтва Інтерполу, на вчорашній прес- конференції в Цюриху. — Але ці люди думали тільки про те, щоб здійснити арешт і посадити звинувачених, і тепер, на жаль, картина знову пішла на дно, й може минути не одне десятиліття, поки вона знову випливе на поверхню».

Торговельний обіг украденими картинами та скульптурами оцінюється шістьма мільярдами доларів у масштабах усього світу. Хоч не було підтверджено, що картину хтось бачив, детективи вважають, що рідкісний голландський шедевр уже вивезено з країни, можливо, до Гамбурга, де він перейшов із рук у руки за ціну, що становить мізерну частку тієї багатомільйонної ціни, яку за неї заплатили б на аукціоні…

Я відклав роздрук. Рів, який перестав їсти, дивився на мене з хитрою, напруженою посмішкою. Можливо, незвичність цієї посмішки на його схожому на грушу обличчі примусила мене засміятися: то був стриманий сміх жаху й полегкості — так само сміялися ми з Борисом, коли гладкий коп, який чергував у супермаркеті, погнався за нами (і вже мало нас не спіймав), послизнувся на мокрій плитці на ресторанному подвір’ї і з розгону гепнувся на дупу.

— Що? — запитав Рів. Рот у нього після креветок мав помаранчевий колір. — Знайшли там щось таке, що вас насмішило?

Але я тільки хитав головою й дивився кудись через ресторан.

— Чоловіче, — сказав я, витираючи очі. — Я не знаю, що вам сказати. Ви перебуваєте в полоні якоїсь ілюзії або — я не знаю.

Рів — треба віддати йому належне — не виявив стурбованості, хоч і був невдоволений.

— Пробачте мені, — сказав я, хитаючи головою. — Мені не слід було сміятись. Але це, хай йому грець, найбезглуздіша дурня, яку я будь-коли чув.

Рів згорнув свою серветку й поклав її на стіл.

— Ви брехун, — люб’язно сказав він. — Ви, мабуть, вважаєте, що зможете виплутатися з цієї ситуації, але ви з неї не виплутаєтесь.

— Суд про помилково завдану смерть? Житловий комплекс у Флориді? Ви справді думаєте, що це має до мене якийсь стосунок?

Рів дивився на мене лютим поглядом своїх маленьких світлих голубих оченят.

— Будьте розважливі. Я пропоную вам вихід із безвихідної ситуації.

— Вихід? — Маямі, Гамбург — самих назв цих міст мені вистачило, щоб я знову недовірливо засміявся. — Вихід із якої ситуації?

Рів витер губи серветкою.

— Я радий, що вам усе це здається таким кумедним, — спокійно промовив він. — Бо я цілком готовий зателефонувати тому джентльменові з департаменту крадіжок творів мистецтва, згаданому в публікації, і розповісти йому все, що знаю про вас, про Джеймса Гобарта й про ту оборудку, яку ви здійснюєте разом. Що ви скажете на це?

Я відкинув серветку, відштовхнув назад свій стілець.

— Що ж, телефонуйте йому, не вагайтесь. А коли захочете поговорити про нашу справу, телефонуйте мені.

Роздратування змусило мене залишити ресторан так швидко, що я майже не усвідомлював, куди йду. Та коли я опинився за три або чотири квартали від нього, моє тіло почало тремтіти з такою силою, що я мусив зупинитися в брудному маленькому парку на південь від Кенел-стріт і сісти там на лаві, задихаючись, устромивши голову між коліньми, мій костюм від Тьорнбулла й Ассера під пахвами весь просяк від поту, а я був схожий (так, принаймні, на мене з підозрою дивилися похмурі ямайські няньки та старі італійці, які обмахувалися газетами) на приголомшеного невдачею молодшого брокера, який щойно натиснув не на ту кнопку й програв десять мільйонів.

Через дорогу була якась сімейна аптека. Коли моє дихання заспокоїлося, я перейшов туди — на слабкому весняному вітрі я почувався мерзлякувато, самотньо, — купив пепсі з холодильника, не взявши решти, й повернувся під листяний затінок парку, сівши там на притрушену сажею лаву. Навколо літали й били крильми голуби. Вуличний транспорт із гуркотом мчав до ближнього тунелю, до інших містечок, інших міст, інших бульварів і паркових алей, розколювався на великі безликі потоки торговельного сполучення між штатами. І така велика спокуслива самотність була в цьому гуркоті, майже виклик, як поклик моря, й уперше я зрозумів, який імпульс спонукав мого батька забрати всі гроші зі свого банківського рахунку, забрати свої сорочки з хімчистки, залити повний бак в автомобіль і, ні з ким не попрощавшись, покинути місто. Розпечені сонцем автостради, клацання кнопок на радіо, зерносховища й вихлопні гази, широкі простори відкривалися перед ним, наче потаємний гріх.

Неминуче я подумав про Джерома. Він жив у кінці вулиці Адама Клейтона Пауелла, за кілька кварталів від останньої зупинки на Третій лінії, але ми з ним іноді зустрічалися в барі під назвою «У брата Джея» на Сто Десятій. То була забігайлівка для робітників із піснями Білла Візерса в музичному автоматі та липкою підлогою, професійні алкоголіки відключалися тут після третього бурбону о другій годині дня. Але Джером не продавав пігулок менш як на тисячу доларів, і, хоч я знав, що він із радістю продасть мені кілька пакетиків героїну, мені здалося, що буде набагато менше клопоту зловити таксі й поїхати просто до Бруклінського мосту.

Бабця з собакою чихуахуа, малі діти відбирають одне в одного фруктове морозиво на паличці. Над каналом пролітають сигнали сирен, зливаючись далекою закулісною нотою з дзвоном у моїх вухах, було в цьому щось військово-механічне, схоже на тривале гудіння снарядів, які наближаються.

Затуливши вуха долонями (які зовсім не заглушували дзвону, коли щось його підсилювало), я сидів тихо й намагався думати. Мої дитячі махінації з комодом тепер здавалися мені безглуздими, я просто повинен піти до Гобі й зізнатися, що я накоїв; у цьому немає нічого смішного, суцільна гидота насправді, але краще нехай він почує це від мене. Як він відреагує, я не міг собі уявити; антикваріат був єдиною справою, в якій я щось тямив, мені нелегко буде знайти собі іншу роботу з продажу, але я мав досить вправні руки, щоб прилаштуватися в якійсь майстерні, якщо виникне така необхідність, — золотити рамки або сточувати котушки; за реставрації платили небагато, але так мало людей розуміли, як лагодити старовинні меблі, повертаючи їх до більш-менш пристойного стандарту, що хтось неодмінно візьме мене на роботу. Щодо статті, яку я прочитав, то я був розгублений, ніби потрапив на середину якогось поганого фільму. З одного боку, це була досить-таки спритна оборудка: якийсь умілий шахрай виготовив копію мого «Щигля» (а в тому, що стосувалося його розмірів і техніки малювання, це не становило труднощів), і підробку передавали туди-сюди, користуючись нею як заставою в оборудках із наркотиками, бо нерозумні наркодилери та федеральні агенти вважали її за першотвір. Та байдуже, якою надуманою ця історія здавалась у стосунку до мене та до реальної картини, — Рів правильно про все здогадався. Хто знає, скільком людям Гобі розповів про те, як я прийшов у його дім? Або скільком людям розповіли про це ті люди? Але досі ніхто, навіть Гобі, не здогадався, що означає перстень Велті: я перебував у тій самій галереї, що й картина «Щиголь». Ось у чому начинка пирога, як сказав би мій батько. Через цю історію я можу потрапити до в’язниці. Французький крадій творів мистецтва, який запанікував і спалив чимало вкрадених ним картин (Кранаха, Ватто, Коро), сів до в’язниці лише на двадцять шість місяців. Але то було у Франції, незабаром після 11 вересня, а тепер у світлі нових антитерористичних законів музейні крадіжки дістали новий, набагато серйозніший статус «розкрадання культурних цінностей». Покарання стали набагато суворіші, а надто в Америці. І моє персональне життя не витримає, якщо його піддадуть ретельному розслідуванню. Навіть якщо мені пощастить, я отримаю від п’яти до десяти років.

Які — якщо бути чесним — я заслужив. З якого дива мені здавалося, що я зможу зберегти картину? Я давно-давно хотів дати їй раду, повернути її до музею, якому вона належала, але чомусь знаходив нові й нові причини не повертати. Думки про те, як вона лежить у мене загорнута й запечатана в передмісті, піднімали мій настрій, але самого мене знищували, стирали, ніби, заховавши картину, я збільшував її силу й надавав їй могутнішої та жахливішої форми. І навіть ретельно обгорнута і схована в одній із комірок сховища, вона вихопилася назовні й у шахрайській публічній розповіді осяяла світову пам’ять.

— Гобі, — сказав я, — я потрапив у халепу.

Він подивився вгору, відірвавши погляд від японської скрині, яку реставрував: півні та журавлі, золоті пагоди на чорному тлі.

— Я можу допомогти?

Він обводив крило журавля акрилом на водній основі, це було щось дуже відмінне від оригіналу, де крило було обведене фарбою на основі шелаку, але перше правило реставрації, як він мене раніше навчав, полягає в тому, щоб не робити того, чого потім не можна буде виправити.

— Річ у тім, що… Я й тебе втягнув у цю історію. Ненавмисне.

— Ну що ж… — його пензель не затремтів, — якщо ти пообіцяв Барбарі Ґвібборі, що ми допоможемо їй із меблями для дому, який вона збудувала в Райнбеку, то викручуйся сам. Кольори чакр. Ніколи про таке диво не чув.

— Ні. — Я став міркувати, що б його сказати кумедного або легкого. Місіс Ґвібборі, дотепно прозвана Заглючкою, завжди була для нас джерелом жартів — але мозок відмовлявся мислити. — Боюся, що ні.

Гобі випростався, заклав пензель собі за вухо, витер лоб яскраво пофарбованою в психоделічно червоний колір хусточкою, так ніби в неї вичавили африканську фіалку, певно, він купив її на одному зі своїх розпродажів у якої-небудь схибленої бабусі.

— То що там у тебе сталося? — спокійно запитав він, потягшись рукою до блюдця, в якому змішував фарбу.

Тепер, після того як мені виповнилося двадцять років, формальність різних поколінь між нами зникла, я спілкувався з ним як із другом, чого не уявляв собі в стосунках із моїм батьком, якби він досі був живим, — я постійно смикався б, намагаючись зрозуміти, чи маю якісь шанси здобути від нього правдиву відповідь.

— Я… — Я помацав рукою, аби переконатися, що стілець позаду мене не липне й можна спокійно на нього сісти. — Гобі, я припустився дурної помилки. Справді, дуже дурної, — сказав я у відповідь на його добродушний, поблажливий жест.

— Знаєш, — він накапав піпеткою в блюдечко натуральної умбри, — дурною це було помилкою чи не дурною, а я минулого тижня на цілий день зіпсував собі настрій, коли побачив, що просвердлив дірку в стільниці місіс Вассерман. А стіл був добрий, доби Вільяма та Мері. Я знаю, вона не побачить того місця, де я залатав дірку, але для мене то була прикра мить.

Через те що він так неуважно слухав, мені стало ще гірше. Швидко, наче ковзаючи вві сні, я вивалив на нього всю історію про Лусіуса Ріва та подвійний комод, не згадавши про Платта й підписаний заднім числом чек у моїй нагрудній кишені. Коли я почав, то вже не міг зупинитися, наче моїм єдиним обов’язком було говорити й говорити, так бандит з автотраси бубнить щось при світлі електричної лампочки в місцевому поліційному відділку. На якомусь місці моєї розповіді Гобі перестав працювати й заклав пензель собі за вухо; він уважно слухав, зсунувши брови, з виразом насупленої арктичної білої куріпки, який я так добре знав. Потім він дістав пензель із соболиної шерсті з-за вуха й занурив його у воду, перш ніж витерти шматком фланелі.

— Тео, — сказав він, затуливши очі долонею. Я забуксував, усе твердячи й твердячи про нереалізований чек, глухий кут, погане становище. — Зупинись. Я все зрозумів.

— Пробач мені, — белькотів я. — Мені не слід було це робити. Ніколи. Але це справжній кошмар. Він розлютився, прагне помститись і має до нас якісь інші претензії — претензії, що не стосуються цієї справи.

— Ну що ж. — Гобі скинув окуляри, і я бачив, що він спантеличений, з того, як обережно в паузі, що настала, він намагався дібрати слова для відповіді. — Що зроблено, те зроблено. Немає сенсу погіршувати становище. Але, — він замовк і на мить замислився, — я не знаю, хто цей чоловік, але якщо він подумав, що цей комод роботи Аффлека, то він має більше грошей, аніж мізків у голові. Заплатити за нього сімдесят п’ять тисяч — адже саме стільки він тобі заплатив?

— Так.

— Тоді його голову слід перевірити, ось що я тобі скажу. Меблі такої якості з’являються на ринку раз або двічі на десять років, можливо. І вони не беруться невідомо звідки.

— Так, але…

— Також, кожному дурневі відомо, що справжній Аффлек коштує набагато більше. Хто стане купувати таку річ, попередньо не з’ясувавши всіх обставин? Ідіот, більше ніхто. До речі, ти, — сказав він, перемкнувши свою увагу на мене, — правильно вчинив, коли він висунув претензії. Ти хотів повернути йому гроші, але він їх не взяв, так ти мені сказав?

— Я не пропонував йому повернути гроші. Я запропонував викупити в нього комод.

— За більшу ціну, аніж він його в тебе купив? А який це матиме вигляд, якщо він звернеться до суду? Чого він не зробить, можеш мені повірити.

У мовчанці, у клінічному світлі його робочої лампи я усвідомив, які ми непевні щодо наших подальших дій. Попчик, лежачи на згорненому рушнику, який Гобі постелив для нього між пазуристими ніжками стола, що стояв під стіною, ворушився й гарчав уві сні.

— Послухай-но мене, — сказав Гобі; він витер кіптяву з рук і потягся за пензлем із якоюсь фантомною рішучістю, наче привид, сповнений бажання зробити свою справу. — Продавати речі я ніколи не був мастаком, ти знаєш, але я давно в цьому бізнесі. Й іноді, — він рішуче змахнув пензлем, — межа між бажанням похвалити свій товар і відвертим обманом лежить у густому тумані.

Я чекав невпевнено, не відриваючи погляду від японської скрині. Вона була дуже гарна, справжня окраса домівки відставного морського капітана в глухому куточку Бостона. Різьба на слоновій кістці та мушлі каурі, цитати зі Старого Заповіту, вигаптувані незаміжніми сестрами, вечорами запах китового жиру в каганцях, тиша близької старості.

Гобі знову відклав пензель.

— О Тео, — сказав він напівсердито, потерши лоба тильним боком долоні й залишивши на ньому темну пляму. — Ти чекаєш, коли я почну тебе шпетити? Ти набрехав тому мужику. Ти спробував це залагодити. Але мужик не хоче продавати комод. Що ти можеш зробити ще?

— Я продав не тільки комод.

— Що ти сказав?

— Я не повинен був цього робити. — Я не міг зустрітися з його поглядом. — Я це зробив спочатку для того, щоб оплатити рахунки, підняти нас із дна, а потім, думаю, хочу сказати, деякі з цих меблів були чудовими, вони одурили навіть мене, а вони просто припадали пилюкою на складі…

Я сподівався почути вигуки недовіри, почути, як Гобі кричатиме, можливо, навіть вибухне. Але було гірше. Вибух гніву я міг би витримати. Натомість він не сказав жодного слова, тільки дивився на мене з якоюсь гіркою розгубленістю, світло лампи утворювало гало за його головою, інструменти, розвішані на стінах, нагадували масонські символи. Він дозволив мені висловити все, що я хотів йому сказати, й вислухав мене спокійно, поки я говорив, а коли нарешті він озвався, його голос був спокійніший, аніж звичайно, і без гніву.

— Ну гаразд. — Він був схожий на алегоричну постать: тесля-містик у чорному фартуху, наполовину схований у тіні. — О’кей. Тож як ти плануєш виплутуватися з цієї історії?

— Я… — Це була не та відповідь, якої я чекав. Боячись його гніву (бо Гобі, хоч і був добродушним чоловіком, якого нелегко було розсердити, безперечно, був наділений норовом), я підготував безліч виправдань, але, дивлячись на його моторошну стриманість, я був неспроможний захищати себе. — Я зроблю все, що ти мені скажеш. — Я не почувався таким присоромленим і приниженим, відколи був дитиною. — Це моя провина — і я беру на себе всю відповідальність.

— Гаразд. Отже, речі продано. — Він намагався осмислити це, розмовляючи сам до себе. — Більше ніхто не зв’язувався з тобою?

— Ні.

— Як довго це тривало?

— О…

Років п’ять, не менше.

— Може рік, може, два.

Його пересмикнуло.

— Господи Ісусе, ні, ні, — поквапно промовив він, — я радий, що ти зі мною відвертий. Але тепер тобі слід зайнятися цією справою, сконтактувати з клієнтами, сказати, що тебе обсіли сумніви, — ти не станеш пояснювати всю справу, але скажеш, що походження речей під підозрою, і запропонуєш викупити меблі за ту саму ціну, за яку їх продав. Якщо вони не погодяться продати їх — чудово. Головне, що ти запропонував їх купити. Але якщо погодяться — ти муситимеш проковтнути пілюлю, зрозумів?

— Зрозумів.

Чого я не сказав — і не міг сказати, — що в нас не вистачить грошей, щоб викупити меблі бодай у четвертої частини таких клієнтів. Ми станемо банкрутами за один день.

— Ти сказав — меблі. Які меблі? Скільки?

— Я не знаю.

— Ти не знаєш?

— Власне кажучи, знаю, але я…

— Тео, будь ласка. — Тепер він розгнівався; це була полегкість. — Годі тобі з цим. Будь зі мною відвертим.

— Розумієш — я не записував своїх оборудок у книги. Я брав гроші готівкою. І я хочу сказати, що ти не зміг би нічого дізнатися, навіть якби переглянув усі папери.

— Тео. Не примушуй мене допитуватися. Скільки меблів ти продав?

— О, — зітхнув я, — дюжину? Можливо, — докинув я, коли побачив розгублений вираз на обличчі Гобі.

Насправді я продав їх утричі більше, але був твердо переконаний, що більшість людей, яких я обшахрував, були надто неосвіченими, щоб це зрозуміти, або надто багатими, щоб їх це турбувало.

— Господи, Тео, — сказав Гобі після приголомшеної мовчанки. — Дюжину речей? Але не за таку ціну? Не так дорого, як Аффлека?

— Ні, ні, — поквапно сказав я (хоч насправді я продав деякі меблі вдвічі дорожче). — І я нічого не продавав нашим постійним клієнтам.

Тут, принаймні, я не набрехав.

— Тож кому ти їх продавав?

— Жителям Західного узбережжя. Кіношникам і технарям. Людям з Волл-стріт також, але переважно молодикам. Багатим і безголовим.

— Ти маєш список своїх клієнтів?

— Ні, реального списку я не маю, але…

— Ти можеш сконтактувати з ними?

— Розумієш, це складно, бо… — Я не турбувався про людей, які вірили, що знайшли справжній «шератон» за помірковану ціну й поквапилися геть зі своїми копіями, думаючи, що обшахрували мене. Тут спрацювало давнє правило Caveat Emptor[144]. Я ніколи не стверджував, що ті меблі були оригіналами. Мене турбували люди, яким я продав меблі навмисне — яким я навмисне брехав.

— Ти не складав списків?

— Ні.

— Але ти їх пам’ятаєш? Ти зможеш їх знайти?

— Більш-менш.

— Більш-менш? Я не розумію, що це означає.

— Є квитанції — адреси доставки. Щось можна з’ясувати.

— Ми маємо гроші, щоб усі їх викупити?

— Ну…

— Можемо? Можемо чи ні?

— Гм… — я не міг сказати йому правду, яка була «ні», — ну з натяжкою.

Гобі потер очі.

— З натяжкою чи без натяжки, але ми повинні зробити це. У нас немає вибору. Затягнемо пояси. Навіть якщо буде тяжко, навіть якщо на певний час заборгуємо з податками. Бо, — продовжив він, поки я дивився на нього, — ми не можемо вважати оригіналом бодай одну з цих речей. Святий Боже, — він недовірливо похитав головою, — та як ти, в біса, все це прокрутив? Багато з цих підробок навіть не є досконалими. Я іноді використовував ті матеріали, які траплялися мені під руку, якось заліплю та й гаразд.

— Власне кажучи…

Насправді робота Гобі була такою досконалою, що обманювала навіть серйозних колекціонерів, хоч тепер не варто було говорити про це…

— І річ у тому, що коли бодай одна з тих речей, проданих тобою як справжня, є несправжньою, то й усі вони будуть несправжніми. Усе буде поставлено під сумнів, кожен предмет меблів, проданий у нашій крамниці. Невже ти про це не подумав?

— Ммм… — Я про це подумав і думав не раз. А після ланчу з Лусіусом Рівом ця думка не йшла мені з голови.

Він так довго мовчав, що я почав нервувати. Але він лише зітхнув, потер очі, а потім повернувся до мене боком і знову нахилився над своєю роботою.

Я мовчав, дивлячись, як його чорний блискучий пензель підмальовує гілку вишні.

Усе тепер змінилося. Гобі і я мали спільну справу, разом складали наші податкові декларації. Я був розпорядником його волі. Замість виїхати звідси й знайти собі власне помешкання я вирішив залишитися тут і платив йому скромне комірне, кількасот доларів на місяць. Моєю домівкою і моєю родиною був лише він. Коли я спускався і допомагав йому в роботі зі склеюванням, то це було не тому, що він потребував моєї допомоги, а задля того, з якою втіхою ми вихоплювали один в одного лещата й горлали один на одного, намагаючись перекричати Малера, увімкненого на повну гучність. Й іноді, коли ми ввечері йшли до «Білого коня», щоб чогось випити і з’їсти по сандвічу біля бару, для мене часто це було найкращою частиною дня.

— Ну що? — запитав Гобі, не обертаючись від роботи, відчуваючи, що я досі стою в нього за спиною.

— Пробач мені. Я не сподівався, що до цього дійде.

— Тео. — Пензель зупинився. — Ти добре знаєш — багато людей вітали б тебе й плескали по спині. І я почуваюся приблизно так само, частина мене цілком тебе підтримує, бо, чесно кажучи, я не розумію, як ти зумів прокрутити таку справу. Навіть Велті (а ти його копія) — клієнти його любили, й він міг продати все що завгодно, але навіть у нього досконалі речі затримувалися на тривалий час. Справжній геплвайт, справжній чіппендейл! Він ніяк не міг позбутися цих чудових меблів. А тобі легко щастило позбутись очевидного барахла за неймовірно високу ціну!

— То було не барахло, — сказав я, радий, що бодай один раз можу сказати правду. — То були досконало виготовлені речі. Вони ошукали навіть мене. Мабуть, тому, що ти сам їх виготовив, ти не міг цього бачити. Якими переконливими вони були.

— Але ж… — Він помовчав, явно шукаючи потрібні слова. — Якщо люди не тямлять у меблях, то важко примусити їх витрачати гроші на них.

— Я знаю.

У нас був дуже цінний, схожий на дракар комод на високих ніжках доби королеви Анни, який у тяжкі для нас дні я марно намагався продати за правильну ціну, яка щонайменше дорівнювала двомстам тисячам доларів. Цей комод стояв у крамниці роками. Але хоч недавно надійшло кілька вигідних пропозицій, я відхилив їх усі — лише тому, що такий досконалий предмет меблів, стоячи на добре освітленому вході до крамниці, відкидав вигідний відблиск на підробки, розтикані по кутках.

— Тео, ти просто диво. Ти геній у тому, що робиш, немає жодного сумніву. Але ж, — його голос знову зазвучав невпевнено; я відчував, як він намагається знайти потрібні слова, — ти розумієш, торгівців годує їхня репутація. Ми все гарантуємо своєю честю. Тобі це добре відомо. Поповзе чутка. Тож я хочу сказати, — він умочив у фарбу пензель, примруживши очі, подивився на скриню, — підробки буває важко довести, але якщо ти про це не подбаєш, то, немає сумніву, ця історія десь відгукнеться нам. — Його рука не тремтіла; лінія, проведена пензлем, була чіткою. — Якщо меблі відреставровано… то забудь про ультрафіолетову лампу, досить перенести їх у добре освітлену кімнату, і ти будеш здивований, бо навіть на звичайній фотографії буде видно різницю в зернистості, якої ти ніколи не помітив би неозброєним оком. Коли хтось сфотографує такі меблі або, не дай Боже, вирішить виставити їх у «Крістіз» або «Сотбіз» на аукціоні з продажу шедеврів американських меблів…

Запала мовчанка, яка все поглиблювалася між нами й ставала дедалі серйознішою.

— Тео. — Пензель зупинився, а тоді знову запрацював. — Я не намагаюся знайти виправдання для тебе, але не думай, що я не знаю: я той, хто поставив тебе в таке становище. Залишив тебе в крамниці на самоті з усіма її проблемами. Сподіваючись, що ти здійсниш диво примноження хлібів і риб. Ти, звичайно, ще дуже юний, — коротко сказав він, напіввідвернувшись, коли я спробував урвати його, — але ти надзвичайно талановитий у тій сфері бізнесу, якою я не хочу займатись, і ти з такою майстерністю витяг нас із боргової ями, що мені було дуже, дуже зручно тримати голову в піску. І не цікавитися тим, що відбувається нагорі. Тому я не менше винен у цій ситуації, аніж ти.

— Гобі, присягаюся, я ніколи…

— Тому що… — Він узяв відкриту пляшечку з фарбою, подивився на етикетку, ніби не міг пригадати, навіщо вона потрібна, і знову її поставив. — Усе було надто добре, щоб бути правдою, чи не так? Хіба не приємно було бачити, скільки грошей полилося на нас згори? І чи я намагався з’ясувати причину? Ні. Не думай, що я не знаю, — якби ти не займався своїми фокусами, ми тепер здавали б це приміщення в оренду й шукали собі нове місце для прожиття. Тому почнімо все спочатку — зітремо те, що було в минулому, — і нехай буде, як буде. Викуплятимемо по черзі річ за річчю. Більше нам нічого не залишається.

— Послухай-но, я хочу, аби було очевидно, — його спокій дратував мене, — уся відповідальність лежить на мені. Якщо нам доведеться відповідати. Я хочу, щоб ти це знав.

— Звичайно. — Коли він заходився махати пензлем, його рухи були на диво практичними, обміркованими, наповненими дивним змістом. — А проте облишмо цю розмову на сьогодні, гаразд? Ні, — сказав він, коли я спробував заперечити, — будь ласка. Я хочу, аби ти цим зайнявся, і я тобі допоможу, якщо виникнуть специфічні обставини, але загалом я більше не хочу про це розмовляти. Добре?

Надворі лив дощ. У підвалі панували волога й бридкий підземний холод. Я стояв, дивлячись на нього, не знаючи ані що робити, ані що сказати.

— Будь ласка. Я не гніваюсь, я хочу лише звикнути до цієї думки. Усе буде добре. А тепер іди нагору, гаразд? — сказав він, побачивши, що я досі стою біля нього. — Я тут саме підійшов до важкого місця, мені треба зосередитись, якщо я не хочу все зіпсувати.

Я мовчки піднявся нагору по сходинках, які голосно рипіли, повз портрети Піппи, на які не міг підвести очей. Ідучи до Гобі, я думав, що спочатку ознайомлю його з легшими проблемами, а потім перейду до головної. Але головної я йому так і не повідомив, хоч і почувався підлим зрадником. Чим менше Гобі знатиме про картину, тим у більшій безпеці він перебуватиме. Я не мав ніякого морального права втягувати його в цю історію.

І все-таки мені дуже хотілося поговорити з кимось, кому я міг би довіряти. Через кожні кілька років з’являлася нова стаття з новинами про зниклі картини, куди разом із моїм «Щиглем» та двома картинами ван дер Аста включали також кілька цінних середньовічних творів мистецтва й кілька єгипетських старожитностей; вчені писали статті на цю тему, а деякі навіть книги; зникнення цих шедеврів входило в топ-10 найбільших злочинів у сфері високого мистецтва на сайті ФБР. Раніше я дуже тішився з того факту, що більшість людей припускали: той, хто поцупив картини Бальтазара ван дер Аста з 29-ї і 30-ї галерей, украв і мого «Щигля». Майже всі тіла в 32-й галереї лежали біля обвалених дверей, слідчі припускали, що минуло десять секунд, а може, й тридцять, перш ніж упав одвірок, і кілька людей могли б вискочити крізь іще не обвалений отвір. Купу сміття та уламків у 32-й галереї перебрали в білих рукавичках, розчистили за допомогою волосяних віничків із фанатичною ретельністю — і тоді як раму від «Щигля» було знайдено цілісінькою (її повісили порожньою на стіні музею «Мауріцгейс» у Гаазі «як нагадування про непоправну втрату одного з елементів нашої культурної спадщини»), не знайшли жодного фрагмента від самої картини, жодної скіпки, жодної частини старовинного цвяшка, жодної лусочки від характерної свинцево-олов’яної фарби. Та оскільки картина була намальована на дереві, можна було припустити (і хвалькуватий знаменитий історик, якому я був дуже вдячний, категорично на цьому наполягав), що «Щиголь» був вибитий із рами й викинутий у найгарячіший вогонь, який палахкотів у сувенірній крамниці, в самому центрі вибуху. Я бачив його на телебаченні PBS, він із багатозначним виглядом ходив туди-сюди перед порожньою рамою в «Мауріцгейсі», дивлячись у камеру своїм натренованим медійним поглядом. «Ця невеличка картина вціліла після порохового вибуху в Делфті тільки для того, щоб зустріти свою загибель через кілька століть від іншого влаштованого людьми вибуху, — неймовірний сюжет, наче створений пером О. Генрі або Ґі де Мопассана».

Щодо мене, то, згідно з офіційною історією — передрукованою в усіх джерелах і прийнятою як вірогідна, — я перебував за кілька кімнат від «Щигля», коли пролунав вибух. Протягом років багато хто намагався взяти в мене інтерв’ю, та я не захотів зустрітися ні з ким. Але багато людей, свідків, бачили мою матір в останні хвилини її життя в галереї 24, вродливу жінку з темним волоссям в атласному тренчі, і багато з тих свідків бачили поруч неї й мене. Четверо дорослих і троє дітей загинули в галереї 24 — і публічна версія історії, загальноприйнята, стверджує, що я був одним із тіл, розкиданих на підлозі, непритомних і ніким не помічених у тому сум’ятті.

Але перстень Велті був фізичним доказом місця мого перебування. На щастя для мене, Гобі не любив розмовляти про смерть Велті, але вряди-годи — зазвичай нечасто, пізно вночі, після того як випивав кілька чарок, — його хилило на спогади. «Ти можеш собі уявити, як я себе почував?.. Хіба це не чудо?..» Рано чи пізно хтось неодмінно мав зв’язати ці дві події. Я завжди знав, що це станеться, але у своєму наркотичному тумані плив собі вперед протягом років, не думаючи про небезпеку. А може, ніхто нічого й не помітить. А може, ніхто нічого й не знатиме.

Я сидів на краєчку ліжка, дивлячись у вікно на Десяту вулицю — на людей, які поверталися зі служби, йшли обідати, — слухаючи вибухи дзвінкого сміху. За вікном у крузі білого світла від вуличного ліхтаря мрячив дрібний туманний дощ. Усе здавалося тремким і шорстким. Мені страшенно захотілося ковтнути таблетку, і я вже хотів підвестися й налити собі випити, коли — за кругом звичайного вуличного освітлення і збоку від людей, які кудись поспішали, я помітив самотню постать чоловіка, який нерухомо стояв під дощем.

Минуло півхвилини, а він усе ще там стояв. Я вимкнув лампу й підійшов до вікна. Ніби відповідаючи на мій рух, силует відійшов іще далі від вуличного світла. І хоч його обриси було важко роздивитися в темряві, я дістав про нього досить чітке уявлення: високі сутулі плечі, короткі ноги та грубий ірландський торс. Джинси й толстовка з каптуром, важкі черевики. Якусь мить він стояв нерухомо, силует робітника, недоречний на вулиці о цій годині серед помічників фотографа та добре вдягнених парочок, веселих студентів, що розбігалися по ресторанах. Потім він обернувся й поквапно подався геть; коли він ступив у наступний круг від світла, я побачив, як він засунув руку до кишені, дістав мобілку й став поквапно набирати номер телефону, опустивши голову і про щось міркуючи.

Я опустив завісу. Я був переконаний: мені щось привиділось, насправді мені постійно щось ввижалося, адже так воно й буває, коли ти живеш у модерному місті й твоє життя складається з майже невидимих зернят жаху, нещасть, підстрибувань від автомобільних гудків, запахів диму, дзенькоту розбитого скла. А проте мені хотілося, щоб я був на сто відсотків упевненим, що став жертвою своєї уяви.

Усюди панувала мертва тиша. Вуличне світло крізь мереживні штори малювало на стінах якісь химерні візерунки. Я завжди знав, що було помилкою тримати картину в себе, та все ж таки її тримав. Тримання її в себе не могло призвести ні до чого доброго. Я не здобув від цього ані вигоди, ані втіхи. У Лас-Веґасі я принаймні міг милуватися нею, коли мені хотілося, коли я був хворий, або сонний, або сумний, рано-вранці або опівночі, восени, влітку, за похмурої чи сонячної погоди. Одна річ — дивитися на картину в музеї, але бачити її при всіх цих освітленнях, настроях, у всі сезони — це означало бачити її в тисячу різних способів; тримати ж її схованою в темряві — річ, створену зі світла, яка жила лише на світлі, — було такою помилкою, якої я навіть не міг пояснити. Більше навіть, ніж помилкою, — божевіллям.

На кухні я накидав льоду в склянку, пішов до буфету й налив собі горілки, повернувся до своєї кімнати, дістав айфон із кишені куртки, спершу автоматично набрав три перші цифри Джеромового пейджера, але потім скинув дзвінок і натомість набрав номер Барбурів.

Відповіла Етта.

— Тео, — сказала вона радісним голосом, чути було, як на кухні працює телевізор. — Ти телефонуєш до Кетрін?

Лише родина Кітсі та найближчі друзі називали її Кітсі, для всіх інших вона була Кетрін.

— Вона є?

— Вона буде після обіду. Я знаю, вона чекала, коли ти зателефонуєш.

— Гм… — Я не міг не відчути задоволення. — То ти скажеш їй, що я телефонував?

— Коли ти прийдеш до нас іще?

— Сподіваюся, що скоро. Платт удома?

— Ні, його теж немає. Я і йому скажу, що ти телефонував. Приходь до нас скоріше, гаразд?

Я вимкнув мобілку й сів на краєчок ліжка, п’ючи горілку. Було обнадійливо знати, що в разі потреби я зможу зателефонувати до Платта — не про картину, я не довіряв йому настільки, але про Ріва та проданий йому комод. Мені було тривожно, що Рів досі нічого про це не сказав.

Але — що він міг зробити? Чим більше я про це думав, тим більше мені здавалося, що Рів припустився великої помилки, пішовши в лобову атаку на мене. Який йому сенс заявляти на мене в поліцію через ті меблі? Чи він щось виграє, якщо мене заарештують, а картину знайдуть, адже тоді вона вислизне з його рук назавжди. Якщо він хоче здобути її, то йому нічого не залишається, як чекати, коли я приведу його до неї. Єдина перевага, яку я мав у цій історії для себе, — це те, що Рів не знав, де картина. Він міг найняти кого завгодно стежити за мною, та, допоки я триматимуся якнайдалі від сховища, він ніколи її не знайде.

Розділ X Ідіот

— О, Тео! — сказала Кітсі якось по обіді в п’ятницю незадовго до Різдва, узявши одну з маминих смарагдових сережок і піднявши її до світла. Ми обідали у «Фреда», після того як цілий ранок ходили по «Тіффані», роздивляючись срібло й порцеляну. — Вони прекрасні! Ось тільки… — Її лобик спохмурнів.

— Що?

Була третя година. У ресторані все ще було багато людей і лунало багато базікання. Коли вона вийшла зателефонувати, я дістав сережки з кишені й поклав їх на скатертину.

— Я лиш подумала. — Вона зсунула брови, ніби дивилася на черевики, не певна, чи варто їх купувати. — Я хочу сказати — вони розкішні! Дякую тобі! Але чи будуть вони доречні? На церемонії?

— Сама вирішуй, — сказав я, потягшись до «Кривавої Мері» і зробивши великий ковток, щоб приховати подив і роздратування.

— Бо це смарагди. — Вона піднесла одну сережку до вуха, замислено скосивши погляд убік. — Я їх обожнюю! Але… — Вона знову підняла їх і подивилася, як вони заіскрилися в розсіяному сяйві над нашими головами, — смарагд насправді не мій камінь. Тобі хіба не здається, що вони занадто різкі? На білому тлі? І з моєю шкірою? Eau de Nil[145]! І мамі теж зелений колір не личить.

— Як хочеш.

— Ну ось, ти й розсердився.

— Ні, я не розсердився.

— Ні, ти розсердився! Я вразила твої почуття!

— Ні, я просто втомився.

— Схоже, настрій у тебе геть зіпсований.

— Облиш, Кітсі. Я втомився.

Ми доклали героїчних зусиль, шукаючи собі квартиру, неймовірно занудний процес, до якого ми підходили з добрим гумором, хоч від голих стін та порожніх кімнат, де блукали привиди інших людей, долітали (до мене) відлуння дитинства, від ящиків із речами, кухонних запахів і затінених спалень, що їх покинуло життя, але ще більше, ніж це, мене непокоїло якесь зловісне механічне гудіння, чутне (я був певен) лише для мене, яке ширилося від натужного дихання страху і яке брокери, чиї веселі голоси відбивалися від потертих поверхонь, ніяк не могли розвіяти.

І чому все так відбувалося? Адже не кожне оглянуте нами помешкання було покинуте через якусь трагедію, що мені ввижалася. Той факт, що я нюхом відчував розлучення, банкрутство, хворобу та смерть майже в кожному місці, був очевидною ілюзією — а крім того, якої шкоди могли завдати проблеми попередніх пожильців, реальні чи вигадані, Кітсі або мені?

— Не занепадай духом, — казав Гобі (він, як і я, був занадто чутливим до душ кімнат і об’єктів, до еманацій, які залишав по собі час). — Дивись на це як на роботу. Як на перебирання в ящику всілякого залізяччя. Ти знайдеш потрібну тобі деталь, якщо зціпиш зуби й шукатимеш до запаморочення.

І він мав рацію. Я завзято перебігав — як і вона, до речі, — від одного вільного будинку до іншого, зазираючи до ще довоєнних будівель, де блукали привиди самотніх бабусь-єврейок, і до скляних монстрів, де я ніколи не зміг би жити без відчуття, що через вулицю в мене націлені гвинтівки снайперів. Але ніхто й не вважав пошуки помешкання для житла веселою розвагою.

Натомість перспектива подорожі з Кітсі по крамницях «Тіффані», щоб скласти для гостей список подарунків, які ми хотіли б одержати на весілля, здавалася мені надзвичайно легкою справою. Мовляв, ми зустрінемося з весільним консультантом, покажемо йому все, що нам подобається, а потім попідруч подамося разом на різдвяний ланч. Натомість — цілком несподівано — виявилося, що нам треба буде проштовхуватися крізь густі юрби в одному з найбільш переповнених у п’ятницю перед Різдвом магазинів на Мангеттені: у ліфтах штовханина, на сходах штовханина, усюди косяки туристів, різдвяні покупці обліплюють прилавки-вітрини шаром у п’ятеро-шестеро людей, купуючи наручні годинники й шарфи, жіночі сумочки та каретні годинники, книжки з етикету та інші розмаїті товари характерного «тіффанівського» зеленаво-блакитного кольору. Ми протягом кількох годин блукали по п’ятому поверху в супроводі весільної консультантки, яка так тяжко працювала, щоб забезпечити нам бездоганне обслуговування й допомогти зробити впевнений вибір, що, здавалося, нас переслідувала («Візерунок на порцеляновому сервізі має виражати саму суть вашого подружжя, бути важливим ствердженням вашого стилю»), тоді як Кітсі металася від одного набору до іншого: золотий обвід!.. е ні — синій; стривай-но… яким був перший? Восьмигранний — чи це не занадто? А консультант була тут як тут зі своїми глибокими екзегезами: урбаністична геометрія… романтичні квіткові візерунки… позачасова елегантність… яскраві зблиски… і хоч я постійно з усім погоджувався, цей чудовий і он той чудовий, я прийму будь-яке твоє рішення, Кітс, консультантка показувала нам усе більше й більше наборів, вочевидь, сподіваючись одержати від мене твердіший вияв переваги, делікатно пояснюючи мені чудові якості кожного, позолочена бронза тут, а он там ручне фарбування рамок, аж поки я мусив прикушувати язик, аби не казати того, що справді думаю: попри майстерність виготовлення речей, для мене байдужісінько, яку конструкцію вибере Кітсі, ікс чи ігрек, бо в тому, що стосувалося мене, воно було абсолютно однаковим: новим, нецікавим, мертвим на дотик, не кажучи вже про ціну — вісімсот доларів за вчора виготовлену тарілку? Одну тарілку? Можна купити чудовий сервіз вісімнадцятого століття за невелику частку ціни цього холодного, блискучого, щойно виготовленого товару.

— Але ж не можуть вони подобатися тобі всі однаково! Звичайно, я віддаю перевагу арт-деко, — сказала Кітсі, звертаючись до продавчині, яка слухняно нависла над нею, — та хоч як такий стиль подобається мені, він може не зовсім нам підійти. — І вона обернулася до мене: — А якою буде твоя думка?

— Я погоджуся з усім, чого ти захочеш. Справді погоджуся, — сказав я, засунувши руки в кишені й дивлячись убік, доки вона стояла, шанобливо блимаючи на мене очима.

— Ти здаєшся дуже нервовим. Я хочу, аби ти сказав мені, що тобі подобається.

— Так, але…

Я розпакував так багато порцеляни з розпродажів після похоронів та розлучень, що був якийсь невимовний смуток у цих осяйних новісіньких вітринах, які мовчки запевняли, нібито блискучий новий столовий посуд обіцяє таке саме блискуче і вільне від трагедій майбутнє.

— Китайський посуд? Чи «Птахи Нілу?» Скажи, Тео, я знаю, один із них тобі більше подобається.

— Ви не помилитесь, вибравши будь-який з них. Обидва вони яскраві й незвичайні. Проте цей ось простіший, на повсякдення, — сказала консультантка підбадьорливо, у її свідомості, либонь, простіший було ключовим словом для спілкування з розгубленими й вередливими женихами. — Він справді простий і дуже нейтральний.

Здавалось, у її протоколі записано, що нареченому дозволено обирати тільки порцеляну для щоденних потреб (очевидно, для пиятик з нагоди Супербоулу[146], які я влаштовуватиму з хлопцями, ха-ха!), тоді як посуд для «врочистих випадків» було дозволено обирати лише справжнім експертам — дамам.

— Годиться, — сказав я сухішим тоном, аніж хотів, коли зрозумів, що вони чекають, аби я що-небудь сказав.

До примітивного білого сучасного посуду я не міг відчути великого ентузіазму, а надто коли його продавали по чотириста доларів за тарілку. Це нагадало мені про милих стареньких бабусь в одязі від «Мерімекко»[147], яких я іноді зустрічав у «Ріц Тавері»[148]. Вдови в тюрбанах, із леопардовими браслетами та скрипучими голосами, що мріють переселитися до Маямі, чиї квартири наповнені меблями з тонованого скла та хромованої сталі, які в сімдесятих роках їхні декоратори купували для них за вартістю доброї «королеви Анни», але (я мусив неохоче повідомляти їм це) які не зберегли своєї ціни й тепер не можуть бути продані навіть за половину тих грошей, що було за них заплачено.

— Порцеляна. — Весільна консультантка провела по краю тарілки нігтем із нейтральним манікюром. — Знаєте, як я хочу, щоб мої подружжя думали про срібло, кришталь і порцеляну? Як про складник ритуалу завершення дня. Це вино, розваги, ніжність родинного життя. Сервіз із вишуканої порцеляни — це прямий шлях до того, щоб надати вашому шлюбу стилю й романтики.

— Я згоден, — сказав я.

Але ця думка мене вжахнула. Й усунути її неприємний смак не змогли навіть дві порції «Кривавої Мері», які я випив у «Фреда».

Кітсі дивилася на сережки з сумнівом, як мені здалося.

— Гаразд, я надіну їх на весілля. Вони чудові. І я знаю, що вони належали твоїй матері.

— Я хочу, аби ти наділа те, що тобі до вподоби.

— Я тобі скажу, що я думаю. — Вона грайливо потяглася через стіл і взяла мою руку. — Я думаю, тобі треба передрімати.

— Однозначно, — сказав я, притиснувши її долоню до свого обличчя і згадавши про те, як мені пощастило.

Це сталося дуже швидко. Не минуло й двох місяців після мого обіду в Барбурів, а ми з Кітсі вже бачилися практично щодня — ходили на тривалі прогулянки, обідали (іноді в «Матч 65» або в «Ле Більбоке», іноді сандвічами на кухні) і розмовляли про давні часи: про Енді та дощові неділі, коли ми грали в «Монополію» (ви двоє були такими підлими… я проти вас була наче Ширлі Темпл[149] проти Генрі Форда й Джей Пі Моргана…), про ту ніч, коли вона плакала, бо ми примусили її дивитися «Хеллбоя» замість «Покагонтас»[150], і наші стражденні вечори в строгих костюмах — для двох малих хлопчиків, звичайно ж, було справжньою мукою сидіти, наче скуті, в яхт-клубі, цмулячи кока-колу з лаймом, тоді як містер Барбур нишпорив неспокійним поглядом по залі, видивляючись свого улюбленого офіціанта Амадео, з яким він полюбляв практикувати свою кумедну іспанську мову в дусі Шав’є Кугата[151]… шкільні друзі, вечірки, нам із нею завжди було про що поговорити, чи пам’ятаєш те, чи пам’ятаєш се, чи пам’ятаєш, коли ми… не те що з Керол Ломбард, де були тільки пиятика й секс і не було чого сказати одне одному.

Не те щоб ми з Кітсі також не були дуже різними людьми, але це й нормально: зрештою, як вельми розумно зауважив Гобі, хіба шлюб не має бути поєднанням суперечностей? Хіба я не мав принести нові починання в її життя, а вона — в моє? А крім того (переконував я себе), хіба для мене не настав час Рухатися Вперед, Змінити Ситуацію, відійти від саду, який був для мене закритий? Жити Теперішнім, Зосередитися на Сьогодні замість тужити за тим, чого я ніколи не зможу мати? Протягом років я нидів у теплиці руйнівної туги: Піппа, Піппа, Піппа, збудження й розпач, які ніколи не закінчувались, якісь не варті уваги події підкидали мене до зірок або занурювали в безмовну депресію; побачивши її ім’я на екрані мобілки або прочитавши надісланий нею мейл, підписаний «з любов’ю» (так Піппа підписувала кожне своє послання, хоч би кому вона його надсилала), я по кілька днів почувався на сьомому небі від щастя, а коли, телефонуючи Гобі, вона не просила покликати мене (а чом би вона мала мене кликати?), я впадав у глибокий розпач. Я був жертвою ілюзії, і я це знав. Гірше того, моє кохання до Піппи було перемішане нижче ватерлінії з моєю матір’ю, зі смертю моєї матері, з утратою матері й неможливістю її повернути. Сліпе дитяче бажання врятувати й бути врятованим, повторити минуле й зробити його інакшим жадібно присмокталося до неї. У цьому бажанні була розхитаність, була хвороба. Я бачив речі, яких не існувало. Я був лише за крок від якогось самотнього невдахи з трейлера замість власного помешкання, що волочиться за дівчиною, яку зустрів десь у торговельному центрі. Бо істина була в тому, що ми з Піппою бачилися хіба що двічі на рік; обмінювались електронними посланнями й есемесками, хоч і не дуже регулярно. Коли вона приїздила до Нью-Йорка, ми обмінювалися книжками і ходили разом у кіно; ми були друзями — й більш нічого. Моя надія на близькі взаємини з нею була цілком нереальною, тоді як мій смуток, моє розчарування були занадто моторошною реальністю. Але хіба можна було дозволити безнадійній, позбавленій будь-яких шансів на взаємне почуття одержимості отруїти всю решту мого життя?

Визволитися з-під її гніту було моїм свідомим рішенням. Я мусив багато чого втратити, як тварина, готова відгризти собі лапу, щоб визволитися з пастки. Але ж я досяг успіху, і на протилежному боці на мене чекала Кітсі, дивлячись своїм зацікавленим аґрусово-сірим поглядом.

Нам із нею було весело. Нам було добре. Вона вперше залишилася на все літо в Нью-Йорку, «вперше за все своє життя» — будинок у штаті Мен був замкнений, дядько Гаррі та кузени поїхали в Канаду на Мадленські острови, «а я тут трохи знудилася з мамою — о, будь ласка, забери мене куди-небудь. Чи не хочеш поїхати зі мною на пляж на ці вихідні?» Отож на вихідні ми поїхали до Іст-Гемптона, де заночували в домі її друзів, які проводили літо у Франції. А протягом тижня ми зустрічалися в центрі міста, коли в мене закінчувалася робота, пили ледь тепле вино на літніх верандах — безлюдні вечори в Трайбеці, хідники дихають жаром, і гарячий вітер із метро здуває іскри з кінчика моєї сигарети. Зате в кінотеатрах завжди панувала прохолода, як і в залі Кінга Коула[152], й в «Устричному барі» біля центрального вокзалу. Двічі на тиждень — у капелюшку, рукавичках, у кедах-перселлах та акуратній спідничці, натершись від голови до ніг кремом проти засмаги (бо в неї, як і в Енді, була алергія на сонце), вона сідала у свій чорний «міні-купер», багажник якого був спеціально перероблений так, щоб у ньому поміщалася сумка з ключками для гольфа, і їхала до Шиннекока або Мейдстоуна. Та, на відміну від Енді, вона щебетала й пурхала, нервово сміялася з власних жартів, здавалося, привид батька витав над нею, передаючи їй свою енергію, але без його відстороненості та іронії. Її досить було напудрити й наліпити їй на обличчя мушку, і ви побачили б перед собою версальську фрейліну з білою шкірою та рожевими щоками, гарненьку сміхотливу дівчину. І в місті, і за містом вона носила коротенькі лляні сукні, урізноманітнюючи їх вінтажними крокодиловими сумочками бабусі, і вкладала папірці зі своїми ім’ям та адресою в «лубутени» на височезних підборах, у яких шкутильгала, долаючи біль, — на той випадок, якщо скине їх, щоб потанцювати або поплавати, й забуде, де їх залишила: сріблясті черевички, гаптовані черевички, гостроносі й прикрашені стрічками, по тисячі доларів за пару. «От мурло!» — кричала вона зі сходів мені навздогін, коли о третій годині ранку, наковтавшись по саму зав’язку рому з кока-колою, я нарешті вибігав від неї на вулицю, щоб упіймати таксі, бо наступного дня мене чекала робота.

Вона першою запропонувала, щоб ми одружилися. Ми з нею їхали на вечірку. «Шанель № 19», світло-блакитна сукня. Ми вийшли на Паркову авеню, трохи сп’янілі від коктейлів, які вже випили вдома, й вуличні ліхтарі спалахнули в ту мить, коли ми вийшли на вулицю, і ми завмерли на місці й подивились одне на одного: то це ми зробили? Ця мить була такою несподіваною, що ми обоє істерично зареготали — враження було таке, ніби світло виливалося з нас, ніби ми були тим двигуном, який давав електричний струм Парковій авеню. І тоді Кітсі схопила мене за руку й сказала:

— Ти знаєш, що нам треба зробити, Тео?

Я точно знав, що вона хотіла мені сказати.

— Ти в цьому переконана?

— Так, переконана! А ти так не вважаєш? Я думаю, мама буде щасливою!

Ми навіть не призначили дату. Ми знову й знову змінювали її залежно від завантаженості церкви, зайнятості певних учасників урочистості, без яких годі було обійтися, ще в когось там то важливий турнір, то пологи, то біс його знає що. Таким чином наше весілля стало розростатися до велетенських розмірів — чисельністю в кількасот гостей, вартістю в багато тисяч, костюми й хореографія, як на бродвейській виставі, — я не міг збагнути, як наше весілля набуло таких грандіозних масштабів. Я знав, що іноді за весілля, яке виходить із-під контролю, звинувачують матір нареченої, а проте місіс Барбур не мала до цього жодного стосунку, вона тепер майже не виходила зі своєї кімнати й від свого кошика з рукоділлям, ніколи не відповідала на телефонні дзвінки, не приймала запрошень і навіть більше не ходила до перукаря — і це вона, яка раніше відвідувала перукаря через день рівно об одинадцятій годині, перед тим як вирушити на званий обід.

— Хіба мама не буде щасливою? — прошепотіла Кітсі, штовхнувши мене під ребра своїм маленьким гострим ліктем, коли ми поквапно поверталися до кімнати місіс Барбур.

І спогад про те, з якою радістю зустріла місіс Барбур наше повідомлення («Скажи їй ти, — порадила мені Кітсі, — вона буде вдвічі щасливіша, якщо почує це з твоїх уст»), був тією миттю, яку я знову й знову повторював у своїй пам’яті, і вона ніколи мене не стомлювала: її приголомшений погляд, а потім радість, яка розквітла на її холодному, стомленому обличчі. Вона простягла одну руку до мене, а другу до Кітсі, але чудова усмішка — я ніколи цього не забуду — призначалася тільки мені.

Хто б міг подумати, що я можу зробити когось таким щасливим? Чи що сам я можу бути таким щасливим? Я вистрілював почуттями, наче з рогатки; після буття замкненим та анестезованим протягом стількох років моє серце дзвеніло й стукало, літаючи, наче бджола під склом, усе було для нього яскравим, гострим, плутаним, хибним — але це був чистий біль, на відміну від тупого смутку, що гнітив мене протягом років, коли я жив на пігулках, наче гнилий зуб, хворе, брудне ниття чогось зіпсованого. Ясність збуджувала мене; це було так, ніби я зняв забруднені окуляри, які затуманювали все, що я бачив. Усе літо я прожив у практично гарячковому стані: я дзвенів, божеволів, вибухав енергією, харчувався самим лише джином із креветками й надихався стуканням тенісних м’ячиків. І міг думати лише про Кітсі, Кітсі, Кітсі!

Але ось минуло чотири місяці, настав грудень, прийшли холодні ранки, у повітрі дзвеніло Різдво, а ми з Кітсі були заручені, і хіба не щасливим я себе почував? Та хоч усе було надто досконалим, серця й квіти, як у кінці музичної комедії, мене раптом опанувала нудьга. З невідомих причин потік енергії, який проніс мене через усе літо, десь у середині жовтня викинув мене у мряку смутку, що нескінченно простягалася в усіх напрямках: за рідкісними винятками (Кітсі, Гобі, місіс Барбур), я зненавидів усіх людей, що оточували мене, не звертав уваги на те, що вони казали, не міг розмовляти з клієнтами, не міг чіпляти етикетки на свої товари, не міг їздити в метро, уся людська діяльність здавалася мені безглуздою, незрозумілою, таким собі чорним ворушінням мурах у пустельному місці, ніде не було жодного зблиску світла, хоч би куди падав мій погляд; антидепресанти, які я ретельно ковтав вісім тижнів, анітрохи мені не допомогли, не допомогли мені й ті, які я приймав раніше (на той час я вже перепробував їх усі; мабуть, я належав до тих двадцяти відсотків нещасних, у яких виникали не квітучі поля та барвисті метелики, а головний біль та суїцидальні думки); і хоч темрява іноді прояснювалась і я міг бачити своє оточення, знайомі контури поновлювали свої форми, наче меблі в спальні перед світанком, — моя полегкість завжди була тимчасовою, бо цілковитий світанок ніколи не приходив, речі завжди затягувалися темрявою, перш ніж я встигав зорієнтуватись, і я знову відчував, як мої очі наповнюються чорнилом і я провалююсь у пітьму.

Я не знав, чому раптом настрій у мене так зіпсувався. Я не зміг подолати свої почуття до Піппи і знав, що, мабуть, ніколи їх не подолаю, й виходило, з ними мені доведеться жити, зі смутком любити жінку, з якою я ніколи не зможу бути поруч; але більш нагально переді мною постали труднощі (які я раптом виявив), пов’язані з тим, що мене все глибше затягувало у водоверть спілкування. Ми з Кітсі більше не втішалися приємними вечорами à deux[153], тримаючись за руки, самі на диванчику в напівтемряві ресторану. Натомість тепер майже щовечора відбувалися гулянки з її друзями, сповнені гамірних веселощів, коли (засмиканий, не підтриманий наркотиками, напружений до останнього синапса) я був неспроможний виявити достатній соціальний запал, а надто коли почувався стомленим після роботи — а потім до цього ще й додавалися підготовчі заходи до весілля, лавина дрібниць, у яких я мусив брати участь із таким самим ентузіазмом, як і вона, яскравий шквал брошурок і товарів. Цей клопіт вона сприймала як повноцінну роботу: відвідати продавців канцелярських товарів та квітів, вибрати компанію з обслуговування бенкету й постачальників, назбирати зразки тканин і коробок із птифурами та зразками тістечок, хвилюватись і постійно просити мене допомогти їй зробити вибір між практично однаковими відтінками на кольоровій шкалі кремового й лавандового, скоординувати низку «дівочих вечірок» зі своїми дружками та «хлопчачих вікендів» — для мене з друзями друзів (чи, бува, не Платт їх організовуватиме? У такому разі я можу розраховувати принаймні на те, що не залишуся тверезим), — а потім зі стосиками яскравих буклетів обміркувати плани на медовий місяць (Фіджі чи Нантакет[154]? Міконос[155] чи Капрі?).

— Фантастично, — казав я своїм новим люб’язним, спеціально для Кітсі відрепетируваним голосом, — це все просто чудово. — Хоч якщо взяти до уваги стосунки її родини з водою, то здавалося дивним, що вона не виявляла цікавості ані до Відня, ані до Парижа, ані до Праги, ані до будь-якого місця призначення, що не було островом посеред паскудного океану.

Проте я ще ніколи так упевнено не дивився в майбутнє. І коли я нагадував собі про правильність мого курсу, а я нагадував про це собі часто, мої думки летіли не тільки до Кітсі, а й до місіс Барбур, чиє щастя вселяло мені впевненість і розтікалося приємними потоками по каналах мого серця, засушеного протягом багатьох років. Від наших новин вона помітно розквітла й випросталася; вона почала метушитися по квартирі, трохи підфарбовувати губи помадою, а її повсякденні взаємини зі мною стали осяяні постійним мирним світлом, яке збільшувало простір навколо нас і проникало в мої найтемніші закутки.

— Я ніколи не думала, що знову зможу бути щасливою, — зізналася вона мені одного вечора за обідом, коли Кітсі несподівано підхопилася на ноги й побігла до телефону, як мала звичку робити, і ми залишилися тільки вдвох за столом у її кімнаті, незграбно колупаючи паростки спаржі та стейки з лосося. — Бо ти завжди був таким добрим до Енді, підбадьорював його, підтримував його впевненість у собі. Він завжди був найкращим поруч із тобою. І я така рада, що ти станеш офіційним членом нашої родини, що ми тепер зробимо наш зв’язок законним, бо — можливо, мені й не варто це казати, але, думаю, ти не образишся, якщо я в цю мить відкрию своє серце, — я завжди думала про тебе як про власного сина, ти це знав? Навіть тоді, коли ти був зовсім малим хлопчиком.

Ці слова так мене шокували та розчулили, що я зреагував на них геть розгублено й став заникуватися, тож вона пожаліла мене і звернула розмову на іншу тему. Та щоразу, коли я їх згадував, я відчував, як мене овіює теплом. З не меншою втіхою (хоч і з певним відчуттям сорому) я пригадую, як була вражена Піппа, коли я повідомив їй новину телефоном. Знову й знову я пригадував, як вона приголомшено замовкла, сказавши:

— Що? — а потім, опанувавши себе, промовила: — О, Тео, як чудово! Як мені хочеться познайомитися з нею!

— О, вона дивовижна! — сказав я з отруйним підтекстом. — Я кохав її ще відтоді, як ми були дітьми.

І поступово до мене доходило, що це правда. Поєднання минулого з теперішнім було на диво еротичним: я переживав нескінченну втіху, пригадуючи, як дев’ятирічна Кітсі зневажала тринадцятирічного мене (закочувала очі, надувала губи, коли їй доводилося сідати поруч зі мною за столом). І мені будо ще приємніше спостерігати, з яким шоком сприймали повідомлення про наш шлюб люди, які знали нас від дитинства. Ти? І Кітсі Барбур? Справді? З нею? Я обожнював бешкетне баламутство неймовірної ситуації: прослизнути до її кімнати, коли її мати заснула, — до тієї самої кімнати, яку вона тримала замкненою від мене, коли ми були дітьми, кімнати з тими самими рожевими шпалерами, яка анітрохи не змінилася від часів Енді, з тими самими написами «НЕ ЗАХОДЬ», «НЕ ТУРБУЙ», — я спиною відчиняв двері, затягував її туди, Кітсі замикала за нами двері, притуляла палець до мого рота, і ми в солодкій знемозі падали на її ліжко, мама спить, тссс!

Щодня я мав не один привід нагадувати собі, як мені пощастило. Кітсі ніколи не стомлювалася. Кітсі ніколи не сумувала. Вона була лагідною, приязною, веселою. І дуже гарною, з осяйною білосніжною шкірою, яка примушувала чоловіків на вулиці обертатися. Я був у захваті від того, якою комунікабельною вона була, з якою веселою безпосередністю вміла з усіма спілкуватися, — «пір’їнка», як із великою ніжністю називав її Гобі, — ковток свіжого повітря! Усі любили її. І такою заразливою була легкість її серця, що я знав: із мого боку було великою дріб’язковістю прискіпуватися до того, що Кітсі, здавалося, ніколи нічого не хвилювало. Навіть моя люба Керол Ломбард іноді пускала сльозу, згадуючи про своїх колишніх бойфрендів або читаючи в газетах, як люди знущаються зі своїх домашніх тварин чи як закривають деякі бари біля шкіл у Чикаго, звідки вона родом. Але, схоже, Кітсі ніщо не здавалося надто важливим, ніщо не хвилювало й навіть не дивувало її. У цьому вона була схожа на матір і брата, а проте стриманість місіс Барбур та Енді дуже відрізнялися від звички Кітсі робити ущипливий коментар, коли хтось згадував про щось серйозне. («Їй не вельми весело», — якось сказала вона, іронічно зітхнувши і зморщивши носик, коли хтось запитав, як ведеться її матері.) Крім того — я почувався погано й нудотно, коли тільки думав про це, — я намагався знайти бодай якийсь доказ того, що вона засмучена смертю Енді та свого батька, і мене почало непокоїти, що нічого подібного я в ній не помічав. Невже її анітрохи не схвилювало, що вони обидва загинули? Невже вона ніколи не відчувала бажання бодай поговорити зі мною про це? З одного боку, я захоплювався її мужністю, умінням високо тримати голову перед лицем будь-якої трагедії. Можливо, вона й справді надзвичайно стримана, уміє не виявляти свої почуття й не змінювати виразу обличчя. Але в її осяйних синіх очах — таких чарівних на перший погляд — я досі не відкрив великих глибин, тож мене іноді опановувало прикре відчуття, що я блукаю у воді по коліна, сподіваючись, що мені пощастить десь натрапити на глибину і поплавати.

Кітсі поплескала мене по зап’ястку.

— Що?

— «Барніз». Я хочу сказати, що коли ми вже тут, то, може, заскочимо до їхньої крамниці «Все для дому»? Я знаю, мамі навряд чи сподобається, якщо ми тут відмітимось, але, можливо, варто купити щось простіше для повсякдення, а не таке традиційне?

— Ні. — Я потягся до свого келиха й допив те, що в ньому було. — Мені треба повернутися в центр, якщо ти не заперечуєш. Там на мене чекає клієнт.

— А ти повернешся на вечір?

Кітсі винаймала квартиру в районі Східних Сімдесятих разом із двома подругами недалеко від офісу мистецької організації, де вона працювала.

— Не певен. Можливо, мені доведеться з ним повечеряти. Я прийду, якщо зможу.

— Може, встигнеш на коктейль? Будь ласка! Або вип’єш із нами після вечері. Усі будуть дуже розчаровані, якщо ти не з’явишся бодай на хвилинку. Чарльз і Бет…

— Я спробую. Обіцяю. Не забудь їх, — сказав я, кивнувши на сережки, які досі лежали на скатертині.

— Ой! Ні! Звичайно, не забуду! — сказала вона винуватим голосом, схопивши їх і вкинувши в сумочку, як жменю дрібних монет.

Коли ми разом вийшли на вулицю, у різдвяний натовп, мене опанували смуток і розгубленість. А прикрашені стрічками будівлі, яскраво осяяні вікна лише поглибили мій гнітючий смуток: темне зимове небо, сірий каньйон, вистелений коштовностями й хутрами, уся сила й меланхолія багатства.

«Що зі мною не так?» — думав я, коли ми з Кітсі перетинали Медісон-авеню і її рожеве пальто від «Прада» підстрибувало в штовханині. Чому я такий невдоволений Кітсі через те, що вона не тужить за Енді й батьком, через те, що вона вирішила жити далі?

Але, схопивши Кітсі за лікоть і винагороджений її осяйною усмішкою, я на мить відчув, як мої тривоги мене покинули. Минуло вісім місяців відтоді, як я бачив Ріва в тому ресторані у Трайбеці; поки що жоден клієнт не звернувся до мене з претензією, що я продав йому поганий товар, хоч я був цілком готовий визнати свою помилку, якби таке сталося: я, мовляв, недосвідчений, новачок у цьому бізнесі, ось ваші гроші, сер, прошу вибачити мене. Ночами, марно намагаючись заснути, я переконував себе, що коли справи почнуть складатися для мене кепсько, я принаймні залишив не так багато слідів: я документував свої продажі лише в тих випадках, коли без цього не можна було обійтись, а, продаючи дрібні речі, за оплату готівкою пропонував знижку.

І все ж таки. І все ж таки. Це було тільки питання часу. Як тільки до мене з претензіями звернеться один клієнт, за ним посуне лавина. Уже досить погано буде, якщо я зіпсую репутацію Гобі, та коли претензій стане так багато, що я не зможу повертати людям гроші, почнуться суди: суди, в яких буде названо й Гобі як співвласника бізнесу. Важко буде переконати суд, що він не був у курсі моїх дій, а надто коли я продавав речі на рівні шедеврів американського мистецтва; а якби до цього дійшло, то я не був навіть переконаний, що Гобі взагалі став би захищатись, і я міг залишитися перед судом сам-один. На моє щастя, багато людей, яким я щось продав, мали стільки грошей, що їм було на все наплювати. І все ж таки. І все ж таки. Та кому заманеться зазирнути під сидіння отих гепплвайтівських обідніх стільців (наприклад) і помітити, що вони не всі однакові? Що зерно в них не збігається, що ніжки не пасують одна до одної? Або доручать оцінити стіл незалежному експертові й довідаються, що такий шпон не застосовувався в 1770 році, бо ще не був тоді винайдений? Щодня я чекав, коли вийде на поверхню мій перший обман: надійде лист від адвоката або телефонний дзвінок від американського департаменту меблів у «Сотбіз», якийсь декоратор або колекціонер прийде до нашої крамниці й вимагатиме від мене пояснень, Гобі спуститься вниз, послухай-но, в нас проблема, ти маєш вільну хвилину?

Якщо відомості про те, що я весь у боргах, випливуть до весілля, то я навіть не уявляв, що може статися. Я взагалі не міг про це думати. Тоді, либонь, ніякого весілля й не буде. І все ж таки для Кітсі та її матері буде навіть жахливіше, якщо вони довідаються про це згодом, адже Барбури були тепер далеко не в тому матеріальному становищі, у якому вони перебували до смерті містера Барбура. Надходження готівки фактично припинилося. Гроші загрузли в трасті. Мама Кітсі мусила перевести деяких своїх слуг на неповний робочий день, а з іншими їй довелося попрощатися. А тато — як мені зізнався Платт, коли хотів зацікавити мене ще одним проектом із продажу їхнього квартирного антикваріату, — геть схибнувся перед смертю й інвестував більш як половину своєї готівки у «Віста-банк», страховище комерційної банківської діяльності, з суто «сентиментальних міркувань» (прапрадід містера Барбура був президентом одного з перших банків у Массачусетсі, який давно втратив свою назву після злиття з «Вістою»). На лихо, «Віста-банк» перестав виплачувати дивіденди й луснув незадовго до смерті містера Барбура. У результаті місіс Барбур різко скоротила свою участь у доброчинній діяльності, у якій вона колись була такою щедрою; тому й Кітсі мусила піти працювати. А редактор у маленькому пристойному видавництві, як раз у раз зізнавався мені за чаркою Платт, заробляв нині менше, аніж мама колись платила своїй хатній робітниці. Якщо мої справи підуть погано, то я не сумнівався: місіс Барбур зробить усе від неї залежне, щоб допомогти мені; а Кітсі як моя дружина муситиме підтримувати мене, хотітиме вона того чи не хотітиме. Але в такому разі я підклав би їм надто велику свиню, тим більше що Гобі переконав їх (а надто Платта, який особливо тяжко переживав, що родині стало дуже сутужно з грішми), що я такий собі фінансовий чарівник, який прилетів на допомогу його сестрі.

— Ти вмієш робити гроші, — сказав він напрямки — мовляв, усі вони страшенно зраділи, коли довідалися, що Кітсі одружується зі мною, а не з одним із тих гульвіс, із якими вона звичку водитися. — А вона — ні.

Але найбільше мене непокоїв Лусіус Рів. Хоч я більше не чув від нього жодної згадки про подвійний комод, я почав улітку одержувати тривожні листи: написані від руки, але без підпису, на обрамлених синім бланках для листування з каліграфічно витисненим угорі ім’ям: Лусіус Рів.

Минуло вже три місяці, як я зробив вам пропозицію, яка, за всіма стандартами, є справедливою і розумною. Ви не можете не погодитися з тим, що вона цілком раціональна.

А потім:

Минуло ще два місяці. Ви розумієте, перед якою дилемою я стою. Моє невдоволення зростає.

А ще через три тижні надійшло послання в один рядок.

Ваша мовчанка неприйнятна.

Я мучився над цими листами, хоч і намагався викинути їх із голови. Щоразу, коли я згадував про них, — а це бувало часто й цілком несподівано, наприклад, коли моя виделка була на півдорозі до рота, — я почувався так, ніби мене ляпасом розбудили від сну. Марно я переконував себе в тому, що претензії, які Рів висловив мені в ресторані, не мали жодних підстав. Відповідати йому в який завгодно спосіб було б очевидною дурницею. Єдиний вихід був у тому, щоб нехтувати ним, як нехтують нахабним жебраком з вулиці.

Але потім одна за одною сталися дві тривожні події. Я піднявся нагору, щоб запитати Гобі, чи не хоче він піти зі мною на ланч.

— Звичайно, хочу, зачекай, — сказав він.

Він стояв біля буфета, перебираючи свою пошту, зсунувши окуляри на кінчик носа.

— Гм… — сказав він, перевернувши конверт, щоб подивитись адресу.

Розпечатав його й подивився на картку, тримаючи її на відстані простягнутої руки, щоб прочитати текст поверх окулярів, потім підніс ближче до очей.

— Поглянь-но, — сказав він і подав мені картку. — Про що це?

На картці добре мені знайомим почерком Ріва були написані лише два речення: ніякого заголовка, ніякого підпису.

Навіщо ця нерозумна затримка? Чи не можемо ми просунутися вперед на тих умовах, які я запропонував вашому юному партнерові, бо ця патова ситуація не вигідна як йому, так і вам?

— О Боже, — сказав я, поклавши картку на стіл і подивившись убік. — Та що ж це таке?

— Про що ти?

— Це він. Той, із подвійним комодом.

— А, він, — повторив Гобі. Він поправив окуляри й спокійно подивився на мене. — Він зняв гроші з твого чека?

Я розчесав пальцями волосся.

— Ні, не зняв.

— Про яку пропозицію він говорить?

— Розумієш, — я підійшов до крана, щоб наповнити склянку водою, давній трюк мого батька, коли він потребував хвилину, аби опанувати себе, — я не хотів тебе турбувати, але цей хлоп завдав мені великого клопоту. Я почав викидати його листи, не відкриваючи їх. Якщо ти одержиш від нього ще один, я тобі раджу відразу вкинути його в смітник.

— Чого він хоче?

— Ну, розумієш, — кран зашумів, і я підставив під нього склянку, — розумієш. — Я обернувся, витер лоба. — Цілковита нісенітниця. Я вже тобі казав, що виписав йому чек на ту річ, яку йому продав. На більшу суму, аніж він заплатив за комод.

— То в чому ж проблема?

— На жаль, — я випив ковток води, — у нього щось інше на думці. Він думає, ми тут улаштували справжній підпільний конвеєр з продажу меблів, і хоче, щоб ми ділилися з ним прибутками. Замість зняти гроші з мого чека він знайшов літню жінку, улещує її по двадцять чотири години на добу, і він хоче, щоб ми використали її квартиру на…

Брови Гобі підскочили вгору.

— Підсадку?

— Атож, — підтвердив я, радий, що це сказав він, а не я. «Підсадкою» називали шахрайство, коли меблі фальшивого або дешевого антикваріату розміщували в приватних будинках — часто там, де жили літні люди, — щоб потім продати їх стерв’ятникам, які юрмляться біля смертного ложа, любителям легкої наживи, які так мріють пограбувати стареньку, котра конає біля кисневої подушки, що не розуміють: вони дозволяють пограбувати самих себе. — Коли я запропонував повернути його гроші, він звернувся до мене з такою контрпропозицією. Ми постачаємо меблі. Прибуток ділимо навпіл. Він приліпився до мене відтоді.

Гобі зблід.

— Але це ж абсурд.

— Так, — погодився я, заплющивши очі й ущипнувши себе за ніс. — Але він дуже наполягає. Тому я й раджу тобі…

— Хто ця жінка?

— Можливо, якась стара родичка абощо.

— Як її звуть?

Я притиснув склянку до скроні.

— Не знаю.

— Вона живе тут? У місті?

— Мабуть, що тут. — Мене не вельми влаштовувала ця лінія розпитувань. — Але хай там як, а ти викинь цього листа в сміття. Пробач, що я не сказав тобі цього раніше, але я справді не хотів турбувати тебе. Він стомиться від своїх спроб, якщо ми не будемо звертати увагу.

Гобі подивився на картку, потім на мене.

— Я її збережу. Ні, — різко заперечив він, коли я спробував урвати його, — цього більш ніж вистачить, щоб піти до поліції, якщо в нас виникне така потреба. Я більше не турбуюся за комод — ні, ні, — сказав він, піднявши руку, щоб мене зупинити, — це в нього не пройде, ти спробував залагодити свою помилку, а він хоче штовхнути тебе на кримінальний шлях. Чи давно це триває?

— Я не знаю. Думаю, місяців два, — сказав я, коли побачив, що він не відриває від мене погляду.

— Рів. — Він подивився на картку, зсунувши брови. — Я запитаю в Мойри. — Мойра було ім’я місіс Дефріз. — Ти мені скажеш, якщо він знову напише.

— Звичайно.

Я навіть подумати не міг, що сталося б, якби місіс Дефріз була знайома з Лусіусом Рівом або знала про нього, але, на щастя, я більше нічого не чув на цю тему. Мені дуже пощастило, що лист до Гобі був таким неясним. Але погроза, що причаїлася за ним, була очевидною. Було дурним припускати, що Рів виконає свою погрозу й звернеться до закону, бо — я нагадував собі про це знову й знову — його єдиним шансом здобути картину для себе було дозволити, щоб я забрав її зі своєї схованки.

І, як на зло, така ситуація вселяла мені ще більшу охоту мати картину у себе в руках, дивитися на неї, коли мені захочеться. Хоч я знав, що це неможливо, але я про це думав. У кожному помешканні, яке ми з Кітсі оглядали, я шукав потенційні місця схованки: високі полиці в буфетах, штучні каміни, широкі бантини, до яких можна було дістатися лише по дуже високій драбині, дошки підлоги, які легко можна було підняти. Уночі я лежав, дивлячись у темряву і мріючи про спеціально збудований вогнетривкий сейф, де я міг би зберігати свою картину замкненою в безпеці, або — ще абсурдніше — про потаємну комірку Синьої Бороди з контрольованим кліматом і замком із потаємною комбінацією.

Моє, моє. Страх, сотворіння собі ідола, охорона його. Захват і жах фетишиста. Цілком усвідомлюючи свій безум, я завантажив фотографії своєї картини в комп’ютер і телефон, щоб мати можливість на самоті милуватися її образом, клаптем сімнадцятого століття, стиснутим у крапки й пікселі, але чим чистішим було забарвлення, чим багатшим відчуття імпасто[156], тим більше я прагнув побачити саму річ, незамінний, розкішний, омитий світлом об’єкт.

Захищене від пилюки оточення. Безпека протягом двадцяти чотирьох годин. Хоч я намагався не думати про того австрійця, який двадцять років тримав жінку замкненою в підвалі, на лихо, це була саме та метафора, яка пасувала мені. А що, як я помру? Якщо потраплю під автобус? Чи не приймуть мій недоречний згорток за сміття й не вкинуть його в сміттєспалювач? Я три або чотири рази анонімно телефонував до свого сховища, аби переконатися в тому, що вже знав, ретельно дослідивши їхній сайт: вони зберігали температуру й вологість у межах, прийнятних для зберігання творів мистецтва. Іноді, коли я прокидався від сну, вся ця історія здавалася мені сновидінням, хоч потім я пригадував, що вона — безперечна реальність.

Та було годі навіть думати про те, щоб туди піти, адже Рів чатував, як кіт, коли я прослизну повз нього. Я мусив туди не потикатися. На лихо, через три місяці треба було платити черговий внесок за оренду комірки; і я не бачив найменшої можливості, щоб піти туди й заплатити особисто. Мені залишалося тільки попрохати Гришу або когось із хлопців піти туди і внести за мене гроші готівкою; я знав, що вони виконають моє прохання й не ставитимуть зайвих запитань. Але потім сталася друга нещаслива для мене подія: буквально за кілька днів до того, як я збирався попросити його про послугу, Гриша приголомшив мене несподіваною розмовою: я сидів сам у крамниці й підраховував недільний виторг, коли він прослизнув до мене, багатозначно похитав головою і сказав:

— Мажоре, мені треба поговорити з тобою.

— Говори.

— Ти маєш когось на хвості?

— Чого, чого?

Гришин їдиш і російська мова зі стічної канави, пропущені крізь м’ясорубку бруклінського діалекту й сленгу пісенного репу, утворювали таку суміш, що іноді я нічого не розумів, коли він звертався до мене.

Гриша голосно чмихнув.

— Я не певен, що ти правильно мене зрозумів, друже. Я запитав тебе, чи ти не вляпався в якусь історію. З законом?

— Стривай-но, — сказав я (я саме був посередині високого стовпчика цифр) і підняв голову від калькулятора. — Про що ти говориш?

— Тебе, брате, ні в чому не звинувачують? Мені це потрібно знати.

— Навіщо? Що сталося?

— Люди тут валандаються навколо твоєї крамниці, не відриваючи очей. Ти знаєш, про що йдеться?

— Ти про кого? — Я визирнув у вікно. — Коли це було?

— Я саме й хочу тебе запитати. Тепер я боюся їхати в Боро-парк, де ми домовилися зустрітися з моїм братом у перших Генкою, у нас накльовується там деякий бізнес, — але тепер я боюся, щоб ці хлопці не приклеїлися до мене.

— Приклеїлися до тебе? — здивовано запитав я.

Гриша стенув плечима.

— Я вже бачив їх чотири або п’ять разів. Учора, вийшовши з моєї вантажівки, я побачив, як один із них стовбичить попереду, але потім він перейшов через вулицю. Старий, у джинсах, одягнений дуже недбало. Генка нічого про це не знає, але він злякався, бо, я ж тобі вже сказав, ми хочемо провернути одну справу, і він попросив мене розпитати тебе, чи тобі щось про це відомо. Нічого не каже, лише стовбичить і чекає. Я подумав, може, це пов’язане з тим, що ти маєш стосунки зі Шварциком, — обережно припустив він.

— Ні.

Шварциком він називав Джерома, з яким я не бачився вже кілька місяців.

— Тоді це щось інше. Мені не хотілося б тобі говорити, але, схоже, поліція принюхується. Майк також це помітив. Він думав, його переслідують за несплату аліментів. Але той тип лише стовбичить поблизу й нічого не робить.

— Як довго це триває?

— А хто його зна. Не менш як місяць. Майк каже, що довше.

— Коли побачиш його наступного разу, то покажеш мені?

— Він може бути приватним шукачем.

— Чому ти так думаєш?

— Бо чимось схожий на колишнього копа. Так думає Майк, а вони, ірландці, багато чого знають про копів. Майк каже, він уже немолодий, як ото полісмен у відставці.

— Ясно, — сказав я, згадавши про кремезного суб’єкта, якого побачив зі свого вікна.

Я бачив його (чи когось на нього схожого) чотири або п’ять разів поспіль, він стовбичив поблизу протягом робочого часу — завжди тоді, коли я розмовляв із Гобі або з покупцем і не міг вийти й розібратися з ним, — хоч він був геть непримітний на вигляд, у куртці з каптуром, у важких черевиках зі шнурками, я міг і помилитися. Одного разу (і тоді я налякався до смерті) я побачив схожого на нього чоловіка, що стовбичив біля будинку Барбурів, та коли я придивився краще, то зрозумів, що помилився.

— Він уже давненько тут блукає. — Гриша помовчав. — Та, можливо, я б тобі нічого й не казав, може, це нічого не означає, але вчора…

— Що там вчора? Говори, говори… — сказав я, коли він потер потилицю й винувато подивився кудись убік.

— Ще один мужик. Інакший. Я бачив, як раніше він стовбичив біля крамниці. Зовні. Але вчора він увійшов досередини й запитав про тебе, назвавши тебе на ім’я. І мені дуже не сподобався його вигляд.

Я рвучко випростався на своєму стільці. Я давно чекав тієї хвилини, коли Рівові спаде на думку прийти до мене власною персоною.

— Я з ним не говорив. Я був зовні, — він кивнув головою на двері, — он там. Вантажив машину. Але я побачив, як він увійшов до крамниці. Мужик досить прикметний, на якого не можна не звернути увагу. Пристойно вдягнений, але не схожий на клієнта. Ти саме обідав, а Майк був сам-один у крамниці — мужик заходить і питає, ви Теодор Декер? Його немає, відповідає йому Майк. А де він? Він поставив безліч запитань про тебе, чи ти тут працюєш, чи ти тут живеш, як давно, де ти є, чого він тільки не запитав.

— А де був Гобі?

— Йому був не потрібен Гобі. Йому був потрібен ти. Потім, — він прокреслив пальцем лінію на стільниці, — він вийшов. Обійшов навколо крамниці. Роззирнувся довкола. Я бачив його звідти, з протилежного боку вулиці, де я був. Його поведінка здалася мені дивною. Але Майк нічого не згадав про його візит до тебе, можливо, сказав він, вони мають якісь особисті рахунки, ліпше нам не втручатись; але я також бачив того чоловіка й подумав, що буде ліпше тобі сказати. Бо гусак завжди впізнає гусака, ти розумієш, що я хочу тобі сказати?

— Яким він був? — запитав я, а коли Гриша нічого не відповів, то уточнив своє запитання: — Чоловік літній? Кремезний? Сиве волосся?

Гриша сердито пирхнув.

— Ні, ні, ні! — Він рішуче похитав головою. — То був далеко не дід.

— На кого ж він був схожий?

— Він був схожий на чоловіка, з яким не варто встрявати в бійку, ось на кого він був схожий.

Запала мовчанка. Гриша закурив свій «кул» і запропонував сигарету мені.

— То що мені робити, мажоре?

— Тобто?

— Чи варто нам із Генкою тривожитися?

— Не думаю, — трохи незграбно вдаривши його по розкритій долоні, яку він мені підставив. — Гаразд, але ти зробиш мені одну послугу? Можеш прийти й повідомити мене, коли знову побачиш когось із цих двох?

— Нема питань. — Він подивився на мене критичним поглядом. — Ти переконаний, що мені з Генкою нема чого боятися?

— Пробач, але я ж не знаю, що ви там надумали робити, так же?

Гриша дістав із кишені брудну хусточку й витер нею свій сизий ніс.

— Мені не подобається така відповідь від тебе.

— Хай там як, але будь обережний. Про всяк випадок.

— Я пораджу тобі те саме, мажоре.

Я збрехав Кітсі, ніяких справ у мене не було. Біля «Барніз» ми на прощання поцілувались, і вона пішла назад до «Тіффані» подивитися на кришталь — ми з нею навіть не дійшли до кришталю, — а я поквапився на Шосту лінію. Але замість приєднатися до потоку покупців, які спускалися сходами до станції, я відчув себе таким спустошеним, стривоженим, таким розгубленим, стомленим і хворим, що натомість зупинився й зазирнув у брудне вікно бару «Підземка», якраз навпроти завантажувального майданчика «Блумінгдейла». Час ніби закрутився в петлю з фільму «Загублений вікенд», й бар залишився незмінним від запійних днів мого батька. Зовні: неон із фільму в стилі нуар. Усередині: ті самі брудно-червоні стіни, липкі столи, розбиті плити підлоги, сильний сморід дезінфекційного засобу «Клорокс», згорблений бармен із перекинутою ганчіркою через плече наливає випити самотньому клієнтові з червоними очима біля стійки. Я пригадав, як ми з мамою одного разу загубили тата в «Блумінгдейлі» і як — у таємничий для мене в той час спосіб — вона впевнено вийшла з крамниці, перейшла через вулицю і знайшла його тут, де татусь накачувався чарками по чотири долари за штуку в компанії з хрипким старим далекобійником і дідом у бандані, що здавався бездомним. Я чекав у дверях, задихаючись від запаху прокислого пива й зачарований теплою таємничою темрявою, яка панувала в закладі, поблискуванням музичного автомата, як у «Сутінковій зоні», і блиманням грального автомата «Мисливець на оленів» у глибині.

— Фу, пахне старістю й розпачем, — сказала мати, зморщивши ніс, коли виходила з бару зі своїми торбами. І схопила мене за руку.

Перехилити порцію «Джонні Вокер Блека» за татуся? А може, й дві порції? Чом би й ні? Темна глибина бару здавалася теплою, приязною, із такою сентиментальною алкогольною атмосферою, у якій на мить забуваєш, де ти є і як тут опинився. Але в останню мить, увійшовши в двері й упіймавши на собі погляд бармена, я розвернувся і пішов далі своєю дорогою.

Лексингтон-авеню. Вологий вітер. День був примарний і напоєний сирістю. Я проминув зупинку на П’ятдесят першій вулиці, потім на Сорок другій і все ще йшов і йшов, щоб провітрити собі голову. Квартали з сіро-білими житловими багатоповерхівками. Орди людей на вулиці, освітлені ялинки, що виблискують іскрами на балконах пентгаусів, і приємна різдвяна музика, що лунає з крамниць і переплітається з юрмами людей, — і раптом у мене виникло дивне відчуття, ніби я вже мертвий і йду по широкому сірому хідникові, якого не може вмістити ані вулиця, ані навіть місто, моя душа відокремилася від тіла й пливе разом з іншими душами в тумані між минулим і теперішнім, зелене світло й червоне, окремі пішоходи пропливають дивно самотні перед моїми очима, порожні обличчя, приєднані до навушників, дивляться прямо перед собою, губи мовчки ворушаться, а гуркіт міста приглушується, притуплюється й розчавлюється важким небом гранітного кольору, яке вбирає в себе вуличний шум, сміття, газети, бетон і мряку, брудну зимову сірість, важку, мов камінь.

Я подумав, що оскільки я успішно втік від бару, то чом би мені не сходити в кіно — можливо, самотність кінотеатру допоможе оговтатись, який-небудь напівпорожній денний показ фільму, прокат якого вже добігає кінця. Та коли з проясненою головою, вдихаючи холодне повітря, я підійшов до кінотеатру на розі Другої і Тридцять другої вулиць, французький фільм про копів, який я хотів подивитися, вже почався, і також почався трилер, у якому одного бандита сплутали з іншим. Лишилося кілька святкових фільмів і нестерпних романтичних комедій: афіші з обляпаними брудом нареченими, дружками нареченої, які зчепилися в бійці, розгубленим татом у шапці Діда Мороза і з двома немовлятами, що несамовито верещать.

Таксі на вулицях ставало все менше. Високо вгорі в темному надвечір’ї спалахувало світло в офісах та квартирах. Я розвернувся й пішов до центру, не маючи чіткого уявлення, куди йду і чому, і, коли я йшов, мене опанувало дивне, привабливе відчуття, що я розмотую себе, нитка за ниткою, що, поки я перетинав Тридцять другу вулицю, від мене стали відпадати клапоть за клаптем, а я почав провалюватись у потік пішоходів, який переносив мене з одного моменту в наступний.

Коли через десять чи дванадцять кварталів я підійшов до іншого кінотеатру, повторилася та сама історія: фільм про ЦРУ вже почався й почався також біографічний фільм про провідну актрису 1940 років, який здобув високі рецензії; французький фільм про копів мав початися лише через півтори години, і, якщо я не хотів дивитися кіно про психопатів або сльозливу сімейну драму (а я не хотів), мені знову лишалися наречені, старі парубки та мужики в шапках Санта-Клаусів, а ще мультики «Піксар».

Тож коли я підійшов до кінотеатру на Сімнадцятій вулиці, то не став зупинятися біля віконця каси, а пішов далі. У якийсь таємничий спосіб, перетинаючи Юніон-сквер, підхоплений темною водовертю, що накотилася на мене невідомо звідки, я прийняв рішення зателефонувати Джеромові. На цю думку я пережив містичну радість, святе смирення. Чи зможе він добути для мене ефективні пігулки за такий короткий час, чи доведеться брати старий добрий вуличний план? Та мені було байдуже. Я не вживав наркоти вже не один місяць, але з якоїсь причини вечірнє занурення в несвідомість у своїй спальні в будинку Гобі почало здаватися мені досконало розумною реакцією на святкове світло, святкові юрми, незмовкне дзеленчання різдвяних дзвіночків із їхньою моторошною похоронною нотою, на цукерково-рожевий записник Кітсі з «Кейтс Пейпері» з підписами: «МОЇ ДРУЖКИ МОЇ ГОСТІ МОЇ РОЗМІЩЕННЯ МОЇ КВІТИ МОЇ ПОСТАЧАЛЬНИКИ МІЙ СПИСОК МІЙ БАНКЕТ».

Швидко відступивши назад — на світлофорі спалахнуло червоне, і я мало не опинився під колесами машини, — я послизнувся й мало не впав. Не було сенсу думати про те, який безконтрольний жах навіювали на мене думки про велике публічне весілля — закриті простори, клаустрофобія, рвучкі рухи, усюди причини для фобії, з якоїсь причини метро не вселяло мені такої тривоги, як переповнені людьми будівлі, де я завжди чекав чогось несподіваного — що раптом піде дим, якийсь чоловік швидко вибіжить із натовпу, я не міг терпіти навіть перебування в залі кінотеатру, коли там було більш як п’ятнадцятеро людей, у таких випадках я розвертався й виходив, байдуже, що втрачав оплачений квиток. А тому велелюдна церковна церемонія не могла сподобатися мені. Ну та менше з тим, ковтну кілька ксанаксів і пропітнію до її кінця.

А потім: я сподівався, що дедалі сильніший суспільний ураган, який підхопив мене, наче хисткий човник, після шлюбу вгамується, бо я хотів лише повернутися до безтурботних літніх днів, коли Кітсі належала тільки мені: ми лише вдвох обідали, лише вдвох дивилися кіно, лежачи в ліжку. Постійні запросини та зібрання виснажували мене: миготлива водоверть її друзів, велелюдні вечори та лихоманкові вікенди, які я переживав із заплющеними очима, напружуючись із останніх сил: Лінсі, ні, Лоллі, пробачте… а це хто? Фріда? Привіт, Фрідо… Трев? Трав? Приємно познайомитися з вами! Я чемно стояв біля їхніх старовинних сільських столів, напиваючись до безпам’яті, поки вони базікали про свої заміські будинки, про свої фірми, вибір шкіл і спортивні тренування, атож, відлучили його від грудей без проблем, але довелося внести великі зміни в денне спання, наш найстарший цього року піде до ясел, і які ж чудові кольори восени в Коннектикуті, звичайно, ми щороку їздимо туди з дівчатами, але ти ж знаєш про наші мандрівки з хлопцями двічі на рік до Вайла, а також на Карибські острови, а торік ми їздили до Шотландії, де ловили рибу на мушку, й ми натрапили на чудове поле для гри в гольф — але ж, Тео, пробач, я знаю, що ти не граєш у гольф, не їздиш на лижах, не ходиш під вітрилом, так?

— Боюся, що справді так.

І таким груповим було в них мислення (зрозумілі тільки їм жарти й розваги, усі юрмилися навколо відео з канікул на чиємусь айфоні), що важко було уявити собі, як хтось із них пішов сам у кіно або обідає на самоті в барі; іноді дружнє відчуття такої комітетної єдності, а надто серед чоловіків, створювало в мене слабке враження того, що мене запросили на співбесіду з метою взяти на роботу. А вагітні жінки! «О, Тео! Хіба ж воно не чарівне?» — вигукнула Кітсі, несподівано тицьнувши мені в руки щойно народжене немовля своєї подруги, а я з жахом відсахнувся від нього, наче від запаленого сірника.

— О, знаєш, іноді нам, мужикам, треба до цього звикнути, — поблажливо сказав Рейс Ґольдфарб, побачивши мій дискомфорт і підвищивши голос, щоб перекричати скавуління й вовтузіння немовлят у тому куточку кімнати, який охороняли няньки. — Але повір мені, Тео, коли ти вперше береш свого малюка на руки, — сказав він, поплескавши по животу свою вагітну дружину, — твоє серце трохи надривається. Бо що сталося зі мною, коли я вперше побачив свого маленького Блейна… — личко вимазане чимось липким, незграбно вовтузиться йому біля ніг, — і заглянув у його глибокі сині оченята? Оченята, які можуть бути лише в немовлят? Я весь змінився. Я поринув у любов. Так, ніби йому сказав: еге, малий друзяко, та ти сюди прийшов, щоб усього мене навчити! І повір мені, перша його усмішка — я весь розтанув, як то буває з нами всіма. Правда ж, Лорен?

— Авжеж, — чемно відповів я, вийшовши на кухню і щедро плеснувши собі горілки.

Мого батька також дико нудило в оточенні вагітних жінок (одного разу його навіть звільнили зі служби за одне з зауважень на їхню адресу, гострі жарти про «свиноматок» не були популярними в його офісі), і, далекий від того, щоб розтанути від дитячої усмішки, він узагалі не міг терпіти ані малюків, ані немовлят, а тим більше сцени батьківської любові, коли жінки з тупими усмішками погладжували свої животи, а мужики пригортали до грудей своїх малюків, — він тоді виходив покурити або забивався в якийсь темний закуток, коли мусив бути присутнім на якомусь шкільному заході або дитячій вечірці. Мабуть, я успадкував від нього, а може, й від дідуся Декера цю огиду до необхідності розмноження, яка шумувала в моїй крові. Вона здавалася вродженою, вбудованою, генетичною.

Проспати ніч до ранку. Яке блаженство! Ні, дякую, Гобі, я вже їв, думаю, я зараз заляжу до ліжка зі своєю книжкою. Про що тільки не говорили ті люди, навіть чоловіки! На одну думку про вечір, проведений у Ґольдфарбів, мені хотілося так обдовбатися, щоб не підвестися з ліжка.

Коли я дійшов до Астор-плейс — гуркотіли африканські барабани, сварилися пияки, дим валував від вуличних продавців, — я відчув, як настрій мені поліпшується. Моє терпіння скінчилось — яка втішна думка! Ковтатиму лиш одну або дві пігулки на тиждень, щоб пережити найтяжчі хвилини примусового спілкування, і лише тоді, коли я справді їх потребуватиму. Щоб замінити наркотики, я став забагато пити, і це подіяло на мене не надто добре; ковтаючи опіати, я розслаблявся, ставав толерантним, був спроможний на все, міг годинами терпіти нестерпні ситуації, вислуховуючи настогидлу або цілком безглузду нісенітницю, не пориваючись вийти назовні й пустити собі кулю в лоб.

Але я не телефонував Джеромові дуже давно, і, коли пірнув у дверний портал крамниці, в якій продавали ковзани, щоб зателефонувати йому, мій дзвінок відразу пішов на голосову пошту, суто механічне повідомлення, що звучало зовсім не так, як його голос. «Може, він змінив номер?» — подумав я, почавши тривожитися після другого марного дзвінка. Такі люди, як Джером, — саме так і сталося з Джеком, що був перед ним, — можуть зникнути з мапи цілком несподівано, навіть якщо ти перебуваєш із ними в постійному контакті.

Не знаючи, що робити, я пішов униз по Сент-Марк до Томпкінс-сквер. Працюємо вдень і вночі, вхід дозволено лише особам, старшим за двадцять один рік. У даунтауні, де не тисли з усіх боків хмарочоси, вітер кусався сильніше, але небо було більш відкритим і дихати було легше. Мускулясті мужики вигулювали пари пітбулів, шастали розмальовані татуюванням дівчата в розмаяних сукенках, блукали волоцюги в подертих штанях, зуби через один, як у геловінського гарбуза, черевики обмотані скотчем. Перед крамницями вертушки з сонячними окулярами, браслетами з черепами та різнобарвними трансвеститськими перуками. Тут, безперечно, була потрібна мені точка, а може, й дві, але я не знав, де її шукати. Якщо вірити чуткам, то хлопці з Волл-стріт отоварювалися просто на вулиці, але я не знав, куди піти й до кого підійти, а крім того, хто продасть такий товар чужакові в рогових окулярах та з типовою для передмістя стрижкою, одягненого для того, щоб піти вибрати весільну порцеляну з Кітсі?

Неспокій серця. Фетишизм таємничості. Ці люди розуміли — як і я — задвірки душі, шепіт і тіні, гроші, що переходили з рук у руки, паролі, коди, друге «я», усі ті приховані втіхи, які підіймали життя над рівнем повсякденності й робили його вартим того, щоб жити.

Джером — я зупинився на хіднику перед дешевим суші-баром, щоб зібратися з думками, — Джером розповідав мені про якийсь бар із червоним дахом поблизу Святого Марка, здається, на авеню А абощо? Він завжди з’являвся звідти або зупинявся там, коли йшов до мене. Барменка торгувала там із-під прилавка, продаючи товар покупцям, які були готові заплатити подвійну ціну, щоб не купувати його на вулиці. Джером завжди постачав їй товар. Я навіть пам’ятав її ім’я — Катріна! Але тут, здавалося, навколо були самі лише бари.

Я пройшов угору по А й униз по Першій. Пірнув у перший-ліпший бар, який мав дах, невиразно схожий на червоний — жовто-коричневий, але колись він міг бути й червоним, — і запитав:

— Катріна тут працює?

— Ні, — відповіла мені дівка з рудим, наче підпаленим волоссям, що навіть не подивилася на мене, наливаючи за стійкою бару пиво.

Бабці з крамничними візками, що поснули, поклавши голови на свої вузли. Вітрина крамниці з блискучими мадоннами та постатями, виставленими там на Свято мерців. Сірі зграї голубів, що нечутно махають крильми.

— Ти знаєш, що думаєш тільки про це, ти знаєш, що думаєш тільки про це, — хтось тихо прошепотів мені на вухо.

Я обернувся й побачив кремезного негра, який широко всміхався, виставивши золотий зуб. Він тицьнув картку мені в руку: «Татуювання, бодіарт, пірсинг».

Я засміявся — він також, то був густий сміх, жарт сподобався нам обом, — запхав його візитку до кишені й пішов собі далі. Але через мить я пожалкував, що не запитав у нього, де мені знайти те, що я шукав. Може, він мені й не сказав би, але він, мабуть, знав — такий у нього був вигляд.

«Пірсинг тіла». «Акупунктурний масаж стоп». «Купуємо золото, купуємо срібло». Багато блідих дітлахів, а далі, сама-одна, виснажена дівчинка з дредами, з брудним цуциком і картонною табличкою, такою затертою, що я не міг її прочитати. Я винувато поліз до кишені, щоб дістати гроші, — Кітсі дала мені такий тугий затискач для банкнот, що я мав неабияку мороку, щоб дістати звідти купюру, і раптом я побачив, як усі дивляться на мене.

— Ой! — вигукнув я, відступивши назад, коли пес загарчав і вгородив мені в штанину свої гострі, як голки, зуби.

Усі сміялися — діти, вуличний продавець, кухарка з сіточкою на голові, яка сиділа на сходах і розмовляла по мобільному. Видерши свою штанину з собачих зубів — новий вибух сміху, — я відвернувся і, щоб урятуватися від переляку, пірнув у найближчий бар, накритий чорним дахом із червоними плямами, й запитав у бармена:

— Катріна тут працює?

Він перестав витирати склянку.

— Катріна?

— Я друг Джерома.

— Катріна? Тобто Катя, так?

Хлопці, що стояли біля стійки, — вочевидь, зі Східної Європи, — усі як один замовкли.

— Можливо… Гм…

— Як її прізвище…

— Ум…

Хлопець у шкіряній куртці нахилив голову, обернувся до мене і втупився в мене поглядом Бели Луґоші[157].

Бармен пильно дивився на мене.

— Чого ти хочеш від тієї дівчини, про яку питаєш?

— Ну, знаєте…

— Якого кольору в неї волосся?

— Гм… русяве? Чи може….

На його обличчі було явно написано, що мене зараз викинуть із бару або навіть гірше; я помітив на поличці за баром укорочену бейсбольну битку.

— Мабуть, я помилився, забудьте…

Я вийшов із бару й відійшов уже далеко, коли раптом почув позаду себе крик:

— Поттере!

Я завмер, коли почув цей крик удруге. Потім, не вірячи собі, обернувся. І поки я стояв, ошелешений, у потоці людей, який плинув обабіч нас, він засміявся, підбіг до мене та обхопив мене руками.

— Борис?

Загострені чорні брови, веселі чорні очі. Він став вищий, обличчя схудло, він був у довгому чорному пальті, зберіг давній шрам над оком і здобув двійко нових.

— Он ти став який!

— А ти став який! — Він тримав мене на відстані простягнутої руки. — Подивись-но тільки на тебе! Скільки часу минуло!

— Я… — Я був надто приголомшений, щоб говорити. — Ти що тут робиш?

— А я, у свою чергу запитаю тебе, а що робиш тут ти? — Він трохи відступив, щоб подивитися на мене з відстані, так ніби вулиця належала йому. — Завдяки чому я маю цей сюрприз?

— Що?

— Я нещодавно заходив до твоєї крамниці. — Він відкинув із лоба волосся. — Щоб побачитися з тобою!

— То це був ти?

— А хто ще? Як ти довідався, де шукати мене?

— Я… — Я заперечливо похитав головою.

— Ти мене не шукав? — Він здивовано відсахнувся. — Ні? Наші кораблі зустрілися випадково? Дивовижно! А чого ти такий блідий?

— Що ти сказав?

— У тебе жахливий вигляд.

— Пішов на хер.

— Ох, Поттере, Поттере! — сказав він, обхопивши мене рукою за шию. — А звідки ці темні кола під очима? — запитав він, торкнувшись пальцем одного мого ока. — Хоч костюмчик у тебе пристойний. — Але що це? — сказав він, відпустивши мене й доторкнувшись до моєї скроні великим і вказівним пальцями. — Невже ти досі носиш ті самі окуляри? Ти ніколи їх не міняв?

— Я…

Я зміг лише похитати головою.

— То ти, — він простяг перед собою обидві руки, — не звинувачуєш мене за те, що я такий радий побачитися з тобою?

Я засміявся. Я не знав, із чого почати.

— Чому ти не залишив мені номер телефону? — запитав я.

— То ти на мене не гніваєшся? Не зненавидів мене навіки? — Хоч він не всміхався, але з подивом кусав нижню губу. — Ти не хочеш, — він кивнув головою в бік вулиці, — відлупцювати мене абощо?

— Привіт, — сказала тонка жінка зі сталевими очима, туго затягнута в чорні джинси, яка зненацька ковзнула до Бориса так несподівано й у такий спосіб, що я подумав, вона йому подруга або дружина. — Знаменитий Поттер, — промовила вона, подавши мені довгу білу руку з утицяними сріблом пальцями. — Приємно зустрітися. Я все чула про тебе. — Вона була трохи вища, ніж він, із довгим м’яким волоссям і довгим елегантним, затягнутим у чорну матерію тілом, схожа на пітона. — Я Міріам.

— Міріам? Привіт. А я Тео.

— Я знаю. — Її рука, яку вона вклала в мою, була холодна. Я помітив синє татуювання-пентаграму на внутрішньому боці її зап’ястка. — Але він завжди називав тебе Поттером.

— Називав Поттером? І що він про мене говорив?

Ніхто не називав мене Поттером багато років, але її лагідний голос нагадав мені про забуте слово з тих старих книжок, мову змій і чорних чаклунок: парселмову.

Борис, що обіймав мене за плечі, відпустив мене, коли вона підійшла, наче вони обмінялися якимсь кодом. Вони також обмінялися поглядом, сенс якого я зрозумів умить, згадавши про наші давні дні крадіжок у крамницях, коли ми були спроможні сказати одне одному: драпаймо, або ось він іде, не промовивши й слова, — і Борис, чимось схвильований, запустив руки у волосся й пильно подивився на мене.

— Ти будеш тут? — запитав він, відступаючи геть.

— Де це тут?

— Десь поблизу.

— У разі потреби…

— Я хочу… — він зробив паузу, нахмуривши брови, й подивився через моє плече на вулицю, — я хочу поговорити з тобою. Але зараз, — він здавався стривоженим, — час не зовсім підхожий. Може, через годину?

Міріам подивилася на мене й щось сказала українською мовою. Вони обмінялися кількома репліками. Потім Міріам узяла мене під руку в на диво інтимній манері й повела вниз по вулиці.

— Он там, — сказала вона, показавши рукою. — Пройдеш у тому напрямку чотири або п’ять кварталів. Там побачиш бар, у кінці Другої вулиці. Старе місце, що тримають пшеки. Він тебе зустріне.

Минуло майже три години, а я все ще сидів сам-один на диванчику з червоного вінілу в польському барі, що виблискував різдвяними вогниками, де в музичному автоматі лунала набридлива суміш панк-року та різдвяної польки. Мені вже набридло чекати, і я думав, прийде він чи не прийде і чи не настав мені час піти додому. Я навіть не мав відомостей про місце його перебування — наша зустріч відбулася надто швидко. Раніше я, бувало, намагався знайти якісь відомості про Бориса в Ґуґлі, але завжди марно, утім, я ніколи й не розраховував на те, що він вестиме таке життя, яке дозволить відстежити його в Інтернеті. Він міг бути де завгодно й робити будь-що: мити в лікарні підлогу, блукати з рушницею в якихось чужоземних джунглях, піднімати з вулиці недопалки цигарок.

«Щасливі години» вже закінчувалися, до пузатих старих поляків і вже посивілих панків років п’ятдесяти приєдналися кілька студентів і богемних суб’єктів. Я щойно допив третю порцію горілки; вони наливали їх щедро, і було б дурницею замовляти ще одну; я знав, мені треба чогось поїсти, але не був голодний, а мій настрій ставав дедалі чорнішим. Думати про те, що Борис знову чкурнув від мене після стількох років розлуки, було невимовно тяжко. Хоч якщо мислити по-філософському, то я мав радіти, що мене принаймні від наркоти відвернуло: я не передозувався, не блював у сміття, мене не обібрали до нитки й не схопили за намагання купити наркотик під самісіньким носом у копів…

— Поттере…

А ось і він, прослизнув на стілець навпроти мене й відкинув із лоба волосся, що вмить перенесло мене в давні часи.

— Я вже хотів піти.

— Пробач. — Та сама брудна, чарівна усмішка. — У мене були справи. Міріам тобі не пояснила?

— Ні, не пояснила.

— Ти повинен розуміти, що я не працюю бухгалтером у якомусь офісі. Облиш, не гнівайся, — сказав він, нахилившись уперед і поклавши долоні на стіл. — Я не думав, що зустрінуся з тобою. Я прийшов сюди так швидко, як тільки міг! Власне не прийшов, а прибіг. — Він простяг руку через стіл і лагідно поплескав мене по щоці. — Господи! Скільки років минуло! Я такий радий бачити тебе! А ти хіба не радий, що ми зустрілися?

У дорослому віці він став вродливим. Навіть коли він був худим і незграбним, його погляд завжди відзначався гостротою, жвавістю й швидким розумом, а тепер його напівголодна дикість зникла й усе інше склалося як треба. Його шкіра загрубла та обвітрилась, але одяг сидів добре, риси обличчя були різкими й нервовими, такий собі кавалерист в оболонці концертного піаніста, а його маленькі сірі й криві зубки були замінені — я побачив — стандартним рядом американських білих зубів.

Він простежив за моїм поглядом, провів по зубах нігтем свого великого пальця й сказав:

— Нові кусаки.

— Я помітив.

— Їх поставив мені дантист у Швеції, — сказав Борис, знаком підкликаючи офіціанта. — Коштували мені як блядський маєток. Дружина не відставала від мене: Боря, на твій рот гидко дивитися! Я сказав, гаразд, я це зроблю, тільки відчепись від мене, та з’ясувалося, що я недарма витратив такі гроші.

— Коли ти одружився?

— Чого?

— Міг би привести її сюди, якби хотів.

Він здавався здивованим.

— Ти маєш на увазі Міріам? Ні, ні… — Він поліз до кишені піджака, дістав мобілку й поколупався в ній. — Ось моя дружина. Що ти питимеш? — перш ніж звернутися до офіціанта польською мовою.

На фотографії, яку показував айфон, було засипане снігом шале, а перед ним вродлива білявка на лижах. Обабіч неї, також на лижах, були двоє закутаних у теплий одяг малих білявих дітлахів невизначеної статі. Ця фотографія була схожа не так на телефонний знімок, як на рекламу якогось знаменитого швейцарського продукту, наприклад йогурту або мюслів Бірчера.

Я ошелешено подивився на нього. Він поглянув убік із давно знайомим мені російським жестом: так воно сталося, що тут удієш.

— Це твоя дружина? Ти не жартуєш?

— Так, — сказав він, піднявши брови. — І мої діти також. Близнюки.

— Твою мать.

— Атож, — сказав він із жалем у голосі. — Вони народилися, коли я був дуже юний. Час був вельми незручний, але вона захотіла зберегти їх — «Боря, невже ти можеш», — що я міг їй сказати? Сказати правду, я їх майже не знаю. А найменшого — його немає на фотографії — я взагалі ніколи не бачив. Скільки ж йому? Півтора місяця?

— Що? — Я знову подивився на фотографію, щоб ототожнити цю цілком нордичну родину з Борисом. — Ти розлучений?

— Ні, ні, ні. — Принесли горілку, заморожену пляшку з двома маленькими келишками, він налив її кожному з нас. — Астрід і діти переважно живуть у Стокгольмі. Іноді вона приїздить узимку до Аспена покататися на лижах — вона була чемпіонкою, брала участь в Олімпійських іграх у свої дев’ятнадцять років.

— Справді? — перепитав я, доклавши всіх зусиль, щоб у тоні мого голосу не пролунав сумнів.

Дітлахи, коли я добре до них придивився, здавалися надто білявими й надто гарненькими, щоб мати бодай віддалену схожість із Борисом.

— Так, так, — сказав Борис дуже переконливим тоном, енергійно кивнувши головою. — Вона завжди хоче бути там, де є сніг і можливість ходити на лижах, а ти мене знаєш, я ненавиджу паскудний сніг, ха-ха! Її батько належить до дуже, дуже правого крила — нацист, власне кажучи. Думаю, Астрід недаремно має напади депресії, з таким батьком! Який бридкий старий гівнюк! Але вони дуже нещасливі й нікчемні люди, усі вони — ті шведи. То вони сміються й п’ють, то — вже наступної хвилини — стають похмурі й від них не почуєш жодного слова. Dziękuję, — сказав він офіціантові, який знову підійшов із тацею закусок: чорний хліб, салат із картоплі, два сорти оселедців, огірки в сметані, голубці, мариновані яйця.

— Я не знав, що тут подають і закуски.

— Не подають, — сказав Борис, намазавши шматок чорного хліба маслом і посипавши сіллю. — Але я помираю з голоду. Попросив їх принести що-небудь із сусіднього ресторану. — Він цокнувся своїм келишком із моїм.

— Сто лят! — сказав він; це був його давній тост.

— Сто лят! — Горілка тут була ароматною й пахла гіркою травою, якої я не впізнав. — Отже, — сказав я, взявши в нього трохи їжі, — Міріам?

— Ти про що?

Я простяг перед собою руки з розкритими долонями, в нашому дитинстві цей жест означав: поясни, будь ласка.

— То тебе цікавить Міріам? Вона працює на мене. Вона, так би мовити, моя права рука. І скажу тобі щиро, вона краща у своєму ділі, ніж будь-який чоловік. Яка це жінка, Боже мій. Таких, як вона, у світі мало, повір мені. Варта своєї ваги в золоті. Візьми, візьми, — сказав він, наповнивши мій келишок і посунувши його назад до мене. — За встрєчу, — сказав він, піднявши власну чарку. — За нашу зустріч!

— А хіба не моя черга проголосити тост?

— Атож, твоя, — він цокнувся зі мною келишком, — але я голодний, і твого тосту мені доводиться чекати надто довго.

— Отже, за нашу зустріч!

— За нашу зустріч! І за долю, яка допомогла нам знову зустрітися.

Щойно ми випили, Борис негайно заходився їсти.

— І чим ти, власне, займаєшся? — запитав його я.

— Тим і сим. — Він усе ще їв із жадібністю голодної дитини. — Багатьма речами. Кручуся-верчуся, ти розумієш?

— І де ти живеш? У Стокгольмі? — запитав я, коли він нічого не відповів.

Він підняв руку й змахнув нею широким жестом.

— Усюди.

— Наприклад?

— У Європі, Азії, Північній і Південній Америці…

— Це покриває велику територію.

— Ну, знаєш, — сказав він із повним ротом оселедця, витираючи з підборіддя сліди соусу. — Я також володію невеличким бізнесом, якщо ти правильно мене розумієш.

— Поясни.

Він запив оселедця великим ковтком пива.

— Ти знаєш, як це робиться. Мій офіційний бізнес називається агенцією з прибирання помешкань. Я наймаю на службу здебільшого поляків. У назві ми скаламбурили непогано. «Полічистка». Як тобі? — Він надкусив варене яйце. — А яке в нас гасло, вгадай! «Ми вас чистимо й вичищаємо!» Ха-ха!

Я зрозумів, що він мені бреше.

— То виходить, весь цей час ти жив у Сполучених Штатах?

— Ой, ні! — Він налив нам іще по одній чарці горілки й підняв свою для тосту. — Я багато мандрую. Тут я живу шість або вісім тижнів на рік. А решту часу…

— У Росії? — запитав я, перекинувши свою чарку й витерши рот тильним боком долоні.

— Там я буваю нечасто. У Північній Європі. У Швеції, Бельгії. Іноді в Німеччині.

— Я думав, ти повернувся до себе на батьківщину.

— Га?

— Бо ж я ніколи про тебе більше нічого не чув.

Борис знічено потер носа.

— Це були заплутані часи. Пам’ятаєш, що було у твоєму будинку в ту останню ніч?

— Звичайно.

— Так от, я ніколи не бачив стільки наркоти у своєму житті. Я мав десь половину унції кокаїну[158] і не продав жодної його крихти, навіть чверть грама. Щоправда, роздав чимало й став дуже популярний у школі, ха-ха! Усі любили мене! Але більшість я винюхав сам. А потім, пам’ятаєш ті пігулки всіх можливих кольорів, які ми знайшли? Там були дрібненькі, зелені, такі приймають ракові пацієнти на останній стадії, твій батько дійшов до ручки, якщо їх ковтав.

— Атож, я від них також мало дуба не врізав.

— Тоді ти мене розумієш! Більше не виготовляють доброго зеленого оксі! Тепер вони оголосили захист від нариків, і вже не понюхаєш його, не ширнешся ним. Але твій батько? Перейти від випивки на це? Ліпше вже валятися на вулиці п’яним ущерть. Коли я вперше це спробував, я відразу б відкинув лапті, якби Котку не була там, — він провів пальцем по горлянці, — ось так.

— Атож, — сказав я, пригадавши власне дурне блаженство, коли я лежав обличчям донизу на своєму столі нагорі в помешканні Гобі.

— У всякому разі, — Борис вихилив свою горілку й налив нам ще по одній порції, — Ксандра торгувала тими пігулками. Не цими. Ці належали твоєму татові. Для його власного вжитку. Але інші вона здобувала там, де працювала. Ти пам’ятаєш Стюарта й Лізу? Такі собі порядні й поважні агенти з нерухомості. Вони її спонсорували.

Я відклав виделку.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона сама мені розповіла! І вони чудово себе показали, коли наркотики в них закінчилися! Наче містер Увесь-із-себе-Адвокат і міс Турбота-про-Природу. Удома в неї були такими милим и й добрими… гладили її по голові… «що ми можемо зробити для тебе»… «бідолашна Ксандро»… «нам так тебе жаль»… а наркотики закінчилися… і куди подівся той жаль. Інша історія! Мені стало справді погано, коли вона мені про все розповіла, адже ми пограбували її! Створили для неї велику проблему! Адже на той час усі наркотики вже були в нас. А їй капут.

— Стривай — Ксандра все тобі розповіла?

— Атож. Після того, як ти поїхав. Коли я там жив із нею.

— Тоді почни розповідати мені спочатку.

Борис зітхнув.

— Гаразд, гаразд. Це довга історія. Але й ми з тобою не бачилися дуже довго, чи не так?

— Ти жив із Ксандрою?

— Жив, але недовго. Десь чотири місяці, мабуть. Потім вона поїхала додому, в Рено. І після цього я більше з нею не зустрічався. Мій батько знову подався до Австралії, а в нас із Котку нічого не виходило.

— Мабуть, ти почувався досить дивно.

— А таки справді, — зізнався він. — Розумієш, — він відхилився назад, знову покликавши офіціанта помахом руки, — я був у препоганій формі. Я стирчав протягом багатьох днів. Ти знаєш, що з тобою робиться, коли ти хочеш з’їхати з кокаїну, — це жах. Я був сам-один і дуже наляканий. Ти знаєш, як така хвороба опановує твою душу, — дихання стає швидким, наповзає страх, і тобі здається, що зараз прийде Смерть і забере тебе. Ти тонкий, брудний і перелякано тремтиш. Наче маленький, напівмертвий кіт. І Різдво — нікого немає вдома. Телефонував багатьом — ніхто не бере слухавку, пішов до того типа Лі, що живе біля басейна й у якого я зупинявся кілька разів, але його не було вдома, двері замкнені. Я блукав і блукав, спотикаючись і ледь тримаючись на ногах. Замерзаючи й геть наляканий. Нікого не було вдома! Тоді я пішов до Ксандри. Котку на той час уже не розмовляла зі мною.

— Ну, хлопче, ти ж і нахаба. Я б туди й за тисячу доларів не повернувся.

— Я знаю, я тоді мало не луснув від страху, але я почувався таким самотнім і хворим. Губи тремтять. Знаєш, як ото буває, — ти хочеш тільки лягти, дивитись на годинник і рахувати удари свого серця, але не маєш місця, щоб лягти, й не маєш годинника. Я мало не плакав. Не знав, що робити. Навіть не знав, чи вона досі там. Але в її вікнах горіло світло, єдине світло на всій вулиці, я підійшов до скляних дверей і побачив її, в її футболці команди «Dolphins», вона була на кухні й готувала коктейль «Маргарита».

— І як вона повелася?

— Ха-ха, як! Не хотіла мене спочатку впускати! Стояла в дверях і довго горлала — проклинала мене, обзивала всіма іменами! А я тоді заплакав. І запитав, чи можу пожити в неї. — Він стенув плечима. — Вона сказала, гаразд, живи.

— Як? — запитав я, потягшись за своєю порцією горілки. — Тобто в якому розумінні вона дозволила тобі жити з нею?

— Я був геть переляканий! Вона дозволила мені спати в її кімнаті! З телевізором, увімкненим на різдвяні передачі.

— Гм… — Я бачив, він хотів, щоб я став розпитувати його про подробиці, але він так посміхався, що мені не дуже вірилося в те, де вона там дозволила йому ночувати. — Що ж, я радий, що тобі пощастило там улаштуватися. Вона щось говорила про мене?

— Атож, трохи було. — Він пирснув. — Власне, не так уже й мало. Бо ти не гнівайся, але я перекинув деякі речі на тебе.

— Радий, що зміг допомогти тобі.

— Ти правий! — Він урочисто дзенькнув своїм келишком об мій. — Дуже дякую! Якби ти вчинив так само, я нічого не мав би проти. Чесно кажу, бідолашна Ксандра, думаю, була рада, що я до неї прийшов. Хоч хтось до неї прийшов. Я хочу сказати, — він відсунув свою чарку, — там казна-що коїлося… її погані друзі… вона залишилася сама. Багато пила, боялася повернутися на службу. З нею могло статися що завгодно — жодних сусідів, страшно. Та й Бобо Сільвер — але Бобо виявився не таким уже й поганим мужиком. «The Mensh» — йому не так просто дали це прізвисько. Ксандра боялася його до смерті, але він не став вимагати, щоб вона віддала йому борг твого батька, серйозно вимагати, та й вимагати взагалі. А твій тато був у боргах по вуха. Мабуть, він розумів, у якому вона становищі, — твій батько пограбував її теж. Тож виявив себе чоловіком пристойним. Не став видушувати кров із ріпки. Але ті інші люди, її так звані друзі, були підлі, наче банкіри. «Ти мені винна!» — справді жорстко, по-падлючому узгоджено, страшно. Гірше, ніж він. Не так уже й багато була вона їм винна, але вони на неї насіли, — він грізно похитав головою і наставив на мене палець, — «чуєш, суко, ми не станемо чекати, ти ліпше відрахуй нам гроші», — ось так вони їй погрожували. Одне слово, добре, що я тоді до неї прийшов, бо я зміг їй допомогти.

— Допомогти як?

— Віддавши їй ті гроші, які в неї взяв.

— Ти їх не витратив?

— Звісно, витратив, — відповів він мені розважливо. — Бо коли кока в мене закінчилася, знаєш, що я зробив? Я поніс гроші до Джиммі зі збройової крамниці й купив більше. Я купував цей товар для себе й для Ембер — лише для нас двох. Дуже й дуже вродлива дівчинка, дуже невинна й особлива. Дуже юна також, їй було лише чотирнадцять років. Але за ту одну ніч у «МҐМ Ґранд» ми дуже зблизилися, сидячи на костюмі тата Кей Ті й розмовляючи. Ми навіть не поцілувалися! Розмовляли, розмовляли й розмовляли! Я тоді навіть плакав. Ми справді відкрили одне одному свої серця. І, — він притулив руку до грудей, — мені було дуже сумно, коли настав ранок, чому закінчилася така ніч? Бо ми ж могли б сидіти там і розмовляти вічно! І почуватися такими щасливими! Ось так ми зблизилися одне з одним лише за одну ніч. Одне слово — саме тому я пішов до Джиммі. Кока в нього була паскудною — і наполовину не така гарна, як у Стюарта й Лізи. Але всі вже чули про той вікенд у «МҐМ Ґранд», коли я мав стільки чудової коки. Тож люди посунули до мене. Їх підійшло до мене з десяток у перший день, коли я прийшов до школи. Усі вони стали тицяти мені гроші: «Ти мені дістанеш… Ти мені дістанеш… Ти дістанеш моєму братові… У мене синдром дефіциту уваги, мені треба, у мене важлива домашня робота…» Незабаром я вже продавав коку старшим футболістам і половині баскетбольної команди. Продавав і дівчатам, подругам Ембер та Кейті… Подругам Джордан, навіть студентам Лас-Веґаського університету. Я втратив гроші на кількох перших порціях, які продав, — не знав, скільки просити, продавав дуже дешево, хотів, щоб усі мене любили, ля-ля-ля! Та коли я все точно підрахував, то став багатим! Джиммі дав мені величезну знижку, він і сам заробив на цьому багато зелені. Я робив йому велику послугу, продаючи наркоту дітлахам, які боялися купувати її, боялися таких людей, як Джиммі, що її продавали. Кейті… Джордан… ці дівчата мали купу грошей. Були завжди раді зустрічатися зі мною. Кока — це не екстазі, я продавав і екстазі, але ця торгівля йшла нерівномірно, то відразу цілий жмут, то протягом кількох днів нічого, а на коку я мав багато постійних клієнтів, і вони зверталися до мене двічі або й тричі на тиждень. Я хочу сказати, лише Кейті…

— Ого!

Навіть через стільки років її ім’я звучало вагомо.

— Тож вип’ємо за Кейті!

Ми підняли келишки й випили.

— Яка красуня! — Борис зі стуком поставив келишок. — У мене йшла обертом голова, коли я наближався до неї. Я ставав п’яним, лише дихаючи з нею одним повітрям.

— А ти з нею спав?

— Ні… Хоч і намагався… Правда, одного разу вона мені добре попрацювала руками в спальні свого малого брата, вона була тоді п’яна й у чудовому настрої.

— Чувак, схоже, я невчасно поїхав.

— Звичайно, ти надто поквапився. Я тоді кінчив у штани, вона ще й змійку не встигла розстебнути. А скільки їй давали грошей, — сказав він, потягшись до мого порожнього келишка. — Дві тисячі на місяць! Стільки вона могла витрачати лише на шмотки. Але вона має їх уже дуже багато, навіщо купувати ще! Одне слово, на Різдво я жив, як ото показують у кіно, коли дзвенять монети й усюди знак долара. Мій телефон не переставав дзвонити. Усі були моїми найкращими друзями! Дівчата, яких я ніколи раніше не бачив, цілували мене й віддавали мені золоті прикраси з власних ший! Я ковтав усі наркотики, які в мене були, наркотики кожного дня й кожної ночі, насипав доріжки, довгі, як моя рука, а проте грошей у мене завжди вистачало. Я був наче «Обличчя зі шрамом»[159] нашої школи. Один із хлопців подарував мені мотоцикл, другий — потриманий автомобіль. Збираю свої манатки з підлоги, а з кишень випадають сотні доларів, і я не маю жодного уявлення, звідки вони.

— Як швидко ти навчився загрібати гроші!

— Не розказуй мені про це. Я завжди так навчаюся. Кажуть, що досвід — найкращий учитель, і це правда, але мені пощастило, що цей досвід мене не вбив. Іноді… здебільшого після того як вип’ю кухоль пива, я можу насипати собі доріжку або дві. Але здебільшого я цього не роблю. Випалив себе геть начисто. От якби ти зустрів мене десь п’ять років тому? Я тоді був такий. — Він глибоко втягнув щоки. — Але… — офіціант з’явився знову з кількома оселедцями й пивом, — годі про це. А як, — він оглянув мене з голови до ніг, — живеться тобі? Схоже, що непогано?

— Більш-менш.

— Ха! — Він відхилився назад і поклав руку на спинку дивана. — Кумедний старий світ, еге? Торгуєш антикваріатом? У старого гомика? Він узяв тебе партнером у свій бізнес?

— Та взяв.

— Грандіозне шахрайство, я чув.

— Точно.

Він подивився на мене згори вниз.

— Ти щасливий?

— Не дуже.

— Послухай тоді! У мене блискуча ідея! Іди працювати до мене!

Я засміявся.

— Ні, я не жартую! Ні, ні, — сказав він, владно примусивши мене замовкнути, коли я намагався урвати його, наливаючи ще одну чарку й посунувши її по столу до мене. — Скільки він тобі платить? Повір мені, я платитиму тобі вдвічі більше.

— Ні, я люблю свою працю. — Я ледве вимовляв слова, невже я справді так напився? — Мені подобається те, що я роблю.

— Справді? — Він підняв свого келишка до мене. — Тоді чому ти не почуваєшся щасливим?

— Я не хочу про це говорити.

— Чому не хочеш?

Я недбало махнув рукою.

— Тому що, — я втратив лік, скільки порцій горілки випив, — просто не хочу та й усе.

— Якщо не робота робить тебе нещасливим, тоді що? — Він перекинув у рот наступну чарку, гордо закинув голову й узявся за нову порцію оселедців. — Проблеми з грішми? З дівчиною?

— Не те й не те.

— Отже, справа в дівчині, — сказав він із тріумфом. — Я це знав.

— Послухай-но. — Я допив решту своєї горілки, ляснув долонею по столу — який же я геній, я не міг припинити всміхатися, мені спала на думку найкраща ідея за останні багато років! — Кінчаймо цю розмову. Ходімо зі мною! У мене для тебе великий сюрприз.

— Іти з тобою? — запитав Борис, видимо наїжившись. — Куди?

— Побачиш.

— Я хочу залишитися тут.

— Борисе…

Він піднявся, а тоді знов опустився на своє місце.

— Облиш, Поттере, — сказав він, підіймаючи руки. — Просто розслабся.

— Борисе! — Я подивився на юрбу в барі, ніби чекав якогось масового заворушення, а потім перекинув погляд на нього. — Мені остогидло сидіти тут. Я тут просидів кілька годин!

— Але ж, — роздратовано сказав він, — я звільнив цей вечір для тебе! Я мав нагальні справи! А ти вже йдеш?

— Я йду, і ти йдеш зі мною. Тому що, — я викинув руки вперед, — ти повинен побачити свій сюрприз!

— Сюрприз? — Він згорнув серветку в кульку й викинув її геть. — Який сюрприз?

— Ти побачиш. — Що з ним діється? Чи він забув, як ми полюбляли розважатись? — А зараз ушиваймося звідси.

— Чому? Тепер?

— А тому! — У барі стояв темний рев. Я ніколи не почував себе таким впевненим у собі у своєму житті, давно так не радів власній винахідливості. — Ходімо! Допивай!

— Нам і справді треба піти?

— Ти будеш задоволений. Обіцяю тобі. Ходімо! — сказав я, простягши руку й потрусивши його за плече, дуже приязно, як мені здалося. — Повір мені, це не якийсь обман, це сюрприз, який тобі дуже сподобається.

Він відхилився назад зі згорнутими руками й підозріло подивився на мене.

— Я думаю, ти сердишся на мене.

— Борисе, що за херню ти говориш. — Я був такий п’яний, що ноги в мене підігнулися, коли я почав підводитись, і я мусив ухопитися руками за стіл. — Не сперечайся. Просто ходімо та й усе.

— Я думаю, буде помилкою кудись із тобою піти.

— Чому? — запитав я, подивившись на нього напівзаплющеними очима. — То ти йдеш чи не йдеш?

Борис подивився на мене холодним поглядом. Потім ущипнув себе за ніс і сказав:

— Ти мені не скажеш, куди ми йдемо?

— Ні.

— Ти не заперечуватимеш, коли нас відвезе туди мій водій?

— Твій водій?

— Атож. Він мене чекає десь за три квартали звідси.

— Ну ти й жук! — Я подивився вбік і засміявся. — То ти маєш власного водія?

— Ти не заперечуєш, якщо ми візьмемо його з собою?

— А чому б я став заперечувати? — сказав я після короткої паузи.

Хоч я й був дуже п’яний, але поведінка Бориса примусила мене насторожитися: він дивився на мене з пильним і дивним розрахунком у погляді, якого я ніколи не бачив у нього раніше.

Борис допив горілку й підвівся.

— Гаразд, — сказав він, крутячи в пальцях незапалену сигарету. — Їдьмо, з’ясуємо, що за нісенітницю ти хочеш мені показати.

Борис стояв так далеко, коли я відмикав парадні двері помешкання Гобі, ніби боявся, що коли я оберну ключ у замку, то весь будинок злетить у повітря. Його водій припаркувався перед будинком у другому ряду в клубах диму, який з’явився невідомо звідки. Як тільки ми сіли в автомобіль, розмова між Борисом і водієм відбувалася лише українською мовою, і знання розмовної російської, які я здобув за два семестри в коледжі, мені не допомогли.

— Заходь, — сказав я, ледве стримуючи усмішку.

Невже цей йолоп подумав, що я хочу напасти на нього, або викрасти його, або щось таке? Але він досі стояв на вулиці, з руками в кишенях пальта, дивлячись через плече на водія, якого звали чи то Генка, чи то Юрій, чи то Георгій, чи то хер його знає як.

— Що з тобою? — запитав я.

Якби я не так набрався, його параноя могла б розгнівати мене, але я вважав її лише кумедною.

— Ще раз прошу тебе сказати мені, чого ми сюди приваландалися? — запитав він, стоячи ще досить далеко від дверей.

— Ти побачиш.

— А ти живеш тут? — запитав він із підозрою, зазирнувши всередину вітальні. — Це твій дім?

Двері, коли я відчиняв їх, заскрипіли гучніше, ніж я сподівався.

— Тео, це ти? — гукнув Гобі з протилежного кінця будинку.

— Я.

Він був одягнений для вечері, в костюмі з краваткою — чорт, подумав я, може, в нього гості? Але тут я усвідомив, що ще не настав час вечері, а враження було таке, ніби вже третя ночі.

Борис обережно прослизнув за мною, тримаючи руки в кишенях пальта, залишивши парадні двері широко розчиненими позаду себе, дивлячись на великі базальтові урни, на канделябр.

— Гобі, — сказав я, він увійшов до вітальні з піднятими бровами, місіс Дефріз боязко тупцювала за ним, — привіт, Гобі, ти пам’ятаєш, я тобі розповідав про…

— Попчик!

Маленький білий клубочок, який із почуттям обов’язку дріботів до вхідних дверей, завмер на місці. Потім заскавулів на високій ноті й побіг так швидко, як тільки міг (а дуже швидко бігти він уже не міг), а Борис, гучно зареготавши, впав навколішки.

— Ох! — вигукнув він, схопивши собаку, який крутився й випручувався. — Та ти потовщав! Він став товстий! — обурено сказав Борис, коли Попчик підстрибнув і лизнув його в обличчя. — Ти дозволив йому потовщати! Привіт, пустишка, маленький пухнастику, привіт! Ти мене пам’ятаєш, так?

Він перекинувся на спину й витягся, сміючись, а Попчик усе ще скавучав від радості й стрибав на ньому.

— Він мене пам’ятає!

Гобі, поправивши окуляри, стояв поруч, це видовище зустрічі старих друзів, вочевидь, його забавляло, а от місіс Дефріз стояла позад Гобі й супилася, дивлячись на те, як мій гість, від якого смерділо горілкою, качався на килимі, обіймаючись із собакою.

— Оце так так! — сказав Гобі, застромивши руки в кишені піджака. — Невже це?..

— Він самий.

Ми не церемонилися довго — Гобі багато чув про Бориса протягом років, анумо вип’ємо, і Борисові також було цікаво, як мені було б цікаво зустрітися із Джуді з Кармейволлаґа або якоюсь іншою легендарною особою з його минулого, але ми були п’яні й надто крикливі і відчували, що дратуємо місіс Дефріз, яка хоч і всміхалася нам чемно, але сиділа у вітальні на стільці досить скуто, склавши на колінах свої маленькі ручки з багатьма перснями.

Тож ми пішли — Попчик приєднався до нас, збуджений і веселий, Борис помахав своєму водієві, щоб той об’їхав квартал і підібрав нас.

— Так, пустишка, так, — сказав він, звертаючись до Поппера. — Це ми! У нас є машина!

Потім несподівано з’ясувалося, що Борисів водій знає англійську мову не гірше за самого Бориса, й ми всі розговорилися, включно з Поппером, який стояв на задніх лапах, упершись передніми в скло, і дуже серйозним поглядом дивився на вогні Вест-Сайдського шосе, тоді як Борис базікав до нього, обіймав його й цілував у шию, водночас розповідаючи Юрію, водієві, англійською і російською мовами, яким чудовим другом я був йому в дитинстві, радістю його серця (Юрій простяг ліву руку через сидіння, щоб приязно потиснути руку мені), і які приємні сюрпризи влаштовує нам життя, коли в такому широкому світі знову зустрічаються двоє друзів після такої тривалої розлуки.

— Так, — похмуро сказав Юрій, повернувши машину на Г’юстон-стріт так рвучко й несподівано, що мене відкинуло до дверей, — те саме було й у мене з Вадимом. Я щодня сумую за ним — сумую так тяжко, що прокидаюся й серед ночі. Вадим був мені братом, — він подивився на мене; пішоходи сипнули врозтіч, коли він наїхав на перехід, перелякані обличчя за тонованими вікнами, — більше ніж братом. Як і Боря. Але Вадим…

— Це був жах, — тихо сказав мені Борис, а тоді обернувся до Юрія: — Атож, це був справжній жах…

— Ми надто рано провели Вадима в сиру землю. Правду кажуть у тій пісні по радіо, знаєш? Яку співає той чувак із «Piano Man»[160]: «Лиш порядні помирають молодими».

— Він чекатиме там на нас, — втішним голосом сказав Борис і потягся через сидіння, щоб поплескати Юрія по плечу.

— Атож, саме так я його й проінструктував, — пробурмотів Юрій, розминувшись із автомобілем так раптово, що я впав на свій ремінь безпеки, а Попчик підлетів угору. — Це дуже глибокі істини, і їх не передати словами. Людська мова тут безпорадна. Але в кінці, вкладаючи його в ліжко лопатою, я заговорив до нього з усією душею. «Прощай, Вадиме. Тримай браму відчиненою для мене, брате. Займи для мене місце біля себе. Лише Бог…»

Будь ласка, думав я, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя і тримаючи Попчика на колінах, мать твою так, та пильнуй же ти за дорогою.

— …Федоре, прошу в тебе допомоги, я маю два поважні запитання щодо Бога. Ти ж бо професор коледжу (що?), тому, можливо, зможеш мені на них відповісти. Перше запитання, — він зустрівся зі мною поглядом у дзеркалі заднього огляду, піднявши палець догори, — чи Бог має почуття гумору? Друге запитання: чи воно жорстоке, Боже почуття гумору? Тобто чи Бог катує нас для Свого власного задоволення, як ото лиха дитина катує комаху, яку спіймала в саду?

— Ох, — сказав я, стривожений тим, як пильно він дивиться на мене, а не на те, куди повертати. — Можливо, я не знаю, дуже сподіваюся, що ні.

— Це не той чоловік, якому треба ставити такі запитання, — сказав Борис, пропонуючи мені сигарету й подавши Юрію через сидіння іншу. — Бог піддав Тео чималим катуванням. Якщо страждання робить чоловіка шляхетним, то він у нас принц. А зараз, Юрію, — сказав він, огорнувши себе клубами диму, — зроби мені, будь ласка, одну послугу.

— Усе, що завгодно.

— Доглянеш собаку, коли нас висадиш? Покатай його на задньому сидінні, відвези будь-куди, куди він захоче.

Клуб був у Квінсі[161], я точно не можу сказати, де саме. У застеленій червоним килимом залі, схожій на кімнату, куди ти прийшов би поцілувати в щоку свого дідуся, щойно вийшовши з в’язниці, великі, ніби родинні, компанії пияків, сидячи на стільцях стилю Людовіка XVI, їли, курили, галасували й гатили один одного по спині навколо столів із блискучими золотими скатерками. На червоних лакованих стінах висіли саморобні на вигляд різдвяні гірлянди й святкові прикраси совєтської доби, з лампочок на дротах і кольорового алюмінію: півні, птахи в гніздах, червоні зірки, космічні ракети, серпи та молоти й кічеві гасла, написані кириличними літерами (з Новим Роком, дорогий Сталіне), — усе це звисало рясними і, схоже, імпровізованими гронами. Борис (він уже добре нализався; весь час цмулив із пляшки, сидячи на задньому сидінні) обіймав мене за стан і рекомендував мене російською молодим і старим як свого брата, що люди сприймали буквально, — я розумів це з того, як палко обіймали й цілували мене чоловіки та жінки і намагалися почастувати мене горілкою з великих пляшок, що зберігались у відрах із кристалічним льодом.

Нарешті ми проштовхалися вглиб приміщення: до чорних оксамитових портьєр, де стояв на варті бритоголовий головоріз із гадючим поглядом, аж до щелеп густо вкритий татуюванням із написами кирилицею. У задній кімнаті гриміла музика й плавав густий сморід поту, одеколону, марихуани та диму сигар «Коїба»; «Армані», спортивні костюми, платинові «Ролекси» з діамантами. Я ніколи не бачив, щоб стільки чоловіків носили так багато золота — золотих перснів, золотих ланцюжків, золотих передніх зубів. Мене ніби оточувала осяйна, блискуча мрія чужоземного походження, а я перебував на затягнутій густим туманом стадії сп’яніння, у якій не міг ані зосередити на чомусь погляд, ані щось робити, крім як хитатися, кивати головою й дозволяти Борисові тягти мене крізь натовп. У якусь мить пізно вночі, наче тінь, з’явилася Міріам; привітавши мене поцілунком у щоку, який здався мені моторошним і зловісним, замерзлим у часі, наче жест якоїсь грізної церемонії, вона зникла, забравши з собою Бориса, залишивши мене біля столу, навколо якого сиділа компанія п’яних до очманіння росіян, що курили без перерви і, здавалося, всі знали, хто я такий («Фьодор»!); вони плескали мене по спині, наливали мені горілки, пропонували поїсти, частували сигаретами «Мальборо», щось приязно кричали російською, не сподіваючись почути від мене якусь відповідь…

Раптом я відчув на плечі чиюсь руку. Хтось знімає з мене окуляри.

— Привіт, — сказав я незнайомій жінці, що несподівано всілася мені на коліна.

Жанна. Привіт, Жанно. Що ти тут робиш? Та, власне, нічого. А ти? Порнозірка, засмагла в солярії, з декольте вивалюються силіконові цицьки. У мене в родині всі вміють ворожити по руці — дозволиш мені прочитати твою долоню? Чом би й ні; її англійська мова була майже досконалою, але слова було важко розчути через гамір, що панував у клубі.

— А ти, я бачу, природжений філософ. — Вона водила по моїй долоні кінчиком яскраво-рожевого нігтя. — Дуже, дуже розумний. Тобі часто щастило й не щастило, злети і падіння — ти багато чого пережив. Але ти самотній. Ти мрієш зустріти дівчину, з якою міг би прожити решту свого життя, правильно я кажу?

Але тут знову з’явився Борис, сам-один. Він притягнув стілець і опустився на нього. Зав’язалася коротка розмова українською між ним і моєю новою знайомою, після якої вона почепила мої окуляри мені на ніс і пішла геть, але спочатку стрельнула в Бориса сигарету й поцілувала його в щоку.

— Ти її знаєш? — запитав я Бориса.

— Ніколи досі її не бачив, — сказав Борис, сам закуривши сигарету. — Ми можемо звідси піти, якщо хочеш. Юрій чекає на вулиці.

Була вже ніч. Заднє сидіння в автомобілі здавалося затишним куточком після стовпотворіння в клубі (неяскраве світіння приладової дошки, тихо ввімкнене радіо), і ми каталися годинами, сміючись і розмовляючи; Попчик міцно спав на колінах у Бориса, а Юрій також долучився до нашої розмови, хрипко розповідаючи про своє дитинство в Брукліні, про «цеглу» — так він називав будівництво, — поки ми з Борисом пили теплу горілку з пляшки й нюхали кокаїн прямо з пакетика, який він дістав із кишені свого пальта; Борис вряди-годи передавав цей пакетик Юрієві. Хоч кондиціонер і працював на повну потужність, у машині було пекло; з обличчя Бориса струменів піт, а його вуха палахкотіли, як вогонь.

— А знаєш, — казав він (він уже скинув піджак, розстебнув застібки на манжетах, укинув їх до кишені й підкасував рукави сорочки), — це твій батько навчив мене пристойно вдягатись, і я вдячний йому за це.

— Атож, мій батько багато чого нас навчив.

— Так, — щиро сказав він, кивнувши головою, без іронії, й витер носа тильним боком долоні. — Він завжди мав вигляд джентльмена. Бо поглянь, наприклад, на тих чоловіків у клубі — шкіряні пальта, велюрові спортивні костюми, ніби тільки вчора іммігрували. Куди ліпше вдягатися просто, як твій батько, пристойний піджак, пристойний годинник, але класний — простий, знаєш, — і намагатися не відрізнятися від загалу.

— Маєш рацію.

Підмічати такі речі — моя робота, і я вже звернув увагу на годинник Бориса — швейцарський, ціною, либонь, тисяч у півсотні баксів, як то кажуть, годинник європейського плейбоя, — надто показний, як на мій смак, але дуже скромний супроти тих обсипаних діамантами брил золота й платини, що їх я бачив у його клубі. А на внутрішньому боці передпліччя я помітив у нього синє тату зірки Давида.

— Що це? — запитав я.

Він підняв руку, щоб я роздивився її ближче.

— IWC. Хороший годинник — наче внесок у банку. Ти завжди можеш віддати його в заставу або продати в скрутну годину. Це біле золото, але на вигляд як неіржавійка. Ліпше мати годинник, який здається дешевшим, ніж є.

— Ні, я про татуювання.

— А… — Він закотив рукав і подивився на свою руку з жалем. Але тату мене більше не цікавило. Світло в автомобілі було неяскраве, але я за будь-якого світла міг упізнати сліди від голки. — Ти маєш на увазі зірку? Це довга історія.

— Але ж… — Я добре знав, що про сліди від уколів ліпше не питати. — Ти ж не єврей.

— Ні, — сердито відказав Борис, опустивши рукав. — Звичайно, ні!

— Тоді, думаю, логічно буде запитати, навіщо…

— Бо я сказав Бобо Сільверу, що я єврей.

— Що-що?

— Я хотів, щоб він найняв мене на роботу. Тому набрехав.

— Ти гониш.

— Так, так, я йому набрехав! Він часто приходив до Ксандри — ходив вулицею, щось вистежував і винюхував, можливо, думав, а чи, бува, не живий твій батько, й одного дня я набрався нахабства поговорити з ним. Запропонував працювати на нього. Усе в мене почало розвалюватись — у школі виникли проблеми, багатьох випхали на реабілітацію, інших узагалі виключили, мені треба було порвати з Джиммі, розумієш, зайнятися чимось іншим. І хоч прізвище в мене непідхоже, але в Росії багатьох євреїв називають іменем Борис, тому я й подумав, а чом би й ні? Як він дізнається? Я думав, таке тату мені згодиться — типу переконати його, що я свій. Мені його зробив чувак, який заборгував мені сто баксів. Я вигадав велику сумну історію, моя мати, мовляв, була польською єврейкою, її родина загинула в концентраційному таборі, пхиньк-пхиньк, — але я, дурень, не знав, що єврейський закон забороняє татуювання. Чого ти смієшся? — сказав він таким тоном, ніби захищався. — Хтось такий, як я, був би йому корисний, ти це розумієш? Я розмовляю англійською, російською, польською, українською. Маю певну освіту. Він чудово зрозумів, що я не єврей, він засміявся мені в обличчя, але все одно взяв мене до себе, і я дуже вдячний йому за це.

— Як ти міг працювати на мужика, який хотів убити мого батька?

— Він не хотів убивати твого батька. Це неправда! Він хотів лише налякати його! І я справді працював на нього майже рік.

— І що ти для нього робив?

— Нічого брудного, вір чи не вір! Я був йому лише помічником — хлопцем на побігеньках, виконував його різні дрібні доручення. Вигулював його песиків. Забирав із хімчистки одяг. Бобо був добрим і великодушним другом у тяжкий для мене час — майже батько, я можу сказати це тобі приклавши руку до серця, і я не брешу. Безперечно, він був мені кращим батьком, аніж мій рідний батько. Бобо був справедливим до мене. Більш ніж справедливим. Добрим. Я багато чого навчився від нього, бачив його в роботі. Тому я не проти носити цю зірку з поваги до нього. А ось це татуювання, — він закасав рукав до біцепса, показавши мені колючу троянду з написом кирилицею, — це для Каті, мого вічного кохання. Я кохав її більше, аніж будь-яку іншу жінку в своєму житті.

— Ти це кажеш про кожну.

— Так, але щодо Каті це правда. Я для неї босим по битому склу пройду! Пройду крізь пекло, крізь вогонь! З радістю віддам своє життя! Я ніколи не кохатиму жодну жінку на землі так, як кохав Катю, навіть приблизно. Вона була «тією самою». Я помер би й був би щасливий, якби прожив лише один день із нею. Але… — і він опустив рукав назад, — ніколи не можна наколювати чиєсь ім’я на своєму тілі, бо тоді втратиш цю людину. Я був надто молодий і не знав про це, коли робив татуювання.

Я не нюхав кокаїну, відколи Керол Ломбард поїхала з міста, тож заснути було неможливо. О пів на сьому ранку Юрій катався навколо Нижнього Іст-Сайду з Попчиком на задньому сидінні в ролі пасажира («Повезу його до крамниці! Куплю йому яйце з беконом і сиру!»), а ми з Борисом, геть накачані, базікали в якомусь сирому цілодобовому барі на авеню С з обписаними графіті стінами й затягнутими мішковиною вікнами, щоб не пропускати сонячного світла («клуб „Алі-Баба“, три долари за порцію, щасливі години від 10:00 до 12:00»), намагаючись залити в себе стільки пива, щоб бодай трохи забутися.

— Ти знаєш, що я робив у коледжі? — розповідав я йому. — Я рік вивчав розмовну російську мову. Тільки для тебе. У мене це виходило досить паскудно. Я так ніколи й не навчився добре читати, щоб подужати «Євгенія Онєгіна» абощо — кажуть, його треба читати російською, він не сприймається в перекладі. Але я так багато думав про тебе! Я згадував усілякі дрібниці, які ти говорив, — чого тільки не згадувалося мені. Ой, послухай, у них же грає «Comfy in Nautica», ти чуєш? «Panda Bear»! Я цілком забув цей альбом. Коротше. Я писав курсову на тему «Ідіота» після закінчення свого курсу російської літератури — російської літератури в перекладі, — і весь час, поки я його читав, я думав про тебе, уявляв, як ти в моїй спальні куриш татові сигарети. Мені було набагато легше запам’ятовувати імена, якщо я уявляв, як ти їх вимовляєш… мені здавалося, що я прослухав твоїм голосом усю книжку. У Веґасі ти читав «Ідіота» мало не півроку, пам’ятаєш? Російською. Протягом тривалого часу ти більше нічого й не робив. Пам’ятаєш, як досить довго ти не міг спуститися вниз через Ксандру і я мусив приносити тобі поїсти, як якій-небудь Анні Франк? Хай там як, я прочитав «Ідіота» англійською, та хотів би я досягти такого рівня у вивченні російської мови, щоб прочитати його російською. Але так і не досяг.

— До сраки цю паскудну школу, — сказав Борис, якого моя розповідь анітрохи не вразила. — Якщо ти хочеш вивчити російську мову, їдьмо зі мною до Москви. За два місяці заговориш.

— То ти розповіси мені, чим займаєшся?

— Я вже тобі казав. То тим, то сим. Аби лиш якось прожити. — Він штовхнув мене ногою під столом і сказав: — А тобі ніби покращало, еге?

— Що?

У барі крім нас було лише двоє відвідувачів, вродливі, по-нелюдськи бліді чоловік і жінка, обоє з коротким темним волоссям, дивились одне одному у вічі, й чоловік тримав руку жінки через стіл і покусував внутрішню частину її зап’ястка. «Піппа», — з болем у серці подумав я. У Лондоні вже був обідній час. Що вона робить?

— Коли я натрапив на тебе, ти мав такий вигляд, ніби вийшов, щоб утопитись.

— Пробач, день був для мене тяжким.

— А вдома в тебе непогано, — сказав Борис. З того місця, де він сидів, чоловіка й жінку не було видно. — То ви, хлопці, партнери?

— Ні! Не в тому розумінні.

— Я цього й не сказав! — заперечив Борис, подивившись на мене критичним поглядом. — Господи, не будь таким вразливим, Поттере. Та й та жіночка — вона ж йому дружина?

— Так, — сказав я не зовсім упевненим голосом, відхиляючись назад на стільці. — Начебто дружина. — Стосунки між Гобі та місіс Дефріз досі були для мене глибокою таємницею, як і її шлюб із містером Дефрізом, який досі існував. — Я довго вважав її вдовою, але виявилося, що це не так. Вона, — я нахилився вперед, потер носа, — розумієш, вона живе у передмісті, а він у центрі, але вони весь час разом… Вона має будинок у Коннектикуті, іноді вони їдуть туди разом на вікенд. Вона одружена — але я ніколи не бачив її чоловіка. Одне слово, я так і не знаю, що й до чого. Сказати тобі правду, я думаю, що вони просто добрі друзі. Пробач мені за моє базікання. Я так і не знаю, навіщо все це тобі розповідаю.

— І він навчив тебе твого ремесла! Здається, хороший мужик. Справжній джентльмен.

— Га?

— Твій бос.

— Та він мені не бос! Я його партнер у бізнесі. — Наркотичний дурман помалу вивітрювався. Кров засвистіла мені у вухах на високій ноті, наче там заспівали цвіркуни. — Правду кажучи, вся торгівля нашим антикваріатом лежить на мені.

— Пробач! — сказав Борис, піднявши обидві руки. — Не заводься, не треба. Але я не жартував, коли запропонував тобі працювати на мене.

— І що я маю відповісти тобі на це?

— Розумієш, я хочу тобі віддячити. Поділитися з тобою всім тим добрим, що сталося зі мною. Тому що, — сказав він, урвавши мене величним жестом, — я завдячую тобі всім, чого досяг. Усе добре, що сталося в моєму житті, Поттере, сталося завдяки тобі.

— Що ти маєш на увазі? Що я прилучив тебе до торгівлі наркотиками? Дякую, — сказав я, запаливши одну з його сигарет і штовхнувши пачку через стіл до нього. — Це приємно знати, я тепер справді можу пишатися собою.

— До торгівлі наркотиками? Хто говорить про торгівлю наркотиками? Я хочу загладити свою провину перед тобою. Я обіцяю тобі велике життя. Нам буде дуже весело вдвох, ти мені повір!

— Ти ескорт-сервісом займаєшся чи що?

— Послухай-но. Хочеш, я тобі щось скажу?

— Кажи.

— Повір, я справді каюся за те, як із тобою повівся.

— Забудь. Мені байдуже.

— Завдяки тобі я так нажився, чому б і тобі не здобути з цього користі? Не зняти вершків і для себе?

— Послухай-но, що я тобі скажу, Борисе. Я не хочу вплутуватися в щось протизаконне. Не ображайся, — сказав я, — але я намагаюся вибратися з халепи, в яку несамохіть потрапив, а до того ж маю намір одружитись, тепер у мене життя складається по-іншому, і я зовсім не хочу…

— Тоді чому ти не дозволиш, щоб я тобі допоміг?

— Я маю на увазі зовсім не те. Я не хочу розводитися про це, але я вчинив щось таке, чого робити було не слід, і тепер намагаюся все виправити. Точніше, намагаюся зрозуміти, як би це виправити.

— Важко все виправити. Ми дуже рідко маємо такий шанс. Іноді тільки й лишається — докласти всіх зусиль, щоб не спіймали.

Вродлива пара підвелася й попрямувала до виходу, тримаючись за руки. Розсунувши завісу з намистин, вони виплили разом у тьмяний холодний світанок. Я дивився, як розсунуті дівочими стегнами намистини розгойдуються й клацають після того, як вони крізь них пройшли.

Борис відкинувся на стільці. Він не відривав від мене погляду.

— Я намагався отримати її назад, щоб повернути тобі, — сказав він — Було б чудово, якби мені це вдалося.

— Ти про що?

Він спохмурнів.

— Саме тому я й приходив до твоєї крамниці. Я певен, ти чув, що відбулося в Маямі. Мене непокоїло, що ти подумав, коли інформація про ту подію з’явилася в газетах, і боявся, що через мене вони вийдуть на тебе, розумієш? Тепер я вже так не боюся — але все ж таки. Я загруз у цьому по шию — але розумів, що організація була поганою. Я повинен був довіряти своїм інстинктам. Я, — він колупнув ключем ще одну коротку понюшку; ми залишалися єдиними людьми в цій частині бару; маленька татуйована офіціантка, чи адміністраторка, чи хто там вона була, зникла в неясно видимій задній залі, де я краєм ока помітив людей, що сиділи на розтріпаних канапах і, схоже, дивилися якусь порнуху 1970-х років, — одне слово, там творилися жахливі речі. Я повинен був це передбачити. Люди постраждали, і я сам мало не потерпів, але я здобув важливу науку з тих подій. Завжди є помилкою — стривай, дай мені договорити, — завжди є помилкою, як я вже казав, робити справи з людьми, яких не знаєш. — Він затиснув ніс і передав пакетик під столом мені. — А проте ми чомусь завжди про це забуваємо. Ніколи не об’єднуйся з чужинцями, коли робиш велику справу! Ніколи! Люди можуть казати: «О, ця особа гідна довіри», і мені хочеться вірити в це, така моя вдача. Але так усякі лажі й відбуваються. Своїх друзів я знаю, ти ж розумієш. Але друзів моїх друзів — чи можу я знати? Звичайно ж, ні. Саме так люди й заражаються СНІДом, згоден?

Мені не слід було нюхати кокаїн — я це розумів, уже нюхаючи його; я без нього вже наковтався наркотиків, щелепи мені стиснуло, й небезпека повної відключки наповзала на мене, збриживши поверхню шибок у вікнах.

— Хай там як, — говорив Борис (говорив він дуже швидко, тупцяючи ногою під столом), — а я думав про те, як би повернути її назад. Думав, думав, думав! Звичайно, скористатися нею я більше не можу. Я надто сильно на ній обсмалився. Звичайно, — він неспокійно засовався на стільці, — я не тому приходив до тебе, якщо мислити точно. Хоч почасти попросити в тебе пробачення я, звичайно, хотів. Сказати тобі: «Пробач мені» — власним голосом. Бо, чесно кажучи, я почуваюся винним перед тобою. Але почасти також я хотів заспокоїти тебе, сказати, щоб ти не хвилювався, читаючи всю ту фігню в газетах, бо, можливо, ти думаєш — я, власне, не знаю, що саме ти думаєш. Але мені не хотілося думати, що до тебе все це доходить і тебе опановує страх, бо ти не знаєш точно, що саме відбувається. І боїшся, щоб цей слід не привів їх до тебе. Це мені неабияк псувало настрій. І саме тому я хотів поговорити з тобою. Повідомити, що я усунув тебе з цієї історії — ніхто не знав про наші близькі взаємини. А крім того, сказати тобі, що я справді хочу її повернути. Докладаю для цього дуже великих зусиль. Адже, — він підніс три пальці до лоба, — я збив собі завдяки їй справжній статок, я тепер хочу, щоб вона повернулася до тебе, щоб ти тримав її у своїй стінній шафі чи де там, міг дістати її звідти й помилуватися нею, як колись. Бо я знаю, як ти її любив. Я й сам її зрештою полюбив.

Я витріщився на нього. Короткий спалах наркотику частково осяяв мені те, що він говорив.

— Борисе, про що ти говориш?

— Ти знаєш.

— Ні, не знаю.

— Не примушуй мене казати це вголос.

— Борисе…

— Я намагався сказати тобі. Я просив тебе не від’їздити. Я віддав би її тобі, якби ти зачекав бодай один день.

Завіса з намистинок досі метлялась і цокотіла на протязі. Жилаві скляні коливання. Я дивився на нього, і мене охоплювало темне прозоре відчуття того, як одне марення наповзає на інше. Дзенькіт срібних ложок і виделок жаркого полудня в ресторані у Трайбеці, Лусіус Рів посміхається мені через стіл.

— Ні, — сказав я, відсуваючись назад на своєму стільці, зрошений холодним потом, затуливши обличчя долонями. — Ні.

— А ти думав, її взяв твій батько? Я трохи втішав себе думкою, що ти так подумав. Бо він і так уже був у глибокій дупі. І так уже крав у тебе.

Я відсунув долоні вниз по обличчю й дивився на нього, неспроможний говорити.

— Я її підмінив. Так. То був я. Я думав, ти знаєш. Ну пробач, мені дуже шкода, — сказав він, а я тим часом сидів і дивився на нього з роззявленим ротом. — Я тримав її в школі, у себе в шафці. Хотів пожартувати. Хоча, — він слабко всміхнувся, — може, не тільки пожартувати. Але послухай мене. — Він постукав долонею по столу, щоб привернути мою увагу. — Присягаюся, я не хотів привласнити її. Такого плану в мене не було. Хіба міг я знати, що таке станеться з твоїм батьком? Якби ти залишився ще бодай на одну ніч, — він викинув руки вгору, — я її повернув би тобі, присягаюсь, я її повернув би. Але я не зміг умовити тебе залишитися. Ти мусив їхати! Негайно, в цю ж таки хвилину! Ні, я їду, Борисе, їду! Не можу зачекати навіть до ранку! Я мушу їхати, мушу їхати, цієї ж таки секунди! А я боявся сказати тобі, що вчинив.

Я витріщив на нього очі. У горлі мені геть пересохло, а серце закалатало так швидко, що я міг думати лише про те, щоб сидіти дуже тихо й сподіватися, що його ритм уповільниться.

— Тепер ти розлютився, — сказав Борис смиренним голосом. — Ти готовий убити мене.

— Ти що намагаєшся мені сказати?

— Я…

— Що ти мав на увазі оцим підмінив її?

— Послухай, — сказав він, нервово озираючись навколо. — Пробач мені. Я знав, що це погана думка — нюхати наркоту разом. Я знав, що це може скінчитися катастрофою. Але, — він нахилився вперед і поклав руки на стіл, — я почував себе через це препогано, повір. Хіба я прийшов би до тебе, якби мене не мучили докори сумління? Хіба вигукнув би твоє ім’я на вулиці? А коли я кажу, що хочу повернути тобі свій борг, я це кажу цілком серйозно. Я хочу тобі його повернути. Бо ця картина допомогла мені збити статок, вона зробила мене…

— Що ж тоді лежить загорнуте в сховищі у передмісті, де я його поклав?

— Що? — вигукнув він, піднявши брови, й відсунувся назад на своєму стільці, а тоді подивився на мене, задерши підборіддя. — Ти жартуєш зі мною? Стільки минуло часу, а ти жодного разу?..

Але я не міг йому відповісти. Губи в мене ворушилися, але жоден звук із рота не вилітав.

Борис ляснув по столу.

— Ти йолоп. Ти хочеш сказати, що жодного разу не розгортав свій згорток? Як ти міг не дивитися, що там у тебе лежить?..

Коли я все ще нічого йому не відповів, затуливши обличчя долонями, він потягся через стіл і поторсав мене за плече.

— Це правда? — збуджено запитав він, намагаючись зазирнути мені у вічі. — Жодного разу? Не розгорнув його, щоб подивитися?

У задній кімнаті пролунав жіночий зойк, безглуздий і пустий, а за ним гримнув так само безглуздий чоловічий сміх. Потім гучно, як скрегіт пилки, задеренчав блендер у барі — і деренчав, не змовкаючи, протягом надто тривалого часу.

— Ти не знав? — запитав Борис, коли гуркіт нарешті стих. У задній кімнаті пролунав сміх та оплески. — Як ти міг не…

Але я не міг промовити жодного слова. Численні графіті на стінах, ярлики й каракулі, пияки з хрестиками замість очей. Десь далеко пролунав хрипкий спів — давай, давай, давай. Стільки всього навалилося на мене відразу, що я насилу міг відновити дихання.

— Стільки років? — сказав Борис, спохмурнівши. — І ти жодного разу…

— О Боже.

— Ти в нормі?

— Я… — Я похитав головою. — Звідки ти довідався, що я її маю? Звідки? — повторив я, коли він мені не відповів. — Ти нишпорив у моїй кімнаті? Моїх речах?

Борис подивився на мене. Потім занурив обидві руки у волосся й сказав:

— Ти з п’яного розуму втрачаєш пам’ять, Поттере, ти це знаєш?

— Не вигадуй, — сказав я після недовірливої мовчанки.

— А я й не вигадую, — лагідно сказав він. — Я алкоголік! І я це знаю. Я став алкоголіком із десяти років, коли вперше випив. Але ти, Поттере, — ти схожий на мого батька. Коли він вип’є, він втрачає розум, ходить хтозна-де, робить те, чого не може запам’ятати. Розбиває автомобіль, лупцює мене, встряє не в одну бійку, прокидається з переламаним носом і часто в якомусь іншому місті, лежачи на вокзальній лаві…

— Я такого не роблю.

Борис зітхнув.

— Ні, не робиш, але пам’ять тебе підводить. Як і його. І я не кажу, що ти зробив щось погане або вчинив насильство, ти не схильний до насильства, як він, але з тобою буває — ну як, наприклад, тоді, коли ми пішли на гральний майданчик біля «Макдональдса», в дитячий куточок, і ти був такий п’яний та опухлий, що якась леді покликала копів, і мені довелося швидко забрати тебе звідти, й ми півгодини стовбичили у «Вол Марті», роздивляючись шкільні олівці, а потім сіли на автобус, а потім довго сиділи на автобусній зупинці, і ти хіба щось пам’ятаєш про той вечір? Бодай про якусь одну подію? «„Макдональдс“, Борисе? Який „Макдональдс“?» Або, — сказав він, жадібно вдихаючи наркотик і перебиваючи мене, — чи пам’ятаєш ти той день, коли ти набрався мов чіп і потяг мене на «прогулянку в пустелі»? О’кей, ми пішли на ту прогулянку. Чудово. Але ти був такий п’яний, що ледве міг переставляти ноги, а температура була за сто п’ять градусів[162]. І ти стомився від ходьби й ліг обличчям на пісок. І став просити мене, щоб я залишив тебе помирати. «Залиш мене, Борисе, залиш». Пам’ятаєш це?

— Повернися до суті.

— Що я можу сказати? Ти був нещасливий. Постійно напивався до втрати пам’яті.

— І ти так само.

— Так, я пригадую. Як я проїхав сходами обличчям донизу. Пам’ятаєш? Або як отямився за кілька миль від дому, ноги стримлять із кущів, і як я туди потрапив — невідомо. А однієї ночі, смертельно п’яний, я відіслав Спірсецькій мейл, стверджуючи, що вона найвродливіша жінка на світі і я безумно в неї закоханий, а я тоді й справді був у неї закоханий. Наступного дня в школі, ледь живий від похмілля, я почув, як вона мене гукає: «Борисе, Борисе, мені треба поговорити з тобою». — «Поговорити про що?» І вона, така добра й делікатна, намагається обережно мене віднадити. Мейл? Який мейл? Я абсолютно нічого не пам’ятав. Стояв там, густо почервонівши, а вона подала мені відксерений текст із поетичної збірки й порадила закохуватись у дівчат мого віку! Не заперечую — я робив чимало дурниць. Дурніших, аніж ти. Але я, — сказав він, розмахуючи цигаркою, — я намагався розважатись і бути щасливим. А ти намагався померти. Це різні речі.

— Чому мені здається, що ти намагаєшся ухилитись від теми?

— Я ж тебе не засуджую! Ми обидва тоді вчинили чимало дурниць. Дурниць, яких ти, можливо, й не пам’ятаєш. Ні, ні, — швидко сказав він, побачивши вираз мого обличчя. — Я, власне, не про це. Хоч мушу признатися, ти єдиний хлопець, із яким я будь-коли спав!

Я сердито виплюнув сміх, наче закашлявся або щось потрапило мені не в те горло.

— Щодо цього, — Борис зневажливо відкинувся назад на своєму стільці, затиснувши ніздрю, — то я думаю, в тому віці так буває іноді. Ми були юні, й нам хотілося мати дівчат. Я думаю, можливо, тобі здалося, що це щось зовсім інше. Але стривай, — швидко сказав він і вираз його обличчя змінився, коли я відсунув стільця, щоб підвестися й піти, — стривай-но, — повторив він, схопивши мене за рукав, — ти не слухай, що я тут тобі розповідаю, але, схоже, ти зовсім не пам’ятаєш ту ніч, коли ми дивилися «Доктора Ноу»?

Я взяв своє пальто зі спинки стільця. Але на ці слова зупинився.

— Не пам’ятаєш?

— А чому я повинен його пам’ятати? Чому?

— Я знаю, що ти не пам’ятаєш. Бо я тебе перевіряв. Згадував «Доктора Ноу», жартував. Аби перевірити, що ти скажеш.

— До чого тут «Доктор Ноу»?

— Ми тоді щойно познайомилися. — Його коліно ходило вниз і вгору, наче накручене. — Думаю, ти ще не звик тоді до горілки — не знав, яку порцію треба собі наливати, щоб випити її одним ковтком. Ти увійшов із величезною склянкою, наче збирався наповнити її водою, і я подумав: «Ох і йолоп!» Ти пам’ятаєш?

— Таких вечорів було багато.

— Ти не пам’ятаєш. Я тоді витер твою блювотину, вкинув твій одяг у ванну — а ти навіть не помітив, що я це зробив. Ти плакав і розповідав мені всілякі нісенітниці.

— Які нісенітниці?

— Ну знаєш… — він нетерпляче поморщився… — що це ти винен у материній смерті… що краще б на її місці був ти… якби ти помер, можливо, ти був тепер би з нею в темряві… не звертай уваги на мої слова, я не хочу, щоб тобі було боляче. У тебе була така плутанина в голові, Тео, з тобою було так цікаво, принаймні більшість часу, ти був готовий на все! Але плутанина у твоїй голові була неймовірна. Можливо, тобі варто було лікуватися. Пам’ятаєш, як ти заліз на дах і стрибнув у басейн? Ти ж міг скрутитити собі в’язи, то була дурниця! Ти міг лягти на спину посеред дороги вночі, ліхтарів не було, ніхто не міг побачити тебе, і ти чекав, коли тебе переїде машина. Мені доводилося докласти неабияких зусиль, аби підвести тебе й притягти додому…

— Я міг лежати на тій блядській вулиці дуже довго, перш ніж з’явилася б якась машина. Я міг би там ночувати. Принести туди свій спальний мішок.

— Я не збираюся розводитися про це. Ти був непередбачуваний. Ти міг убити нас обох. Одного вечора ти приніс сірники й намагався підпалити будинок, пам’ятаєш?

— Я хотів лише пожартувати, — натягнуто сказав я.

— А килим? А велика дірка, яку ти пропалив у канапі? Це також був жарт? Я мусив перекласти подушки, щоб Ксандра нічого не побачила.

— Той шмат лайна був таким дешевим, навіть без вогнетривкого покриття.

— Правильно, правильно. Можеш пояснювати це по-своєму. Коротше, та ніч. Ми дивимося «Доктора Ноу», якого я ніколи не бачив, а ти бачив, і мені цей фільм дуже сподобався, а ти вже був геть в гавно, дія відбувається на його острові, там усе дуже круто, й раптом він натискає на кнопку й показує картину, яку вкрав.

— О Боже.

Борис захихотів.

— Бог і справді тобі допоміг! Ти вчинив круто. Ти був такий п’яний, що не міг стояти на ногах, але заявив: «Зараз я тобі щось покажу! Щось дивовижне! Щось таке, чого ти ще ніколи не бачив». І затулив мені телевізор. Ти тільки собі уяви! Я дивлюся, може, найліпшу частину фільму, а ти базікаєш і не стуляєш рота. Вимітайся геть! Ти й справді подався геть, розлючений, пославши мене на фіг, наробивши чимало шуму. Трах-бах-трах! А потім повертаєшся з картиною в руках, пригадуєш? Дивно, а я був певен, що ти морочиш мені яйця. Знаменитий музейний шедевр? Дай-но мені спокій! Але вона була справжньою. Кожен би побачив.

— Я тобі не вірю.

— Що ж, правда. Я знав. Бо хіба ж можливо намалювати підробку, яка б так виглядала? Лас-Веґас був би найпривабливішим містом усіх часів і народів. У будь-якому разі, це кумедно. Поглянь, це я, котрий учив тебе красти яблука й цукерки з магазинів, тоді як ти вкрав світовий шедевр мистецтва.

— Я його не крав.

Борис захихотів.

— Ні, ні. Ти мені все пояснив. Ти його зберігав — і це був найвищий обов’зок у твоєму житті. Ти мене запевняєш, — сказав він, нахиляючись уперед, — що ти його справді не відкривав і не дивився? Усі ці роки? Та що з тобою?

— Я тобі не вірю, — знову сказав я. — Коли ти її взяв? — запитав я, бо він закотив очі. — Як?

— Слухай, я тобі сказав…

— Невже ти думаєш, що я повірю бодай одному твоєму слову?

Борис знову закотив очі. Він поліз у кишеню пальта й знайшов фотографію на своєму айфоні. Потім подав його через стіл мені.

Це був зворотний бік картини. Репродукцію передньої частини можна знайти де завгодно. Але зворотний бік був прикметним, як відбиток пальця: великі краплі застиглого сургучу, коричневі й червоні; мішанина європейських етикеток (римські цифри, павутина пір’їстих підписів), складалося враження, що це велика валіза з наліпками або стародавній міжнародний договір. Розкришені шари жовтого й коричневого були покладені майже з натуральною опуклістю, як опале листя.

Він поклав телефон назад у кишеню. Ми довго сиділи мовчки. Потім Борис поліз по сигарету.

— Тепер ти мені віриш? — запитав він, випустивши струмінь диму з куточка рота.

Моя голова стала розпадатися на атоми, дія дози стала помалу розсмоктуватись, і на її місце напливали страх і тривога, немов чорне повітря перед грозою. Протягом тривалої й похмурої миті ми дивились один на одного: на високій хімічній частоті, самота до самоти, наче двоє тібетських ченців на вершині гори.

Потім я мовчки підвівся й надяг пальто. Борис також підхопився на ноги.

— Стривай, — сказав він, коли я проштовхнувся плечем повз нього. — Поттере, не гнівайся. Я ж сказав, що поверну тобі борг, і я сказав це серйозно. Поттере! — знову гукнув він, коли я пройшов крізь завісу з намистинок, які стиха забрязкотіли, й вийшов на вулицю в брудне сіре світло світанку. Авеню С була безлюдною, крім самотнього таксі, шофер якого, здавалося, був так само радий побачити мене, як і я — уздріти його машину, і негайно пригальмував біля мене. Перш ніж Борис устиг сказати ще бодай слово, я вже був у машині й від’їхав, залишивши його стояти в пальті біля ряду сміттєвих баків.

Було пів на дев’яту ранку, коли я добувся до сховища. Щелепа мені боліла, бо я часто скреготав зубами, а серце калатало мов несамовите. Бюрократичний світанок: вранішнє пішохідне марево, що дихало погрозою. У чверть на десяту я вже сидів на підлозі своєї кімнати в домі Гобі, й у голові в мене все крутилося розкрученою дзиґою, тремтіло та хиталося з боку в бік. На килимі навколо мене лежали кілька пакетів із крамниці, новісінький намет, бежева перкалева наволочка, яка досі пахла моєю спальнею у Веґасі, бляшанка, наповнена змішаними роксикодонами та морфами, які я давно мав би змити в унітаз, і сплутаний клубок липкої стрічки, яку я протягом двадцятьох хвилин із великою обережністю відклеював за допомогою гострого ножа, пальці в мене тремтіли, я боявся натиснути ножем надто сильно й пошкодити картину, нарешті тремтливими руками я розмотав усю стрічку — і знайшов лише затиснутий між двома картонками та обгорнутий газетою зошит, списаний матеріалами з основ держави та права («Демократія, мультикультурність і ти!»).

Яскрава мультикультурна штовханина. На обкладинці азіатські діти, латиноамериканські діти, афроамериканські діти, індіанські діти, дівчина в мусульманській хустці й білий хлопчик в інвалідному візку усміхалися й підіймали руки до американського прапора. Усередині зошита в монотонно-бадьорому світі законослухняних громадян, де люди різних національностей жили щасливим життям у своїх спільнотах, а дітлахи з убогих районів стояли біля свого житлового проекту з лійками, поливаючи дерево у вазоні з гілками, що ілюстрували різні галузі державного управління, Борис намалював кинджали зі своїм ім’ям на них, троянди й серця, що оточували ініціали Котку, і кілька спостережливих очей, які дивилися в один бік над почасти заповненим контрольним тестом:

Навіщо людині потрібен уряд? Щоб підтримувати ідеологію, карати злочинців і закликати до рівності та братерства серед народів.

Якими є головні обов’язки американського громадянина? Голосувати за Конгрес, поважати мультикультурність, боротися з ворогами держави.

Гобі, на щастя, не було вдома. Пігулки, які я проковтнув, не допомогли, і, прокрутившись дві години в тривожному напівдрімотному стані, виснажений калатанням серця, голосом Бориса, який звучав у моїй свідомості, я примусив себе підвестися, прибрати сміття, накидане в моїй кімнаті, прийняти душ і поголитися. У цьому процесі я порізався, бо через те, що в мене йшла кров носом, верхня губа заніміла, як після заморозки в кріслі дантиста. Потім я зварив собі каву, знайшов у кухні черствий коржик і примусив себе його з’їсти, а вже опівдні спустився до крамниці й відчинив її для торгівлі, перехопивши по дорозі жінку-листоношу в поліетиленовому дощовику (вона подивилася на мене — з червоними очима, порізаною верхньою губою і закривавленою серветкою — дещо перелякано й намагалася триматися подалі), хоч коли вона передавала мені пошту руками в латексних рукавичках, до мене дійшло: Рів тепер може писати Гобі все, що завгодно, може телефонувати в Інтерпол — кого це тепер хвилює.

Ішов дощ. Вулицею бігли, втягнувши голову в плечі, пішоходи. Краплі дощу лунко стукотіли по шибках, вкривали пластикові сміттєзбірники, що стояли понад хідником. Сидячи за столом у своєму пліснявому кріслі, я намагався зачепитися за щось поглядом або принаймні знайти якусь утіху в злинялому шовку та сутіні, що панувала в крамниці, її гірко-солодкій похмурості, такій схожій на затягнуті дощовим мороком шкільні класи мого дитинства, але мене різко пригнітило відпливом дофаміну, і я відчував у собі первісне тремтіння чогось дуже схожого на смерть — смуток, який спочатку дається взнаки в шлунку, потім починає пульсувати за лобною кісткою, й уся темрява, яку я намагався відігнати, повертається назад.

Тунельний зір. Усі ці роки я плив за течією, осклілий і обмежений так, що ніяка реальність пробитися до мене не могла: марення білої гарячки носило мене на своїй повільній, ослабленій хвилі від самого дитинства, коли я під кайфом лежав на жорсткому килимі в Лас-Веґасі, усміхаючись вентилятору на стелі, але я більше не всміхався, Ріп ван Вінкль[163], який хмурився й хилив голову до землі, запізнившись на сотню років.

Чи був спосіб усе залагодити? Ніякого. Власне кажучи, Борис зробив мені послугу, забравши картину, — принаймні я знав, що більшість людей саме так подивилися б на цю подію; я тепер уже не перебував на гачку; ніхто не міг мене звинуватити; більша частина моїх проблем була розв’язана одним помахом; та хоч я й розумів, що будь-хто тверезо радів би, що позбувся картини, проте я ще ніколи не почувався в такому розпачі, на палав такою ненавистю до себе, ганьбою.

Тепла, похмура крамниця. Я не міг усидіти на місці. Я то підводився на ноги, то сідав, то підходив до вікна, то повертався назад. Усе було насичене жахом. Порцеляновий Пульчинелла дивився на мене з ненавистю. Навіть меблі здавалися хворими й непропорційними. Як я міг вважати себе кращим, розумнішим, вищим, ціннішим, достойнішим завдяки таємниці, яку зберігав у передмісті? А проте я саме так себе почував. Картина допомагала мені відчути себе менш смертним, менш звичайним. Картина була для мене підтримкою та обґрунтуванням, допомогою й суттю. Це був той наріжний камінь, який підтримував весь собор. І було жахливо довідатися, коли він так несподівано вислизнув із-під мене, що все моє доросле життя я підтримував себе цією великою, прихованою, дикою радістю; переконаністю, що все моє життя балансувало на таємниці, яка будь-якої миті могла рознести його на друзки.

Коли Гобі повернувся додому, він увійшов із вулиці, подзвонивши, наче покупець.

— Учора був сюрприз так сюрприз. — Він розрум’янився від дощу, стягував із себе плащ і струшував із нього воду. Він був одягнений у свій аукціонний костюм, один із найдавніших і найгарніших у його колекції, краватка була зав’язана віндзорським вузлом. — Борис! — З його настрою я зрозумів, що аукціон склався для нього вдало. Хоч він намагався не вплутуватись у торгівлю зі жвавим підвищенням ставок, проте добре знав, чого йому треба, і коли торги були млявими й він не мав великої конкуренції, то міг повернутися додому з купою чудових речей. — Думаю, ви вчора добре гульнули, чи не так?

— Умгу.

Я згорбився в кутку, цмулячи чай. Голова в мене розламувалася від болю.

— Мені було цікаво зустрітися з ним після того, як я так багато про нього чув. Наче з персонажем прочитаної книжки. Я завжди уявляв його собі Спритним Пройдою з «Олівера Твіста» — о, ти його знаєш, — малий хлопчисько, вуличний голодранець, як же звали того актора, Джек-Щось-Там? Обшарпане пальто. На щоках смуги бруду.

— Повір мені, він був досить брудний у ті часи.

— Ти ж бо знаєш, Діккенс не розповідає нам, що сталося з його Спритним Пройдою. Можливо, він став шанованим бізнесменом, коли виріс, хто знає? А наш Поппер був при своєму розумі? Я ніколи не бачив, щоб тварина була такою щасливою.

— І ще одне, — він напівобернувся, заклопотаний своїм пальтом, не помітивши, як я завмер, почувши ім’я Поппера, — поки я не забув, телефонувала Кітсі.

Я нічого не відповів, я не міг. Я жодного разу не подумав про Поппера від учорашнього дня.

— Десь уже пізно, годині о десятій. Я сказав їй, що ти зустрівся з Борисом, приходив із ним і знову пішов, сподіваюся, я нічого зайвого не сказав?

— Ні, звичайно, — сказав я після напруженої паузи, намагаючись зібрати докупи думки, які розбігалися відразу в кількох поганих напрямках.

— Що ж я маю тобі нагадати? — Гобі приклав пальця до губ. — Мене просили переказати тобі. Дай-но подумати. Ні, не пам’ятаю, — сказав він, на мить замислившись і похитавши головою. — Ти повинен зателефонувати їй. Вечеря о восьмій. Це я пам’ятаю. Але не пригадую, де саме.

— У Лонгстрітів, — сказав я, і моє серце завмерло.

— Здається, так вона й сказала. Але ж Борис! Який веселий і чарівний хлопець — скільки часу він буде в нашому місті? Він довго тут буде? — люб’язно повторив він, коли я нічого не відповів, він не міг побачити моє обличчя, бо я з жахом дивився на вулицю. — Ми повинні запросити його на вечерю, як ти вважаєш? Попроси, щоб він виділив для нас парочку вечорів. Це якщо ти захочеш, — додав він, коли я нічого не відповів. — Сам вирішуй. Але дай мені знати.

Десь через дві години — виснажений, голова мені боліла так, що з очей струменіли сльози, — я ще гарячково сушив собі голову, як повернути додому Поппера, водночас намагаючись вигадати пояснення його відсутності. Я залишив його прив’язаним перед крамницею? Хтось його вкрав? Це була очевидна брехня. Окрім того, що періщив дощ, Поппер був такий старий і так вередував на повідку, що я мусив докласти неабияких зусиль, аби підвести його до гідранта. Він у перукаря? Перукарка Поппера, убога на вигляд бабця на ім’я Сесилія, яка стригла Поппера поза своїм помешканням, завжди повертала його на третю годину. У ветеринара? Окрім того факту, що Поппер не був хворий (а якби він був хворий, хіба я цього не сказав би?), він лікувався в того самого ветеринара, якого Гобі знав ще з часів Велті й Чессі. Офіс доктора Макдермотта був унизу по вулиці. Навіщо мені було водити свого собаку до якогось іншого лікаря?

Я застогнав, підвівся, підійшов до вікна. Знову й знову я відчував себе в замкненому колі. Заходить Гобі — а через годину або дві він неодмінно зайде, — зазирає в усі куточки крамниці: «А де Поппер? Ти його не бачив?» З цього кола справді не було виходу. Ти можеш вимкнути програму, вимкнути комп’ютер, а потім знов увімкнути його, і гра застигне на тому самому місці: «Де Поппер?» Гру закінчено. Немає коду, який би дозволив тобі обминути цей момент.

Подерті простирадла дощу витончилися до мряки, хідники блищали, і вода капала з усіх навісів, і кожен, здавалося, скористався моментом, щоб накинути плащ і вийти на вулицю з собакою. Собаки були всюди, куди я дивився: онде вистрибує вівчарка, онде чорний пудель, псюра-тер’єр, псюра-ретривер, старий французький бульдог і двійко самовдоволених такс із манірно задертими мордами переходять вулицю. Схвильований, я повернувся до свого стільця, сів, узяв каталог продажу «Крістіз» і почав безладно гортати його: жахливі модерністські акварелі, дві тисячі доларів за вікторіанську бронзову скульптуру двох буйволів, які б’ються, абсурд та й годі.

Що я скажу Гобі? Поппер був старий і глухий, й іноді він засинав у якомусь глухому кутку, де не чув, коли його кликали, але незабаром настане його обідній час, і я почую, як Гобі підіймається сходами, шукаючи його за канапою, і в кімнаті Піппи, і в усіх інших місцях, де він міг заховатися. «Попчику! Прокинься, хлопче! Пора обідати!» Чи мені вдати, що я нічого не знаю? Прикинутися, що я також шукаю нашого домашнього пса по всьому будинку? Здивовано пошкребти потилицю? Таємниче зникнення? Бермудський трикутник? З важким серцем я повернувся до ідеї перукарки, коли дзеленькнув дзвіночок на вхідних дверях.

— Я вже хотів залишити його собі.

Поппер — мокрий, але в усьому іншому його пригода негативно на нього не вплинула — напружив лапки, коли Борис поставив його на підлогу, а потім подибуляв до мене, тримаючи голову так, щоб я міг почухати йому підборіддя.

— Він анітрохи не сумував за тобою, — сказав Борис. — Ми провели разом дуже приємний день.

— Що ви робили? — спитав я після тривалої мовчанки, бо не придумав нічого іншого.

— Здебільшого спали. Юрій нас висадив, — він почухав свої потемнілі очі й позіхнув, — і ми добряче подрімали. Ти знаєш, як він любив скручуватися в клубок? Наче хутряна шапка на моїй голові. — Поппер ніколи не спав, поклавши мордочку мені на голову, він полюбляв класти її лише на голову Бориса. — Потім ми прокинулися, я прийняв душ і вивів його на прогулянку — недалеко, він не хотів іти далеко, — я зробив кілька телефонних дзвінків, ми з’їли по сандвічу з беконом і приїхали сюди. Я тебе благаю, ти мені пробач, — імпульсивно промовив він, запустивши пальці у своє сплутане волосся, коли я нічого не відповів. — Я щиро шкодую. І обіцяю тобі, що все знову буде правильно й добре.

Тиша, яка стояла між нами, здавалася згубною і нищівною.

— Тобі вчора було хоч весело? Мені було дуже весело. Чудова ніч! Щоправда, сьогодні вранці я вже не почувався так добре. Скажи що-небудь! — вихопилося в нього, коли я нічого не відповів. — Мені було дуже зле сьогодні через цю історію.

Поппер почовгав через кімнату до своєї миски з водою. Він спокійно заходився пити. Якийсь час ми не чули нічого, крім його монотонного плямкання та хлюпання води.

— Повір мені, Тео, — сказав Борис, приклавши руку до серця, — я почуваюся жахливо. У мене немає слів, щоб висловити свої почуття… свій сором, — сказав він іще серйознішим тоном, коли я йому нічого не відповів. — І я готовий визнати, що якась частина питає мене: «Навіщо ти порушив усе, Борисе, навіщо розкрив свого великого рота?» Але хіба міг я брехати й приховувати правду? Ти принаймні віддаси мені належне в цьому? — сказав він, збуджено потираючи руки. — Я не боягуз, я все тобі розповів. Я визнав свою провину. Я не хотів, аби ти непокоївся, не знаючи, що сталося. І я обіцяю залагодити цю свою провину, обіцяю тобі.

— Навіщо… — Гобі був заклопотаний унизу з пилососом, але я все одно стишив голос, перейшовши на той самий сердитий шепіт, як тоді, коли Ксандра була внизу на сходах і ми не хотіли, аби вона чула, як ми сваримося. — Навіщо?..

— Про що ти?

— Навіщо, в біса, ти її взяв?

Борис закліпав очима, трохи навіть ображено.

— Тому що у твій дім могла прийти єврейська мафія, ось чому.

— Ні, явно не тому.

Борис зітхнув.

— І все ж таки частково тому. Хіба була вона в безпеці у твоєму домі? Ні! І так само в школі. Тому я взяв свій старий зошит, обгорнув його газетою та обклеїв липкою стрічкою, щоб він мав однакову товщину з картиною…

— Я тебе запитав, навіщо ти її взяв.

— Що я можу на це сказати. Я — злодій.

Поппер досі шумно хлебтав воду. Я роздратовано подумав, чи здогадався Борис поставити йому миску з водою протягом такого приємного для них дня.

— І, — він злегка стенув плечима, — мені хотілося її мати. Атож. А кому не хотілося б?

— Чому хотілося? Заради грошей?

Борис скривив фізіономію.

— Звичайно, ні. Щось подібне продати неможливо. Хоча — мушу визнати — якось я опинився у великій халепі, чотири або п’ять років тому. Я майже її продав за дуже низькою ціною, тобто майже віддав її задарма, аби тільки позбутися. Радий, що я цього не зробив. У мене було сутужно з грошима. Але, — він сильно чхнув і витер собі ніс, — намагатися продати таку річ — це те саме, що самохіть дозволити себе спіймати. Ти ж і сам це знаєш. Користуватися нею як інструментом переговорів — зовсім інше. Вони її беруть в заставу — і відвантажують тобі товар. Ти продаєш товар, повертаєшся з капіталом, віддаєш їм їхню частку, картина знову твоя, гру закінчено. Зрозумів?

Я не сказав нічого й став знову переглядати каталог «Крістіз», який досі лежав розгорнутим на столі.

— Ти знаєш, що кажуть, — його голос звучав сумно й водночас підлесливо, — нагода створює злодія. Хто знає це краще, ніж ти? Я відчинив твою шафку, шукаючи гроші собі на обід, і подумав: «А це що таке?» Мені було неважко забрати твою картину й заховати її. А тоді я заніс свій старий зошит у клас до Котку, він був того самого розміру, тієї самої товщини, та сама стрічка, все однакове. Котку допомогла мені. Я не сказав їй, навіщо мені потрібен такий згорток. Котку не можна було розповідати про такі речі.

— До мене досі не доходить, що ти її вкрав.

— Зрозумій. Я не шукаю для себе виправдань. Я справді її взяв. Але, — він переможно всміхнувся, — хіба я вчинив нечесно? Хіба я тобі набрехав?

— Так, — сказав я після приголомшеної мовчанки. — Так, ти мені набрехав.

— Ти ніколи мене прямо не запитував. Якби запитав, я сказав би.

— Борисе, це лайно собаче. Ти мені набрехав.

— Але тепер я тобі не брешу, — сказав Борис, смиренно озираючись. — Я сподівався, що ти давно вже все зрозумів. Стільки років минуло! Я думав, ти знаєш, що то був я!

Я відійшов далі, до сходів, Попчик поплентався за мною. Гобі вимкнув пилосос, настала дзвінка тиша, і я не хотів, щоб він чув нашу розмову.

— Я ще точно не знаю, — Борис гучно висякався, зазирнув у свою серветку, спохмурнів, — але майже переконаний, що вона десь у Європі. — Він зібгав серветку й запхав її до кишені. — Є невеличкий шанс, що в Генуї. Але я думаю, швидше за все або в Бельгії, або в Німеччині. Можливо, в Голландії. Там із нею торгувати зручніше, бо вона справлятиме більше враження на людей.

— Це не надто звужує поле пошуків.

— Послухай-но! Радій, що вона не в Південній Америці! Бо в такому випадку, я гарантую, ти не мав би ані найменшого шансу знову її побачити.

— Ти ж казав, що картина зникла.

— Я нічого не казав, крім того, що мені, можливо, пощастить довідатися, де вона є. Можливо. Це зовсім не значить, що я знаю, як отримати її назад. Я досі не мав ніяких справ із тими людьми.

— Якими людьми?

Борис нічого не відповів, він ковзнув напруженим поглядом по підлозі: залізні статуетки бульдогів, розкидані книжки, багато маленьких килимків.

— А він не сцить на антикваріат? — запитав він, кивнувши на Попчика. — На всі ці чудові меблі?

— Ні.

— А у вашому домі в Лас-Веґасі він усе обісцяв. Весь килим на нижньому поверсі смердів сечею. Мабуть, так було тому, що Ксандра рідко водила його гуляти до того, як з’явилися ми.

— Якими людьми?

— Чого?

— З якими людьми ти досі не мав ніяких справ?

— Це складно. Я тобі поясню, якщо хочеш, — поквапно додав він, — але, я думаю, ми обидва стомились, і час тепер не вельми слушний. Проте я маю намір зробити кілька телефонних дзвінків і повідомлю тебе, що мені пощастить розвідати, гаразд? Повернуся сюди й усе розповім, обіцяю. До речі, що це в тебе? — Він постукав пальцем по своїй верхній губі.

— Ти про що?

— Тут у тебе плямка. Під носом.

— Я порізався під час гоління.

— Он як. — Стоячи там, він здавався невпевненим, так ніби знову збирався накинутися на мене з палкими вибаченнями, але мовчанка, яка повисла між нами, мала відтінок завершення, і він засунув руки до кишень. — О’кей.

— О’кей.

— Ще побачимось.

— Атож.

Так коли він вийшов за двері, а я дивився, як він пірнув під краплі, що скапували з навісу, й пішов геть (його хода стала більш розслабленою і легкою, як тільки він подумав, що вийшов за межі мого зору), я відчув: дуже ймовірно, що я бачу його востаннє.

З огляду на те, як я почувався, — а це було щось подібне до смерті, бо голова мені розламувалася від болю і мене душив такий розпач, що я майже нічого не бачив, — не було сенсу тримати крамницю відчиненою. Тому, хоч сонце визирнуло з-за хмар і люди почали з’являтися на вулиці, я розвернув табличку на дверях на «Зачинено» й поплентався нагору, напівживий від болю, що стугонів за очима, щоб подрімати кілька годин перед обідом. Поппер стривожено потрюхикав слідом за мною.

Ми з Кітсі домовилися зустрітися в помешканні її матері за чверть до восьмої, перш ніж поїхати до Лонгстрітів, але я приїхав трохи раніше, почасти тому, що мені хотілося побути з нею наодинці, перш ніж ми поїдемо вечеряти, а почасти тому, що я мав подарунок для місіс Барбур — рідкісний виставковий каталог, який знайшов у Гобі після розпродажу чийогось майна: «Графіка в добу Рембрандта».

— Ні, ні, — сказала Етта, коли я зайшов до кухні й попросив її постукати у двері місіс Барбур для мене, — вона вже на ногах. Я віднесла їй чай менш як п’ятнадцять хвилин тому.

З’ясувалося, що «бути на ногах» для місіс Барбур означало ходити в піжамі та погризених цуценятами пантофлях, накрившись чимось подібним до оперної накидки.

— О Тео, — сказала вона, і її обличчя відкрилося мені зворушливою, безпорадною негарністю, яка нагадала мені Енді в тих рідкісних ситуаціях, коли він був справді чимось задоволений (наприклад, одержав посилку з 22-міліметровими лінзами «Наґлер» для свого телескопа або випадково відкрив порносайт «Рольових ігор наживо», де грудасті дівчата вимахували мечами й віддавалися лицарям, чаклунам та іншим). — Мій любий, який же ти хороший хлопець!

— Ви не маєте такого каталогу, я сподіваюся?

— Ні, — відповіла вона, гортаючи його в захваті, — і я така тобі вдячна! Ти мені не повіриш, але я бачила цю виставку в Бостоні, коли навчалася в коледжі.

— Чудова, певно, була виставка, — сказав я, сідаючи в крісло.

Я почувався значно краще, як не міг навіть уявити собі годину тому. Хворий через втрату картини, замучений головним болем, з розпачем думаючи про вечерю в Лонгстрітів, про те, як, у біса, я зможу витримати цілий вечір із гарячими крабами й Форрестом, який викладатиме свої погляди на економіку, хоч мені хотілося лише виштовхати з голови свої мізки, — я спробував зателефонувати Кітсі й попрохати її послатися на те, що ми обоє захворіли, тоді ми змогли б уникнути запросин і провести вечір у її помешканні в ліжку. Але — як це часто, на жаль, траплялося, коли Кітсі мала вихідний, — мої дзвінки залишалися без відповіді, мої повідомлення та мейли залишалися без відповіді, мої послання перекидалися на голосову пошту. «Мені треба купити новий телефон, — роздратовано сказала вона, коли я поскаржився на недоступність зв’язку, що траплялося надто часто, — щось із ним не гаразд». Та хоч я не раз умовляв її, коли ми йшли вулицею, зазирнути до крамниці «Еппл» і купити новий телефон, вона завжди знаходила причину відмовитися: надто довга черга, вона надто поспішає, бо їй треба десь бути, немає настрою, хочеться їсти, пити, в туалет, чи не можна це зробити іншим разом?

Сидячи на краєчку ліжка з заплющеними очима, роздратований тим, що не можу додзвонитися до неї (а я ніколи не міг до неї додзвонитися, коли справді цього потребував), я подумав, чи не зателефонувати мені Форрестові й сказати йому, що я хворий. Та хоч я й почувався препогано, я хотів побачитися з нею, навіть якщо бачитиму її лише через стіл за вечерею, серед людей, які мені не подобаються. Тож я примусив себе вилізти з ліжка й попрямувати до передмістя, а щоб пережити найжахливішу частину вечора, ковтнув кілька пігулок, які в минулому були для мене слабкою дозою опіатів. Та хоч мені й не пощастило позбутися головного болю, вони повернули мені напрочуд добрий настрій. Я не почувався так добре вже кілька місяців.

— Вас із Кітсі запрошено на вечерю сьогодні? — запитала місіс Барбур, яка досі щасливо гортала каталог, що його я приніс. — До Форреста Лонгстріта?

— Атож.

— Він навчався в одному класі з тобою та Енді, так?

— Так, він із нами навчався.

— Він був одним із тих хлопців, що поводилися так жахливо?

— Ну, знаєте. — Ейфорія зробила мене великодушним. — Не зовсім так. — Форрест був надто тупий («Сер, а дерева — це також рослини?») і мав надто уповільнені реакції, щоб переслідувати мене й Енді систематично і винахідливо. — Але ви маєте рацію, він належав до тієї групи, до якої, як вам відомо, входили Темпл, і Тарп, і Кавано, і Шеффернан.

— Атож. Темпл. Звичайно, я пам’ятаю його. І Кейбла також.

— Справді? — запитав я, трохи здивований.

— От він справді пішов поганою стежкою, — сказала вона, не відриваючи погляду від каталогу. — Жив на позички… не міг утриматися на жодній роботі і, я чула, мав певні проблеми з законом. Підробив кілька чеків, і його мати доклала неабияких зусиль, щоб умовити людей не подавати на нього в суд. А Він Темпл, — сказала вона, піднявши голову, перш ніж я встиг пояснити їй, що Кейбл насправді не мав стосунку до тієї агресивної компанії. — Це ж він ударив Енді головою об стіну в душовій.

— Так, то був він.

Щодо душів, то я більше пам’ятав не те, як Енді вдарився головою об плитку й отримав струс мозку, а те, як Шеффернан і Кавано повалили мене на підлогу й намагалися запхати мені в задній прохід балончик із дезодорантом.

Місіс Барбур — акуратно закутана у свою накидку, на колінах шаль, ніби вона їхала на санчатах на різдвяне свято, — досі гортала каталог:

— А ти знаєш, що сказав той малий Темпл?

— Перепрошую?

— Я про Темпла. — Вона не відривала погляду від каталогу. Її голос лунав весело, наче вона розмовляла з незнайомцем на коктейльній вечірці. — Як він пояснив свій учинок, коли його запитали, чому він так ударив Енді, що той знепритомнів?

— Ні, не знаю.

— Він сказав: «Бо цей малий діє мені на нерви». Тепер він, кажуть, адвокат, і, сподіваюся, в залі суду він краще вміє стримувати свій темперамент.

— Він був не найгіршим із них, — сказав я після млявої паузи. — Однозначно. Щодо Кавано і Шеффернана…

— Його мати навіть не слухала. Писала якісь есемески на своїй мобілці. Переговори з важливим клієнтом.

Я подивився на манжету своєї сорочки. Я взяв собі за звичку після роботи перевдягатися — якщо наркотичні роки чогось мене й навчили (не кажучи вже про ті роки, коли я шахраював з антикваріатом), то це того, що випрасуваною сорочкою і щойно вичищеним костюмом можна прикрити чимало гріхів, — але від пігулок морфіну я захмелів і втратив пильність, блукаючи по своїй спальні й підспівуючи Елліоту Сміту[164], поки вдягався… «світло сонця… днями тримало мене в полоні»… і тепер помітив, що одна з моїх манжет погано застебнута. Більше того, запонки, які я дібрав, були різного кольору: одна пурпурова, друга — синя.

— Ми могли б тоді подати до суду, — розсіяно промовила місіс Барбур. — Не знаю, чому ми цього не зробили. Ченс сказав, що це зробить життя Енді в школі ще нестерпнішим.

— Ну… — Я ніяк не міг застебнути манжету правильно. Може, мені вдасться це зробити в таксі. — Та історія з душовими була цілком на совісті Шеффернана.

— Атож, так сказали й Енді, й Темпл, але щодо удару і струсу мозку, то тут не було сумніву…

— Шеффернан був підлий мерзотник. Він штовхнув Енді на Темпла — а коли почалася бійка, вони з Кавано та іншими хлопцями були вже на протилежному боці роздягальні й реготали до сліз.

— Я про це нічого не знаю, але Девід… — Девідом звали Шеффернана, — не був схожий на інших, завжди досконало приємний, чемний, він часто приходив до нас і завжди запрошував Енді до себе. Ти ж бо знаєш, як було з іншими дітьми, з їхніми днями народження…

— Атож, але Шеффернан завжди мав зуб на Енді. Бо Шеффернанова мати, можна сказати, запихала Енді йому в горлянку. Примушувала його запрошувати Енді до себе, примушувала приходити сюди.

Місіс Барбур зітхнула й поставила свою чашку. Чай був із жасмином; я чув, як він пахне, з місця, де сидів.

— Не випадає сумніватися, що ти знав Енді краще, ніж я, — несподівано сказала вона, підтягуючи до шиї вишитий комір накидки. — Я ніколи не розуміла його як слід, хоч він і був моєю улюбленою дитиною. Даремно я докладала стількох зусиль, щоб переробити його на когось іншого. Безперечно, ти вмів сприймати його таким, яким він був, далеко краще, ніж його батько, чи я, чи, Бог свідок, його брат. Поглянь-но, — сказала вона тим самим тоном, порушивши досить прохолодну тишу, що запала після нашого обміну репліками про Енді. Вона досі гортала каталог. — Це святий Петро. Не дозволяє дітям підійти до Христа.

Я слухняно встав і обминув стіл, щоб підійти до неї. Я знав цю картину, вона була однією з найпривабливіших грозових гравюр сухою голкою в Морґанівському музеї, а ще її називали «Картиною ста гульденів»: як розповідала легенда, сам Рембрандт запропонував таку ціну, щоб викупити її назад.

— Він такий особливий, Рембрандт. Навіть у своїх релігійних темах — складається враження, що святі приходили позувати йому за свого життя. Ось поглянь на цих двох святих Петрів, — вона показала на власну маленьку картину, виконану пером і чорнилом, що висіла в неї на стіні, — цілком різні праці, між ними стільки років, але чоловік це той самий тілом і душею, ти можеш упізнати його серед багатьох інших чоловіків, ти згоден? Голова з великою лисиною. Те саме обличчя, чесне, добропорядне. Доброта всюди написана на ньому, проте можна помітити також відтінок тривоги й неспокою. Ледь помітну тінь зрадника.

Хоч вона досі гортала каталог, я зловив себе на тому, що роздивляюся фотографію у срібній рамці Енді та його батька, що стояла біля нас на столі. Знімок був зроблений звичайною «мильницею», але жоден майстер голландського живопису не зміг би майстерніше створити композицію загрози, тимчасовості й фатуму. Енді й містер Барбур були зняті на чорному тлі, освітленому свічками в закріплених на стіні свічниках, містер Барбур тримав руку на моделі корабля. Ефект не міг би бути більш алегоричним, більш погрозливим, навіть якби він тримав руку на черепі. Угорі замість піскового годинника, який так полюбляли зображувати художники голландського бароко, — різко окреслений, злегка зловісний циферблат із римськими цифрами. Чорні стрілки: п’ять хвилин до дванадцятої. Час збігає.

— Мамо, — це був Платт, що увійшов до кімнати й завмер, побачивши мене.

— Не обов’язково стукати у двері, мій любий, — сказала місіс Барбур, не підіймаючи погляду від свого каталогу. — Я тобі завжди рада.

— Я… — Платт витріщився на мене. — Кітсі. — Він здавався схвильованим і засунув руки до хутряних кишень своєї польової куртки. — Вона затримується, — сказав він матері.

Місіс Барбур, схоже, була здивована.

— О, — сказала вона.

Вони подивились одне на одного, і щось невисловлене й неясне, здавалося, проскочило між ними.

— Затримується? — запитав я люб’язним тоном, переводячи між ними погляд. — Де затримується?

Відповіді я не одержав. Платт, прикипівши поглядом до своєї матері, розкрив рота й хотів щось сказати, але відразу його й закрив. Місіс Барбур обережно відсунула каталог убік і сказала, не дивлячись на мене:

— Я думаю, вона сьогодні пішла грати в гольф.

— Справді? — сказав я, дещо здивований. — У таку погоду?

— Там багато заторів, — втрутився Платт, поглянувши на матір. — Вона застрягла. На автостраді відбувається казна-що. Вона зателефонувала Форрестові, — сказав він, обертаючись до мене, — і вони погодилися відкласти вечерю на пізніше.

— Можливо, — сказала місіс Барбур замислено, після паузи, — можливо, ви з Тео підете десь вип’єте? Так, — рішуче сказала вона, звертаючись до Платта, ніби справу було вже залагоджено, згорнувши руки. — Я думаю, це чудова ідея. Ви обидва вийдете з дому й трохи вип’єте. А ти, — сказала вона, з усмішкою обернувшись до мене. — Ти справжній янгол. Дуже тобі дякую за каталог, — сказала вона й потяглася, щоб потиснути мені руку. — Для мене це найприємніший подарунок у світі.

— Але…

— Що?

— Хіба вона не зайде сюди, щоб освіжитися? — сказав я після короткої збентеженої мовчанки.

— Тобто?

Обоє вони дивилися на мене.

— Якщо вона грала в гольф, то хіба їй не треба принаймні перевдягтися? Не піде ж вона на вечерю до Форрестів у спортивному костюмі? — Я переводив погляд із неї на нього, а коли жоден із них не відповів, сказав: — Я не проти почекати її тут.

Місіс Барбур замислено стисла губи з важким поглядом — і тут я раптом зрозумів. Вона стомилася. Вона не мала найменшого бажання сидіти тут і розважати мене, але була надто чемна, щоб сказати мені це.

— А втім, — сказав я, підводячись на ноги й трохи збентежившись. — Час уже пізній, і я не проти випити коктейль.

Саме тоді в моїй кишені голосно задзеленчав телефон, який мовчав цілий день: надійшло повідомлення. Незграбно — я був такий виснажений, що ледве пам’ятав, де в мене кишеня, — я став навпомацки шукати його. І справді, це була Кітсі, послання якої супроводжувалося купою емоційних значків: Привіт, любчику Запізнююсь на годину! !!! Сподіваюсь я встигаю зупинити тебе! Форрест і Селія відкладуть вечерю, зустрінемося там о дев’ятій, кохаю тебе до безтями! Кітс .

Минуло днів п’ять або шість, а я так і не оговтався від тієї розмови з Борисом — почасти тому, що був заклопотаний із клієнтами, відвідав кілька аукціонів, маєтків, що продавались, а почасти через тяжкі для мене події, у яких я майже щовечора мусив брати участь разом із Кітсі: святкові вечірки, офіційна вечеря, «Пеллеас і Мелізанда» в Метрополітен-опері, підводився з ліжка щоранку о шостій і лягав спати вже після півночі, одного вечора був на ногах до другої ночі, не мав ані хвилини для себе, навіть гірше — не мав ані хвилини, щоб побути наодинці з нею; це зазвичай доводило мене до божевілля, але за тих обставин я перебував у такому пригніченому й розбитому стані, що не мав ані часу, ані сили бодай замислитися про щось.

Цілий тиждень я чекав вівторка, коли Кітсі мала звичай зустрічатися з подругами, — не тому, що не хотів її бачити, а тому, що Гобі також мав намір піти до когось на вечерю, і я мав надію залишитися на самоті з собою, повечеряти якимись залишками з холодильника й лягти спати рано. Та коли вже настав час зачиняти крамницю о сьомій вечора, я мусив іще прийняти покупця. Один декоратор несподівано виявив інтерес до дорогого, немодного олов’яного посуду, який припадав пилюкою на складі ще від часів Велті. Я не дуже тямив в олов’яному посуді й став шукати відповідну статтю в номерах журналу «Антикваріат», коли Борис стрімко піднявся сходами й забарабанив у скляні двері, які я менш ніж п’ять хвилин тому зачинив для покупців. Надворі була справжня злива, і в плащі Бориса годі було впізнати, але його характерний стук у двері я пам’ятав від давніх часів, коли він обминав дім мого батька, заходив у патіо й гримав у двері, щоб я впустив його досередини.

Він пірнув у двері та обтрусився так енергійно, що вода потекла з нього потоками.

— Не хочеш прокататися зі мною до передмістя? — запитав він без вступу.

— Я зайнятий.

— Справді? — запитав він, і в його голосі пролунали і приязнь, і роздратування, й очевидна дитяча образа.

Я обернувся від полиці з книжками.

— І ти не хочеш запитати мене, чому я тебе кличу? Думаю, ти захотів би поїхати.

— Це куди — до передмістя?

— Я хочу поговорити з деякими людьми.

— Поговорити про що?

— Так, — сказав він весело, висякавшись і витерши носа. — Про те саме. Тобі не обов’язково туди їхати, я хотів узяти свого приятеля Толю, але подумав, що з певних причин було б добре, якби ти також захотів бути там. Привіт, Попчику, — сказав він собаці, який приплентався, щоб привітатися. — Я теж радий бачити тебе. Він любить бекон, — сказав він мені, почухавши Попчика за вухами й потершись носом об Попчикову шию. — Ти коли-небудь готуєш бекон для нього? А ще йому подобається хліб, умочений у жир.

— Поговорити з ким? Хто він такий?

Борис відкинув з обличчя волосся.

— Один мій знайомий. Звуть його Горст. Давній друг Міріам. Він також погорів на цій оборудці — чесно кажучи, я не вірю, що він зможе нам допомогти, але Міріам сказала, що не бачить шкоди в тому, щоб поговорити з ним. І я думаю, можливо, вона має в цьому рацію.

Дорогою до передмістя, коли я примостився на задньому сидінні автомобіля, об дах якого краплі дощу молотили з такою силою, що Юрій мусив кричати, аби ми почули його («Що за собача погода!»), Борис спокійно розповів мені про Горста.

— Це дуже сумна історія. Сам він німець. Цікавий хлопець, дуже розумний і чутливий. Родина в нього також поважна… він розповідав мені одного разу про неї, але я все забув. Його дід був частково американцем і залишив йому певну суму грошей, та коли його мати одружилася вдруге з… — тут він назвав прізвище всесвітньовідомого промислового магната, позначене давнім і темним нацистським відлунням, — то йшлося вже про мільйони. Тобто можеш собі уявити, скільки грошей мають ці люди. Вони в них купаються. В них тих грошей хоч сракою їж.

— Атож, це сумна історія, згоден.

— За таких обставин Горст не міг не стати поганим нариком. Ти мене знаєш, — філософське знизування плечима, — я нікого не засуджую й не звинувачую. Роби що знаєш, мені байдуже! Але Горст — це дуже сумний випадок. Він закохався в дівчину, яка ширялась і яка залучила до наркоти і його. Вона навчила його всіх способів отримувати кайф, а коли гроші в нього закінчилися, покинула його. Родина Горста відмовилася від нього багато років тому. А він досі не може викинути з серця цю жахливу гнилу дівчину. Я кажу «дівчину» — а їй уже не менш як сорок років. Її звуть Ульріка. Щоразу коли Горст добуває трохи грошей, вона повертається до нього на короткий час. А потім знову йде геть.

— А як він пов’язаний із нашою справою?

— Ту оборудку організував приятель Горста, Саша. Я зустрівся з тим суб’єктом, він здався мені нормальним — а що я міг про нього знати? Горст сказав мені, що він ніколи не працював із Сашиною людиною особисто, але я поспішав і не став глибоко закопуватися в його біографію, як мусив би, і… — він підкинув обидві руки, — пуф! Міріам була права — вона завжди права, — я мусив би її послухати.

Вода струменіла вниз по вікнах потоками важкої ртуті, запечатавши нас у машині, вогники миготіли навколо нас і плавилися в гуркоті, який нагадав мені ті часи, коли ми з Борисом сиділи на задньому сидінні «лексуса» в Лас-Веґасі, а мій тато проганяв машину крізь мийку.

— Горст зазвичай вельми вимогливо ставився до тих, із ким мав справи, тому я подумав, що все буде о’кей. Але він завжди дуже стриманий, знаєш? «Справа незвична, — сказав він. — Нестандартна». Але що це, зрештою, мало означати? Я приїхав туди й побачив, що ті люди божевільні. Я маю на увазі, психи довбані — стріляють по курчатах! А в такій ситуації, яка в нас була, треба, щоб панували спокій і тиша. Таке враження, що вони телевізора передивились. Там типу й навчилися, як їм діяти. А нормально в такій ситуації кожен має бути надзвичайно чемним, уникати будь-якого шуму. Міріам сказала — і вона мала рацію — про зброю взагалі забудь. Що за божевілля тримати курчат у Маямі? Там же всюди джакузі, тенісні корти — ти мене розумієш. Хто в такому місці триматиме курчат? Хто захоче, щоб сусід телефонував у поліцію й скаржився, що на сусідньому подвір’ї кудкудакають кури? Але на той час, — він стенув плечима, — я був уже там. Я був у центрі справи. Я переконував себе не хвилюватися занадто, але з’ясувалося, що хвилюватися я мав усі підстави.

— Що сталося?

— Я, по суті, не знаю. Я одержав половину товарів, що їх мені обіцяли — решту пообіцяли надіслати через тиждень. Так буває. Але потім їх заарештували, і я не одержав ані другої половини, ані картини. І Горст хотів би її знайти, адже він не отримав очікуваних грошей. У будь-якому разі, я сподіваюся, що він має тепер більше інформації, ніж тоді, коли ми розмовляли востаннє.

Юрій висадив нас на Шістдесятих, неподалік будинку Барбурів.

— Тут він мешкає? — запитав я, обтрушуючи дощ із парасольки Гобі.

Ми стояли перед одним із великих вапнякових таунгаусів одразу за П’ятою вулицею — чорні залізні двері, дверні кільця у формі лев’ячих голів.

— Так, це дім його батька — інші члени його родини намагаються виселити його звідси через суд, але поки що їм це не вдалося.

Продзижчав домофон, і ми на ліфті піднялися на третій поверх. Мій ніс уловлював запах ладану, травички, соусу для спагеті, що готувався десь поблизу. Довготелеса білява жінка з коротким волоссям і млявим обличчям із маленькими очима, як у верблюда, відчинила нам двері. Вона була вдягнена в стилі старомодного вуличного безпритульника або хлопчика, який розносить пошту: картаті штани, черевики до кісточок, брудна тепла сорочка, підтяжки. На кінчику її носа висіли окуляри в дротяній оправі, схожі на окуляри Бенджаміна Франкліна.

Без жодного слова вона відчинила нам двері й пішла геть, залишивши нас самих у тьмяній брудній вітальні завбільшки з бальну залу, схожу на занедбані великосвітські декорації з якогось фільму Фреда Астера: висока стеля, напівобсипаний тиньк, рояль, почорніла люстра (половина кришталевих підвісок або втрачені, або поламані), широкі голлівудські сходи, всипані недопалками сигарет. Десь на задньому плані тихенько гуділи суфійські співи: «Алла-гу, Алла-гу, Алла-гу Гак. Алла-гу, Алла-гу, Алла-гу Гак». Хтось намалював вуглиною на стіні ряд голих людей у натуральний розмір, що підіймаються сходами, наче персонажі кінофільму, і було тут дуже мало меблів, крім зачуханого дивана та кількох стільців і столів, начебто підібраних на вуличних звалищах. На стінах висіли порожні рами для картин, череп барана. Мультфільм у телевізорі блимав та іскрився з епілептичним натиском, на мерехтливі геометричні візерунки наповзали літери та кадри з репортажів про автоперегони. Крім телевізора та дверей, за якими зникла білявка, єдине світло було тут від лампи, яка відкидала круг білого світла на розплавлені свічки, на комп’ютерні кабелі, на порожні пляшки з-під пива, на балончики з бутаном, на олійні пастелі в коробках і окремими циліндриками, на купи каталогів, на книжки німецькою та англійською мовами включно з «Розпачем» Набокова та Гайдеггеровим «Буття і час» із відірваною палітуркою, на альбоми для ескізів та книги про мистецтво, на попільнички та спалену фольгу й на брудну подушку, на якій спала сіра смугаста кицька. Над дверима, наче трофей із якогось мисливського будиночка Шварцвальду, стриміли оленячі роги, відкидаючи викривлені тіні, які відбивалися на стелі з недоброю нордичною казковістю.

Із сусідньої кімнати долинали розмови. Вікна були завішені знятими з ліжок простирадлами, достатньо тонкими, аби пропускати з вулиці розсіяне фіолетове світло. Поки я роззирався, з темряви проступали форми, перетворюючись, ніби вві сні; наприклад, килим, який звисав зі стелі на рибальській жилці ніби з метою розділити залу на дві кімнати, при ближчому розгляді виявився гобеленом, і то вельми непоганим, вісімнадцятого століття або й давнішим, близьким родичем того ам’єнського гобелена, який я бачив на одному аукціоні і який був оцінений у сорок тисяч фунтів. І не всі рамки на стіні виявилися порожніми. У деяких були картини, а в одній — навіть у слабкому освітленні — картина була схожа на витвір пензля Коро[165].

Я хотів підступити до неї ближче, щоб роздивитись уважніше, коли у дверях з’явився чоловік, якому могло бути і тридцять, і п’ятдесят років. Виснажений, худий, із русявим волоссям, зачесаним назад, щоб не падало на обличчя, у панківських джинсах із дірками на колінах і неохайному військовому британському светрі, поверх якого був накинутий піджак, що дуже погано сидів на ньому.

— Привіт, — сказав він, звертаючись до мене тихим британським голосом зі слабким німецьким призвуком, — ви, мабуть, Поттер, — а тоді обернувся до Бориса. — Я радий, що ти заскочив. Залишайтеся в нас, розважимося. Кенді з Ньялом та Ульріка готують обід.

За гобеленом, біля самих моїх ніг, щось заворушилось, і я швидко відступив назад: сповиті люди на підлозі, спальні мішки, запах безпритульності.

— Дякую, залишитись у вас ми не зможемо, — сказав Борис, який узяв кицьку на руки й чухав її за вухами. — Але вина вип’ємо.

Нічого не відповівши, Горст передав Борисові власну склянку, а тоді щось гукнув у наступну кімнату німецькою мовою. Мені він сказав:

— А ви торгуєте, так?

У відблиску телевізора його бляклі, як у чайки, нерухомі очі світилися різким і незмигним світлом.

— Так, — неохоче відповів я, а тоді: — Дуже дякую.

Інша жінка — коротко підстрижена чорнявка, у високих чорних чоботях і такій короткій спідничці, яка дозволяла побачити чорну кицьку, витатуйовану на одному з її білих стегон, — з’явилася з пляшкою та двома склянками: однією для Горста й однією для мене.

— Danke[166], люба, — сказав Горст. А Бориса запитав: — Чи не хочете ви вколотися, джентльмени?

— Не тепер, — сказав Борис, який нахилився вперед, щоб зірвати поцілунок у чорнявої жінки, перш ніж вона пішла. — А проте мені цікаво довідатися, чи не чув ти чогось від Саші?

— Від Саші… — Горст сів на диван і закурив сигарету. У своїх подертих джинсах та військових черевиках він був схожий на обшарпану версію якогось голлівудського актора другого плану з 1940-х років, звичайного собі mitteleuropäischer[167], відомого ролями скрипалів із трагічною долею та висококультурних біженців. — Сліди, схоже, ведуть до Ірландії. Це добра новина, якщо тебе цікавить моя думка.

— Звучить не надто схоже на правду.

— Мені теж так здається, але я розмовляв із людьми, й інформація нібито перевірена. — Він говорив із характерною для наркоманів аритмічністю, не до ладу, але не плутаючись. — Незабаром ми довідаємося більше, я сподіваюся.

— Це друзі Ньяла?

— Ні. Ньял каже, що ніколи про них не чув. Але це тільки початок.

Вино було препаскудне: шираз із супермаркету. Я не хотів перебувати поблизу тіл, які лежали на підлозі, а тому перейшов до малого столика і став роздивлятися виставлені на ньому зліпки: чоловічий торс; задрапована Венера, яка схилилася на скелю; нога в сандалі. При тьмяному світлі здавалося, що це звичайні гіпсові зліпки, які можна купити в «Перл-Пейнті» — студійні моделі для студентських ескізів, — та коли я провів пальцем по нозі, то відчув пругкість мармуру, шовкову й гладеньку.

— Чому вони подалися з цим до Ірландії? — роздратовано запитав Борис. — Який там ринок збуту? Я думав, що речі вивозять звідти, а не везуть туди.

— Так, але Саша думає, він скористався з картини, щоб заплатити борг.

— То він має там якісь зв’язки?

— Очевидно.

— Мені важко в це повірити.

— У те, що він має зв’язки?

— Ні, в те, що він має там борг. Враження таке, що цей суб’єкт ще півроку тому ковпаки з коліс крав.

Горст слабко стенув плечима: сонні очі, зморщений лоб.

— Хто знає? Я не певен, що це правда, але не хочу покладатися на щастя. Чи дав би я собі відтяти руку за це? — сказав він, ліниво струшуючи попіл на підлогу. — Ні.

Борис похмуро дивився у склянку з вином.

— Він був аматором. Повір мені. Якби ти його побачив, ти б не сумнівався.

— Так, але він любить азартні ігри, Так вважає Саша.

— Ти не думаєш, що Саша, можливо, знає більше?

— Не думаю. — У його манері була якась віддаленість, ніби він промовляв наполовину до себе. — «Почекаємо і побачимо». Ось що я від нього почув. Незадовільна відповідь. Від голови смердить. Але до хвоста ми ще не дісталися.

— А коли Саша повертається до міста?

Тьмяне світло в кімнаті перекинуло мене в дитинство, у Веґас, у каламутну неясність сновиддя, яке не розвіялося після пробудження: туман від сигаретного диму, брудний одяг на підлозі, Борисове обличчя, то біле, то синє у відблисках від телевізора.

— Наступного тижня. Я тобі зателефоную. Ти сам зможеш тоді поговорити з ним.

— Атож. Але, думаю, нам краще поговорити з ним удвох.

— Авжеж. Я сам так думаю. У майбутньому ми будемо розумнішими… не можна було доводити до такого… але в усякому випадку, — сказав Горст, ліниво й неуважно чухаючи шию, — ти повинен розуміти, що я остерігаюся тиснути на нього надто сильно.

— Це дуже зручно для Саші.

— Ти маєш підозри. Скажи мені які.

— Я думаю… — Борис скосив погляд на двері.

— Так?

— Я думаю, — Борис понизив голос, — ти ставишся до нього надто терпимо. Так, так, — він підняв обидві руки. — Я знаю. Але для нього дуже зручно, коли його приятель зникає, а він не має уявлення куди, нічого не знає!

— Ну можливо, — сказав Горст. Він, здавалося, відключився, ніби перебував не з нами, а в кімнаті, де був одним дорослим посеред малих дітей. — Це тисне на мене, на всіх нас. Я хочу дістатися дна цієї оборудки не менш за тебе. Хоч дуже ймовірно, що його приятель був копом.

— Ні, — відповів Борис рішуче. — Він не був копом. Не був. Я це знаю.

— Що ж — якщо бути з тобою цілком відвертим, то я теж так не думаю, але тут є щось таке, чого ми досі не знаємо. Проте я не втрачаю надії. — Він узяв зі столу дерев’яну коробку й став у ній колупатися. — То ви справді, джентльмени, не хочете трохи зловити кайф?

Я відвів погляд. Саме цього мені до смерті хотілося. Я хотів би також ліпше роздивитися Коро, але не мав бажання проходити повз тіла на підлозі, щоб наблизитися до нього. По той бік кімнати, прихилені до панелі, стояли ще картини: натюрморт, кілька пейзажів.

— Іди подивись, якщо хочеш. — Це був Горст. — Лепін підроблений. Але Клас і Берхем продаються, якщо вони тебе зацікавлять.

Борис засміявся й простяг руку, випрошуючи в Горста ще одну сигарету.

— Він не бере участі у справі.

— Ні? — добродушно запитав Горст. — Я міг би продати їх дуже дешево за пару. Продавець хоче позбутися їх.

Я підійшов подивитися. Натюрморт, свічка й напівпорожні келихи для вина.

— Клас Хеда?

— Ні, Пітер. Хоча… — Горст відклав коробку, потім став біля мене й підняв за нитку настільну лампу, заливши обидві картини різким яскравим світлом, — цей клаптик, — він провів у повітрі зігнутим пальцем, — віддзеркалення свічки ось тут? І край столу, завіса? Цю картину міг намалювати й Хеда.

— Чудовий твір.

— Атож. Чудовий у своєму роді. — Від нього пахло немитістю й брудом та пилюкою чужоземної крамниці — наче з китайської скриньки, я це відчув, коли він став біля мене. — Трохи прозаїчно для сучасного смаку. Надмірна класичність. Занадто інсценовано. А проте Берхем майстер чудовий.

— Зараз є забагато підробних Берхемів, — зауважив я байдужим тоном.

— Так. — Світло від піднятої лампи, що падало на пейзаж, було синюватим, моторошним. — Але оцей чудовий… Італія, 1655 рік… Вохра напрочуд гарна, хіба ні? Клас не такий гарний, я думаю, дуже ранній, хоч походження обох картин не викликає сумніву. Буде добре тримати їх разом… Вони ніколи не розлучалися, ці двоє. Батько і син. Спочатку вони потрапили в старовинну голландську родину, а після війни опинилися в Австрії. Пітер Клас… — Горст підняв світло вище. — Чесно кажучи, Клас тут якийсь нерівний. Чудова техніка, чудова поверхня, але щось трохи не гаразд із цією картиною, вам не здається? Композиція дещо розпадається, не тримається купи. Якась вона розсипчаста. І також, — він окреслив великим пальцем надто яскраве світло, віддзеркалене від полотна, — використали забагато лаку.

— Я згоден. А ось тут… — Я провів у повітрі нерівну дугу там, де надмірна чистка стерла фарбу до лесування.

— Так. — Вигляд у нього був люб’язний і сонний. — Маєте рацію. Тут використали ацетон. Того, хто це зробив, треба розстріляти. І все ж таки такий посередній живопис у не дуже доброму стані — навіть анонімна робота — варта більшого, ніж відомий шедевр, ось у чому іронія, принаймні для мене вона варта більшого. А надто коли йдеться про пейзажі. Їх дуже легко продати. Влада мало звертає на них уваги… їх нелегко розпізнати з опису… проте вони можуть коштувати не менш як двісті тисяч баксів. А от Фабриціус, — тривала, спокійна пауза, — це вже цілком інший калібр. Найвизначніша картина, яка будь-коли проходила крізь мої руки, і я кажу це без вагання.

— Атож, і саме тому ми так хочемо повернути її, — пробурмотів Борис із затінку.

— Вона надзвичайна, — спокійно провадив Горст. — Натюрморт, схожий на цей, — він показав на картину Класа, повільно змахнувши рукою (бруд під нігтями, сітка вен, схожих на шрами, на зворотному боці долоні), — очевидно тяжіє до тромплею. Велика технічна майстерність, але надто вже рафінована. Маніякальна точність. Є в ній щось мертве. Недарма ж такі картини називаються naturеs mortes, так? Але Фабриціус… — він ступив назад, коліна в нього наче підламувались, — я знаю теорію про «Щигля», її теж називають тромплеєм, і справді здалеку так і може здатись. Але мені наплювати на те, що кажуть історики мистецтва. І справді, на цій картині є місця, опрацьовані в техніці тромплею… стіна й сідало, відблиск світла на латуні, але потім… вкрита пір’ям грудка, напрочуд жива. Пух і пушок. М’який-м’який. Клас довів би цю завершеність і точність до самої смерті — а такий художник, як ван Хогстратен, пішов би ще далі, до останнього цвяха в труні. Але Фабриціус… він, можна сказати, пародіює жанр, майстерно відповідає на всю ідею тромплею… бо в інших місцях цієї праці — голова? крило? — немає нічого живого, нічого буквального, він умисне розбирає свій твір на частини, щоб показати нам, як його малював. Мазюкає і стуляє, утворює форми руками, особливо шию, цей суцільний шматок фарби, дуже абстрактний. Що робить його генієм не так для свого часу, як для нашого. Тут подвійність. Ти бачиш знак художника, бачиш фарбу на фарбі, а також живого птаха.

— Дуже добре, — пробурчав Борис із темряви за кругом світла, клацнувши запальничкою, — якби не було фарби, не було б на що дивитися.

— Точно сказано. — Горст обернувся, його обличчя перетнула тінь. — Це жарт Фабриціуса. Жарт, який перебуває в самому серці його картини. Так робили всі великі майстри. Рембрандт. Веласкес. Пізній Тиціан. Вони жартували. Вони розважалися. Вони будували ілюзію, трюк, але підступіть ближче на крок — вона розпадається на мазки пензлем. Абстрактні, неземні. Інший і набагато глибший різновид краси. Сутність і несутність водночас. Мушу сказати, що одна ця маленька картина ставить Фабриціуса в ряд із найбільшими художниками в історії. «Щиголь»? Він творить своє диво на такому крихітному просторі. Хоч, визнаю, я був здивований, — він обернувся до мене, — коли вперше взяв його у свої руки, з того, який він важкий.

— Атож, — я не міг не відчути туманної вдячності, що він помітив цю деталь, дивно важливу для мене, з якою пов’язувалося так багато дитячих мрій та емоційних асоціацій, — дошка там набагато товща, ніж можна собі уявити. Тому картина має таку вагомість.

— Авжеж, вагомість. Це саме те слово. А тло здалося мені набагато менш жовтим, аніж тоді, коли я побачив картину вперше. Її чистили — десь на початку дев’яностих років, здається. Після реставрації світла стало більше.

— Важко сказати. Мені нема з чим порівнювати.

— Що ж, — сказав Горст. Димок від сигарети Бориса, який проникав із темряви, де він сидів, надавав освітленому кружкові, в якому ми перебували, схожості зі сценою в нічному кабаре, — я можу й помилятися. Мені було десь дванадцять років, коли я побачив цю картину вперше.

— Коли я побачив її вперше, мені теж приблизно стільки.

— Коротше, — мирно провадив Горст, чухаючи брову (на зворотному боці його долонь були синці завбільшки з десятицентову монету), — тоді єдиний раз батько взяв мене у свою ділову поїздку, того разу до Гааги. Крижані зали засідань. Жоден листочок не ворухнеться. Пополудні я хотів поїхати до Дрівліту, парку розваг, але натомість він повів мене в Мауріцгейс. То був великий музей, багато знаменитих картин, але єдиною картиною, що запам’яталася мені, був твій щиглик. Ця картина не може не сподобатися дитині, згоден? Der Distelfink[168]. Ось так я вперше довідався про цю картину, за її німецькою назвою.

— Так, так, так, — сказав Борис із темряви знудженим голосом. — Це схоже на лекцію по телевізору.

— А ти маєш справу з сучасним мистецтвом? — запитав я, порушивши мовчанку, що запанувала.

— Ну, знаєш… — Горст подивився на мене сухим, холодним поглядом. «Маєш справу», мабуть, було не тим словом, схоже, вислів, який я вжив, здався йому кумедним. — Іноді. У мене був Курт Швіттер зовсім нещодавно, а також Стентон Макдональд-Райт — ти його знаєш? Приємний художник. Багато залежить від того, що мені трапляється на шляху. А тобі взагалі доводиться мати справу з картинами?

— Дуже рідко. Торгівці картинами завжди випереджають мене.

— Дуже прикро. У моєму бізнесі головне — мобільність. Я міг би продати чимало навіть пересічних картин, якби мав пристойні папірці, що підтверджують їхню якість.

Гострий запах часнику, дзенькіт каструль на кухні, слабкий сморід марокканського базару — сеча й ладан. Знову й знову тягнуться суфійські наспіви, закручуючись навколо нас у безперервну хвалу Всевишньому.

— Або оцей Лепін. Дуже досконала підробка. Існує канадець, дуже цікавий, він би тобі сподобався — малює на замовлення. Поллока, Модільяні — я вас познайомлю, якщо захочеш. Я не можу заробити на них багато грошей, хоч можна було б збити непоганий капітал, якби закинути їхні твори у відповідне середовище. — Потім, після короткої мовчанки: — Зі старших робіт я бачу багато італійців, але мої смаки схиляються в бік півночі, як бачиш. От цей Берхем — дуже гарний приклад, але, звісно ж, італійські пейзажі зі зруйнованими колонами та простими молочарками не дуже задовольняють сучасні смаки. Так же? Я віддаю перевагу ван Гоєну, котрий отам. На жаль, він не продається.

— Ван Гоєн? Я міг би заприсягтися, що це Коро.

— Дивлячись звідси, ти й справді міг би так подумати. — Йому сподобалося таке порівняння. — Дуже й дуже схожі художники. Сам Вінсент це відзначив — ти читав його «Коро голландців»? Та сама ніжність серпанку, та сама відкритість туману, ти розумієш, про що я?

— Де ти… — Я мало не поставив типове для дилерів запитання «Де ти його роздобув?», але вчасно прикусив язика.

— Дивовижний художник. Дуже плідний. А це особливо чудовий приклад його творчості, — сказав він із гордістю колекціонера. — Поблизу можна роздивитися чимало цікавих подробиць: маленький мисливець, собака, який заходиться гавкотом. А ще — так для нього типово — він поставив підпис на кормі човна. Дуже мило. Якщо хочеш, — він показав кивком голови на тіла, що лежали за гобеленом, — підійди ближче. Ти їх не потурбуєш.

— Так, але…

— Я все чудово розумію. Принести її тобі?

— Так, я хотів би її роздивитися.

— Мушу зізнатись, я дуже прихилився до неї. Не можу звикнути до думки, що доведеться розлучитися з нею. Він також торгував картинами, ван Гоєн. Чимало голландських живописців це робили. Ян Стен, Вермеер, Рембрандт. Але Ян ван Гоєн, — він усміхнувся, — був схожий на нашого друга Бориса, який сидить тут. Він хапався за все. Малювання картин, торгівля нерухомістю, розведення тюльпанів.

Борис у темряві невдоволено пирхнув і хотів щось сказати, аж тут зненацька кощавий хлопець зі сплутаним волоссям віком, мабуть, років двадцяти двох, зі старомодним ртутним термометром, який стримів у нього з рота, вийшов із кухні, хитаючись, затуляючи очі долонею від піднятої вгору лампи.

На ньому був чудернацький жіночий товстий кардиган, що сягав йому майже до колін, як купальний халат. Він здавався хворим і дезорієнтованим, рукави в нього були закасані, він натирав двома пальцями внутрішню частину своєї руки, а наступне, що я побачив, це як розійшлися йому коліна й він упав на підлогу, термометр вислизнув йому з рота і, брязнувши звуком падіння скла, покотився по паркету, не розбившись.

— Що це!.. — вигукнув Борис, загасивши сигарету й підхопившись на ноги, кицька стрибнула в нього з колін і зникла в темряві.

Горст, спохмурнівши, поставив лампу на стіл, і світло від неї божевільно застрибало по стінах і стелі.

— Ах, — роздратовано кинув він, відгортаючи волосся собі з очей і впавши навколішки, щоб роздивитися молодика на підлозі.

— Геть звідси! — розгнівано сказав він жінкам, які з’явилися в дверях разом із холодним темноволосим здоровилом і двійком старшокласників із каламутними поглядами, які мали не більш як по шістнадцять років, а що всі вони стояли нерухомо, витріщивши очі, то Горст загорлав: — Повертайтеся на кухню! Ульріко, — звернувся він до білявої жінки, — halt sie zurück[169].

Гобелен заворушився. За ним пролунали сонні голоси загорнутих у простирадла постатей:

— Eh? Was is los?[170]

— Ruhe, schlaft weiter[171], — гукнула білявка, а потім обернулася до Горста й швидко заговорила німецькою мовою.

Позіхи, стогін, трохи далі сіла одна обгорнута простирадлом постать, пролунало захміліле американське скиглення:

— Гей, Клаусе! Що вона каже?

— Заткнись, бебі, і лягай далі schlafen.

Борис узяв своє пальто й став натягувати його на плечі.

— Поттере, — сказав він, а потім знову, коли я не відповів, із жахом дивлячись на підлогу, де хлопець булькотів, замість нормально дихати: — Поттере. — Він схопив мене за руку. — Тікаймо звідси. Швидше.

— Атож, пробачте мені. Ми поговоримо згодом. Scheisse[172], — з жалем промовив Горст, трясучи хлопця за розм’якле плече, зазвичай батьки таким непереконливо грізним тоном сваряться на дитину. — Dummer Wichser! Dummkopf![173] Скільки він прийняв, Ньяле? — запитав він у здоровила, який знову з’явився в дверях і дивився на все критичним поглядом.

— Звідки мені в хера знати? — запитав ірландець, несхвально повівши головою.

— Ходімо, Поттере, — сказав Борис, схопивши мене за руку.

Горст притулив вухо хлопцеві до грудей, а білявка, повернувшись, опустилася навколішки й намагалася з’ясувати, чи він дихає.

Поки вони схвильовано радилися німецькою, більше шуму та руху виникло за ам’єнським гобеленом, який несподівано випнувся назовні: зів’ялі квіти, fête shampêtre[174], щедрі німфи розважаються серед троянд і фонтанів. Я дивився на сатира, який лукаво підглядав за ними, ховаючись за деревом, коли несподівано щось ухопило мене за ногу, і я рвучко відхилився назад, тоді як знизу висунулася рука й потягла мене за штанину. З підлоги один із брудних згортків — розпухле червоне обличчя ледве визирало з-за гобелена — запитав мене сонним галантним голосом:

— Він маркграф, мій любий, ти цього не знав?

Я звільнив свою штанину й відступив назад. Хлопець на підлозі трохи хитав головою й видавав такі звуки, ніби захлинається водою і йде на дно.

— Поттере. — Борис схопив моє пальто й практично пхав його мені в обличчя. — Ходімо! Ходімо швидше! Чао! — крикнув він на кухню, підсмикнувши підборіддя (гарненька чорна голівка з’явилась у дверях, помахала ручкою, «бувай, Борисе, бувай!»), виштовхав мене з кімнати й пірнув у двері слідом за мною.

— Чао, Горсте, — сказав він, приклавши долоню до вуха, мовляв, зідзвонимося.

— Tschau, Борисе! Пробач мені, що так вийшло! Незабаром поговоримо. Підіймай, — сказав Горст, коли ірландець підійшов і витяг із-під хлопця його другу руку.

Разом вони підняли його (ноги в нього обм’якли й волочилися по підлозі) і потягли серед загальної метушні у двері — обидва підлітки стривожено відсахнулися назад, — через освітлений прямокутник дверей до наступної кімнати, де Борисова чорнявка набирала чогось у шприц із маленької скляної пляшечки.

У ліфті нас несподівано накрило тишею: скрегіт трибів, поскрипування підйомних блоків.

Погода надворі прояснилася.

— Ходімо, — сказав мені Борис, нервово дивлячись угору по вулиці й діставши з кишені мобілку, — давай тут перейдемо через вулицю.

— Ти що, — запитав я (ми могли встигнути на зелене світло, якби поспішили), — збираєшся зателефонувати 911?

— Ні, — неуважно відповів Борис, витираючи носа й озираючись навколо. — Я не хочу стояти тут, чекаючи машину, тому телефоную йому, щоб він підібрав нас на протилежному боці парку. Пройдемо крізь нього. Іноді деякі з тих дітлахів не знають міри з дозами, — сказав він, коли побачив, як я стривожено озираюся на таунгаус. — Не турбуйся. Він оговтається.

— Але було не схоже, що він оговтається.

— Ні, він дихав, а Горст має наркан. Це швидко приведе його в норму. Мов чарами, ти коли-небудь це бачив? Відразу тобі прояснюється в голові. Почуваєшся як гівно, але живий.

— Йому треба було б викликати «швидку допомогу».

— Навіщо? — розважливо промовив Борис. — Чим могли б йому допомогти люди зі «швидкої допомоги»? Вони дали б йому наркан. Горст може дати його швидше. Він, звичайно, заблює себе й почуватиметься так, ніби йому розкололи голову сокирою, але краще це, аніж «швидка допомога», БУМ! — і йому розпорюють сорочку, обличчя затуляють маскою, ляскають по щоках, щоб він повернувся до тями, кличуть представників закону, усі поводяться з ним брутально й осудливо — повір мені, наркан засіб дуже сильний, коли ти оговтаєшся від нього, тобі буде дуже зле й без лікарні, без яскравого світла й людей, які дивитимуться на тебе дуже несхвальними та ворожими поглядами, називаючи тебе лайном, наркоманом, передозником, вони ставитимуться до тебе з огидою і, мабуть, не дозволять тобі повернутися додому, коли схочеться, можливо, запхають тебе до психушки, соціальний працівник прийде до тебе з універсальною порадою «як годиться жити на світі», а потім, можливо, тобі ще й доведеться посидіти й погомоніти з копами. Стривай-но хвилинку, — сказав він і заговорив по телефону українською мовою.

Темрява. Під туманним вінцем ліхтарів паркові лави блищали від дощової води, ляп, ляп, ляп, дерева стояли мокрі й огорнуті густою пітьмою. Мокрі стежки були вкриті грубим шаром листя, поодинокі працівники офісів поспішали додому. Борис — із похиленою головою, запхавши руки в кишені, дивлячись у землю, — відключив свій телефон і щось шепотів самому собі.

— Пробач, що ти там бурмочеш? — запитав я, подивившись на нього скоса.

Борис стиснув губи, похитав головою.

— Ох вона й сучка, ця Ульріка, — похмуро промовив він. — Це вона відчинила нам двері.

Я витер брови. Я нервував і почувався хворим, мене кинуло в холодний піт.

— Звідки ти знаєш цих людей?

Борис стенув плечима.

— Горста? — запитав він, копнувши товстий шар листя. — Ми знаємо один одного вже багато років. Він познайомив мене з Міріам — я дуже вдячний йому за це.

— А оті?

— Про кого ти?

— Про того, який на підлозі лежав.

— Про того? Який упав? — Борис зробив давно відому мені гримасу «хто його зна?». — Вони подбають про нього. Не турбуйся. Таке буває. Але завжди закінчується нормально, — сказав він дуже серйозним тоном. — Бо послухай, послухай, — сказав він, штурхнувши мене в бік ліктем. — Ці діти весь час крутяться коло Горста, вони весь час змінюються, постійно нові люди — студенти, старшокласники. Здебільшого з багатих родин, із трастовими фондами, вони нерідко приносять картину чи ще який витвір мистецтва, яку поцупили, либонь, удома. Вони знають, що слід приходити до нього. Тому що, — Борис похитав головою, щоб струсити волосся з очей, — Горст сам, коли був малим — давно вже, у вісімдесятих, — рік або два ходив до однієї з таких елітних шкіл для хлопчиків, де тебе примушують ходити в піджачку. Та школа недалеко звідси. Він показав мені її одного разу, коли ми їхали в таксі. Хай там як, — він шморгнув носом, — а хлопець на підлозі не якийсь там волоцюга з вулиці. І вони не дозволять, аби з ним щось сталося. Сподіваймося, для нього це буде наукою. Для багатьох із них так і є. Його більше ніколи не нудитиме так, як після цієї дози наркану. До того ж Кенді медсестра, й вона догляне його, коли він цього потребуватиме. Я говорю про брюнеточку, — сказав він, знову штурхнувши мене під ребра, коли я нічого не відповів. — Ти її бачив? — Він пирснув. — Ну ця… — Він нахилився й черкнув пальцями над коліньми, щоб показати висоту її чобіт. — Вона неймовірна. Боже, чого я тільки не дав би, щоб відбити її в Ньяла, ірландця, якби тільки міг. Якось ми вибралися на Коні-Айленд лише вдвох, і в мене ще ніколи не було такого класного дня. Вона любить плести светри, ти уявляєш? — сказав він, лукаво поглянувши на мене куточком ока. — Подивись на цю жінку — чи спаде тобі на думку, що їй подобається плести светри? Але їй подобається! Запропонувала сплести один і для мене. І цілком серйозно! «Борисе, я сплету тобі светр будь-коли, якщо захочеш. Скажи мені лише, якого кольору ти б хотів, і я це зроблю!»

Він намагався розвеселити мене, але я був надто ошелешений, щоб розмовляти. Протягом якогось часу ми йшли похиливши голови, і не чути було іншого шуму, крім наших кроків на парковій стежці в темряві, які, здавалося, відбивалися вічним відлунням серед грандіозної міської ночі, що висіла навколо нас, гудки та сирени автомобілів лунали так, ніби вони долітали з відстані в півмилі.

— Ну то як? — запитав Борис, іще раз скоса подивившись на мене, — принаймні я тобі змалював ситуацію, так чи не так?

— Що ти сказав? — злякано запитав я.

Моя увага досі була прикута до хлопця на підлозі й до прикрих ситуацій, пов’язаних із мною самим: ось я втрачаю тяму нагорі у ванній у будинку Гобі, голова в мене закривавлена після того як я вдарився об край ванни; ось приходжу до тями на підлозі кухні Керол Ломбард, тоді як Керол трясе мене й верещить, на щастя, я вирубився лише на чотири хвилини, вона зателефонувала б 911, якби я не прийшов до тями протягом п’яти.

— Я цілком переконаний, що це Саша забрав картину.

— Хто?

Борис спохмурнів.

— Брат Ульріки, хоч як дивно, — сказав він, схрестивши руки на своїх худих грудях. — Два чоботи пара, якщо ти розумієш, про що я. Саша і Горст дуже близькі — Горст би ніколи не послухав, якби хтось щось проти нього сказав. Ну, то таке, Сашу важко не любити — усі його люблять, він набагато приязніший, ніж Ульріка, але ми з ним надто різні особистості. Горст був чистий як скло, усі так кажуть, поки не підпав під вплив цих двох. Вивчав філософію… готувався керувати компанією батька… а тепер ти бачиш, де він. Чесно кажучи, я ніколи б не подумав, що Саша піде проти Горста, навіть за сто років. Ти зрозумів, що там відбувається?

— Ні.

— Горст думає, що кожне слово Саші — на вагу золота, але я в цьому не впевнений. І я не думаю, що картина в Ірландії. Навіть Ньял, ірландець, так не вважає. Мене бісить, що Ульріка повернулася, при ній я не можу сказати всього, що я думаю. Тому що, — він ще глибше засунув руки в кишені, — я трохи здивований, що Саша на таке наважився, і я не смію сказати це Горстові, і я не бачу іншого пояснення, я думаю, вся ця невдала оборудка, арешт, зіткнення з копами, думаю, все це було прикриттям, щоб Саша міг непомітно зникнути з картиною. Горст утримує десятки людей — він надто добрий і довірливий, лагідний у своїй душі, знаєш, вірить у найкраще в людях. Що ж, він може дозволити, щоб Саша та Ульріка обкрадали його, але я не дозволю їм обкрадати мене.

— Гм… — Ми з Горстом спілкувалися недовго, але мені він не здався аж таким лагідним і добрим.

Борис усміхнувся, підбив ногами кілька калюж.

— Щоправда, залишається одна проблема. Сашин приятель, що то за тип? Той, із яким він мене познайомив. Як його звати? Не уявляю. Він назвав себе Террі, а це неправда — я також не користуюся своїм справжнім ім’ям, але Террі, канадець? Та не мороч мені яйця! Він приїхав сюди з Чехії, і він не більше Террі Вайт, аніж я. Я думаю, він вуличний бандюк — щойно з тюряги вийшов, — нічого не знає, неосвічений, брутальний невіглас. Я думаю, Саша десь підібрав його, щоб організувати підставу й дати йому винагороду за оборудку — винагороду, мабуть, хіба що на горіхи. Але я знаю цього «Террі» в обличчя і знаю, що він має якісь зв’язки в Антверпені, то я зателефоную своєму хлопцеві, Вишні, й попрошу його зайнятися цією справою.

— Вишні?

— Атож, це клічка мого хлопчини Віктора, ми так називаємо його, бо в нього червоний ніс, а також тому, що його зменшувальне російське ім’я Вітя близьке до російського слова вішня. До того ж у Росії є популярна мильна опера «Зимова вишня» — ну, розумієш, важко пояснити. Я Вітю дражню цим «милом», це дуже його дратує. Хай там як, а Вишня знає всіх і все, чує всі внутрішні розмови. За два тижні до того, як щось станеться, ти почуєш про це від Вишні. Тому не турбуйся про свою пташку, гаразд? Я переконаний, що ми її визволимо.

— Що ти хочеш сказати цим «визволимо»?

Борис роздратовано пирхнув.

— Бо це замкнене коло, ти зрозумів? Горст тут має рацію щодо грошей. Ніхто не купить цю картину. Продати її неможливо. Але на чорному ринку, бартерний обмін… Нею можна торгувати туди-назад вічно! Дуже цінна, компактна. У готельних номерах перекидати туди-сюди. Наркоту, зброю, дівчат, гроші — усе, що захочеш.

— Дівчат?

— Дівчат, хлопців, та кого заманеться. Слухай, слухай, — сказав він, підіймаючи руку, — я не дозволив би втягти себе в такі справи. Мене самого мало не продали, коли я був малим хлопчиком, — ці гади обплутали всю Україну, чи, принаймні, раніше їх там дуже багато було, на кожному розі чи залізничній станції, і я можу тобі сказати: якщо ти молодий і в житті тобі не щастить, то це можна сприйняти як нормальний вихід. Нормальний на вигляд чоловік обіцяє влаштувати тебе на роботу в лондонському ресторані або десь там, купує тобі квиток на літак і паспорт — ха-ха! Минає кілька днів, і ти прокидаєшся з руками в кайданах у якомусь підвалі. Я ніколи в такі справи не втягувався. Це неправильно. Але так буває. І коли картина вислизнула з моїх і Горстових рук — хто знає, як там нею торгують? Вона потрапляє то до однієї групи, то до іншої. Я запевняю, — він підняв указівного пальця, — твоя картина не зникне, потрапивши до колекції якогось олігарха, що захоплюється мистецтвом. Надто вона знаменита. Ніхто не схоче купити її. Що він із нею робитиме? Нічого. Хіба що копи її знайдуть, а вони ще не знайшли, ми це знаємо.

— Я хочу, щоб копи її знайшли.

— Ну, ти мислиш шляхетно. — Борис енергійно потер ніс. — Але я поки що знаю тільки те, що вона випливе на поверхню, і то в досить вузькому колі. А Віктор Вишня мій великий друг і багато чим мені завдячує. Тому збадьорись! — сказав він, схопивши мене за руку. — Не будь таким блідим і хворим! І ми скоро знову про це поговоримо, я обіцяю.

Стоячи під вуличним ліхтарем, де висадив мене Борис («Не можу підвезти тебе додому! Я запізнююсь! Мене вже чекають!»), я був такий приголомшений, що мусив роззирнутися навкруги, аби зрозуміти, де я є, — пінястий сірий фасад Елвін-корту, мертвотна недоумкуватість бароко, освітлені прожектором кам’яні стіни, різдвяні прикраси над дверима ресторану Петросяна розбудили глибокий гонг у моїй пам’яті: грудень, моя мати в присипаному снігом капелюсі, «зачекай, малий, зараз я збігаю за ріг вулиці й куплю круасанів нам на сніданок»…

Я так зосередився на собі, що чоловік, який швидко вийшов із-за рогу вулиці, врізався просто в мене:

— Обережніше!

— Пробачте, — сказав я, струснувшись.

Хоч наше зіткнення було провиною того чоловіка, який надто гучно реготав і базікав по мобілці, щоб дивитися, куди він іде, кілька людей на хіднику подивилися на мене з осудом. Засапаний і збентежений, я спробував прикинути, що мені робити. Я міг сісти на метро й поїхати до Гобі, якби мені хотілося їхати на метро, але помешкання Кітсі було ближче. Вона та її співмешканки Франсі й Ем у такий час мали бути десь на своєму дівочому вечорі (як я знав із досвіду, писати їй есемески або телефонувати було марно; вони зазвичай ішли в кіно), але в мене був ключ, і я міг увійти до її кімнати, чогось випити й полежати, поки чекатиму, коли вона повернеться додому.

Погода прояснилася, морозний місяць виглядав крізь прогалину в грозових хмарах, і я знову пішов на схід, раз у раз зупиняючись і намагаючись зупинити таксі. Я не мав звички заходити до Кітсі, спершу не зателефонувавши, головним чином тому, що мені не дуже подобалися її співмешканки, і це почуття в нас із ними було взаємним. Та попри Франсі та Ем і наші натягнуті жарти на кухні, помешкання Кітсі було одним із тих небагатьох місць у Нью-Йорку, де я почувався в цілковитій безпеці. Ніхто не знав, де мене шукати, коли я в Кітсі. Там було постійне відчуття тимчасовості. Вона не тримала там багато одягу й користувалася переважно тим, що було у валізі, яка лежала на полиці в ногах її ліжка. І з незбагненних причин мені подобалася порожня, заспокійлива анонімність цієї квартири, яка була весело, але негусто декорована килимками з абстрактним візерунком, обставлена модерними меблями з недорогої дизайнерської крамниці. Ліжко вона мала зручне, з добрим світлом для читання, був у неї також телевізор із великим плазмовим екраном, тож ми могли лежати в ліжку й дивитися кіно, якщо мали такий настрій; а холодильник із неіржавкої сталі був завжди напхом напханий дівчачою їжею: хумусом та оливками, тортами й шампанським, великою кількістю замовлених на винос ідіотських вегетаріанських салатів і півдесятком видів морозива.

Я понишпорив у кишені, шукаючи ключ, потім неуважно відімкнув двері (думаючи про те, чи знайду я там щось поїсти, чи доведеться щось замовити? Вона, безперечно, пообідає, чекати немає сенсу) і майже вдарився об двері носом, бо вони були зсередини взяті на ланцюжок.

Я зачинив двері й хвилину стояв спантеличений. Відчинив їх знову — і знову вони з брязкотом уперлися в ланцюжок: червона канапа, гравюри в рамках і свічка, яка горить на журнальному столику.

— Агов, там хтось є? — гукнув я, і ще раз, трохи голосніше: — Там хтось є? — почувши всередині якийсь рух.

Я гримав у двері досить гучно й, певно, підняв на ноги всіх сусідів, коли нарешті Емілі через, як мені здалося, дуже довгий відтинок часу, підійшла до дверей і подивилася на мене крізь щілину. Вона була в зношеному домашньому светрі й штанах із яскравим малюнком, який робив її зад значно більшим.

— Кітсі немає вдома, — сказала вона млявим голосом, не знімаючи двері з ланцюжка.

— Гаразд, я знаю, — сказав я роздратовано. — Нормально.

— Я не знаю, коли вона повернеться.

Емілі я знав ще відтоді, коли їй було дев’ять років, і ця товстопика дівчинка гримала дверима перед самим моїм носом у помешканні Барбурів, ніколи не приховуючи того факту, що, з її точки зору, я не є гідним кандидатом для дружби з Кітсі.

— Будь ласка, відчини мені двері. — Я вже не на жарт розлютився. — Я її почекаю.

— Пробач. Але зараз незручний час.

Ем досі носила коротку стрижку з чубчиком — так само її пшенично-каштанове волосся було підстрижене і в дитинстві, й від того, як вона випинала щелепу — достоту як у другому класі, — мені пригадався Енді, який терпіти її не міг, Еммі Флегмі, Емілайзер.

— Це безглуздо. Відчини мені двері, — повторив я ще більш роздратованим голосом, але вона й далі незворушно стояла у щілині дверей, дивлячись мені не в очі, а кудись на край обличчя. — Послухай, Ем, я хочу лише піти в її кімнату й лягти перепочити.

— Думаю, тобі краще прийти згодом. Пробач, — сказала вона, порушуючи недовірливу мовчанку, яка запала після моїх слів.

— Послухай, мені байдуже, що ти робитимеш. — Франсі, інша співмешканка, принаймні вдавала, що нічого проти мене не має. — Я тебе не потурбую. Я лише хочу…

— Пробач, але, думаю, тобі краще піти. Тому що, тому що, слухай, я тут живу… — Вона намагалася мене перекричати.

— Чи й не проблема! Не базікай дурниць.

— …Я тут живу! — повторила вона, моргаючи від незручності. — Це моя квартира, і не можна вламуватися сюди, коли тобі стукне в голову.

— Припини!

— І, і… — вона явно була розгублена, — зрозумій, я нічим не можу допомогти тобі, зараз справді для цього незручний час, я думаю, тобі найкраще піти. Сподіваюся, ти нарешті мене зрозумів? Пробач. — Вона знову зачиняла переді мною двері. — Побачимося на вечірці.

— Ти про що?

— На вечірці з приводу твоїх заручин, — сказала Емілі, відчинивши щілину в дверях і подивившись на мене, тож я на мить устиг побачити її схвильоване синє око, перш ніж вона знову зачинила їх.

Кілька хвилин я стояв у коридорі в несподіваній тиші, що обвалилася на мене, дивлячись на вічко в зачинених дверях, і мені здалося, що Ем досі по той бік, за кілька дюймів від мене, і дихає так само важко, як і я.

Ну, гаразд, сталося те, що сталося, ти більше не дружка нареченої, подумав я, обернувшись і побігши сходами з навмисне підкресленим тупотінням, відчуваючи, що цей інцидент мене водночас розлютив і розвеселив, підтвердивши ту неприхильну думку, яку я завжди плекав щодо Емілі. Кітсі не раз просила в мене пробачення за грубість Емілі, але сьогоднішній випадок, за висловом Гобі, став останньою соломинкою. Чому вона не пішла в кіно з іншими? Була вона там, у помешканні, з якимсь мужиком? Емілі, незважаючи на товсті литки й непривабливе обличчя, все ж мала бойфренда, зачуханого молодика на ім’я Білл, який працював у «Сітібанку».

Вулиці блищали від дощу. Вийшовши з вестибюля, я пірнув у двері квіткової крамниці, які були поряд, щоб переглянути свої есемески й про всяк випадок спробувати сконтактувати з Кітсі, перш ніж рушити до центру. Якщо вона саме виходитиме зі свого кіно, я міг би зустріти її, щоб ми разом пообідали й випили (самі, без її дівчат; чудернацький інцидент, який трапився зі мною, цьому сприяв би) і — поза всяким сумнівом — з веселим гумором поговорили про поведінку Ем.

Вікно, залите світлом прожектора. Холодильна вітрина світиться мертвотним світлом. За склом, вкритим краплями сконденсованого туману, вода струменіла по крилатих стеблах орхідей, що розгойдувалися під вітерцем із вентилятора: білі, мов привиди, місячні, янгольські. Попереду були виставлені орхідеї химерної форми, деякі з них коштували тисячу доларів: волохаті і вкриті прожилками, плямисті та з колючками, у кривавих плямах із бісівськими личками, їхні кольори змінювалися від трупної плісняви до гематомного пурпуру — там була навіть одна прекрасна чорна орхідея з сірим корінням, що визирало зі встеленого мохом вазона. («Прошу тебе, любий, — сказала Кітсі, правильно вгадавши мої плани на Різдво, — ти навіть про це не думай, вони всі надто ефектні, проте помирають, як тільки я доторкнуся до них».)

Нових есемесок не було. Я швидко надіслав їй свою («Привіт, подзвони мені, треба поговорити, сталося щось дуже смішне хххх») і, аби переконатися, що вона досі не вийшла з кіно, зателефонував на її мобільний. Але тоді як дзвінок перемикався на голосову пошту, я побачив віддзеркалення у склі, в зелених джунглях задньої частини магазину, і, не повіривши своїм очам, озирнувся.

То була Кітсі, з похиленою головою, у своєму рожевому пальті «Прада», вона про щось шепотілася з чоловіком, до якого пригорталась і якого я впізнав — я не бачив його дуже давно, але впізнав відразу — той самий вигин плечей і скрадлива хода, Том Кейбл. Його сплутане каштанове волосся досі було дуже довгим; він досі носив той самий одяг, який синки багатіїв носили в нашій школі («треторнівські» кеди та грубий ірландський светр, без пальта), і в руках він тримав сумку з винної крамниці, тієї самої, куди ми з Кітсі іноді забігали, щоб купити пляшку. Але що мене здивувало: Кітсі, яка завжди тримала мою руку на певній відстані, тягнучи мене слідом за собою, розгойдуючи руку, наче дитина, що грається в гру «London Bridge»[175], — тісно й засмучено пригорталася до нього. Коли я на них дивився, ошелешений цим неймовірним видовищем, вони чекали на зелене світло, повз них прогуркотів автобус, але вони були надто захоплені одне одним, щоб помітити мене, — Кейбл, який тихо розмовляв із нею, скуйовдив їй волосся, а потім обернувся, притяг її до себе й поцілував, і вона відповіла на поцілунок із такою печальною ніжністю, з якою ніколи не цілувала мене.

Крім того, я помітив, коли вони перетинали вулицю і я швидко обернувся до них спиною — я міг досить добре бачити їх віддзеркаленими в освітленій вітрині крамниці, коли вони заходили в парадні двері будинку, де було помешкання Кітсі, лише за кілька кроків від мене, — я помітив, що Кітсі засмучена, вона говорила тихим голосом, захриплим від емоцій, нахилившись до Кейбла і притиснувшись щокою до його рукава, а він тим часом ніжно обіймав її рукою за стан; і, хоч я не міг розчути, що вона казала, тон її був очевидним: навіть у її смутку її радість бути з ним, а його з нею була очевидною. Кожен перехожий на вулиці міг це бачити. І коли вони ковзнули повз мене в темному вікні, двоє закоханих привидів, що тулилися одне до одного, я побачив, як вона швидко підняла руку, щоб змахнути сльозинку зі своєї щоки, і закліпав очима від подиву, побачивши цю картину: важко повірити, але я вперше в житті бачив, як Кітсі плаче.

Я не спав майже всю ніч, і коли наступного дня спустився вниз, щоб відчинити крамницю, то був такий засмучений, що сидів півгодини, перш ніж до мене дійшло, що я забув обернути зворотним боком на дверях табличку «Зачинено».

Поїздки Кітсі двічі на тиждень до Гемптонсу. Спалахують на дисплеї невідомі номери, вона швидко кладе слухавку. Кітсі похмуро дивиться на телефон за обідом і відразу його вимикає. «О, це Ем. О, це лише мама. О, це якісь спамери, я, мабуть, потрапила до них у список». Есемески, що надходять серед ночі, підводні сигнали, на стінах блакитнуватий пульс, Кітсі з голим задом опівночі вистрибує з ліжка, виблискуючи в темряві білими ногами, щоб вимкнути дзвінок. «О, помилились номером. О, це лише Тодді, мабуть десь напився».

Серце в мене також завмирало, коли я згадував про місіс Барбур. Я добре знав, із якою майстерністю місіс Барбур знаходила вихід із найскладніших ситуацій, як уміла непомітно розв’язувати делікатні проблеми в кулуарах, і хоч вона не казала мені очевидної неправди, але тепер я зрозумів, що інформацію для мене ретельно скорочували та просіювали. Усі різновиди дрібних подій виникли в моїй пам’яті, наприклад коли я несподівано зайшов до місіс Барбур і почув, як вона тихим, але наполегливим голосом відповідала консьєржу на його питання з вестибюля: «Ні, я не хочу бачити його, не пускайте його в дім, затримайте його внизу». І як менш ніж через півхвилини Кітсі, перевіривши свої есемески, підхопилася на ноги й несподівано повідомила, що хоче вивести Дзень-Дзелень і Клементину на коротку прогулянку навколо кварталу. Я тоді не надав цьому жодного значення, попри очевидний вираз невдоволення, який з’явився на обличчі місіс Барбур і ту теплоту та енергію, з якою, коли двері зачинилися за Кітсі, вона знов обернулася до мене й потяглася до моєї руки.

Ми повинні були зустрітися цього вечора, я мав супроводжувати її на день народження однієї з її подруг, а згодом — на вечірку іншої подруги.

Кітсі хоч і не зателефонувала, проте надіслала мені обережне повідомлення: «Тео, що сталося? Я на роботі. Зателефонуй». Я ще зі здивованим нерозумінням дивився на цю есемеску, міркуючи, чи варто відповідати на неї, — що, власне, я міг сказати? — коли в парадні двері крамниці несподівано залетів Борис.

— Є новини.

— Справді? — відповів я після короткої збентеженої мовчанки.

Він витер лоба.

— Можемо поговорити тут? — запитав він, озираючись навколо.

— Чом би й ні? — відповів я, хитнувши головою, щоб прочистити її.

— Мені хочеться спати, — сказав він, потерши очі. Волосся в нього на голові стирчало в усі боки. — Дай мені кави. Проте ні, часу в мене нема, — сказав він, стомлено піднявши руку. — Сідати також не буду, заскочив лише на хвилинку. Але можу повідомити тобі добру новину: маю натяк, де треба шукати твою картину.

— Як це? — запитав я, несподівано для себе виринаючи з туману Кітсі.

— Незабаром побачимо, — ухильно промовив він.

— З нею все гаразд? — запитав я, намагаючись зосередитись. — Де вони тримають її?

— На ці запитання я відповісти не можу.

— Вона… — Я докладав великих зусиль, щоб зібрати думки докупи; набрав повні груди повітря, провів великим пальцем лінію на столі, щоб заспокоїтися, подивився вгору…

— Так?

— Вона має зберігатися за певного температурного режиму і певної вологості — ти ж це знаєш, чи не так? — Голос, який це говорив, належав комусь іншому, не мені. — Вони не повинні тримати її у вологому гаражі чи десь у такому місці.

Борис випнув губи у своїй колишній насмішкуватій манері.

— Повір мені, Горст дбав про цю картину як про власне дитя. Проте, — він заплющив очі, — я не можу сказати того самого про тих хлопців. Із сумом мушу тобі повідомити, що вони далеко не генії. Нам лишається сподіватися, що в них вистачило мізків не тримати картину за піччю для піци чи в якомусь подібному місці. Я жартую, — сказав він серйозно, коли побачив, із яким жахом я на нього вирячився. — Хоч судячи з того, що я дізнався, картину тримають у ресторані або поблизу ресторану. Принаймні в тому самому будинку. Поговоримо про це згодом, — сказав він, піднявши руку.

— Картина тут? — запитав я після ще однієї недовірливої мовчанки. — У Нью-Йорку?

— Потім. Ця проблема може почекати. Але я хочу повідомити тебе про ще одну річ, — сказав він підкреслено тихим голосом, оглянувши кімнату й дивлячись кудись над моєю головою. — Горст не знав, що твоє прізвище Декер, але сьогодні він запитав мене про це телефоном. Ти знаєш суб’єкта на ім’я Лусіус Рів?

Я так і сів.

— А що таке?

— Горст порадив триматися якнайдалі від нього. Горст знає, що ти торгуєш антикваріатом, але він не пов’язував цього факту з тією іншою історією, доки не довідався, як тебе звуть.

— Яка це інша історія?

— Горст не вдавався в подробиці. Я не знаю, що тебе пов’язує з тим Лусіусом, але Горст радить триматися від нього якнайдалі, і я подумав, що важливо, аби ти про це відразу довідався. Він дошкулив Горстові в якійсь іншій справі, і Горст нацькував на нього Мартіна.

— Мартіна?

Борис махнув рукою:

— Ти з Мартіном не знайомий. Повір, ти не забув би, якби з ним зустрівся. Одне слово, краще не водись із цим Лусіусом у своїй справі.

— Знаю.

— Які там у тебе з ним стосунки? Чи це секрет?

— Я… — Я знову похитав головою, показуючи неможливість відповісти на його запитання. — Це надто складно.

— Що ж, я не знаю, які в нього претензії до тебе. Якщо ти потребуватимеш моєї допомоги, звичайно, я тобі її надам — обіцяю, Горст також тобі допоможе, бо ти сподобався йому. Я з приємністю бачив його вчора таким зацікавленим і балакучим! Не думаю, що він має багато знайомих, із якими міг би бути собою й поділяти свої інтереси. Це сумно для нього. Горст дуже розумний чоловік. Він багато чого може дати. Але, — він подивився на свій годинник, — пробач, я не хочу бути нечемним, але мушу зараз бути в іншому місці — я маю великі надії щодо картини! Думаю, ми зможемо її повернути! А тому, — він підвівся на ноги й відважно вдарив себе кулаком у груди, — тримайся. Незабаром ми ще поговоримо.

— Борисе?

— Га?

— Що ти зробив би, якби твоя дівчина тебе зраджувала?

Борис, який уже йшов до дверей, пригальмував, обернувся.

— Чого, чого?

— Якби ти думав, що твоя дівчина тебе зраджує?

Борис спохмурнів.

— А ти впевнений? Маєш докази?

— Ні, — сказав я, перш ніж усвідомив, що це не зовсім так.

— Тоді тобі слід прямо запитати її про це, — рішуче порадив Борис. — Обрати ту хвилину, коли стосунки між вами приязні й вона не чекає такого запитання. Можливо, в ліжку. Якщо ти зловиш її в слушну мить, то навіть якщо вона тобі збреше, ти знатимеш правду. Вона втратить витримку.

— Тільки не ця жінка.

Борис засміявся.

— То ти знайшов добру дівчину! Рідкісну! Вона вродлива?

— Так.

— Багата?

— Так.

— Розумна?

— Більшість людей скажуть, що так.

— Безсердечна?

— Трохи.

Борис засміявся.

— І ти кохаєш її. Але не дуже.

— Чому ти так думаєш?

— Бо ти не божеволієш, не горлаєш, не впадаєш у розпач! Не ревеш, як поранений бик, і не біжиш душити її голими руками! А це означає, що ваші душі не вельми сплелися. І це добре. Мій досвід підказує, що треба триматися якнайдалі від тих, кого надто кохаєш. Саме вони тебе вб’ють. Ти зможеш щасливо жити лише з такою жінкою, яка житиме власним життям і дозволятиме, щоб ти жив своїм.

Він двічі ляснув мене по плечу й пішов собі, а я втупився поглядом у срібний портсигар, і на мене навалилося ще тяжче почуття розпачу від того, наскільки спаскуджене моє життя.

Кітсі, коли ввечері відчинила мені двері, не була такою врівноваженою, як зазвичай: вона говорила про кілька речей відразу: про нову сукню, яку хотіла купити, приміряла її, але не могла наважитися, попросила відкласти; про шторм у Мені — тонни повалених дерев, найдавніших на острові, дядько Гаррі телефонував, який він засмучений!

— О любий, — вона мило пурхала кімнатою, підіймалася навшпиньки й тяглася до полиць, на яких стояли келихи для вина, — ти туди дістанеш? Будь ласка!

Її сусідок по квартирі Емілі та Франсі ніде не було видно, так ніби вони та їхні бойфренди розважливо зникли перед моїм приходом.

— О, не турбуйся, я вже їх дістала. Послухай-но, у мене виникла чудова думка. Ходімо поїмо карі, перш ніж поїдемо до Сінтії. Помираю, хочу карі. Що ти скажеш про той закуток на Лексі, куди ти мене одного разу водив і який подобається тобі? Як він називається? «Магал» чи якось так?

— Ти маєш на увазі оту вошивню? — запитав я з кам’яним виразом обличчя.

Я навіть не потурбувався скинути пальто.

— Тобто?

— Де подають жирний роґан-джош? І куди приходять старі люди, від яких у тебе депресія? Продавці з «Блюмінгдейлу».

«Рестроан (sic!) Джал-Махал» був занедбаною індійською забігайлівкою на третьому поверсі житлового будинку на Лексингтоні, де нічого не змінилося відтоді, як я був дитиною: ані пападами[176], ані ціни, ані злинялий килим (який під вікнами набув рожевого кольору від води), ані офіціанти: ті самі важкі, блаженні, лагідні обличчя, які я пам’ятав із дитинства, коли ми з мамою заходили сюди після кіно з’їсти по самсі та манговому морозиву.

— Справді, чом би й ні? «Найзачуханіший ресторан у Манхеттені». Чудова думка.

Вона обернулася до мене й спохмурніла.

— Ну ні то й ні. «Балучі» ближче. Або зробимо так, як тобі хочеться.

— Та невже? — Я стояв поблизу одвірка, запхавши руки до кишень. Роки життя з першокласним брехуном навчили мене нещадності. — Як мені хочеться? Ти дуже щедра.

— Пробач. Я думала, буде непогано з’їсти по карі. Забудь.

— Усе гаразд. Ти можеш більше не прикидатися.

Вона підвела погляд із невизначеною усмішкою на обличчі.

— Що?

— Не вдавай нерозуміння. Ти чудово знаєш, про що я кажу.

Вона не сказала нічого. Зморшка прорізалася на її гарному лобику.

— Можливо, це навчить тебе не вимикати телефон, коли ти з ним. Я певен, вона намагалася тебе застерегти, коли ви йшли вулицею.

— Пробач, але я не розумію…

— Кітсі, я вас бачив.

— Ой, я тебе прошу, — сказала вона, кліпаючи очима, після короткої паузи. — Ти не можеш говорити серйозно. Ти ж не маєш на увазі Тома? Зрозумій, Тео, — сказала вона, порушуючи мертву мовчанку, яка запала між нами. — Том мій старий друг, ще з дитинства, ми з ним дуже близькі…

— Я це вже зрозумів.

— І він також друг Емілі, і я хочу сказати, — вона часто закліпала очима з виразом несправедливо ображеної цноти, — я розумію, як це могло здатися збоку, я знаю, ти не любиш Тома й маєш на це причини. Бо я знаю, що сталося, коли твоя мати померла, і він справді повівся тоді погано, але він був ще дитиною, й він почувається жахливо, пригадуючи, як тоді повівся…

— Почувається жахливо?

— Але, але вчора він одержав дуже погані звістки, — швидко провадила вона, наче актриса, яку урвали на середині її монологу, — у нього також щось сталося…

— Ви з ним розмовляєте про мене? Ви обговорюєте мої справи й жалієте мене?

— …і Том прийшов сюди, щоб побачитися з нами, з Емілі та зі мною, він з’явився цілком несподівано, саме перед тим як ми наготувалися йти в кіно, тому ми залишилися вдома й не пішли з іншими, можеш запитати в Емілі, якщо не віриш мені, він не мав більше куди піти, він мав великі неприємності особистого характеру й лише хотів із кимось поговорити, і що нам було робити…

— Ти ж не думаєш, що я всьому цьому повірю?

— Послухай-но. Я не знаю, що тобі розповіла Ем…

— Скажи мені, а матері Кейбла досі належить той будинок в Іст-Гемптоні? Я пам’ятаю, як вона завжди підкидала його в заміський клуб, де він стовбичив годинами, після того як вона звільнила няньку чи радше коли нянька сама пішла. Він там навчався грати в теніс і гольф. Мабуть, став непоганим гольфістом?

— Так, — холодно відповіла вона, — він у цьому профі.

— Я міг би сказати тут дещо дуже гидке, але не стану.

— Тео, давай не будемо.

— Хочеш, я тобі розповім свою теорію? Не заперечуєш? Вона, звичайно, помилкова в якихось деталях, але загалом правильна. Бо я знав, що ти зустрічалася з Томом, Платт розповів мені про це, коли ми з ним зустрілися на вулиці, і, мушу сказати, він не був у захваті від твого приятеля. Облиш, — сказав я, коли вона спробувала мене урвати, і мій тон відповідав моїм почуттям — важкий, напівмертвий, — мені не треба, щоб ти вибачалася переді мною. Дівчатам завжди подобався Кейбл. Веселий хлопець, завжди душа компанії, коли йому так захочеться. Навіть якщо він підробляв чеки, або обкрадав людей у заміському клубі, або виробляв інші штуки, про які мені розповідали…

— Це неправда! Це брехня! Він ніколи нічого ні в кого не крав…

— …і мама й тато ніколи особливо не любили Тома, а може, й узагалі не любили, а коли тато й Енді загинули, ти не могла підтримувати ці стосунки, принаймні відверто. Це засмутило б маму. І, як Платт відзначав багато разів…

— Я більше не бачитимуся з ним.

— Отже, ти це визнаєш.

— Я не думала, що це має значення, доки ми не одружилися.

— Чому ти так думала?

Вона відкинула волосся з очей і не сказала нічого.

— Ти вважала, це не має значення? Чому ти так вважала? Ти думала, я ні про що не довідаюся?

Вона кинула на мене сердитий погляд.

— Ти дровиняка бездушна, ти про це знаєш?

— Я? — перепитав я, подивившись убік і засміявшись. — То це я бездушний?

— А який же? Потерпіла сторона з високими моральними принципами.

— Вищими, принаймні, ніж у декого.

— Ти глибоко з цього тішишся.

— Повір мені, зовсім ні.

— А посмішка про це не говорить.

— А що я мав робити? Не сказати нічого?

— Я ж тобі сказала, більше я не зустрічатимуся з ним. Власне, я сказала йому про це якийсь час тому.

— Але він наполегливий. Він тебе кохає. Він не погодиться з твоїм «ні».

На мій подив, вона почервоніла.

— Так і було.

— Бідолашна маленька Кітс.

— Не лютуй.

— Бідолашна дитина, — сказав я знову, бо більше не знав, що сказати.

Вона нишпорила в шухляді, шукаючи там коркотяг, і подивилася на мене безрадісним поглядом.

— Послухай-но, — сказала вона, — не думаю, що ти це зрозумієш, але тяжко кохати того, кого кохати не слід.

Я промовчав. Заходячи сюди, я так закрижанів від люті, коли її побачив, що намагався переконати себе: їй не пощастить завдати мені болю або, боронь Боже, змусити мене пожаліти її. Але хто міг краще за мене знати, наскільки вона має рацію?

— Послухай-но, — сказала вона, відклавши коркотяг. Вона побачила, що я розкрився, і скористалася цим: так на тенісному корті користуються слабкими сторонами супротивника…

— Відчепись від мене.

Я перебрав міру. Застосував хибний тон. Дозволив, щоб дискусія звернула не туди. Мені треба було бути холодним і тримати все під контролем.

— Тео. Будь ласка. — Ну от, вона вже вхопилася за мій рукав. Носик почервонів, очі наповнилися слізьми: як ото бідний старий Енді зі своїми сезонними алергіями або якась інша людина, що її тобі хочеться пожаліти. — Пробач мені. Я справді жалкую. Від усього серця. Я не знаю, що тобі сказати.

— Справді не знаєш?

— Ні. Я розумію, що завдала тобі великої шкоди.

— Завдала шкоди. Можна сказати й так.

— Я розумію, ти не любиш Тома…

— А це до чого?

— Тео. Невже для тебе це так важливо? Ні, ти знаєш, що це не так, — швидко сказала вона. — Досить тобі тільки замислитися про це. Крім того, — вона замовкла на мить, перш ніж піти в наступ, — я не хочу бити тебе нижче пояса, але я знаю все про твої витівки, й мені байдуже.

— Витівки?

— Ой, перестань, — сказала вона стомлено. — Зустрічайся зі своїми гидкими друзями, приймай наркотики, скільки тобі захочеться. Мені байдуже.

Десь у глибині помешкання загриміла батарея, зашуміла з жахливим гуркотом вода.

— Подумай-но. Ми цілком відповідаємо одне одному. Цей шлюб дуже вигідний для нас обох. Ти це знаєш, і я це знаю. Бо ти ж розумієш, мені не треба нічого розповідати. Я й так усе знаю. І я також хочу нагадати тобі — ти став почуватися набагато краще, відколи ми почали зустрічатися. Ти взяв себе в руки значною мірою.

— Що це має означати — узяв себе в руки?

— Не придурюйся, — сказала вона, роздратовано видихнувши повітря. — Тобі нема сенсу прикидатися, Тео. Мартіна, Ем, Тесса Марґоліс — ти пам’ятаєш її?

— Бля.

Я не думав, що комусь відомо про Тессу.

— Усі намагались мене відрадити. «Тримайся якнайдалі від нього. Він сонечко, але наркоман». Тесса розповіла Ем, що перестала зустрічатися з тобою після того, як зловила тебе за нюханням героїну зі свого кухонного столу.

— То був не героїн, — сердито відповів я. То були розтовчені пігулки морфію, і дурень я був, що став їх нюхати, вважай, що таблетки викинув. — І, до речі, Тесса нічого не мала проти того, щоб нюхнути, вона весь час просила мене дістати це для неї…

— Я хочу нагадати тобі про інше. І ти знаєш, про що. Мама… — сказала вона, намагаючись мене перебити.

— Про інше? — вигукнув я, намагаючись перекричати її слова. — Про що інше ми можемо говорити?

— Про маму, чесно кажу, і ти мене послухай, Тео, мама дуже любить тебе. Дуже. Ти врятував їй життя, коли тоді прийшов. Вона тепер розмовляє, вона їсть, вона цікавиться життям, вона гуляє в парку, вона чекає, коли ти до нас прийдеш, і ти не можеш собі уявити, якою вона була раніше. Ти став частиною родини, — сказала вона, користуючись цією своєю перевагою. — Справді став. Бо Енді…

— Енді? — Я глузливо зареготав.

Енді не плекав жодних ілюзій щодо своєї схибленої родини.

— Послухай, Тео, не будь таким. — Вона тепер оговталася: стала приязною й розважливою, говорила прямим текстом, нагадуючи свого батька. — Ми повинні одружитися. Ми створимо чудове подружжя, яке буде вигідне всім, а не лише нам.

— Що ти говориш? Невже всім?

— Так. — Вона була дивовижно врівноваженою й спокійною. — Не будь таким, ти знаєш, що я маю на увазі. Не треба дозволяти, щоб ця історія зіпсувала все наше подальше життя. Зрештою, ми обоє стаємо кращими, коли разом, хіба не так? Ми обоє! І, — бліда скромна усмішка, тепер як у матері, — зрештою, ми чудова пара. Ми подобаємось одне одному. У нас усе буде гаразд.

— Коли нас щось і поєднує, то це голова, а не серце.

— Якщо ти так це розумієш, то нехай буде, — сказала вона, дивлячись на мене з такою жалістю й любов’ю, що — цілком несподівано — я відчув, як мій гнів вислизає з-під мене: через те, що вона така незбагненно розумна, ясна й прозора, як срібний дзвіночок. — Отже, — вона стала навшпиньки й поцілувала мене в щоку, — будьмо обоє хорошими, правдивими й добрими одне до одного і живімо разом щасливо й весело.

І я залишився ночувати з нею — згодом ми замовили їжу додому, а потім знову залягли в ліжко. Та хоч на якомусь рівні було досить легко вдавати, що все залишається таким самим (бо де в чому хіба ми не прикидалися весь час?), на іншому рівні я відчував, що мене майже роздушила вага чогось невідомого й невисловленого, яка тисла на нас і пізніше; коли вона лежала, згорнувшись біля мене, і спала, я не міг заснути й дивився у вікно, почуваючи себе цілком самотнім. Тиша вечора (моя провина, а не Кітсі — навіть у надзвичайних ситуаціях Кітсі дару мови не втрачала) і відчуття неподоланної дистанції, яка розділяла нас, нагадали мені про той час, коли я, шістнадцятирічний, не знав, як розмовляти і що робити з Джулією, яка, хоч її точно не можна було назвати моєю подружкою, була першою жінкою, яку я уявляв собі саме так. Ми з нею зустрілися біля винної крамниці на Гудзоні, де я стовбичив із грішми в руці, сподіваючись умовити когось зайти й купити мені пляшку чогось алкогольного, і тут із-за рогу випливла вона у футуристичному прикиді «під кажана», який анітрохи не поєднувався з її незграбною ходою та виглядом селянської дівчини, з її простим, але приємним обличчям дружини фермера початку ХХ століття. «Ей, хлопче, — сказала вона, діставши з сумки власну пляшку вина, — ось те, чого ти чекаєш. Усе гаразд. Не дякуй. Невже ти хочеш випити її тут, на морозі?» Їй було двадцять сім, майже на дванадцять років більше, ніж мені, її бойфренд закінчував бізнес-школу в Каліфорнії, й не було сумніву, що коли він повернеться, я більше не зустрінуся з нею ніколи. Ми обоє це знали. Їй не треба було казати мені. Підстрибом долаючи п’ять сходових прольотів угору до її студії в ті рідкісні (для мене) дні, коли мені було дозволено навідати її, я завжди був переповнений словами й почуттями, надто великими, щоб утримувати їх у собі, але все, що я хотів їй сказати, завжди зникало в ту мить, коли вона відчиняла двері, і замість зав’язати розмову бодай на дві хвилини, як нормальна людина, я стовбичив безмовний і опанований розпачем за три кроки позад неї з руками в кишенях, ненавидячи себе, тоді як вона ходила боса по кімнаті — була дивовижно приваблива, легко базікала, просила пробачення за брудний одяг, що лежав на підлозі, і за те, що забула купити упаковку пива — може, тепер їй збігати вниз і купити? — аж поки я десь на середині її речення буквально стрибав на неї й валив її на кушетку, іноді так брутально, що в мене злітали окуляри. Це було так чудесно, що я думав, я зараз помру — але потім, лежачи без сну, я був наповнений порожнечею, дивився на її білу руку, що лежала на ковдрі, на те, як спалахували вуличні ліхтарі, і з жахом чекав, коли настане восьма година, бо це означало, що вона підведеться й одягнеться, щоб піти на свою роботу в барі у Вільямсбурзі, куди я навіть не міг заскочити й провідати її через свій вік. І я навіть не кохав Джулію. Я захоплювався нею, вона мене зачаровувала, я заздрив її впевненості й навіть трохи побоювався її; але я її не кохав, як і вона мене. Я не був також упевнений, що кохаю Кітсі (принаймні так, як мені колись хотілося її кохати), а проте було дивно, як погано я себе почував, враховуючи те, що я вже через це проходив.

Історія з Кітсі тимчасово витіснила з моєї пам’яті візит Бориса, та коли я ліг спати, все це повернулося до мене в сновидіннях. Двічі я прокидався й збентежено сідав на ліжку: одного разу мене розбудили двері до комірки у сховищі, які під час мого сну відчинились і розгойдувались, тоді як на вулиці жінки в хустках билися над купою брудної білизни; потім я заснув і провалився в інший етап того самого сновидіння, у якому моя схованка опинилася серед поля, відкрита до неба й зі стінами з тканини, що не досягали навіть трави. Далі відкривалася панорама зеленого поля й дівчат у довгих білих сукнях. Цей образ поєднувався (в таємничий спосіб) із таким смертельно-ритуальним жахом, що я прокинувся, задихаючись.

Я подивився на мобілку: четверта ночі. Минули ще нестерпні півгодини, і я сів на ліжку в темряві без футболки, почуваючись, як шахрай у французькому кінофільмі; закурив сигарету й став дивитися на Лексингтон-авеню, яка була практично порожньою в цю годину, лише кілька таксі, що їхали на зміну або зі зміни, було годі здогадатися, куди їде та або та машина. Але сновидіння, яке здавалося мені пророчим, не розвіювалось і висіло в повітрі, наче отруйний дим, а серце досі стугоніло від його повітряної небезпеки, від того відчуття згуби та простору, яким воно мене наповнювало.

Я був готовий застрелитися від розпачу. Я неабияк хвилювався за картину навіть тоді, коли вірив, що вона цілий рік лежала (як мене запевняли в брошурі сховища рішучим професійним тоном) в умовах прийнятних 70 градусів за Фаренгейтом і 50 відсотків вологості. Щось подібне не можна зберігати абиде. Така картина не терпить ані холоду, ані спеки, ані вогкості, ані прямих променів сонця. Вона потребує чітко визначених умов довкілля, як орхідеї у квітковій крамниці. Коли я уявляв, що її запхали за піч для приготування піци, моє ідолопоклонницьке серце завмирало від жаху, дещо інакшого, але дуже схожого на той, який я відчув, коли подумав, що водій зараз викине бідолашного Поппера з автобуса: в дощ, у придорожню багнюку.

Зрештою, як довго картина перебувала у Бориса? У Бориса? Навіть помешкання Горста, який вважав себе поціновувачем мистецтва, здалося мені не вельми пристосованим для зберігання шедеврів. Негативних прикладів вистачало. Рембрандтове полотно «Шторм на Галілейському морі», єдиний морський пейзаж, що його він будь-коли намалював, за чутками, цілком знищене через неправильне зберігання. Шедевр Вермеера «Любовний лист», вирізаний із рамки готельним офіціантом, пом’явся й потріскався на згинах, коли злодій запхав його під матрац. «Бідність» Пікассо і «Таїтянський пейзаж» Гогена пошкоджені водою після того, як якийсь дебіл заховав їх у громадському туалеті. Та коли я гарячково читав про такі випадки, то найбільше мене вразила історія про картину Караваджо «Різдво зі святим Франциском і святим Лаврентієм», вкрадену з каплиці Сан-Лоренцо: картину так недбало вирізали з рами, що колекціонер, який замовив крадіжку, побачивши її, розридався й відмовився її взяти.

Я помітив, що телефон Кітсі зник зі свого звичного місця — із зарядного пристрою на вікні, звідки вона вихоплювала його відразу, як прокидалася вранці. Іноді я прокидався опівночі й бачив, як блимає блакитне світло в ліжку з її боку, під ковдрою, в потаємному гніздечку простирадл. «О, я лише подивилася час», — коли я сонно перевертався й питав її, що вона робить. Я уявив, як вимкнена мобілка лежить похована глибоко в сумці зі шкіри алігатора, у звичному для Кітсі місиві всякої всячини: блисків для губ, візиток, пробників парфумів та банкнот, пожмакані двадцятки випадали з сумки щоразу, коли вона нишпорила в ній, шукаючи гребінець. Туди, в цю запашну купу, й телефонуватиме вночі Кейбл, залишаючи там численні есемески й повідомлення на голосовій пошті, які вона читатиме, коли прокинеться вранці.

Про що вони розмовляють? Що вони мають сказати одне одному? Дивно, але я міг легко уявити собі їхню розмову. Веселе базікання, взаємне лукаве потурання. А коли вони разом у ліжку, Кейбл називає її кумедними прізвиськами й лоскоче, аж поки вона починає верещати.

Я погасив сигарету. Ані форми, ані сенсу, ані значення. Кітсі не подобалося, коли я курив у її спальні, та коли вона знайде недопалок сигарети в ліможській скриньці на своєму туалетному столику, то навряд чи висловить своє невдоволення. Щоб зрозуміти світ, іноді треба зосередити увагу на його невеличкій часточці, дуже пильно придивлятися до того, що поряд із тобою, й уявляти собі, що це і є всім. Але відтоді, як картина вислизнула з моїх рук, я відчував себе поглинутим і стертим неозорістю — і не лише передбачуваною неозорістю часу й простору, а й невблаганною відстанню між людьми, яка існує навіть тоді, коли вони перебувають на відстані простягненої руки одне від одного, і голова у мене йшла обертом, коли я думав про всі ті місця, де був, і ті місця, де не був, про втрачений, широкий і незнаний світ, про брудний лабіринт міст і вулиць, про розвіяний попіл і ворожу неозорість, про втрачені зв’язки й загублені речі, що вже ніколи не знайдуться, і мою картину затягло в цей могутній потік, і вона летить невідомо куди: крихітна іскорка духу, іскорка, що стрибає на хвилях темного моря.

Оскільки я вже не міг заснути, то підвівся з ліжка, не розбудивши Кітсі, в холодну й чорну годину перед сходом сонця, тремтячи, поки вдягався в темряві; котрась із її сусідок уже зайшла й приймала душ, і мені зовсім не хотілося наштовхнутися на одну з них, коли виходитиму.

На той час, коли я вийшов із метро на лінії F, небо вже прояснювалось. Я притарабанився додому в лютому холоді, пригнічений, смертельно стомлений; увійшов крізь бічні двері й поплентався до своєї кімнати — окуляри запітніли, від мене смерділо димом, сексом, карі й «Шанеллю № 19», я зупинився, щоб погладити Попчика (він вибіг у коридор і з незвичним збудженням крутився біля моїх ніг), дістав із кишені свою згорнуту краватку, щоб повісити її на гачок по той бік дверей, і серце в мене завмерло, коли я почув голос із кухні:

— Тео? Це ти?

З дверей визирнула руда голова. Це була вона, з філіжанкою кави в руці.

— Пробач, я тебе злякала? Я цього не хотіла.

Я стояв ошелешений, приголомшений, коли вона простягла до мене руки з якимось радісним муркотінням, а Попчик скавучав і підстрибував біля наших ніг. Вона досі була в тому одязі, в якому спала, в смугастих, наче карамелька, піжамних штанях і футболці з довгими рукавами, поверх якої був накинутий светр Гобі, і досі пахла зім’ятими простирадлами та ліжком: о Боже, думав я, заплющивши очі й притиснувшись обличчям до її плеча, відчуваючи, як мене овіяло щастям і страхом, свіжим вітерцем із неба, о Господи.

— Як приємно тебе побачити! — Це була вона. Її волосся — її очі. Вона. Нігті згризені, як у Бориса, й нижня губа, відстовбурчена, як у дитини, що надто часто смокче свій великий палець, червоне сплутане волосся, як жоржина. — Як тобі живеться? Мені тебе не вистачало!

— Я… — Уся моя рішучість розвіялася вмить. — Ти що тут робиш?

— Я летіла до Монреаля! — хрипкуватий сміх набагато меншої дівчинки, яка грається на дитячому майданчику. — Хотіла зупинитися там на кілька днів, щоб побачитися зі своїм другом Семом, а потім приєднатися до Еверетта в Каліфорнії. — «Сем?» — подумав я. — Але маршрут мого польоту змінили. — Вона сьорбнула кави, без слів запропонувала філіжанку мені: хочеш? Не хочеш? Ще один ковток. — І я застрягла в Ньюарку й подумала, а чом би мені не зробити собі ще одну приємність, не з’їздити до міста й не побачитися з вами, хлопці?

— Ти молодець.

Адже поміж хлопців, із якими їй так хотілося побачитися, безперечно, був і я.

— Для мене велика радість навідатися сюди, адже на Різдво я приїхати не зможу. А до того ж завтра твоя вечірка! Наречений! Вітаю! — Вона вхопилася пальчиками мені за руку й стала навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку; я відчув, як її поцілунок пройшов крізь мене. — Коли ти мене познайомиш із нею? Гобі каже, вона прекрасна, як мрія. Ти дуже схвильований?

— Я… — Я так обімлів, що притулив долоню до того місця, до якого притулялися її губи, де я досі відчував їхній жар, та, коли зрозумів, яким це має здаватися дивним, швидко прибрав руку. — Так. Дякую тобі.

— Я так рада тебе бачити. У тебе чудовий вигляд.

Вона, здавалося, не помічала, який я став ошелешений, сторопілий, розгублений, коли побачив її. А може, й помітила, але не хотіла ранити мої почуття.

— А де Гобі? — запитав я

Я запитав не тому, що це мене цікавило, а тому, що це було якось аж надто добре — бути з нею вдома на самоті — і трохи лячно.

— О, — вона закотила очі, — він наполіг, щоб піти до пекарні. Я попросила його не турбуватись, але ж ти знаєш, який він. Він захотів почастувати мене тим печивом із чорницями, яке мама й Велті купували мені, коли я була маленька. Аж не віриться, що вони досі їх роблять, — Гобі сказав, їх печуть не щодня. Ти справді не хочеш кави? — запитала вона, прямуючи до плити й майже непомітно накульгуючи.

Це було дивовижно, але я майже не чув, що вона говорила. Завжди так було, коли я перебував у кімнаті лише вдвох із нею, вона затьмарювала собою все інше: її шкіра, її очі, її хрипкуватий голос, її вогненне волосся й нахил голови, що іноді надавав їй такого вигляду, ніби вона щось собі наспівує; і світло в кухні було змішане зі світлом її присутності, її свіжості й краси.

— Я тобі стільки дисків записала! — сказала вона, поглянувши на мене через плече. — Шкода тільки, що не здогадалася взяти їх із собою. Не знала, що тут буде затримка. Я надішлю тобі їх поштою, відразу як повернуся додому.

— І в мене є для тебе кілька дисків. — У мене в кімнаті стояла чимала купа дисків, які я купував, бо вони нагадували мені про неї, і їх було так багато, що я соромився надсилати їх їй. — І книжки. — І прикраси, про них я не став говорити. І шарфи, й афіші, й парфуми, й вінілові платівки, й набір «зроби повітряного змія власними руками», й іграшкова пагода. Топазове намисто вісімнадцятого століття. Перше видання книжки «Озма в країні Оз». Купувати їй речі було для мене способом думати про неї, бути з нею. Деякі з них я подарував Кітсі, але все одно я не міг вийти з кімнати з такою величезною купою речей, які накупив для неї протягом років, бо здаватиметься, що я геть утратив глузд.

— Книжки? О, це чудово. Я закінчила читати свою книжку в літаку, мені потрібна інша. Ми можемо помінятися.

— Звичайно. — Босі ноги. Рожеві вуха. Перлово-біла шкіра, що виглядала з-під її футболки.

— «Кільця Сатурна». На думку Еверетта, ця книжка може тобі сподобатися. До речі, він передає тобі привіт.

— Дякую, і йому привіт.

Мені страшенно не подобалося, що вона вдає, ніби Еверетт і я — друзі.

— Ти знаєш…

— Що?

— Ти знаєш… — Мої руки трусилися, хоч я й не був напідпитку абощо. Я міг лише сподіватися, що вона не помічає, в якому я стані. — Я повинен заскочити на секунду до своєї кімнати, гаразд?

Вона розгублено доторкнулася кінчиками пальців до свого лоба: ну я й дурепа.

— Ох, звичайно ж. Я тут буду.

Я почав нормально дихати тільки тоді, коли опинився у своїй кімнаті й зачинив за собою двері. Костюм на мені був учорашній, досить пристойний, але волосся було брудне, й мені не завадило б прийняти душ. Чи поголитися мені? Чи змінити сорочку? Чи помітить вона це? Чи не здасться дивним, що я намагаюся помитись і вбратися для неї? Чи зможу я проникнути до ванної кімнати й почистити зуби так, щоб вона не помітила? Але потім на мене раптом накотилася паніка, що я стовбичу отут у своїй кімнаті за зачиненими дверима, втрачаючи дорогоцінні хвилини, які міг би провести з нею.

Я підхопився на ноги й відчинив двері.

— Ти мене чуєш? — гукнув я.

Її голова знову вистромилася в коридор.

— А що таке?

— Підеш зі мною ввечері в кіно?

Легкий вираз подиву.

— Звичайно. На який фільм?

— Документальний фільм про Ґленна Ґульда[177]. Помираю, так хочу його побачити.

Насправді я вже його бачив і сидів у кінотеатрі, весь час уявляючи, що вона сидить поруч зі мною. Уявляючи собі її реакцію в певних місцях, уявляючи цікаву розмову, яка відбулася б між нами по закінченні фільму.

— Це буде, либонь, фантастично цікаво. О котрій годині?

— Здається, о сьомій. Я уточню.

Протягом усього дня я збуджено думав про сьогоднішній вечір. Сидячи внизу в крамниці (де я був надто заклопотаний різдвяними покупцями, щоб присвятити велику увагу своїм планам), я думав про те, що мені вдягти (щось звичайне, ніяких костюмів, нічого надто показового) і куди я поведу її обідати — нічого надзвичайного, нічого, що її насторожило б або здалось умисне мною задуманим, але все одно це мало бути якесь особливе місце, особливе, чарівне й затишне, щоб ми могли спокійно поговорити, й розташоване не надто далеко від «Фільм-Форуму», — крім того, позаяк вона давно не була в Нью-Йорку, їй може сподобатися якийсь новий заклад («О, цей ресторанчик? Радий, що тобі тут сподобалося, він справді чарівний»), але, крім усього сказаного вище (а спокійна атмосфера була головною ознакою потрібного місця, вона важила більше, аніж їжа чи розташування, я не хотів обідати там, де нам доводилося б кричати), це також мав бути такий ресторан, куди можна потрапити без попереднього замовлення, не варто було забувати й про вегетаріанську проблему. Яке-небудь затишне, симпатичне місце. Не надто дороге, аби вона не подумала, що задля неї я готовий на все. Треба, щоб усе мало такий вигляд, ніби я обрав цей ресторан бездумно, незаплановано. Як, у біса, могла вона жити з тим придурком Евереттом? З його поганим одягом, кролячими зубами й завжди витріщеними очима? Який, здавалося, не уявляв собі смачнішої їжі, аніж коричневий рис із водоростями, спожитий за стійкою в барі здорової їжі.

У таких роздумах минув для мене день, і настала шоста година, коли Гобі повернувся додому й зазирнув до крамниці після дня, проведеного з Піппою в місті.

— Привіт, — сказав він після паузи веселим, але стриманим голосом, який зловісно нагадав мені той тон, яким мати говорила з батьком, коли приходила додому й бачила, як він шастає по квартирі на грані зриву. Гобі знав про мої почуття до Піппи — я ніколи йому цього не казав, ніколи не прохопився жодним словом, але він знав; і навіть якби він не знав, то він не міг не бачити (як і кожен перехожий на вулиці), що з моєї голови вилітають іскри, утворюючи навколо неї справжнє гало. — Як ти тут?

— Прекрасно! А як ви день провели?

— О, чудово, — відповів він із полегкістю. — Ми пообідали в Юніон-сквері, я знайшов там місце в барі, шкода, що тебе не було з нами. Потім ми навідалися до Мойри, й усі троє пішли до Азіатського товариства, а тепер вона подалася шукати різдвяні подарунки. Вона сказала, що ви ввечері зустрічаєтесь? — Він згадав це ніби випадково, але тоном батька, стурбованого тим, щоб непередбачуваний підліток не наробив лиха, взявши його автомобіль. — «Фільм-Форум»?

— Так, — сказав я знервовано. Мені не хотілося казати йому, що я веду її на фільм про Ґленна Ґульда, адже він знав, що я його вже дивився.

— Вона сказала, що ви йдете на фільм про Ґленна Ґульда?

— Ну, знаєш, мені дуже хотілося побачити його ще. Не кажи їй, що я вже на нього ходив, — імпульсивно попрохав його я. А тоді запитав: — Ти вже їй теє…

— Ні, ні. — Він підхопився на ноги. — Я нічого їй не сказав.

— А, ну…

Гобі потер ніс.

— Що ж, слухай, я переконаний, що це фільм надзвичайний. Я теж страшенно хочу його подивитися. Але не сьогодні ввечері, — додав він швидко. — Іншим разом.

— Шкода, — спробував я зобразити жаль у голосі, але це мені не вдалося.

— Словом, якщо хочеш, давай я поки побуду в крамниці за тебе? Ну, ти ж, мабуть, хочеш піти нагору, помитися там, причесатися. Тобі треба вийти не пізніше як о пів на сьому, якщо збираєшся йти туди пішки.

Ідучи до кінотеатру, я не міг не наспівувати й не всміхатись. А коли завернув за ріг і побачив, що вона стоїть перед кінотеатром, так розхвилювався, що мусив зупинитися на мить і заспокоїтись, перш ніж підбігти й привітатися, підхопити її сумки (вона стоїть, завішана пакетами з крамниць, і щось весело базікає, розповідаючи про свій день), яке ж це блаженство, стояти поруч із нею в черзі по квитки, притискаючись одне до одного, бо надворі холодно, а потім увійти всередину на червоний килим, і цілий вечір перед нами, вона стуляє руки в рукавичках і запитує: «А ти не хочеш попкорну?» — «Звичайно хочу, — і я стрибаю до прилавка, — попкорн тут дуже смачний», а потім ми разом заходимо до кінотеатру, я ніби випадково торкаюся її спини, оксамитової спини її пальта, бездоганне коричневе пальто, й бездоганний зелений капелюшок, і досконала, досконала руда голівка — «тут — біля проходу? Тебе влаштовує біля проходу?», ми ходили в кіно достатню кількість разів (п’ять), щоб я ретельно запам’ятав, де вона любить сидіти, до того ж я знав про це від Гобі після років непомітного розпитування, щоразу по крихті видобуваючи з нього інформацію про її смаки, про те, що вона любить і не любить, про її звички, протягом майже десяти років ставлячи, ніби випадково, по одному за раз, запитання про те, чи вона любить це, чи любить те; й ось вона тут, поруч зі мною, усміхається мені, мені! І хоч у кінотеатрі забагато людей, бо це сеанс о сьомій годині, людей значно більше, аніж я міг витерпіти зі своєю тривогою й ненавистю до наповнених людьми приміщень, і люди сюди приходили навіть після того, як фільм уже почався, але мені було байдуже, я міг би сидіти з нею навіть в окопі біля Сомми під снарядним обстрілом німців, і для мене важила б лише її присутність у темряві, її рука поруч моєї руки. І музика! Ґленн Ґульд за фортепіано, з розкуйовдженим волоссям, збуджений, із закинутою назад головою, посланець зі світу янголів, піднесений і поглинутий поривом натхнення! Я крадькома поглядав на неї, неспроможний стриматись. Але минуло принаймні півгодини, перш ніж я набрався мужності повернутися й подивитися на неї уважно — на її профіль, осяяний білим світлом з екрана, і на свій жах зрозумів, що фільм їй не подобається. Вона нудиться. Та ні, вона засмучена.

Решту фільму я просидів у препоганому настрої, майже його не бачачи. Або, радше, я бачив головного героя фільму, але зовсім по-іншому: не як опанованого екстазом генія; не як самотнього містика, що героїчно залишає сцену на вершині своєї слави, щоб заховатись у снігах Канади, — а як іпохондрика, відлюдника, вигнанця. Параноїка. Залежного від таблеток. Та ні: наркомана. Одержимого. Вічно він у рукавичках, смертельно боїться мікробів, протягом усього року кутається в шарфи, конвульсивно зсудомлюється. Зсутулений дивак, що не спить ночами, такий невпевнений у собі й неспроможний підтримувати навіть звичайні взаємини з людьми, що (під час інтерв’ю, яке тепер здалося мені ідіотським) він попросив звукорежисера сходити з ним до адвоката, щоб вони могли офіційно оголосити себе братами, — така собі трагічна версія, у варіанті старого генія, нашого братання з Томом Кейблом, коли ми з ним стискали свої порізані великі пальці на темному подвір’ї його будинку, або — ще більш дивний спосіб — Борис, що хапає мою закривавлену руку, якою я щойно врізав йому на гральному майданчику, й притискає її до свого рота, також закривавленого.

— Фільм тобі не сподобався, — імпульсивно сказав я, коли ми вийшли з кінотеатру. — Пробач.

Вона подивилася на мене таким поглядом, ніби її вразило те, що я взагалі це помітив. Ми з нею вийшли в синюватий, підсвічений мріями світ, потім ступили на перший у цій порі року сніг, завглибшки дюймів у п’ять.

— Ми могли піти, якщо тобі не хотілося його дивитися.

У відповідь вона лише похитала головою з якимсь приголомшеним виразом обличчя. Снігопад завихрювався, наче падав у казковому світі, наче був чистою ідеєю Півночі, чистою Північчю кінофільму.

— Та ні, — неохоче сказала вона. — Річ не в тому, що кінофільм мені не сподобався.

Ми пішли вулицею, грузнучи в снігу. Обоє взуті не для цієї погоди. Сніг скрипів під нашими ногами, і я уважно дослухався, чекаючи, коли вона продовжить розмову, і готовий підхопити її лікоть у ту мить, коли вона послизнеться, та коли вона обернулася й подивилася на мене, то лише сказала:

— О Боже. Ми не маємо тут шансів зловити таксі, так?

Думки закружляли у мене в голові. А як же вечеря? Що робити? То вона вже хоче повернутися додому? Прокляття!

— Тут, власне, недалеко.

— Так, я знаю, але… Онде воно, таксі! — вигукнула вона, і моє серце зупинилось, але, на моє щастя, хтось його перехопив.

— Послухай-но, — сказав я. Ми були поблизу Бедфорд-стріт — ліхтарі, кав’ярні. — Що ти скажеш, якщо ми спробуємо тут?

— Зловити таксі?

— Ні, чогось поїсти. — (Вона голодна? О Боже, зроби так, щоб їй хотілося їсти.) — Або, принаймні, випити.

Раптом, наче завдяки Божому втручанню, напівпорожній винний бар, куди ми спонтанно пірнули, виявився теплим, золотим, освітленим свічками й набагато кращим, аніж будь-який із ресторанів, про які я думав.

Маленький стіл. Моє коліно торкається її коліна — чи вона це відчуває? Відчуває так само, як і я? Полум’я свічки відбивається на її обличчі, полум’я блищить металевим блиском у її волоссі, такому яскравому, що, здається, зараз воно запалає. Все сяє, все чудово. Вони грають давні пісні Боба Ділана, те, що треба, для вузеньких вуличок Вілліджу перед самим Різдвом, і сніг падає величезними пухнастими клаптями, це саме та погода, коли тобі хочеться гуляти міськими вулицями, обнявши дівчину, як ото зображено на обкладинках давніх платівок, — бо Піппа була достоту такою дівчиною, не найгарнішою, але не розмальованою макіяжем, звичайною дівчиною, яку співак обрав, щоби бути з нею щасливим, бо й справді ця картина по-своєму зображувала ідеал щастя, у нього трохи підняті плечі, а її усмішка ледь збентежена, вони мають такий вигляд, ніби можуть зараз помандрувати, куди їм захочеться, — і це ж вона! Вона! І розповідає мені про себе, не хизуючись і відверто, розпитує мене про Гобі та крамницю, про мій настрій, і що я читав, і що я слухав, ставить безліч запитань і навіть своїм життям прагне зі мною поділитися, розповідає, що квартира в неї холодна, обігрівати її дорого, похмуре освітлення й застояний запах плісняви, у крамницях — самі дешеві лахи, а американських мережевих магазинів у Лондоні стало так багато, що місто перетворилося на торговельний центр, і які ліки приписують їй, а які — мені (ми обоє мали посттравматичний синдром, хворобу, яку в Європі, схоже, позначали іншою абревіатурою, і щойно втратиш пильність — тебе вмить зашлють до реабілітаційного центру ветеранів війни); вона мала також крихітний садочок, разом з іще кількома людьми, а одна схиблена англійка оселила в цьому садочку хворих черепах, яких привезла з півдня Франції («вони всі помирають від холоду та голоду — це справжня жорстокість, вона не годує їх як годиться, покришеним хлібом, ти можеш це собі уявити, я купую їм їжу для черепах у зоомагазині, так, щоб вона не знала»), — і як дуже їй хочеться завести собаку, але в Лондоні це зробити нелегко через карантин, який там існує, як і в Швейцарії, їй дуже не щастило, бо весь час доводилося жити в містах, де до собак ставилися вороже, і я маю набагато кращий вигляд, аніж у ті роки, коли вона бачила мене раніше, їй мене не вистачало, який сьогодні чудовий вечір, — і ми сиділи там кілька годин, сміючись із усіляких дрібниць, але й розмовляючи серйозно і навіть на дуже поважні теми, вона вміла водночас говорити і слухати (це була ще одна її чудова властивість, вона вміла слухати, її увага мене приголомшувала, я ніколи не мав відчуття, що хтось інший слухав мене бодай наполовину так уважно; у її товаристві я почувався наче іншою, кращою людиною, я міг сказати їй те, чого не міг сказати нікому іншому, і, звичайно ж, не Кітсі, яка володіла даром уникати обговорення серйозних питань, перетворюючи їх на жарти, або перескакуючи на іншу тему, або уриваючи мене, або вдаючи, ніби вона нічого не чула), і бути з нею було для мене справжнім щастям, і я кохав її щохвилини кожного дня всім серцем, розум і душею, і взагалі всім, а було вже пізно, і я хотів, щоб той бар, у якому ми сиділи, ніколи не зачиняли, ніколи.

— Ні, ні, — сказала вона, водячи пальцем по краю свого келиха з вином — форма її рук зворушувала мене неймовірно, на вказівному пальці печатка Велті, я міг дивитися на її руки так, як ніколи не посмів би дивитися на її обличчя, щоб не здатися збоченцем. — Насправді фільм мені сподобався. А від музики, — вона засміялася, і для мене вся радість від музики була в цьому її сміхові, — у мене аж дух перехопило. Велті одного разу був на його концерті, в Карнеґі. Він сказав, що то був один із найкращих вечорів у його житті. Але…

— Так?

Запах її вина. Червона пляма на її губах. Це був один із найкращих вечорів у моєму житті.

— Розумієш, — вона похитала головою, — концертні сцени. Видовище цих зал для репетицій. Бо знаєш, — вона потерла руки, — це було тяжко, справді тяжко. Практика, практика, практика — по шість годин на день, — руки мені боліли від тримання флейти, і, я певна, ти також багато про це чув, про цю нісенітницю позитивного мислення, яке завжди так легко й охоче пропагують учителі й фізіотерапевти — «о, ти спроможна це зробити!», «ми віримо в тебе», і ти в це віриш, і все більше й більше працюєш, і ненавидиш себе за те, що працюєш не досить, і думаєш, якщо нічого в тебе не виходить, ти сама винна, і ще напруженіше працюєш — а результат?

Я мовчав. Я знав про все це від Гобі, він тоді дуже переживав і говорив довго. Схоже, тітка Марґарет учинила правильно, пославши її до тієї швейцарської школи для божевільних із усіма її лікарями та терапевтами. Хоча за всіма нормальними стандартами вона цілком одужала після вибуху, проте невеличке ушкодження нервової системи нікуди не поділось і давалося взнаки в розладнаності дрібної моторики. Воно було майже непомітне, але воно було. Майже для будь-якого іншого покликання — співу, гончарного ремесла, догляду за тваринами й медицини, крім хірургії, — воно майже нічого не означало. Але для неї означало.

— І я слухаю багато музики вдома, щовечора засинаю з айподом у вухах — та коли останнього разу я ходила на концерт? — сумно запитала вона.

Засинає з айподом? Чи це означає, що вони з тим, як там його звуть, сексом не займаються?

— А чому ти не ходиш на концерти? — запитав я, відклавши цю часточку інформації, щоб обміркувати її згодом. — Тебе турбує публіка? Ти не терпиш юрбу?

— Я знала, ти мене зрозумієш.

— Мабуть, і тобі це радили, якщо радили мені…

— Ти про що? — У чому чари цієї усмішки? Як їх можна зламати? — Ксанакс? Бета-блокатори? Гіпноз?

— Усе, що ти назвала.

— Ну, знаєш, якби це були панічні атаки, то можливо. Але йдеться про інше. Докори сумління. Горе. Заздрість — вона найгірша з усіх почуттів. Наприклад, ота дівчина, Бета, безглузде ім’я, хіба ні — Бета? Вона грала вельми слабко, я не хочу бути надто доскіпливою, але вона ледве могла утриматися в секції, коли ми були дітьми, а тепер вона грає в Клівлендському філармонічному оркестрі, і це дратує мене більше, аніж я можу комусь зізнатись. Але вони не мають ліків проти такої хвороби, правда?

— Еее… — Взагалі-то такі ліки винайшли, і Джером на бульварі Адама Клейтона Пауелла робив на них вельми успішний бізнес.

— Від акустики, від публіки щось у мені ніби клацає, і я повертаюся додому, ненавидячи всіх, я розмовляю сама до себе, сперечаюся з собою різними голосами, не можу отямитися від роздратування по кілька днів. І повір мені, я вже тобі казала, що вчителювання — це не для мене. — Піппа могла не працювати завдяки грошам тітки Марґарет та дядька Велті (Еверетт також не працював, завдяки їм же таки — його професія «музичного бібліотекаря», як я здогадувався, хоч її спочатку й нахваляли як надзвичайно успішну кар’єру, була радше таким собі неоплачуваним стажуванням, а рахунки оплачувала Піппа). — А тінейджери? Мені гидко навіть спостерігати, як вони пхаються в консерваторії або грати влітку в симфонічних оркестрах у Мехіко. А діти молодшого віку геть несерйозні. Мене дратує те, що вони такі діти. Як на мене, то вони надто легковажно до всього ставляться, не цінують те, що мають.

— Учителювання й справді паскудна праця. Я б теж не хотів цим займатися.

— Так, але ж… — ковток вина, — якщо я не можу грати, то що мені лишається? Бо, ти ж розумієш, з Евереттом я весь час кручуся біля музики й відвідую різні курси — але, чесно кажучи, я не люблю Лондон, він темний і дощовий, і в мене там майже немає друзів, і в своєму помешканні я вночі іноді чую плач, жахливе скавуління десь у мене за дверима, і знаєш, ти знайшов роботу, яка тобі до вподоби, і я рада за тебе, бо я іноді не можу зрозуміти, навіщо я живу на світі.

— Послухай-но… — Я розпачливо думав, що сказати. — Повертайся додому.

— Додому? Ти хочеш сказати, щоб я повернулася сюди?

— А куди ж?

— А як бути з Евереттом?

Я не знав, що їй на це сказати.

Вона подивилася на мене критичним поглядом.

— Він і справді не подобається тобі, так?

— Гм… — Навіщо мені брехати? — Не подобається.

— Якби ти знав його краще, він би тобі сподобався. Він хороший хлопець. Спокійний і врівноважений — дуже надійний.

На це я теж не міг нічого відповісти. Я такими якостями не відзначався.

— А щодо Лондона, то я не раз думала, чи не повернутися мені в Нью-Йорк.

— Справді думала?

— Звичайно. Мені бракує Гобі. Дуже бракує. Він жартує, що міг би винаймати тут для мене помешкання за ті гроші, які ми витрачаємо на телефонні балачки, — звичайно, він досі живе тими днями, коли розмова з Лондоном коштувала не менш як п’ять доларів за хвилину. Щоразу, коли ми розмовляємо, він намагається вмовити мене повернутися сюди… ну, ти знаєш Гобі, він ніколи не говорить про це прямо, але постійно натякає, мовляв, тут з’являються нові робочі місця, посади в Колумбійському університеті…

— Він справді це говорить?

— Знаєш, на певному рівні я не уявляю собі, що живу так далеко. Велті завжди водив мене на уроки музики та симфонічні концерти, але Гобі лишався вдома, він приходив нагору й приносив мені щось перекусити після школи, допомагав саджати чорнобривці для мого наукового проекту з біології. Навіть тепер, коли я застуджуюсь або коли не можу пригадати, як готувати артишоки чи як видалити пляму від воску на скатертині, до кого я звертаюся за порадою? До нього. Але, — мені примарилося чи то від вина вона трохи розімліла? — сказати тобі правду? Ти знаєш, чому я приїжджаю додому так нечасто? У Лондоні, — вона збиралася заплакати? — я нікому цього не розповідала, але в Лондоні принаймні я не думаю щосекунди: «А ось тут я за день до того йшла додому. А ось тут ми з Велті й Гобі в передостанній раз обідали». Там принаймні я не думаю так багато: чи мені повернути тут ліворуч? Чи праворуч? Уся моя доля залежить від того, на який поїзд я сяду: на F чи на шостий? Жахливі передчуття. Усе ніби закам’яніло. Коли я повертаюся сюди, мені знову тринадцять — я маю на увазі, не в найкращому сенсі. Усе зупинилося в той день, зупинилося буквально. Ти знаєш, що я не виросла на жоден дюйм відтоді, як це сталося?

— У тебе ідеальний зріст.

— Узагалі, так буває часто, — сказала вона, знехтувавши мій незграбний комплімент. — Після травми або каліцтва діти часто перестають рости. — Вона підсвідомо переключилася на голос доктора Кеймензінда — я ніколи з доктором Кеймензіндом не зустрічався, але міг відчути ті хвилини, коли він брав участь у розмові, підключаючись до неї, наче холодний дистанційний механізм. — Ресурси переводяться на інші цілі. Система росту вимикається. У моїй школі навчалась одна дівчина, саудівська принцеса, яку викрали, коли їй було десь дванадцять років. Тих, хто її викрав, стратили. Але — я познайомилася з нею, коли їй було вже дев’ятнадцять років, — дуже мила дівчина, але зовсім крихітна, не більш як півтора метра на зріст, вона була така травмована, що не підросла навіть на дюйм після того, як вони її викрали.

— Ого! Це та дівчинка з підземелля? Вона навчалась у школі разом із тобою?

— Монт-Гефелі дивне місце. Там навчалися дівчата, в яких влучали кулі під час утечі з президентського палацу, а також дівчата, яких батьки послали туди для того, щоб вони схудли або тренувалися для участі в зимових Олімпійських іграх.

Вона дозволила, щоб я взяв її за руку, і нічого не сказала — сиділа, кутаючись у пальто, яке не захотіла здавати. Довгі рукави, навіть улітку, завжди замотана в кілька шарфів, наче лялечка якоїсь комахи, — захисна оболонка для дівчини, яку поламали, а потім зшили, скріпили знову. Як я досі міг цього не помічати? Не дивно, що фільм її засмутив: Ґленн Ґульд цілий рік ходив у важкому пальті, збираючи все більше пляшечок із пігулками, концертну сцену він покинув, а сніг навколо нього стає все вищим і вищим.

— Тому що я чула, як і ти говорив про це, тебе також ця проблема мучить, як і мене. Але я знову й знову повертаюся до неї. — Офіціантка непомітно долила їй вина, наповнила її келих доверху, хоч Піппа не просила її про це й, схоже, навіть не помітила. «Люба офіціантко, — подумав я, — нехай тебе благословить Бог, я залишу тобі такі чайові, від яких тобі голова піде обертом». — Якби я тоді записалася на прослуховування у вівторок або четвер. Якби я дозволила Велті повести мене до музею тоді, коли він хотів, а він умовляв мене піти на ту виставку протягом тижнів, він був сповнений рішучості, щоб я побачила її, перш ніж вона закриється… Але в мене завжди були якісь нагальніші справи. Для мене було важливіше піти в кіно зі своєю подругою Лі Енн абощо. Яка, до речі, розчинилася в повітрі після моєї катастрофи, я більше ніколи її не бачила після того дурного піксарівського[178] фільму. Усі ті дрібні знаки, якими я нехтувала або які не цілком розуміла, — усе могло б відбутися інакше, якби я лиш була уважнішою; так, наприклад, Велті докладав чималих зусиль, щоб повести мене на виставку раніше, він питав мене про це з десяток разів, схоже, він мав якесь передчуття того, що потім сталося, це моя провина, що ми там опинилися саме в той день…

— Принаймні тебе не виключили зі школи.

— А тебе виключили?

— Відсторонили від занять. Теж невесело.

— Дивно уявляти собі — а що, якби цього не сталося? Якби ми обоє не були там у той день? Ми могли б і не познайомитись. Що б ти робив тепер, як гадаєш?

— Не знаю, — відповів я, ледь здригнувшись. — Не можу навіть собі уявити.

— Але якесь уявлення ти все ж таки повинен мати.

— Я не був таким, як ти. Я не мав таланту.

— А чим ти захоплювався?

— Нічим особливо цікавим. Звичайними речами. Комп’ютерними іграми, науковою фантастикою. Коли люди питали мене, ким я хочу бути, я зазвичай витребенювався й казав: «тим, хто біжить по лезу ножа» або щось подібне.

— Боже, як мене пригнітив цей фільм. Я багато думаю про Тайреллову племінницю.

— Що ти маєш на увазі?

— Ту сцену, коли вона дивиться на фотографії, які стоять на фортепіано. Коли намагається зрозуміти, чи ці спогади належать їй, чи племінниці Тайрелла. Ти знаєш, я теж повертаюся в минуле, лише шукаючи там знаки. Речі, які я мусила помітити, але не помітила.

— Послухай, це правда, я теж так думаю, але знаки, таємні передчуття, часткове знання логічно важко пов’язати… — Чому я ніяк не можу закінчити речення, коли розмовляю з нею? — Ти хоч відчуваєш, як іноді безглуздо це звучить? А надто коли говорить хтось інший. Ти звинувачуєш себе за те, що не змогла передбачити майбутнє?

— Можливо, але доктор Кеймензінд стверджує, що всі так роблять. Після нещасних випадків або катастроф десь сімдесят п’ять відсотків постраждалих від них переконані, що були попереджувальні знаки, якими вони знехтували або не витлумачили їх правильно, а в дітей до вісімнадцяти років цей відсоток навіть більший. Але це ж не означає, що таких знаків не було, так?

— Навряд чи так. Такі знаки помічаєш лише тоді, коли озираєшся. Я думаю, це схоже на колонку цифр, коли ти на самому початку неправильно додаєш два числа і це руйнує всі твої розрахунки. Потім ти починаєш перевіряти й помічаєш помилку — точку, яка вплинула на твій результат.

— Так, але це ж так само погано, хіба ні? Побачити помилку, те місце, в якому ти помилився, але не маючи змоги повернутися й виправити її? На моєму прослуховуванні, — вона хильнула великий ковток вина, — в оркестрі Джульярдівської школи викладач сольфеджіо сказав мені, що на другу флейту я можу розраховувати, а якщо гратиму дуже добре, то й на першу потягну. І я думаю, це було моїм великим досягненням. Але Велті, — атож, тепер її сльози безперечно заблищали у світлі каміна, — я знаю, мені не слід було тягти його з собою, не було причини, щоб він їхав зі мною, — Велті балував мене навіть тоді, коли моя мати була жива, а коли вона померла, то взагалі розбестив, і то був, безперечно, для мене великий день, але чи справді він був такий важливий, яким я намагалася його виставити? Ні. Тому що, — вона тепер потихеньку плакала, — я навіть не хотіла йти до музею, я хотіла, щоб він поїхав зі мною до передмістя, бо знала, що він поведе мене на ланч перед прослуховуванням, поведе туди, куди я його попрошу, — а йому треба було в той день залишитися вдома, він мав інші справи, а вони там родичів навіть до зали не впускають, йому довелося б чекати в коридорі…

— Він знав, що робить.

Вона подивилася на мене так, ніби я сказав те, чого не слід було казати. Але я знав, що саме це й треба було сказати, якщо я зможу знайти правильні слова.

— Весь час, поки ми були разом, він говорив про тебе. І…

— І що?

— Нічого! — Я заплющив очі, мене так і валило з ніг — від вина, від її присутності, від неможливості все пояснити. — Це були останні хвилини його життя на землі, ти розумієш? І простір між моїм життям і його життям був дуже й дуже вузьким. Та й не було там ніякого простору. Так, ніби між нами щось розкрилося. Ніби спалах чогось реального — такого, що мало вагу. Не було там ні мене, ні його. Ми були одним цілим. Ті самі думки — ми могли й не говорити. Це тривало лише кілька хвилин, але могло тривати й роками, ми й досі могли бути там. Але, я знаю, це звучить дивно… — насправді то була цілком божевільна аналогія, схиблена, безумна, проте я не знав іншого способу сказати те, що мені хотілося сказати, — але ти знаєш Барбару Ґібборі, яка проводить семінари в Райнбеку, де базікає про потойбічний світ? Реінкарнацію, зв’язки карми й усе таке? Про душі, які існували разом протягом багатьох життів? Я знаю, знаю, — сказав я, побачивши її здивований (і трохи переляканий) погляд, — щоразу, коли ми з Барбарою зустрічаємося, вона наполягає, щоб я співав «уми», або «руми», або щось таке, що може прочистити заблоковані чакри, вилікувати «дефектні муладгари», — я не жартую, бо саме такий діагноз вона мені поставила, мовляв, «відсутність коренів…», «судома серця…», «фрагментоване поле енергії…» Я просто стояв там, пив коктейль і думав про свої справи, коли вона підпливла до мене й почала радити, які страви я повинен споживати, що віднайти втрачені корені… — Я відчув, що втрачаю Піппу, я це бачив. — Пробач, я трохи відійшов від нашої теми, отже, я мав цю дискусію з Барбарою, і ця мура роздратувала мене неймовірно. Там-таки стояв Гобі, він пив чудовий давній скотч, і він утрутився до розмови: «А як щодо мене, Барбаро? Чи повинен я гризти якісь корені? Чи повинен стояти на голові?», а вона лише поплескала його по руці й сказала: «О, не турбуйся, Джеймсе, ти ВЖЕ Створіння Вищого Порядку».

Тут уже вона засміялася.

— Але Велті також ним був. Створінням Вищого Порядку. Я говорю цілком серйозно. Не жартую. Він був з іншої сфери. Щось подібне до тих історій, які розповідає Барбара, — мовляв гуру, Як-Там-Його, поклав руку їй на голову в Бірмі, і в цю мить вона наповнилася знанням і стала іншою людиною…

— Знаєш, Еверетт — звісно, він ніколи не зустрічався з Крішнамурті, але…

— Так, так. — Еверетт (я не розумів, чому його ім’я мене так дратує), навчався в школі-інтернаті, якою правили гуру, на півдні Англії, де уроки мали такі назви, як «Дбайте про Землю» та «Думайте про інших». — Але я хочу сказати, енергія Велті або його силове поле, — Господи, це звучить так банально, але я не знаю, як сказати інакше, — від тієї години залишилося зі мною. Я був там для нього, і він був там для мене. І таке враження, що це назавжди, — я ніколи й нікому не розповідав про це раніше, хоч відчував це дуже глибоко. — Коли я думаю про нього, він присутній, його особистість перебуває поруч зі мною. Я хочу сказати, що майже в ту саму секунду, коли я прийшов, щоб залишитися з Гобі, коли вирішив прилаштуватися в крамниці, цей інстинкт опанував мене, хоч я не можу його пояснити. Бо хіба я цікавився антикваріатом? Ні. Навіщо це було мені? А проте я опинився там. Переглядаючи його товари. Читаючи його нотатки на берегах аукціонних каталогів. Перебуваючи в його світі, серед його речей. Усе, що він тут зібрав, притягувало мене, наче полум’я. Навіть не те щоб я прагнув до всього цього, радше воно прагнуло до мене. І ніхто нічого мене не навчав до моїх вісімнадцяти років, але я все знав. Я був тут і став виконувати роботу Велті. Подумай, — я неспокійно схрестив ноги, — тебе ніколи не дивувало, чому він послав мене у твій дім? Можливо, то була випадковість. Але я ніколи не вважав це випадковістю. Здавалося, він знав, хто я такий, і послав мене саме туди, де я мусив бути, до того, з ким я повинен був бути. Отже, все сталося так. — Я трохи опам’ятався; я говорив надто швидко. — Саме так. Пробач. Я не хотів так багато базікати.

— Усе гаразд.

Мовчанка. Її очі не відривалися від моїх. Але, на відміну від Кітсі, яка завжди бодай почасти була деінде, яка терпіти не могла серйозних розмов, яка за схожих обставин шукала б поглядом офіціантку або сказала б першу-ліпшу нісенітницю або жарт, щоб розрядити напруження, — Піппа слухала мене, вона була зі мною, і я міг бачити, якого смутку завдавало їй моє становище, і цей смуток лише погіршувався тим фактом, що я їй справді подобався: ми мали багато спільного, нас поєднував душевний і емоційний зв’язок, їй було приємно в моєму товаристві, вона довіряла мені, вона бажала мені добра, вона хотіла бути моїм другом; і тоді як деякі жінки пишалися б собою, дивлячись на моє горе, їй було дуже прикро бачити, як я за нею страждаю.

Наступного дня, який був днем моїх заручин, уся близькість попереднього вечора розвіялась; і все, що лишилося (перебування разом за сніданком, швидке привітання в коридорі), — це розчарування від усвідомлення, що ми з нею більше не будемо тільки удвох, нас раптом опанувала ніяковість, ми ходили, раз у раз натикаючись одне на одного, розмовляючи надто гучно й весело, і я пригадав (з великим сумом) її попередній візит минулого літа, за чотири місяці до того, як вона з’явилася з Евереттом, ми тоді сиділи на ґанку й розмовляли радісно, жваво, лише ми двоє, коли вже вечоріло, притискалися одне до одного («як парочка старих волоцюг»), моє коліно до її коліна, моя рука до її руки, ми дивилися на людей на вулиці й розмовляли про все на світі: про дитинство, про дитячі розваги в Центральному парку й ковзанку на Волмен Рінк (чи ми коли-небудь бачили одне одного в ті давні дні? Зачіпалися, їдучи на ковзанах?), про «Покидьків»[179], яких ми нещодавно дивилися по телику з Гобі, про Мерилін Монро, яку любили обоє («маленького весняного привида») і про бідолашного Монтґомері Кліфта[180], який ходив усюди з пігулками в кишенях (цієї подробиці я не знав і не став її коментувати), і про смерть Кларка Ґейбла[181], і про те, якою жахливо винною почувалася за це Мерилін, якою відповідальною, і ця розмова в дивний спосіб переключилася на розмову про Долю, про речі окультні, надприродні та про ворожіння; чи день народження якось впливає на життєві успіхи або на їхню відсутність. Планети або зорі вишикувалися не так як слід? Що скаже на це хіромант? Тобі коли-небудь по руці ворожили? Ні — а тобі? Чи не піти б нам до екстрасенса, чий офіс розташований на Шостій авеню з пурпуровим освітленням і кришталевими кулями, здається, він працює цілодобово, — а, ти маєш на увазі ту крамничку з лавовою лампою, у дверях якої стоїть божевільна румунка, що блює прямо на хідник? Ми тоді розмовляли, поки стало зовсім поночі й ми ледь могли бачити одне одного, розмовляючи пошепки, хоч у цьому й не було потреби: ти хочеш повернутися в дім? Ні, ще не хочу, і літній місяць сяяв чистим і білим світлом над нашими головами, і моя любов до неї була так само чистою, простою й непорушною, як цей місяць. Але потім зрештою нам довелося повернутися в дім, і майже в ту саму мить чари розвіялись, і в освітленому коридорі ми з нею збентежились, засоромились одне одного, так ніби світло в домі було ввімкнене в кінці п’єси, й наша близькість була виставлена такою, якою вона була: театральною грою. Протягом не одного місяця я мріяв повторити той вечір, і в барі — на годину або дві — він повторився. Але потім усе знову стало несправжнім, ми повернулися туди, де й були, і я спробував переконати себе, що мені цього досить, досить мати її тільки для себе на кілька годин. Але виявилося не досить.

Анна де Лармессен, хрещена мати Кітсі, влаштувала нашу вечірку в приватному клубі, куди навіть Гобі жодного разу не ступав ногою, але все про нього знав: про його історію (стародавню), його архітекторів (видатних) і про членів клубу (знаменитих, у широкому діапазоні, від Аарона Берра[182] до Вортонів[183]).

— Кажуть, інтер’єр там — один із найкращих зразків раннього грецького Відродження в Нью-Йорку, — повідомив нас Гобі зі щирим захватом. — Сходи, полиці над каміном — цікаво, чи нас допустять у читальню? Мені розповіли, що ліпнина там надзвичайна і її варто побачити.

— А скільки там буде людей? — запитала Піппа.

Їй довелося піти в «Морган ле Фей» і купити собі сукню, бо вона не мала чого вдягти на вечірку.

— Кілька сотень.

Із цієї кількості десь п’ятнадцятеро гостей (включно з Піппою, Гобі, містером Брейсґьордлом та місіс Дефріз) були моїми; сотня — Кітсі, а решту людей не знала навіть Кітсі.

— Серед них буде й мер, — сказав Гобі. — І обидва сенатори. І принц Альберт із Монако, якщо я не помиляюся.

— Принца Альберта вони запросили. Сумніваюся, що він буде.

— У такому разі зберемося вузьким колом. По-родинному.

— Слухай, я лише з’явлюсь і робитиму те, що мені скажуть.

Анна де Лармессен узяла командування на себе з огляду на «кризу» (її слово), яка виникла через байдужість місіс Барбур. Саме Анна де Лармессен подбала про те, щоб обрати правильну церкву, правильного священика, саме Анна де Лармессен складатиме список гостей (приголомшливо складний) і працюватиме над схемами розсадження (неймовірно заплутаними), це вона зрештою розпорядиться про геть усе: від подушечки, на якій лежатимуть обручки, до весільного торта. Це Анна де Лармессен знайшла правильного кравця для весільної сукні, й саме вона запропонувала свій маєток у Сент-Барті для медового місяця. Саме їй Кітсі телефонувала з приводу кожної дрібниці (а такі запитання виникали по кілька разів на день), і саме вона (за висловом Тодді) твердо виставила себе обергрупенфюрером весілля. Що робило всю цю процедуру комічною і спотвореною, то це те, що Анна де Лармессен не терпіла мене, вона не могла навіть примусити себе дивитися на мене. Я був космічно далекий від того чоловіка, якого вона уявляла гідним для своєї хрещениці. Навіть моє ім’я було надто вульгарним, щоб його промовляти. «А що думає наречений?» «Чи наречений думає надати мені невдовзі список своїх гостей?» Для неї одруження хрещениці з кимось таким, як я (торгівцем меблями!), було долею, схожою (більш-менш) на смерть; звідси помпезність і пишнота приготувань, похмуре відчуття церемонії, так ніби Кітсі була якоюсь втраченою шумерською царівною, яку вдягнуть у дорогий одяг і після бенкету — під музику тамбуринів і в супроводі служниць — урочисто проведуть у розкішні палати підземного світу.

Я дійшов висновку, що на святкуванні розум мені навряд чи знадобиться, а тому прийняв добрячу дозу наркоти, перш ніж вийти з дому, а одну пігулку оксі про всяк випадок поклав у кишеню свого найкращого костюма від «Тьорнбулла й Ассера». Клуб був таким гарним, що мене дратувала тиснява гостей, яка перешкоджала мені роздивитися архітектурні деталі, портрети, які висіли впритул рама до рами, — деякі з них були чудові — і рідкісні книги на полицях. Червоні оксамитові фестони, гірлянди з ялиці — здавалося, на дереві повиростали справжні свічки. Я стояв приголомшений нагорі сходів, не бажаючи ні вітатися з людьми, ні розмовляти з ними, ні взагалі бути тут…

Хтось торкнувся мого рукава.

— Що з тобою? — запитала Піппа.

— А що таке? — Я не міг подивитися їй у вічі.

— Ти здаєшся таким засмученим.

— Я і є засмучений, — сказав я, але не був певен, чи почула вона мене, я майже не почув самого себе, коли це казав, бо майже в цю саму мить Гобі, відчувши, що ми відстали, відійшов назад, щоб знайти нас у натовпі, й вигукнув:

— А ось ви де… Ходімо, приділи увагу своїм гостям, — сказав він, давши мені по-батьківськи дружнього стусана у бік, — усі про тебе запитують.

Серед чужих гостей він і Піппа були тут єдиними людьми, на яких було справді цікаво дивитися: вона схожа на фею в невагомій зеленій сукні з прозорими рукавами, він такий елегантний, такий приємний на вигляд у двобортному темно-синьому костюмі, чудових старих черевиках марки «Піл енд Ко».

— Я… — Я безнадійно роззирнувся навкруги.

— Про нас не турбуйся. Ми знайдемо тебе згодом.

— Гаразд, — сказав я, опановуючи себе.

Я залишив їх роздивлятися портрет Джона Адамса поблизу роздягальні, де вони чекали, коли місіс Дефріз здасть свою норкову шубу, і пішов блукати кімнатами, заповненими людьми, — проте я не впізнав там нікого, крім місіс Барбур, з якою мені зовсім не хотілося зустрітися; але вона побачила мене, перш ніж я встиг її проминути, і схопила за рукав. Вона стояла у дверях, тримаючи в руці келих джину з лаймом, а її атакував похмурий спритний старигань із темно-червоним обличчям, дзвінким голосом і пучками сивого волосся над кожним вухом.

— Ох, Медора, — казав він, відхиляючись назад на підборах. — Досі сама чарівність. Люба наша старушенція. Рідкісна й переконлива. А їй же скоро виповниться дев’яносто! Її родина, звичайно, найчистішого нью-йоркського походження, і вона любить завжди про це нагадувати — о, ви побачили б її, як вона поводиться з санітарами… — тут він дозволив собі поблажливо захихотіти, — це просто жахливо, моя люба, але й кумедно, принаймні, думаю, вам би теж так здалося… вони тепер перестали наймати кольорових санітарів (здається, їх тепер називають саме так? Кольорових? Бо Медора має надмірну схильність до, скажімо так, жаргону своєї молодості). А надто тоді, коли вони намагаються затягти її у ванну. Вона готова вчинити бійку, коли її опановує такий настрій, так, принаймні, розповідають. За одним афроамериканським медбратом вона ганялася з кочергою. Ха-ха-ха! Ну, ти розумієш… Не доведи Господи. Думаю, можна сказати, що вона належить до покоління мюзиклу «Хатина на небесах». Кажуть, її батько мав маєток у Вірджинії — здається в окрузі Ґучленд, так? То був шлюб із розрахунку, як я розумію. Проте її син — ви, звичайно, знайомі з її сином? — став для неї справжнім розчаруванням. Надто любив випивати. Та й дочкою вона не може пишатися. Вона не створена для світського товариства. Це, звісно, м’яко сказано. Неймовірно товста. Повна хата котів, якщо розумієте, про що я. Що ж до брата Медори, Овена, то він був дуже милий чоловік, помер від серцевого нападу в роздягальні спортклубу… мав дуже інтимну хвилину в тій роздягальні, якщо ви мене розумієте… чудовий був чоловік Овен, але його можна назвати загубленою душею, він пішов із життя, по-справжньому не знайшовши себе, так мені здається.

— Тео, — сказала місіс Барбур, несподівано викинувши до мене руку, коли я намагався прослизнути повз неї, — так людина, затиснута в охопленому пожежею автомобілі, може в останню хвилину вхопитися за руку рятувальника. — Тео, я хочу познайомити тебе з Гейвістоком Ірвінгом.

Гейвісток Ірвінг обернувся, щоб поглянути на мене гострим і, як мені здалося, не вельми прихильним поглядом.

— Теодор Декер?

— Боюся, що так, — сказав я, заскочений зненацька.

— Я бачу. — Мені його погляд подобався все менше й менше. — Ти здивований, що я тебе знаю. Річ у тім, що я знаю твого шанованого партнера, містера Гобарта. І я знав також твого шанованого попередника, містера Блеквелла.

— Он як, — сказав я з підкресленою байдужістю.

У торгівлі антикваріатом я щодня зустрічався з непривабливими стариганями його породи, й місіс Барбур не відпустила мою руку, а лише стиснула її міцніше.

— Гейвісток — прямий нащадок Вашингтона Ірвінга[184], — сказала вона підбадьорливим тоном. — Він пише його біографію.

— Як цікаво.

— Так, це досить цікаво, — поблажливо погодився Гейвісток. — Хоч у сучасному академічному світі Вашингтон Ірвінг дещо втратив популярність. Сучасні вчені маргіналізували його, — сказав він, задоволений тим, що застосував таке розумне слівце. — Це не зовсім американський голос, кажуть вони. Надто він космополітичний, надто європейський. У цьому, думаю, немає нічого дивного, оскільки Ірвінг навчався своєї майстерності в Еддісона[185] й Стіла[186]. В усякому разі, мій видатний предок, безперечно, схвалив би мою повсякденну діяльність.

— Яку саме?

— Роботу в бібліотеках, читання старих газет, вивчання давніх урядових записів.

— А навіщо вам урядові записи?

Він безтурботно махнув рукою.

— Вони становлять інтерес для мене. І навіть більший інтерес для мого близького колеги, який іноді розкопує чимало цікавої інформації про перебіг подій… Я думаю, ви знайомі один з одним?

— Про кого ви?

— Про Лусіуса Ріва.

У тиші, що запала після цього, базікання натовпу та дзенькіт келихів стали такими гучними, ніби через кімнату пролетів потужний порив вітру.

— Атож, про Лусіуса. — Насмішкувато підняті брови. Тонко, як у гравця на флейті, стиснуті губи. — Саме про нього. Я не сумнівався, що його ім’я вам знайоме. Ви продали йому дуже цікавий подвійний комод, якщо пам’ятаєте.

— Справді, продав. І я хотів би викупити його назад, якщо він дасть себе переконати.

— Я вас розумію. Але він не хоче його продавати, як і я б не захотів, — сказав він, кинувши на мене лукавий погляд. — Бо на ринку з’явилась інша, набагато цікавіша річ.

— Боюся, про цю цікавішу річ йому доведеться забути, — люб’язно відповів я.

Я здригнувся, почувши ім’я Ріва, суто інстинктивно, як ото відстрибують від мотузки або кільця дроту, що лежить на підлозі.

— Забути? — Гейвісток дозволив собі засміятись. — О, я дуже сумніваюся, що він про неї забуде.

У відповідь я всміхнувся. Але Гейвісток подивився на мене ще нахабніше.

— Можна тільки подивуватися, які цікаві речі знаходяться сьогодні в комп’ютері, — сказав він.

— Справді?

— Атож, ви знаєте, Лусіус зовсім нещодавно знайшов деяку інформацію про інші цікаві речі, що їх ви продали. Я думаю, покупці навіть не знають, який цікавий товар їм дістався. Дванадцять обідніх стільців роботи Дункана Файфа в Даллас? — сказав він, цмулячи шампанське. — І такий «рідкісний шератон» покупцеві в Х’юстон? І хіба мало подібного товару ви відвантажили в Лос-Анджелес?

Я докладав усіх зусиль, щоб зберегти незворушний вираз обличчя.

— Речі музейного рівня. Звичайно ж, — він підключив до розмови місіс Барбур, — усі ми знаємо, що «музейний рівень», власне, залежить від того музею, про який ми говоримо. Ха-ха! Але Лусіус справді зробив добре діло, дослідивши деякі з ваших найдивовижніших останніх продажів. І після свят він планує подорож до Техасу. А! — сказав він, відходячи від мене легким танцювальним кроком, коли вдягнена в льодово-синій атлас Кітсі підпливла, щоб привітатися з нами. — Приємне й прекрасне поповнення наших рядів! Ти маєш чарівний вигляд, моя люба, — сказав він, нахиляючись, щоб поцілувати її. — Ми щойно розмовляли з твоїм майбутнім чудовим чоловіком. Ми відкрили таких несподіваних спільних знайомих — не повіриш!

— Справді?

Лише тоді, коли вона обернулася до мене — подивилася відкритим поглядом і цьомнула в щоку, — я зрозумів: Кітсі не була на сто відсотків переконана, що я прийду. Її полегкість, коли вона побачила мене, була очевидною.

— То ви поділилися з Тео та мамою всіма плітками? — запитала вона, обертаючись до Гейвістока.

— О Кітті-кицю, яка ж ти злюка! — Він спритно підхопив Кітсі під лікоть, а другою рукою поплескав її по руці. Такий собі диявол з обличчям пуританина — тонкий, приязний, жвавий. — Я бачу, моя люба, що тобі треба випити, як і мені. Ходімо звідси вдвох — ти не проти? — Він озирнувся на мене. — І знайдемо затишний куточок, де зможемо побазікати про твого нареченого.

— Богу дякувати, він пішов, — промурмотіла місіс Барбур, після того як Гейвісток із Кітсі подалися до столу з напоями. — Світське базікання неймовірно стомлює мене.

— І мене теж.

Піт струменів із мене. Як він довідався? Усі меблі, про які він згадав, я відправляв за допомогою однієї компанії-перевізника. Та все одно — мені розпачливо хотілося випити, — як він довідався?

Місіс Барбур — я усвідомив — щось сказала.

— Пробачте?

— Я сказала, чи це не дивно? Я приголомшена, що сюди прийшло так багато людей. — Вона була вдягнена дуже просто — чорна сукня, чорні черевички на підборах і чудова брошка у формі сніжинки, але чорний не був кольором місіс Барбур, і він лише надавав їй хворобливого й сумного вигляду. — Чи повинна я ходити на такі зібрання? Думаю, повинна. О Боже, поглянь-но, онде чоловік Анни, який же він зануда! А чи погано з мого боку казати, що я з радістю посиділа б удома?

— Хто той чоловік, який щойно говорив зі мною? — запитав я в неї.

— Гейвісток? — Вона притулила долоню до лоба. — Рада, що він завжди так наполегливо повторює, як його звуть, бо інакше я не змогла б вас відрекомендувати.

— А я був подумав, що він ваш щирий друг.

Розгубившись, вона закліпала віями, і мені стало соромно за свій тон.

— Власне, — рішуче відповіла вона. — Він мій близький знайомий. Тобто — він розмовляє зі мною, як близький знайомий. Але він так розмовляє з усіма.

— Як ви з ним познайомилися?

— Гейвісток — волонтер у Нью-Йоркському історичному товаристві. Він знає все і знайомий із кожним. Хоч, між нами кажучи, не думаю, що він справді прямий нащадок Вашингтона Ірвінга.

— Справді?

— Так, але, попри це, він чарівний. Тобто він знає абсолютно кожного… стверджує, що він рідня не тільки Вашингтону Ірвінгу, а й Асторам[187], і хто зможе довести протилежне? Дехто вважає цікавим той факт, що багато родичів, на яких він посилається, вже померли. Проте, знову-таки, Гейвісток чоловік чудовий або вміє бути таким. Він часто навідує старих жінок — ти ж чув від нього про одну з таких щойно. Він справжній довідник з історії Нью-Йорка — знає дати, імена, генеалогії. Перед тим як ти підійшов, він розповідав мені про історію кожної будівлі на цій вулиці, про всі відомі скандали, про вбивство в сусідньому таунгаузі 1870 року — він знає абсолютно все. Хоч кілька місяців тому на ланчі він розважав сусідів по столу вкрай непристойною історією про Фреда Астера[188], яка, на мій погляд, просто не може бути правдивою. Фред Астер! Щоб він лаявся, як матрос і влаштовував істерики! Я повторюю, що зовсім не повірила тій його розповіді — ніхто з нас не повірив! Ченсова Бабуся знала Фреда Астера, коли він працював у Голлівуді, й вона казала, що то був один із наймиліших чоловіків. Вона ніколи не чула, щоб хтось говорив протилежне. Звичайно, декотрі з колишніх зірок поводилися жахливо, й ми також чули всі ці історії. Ох, — із розпачем у голосі продовжила вона без жодної паузи, — як я стомилась і хочу їсти!

— Сядьте, — сказав я, підвівши її до вільного стільця, мені було її дуже шкода. — Принести вам чогось поїсти?

— Ні, не треба. Я хочу, щоб ти посидів зі мною. Хоч, думаю, я не маю права тебе привласнювати, — сказала вона непереконливим тоном. — Почесного гостя.

— Обіцяю, я лише на хвилину. — Я ковзнув поглядом по кімнаті. Офіціанти носили таці з закусками, а в сусідній кімнаті був накритий стіл, але мені терміново треба було поговорити з Гобі. — Я повернуся так швидко, як тільки зможу.

На щастя, Гобі був дуже високий — фактично вищий за всіх, тому мені було неважко знайти поглядом його, маяк безпеки в натовпі.

— Гей, — гукнув хтось, зловивши мене за руку, коли я вже майже дістався до Гобі. Це був Платт у зеленому оксамитовому костюмі, який тхнув нафталіном, пом’ятий, стривожений і вже добре напідпитку. — Між вами двома уже все о’кей?

— Ти про що?

— Ви з Кітсі вже все залагодили?

Я не знав, як йому відповісти. Після кількох секунд мовчанки він закинув пасмо свого русявого з просивиною волосся за вухо. Обличчя в нього було рожеве й розпухле від передчасного середнього віку, і я подумав (уже не вперше), що, відмовившись дорослішати, Платт утратив усю свою свободу; що, протинявшись так довго без діла, він розтратив до останньої крихти свої спадкоємні переваги; і тепер йому завжди судилося блукати на задвірках вечірок із келихом джину з лаймом у руках, тоді як його набагато молодший брат Тодді, який ще навчався в коледжі, стояв і жваво спілкувався в гурті людей, серед яких директор коледжу Ліги плюща, фінансист-мільярдер і видавець серйозного часопису.

Платт досі дивився на мене.

— Послухай, — сказав він. — Я знаю, що це не моє діло, але ти і Кітс…

Я знизав плечима.

— Том її не кохає, — гаряче промовив Платт. — Твоя поява — це найкраще, що будь-коли траплялося з Кітсі, й вона це знає. А як він до неї ставиться! Вона була з ним, мушу тобі сказати, в той вікенд, коли загинув Енді. То була найважливіша причина, чому вона послала Енді подбати про тата, знаючи, що Енді з ним безпорадний, чому не поїхала до нього сама. Том, Том, Том! Тільки про Тома й розмова. І коли вони разом, то вона для нього «вічне кохання», «моя єдина» (чи, принаймні, так вона розповідає), але, повір мені, за її спиною він висловлюється зовсім по-іншому. Бо, — він роздратовано затнувся, — як він водив її за ніс, постійно канючив гроші, волочився за дівками, а їй брехав, на все це мені було гидко дивитися, мамі й татові теж. Бо, по суті, вона для нього такий собі талон на харчування. Таке його ставлення до неї. Але не питай мене, чому вона втратила розум через нього. У неї просто дах поїхав.

— І, схоже, досі не повернувся.

Платт скривив фізіономію.

— Ой, та припини. Вона ж із тобою одружується.

— Кейбл не належить до тих чоловіків, які одружуються.

— Ну, знаєш, — Платт зробив глибокий ковток джину. — Я не позаздрю тій дівчині, з якою Том одружиться. Мені її буде шкода. Кітсі може бути імпульсивною, але вона не дурна.

— Та ні.

Кітсі була далеко не дурна. Вона не тільки виходила заміж за хлопця, який подобається її матері, а й спала з тим чоловіком, якого справді кохала.

— У них би ніколи нічого не вийшло. Як мама каже: «Це одержимість». «Мотузка з піску».

— Вона сказала мені, що кохає його.

— Дівчатам завжди подобаються засранці, — сказав Платт, не завдавши собі клопоту заперечити мені. — Ти хіба не знаєш?

«Ні, — подумав я, — це не зовсім так. Чому тоді Піппа не кохає мене?»

— Мені здається, тобі треба випити, приятелю. Мені теж, — сказав він, допиваючи джин.

— Слухай, мені треба поговорити з одним чоловіком. І твоя мати, — я обернувся й показав рукою в тому напрямку, де я її посадив. — Їй також треба випити й чогось поїсти.

— Мама, — сказав Платт із таким виглядом, ніби я йому щойно підказав, що він забув про чайник, який залишив на плиті, й поквапився геть.

— Гобі!

Він, здавалося, стрепенувся, відчувши доторк моєї руки, і швидко обернувся.

— Усе гаразд? — миттю запитав він.

Мені покращало вже від того, що я був поруч із ним, — мені було приємно дихати чистим повітрям Гобі.

— Послухай-но, — сказав я, нервово роззирнувшись навкруги, — чи не могли б ми трохи…

— То оце і є наречений? — запитала жінка з того гурту, з яким він спілкувався.

— Атож, ми вас вітаємо!

До мене стали протискатися незнайомі люди.

— Яким молодим він здається! Яким ви здаєтеся молодим! — Білява жінка, трохи старша за п’ятдесят років, міцно потиснула мені руку. — І який гарний! — додала вона, обернувшись до подруги. — Чарівний принц! На вигляд йому не більш ніж двадцять два.

Гобі чемно відрекомендував мене всьому колу — лагідно, тактовно, неквапно, — такий собі приязний світський лев.

— Ееем, — я роззирнувся навкруги, — пробач, Гобі, що я тебе відриваю, сподіваюся, це не буде дуже грубо з мого боку…

— Хочеш поговорити віч-на-віч? Звичайно, я нічого не маю проти. Ви пробачите мені?

— Гобі, — сказав я, коли ми відійшли у відносно безлюдний куток. Волосся на скронях у мене було мокре від поту. — Ти знаєш чоловіка на ім’я Гейвісток Ірвінг?

Бліді брови опустилися.

— Кого? — запитав він і, придивившись до мене уважніше, додав: — Із тобою точно все гаразд?

Його тон і вираз його обличчя показали мені, що він знає набагато більше про мій психічний стан, аніж намагається показати.

— Звичайно, — відповів я, поправивши на носі окуляри. — Я в нормі. Але послухай-но. Гейвісток Ірвінг, це ім’я тобі щось говорить?

— Ні. А мало б щось говорити?

Плутаючись у словах — мені до смерті хотілося випити, даремно я не зупинився біля бару, коли йшов сюди, — я все йому пояснив. Поки я говорив, обличчя Гобі ставало все блідішим і блідішим.

— Ти його бачиш? — запитав він, дивлячись понад головами натовпу.

— Гмм, — юрби людей біля столів із наїдками, таці з розкришеним льодом, офіціанти в рукавичках цілими відрами розкривають устриці, — онде він.

Гобі, який погано бачив без окулярів, двічі моргнув і короткозоро примружився.

— Отой? — запитав він і підніс руки до скронь, щоб зобразити пучки волосся над вухами.

— Так, то він і є.

— Он як.

Він із грубою, невигадливою простотою склав на грудях руки, і цей жест на мить дозволив мені побачити іншого Гобі; не антиквара в пошитому на замовлення костюмі, а копа або суворого священика, яким би він міг стати за свого колишнього життя в Олбані.

— Ти його знаєш? Хто він? — запитав я.

— Ну…

Гобі невпевненим рухом поляпав по нагрудній кишені, шукаючи сигарету, курити яку було тут заборонено.

— Ти його знаєш? — повторив я наполегливіше, неспроможний відвести погляд від бару, де стояв Геймісток.

Іноді з Гобі було дуже важко витягти інформацію, коли йшлося про делікатні проблеми, — він намагався змінити тему, замкнутися, висловлювався вельми невиразно; а для розпитувань не було гіршого місця, аніж заповнена людьми кімната, де хто завгодно міг підійти й урвати розмову.

— Не те щоб знаю. Ми мали з ним справи. Що він тут робить?

— Він друг нареченої, — сказав я — і Гобі подивився на мене здивованим поглядом, його збентежив тон, яким я це сказав. — Звідки ти його знаєш?

Гобі швидко закліпав віями.

— Розумієш, — сказав він, — його справжнього імені я не знаю. Мені й Велті він відрекомендувався як Слоун Ґріскем. Але насправді його звуть якось зовсім інакше.

— Хто він?

— Вибивач, — коротко відповів Гобі.

— Зрозуміло, — сказав я після розгубленої мовчанки.

Вибивачем в антикварному бізнесі називали шахрая, який задурював голову якомусь старенькому й проникав у його дім, щоб виманити якусь цінну річ, а іноді й цілком пограбувати.

— Тут, звичайно, для нього багате поле діяльності, — сказав Гобі, хитнувшись на підборах. — Він дурисвіт найвищого класу — він і його партнер. Спритні, як сатана, ці двоє.

Лисий чоловік з осяйною усмішкою й пасторським комірцем проштовхувався до нас. Я згорнув руки і спробував стати так, щоб відгородити Гобі від нього, сподіваючись, що він його не побачить і не урве свою розповідь, аби привітатися.

— Лусіан Рейс. Принаймні так він мені відрекомендувався. О, це була ще та парочка. Гейвісток, або Слоун, чи як там він називає себе тепер, заморочував своїм базіканням старих жінок, та й старих чоловіків також, довідувався, де вони живуть, приходив до них із візитом… полював на них на благодійних обідах, похоронах, на важливих американських аукціонах, хоч би де вони відбувалися. Хай там як, — Гобі уважно роздивився свій трунок, — він з’являвся до них зі своїм дорогим другом, містером Рейсом, і поки старенькі відволікалися, розважаючи гостя… це просто жахливо. Вони цупили коштовності, картини, срібло, все, на що могли накласти руки. Але зрештою, — провадив він, змінивши тон, — це було давно.

Мені так хотілося випити, що я не міг не поглядати раз у раз у бік бару. І побачивши, як Тодді показує на мене старому подружжю, яке мені всміхалося, либонь, сподіваючись, що їх проведуть крізь натовп і познайомлять зі мною, я вперто обернувся до них спиною.

— Вони полювали на старих? — перепитав я в Гобі, сподіваючись витиснути з нього щось іще.

— Так — мені сумно казати це, але вони грабували цілком безпорадних людей. Кожного, хто пускав їх у свій дім. Часто старенькі мали небагато цінностей, і вони обчищали їх за один візит, але якщо там було що пограбувати… то вони надсилали кошики з фруктами, вели задушевні бесіди, поплескували їх по руках протягом не одного тижня…

Священик, чи пастор, чи хто він там був, побачивши, що я заклопотаний, підняв руку — мовляв, поговоримо згодом — і пропхався геть у натовпі, і я відповів йому вдячною усмішкою. Чи це був той самий єпископ, отець Як-Там-Його-Звуть, який мав обвінчати нас? Чи один із католицьких священнослужителів із церкви Святого Ігнатія, з якими місіс Барбур почала водити компанію після того, як загинули Енді та її чоловік?

— Вони надзвичайно спритні. Іноді прикидаються оцінювачами меблів, пропонуючи свої послуги безкоштовно, й у такий спосіб проникають у дім. А вже зовсім гидко вони поводяться зі справді безпомічними старими — лежачими, психічно хворими: обманюють медсестер, називаючи себе членами родини. А проте… — Гобі похитав головою, — ти що-небудь їв? — запитав він тоном, який явно свідчив про намір змінити тему розмови.

— Їв, — збрехав я. — Дякую, але скажи мені…

— Дуже добре, — сказав він із полегкістю. — Там є устриці й ікра. А ще смачні краби. Ти не прийшов сьогодні на ланч. Я залишив тобі тарілку тушкованої яловичини, трохи зеленої квасолі й салату — і бачив, що ти її не торкався, так і стоїть у холодильнику…

— А що у вас із Велті було з ним спільного?

Гобі закліпав очима.

— Про що ти? — неуважно запитав він. — А, — він кивнув головою в напрямку Ґріскема, — ти про нього?

— Авжеж.

Святкове освітлення кімнати: лампи, дзеркала, розпалені каміни, блискучі люстри — наповнило мене кошмарним відчуттям, що за мною стежать з усіх боків.

— Ну, знаєш. — Він перевів погляд (винесли повну чашу ікри, й він уже наготувався піти до столу, але потім передумав). — Він прийшов до нашої крамниці багато років тому, щоб продати коштовності й срібло. Сказав, що ці речі дісталися йому в спадок. Проте там була сільничка, старовинна й дуже цінна, і Велті її знав, бо він знав ту леді, якій її продав. І він знав, що її обшахрували двоє вибивачів, які проникли до неї в дім, повідомивши, що збирають старі книжки для благодійності. Одне слово, Велті взяв у нього ті речі на продаж і зателефонував тій бабусі й у поліцію. А щодо мене, — він витер лоба квітчастою хусточкою з крамниці «Ліберті», яку дістав із кишені; його голос лунав так тихо, що я мало не попросив його говорити гучніше, але не наважився, — то за півтора року до того я купив у того самого чоловіка спадщину і мав би здогадатися, що там було щось не так, — але не виявив нічого такого, що здалося б мені підозрілим. Новісінький будинок на Східних Вісімдесятих і рідкісна колекція американського антикваріату, навалена купою посеред кімнати: чайні скриньки, годинники-банджо, статуетки з китового вуса, віндзорські стільці, яких було досить, щоб відкрити школу, — але ні килимів, ні канапи, ні столів, нічого, з чого можна було б їсти або на чому спати, — словом, я переконаний, що ти відразу зрозумів би, про що йдеться, на відміну від мене. Не було там ніякої спадщини, ніякої тітки. Він просто винайняв ту квартиру, щоб зберігати в ній накрадене. І я мав би про все здогадатись, але мене збив з пантелику той факт, що він мав власну крамничку, зовсім маленьку, на Медісон, неподалік від старого «Парк-Бернет»[189], то було дуже гарне місце, й відчинялося воно лише за попередньою домовленістю. «Шевалє Антиквар». Там у нього були першокласні французькі речі, що не належали до моєї компетенції. Щоразу, коли я там проходив, крамничка була зачинена, я завжди зазирав у вікно. Я не знав, кому вона належить, аж доки він не сконтактував зі мною щодо тієї спадщини.

— І що далі? — запитав я, знову обернувшись спиною до юрби й телепатично посилаючи подалі Платта, який урочисто вів у нашому напрямку директора свого видавництва, щоб познайомити його зі мною.

— І, — зітхнув він, — якщо коротко, то справа дійшла до суду, в якому ми з Велті давали свідчення. Слоун — dilapidateur[190], як називав його Велті, — на той час розчинився в повітрі, крамничка була очищена за одну ніч, «Ремонт», і більше ніколи не відчинилася, звичайно. А от Рейса, якщо я не помиляюся, посадили до в’язниці.

— Коли це було?

Гобі вкусив ніготь вказівного пальця й замислився.

— Мабуть, років тридцять тому, якщо не всі тридцять п’ять.

— А Рейс?

Він зсунув брови.

— І він тут? — мовив Гобі й знову став оглядати натовп.

— Ні, я його не бачив.

— У нього волосся ось таке завдовжки. — Гобі відміряв пальцями нижче від шиї. — Спадає на комір. Як ото англійці його носять. Англійці певного віку.

— Сиве?

— Тоді — ні. Може, тепер воно й стало білим. І маленький злостивий рот, — він випнув губи, — ось такої форми.

— Це він.

— Що ж. — Гобі дістав із кишені лупу з ліхтариком, перш ніж зрозумів, що зараз вона йому не потрібна. — Ти запропонував повернути йому гроші. Тоді, якщо це справді Рейс, я не розумію, чому він на тебе тисне, бо він зовсім не в тому становищі, щоб зчиняти бучу або ставити якісь вимоги, чи не так?

— Так, — сказав я після тривалої паузи, але це була така велика брехня, що я мусив докласти великих зусиль, щоб витиснути з себе це слово.

— Тоді не переймайся так сильно, — сказав Гобі з явною полегкістю, що цю неприємну тему можна закрити. — З цього приводу ти сьогодні повинен переживати найменше. Хоча, — він поплескав мене по плечу, намагаючись знайти поглядом місіс Барбур, — ти, звичайно, повинен попередити Саманту. Щоб вона не пускала цього мерзотника в дім. Нехай там з якої причини. Привіт! — сказав він, обертаючись до літнього подружжя, яке нарешті проштовхалося крізь натовп і вичікувально всміхалося в нас за спиною. — Джеймс Гобарт! Дозвольте відрекомендувати вас нареченому.

Вечірка мала тривати від шостої до дев’ятої години. Я всміхався, пітнів, намагався протиснутися до бару, але мене постійно затримували, відштовхували, а іноді й фізично відтягували за руку — я був точно як Тантал, що помирав від спраги, стоячи по шию у воді. «А осьде він, головний герой вечора!» «Щасливий хлопець!» «Вітаємо!» «Теодоре, ти мусиш познайомитися з кузеном Гаррі Френсісом; Лонгстріти та Абернати — це родичі з батьківського боку, бостонська гілка родини, дідусь Ченса був першим кузеном — його теж звали Френсіс? О, то ви вже знайомі? Чудово! А осьде… Елізабет, ось ти де, дозволь мені викрасти тебе на мить, ти маєш чудовий вигляд, цей синій колір дивовижно тобі пасує, я дуже хочу відрекомендувати тебе…» Зрештою я відмовився від наміру добряче випити (й поїсти) і, перебуваючи під дедалі сильнішим тиском незнайомців, стояв, вихоплюючи келихи з шампанським в офіціантів, які раз у раз проходили повз, а іноді й закуски — крихітні кіш-лорени, мініатюрні млинці з ікрою, незнайомці приходили й відходили, а я стояв там, як приклеєний, киваючи натовпам високородних, багатих і могутніх людей…

(«Ніколи не забувай, що ти до них не належиш», — прошепотів мені на вухо мій приятель-наркоман із фінансового відділу, коли побачив, як я штовхаюся серед важливих клієнтів на аукціоні імпресіоністського й модерного мистецтва…)

…мерзнучи й усміхаючись разом із різними людьми, коли підходив фотограф, перебуваючи в полоні нудних розмов про гольф, політику, дитячий спорт, дитячі школи, про третій, четвертий і п’ятий будинки в Гіері, Г’яннісі, Парижі й Лондоні, в Джексон-Гоул і на Юпітері, й хіба не жахливо забудували Вейл, адже пригадуєте, яким гарним було це затишне маленьке село… де ви катаєтесь на лижах, Тео? Ви катаєтесь на них? Тоді, безперечно, ви з Кітсі повинні приїхати до нашого будинку на…

Я намагався не втрачати з поля зору Гобі й Піппу, але майже їх не бачив. Кітсі грайливо підтягувала до мене різних людей, знайомила їх зі мною, а потім зникала, як пташка, що тікає з підвіконня. Гейвісток, Богу дякувати, мені на очі не потрапляв. Нарешті натовп почав рідшати, хоч і не дуже швидко, гості посунули до роздягальні, а офіціанти почали прибирати з фуршетного столу торти й таці з десертами; і тут, затягнутий у розмову з гуртом кузенів Кітсі, я знов окинув поглядом залу, шукаючи Піппу (як я несвідомо робив цілий вечір, намагаючись побачити її руду голівку, яка була для мене єдиним цікавим чи важливим об’єктом у залі), — і, на свій превеликий подив, побачив її з Борисом. Вони жваво розмовляли. Він нахилився над нею, легенько обхопив її за плече, похитуючи пальцями з незапаленою цигаркою. Вони шепотілися. Сміялися. Мені здалося, він кусав її за вухо.

— Пробачте, — сказав я й швидко перетнув залу в напрямку до каміна, біля якого вони перебували; помітивши мене, вони дружно обернулися й простягли до мене руки.

— Привіт! — сказала Піппа. — А ми саме розмовляли про тебе.

— Поттере! — сказав Борис, обхопивши мне рукою.

Хоч він і був одягнений на свято, в синій костюм у тонку смужку (мене завжди дивували орди багатих росіян у «Ральф Лорені» на Медісон-авеню), він мав у собі щось таке, що неможливо було відчистити: його очі, схожі на чорнильні плями, надавали йому несамовитого й ненадійного вигляду, і хоч волосся він, безперечно, мив, воно все одно здавалося брудним.

— Радий тебе бачити!

— Навзаєм. — Бориса я, звичайно, запросив, але не сподівався, що він прийде, — не в його натурі було запам’ятовувати такі дрібниці, як дати або адреси, або з’являтися вчасно, якщо він їх запам’ятовував. — Ти ж знаєш, хто це? — сказав я, обертаючись до Піппи.

— Звичайно, вона мене знає! Вона знає про мене все! Ми з нею тепер найближчі друзі! А зараз, — сказав він мені зі штучною церемонністю, — дозвольте мені сказати вам кілька слів у приватній розмові. Ти нас, будь ласка, пробач, — сказав він, звертаючись до Піппи.

— Знову приватні розмови? — вона грайливо штовхнула мій черевик своєю балеткою.

— Не турбуйся! Я поверну його тобі. А поки що до побачення. — Він послав їй повітряний поцілунок. А потім пошепотів мені на вухо, коли ми відійшли: — Вона чудо! Боже, як я люблю руденьких дівчат!

— І я їх люблю, але одружуюся не з нею.

— Не з нею? — Він здавався здивованим. — Але ж вона привіталася зі мною! Назвала мене на ім’я. Отакої, — сказав він, придивившись до мене ближче. — Та ти почервонів. Атож, ти почервонів, Поттере! — прокаркав він. — Як маленька дівчинка!

— Заткнись! — прошепотів я, озираючись назад, чи вона не почула.

— Отже, ти одружуєшся не з нею? Не з Рудою Голівкою? Погано, погано! — Він окинув поглядом залу. — А з ким же тоді?

Я показав рукою на Кітсі.

— Он із тією.

— З отією, що в небесно-голубій сукні? — Він приязно вщипнув мене в руку. — Господи, Поттер! З нею? Та це ж найвродливіша дівчина в цій залі! Богиня! — Він прикинувся, ніби хоче впасти навколішки.

— Облиш! — Я вхопив його за руку й поквапно втримав на ногах.

— Янгол! Вона прилетіла сюди прямо з раю! Чиста, як сльоза дитини! Надто гарна для таких, як ти…

— Схоже, що так усі вважають.

— …хоча, — він вихопив у мене з руки склянку з горілкою й зробив великий ковток, перш ніж повернути, — вона здається холодною на перший погляд, чи не так? Я люблю дівчат більш гарячих. Вона — лілея, сніжинка! В інтимних стосунках вона не така заморожена, сподіваюсь?

— Ти здивувався б.

Його брови підскочили вгору.

— Он як. То це ти про неї мені казав…

— Про неї.

— Вона зізналася?

— Так.

— Тому ти не поряд із нею. Ти сердишся.

— Типу того.

— Проте, — Борис розчесав свою чуприну пальцями, — ти повинен зараз піти й поговорити з нею.

— Чому?

— Бо ми зараз звідси підемо.

— Підемо? Чому?

— Бо я хочу, щоб ти прогулявся зі мною.

— Навіщо? — запитав я, обдивляючись залу, не бажаючи, щоб він розлучив мене з Піппою, розпачливо намагаючись знайти її знову.

Свічки, помаранчевий відсвіт вогню в каміні, біля якого вона щойно стояла, нагадали мені тепло винного бару, так ніби світло могло провести мене назад до вчорашнього вечора та маленького дерев’яного столу, за яким ми сиділи, торкаючись коліньми, а її обличчя омивало таке саме помаранчеве світло. Мусив існувати спосіб, щоб я міг перейти через залу, схопити її за руку й повернути в ту мить.

Борис відкинув волосся з очей.

— Ходімо! Коли я розповім, навіщо ти мені потрібен, ти будеш у захваті! Але тобі треба повернутися додому, по паспорт. Готівка також знадобиться.

Над плечем Бориса — незворушні обличчя чужих, холодних жінок. Профіль місіс Барбур, злегка обернутий до стіни, вона стискала руку веселого священика, який уже не здавався таким веселим.

Борис смикнув мене за руку.

— Ти мене слухаєш?

Це був той самий голос, який повертав мене на землю багато разів від розколотих небес, які смерділи клеєм, коли я лежав із розплющеними очима й приглушеними почуттями на ліжку, дивлячись на сліпучі синьо-білі вибухи на стелі.

— Ходімо! Поговоримо в автомобілі. Я купив для тебе квиток…

Ходімо? Я подивився на нього. Це було все, що я почув..

— Я тобі все поясню. Не дивися на мене такими очима. Усе дуже добре. Можеш не турбуватися. Але насамперед ти повинен домовитися, тебе не буде в місті днів два. Максимум три. — Він махнув рукою. — Отже, біжи, домовся зі Сніжинкою, і драпаймо звідси. Тут не можна курити, так? — сказав він, озираючись навкруги. — Схоже, ніхто тут не курить.

Драпаймо звідси. Це були єдині наповнені змістом слова, які хтось промовив до мене протягом усього вечора.

— Бо тобі треба негайно з’їздити додому. — Він, як і в дитинстві, намагався перехопити мій погляд. — Узяти свій паспорт. І гроші. Скільки в тебе є?

— Достатньо, в банку, — сказав я, підсунувши окуляри на перенісся, його тон дивним чином мене протверезив.

— Я говорю не про банк. І не про завтра. Я про гроші, які ти маєш при собі. Тепер.

— Але ж…

— Я можу повернути її. Повір мені. Але ми не можемо затриматися тут довше. Ми повинні негайно виїхати. Якомога швидше. Поквапмося. — І він по-дружньому копнув мене в гомілку.

— А ось і ти, любий, — сказала Кітсі, просунувши руку мені під лікоть і зіп’явшись навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку. Цей поцілунок негайно зловили фотографи, які стояли біля неї: один із соціальної хроніки, а другий найнятий спеціально для вечора Анною. — Усе чудово, чи не так? Ти дуже виснажений? Я сподіваюся, моя родина не перевтомила тебе занадто. Анно, люба, — вона простягла руку до Анни де Лармессен у жорсткій сукні з тафти, з жорстким білявим волоссям, зморшкуватою шиєю, яка не відповідала шкірі її гладенького, без єдиної зморшки обличчя, — усе просто божественно… Ти не проти, щоб ми зробили сімейний знімок? Лише ти, я і Тео? Ми троє?

— Послухай, — нетерпляче сказав я, як тільки закінчилося наше недоладне позування для «сімейної фотографії» й Анна де Лармессен (яка, безперечно, не вважала, що я маю бодай віддалений стосунок до їхньої сім’ї) пішла попрощатися з якимись набагато важливішими гостями, — я маю піти.

— Але ж, — вона здавалася спантеличеною, — здається, Анна замовила для нас стіл у якомусь ресторані…

— Ти повинна будеш пояснити мою відсутність. Для тебе це не буде проблемою, хіба не так?

— Тео, не будь таким осоружним.

— Але ж твоя мати нікуди не поїде. Я в цьому переконаний. — Було майже неможливо вмовити місіс Барбур поїхати до ресторану на вечерю, якщо це був не такий ресторан, щодо якого вона була певна, що не зустріне там нікого зі своїх знайомих. — Скажи, що я повіз її додому. Скажи, їй стало погано. Скажи, що мені стало погано. Ти що-небудь придумаєш.

— Ти сердишся на мене?

Слово з лексикону Барбурів: сердишся. Слово, яке Енді часто вживав, коли ми були дітьми.

— Серджуся? Ні. — Тепер, коли все заспокоїлось і я звик до цієї думки (Кейбл? Кітсі?), ця новина ніби перетворилася на образливу плітку, що не мала ніякого стосунку до мене. Я помітив, що Кітсі наділа сережки моєї матері, і це дуже мене розчулило, тим більше що вона мала цілковиту рацію, вони зовсім їй не пасували, серце мені стислось, і я доторкнувся до них, а потім і до її щоки.

— Ооо! — заволали глядачі в нас за спиною, задоволені, що вони нарешті побачили якісь вияви почуттів між щасливими нареченими.

Кітсі, яка вмить перейнялася цим настроєм, схопила мою руку й поцілувала її, спричинивши новий вибух оплесків.

— Гаразд? — сказав я їй на вухо, коли вона пригорнулася до мене. — Якщо хтось запитає, то я поїхав у справах бізнесу. Одна стара леді попросила, щоб я подивився її майно.

— Ну звичайно. — Чого-чого, а витримки їй було не позичати. — Ти коли повернешся?

— О, швидко, — сказав я без особливої переконаності в голосі. Я був би щасливий покинути залу і йти днями й місяцями, аж доки не дійду до якогось мексиканського пляжу, де я міг би блукати сам-один, не перевдягаючись, аж поки моє вбрання зотліло б на мені і я став би божевільним грінго в окулярах у черепаховій оправі, який ремонтував би стільці та столи для тамтешніх мешканців. — Бережи себе. І не пускай того Гейвістока до матері в дім.

— Знаєш, — вона говорила так тихо, що я майже її не чув, — він чимало набридав їй останнім часом. Постійно телефонував, прагнучи навідати її, принести квіти, шоколад, такий милий старигань. Мама не хоче з ним бачитись. А я почуваюся трохи винною, що вічно мушу йому відмовляти.

— Ось це даремно. Не допускай, щоб він прийшов. Він шахрай. А тепер бувай, — сказав я голосно, цьомнуши її в щоку (знову заклацали фотокамери; це був той знімок, на який фотографи полювали протягом усього вечора), і пішов сказати Гобі (що захоплено роздивлявся якийсь портрет, майже притискаючись до нього носом), що я від’їжджаю на короткий час.

— Гаразд, — сказав він обережно, обернувшись до мене. Протягом усього того часу, коли я працював у нього, я ніколи не брав відпустки, ніколи не виїздив із міста. — Ти поїдеш із… — Він кивнув на Кітсі.

— Ні.

— У вас усе гаразд?

— Усе в нормі.

Він подивився на мене; подивився через залу на Бориса.

— Знай, якщо тобі щось буде потрібно, ти завжди можеш звернутися до мене, — несподівано сказав він.

— Гаразд, — відповів я, захоплений зненацька, не зрозумівши, що він має на увазі і як йому відповісти, — дякую.

Він стенув плечима — вигляд у нього чомусь був збентежений — і знов обернувся до портрета. Борис був біля бару, пив шампанське й доїдав рештки млинців з ікрою. Побачивши мене, він осушив келих і кивнув головою на двері: мотаймо звідси!

— До побачення, — сказав я Гобі, потис йому руку (чого раніше ніколи не робив), а він так і залишився стояти біля портрета, дивлячись мені навздогін розгубленим поглядом.

Я хотів попрощатися з Піппою, але її ніде не було видно. Де вона? У бібліотеці? У туалеті? Я був сповнений рішучості ще раз подивитися на неї — нехай один тільки раз, — перш ніж поїду звідси.

— Ти не знаєш, куди вона поділася? — запитав я в Гобі, швидко обійшовши залу.

Але він тільки похитав головою. Тож я стривожено постояв кілька хвилин біля роздягальні, чекаючи, коли вона повернеться, аж доки Борис із повним ротом закусок схопив мене за руку й потяг сходами вниз до виходу.