Щиголь

Розділ XI Канал джентльмена

«Лінкольн» виїхав із-за рогу — та коли водій зупинив біля нас машину, то я побачив, що за кермом не Юрій, а невідомий мені чоловік, із такою зачіскою, ніби його підстригали у витверезнику, й гострим крижаним поглядом.

Борис познайомив нас російською мовою.

— Прівєт! Мєня зовут Анатолій, — сказав чоловік за кермом, подавши мені руку, змережану індиговими коронами та зірками, наче та українська великодня писанка.

— Анатолій? — обережно запитав я. — Очєнь пріятно.

Після цього ринув потік російської мови, з якого я не зрозумів жодного слова, і я в розпачі обернувся до Бориса.

— Анатолій, — люб’язно повідомив мені Борис, — не знає жодного англійського слова. Правда, Толю?

У відповідь Анатолій подивився на нас серйозним поглядом у дзеркало заднього огляду й почастував іще однією промовою. Я майже не сумнівався, що татуювання в нього на пальцях має тюремне походження: чорнильні смуги означали, скільки тобі дали, скільки відсидів, позначки часу проростали, як річні кільця.

— Він каже, що ти висловлюєшся дуже чемно, — іронічно зауважив Борис. — Ввічливість у тебе на п’ятірку.

— А де Юрій?

— Учора відлетів, — повідомив Борис, засунувши руку в нагрудну кишеню піджака.

— Відлетів? Куди відлетів?

— До Антверпена.

— Моя картина там?

— Ні. — Борис витяг з кишені два аркуші, які роздивився в слабкому світлі, перш ніж передати один мені. — Але моя квартира в Антверпені, і моя машина також. Юрій візьме машину й деякі речі і приїде нас зустріти.

Тримаючи папір на світлі, я побачив, що це роздрук електронного квитка.

ПІДТВЕРДЖЕННЯ

ДЕКЕР ТЕОДОР DL2334

Від НЬЮАРК ЛІБЕРТІ (EWR) До АМСТЕРДАМ,

НІДЕРЛАНДИ (AMS)

ПОСАДКА 12:45

ЧАС У ПОЛЬОТІ 7 ГОД 44 ХВ

— Від Антверпена до Амстердама лише три години їзди, — сказав Борис. — Ми прилетимо у Схіпгол[191] приблизно в один час, я, можливо, за годину після тебе — я доручив Міріам купити нам квитки на різні літаки. Мій летить через Франкфурт. Твій прямий.

— Сьогодні?

— Так — як бачиш, часу в нас зовсім мало…

— А навіщо лечу я?

— Бо мені може знадобитися допомога, а я не хочу залучати до цієї справи ще когось. Крім хіба Юрія. Але я не сказав навіть Міріам, навіщо ми туди летимо. Я, звичайно, міг би їй сказати, — урвав він мене. — Але чим менше людей про це знатимуть, тим буде краще. Хай там як, а ти мусиш заскочити додому й узяти свій паспорт і стільки грошей, скільки знайдеш. Толя відвезе нас до Ньюарка. Щодо мене, — він поплескав по своїй ручній поклажі, яку я лише тепер помітив на задньому сидінні, — то я цілком готовий. Чекатиму на тебе в машині.

— А гроші?

— Візьми скільки маєш.

— Ти повинен був сказати мені раніше.

— Не було потреби. Щодо готівки, — він став нишпорити навколо, шукаючи сигарету, — то це не смертельно. Скільки маєш, що знайдеш… Бо це не важливо. Гроші більше для годиться.

Я скинув окуляри, протер скельця рукавом.

— Тобто?

— Тому що, — він постукав кісточками пальців по голові, давній його жест, дурбелик, мовляв, — я планую заплатити їм, але не всю суму, яку вони зажадали. Винагородити їх за те, що вони мене обікрали? У такому разі хіба вони не стануть грабувати мене та обкрадати, коли їм заманеться? Яку науку я їм подам? «Цей мужик — слабак. Ми можемо робити з ним усе, що завгодно». Але, — він конвульсивно схрестив ноги, поляпав себе по кишенях, шукаючи запальничку, — я хочу, аби вони думали, що ми їм усе заплатимо. Можливо, тобі треба зупинитися біля банкомата і зняти гроші, ми можемо зробити це в дорозі до аеропорту або в самому аеропорті. На нові банкноти приємно дивитися. Здається, до Європейського Союзу дозволено ввозити не більш як десять тисяч готівки? Але решту я поскручую трубочками, перемотаю гумками і провезу у своїй валізі. Крім того, — він запропонував мені сигарету, — я думаю, що несправедливо вимагати, аби ти заплатив усю суму. Я додам готівки, коли ми туди дістанемося. Це буде моїм подарунком тобі. І банківський чек — принаймні підроблений банківський чек, підроблений депозит, якщо хочеш. Офшорний банк на Карибах. Має дуже добрий вигляд, цілком законний. Хоч я не знаю, наскільки ця частина нашої оборудки досягне успіху. Нам доведеться імпровізувати. Ніхто з мізками в голові не візьме чек замість готівки за такий товар. Але я думаю, вони не мають досвіду й перебувають у розпачливому становищі, тож, — він схрестив пальці, — я сподіваюся. Побачимо.

Поки Анатолій об’їздив квартал, я прибіг до крамниці й загріб усі гроші, які ми ще не встигли віднести до банку, десь близько шістнадцяти тисяч. Потім побіг нагору і — поки Поппер вистрибував і кружляв, виючи від тривоги, — пожбурив у сумку кілька речей: паспорт, зубну щітку, бритву, шкарпетки, спідню білизну, перші-ліпші костюмні штани, двійко чистих сорочок, светр. Бляшанка з малинівкою лежала на дні шухляди зі шкарпетками, і я схопив був її теж, але потім кинув геть і швидко засунув шухляду.

Коли я біг коридором, а собака не відставав від мене, мою увагу несподівано привернули гумові чоботи Піппи, що стояли біля її спальні: їхній літній зелений колір поєднувався в моїй свідомості з нею та зі щастям. На мить я зупинився в непевності. Потім повернувся до своєї кімнати, схопив перше видання «Озми в країні Оз» і написав записку так швидко, щоб у мене не лишилося часу передумати: «Щасливої тобі дороги. Я кохаю тебе. Без жартів». Подмухав на папір і вклав його до книжки, а ту — на підлогу біля її чобіт. У результаті на килимі утворилася композиція («Смарагдове місто», зелені гумаки, барви Озми), щось ніби хайку або інше досконале поєднання слів, які мали пояснити їй, що вона означає для мене. Якусь мить я стояв нерухомо — дзиґарі цокали, повертаючи мені спогади з дитинства, двері розчинялися, відкриваючи світлі денні марення, коли ми гуляли разом на літніх моріжках, — і я рішуче побіг до своєї кімнати, щоб узяти там намисто, яке одного разу нагадало мені на аукціоні про неї; я дістав його з темно-синьої оксамитової скриньки та обережно повісив на один чобіт так, щоб зблиск золота засяяв у променях світла. Це був топаз XVIII століття, намисто для королеви фей, із величезним кулоном-діамантом і каменями медового кольору, що мали відтінок її очей. Коли я відірвав погляд від стіни з її фотографіями навпроти й побіг сходами вниз, я був опанований майже тим страхом, який відчуває дитина, коли пожбурить камінь у шибку якогось вікна. Гобі зрозуміє, скільки коштувало мені це намисто, коли побачить його. Але на той час, коли Піппа знайде його та записку, я вже буду далеко.

Ми відлітали з різних терміналів, тому попрощалися біля хідника, де Анатолій мене висадив. Скляні двері розсунулися з нечутним зітханням. Усередині приміщення я проминув охорону, і ступив на блискучу підлогу передсвітанкової зали вильотів, переглянув монітори, й пройшов повз темні крамниці з опущеними металевими решітками, «Брукстоун», «Тай Рек», хотдоги «Натанз», тихо лунає музика 70-х («Любов, любов триматиме нас разом… про мене думай ти щоразу…»), повз фантомні виходи на посадку, перекриті канатами і порожні, якщо не враховувати студентів, які дрімали, витягшись на повний зріст відразу на чотирьох кріслах, повз безлюдний бар, досі відчинений, безлюдний кіоск, де продавали йогурти, безлюдну крамничку дьюті-фрі, де, як наполегливо радив мені Борис, я зупинився й купив пляшку горілки («краще перестрахуватися… там випивку продають лише в підконтрольних державі крамницях… можливо, навіть варто взяти дві пляшки»), і зрештою дійшов до свого (де вже штовхалося безліч людей) виходу на посадку — там стояли національно колоритні родини з порожніми очима, сиділи на підлозі, схрестивши ноги, туристи й посхилялися над лептопами бізнесмени з лискучими обличчями, які, схоже, звикли постійно перебувати в дорозі.

Літак був переповнений. Проштовхуючись по запрудженому пасажирами проходу (економ-клас, посередині центрального ряду з п’ятьма кріслами), я дивувався, як Міріам пощастило купити мені квиток. На щастя, я був надто стомлений, аби думати про щось інше. І заснув ще до того, як погасло світло, що вимагало не розстібати ремені безпеки, — проспавши напої, проспавши обід, проспавши всі кінофільми, прокинувшись тільки тоді, коли шторки були підтягнуті вгору, світло заповнило салон і стюардеса проїхала по проходу з візком, роздаючи коробки зі сніданком: гілочка крижаного винограду, стаканчик із крижаним соком, масляний яєчно-жовтого кольору круасан, запакований у целофан; і що питимете, каву чи чай?

Ми домовилися зустрітися біля конвеєра з багажем. Бізнесмени мовчки хапали свої валізи й тікали — до своїх зустрічей, своїх маркетингових планів, своїх коханок — хто міг знати, куди вони бігли? Юні крикливі планокури з райдужними латками на рюкзаках штовхалися й намагалися схопити чужі торби, сперечаючись про те, в який кофішоп завалитися, щоб у таку рань курнути трави: «О, хлопці, ходімо до „Синього птаха“, однозначно», «Ні, стривай, а чому не на Гарлемерстрат? Я серйозно, я цю назву записав на папері. На оцьому клаптику? Ні, чуваки, послухайте, нам треба піти до бару, назву якого я не пам’ятаю, але вони дуже рано відчиняються і мають кльові сніданки. й там тобі подадуть прямо на стіл і млинці, й помаранчевий сік, і травичку Аполлон-13, і все, що замовиш».

Вони пішли собі — п’ятнадцятеро або двадцятеро юних, безтурботних, із блискучим волоссям, сміючись, закидаючи за плечі рюкзаки й сперечаючись по те, як найдешевше доїхати до міста. Хоч я не мав свого зареєстрованого багажу, проте стояв біля конвеєра десь годину, спостерігаючи, як ретельно обмотана валіза знову й знову кружляє на стрічці, аж доки ззаду підійшов Борис і «привітався», обхопивши мене за шию мертвою хваткою і намагаючись наступити на задники моїх черевиків.

— Ходімо, — сказав він, — у тебе жахливий вигляд. Ходімо чогось поїмо й поговоримо. Юрій нас чекає біля входу з машиною.

Я, власне, не сподівався побачити місто, яке вже наготувалося святкувати Різдво: ялинові гілки, мішура, прикрашені зірочками вітрини й холодний вітер від каналів, вогні, святкові кіоски, люди на велосипедах, іграшки, кольори та цукерки, святкова штовханина й блиск. Маленькі собачки, маленькі діти, пліткарі, роззяви та носії, клоуни у високих капелюхах і шинелях та маленький танцюрист у різдвяному костюмі в стилі Аверкампа[192]. Я ще не зовсім прокинувся, й усе здавалося мені не більш реальним, аніж скороминущий сон про Піппу, який я бачив у літаку, де зустрів її в парку серед багатьох високих водограїв, над якими в небі низько й велично висіла планета з кільцями, схожа на Сатурн.

— Ньївмаркт, — сказав Юрій, коли ми вийшли на великий майдан, де стояв казковий замок із баштами, а навколо нього відкритий ринок, зрізані ялинки, злегка притрушені снігом, притупували ногами торгівці в теплих рукавицях, ілюстрація з дитячої книжки. — Хо, хо, хо!

— Тут поліціянтів завжди багато, — похмуро сказав Борис, який ударився в двері, коли Юрій зробив крутий поворот.

З кількох причин я не хотів оселятися в убогому помешканні й наготувався висловити протест, якщо мене запхають у тісну кімнату, де доведеться спати на підлозі. На щастя, Міріам забронювала мені номер у готелі, що стояв на березі каналу в одному зі старих кварталів міста. Я поставив сумки, замкнув гроші в сейфі й вийшов на вулицю, щоб зустрітися з Борисом. Юрій поїхав запаркувати автомобіль.

Борис кинув сигарету на бруківку й розтоптав її черевиком.

— Я давно тут не був, — сказав він. З рота в нього йшла пара, і він кинув схвальний погляд на тепло вдягнених пішоходів, які йшли вулицею. — Моя квартира в Антверпені — я там мешкаю з бізнесових причин. Також дуже гарне місто — ті самі морські хмари, те саме світло. Ми з тобою якось туди з’їздимо. Але я завжди забуваю, як мені й в Амстердамі подобається. Ти помираєш із голоду, мабуть? — запитав він, по-дружньому вщипнувши мене за руку. — Не хочеш трохи прогулятися?

Ми пішли вузькими вулицями та вологими алеями, надто вузькими для проїзду автомобілів, проминаючи затягнуті туманом крамнички кольору вохри, в яких продавали стародруки та запилюжену порцеляну. Перейшли через пішохідний місток над каналом: брунатна вода, самотня брунатна качка. На воді погойдується напівзатоплений пластиковий стаканчик. Вітер був сирим і вологим, поколював памороззю, а простір навколо здавався вогким і застояним.

— Хіба канали не замерзають узимку? — запитав я.

— Так, але, — Борис витер носа, — гадаю, на них впливає глобальне потепління. — У своєму пальті й костюмі після вчорашньої вечірки він здавався водночас абсолютно не на своєму місці й абсолютно вдома. — Яка собача погода! Може, заскочимо, як ти гадаєш?

Брудний бар, чи кав’ярня, чи що воно там на березі каналу був оздоблений темним деревом і розмальований морськими сценами: веслами, рятувальними колами, червоні свічки горіли тут навіть серед білого дня, всередині вогко, безлюдно. Каламутне, димуче світло. Краплі води сконденсувалися на підвіконнях. Ніяких меню. У глибині закладу була чорна дошка з надряпаними крейдою назвами страв, незрозумілими для мене: dagsoep, draadjesvlees, kapucijnerschotel, zuurkoolstamppot[193].

— Тут дозволь замовити їжу мені, — сказав Борис і справді все замовив, причому, на мій подив, нідерландською мовою.

Принесли типово Борисові страви — пиво, хліб, сосиски та картоплю зі свининою і кислою капустою. Борис, щасливо запихаючись, розповів мені про його першу й останню спробу покататися містом на велосипеді (катастрофа, падіння), а також про те, як він любить поїдати в Амстердамі молоді оселедці, на щастя, був не сезон, бо, згідно з його розповіддю, їсти їх треба, тримаючи за хвоста й поступово засовуючи рибину собі в рот від голови; але я був надто спантеличений новим оточенням, щоб слухати його надто уважно, й колупався виделкою в картопляному пюре, відчуваючи, як химерна незвичайність міста давить на мене — запахи тютюну, солоду й мускатного горіха, стіни кав’ярні, сумно-коричневі, як палітурка оправленої в шкіру старовинної книжки, а далі — вузькі провулки й плюскіт солоної води, низьке небо й старі будівлі, що підпирають одна одну з понурим, поетичним виглядом, ніби готові щомиті обвалитись; і брукована самотність цього міста навіювала відчуття — мені, принаймні, — місця, куди приїздиш для того, щоб води зімкнулися над твоєю головою.

Незабаром до нас долучився і Юрій, засапаний, із червоними щоками.

— Паркування автомобіля тут неабияка проблема, — сказав він. — Пробачте, що затримався. — Він простяг руку до мене. — Радий вас бачити! — сказав він, обнявши мене з несподіваною щирою теплотою, ніби ми були старими друзями, які давно не бачились. — Усе гаразд?

Борис, який допивав уже другий кухоль, заговорив про Горста.

— Я не розумію, чому він не переїде жити до Амстердама, — сказав він, зі смаком відкусивши шмат ковбаси. — Постійно нарікає мені на Нью-Йорк. Жах, жах, жах! Тоді як тут, — він махнув рукою в бік затуманеного вікна, — усе те, що він любить. Навіть мова схожа на його рідну. Чи він справді хоче жити щасливо, Горст? Мати бодай невеличку частку радості? Тоді йому треба лише заплатити двадцять тисяч баксів за ту його лікарню швидкої інтоксикації, а потім приїхати сюди, курити «серпанок Будди»[194] й днями стовбичити в музеях.

— Горст? — запитав я, дивлячись то на одного, то на другого.

— Що?

— Він знає, що ти тут?

Борис ковтнув свого пива.

— Горст? Ні, він не знає. Буде набагато краще, якщо Горст довідається про все після того, як ми завершимо справу. Тому що, — він злизав із пальця гірчицю, — моя підозра була небезпідставною. Нашу картину вкрав падлючий Саша. Брат Ульріки, — сердито докинув він. — А через Ульріку Горст перебуває в такому становищі, що користі з нього мало. Тому буде набагато краще, якщо я сам цим займуся, розумієш? У такий спосіб я зроблю Горсту послугу — таку, про яку він не забуде.

— Що ти маєш на увазі під «сам цим займуся»?

Борис зітхнув.

— Це, — він розглянувся навкруги, чи ніхто не підслуховує, хоч у барі зовсім не було людей, — дуже складно, і я міг би говорити про це днів три, але можу й трьома фразами розповісти, що сталося.

— А Ульріка знає, що він її поцупив?

Він закотив очі.

— Не маю уявлення.

Цієї фрази я навчив Бориса багато років тому, коли ми бешкетували в моєму домі після школи. Не маю уявлення. Припини. Задимлена пустеля, сутінки, опущені штори. Поворуши мізками. Погляньмо правді у вічі. І не мрій. Ті самі тіні на його обличчі. Золоте світло проникає крізь скляні двері біля басейну.

— Думаю, Саша був би ідіотом, якби сказав Ульріці, — мовив Юрій зі стривоженим виразом обличчя.

— Мені невідомо, що Ульріка знає, а чого не знає. Це не має значення. Вона завжди віддасть перевагу своєму братові перед Горстом, як вона доводила багато разів. Можна було б подумати, — він величним жестом подав знак офіціантці, щоб вона принесла кухоль пива Юрію, — можна було б подумати, що Саша має розум затаїтися на якийсь час, та де там! Він не може віддати картину під заклад у Гамбурзі або Франкфурті, бо Горст довідався б про це через секунду. Тому він привіз її сюди.

— Послухай-но, якщо ти знаєш, у чиїх руках картина, треба зателефонувати в поліцію.

Мовчанка й здивовані погляди після моїх слів були такими, ніби я виставив каністру з бензином і запропонував організувати колективне самоспалення.

— Я маю на увазі… — сказав я, захищаючись, після того як офіціантка принесла Юрію пиво, поставила його на стіл і пішла, а ні Юрій, ні Борис не промовили й слова. — Це ж найбезпечніший варіант? І найлегший? Копи знайдуть картину, і ви не матимете до неї жодного стосунку?

Продзвенів велосипедний дзвінок, жінка проїхала по хіднику, зашаруділи колеса, за спиною промайорів чорний відьомський плащ.

— Бо, — продовжив я, переводячи погляд з одного на другого, — коли ви згадаєте, через які випробування пройшла ця картина, через які вона мала пройти, — я не знаю, Борисе, чи ти розумієш, яких зусиль треба докласти лише для того, щоб перевезти її з одного міста в інше. Лише для того, щоб належно запакувати її? Навіщо ризикувати?

— І я так думаю.

— Анонімний дзвінок. Людям, які займаються крадіжками творів мистецтва. Це не звичайні копи — вони не мають жодного стосунку до звичайних копів, їм потрібна лише картина. Вони знають, що з нею робити.

Борис відкинувся на своєму стільці. Він роззирнувся навкруги. Потім подивився на мене.

— Ні, — сказав він. — Це хибна думка. — Тон у нього був такий, ніби він розмовляв із п’ятирічною дитиною. — І хочеш знати чому?

— Подумай. Це найпростіший спосіб. Тобі не доведеться робити взагалі нічого.

Борис обережно поставив на стіл свій кухоль із пивом.

— Це буде найкращий спосіб повернути її неушкодженою. Зрештою, їм міг би зателефонувати і я, дідько, я міг би навіть попросити Гобі, щоб він їм зателефонував, — я заклав руки за голову, — хай би як це сталося, ви не наразилися б на жоден ризик. Тобто я хочу сказати, — я був стомлений, дезорієнтований; я не міг витримати погляду двох очей, що вп’ялися в мене, наче свердла, — якщо це зроблю я або хтось інший, хто не належить… еее… до вашої… еее… організації…

Борис реготнув.

— Організації? Ну, знаєш, — він так енергійно труснув головою, що волосся впало йому на очі, — думаю, нас і справді можна назвати організацією, позаяк нас не менш як троє! Але нас не так багато, й ми не вельми організовані, як ти можеш бачити.

— Тобі треба чогось поїсти, — сказав мені Юрій, порушивши напружену мовчанку; він дивився на мою неторкану тарілку зі свининою й картоплею. — Він повинен поїсти, — сказав він Борисові. — Скажи йому, нехай поїсть.

— Та хай помирає з голоду, якщо йому так хочеться. Про мене, — сказав Борис, схопивши шмат свинини з моєї тарілки й запхавши його до рота.

— Потрібен лише один дзвінок. Я сам подзвоню.

— Ні, — сказав Борис, зненацька розлютившись і рвучко відсунувши свій стілець. — Ти не подзвониш. Ні, ні, заткнися, ти, блядь, нікуди не подзвониш, — сказав він, агресивно задерши підборіддя, коли я спробував урвати його, — несподівано я відчув руку Юрія на своєму зап’ястку, я цей дотик знав дуже добре, він належав до давно забутої мови Веґаса, коли мій тато шаленів на кухні — кому належить цей дім? і хто за нього платить? — І я хочу, — владним голосом промовив Борис, скориставшись паузою в моїй відповіді, якої він не чекав, — я хочу, щоб ти негайно перестав базікати про цю ідіотську ідею з «дзвінком» «Подзвоню, подзвоню», — сказав він, коли не дістав відповіді від мене, кумедно вимахуючи рукою в повітрі, наче «подзвоню» було абсурдним дитячим словом, таким як «єдиноріг» або «фея». — Я знаю, ти хочеш нам допомогти, але ця пропозиція з твого боку ніяк нам не допоможе. Тому забудь про неї. Ніяких більше «дзвінків». Але, — приязно додав він, переливши частину свого пива в мій напівпорожній кухоль, — я вже тобі пояснив. Чому Саша так квапиться? Чи розважливо він поводиться? Чи розраховує він свої дії на хід або й на два ходи вперед? Ні. Отже, Саша втік до цього міста. Його тутешні приятелі впливають на нього погано. Йому потрібні гроші. І він доклав усіх зусиль, що приховати свої наміри від Горста, проте натомість потрапив до моїх рук.

Я не сказав нічого. Зрештою, я можу й сам зателефонувати до поліції. Немає жодного сенсу втягувати в це Бориса або Юрія.

— Нам дуже пощастило, правда ж? А наш грузинський друг — дуже багатий чоловік, але він надто далекий від світу Горста, і колекціонер із нього ніякий, він навіть не знав, як називається картина. Лише пташка — маленька жовта пташка. Але Вишня думає, він правду сказав, що бачив її. Він дуже могутній чоловік у сфері нерухомості. І тут, і в Антверпені. Грошей купа, а Вишні він майже як батько рідний, але високоосвіченим його не назвеш, якщо ти розумієш, про що я.

— Де тепер картина?

Борис сильно потер ніс.

— Я не знаю. Вони ж нас не повідомляють, правда? Але Вітя ввійшов у контакт, повідомив, що знає покупця. І вже домовлено про зустріч.

— Де?

— Місце поки що не призначене. Вони вже міняли його разів п’ять. Параноїки, — сказав він, покрутивши пальцем біля скроні. — Вони можуть змусити нас чекати день або два. І повідомити про місце зустрічі не більше як за годину.

— Вишня, — почав я й зупинився.

Вітя — це скорочене російське ім’я Вишні, від Віктора, але ж Вишня — лише кличка, а про Сашу я нічогісінько не знав: ані який його вік, ані яка в нього кличка, ані який він на вигляд, нічого, крім того, що він брат Ульріки — й не факт, що це варто було сприймати буквально, адже Борис мав звичай називати братом кого завгодно.

Борис облизав жир із великого пальця.

— Моя ідея полягала в тому, щоб улаштувати зустріч у твоєму номері. Мовляв, ти американець, велика цяця, дуже цікавишся картиною. — Він понизив голос, оскільки офіціантка підійшла, щоб замінити порожній кухоль повним; Юрій підсунувся ближче, чемно киваючи головою. — Отже, вони мали б прийти у твій номер. Так робилося завжди. Усе дуже по-діловому. Але, — він ледь помітно стенув плечима, — вона в цій справі новачки й охоплені параноїдальним страхом. Вони хочуть призначити власне місце для зустрічі.

— Яке саме?

— Поки що не знаю! Хіба я щойно про це не сказав? Вони весь час змінюють свої наміри. Якщо вони хочуть, щоб ми зачекали, ми зачекаємо. Ми повинні навіяти їм думку, що вони головні в цій справі. А зараз пробач, — сказав він, потягуючись і позіхаючи, потираючи пальцями обведені чорними колами очі. — Я стомився! Хочу подрімати. — Він обернувся й сказав щось Юрію українською, а потім знову повернувся до мене. — Пробач, — повторив він, нахилившись до мене та обнявши мене за плечі. — Ти знайдеш дорогу до свого готелю?

Я спробував обережно випручатися з його обіймів.

— Знайду. А де зупинилися ви?

— На Зеедейку, у подруги.

— Біля Зеедейку, — уточнив Юрій, підводячись на ноги з люб’язним і дещо військовим виглядом. — З давніх-давен там китайський квартал.

— Адреса яка?

— Не пам’ятаю. Ти ж мене знаєш. Я не вмію запам’ятовувати точні адреси й усякі такі речі. Але, — Борис поляпав по кишені, — ми зустрінемось у твоєму готелі.

— Гаразд.

Коли ми жили у Веґасі й нам доводилося розлучатись (тікаючи від полісменів із повними кишенями накрадених товарів), мій дім завжди був місцем зустрічей.

— Отже, я тебе там знайду. І ти маєш мій номер, а я твій. Я зателефоную, коли щось довідаюсь. А зараз, — він ляснув мене розкритою долонею по потилиці, — перестань хвилюватися, Поттере! Не роби такого нещасного обличчя! Якщо ми програємо, дуже добре, якщо виграємо, також добре! Усе буде чудово. Ти знаєш, у якому напрямку треба йти? Он туди, а потім звернеш ліворуч, коли дійдеш до каналу Сінгел. Так, так, туди. Незабаром поговоримо.

Я звернув не в той бік, коли йшов до готелю, і кілька годин бездумно блукав між крамницями, що були прикрашені скляними кульками, і між сірими, туманними, наче вві сні, алеями з назвами, які годі вимовити, між позолоченими буддами й азіатськими візерунками, старими мапами, старими клавесинами, затуманеними крамницями сигарного кольору з фаянсовим посудом, келихами та стародавніми дрезденськими глеками. Сонце піднялось, і канали стали важкими й блискучими, дихати над ними тепер було легше. Пікірували й горлали чайки. Пробіг собака з живим крабом у зубах. Я стомився, у голові паморочилось, і мене опанувало таке відчуття, ніби я відокремився від себе й спостерігав за всім цим звідкись ізбоку, йдучи повз крамниці, в яких продаються цукерки, кава, старовинні іграшки та дельфтські кахлі ХІХ століття, старі дзеркала й срібло, що блищать у густому світлі коньячного кольору, оздоблені візерунками французькі шафи та столи у французькому придворному стилі, прикрашені такими опуклими різними гірляндами й диктовими панно, що Гобі задихнувся б від захвату, — власне кажучи, усе це туманне, приязне, культурне місто з його флористами, пекарнями та antiekhandels[195] нагадувало мені про Гобі не лише антикварним багатством, а й тому, що в ньому, як і в Гобі, відчувалася певна гармонійність, як у дитячій розмальованій книжці, де крамарі у фартухах підмітають підлогу, а смугасті кицьки дрімають на підвіконнях.

Тут багато чим можна було помилуватись, але я був надто опанований почуттями й виснажений, крім того, мені було дуже холодно. Нарешті, розпитавши дорогу в перехожих (рожевощоких домогосподарок із букетами квітів у руках, вкритих тютюновими плямами хіпі в окулярах у дротяній оправі), я знайшов шлях через мости над каналами та по вузьких, освітлених святковими вогнями вулицях до свого готелю, де негайно обміняв невелику суму доларів біля стійки реєстрації, піднявся, прийняв душ у ванній, прикрашеній опуклим склом та хитромудрими візерунками, своєрідним гібридом ар-нуво та мистецтва якогось крижаного далекого науково-фантастичного майбутнього, і завалився спати долілиць на ліжку — мене розбудив через кілька годин мобільний телефон, що підстрибував на столику біля ліжка, і це звичне стрекотіння на мить створило враження, що я перебуваю вдома.

— Поттере!

Я сів і потягся за окулярами.

— Ммм… — Я не опустив штор перед тим, як заснути, й відблиски каналу коливалися смугами на темній стелі.

— Що з тобою? Накурився? Тільки не кажи мені, що заходив у кофі-шоп?

— Та ні, я… — Я сонно роззирнувся навкруги — слухові віконця та балки, буфети і скісна стеля, а за вікном, коли я підвівся на ноги, потираючи потилицю, — освітлені мости через канали, що відкидають червоні відблиски на чорну воду.

— Гаразд, я підіймаюся. Ти, бува, не привів до себе дівку?

Щоб дійти до мого номера, треба було пройти певну відстань від стійки реєстрації й піднятися двома ліфтами, тому я неабияк здивувався, коли стук у двері пролунав майже відразу. Юрій скромно відійшов до вікна і став до нас спиною, тоді як Борис оглянув мене.

— Одягнися, — сказав він. Я був босий, у готельному халаті, волосся стояло сторчма, бо я ліг спати відразу після душу. — Тобі треба причепуритися. Піди зачешись і поголись.

Коли я повернувся з ванної (де залишив свій костюм висіти, щоб розгладилися складки), Борис критично стиснув губи:

— А чогось кращого ти не маєш?

— Це костюм від «Тьорнбулла й Ассера».

— Так, але він має такий вигляд, ніби ти в ньому спав.

— Я ж таки вже трохи його поносив. У мене є краща сорочка.

— Ну то вдягни її. — Він відкрив свій портфель на краєчку ліжка. — А свої гроші дістань і принеси сюди.

Коли я повернувся до них, застібаючи запонки, то спинився посеред кімнати як укопаний: Борис стояв, нахилившись над ліжком, і збирав пістолет. Він клацнув затвором із тією самою професійною вправністю, з якою Гобі трудився у своїй майстерні, й поставив його на запобіжник.

— Борисе, — сказав я, — що за, мать його, херня?

— Заспокойся, — сказав він, скоса глянувши на мене. Поляпав по кишенях, дістав обойму й поставив її в пістолет, ще один клац. — Це не те, що ти думаєш. Зовсім не те. Це тільки щоб полякати!

Я подивився на широку спину Юрія, цілком незворушну, — в таку професійно незворушну позу я іноді ставав у своїй крамниці, коли подружжя починало сперечатися, чи варто їм купувати якусь річ.

— Це просто. — Він майстерно покрутив пістолетом, випробовуючи його, потім підняв до ока й прицілився — такі собі сюрреалістичні жести, які керуються тим глибоким шаром мозку, де по двадцять чотири години на добу крутяться чорно-білі фільми. — Ми зустрічаємося на їхній території, і їх буде троє. Хоча, власне, тільки двоє. Двоє тих, на кого варто зважати. І я тепер можу тобі сказати: я був трохи стурбований, щоб Саша, бува, не надумав прийти. Бо в такому разі я не міг би піти з тобою. Але все склалося якнайкраще, й ось я тут, перед тобою!

— Борисе… — Поки я стояв тут, мені раптом спало на думку, ніби накрило нападом нудоти, в яке лайно я вляпався…

— Не хвилюйся. Я за тебе вже досить похвилювався. Тому що, — він поплескав мене по спині, — Саша надто нервує. Він боїться показатися в Амстердамі — боїться, що про це довідається Горст. Тому й не прийде. А для нас це дуже добра новина. Ось так.

Він клацнув затвором: сріблястий хром, чорна ртуть своєю гладенькою щільністю зачорнила навколишній простір так, ніби крапля мастила впала у воду.

— Не кажи мені, що ти візьмеш цю штуку, — сказав я, порушивши наповнену недовірою тишу.

— Візьму, звичайно. Але в кобурі — щоб тримати його тільки в кобурі. Стривай, стривай, — сказав він, піднявши долоню, — перш ніж ти заговориш, — хоч я не озивався, я лише стояв там, блідий від жаху, — скільки разів мені треба повторювати? Це лише для вигляду.

— Ти, певно, жартуєш?

— Одягайся, — коротко наказав він, ніби я не озивався. — Це все лише напоказ. Вони не наважаться на якийсь трюк, коли побачать на мені цю штуку, зрозумів? — додав він, коли я все ще стояв мовчки, витріщившись на нього. — Захід безпеки! Тому що, — знову не дав він заговорити мені, — ти чоловік багатий, і ми твоя охорона, так воно годиться. Для них це несподіванкою не буде. Усе дуже цивілізовано. І коли я бодай трохи відгорну полу свого пальта, — він мав кобуру на поясі, — вони поставляться до нас із пошаною і не намагатимуться вдатися до якого шахрайства. Значно небезпечніше з’являтися на переговори, як… — він скромно обвів кімнату очима, — наче безпорадна дівчина.

— Борисе, — я мертвотно зблід, голова пішла обертом, — я так не можу.

— Чого ти не можеш? — Він підняв підборіддя й подивився на мене. — Не можеш вийти з автомобіля і постояти біля мене п’ять хвилин, поки я виторгую для тебе твою падлючу картину? Чи ти про що?

— Ні, я цілком серйозно. — Пістолет лежав на ліжку. Він притягував до себе мій погляд. Здавалося, він кристалізував і підсилював погану енергію, яка збиралася в повітрі. — Я не можу. Без жартів. Краще забудьмо про це.

— Забудьмо? — Борис скривився. — Ось цього не треба. Ти примусив мене приваландатися сюди, й через тебе я тепер потрапив у халепу. Тепер ти, — він викинув уперед руку, — в останню хвилину починаєш висувати умови, базікати про небезпеку й навчати мене, як мені жити і діяти. Ти мені не довіряєш?

— Довіряю, але…

— У такому разі, будь ласка, довірся мені в цій справі. Ти покупець, — нетерпляче сказав він, коли я знову нічого не відповів. — У цьому суть нашої історії. Її вже залагоджено.

— Нам треба було поговорити про це раніше.

— О, припини, — роздратовано кинув він, узявши пістолет із ліжка й запхавши його в кобуру. — Будь ласка, не сперечайся зі мною, ми можемо запізнитися. Ти його взагалі не побачив би, якби затримався у своїй ванній на дві хвилини довше. І ніколи не знав би, що в мене на поясі пістолет. Тому що… Поттере, вислухай мене. Ти мене вислухаєш? Ось як усе буде. Ми заходимо, п’ять хвилин стоїмо, стоїмо, стоїмо, розмовляємо, тільки розмовляємо, ти одержуєш свою картину, всі раді й щасливі, ми виходимо звідти і йдемо кудись пообідати. Гаразд?

Юрій, який підійшов від вікна, оглянув мене згори донизу. Стривожено спохмурнівши, він щось сказав Борисові українською мовою. Незрозуміла для мне розмова на цьому не закінчилася. Після цього Борис підняв руку й відстебнув годинник, який мав на зап’ястку.

Юрій сказав іще щось, енергійно труснувши головою.

— Твоя правда, — погодився з ним Борис. — Ти маєш рацію. — Потім він звернувся до мене з кивком голови. — Візьми його.

Платиновий «Ролекс Президент». Циферблат, усипаний діамантами. Я став подумки шукати чемний спосіб відмовитись, але тут Юрій стяг зі свого мізинця перстень із величезним скошеним діамантом і подав мені його на розкритій долоні з виразом дитини, яка дарує комусь іграшку, яку сама зробила.

— Бери, — сказав Борис, коли я завагався. — Він має рацію. Ти не здаєшся достатньо багатим. Шкода, що ми не маємо для тебе іншого взуття, — сказав він, критично подивившись на мої чорні черевики на застібках, — але згодиться й це. А зараз ми складемо всі гроші в оцю сумку, — шкіряний саквояж уже й так був набитий банкнотами, — і поїдемо. — Спритні руки швидко зробили свою роботу, наче покоївка в готелі, що застеляє ліжко. — Найбільші банкноти покладемо нагору. Усі ці приємні сотні. Дуже гарно.

На вулиці панувала розкішна передсвяткова лихоманка. Віддзеркалення танцювали й миготіли на чорній воді. Візерунчасті аркади нависали над вулицею, гірлянди світла сяяли над баржами, що стояли на каналах.

— Усе буде дуже легко й просто, — сказав Борис, який клацав перемикачем радіо, через «Bee Gees», через новини нідерландською мовою, французькою мовою — він хотів знайти пісню. — Я виходжу з того факту, що гроші їм потрібні негайно. Чим швидше вони позбудуться картини — тим менше шансів, що вони наштовхнуться на Горста. Вони не стануть надто придивлятися до векселя чи депозитного сертифіката. Побачать лише суму — шістсот тисяч баксів.

Я сидів сам на задньому сидінні з торбою грошей. («Бо ви повинні звикнути, сер, до того, що ви є надзвичайно важливим пасажиром!» — сказав Юрій, коли обійшов навколо машини й відчинив для мене задні дверцята.)

— Розумієш, я сподіваюся, їх одурить те, що сертифікат абсолютно справжній, — сказав Борис. — Як і вексель. Їх лише видано проблемним банком. Він з Анґільї. Росіяни приїздять в Антверпен, сюди також, на вулицю П. К. Гофтстрат[196], щоб відмити гроші, купити твори мистецтва, ха-ха! Цей банк був добрим півтора місяця тому, але тепер він проблемний.

Ми проминули канали, проминули воду. На вулицях проступали силуети барвистих неонових янголів, що нависали на вершинах будівель, наче статуї на носі кораблів. Сяяли сині блискітки, білі блискітки, зигзаги й каскади білих вогнів і різдвяних зірок, від мене вони були такі ж далекі, як і неймовірне кільце з діамантом, яке блищало на моєму мізинці.

— Слухай, що я хочу тобі сказати, — мовив Борис, забувши про радіо та обернувшись до заднього сидіння. — Я хочу тобі сказати, щоб ти не хвилювався. Від усього серця, — сказав він, зсунувши брови й витягши руку, щоб підбадьорливо поплескати мене по плечі. — Усе буде чудово.

— Як два пальці об асфальт! — сказав Юрій і радісно всміхнувся в дзеркальці заднього огляду, гордий своїм знанням такої хитромудрої фрази.

— Ти хочеш знати, який у нас план?

— Думаю, ви сподіваєтесь, що я скажу «хочу».

— Машину ми залишимо. Коли трохи від’їдемо від міста. Там нас зустріне Вишня й відвезе на зустріч у своїй тачці.

— І все це відбудеться дуже мирно.

— Абсолютно мирно. А чому? Бо ти маєш гроші. Це все, чого вони хочуть. Навіть із фальшивим депозитом їм дістанеться добрий шмат. Сорок тисяч баксів ні за що ні про що? Хіба це мало? Потім Вишня закине нас у гараж із картиною — а тоді ми звідти виходимо і святкуємо!

Юрій щось пробурмотів.

— Він щодо гаража нарікає. Щоб ти знав. Йому здається, це погана думка. Але я не хочу їхати туди власним автомобілем, а штраф за паркування — це останнє, що нам зараз потрібне.

— А де відбудеться зустріч?

— З цим буде невеличка проблема. Нам доведеться виїхати з міста, а потім туди повернутися. Вони наполягли, щоб зустріч відбулася на їхній території, і Вишня з ними погодився, бо й справді так буде краще. Принаймні там нам не загрожує втручання копів.

Ми виїхали на пустельну ділянку дороги, пряму й безлюдну, де майже не було інших автомобілів, а вуличні ліхтарі стояли набагато рідше; підбадьорливий шум та іскри старого міста, його освітлені візерунки та приховані картини — срібні ковзани, щасливі діти під ялинкою — поступилися місцем набагато похмурішій міській реальності: «Fotocadeau»[197], «Locksmith Sleutelkluis»[198], арабські назви, «Шаурма», «Тандир кебаб», ґрати на вікнах опущені, все зачинено.

— Це Овертом, — сказав Юрій. — Не вельми цікавий або приємний квартал. А це гараж мого чувака, Діми. Він виставив на сьогоднішню ніч знак «Заповнено», й ніхто нас не потурбує. Загалом ми — ох ти ж, блядь! — вигукнув він, коли перед нами нізвідки з гуркотом вискочив фургон, примусивши Юрія вильнути вбік і натиснути на гальма. — Іноді люди тут поводяться надто агресивно без видимої причини, — сердито кинув Юрій, увімкнувши фари й звернувши до гаража.

— Віддай мені твій паспорт, — сказав Борис.

— Навіщо?

— Бо я покладу його в бардачок, доки ми повернемося. Ліпше не мати його при собі, про всяк випадок. Я й свій туди покладу, — додав він, показавши його мені. — І паспорт Юрія. Юрій — громадянин Сполучених Штатів, чесно народжений в Америці, — сказав він під Юріїв сміх. — Для тебе все склалося добре, але для мене… Здобути американський паспорт дуже й дуже нелегко, і я не хочу втратити цю річ. Ти ж знаєш, Поттере, — мовив він, подивившись на мене, — що закон у Нідерландах нині вимагає постійно мати при собі посвідчення особи? Випадкова вулична перевірка, і за невиконання цього закону тебе карають. Принаймні в Амстердамі. Що це за поліційна держава? Важко повірити. Щоб тут? Я ніколи б не повірив. Нізащо. У всякому разі, — сказав він, замикаючи бардачок, — ліпше відбрехатися, заплатити штраф, аніж показати, хто ми є, якщо нас раптом зупинять.

Усередині паркувального гаража, де похмуро блимало світло оливкового кольору, на ділянці тривалого зберігання було чимало вільних місць, попри знак «Заповнено». Поки ми принюхувалися до підземного повітря, чоловік у спортивному піджаку, що стояв біля білого «рейндж-ровера», викинув свою сигарету, яка сипнула оранжевими іскрами, й підійшов до нас. Його великі залисини, окуляри-авіатори з кольоровими скельцями та напружений військовий торс надавали йому вигляду овіяного вітром відставного пілота, який випробовував складну техніку десь на тренувальному полігоні за Уралом.

— Віктор, — відрекомендувався він, коли ми вийшли з автомобіля, і мало не розчавив мою долоню у своїй.

Юрія та Бориса він плеснув по спині. Після кількох фраз російською мовою з місця водія вибрався кучерявий підліток з дитячим обличчям — Борис привітав його, ляснувши долонею по щоці, насвистуючи жваві сім нот із пісеньки «On the Good Ship Lollipop».

— Це Ширлі Т., — сказав він мені, розгладжуючи кучері хлопця. — Ширлі Темпл. Усі ми його так називаємо. А чому? Можеш угадати?

Він засміявся, коли хлопець не зміг стримати усмішку й збентеженно показав глибокі ямочки на щоках.

— Не обманюйся його виглядом, — спокійно порадив мені Юрій. — Ширлі схожий на дитину, але яйця в нього не менш міцні, аніж у будь-кого з нас.

Ширлі чемно кивнув мені головою — чи розмовляв він англійською? — мабуть, ні — й відчинив задні дверцята «рейндж-ровера», і ми троє — Борис, Юрій та я — залізли туди, тоді як Віктор Вишня сів попереду й розмовляв із нами з пасажирського сидіння.

— Усе має бути дуже легко, — сказав він мені сухим формальним тоном, коли ми залишили гараж і знову виїхали на Овертом. — Комбінація проста. — Зблизька його обличчя здалося мені широким і проникливим, із міцно стиснутим ротом і виразом напруженої обережності, і це сприяло тому, що я став менше хвилюватися про логіку подій цього вечора або її цілковиту відсутність: пересідання з машини в машину, незнання, куди їхати й що робити далі, кошмарне відчуття того, що я перебуваю в чужій країні, якої анітрохи не розумію. — Ми робимо Саші послугу, й тому він має поводитися чемно.

Довгі, низькі будівлі. Смуги світла. Я мав таке відчуття, ніби все це не насправді або це відбувається не зі мною, а з кимось іншим.

— Бо чи може Саша піти до банку й отримати там позику під заставу картини? — бубнів Віктор повчальним тоном. — Ні. А чи може Саша піти до ломбарду й узяти там позику під заставу картини? Ні, не може. А чи може Саша, з огляду обставини крадіжки, звернутися до звичного кола знайомих Горста й попрохати в них позику під заставу картини? Ні. Тому Саша надзвичайно радий появі таємничого американця — тобто тебе, — якого я до нього приведу.

— Для Саші ширятися героїном — як для нас із вами дихати, — спокійно повідомив мені Юрій. — Щойно добуде трохи грошей — скуповує наркоту, доки всі їх не витратить.

Віктор Вишня поправив окуляри.

— Атож. Він не любитель мистецтва, та й інших захоплень у нього нема. Він користується картиною як дуже цінною кредитною карткою, так принаймні він думає. Для вас інвестиція — для нього гроші. Ви даєте йому гроші й берете в нього картину як заставу — він купує наркоту, половину зберігає для себе, другу половину ділить на порції й продає, через місяць приходить до вас із удвічі більшою сумою і забирає картину назад. А що як через місяць він не принесе вам удвічі більше грошей, ніж ви йому дали? Картина залишається у вас. Усе дуже просто.

— Не так уже й просто, — Борис потягся й позіхнув, — бо ти зникаєш. А банківський сертифікат фальшивий. Що він може вдіяти? Якщо він побіжить до Горста й попросить допомоги, йому там і в’язи скрутити можуть.

— Я радий, що вони стільки разів змінювали місце зустрічі. Це здається трохи безглуздим. Але нам вигідно. Бо сьогодні п’ятниця, — сказав Віктор, скинувши свої авіатори й протерши їх об сорочку. — Я вселив їм думку, що ти схильний відмовитися від оборудки. Позаяк вони стільки разів відмовлялися від зустрічі й змінювали план, — ти взагалі тільки сьогодні приїхав, але ж вони цього не знають — отож, оскільки вони так часто змінювали план, то я сказав їм, що ти стомився і знервувався, сидячи в Амстердамі з торбою зелені, чекаючи від них звістки, тому поклав гроші назад у банк і вирішив повернутися до США. Їм це не сподобалося. Тому, — він кивнув на сумку, — завтра вже вікенд, банки зачинені, тож ти принесеш ту готівку, яка в тебе є, і — вони багато розмовляли зі мною, переважно телефоном, і одного разу я вже зустрічався з ними в барі у районі червоних ліхтарів, і вони погодилися принести сьогодні картину й зробити обмін, не зустрічаючись попередньо з тобою, бо я сказав їм, що твій літак відлітає завтра, а що вони самі наробили справ, то хай або погоджуються взяти банківський чек, або нічого не буде. Така ідея їм не сподобалась, але вони прийняли це як пояснення того, чому ти пропонуєш їм узяти вексель. Їхня поведінка значно спростила нам справу.

— Дуже спростила, — сказав Борис. — Я не був певен, що ця штука з банківським сертифікатом спрацює. Набагато ліпше, коли вони думають, що муситимуть задовольнитися векселем зі своєї вини.

— А де ми зустрінемося?

— У кав’ярні. «De Paarse Koe».

— Нідерландською мовою це означає «Фіолетова корова», — пояснив Борис. — Хіпівське місце. Поряд із кварталом червоних ліхтарів.

Довга безлюдна вулиця — зачинені крамниці господарчих товарів, купи цегли біля дороги, усе це здалося мені важливим, навіть дуже важливим, хоч ми їхали дуже швидко, й у темряві я нічого не міг розгледіти.

— Їжа там жахлива, — сказав Борис. — Соєві ростки й сухі тости з пшеничних висівок. Здавалося б, туди вчащають палкі дівулі, але насправді там самі лише сиві й гладкі баби.

— Чому ми зустрічаємося саме там?

— Бо ввечері на цій вулиці зовсім нема людей, — сказав Віктор Вишня. — Кав’ярня надвечір зачиняється, але своїх людей вони пускають і тому все тримають під контролем, зрозумів?

Усюди дивовижі. Непомітно для себе я покинув реальність і перетнув кордон нічиєї землі, де ніщо мало сенс. Сонливість, фрагментарність. Скручений дріт та камені-кругляки, накриті плівкою й відсунуті вбік.

Борис розмовляв із Віктором російською мовою. Побачивши, що я дивлюся на нього, він обернувся до мене.

— Ми говоримо про те, що Саша сьогодні у Франкфурті, — сказав він. — Він улаштував вечірку в ресторані для свого друга, якого щойно випустили з в’язниці, й ми довідалися про це з трьох різних джерел, від Ширлі також. Він вважає себе великим хитруном, поїхавши з міста. Коли до Горста дійде, що тут увечері сталося, він хоче мати можливість підняти руки й вигукнути: «Хто, я? Та я до цього зовсім не причетний!»

— Ти, — сказав мені Віктор, — ти живеш у Нью-Йорку. Я сказав, що ти торгуєш мистецтвом, що тебе були заарештували за підробку, а тепер ти здійснюєш такі оборудки, як Горст, значно менші за кількістю картин і значно більші за кількістю грошей.

— Горст — нехай благословить його Бог, — сказав Борис, — Горст був би найбагатшим чоловіком у Нью-Йорку, якби не роздавав усі свої гроші до останнього цента. Він завжди їх роздавав. Окрім себе, він утримує купу народу.

— Для бізнесу це погано.

— Так. Але йому подобається товариство.

— Нарик-філантроп, — сказав Віктор. Він промовив філáнтроп. — Добре, що вони там вряди-годи здихають, а то хто знає, скільки бевзів напхалося б до нього в те кубло. У всякому разі, що менше ти там базікатимеш, тим краще. Нікому не потрібна світська розмова. Лише справи, які вирішуються швидко. Віддай йому вексель, Борю.

Борис щось різко відповів українською мовою.

— Ні, він сам повинен віддати його. Власною рукою.

І на векселі, і на депозитному чеку були написані слова «Фарруко Франтішек, Громадянський банк Анґільї», які лише підсилили в мене відчуття, що я лечу по кривій сновидіння і не можу зупинитися.

— Фарруко Франтішек? Я — він?

Мені здавалося, що за тих обставин це мало значення — так ніби я міг у якийсь спосіб позбутися власного тіла або принаймні перетнув певну межу, за якою звільнився від таких базових речей, як власна ідентичність.

— Я не обирав імені. Довелося брати те, що було напохваті.

— Я повинен буду відрекомендуватися цим ім’ям?

Щось було не так із папером, надто тоненький, а той факт, що на папірці було написано «Громадянський банк», а не «Громадський банк», вселяло підозру, що взагалі тут щось не гаразд.

— Ні, Вишня тебе відрекомендує.

Фарруко Франтішек. Я мовчки спробував вимовити це ім’я, покатав його на язику. Хоч його було важко запам’ятати, воно було достатньо виразним і достатньо чужоземним, щоб узяти на себе загублену в просторі гіперщільність чорних вулиць, трамвайних колій, бруківки та неонових янголів — ми знову в’їхали в старе місто, історичне й непізнаване, з його каналами, велосипедними доріжками та різдвяним світлом, що танцювало на чорній воді.

— Коли ти збирався йому сказати? — запитав Бориса Віктор Вишня. — Він же повинен знати своє ім’я.

— Що ж, тепер він його знає.

Незнайомі вулиці, непередбачувані повороти, анонімні відстані. Я припинив навіть намагатися прочитати назви вулиць або збагнути, де ми є. З усього, що мене оточувало і що я міг бачити, єдиним знайомим мені об’єктом був місяць, який плив високо над хмарами і, хоч був світлим s повним, здавався дивно нестабільним, позбавленим ваги, не тим заякореним місяцем, що над пустелею, а радше місяцем-ілюзією, який міг підстрибнути у відповідь на помах чарівної палички або помчати геть і зникнути в чорній темряві.

«Фіолетова корова» стояла на вулиці з одностороннім рухом, ширина якої дозволяла проїхати лише одному автомобілю. Усі інші заклади навколо: аптека, пекарня, крамниця велосипедів — були зачинені й замкнені, крім індонезійського ресторану в далекому кінці вулиці. Ширлі Темпл висадив нас перед самими дверима кав’ярні. Протилежна стіна була вкрита графіті: усміхнені обличчя, стріли, «Обережно — радіація!», трафаретна блискавка й слово «Сезам», криваві літери, як у фільмах жахів: «Не чіпай!»

Я подивився всередину крізь скляні двері. Кав’ярня була довга й вузька і на перший погляд порожня. Фіолетові стіни; лампа з вітражного скла під стелею; неоднакові столи та стільці, розмальовані кольорами, типовими для дитсадка; в приміщенні було темно, лише горіло світло над гриль-баром і в далекому кінці блимала вітрина-холодильник. Хворобливі домашні рослини; чорно-біла фотографія Джона і Йоко з підписом; дошка оголошень, обліплена листівками та повідомленнями про релігійні зібрання, уроки йоги та холістичні практики; на стіні — фреска з арканами Таро, а у вікні надруковане на комп’ютері меню зі стравами на смак Еверетта: морквяний суп, кропив’яний суп, кропив’яне пюре, пиріг із сочевицею — нічого надто апетитного, але це нагадало мені, що востаннє я добре попоїв, саме попоїв, а не чогось перекусив, ще в ліжку з Кітсі, коли ми з нею замовили карі.

Борис побачив, що я дивлюся на меню.

— Я теж голодний, — сказав він досить сухо. — Потім ми з тобою нормально пообідаємо. У «Блейку». Двадцять хвилин.

— Ти не зайдеш?

— Поки що ні. — Він стояв трохи збоку, щоб його не видно було зі скляних дверей, дивлячись угору та вниз по вулиці. Ширлі Темпл кружляв кварталом. — Не стій тут і не розмовляй зі мною. Приєднайся до Віктора та Юрія.

До скляних дверей із глибини кав’ярні приплентався кощавий, підозрілий на вигляд, сутулий мужик років шістдесяти з довгим вузьким обличчям, химерним волоссям, яке спадало нижче за плечі, на голові мав гостроверхий джинсовий кашкетик — словом, ніби прийшов сюди прямо з телешоу «Soul Train» 1973 року[199]. Він стояв там із ключами в руках, дивився повз Віктора на мене й на Юрія і, здавалося, вагався, чи пускати нас до кав’ярні. Його близько посаджені очі, кущуваті сиві брови й густі сиві вуса робили його схожим на підозріливого старого шнауцера. Потім з’явився ще один чоловік, набагато молодший і набагато більший, навіть за Юрія вищий десь на півголови, малайзієць чи індонезієць із татуйованим обличчям і величезними діамантами у вухах — чорне волосся зібране в пучок на маківці, що робило його схожим на одного з гарпунників із «Мобі Діка», якби гарпунник із «Мобі Діка» носив спортивні оксамитові штани й атласну бейсбольну куртку персикового кольору.

Старий шкарбан зателефонував по своєму мобільному. Він став чекати відповіді, не відриваючи від нас погляду. Потім подзвонив удруге, повернувся до нас спиною й пішов у глибину кав’ярні, розмовляючи з притиснутою до щоки та вуха рукою в стилі істеричної домогосподарки, тоді як індонезієць залишився стояти біля скляних дверей і дивитися на нас неприродно нерухомим поглядом. По телефону відбулася коротка розмова, а потім старий шкарбан повернувся і, зсунувши брови, з очевидною неохотою почав шукати на своєму кільці потрібний ключ, який потім застромив у замок, і щойно ми увійшли, як він почав щось кричати, звертаючись до Віктора Вишні й вимахуючи руками, тоді як індонезієць відійшов убік і прихилився до стіни, згорнувши руки на грудях і слухаючи.

Схоже, виникло якесь непорозуміння. Щось когось не задовольняло. Якою мовою вони розмовляли? Румунською? Чеською? Про що йшлося, я не мав ані найменшого уявлення, але Віктор Вишня тримався з холодним і сердитим виразом обличчя, тоді як сивий шкарбан усе більше розпалювався. Він сердився? Ні. Був роздратований, невдоволений, навіть підлещувався, голос у нього ставав дедалі плаксивішим, а тим часом індонезієць не відривав від нас погляду з моторошною нерухомістю анаконди. Я був на відстані футів десяти і попри те, що Юрій стояв майже впритул до мене, підпираючи мене сумкою з грішми, з умисне непроникним виразом обличчя читав написи та знаки на стіні: «Ґрінпіс», «У хутрах не заходити», «Веганам у нас сподобається», «Під захистом янголів!» Я часто купував наркотики в сумнівних місцях (у квартирах в іспанському Гарлемі, що кишіли тарганами, на обпісяних сходах багатоповерхівок у Сент-Ніколасі) і знав, що мені не варто виявляти інтерес, оскільки в моїй дотеперішній практиці оборудки такого типу відбувалися завжди однаково. Ти стоїш розслаблений і неуважний, не розмовляєш, якщо в цьому немає потреби, і, як тільки одержуєш те, по що прийшов, ідеш собі геть.

— «Під захистом янголів», обісцятися можна, — сказав Борис мені на вухо, нечутно підійшовши збоку.

Я не сказав нічого. Хоч минуло стільки років від початку нашого знайомства, для нас було елементарно просто торкнутися головами й шепотіти щось одне одному, наче в класі Спірсецької, чого в нинішній ситуації, мабуть, робити було не варто.

— Ми прибули вчасно, — сказав Борис, — але один із їхніх людей запізнюється. Ось чому Вдячний Мрець[200] так нервується. Він хоче, щоб ми дочекалися їхнього третього. Вони самі винні, що змінювали місце зустрічі так часто.

— Що тут відбувається?

— Вітя все залагодить, — сказав Борис, штурхнувши носаком висохлий кавалок шерсті на підлозі. «Дохла миша?» — подумав я, здригнувшись, перш ніж зрозумів, що то жована-пережована котяча іграшка, одна з кількох, що валялися на підлозі біля потемнілого від сечі котячого лотка, який стояв, напівсхований, з кавалками лайна та всім іншим, під столом на чотирьох осіб.

Я міркував про те, чи поліпшує роботу кав’ярні брудний лоток із котячими екскрементами, залишений там, де клієнти могли в нього вступити, не кажучи вже про те, наскільки це приємно, корисно для здоров’я чи навіть законно, коли до мене дійшло, що балачка закінчилась і обидва переговорники — Віктор Вишня та старий шкарбан — обернулися до нас із Юрієм, шкарбан підступив ближче, його погляд перестрибував від мене до сумки, що була в руках Юрія. Юрій слухняно ступив уперед, відкрив сумку, поставив її на підлогу, нахиливши голову, й відступив убік, щоб старий пень міг подивитися на неї. Старий заглянув у сумку, короткозоро примруживши очі й наморщивши носа. З роздратованим вигуком він подивився на Вишню, який залишився незворушним. Вони перекинулися ще кількома незрозумілими для мене фразами. Старий здавався невдоволеним. Потім він закрив сумку, випростався й подивився на мене — очі в нього бігали.

— Фарруко, — затинаючись сказав я, забувши своє прізвище й сподіваючись, що мені не треба буде вимовляти його.

Вишня подивився на мене промовистим поглядом: документи.

— Гаразд, гаразд, — сказав я, засунувши руку в нагрудну кишеню свого піджака, щоб дістати звідти вексель та депозитний сертифікат, і розгорнув їх, сподіваючись, що мій рух видається недбалим, мовляв, я перевіряю свої документи, перш ніж їх показати…

Франтішек… Та щойно я простяг руку — бам, сталося щось схоже на порив вітру, який залітає в дім і гримає дверима в тому напрямку, в якому не сподіваєшся нічого почути, — Віктор Вишня швидко ступив за спину старого шкарбана й ударив його в потилицю руків’ям пістолета з такою силою, що кашкет злетів у старого з голови, коліна підігнулись і він упав на підлогу, застогнавши. Індонезієць, який досі стояв, прихилившись до стіни, здавалося, здивувався з того, що відбулося, не менше, ніж я; він завмер, і наші погляди зустрілися майже по-дружньому прямо — що це за херня? — і я ніяк не міг зрозуміти, чому він не відривається від стіни, поки не оглянувся й із жахом побачив, що Борис і Юрій обидва взяли його на мушку: Борис акуратно тримав руків’я пістолета в лівій руці, а Юрій в одній руці тримав свій, а в другій сумку з грішми, і відступав до вхідних дверей.

Щось метнулось у глибині кав’ярні, хтось там вибіг із кухні: молода азіатка — ні, хлопець: біла шкіра, перелякані очі окинули поглядом кімнату, шия замотана барвистим шарфом; метляючи довгим волоссям, він одразу зник.

— Хтось там є в глибині кімнати, — швидко промовив я, кинувши погляди навсібіч, ав’ярня закрутилася навколо мене, немов на карнавальній каруселі, а серце так стугоніло, що я не міг правильно вимовити слова, я не був упевнений, що хтось їх почув — принаймні чи почув їх Вишня, він саме схопив діда за джинсовий піджак, обхопив його шию рукою, приставивши пістолет до скроні, й, не перестаючи горлати на нього не знаю вже якою там східноєвропейською мовою, потяг його до комори, тоді як індонезієць обережно відокремився від стіни й подивився на нас із Борисом поглядом, що, як на мене, тривав дуже довго.

— Ви, суки, ще пошкодуєте про це, — спокійно промовив він.

— Руки, руки, — люб’язно нагадав йому Борис. — Я повинен їх бачити.

— Я не маю зброї.

— Все одно, тримай руки на видноті.

— Гаразд, гаразд, — відповів йому індонезієць не менш люб’язно.

Він оглянув мене згори донизу, тримаючи руки вгору — запам’ятовуючи моє обличчя, як я з жахом зрозумів, заносячи його у свою базу даних, — а потім обернувся до Бориса.

— Я знаю, хто ти, — сказав він.

Холодильник із фруктовими соками миготів підводним світлом. Я чув власне дихання — вдих, видих, вдих, видих. На кухні щось брязнуло металом. Неясні крики.

— Будь ласка, лягай, — сказав Борис, показавши йому на підлогу.

Індонезієць слухняно став навколішки й дуже повільно витягся на повний зріст. Але він не здавався зляканим.

— Я знаю, хто ти, — знову сказав він трохи здушеним голосом.

Краєм ока я вловив якийсь рух, такий швидкий, що аж здригнувся: чорний, як диявол, кіт, мов жива тінь, перелетів із темряви в темряву.

— І хто ж я такий?

— Боря з Антверпена, хіба ні? — Він збрехав, що не має зброї; навіть я бачив, як вона випинається горбом у нього під пахвою. — Боря-поляк? Боря-Весела-Травичка? Приятель Горста?

— Ну то й що? — приязно запитав Борис.

Індонезієць змовчав. Борис, змахнувши головою й відкинувши волосся з очей, насмішкувато пирхнув і хотів, певно, сказати щось саркастичне, але саме в ту мить Віктор Вишня з’явився в глибині приміщення, сам, він витягував із кишені щось схоже на наручники, й серце в мене підстрибнуло, коли я побачив у нього під рукою пакунок відповідного розміру й товщини, загорнутий у білу повсть, перев’язаний двоколірною шворкою. Він поставив коліно на спину індонезійця й почав застібати наручники на його зап’ястках.

— Ходімо звідси, — сказав Борис. Але мої м’язи застигли, закам’яніли, і він легенько мене підштовхнув. — Ну ж бо! Біжи в машину!

Я тупо озирнувся — дверей я не побачив, не було дверей — а потім вони з’явились, і я вискочив назовні так швидко, що послизнувся на котячій іграшці й мало не впав, кинувшись до «рейндж-ровера», який чмихав біля хідника. Юрій стояв біля машини, дивлячись в обидва кінці вулиці під дрібним дощем, який щойно почався.

— В машину, в машину, — прошепотів він, ковзнувши на заднє сидіння й рукою показавши, щоб я сідав поруч із ним, і саме в ту мить Борис і Віктор Вишня вибігли з кав’ярні, також стрибнули в машину, й ми поїхали геть на досить спокійній і незадовільній для мене швидкості.

Коли наша машина знову виїхала на головну дорогу, в ній панувала радість. Сміх, веселощі, всі давали одне одному п’ять, але моє серце так гупало, що я ледве міг дихати.

— Що сталося? — прохрипів я кілька разів, хапаючи ротом повітря й дивлячись то на одного, то на іншого, тоді як вони нехтували мною, голосно базікаючи сумішшю російської й української мов, усі четверо, включно з Ширлі Темплом. — Анґлійскій!

Борис обернувся до мене, витираючи очі, та обійняв мене за шию.

— Наші плани змінилися, — сказав він. — Усе, що сталося, було імпровізацією. На такий успіх ми не могли розраховувати. Їхній третій не прийшов.

— І ми взяли їх голіруч!

— Захопили зненацька!

— З голими сраками на унітазі!

— Але ж ти, — я мусив передихнути, щоб завершити фразу, — обіцяв зброю не застосовувати.

— Але ж нікого навіть не поранено. То яка різниця?

— Чому ми просто не заплатили?

— Бо нам пощастило! — Він викинув руки вгору. — Такий шанс буває лише раз у житті. Нам пощастило! Що вони збиралися робити? Їх було двоє — нас четверо. Якби вони мали глузд у голові, вони нас не впустили б. І я розумію, що сорок тисяч гроші не такі великі, але чому я платитиму їм бодай один цент, якщо не повинен платити? Платити за мою власність, украдену в мене? — Борис пирхнув. — Ти бачив вираз на обличчі Вдячного Мерця? Коли Вишня стукнув його по кумполу?

— Ти знаєш, на що він нарікав, той козел старий? — запитав Віктор, переможно обернувшись до мене. — Він хотів, щоб ми йому заплатили в євро. «Це що, долари? — сердито буркнув він, зобразивши кислий вираз обличчя діда. — Ви привезли мені долари?!»

— Але тепер він хотів би, щоб ці долари були в нього.

— Закладаюся, він кається, що розтулив пельку.

— Почути б його телефонну розмову з Сашею.

— Хотів би я знати, як звуть того чувака, який їх кидонув. Почастував би його випивкою.

— Цікаво, де він тепер?

— Мабуть, удома, приймає душ.

— Готує свій урок із Біблії.

— Дивиться різдвяний концерт по телевізору.

— Найімовірніше, чекає нас не в тому місці.

— А що, — моє горло зсудомило, аж я мусив зробити ковтальний рух, аби говорити далі, — а що з тим хлопчиною?

— Га? — Пішов дощ, краплі падали на лобове скло. Вулиці були чорні й блискучі.

— З яким хлопчиною?

— Пацаном. А може, то була дівчина. Він визирнув із кухні.

— Що ти сказав? — обернувся до мене Вишня — він ще не відсапався й важко дихав. — Я нікого не бачив.

— Я також.

— А я бачив.

— Яка вона була на вигляд?

— Молода. — У мене перед очима досі стояло юне примарне личко, злегка розтулений рот. — У білому халаті. Схожа на японку.

— Справді? — з цікавістю запитав Борис. — Ти вмієш відрізняти їх на вигляд? З Японії вона, з Китаю чи з В’єтнаму?

— Я добре не роздивився. Обличчя азіатське.

— То пацан був чи дівка?

— Мені здається, тут лише дівчата на кухні працюють, — сказав Юрій. — Макробіотика. Бурий рис і все таке.

— Я… — тепер я справді не був упевнений.

— Ну, знаєш, — Вишня пригладив долонею своє коротко підстрижене волосся. — Хто б вона не була, я радий, що вона втекла, бо знаєте, що я ще там знайшов? «Моссберґ 500». Обріз.

Його слова зустріли сміхом і свистом.

— Мать його розтуди.

— Де він був? Ґроздан же не…

— Ні. Висів під столом, загорнутий у якусь, — він зобразив замотаний і підвішений вантаж, — як ви її називаєте… У якусь ганчірку. Я побачив його, лише коли ліг на підлогу. Подивився вгору, а він висить у мене над головою.

— Ти ж його там не залишив?

— Ні! Я охоче взяв би його з собою, але він був надто великий, а руки в мене були зайняті. Я розгвинтив його, витяг запобіжник, і викинув на вулицю. А ще, — він дістав із кишені срібний пістолет із коротким дулом і подав його Борисові, — я знайшов там оце.

Борис підніс пістолет до світла й оглянув його.

— Симпатичний кишеньковий пістолетик. У нього під штаньми на литці була кобура. Але, на його нещастя, він виявився не досить моторним.

— Наручники, — сказав Юрій, звертаючись до мене й трохи нахиливши голову. — Вітя все передбачає.

— Ну, знаєте, — Вишня витер піт зі свого широкого лоба, — вони легенькі, носити їх зручно, й завдяки їм я багато разів не стріляв у людей. Я не люблю когось ранити, якщо в цьому немає потреби.

Середньовічне місто: покручені вулички, ліхтарі на містках, посічені дощем канали, притрушені легкою памороззю. Безліч безіменних крамничок, освітлені вітрини, білизна й пояси з підтяжками, кухонні прибори, розкладені, як хірургічні інструменти, всюди незрозумілі слова: «Snel bestellen», «Retro-stijl», «Showgirl-Sexboetiek»[201].

— З чорного ходу двері були відчинені, — сказав Вишня, виплутуючись зі своєї спортивної куртки і приклавшись до пляшки з горілкою, яку Ширлі Т. дістав із-під переднього сидіння (руки йому трохи тремтіли, а обличчя, передусім ніс, як в оленя Рудольфа, було червоне). — Вони, певно, залишили їх відчиненими для нього, для їхнього третього, щоб він увійшов із чорного ходу. Я зачинив їх і замкнув — примусив Ґроздана зачинити й замкнути, приставивши пістолет йому до голови, він хлюпав носом і ревів, як дитина…

— Цей «Моссберґ», — сказав мені Борис, узявши пляшку, яку йому передали з переднього сидіння, — штука паскудна. Якщо ствол обрізаний, кулі з нього до Гамбурґа долетять. Прицілься з нього кудись далеко в блядську порожнечу, і перестріляєш половину людей, які стоятимуть навколо тебе.

— А непогана думка, правда? — по-філософськи зауважив Віктор Вишня. — Сказати, що їхній третій ще не прийшов, мовляв, зачекайте ще хвилин п’ять. Пробачте, затримка вийшла, він буде через хвилину. А він уже сидить у задній коморі з обрізом у руках. Нормально підстрахувалися, якщо такий у них був план…

— Схоже, вони справді задумали щось подібне.

— Думаю, ми дивом вислизнули з халепи…

— Туди під’їхав автомобіль і зупинився біля передніх дверей, налякавши Ширлі й мене, — сказав Юрій, — коли ви всі були всередині кав’ярні, з автомобіля вийшли двоє хлопців, ми думали, що ми в гівні, але то були лише двоє французів, які шукали ресторан…

— Але в задній коморі, Богу дякувати, не було нікого, я поклав Ґроздана на підлогу й прикував до батареї, — сказав Вишня. — А, до речі! — Він підняв пакунок у повстяній обгортці. — Це для тебе.

Він передав його через сидіння Юрію, який обережно, кінчиками пальців, наче це була таця, яку він боявся перекинути, передав його мені. Борис, допивши свій ковток, витер рота тильним боком долоні, весело вдарив мене пляшкою по руці й заспівав: «Веселого Різдва, веселого Різдва!»

Пакунок тепер лежав у мене на колінах. Я провів долонями по краю. Повсть була такою тонкою, що я відразу відчув: це вона, моя картина, — і вага, і густина могли належати тільки їй.

— Ну ж бо, — сказав Борис, кивнувши головою, — ти ліпше розгорни, переконайся, що це не підручник з основ державного управління. Де вона була? — запитав він Вишню, коли я почав розв’язувати шворку.

— У брудному закапелку зі швабрами. В якійсь паршивій пластмасовій папці. Ґроздан привів мене прямо до неї. Я думав, він почне витребенюватись, але дуло пістолета на скроні прояснило його розум. Немає сенсу прощатися з життям, коли навколо ще стільки пиріжків із марихуаною.

— Поттере, — сказав Борис, намагаючись привернути мою увагу, а потім знову: — Поттере.

— Так?

Він підняв сумку з грішми.

— Ці сорок штук підуть Юрію та Ширлі Т. Дам їм трохи зелені. За їхні послуги. Бо лише завдяки їм ми не заплатили Саші жодного цента за честь поцупити твою власність. А щодо Віті, — він потягся через спинку сидіння, щоб потиснути йому руку, — то ми більш ніж розрахувалися. Тепер борг за мною.

— Ні, я ніколи не зможу сплатити те, що я тобі заборгував, Борю.

— Забудь про це. Дрібниці.

— Дрібниці? Дрібниці? Неправда, Борю, цієї ночі я живий тільки завдяки тобі й завдяки тобі житиму кожної ночі аж до останньої.

Історія, яку він розповідав, була цікава, якби ще я її слухав — хтось звинуватив Вишню в якомусь неназваному, але, мабуть, дуже серйозному злочині, якого він не вчиняв, узагалі не мав до нього жодного стосунку, цілком невинний, якийсь мужик накапав на нього, щоб скоротити собі термін, і якби Вишня у свою чергу не накапав на своїх вищих («що було б украй нерозумно, якщо я хотів і далі землю топтати»), йому світило десять років відсидки, але Борис, Борис його врятував, бо він вистежив мерзотника, той перебував в Антверпені, під заставою, і розповідь про те, як йому це вдалося, була надзвичайно плутаною й цікавою, і у Вишні перехопило горло, він рознервувався й став шморгати носом, а історія ще далеко не закінчилась, і, схоже, далі там були підпал, кровопролиття, і — в якийсь спосіб — бензопилка, але на ту мить я вже не чув жодного слова, бо нарешті розв’язав шворку, і світло вуличних ліхтарів та віддзеркалення дощу осяяли мою картину, мого щигля, який — я в цьому не мав найменшого сумніву, навіть не подивившись на зворотний бік картини, — був справжнім, непідробним.

— Бачиш? — сказав Борис, урвавши Вітю в найцікавішому місці його історії. — Придивися пильніше, тепер ти бачиш, що це твоя золотая птіца? Я ж тобі казав, що ми подбали про неї, хіба ні?

Я недовірливо водив пучками пальців по краях дошки, як Фома Невіруючий по долонях Христа. Як знає кожен торгівець меблями і як підтверджує практика того ж таки Фоми Невіруючого, набагато важче обманути чуття дотику, аніж зір, і навіть через багато років мої руки дуже добре пам’ятали картину, і пальці відразу ковзнули вниз, де мали бути сліди від цвяхів, крихітні дірочки, бо колись (як то кажуть, у прадавнину) ця картина була прицвяхована над таверною або прикрашала якийсь комод, хто знає.

— Він ще там живий? — запитав Віктор Вишня.

— Думаю, так. — Борис штурнув мене ліктем під ребра. — Скажи що-небудь.

Але я не міг. Картина була справжньою, я це знав навіть у темряві. Жовті опуклі смуги на крилі й пера, тонко наведені кінчиком держальця пензля. Щербинка на верхньому лівому краї, якої там не було, крихітне ушкодження менш як у два міліметри, але в усьому іншому картина бездоганна й неушкоджена. Я став іншим, а картина — ні. І в міру того, як світло ковзало по ній, мене опанувало дивне відчуття власного життя, яке здалося мені безладним і раптовим викидом енергії, біологічними радіоперешкодами, випадковим, як вуличні ліхтарі, що пробігали повз наші вікна.

— Яка ж вона гарна! — з любов’ю в голосі промовив Юрій, нахилившись через моє праве плече, щоб подивитися на картину. — Така чиста! Як ромашка! Ти ж розумієш, що я хочу сказати? — запитав він, штовхнувши мене ліктем, коли я нічого не відповів. — Квітка, одна посеред поля. Знаєш… — Він показав захопленим жестом: це дивовижно! — Ти розумієш, що я хочу сказати? — Він знову штурхнув мене в бік, але я ще був надто приголомшений, аби йому відповісти.

Борис тим часом щось бурмотів, звертаючись до Віктора наполовину англійською, наполовину російською, про птіцу та про щось іще, чого я не міг зрозуміти, про матір і дитину, про велику любов.

— Ти все ще хочеш зателефонувати копам від мистецтва? — запитав він, обхопивши мене рукою за плече й наблизивши голову до моєї голови, як тоді, коли ми були малими хлопцями.

— Ми ще можемо зателефонувати їм, — сказав Юрій, засміявшись і вщипнувши мене за другу руку.

— А й справді, Поттере! Зателефонуймо їм? Мабуть, він уже не хоче? Така чудова думка більше не приходить йому в голову, — сказав Борис через мене Юрію, піднявши брови.

Коли ми заїхали в гараж і вилізли з машини, усі ще сміялися і розповідали про свої пригоди багатьма мовами, усі, крім мене, — я був блідий і наче заціпенів, мене опанував шок, недавні спогади миготіли переді мною в темряві, і я був такий ошелешений, що не міг промовити жодного слова.

— Подивіться на нього, — сказав Борис, коротко урвавши себе на середині фрази і стукнувши мене по руці. — Він має такий вигляд, ніби йому щойно відсмоктали найкраще в житті.

Вони всі реготали, дивлячись на мене, навіть Ширлі Темпл, весь світ перетворився на сміх, що розламувався й дзвенів металом, відбиваючись від кахляних стін, мареннєвий і фантасмагоричний, я переживав відчуття, що світ зростає і роздимається, наче казкова куля, відлітає до зірок, і я теж зареготав, хоч досі почувався геть приголомшеним і весь тремтів.

Борис закурив сигарету. Його обличчя здавалося зеленим у підземному світлі.

— Загорни цю річ, — люб’язно промовив він, кивнувши на картину, — а потім ми її покладемо у готелі в сейф і організуємо тобі справжнє відсмоктування.

Юрій спохмурнів.

— Я думав, що спочатку ми підемо поїсти.

— Ти маєш рацію. Я помираю з голоду. Насамперед обід, а потім відсмоктування.

— У «Блейка»? — запитав Вишня, відчиняючи пасажирські дверці «лендровера».

— За годину?

— Домовилися.

— Терпіти не можу ходити в такому вигляді, — сказав Вишня, смикнувши комір сорочки, яка була наскрізь мокра від поту й прилипла до тіла. — Але коньяку хильнув би. Якогось євро по сто за пляшку. Я б зараз цілу кварту перехилив. Ширлі, Юрій, — він щось сказав українською мовою.

— Він сказав, — пояснив мені Борис під гучний регіт, — що сьогодні нас пригощають Ширлі та Юрій. Із оцього…

Юрій тріумфально підняв сумку.

Потім — пауза. Юрій здавався стурбованим. Він щось сказав Ширлі Темплу, а Ширлі, засміявшись йому у відповідь і загравши ямочками, відсторонив його рукою й відсунув сумку, яку Юрій намагався йому передати, і закотив очі, коли Юрій підсунув її знову.

— Не сейчас, — роздратовано кинув Віктор Вишня. — Не тепер. Поділитеся потім.

— Будь ласка, — сказав Юрій, знову відсуваючи від себе сумку.

— О, припини. Розділите гроші потім, а то ми стовбичитимемо тут усю ніч.

— Я хочу, чтобы Ширли взяла это, — сказав Юрій так виразно й чітко, що навіть я зі своїм примітивним русскім зрозумів його.

— Не візьму! — відповів Ширлі англійською мовою, і — не стримавшись — поглянув на мене, аби переконатися, що я його почув, схожий на хлопчика в школі, який пишається своєю правильною відповіддю.

— Ну, годі вам. — Борис, уперши руки в боки, роздратовано поглянув на сперечальників. — Хіба має значення, хто повезе гроші у своїй машині? Хтось із вас готовий ушитися з ними? Ми всі тут друзі. То що ви зробите? — запитав він, коли ніхто з них не зрушив із місця. Залишите гроші тут на підлозі, щоб їх знайшов Діма? Вирішуйте хто-небудь.

Запала тривала мовчанка. Ширлі, стоячи зі складеними руками, рішуче похитав головою у відповідь на наполегливі вимоги Юрія, а потім зі стурбованим виглядом щось запитав у Бориса.

— Гаразд, гаразд, я згоден, — нетерпляче відповів Борис. — Рушаймо, — сказав він Юрію. — Ви троє поїдете разом.

— Ти переконаний?

— Не сумнівайтеся. Ви сьогодні попрацювали як слід.

— Ви дасте собі раду?

— Ні, — сказав Борис, — ми двоє підемо пішки. Звичайно, звичайно, — сказав він, уриваючи заперечення Юрія, — ми обійдемося без вас, їдьте собі. — І ми всі сміялися, коли Вітя, Ширлі та Юрій помахали нам на прощання («Давайтє!»), посідали в «рейндж-ровер» і поїхали вгору схилом, знову виїхавши на Овертом.

— Ох яка ніч! — сказав Борис, чухаючи живіт. — Я помираю з голоду! Їдьмо звідси й ми. Хоча, — він подивився назад, зсунувши брови, на «рейндж-ровер», який від’їздив, — а втім, байдуже. Ми від них не відстанемо. Тут зовсім близько. Від «Блейка» до твого готелю легко дійти пішки. А ти, — сказав він мені, похитавши головою, — не будь таким легковажним. Загорни картину. І перев’яжи шворкою, не можна ж її просто так тягати.

— Правда, — сказав я, — правда.

І підійшов до автомобіля, щоб покласти картину на капот, поки нишпоритиму в кишенях, шукаючи шворку.

— Можна мені подивитися? — запитав Борис, підходячи до мене.

Я відгорнув повсть, і ми двоє на мить застигли в незручних позах, схожі на тих фламандських дворян, які стоять на краю картини з зображенням Різдва.

— Ми мали великий клопіт, — Борис припалив сигарету й випустив дим, відвернувшись від картини, — але він себе виправдав, так?

— Так, — погодився я.

Наші голоси звучали жартівливо, але тихо, наче в хлопців, що почуваються ніяково в церкві.

— Я тримав її в себе довше, ніж будь-хто, — сказав Борис. — Якщо ми порахуємо дні. — А тоді додав зовсім іншим тоном. — Пам’ятай, якщо тобі захочеться, я можу завжди влаштувати так, що ти одержиш за неї гроші. Лиш одна оборудка, й ти забезпечиш себе на все життя.

Але я тільки похитав головою. Я не міг сформулювати словами те, що почував, це почуття було глибоким і суто внутрішнім, яким ми обмінялися багато років тому в музеї з Велті.

— Я лише пожартував. Начебто. Але все дуже серйозно, — сказав він, потерши кісточками пальців мій рукав. — Картина належить тобі. Цілком і безповоротно. Чом би тобі не потримати її трохи в себе, поки намилуєшся, а потім повернути в музей?

Я промовчав. Я вже сушив собі голову, як провезти її через кордон.

— Ну ж бо, загорни її. Нам треба забиратися звідси. Згодом ти зможеш дивитися на неї, скільки захочеш. О, дай-но її мені, — він висмикнув шворку з моїх незграбних рук — я все ще вовтузився з нею, намагаючись знайти її кінці. — Дозволь мені зробити це, бо інакше ми тут простовбичимо всю ніч.

Картину було загорнуто й перев’язано, Борис узяв її під пахву і, востаннє затягнувшись сигаретою, обійшов машину до водійського місця й наготувався сісти за кермо, коли позаду нас пролунав спокійний і дружній голос з американським акцентом:

— З Різдвом!

Я обернувся. Їх було троє: двоє чоловіків середнього віку, що ліниво наближалися до нас із таким виглядом, ніби хотіли зробити нам послугу, — вони зверталися до Бориса, а не до мене, і, здавалося, були раді бачити його, а попереду них дріботів той азіатський хлопець. Його біле вбрання було аж ніяк не халатом для роботи на кухні, а якимсь асиметричним одіянням, виготовленим із білої вовни близько дюйма завтовшки. Він тремтів, і губи в нього посиніли від страху. Він був неозброєний, чи так здавалось, і добре, бо що я насамперед помітив в інших двох — великих мужиків із діловитим виглядом — це синій метал револьверів, який виблискував у слабкому люмінісцентному світлі. Проте навіть при цьому я не відразу все зрозумів — мене ошукав дружній голос; я думав, вони зловили хлопця й ведуть його до нас — аж поки я подивився на Бориса й побачив, що він завмер на місці й побілів, як крейда.

— Пробач, що ми так чинимо з тобою, — сказав американець Борисові, хоч тон його голосу не свідчив про те, що він жалкує, радше він був задоволеним.

Він був широкоплечий, у м’якому сірому пальті, мав знуджений вигляд, і, незважаючи на вік, було в ньому щось вередливе й дитяче, якась перезрілість, м’які білі руки і м’яка менеджерська байдужість.

Борис — із сигаретою в зубах — наче закам’янів.

— Мартін.

— Ага, привіт, — приязно підтвердив Мартін, тоді як другий мужик, білявий головоріз у бушлаті, з грубими рисами обличчя, як у персонажів нордичного фольклору, підійшов до Бориса, обхопив його за стан, забрав пістолет і передав Мартінові. У своїй розгубленості я подивився на хлопця в білому, але того наче вдарили молотком по голові, і те, що відбувалося перед його очима, втішало його не більше, ніж мене.

— Я знаю, тобі хріново, — сказав Мартін, — але ж ти візьми до уваги. — Його лагідний голос був разючим контрастом до його очей, бридких, як в отруйної гадюки. — Мені теж хріново. Ми з Фріцом були в «Піма» й не мали наміру нікуди тарабанитись. Ти бачиш, яка погода? Де наше сніжне Різдво?

— Що ти тут робиш? — запитав Борис, який, попри його нерухомість, був такий переляканий, яким я ніколи його не бачив.

— А що ти думаєш? — Мартін комічно стенув плечима. — Я здивований, як і ти, якщо це має якесь значення. Ніколи б не подумав, що Саша наважиться звернутися до Горста. Але ж у такій паскудній ситуації до кого він міг би звернутися ще? Ану віддай, — сказав він, приязно змахнувши пістолетом, і я з жахом побачив, що він навів його на Бориса й показав дулом на загорнутий у повсть пакунок у його руках. — Давай-но її сюди.

— Ні, — різко відповів Борис, відкинувши волосся з очей.

Мартін закліпав очима з виразом малого хлопця, чию забаганку несподівано для нього відмовляються задовольнити.

— Що ти сказав?

— Ні.

— Чого, чого? — засміявся Мартін. — Ні? Ти зі мною жартуєш?

— Борисе! Віддай йому картину! — затинаючись, промовив я, завмерши від жаху, тоді як той, кого назвали Фріцом, приставив дуло пістолета Борисові до скроні, а тоді схопив його за волосся й смикнув так рвучко, що Борис застогнав.

— Я тебе розумію, — приязно промовив Мартін, по-спільницькому подивившись на мене, ніби хотів сказати: «Ох, ці росіяни, ну й пришелепкуваті ж». — Ну, гаразд. Кінчай із цим. Віддай картину.

Борис знову застогнав, бо Фріц іще раз смикнув його за волосся, і через автомобіль він кинув на мене недвозначний погляд, який я зрозумів так ясно, ніби він звернувся до мене словами, — то був короткий і дуже специфічний знак очима, яким ми користувалися ще в ті дні, коли щось крали в крамницях: тікай, Поттере, бери ноги на плечі й тікай.

— Борисе, — сказав я після недовірливої паузи, — будь ласка, віддай їм картину, — але Борис лише застогнав знову, в розпачі, коли Фріц притис дуло пістолета йому під підборіддя, а Мартін ступив уперед, щоб забрати в нього картину.

— Чудово. Дякую, — сказав він голосом, у якому пролунав певний подив, запхавши пістолет собі під пахву й намагаючись розв’язати шворку, яку Борис зав’язав хитромудрим маленьким вузлом. — Оце накрутив! — Пальці в нього ледве-ледве ворушились, і, коли він потягся до картини, я зрозумів чому: він був під глибоким кайфом. — Але пробачте мені. — Мартін озирнувся, ніби хотів, щоб відсутні друзі теж побачили, як він добре впорався зі своєю справою, ще раз стенув плечима і, розплутуючи шворку на картині, сказав:

— Відведи їх он туди, Фріце.

І кивнув головою, показуючи на схожий на в’язницю куток гаража, де було зовсім поночі, й коли Фріц трохи відвернувся від Бориса, щоб показати мені пістолетом — мовляв, іди й ти, — я зрозумів, похоловши від жаху: Борис знав, чим усе закінчиться, від тієї миті, коли їх побачив, тому він і порадив мені тікати, принаймні спробувати втекти.

Але в ту мить, коли Фріц махав мені пістолетом, ми всі втратили з виду Бориса, чия сигарета раптом спалахнула снопом іскор. Фріц зойкнув і ляснув себе по щоці, потім, спотикаючись, відступив назад і вхопився за комір, коли сигарета впала йому на шию. У ту саму мить Мартін — морочачись із картиною якраз навпроти мене — підняв голову, і я ще тупо дивився на нього через дах автомобіля, коли почув справа від себе, як щось тричі ляснуло, що змусило нас обох обернутися туди. Коли ляснуло вчетверте (я заплющив очі й відхилився), струмінь теплої крові бризнув на автомобіль і вдарив мене в обличчя, а коли я знову розплющив очі, хлопчик-азіат відступав назад, проводячи рукою по животу, де червоніла кров, наче на фартусі різника, а я дивився на те місце, де була голова Бориса, й бачив освітлений напис «Beetaalautomaat op»[202]; кров струменіла з-під автомобіля, а Борис лежав долі на ліктях і ворушив ногами, намагаючись підвестися, я не міг зрозуміти, поранений він чи ні. І я, здається, бездумно перебіг до нього, бо в наступну мить, яку я усвідомив, я був на протилежному боці автомобіля й намагався допомогти йому піднятися, кров була всюди, Фріц перетворився на безформну купу, що привалилася до машини, з діркою в голові завбільшки з бейсбольний м’яч, і я встиг помітити, що пістолет Фріца лежить на підлозі, і тут почув, як Борис голосно скрикнув, і побачив Мартіна, який примружившись, із кров’ю на рукаві, нишпорив у себе під пахвою, шукаючи свій пістолет.

Усе сталося так, ніби перемоткою кінострічки мене викинуло вперед на кілька хвилин, бо я зовсім не пам’ятаю, як підняв із підлоги пістолет, пам’ятаю лише, як від пострілу моя рука підлетіла вгору, звук пострілу я почув лише тоді, коли мене пересмикнуло й гільза вдарила мене в обличчя, тоді я вистрелив знову, напівзаплющивши очі, моя рука підстрибувала з кожним пострілом, спусковий гачок виявляв великий опір, і я щоразу ніби підіймав важку засувку дверей, вікна автомобіля розлетілися на друзки, Мартін підняв руку, навколо розліталися скалки скла й шматки бетону, я поцілив Мартіну в плече, його м’який одяг став мокрим і темним, на ньому розповзалася темна пляма, запах пороху й оглушливе відлуння, що проникло глибоко в мій череп, схоже не так на звук, що вдарив у мої барабанні перетинки, як на стіну, яка обвалилась у моїй свідомості й відкинула мене в якусь тверду внутрішню чорноту з мого дитинства, і гадючі очі Мартіна зустрілися з моїм поглядом, і він нахилився над дахом автомобіля з націленим у мене пістолетом, і тоді я вистрелив у нього знову і влучив йому в голову над оком, звідти бризнув струмінь крові, від якого я ухилився, і тоді десь позаду себе я почув тупотіння ніг по бетону — хлопець-азіат у білому одязі біг угору схилом у напрямку вулиці, тримаючи картину під пахвою, відлуння звучало в обкладеному кахлями просторі, і я мало не пристрелив його також, але все знову перемоталось, і я відхилився від автомобіля, перегнувся надвоє, упершись руками в коліна, а пістолет опинився на підлозі, я не пам’ятав, як випустив його з руки, хоча звук почув, він усе торохтів і торохтів по підлозі, а я досі чув відлуння пострілів і відчував, як здригається пістолет у мене в руці, блюючи й перегнувшись навпіл, відчуваючи, як тече й зсідається в мене на язиці кров Фріца.

З темряви до мене долинуло тупотіння ніг, і я знову не міг бачити, хто там біжить, або бодай ворухнутися, мене оточувала чорнота, і я падав, хоч знав, що не можу впасти, бо сидів на викладеній із кахлів низенькій стінці, затиснувши голову між колінами, дивлячись униз на червоне мокротиння чи блювоту на блискучій, пофарбованій епоксидкою бетонній підлозі між моїми черевиками, й тут з’явився Борис, засапаний і закривавлений, він біг до мене, і його голос долинав до мене через мільйон миль, Поттере, з тобою все гаразд? Він утік, я не зміг його наздогнати.

Я притулив долоню до обличчя й подивився на червоні мазки на ній. Борис щось мені говорив досить енергійно й наполегливо, та хоч він трусив мене за плече, я бачив лише, як ворушаться його губи, й чув якусь беззмістовну мішанину слів, що долинала до мене, наче крізь звуконепроникне скло. Дим після пострілів із пістолета нагадував мені підбадьорливий нашатирний запах мангеттенських гроз і мокрої бруківки міських вулиць. Двері світло-блакитного «міні-купера» були в червону крапочку, наче яйце вільшанки. Ближче до мене підповзала темна пляма з-під Борисового автомобіля, блискуча атласна калюжа у три фути завширшки, що сунула вперед, наче амеба, і я думав, як скоро вона досягне моїх черевиків і що мені робити, коли вона їх досягне.

Із силою, але без гніву Борис врізав мені потужного ляпаса. Цей удар не мав у собі нічого особистого, він просто хотів привести мене до тями. Надати, так би мовити, першу допомогу.

— Ходімо, — сказав він. — Не забудь свої окуляри, — додав він, показавши на них кивком голови.

Мої окуляри — забризкані кров’ю, але не розбиті — лежали біля моїх ніг. Я не пам’ятав, коли вони з мене спали.

Борис сам їх підняв, витер скельця рукавом і віддав мені.

— Ходімо, — сказав він, схопивши мене за руку й піднявши на ноги. Його голос звучав рівно й заспокійливо, хоч він був забризканий кров’ю, і я відчував, як тремтять йому руки. — Усе скінчилося. Ти нас урятував. — Від пострілів у мене дзвеніло у вухах, наче цілий рій цикад там стрекотів. — Ти молодець. А зараз нумо сюди. Поквапмося.

Він провів мене повз скляний офіс, зачинений і темний. Моє пальто з верблюжої шерсті було заляпане кров’ю, і Борис зняв його з мене, як гардеробник, вивернув і повісив на бетонний стовп.

— Цього тобі доведеться позбутися, — сказав він, бридливо здригнувшись. — Сорочки також. Не тепер — потім. А зараз ходімо сюди.

Він відчинив двері й пропхався в них за мною, увімкнувши світло.

Затхлий туалет, що смердів сечею й таблетками для пісуарів. Умивальника там не було, лише кран і злив у підлозі.

— Швидше, швидше, — сказав Борис, відкривши кран на повну потужність. — Тут не до краси. Лише — уф!

Він скривив гримасу, підсунувши голову під струмінь води, бризкаючи на обличчя, шуруючи його долонею…

— Твоя рука, — автоматично сказав я.

Він тримав її якось не так, як треба.

— Так, так, — бризки холодної води розліталися всюди, заповнили все повітря, — він мене поранив, не тяжко, лише подряпина. О Боже, — сказав він, спльовучи й розбризкуючи воду, — я мусив тебе послухати. Адже ти намагався мене остерегти. Борисе, сказав ти, хтось тут є. На кухні! Але хіба я тебе послухав? Ні. Цей малий гівнюк — китайчик — коханець Саші. Ву, Ґу чи як там його, я не в змозі запам’ятати, як його звуть. А, бля, — він знову підсунув голову під струмінь і забулькотів водою, — ти врятував нас, Поттере, я вже думав, нам кінець…

Випроставшись і відступивши від крана, він потер руками обличчя, розчервоніле й мокре.

— О’кей, — сказав він, витираючи від води очі, потім підтягнув мене до крана, що гуркотів і плювався, — а зараз ти. Підсовуй туди голову — так, так, вода холодна! — Він тримав мою голову й не дав мені ухилитися. — Пробач! Я знаю! Руки, обличчя…

Холодна, як крига, вода забила мені ніс, я ще ніколи не відчував такого холоду, зате це трохи привело мене до тями.

— Швидше, швидше, — сказав Борис, відтягуючи мене від крана. — Костюм темний, на ньому нічого не видно. Щодо сорочки ми нічого не зможемо вдіяти, дай-но я підійму тобі комір. Твій шарф у машині, так? Обмотаєш його навколо шиї. Ні, ні, не треба… — Я тремтів і хотів надягти пальто, зуби в мене цокотіли від холоду, уся верхня частина тіла була мокра. — Гаразд, накинь його на плечі, але навиворіт, бо геть замерзнеш.

— Твоя рука.

Хоч його пальто було темне, а світло слабке, я побачив обпалену пляму на його біцепсі, чорне волосся там злиплася від крові.

— Не звертай уваги. Дрібниці. Боже, Поттере, — сказав він, прямуючи до свого автомобіля майже бігцем, я намагався не відстати, запанікувавши від самої думки про те, що можу загубитися й залишитися тут сам. — Мартін! Цей поганець хворів на тяжкий діабет, я вже кілька років чекав, коли він здохне. Вдячний Мерцю, перед тобою я теж у боргу! — Він поклав тупоносий револьвер собі в кишеню, потім із нагрудної кишені костюма дістав пакетик із білим порошком, який відкрив і все з нього висипав.

— Ну от, — сказав він, обтрусивши руки й відступивши назад. Він сполотнів, зіниці не рухались, і навіть коли він дивився на мене, то, здавалося, не бачив. — Це все, що вони шукатимуть. У Мартіна, безперечно, був такий порошок, ти бачив, які вони обидва були накачані. Тому він так і гальмував — і Фріц теж. Вони не чекали цього дзвінка — не сподівалися, що сьогодні їм доведеться попрацювати. Боже, — він заплющив очі, — як же нам пощастило! — Спітнілий, смертельно блідий, він витер лоба. — Мартін мене знає, він знає, що я ношу, він не чекав, що я маю ще один пістолета, а ти — тебе вони взагалі не брали до уваги. Сідай у машину, — сказав він. — Ні, ні, — він схопив мене за руку; я плентався слідом за ним, наче сновида, до водійського місця, — не сюди, тут чого тільки не навалено. Ох! — Він завмер, здавалося, на цілу вічність у миготливому зеленавому світлі, потім обернувся до власного револьвера, що лежав на підлозі, підняв його й начисто витер клаптем тканини, який дістав із кишені, а тоді, обережно тримаючи його тканиною, кинув на підлогу.

— Ух! — сказав він, намагаючись вирівняти дихання. — Це зіб’є їх із пантелику. Їм знадобляться роки, щоб визначити походження оцієї штуки. — Він замовк, підтримуючи поранену руку другою рукою, й окинув мене поглядом знизу вгору. — Кермувати зможеш?

Я нічого не відповів. Голова в мене йшла обертом, я тремтів. Моє серце, після того як воно на кілька хвилин зупинилося й застигло, тепер загупало тяжкими, гострими, болючими ударами, наче хтось бив мене кулаком у груди.

Борис похитав головою, клацнув язиком.

— Сідай з другого боку, — сказав він, коли я знову поплентався слідом за ним на неслухняних ногах. — Ні, ні. — Він обвів мене навколо машини, відчинивши передні дверцята з боку пасажира й легенько мене підштовхнувши.

Я вимок до рубця. Мене морозило. Нудило. На підлозі лежала пачка жувальної гумки «Стіморол». Автомобільна мапа: Франкфурт, Оффенбах, Ганау.

Борис обійшов навколо машини, оглянувши її. Потім обережно повернувся до водійського місця, трохи хитаючись, намагаючись не вступити в калюжу крові, й сів за кермо, взявши його в обидві руки й зробивши глибокий вдих.

— О’кей, — сказав він, видихнувши повітря, розмовляючи сам із собою, як пілот перед вильотом на небезпечне завдання. — Пристебнімося. Ти також. Стоп-сигнали працюють? А задні фари? — Він поплескав себе по кишенях, покрутився на сидінні, увімкнув обігрів на максимум. — Пального повен бак — добре. Сидіння підігріваються — буде тепло. Не можна, щоб нас зупинили, — сказав він. — Бо я не можу водити машину.

Безліч дрібних звуків: тріскотіння шкіри на сидіннях, вода, що скапувала з мого рукава.

— Ти не можеш кермувати? — запитав я в напруженій дзвінкій тиші.

— Можу, звичайно. Тобто вмію. Я, — він зрушив машину з місця, поклавши руку на спинку мого сидіння, — чому, думаєш, тримаю власного шофера? Думаєш, це моя фантазія? Ні. Я маю судимість, — сказав він, піднявши вказівний палець, — мене зловили за кермом п’яного.

Я заплющив очі, щоб не бачити закривавленої купи, повз яку ми проїздили.

— Тому, розумієш, якщо нас зупинять, то мене візьмуть під арешт, а нам цього аж ніяк не треба. — Я ледве міг чути, що він говорить, бо у вухах мені дзвеніло. — Ти мені допомагатимеш. Дивитимешся на вуличні знаки й не дозволятимеш виїхати на автобусну смугу. Велодоріжки тут червоні, на них також виїздити не можна, тож ти поглядай і на них.

Ми знову виїхали на Овертом, прямуючи в Амстердам: «Locksmith Sleutelkluis», «Vacatures», «Digitaal Printen», «Haji Telecom», «Onbeperkt Genieten»[203], арабські літери, смуги світла, усе наче в кошмарі — я ніколи не виїду з цієї паскудної дороги.

— Тут треба повільніше, — похмуро сказав Борис. Він здавався виснаженим і змученим. — Trajectcontrole[204]. Допомагай мені стежити за знаками.

На манжетах у мене була кров. Великі яскраві краплі.

— Trajectcontrole. Це означає, що спеціальний автомат підказує поліції: ти перевищив швидкість. Полісмени тут їздять у машинах без жодних знаків, принаймні більшість із них, й іноді вони їдуть за тобою тривалий час, перш ніж спинять тебе остаточно. Нам пощастило — машин на шосе сьогодні ввечері зовсім мало. Вікенд, я думаю, та й свято. Але тут і район такий, де не надто бурхливо Христос рождається, якщо ти мене розумієш. Ти зрозумів, що сталося? — запитав Борис, перевівши дух і почухавши носа.

— Ні, — відповів йому хтось інший, а не я.

— Усе це Горст. Обидва хлопці працювали на Горста. Фріц, можливо, був єдиною людиною в Амстердамі, яку він міг так швидко зірвати з місця, але — Мартін, блядь! — Він говорив швидко й плутано, так швидко, що слова зашпортувались і не встигали вилітати, і погляд у нього був безвиразний і плаский. — Хто ж міг знати, що Мартін у місті? Знаєш, як познайомилися Горст і Мартін? — сказав він, подивившись на мене скоса. — У психлікарні. У крутій божевільні в Каліфорнії. Горст її називав: готель «Каліфорнія». Це було давно, коли родина Горста ще спілкувалася з ним. Горст там від наркозалежності лікувався, а Мартіна тримали там, бо він був справжній, натуральний псих. Такий божевільний, які людям очі виколюють. Я бачив, як Мартін робить такі речі, про які навіть говорити не хочу…

— Твоя рука.

Вона боліла йому. Я бачив, як сльози блищали в його очах.

Борис скривився.

— Ет! Не звертай уваги. Пусте. Ой, — сказав він, піднявши лікоть так, щоб я міг обмотати шнур від телефонної зарядки навколо його руки — я висмикнув його із гнізда й двічі обмотав навколо рани, затягнувши так сильно, як тільки міг, — молодець, тепер мені менше болітиме. Дякую. Хоч потреби, власне, й не було. Лише подряпина, хоч синець і досить серйозний, я думаю. На щастя, пальто в мене досить грубе. Прочистимо рану — якийсь антибіотик і щось проти болю, — й усе зі мною буде гаразд. Мені, — глибокий тремтливий вдих, — конче треба знайти Юрія і Вишню, сподіваюся, вони поїхали прямо до «Блейка». Діму також треба попередити про рейвах, який ми зчинили в його гаражі. Це його не потішить, — з’являться копи, проблем буде безліч, — але все матиме вигляд якоїсь випадкової сутички. Підстав прив’язувати його до цього не буде.

Миготіли фари автомобілів. Кров стугоніла в моїх вухах. Машин на дорозі було небагато, але кожна примушувала мене здригнутися.

Борис застогнав і провів долонею по обличчю. Він щось говорив дуже швидко й схвильовано.

— Що ти сказав?

— Я кажу, це якась нісенітниця. Я все ще не можу розібратися. — Голос у нього звучав надтріснутим стакато. — Бо я про що думаю — може, я помиляюся, може, я параноїк, — але раптом Горст знав усе від самого початку? Знав, що картину поцупив Саша? Але Саша вивіз картину з Німеччини й спробував позичити гроші під її заставу за спиною Горста. А потім, коли справи склалися погано, Саша запанікував, і до кого він міг звернутися? Звичайно, я лише висловлюю вголос свої думки, можливо, Горст і не знав, що Саша її взяв, можливо, він би й ніколи про це не довідався, якби Саша не повівся так безтурботно й так по-дурному, — прокляття, ми знову виїхали на цю кругову дорогу, — несподівано сказав Борис. Ми з’їхали з Овертому й кружляли по колу. — У якому напрямку я повинен їхати? Увімкни навігатор.

— Я… — Я потицяв у кнопки. Незрозумілі слова, меню, якого я не міг прочитати. Geheugen, Plaats[205], я повернув ручку, інше меню, Gevarieerd, Achtergrond[206].

— О, прокляття. Ми спробуємо цей напрямок. Боже, ще б трохи і… — сказав Борис, звернувши надто круто й розбризкуючи воду. — А ти кремінь, Поттере. Фріц майже відключився, куняв уже практично, але Мартін — о Боже! І тут ти! Виявився таким хоробрим. Ура! Я навіть забув, що ти тут є. Але ти тут був! Невже й справді ніколи зброї в руках не тримав?

— Ні.

Вологі чорні вулиці.

— Дозволь мені щось сказати, на перший погляд кумедне. Але це комплімент. Ти стріляв, як дівчина. Ти знаєш, чому це комплімент? Тому що, — сказав Борис, захлинаючись, із гарячковою невиразністю, — у загрозливій ситуації, якщо є чоловік, який ніколи не стріляв, і жінка, яка ніколи не стріляла, то жінка — так казав Бобо — має набагато більше шансів влучити у свою ціль. Більшість чоловіків хочуть здаватися крутими, вони надивилися надто багато кінофільмів, вони надто нетерплячі й стріляють надто швидко. Прокляття, — несподівано лайнувся Борис, натиснувши на гальма.

— Що таке?

— Цього нам не треба.

— Чого нам не треба?

— Ця вулиця закрита.

Він увімкнув задній хід. Здав назад.

Будівництво. Паркани з бульдозерами за ними, будинки з порожніми вікнами, затягнутими синім пластиком. Гори труб і цементних блоків, графіті нідерландською мовою.

— Що нам робити? — запитав я, порушивши мертву тишу, яка стояла в машині, після того як ми виїхали на іншу вулицю, на якій зовсім не було ліхтарів.

— Ну, я не бачу тут мосту, по якому ми могли б перетнути канал. А там далі тупик, отже…

— Ні, я тебе запитую, що нам робити?

— Ти про що?

— Я… — мої зуби так цокотіли, що я не міг вимовити й слова. — Борисе, нам капут.

— Ні! Нічого нам не буде. Пістолет Ґроздана, — він незграбно поляпав себе по кишені пальта, — я викину в канал. Вони не зможуть простежити його до мене, якщо не зможуть простежити до нього. А більше немає нічого, що прив’язало б нас до тих подій. Через мій пістолет? Він чистісінький. На ньому немає номера. Навіть шини на колесах машини в мене нові. Я передам машину Юрію, і він сьогодні вночі поміняє їх. Не переживай, — сказав Борис, коли я йому нічого не відповів. — Ми в безпеці. Мені знову тобі це казати? У БЕЗ-ПЕ-ЦІ. (Він продекламував це слово, з великими зусиллями розчепіривши чотири пальці, за кожним складом.)

Машина підстрибнула на вибоїні, я здригнувся й несвідомо затулив обличчя долонями.

— А чому так? Тому що ми з тобою старі друзі — тому що довіряємо один одному. І тому що… О Боже, там стоїть коп, ліпше я зменшу швидкість.

Я роздивлявся свої черевики. Черевики, черевики, черевики. Я міг думати лише про те, що коли я їх узував кілька годин тому, я ще не був убивцею.

— Бо, Поттере, Поттере, подумай про це. Послухай мене, будь ласка, хвилину. Що, якби я був чужим тобі хлопцем, кимось таким, кого ти не знав би й кому ти не довіряв би? Якби ти їхав тепер із гаража з незнайомцем? Тоді твоє життя було б пов’язане з цим незнайомцем навічно. Тобі довелося б бути дуже обережним із цією особою до кінця свого життя.

Холодні руки, холодні ноги. Закусочна. Супермаркет, освітлені піраміди фруктів і цукерок, «Verkoop Gestart»[207].

— Своє життя, свою свободу тобі довелося б довірити незнайомцеві. Страх та й годі. Тобі було б дуже й дуже скрутно. Але, на щастя, про наші пригоди ніхто не знає, крім нас. Навіть Юрій!

Неспроможний говорити, я похитав головою, намагаючись відновити дихання.

— Хто? Китайчик? — Борис зневажливо пирхнув. — Кому він може сказати? Він неповнолітній і до того ж проживає тут нелегально. Він навіть не вміє розмовляти жодною пристойною мовою.

— Борисе, — я легенько нахилився вперед; я боявся, що знепритомнію, — він забрав картину.

— А, — Борис скривив болісну гримасу. — Боюся, картину ми вже не побачимо.

— Як не побачимо?

— Ось так і не побачимо. Мені від цього страшенно прикро. Серце болить. Бо що я можу тобі сказати? Цей Ву, Ґу чи як там його, що він бачив? Тепер він думатиме лише про себе. Він наляканий до смерті. Убивство! Депортація! Він не схоче, щоб його приплутали до цієї справи. Забудь про картину. Він не має уявлення про її справжню цінність. І якщо в нього виникне проблема з копами… Щоб не загриміти за ґрати, він зробить усе, щоб якомога швидше її позбутися. Тож, — він слабко стенув плечима, — сподіваймося, що цей малий гівнюк утече. Бо інакше птіцу, найімовірніше, спалять, а попіл викинуть у канал.

Вуличні ліхтарі віддзеркалювалися на дахах припаркованих автомобілів. Я почувався так, ніби перебуваю поза власним тілом. Я не міг собі уявити, що коли-небудь знову в нього повернуся. Ми знову були в старому місті, торохтіли по бруківці, нічне чорно-біле зображення було ніби взяте з картин Арта ван дер Неера, з сімнадцятого століття, воно тисло на нас з обох боків, і срібні монети танцювали в каналах на воді.

— О, знову проїзд закрито, — застогнав Борис, знову натискаючи на гальмо і їдучи заднім ходом, — треба знайти інший шлях.

— А ти знаєш, де ми тепер?

— Так, звичайно, — сказав Борис із якоюсь моторошною неживою бадьорістю. — Онде твій канал. Геренграхт.

— Який канал?

— В Амстердамі не заблукаєш, — сказав Борис, ніби я не озивався. — У старому місті треба лише йти по каналах, доки… О Боже, вони закрили й цей проїзд.

Градації тонів. Дивна жива темрява. Маленький примарний місяць над дзвіницями був такий крихітний, що здавався місяцем, який висить над іншою планетою, туманною і прихованою, зловісні хмари лише трохи просвічували зеленим і коричневим кольорами.

— Не турбуйся, таке відбувається весь час. Вони постійно тут щось будують. Надто захоплюються будівництвом. Тут хочуть збудувати нову лінію метро чи щось таке. Усіх це дратує. Багато звинувачень у махінаціях, ага. Але ж таке відбувається в кожному місті, хіба ні? — Його язик так заплітався, ніби він був п’яний. — Усюди будують дороги, політики багатіють. Тому всі тепер їздять на велосипедах, так швидше, але даруйте мені, я за тиждень до Різдва не сяду на велосипед. Ой, ні, — перед нами виник вузенький місток, запруджений автомобілями, — ми рухаємося чи ні?

— Я…

Ми зупинилися біля пішохідного містка. На залитих дощем шибках виднілися помітні рожеві краплі. А за один фут від нас люди ходили туди-сюди.

— Вийди з машини й подивись. О, чекай, — сказав він нетерпляче, перш ніж я встиг зібратися з духом; поставивши автомобіль на нульову передачу, він вибрався з нього сам. Я побачив його освітлену ззаду ліхтарями постать, що стояла наче на сцені посеред автомобільних вихлопів.

— Фургон, — сказав він, знову сідаючи в автомобіль.

Він захряснув за собою двері. Зробив глибокий вдих і витяг руки до керма.

— Що він робить?

Дивлячись то в один бік, то в другий, я запанікував, чекаючи, коли якийсь випадковий пішохід помітить смуги крові, підбіжить до автомобіля, загримає у вікна, відчинить двері.

— Звідки мені знати? У цьому паскудному місті надто багато машин. Поглянь-но, — сказав Борис, спітнілий і блідий у мертвотному світлі автомобіля, який стояв попереду нас; позаду під’їхали ще автомобілі, й ми опинилися в пастці, — хто знає, як довго нам тут доведеться простирчати. Ми лише за кілька кварталів від твого готелю. Ти краще вийди з машини й іди до нього пішки.

— Я…

Чи це від світла того автомобіля, який попереду нас, скляні краплі на нашому вітровому склі здаються такими червоними?

Він нетерпляче махнув рукою.

— Поттере, рушай, — сказав він. — Я не знаю, скільки мені доведеться простовбичити за цим фургоном. Боюся, щоб не з’явилася поліція. Для нас обох краще розлучитися на певний час. Геренграхт — не заблукаєш. Канали тут колами йдуть, знаєш? Лише йди он у тому напрямку, — він показав, куди мені йти, — і ти його знайдеш.

— А як із твоєю рукою?

— Це пусте. Я зняв би пальто, щоб тобі показати, але забагато мороки. А зараз іди. Мені треба поговорити з Вишнею, — сказав він, витягуючи свою мобілку. — Можливо, мені доведеться на короткий час покинути місто…

— Що?!

— …але якщо ми не бачитимемося протягом певного часу, не переживай. Я знаю, де ти. Краще не намагайся зателефонувати мені або знайти мене. Я повернуся, як тільки зможу. Усе буде о’кей. Іди, вшивайся звідси, обмотай шию шарфом якомога вище — незабаром ми поговоримо. Та не будь ти таким блідим і хворим. Ти маєш щось із собою? Тобі треба?

— Ти про що?

Він понишпорив у кишені.

— Ось, візьми. — Він подав мені глянцевий конверт із наклеєним штемпелем. — Приймай небагато, порошок дуже чистий. Із сірникову головку. Не більше. І коли ти прокинешся, тобі не буде так погано. І запам’ятай, — провадив він, набираючи номер телефону, я відчував його тяжке дихання, — тримай шарф високо на шиї і йди темним боком вулиці так довго, як тільки зможеш. Іди! — закричав він, побачивши, що я досі сиджу, так гучно, аж якийсь чоловік на пішохідному містку озирнувся. — Поквапся! Вишне, — сказав він, опустившись на сидіння з видимою полегкістю і хрипко заторохтівши українською мовою, коли я вийшов з автомобіля, в моторошному світлі фар застряглих у заторі автомобілів я почувався освітленим і мертвотно-блідим і пішов по містку назад тією дорогою, якою ми сюди приїхали. Коли я побачив його востаннє, він висунувся з вікна і вдивлявся крізь хмари автомобільного диму, намагаючись зрозуміти, чи посувається вперед фургон, який заблокував нам дорогу, чи ні.

Наступна година чи навіть кілька годин блукання між каналами в пошуках готелю були чи не найжахливішими в моєму житті, а це багато про що говорить. Температура повітря впала, волосся в мене було мокре, одяг просяк вологою, зуби цокотіли від холоду; вулиці були достатньо темні, щоб здаватися однаковими, але не досить темні, щоб я міг блукати по них в одязі, залитому кров’ю чоловіка, якого щойно вбив. Я йшов по цих темних вулицях швидко, і відлуння моїх кроків навдивовижу звучало, як тупотіння впевненої в собі людини, хоч почувався я так само ніяково й так само виставленим напоказ, як сновида, що подорожує голим у кошмарі; я намагався триматися якнайдалі від ліхтарних стовпів і переконати себе — зі змінним успіхом, — що моє пальто навиворіт здається цілком нормальним, нічого незвичайного в ньому ніхто не бачить. Люди на вулицях були, але небагато. Боячись, що мене потім можуть упізнати, я скинув окуляри, бо з досвіду знав: окуляри — це моя головна прикмета, їх люди помічали найпершими, їх вони запам’ятовували — і хоч дорогу знайти це мені точно не допомагало, зате наділяло ірраціональним відчуттям безпеки й заспокоєння; назви вулиць, яких я не міг прочитати, затуманені корони ліхтарних стовпів, що випливали з темряви, розмазане світло автомобільних фар і світлові «хвости» від святкової ілюмінації створювали враження, ніби я спостерігаю їх у розфокусований бінокль.

У результаті я проминув свій готель на два або три квартали. Крім того, я не звик до європейських готелів, куди після певної години можна потрапити лише подзвонивши, і коли нарешті я, чхаючи, промерзнувши до самих кісток, опинився перед потрібними мені дверима, то ще довго стояв і смикав їх за ручку, наче зомбі, круть-верть, круть-верть, із тупою ритмічністю метронома, надто отупілий від холоду, аби зрозуміти, чому я не можу потрапити всередину. Тупим поглядом я дивився у вестибюль крізь скло на чорну блискучу стійку реєстрації: порожньо.

Потім із глибини приміщення вибіг зі здивовано піднятими бровами акуратно вдягнений чоловік із темним волоссям і в чорному костюмі. Його очі перелякано зблиснули, коли зустрілися з моїми, і я зрозумів, який у мене вигляд, але потім він відвів погляд і став шукати ключ.

— Пробачте, сер, ми замикаємо двері після одинадцятої години, — сказав він і, все ще уникаючи дивитися на мене, додав: — Для безпеки наших пожильців.

— Я потрапив у дощ.

— Розумію, сер, — сказав він. До мене дійшло, що він дивиться на манжету моєї сорочки, де коричнева пляма застиглої крові завбільшки з четвертак. — Ми маємо парасольки біля приймальної стійки, якщо в них виникає потреба.

— Дякую. — Потім я недоречно бовкнув: — Я розлив на себе шоколадний соус.

— Співчуваю вам, сер. Ми будемо раді вивести ці плями в пральні, якщо захочете.

— Це було б чудово. — Чи чув він нюхом на мені кров? У нагрітому вестибюлі я смердів нею, іржею та сіллю. — До того ж я посадив плями на свою улюблену сорочку. Профітролі. — Заткнись, заткнись. — Хоч вони були дуже смачні.

— Радий це чути. Ми з задоволенням замовимо вам стіл у ресторані на завтрашній вечір, якщо захочете.

— Дякую. — Я відчував кров у роті, відчував її запах і смак повсюди, я міг лише сподіватися, що вона не пахне йому так сильно, як мені. — Це буде чудово.

— Сер? — покликав він мене, коли я рушив до ліфта.

— Так?

— Думаю, вам потрібен ключ? — Він зайшов за стійку, знайшов там ключ. — Двадцять сьомий, так?

— Так, — підтвердив я, водночас вдячний йому за те, що він підказав мені номер моєї кімнати, і стривожений тим, що він згадав її так відразу, навіть не замислившись.

— Добраніч, сер. Приємного перебування.

Два різні ліфти. Нескінченний коридор, застелений червоним килимом. Увійшовши до своєї кімнати, я ввімкнув усе світло: настільну лампу, лампу біля ліжка, усі лампи в люстрі, — кинув пальто на підлогу й відразу пішов у душ, розстібаючи на ходу свою закривавлену сорочку, спотикаючись, як монстр Франкенштейна, якого женуть вилами. Я згорнув липку купу свого одягу, вкинув її на дно ванни й увімкнув на повну потужність гарячу воду, струмочки рожевої води виливалися з-під моїх ніг, поки я шкрябав себе мочалкою з ароматизованим лілією гелем для душу, аж поки врешті відчув, що пахну як похоронний вінок, а шкіра горить вогнем.

Сорочку можна було викидати: вода у ванні вже стала чистою, а коричневі бризки та плями на ній залишалися. Залишивши її відмокати далі, я взявся за шарф і піджак — просякнуті кров’ю, але надто темні, щоб її було помітно, — а потім і за пальто, обережно вивернувши його (навіщо я вдягнув на вечірку пальто з верблюжої шерсті? Чому не темно-синє?). Одна його вилога була ще так-сяк, а з другою справи було зовсім кепські. Бризки кольору темного вина несли в собі якийсь заряд, що знову переніс мене у світ пострілів: поштовх, вибух, траєкторія польоту кулі. Я підсунув пальто під кран, полив його шампунем і став шкрябати й чистити взуттєвою щіткою, яку взяв у шафі; після того як шампунь закінчився і гель для ванни також, я нашурував пляму милом і знову став її терти, як ото невдатний слуга в казці, приречений виконати неможливу роботу до світанку або померти. Нарешті, коли мої руки вже тремтіли від перевтоми, я вичавив на пляму зубну пасту просто з тюбика і став чистити її зубною щіткою — цей спосіб, на диво, виявився ефективнішим, ніж будь-який із попередніх, але пляму мені так і не пощастило вивести.

Нарешті я покинув цю марну працю й повісив пальто над ванною, щоб із нього стекла вода: воно нагадало мені мокрий привид містера Павликовського. Я дуже намагався не вимазати кров’ю рушники й туалетним папером, який старанно скручував і змивав в унітаз кожні кілька хвилин, ретельно витирав іржаві плями й бризки крові на кахлях. Щілини між кахлями я вичищав зубною щіткою. Клінічна чистота. Стіни блищать віддзеркаленим світлом. Примножуються нескінченні самотності. Ще довго після того, як зникла остання рожева пляма, я працював, виполіскуючи та перучи рушники для обтирання рук, які забруднив і які досі здавалися підозріло рожевими, — а потім, майже не тримаючись на ногах від утоми, став під душ, пустивши таку гарячу воду, яку ледве міг витримати, і знову взявся шкребти себе з ніг до голови, знову й знову, натираючи волосся бруском мила й плачучи від мильної піни, що потрапляла мені в очі.

Я прокинувся в якусь невизначену годину від пронизливого дзвінка у двері, який змусив мене підстрибнути, наче ошпареного. Простирадла були сплутані й мокрі від поту, жалюзі опущені, тому я не мав ані найменшого уявлення, котра зараз година й навіть день чи ніч. Я ще не зовсім прокинувся. Накинувши халат, я відчинив двері на ланцюжок і запитав:

— Борис?

Жінка у формі, зі спітнілим обличчям.

— Прання, сер.

— Що, вибачте?

— На рецепції мені сказали, що ви просили забрати у вас одяг до пральні.

— Е…

Я подивився на дверну ручку. Як після всього, що зі мною напередодні сталося, я не здогадався повісити на двері напис «Не турбувати»?

— Одну хвилинку.

Зі своєї валізи я дістав сорочку, яку вдягав на вечірку Анни, — ту саму, про яку Борис сказав, що вона не досить добра для Ґроздана.

— Ось, — сказав я, передавши сорочку крізь двері, а потім попросив: — Зачекайте.

Піджак від костюма. Шарф. Обидва чорні. Чи варто віддати їх? Вони були пом’яті й мокрі на дотик, та коли я ввімкнув настільну лампу й пильно їх розглянув — в окулярах, своїм натренованим Гобі оком, підсунувши тканину під самий ніс, — то не побачив ніякої крові. Клаптем білої тканини я тицьнув у кілька місць, щоб побачити, чи не стане вона рожевою. Вона справді зарожевіла, але дуже слабенько.

Покоївка досі чекала, й необхідність поспішати була для мене певною полегкістю — рішення треба приймати швидко, немає коли вагатися. З кишень я дістав свій гаманець, сирувату, але, на подив, не розм’яклу оксиконтинку, яку поклав до кишені, перш ніж піти на вечірку до Анни де Лармессен (чи думав я коли-небудь, що буду вдячний пігулці за властивість довго не розчинятися? Ні), й Борисів блискучий конверт, а піджак і шарф передав покоївці.

Зачинивши двері, я відчув велику полегкість. Але через тридцять секунд мене опанувала тривога, сплески якої іноді підіймалися до крикливого крещендо. Необмірковане рішення. Безумство. Чим я думав?

Я ліг. Та незабаром підхопився на ноги. Потім знову ліг і спробував заснути. Та незабаром я вже сидів у ліжку й у пориві напівсонної маячні, супроти власної волі, зателефонував на рецепцію.

— Слухаю вас, містере Декер, чим я можу допомогти?

— Знаєте… — Я міцно заплющив очі; навіщо я заплатив за кімнату кредиткою? — Мені спало на думку, я щойно віддав костюм у хімчистку, він ще тут?

— Пробачте?

— Ви відсилаєте одяг для прання кудись інде? Чи перете його тут, на місці?

— Відсилаємо, сер. Ми працюємо з дуже надійною компанією.

— Ви маєте змогу з’ясувати, чи його ще не відіслали? До мене дійшло, що він мені буде потрібний сьогодні ввечері для участі в одній зустрічі.

— Зараз я це з’ясую, сер. Не кладіть слухавку.

Я чекав із почуттям безнадії, дивлячись на пакетик героїну, що лежав на моєму нічному столику, на конверті був штемпель — райдужний череп, слово «afterparty»[208]. Через мить клерк за приймальною стійкою знову підійшов до телефону.

— На котру годину вам потрібен костюм, сер?

— Скоро.

— Боюся, його вже забрали. Машина щойно від’їхала. Але хімчистку в нас роблять того ж таки дня. Ви матимете свій піджак не пізніш як о п’ятій годині, я вам гарантую. Вам щось іще потрібне, сер? — запитав він після паузи.

Борис мав рацію, коли говорив про свій порошок, що він у нього дуже чистий, чистісінький білий: я так відключився, проковтнувши звичайну дозу, що протягом невизначеного часу приємно гойдався на самому краю смерті. Міста, століття. Я з насолодою ковзав туди-сюди по повільних хвилинах, зачарований за опущеними шторами, по порожніх хмарах сновидінь та по рухливих тінях, по безруху, як на розкішних мисливських натюрмортах Яна Венікса з підвішеними за ноги мертвими птахами із закривавленими крилами, й останнім проблиском розуму, який мені лишився, я, як мені здавалося, розумів таємну велич помирання, до самого кінця недоступне людству знання: ні болю, ні страху, дивовижне відсторонення — на поховальному човні ти відпливаєш у нескінченну неозорість, наче імператор, відпливаєш, відпливаєш, спостерігаючи далеку метушню на березі, вільний від усіх людських почуттів любові, страху, горя та смерті.

Коли дзвінок у двері розколов мої марення через кілька годин, а могли минути сотні років, я навіть не здригнувся. Я з приємністю підвівся на ноги, — щасливо хитаючись у повітрі, тримаючись за меблі, поки йшов, — й усміхнувся дівчині у дверях: білява, сором’язлива на вигляд, вона принесла мені мій одяг, загорнутий у целофан.

— Ваші речі, містере Декер, — як і всі голландці, вона промовляла моє прізвище «Декка» — як Декка Мітфорд, давній знайомий місіс Дефріз. — Просимо пробачення.

— Що?

— Я сподіваюся, ми не завдали вам незручностей.

Чудесна дівчина. Які сині очі! Який чарівний акцент!

— Пробачте?

— Ми пообіцяли принести вам їх на п’яту годину. На рецепції сказали, що хімчистку вам у рахунок не включать.

— О, все гаразд, — відповів я, міркуючи, чи не дати їй чайові, і зрозумівши, що я тепер неспроможний ані думати про гроші, ані їх рахувати, зачинив двері, кинув одяг біля ліжка й хитаючись підійшов до нічного столика — подивитися на годинник Юрія: шоста двадцять — це примусило мене усміхнутися. Наркота врятувала мене від гострої тривоги — врятувала принаймні на годину двадцять хвилин. Якби не вона, я метався б, телефонував до портьє, уявляв, що внизу вже розташувалися копи, які прийшли по мене. Але наркота наповнила мене ведичним спокоєм. Тривога! Яка втрата часу! Усі священні книги мають рацію. Безперечно, тривога — це ознака примітивної й духовно нерозвиненої особи. Що там писав Єйтс про вражених китайських мудреців? Усе гине й створюється знову. У їхніх стародавніх очах іскриться сміх. Ось у чому мудрість. Люди лютували й плакали і руйнували все на світі протягом століть, скаржилися на своє жалюгідне маленьке життя — а який у цьому сенс? Що приносив їм цей марний смуток? Погляньте на степові лілеї, як вони ростуть: не працюють, не прядуть[209]. Чому ми переживаємо з тієї або іншої причини? Хіба ми, як розумні істоти, не прийшли на землю, аби бути щасливими в той короткий термін життя, який нам даровано?

Безперечно, так. Саме тому я анітрохи не засмутився, прочитавши коротку наперед заготовану записку, яку покоївка підсунула мені під двері («Шановний гостю, ми хотіли прибрати у Вашій кімнаті, але, на жаль, не змогли в неї зайти…»), саме тому з великою радістю наважився вийти в коридор у купальному халаті й передати покоївці величезну купу мокрих рушників — кожен рушник у моїй кімнаті був просякнутий вологою, бо я обгорнув ними своє пальто, щоб вони витягли з нього воду, на деяких досі лишалися рожеві сліди, яких я раніше не помітив… Чи потрібні чисті рушники? Звичайно! О, сер, ви забули свій ключ. Двері за вами замкнулись? О, стривайте хвилину, я вам їх відімкну! І саме тому навіть після цього я, не вагаючись ані секунди, замовив обід у номер, поблажливо дозволивши коридорному закотити стіл із наїдками на коліщатках усередину, до самого ліжка (томатний суп, салат, клубний сандвіч, смажена картопля, усе це я виблював через півгодини, це було найкраще блювання в моєму житті, я так тішився ним, що не міг утриматися від веселого сміху. Найкраща наркота в житті!). Я відчував, що захворів. Стільки годин, проведених у мокрій одежі за нуля градусів, відбилися на мені лихоманкою й переохолодженням, але я поблажливо дозволяв собі не помічати цієї недуги. Адже йшлося тільки про захворювання тіла, вразливого, схильного до хвороб. Хвороба, біль. Чому люди так цим переймаються? Я вдягнув весь той одяг, який був у моїй валізі (дві сорочки, светр, ще одні штани, дві пари шкарпеток), сидів, цмулячи кока-колу з міні-бару, і — все ще під кайфом, але вже відходячи — провалювався в бурхливі марення й виходив з них: необроблені діаманти, блискучі чорні комахи, мене також навідало надзвичайно виразне марення про Енді, геть мокрого, в промоклих тенісних черевиках, що хлюпали, тягнучи за собою воду в мою кімнату, з ним було щось не гаразд, щось дивне як твої справи, Тео?

так собі, а як ти?

теж не блискуче, я чув, що ви з Кітсі одружуєтеся, тато мені сказав

круто

авжеж круто, але ми прийти не зможемо, тато має бути присутній на зборах у яхт-клубі

це дуже кепсько

і тоді ми вирушили кудись удвох, Енді і я, з важкими валізами ми хотіли сісти на яхту, щоб попливти каналом, але Енді сказав, що на яхту він нізащо не сяде, і я його зрозумів, тому розгвинтив цю яхту на частини й склав їх у мою валізу, ми вирішили понести її суходолом, усі її частини разом із вітрилами, такий був у нас план, треба було лише йти понад каналами, і вони нас вивели б туди, куди ми хотіли прийти, або, навпаки, туди, звідки ми вийшли, але розібрати яхту виявилося набагато складнішою роботою, аніж я собі уявляв, це було зовсім не те, що розібрати стіл або стілець, і її частини були надто великими, щоб поміститись у мою валізу, і там був також величезний гвинт, який я намагався запхати разом зі своїм одягом, і Енді знудився й пішов пограти в шахи з кимось, чиє обличчя мені не сподобалось, і він сказав, якщо ти не можеш спланувати все наперед, тобі доведеться пристосовуватися до того, як складатиметься ситуація.

Я прокинувся, наче мені врізали ляпасf, мене нудило, й усе тіло свербіло, ніби під шкірою повзали мурахи. Наркота поступово вивітрювалася з організму, а паніка поверталася з ревом, удвічі сильніша, ніж була, і спітнілий, весь у гарячці, я, вже без сумніву, був геть хворий. Поплентавшись до ванної й знову все з себе виблювавши (не по-наркоманськи весело, а зі звичайною огидою), я повернувся в кімнату й із тремтінням у тілі подивився на свій піджак і шарф, подумавши, як мені пощастило. Усе для мене закінчилося о’кей (а може, ще не закінчилося?), хоч могло б закінчитися дуже погано.

Я незграбно дістав костюм і шарф із целофанового пакування, підлога піді мною гойдалася, наче палуба корабля, і довелося спертися на стіну, щоб утриматися на ногах, — начепив окуляри й сів на ліжку, щоб роздивитися їх на світлі. Тканина здавалася зношеною, а так усе було гаразд. Але потім я знову засумнівався. Тканина була надто чорною. Я то бачив плями, то не бачив. Мій зір ще не прийшов до норми. Можливо, це трюк, можливо, якщо я спущусь у вестибюль, там на мене вже чекають копи, але ні — я відігнав цю думку — припускати таке безглуздо. Вони конфіскували б мій одяг, якби знайшли щось підозріле на ньому, хіба ні? Звичайно ж, вони не повернули б його випрасуваним і чистим.

Я ще частково перебував десь далеко, ніби це й не зовсім я. Якимсь чином моє сновидіння про яхту проникло в мій готельний номер, тож це була тепер не тільки кімната, а й каюта корабля. У вбудованих шафках (над моїм ліжком і під карнизами) акуратно прилаштовані мідні ручки, начищені до блиску, як на флоті. І дерево тут корабельне: палуба розгойдується, за вікнами хлюпотить чорна вода каналів. Я у своїй маячні знявся з якоря і кудись дрейфую. Над водою висне густий туман, вуличні ліхтарі просвічують крізь нього сірим і тьмяним світлом, розм’яклі й розмиті до тонкого серпанку.

Свербить, свербить. Шкіра горить вогнем. Нудить, голова розколюється. Що вищого ґатунку наркота, то сильнішого вона завдає болю, психічного й фізичного, коли вивітрюється. Я знову бачив, як із лоба в Мартіна вилітають згустки крові, але тепер на глибшому рівні, це відбувалося майже всередині мене, я відчував кожну пульсацію, кожну бризку — і навіть гірше, мене заморозило відчуття того, що моя картина тікає від мене. Заляпане кров’ю пальто, ноги хлопчика, який схопив її й кудись поніс. Затемнення. Катастрофа. Людям, які залежать від законів біології, немає пощади; ми живемо протягом якогось часу, трохи хвилюємось і помираємо та гниємо в землі, як покидьки. Час швидко нас усіх руйнує. Але зруйнувати або втратити річ, яка не знає смерті, порвати зв’язки сильніші, ніж тимчасові, — це вже окрема метафізична подія, що дає нам скуштувати новий смак розпачу.

Батько сидить за столом для гри в бакара опівночі в охолодженому кондиціонером повітрі. Завжди є щось більше, прихований рівень речей. Талан ховається в чорному настрої та в його маніфестаціях.

Він звірявся з зірками, чекав ретроградного Меркурія, щоб зірвати великий куш, прагнучи знання поза межами звичайного. Його щасливим кольором був чорний, щасливим числом — дев’ятка. Здай-но карти ще раз, друзяко. Існує схема, і ми її частини. Але якщо ти глибоко проникнеш у цю ідею схеми (чого батько ніколи не завдавав собі клопоту робити), ти натрапиш на таку чорну порожнечу, яка категорично зруйнує все, що ти завжди сприймав як світло або думав, що це воно.

Розділ XII Наше місце

Перед Різдвом усі дні злилися в один, бо через свою хворобу й добровільну самотність я втратив спроможність стежити за часом. Я залишався у своїй кімнаті, напис «Прошу не турбувати» висів на дверях. А телебачення, замість вносити бодай невелику частку нормальності, лише посилювало безлад, який панував в інформаційному просторі: ані логіки, ані структури, що показуватимуть далі — невідомо, це могло бути що завгодно, то «Вулиця Сезам» нідерландською мовою, то голландці, які розмовляють, сидячи за столом, то ще більше голландців, які розмовляють, сидячи за столом; можна було, звичайно, дивитись і «Sky News», і CNN, і BBC, проте жодних місцевих новин англійською не передавали (нічого значущого, нічого такого, що стосувалося б або мене або подій у гаражі), хоч одного разу я мало не підстрибнув, коли, перемикаючи канали, натрапив на давній американський серіал про копів і з подивом побачив на екрані свого 25-річного батька: роль без слів, їх у нього таких було чимало, він там стовбичив позаду політичного кандидата на прес-конференції, схвально киваючи на обіцянки того суб’єкта й протягом якоїсь миті подивившись у камеру прямо через океан у майбутнє, на мене. У цьому було стільки іронії, багатозначної, моторошної, що я з жахом витріщив очі й роззявив рота. Попри стрижку та кремезнішу постать (у ті дні він часто ходив у тренажерний зал і тягав залізо), він був точною копією мене. Але найбільше мене вразило, яким порядним і чесним він видавався (близько 1985 року) — мій на той час уже пов’язаний з криміналітетом батько, що скочувався до алкоголізму. Ніщо з його вдачі, з його майбутнього не відбивалося на його обличчі. Натомість він здавався рішучим, уважним, зразком упевненості й перспективності.

Після цього телевізор я більше не вмикав. Мій контакт із реальністю тепер усе більше обмежувався обслугою, при цьому їжу в номер я замовляв лише перед світанком, коли ще не починало розвиднятись і рознощики були повільними й сонними.

— Ні, принесіть мені, будь ласка, голландські газети, — сказав я (англійською) коридорному, який розмовляв нідерландською мовою і приніс мені разом із булочкою, кавою, шинкою, яйцями та цілим комплектом голландських сирів «International Herald Tribune».

А що він знову й знову приносив мені «Tribune», я почав спускатися сходами чорного ходу ще до світанку по місцеві газети, акуратно розкладені на столі біля самих сходів, там, де я міг не потрапляти на очі черговому біля стійки реєстрації.

Bloedend. Moord[210]. Сонце, здавалося, не сходило до дев’ятої ранку, а потім з’являлося задимлене й затуманене, відкидаючи неяскраве, слабке, очищувальне світло, наче створювало сценічний ефект у якійсь німецькій опері. Мабуть, у складі зубної пасти, якою я чистив лацкан свого пальта, був перекис або якийсь інший відбілювальний засіб, бо той клапоть, який я нею натирав, злиняв до білої плями з крейдяними краями завбільшки з мою долоню — ледь помітна примара мозкової рідини Фріца. Близько пів на четверту світло дня починало згасати, близько п’ятої ставало зовсім поночі. Тоді, якщо на вулиці не було багато людей, я відгортав відлоги й комір пальта, обмотував шию шарфом і, намагаючись не підіймати голову, пірнав у темряву й ішов до азіатського міні-маркету, розташованого за кількасот ярдів від мого готелю, де за ті євро, які в мене залишалися, купував собі сандвічі, яблука, нову зубну щітку, краплі від кашлю, аспірин та пиво. «Is alles»[211]? — питала мене бабця явно ламаною нідерландською мовою. Вона рахувала свої монети з нестерпною повільністю. Клац, клац, клац. Хоч у мене були кредитки, я був сповнений рішучості не користуватися ними — ще одне довільне правило в грі, яку я вигадав сам для себе, цілком ірраціональний запобіжний захід, бо кого я хотів одурити? Що могла змінити купівля кількох сандвічів у цілодобовій крамниці, якщо в готелі вже є дані моєї картки?

Ясність мого розуму затьмарював частково страх, а частково — хвороба, бо застуда, яку я підхопив, не минала. Мені здавалося, що з кожною годиною мій кашель ставав глибшим, а легені боліли більше. Правду казали про любов голландців до чистоти, про голландські засоби для чищення — у маркеті був неймовірний вибір найрізноманітнішої побутової хімії з невідомими мені назвами, і я повернувся до свого номера з пляшкою, на якій був намальований білий лебідь на тлі засніженої гори, з черепом та перехрещеними кістками з протилежного боку. Та хоч засіб був достатньо сильним, щоб вивести смуги з моєї сорочки, він виявився надто слабким, щоб усунути плями з коміра, які злиняли від печінково-брунатних ляпок до зловісних кругів, що налізали один на одного, як отруйні гриби. Я прополоскав сорочку вчетверте чи вп’яте — з очей у мене текли сльози, потім зібгав її, зав’язав у целофанову торбину й запхав у самий кінець найвищої полиці в шафі. Я не міг кинути її в канал, бо знав, що вона випливе на поверхню, а якогось тягарця в мене не було, і боявся винести її на вулицю й запхати у сміттєвий бак — хтось побачить, і мене схоплять, я знав, що станеться саме так, це знання було глибоким та ірраціональним, як інколи знаєш подальший розвиток подій уві сні.

На короткий час. Що означає «на короткий час»? Усе займе щонайбільше три дні, сказав мені Борис в Анни де Лармессен. Але він тоді не врахував появу Фріца й Мартіна.

Дзвони й гірлянди, різдвяні зорі у вітринах крамниць, стрічки та позолочені горіхи. Уночі я спав у шкарпетках, у брудному пальті, у светрі з високим коміром, крім того що накривався ковдрою, бо навіть до кінця вивернутий проти годинникової стрілки, як рекомендувалося в переплетених шкірою готельних інструкціях, регулятор на батареї не допомагав прогріти кімнату настільки, щоб полегшити мою лихоманку. Білий гусячий пух, білі лебеді. Кімната смерділа хлоркою, як дешеве джакузі. Чи долітав цей сморід до покоївок у коридорі? Мені дали б не більше десяти років за крадіжку музейної картини, але, вбивши Мартіна, я переступив межу в інший світ, з якого повернення не було.

Проте я якось прилаштувався витримувати думки про смерть Мартіна чи, радше, обминати їх. Цей учинок — із його вічністю, незворотністю — закинув мене в настільки інакші світи, що для багатьох практичних аспектів життя я був уже по суті мертвий. У мене було таке відчуття, ніби я перебуваю поза всім, ніби дивлюся на землю з крижини, що відпливає все далі в море. Того, що зроблено, не повернеш. Мене більше немає.

Та й добре. Я небагато важив у системі речей, як, до речі, й Мартін. Нас легко забудуть. Ми послужимо людям соціальним або моральним уроком, не більше. Але картину — картину пам’ятатимуть і оплакуватимуть її втрату завжди, принаймні доти, доки триватиме історія, доки льодовики розтануть і вулиці Амстердама підуть глибоко під воду. Кому відомі й цікаві імена турків, які висадили в повітря дах Парфенону? Імена мулл, які наказали зруйнувати статуї Будди в Баміянській долині? Але живі вони чи мертві, а їхні діяння вічні. Це найгірший вид безсмертя. З наміром чи без, я погасив світло в самому серці світу.

Втручання вищої сили: ось як страхові компанії називають такі катастрофи, настільки рідкісні або загадкові, що ніяк інакше їх і не поясниш. Можна, звичайно, послатися на випадковість, але деякі події так далеко відходять від страхових таблиць, що навіть страховики мусять посилатися на надприродні явища, аби пояснити їх, — гниле моє щастя, якось сказав мій батько однієї ночі, коли ми сиділи в густій темряві біля басейну й він курив «вайсрой», сигарету за сигаретою, щоб відігнати комарів, то був один із небагатьох випадків, коли він намагався поговорити зі мною про смерть моєї матері, про те, чому іноді відбуваються такі несподівані події, чому я, чому вона, чому ми опинилися в неслушний час у неслушному місці, такою була наша доля, зі своєю ймовірністю один на мільйон, для нього то не була якась відмовка, а (я це зрозумів, коли пішов від нього) вияв віри й найкраща відповідь, яку він міг мені дати, щось подібне до «На все воля Аллаха» або «Така воля Божа», проте для нього наймогутнішим Богом була Фортуна, перед якою він і схиляв голову.

А що, якби він опинився на моєму місці? Уявивши таку картину, я ледь не засміявся. Я міг виразно уявити собі, як він шастає туди-сюди кімнатою, почуваючи себе в пастці й утішаючись гостросюжетністю, такий собі коп, ув’язнений за сфабрикованим звинуваченням, якого зіграв Фарлі Ґренджер. Але я так само добре уявляв собі його підсвідоме зачарування моїм становищем, його поворотами й вивертами, так само випадковими, як перетасування карт, міг надто яскраво уявити, як він скрушно похитує головою. Планети стали невдало. Це все частина великої гри, яка має прихований зміст. Частина сюжету, хлопче, втямив? Він зайнявся б своєю нумерологією чи чимось подібним, звірявся б із гороскопом для Скорпіонів, підкидав монети, консультувався з зорями. Хоч би що казали про мого тата, а в тому, що він не мав чіткого світогляду, його точно не звинуватиш.

Перед святом готель став заповнюватися постояльцями. Подружжя. Американські військові розмовляють у коридорах із притаманною їм різкістю, прямотою й авторитетністю. Я лежу в ліжку зі своєю наркотичною лихоманкою і мрію про засніжені гори, чисті й моторошні, телевізійну хроніку альпійських видів Берхтесґадена, штормовий вітер, що здіймає хвилі на морі на картині, яка висить над моїм столом. А на темних розбурханих водах стрибає один невеличкий човен.

Батько: Відклади пульт, коли я розмовляю з тобою.

Батько: Не скажу, що це катастрофа, але таки облом.

Батько: Він що, завжди має їсти з нами, Одрі? Сидіти з нами за столом кожного довбаного вечора? Ти не можеш наказати Аламеді, щоб вона нагодувала його, перед тим як я прийду?

«Уно», «Морський бій», «Чарівний екран», «Чотири в ряд». У своїй різдвяній панчосі з подарунками я знаходжу зелених солдатиків і бридких гумових комах.

Містер Барбур: Сигнал із двох прапорів.

Віктор: «Прошу допомоги».

Ехо[212]: «Повертаю праворуч».

Квартира на Сьомій авеню. Сірий дощовий день. Протягом багатьох годин я монотонно грав на губній гармошці — туди-сюди, туди-сюди.

У понеділок, а може, то був вівторок, коли я нарешті набрався сміливості підняти темні штори, був уже такий пізній час, що почало смеркатись, і я побачив біля готелю телевізійників — вони чатували на туристів, які приїздять сюди на Різдво. Англійські голоси, американські голоси. У церкві святого Миколая звучали різдвяні концерти, з ярмаркових яток продавали пончики з цукровою пудрою. «Мало не потрапив під велосипед, але загалом чудово проводжу час». Груди мені боліли, я знов опустив штори, став під гарячий душ і стояв під потужними струменями води, доки шкіра не запалала вогнем. Весь квартал сяяв святково освітленими ресторанами, казковими вітринами, в яких були виставлені кашемірові пальта й грубі светри ручного плетіння, теплий одяг, який я не здогадався взяти з собою. Але я навіть не наважувався зателефонувати вниз і замовити кави — через нідерландськомовні газети, які гарячково гортав від самого світанку: в одній із них на першій шпальті було фото паркувального гаража з поліційною стрічкою, що перекривала вхід.

Розгорнуті газети валялися на підлозі в ногах ліжка, наче мапа якогось жахливого місця, де мені зовсім не хотілося опинитись. Знову й знову, неспроможний утриматися, між короткими снами й гарячковими уявними розмовами з уявними людьми я починав гортати газети, намагаючись знайти в них хоч якісь знайомі чи схожі на англійські слова, але майже не знаходив: Amerikaan dood aangetroffen[213]. Heroïne, cocaïne. Moord: мордування, замордовано, смертельність, убивство. Drugsgerelateerde criminaliteit: Frits Aaltink afkomstig uit Amsterdam en Mackay Fiedler Martin uit Los Angeles[214]. Bloedig: кривавий. Schotenwisseling[215]: що це може означати, хоча schoten, либонь, означає постріли? Deze moorden kwamen als en schok voor[216] — що це?

Борис. Я підійшов до вікна, постояв там, потім повернувся назад. Навіть у тому сум’ятті, з яким ми прощалися на мосту, я запам’ятав його наказ не телефонувати йому, він наполягав на цьому дуже твердо, хоч ми розлучилися так поквапно, що я не пам’ятаю, чи він пояснив мені, чому я повинен чекати, поки він сконтактує зі мною, і в будь-якому разі я не був переконаний, чи це досі важливо. Він також дуже рішуче переконував мене, що поранений нетяжко, принаймні так я собі нагадував, хоч у потоці небажаних спогадів, які бомбардували мене від самого того вечора, перед моїми очима безперервно маячив отвір з обпаленими краями на рукаві його пальта, забризкана кров’ю чорна шерсть у світлі натрієвих ламп. Дорожня поліція цілком могла зупинити його на мосту й заарештувати за водіння машини без прав: якщо так, то виходить паскудна історія, хоч і набагато краща, ніж деякі з моїх припущень.

Twee doden bij bloedige[217]… І це не кінець. Це тривало. Наступного дня і наступного за ним разом зі своїм традиційним голландським сніданком я одержував додаткову інформацію про вбивства на Овертомі; газетні колонки тепер були вужчими, але відомостей у них давалося більше. Twee dodelijke slachtoffers. Nog een of meer betrokkenen. Wapengeweld in Nederland[218]… Фотографію Фріца опублікували разом із фотографіями кількох інших чоловіків і довжелезною статтею, прочитати її я не мав ані найменшої надії. Dodelijke schietpartij nog onopgehelderd[219]… Мене турбувало, що вони перестали писати про наркотики — хибний слід, по якому хотів пустити поліцію Борис, — і стали розглядати події під іншими кутами зору. Я спричинив ці події, й тепер історія про них розлетілася всюди, люди в усьому місті читали про них і обговорювали їх чужою для мене мовою.

У «Herald Tribune» — величезна реклама «Тіффані». «Краса і майстерність, непідвладні часові». «„Тіффані & Ко“ бажає вам щасливих свят».

Вибрики Фортуни, як любив казати мій батько. Масштабний збій систем.

Де ж Борис? У своїй лихоманці я безуспішно намагався розважити себе спогадами, як він мав звичай несподівано з’являтися саме в ту хвилину, коли ніхто його не чекав. Захрустить пальцями, примусивши дівчат здригнутися. Як він тоді заявився через півгодини після того, як почався наш обов’язковий іспит на профорієнтацію, спричинивши загальний сміх у класі, коли учні побачили його здивоване обличчя крізь заґратоване віконце в замкнених дверях. «Ааа, це йшлося про наше прекрасне майбутнє», — зневажливо кинув він, коли дорогою додому я спробував пояснити йому, що означають ці стандартизовані тести.

У своїх сновидіннях я ніяк не міг дістатися туди, куди мені було треба. Щось завжди мені перешкоджало.

Борис послав мені есемескою номер свого телефону перед тим, як ми вилетіли зі Штатів, і хоч я боявся написати йому повідомлення (не знаючи, що там із ним зараз і чи не зможуть через цей текст якось вистежити мене), але постійно собі нагадував, що знаю, як його знайти, якщо в мене виникне така потреба.

Він також знає, де я перебуваю. А проте я годинами лежав уночі, сперечаючись сам із собою, — те саме з тупою одноманітністю: а що як, а що як, ну чим це зашкодить? Зрештою в якусь хвилину цілковитої розгубленості, погано розуміючи, що й до чого, — горів нічник, і я то засинав, то прокидався — я не витримав, схопив телефон на нічному столику й відіслав йому есемеску, перш ніж устиг обміркувати цей намір: «Де ти?»

Наступні дві-три години я лежав у стані погано контрольованої тривоги, затуливши обличчя долонею, хоч світла в кімнаті й не було. На жаль, коли я прокинувся від свого просякнутого потом сну десь на світанку, телефон не подавав жодних ознак життя — він геть розрядився, бо я забув його вимкнути, — і, не бажаючи спілкуватися з персоналом на рецепції, я ще кілька годин вагався, аж поки надвечір таки наважився спуститись і запитати, чи мають вони зарядні пристрої для телефонів.

— Авжеж, сер, — сказав клерк за стійкою реєстрації, навіть не подивившись на мене. — Вам для американського?

Слава Богу, подумав я, намагаючись не надто поспішати, коли рушив сходами нагору. Телефон у мене був старий і повільний, я ввімкнув його, трохи постояв, потім мені набридло чекати, коли на екрані висвітиться логотип «Еппл», я пішов до міні-бару, налив собі випити, знову повернувся до телефону й дивився на нього трохи довше, аж поки екран засвітився і з’явилася давня шкільна світлина, яку я задля сміху поставив на заставку; ніколи я з такою радістю не дивився на десятирічну Кітсі, що зависла в стрибку, щойно пробивши штрафний. Але щойно я наготувався ввести пароль, екран несподівано затремтів, потім блимав секунд десять, на ньому виникли чорні й сірі смужки, які розпалися на цятки, з’явився сумний смайлик, клацнув і зник, залишивши по собі чорний екран.

Шістнадцята година п’ятнадцять хвилин. Небо набуло ультрамаринового кольору над дзвіницями за каналом. Я сидів на килимі, притулившись спиною до ліжка, з дротом зарядного пристрою в руці, й методично по два рази втикав його в усі розетки в кімнаті — я вмикав і вимикав телефон сотню разів, підносив його до лампи, щоб перевірити: а раптом він працює, лиш екран погас, — пробував перезарядити його, але телефон навернувся: нічого не відбувалося, холодний чорний екран, глухо, як у могилі. Напевне, сталось якесь замикання; тієї ночі, коли відбулися події в гаражі, він намок — коли я дістав його з кишені, на екрані були краплі води, та хоч я чекав добру хвилину, поки він увімкнеться, телефон, схоже, працював нормально до тієї хвилини, коли я спробував зарядити його. Уся інформація була продубльована на моєму лептопі вдома, крім єдиного, такого потрібного мені контакту — телефонного номера Бориса, який він скинув мені в машині, коли ми їхали в аеропорт.

Віддзеркалення води коливалися на стелі. Десь на вулиці дзеленчала дзвіночками різдвяна музика, колядники трохи фальшиво співали різдвяну пісню: «О Tannenbaum, О Tannenbaum, wie treu sind deine Blätter»[220].

Зворотного квитка в мене не було. Але була кредитка. Я міг замовити таксі до аеропорту. «Ти можеш замовити таксі до аеропорту», — сказав я собі. Схіпгол. Я там сяду на перший же літак. Аеропорт Кеннеді, Ньюарк. Я маю гроші. Я розмовляв сам із собою, наче дитина. Хто знає, де тепер Кітсі — найімовірніше, в Гемптоні, — але помічниця місіс Барбур, Джанет (яка досі працювала з нею, хоч місіс Барбур уже не потребувала допомоги) була особою, здатною добути тобі квиток на літак звідки завгодно, якщо попередити її за кілька годин, навіть на Святвечір.

Джанет. Згадка про Джанет абсурдним чином мене заспокоїла. Джанет, яка самим своїм виглядом уміла підняти настрій, Джанет, товста й рум’яна, у своїх рожевих вовняних кофтинках і картатих спідницях, схожа на німфу Буше у вбранні від «Джей Крю», яка на все відповідала: «Чудово!» і пила каву з рожевої чашки з написом «Джанет».

Якою все ж таки полегкістю було зібратися з думками! Хіба Борисові або нехай там кому допоможе, якщо я стовбичитиму тут без діла? Холод і вологість, нечитабельна мова. Лихоманка й кашель. Кошмарне відчуття скутості. Я не хотів їхати без Бориса, не знаючи, чи з Борисом усе гаразд, це було так, наче у фільмі про війну, коли треба тікати й покинути загиблого друга, не маючи щонайменшого уявлення, чи не потрапиш ти в ще більше пекло, і водночас я так хотів покинути Амстердам, що вже уявляв собі, як упаду навколішки, вийшовши з літака в Ньюарку, й доторкнуся чолом до бетонної підлоги.

Телефонний довідник. Олівець і папір. Мене бачили тільки троє людей: індонезієць, Ґроздан і хлопець-азіат. І хоча мене, цілком імовірно, розшукували «колеги» Мартіна та Фріца в Амстердамі (ще одна причина, щоб ушитися з міста), не було жодних підстав вважати, що поліція взагалі мною цікавиться. Навряд чи мене відстежуватимуть за паспортом.

І тут — це було так, ніби мені врізали ляпаса, — я пересмикнувся. Хтозна-чому я думав, що мій паспорт лежить унизу, де я надавав його під час заселення в готель. Але, правду кажучи, я зовсім про нього не думав після того, як Борис забрав його в мене й поклав у бардачок своєї машини.

Дуже, дуже спокійно я відсунув убік телефонну книгу, намагаючись зробити це так, щоб якомусь сторонньому спостерігачеві мої дії здалися цілком звичайними, невимушеними. За нормальних обставин усе було б дуже просто. Я з’ясував би адресу консульства, поїхав туди, став у чергу. Дочекався розмови з консульським працівником. Спілкувався б чемно й терпляче. При собі в мене є кредитки та посвідчення особи з фотографією. Гобі зміг би вислати мені факсом свідоцтво про народження. Я знервовано намагався не згадувати історію, яку Тодді Барбур якось розповів за обідом: коли він загубив свій паспорт (в Італії? Іспанії?), його зобов’язали притягти справжнісінького живого свідка, що підтвердив його особу.

Гематомне чорнильне небо. В Америці зараз ранок. Гобі збирається з’їсти ланч, іде в «Джефферсон Маркет», можливо, водночас купує продукти для ланчу, яким годуватиме гостей на Різдво. Чи Піппа досі в Каліфрпнії? Я уявив собі, як вона лежить у готелі в ліжку й тягнеться до телефону з іще заплющеними очима. Тео, це ти, в тебе якісь неприємності?

Ліпше відбрехатися, заплатити штраф, аніж показати, хто ми є, якщо нас раптом зупинять.

Мені було погано. Їхати до консульства (чи будь-куди), відповідати там на запитання, заповнювати папери — ще тільки таких проблем мені не вистачало. Я не призначав собі часових лімітів для чекання, а проте будь-який рух — рух випадковий і позбавлений сенсу, рух мухи, що дзижчить у банці, — мені здавався чимось більш осмисленим, аніж сидіти бодай на хвилину довше в номері, краєм ока вловлюючи привидів, що сновигають навколо мене.

Ще одна величезна реклама «Тіффані» в «Tribune», вітають зі святами. На протилежній сторінці інша реклама, цифрових камер, химерні літери й підпис — Жоан Міро[221].

Ви можете дивитися на картину цілий тиждень і потім жодного разу не згадати про неї.

А можете дивитися на картину секунду й потім думати про неї все своє життя.

Центральний вокзал. Це Європейський Союз, тут на кордонах не вимагають ніякого паспорта. Сідай у будь-який потяг, їдь, куди тобі заманеться. Я уявив, як накручую кола по всій Європі: Рейнський водоспад і Тірольські ущелини, кіношні тунелі й завірюхи.

Іноді сенс у тому, щоб добре зіграти поганими картами, — так часом сонно казав мій тато, майже закунявши на канапі.

Втупившись у телефон, очманілий від лихоманки, я сидів нерухомо й намагався думати. Борис за ланчем говорив, що від Амстердама до Антверпена можна доїхати потягом (і до Франкфурта, але в Німеччину я їхати не хотів), а також до Парижа. Якщо я звернуся в паризьке консульство по новий паспорт, то ймовірність того, що мене прив’яжуть до вбивства Мартіна, дещо менша. Але від того факту, що китайський хлопчик був свідком, нікуди не подінешся. Хто знає, може, інформацію про мене вже передали на поліційні комп’ютери всієї Європи.

Я пішов до ванної та побризкав водою на обличчя. Надто багато дзеркал. Я вимкнув воду й потягся до рушника, щоб витертись. Методичні дії, одна за одною. Уночі настрій у мене завжди псується, вночі мені робиться страшно. Налив собі склянку води. Ковтнув пігулку аспірину проти лихоманки. Лихоманка також на ніч завжди посилювалася. Прості дії. Я накручував себе, і я це знав. Я не знав, чи поліція має проти Бориса якісь докази, та хоч і боявся, щоб його не заарештували, але набагато більше тривожився, щоб Сашині люди не послали когось його слідами. Але це була ще одна думка, яку я намагався відігнати від себе.

Наступного дня — в день Святвечора — я замовив чималий сніданок і примусив себе його з’їсти, хоч їсти мені й не хотілося, і викинув газету, навіть не глянувши на неї, тому що боявся: якщо я знову побачу слова Overtoom або Moord, то вже не зможу наважитися зробити те, що надумав. Добре попоївши, я зібрав усі газети за тиждень, що валялися на ліжку й навколо нього, згорнув і запхав у смітник; дістав із шафи свою зіпсовану відбілювачем сорочку — спершу перевіривши, чи пакет міцно зав’язаний, — і запхав його в інший пакет з азіатського міні-маркету (цей я залишив відкритим, щоб було зручніше нести, а також на той випадок, якщо трапиться рятівна цеглина). Потім, піднявши комір пальта й туго обмотавши його шарфом, перевернув на дверях табличку «Не турбувати» іншим боком («Будь ласка, приберіть у моєму номері») й вийшов із готелю.

Погода була препаскудною, мене це влаштовувало. Вітер із дощем і снігом віяв над каналами й задував збоку. Я йшов десь хвилин двадцять — чхаючи, жалюгідний, змерзлий, — аж поки натрапив на сміттєвий бак на пустельному розі, де не було ні автомобілів, ні пішоходів, ні крамниць, лише будинки зі сліпими вікнами, затулені щільними віконницями проти вітру.

Я швиденько запхав туди свою сорочку й пішов далі, опанований збудженням, яке підштовхувало мене ще чотири чи п’ять вулиць, попри цокотіння зубів. Ноги в мене промокли; підошви черевиків були надто тонкими для залитої дощем бруківки, і я дуже змерз. Коли тут вивозять сміття? Не має значення.

Але ж — я труснув головою, щоб прочистити її, — азіатський маркет. На целофановій торбині надрукована назва азіатської крамниці, що за кілька кварталів від мого готелю. Проте думати так було безглуздо, і я спробував викинути ці думки з голови. Хто мене бачив? Ніхто.

ЧАРЛІ: «Ствердна відповідь».

ДЕЛЬТА: «Дотримуйся дистанції, я маневрую».

Забудь. Забудь. Повернення немає.

Не знаючи, де тут стоянка таксі, я безцільно блукав хвилин двадцять або й більше, поки нарешті зловив таксі на вулиці.

— Центральний вокзал, — сказав я водієві-туркові.

Та коли він нарешті висадив мене, провізши зловісними сірими вулицями, схожими на кадри старої чорно-білої кіноплівки, я на мить подумав, що він привіз мене не туди, оскільки будівля з парадного боку була більше схожою на музей. Червоно-цегляна фантазія з фронтонами та башточками, колюча голландська вікторіанщина. Я долучився до святкової юрби, щосили намагаючись нічим не виділятись і не звертати увагу на поліціянтів, що стояли всюди, хоч би куди я дивився; я почувався розгубленим і зніяковілим, коли великий демократичний світ знову почав здійматися хвилями та обертатися навкруг мене: дідусі, студенти, стомлені молодята й дітлахи з рюкзаками за спиною, крамничні торби, стаканчики зі «Старбаксу», торохтіння коліщат під валізами, юнаки, що збирають підписи за «Ґрінпіс», і я знову поринув у людський гамір. Удень був потяг до Парижа, але мені потрібен був нічний, найпізніший.

Нескінченні черги тяглися аж до газетного кіоску.

— На цей вечір? — запитала касирка, коли я нарешті підійшов до віконця: кремезна білявка середніх літ із великими грудьми, байдуже привітна, наче звідниця на другосортній жанровій картині.

— Саме так, — відповів я, сподіваючись, що не здаюся таким хворим, яким почуваюсь.

— Скільки квитків? — запитала вона, майже не подивившись на мене

— Один.

— Зрозуміло, гаразд. Паспорт, будь ласка.

— Хвилинку, — сказав я захриплим від хвороби голосом, поплескавши себе по кишенях; я сподівався, що паспорт не вимагатимуть. — А, пробачте, я його не маю при собі, він у сейфі в готелі, але… — Я дістав своє посвідчення жителя штату Нью-Йорк, кредитки, картку соціального страхування й посунув усе це до віконця. — Ось маєте.

— Щоб подорожувати, потрібен паспорт.

— О, звичайно. — Я намагався, щоб мій голос звучав раціонально, авторитетно. — Але я збираюся їхати лише ввечері. Бачите? — Я показав на порожню підлогу біля своїх ніг; там не було багажу. — Я проводжаю свою дівчину, а що я тут, то подумав, чому б не стати в чергу й не купити собі квиток на вечір, якщо така можливість існує.

— Що ж, — касирка подивилася на екран свого комп’ютера, — у вас іще багато часу. Купите квиток, коли повернетеся сюди ввечері.

— Авжеж, — сказав я, затиснувши носа, щоб не чхнути, — але я хочу купити його зараз.

— Боюся, це неможливо.

— Будь ласка. Це мені дуже допоможе. Я стояв тут у черзі сорок п’ять хвилин і не знаю, яка черга буде ввечері. — Від Піппи, яка об’їздила залізницею всю Європу, я знав, що в поїздах паспорти ніколи не перевіряють. — Усе, чого я хочу, це купити квиток тепер, щоб устигнути залагодити всі свої справи, перш ніж приїду сюди ввечері.

Касирка пильно подивилася на мене. Потім узяла моє посвідчення особи й подивилася на фотографію, потім знову на мене.

— Слухайте, — сказав я, коли вона завагалася чи мені здалося, що вона вагається. — Ви ж бачите, що це я. Моє ім’я, мою картку соціального страхування. А зараз, — сказав я, полізши до кишені по ручку й папір, — дозвольте мені продублювати вам свій підпис.

Вона порівняла обидва підписи, поклавши їх поруч. Знову подивилася на мене й на мою картку — і, схоже, несподівано прийняла рішення.

— Я не можу прийняти ці документи.

І вона посунула мою картку крізь віконце до мене.

— Чому?

Черга позаду мене наростала.

— Чому? — повторив я. — Це ті документи, якими я користуюся замість паспорта, щоб літати в Сполучених Штатах. Підписи збігаються, — сказав я, коли вона нічого не відповіла. — Хіба ви не бачите?

— Пробачте.

— Ви хочете сказати… — Я чув, як у моєму голосі звучить розпач; вона дивилася на мене агресивним поглядом, ніби казала: я тобі не дозволю тут сперечатися! — Ви хочете мені сказати, я повинен прийти сюди ввечері й знову вистояти цю чергу?

— Даруйте, сер, я нічим не можу допомогти вам. Наступний, — сказала касирка, дивлячись через моє плече на наступного пасажира.

Коли я йшов назад, проштовхуючись крізь натовп, хтось сказав позаду мене:

— Гей! Послухай-но друже…

Спочатку, дезорієнтований спілкуванням із касиркою, я подумав, що той голос мені вчувся. Та коли розгублено обернувся, то побачив схожого на тхора тінейджера з запаленими червоними очима й поголеною головою, який перехилявся з п’ятки на носок у своїх велетенських кедах. Побачивши, як він шастає поглядом туди-сюди, я спочатку подумав, що він хоче продати мені паспорт, але натомість він нахилився й сказав:

— І не намагайся.

— Ти про що? — невпевнено запитав я, поглянувши на жінку-поліціянта, що стояла за п’ять футів від нього.

— Послухай, друже. Я їздив із паспортом сотню разів, і мене ніколи не запитували, є він у мене чи його нема. Але що сталося того разу, коли його в мене не було? Коли я приїхав до Франції, вони замкнули мене до імміграційної в’язниці, дванадцять годин годували покидьками й ставилися до мене як до покидька. То була жахлива й брудна поліційна камера. Повір мені — треба, щоб твої документи були при тобі. І щоб із ними все було гаразд.

— Твоя правда, — погодився я.

Я спливав потом у своєму пальті, яке не наважувався розстебнути. Шарфі, який не наважувався розмотати.

Мені було жарко. Боліла голова. Пішовши від нього геть, я відчував, як обпалюють мені спину люті погляди камер спостереження; і я намагався здаватися спокійним, проштовхуючись крізь юрбу, від лихоманки мене хитало, а в кишені я жмакав телефонний номер американського консульства.

Телефон-автомат я знайшов не відразу — кабіни стояли на протилежному боці вокзалу, а весь вільний простір там був напакований тінейджерами, що сиділи колом на підлозі, ніби їхнє плем’я зібралося на важливу нараду, — а ще більше часу в мене забрали спроби допетрати, як же з нього зателефонувати.

Бурхливий потік нідерландської мови. Потім мене привітав приємний американський голос: ми вітаємо вас у консульстві Сполучених Штатів у Нідерландах, чи не бажаю я перейти на англійську мову? Якісь меню, якісь варіанти вибору. Натисніть кнопку 1, якщо вам треба це, натисніть 2, якщо вам треба те, і чекайте відповіді оператора. Я терпляче виконав усі інструкції і стояв, дивлячись на натовп, аж поки зрозумів, що, можливо, я роблю помилку, дозволяючи людям бачити своє обличчя, й відвернувся до стіни.

Телефонний виклик ішов так довго, що я став провалюватися в якийсь негустий туман, коли раптом на лінії клацнуло й там пролунав бадьорий американський голос, власниця якого, схоже, зовсім нещодавно засмагала на пляжі в Санта-Крусі:

— Доброго ранку, це американське консульство в Нідерландах, чим можу вам допомогти?

— Вітаю вас, — із полегкістю сказав я. Я хотів був назватися якимсь вигаданим ім’ям лише щоб дізнатися потрібну мені інформацію, але був надто слабкий і виснажений, щоб клопотати собі цим голову. — Боюсь, я потрапив у халепу. Мене звуть Теодор Декер, і в мене вкрали паспорт.

— Ох, співчуваю. — Вона щось друкувала, я чув клацання клавіатури на протилежному кінці лінії. Десь на задньому тлі грала різдвяна музика. — Ще й час такий невдалий — усі подорожують… Ви заявили про свою втрату представникам влади?

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо у вас украли паспорт, ви повинні негайно повідомити поліцію.

— Я… — я вилаяв себе подумки, навіщо я сказав, що паспорт у мене вкрали? — Ні, я не звертався ні до кого, бо це сталося щойно. На Центральному вокзалі. Правду кажучи, я не переконаний, що його в мене вкрали, думаю, він просто випав із кишені.

— Ну, знаєте, — ще трохи клацання по клавіатурі, — байдуже, вкрали його чи ви він випав у вас із кишені, ви повинні написати заяву в поліцію.

— Так, але я мав щойно сісти на потяг, а мені відмовляються продати квиток. А я повинен бути вночі в Парижі.

— Побудьте на лінії. — На вокзалі було надто багато людей, волога шерсть і густий натовп у перегрітому приміщенні смердять жахливо. Через мить на лінії клацнуло — вона знову взяла слухавку. — Будь ласка, надайте мені таку інформацію про себе…

Ім’я та прізвище. Дата народження. Дата й місто видачі паспорта. Я спливав потом у своєму пальті. Навколо вологі тіла, які важко дихали.

— Ви маєте документи, які підтверджували б ваше громадянство? — запитала вона.

— Пробачте…

— Колишній паспорт? Свідоцтво про народження або документ про прийняття в громадянство?

— Я маю картку соціального страхування. Та посвідчення особи, видане штатом Нью-Йорк. Свідоцтво про народження мені можуть надіслати факсом зі Сполучених Штатів.

— Чудово. Цього має вистачити.

Справді? Я аж завмер від несподіванки. Оце й усе?

— Ви маєте доступ до комп’ютера?

Комп’ютер у готелі?

— Звичайно.

— Ну то запишіть. — Вона дала мені веб-адресу. — Ви повинні завантажити, надрукувати й заповнити афідевіт щодо свого втраченого паспорта — байдуже, чи ви загубили його, чи він украдений, — і принести сюди. До нашого офісу. Він розташований поблизу Рейксмузею. Ви знаєте, де це?

Мене опанувала така полегкість, що я мовчки застиг, поки мене психоделічним туманом огортав шум і гамір натовпу.

— Отже, ось що мені буде від вас потрібне, — сказала каліфорнійська дівчина, і її бадьорий голос вихопив мене з моїх різнобарвних марень: — Афідевіт. Документи, надіслані факсом. Дві фотографії 5 × 5 із білим тлом. І копію заяви в поліцію не забудьте.

— Перепрошую? — здригнувся я.

— Я ж вам уже казала. Якщо ви втратили паспорт чи його у вас украдено, ви повинні написати заяву в поліцію.

— Я… — Я прикипів поглядом до химерної процесії арабських жінок, що пропливали повз мене, закутані в чорне з ніг до голови. — У мене не буде на це часу.

— Що ви маєте на увазі?

— Річ не в тому, що я хочу виїхати в Америку сьогодні. Річ у тім, — мені знадобилася хвилина, щоб прийти до тями; від напад кашлю з очей потекли сльози, — що мій потяг до Парижа відходить через дві години. Тому зрозумійте — я не знаю, що мені робити. Я не впевнений, що мені вдасться зробити всю цю паперову роботу та ще й добутися до поліційного відділка.

— Що ж, — у її голосі пролунав жаль, — мушу вас повідомити, що ми працюватимемо ще тільки сорок п’ять хвилин.

— Що?

— Сьогодні ми зачиняємося рано. Святий вечір, ви ж розумієте. Завтра й протягом усього вікенду також не працюємо. Але ми знову відчинимося о пів на дев’яту ранку в понеділок після Різдва.

— У понеділок?

— Пробачте, — сказала вона. — такий у нас процес.

— Але в мене справа термінова!

Хвороба підсилила мій голос.

— Термінова? А які у вас обставини — сімейні чи медичні?

— Я…

— Бо в певних рідкісних випадках ми можемо надати екстрену допомогу й у неробочий час. — Вона втратила свій дружній тон і затріскотіла, швидко зачитуючи текст з інструкції, я чув, як на задньому плані дзвенить інший телефонний дзвінок, наче в прямому ефірі на радіо. — На жаль, ця участь обмежується питаннями життя або смерті, й наші працівники повинні переконатися в тому, що це справді надзвичайна ситуація, перш ніж видати вам дозвіл їхати без паспорта. Тому якщо обставини смерті або смертельної хвороби вимагають, щоб ви поїхали до Парижа сьогодні ввечері, вам доведеться надати нам інформацію, яка засвідчить критичну необхідність вашої негайної присутності в цьому місті, таку як афідевіт від лікаря, священика або розпорядника похорону…

— Я… — У понеділок? Чорт! Я не хотів навіть думати про те, щоб звернутися до поліції. — Прошу пробачення, послухайте-но мене…

Вона наготувалася покласти слухавку.

— Гаразд. Гаразд. Принесете нам усі документи в понеділок, двадцять восьмого числа. А потім, коли ми одержимо вашу заяву, то розв’яжемо вашу справу так швидко, як тільки зможемо — пробачте, хвилинку. — Клацання. Її голос, але слабший: — Доброго ранку, консульство Сполучених Штатів у Нідерландах, ви зможете хвилинку побути на лінії? — Телефон негайно задзвонив знову. Клацання. — Доброго ранку, консульство Сполучених Штатів у Нідерландах, ви зможете хвилинку побути на лінії?

— Як швидко ви зможете це зробити для мене? — запитав я, коли вона повернулася на мою лінію.

— О, після того, як ви звернетеся до нас із заявою, ми оформимо для вас документ не більш як за десять днів. Я маю на увазі десять робочих днів. Хоч за нормальних умов я б зробила все, щоб упоратися для вас за сім днів, але ж ви розумієте, що за свята в офісі утворився певний безлад і робочий графік у нас до самого Нового Року нерегулярний. Тож — пробачте, — додала вона в напруженій мовчанці, — це забере трохи часу. Погані новини, я розумію.

— І що мені робити?

— Вам потрібна допомога на подорож?

— Я не зовсім розумію, що це означає.

З мене котився піт. Смердючим нагрітим повітрям, тяжким від запаху натовпу, дихати було майже неможливо.

— Переказані поштою гроші? Тимчасове помешкання?

— Але як я зможу потрапити додому?

— Ви мешкаєте в Парижі?

— Ні, у Сполучених Штатах.

— Так от щодо тимчасового паспорта — тимчасовий паспорт навіть не має того чипа, який вам потрібен, щоб в’їхати в Сполучені Штати, тому я сумніваюся, що в такий спосіб ви дістанетеся додому скоріше, ніж якби… — Дзелень, дзелень, дзелень. — Одну хвилинку, сер. Ви зможете трохи побути на лінії?

— Коротше кажучи, мене звуть Голлі. Дати вам мій окремий телефон на той випадок, якщо під час перебування тут у вас виникнуть проблеми чи буде потрібна допомога?

Моя лихоманка чомусь мала тенденцію посилюватися з настанням ночі. Та після того, як я стільки годин простовбичив на холоді, вона набула властивості підсилюватися ривками, ніби важкий предмет, який тягнуть на мотузці на вершину високої будівлі; тож, повертаючись додому, я майже не розумів, чому рухаюсь або чому я досі не впав, як я примудряюся ступити ще бодай крок, якесь хистке й слизьке забуття несло мене понад каналами й дощовими провулками, підіймало над протягами та голими дахами, звідки я, здавалося, дивився згори сам на себе; я зробив помилку, не взявши таксі на вокзалі, й тепер перед очима в мене постійно маячили целофанова торбина в сміттєвому баку, блискуче рум’яне обличчя касирки на вокзалі та Борис зі слізьми в очах і закривавленими руками, що тримався за обпалену рану на рукаві: а вітер завивав, моя голова палахкотіла вогнем і я раз у раз смикався, намагаючись уникнути якихось чорних епілептичних тіней на рівні своїх ліктів; ті чорні сплески були оманою зору, насправді нікого й нічого там не було, лише вряди-годи проїздив під дрібним дощем згорблений велосипедист.

Важка голова, горло болить. Коли нарешті я зловив на вулиці таксі, то з’ясувалося, що йти до готелю мені залишалося кілька хвилин. Коли я нарешті піднявся у свій номер — перемерзлий і тремтячий, — мене там чекала єдина приємна новина. У кімнаті в мене прибрали й наповнили мені міні-бар, який я був спустошив, випивши навіть апельсиновий лікер «Куантро».

Я дістав звідти дві міні-пляшки з джином, змішав джин із гарячою водою з-під крана й сів на обтягнутий парчею стілець біля вікна, тримаючи склянку кінчиками пальців і спостерігаючи, як спливають години. Очі в мене злипалися, я перебував у напівдрімоті, похмуре зимове світло ковзало від стіни до стіни паралелограмами, що падали на підлогу й звужувалися, аж поки зовсім зникали, надійшов час обідати, живіт у мене заболів, у горлі пересохло від жовчі, а я все ще сидів там, у темряві. Я не думав нічого нового, все те, про що завжди думав і в набагато менш складних обставинах. Думки пронизували мене потужно й несподівано, отруйний шепіт у голові майже не змовкав, хоч іноді ставав таким тихим, що звучав майже на межі чутності, але в інших випадках зростав до безконтрольного реву, переходив у напад шаленства, хтозна-чому, іноді спричинити його міг навіть поганий кінофільм, або занудна вечірка, або короткочасна нудьга, або тривалий біль; тимчасова паніка й перманентний розпач — усе це навалювалося на мене відразу й спалахувало таким сірим, моторошним світлом, що я бачив, реально бачив, озираючись у кошмарній тривозі на минулі роки, бачив виразно і ясно, що світ і все, що в ньому, завжди перебуває в глибокій дупі й ніколи не буває бодай стерпним, відчував нестерпну клаустрофобію душі — кімната без дверей і вікон, із якої немає виходу, на мене накочуються хвилі сорому й жаху, відчепіться від мене, моя мати лежить мертва на мармуровій підлозі, припини, припини, голосно шепочу сам до себе в ліфтах, у таксі, залиште мене в спокої, я хочу померти, то була холодна, обміркована лють, спрямована на самознищення, яка не раз заганяла мене в густому тумані рішучості до моєї кімнати, де я ковтав неймовірну суміш із наявних під рукою наркотиків і бухла, і тільки завдяки невмінню та витривалості я зрештою завжди з розчаруванням приходив до тями, водночас відчуваючи полегкість щодо Гобі, якому не доведеться знайти мій труп.

Чорні птахи. Жахливе свинцеве небо, як на полотнах Егберта ван дер Пула.

Я підвівся на ноги й увімкнув настільну лампу, розхитуючись у слабкому світлі кольору сечі. Я міг чекати. Міг утекти. Але це не був вихід, це були радше спроби вижити: марні, як у миші, яка шастає в клітці зі зміями, шукаючи, де їй від них заховатися. Вони могли лише продовжити мені дискомфорт і напругу. Щоправда, був іще один вихід: я відчував, що працівник консульства не стане затримуватися з відповіддю й негайно зателефонує мені, якщо я «в неробочий час» залишу на автовідповідачі повідомлення, що я американський громадянин і хочу зізнатися в убивстві.

Акт протесту. Життя пусте, марне й нестерпне. Навіщо мені зберігати йому вірність? Немає сенсу. Чому не завдати Долі удару кулаком? Кинути книгу у вогонь і покінчити з усім? Здавалося, не буде кінця нинішнім жахіттям, багато зовнішніх жахіть приєднаються до моїх власних внутрішніх; а прийнявши достатню кількість наркоти (я зазирнув у пакетик: залишилося менш ніж половина), я можу покласти цьому край і податися деінде — у пишну темряву, феєрверк зірок.

Але я не був цілком переконаний, що мені вдасться з усім покінчити. Я не хотів витрачати те, що в мене було, на кілька годин забуття лише для того, щоб потім прокинутись у своїй клітці (або ще гірше: у голландській лікарні без паспорта). З другого боку, я давно не приймав наркотиків, утратив витримку до них і був упевнений, що в мене вистачить, аби успішно виконати свою роботу, якщо я поставлюся до неї серйозно й спочатку добре нап’юся, а на завершення ковтну свою пігулку, призначену для екстремальних ситуацій.

Пляшка охолодженого білого вина в міні-барі. Чом би й ні? Я допив решту свого джину й відкоркував вино, почуваючись рішучим і радісним — я був голодний, у міні-бар поклали крекери й закуски до випивки, але мій задум було легше здійснити на порожній шлунок.

Відчуття полегкості було величезним. Спокійний і тихий відхід. Безмежна радість одразу всього здихатися. Я знайшов на радіо канал класичної музики — там виконували різдвяні гімни, врочисті й літургійні, то були не так мелодії, як спектральний коментар до них — і подумав, чи не залізти мені у ванну.

Але ванна почекає. Натомість я висунув шухляду стола й дістав звідти готельний комплект канцелярського приладдя. Сірий кафедральний камінь, мінорні гексахорди. Rex virginum amator[222]. Між лихоманкою і водою в каналах навколо мене утворилася примарна подвійність, межова зона, яка водночас була кімнатою в готелі й каютою корабля, що легко гойдався на воді. Життя у відкритому морі. Смерть від води. Коли ми були малими дітьми, Енді казав мені своїм моторошним марсіянським голоском, як він чув на освітньому каналі, що Діва Марія оберігає тих, хто плаває на морі, що молитви з розарієм[223] захищають, зокрема, від утоплення. Mary Stella Maris. Марія Зірка Моря.

Я уявив собі Гобі на опівнічній месі, опускається навколішки між лавами у своєму чорному костюмі. Позолота поступово стирається. На дверях шафи, на кришці бюро часто можна бачити маленькі виїмки.

Речі шукають своїх законних власників. Вони наділені людськими властивостями. Вони нечесні або чесні, підозріливі або довірливі.

Справді чудові предмети не з’являються нізвідки.

Готельна ручка була далека від досконалості, я волів би мати кращу, але папір був кремовий і цупкий. Чотири листи. Листи до Гобі та місіс Барбур будуть найдовшими, бо вони найбільше заслуговують на моє пояснення, і це єдині люди, які за мною сумуватимуть, коли я помру. Але я напишу також Кітсі — щоб запевнити, що це не її провина. Лист до Піппи буде найкоротшим. Я хотів, аби вона знала, як сильно я її кохав, і водночас переконати, що анітрохи не звинувачую її за те, що вона не відповіла на моє кохання.

Але я їй цього не скажу. Я хочу не бризнути в неї отрутою, а обсипати її пелюстками троянд. Моя мета в тому, щоб коротко повідомити, яким щасливим вона мене зробила, а про більшу частину конкретних подробиць не згадувати.

Коли я заплющив очі, то був вражений клінічно гострими стрілами спогадів, якими лихоманка обсипала мене невідомо звідки, то були наче сигнальні ракети, що злітали над джунглями, яскраві спалахи навдивовижу деталізованого й емоційно насиченого матеріалу. Стріли світла проникали крізь заґратовані вікна нашої колишньої квартири на Сьомій авеню, шкарубкі сизалеві килимові покриття та червоні рубці від них, що відбивалися на моїх руках і колінах, коли я грався на підлозі. Помаранчева вечірня сукня мами з якимись блискучими бляшками в нижній частині, до яких мені завжди хотілося доторкнутися. Наша колишня служниця Аламеда розминає банани в скляній мисці. Енді віддає мені честь, перш ніж зникнути, спотикаючись, у темному холі свого помешкання: «Слухаюсь, капітане!»

Середньовічні голоси, строгі, віддалені. Могутня сила неприкрашеної пісні.

Я, власне, навіть не засмутився, а радше відчув себе так, як тоді, коли дантист нахилявся над моїм останнім і найбільш проблемним зубним каналом і казав: «Ну, тепер майже все!»

24 грудня

Дорога Кітсі!

Пробач мені за ту халепу, яку я тобі підсунув, але я хочу, щоб ти знала: це аж ніяк не пов’язане ані з тобою, ані з будь-ким із вашої родини. Твоя мати одержить окремого листа, в якому буде трохи більше інформації, але поки що я хочу тебе запевнити особисто, що мій учинок не спричинений нічим, що відбулося між нами, а надто останніми подіями.

Звідки цей скутий голос і неприродно скуте письмо — яке абсолютно не відповідало тим вибухам пам’яті та галюцинацій, що навалювалися на мене з усіх боків, — я не знав. Мокрий сніг налипав на шибки з якоюсь історичною вагою: голодоморів, армій на марші, нескінченного смутку, який приходив у вигляді дрібного дощу.

Ти знаєш і сама нагадувала мені про це, що в мене численні проблеми, які почалися задовго до того, як ми з тобою стали зустрічатись, і жодна з них не виникла з твоєї вини. Якщо твоя мати захоче довідатися про твою роль в останніх подіях, порадь їй поговорити з Тессою Марґоліс або — навіть краще — з Ем, яка з великою радістю поділиться своїми міркуваннями щодо мене. Крім того — це абсолютно не пов’язане зі змістом мого листа, — я закликаю тебе більше ніколи, в жодному разі не впускати в дім Гейвістока Ірвінга.

Кітсі в дитинстві. Її красиве волосся падає на обличчя. Заткніться, придурки, а то я все розповім батькам.

Останнє, але дуже важливе…

(ручка застигла над цим рядком)

я хочу тобі сказати, що ти була неймовірно гарною на вечірці і я був дуже розчулений, що ти наділа сережки моєї матері. Вона безумно любила Енді, вона полюбила б і тебе, і їй дуже хотілося б, щоб ми були разом. Пробач мені, що так не сталось. Але я сподіваюся, що в тебе все буде гаразд. Чесно.

З любов’ю

Тео

Запечатав, надписав адресу, відклав. На стійці рецепції марки точно є.

Дорогий Гобі,

мені важко писати цього листа, і я прошу в тебе пробачення за те, що його пишу.

Мене кидало то в жар, то в холод. Перед очима миготіли зелені цятки. Температура в мене піднялася так високо, що стіни кімнати почали стискатися.

Справа не в тих фальшивих виробах, які я продав. Гадаю, ти незабаром довідаєшся, що насправді штовхнуло мене на цей крок.

Азотна кислота. Лампова сажа. Меблі — як живі створіння, з плином часу на них також з’являються позначки й шрами.

Сліди часу, видимі й невидимі.

…не знаю навіть, чи варто про це розповідати, але я все думаю про хворе цуценя, яке ми з мамою знайшли на вулиці в чайнатауні. Воно лежало між двома сміттєвими баками. Маленький пітбуль, дівчинка. Брудна, смердюча. Шкіра та кістки. Надто слабка, щоб звестися на лапки. А люди просто проходять повз. Мені стало так її шкода, і мати пообіцяла, що коли вона ще буде тут, коли ми поїмо, то ми її заберемо. Й коли ми вийшли з ресторану, вона була ще там. Тож ми взяли таксі, я тримав цуценя на руках, а вдома мама поставила їй ящик на кухні, й собачка була така щаслива, що лизала нам обличчя, вона випила тонну води і з’їла собачу їжу, яку ми їй купили, а незабаром усе виблювала.

Одне слово, щоб не розтягувати цю історію, — цуценя здохло. Це була не наша провина. Але нам здавалося, що наша. Ми повезли її до ветеринара, накупили спеціальної їжі, але цуценя ставало слабшим і слабшим. Ми обоє на той час уже так до неї звикли. І мама знову повезла її до фахівця в медичний центр для тварин. І ветеринар сказав, що собачка хвора, я вже не пам’ятаю, як він назвав ту хворобу, і була хвора вже тоді, коли ми її знайшли, і я розумію, це не те, що ви хотіли б почути, але буде милосердніше приспати її просто зараз.

Рука в мене нервово смикалася, ковзаючи по паперу. Але в кінці сторінки, коли треба було перейти на іншу, я зупинився, спантеличений. Моє прощання, яке здавалося мені невагомістю, останнім злетом свідомості, на папері виявилося зовсім не таким ефектним, яким я його уявляв. Почерк кривий, літери наповзають одна на одну, і моє письмо не є зрозумілим, зв’язним чи бодай читабельним. Мусив бути коротший і простіший спосіб подякувати Гобі за все, що він для мене зробив: принаймні сказати йому, що він не повинен переживати, він завжди ставився до мене добре й зробив усе від нього залежне, щоб допомогти мені, так само як ми з мамою зробили все від нас залежне, щоб допомогти тому малому пітбулеві, який — це була важлива деталь, але я не хотів надто затягувати історію, — попри всю свою приязну ласкавість наробив нам лиха в ті дні, які передували його смерті, по суті, зруйнував нам усе помешкання й подер канапу на клапті.

Сльозливий, самозакоханий і позбавлений будь-якого смаку. Моє горло щеміло так, наче його вишкрібали лезом.

Знімімо оббивку з цієї меблі. Ти бачиш, у ній завелися деревні черви. Треба обробити її купринолом.

У ту ніч, коли у ванній Гобі нагорі я проковтнув надмірну дозу, сподіваючись, що вже не прокинусь, а проте прокинувся, притискаючись щокою до шестикутної скошеної плитки на підлозі, я здивувався, якою осяйною може здаватися ця вельми скромна довоєнна ванна кімната, коли дивишся на неї з потойбічного світу.

Початок кінця? Чи кінець кінця?

Fabelhaft[224]. Такої розваги я ще не мав.

Спочатку одне, потім інше. Аспірин. Холодна вода з міні-бару. Пігулки аспірину заскреготіли й застряли мені в грудях, наче я ковтав гравій, і я вдарив кулаком у груди, намагаючись проштовхнути їх, сп’яніння набагато підсилило мою хворобу й спрагу, я розгубився, риболовні гачки повстромлялися мені в горло, вода абсурдно стікала вниз по моїх щоках, я задихався й хрипів і вирішив відкоркувати пляшку вина, сподіваючись, що воно мені допоможе, але воно вливалося мені в горло, як скипидар, обпалюючи й дряпаючи стінки шлунка, може, набрати ванну, чи подзвонити вниз попросити, щоб принесли випити чогось простого гарячого, бульйону або чаю? Ні, мені просто треба допити вино або відразу переключитися на горілку; десь в Інтернеті я вичитав, що лише два відсотки самогубців, які сподівалися накласти на себе руки передозуванням, досягали успіху, що здавалося мені абсурдно малим числом, хоч воно й підтверджувалося моєю попередньою практикою. «Я більше не змокну під дощем». Це була чиясь передсмертна записка. «Це був лише фарс», — написав чоловік Джин Гарлоу[225], який наклав на себе руки в їхню шлюбну ніч. А найкращу залишив Джордж Сандерс[226] — стара голлівудська класика, мій батько знав його передсмертну записку напам’ять і любив її цитувати. «Любий Світе, я відходжу, бо мені нудно». А потім ще Гарт Крейн[227]. Обкрутився й упав, його сорочка полоскалася на вітрі, коли він падав. «Прощайте всі!» Він прокричав слова прощання й стрибнув із корабля.

Я більше не вважав своє тіло своїм. Воно перестало належати мені. Мої руки рухалися відокремлено, плавали в повітрі, підкоряючись лише самим собі, й коли я стояв, то був схожий на запущену в дію маріонетку, чиї руки й ноги ворушаться, підкоряючись посмикам шворок.

Гобі розповідав мені, що в молодості він пив «Катті Сарк», бо це було віскі Гарта Крейна. Катті Сарк означає «коротка спідниця».

Блідо-зелені стіни в кімнаті з фортепіано, пальми й фісташкове морозиво.

Закрижанілі вікна. Вихолоджені кімнати дитинства Гобі.

Старі Майстри, вони ніколи не помилялися.

Що я думав, що почував?

Дихати було боляче. Пакет із героїном лежав на нічному столику з протилежного боку ліжка. Та хоч мій батько, з його невичерпною любов’ю до показухи, сприйняв би таке оточення з захватом — наркота, брудна таця, випивка та все інше, — мені не подобалася думка, що, коли мене знайдуть, я лежатиму тут у готельному халаті, наче якийсь підстаркуватий, усіма забутий ресторанний співак. Треба було прибрати, прийняти душ, поголитися й одягти костюм, щоб не здаватися нікчемним і жалюгідним, коли мене знайдуть, і лише після того, як нічні покоївки закінчать чергування, зняти зі своїх дверей табличку «Прошу не турбувати»: ліпше буде, якщо мене знайдуть відразу, я не хотів, щоб вони виявили моє тіло за запахом.

Здається, ціле життя минуло від того вечора з Піппою, але я досі думав, яким щасливим був, коли поспішав, щоб зустрітися з нею в колючій зимовій темряві, пригадував свою радість бачити її під вуличним ліхтарем, перед кінотеатром «Фільм Форум», і як я стояв на розі вулиці, щоб посмакувати радість спостерігати, як вона чекає мене. Милуватися її обличчям, яке вдивлялося в натовп. Це мене вона намагалася там розгледіти, мене. І як тремтіло моє серце, коли я бодай на мить повірив, що скоро матиму те, чого ніколи не мав і не зможу мати.

Дістав костюм із шафи. Усі сорочки брудні. Чому я не додумався віддати бодай одну в прання? Мої черевики були намочені й деформовані, що додавало ще один прикрий штрих до загальної картини, — але ні (я зупинився ошелешений посередині кімнати), невже я збираюся розлягтися на підлозі повністю вдягнений, у черевиках та в усьому іншому, наче труп, підготований до похорону? Я знов облився холодним потом, знову затремтів, знову повернувся до колишнього стану. Мені треба було сісти. Можливо, я повинен переосмислити всю репрезентацію. Порвати листи. Зробити свою смерть схожою на нещасний випадок. Буде набагато краще, якщо подумають, що я збирався на якийсь таємничий званий вечір, вирішив зарядитися на дорогу, присів на ліжко, не зовсім розрахував дозу й перекинувся догори дригом у солодкому забутті. Чорні іскри, феєрверки, капут.

На білих крилах суєти. Розігнався й стрибнув у нескінченність.

Потім раптом — гримнули фанфари — я здригнувся. Літургійний спів змінився вибухом недоречно гучної оркестрової музики. Мелодійної, дзвінкої. Хвиля розчарування накотилася на мене. Сюїта з балету «Лускунчик». Усе не так. Усе не так. Ніхто не накладає на себе руки під радісні звуки святкової феєрії, під гучну оркестрову музику, під якийсь там марш, і мій шлунок відразу підстрибнув, підкотився до горла, враження було таке, ніби я щойно випив літр лимонного соку, і я впав навколішки, не встигши добігти до смітника, й вивергнув із себе потік прозорої кислоти, жовта хвиля за жовтою хвилею, ще одна й ще одна.

Коли це нарешті припинилося, я сів на килим, поклавши лоб на краєчок металевої урни; дитяча балетна музика й далі дратувала мене, проникаючи у вуха. Я не був навіть п’яний, нехай йому чорт, мене лише нудило. Я чув, як у холі базікають американські подружжя, сміючись, голосно прощаючись і розходячись до своїх номерів; колишні друзі по коледжу, а тепер працюють тут у фінансовому секторі, ще п’ять років треба буде відбути у сфері корпоративного права, а Фіона восени піде до першого класу, в Оукландії все гаразд, ну то добраніч, ми любимо вас… я теж міг би жити таким життям, але не хотів. Це останнє, що я встиг подумати, перш ніж підвівся на ноги, вимкнув музику, яка мене дратувала, і — шлунок мені так і скручувало — упав долілиць на ліжко, наче стрибнув у воду з мосту, всі лампи в кімнаті ще горіли, коли я випав із зони світла, й темрява зімкнулася в мене над головою.

Коли я був малим, після маминої смерті, я дуже старався думати про неї, аж доки засну, і завжди сподівався, що вона мені присниться, проте вона ніколи мені не снилася. Або, власне кажучи, снилася постійно, але як відсутність, а не як присутність: протяг віє у щойно покинутому нею домі, її почерк на блокноті, запах її парфумів, вулиці в дивних безлюдних містах, де, я знаю, вона пройшла лише хвилину тому, але щойно зникла, тінь, яка ковзає по освітленій сонцем стіні. Іноді я помічав її в натовпі або в таксі, яке від’їздило геть, і ці її зблиски я зберігав і цінував, хоч мені ніколи не щастило возз’єднатися з нею. Завжди врешті-решт вона мене уникала; я щоразу тільки-но пропускав її дзвінок або плутався в її телефонному номері; або підбігав, задиханий і засапаний, до того місця, де вона мала бути, лише для того, щоб переконатися: вона звідти вже пішла. Коли я став дорослим, ці хронічні невдачі в спробах зустрітися з нею стали чергуватися з набагато болючішою тривогою: мене опановувала паніка, коли я довідувався чи згадував або хтось мені безжально повідомляв, що вона живе на протилежній частині міста в жалюгідній халупі, куди я з невідомих причин не їздив багато років, щоб побачитися з нею. Зазвичай я розпачливо намагався найняти таксі або дійти до неї пішки, але завжди прокидався, так і не зустрівшись із нею. У цих нав’язливих сценаріях було щось повторюване до жорстокої занудності, що нагадувало мені про істеричного чоловіка однієї з клієнток Гобі, кадра з Волл-стріт, який, коли перебував у відповідному настрої, полюбляв знову й знову розповідати три ті самі історії про свою участь у в’єтнамській війні, користуючись тими самими механічними словами й жестами; те саме тра-та-та кулеметних пострілів, рубає повітря рукою, завжди в одному й тому самому місці. Обличчя в усіх застигали, коли за напоями після обіду він починав свою розповідь, яку ми чули мільйон разів і яка (як і мої марні спроби зустрітися з матір’ю ніч за ніччю, рік за роком, сновидіння за сновидінням) була твердою й незмінною. Він завжди спотикався об один і той самий корінь, йому ніколи не щастило встигнути до свого друга Ґейджа, як і мені ніколи не вдавалося зустрітися з матір’ю.

Але в цю ніч я нарешті її знайшов. Або, якщо точніше, це вона мене знайшла. Цей випадок здався мені винятковим, хоч, можливо, якоїсь іншої ночі, в якомусь іншому сновидінні вона знову до мене прийде, можливо, тоді, коли я помиратиму, хоч прагнути цього, либонь, означає прагнути надто багато. Звичайно, я менше боятимуся смерті (не тільки своєї смерті, а й смерті Велті, смерті Енді, Смерті загалом), якщо знатиму, що близька людина зустріне мене в її дверях, бо — пишучи це, я не можу втриматися від сліз — я тепер пригадую, як бідолашний Енді сказав мені з виразом жаху на обличчі, що моя мати — єдина людина з тих, кого він знав і любив, котра померла. Тож, можливо, коли Енді відплювався й відкашлявся в країні потойбіч води, можливо, саме моя мати стала навколішки поруч із ним, щоб привітати його на чужому березі. Можливо, безглуздо плекати такі надії. А може, ще безглуздіше не плекати їх.

Але незалежно від того, був це одиничний випадок чи ні — це був дар; і якщо їй було дозволено лиш один візит, вона приберегла його для того випадку, коли він мав найбільше значення. Бо раптом несподівано — ось вона. Я стояв перед дзеркалом і дивився на кімнату позаду себе, що відбивалася в ньому, внутрішня обстава якої дуже скидалася на крамницю Гобі або радше на багато просторішу й схожу на вічну версію його крамниці, стіни кольору коричневої віолончелі й відчинене вікно, яке ніби відкривало вхід до набагато більшого театру сонячного світла, який годі було собі уявити. Простір позаду мене в рамці був не так простором у традиційному сенсі, як ідеально вибудуваною гармонією, ширшою реальністю, що здавалася більш реальною, її оточувала глибока мовчанка, в якій не було ані звуків, ані мови. Там усе було тишею і ясністю й водночас, як у кінофільмі, що перемотується назад, можна бачити, як розлите молоко вливається в шийку пляшки, а кіт, який стрибнув на підлогу, летить назад і тихо опускається на стіл; така собі проміжна залізнична станція, де час не існує або існує відразу в усіх напрямках, де всі події та рухи відбуваються одночасно.

І коли я на мить подивився вбік, а потім обернувся назад, я побачив її відображення позаду себе, у дзеркалі. Я не промовив ні слова. Чомусь я знав, що мені не дозволено обернутися назад, — це суперечило правилам, хай там якими були правила для подібних ситуацій, — але ми могли бачити одне одного, наші погляди могли зустрітись у дзеркалі, й вона була так само рада бачити мене, як і я був радий бачити її. Вона була собою. Матеріалізованою присутністю. Але була вона також психічною реальністю, глибоким знанням. Перебувала між мною і тим місцем, звідки сюди прийшла, хоч би яким воно було. Й усе це відбулося задля тієї миті, коли наші погляди зустрілись у дзеркалі — з подивом і радістю, — її чудові блакитні очі з темними колами навкруг зіниць, ясно-блакитні очі з великою кількістю світла в них — привіт! Любов, розум, смуток, гумор. У ній був рух і була нерухомість, була нерухомість і були переходи до руху, і вся енергія та магія визначного шедевра живопису. Десять секунд, вічність. І все навколо повертається до неї. Ти можеш залишитися в цьому колі на мить, ти можеш жити в ньому вічно. Вона існувала лише в дзеркалі, в межах своєї рамки, і хоч вона не була живою, в точному розумінні цього слова, але й мертвою не була, бо ще не з’явилася на світ, але нікуди з нього й не зникала — так само дивно, що нікуди не зник і я. І я знав, що вона може розповісти мені про все, що я хочу знати (про життя, про смерть, про минуле й майбутнє), хоч усе це вже було в її усмішці, відповіді на всі запитання, передріздвяній усмішці когось, хто володіє надто глибокою таємницею, щоб дозволити їй зісковзнути з уст. Ти повинен лише чекати й сподіватися, так? Але щойно вона наготувалася говорити, набравши в груди повітря тим подихом, який я знав дуже добре і який чую навіть тепер, — я прокинувся.

Коли я розплющив очі, був уже ранок. Усі лампи в кімнаті досі горіли, і я лежав під ковдрами, не пам’ятаючи, як під них заліз. Усе ще було омите й насичене її присутністю — вищою, ширшою і глибшою, ніж життя, я відчув той оптичний зсув, який породжує веселку, і пам’ятаю, як подумав: так мають почуватися люди, що бачили святих, — правда, моя мати не була святою, але її поява була так само виразною, як полум’я, що спалахує в темній кімнаті.

Ще до кінця не прокинувшись, я погойдувався на простирадлах, заколисаний чудесним сновидінням, яке спокійно огортало мене. Навіть звуки ранку в коридорі готелю були просякнуті атмосферою та барвами її присутності; коли я прислухався у своєму напівдрімотному стані, мені здавалося, що я чую специфічні легкі й веселі звуки її кроків, змішані з брязкотом таць, які обслуга готелю розносила вгору та вниз по коридору, скреготом канатів ліфта, відкриванням і закриванням ліфтових дверей: то був дуже міський звук, звук, який нагадував Саттон-плейс і мою маму.

Потім раптом посеред біолюмінісцентних уривків сновидіння забамкали дзвони ближньої церкви, так шалено й гучно, що я панічно стрепенувся, намацуючи окуляри, адже геть забув, який сьогодні день: Різдво.

Хитаючись, я зіп’явся на ноги й підійшов до вікна. Дзвони, дзвони. Вулиці були білі й безлюдні. Паморозь блищала на вкритих черепицею дахах, над Геренграхтом танцювали й падали сніжинки. Табунець чорних птахів, крукаючи, різко пішов у піке над каналом, небо було вкрите ними, вони розгойдувалися в ньому, як одне наділене розумом тіло, завихрюючись то сюди, то туди, і їхній рух, здавалося, передавався мені майже на клітинному рівні, біле небо, і завихрений сніг, і поривчастий сильний вітер, який так полюбляють деякі поети.

Перше правило реставрації. Не робити того, чого потім не можна буде виправити.

Я прийняв душ, поголився й одягся. Потім спокійно прибрав у кімнаті та спакував свої речі. Треба якось повернути Юрію перстень і годинник, якщо він досі живий, у чому я все більше сумнівався: сам лише годинник коштував цілий статок — автомобіль БМВ 7-ї серії або іпотечний внесок за квартиру. Я відішлю їх Гобі на зберігання й залишу його ім’я для Юрія на стійці реєстрації, про всяк випадок.

Замерзлі шибки, примарний сніг на бруківці, глибокий і безмовний, немає машин на вулицях, століття наклалися, 1940-ві на 1640-ві.

Важливо було довго не замислюватися. Треба використати енергію сновидіння, яка супроводжувала мене, коли я прокинувся. Оскільки я не розмовляю нідерландською мовою, то піду до американського консульства й попрошу когось із його працівників зателефонувати до нідерландської поліції. Зіпсую Різдво комусь із працівників консульства, відірву його від сімейної трапези. Але я не міг дозволити собі чекати. Мабуть, мені слід би було спуститись, подивитися сайт Державного департаменту і з’ясувати, які я маю права як громадянин Сполучених Штатів, але в’язниці Нідерландів явно не найгірші у світі, і, можливо, коли я розповім усе, що знаю (про Горста й Сашу, Мартіна і Фріца, Франкфурт і Амстердам), вони зможуть знайти картину.

Але хтозна, як воно все може обернутися? Я не був певний ні в чому, крім того, що більше викручуватися не буду. Хоч би що потім сталося, я не стану, як мій батько, до самого кінця ухилятись і брехати, щоб потім пустити машину під укіс і розбитися. Я стоятиму мужньо й прийму все, що мені судилося прийняти. І сповнившись такої рішучості, я пішов до ванної і змив блискучу марку в унітаз.

І все було, як із Мартіном, — так само швидко й так само безповоротно. Як там любив казати мій батько? Вклепався в халепу — відповідай за наслідки. Щодо нього, то він ніколи цього не робив.

Я обійшов усі закутки кімнати, зробив усе, що мав зробити, крім листів. Побачивши свій почерк, я скривився. Але — мене мучила совість — я мав написати листа Гобі, не розводячи п’яні соплі, а кілька ділових рядків, повідомити його, де лежить чекова книжка, де бухгалтерська книга, ключ від депозитного боксу в банку. Мабуть, треба також визнати у своєму листі той обман із продажем меблів, до якого я вдавався, й заявити з кришталевою очевидністю, що він про це нічого не знав. Можливо, мені слід нотаріально засвідчити цей факт в американському консульстві; можливо, Голлі (або хтось інший) пожаліє мене й викличе когось, хто зможе це зробити, перш ніж вони зателефонують у поліцію. Гриша міг би підтвердити чимало моїх свідчень, не компрометуючи себе: я ніколи з ним нічого не обговорював, він ніколи нічого в мене не розпитував, але він знав, що всі ці таємні поїздки з ним на склад не були кошерними.

Залишалися Піппа й місіс Барбур. Господи, скільки листів я написав Піппі, так і не відіславши! Моєю найкращою, найбільш творчою вигадкою в цьому жанрі був лист, який я написав після її фатального візиту з Евереттом, то був переконливий і короткий рядок: «Поїхав ненадовго». Як повідомлення про самогубство він, у той час принаймні, своєю лаконічністю видався мені справжнім шедевром. На жаль, я неправильно визначив дозу й через дванадцять годин прокинувся під забльованою ковдрою, так і поплентався, ледве тримаючись на ногах, на зустріч із податківцями о десятій ранку.

З іншого боку, лист від майбутнього арештанта мав би бути інакшим, і краще його взагалі не писати. Піппа чудово знала, хто я такий. Мені не було чого їй запропонувати. Я — це хвороба, нестабільність, тобто все, від чого вона воліла б триматися якнайдалі. Мій арешт лише підтвердить те, що вона й так знала. Найкраще, що я міг для неї зробити — це обірвати всі контакти й більше не спілкуватися. Якби мій батько справді любив мою матір — любив так, як, за його словами, було колись на початку, — хіба б він не зробив те саме?

А потім — місіс Барбур. Ця думка в якомусь розумінні осяяла мене несподівано, ніби пасажира корабля, який іде на дно й уже весь охоплений полум’ям, а шлюпки спущені на воду — але, врешті-решт, коли я думав про те, щоб накласти на себе руки, вона була єдиною людиною, якій я не мав права підсовувати таку свиню.

Вийшовши з кімнати — із наміром спуститися вниз, щоб дізнатися щодо «Федексу» й подивитися сайт Державного департаменту, перш ніж їхати в консульство, — я зупинився. На дверній ручці на тонкій стрічці була підвішена торбинка з солодощами й від руки написано: «З Різдвом!» Десь люди сміялись, і чудові пахощі міцної кави, паленого цукру та щойно спеченого хліба з кухні наповнювали коридор. Щоранку я замовляв собі готельні сніданки й похмуро з’їдав їх — хіба Голландія не славиться своєю кавою? А проте я щодня пив її, навіть не відчуваючи смаку.

Я поклав торбинку з солодощами в кишеню костюма і стояв у холі, глибоко дихаючи. Навіть людям, засудженим до страти, дозволяється замовити собі останній обід, цю тему для дискусій Гобі (який невтомно куховарив і з насолодою їв) не раз порушував у кінці вечора після арманьяку, поки нишпорив по кухні, шукаючи порожні коробки з-під тютюну та зайві блюдця, які правили за імпровізовані попільнички для гостей. Для нього це було метафізичне питання, яке ліпше обговорювати на повний шлунок, після того, як усі десерти з’їдено й принесено останню тарілку з жасминовими карамельками, бо — якщо справді дивишся в самий кінець, за край ночі, заплющивши очі й помахавши Землі на прощання рукою — що ти вибереш? Який приємний спогад із минулого? Простий обід із куркою в дитинстві? Чи скористаєшся останньою нагодою посмакувати наостанок делікатесів, чогось недосяжного — фазанів із морошкою, білих трюфелів з Альби? Щодо мене, то я навіть не здогадувався, як мені хочеться їсти, аж доки вийшов у коридор, але в ту саму мить, стоячи там із дряпанням у шлунку, поганим присмаком у роті й перспективою з’їсти останню страву, яку я сам собі оберу, мені здалося, що я ніколи ще не вдихав таких чудових пахощів, як пахощі цієї цукрової теплоти: кави й кориці, щойно спечених булочок із маслом з континентального сніданку. Дивно, подумав я, повертаючись назад до своєї кімнати й переглядаючи меню кімнатного обслуговування, хотіти чого зовсім простого, відчувати апетит задля самого апетиту.

— Vrolijk Kerstfeest![228] — сказав мені через півгодини кухарчук, кремезний підліток із розкуйовдженим волоссям, наче знятий із картини Яна Стена — на голові вінок із блискучого «дощику», за вухом гілочка падуба.

Він театральним жестом познімав кришки з таць.

— Спеціальний голландський різдвяний хліб, — сказав він з іронією в голосі. — Його випікають лише сьогодні.

Я замовив «святковий сніданок із шампанським», до якого входили маленька пляшка шампанського, омлет із трюфелями, ікра, фруктовий салат, тарілка копченого лосося, великий шматок паштету і з півдесятка мисочок із соусом, корнішонами, каперсами, спеціями та маринованими цибулинками.

Він відкоркував шампанське й пішов (після того як я віддав йому на чай майже всі євро, що в мене залишились), і я налив собі трохи кави та обережно її смакував, міркуючи, чи можу її проковтнути (мене ще нудило, а кава на такій близькій відстані пахла не так смачно), коли задзвонив телефон.

Це був клерк зі стійки реєстрації.

— З Різдвом, містере Декер, — швидко сказав він. — Пробачте мені, але хтось підіймається до вас. Ми спробували затримати його біля приймального столу…

— Що?

Я завмер. Чашка з кавою застигла, не донесена до рота.

— Він уже на півдорозі до вас. Я спробував його зупинити. Я попросив його зачекати, але він не схотів. Тобто мій колега попросив його зачекати. Він побіг нагору, перш ніж я встиг зателефонувати…

— Он як.

Я оглянув кімнату. Уся моя рішучість зникла вмить.

— Мій колега, — провадив клерк здушеним голосом, — мій колега щойно побіг сходами за ним. Усе це сталося дуже раптово. Я думав, мені слід…

— Він себе назвав? — запитав я, підходячи до вікна й думаючи, чи не розбити мені його стільцем.

Жив я невисоко, і стрибок був би не дуже високим, футів дванадцять, не більше.

— Ні, він себе не назвав, сер. — Портьє заговорив дуже швидко. — Ми не змогли — тобто він виявився дуже наполегливим, він прослизнув повз нас, перш ніж ми…

У коридорі почувся гамір. Хтось кричав нідерландською мовою.

— …у нас не вистачає працівників сьогодні, ви ж розумієте…

Хтось рішуче загримав у двері — то був грубий і нервовий стукіт, що розбудив у моїй пам’яті фонтан крові, який бризкав із Мартінового лоба, я здригнувся й розлив каву. Прокляття, лайнувся я подумки, подивившись на свій костюм і сорочку — зіпсовані. Не могли вже зачекати, поки я поснідаю? Хоча, подумав я, витираючи плями на сорочці серветкою й похмуро прямуючи до дверей, можливо, це хлопці Мартіна, й усе закінчиться швидше, ніж я собі уявляв.

Але натомість, коли я відчинив двері, — я майже не повірив своїм очам — там стояв Борис. Пом’ятий, із червоними очима, геть виснажений. У волоссі сніг, пальто теж у снігу. Я був надто приголомшений, щоб відчути полегкість.

— Невже це ти? — сказав я, коли він мене обняв, а потім, звертаючись до клерка, який до нас поспішав, промовив: — Ні, все гаразд.

— Ти бачиш, що тут діється? Чому я повинен чекати? Чому я повинен чекати? — сердито промовив він, викинувши руку до клерка, який завмер на місці, витріщивши очі. — Я вам хіба не сказав, що знаю, де його кімната? Звідки б я це знав, якби він не був моїм другом? — Потім пояснив мені: — Я не розумію, навіщо всі ці витребеньки. Безглуздо! Я стовбичив там цілу вічність, а до стійки не підійшов ніхто. Ніхто! Пустеля Сахара! — Кинувши розлючений погляд на клерка: — Я чекав, чекав! Дзвонив у дзвінок. А в ту секунду, коли подався нагору, чую: «Стривайте, сер, стривайте! — він зобразив тонкий дитячий голос, — поверніться!» — і він погнався за мною…

— Дякую вам, — сказав я клеркові чи радше його спині, бо, постоявши кілька хвилин, із подивом та роздратуванням переводячи погляд із мене на Бориса, він зрештою непомітно обернувся й пішов геть. — Я вам щиро вдячний, повірте, — гукнув я голосніше.

Приємно знати, що вони зупиняють людей, які намагаються проникнути до готелю з якоюсь власною метою.

— Гаразд, гаразд, сер, — сказав він, не завдавши собі клопоту обернутися. — Веселого вам Різдва.

— Ти не збираєшся впустити мене до кімнати? — запитав Борис, коли нарешті двері ліфта зачинились і ми лишилися самі. — Чи ми стовбичитимемо тут вічно, ніжно дивлячись один на одного?

Від нього так смерділо, ніби він багато днів не мився, і вигляд він мав трохи пихатий, проте здавався вельми задоволеним собою.

— Я… — моє серце нестямно калатало, до горла знову підкотилася нудота, — звісно, заходь на хвилинку.

— На хвилинку? — Він окинув мене презирливим поглядом. — Ти наготувався кудись іти?

— Власне, так.

— Поттере… — мовив він напівжартівливим тоном, поставивши свою сумку й помацавши мені лоб кісточками суглобів, — ти маєш поганий вигляд. У тебе лихоманка. Таке враження, що ти щойно Панамський канал копав.

— Я чудово почуваюсь, — сухо відповів я.

— А вигляд не чудовий. Ти білий, як риба. Чому ти так вирядився? Чому не відповідав на мої дзвінки? А це що таке? — запитав він, подивившись повз мене на накритий стіл.

— Сідай, пригощайся.

— Залюбки, якщо ти не проти. Який тиждень! Їхали машиною всю довбану ніч. Поганий спосіб відзначити Святвечір. — Він скинув пальто, дозволивши йому впасти на підлогу й лежати там. — Але, сказати правду, я мав і гірші ночі. Принаймні на дорозі майже не було машин. Ми зупинилися біля якоїсь жахливої придорожньої забігайлівки, єдиної, яка була відчинена, заправка, сосиска з гірчицею, зазвичай я їх дуже люблю, але, Господи, мій шлунок…

Він узяв із бару склянку, налив собі трохи шампанського.

— А ти тут, бачу, — він повів рукою, — розкошуєш. Відриваєшся на повну. — Він помахами ніг скинув черевики, погойдав ногами в мокрих шкарпетках. — Господи, пальці геть задубіли. На вулицях така мокреча — весь сніг перетворився на воду. — Він підтягнув стілець. — Посидь зі мною. Поїж чого-небудь. Дуже вчасно я до тебе потрапив. — Він зняв кришку з тареля з підігрівом, понюхав омлет із трюфелями. — Смакота! І ще гарячий! А це що? — запитав він, коли я дістав із кишені пальта й подав йому годинник та перстень Юрія. — О так, я й забув! Не турбуйся про це. Сам йому віддаси.

— Ні, віддай краще ти за мене.

— Ми йому зателефонуємо. Тут на п’ятьох вистачить. Чому б нам також не подзвонити вниз, — він підняв пляшку з шампанським, подивився на рівень трунку з таким виразом, ніби вивчав неприємний фінансовий звіт, — і не попросити принести нам ще таку повну пляшку, а може, дві, й не замовити ще кави або, може, чаю? Я, — він підсунув стілець іще ближче до столу, — помираю з голоду! Я звелю йому, — підчепивши шматок вудженого лосося, він підніс його до рота й проковтнув, перш ніж полізти в кишеню по мобілку, — звелю припаркувати тачку де-небудь поблизу й піднятися сюди, гаразд?

— Гаразд.

Щось у мені так і завмерло, коли я його побачив, майже так, як у дитинстві було з татом: довго сидиш сам удома, потім — мимовільне відчуття полегкості, коли його ключ починає обертатися в замку, а щойно його побачиш — серце холоне.

— Ти чого? — Борис шумно облизав пальці. — Не хочеш, щоб Юрій сюди прийшов? Який віз мене протягом усієї ночі? Який так і не зміг бодай трохи поспати? Дай йому поснідати принаймні. — Він уже заходився їсти омлет. — Стільки всього сталося.

— Зі мною також.

— Ти куди зібрався?

— Замовляй усе, що хочеш. — Я дістав із кишені картку від номера й подав йому. — Я залишив рахунок відкритим. Скажи, щоб усе записали на номер.

— Поттере, — він відкинув серветку й рушив за мною, потім спинився на півдорозі й — на мій превеликий подив — засміявся. — Гаразд, іди. До свого нового друга або якось діяльності, такої важливої для тебе.

— Зі мною багато чого сталося.

— Ну гаразд, — самовдоволено. — Я не знаю, що там сталося з тобою, але можу сказати, що зі мною сталося принаймні в п’ять тисяч разів більше. Це був тиждень так тиждень. Про такий тиждень лише в книжках писати. Поки ти розкошував тут, у готелі, я, — він ступив уперед і взявся за мій рукав, — стривай-но.

Задзвонив його телефон. Він напівобернувся й швидко заговорив українською мовою, перш ніж раптово урвати розмову, коли побачив, що я хочу вийти в двері.

— Поттере, — він ухопив мене за плечі, пильно подивився у вічі, потім повернув мене у зворотний бік і ногою зачинив за мною двері. — Ти що, схибнувся? Ти наче вибіг із «Ночі зомбі». Як називався той кінофільм, що нам подобався? Чорно-білий? Не «Живий мрець», а отой поетичний…

— «Я гуляла із зомбі». Фільм Вала Льютона.

— Правильно. Я саме про нього. Сідай. Травичка тут дуже сильна, навіть якщо ти планокур зі стажем, мені треба було остерегти тебе…

— Я не курив тут ніякої травички.

— …бо я тобі розповім, що коли я вперше сюди потрапив, років, мабуть, у двадцять, я тоді курив щодня й думав, що все витримаю, але Боже милий… то була моя помилка. Я повівся, як осел, кажу мужику в кофі-шопі: «Дай мені найсильніше, що є». І він дав! Я зробив три затяжки й не міг ходити! Я не міг стояти на ногах! Було таке відчуття, що я забув, як переставляти ноги! Тунельний зір, ніякого контролю м’язів. Повний відрив від реальності! — Він підвів мене до ліжка й сів поруч, обнявши мене рукою за плечі. — Одне слово, ти мене знаєш, але я ніколи не був у такому стані. Серце калатало, як несамовите, наче я шалено біг, але ж я сидів на місці, не розуміючи, де я, — жахлива темрява! Сам-один, навіть плакав трохи, звертався подумки до Бога: «Господи, що я зробив, хіба я заслуговую на таке?» Не пам’ятаю, як я звідти виповз. То було наче моторошне сновидіння. І це все зробила травичка, ти розумієш? Травичка! Я вийшов на вулицю, ноги мені підгиналися, наче були з желе, схопився руками за стійку для велосипедів на площі Дам. Мені здавалося, машини зараз виїдуть на хідник і розчавлять мене. Зрештою я доплентався до помешкання своєї дівчини в Йордані й довго лежав там у ванні без води. Отож… — Він підозріло втупився в мою сорочку, на якій було кілька плям від кави.

— Я не курив трави.

— Знаю, ти вже сказав. Я просто розповів тобі історію. Можливо, вона трохи тебе й зацікавила. Мені, власне, немає чого соромитися, — сказав він. — Дальша мовчанка була нескінченною. — Я забув сказати… я забув сказати, — повторив він, наливаючи мені в склянку мінеральної води, — що було потім, я тобі не розповів? Як я блукав по Даму? Мені було паршиво ще три дні. Моя дівчина сказала: «Ходімо прогуляємося, Борисе, ти не можеш лежати тут вічно й зіпсувати собі весь вікенд». Тож я проблювався в музеї Ван Гога. Культурно й класно.

Холодна вода хлюпнула в моє хворе горло, що аж шкіра сиротами взялась, і пробудила внутрішню тілесну пам’ять із дитинства: пекуче сонце пустелі, болюче полуденне похмілля, зуби клацають у кондиціонованому холоді. Нас із Борисом нудить, ми регочемо, а від цього нас нудить іще більше. Сухі крекери з коробки в моїй кімнаті позастрягали нам у горлі.

— А знаєш, — Борис скоса подивився на мене, — схоже, ти все-таки хворий. Якби не Різдво, я вибіг би на вулицю й купив тобі щось для шлунка. Ось, бери, — він наклав їжі на тарілку й підсунув її до мене. Дістав пляшку шампанського з відерця з льодом, знову подивився на його рівень у пляшці й вилив рештки в мою напівпорожню склянку з помаранчевим соком (напівпорожню, бо він сам його й надпив). — Нумо! — сказав він, піднявши свою склянку з шампанським і піднісши її до мене. — Веселого тобі Різдва! Многая літа нам обом! Христос народився, славімо Його! — Випивши шампанське, він виклав булочки на скатертину й наклав собі їжі у велику керамічну миску для хліба. — Пробач, я знаю, ти хочеш про все почути, але я голодний і мушу насамперед поїсти.

Паштет. Ікра. Різдвяний хліб. Попри все я теж був голодний і вирішив скористатися моментом і тим, що їжа переді мною, тож заходився їсти, й протягом якогось часу ми обидва мовчки жували.

— Ну як, краще? — запитав він, кинувши на мене погляд. — Ти здаєшся виснаженим. — Він узяв ще кілька шматків вудженого лосося. — Тут поганий грип ходить. Ширлі також його підхопив.

Я не сказав нічого. Я лише тепер став призвичаюватися до факту, що Борис сидить у моїй кімнаті поруч зі мною.

— Я думав, ти кудись подався з якоюсь дівчиною. А тепер скажу тобі, де ми були з Юрієм, — сказав він, коли я нічого не відповів. — Ми були у Франкфурті. Та ти про це вже знаєш. Що там було — схибнутися можна. Але… — Він випив своє шампанське, підійшов до міні-бару й нахилився, щоб заглянути в нього…

— Мій паспорт у тебе?

— Так, він у мене. О, та тут є чудове вино! І прекрасні пляшечки «Абсолюту».

— Де він?

— А!.. — Він стрибком повернувся до столу, тримаючи під пахвою пляшку червоного вина — три маленькі пляшечки горілки він засунув у відерце з льодом. — Ось, тримай! — Діставши паспорт із кишені, він недбало кинув його на стіл. — А зараз, — сказав він, сівши, — новий тост?

Я застигло сидів на краєчку ліжка з тарілкою недоїденої їжі на колінах. Мій паспорт.

Після тривалої мовчанки Борис потягся через стіл і стукнув по моєму бокалу з шампанським кінчиком середнього пальця — звук у нього вийшов такий дзвінкий, ніби він ударив ложкою по порожньому келихові з-під вина.

— Чи не приділите ви мені крихту уваги? — іронічно запитав він.

— Що?

— Тост? — Він посунув свою склянку до мене.

Я потер лоба долонею.

— А що ти пропонуєш?

— Га?

— Тост за що?

— За Різдво? За благодать Божу? Згодиться?

Мовчанка між нами, хоч і не була ворожою, набувала дедалі більш різкого й непримиренного тону. Нарешті Борис відкинувся назад на стільці й, кивнувши на мою склянку, сказав:

— Пробач, що я про це кажу, але, може, ти нарешті перестанеш свердлити мене поглядом, і тоді ми…

— Можливо, я коли-небудь усе зрозумію.

— Ти про що?

— Я думаю, мені ще доведеться розкласти все по поличках у своїй свідомості. Одну частину інформації залишити тут, іншу покласти туди. Дві різні купки. А може, буде ще й третя.

— Поттере, Поттере, Поттере… — Він приязно, напівіронічно нахилився вперед. — Ти тупак. Тобі не властиве ані почуття вдячності, ані краси.

— «Не властиве почуття вдячності?» Либонь, за це я й вип’ю.

— Ти хіба не пам’ятаєш, як щасливо ми колись святкували Різдво? Ти вважаєш, що щасливі дні минули? І ніколи не повернуться? А пам’ятаєш свого батька, — широкий жест, — за ресторанним столом? Наше свято й нашу радість? Наше щасливе святкування? Невже ти не зберігаєш цю пам’ять у своєму серці?

— Заради Бога…

— Поттере, — він шумно втягнув у себе повітря, — ну ти фрукт. Ти гірший за бабу. «Швидше, швидше». «Ну все, ходімо». Ти що, мої есемески не читав?

— Про що ти?

Борис, який саме потягся до свого бокала, зупинився. Він швидко поглянув на підлогу, і я раптом звернув увагу на те, що внизу, біля його стільця, лежить сумка.

Борис насмішкувато прикусив свій великий палець.

— Ну ж бо, поглянь.

Його слова зависли над недоїденим сніданком. Наші викривлені віддзеркалення відбилися в опуклій кришці срібного тареля.

Я підняв сумку й стояв; і його усмішка зів’яла, коли я рушив до дверей.

— Зачекай, — сказав він.

— Чого мені чекати?

— Ти не хочеш її відкрити?

— Знаєш… — Я знав себе надто добре й розумів, що чекати не варто; я не міг дозволити, щоб одне й те саме сталося двічі…

— Що ти робиш? Куди йдеш?

— Я віднесу цю сумку вниз. Щоб вони поклали її в сейф.

Я навіть не знав, чи вони мають сейф, знав тільки, що не хочу тримати картину біля себе — вона буде в більшій безпеці поруч із чужинцями, у гардеробі, де завгодно. Я також мав намір зателефонувати в поліцію, як тільки Борис піде, але не раніше; не хотілося втягувати Бориса в цю історію.

— Ти навіть її не відкрив! Ти не знаєш, що там у ній!

— Узято до уваги.

— Що це, в біса, означає?

— Можливо, мені й не треба знати, що там у ній.

— Справді? А може, треба? Це не те, що ти подумав, — докинув Борис дещо самовдоволено.

— Не те?

— Ні.

— Звідки ти знаєш, що я подумав?

— Звичайно, я знаю, що ти подумав! І ти помиляєшся! Пробач мені, але, — він підняв догори руки, — це щось набагато краще.

— Краще, аніж…

— Так.

— А що взагалі може бути краще?

— А воно є. У багато, багато разів. Ти просто повинен повірити мені. Відкрий і подивись, — сказав він, коротко кивнувши.

— Що ж це таке? — запитав я після тридцяти приголомшених секунд, піднявши одну цеглину сотенних доларів, потім ще одну.

— Це ще не все, — сказав Борис, пошкрябавши потилицю. — Лише частина.

Я подивився на сумку, потім на нього.

— Частина чого?

— Ну, — посміхнувся він, — я подумав, що з готівкою моя поява буде ефектнішою.

Із сусідньої кімнати долинали приглушені комедійні голоси, виразні модуляції телевізійного сміху.

— Сюрприз мав бути для тебе приємнішим. Це ще не все, ти зрозумів? Із готівкою Сполучених Штатів тобі буде зручніше повернутися додому. Тут та сума, яку ти сюди привіз — трохи більше. Насправді вони ще не заплатили — гроші ще не надійшли на мій рахунок. Але незабаром, я сподіваюся, надійдуть.

— Вони? Хто тобі ще не заплатив? Що не заплатив?

— Ці гроші — мої. Мої особисті. З домашнього сейфа. Я заїздив до Антверпена, щоб узяти їх. Я подумав, що так буде краще — відкрити сумку тобі буде приємніше. Різдвяний ранок? Хо-хо-хо! Але ти одержиш іще багато.

Я обернув пачку грошей і подивився на неї з усіх боків. Перев’язана банківською стрічкою, наче щойно з «Сітібанку».

— «Дякую тобі, Борисе!» — «Та ну, дрібниці, — іронічно відповів він тепер своїм голосом. — Радий зробити це для тебе».

Пачки грошей. Невідомо звідки. У руках похрускують. Були в цьому якісь емоції або якась загадка, котрі до мене не доходили.

— Як я тобі сказав, тут лише частина. Два мільйони євро. А в доларах це значно більше. Отож — вітаю з Різдвом! Це тобі мій подарунок. Я можу відкрити на тебе рахунок у Швейцарії на решту цих грошей, зробити для тебе банківську книжку, і тоді… Ти чого! — вигукнув він, майже відскочивши від мене, коли я засунув пачки грошей у сумку, закрив її й посунув до нього.

— Ні! Це твої гроші! Мені їх не треба!

— Ти нічого не розумієш! Дозволь, я тобі поясню.

— Я сказав, що мені їх не треба.

— Поттере, — він згорнув руки й подивився на мене холодним поглядом, таким самим, яким дивився в барі у пшеків, — хтось інший на моєму місці зараз вийшов би, засміявшись, і більше ніколи не повернувся.

— Чому ж ти не вийдеш?

— Я… — Він роззирнувся по кімнаті, ніби шукав причину, чому не йде. — Я скажу тобі чому. В ім’я давніх часів. Хоч ти й ставишся до мене як до злочинця. І тому, що я хочу залагодити свою провину перед тобою.

— Яку провину?

— Що?

— Про яку провину ти кажеш? Ти її мені поясниш? Звідки, в біса, надійшли ці гроші? І що, чорт забирай, вони можуть залагодити?

— Знаєш, ти не повинен робити таких швидких висновків…

— Мені начхати на гроші! — майже загорлав я. — Мені потрібна картина! Де картина?

— Якщо ти зачекаєш бодай секунду й перестанеш вигадувати…

— Звідки надійшли ці гроші? З якого джерела? Від Білла Ґейтса? Санта-Клауса? Від зубної феї?

— Припини. Ти як твій батько, забагато драматизму.

— Де картина? Що ти з нею зробив? Вона зникла? Ти її продав?

— Ні, звичайно. — Він рвучко відсунув стілець — Господи, Поттере, заспокойся. Звичайно ж, я її не продав. Як би я міг?

— Я не знаю! Як я можу знати? Навіщо ти все це затіяв? Який у цьому був сенс? Чому я сюди з вами приїхав? Навіщо ти приволік мене сюди? Щоб я допоміг тобі вбивати людей? Так чи ні?

— Я нікого не вбивав у своєму житті, — гордо відказав Борис.

— О Боже. Ти це щойно сказав? Ти хочеш, щоб я засміявся? Ти справді сказав, що ти ніколи…

— То була самооборона. Ти це знаєш. Я не полюю на людей задля розваги, але я спроможний себе захистити в разі потреби. А ти, — сказав він владним голосом, — спровадивши на той світ Мартіна, крім того факту, що якби він залишився живий, то тут не було б ані мене, ані тебе…

— Ти зробиш мені послугу? Може, ти заткнешся? Може, ти трохи відійдеш убік? Бо я тепер не хочу ані бачити тебе, ані дивитись на тебе.

— Якби поліція знала, що ти вколошкав Мартіна, вони нагородили б тебе медаллю, і так учинили б багато інших, невинних людей, які втратили життя через нього.

— Або ти можеш навіть піти геть. Так було б найкраще.

— Мартін був дияволом. Не людиною. Це була не його вина. Таким він народився. Він не мав жодних почуттів, ти знаєш? Я знаю, що Мартін витворяв із людьми набагато гірші речі, аніж просто їх убивав. Не з нами, — поквапно сказав він, махнувши рукою, ніби саме в цьому була причина наших непорозумінь. — Нас він просто пристрелив би по старій дружбі й не дав би волю своїй підлій натурі. Але хіба Мартін був нормальною людиною? Нормальним людським створінням? Ні, не був. Фріц також не був тендітною квіточкою. Тому твоє каяття безглузде, ти повинен бачити події в іншому світлі. Тобі слід бачити свою поведінку як героїзм на службі вищого добра. Ти не можеш завжди бачити життя в такому чорному світлі, це принесе тобі багато лиха.

— Чи можу я запитати в тебе одну річ?

— Що завгодно.

— Де картина?

— Знаєш, — Борис зітхнув і подивився вбік. — Це найкраще, що я міг придумати. Я знав, що ти дуже її хотів. Я не думав, що ти аж так засмутишся, не повернувши її собі.

— Можеш ти просто сказати мені, де вона є?

— Поттере, — він притиснув руку до серця. — Мені прикро, що ти так розгнівався. Я цього не сподівався. Але ти сам казав, що не збираєшся тримати її в себе. Ти мав намір повернути її. Хіба ти так не сказав? — додав він, коли я не перестав дивитися на нього гнівним поглядом.

— Чому ти думаєш, що знайшов правильний вихід?

— Що ж, я тобі скажу! Якщо ти заткнешся й дозволиш мені говорити. Замість по-пустому базікати й псувати нам усе свято.

— Про що ти балакаєш?

— Йолоп. — Він потер собі скроні нігтями. — Звідки, ти думаєш, надійшли ці гроші?

— Як, у біса, я можу це знати?

— Це винагорода!

— Винагорода?

— Так! За безпечне повернення картини.

Хвилина. Я стояв на ногах. Я мусив сісти.

— Ти сердишся? — обережно запитав Борис.

Голоси в коридорі. Слабке зимове світло відбивалося від мідного абажура лампи.

— Я думав, ти будеш радий. Ні?

Але я не зовсім прийшов до тями, щоб заговорити. Усе, що я міг, — це тупо дивитися на нього.

Побачивши вираз мого обличчя, Борис відкинув волосся з обличчя й засміявся.

— Ти ж сам підкинув мені цю ідею. І сам не розумієш, яка це велика думка. Геніальна! Шкода, я сам такого висновку не дійшов. «Зателефонуй арт-копам, зателефонуй арт-копам!» Божевільна ідея. Так я тоді подумав. Ти трохи розумієшся на цьому, якщо говорити чесно. Але потім, — він стенув плечима, — сталася дуже прикра подія, як ти чудово знаєш, і коли ми розлучилися на мості, я поговорив із Вишнею, порадився з ним, ми трохи позаламували руки, трохи розвідали ситуацію і, — він подав мені мою склянку, — одне слово, зрозуміли, яка то була чудова ідея! Чому я в тобі сумніваюся? Завжди? Ти завжди був мозком усієї цієї справи. Погляньте на нього! Поки я на Алясці тарабанюся на заправку за п’ять миль, щоб поцупити шоколад «Нестле» на заправці, ти тут… Універсальний розум! І чому я ніколи не дослухаюся до твоїх порад? Бо я трохи поворушив мозком, і… — він підніс догори руки, — ти мав цілковиту рацію. Хто б міг подумати? Понад мільйон доларів винагороди за твою картину. І навіть не за картину! За інформацію, яка приведе до вкраденої картини! Ніяких запитань ніхто не ставитиме! Заплатять готівкою, ні проблем, ні податків!..

Знадвору сніг налипав на вікна. За наступними дверима хтось тяжко кахикав чи то гучно реготав, я не міг розібрати, який саме звук там лунає.

— Туди-сюди, туди-сюди, всі ці роки. Гра для невдах. Незручно, небезпечно. І — я тепер весь час ставлю собі це запитання, чому я взагалі вплутався в цю справу? Коли за картину пропонували стільки цілком законних грошей, які було так легко зажадати й узяти. Бо ти мав рацію — це був для них бізнес прямої дії. Ніяких запитань. Їм треба було тільки одержати картину назад. — Борис запалив сигарету й кинув сірника, щоб його загасити, у свою склянку з водою. — Я сам цього не бачив, хоч і хотів би — не думав, що моя присутність принесе користь, якщо ти мене розумієш. Німецька поліційна штурмова група! У бронежилетах, із вогнепальною зброєю. Усім лягти! На вулиці зібрався великий натовп! О, хотів би я побачити в цю хвилину обличчя Саші!

— Ти зателефонував копам?

— Ні, не я особисто. Мій помічник Діма — він лютий на німців за те, що вони влаштували стрілянину в його гаражі. Можна було обійтися й без неї, а йому тепер через це великий головний біль. Розумієш, — він завовтузився, схрестив ноги, випустив із рота товстелезний струмінь диму, — я приблизно уявляв собі, де вони переховують картину. У Франкфурті є одна квартира. Раніше вона належала колишній подружці Саші. А тепер вони там влаштували склад. Але я жодним способом не міг туди потрапити, навіть із п’ятьма міцними мужиками. Замки, сигналізація, камери, коди доступу. Єдина проблема, — він позіхнув, витерши рот тильним боком долоні, — власне, дві проблеми. Перша полягає в тому, що поліція не може просто так обшукати помешкання. Їй треба вказати причину. Ти не можеш просто назвати по телефону злодія — мовляв, «я добромисний анонімний громадянин, хочу допомогти», якщо ти розумієш, про що я. А друга проблема — я не міг пригадати точну адресу того будинку. Його тримали у великій таємниці, я був там лише один раз — пізно вночі й не в найкращому стані. Район я приблизно знав — раніше там бомжатник був, а тепер дуже симпатично… Юрій возив мене по тих вулицях угору й униз, чимало часу ми там згаяли. Нарешті я обрав кілька будинків, але не був на сто відсотків певен, який із них той самий. Тоді я вийшов із машини й став ходити там пішки на своїх двох, хоч мені й було страшно — боявся, що мене помітять. Ходив із напівзаплющеними очима. Трохи гіпнотизував себе, ти знаєш, намагався пригадати кількість сходинок. Відчути їх у своєму тілі. Одне слово, коротше, бо я забігаю вперед. Діма, — він старанно збирав крихти зі скатертини, — невістка Діминого кузена, тепер уже колишня невістка, вийшла заміж за голландця, і вони мають сина на ім’я Антон — тепер йому років двадцять один, двадцять два, перед законом він чистий, як скло, його прізвище ван ден Брінк — Антон громадянин Нідерландів, нідерландська мова — його рідна, а для нас це важливо, якщо ти мене зрозумів. Антон, — Борис надкусив булочку, скривив фізіономію і став видовбувати зернину, яка застрягла в зубах, — Антон працює в барі, куди ходить чимало багатіїв, поблизу від вулиці П. К. Гофтстрат, в елітному районі Амстердама, між усілякими «Ґуччі» й «Картьє». Хороший хлопець. Розмовляє англійською мовою, нідерландською, російською — знає, можливо, два слова. Хай там як, а Діма попросив Антона зателефонувати в поліцію й повідомити, що він бачив двох німців, один із яких відповідав точному опису Саші — бабусині окуляри, сорочка в стилі перших поселенців, татуювання на руці, що його Антон міг роздивитися з фотографії, яку ми йому передали, — одне слово, Антон зателефонував у поліцію і сказав їм, що він бачив цих німців, вони перепилися в його барі, засперечалися й були такі розлючені й сердиті, що забули взяти, що б ти думав? Папку з документами! Документи, звичайно ж, усі підроблені. Ми спочатку хотіли всю цю фальшиву інформацію запхати в телефон, але в нас немає таких спритників, і ми боялися, що за ним нас зможуть якось відстежити. Тож я надрукував кілька фото… Те, яке я тобі показував, і кілька інших, що були в моєму телефоні, пташку разом із недавнім номером газети, щоб показати дату, ти розумієш. Газеті було вже два роки, але байдуже. Антон, мовляв, знайшов ту папку під стільцем, із деякими іншими документами про процес у Маямі, щоб пов’язати їх із тією справою. Ми також підкинули туди франкфуртську адресу та прізвище Саші. Усе це вигадала Міріам, вона заслуговує на велику похвалу, ти їй виставиш добрий могорич, коли повернешся додому. Вона переслала «Федексом» деякі речі з Америки — дуже й дуже переконливі. Там є Сашине прізвище, там є…

— Саша у в’язниці?

— Він справді там, — захихотів Борис. — Ми одержали викуп, музей одержав картину, копи закрили справу, страхова фірма одержала свої гроші, публіка задоволена, усі виграли.

— Викуп?

— Винагороду чи викуп, називай це, як тобі хочеться.

— Хто заплатив гроші?

— Не знаю. — Борис зробив роздратований жест. — Музей, уряд, приватний громадянин. Чи це має значення?

— Для мене має.

— І даремно. Ти маєш заткнутися й бути вдячним. Тому що, — він підняв підборіддя й перекрикував мене. — Ти знаєш що сталося, Тео? Здогадайся. Здогадайся, як нам пощастило! Вони одержали не тільки твою пташку, а й — хто б міг подумати! Багато інших украдених картин!

— Що?

— Понад два десятки! Деякі з них вони не могли знайти протягом багатьох років! Не всі такі гарні, як твоя, принаймні більшість із них. Така моя особиста думка. Але за чотири чи п’ять із них пропонують великі винагороди — більші, ніж за твою. І навіть за деякі зовсім не знамениті — дохла качка, занудний портрет якогось невідомого мордатого чоловіка — навіть за інформацію про такі картини обіцяють невеликі винагороди, п’ятдесят або сто тисяч. Хто б міг подумати? Тож ти можеш додати це до твоєї заслуги. І я сподіваюся, — сказав він із певною суворістю, — що тепер ти мені пробачиш?

— Що?

— Бо, кажуть, це одне з найбільших в історії відкриттів украдених картин. І це та частина нашої пригоди, яка, я сподівався, тебе задовольнить — може, й ні, хто знає, але я сподівався. Музейні шедеври знову доступні для публіки! Можливість подбати про культурні скарби! Велика радість! Янголи співають! Але так ніколи б не сталося, якби не ти.

Я сидів, опанований мовчазним подивом.

— Звичайно, — додав Борис, кивнувши на сумку, що лежала відкрита на ліжку, — тут не все. Міріам, Вишня і Юрій одержали на Різдво чудові подарунки. І я відразу віддав Антонові й Дімі тридцять відсотків від загальної суми. По половині кожному. Власне, всю роботу виконав Антон, тож, на мою думку, він мав би одержати двадцять відсотків, а Діма — десять. Але для Антона й це величезна сума, і він цілком щасливий.

— То вони знайшли й інші картини. Не тільки мою.

— Так, ти хіба не чув, що я тобі сказав?

— Які інші картини?

— Декотрі з них були дуже відомими й знаменитими. Їх не могли знайти роками.

— Наприклад?

Борис щось роздратовано буркнув.

— О, я не знаю, як вони називаються, ти в мене про це не питай. Кілька сучасних картин — дуже важливих і дорогих, усі дуже схвильовані, хоч, правду кажучи, я не розумію, чому деякі з них так високо цінуються. Чому картина, яку може намалювати хлопчик у дитячому садку, коштує такі шалені гроші? «Бридка ляпка», «Чорна палиця з вузлами». Але також знайшли й кілька картин великого історичного значення. Навіть одного Рембрандта.

— Не морський пейзаж?

— Ні, якісь люди в темній кімнаті. Трохи занудна. Але чудова картина Ван Гога, морський берег. А ще… ну, не знаю… те, що звичайно, Марія, Ісус, багато янголів. Навіть кілька скульптур. І якісь азіатські шедеври також. Мені вони здалися ніякими, але коштують, мабуть, фантастично дорого. — Борис енергійно загасив сигарету. — До речі, згадав. Він утік.

— Хто?

— Сашин китайчик. — Борис підійшов до міні-бару, повернувся з коркотягом і двома склянками. — Його не було в будинку, коли прийшли копи, на його щастя. І якщо він розумний (а він розумний), то він не повернеться. — Він схрестив два пальці. — Знайде собі іншого багатія, який його утримуватиме. Цим він заробляє. Хороша робота, якщо зможеш її знайти. У всякому разі, — він укусив себе за губу, витягуючи корок, чпок! — мені прикро, що я сам до такого не додумався, ще кілька років тому! Зробити один великий обмін! Законний! Офіційний! Замість стільки років грати в перекидання м’ячем. Туди-сюди, — він помахав коркотягом, тік-так, — туди-сюди. Лише нерви псуєш. Стільки часу, стільки головного болю, тоді як легкі урядові гроші лежали просто під носом! Я тобі скажу, — він підійшов до мене й налив червоного вина в мою склянку, — у деякому розумінні, Горст радий не менше, ніж ти, що так усе закінчилося. Він любить косити долари, як і будь-хто, але йому також властиве почуття провини, він плекає ідеї про громадське добро, культурну спадщину, ля-ля-ля!

— Я не розумію, яким чином Горст причетний до цього.

— Я теж не розумію, і ми про це ніколи не довідаємося, — твердо сказав Борис. — Зараз у нас із ним стосунки обережні й чемні. Звичайно ж, — він нетерпляче хильнув свого вина, — звичайно ж, я сердитий на Горста і, можливо, тепер трохи не довіряю йому, як довіряв раніше, а може, й зовсім не довіряю. Але Горст запевняє, що він ніколи не послав би Мартіна, якби знав, що це ми. І, можливо, каже правду. «Ніколи, Борисе, ніколи я б так не вчинив». Звідки я можу знати? Якщо бути цілком відвертим — лише між нами — я думаю, він так каже, аби врятувати свою репутацію. Бо оскільки його намір із Мартіном та Фріцом зазнав краху, що він міг іще зробити, крім як елегантно відступити? Сказати, що він нічого не знав. Я теж напевне нічого не знаю, ти це май на увазі, — сказав він. — Це тільки моя теорія. А Горст наполягає на своєму.

— На чому саме?

— Горст стверджує, — зітхнув Борис, — Горст стверджує: він не знав, що Саша поцупив картину, аж доки ми самі її не захопили й Саша зателефонував йому, така от несподіванка, й попросив Горста повернути її. Мартін був у місті суто випадково — приїхав із Лос-Анджелеса на свята. Серед нариків Амстердам страшенно популярне місто на Різдво. І знаєш, у цій частині, — він потер собі очі, — я переконаний, що Горст каже правду. Що дзвінок від Саші був для нього сюрпризом. Що Саша здався на ласку Горста. Розмовляти не було часу. Треба було діяти швидко. Звідки Горст міг знати, що картину захопили ми? Саша навіть не був в Амстердамі — він почув про все від китайчика, який німецькою розмовляє дуже кепсько, — а Горст узагалі почув про це вже з третього голосу. Якщо так подивитися, то тут усе сходиться. Тобто… — Він стенув плечима.

— Про що ти?

— Розумієш, Горст точно не знав, що картина в Амстердамі, не знав він і що Саша намагається одержати за неї викуп, доки Саша не запанікував і зателефонував йому, коли ми картину забрали. Щодо цього я не маю підстав сумніватися. Але хіба Горст і Саша не змовилися, щоб поцупити картину й перевезти її до Франкфурта, коли оборудка в Маямі провалилася? Цілком можливо. Горсту дуже й дуже подобалася ця картина. Дуже подобалася. Я тобі казав, що він упізнав її відразу, як тільки побачив, умить назвав ім’я художника й усе інше?

— Це одна з найбільш знаменитих картин у світі.

— Зрештою, — Борис стенув плечима, — як я вже тобі сказав, він чоловік освічений. Виріс поруч із красою. Проте Горст не знає, що це я здав необхідні дані. Якби довідався, то навряд чи дуже зрадів би. А проте, — він голосно засміявся, — чи Горсту спала б коли-небудь така думка? Малоймовірно. Весь цей час винагорода лежала в нього під ногами. Доступна й законна. Сяючи в нього перед очима, наче сонце! Щодо мене, то я ніколи б про це не подумав — аж дотепер. Світ щасливий і радісний! Віднайдено втрачені шедеври. Антон — герой дня, його всюди фотографують, він дає інтерв’ю для «Sky News». Учора ввечері він давав прес-конференцію, і йому аплодували стоячи. Усі ним захоплюються — як захоплювалися тим чоловіком, який посадив літак на річку кілька років тому й усіх урятував, пам’ятаєш? Але як на мене, то люди аплодують не Антонові, а тобі.

Я хотів би сказати Борисові так багато, але не міг сказати нічого. Та вдячність, яку я почував до нього, була якоюсь дуже абстрактною. Можливо, — думав я, залізши рукою в сумку, витягши пачку грошей і дивлячись на них, — можливо, щастя, як і нещастя, потребує певного часу, щоб поринути в нього. Спочатку ти нічого не відчуваєш. Відчуття приходить пізніше.

— Чудово, правда? — сказав Борис, який відчув явну полегкість, побачивши, що я прийшов до тями. — Ти щасливий?

— Борисе, ти повинен забрати половину грошей собі.

— Повір мені, я про себе подбав. Я тепер маю достатньо грошей, щоб ледарювати й не робити нічого протягом певного часу. Хто знає, може, я відкрию бар у тому ж таки Стокгольмі. А може, й ні. Трохи нудно мені від усього цього. Але ти — усе це твоє. І буде ще більше. Пам’ятаєш, твій батько дав нам по п’ятсот баксів кожному? Кинув нам, як пір’їнку. Який то був великий і шляхетний жест! А що означав він для мене? Майже завжди голодного? Сумного й самотнього? Ні цента за душею. Для мене то було справжнє багатство. Стільки грошей я ніколи не бачив. А ти, — його ніс почервонів; я думав, він зараз чхне, — завжди пристойний і добрий, ти ділився зі мною всім, що мав, а я — що я тобі зробив?

— Облиш, Борисе, — сказав я. Я почувався ніяково.

— Я тебе обікрав — ось що я зробив, — п’яні іскри миготіли в його очах. — Забрав у тебе те, що було тобі найдорожче. І як я міг поставитися до тебе так погано, коли завжди зичив тобі тільки добра?

— Припини, Борисе. Ні, справді, припини, — сказав я, побачивши, що він плаче.

— Що я можу сказати? Ти мене запитав, навіщо я її взяв? І що я можу відповісти? Лише те, що наші вчинки ніколи не бувають такими, якими вони здаються, цілком добрими або цілком поганими. Тож це полегшило мені мій учинок. Навіть твій батько… адже він мене годував, розмовляв зі мною, гаяв на мене час, давав мені притулок під своїм дахом, дарував мені свій одяг… ти ненавидів свого батька, але в певному розумінні він був добрий чоловік.

— Я так не думаю.

— А я думаю.

— Ти, мабуть, єдиний так думаєш. І помиляєшся.

— Ні, ти подумай. Я толерантніший, аніж ти, — сказав Борис, підбадьорений перспективою суперечки, гучно всмоктавши в себе сльози. — Ксандра, твій батько… ти завжди уявляв їх злими й поганими. І справді… твій батько був деструктивним… безвідповідальним… дитиною. Він мав широкий дух. Це завдавало йому великого болю! Але він шкодив самому собі більше, ніж будь-кому іншому. І так, — сказав він театральним голосом, не давши мені заперечити. — Він тебе обікрав або намагався обікрасти. Я це знаю, і знаєш, що я тобі скажу? Я також тебе обікрав, ну то й що? Чи так уже погано я вчинив? Бо скажу тобі, — він штовхнув сумку ногою, — світ набагато більш дивний, аніж ми його собі уявляємо. І я знаю, як ти думаєш або як тобі подобається думати, але, може, в даному разі ми маємо випадок, де не можна поділити речі на «добрі» і «погані», як ти завжди хочеш зробити? Наче маєш дві купки. Отут у тебе купка речей добрих, а отут — поганих. Можливо, у світі не все так просто. І знаєш, усю ніч, поки я сюди їхав, різдвяні вогні освітлювали мені дорогу, й мені не соромно тобі зізнатися: я ледве стримував сльози, бо думав, не міг не думати про ту біблійну історію, ти її знаєш, де управитель краде в удови її гроші, а потім тікає в далекі краї, де розумно вкладає їх і привозить удові в тисячу разів більше, аніж він у неї вкрав? І вона його прощає, рада й щаслива, вони вбивають жирне теля й святкують та веселяться?

— Це, мабуть, усе ж таки різні історії.

— Біблійна школа в Польщі, давно це було. Ну нехай. Бо що я хочу тобі сказати, про що я думав дорогою з Антверпена, учора вночі — добро не завжди є наслідком добрих учинків, а погані вчинки не завжди є наслідком зла. Навіть люди мудрі й добрі не можуть передбачити, до чого призведуть їхні дії. Моторошна ідея! Пригадуєш князя Мишкіна в «Ідіоті»?

— Я зараз не готовий до інтелектуальної балачки.

— Я знаю, знаю, але вислухай мене. Ти ж читав «Ідіота», так? Читав. Одне слово, «Ідіот» тоді дуже мене стурбував, так стурбував, що після нього я майже не читав художньої літератури, крім хіба якихось «Татуювань дракона». Тому що, — я намагався вставити хоч слово, — можливо, ти скажеш мені згодом, що ти про це думаєш, але дозволь мені пояснити тобі, чому цей твір так мене схвилював. Бо все, що Мишкін будь-коли робив, було добрим, неегоїстичним… він ставився до всіх людей із розумінням і співчуттям, а які наслідки були з його доброти? Убивство! Нещастя! Мене це вкрай стривожило. Я не міг заснути цілу ніч, лежав і переживав. Бо чому? Як таке могло бути? Я перечитав ту книжку разів три, думаючи, що я хибно її зрозумів. Мишкін був добрий, він усіх любив, він був ніжний, завжди прощав, ніколи не робив нічого поганого — але він довіряв усім поганим людям, приймав погані рішення, завдавав болю всім, хто його оточував. Дуже похмура ідея в цієї книжки: «Навіщо бути добрим?» Але ж — ось що непокоїло мене минулої ночі, коли я їхав сюди. А що як усе значно складніше? А що як протилежне теж справджується? Бо якщо іноді добрі вчинки призводять до поганих наслідків, то де сказано, що вчинки погані не можуть призвести до наслідків добрих? Можливо, іноді погане — прямий шлях до добра? Ти обираєш погану стежку, проте вона тебе приводить туди, куди ти хотів. Або, якщо висловитись інакше, буває так, що ти робиш усе погано, а воно все одно виходить у тебе як слід?

— Я не певен, що тебе розумію.

— Ну я хочу сказати, що я особисто ніколи не проводив такої різкої межі між «добрим» і «поганим», як ти. Як на мене, то різниця між ними суто уявна. Ці два поняття завжди пов’язані між собою. Одне не може існувати без другого. Якщо мною рухає любов, я знаю, що роблю все, як треба. Але тебе огортає осуд, ти завжди жалкуєш про минуле, проклинаєш себе, складаєш на себе провину, запитуєш: «А що якби? А що якби?» Бубниш собі: «Життя жорстоке». «Ліпше б я помер, аніж…» Раджу тобі подумати про все це. Що як усі твої дії та варіанти вибору, добрі чи погані, не мають різниці для Бога? Що як усе призначено наперед? Ні, ні — помовч — це питання, над яким варто поворушити мозком. Що як наша поганість і наші помилки — це якраз те, що формує нашу долю і приводить нас до добра? Що як дехто з нас іншою дорогою дійти туди не може?

— Дійти куди?

— Зрозумій, що, кажучи «Бог», я застосовую це слово, лише щоб назвати тривалу систему, якої ми не можемо розшифрувати. Грандіозний, повільний погодний фронт накочується на нас дуже здалеку, підхоплюючи нас і розкидаючи в різні боки. — Він промовисто зобразив, як листок підкидає в повітрі. — Та, можливо, це все не так випадково й безособово, якщо ти мене розумієш.

— Пробач, але я все-таки не зовсім зацінив мораль цієї твоєї теорії.

— Та навіщо тобі мораль. Можливо, мораль надто глобальна, аби ми могли її осягнути. Бо, — брови в нього смикнулися вгору, — якби, наприклад, ти не забрав картину з музею, а Саша її не вкрав, а я не придумав, що за неї можна просити винагороду, то, може, всі ці десятки інших картин також залишилися б незнайденими? Можливо, їх би не знайшли ніколи? Загорнуті в коричневий папір? Замкнені в якійсь квартирі? І ніхто ніколи їх би не побачив? Вони були б самотні й утрачені для світу? А може, щоб знайти їх усі, треба було втратити одну?

— Як на мене, то це більше схоже на «жорстоку іронію», ніж на «божественне провидіння».

— Так, але навіщо це якось називати? Може, це взагалі те саме?

Ми подивились один на одного. І мені спало на думку, що попри всі його вади, яких було багато, і вони відразу впадали у вічі, причина, чому я полюбив Бориса і почувався щасливим у його присутності від першої хвилини, коли ми познайомилися, була в тому, що він ніколи нічого не боявся. Нечасто зустрічаються люди, які так вільно почуваються у світі, водночас із такою рішучою до нього зневагою і такою дивною й незламною вірою в те, що Борис у дитинстві полюбляв називати «планетою Земля».

— Отже, — Борис допив решту свого вина й долив собі ще, — які твої великі плани?

— Стосовно чого?

— Кілька хвилин тому ти кудись поривався йти. Чому б тобі не залишитися на трохи тут?

— Тут?

— Ні, я не мав на увазі, що саме тут, і не в Амстердамі, я з тобою згоден, що нам, мабуть, краще забратися з цього міста, я так точно сюди повернуся не скоро. Я мав на увазі, потусуватися тут зі мною, розслабитися трохи, перш ніж відлітати до Нью-Йорка. Навідаймося до Антверпена. Побачиш, де я живу. Познайомишся з моїми друзями. На певний час забудеш про своїх дівчат.

— Ні, я повертаюся додому.

— Коли?

— Сьогодні, якщо зможу.

— Так скоро? Ні. Їдьмо до Антверпена! Там фантастичне обслуговування — не те що тут у червоних ліхтарях — двоє дівчат, дві тисячі євро, і ти повинен замовити їх за два дні наперед. Усе по два. Юрій нас повезе, я сяду попереду, а ти примостишся поспати на задньому сидінні. Що ти на це скажеш?

— Власне кажучи, може, краще ти відвіз би мене в аеропорт?

— Власне кажучи, краще я тебе туди не повезу. Якби я продавав квитки, я тебе не впустив би в літак. Таке враження, що в тебе пташиний грип чи атипова пневмонія. — Він розшнуровував свої промоклі черевики, намагаючись запхати в них ноги. — Ох! Ти можеш відповісти мені на одне питання? Чому… — він підняв угору зіпсований черевик, — скажи мені, чому я купую ці супермодні шкіряні італійські черевики, якщо вони розпадуться в мене через тиждень? Тоді як мої колишні пустельні черевики — ти їх пам’ятаєш? Як у них зручно було швидко тікати! Стрибати з вікон! Я носив їх роками. Байдуже, що до моїх костюмів такі гівнодави не пасують. Я знайду собі такі черевики і носитиму їх до кінця свого життя. Куди, — сказав він, кинувши похмурий погляд на свій годинник, — в біса, подівся Юрій? На Різдво ніби не має бути проблем із паркуванням.

— А ти йому зателефонував?

Борис ляснув себе по лобі.

— Ні, забув. От чорт! Він, мабуть, уже поснідав. А може, сидить в автомобілі, промерзаючи до кісток. — Він випив решту свого вина, запхав до кишень міні-пляшки з горілкою. — Ти вже спакувався? Справді? Фантастично. То можемо йти. — Я помітив, що він загортає рештки хліба й сиру в серветки. — Спустися вниз і розрахуйся. Хоча — він несхвально подивився на обляпане кров’ю пальто, яке лежало на ліжку, — ти повинен позбутися цієї шмотки.

— Як?

Він показав на каламутний канал за вікном.

— Та ну?..

— Чом би й ні? Немає жодного закону, що забороняв би кидати пальта в канал. Чи ти вважаєш, він існує?

— Я думав, що так.

— Зрештою, хто знає. Якщо він і існує, то виконують його не вельми, можеш мені повірити. Побачив би ти, скільки лайна плавало в цій воді, коли страйкували сміттярі. П’яні американці блювали в канали, та й багато чого іншого було. Хоча, — він визирнув у вікно, — ти маєш слушність, краще цього не робити при світлі дня. Ми повеземо його до Антверпена в багажнику і там спалимо. Моє помешкання тобі дуже сподобається. — Він дістав свою мобілку й став набирати номер: — Мистецька мансарда без мистецтва! І ми підемо й купимо тобі нове пальто, коли крамниці відчиняться.

Додому я прилетів нічним рейсом через два дні (після того як другий день Різдва ми провели в Антверпені, без вечірки й без дівчат з ескорт-сервісу, зате з супом із консервів, уколами пеніциліну й старими кінофільмами, які дивилися, лежачи на Борисовій канапі) і повернувся додому до Гобі близько восьмої ранку. З рота валувала біла пара, я відчинив парадні двері, прикрашені різдвяним вінком з ялиці, пройшов через вітальню з ялинкою, на якій уже погасли вогні й майже не було подарунків, у самий кінець будинку, де знайшов Гобі з розпухлим обличчям і сонними очима — у домашньому халаті й капцях, він стояв на кухонній драбині й ставив на полицю супницю та чашку для пуншу, що ними користувався для різдвяного обіду.

— Привіт, — сказав я, поставивши свою валізу й вітаючись із Попчиком, який кружляв навколо моїх ніг, виписуючи старечі вітальні вісімки, і лише коли я підняв голову й подивився на Гобі, що спускався з драбини, я помітив, яким рішучим він здавався: стурбований, але з твердою усмішкою на обличчі.

— Як ти тут? — запитав я, відіпхнувши пса, розстібаючи своє нове пальто й повісивши його на спинку стільця. — Що тут відбулося?

— Не так багато, — відповів він, не дивлячись на мене.

— Вітаю з Різдвом. Трохи, правда, запізно. Як відзначали свято?

— Добре. А ти? — запитав він натягнуто через кілька секунд.

— Загалом не так і погано. Я був в Амстердамі, — докинув я, коли він нічого не відповів.

— О, справді? Тобі, мабуть, було весело.

Його голос звучав неуважно, розгублено.

— Як минув твій обід? — запитав я після обережної паузи.

— О, дуже добре. На вулиці була мокреча, але загалом посиділи чудово. — Він намагався скласти кухонну драбину, але, схоже, це не дуже виходило. — Подарунки для тебе досі лежать під ялинкою, якщо хочеш, можеш їх забрати.

— Дякую. Я відкрию їх увечері. Від утоми з ніг падаю. Тобі допомогти? — запитав я, підступаючи до нього.

— Ні, ні. Не треба. — Щось сталося, голос його видавав. — Я вже її склав.

— О’кей, — сказав я, дивуючись, чому він не згадав про подарунок, який я йому залишив: дитяча вишивка, азбука й цифри, обплетені виноградною лозою, стилізовані домашні тварини, вишиті тонкою шерстяною ниткою, «Меррі Стюртевант вишила в 11 років, 1779». То він і не відкрив його? Я відкопав цю річ на блошиному ринку в коробці з синтетичними бабськими трусами — недешево, як для блошиного ринку, чотириста баксів, але я бачив, що схожі товари продавалися на американських аукціонах за на порядок вищими цінами. Я мовчки дивився, як він блукає кухнею, наче на автопілоті, колами, відчиняє дверцята холодильника, зачиняє їх, нічого звідти не діставши, наливає в чайник води, повністю закрившись, не дивлячись на мене.

— Гобі, що сталося? — запитав я нарешті.

— Нічого.

Він шукав ложку, але висунув не ту шухляду.

— Ти нічого не хочеш мені сказати?

Він обернувся, щоб подивитись на мене, в його очах майнула тінь невпевненості, потім він знову обернувся до грубки й бовкнув:

— З твого боку було непристойно дарувати Піппі те намисто.

— Що ти сказав? — розгублено запитав я. — Вона розсердилась?

— Я… — Дивлячись на підлогу, він похитав головою. — Я не знаю, що з тобою діється. Я не знаю, що мені тепер думати. Зрозумій, я не хочу щось тобі забороняти, — сказав він, коли я нічого йому не відповів. — Справді, не хочу. Власне, я не хотів би про це говорити. Але, — він, здається, підшукував слова, — невже ти не бачиш, що це неправильно й непристойно. Дарувати Піппі намисто за тридцять тисяч доларів? У день твоїх заручин? Просто залишити його в її чоботі? Під дверима?

— Я заплатив за нього не тридцять тисяч.

— Звичайно, ні, у крамниці воно всі сімдесят п’ять коштувало б, якщо купувати окремо. А крім того, — несподівано він підтягнув стілець і сів на нього. — О, я не знаю, що мені робити, — жалібним голосом. — Я не уявляю навіть, як мені почати.

— Що?

— Будь ласка, переконай мене, що ти не пов’язаний з усіма цими справами.

— Справами? — обережно перепитав я.

— Ну… — З кухонного радіоприймача лунала класична музика, задумлива фортепіанна соната. — За два дні до Різдва мене несподівано навідав твій друг Лусіус Рів.

Я наче в прірву провалився, несподівано й на саме дно.

— З вельми прикрими звинуваченнями. Я такого й уявити собі не міг. — Гобі затулив очі великим і вказівним пальцями і якусь хвилину сидів мовчки. — Відкладімо цю справу на потім. Ні, ні, — сказав він, застережливо махнувши рукою, коли я спробував заговорити. — Спочатку про меблі.

Між нами запала нестерпна мовчанка.

— Я розумію, що тобі було нелегко прийти з цим до мене. І також розумію, що я сам же поставив тебе в таке становище. Але ж, — він озирнувся навколо, — два мільйони доларів, Тео!

— Послухай-но, дай мені сказати…

— Мені треба було записувати — він мав фотокопії, чеки на перевезення, де йшлося про меблі, яких ми ніколи не продавали й не збиралися продавати, меблі найвищого аукціонного рівня, яких ніколи не існувало, у мене все це не вкладалося в голові, й на якомусь етапі я перестав рахувати. Десятки! Я не мав найменшого уявлення про те, скільки ти їх продав! І про підсадку ти мені набрехав. Йому потрібно зовсім не це.

— Гобі! Гобі, послухай мене. — Він дивився на мене і, схоже, мене не бачив. — Пробач, що ти про це довідався в такий спосіб, я сподівався спершу все владнати, але… я вже про все подбав. Тепер я зможу все це викупити назад, кожну річ.

Але, замість відчути полегкість, він лише похитав головою.

— Це жахливо, Тео. Як я міг допустити, щоб таке сталося?

Якби я так не розгубився, я пояснив би йому, що він скоїв лиш один гріх — довірився мені й повірив у все, що я йому розповідав; але він здавався таким приголомшеним, що я не міг примусити себе сказати бодай щось.

— Як ти міг зайти так далеко? Як я міг нічого не знати? Він мені показав, — Гобі подивився вбік і знову недовірливо похитав головою, — твій почерк, Тео. Твій підпис. Стіл роботи Дункана Файфа… Комплект шератонівських стільців… Шератонівська канапа, відвантажена в Каліфорнію… Я сам виготовив ту канапу, Тео, власними руками, ти бачив, як я її виготовляв, вона не більше шератонівська, аніж отой пакет із магазину, що там лежить. Уся рама там нова. Навіть підлокітники нові. Оригінальні лише дві ніжки, ти стояв там і дивився, як я виготовляв нові…

— Пробач, Гобі, податківці щодня телефонували, я не знав, що робити.

— Я знаю, що ти не знав, — сказав він, хоч я помітив сумнів у його очах, коли він це сказав. — Тоді в крамниці був справжній хрестовий похід дітей. Але ж, — він відкинувся назад на стільці, подивився в стелю, — чому ти не зупинився? Чому ти витворяв таке й далі? Ми витрачали гроші, яких у нас не було! Ми загрузли далі нікуди! І так тривало роками! Навіть якби ми могли все викупити, а ми ніяк не можемо, й ти це чудово знаєш…

— Гобі, по-перше, я тепер можу все викупити, а по-друге… — мені вкрай треба було випити кави, я ще як слід не прокинувся, але кави на плиті не було, а для того, щоб починати варити її зараз, момент точно був невдалий, — по-друге, я зовсім не хочу сказати, що у нас усе о’кей, бо до о’кей нам далеко, я лише намагався втримати нас на поверхні й залатати якісь дірки, я не знаю, як усе зайшло так далеко. Але ні, ні, послухай, — наполегливо сказав я; я бачив, як він віддаляється від мене, вислизає — мама теж так робила, коли їй доводилося сидіти мовчки й вислуховувати особливу плутану й складну брехню від батька. — Хай би що там він тобі сказав, я маю тепер гроші. Усе нормально. Ти зрозумів?

— Я боюся навіть питати в тебе, де ти їх узяв. — Потім він сумно відхилився назад на стільці. — То де ти все ж таки був? Якщо ти дозволиш мені поцікавитися?

Я схрестив ноги й знову поставив їх на підлогу, провів долонями по обличчю.

— В Амстердамі.

— Чому в Амстердамі? — Я сушив голову, як йому відповісти, а він тим часом додав: — Я думав, ти не повернешся.

— Гобі…

Я спаленів від сорому. Я завжди докладав таких зусиль, щоб приховати від нього свою подвійну сутність, щоб показати йому свою поліпшену й відполіровану версію, а не того ганебного банального мене, якого я так ретельно приховував: шахрая й боягуза, брехуна й афериста.

— Чому ти повернувся? — Він говорив швидко й жалібно, ніби хотів тільки виплюнути слова з рота; опанований хвилюванням, він підхопився на ноги й почав ходити туди-сюди, його капці ляскали по підлозі. — Я думав, більше ми з тобою не побачимося. Усю минулу ніч, кілька минулих ночей я не спав і думав, що мені робити. Крах. Катастрофа. А в усіх газетах повідомлення про ті вкрадені картини. Чудове Різдво. А тебе ніде не можна знайти. На телефонні дзвінки ти не відповідаєш — ніхто не знає, де ти є.

— О Боже, — сказав я, тепер по-справжньому приголомшений. — Пробач мені. Але послухай, послухай, — його рот стинувся в нитку, він хитав головою, ніби відкинув уже все, що я йому казав, і слухати мене далі немає сенсу, — якщо ти переживаєш за меблі…

— За меблі? — лагідний, толерантний, схильний до замирення Гобі тепер клекотів, наче паровий казан перед вибухом. — Хіба я сказав щось про меблі? Рів сказав, що ти втік, але, — він швидко закліпав очима, намагаючись опанувати себе, — я не міг у таке повірити і боявся, аби не сталося щось гірше. О, ти знаєш, що я маю на увазі, — сказав він напівсердито, коли я нічого не відповів. — Що я міг подумати? Ти так несподівано вшився з вечірки… А ми з Піппою… ти навіть не уявляєш собі, що було, господиня вечора розгнівалася, «а де наречений?», пирх-пирх, але ти вже зник, нас не запросили на вечерю після вечірки, тому ми пішли додому, і ти тільки уяви собі, що я відчув, коли прийшов додому й побачив, що дім незамкнений, двері фактично розчинені навстіж, каса порожня… грець би з ним, із намистом, але ж ти залишив Піппі записку, таку дивну, що вона стривожилася не менш за мене…

— Вона справді стривожилася?

— Звичайно ж, вона стривожилася! — Він викинув руку вперед і фактично кричав. — Що ми могли подумати? А потім цей жахливий візит від Ріва. Я надумав спекти пиріг, і мені не слід було підходити до дверей, я думав, то прийшла Мойра — дев’ята година ранку, і я стовбичу там, витріщившись на нього, весь у борошні, Тео, ну навіщо ти це зробив? — запитав він із розпачем у голосі.

Не знаючи, що він має на увазі — я багато чого зробив, — я не мав іншого виходу, як похитати головою й відвернутися.

— То була така нісенітниця — як я міг у неї повірити? Власне, я в неї й не повірив. Бо я розумію, — сказав він, коли я нічого не відповів, — я розумію, що з меблями ти робив те, що мусив робити, й повір мені, я тобі вдячний, бо якби не ти, я б зараз перебивався дрібними підробітками й жив у якось закапелку з пацюками. Але ж, — він заховав руки в кишені свого халата, — звідки взялася вся ця інша маячня? Звичайно, я намагався прикинути, який стосунок ти можеш мати до всього цього. Тим більше, що ти чкурнув геть, нічого не пояснивши, з цим своїм другом, який, ти мене пробач, хлопець чарівний, але має такий вигляд, ніби щонайменше раз-двічі відсидів у в’язниці…

— Гобі…

— А Рів. Ти б його чув. — Уся енергія, здавалося, покинула Гобі, він розм’як, ослаб. — Старий змій. І я хочу, щоб ти знав, до чого він дійшов — крадіжка творів мистецтва! Але тут я категорично став на твій захист. Хоч би що ти вичворив — до цього, я був певен, ти б не дійшов. А тоді? Через якихось три дні? Що написали в новинах? Мовляв, знайдено ту саму картину, про яку він мені казав, і чимало інших. То він казав мені правду? — запитав Гобі, коли я нічого не відповів. — Це був ти?

— Так. Ну, тобто, технічно — не я.

— Тео.

— Я тобі все поясню.

— Буду тобі дуже вдячний, — сказав він, люто потерши очі.

— Сядь.

— Я… — Він безнадійно озирнувся навколо, ніби боявся, що втратить усю свою рішучість, якщо сяде за стіл зі мною.

— Ні, ти сядь. Це довга історія. Я спробую її скоротити, наскільки зможу.

Він не промовив жодного слова. Не підійшов до телефона, коли той задзвонив. Після подорожі літаком у мене боліли всі кістки, і хоч про два трупи я не згадав, але все інше виклав йому максимально детально. Говорив короткими реченнями, лише по суті — не вдавався в пояснення, не намагався виправдати себе. Коли я закінчив, він залишився сидіти — я був приголомшений його мовчанкою, у кухні не чулося жодного звуку, крім гудіння старого холодильника. Але нарешті він відхилився назад і схрестив руки.

— Іноді все обертається дуже дивно, правда ж? — сказав він.

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Я хочу сказати, — він потер очі, — що зрозумів це тільки тоді, коли став старшим. Яким дивним буває час. Як часто він підносить сюрпризи, ошукує тебе…

Слово «ошукує» було єдиним, яке я почув або зрозумів. Потім несподівано він підвівся на всі свої шість футів і п’ять дюймів, він здавався суворим і невблаганним у своєму зрості, привидом якогось далекого предка — поліціянта, який здійснює обхід, або викидайла, який зараз підійде й викине тебе з шинку.

— Я піду, — сказав я.

Він закліпав очима.

— Що?

— Я випишу тобі чек на всю суму. Але не реалізуй його, поки я тобі не скажу, що вже можна, це єдине, про що я прошу. Я ніколи не хотів завдати тобі шкоди, присягаюся.

Звичним недбалим рухом він відмахнувся від моїх слів.

— Ні, ні. Почекай тут. Я хочу тобі щось показати.

Він підвівся й пішов геть. Дошки підлоги скрипіли під його ногами. Він був відсутній якийсь час, а коли повернувся, то тримав у руках старий альбом, що майже розпадався на клапті. Він сів і перегорнув кілька сторінок. Нарешті, відшукавши потрібну, посунув альбом через стіл до мене.

— Ось, поглянь, — сказав він.

Вицвіла фотографія. Маленький, носатий, схожий на пташку хлопчик усміхається, сидячи за фортепіано в розкішно обставленій кімнаті часів Belle Époque, але, звичайно, не паризькій, а каїрській. Подвійні жардиньєрки, багато французьких бронзових статуеток, багато маленьких картин. Одну — квіти у скляній вазі — я туманно впізнав як картину Мане. Але мій погляд зупинився на значно більш знайомому образі, десь на дві рамки вище.

То була, звісно, копія. Але навіть на злинялій старій фотографії картина світилася своїм власним і, можна сказати, сучасним світлом.

— Це копія, — сказав Гобі, — й Мане також. Нічого незвичайного, але, — він склав руки на столі, — ці картини були великою часткою його дитинства, часткою найщасливішою, до того, як він захворів, — єдина дитина, яку слуги любили й розпещували, — смокви, мандарини й квіти жасмину на балконі, — він розмовляв арабською мовою не гірше, ніж французькою, ти це знаєш? І, — Гобі притиснув руки до грудей, постукав по губах указівним пальцем, — він мав звичку стверджувати, що великі картини можна досконало пізнати, навіть ужитися в них, через копії. Навіть у Пруста є знаменитий уривок, де Одетта приймає Свана, будучи застудженою, вона похмура, її волосся непричесане й сплутане, шкіра вкрита плямами, і Сван, який досі не звертав на неї особливої уваги, вмить закохався, бо вона нагадала йому дівчину Боттічеллі зі злегка пошкодженої фрески. Яку сам Пруст знав лише з репродукції. Він ніколи не бачив оригіналу в Сікстинській капелі. А проте зміст усього роману пов’язаний із цією хвилиною. Й ушкодження становить частину привабливості, саме ті плямисті щоки на картині. Навіть знаючи лише копію, Пруст зумів переосмислити образ, переформувати завдяки йому реальність, внести щось власне у світ. Бо лінія краси завжди лишається лінією краси. Навіть якщо вона разів сто проходить через ксерокс.

— Це правда, — сказав я, думаючи не про картини, а про ті зміни, завдяки яким Гобі відновлював старовинні меблі. Про предмети, які оживали під його доторком, аж доки ставали чистими й лискучими і сяяли так, ніби на них пролився золотий Час, копії, які вселяли вам любов до гепплвайту або шератону, навіть якщо ви ніколи в житті не бачили й не думали ані про гепплвайт, ані про шератон.

— Зрештою, я ж і сам старий копіювальник. Ти знаєш, що казав Пікассо: «Погані художники копіюють, добрі художники крадуть». Та коли йдеться про шедеври, то тебе щоразу б’є струмом, як від оголеного дроту. І не має значення, скільки разів ти хапаєшся за дріт або скільки людей хапалися за нього до тебе. Це той самий дріт. Який спадає до нас із вищих сфер. І розряд у ньому завжди однаковий. І ці копії, — він нахилився до мене через стіл, склавши на ньому руки, — ці копії з картин великих художників, серед яких він виріс, були втрачені, коли їхній будинок у Каїрі згорів, а якщо сказати правду, то вони були втрачені для нього ще раніше, коли він став калікою і його відіслали на лікування до Америки; але ж він був людиною, як і ми, він звикав до предметів, вони були для нього особистостями, наділеними душею, і хоч він утратив майже все в цьому житті, він не втратив цих картин, бо оригінали залишилися й існували десь у світі. Він здійснив кілька подорожей, щоб побачити їх, ми з ним їздили до самого Балтимора, де виставляли оригінал його Мане, багато років тому, коли мати Піппи була ще жива. Для Велті то була велика подорож. Але він знав, що до музею д’Орсе він ніколи не зможе дістатися. А в той день, коли вони з Піппою пішли на виставку голландського живопису… Як ти думаєш, яку картину він хотів, щоб вона побачила?

Як дивно: маленький кривоногий хлопчик на фотографії — лагідно усміхнений, у своєму матроському костюмчику — був тим самим старим чоловіком, який хапався за мою руку, коли помирав: два окремі кадри тієї самої душі накладаються один на одного. І картина, що висіла в нього над головою, була тією точкою, в якій усе сходилося: мрії і знаки, минуле й майбутнє, щастя і доля. Там було не одне значення. Там було багато значень. То була загадка, яка приховувала в собі не одну розгадку.

Гобі прокашлявся.

— Можна запитати?

— Звичайно.

— Як ти її зберігав?

— У наволочці.

— Бавовняній?

— Перкаль, він же бавовняний?

— Без підкладки? Чогось такого, щоб її захистити?

— Лише папір і липка стрічка. Угу, — сказав я, побачивши, як у нього в очах замаячила тривога.

— Треба було взяти кальку й плівку з бульбашками.

— Я знаю це тепер.

— Пробач. — Він спохмурнів і приклав долоню до скроні. — Я ще намагаюся збагнути все це. Ти наважився летіти з цією картиною в багажі літаком Континентальних авіаліній?

— Авжеж, наважився. Адже мені було тринадцять років.

— Чому ти нічого мені не розповів? Ти міг усе мені розповісти, — сказав він, коли я похитав головою.

— Звичайно, міг би, — погодився я, хоч відразу пригадав, як мені було самотньо і як жахливо почувався я в той час: мій безперервний страх перед соціальними службами, важкий, просякнутий милом запах моєї спальні, що не замикалася, холодна приймальня з сірими бетонними стінами, де я чекав на зустріч із містером Брейсґьордлом, мій страх, що мене відішлють із Нью-Йорка.

— Я щось би придумав. Хоча коли ти приплентався сюди бездомний… я думаю, ти не образишся, коли я тобі скажу, що навіть твій адвокат — ти знаєш так само добре, як і я, ситуація примушувала його нервувати, він докладав неабияких зусиль, щоб тебе звідси кудись відіслати, а з мого боку також кілька старих друзів казали: «Джеймсе, це забагато для тебе…» Думаю, ти можеш зрозуміти, чому вони так думали, — поквапно додав він, коли побачив вираз на моєму обличчі.

— О так, звичайно.

Фоґелі, Ґроссмани, Мільдберґери, хоч і завжди ввічливі зі мною, постійно давали зрозуміти (мені принаймні), що Гобі й без мене має надто багато справ.

— У якомусь розумінні це, звичайно, було божевіллям. Я знав, який це мало вигляд. А проте, з іншого боку, я сприйняв це як пряме послання Велті, адже він спрямував тебе сюди, й от ти знову й знову повертаєшся до мене, як та комашка, — він на мить замислився, зсунувши брови й ще поглибивши свій звичний стурбований вираз. — Я, можливо, трохи недорікувато, розповім тобі, що коли померла моя мати, я того жахливого нескінченного літа все ходив і ходив. Іноді долав усю дорогу від Олбані до Троя. Ховався від дощу під навісами крамниць, що торгували всіляким залізяччям. Бути де завгодно, але не повертатися додому, де її більше немає. Я блукав околицею, наче привид. Стовбичив у бібліотеці, аж доки мене звідти виганяли, а потім сідав на автобус до Вотервліта, проїздив певну відстань і блукав іще. Я був великий дванадцятирічний хлопець, заввишки як дорослий чоловік, люди вважали мене за волоцюгу, домогосподарки відганяли від своїх ґанків мітлами. Але ось так я й потрапив до місіс де Пейстер — вона відчинила двері, побачила мене на своєму ґанку й сказала: «Тобі, мабуть, хочеться пити, може, зайдеш?» Портрети, мініатюри, дагеротипи, стара тітка Така-То, старий дядько Такий-То й портрети інших осіб. Спіральні сходи спускалися вниз. І я опинився там — у своїй рятувальній шлюпці. Я знайшов її. Іноді я мусив щипати себе в тому домі, щоб нагадати собі: це не 1909 рік. Там були найкращі класичні американські меблі, які я будь-коли бачив дотепер, і, Боже, які вітражі «Тіффані» — це було ще до того, як бренд «Тіффані» став таким популярним, люди ставилися до нього байдуже, для них це скло було звичайною річчю, можливо, воно вже коштувало великі гроші в містах, але в провінції його можна було купити на барахолках майже за безцінь. Незабаром я став сам нишпорити по таких місцях. Але в її родині такі речі були завжди. Кожна з них мала свою історію. І вона з таким захватом показувала мені, де треба стояти, о якій годині, щоб побачити кожну річ у найкращому світлі. Надвечір, коли промені сонця оберталися по кімнаті, — він розчепірив пальці, — вони спалахували одне за одним, наче вогні феєрверка.

З того стільця, на якому я сидів, я виразно бачив усіх тварин із Ноєвого ковчега Гобі: двійко слонів, зебри, всілякі вирізьблені звірі по двоє, аж до маленької курки з півнем та кролів і мишей, що завершували процесію. І там зберігалася пам’ять без слів, закодоване послання від того першого дня: струмені дощу стікають із неба, домашня процесія тварин стоїть на стільниці, чекаючи порятунку. Ной — великий охоронець, великий доглядач.

— І, — він підвівся, щоб зварити кави, — думаю, нешляхетно протягом усього свого життя так пильно дбати про предмети.

— Хто сказав?

— Знаєш, — Гобі відвернувся від плити, — якщо подивитися на це з такої точки зору, то ми ж не дітей тут лікуємо. Що шляхетного в латанні кількох старих столів і стільців? Душу це калічить — майже напевне. Я бачив надто багато маєтків, щоб цього не знати. Ідолопоклонство! Надмірне захоплення речами може погано завершитись. Але якщо ти достатньо дбаєш про якусь річ, вона починає жити власним життям, хіба ні? І хіба головна цінність речей — прекрасних речей — не в тому, що вони прив’язують тебе до якоїсь вищої краси? Ті перші образи, які примушують твоє серце розкритися, наче мушлю, й усю решту життя ти намагаєшся віднайти їх, так чи інакше. Бо я хочу сказати, що, лагодячи старі речі, доглядаючи їх, зберігаючи, ти не можеш пояснити це якось раціонально…

— Не існує раціональних причин, чому мені подобається те або те.

— Для мене також, — погодився він. — Але… — він короткозоро зазирнув у банку з меленою кавою, і вкинув ложку порошку в турку, — вибач мою занудність, але з висоти мого погляду це трохи схоже на зацикленість.

— Що?

Він засміявся.

— Що тут скажеш? Великі картини приваблюють великі юрми, люди їдуть подивитися на них з усіх кінців світу, їх нескінченно тиражують на кавових чашках, на килимках для мишок і геть на всьому. І — до речі, я сам такий, — ти можеш протягом усього свого життя ходити в музеї, де блукаєш, щиро захоплюючись, а потім ідеш до ресторану й там обідаєш. Але, — він підійшов до столу й знову сів, — якщо картина справді запала тобі в душу, змінила твій світогляд, примусила тебе думати й відчувати інакше, аніж ти досі думав і відчував, то ти не думаєш «о, мені подобається ця картина, бо вона універсальна» або «мені подобається ця картина, бо вона озивається до всього людства». Це не причина, щоб любити витвір мистецтва. Його люблять за таємний шепіт, що звертається до тебе: «Псс, ти. Гей, хлопче. Атож, ти». — Він ковзнув пальцем по вицвілій фотографії — то був дотик людини, яка звикла зберігати речі, дотик без дотику, коли між поверхнею речі і його вказівним пальцем залишається тоненький просвіт, куди можна хіба всунути облатку для причастя. — Це стискання кожного конкретного серця. Твоя мрія. Мрія Велті, мрія Вермеера. Ти бачиш одну картину, я бачу іншу, книжка з мистецтва подає її ще під іншим кутом зору, леді, яка купує в сувенірній крамниці картку з її зображенням, бачить у ній щось абсолютно своє, і я ще не згадую про людей, відокремлених від нас часом, — людей, які жили чотириста років тому й житимуть через чотириста років після того, як ми попрощаємося з життям, — ця картина ніколи не вплине на різних людей однаково, а більшість узагалі не зверне на неї уваги, але справді велика картина достатньо плинна, щоб проникнути у свідомість і серце під багатьма різними кутами унікальними й найрозмаїтішими способами. Твоя, твоя. Мене намалювали для тебе. І — не знаю, зупини мене, якщо я мелю дурниці… — Він витер лоба долонею. — Але Велті полюбляв говорити про об’єкти, що визначають долю людини. Кожен торговець і кожен антиквар визнає, що вони існують. Це речі, які з’являються і які повертаються. Хоч для когось іншого, а не антиквара, це будуть не речі. Це буде місто, колір, час доби. Це той цвях, за який твоя доля може зачепитися й повиснути на ньому.

— Ти говориш, як мій тато.

— Гаразд, скажімо інакше. Хто сказав, що завдяки збігам Бог зберігає свою анонімність?

— Тепер ти й справді говориш, як мій тато.

— А хіба не кажуть, що гравці розуміють такі речі краще, ніж будь-хто інший? Хіба все не варте азарту? Хіба добро іноді не заходить у задні двері?

Мабуть, що так. Я думаю, заходить. Або, якщо процитувати ще один перл парадоксального мислення мого батька: іноді треба програти, для того щоб виграти.

Бо після тієї розмови минув майже рік, протягом якого я майже безперервно мандрував, провівши одинадцять місяців переважно в аеропортах, готелях та інших місцях, де люди надовго не затримуються, стоянка таксі, зліт, посадка, пластикові підноси й затхле повітря, прогнане крізь вентиляційні зябра салону, і хоч іще навіть до Дня подяки далеко, вже горять святкові вогники й лунає музика легких різдвяних наспівів, таких як «Tannenbaum» Вінса Ґваральді та «Зелені рукави» Кольтрана в аеропортовому «Старбаксі». І серед багатьох, багатьох речей, про які я мав час подумати (наприклад, заради чого варто жити? Заради чого варто померти? До чого зовсім безглуздо прагнути?), я багато думав про те, що сказав Гобі: про ті образи, які вражають серце й примушують його розквітати, як квітку, образи, що відкривають красу, яку ти можеш шукати все життя й ніколи не знайдеш.

І мені пішов на користь той час, який я прожив у дорозі. Я мусив згаяти рік, що об’їхати майже всю країну й викупити всі ті підробки, які продав, то були делікатні переговори, що їх, як я з’ясував на практиці, було зручніше здійснювати віч-на-віч. Три або чотири поїздки на місяць, Нью-Джерсі та Ойстер-Бей, Провіденс та Нью-Канаан — а потім Маямі, Х’юстон, Даллас, Шарлоттесвіль, Атланта, де на запрошення своєї чарівної клієнтки Мінді, дружини магната з продажу автомобільних частин на прізвище Ерл, я провів три приємні дні в гостьовому будинку їхнього новісінького шато з рожевого каменю, де була власна більярдна, паб «для джентльменів» (зі справжнім барменом, якого доставили сюди з Англії) і закритий тир із рухливими мішенями. Деякі з моїх клієнтів, представників великих інтернет-компаній і хедж-фондів, мали будинки в екзотичних (принаймні для мене) місцях, на Антіґуа, в Мексиці та на Багамах, у Монте-Карло, в Жуан-ле-Пені та в Сінтрі, цікаві місцеві вина та коктейлі, які подавали на садових терасах, затінених пальмами та агавами, з білими парасолями, що лопотіли на вітрі біля басейнів, як вітрила. А між подорожами я ніби опинявся в проміжному стані, як у буддистів, — між життям і смертю, сном і дійсністю, літаючи в сірому реві, милуючись світлом крізь забризкані шибки, спускаючись до дощових хмар і дощів та вниз по ескалаторах до безлічі облич, які чекали на свій багаж, до моторошного потойбічного життя, у простір між землею і не-землею, світом і не-світом, яскраво начищеними підлогами і відлуннями від скляних дахів кафедральних соборів, до безликого світіння зал очікування, до масової ідентичності, частиною якої я не хотів бути й насправді я до неї не належу, хоч почуваюсь так, ніби помер, почуваюсь іншим, я і є інший, й існує певна заціпеніла втіха в поринанні в масову свідомість та виринання з неї, куняючи на шаблонних пластикових кріслах і блукаючи між блискучими рядами дьюті-фрі, і, звичайно, всі зустрічають тебе надзвичайно приязно, коли ти прилітаєш, криті тенісні корти, приватні пляжі, а після обов’язкової приватної екскурсії захоплене розглядання творів Боннара[229] й Вюйяра, легкий ланч біля басейну — чек на велику суму, таксі до готелю й відчуття того, що твій капітал значно зменшився.

Великий зсув. Я не знаю, як його пояснити. Від бажання до небажання, від небайдужості до байдужості.

Та й це ще далеко не все. Шок і аура. Речі стали для мене виразнішими і яскравішими, і я почуваю себе на межі чогось невимовного. Закодовані послання в журналах на борту літаків. Енергетичний щит. Турбота без компромісів. Електрика, кольори, яскравість. Усе вказує на щось інше. У Ніцці, лежачи на своєму ліжку в готельному номері кольору печива, з балконом на Англійську набережну, я дивився на хмари, які відбивалися на розсувних вікнах, і дивувався, як навіть мій смуток може перетворитися на щасливе відчуття, як килим, простелений від стіни до стіни, та меблі у фальшивому стилі бідермаєр[230] і лагідне мурмотіння французького диктора на «Canal Plus» здаються саме тим, чого потребуєш.

Я й забув би, але не можу. Цей звук гуде, як камертон. Він весь час тут, весь час зі мною.

Білий шум, безликий рев. Оглушливий гуркіт посадкових терміналів. Але навіть ці замкнені в собі місця насичені значенням, вони виблискують ним і гримлять. «Скай Молл». Портативні стереосистеми. Дзеркальні ряди «Драмбуї», «Танкерея» і «Шанелі № 5». Я дивлюся на відсторонені обличчя інших пасажирів, що тягнуть свої валізи, свої рюкзаки, човгають, поспішаючи до виходу, — і думаю про те, що сказав Гобі: краса змінює суть реальності. І я думаю також про набагато більш звичну для нас мудрість а саме: гонитва просто за красою — це пастка, пряма стежка до гіркоти й смутку, що красу треба поєднувати з чимось більш значущим.

Але що це таке? Чому я такий, яким я є? Чому мені подобається все погане і я байдужісінький до всього доброго? Або, якщо висловитись інакше, як я можу водночас бачити: все, що мені подобається і що я люблю, є ілюзією — і водночас знати: саме задля цього й варто жити?

Джерело великого смутку, яке я лише починаю розуміти: ми не можемо обирати собі серця. Ми не можемо примусити себе прагнути до того, що добре для нас або для інших людей. Ми не обираємо, якими ми є.

Бо хіба не втовкмачують у нас постійно, від самого дитинства, незаперечну культурологічну банальність? Від Вільяма Блейка до Леді Ґаґи, від Руссо до Румі, до «Тоски» й містера Роджерса нам передають дивовижно однакове послання, яке приймають від вищих сфер: коли ви сумніваєтесь, що вам робити, як вирішити, що для вас добре? Кожен психіатр, кожен радник, кожна диснеївська принцеса знає відповідь: «Будь собою. Слухайся свого серця».

Але саме тут виникає проблема, яку я хотів би, аби хтось мені пояснив: а що як я наділений серцем, якому не можна довіряти? Що коли серце, з власних незбагненних причин, заведе тебе зі свого хотіння й крізь хмару осяйних ілюзій далеко від здоров’я, домашнього затишку, громадянської відповідальності й надійних соціальних зв’язків до осяйної руїни, самознищення, катастрофи? Може, Кітсі має рацію? Якщо твоє найглибше «я» співає й кличе тебе просто в полум’я, то чи не ліпше відвернутися? Заліпити вуха воском? Знехтувати всі заклики до ілюзорної слави, з якими твоє серце звертається до тебе? Звернути на той курс, який неодмінно приведе тебе до норми, нормованого робочого графіка й регулярних медичних оглядів, стабільних людських взаємин і сталого просування дорогою кар’єри, до «New York Times» і недільного пізнього сніданку, до всіх тих видів діяльності, які даватимуть тобі надію стати кращою людиною? Чи брати приклад із Бориса — кидатися головою вперед і зі сміхом у священне божевілля, що кличе тебе на ім’я?

Я говорю не про те, що бачать очі, а про те, що відчуває серце. Про велич у світі, але не про велич світу, про велич, якої світ не розуміє. Про перший спалах чистої інакшості, в присутності якої ти розквітаєш і розквітаєш.

Це індивідуальність, якої тобі не треба. Серце, проти якого ти нічого не вдієш.

Хоч мої заручини й не скасовано, принаймні офіційно, мені дали зрозуміти — надзвичайно делікатно, у витонченій манері Барбурів, — що ніхто не примушує мене ні до чого. І це чудово. Нічого не було сказано й не буде сказано. Коли мене запрошують на обід (а коли я в місті, то запрошують часто), це відбувається з приємною безпосередністю, легко й душевно, проте я не відчуваю ніяких претензій до себе; до мене ставляться як до члена родини (майже), який може приходити до них, коли йому захочеться; мені пощастило кілька разів вивести місіс Барбур на прогулянки, ми з надзвичайною приємністю пообідали в «П’єра» й відвідали кілька аукціонів; а Тодді, не будучи анітрохи нечемним, примудрився ніби випадково згадати ім’я дуже хорошого лікаря, без найменшого натяку, що він може знадобитися мені особисто.

[Щодо Піппи: хоч вона й узяла книжку про Оз, але залишила намисто разом із листом, який я розпечатував так нетерпляче, що розірвав конверт разом із його вмістом на дві половини. Суть листа — я прочитав його, коли став навколішки й стулив докупи — була такою: вона зустрілася зі мною з великою втіхою, час, проведений зі мною в місті, означав для неї дуже багато, хіба хтось інший міг би вибрати для неї таке чудове намисто? Воно досконале, більш ніж досконале, але взяти його вона не може, воно надто коштовне для неї, вона просить у мене пробачення і — можливо, вона говорить не до ладу й за це перепрошує, але я не повинен думати, що вона мене не любить, вона любить мене, любить («Ти мене любиш?» — подумав я ошелешено й недовірливо). Але все це дуже складно, вона думає не тільки про себе, а й про мене, а ми разом пережили надто багато й у нас надто багато спільного. А що ми обоє тяжко поранені, і то в дуже ранньому віці, так тяжко, що, либонь, ніхто не спроможний цього зрозуміти, то чи не було б для нас дещо… ризиковано перебувати занадто близько одне до одного? Чи не варто подумати про самозбереження? Адже йдеться про двох людей, які перебувають під ризиком смерті, то чи не доведеться їм часто звертатись одне до одного по допомогу? Вона не може стверджувати, що зараз почувається зле, це не так, але ж усе може за мить змінитися в кожного з нас, хіба ні? І ти, і я можемо вмить провалитися в безодню, і хіба це не було б украй небезпечно? А що наші вади й слабкості такі схожі, то один, падаючи, може затягти за собою в прірву й другого. І хоч багато цього було написано між рядків, я зрозумів відразу і з чималим внутрішнім подивом, куди вона хилить. (Який же я йолоп, що не додумався до цього раніше, адже вона зазнала стількох поранень, їй роздробило ногу, зроблено стільки операцій; у неї змінився навіть голос, став чарівно розтягнутим, а як мило вона підтягує ніжку, її ушкоджена рука і її блідість, шарфи, светри й численний одяг, її сонлива усмішка; вона сама, її сонливе дитинство було злетом і загибеллю, тим льодяником із морфієм, за яким я ганявся стільки років.)

Але, як читач, певно, переконається (якщо цей твір узагалі матиме читача), думка про те, що вона потягне мене вниз, мене не лякає. І не те щоб мені хотілося потягти за собою ще когось — але хіба не можу я змінитися? Хіба не можу я стати опорою? Чом би й ні?]

[Ти можеш одержати будь-яку з тих дівчат, якщо захочеш, сказав Борис, сидячи зі мною на канапі у своїй мансарді в Антверпені й розгризаючи фісташки, коли ми з ним дивилися «Вбити Білла».

Ні, я не можу.

Чому не можеш? Я особисто обрав би Сніжинку. Але якщо ти хочеш ту другу, то чом би й ні?

Бо вона має хлопця.

Ну то й що? — запитав Борис.

Який із нею живе.

Ну то й що?

І тепер я сам так думаю. Ну то й що? Чом би мені не поїхати до Лондона. Ну то й що?

І це або найкатастрофічніше, або найрозумніше запитання, яке я ставив перед собою в житті.]

Дивно, але я пишу ці слова з надією, що їх коли-небудь прочитає Піппа — а вона, звичайно, їх не прочитає. Ніхто їх не прочитає з очевидних причин. Я пишу їх не з пам’яті: той порожній записник, який мені колись дав учитель англійської мови стільки років тому, став першим із цілої низки, започаткувавши невпорядковану звичку, яка опанувала мене в тринадцять років і, думаю, на все життя, почавшись із офіційних, але навдивовижу відвертих листів, адресованих моїй матері: довгих, занудних, тужливих за домівкою листів, які за своїм тоном були написані так, ніби мама жива й тривожно чекає новин від мене, листів, у яких я описував, де «перебуваю» (але ніколи не «мешкаю»), і розповідав про людей, у яких «перебував», листів, у яких я з усіма подробицями описував, що їв та пив, у що вдягався, які кінофільми дивився, розповідав, що робили й що казали Барбури та що робили й що казали батько і Ксандра, — ці епістоли (датовані й підписані, написані акуратним почерком, готові бути вирваними з блокнота й відісланими поштою) межувалися з жалібними вибухами «я ненавиджу всіх» і «краще б я помер» або місяцями, протягом яких у блокноті з’являлися хіба кілька нашкрябаних як курка лапою рядків, «удома в Б.», «три дні не ходив до школи, вже п’ятниця», «моє життя в хайку», «перебуваю в стані напівзомбі,Боже, ну ми вчора й набралися, я тупо відключився, ми грали в кості на випивку, а на обід їли кукурудзяні пластівці та м’ятні льодяники».

І навіть коли я повернувся до Нью-Йорка, я не перестав писати. «Чому в біса тут значно холодніше, ніж я пам’ятаю, і чому ця падлюча настільна лампа так мене засмучує?» Я описував задушливі звані обіди; я занотовував розмови й розповідав про свої сновидіння; я ретельно заносив у блокнот усе, чого навчав мене Гобі у своїй майстерні.

Червоне дерево вісімнадцятого століття підлаштовувати легше, ніж горіх, — що темніше дерево, то простіше обманути зір.

Коли зістарене штучно — поверхня надто гладенька!

1. Книжкові полиці стираються по нижній поверхні дощок, де пилюку протирають, а по верхній — ні.

2. На тих предметах, які замикаються, треба шукати подряпини та вм’ятини під замковим отвором, де дерево зачіпали ключі на зв’язці.

Серед цих нотаток і записів з аукціонів важливих виробів американського мистецтва (Лот 77 Фед. частково потмн. жирандоль дзеркало $7500) усе частіше й частіше з’являлися зловісні таблиці та підрахунки, які, я вважав, будуть незрозумілими для особи, в чиї руки мій записник потрапить випадково, — але насправді вони були цілком очевидними.

1—8 груд. 320,5 мг

9—15 груд. 202,5 мг

16—22 груд. 171,5 мг

23—30 груд. 420,5 мг

…наповнює ці повсякденні записи й витає над ними моя таємниця, видима тільки мені: вона розквітає в темряві й ніколи не згадується на ім’я.

Бо якщо наші таємниці характеризують нас, на противагу обличчю, яке ми показуємо світу, то картина була тією таємницею, що підіймала мене над поверхнею життя й допомагала мені зрозуміти, хто я такий. І вона тут, у моїх записах, на кожній сторінці, хоч її там і немає. Мрія і магія, магія і забуття. Єдина теорія поля. Таємниця над таємницею.

[Цей малюк, сказав Борис у машині, коли ми їхали до Антверпена. Ти розумієш, художник його бачив — він малював його не з голови, ти згоден? Це справжня крихітка, прикута до стіни. Якби я побачив його в зграї інших щиглів, то відразу впізнав, без проблем.]

І він має слушність. Я б його теж упізнав. І якби я міг подорожувати назад у часі, то вмить розірвав би той ланцюг і жодної хвилини б не шкодував, що картина не буде намальована.

Але проблема набагато складніша, ніж здається. Хто знає, чому Фабриціус намалював саме щигля? Чому він створив цей маленький шедевр, не схожий на всі інші тогочасні шедеври? Він був молодий і мав велику славу. У нього були могутні покровителі (на жаль, не збереглося жодної картини з тих, що були написані для них). Його, як і молодого Рембрандта, можна уявити заваленого грандіозними замовленнями, його студії сяяли коштовностями й були повні алебард, келихів, хутра, леопардових шкур, обладунків, усієї могутності й усього смутку земних речей. Чому він обрав це? Самотню ручну пташку? Об’єкт, який у жодний спосіб не був характерний для його століття або його часу, де якщо малювали тварин, то переважно мертвих; на розкішних мисливських натюрмортах зображено зайців, риб та птицю, що згромаджені купою й незабаром будуть подані на стіл. Чому мені видається таким значущим, що стіна чиста — немає на ній ані гобеленів, ані мисливських рогів, ані якихось декорацій, — і що він так старанно виписав на картині своє прізвище та рік написання, адже не міг він знати (чи знав?), що 1654-й, коли він намалював «Щигля», стане й роком його смерті? Є в цьому якась моторошність поганого передчуття, ніби він знав, що ця невеличка таємнича картина буде однією з дуже небагатьох його праць, які переживуть свого автора. Її аномальність переслідує мене весь час. Чому він не намалював щось більш типове? Чому не морський краєвид, не пейзаж, не історичне полотно, не замовлений портрет якоїсь поважної особи, не сцена з життя пияків у таверні, не букет, хай йому грець, тюльпанів, а портрет цього самотнього маленького бранця? Прикутого до його сідала? Хто знає, що хотів сказати нам Фабриціус, обравши такого маленького персонажа? Просто хотів намалювати щось маленьке? Але якщо кажуть правду і кожна велика картина є насправді автопортретом — то що Фабриціус хотів у такий спосіб сказати про себе? Художник, якого вважали великим найбільші живописці того часу, який помер таким молодим, помер так давно й про якого ми майже нічого не знаємо? Про себе як про художника він розповідає багато. Його лінії говорять самі за себе. Жилаві крила, надряпані лінії пер. Швидкість його пензля впадає у вічі, можна бачити також упевненість його руки, фарбу він накладає товстим шаром. Але на картині є також напівпрозорі ділянки, виконані з такою любов’ю понад рішучими густими мазками, що вбачається якась ніжність і навіть гумор у самому контрасті; нижній шар фарби проглядається під волосинками його пензля; він хоче, щоб ми відчули ніжність пушку на пташиних грудях, його м’яку текстуру, пружність кігтиків, що вчепилися в бронзове сідало.

Але що ця картина розповідає про самого Фабриціуса? Вона нічого не каже про його релігійні погляди, любовні порухи душі, родинні стосунки; нічого — про його страх перед державою, про прагнення зробити кар’єру або про його пошану до багатства й могутності. Ми тут бачимо лише маленьке серцебиття й самотність, чисту, освітлену сонцем стіну й відчуття неможливості втекти. Час, що не рухається, час, який не можна назвати часом. І в цьому клаптику світла стійко завмер маленький бранець. Я згадую одну річ, яку читав про Сарджента[231]: малюючи портрети, Сарджент завжди намагався побачити в натурнику якусь тварину (коли я довідався про цю його схильність, то став пильніше придивлятися до його картин і чимало розгледів у його працях: довгі лисячі носи й настовбурчені вуха в його багатих спадкоємиць, кролячі зуби в інтелектуалів і лев’ячі риси у великих промисловців, круглі личка дітей, схожі на совині). І в цьому маленькому незвичайному портреті важко не побачити людину. Людину горду, вразливу. Один бранець дивиться на іншого.

Але хто знає, який намір був у Фабриціуса? Його праць лишилося так мало, що не можна навіть здогадатися. Пташка дивиться на нас. Вона не ідеалізована й не гуманізована. Вона залишається пташкою. Спостережливою, смиренною. Тут немає ні моралі, ні історії. Є лише два провалля: між художником і прикутою до стіни пташкою; між тим, якою він показує нам пташку, і тим, якою ми її бачимо через кілька століть.

І це для науковців важливе новаторське володіння пензлем і використання світла, історичний вплив та унікальне значення картини для голландського мистецтва. Для мене — ні. Як сказала мати багато років тому, моя мати, яка ще дитиною полюбила цю картину, лише побачивши її репродукцію в книжці з бібліотеки округу Команчі: значення не має ваги. Історичне значення вбиває витвір мистецтва. Через неподоланні відстані — відстань між пташкою і художником, картиною і тим, хто на неї дивиться, я однаково чую її поклик через чотири століття, оце її, як висловився Гобі, «гей, хлопче!», його однаково впізнаєш й однаково ні з чим не переплутаєш. Він там, в очищеній світлом атмосфері, в тих мазках пензля, які художник дозволяє нам побачити зблизька такими, як вони є, зблисками пігменту, видимими слідами від доторків пензля, а потім на відстані відкривається диво або жарт, як назвав його Горст, хоч насправді це водночас те й інше, перетворення, де фарба є фарбою, але водночас і перами та кістками. Це те місце, де реальність зустрічається з ідеалом, коли жарт стає серйозним, а все серйозне перетворюється на жарт. Це та магічна точка, де кожна ідея і її протилежність однаково правдиві.

І я сподіваюся, що тут відкривається якась більша істина про страждання або принаймні про те, як я його розумію, — хоч я прийшов до усвідомлення, що єдині істини, які важать для мене, це ті, яких я не розумію і зрозуміти не можу. Таємничі, неоднозначні, непоясненні. Які не складаються в історії, не мають історії. Зблиск світла на ледь помітному ланцюжку. Світлова пляма на жовтій стіні. Самотність, яка відокремлює кожне живе створіння від кожного іншого живого створіння. Печаль, невідокремна від радості.

А що якби цього щиглика (а з жодним іншим його не сплутаєш) ніколи не спіймали або він не народився в полоні і не сидів отак, видимий усім, у якомусь домі, де його побачив художник Фабриціус? Він, либонь, так ніколи й не зрозумів, чому його примушують жити в таких муках: приголомшений шумом (який я можу собі уявити), напівзадушений димом, наляканий гавканням собак, змушений вдихати сморід кухні, слухати, як його дражнять пияки й діти, літати на крихітну відстань, обмежену таким коротким ланцюжком. Але навіть дитина спроможна оцінити його гідність: наперсток хоробрості, пух і вкриті пір’ям кісточки. Не боязка пташка, навіть не сповнена безнадії, а незворушна істота, що чіпко тримається за своє місце в цьому світі.

І я все частіше думаю про це її небажання покинути світ. Бо наплювати мені на те, що кажуть люди і як часто вони це повторюють: ніхто й ніколи не переконає мене, що життя — це велика винагорода. Ось у чому правда: життя — це катастрофа. Головний факт нашого існування — біганина, спрямована на те, щоб прогодувати себе й знайти друзів, і робити все, що ми робимо, — це катастрофа. Забудьте всю безглузду нісенітницю в дусі «Нашого міста»[232], яку всі розповідають: про диво народження дитини, про радість милуватися звичайною квіткою, про те, Яке Прекрасне й Неймовірне Це Життя й таке інше. Для мене — і я вперто повторюватиму це до смерті, аж доки впаду додолу своїм невдячним нігілістичним обличчям і надто ослабну, щоб це казати: ліпше ніколи не народжуватись, ніж народитися в цій стічній канаві. У вигрібній ямі лікарняних ліжок, трун і розбитих сердець. Ані вирватися на свободу, ані попросити когось про щось, ані, як казала Ксандра, «почати все заново», нічого не чекає тебе попереду, крім старості і втрат, ніякої дороги, лише та, що веде до смерті.

[ «Служба скарг і зауважень!» — пам’ятаю, як у дитинстві бурчав Борис якось пополудні в його домі, коли ми обговорювали досить метафізичну тему про наших матерів: чому вони, янголи, богині, мусили померти, тоді як наші жахливі батьки процвітають, пиячать, вештаються туди-сюди, витворяють казна-що, все руйнують без найменшої шкоди для свого здоров’я? «Вони забрали не тих, кого треба було! Вони зробили помилку. У цьому світі панує несправедливість! Кому ми можемо поскаржитися в цьому вошивому місці? Хто тут розпоряджається?»]

І, можливо, безглуздо й далі базікати в такому тоні, хоч яка різниця, адже ніхто цього ніколи не прочитає, — але чи має якийсь глузд усвідомлювати, що життя закінчується погано для нас усіх, навіть найщасливіших, і наприкінці ми втрачаємо все, що має якесь значення, а проте водночас знати, що всупереч тому, як жорстоко організована гра, можна грати в неї навіть із певною радістю?

Здається невиправною химерою шукати в цьому якийсь глузд. Можливо, я бачу тут якусь систему, бо вдивляюся в неї досить довго. Але знову ж таки, перефразовуючи Бориса, я бачу глузд тому, що він тут є.

І я написав ці сторінки, намагаючись бодай у чомусь трохи розібратись. Але з іншого боку, я не хочу розбиратися ні в чому, щоб не спотворити всі факти. Я можу тільки напевне сказати, що ще ніколи так гостро не відчував таємничість майбутнього. Не відчував, як швидко спливають години, як мене тіпає лихоманка часу. Сили невідомі, не обрані, не бажані. І я вже так давно перебуваю в мандрах, передсвітанкові готелі в чужих містах, так давно в дорозі, що я почуваю вібрацію у своїх кістках, у своєму тілі, яка відбувається з реактивною швидкістю, відчуття безперервного польоту над континентами та часовими зонами, що триває ще довго після того, як я виходжу з літака й підходжу до наступної реєстраційної стійки, привіт, мене звуть Емма/Селіна/Чарлі/Домінік, ласкаво просимо туди-то! Вимучені усмішки, підпис тремтячою рукою, опускання чергових штор, укладання на ще одному чужому ліжку, чужа кімната знов обертається навкруг мене, хмари й тіні, нудота, що майже приносить полегкість, відчуття, що ти помер і летиш на небо.

Лише вчора мені приснився сон — дорога і змії, смугасті, отруйні, з пласкими головами, схожими на наконечник стріли, а проте, хоч вони й були дуже близько, я не боявся їх, анітрохи не боявся. А в моїй голові лунав рядок із якогось вірша: «Ми поруч із тобою, не вмирай»[233]. Ось яку науку здобуваю я в затінених готельних кімнатах із яскраво освітленими міні-барами й чужоземними голосами в коридорі, де межа між світами стає дуже тонкою.

І що далі після Амстердама, який насправді став моїм Дамаском, моєю станцією й апогеєм мого Навернення, як, певно, треба його назвати, то більше я перебуваю під постійним впливом тимчасовості готелів, не в повсякденному розумінні перепочинку в дорозі, а в тому, що я починаю бачити в них ознаки чогось потойбічного. Десь у жовтні, незадовго до Гелловіну, я зупинився в мексиканському готелі, де завіси в коридорах гойдалися на вітрі, а кімнати були названі на честь квітів. Номер «Азалія», номер «Камелія», номер «Олеандр». Багатство й розкіш, прохолодні коридори, які, здавалося, вели у вічність, а двері кожної кімнати були пофарбовані в інший колір. «Півонія», «Гліцинія», «Троянда», «Пасифлора». І хто знає — можливо, саме це чекає нас у кінці нашої подорожі, велич, якої ми не можемо собі уявити до тієї миті, коли пройдемо в її двері й приголомшено її споглядатимемо, коли Бог нарешті прибере долоні з наших очей і скаже: «Дивіться!»

[А ти не думав кинути? — запитав я під час найзануднішої частини кінофільму «Її чудове життя», прогулянки під місяцем із Донною Рід, коли був в Антверпені й дивився, як Борис за допомогою піпетки з водою бодяжить собі в ложці, як він висловився, «коктейльчик».

Та ну, облиш! У мене болить рука! Він уже показав мені криваву рану, чорну на краях, що глибоко вгороджувалася в його біцепс. Якби тебе підстрелили на Різдво, то хотів би я подивитися, як ти сидітимеш на самому лише аспірині!

Ага, але робити це так, як оце ти зараз, узагалі божевілля.

Хочеш вір, хочеш не вір, для мене це не проблема. Я так роблю лише за особливих обставин.

Я вже це чув.

Але так воно і є! Я досі як скельце, можу відмовитися будь-якої миті. Я знаю людей, які ширяються по три-чотири роки й не стали наркоманами, бо роблять це лише два-три рази на місяць. Та незважаючи на це, похмуро сказав Борис — блакитне світло кінофільму відбивалося від його ложки, — я алкоголік. Цього вже не вилікуєш. Питиму, поки здохну. Коли щось мене вб’є, — він кивнув на пляшку «Російського стандарту», що стояла на журнальному столику, — то це горілка. А ти ніколи раніше не ширявся?

Повір, у мене й без цього вистачає проблем.

Атож, ганебне тавро і страх, я розумію. Якщо зізнатися чесно, то я здебільшого волію нюхати — у клубах, ресторанах чи де там немає нічого простішого, як заскочити до чоловічого туалету й нюхнути. І так тобі завжди хочеться. Помиратиму — й мені хотітиметься. Ліпше ніколи не починати. Хоч мене іноді дуже дратують бевзі, що смокчуть люльки з креком і базікають, як брудно й небезпечно застосовувати голку, вони, мовляв ніколи не стануть колотися. Можна подумати, що в них більше мізків, ніж у тебе.

Навіщо ти почав?

Навіщо всі починають? Дівчина мене покинула. Тодішня дівчина. Хотів зашкодити самому собі, підірвати своє здоров’я. Задовольнив своє бажання.

Джиммі Стюарт у своєму університетському светрі. Срібний місяць, тремтячі голоси. Дівчата з Баффало, ходімо ввечері гуляти, ходімо ввечері гуляти.

А чому ти не припиниш, запитав я.

А навіщо?

Мені сказати тобі навіщо?

Можеш сказати, але що як мені не хочеться?

Якщо ти можеш зупинитися, то чому б тобі не зупинитися?

Хто живе з мечем, від меча й загине, діловито сказав Борис, притиснувши підборіддям медичного вигляду джгут і задираючи вгору рукав.]

І хоч як це жахливо, я це розумію. Ми не можемо обирати, чого нам хочеться, а чого не хочеться, й ось вона, тяжка й неприємна правда. Іноді ми хочемо того, чого хочемо, навіть якщо знаємо, що воно нас уб’є. Ми не можемо втекти від самих себе. (Одне я можу сказати на користь свого тата: принаймні він намагався прагнути чогось розумного — любити мою матір, мене, свою професію, — перш ніж остаточно з’їхав з глузду й утік від усього.)

І хоч як би я хотів вірити, що існує істина за ілюзією, я зрештою дійшов висновку, що ніякої істини за ілюзією нема. Бо між «реальністю» з одного боку і тією точкою, де розум дотикається до реальності, існує проміжна зона, той краєчок райдуги, де краса приходить у буття, де дві дуже різні поверхні змішуються і зливаються, щоб дати те, чого не може дати нам життя, і це той простір, де існує все мистецтво й усі чари.

І — я на цьому наполягаю — вся любов. Або, якщо бути точним, то проміжна зона ілюструє нам фундаментальний парадокс любові. Зблизька: рука в ластовинні на тлі чорного пальта, перевернута на бік жаба-орігамі. Крок назад — і знову напливає ілюзія: життя більше, аніж життя, ніякої смерті. А між цими речами Піппа, вона любов і не любов, вона там і тут. Фотографії на стіні, згорнута шкарпетка під канапою. Та мить, коли я простяг руку, щоб зняти пушинку з її волосся, а вона засміялася й пірнула вниз, щоб уникнути мого дотику. І так само, як музика — це простір між нотами, як зірки прекрасні завдяки простору, що їх розділяє, як сонце освітлює краплі дощу під певним кутом і перетинає небо призмою світла, так само й простір, у якому я існую і хочу існувати далі, і, правду кажучи, сподіваюся й померти в ньому, існує на цій проміжній дистанції: там, де розпач доторкається до чистої інакшості й створює щось високе.

І саме тому я написав усе так, як написав. Бо лише ступивши в цю проміжну зону, в поліхромну межу між правдою і неправдою, можна було витерпіти цей світ і написати ці рядки.

І будь-що, що вчить нас розмовляти з собою, важливе, і так само важливе будь-що, що дозволяє нам співати і виспівати з себе свій розпач. Але картина навчила мене також, що ми можемо спілкуватися одне з одним крізь час. І я відчуваю, що повинен сказати тобі щось дуже важливе й нагальне, мій читачу, якого не існує, і я відчуваю, що повинен сказати це тобі негайно, так ніби ми перебуваємо з тобою в одній кімнаті. Це життя — з усіма його вадами й перевагами — дуже коротке. Доля жорстока, але, можливо, не випадкова. Природа (у значенні Смерть) завжди перемагає, але це не означає, що ми повинні кланятися їй і колінкувати перед нею. Навіть якщо ми не завжди раді перебувати тут, наше завдання — пірнути якомога глибше в цю стічну канаву, перепливти її, водночас тримаючи наші очі й серця відкритими. І посеред нашого вмирання, коли ми постаємо з землі й у ту-таки землю безславно повертаємося, це наша слава і наш привілей: любити те, над чим Смерть не владна. Бо якщо нещастя й забуття переслідували цю картину крізь час, то так само переслідувала її й любов. І позаяк вона безсмертна (а вона безсмертна), вона й мені передала невеличку, світлу, незмінну частину цього безсмертя. Вона існує, вона існуватиме й далі. І я додаю свою любов до історії тих людей, які любили прекрасні речі, і дбали про них, і витягували їх із вогню, і шукали їх, коли вони зникали, і намагалися зберігати їх, передаючи буквально з рук у руки, лунко звертаючись крізь уламки часу до наступного покоління тих, хто їх любитиме, і тих, хто прийде за ними.

Подяки

Робберте Аммерлаан, Іване Набоков, Семе Пейс, Ніле Ґума. Я не написала б цю книжку без вашої допомоги. Я дякую також своєму редактору Майклові Пічу; своїм агентам Аманді Урбан і Джил Кольридж; і Вейну Фурману, Девіду Сміту та Джею Барксдейлу з Нью-Йоркської публічної бібліотеки.

Також адресую щирі слова вдячності таким людям, як Мішель Еєллі, Ганан Аль-Шайх, Моллі Атлас, Кейт Бернгаймер, Річард Бесвік, Пол Боґардс, Полін Бонфуа, Скай Кемпбелл, Кевін Карті, Альфред Кавальєро, Роуен Коуп, Саймон Костін, Ш’як де Йонг, Доріс Дей, Еліс Дойл, Метт Дубов, Ґрета Едвардс-Ентоні, Філліп Фено, Една Ґолдінґ, Алан Ґума, Метью Ґума, Марк Геррінгтон, Дірк Джонсон, Кара Джонс, Джеймс Лорд, Бйорн Ліннелл, Люсі Лак, Луїза Макґлоїн, Джей Макінерні, Малькольм Мебрі, Вікторія Мацуї, Хоуп Мелл, Антоніо Монда, Клер Нозьєрес, Енн Патчетт, Дженін Пеплер, Алексанра Прінґл, Ребекка Квінлан, Том Квінлан, Ів Рабіновіц, Маріус Радєскі, Пітер Рейдон, Ґеорґ Ройхляйн, Лора Робінсон, Трейсі Роу, Хосе Росада, Рейнер Шмідт, Елізабет Сіліґ, Сюзан де Суассон, Джордж Шиншенг, Джоді Шилдс, Луїс Сільберт, Дженніфер Сміт, Меггі Саутард, Деніел Старер, Синтія Старкі, Гектор Теллоу, Мері Тондорф-Дік, Робін Такер, Карл Ван Девендер, Пол ван дер Лек, Ар’ян ван Німвеген, Леланд Вайссінґер, Джуді Вільямс, Джейн Яфф Кемп і весь персонал готелю «Амбассаде» та колишнього готелю «Гелмслі Карлтон Хаус».