Що впало, те пропало

1978

«Прокинься, генію».

Ротстайн не хотів прокидатися. Сон був занадто гарний. Йому наснилася перша дружина за кілька місяців до того, як вона стала його першою дружиною, сімнадцятирічна, з усіх боків — сама досконалість. Вони обидва голі. Йому дев’ятнадцять, під нігтями бруд, але вона проти, у всякому разі тоді, не була, бо він тільки й думав, що про сни, а її ніщо інше й не цікавило. Вона вірила в сни навіть більше, ніж він, і правильно робила. У цьому сні вона реготала й тягнулася до тієї частини його тіла, за яку було найпростіше вхопитися. Він спробував було увійти глибше, але тут якась рука почала трясти його передпліччя, і сон луснув, як мильна бульбашка.

Він уже не дев’ятнадцятирічний і не живе в Нью-Джерсі у двокімнатній квартирці; за півроку йому стукне вісімдесят, і живе він на фермі в Нью-Гемпширі, де, згідно із заповітом, його й буде поховано. У спальні скупчилися люди, їхні обличчя приховували лижні маски, одна червона, одна синя й одна жовта. Побачивши їх, він спробував змусити себе повірити, що це теж сон — приємний сон перетворився на кошмар, як іноді відбувається, — але рука раптом відпустила його передпліччя, схопила за плече та грубо жбурнула на підлогу. Його вдарили по голові, і він скрикнув.

— Досить, — сказав чоловік у жовтій масці. — Хочеш, щоб він зараз відключився?

— Дивись, — указав чоловік у червоній масці. — Нічого собі в дідугана стоїть. Непоганий сон йому, напевно, снився.

Синя маска, та, що його трясла, сказала:

— Це йому відлити кортить. У такому віці більше ні від чого не встає. Ось у мого діда…

— Тихо, — обірвав Жовта маска. — Кому потрібен твій дід?

Тут Ротстайн, ще закляклий і ще оповитий драним пологом сну, зрозумів, що в нього неприємності. У мозку спливли три слова: у будинку злодії. Він підвів погляд на тріо, яке матеріалізувалося в його спальні, відчуваючи, як розколюється стара голова (справа слід чекати на величезний синець — завдяки антикоагулянтам, які він приймав), і серце з небезпечно тонкими стінками калатає, штовхаючи в лівий бік грудної клітки. Вони нахилилися над ним, троє в рукавичках і куртках у шотландську клітинку під цими моторошними балаклавами. Хатні злодії, і це в п’яти милях від міста.

Ротстайн як міг зібрався з думками, проганяючи сон і кажучи собі, що в усьому цьому є один позитивний момент: вони не хочуть, щоб він бачив їхні обличчя, — отже, збираються залишити його в живих.

Можливо.

— Панове, — сказав він.

Містер Жовтий зареготав і підняв великий палець.

— Класний початок, генію.

Ротстайн кивнув, ніби у відповідь на комплімент. Поглянувши на годинник біля ліжка, він побачив, що зараз чверть на третю ранку, і знову перевів погляд на містера Жовтого, який, найімовірніше, був їхнім ватажком.

— У мене зовсім трохи грошей, але можете їх забрати, тільки мене не чіпайте.

Порив вітру заторохтів осіннім листям по західній частині будинку. Ротстайн знав, що котел запрацював уперше цього року. Хіба літо було не тільки-но?

— А за нашими відомостями, у тебе набагато більше, ніж «трохи». — Це сказав містер Червоний.

— Тихо. — Містер Жовтий простягнув руку Ротстайну. — Уставай із підлоги, генію.

Ротстайн вхопився за руку, яку запропонували, і, хитаючись, підвівся на ноги, потім сів на ліжко. Він важко дихав, занадто добре розуміючи (усе життя самоусвідомлення було для нього й прокляттям, і благословенням), який має вигляд: старий у завеликій блакитній піжамі, замість волосся — лише білі пластівці попкорна над вухами. Ось що залишилося від письменника, який того року, коли Кеннеді став президентом, з’явився на обкладинці «Тайм» із підписом: «Джон Ротстайн, американський геній-самітник».

Прокидайся, генію.

— Приходь до тями, — вимовив містер Жовтий. У голосі його прозвучала турбота, але Ротстайн не повірив у неї. — А потім ми підемо до вітальні, де розмовляють усі нормальні люди. Не поспішай. Заспокойся.

Ротстайн зробив кілька повільних, глибоких вдихів, і серце трохи заспокоїлося. Він спробував думати про Пеггі, з її грудьми розміром із горнятка для чаю (маленькі, але досконалі) і з довгими, гладенькими ногами, але ця фантазія була так само далека, як сама Пеггі, яка зараз стара-старезна й живе в Парижі. На його гроші. Добре, хоч Іоланда, його друга спроба знайти родинне раювання, померла, і їй не потрібно платити аліменти.

Червона маска вийшов із кімнати, і Ротстайн почув метушню в кабінеті. Щось падало, висувалися й засувалися шухляди.

— Ну що, покращало? — запитав містер Жовтий, і, коли Ротстайн кивнув: — Тоді ходімо.

Ротстайн дозволив відвести себе до маленької вітальні — ліворуч містер Синій, праворуч містер Жовтий. У кабінеті тривав обшук. Ще мить — і містер Червоний відчинить шафу, відсуне два піджаки та три светри й побачить сейф. Це неминуче.

Ну й нехай. Якщо залишать записники. А навіщо їм їх забирати? Таким злодюгам потрібні лише гроші. Вони, напевно, і не читають нічого, складнішого за листи в «Пентхаусі».

Тільки чоловік у Жовтій масці викликав сумніви. Цей говорив, як освічений.

У вітальні всі лампи горіли, жалюзі опущені не були. Пильні сусіди могли б зацікавитися, що це там відбувається в будинку старого письменника… Якби ж у нього були ті сусіди. Найближчі жили за дві милі, біля автостради. У нього не було ні друзів, ні відвідувачів. Випадкові торговці спроваджувалися за двері. Ротстайн був таким собі старим диваком. Письменник у минулому. Відлюдник. Він платив податки, і ніхто про нього не згадував.

Синій і Жовтий підвели його до крісла перед телевізором, який майже ніколи не вмикали, і коли він не сів одразу, містер Синій поштовхом посадив його.

— Спокійно! — різко вигукнув Жовтий, і Синій трохи відступив, щось невдоволено бурмочучи. Зрозуміло, головним був містер Жовтий. Містер Жовтий був собакою-ватажком в упряжці.

Він схилився над Ротстайном, спираючись руками на коліна вельветових брюк.

— Може, налити чого-небудь, щоб заспокоївся?

— Якщо ви про спиртне, я кинув двадцять років тому. Лікар наказав.

— Молодець. На зібрання ходиш?

— Я не був алкоголіком, — роздратовано відповів Ротстайн. Яка дурість — дратуватися в такій ситуації… Чи ні? Хто знає, як слід поводитися, коли тебе посеред ночі висмикують із ліжка люди в різнокольорових лижних масках? У голові майнуло, як би сам він виписав таку сцену, але нічого на думку не спало. Він не описував таких сцен. «Люди чомусь вважають, що будь-який білий письменник-чоловік у двадцятьому столітті має неодмінно бути алкоголіком».

— Добре, добре, — містер Жовтий ніби заспокоював сердиту дитину. — Води?

— Ні, дякую. Я хочу, щоб ви троє пішли, тому скажу відверто. — Тут він подумав, чи відомо містеру Жовтому про головне правило бесіди між людьми: коли хтось заявляє, що говоритиме відверто, у більшості випадків збирається брехати швидше, ніж кінь іде риссю. — Мій гаманець на комоді в спальні. У ньому трохи більше вісімдесяти доларів. Ще на камінній полиці керамічний чайник…

Він показав. Містер Синій пішов подивитися, але містер Жовтий не ворухнувся. Містер Жовтий продовжував розглядати Ротстайна, очі за маскою здавалися майже веселими. «Не спрацювало», — подумав Ротстайн, але від свого не відступався. Тепер, прокинувшись остаточно, він був не тільки переляканий, але й злий, хоча добре розумів, що цього краще не показувати.

— Там я тримаю гроші на домашнє господарство. П’ятдесят-шістдесят доларів. Це все, що є в будинку. Беріть і йдіть.

— Йобаний брехун, — відгукнувся містер Синій. — У тебе є набагато більше, хлопче, і ми це знаємо, повір мені.

Тут, наче це була вистава й настав час для його репліки, містер Червоний закричав із кабінету:

— Бінго! Знайшов сейф! Здоровенний!

Ротстайн знав, що людина в червоній масці знайде його, і все одно в нього впало серце. З його боку було безглуздо зберігати гроші готівкою, і робив він це через нелюбов до кредитних карток, чеків, акцій, трансферних документів — до всіх тих спокусливих ланцюгів, які приковують людей до колосальної та загальноруйнівної американської кредитно-видаткової машини. Але готівка може стати його порятунком. Готівку можна замінити. Записники, усього їх понад сто п’ятдесят, — ні.

— Комбінацію. — Містер Синій, не знімаючи рукавичок, клацнув пальцями. — Називай.

Ротстайн був до того сердитий, що міг і відмовитися, — якщо вірити Іоланді, гніватися для нього було природно («Навіть, напевно, у колисці»), — але він втомився й був наляканий. Якщо відмовитися говорити, вони все одно виб’ють із нього комбінацію. У нього навіть може статися черговий серцевий напад, і це його вже напевно вб’є.

— Якщо я назву комбінацію, ви заберете гроші й підете?

— Містер Ротстайн, — вимовив містер Жовтий із добротою в голосі, яка здавалася щирою (і від того гротескною), — у вашій ситуації не раджу торгуватися. Фредді, тягни мішки.

Ротстайн відчув легке дихання прохолодного повітря, коли містер Синій, він же Фредді, вийшов через двері кухні. Містер Жовтий тим часом знову почав посміхатися. Ротстайну ця посмішка вже здавалася огидною. Ці червоні губи.

— Ну ж, генію… Викладай. Швидше почнемо, швидше закінчимо.

Ротстайн зітхнув і по пам’яті назвав комбінацію від «Гардолла»[1] у шафі кабінету. «Три наліво два оберти, тридцять один направо два оберти, вісімнадцять наліво один оберт, дев’яносто дев’ять направо один оберт і назад на нуль».

Губи за жовтою маскою розтягнулися ширше, відкривши зуби.

— Я міг би здогадатися. Це дата твого народження.

Поки Жовтий переказував комбінацію людині в шафі, Ротстайн зробив кілька неприємних висновків. Містер Синій і містер Червоний прийшли за грошима, містер Жовтий теж міг мати свою частку, але він не думав, що гроші — це головна мета для людини, яка називала його «геній». Неначе підтверджуючи це, у супроводі нового подиху прохолодного повітря зовні знову з’явився містер Синій. На кожному плечі в нього висіло по два клунки.

— Послухайте, — звернувся Ротстайн до містера Жовтого, упіймавши його погляд і не відпускаючи. — Не треба. У цьому сейфі немає нічого цінного, крім грошей. Там ще тільки стос різної писанини, але ці папірці для мене важливі.

Містер Червоний крикнув із кабінету:

— Стрибучий Ісусе, Моррі! Та в нас тут джек-пот! Еге, тут ціла купа готівки! Пачки, ще в банківських упаковках! Десятки!

Щонайменше шістдесят, міг би уточнити Ротстайн, а то й вісімдесят. У кожній пачці чотириста доларів. Від Арнольда Ейбела, мого бухгалтера в Нью-Йорку. Джіні переводить у готівку чеки й приносить пачки грошей, а я кладу їх у сейф. Тільки витрачаю я мало, тому що Арнольд ще й оплачує основні рахунки з Нью-Йорка. Іноді я даю на чай Джіні та щось дарую листоноші на Різдво, але, крім цього, готівку я майже не витрачаю. Так триває роками. І чому? Арнольд ніколи не питає, на що я витрачаю гроші. Можливо, думає, що я дівчат собі замовляю або граю на тоталізаторі в Рокінгемі.

Проте є одна кумедна річ, про яку він міг би розповісти містеру Жовтому (він же Моррі). Я й сам ніколи не запитував себе. Так само, як не запитую себе, навіщо продовжую вести записники. Деякі речі просто трапляються й усе.

Він міг би про все це сказати, але мовчав. Не через те, що містер Жовтий навряд чи зрозумів би, а тому, що ця милостива червоногуба посмішка доводила зворотне — той зрозумів би.

І йому було байдуже.

— Що там ще? — крикнув містер Жовтий. Погляд свій він не відводив від Ротстайна. — Коробки є? Коробки з рукописами? Такого розміру, як я казав?

— Коробок немає, є записники, — крикнув у відповідь містер Червоний. — Йобаний сейф забитий ними.

Містер Жовтий посміхнувся, продовжуючи заглядати в очі Ротстайну.

— Написано від руки? Ось, значить, як ти це робиш, генію?

— Будь ласка, — сказав Ротстайн, — Залиште їх. Цей матеріал не для читання. Ще нічого не завершено.

— І ніколи не буде, ось що я думаю. Ти просто великий скнара. — Блиск у його очах (як здалося Ротстайну, ірландський блиск) згас. — Та й видавати тобі нічого не потрібно, так? Ніякого тобі фінансового імперативу. Ти отримуєш авторські гонорари за «Утікача». І за «Утікач у справі». І за «Утікач зменшує оберти». Відома трилогія про Джиммі Ґолда. Яка не перестає перевидаватися. Яку вивчають в університетах по всій нашій неосяжній країні. Завдяки змові вчителів літератури, які вважають тебе й Сола Беллоу небожителями, у тебе є віддана аудиторія зі студентів, що купують твої книги. У тебе все налагоджено, а? Навіщо ризикувати й публікувати щось таке, що може похитнути золотий п’єдестал? Можна ж сховатися тут і вдавати, ніби решти світу не існує. — Містер Жовтий похитав головою. — Мій друже, ви надали зовсім нове значення слову «дріб’язковий».

Містер Синій забарився у дверях.

— Моррі, що мені робити?

— Іди до Кертиса. Усе запакуйте. Якщо всі записники не помістяться в мішки, знайдіть що-небудь. Навіть у цього щура з комірчини має бути хоч одна валіза. І не гайте часу, не перелічуйте гроші. Хочу забратися звідси якомога швидше.

— Добре. — Містере Синій, Фредді, пішов.

— Не робіть цього, — сказав Ротстайн і був вражений деренчанням свого голосу. Іноді він забував, який він старий, але не сьогодні.

Той, кого звали Моррі, нахилився до Ротстайна, устромившись у нього з-під жовтої маски зеленувато-сірими очима.

— Хотілося б про дещо дізнатися. Якщо відповіси чесно, може, ми й залишимо записники. Ну що, будеш відповідати чесно, генію?

— Спробую, — промовив Ротстайн. — І, знаєте, я ніколи себе так не називав. Це в «Тайм» мене назвали генієм.

— Б’юся об заклад, ти не написав їм листа із запереченням.

Ротстайн промовчав. «Сучий син, — думав він. — Нахабний сучий син. Ти ж нічого не залишиш, так? Неважливо, що я скажу».

— Ось про що я хочу знати. Чому ти не міг залишити в спокої Джиммі Ґолда? Навіщо було так його пикою в багнюку тицяти?

Питання було настільки несподіваним, що спочатку Ротстайн навіть не зрозумів, про що Моррі говорить, хоча Джиммі Ґолд був найвідомішим із його персонажів, тим персонажем, завдяки якому про нього пам’ятатимуть (якщо, звичайно, його взагалі будуть пам’ятати). Та сама стаття в «Тайм», у якій згадали про геніальність Ротстайна, назвала Джиммі Ґолда «американською іконою відчаю у благодатному краю». За великим рахунком, лайно повне, але воно продавалося.

— Якщо ви вважаєте, що треба було обмежитися «Утікачем», то ви в цьому не поодинокі. — «Майже», міг би він додати. «Утікач у справі» зміцнив його славу як серйозного американського письменника, а «Утікач зменшує оберти» став кульмінацією його кар’єри: до біса компліментів від критиків, шістдесят два тижні в списку найбільш реалізованих книг за версією «Нью-Йорк Таймс». На додаток до всього Національна книжкова премія, хоча він її й не отримував особисто. «Іліада післявоєнної Америки» — так про неї відгукувалися в тій статті, маючи на увазі не останню книгу, а всю трилогію.

— Я не кажу, що на «Утікачі» треба було зупинитися, — сказав Моррі. — «Утікач у справі» був не гіршим, а то й кращим. Вони були справжніми. Проблема в останній. Що то за херня? Реклама! Реклама!

Тут містер Жовтий зробив щось таке, від чого у Ротстайна здавило глотку, а живіт ніби налився свинцем. Повільно, майже замріяно, він стягнув із голови жовту балаклаву, відкривши обличчя пересічного молодого бостонського ірландця: руде волосся, зелені очі, хворобливо-бліда шкіра, яка вічно печеться, але ніколи не загоряє. І ще ці дивні червоні губи.

— Будинок у передмісті? «Форд» седан біля гаража? Дружина та двійко діточок? Усі продаються — ти про це хотів сказати? Усі випивають цю отруту?

— У записниках…

У записниках було ще два романи про Джиммі Ґолда, — ось про що він хотів сказати, — два романи, які замикали коло. У першому Джиммі починає розуміти порожнечу свого життя поза містом, кидає сім’ю, роботу та йде із затишного будинку в Коннектикуті пішки, з порожніми руками, тільки рюкзак з одягом за спиною. Він перетворюється на підстаркувату версію того хлопця, що кинув школу, відмовився від дріб’язкової родини й вирішив вступити до війська після того, як увесь вікенд пиячив і вештався Нью-Йорком.

— У записниках що? — запитав Моррі. — Ну ж, генію, говори. Розкажи мені, чому тобі довелося втоптати його в багно та ще наступити ногою на потилицю.

В «Утікач прямує на захід» він знову стає самим собою, хотів сказати Ротстайн. Собою справжнім. Та містер Жовтий відкрив обличчя й тепер діставав пістолет із передньої правої кишені своєї картатої куртки.

— Ти створив один із найвеличніших персонажів в американській літературі, а потім насрав на нього, — журливо вимовив Моррі. — Людина, яка могла таке зробити, не заслуговує на життя.

Раптом скипіла лють.

— Якщо ти так думаєш, — сказав Джон Ротстайн, — ти не зрозумів жодного слова з того, що я написав.

Моррі направив пістолет. Дуло — чорне око.

Ротстайн і собі направив у відповідь палець в артритних шишках, ніби це був його пістолет, і відчув задоволення, коли Моррі моргнув і ледь здригнувся.

— Тримай при собі свою тупу критику. Я наївся її досхочу, коли тебе ще й в планах не було. Тобі скільки-но років? Двадцять два? Двадцять три? Що ти знаєш про життя, а тим більше про літературу?

— Вистачить, аби знати, що не всі продаються. — Ротстайн здивувався, побачивши, що ірландські очі наповнилися сльозами. — І не треба тут вчити мене жити, особливо, якщо ти двадцять років ховався від усього світу, як щур у норі.

Це застаріле нарікання — як ти насмілився відвертатися від слави? — роздмухало злість на справжню лють (ту лють із биттям посуду й трощінням меблів, з якою були добре знайомі як Пеггі, так й Іоланда), і це його порадувало. Краще померти в люті, ніж плазуючи й благаючи.

— Як ти збираєшся перетворити мою роботу на гроші? Про це ти подумав? Звісно, подумав. Гадаю, ти розумієш, що так само можна намагатися продати вкрадений записник Гемінґвея або картину Пікассо. Але твої друзі не мають освіти, як ти, так? Це одразу видно з того, як ти розмовляєш. Їм відомо те, що відомо тобі? Упевнений, що ні. Але ти намолов три мішки гречаної вовни. Показав великий солодкий пиріг і сказав, що кожному дістанеться шматок. Думаю, це ти зміг би зробити, тим паче, що язика, як я чув, маєш не в кишені. До того ж, здається мені, навіть кишеня ця й та не така вже глибока.

— Замовкни. Ти говориш, як моя мати.

— Ти звичайний злодій, друже мій. Як нерозважливо красти те, чого не зможеш продати!

— Замовкни, генію, попереджаю.

Ротстайн замислився. А якщо він спустить курок? Більше жодних пігулок. Ніякого більше жалю за минулим і побіжного сміття розірваних стосунків, що залишилися позаду, як низка розбитих машин. Ніякої більше маніакальної писанини та накопичення нескінченних записників, які збираються, як купки гівенця, уздовж заячого сліду в лісі. Можливо, куля в голову це не так вже й погано. Краще, ніж рак або хвороба Альцгеймера, це страхіття для кожного, хто прожив життя, заробляючи головою. Звичайно, будуть заголовки, а в мене їх і так було достатньо, ще до тієї бісової статті в «Тайм»… Але, якщо він спустить курок, мені не доведеться їх прочитати.

— Ти дурень, — сказав Ротстайн. І раптом його охопило якесь несамовите піднесення. — Вважаєш, ти розумніший за тих двох, але це не так. Вони хоча б розуміють, що готівку можна витратити. — Він посунув уперед, вдивляючись у бліде обличчя з ластовинням. — Знаєш що, парубоче? Це через таких, як ти, стало немодно читати.

— Останнє попередження, — процідив Моррі.

— Нахер твоє попередження. І нахер твою матір. Або пристрель мене, або забирайся з мого будинку.

Морріс Белламі пристрелив його.

2009

Перша суперечка через гроші в будинку Сауберсів — у кожному разі, перша суперечка, яку почули діти, — сталася якось увечері у квітні. Суперечка була дріб’язковою, але навіть найпотужніші бурі починаються з легкого вітерця. Пітер і Тіна Сауберс сиділи у вітальні, Піт робив домашнє завдання, а Тіна дивилася DVD «Губка Боб». Вона бачила його вже багато разів, але він їй не набридав. І це було добре, адже тими днями в будинку Сауберсів «Картун нетворк» був відключений — два місяці тому Том Сауберс відмовився від кабельного телебачення.

Том і Лінда Сауберс були на кухні, де Том затягував свій старий рюкзак, завбачливо напхавши його енергетичними батончиками, пластиковим судком із порізаними овочами, двома пляшками води та банкою кока-коли.

— Ти ненормальний, — заявила Лінда. — Ні, звісно, я завжди знала, що в тебе характер типу А, але це вже занадто. Хочеш ставити будильник на п’яту — будь ласка. Можеш брати із собою Тодда, потрапити до центру до шостої й бути першим у черзі.

— Хотів би я, — відповів Том. — Тодд каже, минулого місяця у Брук-парку був Ярмарок Робочих Місць, так люди почали займати чергу за день. За день, уявляєш, Ліно!

— Тодд багато про що говорить. А ти слухаєш. Пам’ятаєш, як Тодд говорив, що Піт і Тіна будуть у захваті від того автоатракціону…

— Це не автоатракціон, не концерт у парку й не феєрверк. Це наше життя.

Піт відірвався від домашнього завдання та на мить зустрівся очима із сестрою. Тіна красномовно знизала плечима: батьки. Він повернувся до математики. Ще чотири завдання — і можна буде піти до Гові, дізнатися, чи не дістав він нових коміксів. У Піта своїх не було — його кишенькові гроші пішли разом із кабельним телебаченням.

Тим часом Том почав ходити туди-сюди по кухні. Лінда підійшла до нього та м’яко взяла його за руку.

— Я знаю, що це наше життя, — сказала вона.

Говорила вона тихо, почасти для того, щоб діти не почули й не почали нервуватися (вона знала, що Піт уже й без того нервувався), але переважно для того, щоб знизити градус. Вона знала, як було Тому, і щиро співчувала йому. Боятися — погано; але ще гірше відчувати приниження через те, що ти більше не можеш забезпечувати сім’ю, а це він вважав за свій головний обов’язок. Але приниження не дуже влучне слово. Те, що він відчував, правильніше було б назвати соромом. Пропрацювавши десять років у рієлтерській фірмі «Лейкфронт», він вважався одним із кращих продавців, світлину з його усміхненим обличчям не раз вивішували у вітрині контори. Гроші, які приносила вона, працюючи вчителем третіх класів, були лише пінкою на молоці. Але потім, восени 2008, знялася економічна криза, і Сауберси перетворилися на родину з одним годувальником.

Ні, Тома не звільнили, аби пізніше мати можливість покликати назад, коли справи підуть на лад. Рієлтерська фірма «Лейкфронт» тепер — це порожня будівля з розмальованими графіті стінами й вивіскою «Продається або здається» на фасаді. Брати Реардон, які успадкували справу від батька (а той від свого батька), серйозно займалися інвестиціями в акції та втратили майже все, коли ринок упав. І Лінду не дуже тішило те, що кращий друг Тома, Тодд Пейн, опинився з ними в одному човні. Тодда вона вважала бовдуром.

— Ти прогноз погоди дивився? Я дивилася. Буде холодно. До ранку з озера прийде туман, можливий холодний дрібний дощ. Холодний дощ, Томе.

— От і добре. Сподіваюся, що так і буде. Людей буде не так багато, і в мене з’явиться шанс. — Він узяв її за передпліччя, але ніжно. Він її не трусив, не кричав. Це сталося пізніше. — Я повинен щось знайти, Ліно, і цієї весни кращої можливості не буде. Я оббігав…

— Я знаю.

— І все даремно. Тобто, повний нуль. Так, є двійко вакансій у доках і якесь будівництво торговельного центру біля аеропорту, але ти можеш уявити, щоб я займався чимось подібним? Якщо б я був на тридцять фунтів легший і на двадцять років молодший… Може, улітку пощастило б щось знайти в місті… У якомусь офісі… Якщо все трохи владнається. Але така робота була б, імовірніше за все, тимчасовою, і гідно заробляти навряд чи вийшло б. Тому ми з Тоддом їдемо опівночі займати чергу й будемо стояти до ранку, доки не відчинять двері. І я обіцяю, що повернуся з роботою, реально прибутковою роботою.

— І з якою-небудь болячкою, якою ми всі можемо заразитися. І тоді нам доведеться економити на їжі, щоб платити лікареві.

І тут він по-справжньому розсердився на неї.

— Узагалі-то, я розраховував на підтримку.

— Господи, Томе, я намага…

— Хоча б одне добре слово почути! «Молодець, що намагаєшся, Томе. Ми раді, що ти заради родини готовий пхатися дідько знає куди». Щось на кшталт цього. Хіба я забагато прошу?

— Я лише хочу сказати…

Але, перш ніж вона встигла договорити, двері кухні відчинилися й зачинилися. Він вийшов на задній двір викурити сигарету. Цього разу, подивившись на Тіну, Піт побачив нещасне та схвильоване обличчя. Зрештою, їй було лише вісім. Піт посміхнувся й підморгнув. Тіна у відповідь із сумнівом посміхнулася, після чого повернулася до життя підводного царства під назвою Бікіні-Боттом, де татусі не втрачають роботи й не галасують, а дітей не позбавляють кишенькових грошей. Якщо ті поводяться гідно.

Увечері, перед від’їздом, Том відніс доньку в ліжко й поцілував. Ще він поцілував місіс Бізлі, улюблену ляльку Тіни — аби пощастило, сказав він.

— Тату? У нас усе буде добре?

— Обов’язково, люба, — відповів він. Вона запам’ятала це. Упевненість у його голосі. — Усе буде просто чудово. А тепер спи.

Він вийшов із кімнати, як завжди. Це вона теж запам’ятала, бо ніколи більше не бачила, щоб він так ходив.

Нагорі крутого в’їзду, провідного від Марлборо-стрит до центральної міської парковки, Том вигукнув:

— Гей, гей, нумо пригальмуй!

— Ти що? За мною машини їдуть, — відповів Тодд.

— На секунду. — Том підняв телефон і сфотографував людей, які стоять у черзі. Їх уже було осіб сто. Може, і більше. Понад рядом дверей банер. На ньому було написано: «1000 робочих місць Гарантовано!» А нижче: «Ми підтримуємо мешканців нашого міста! — МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР».

Позаду іржавої «Субару» 2004 року Тодда Пейна хтось посигналив.

— Томмі, не хочу псувати веселощі, поки ти закарбовуєш у пам’яті цю чудову картину, але…

— Поїхали, я закінчив. — перебив його Том і, коли Тодд в’їхав на парковку, де всі найближчі до будівлі місця вже були зайняті, додав: — Хочу показати цю фотографію Лінді. Знаєш, що вона сказала? Якщо ми приїдемо сюди до шостої, будемо першими в черзі.

— А я тобі казав! Тоддстер не обдурить. — Тоддстер припаркувався. Голосно випустивши гази й захарчавши, «Субару» завмерла. — До світанку тут тисячі зо дві народу збереться. Із телебачення приїдуть. З усіх каналів. «Сіті ет сікс», «Морнінг репорт», «Метроскан». Може, у нас інтерв’ю візьмуть.

— Я погоджуся на будь-яку роботу.

Лінда не помилилася щодо одного: було вогко. У повітрі відчувався запах озера, той самий аромат, що трохи тхне каналізацією. І було холодно, настільки, що подих майже перетворювався на пару. Стовпчики з жовтими смужками «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» вигинали натовп шукачів роботи, перетворюючи на зиґзаґ, зборки якого нагадували живий акордеон. Том і Тодд зайняли місце між останніми стовпчиками. Одразу ж за ними пристало ще кілька людей, переважно чоловіки, одні в щільних флісових робочих куртках, інші — у пальто типу «містер Бізнесмен» та із зачісками типу «містер Бізнесмен», які вже потрохи втрачали свою виплекану досконалість. Том прикинув, що, як і далі так піде, до світанку черга розтягнеться до кінця парковки, і це буде щонайменше за чотири години до того, як двері відчиняться.

Його увагу привернула жінка, до грудей якої притулилося немовля. Вона стояла від них на відстані кількох зборок. «Це ж яка має бути безвихідь, — подумалося Тому, — щоб отак посеред холодної, дощової ночі вийти з дому з такою маленькою дитиною». Малюк висів у нагрудній сумці. Жінка розмовляла з якимось огрядним чоловіком із перекинутим через плече спальним мішком, і дитина переводила погляд з одного обличчя на інше, немов наймолодший у світі любитель тенісу. Кумедно.

— Не хочеш зігрітися, Томмі? — Тодд дістав зі свого рюкзака пляшку «Беллз» і простягнув Тому.

Том уже майже сказав «ні», згадавши останні почуті від Лінди слова: «І не дай Боже я відчую, що від тебе спиртним тхне, коли ти повернешся», але потім узяв пляшку. На вулиці було холодно, і від одного ковтка біди не буде. Він відчув, як віскі тече вниз, обпікаючи горло та шлунок. «Прополощи рот, перед тим як підійти до стенду, — нагадав він собі. — Хлопців, від яких тхне віскі, на роботу не беруть».

Коли Тодд знову запропонував зробити по ковтку — було це близько другої, — Том відмовився. Але коли о третій надійшла нова пропозиція, Том узяв пляшку. Оцінивши рівень рідини, він зрозумів, що Тоддстер рятувався від холоду дуже активно.

«Якого біса», — подумав Том і зробив трохи більше ніж ковток; цього разу наповнив увесь рот.

— Ось це діло! — вимовив Тодд ледь чутно, розтягуючи звуки. — Давай, покажи свою темну натуру.

Потік шукачів роботи тривав, їхні машини обережно просувалися крізь густий туман із боку Марлборо-стрит. Черга вже вийшла далеко за стовпчики й більше не вигиналася зиґзаґом. Тому здавалося, що він розуміє, які економічні труднощі спіткали країну — хіба він сам не втратив роботу, до того ж дуже хорошу роботу? — Але в міру того як прибували машини й черга розтягувалася (її кінця вже було не розглянути), реальний стан речей почав розкриватися перед ним у новому, жахливому світлі. Можливо, «труднощі» було не зовсім доречним словом. От «лихо» — те, що треба.

Праворуч від нього, у лабіринті стовпчиків і стрічок, які вказували дорогу до дверей зали, заплакала дитина. Озирнувшись, Том побачив, як чоловік зі спальним мішком підтримує краєчок нагрудної сумки, щоб жінці («Господи, — подумав Том, — вона сама що той підліток») було зручніше витягувати звідти дитину.

— Що це за чортівня? — запитав Тодд уже зовсім неслухняним язиком.

— Дитина, — відповів Том. — Жінка з дитиною. Дівчинка з дитиною.

Тодд придивився й вигукнув:

— Матері твоїй ковінька! Ось це справжня безвтвід… безтвід… безвідповідальність.

— Ти що, упився вже? — Лінді Тодд не подобався, вона не бачила в ньому жодної позитивної риси, і цієї миті Том ладен був із нею погодитися.

— Трохи. Коли двері відчиняться, я буду в нормі. У мене є ментолові цукерки.

Тому захотілося запитати в Тоддстера, чи немає в нього із собою візину — очі в нього зовсім почервоніли, — але він вирішив, що зараз не хоче з ним розмовляти. Він знову подивився туди, де стояла жінка з дитиною, яка заходилася від плачу. Спочатку йому здалося, що вона пішла. Потім він подивився вниз і побачив, що вона заповзає в спальний мішок здорованя, тримаючи дитину на грудях. Чоловік тримав мішок відкритим, щоб їй було зручніше. Немовля продовжувало скимліти.

— Ти що там, не можеш заткнути дитину? — ревнув чоловічий голос збоку.

— Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби, — додав жіночий голос.

Том подумав про Тіну в такому віці, уявив її тут, цього холодного досвітнього ранку, і придушив у собі бажання крикнути чоловікові й жінці, щоб вони заткнулися… Або, ще краще, натовкти комусь пику. Зрештою, вони ж усі разом тут стоять, хіба не так? Уся ця юрба бідолах і невдах.

Плач зробився тихіше, затих.

— Напевно, годує його, — сказав Тодд і стиснув собі груди, показуючи.

— Так.

— Томмі?

— Чого тобі?

— Ти ж знаєш, що Еллен втратила роботу?

— Дідько, ні, нічого про це не знав. — Він зробив вигляд, що не помічає страху, написаного на обличчі Тодда. І вологого блиску в його очах. Можливо, це через випивку або холод. А можливо, і ні.

— Їй сказали, що покличуть назад, коли все владнається, але вони й мені те саме говорили, а я вже півроку шукаю роботу. Я перевів у готівку страховку. Ці гроші вже закінчилися. Знаєш, скільки в мене в банку залишилося? П’ятсот доларів. Знаєш, на скільки вистачить п’ять сотень, якщо буханець хліба в «Крогер»[2] коштує бакс?

— Ненадовго.

— У яблучко, трясця тобі. Я мушу щось отримати тут. Повинен!

— Отримаєш. Ми обидва отримаємо.

Тодд смикнув підборіддям у бік здорованя, який наразі стояв над мішком, немов охороняючи його, аби ніхто випадково не наступив на жінку й дитину, що тулилися всередині.

— Думаєш, це чоловік і дружина?

Про це Том не думав. Тепер замислився.

— Можливо.

— Отже, обидва без роботи. Якби це було не так, хтось один залишився б із дитиною вдома.

— Можливо, — заперечив Том, — вони думають, що з дитиною на руках у них більше шансів.

У Тома одразу сяйнула думка.

— А, тиснутимуть на жалість! Непогана ідея! — Простягнув пляшку. — Хочеш?

Він зробив невеликий ковток, подумавши: «Якщо не вип’ю я, вип’є Тодд».

Дрімоту, яку нагнало на Тома віскі, розігнав гучний крик:

— Відкрито життя на інших планетах!

Жарт був зустрінутий сміхом й оплесками.

Він визирнув і побачив, що вже розвиднілося. Сонячне світло було сірим, ледь розвіювало туман, і все одно це було світло.

За дверима зали якийсь суб’єкт у спецівці (має роботу, щасливчик) котив відро зі шваброю.

— Хто це? — запитав Тодд, ледь ворушачи язиком.

— Ніхто, — відповів Том. — Звичайний прибиральник.

Тодд подивився в бік Марлборо-стрит.

— Господи, вони все їдуть і їдуть.

— Так, — протягнув Том, думаючи: «А якби я послухався Лінди, ми б зараз були у хвості черги, десь на півдорозі до Клівленда». Це була гарна думка. Невелике виправдання для себе — завжди добра річ, і все одно він пошкодував, що не відмовився від віскі Тодда. У роті — стійкий присмак котячого лайна. Звісно, він ніколи його не куштував, але все ж таки…

Хтось за дві-три зборки зиґзаґа від них, недалеко від спального мішка, запитав:

— Чи це не «бенц»? Скидається на те, ніби «бенц».

Том побачив на початку під’їзної дороги з боку Марлборо витягнутий силует із палаючими жовтими протитуманними фарами. Машина не рухалася, просто стояла нерухомо.

— Що він собі думає? — запитав Тодд.

У водія наступної машини скоріш за все виникла така сама думка, бо він посигналив — видав довгий, злий гудок, від якого люди сіпаються, фиркають й озираються. Хвилину машина з палаючими жовтими фарами стояла на місці. А потім рвонула вперед. Не ліворуч, у бік парковки, забитої вщент, а прямо на людей, затиснутих у лабіринті стовпчиків і стрічок.

— Гей! — закричав хтось.

Натовп кинувся назад, немов хвиля пробігла. Тома штовхнуло на Тодда, який плюхнувся на дупу. Том захитався, намагаючись зберегти рівновагу, і це йому майже вдалося, але тут чоловік, що стояв попереду — який кричав, ні, волав, — в’їхав своїм задом у промежину Тома, а ліктем у груди. Том полетів на свого приятеля, почув, як десь між ними розбилася пляшка «Беллз», і вловив різкий запах залишків віскі, яке хлюпнуло на дорогу.

«Прекрасно, тепер від мене буде тхнути, як у барі в суботу ввечері».

Він насилу підвівся на ноги, саме вчасно, і побачив, як машина — так, це був «Мерседес», великий седан, сірий, як цей ранок, — врізається в натовп й окреслює коло, розкидаючи по дорозі тіла. Із радіаторної решітки стікала кров. На капоті відчайдушно кидалася жінка з розкинутими руками й боса. Вона вдарила долонею по склу, хотіла вхопитися за двірник, але схибила й злетіла вбік. Жовті смужки з написом «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» луснули, один зі стовпчиків шкрябнув бік великого седана, який не збирався гальмувати. Том побачив, як передні колеса переїхали спальний мішок, й огрядного чоловіка, який присів із піднятою рукою, прикриваючи його своїм тілом.

Тепер машина їхала прямо на нього.

— Тодде! — закричав він. — Тодде, підіймайся!

Він потягнувся до рук Тодда, схопив одну з них і потягнув. Хтось сильно вдарився об нього, і Том знову впав на коліна. Він уже чув потужний гуркіт двигуна, зовсім близько. Він спробував повзти, та чиясь нога вдарила його в скроню. В очах замиготіло.

— Томе? — Тодд виник позаду нього. Як він це зробив, цікаво? — Томе, що це?

Згори на нього впало тіло, а потім ще щось неймовірно важке притиснуло його до дороги, погрожуючи перетворити на желе. Захрустіли стегна. Як сухі кістки індички. Потім ця ноша зникла. Натомість насунув біль, що прийшов разом із відчуттям власної ваги.

Том спробував підвести голову та зумів відірвати її від дороги рівно настільки, щоб побачити, як задні вогні зникають у тумані. Ще він побачив блискучі уламки від розбитої пляшки. Тодда, який розпластався на спині, і кров, що калюжею розтікалася в нього під головою. Червоні сліди прямували до туманної напівтемряви.

Він подумав: «Лінда була права. Треба було залишитися вдома».

Він подумав: «Я помру, і, напевно, воно й на краще. Адже, на відміну від Тодда Пейна, я так і не спромігся перевести в готівку страховку».

Він подумав: «Хоча це, мабуть, потрібно буде зробити».

Потім темрява.

Коли Том Сауберс прокинувся в лікарні за сорок вісім годин, поряд із ним сиділа Лінда. Вона тримала його за руку. Коли він запитав, чи виживе, вона посміхнулася, стиснула його пальці й відповіла, що зуб дає.

— Я паралізований? Скажи правду.

— Ні, милий, але в тебе багато поламаних кісток.

— А що з Тоддом?

Вона відвернулася, закусивши губу.

— Він у комі. Але лікарі кажуть, він урешті-решт із неї вийде. Вони це за його енцефалограмою визначили, чи щось таке подібне.

— Там була машина. Я не зміг піти з дороги.

— Я знаю. Ти не один. Це був якийсь маніяк. Його не зловили. Принаймні поки що.

Водій «Мерседеса» зараз хвилював його менш за все. Що непаралізований, це добре, але…

— Наскільки зі мною серйозно? Тільки не бреши… Кажи прямо.

Вона зустрілася з ним поглядом, але не витримала й відвела очі. Знову глянувши на листівки з побажаннями одужання на тумбочці біля ліжка, вона промовила:

— Ти… Ти ще нескоро зможеш ходити.

— Як нескоро?

Вона підняла його руку, усю в глибоких подряпинах, і поцілувала її.

— Вони не знають.

Том Сауберс заплющив очі та заплакав. Лінда якийсь час слухала його, а коли слухати стало несила, подалася вперед і натиснула на кнопку насоса, що дозує морфін. Вона продовжувала це робити, аж поки апарат не перестав видавати заспокійливе. До цього моменту він уже спав.

1978

Морріс узяв із верхньої полиці шухлядки у ванній кімнаті рушник і накрив ним Ротстайна, який тепер сидів у неприродній позі, наполовину звісившись із крісла, без верхньої частини голови. Мізки, які породили Джиммі Ґолда, сестру Джиммі Емму та зайнятих самоїдством батьків Джиммі, напівалкоголіків — це аж занадто нагадувало батьків самого Морріса, — тепер підсихали на шпалерах. Не сказати, щоб Морріса це вразило, радше здивувало. Він очікував побачити кров і дірку межи очі, але ніяк не це химерне слизьке місиво з хрящів і кісток. Брак уяви — припустив він. Саме через це він міг читати гігантів сучасної американської літератури — читати й захоплюватися, але ніколи не зміг би стати одним із них.

Із кабінету вийшов Фредді Доу з двома набитими лантухами, по одному на кожному плечі. За ним з’явився Кертіс з опущеною головою, він не ніс нічого. Раптом він підхопився, обігнав Фредді та понісся на кухню. Двері на задній двір, підхоплені вітром, голосно вдарилися об стіну. А потім пролунали звуки блювання.

— Його знудило, — сказав Фредді. У нього був хист повідомляти про те, що й так усім зрозуміле.

— Ти в порядку? — запитав Морріс.

— Ага. — Фредді вийшов через парадні двері, не обертаючись, зупинився та взяв ломаку, що стояла на порозі, притулена до крісла гойдалки. Вони готувалися зламувати двері, але ті не були замкнені. Як і двері кухні. Схоже, Ротстайн усе найцінніше тримав у своєму гардолловському сейфі. Ось тобі й брак уяви.

Морріс пройшов до кабінету, глянув на охайний письмовий стіл Ротстайна та прикриту друкарську машинку. Подивився на світлини на стіні. На них посміхались обидві колишні дружини, обидві молоді й красиві, в одязі п’ятдесятих років і з зачісками того ж періоду. Досить дивно, що Ротстайн тримав відставних жінок там, де вони могли спостерігати за ним, поки він писав, але в Морріса бракувало часу думати про це або досліджувати вміст письмового столу письменника, що він зробив би з великим задоволенням. Але чи була потреба в цьому дослідженні? Адже записники й так у нього. У нього вміст розуму письменника. Усе, про що він написав після того, як припинив публікуватися вісімнадцять років тому.

Фредді виніс пачки грошей у першому ж мішку (так, Фредді та Кертіс розумілися на готівці), але в сейфі на полицях ще залишалося багато записників. Книги в молескінових палітурках — такими користувався Гемінґвей, про такі марив сам Морріс, коли, відбуваючи термін у «Ріверв’ю», мріяв про письменницьку кар’єру. Але у виправній колонії для неповнолітніх злочинців йому видавали по п’ять аркушів цупкого паперу «Блу хорс»[3] — цього, напевно, недостатньо, щоб заходитися писати Великий Американський Роман. Прохання видавати більше не допомагали. Одного разу він запропонував Елкінсу, помічнику комісара, зробити мінет за десяток зайвих аркушів. Елкінс натовк йому пику. Досить кумедно, якщо згадати про весь той примусовий секс, у якому йому довелося брати участь протягом дев’яти місяців відсидки. Переважно, стоячи навколішках, і кілька разів із власними брудними трусами в роті.

Він не вважав, що його мати несе повну відповідальність за ці зґвалтування, але частка її провини в цьому була. Аніта Белламі, знаменитий професор історії, чию книгу про Генрі Клея Фріка[4] було номіновано на «Пулітцера». Настільки знаменита, що загордилася, вважаючи, що знає все й про сучасну американську літературу. Це після суперечки з нею щодо трилогії про Ґолда одного разу вночі він, не тямлячи себе від люті, пішов із дому, щоб напитися. У нього це вийшло, хоча розгледіти в ньому неповнолітнього було неважко. Коли він пив, таке виробляв, що й згадати потім нічого не міг, і вчинки ці ніколи не були хорошими. Тієї ночі це вилилось у незаконне проникнення, вандалізм і бійку із сусіднім охоронцем, який спробував його затримати до приїзду поліцейських.

Це сталося майже шість років тому, але спогади за цей час не потьмяніли. Це було так нерозважливо. Викрасти машину, поганяти містом, потім кинути її (можливо, помочившись на приладову панель) — це одна справа. Не надто винахідливо, але, якщо пощастить, після такого можна вийти сухим із ​​води. Проте вдиратися до будинку на Цукрових Пригірках? Удвічі нерозважливо. Йому нічого не потрібно було в цьому будинку (принаймні потім він нічого такого не зміг згадати). А коли йому щось було потрібно? Коли пропонував свій рот за кілька паршивих аркушів паперу? Йому натовкли пику. Він розсміявся, тому що так зробив би Джиммі Ґолд (доти, доки Джиммі не виріс і не продався за те, що називав «Золотим баксом»), і що сталося потім? Знову удар по пиці, ще сильніший. Цей ледь чутний хрускіт зламаного носа змусив його плакати.

Джиммі ніколи б не заплакав.

Він усе ще жадібно дивився на молескінові палітурки, коли Фредді Доу повернувся з двома новими лантухами. Ще в нього була містка потерта шкіряна сумка.

— Знайшов у коморі. Там ще, напевно, мільйон консервів, боби й тунець. Як тобі, а? Дивний тип. Може, він готувався до апокаліпсиса? Гаразд, Моррі, ворушися. Постріл могли почути.

— Тут немає сусідів. До найближчої ферми дві милі. Розслабся.

— Знаєш, в’язниці забиті хлопцями, які розслабляються. Нам потрібно забиратися звідси.

Морріс почав було набирати повні руки книг, але не втримався, зазирнув в одну, тільки щоб переконатися. Ротстайн дійсно був дивним типом, і цілком могло статися, що він забив сейф порожніми записниками, плануючи написати в них щось пізніше.

Однак ні.

Принаймні ця була вся списана дрібним, акуратним почерком Ротстайна, кожна сторінка, зверху донизу, від краю до краю, поля завтовшки з волосинку.

… Точно не знав, чому для нього це було так важливо, і чому він не міг заснути, поки порожній вагон цього запізнілого товарняка ніс його крізь забуття сільського пейзажу в Канзас-Сіті й далі, у сплячу країну, це набите черево Америки, яке відпочивало під звичною нічною ковдрою, проте думки Джиммі вперто поверталися до…

Фредді ляснув його по плечу, і зовсім не ніжно.

— Відірви ніс від цієї штуки й нумо збиратися. Одного з нас і так уже вивертає навиворіт, ніяк проблюватися не може, тож допомоги від нього, як з бика молока.

Морріс, не промовляючи ні слова, кинув записник у мішок і згріб новий оберемок, ледь приховуючи тріумф. Він забув про понівечений труп у вітальні під рушником, забув про Кертіса Роджерса, який блював на троянди або майорці, або петунії, або ще щось, що росло там, на задньому дворі. Джиммі Ґолд! Їде на Захід, у товарному вагоні! Отже, Ротстайн усе ще не закінчив із ним!

— Усе, повні, — сказав він Фредді. — Винось. А решту я покладу в саквояж.

— Це так називаються такі сумки?

— Думаю, так. — Він знав це напевно. — Ми майже закінчили.

Фредді повісив лантухи на плечі, але на хвильку затримався.

— Ти впевнений щодо цих штук? Тому що Ротстайн говорив…

— Він був скнарою, який намагався врятувати свої заощадження. Він би що завгодно сказав. Іди.

Фредді пішов. Морріс поклав останню партію записників у саквояж і вийшов спиною вперед із шафи. Кертіс стояв біля письмового столу Ротстайна. Балаклаву він зняв. Обличчя в нього було біле, як папір, тільки навколо ошалілих очей пролягли тіні.

— Його не обов’язково було вбивати. Ти не повинен був. Цього не було в плані. Навіщо ти це зробив?

Тому що він виставив мене дурнем. Тому що пом’янув мою матір, а це моє право. Тому що назвав мене хлопчиськом. Тому що його потрібно було покарати за те, що він перетворив Джиммі Ґолда в одного з них. Переважно, тому що ніхто з таким талантом не має права ховати його від світу. Тільки Кертіс не зрозумів би нічого цього.

— Тому що так його записники будуть коштувати дорожче, коли ми їх продамо. — Що станеться не раніше, ніж він прочитає в них кожне слово, але Кертіс не зрозуміє, навіщо йому це, та йому й не потрібно було це знати. Як і Фредді. Він намагався говорити терпляче й розважливо. — Тепер у нас усе, спадщина Джона Ротстайна, нічого нового вже не буде. Від цього неопубліковані речі робляться ще ціннішими. Тобі це зрозуміло?

Кертіс почухав бліду щоку.

— Ну… Напевно… Так.

— Крім того, коли вони спливуть, він не зможе заявити, що це підробка. Що він напевно зробив би, просто на зло. Я багато про нього читав, Кертісе, усе, що є про нього, і він був злою тварюкою.

— Ну…

Моррі спинив себе, аби не сказати: це занадто глибока тема для такої порожньої голови, як у тебе. Натомість він простягнув йому саквояж.

— Бери. І не знімай рукавичок, поки не сядемо в машину.

— Ти мав порадитися з нами, Моррісе. Ми ж партнери.

Кертіс рушив було до виходу, але зупинився й знову обернувся.

— У мене питання.

— У чому річ?

— Не знаєш, у Нью-Гемпширі є смертна кара?

Неголовними шляхами крізь вузьку трубу Нью-Гемпшира вони приїхали до Вермонта. Фредді вів «Шевроле Біскейн», стару й непримітну. Морріс тримав на колінах дробовик і відкритий дорожній атлас «Ренд Макнеллі», час від часу вмикаючи верхнє світло, аби переконатися, що вони не збилися з наміченого шляху. Нагадувати Фредді про те, що не можна перевищувати швидкість, не доводилося — для Фредді Доу це було перше родео.

Кертіс заліг на задньому сидінні, і незабаром вони почули його хропіння. Морріс навіть йому позаздрив, схоже, він виблював усю свою пиху. Самому добре виспатися, мабуть, доведеться дуже нескоро. У нього досі перед очима стояла картина — мозок, що стікає по шпалерах. Але думки його були не про вбивство, а про розплесканий талант. Талант, який ціле життя зрів і відточувався, був розірваний на клаптики за лічені секунди. Усі ці розповіді, усі ці образи — усе перетворилося на щось, схоже на вівсянку. Який сенс?

— Ти справді думаєш, що ми зможемо продати ці його книжечки? — запитав Фредді. Він знову про це подумав. — Ну, тобто, за гарні гроші?

— Так.

— І так, щоб нам за це нічого не було?

— Так, Фредді, я впевнений.

Після цього Фредді Доу мовчав так довго, що Морріс вирішив: питання закрите. Але потім він знову заговорив про це. Вимовив два слова. Сухих і позбавлених інтонації.

— Я сумніваюся.

Пізніше, знову опинившись за ґратами — цього разу вже не в колонії для неповнолітніх, — Морріс думав: «Саме тоді я й вирішив убити їх».

Але іноді, посеред ночі, не в змозі заснути через пекучий біль в анальному отворі, натертому після чергового акту содомії в душовій кімнаті з використанням мила, він визнавав, що це не так. Він знав про це із самого початку. Вони були тупими запеклими пройдисвітами. Рано чи пізно (імовірніше, рано) когось із них взяли б за щось інше, і той навряд чи став би вагатися, а одразу б розповів про все, що йому було відомо про цю ніч, в обмін на пом’якшення вироку або взагалі на виправдання.

«Я напевно знав, що їх треба якомога швидше позбутися, — думав він безсонними ночами в камері, коли набите черево Америки відпочивало під звичною нічною ковдрою. — Це було неминуче».

У північній частині штату Нью-Йорк, коли світанок ще не настав, а ледь-ледь торкнувся темної лінії обрію позаду них, вони повернули на захід на Трасу 92, ця автомагістраль тягнеться майже паралельно I-90 до самого Іллінойса, де повертає на південь і врізається в промислові райони Рокфорда. У цей час на дорозі майже нікого не було, хоча вони чули (а іноді й бачили) жвавий рух вантажівок на федеральній автостраді ліворуч від себе.

Коли проїхали знак із написом «Зона відпочинку, 2 милі», Морріс подумав про «Макбет». Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріш би це сталось, то краще. Можливо, цитата не точна, але нічого, і так згодиться.

— Пригальмуй тут, — сказав він Фредді. — Мені треба випустити дракона.

— У них там, напевно, і торгові автомати є, — подав голос ригун із заднього сидіння. Кертіс уже сидів, на голові — скуйовджене волосся. — Я б не відмовився від крекерів з арахісовим маслом.

Морріс знав, що йому, найімовірніше, довелося б відмовитися від свого плану. I-90 висмоктала майже весь рух із цієї траси, але в розпал дня тут буде повно місцевих машин, які їздять від одного Хіксвілла до іншого.

Поки що зона відпочинку пустувала, можливо, через знак «Нічну стоянку трейлерів заборонено». Вони припаркувалися та вийшли. На деревах цвірінькали птахи, обговорюючи сьогоднішню ніч і ділячись планами на день. Самотнє листячко — у цій частині світу листя лише нещодавно почало сохнути — повільно спланувало з дерев і покотилося парковкою.

Кертіс оговтався і попрямував досліджувати торгові автомати, а Морріс і Фредді разом пішли до чоловічого туалету. Морріс не відчував якогось особливого хвилювання. Можливо, правду кажуть, що перший раз найважчий, а потім буде легше.

Однією рукою він відчинив для Фредді двері, а другою дістав із кишені куртки пістолет. Фредді, не обертаючись, кинув «дякую». Зачекавши, коли двері зачиняться, Морріс відпустив їх, почекав ще трохи, і тільки після цього підняв пістолет. Націливши дуло приблизно на дюйм нижче потилиці Фредді Доу, він натиснув на спусковий гачок. Постріл в облицьованому плиткою закритому приміщенні пролунав різко й лунко, але будь-хто, якби його випадково почув, вирішив би, що це на I-90 пирхнув мотоцикл. Морріса ж турбував Кертіс.

Даремно. Кертіс усе ще стояв перед торговим автоматом у ніші під пологим дерев’яним дахом із невибагливим написом «Придорожній оазис».

— Ти чув? — запитав він Морріса. А потім, побачивши в його руці пістолет, здивовано запитав: — А це навіщо?

— Для тебе, — відповів Морріс і вистрілив йому в груди.

Кертіс упав, але — і це стало повною несподіванкою — не помер. Він навіть не збирався вмирати. Він звивався на тротуарі. Перед його обличчям, перекидаючись, прокотився сухий лист. З-під нього почала сочитися кров. Продовжуючи стискати свої крекери, він подивився вгору, крізь пасма маслянистого чорного волосся, яке розкуйовдилося над його очима. За стіною з дерев Трасою 92 на схід проїхала вантажівка.

Морріс не хотів знову стріляти в Кертіса: тут, на видноті, звук пострілу вже не замаскувати під ревіння мотоцикла, до того ж будь-якої хвилини міг хтось під’їхати.

— Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріше б це сталось, то краще, — промовив він і встав на одне коліно.

— Ти підстрелив мене, — видихнув Кертіс, майже беззвучно й здивовано. — Ти, блядь, підстрелив мене, Моррі!

Думаючи про те, як йому ненависне це прізвисько — він ненавидів його все життя, і навіть учителі, які б могли бути розумнішими, називали його так, — він розвернув пістолет і почав бити рукояткою по черепу Кертіса. Три потужних удари майже нічого не заподіяли. Зрештою, це був усього лише 38 калібр, і його ваги вистачало, щоб завдати лише мінімальних пошкоджень. Кров проступила крізь волосся Кертіса й потекла по щетинистих щоках. Він стогнав і витріщався на Морріса божевільними блакитними очима. Кволо махнувши рукою, він вимовив:

— Зупинися, Моррі! Досить. Боляче!

— Бля. Бля, бля, бля.

Морріс запхнув пістолет назад у кишеню. Рукоятка його була вкрита липкою кров’ю й волоссям. Він пішов до «Біскейна», витираючи руки об куртку. Відчинив двері водія, побачив порожній замок запалювання і тихо процідив: «блядь». Прошепотів, як молитву.

На 92 проїхало кілька машин, потім коричнева вантажівка служби UPS.

Морріс поплентався назад, до чоловічого туалету, відчинив двері, присів і став нишпорити по кишенях Фредді. Ключі від машини знайшлися в правій передній. Підвівшись, він поспішив до торгових автоматів. Напевно, зараз уже під’їхала якась машина або вантажівка, рух пожвавішав, і комусь закортіло облегшитися після ранкової кави. У такому разі йому довелося б убити й цього або цю, можливо, і наступного. Пригадалися паперові фігурки, з’єднані руками.

Поки нікого.

Він сів у «Біскейн», куплений легально, але тепер обладнаний украденими номерами штату Мейн. Кертіс Роджерс поволі повз цементною доріжкою в бік туалетів, підтягуючись на руках і ледь відштовхуючись ногами, залишаючи після себе кривавий равликовий слід. Важко було щось передбачити, але Морріс подумав, що той спробує дістатися до телефону-автомата на стіні між чоловічим і жіночим туалетами.

«Усе мало піти не так», — подумав він, заводячи машину. Через свій нерозважливий вчинок він зробив дурість, і тепер його, імовірно, упіймають. Це змусило його згадати, що наприкінці сказав Ротстайн. Тобі скільки-но років? Двадцять два? Двадцять три? Що ти знаєш про життя, тим більше про літературу?

— Я знаю, що не продаюсь, — сказав він. — І цього достатньо.

Він повільно спрямував «Біскейн» у бік людини, що повзла по бетонному тротуару. Йому хотілося забратися звідси, мозок вимагав утекти звідси якнайшвидше, але справу потрібно було зробити обережно, без зайвого шуму.

Кертіс обернувся, очі за брудним волоссям, немов у лісових хащах, широко розплющені й сповнені жаху. Він насилу підвів одну руку слабким зупиняючим жестом, а потім Морріс перестав його бачити, тому що заважав капот. Обережно рухаючи кермом, він продовжував крастися вперед. Ніс машини вдарився об бордюр. Сосновий освіжувач повітря на дзеркалі заднього виду підстрибнув і захитався.

Потім нічого… і ще нічого. А потім машина знову наїхала на щось. Пролунав приглушений лускіт, ніби маленький гарбуз, що вибухнув у мікрохвильовці.

Морріс повів кермом уліво, і машина ще раз легенько підскочила, коли «Біскейн» повернувся на своє місце на парковці. Подивившись у дзеркало, він побачив, що в Кертіса немає голови.

Ні, голова, звичайно, була, але розчавлена. Розплющена. «Тут талант не розплескався», — подумав Моррі.

Він під’їхав до виходу й, дочекавшись, коли дорога спорожніла, рвонув уперед. Слід зупинитися й перевірити передок у машини, особливо колесо, що переїхало голову Кертіса, але спочатку він хотів від’їхати миль на двадцять. Щонайменше на двадцять.

— Бачу у своєму майбутньому автомийку, — сказав він. Це здалося йому смішним (надмірно смішним — вираз, значення якого не зрозуміли б ні Фредді, ні Кертіс), він розсміявся й сміявся довго й голосно. Морріс ретельно дотримувався дозволеної швидкості. Він спостерігав, як одометр відраховує милі, і навіть на п’ятдесяти п’яти кожне обертання, здавалося, тривало п’ять хвилин. Колесо, напевно, залишало кривавий слід, який вів до виїзду з парковки, але він, мабуть, уже обірвався. Давним-давно обірвався. Проте все одно слід було знову рухатися неголовними дорогами або навіть дорогами третього класу. Було б розумно зараз зупинитися й викинути всі записники — і готівку теж — кудись у лісосмугу. Але він би цього не зробив. Ніколи.

Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, сказав він сам собі. А то й вище. Зрештою, ніхто не бачив машини. Ані в Нью-Гемпширі, ані в інших місцях.

Він під’їхав до покинутого ресторану, зупинився на бічній парковці й оглянув передок і праве переднє колесо машини. Загалом йому здалося, що все виглядає досить добре, тільки на передньому бампері залишилося трохи крові. Зірвавши пучок трави, він витер її. Потім сів у машину й поїхав на захід. Він був готовий до дорожніх кордонів, але йому не зустрілося жодного.

За кордоном Пенсільванії, у Гованді, він знайшов мийку-автомат для машин. Щітки потерли, струмені поплескали, і машина засяяла, як нова, — і знизу, і зверху.

Морріс їхав на захід, до маленького брудного житлового району під назвою Перлина Великих озер. Йому треба було на час залягти на дно й зустрітися з одним старим другом. До того ж дім — це таке місце, куди, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть,[5] — Євангеліє від Роберта Фроста — особливо, якщо поруч немає нікого, кому можна поскаржитися на повернення блудного сина. Любий татко дременув кілька років тому, а мила матуся зараз проводить осінній семестр у Прінстоні, читаючи лекції про «баронів-розбійників», тож будинок на Сикоморовій вулиці, найімовірніше, стоїть порожній. У такого пречудового викладача — до того ще й письменника, колись навіть номінованого на Пулітцерівську премію, — будинок міг би бути й кращим, але в цьому треба звинувачувати любого татуся. Утім, Морріс ніколи не мав нічого проти цього будинку, це мати журилася, а не він.

Морріс послухав новини, але не почув жодного слова про вбивство романіста, який, якщо вірити тій статті в «Тайм», був «голосом, що гучно закликав дітей мовчазних п’ятдесятих прокинутись і знайти власний голос». Мовчання в радіо було новиною приємною, але не несподіваною. Якщо вірити джерелу інформації з колонії, домоправителька приходила до Ротстайна один раз на тиждень. Був ще помічник по господарству, але він приходив тільки, коли викликали. Морріс і його друзяки-небіжчики недарма вибирали слушний час, тому можна було сподіватися, що протягом найближчих шести днів тіла не знайдуть.

Того ж дня, десь на просторах Огайо, він промчав повз крамничку, яка торгує різною старовиною та мотлохом, але потім розвернувся й під’їхав до неї. Покопавшись, він купив стару скриню. Скриня була старою, але міцною на вигляд й обійшлася йому у двадцять доларів. «Майже за безцінь», — подумав Морріс.

2010

Тепер батьки Піта Сауберса лаялися часто. Тіна називала їхні сварки «авки-гавки». Піт думав, що в цьому щось є, бо, коли вони починалися, з їхньої кімнати чулося: ав-ав-ав, гав-гав-гав. Іноді Піту хотілося вийти на сходи й закричати їм униз, щоб вони припинили, просто припинили. Ви лякаєте дітей, хотілося йому заволати. У будинку є діти, діти, ви що, дурні, про це забули?

Піт був удома, бо відмінникам — у яких з усіх занять тільки самостійна робота вдень та ще фізкультура по обіді, — дозволялося повертатися додому раніше. Двері його кімнати були відчинені, і він почув, як батько заторохтів по кухні своїми милицями, тільки-но під’їхала машина матері. Піт майже не сумнівався, що сьогоднішні веселощі почнуться з батьківської фрази: «Щось ти зарано сьогодні». Мати відповість, що він ніяк не може запам’ятати, що тепер вона по середах звільняється раніше. Тато скаже, що ще не звик до життя в цій частині міста, і вимовить це так, ніби їм довелося переїхати до найбіднішого, найпохмурішого району міста, а не лише до північного району Гортфілда, де вулиці мають назви дерев. Тепер, коли вступна частина прозвучала, можна було починати авкати й гавкати.

Піт і сам не був у захваті від Норт Сайда, але й жахливим його не назвеш. Навіть у свої тринадцять років він, схоже, краще за батька розумівся на економічних реаліях їхнього становища. Можливо, тому що він не ковтав пігулки оксиконтину по чотири рази на день, як батько.

Тут вони опинилися через те, що середня школа Грейс Джонсон, у якій викладала його мати, закрилася згідно з програмою міської ради щодо скорочення витрат. Багато хто з учителів ГД стали безробітними. Лінді пощастило, їй запропонували посаду бібліотекаря й перевіряльника домашніх завдань у Нортфілдській початковій школі. Щосереди вона поверталася раніше, бо в цей день бібліотека закривалася опівдні. Так працювали всі шкільні бібліотеки. Це була ще одна ініціатива щодо скорочення витрат. Пітового тата це дратувало. Він зауважував, що члени міської ради собі зарплатню не урізали, і називав їх зборищем бісових лицемірів.

Але Піт про це нічого не знав. Знав він лише про те, що останнім часом Тома Сауберса все дратувало.

«Форд Фокус», тепер їхня єдина машина, зупинився біля будинку, з нього вийшла мама зі старим потертим портфелем у руці. Вона обминула лід, який постійно утворювався в затінку біля ґанку під водостоком. Сьогодні була черга Тіни посипати його сіллю, але вона, як завжди, забула. Мама з опущеними плечима повільно піднялася сходами. Піту не подобалося, коли вона ходила ось так, ніби цеглу на спині несла. Тим часом у вітальні татові милиці застукали з подвоєною швидкістю.

Відчинилися вхідні двері. Піт завмер в очікуванні. Сподівався на щось на кшталт «Привіт, люба, як пройшов ранок?»

Якби ж то.

Він і не хотів підслуховувати авки-гавки, але в цьому маленькому будинку зовсім нічого не почути було просто неможливо… Якщо, звичайно, не піти. Цієї зими до такого стратегічного відступу він вдавався дедалі частіше й частіше. Але іноді йому починало здаватися, що як старший із дітей він мусить слухати. Містер Джейкоб на уроках з історії любив повторювати, що знання — це сила, і Піт підозрював, що саме тому зобов’язаний стежити за словесною війною батьків, яка все загострювалася й загострювалася. Тому що кожна така авка-гавка розтягувала тканину шлюбу сильніше й сильніше, і колись вона таки розірве її. Краще бути до цього готовим.

Тільки бути готовим до чого? До розлучення? Цей фінал був найімовірнішим. У певному сенсі, буде навіть краще, якщо вони розійдуться — Піт відчував це дедалі сильніше, хоча ще до кінця не усвідомив свої відчуття, — але що саме буде означати розлучення (ще одне з улюблених висловлювань містера Джейкоба) в умовах реального світу? Хто залишиться, а хто піде? Якщо піде тато, як він буде жити без машини, адже майже не може ходити? Це лише одна причина, через яку ні він, ні вона просто не можуть дозволити собі піти. Вони й так вже не мають і гроша за душею.

Принаймні Тіна сьогодні не почує цього жвавого обміну батьківськими думками, вона була в школі й, імовірніше, повернеться нескоро. Можливо, після обіду. Вона нарешті завела собі подругу, Еллен Бріггс: дівчинка, у якої стирчали передні зуби, жила на розі Сикоморової і В’язової вулиць. Піт вважав, що в Еллен мозок, як у хом’ячка, але принаймні тепер Тіна не тинялася будинком, сумуючи за друзями з їхнього старого району, а іноді й плачучи. Піт не виносив, коли Тіна плакала.

Ну а поки, народе, притишіть мобільні телефони й вимкніть пейджери. Гаснуть вогні, починається вистава «Ми по вуха в лайні».

ТОМ: Зарано ти сьогодні.

ЛІНДА (стомлено): Томе, сього…

ТОМ: Так, середа. Бібліотека закривається раніше.

ЛІНДА: Ти знову курив у кімнаті. Я відчуваю запах.

ТОМ (починаючи дратуватися): Лише одну. На кухні. З відчиненим вікном. На чорних сходах лід, і я боявся послизнутися. Піт знову забув сіллю посипати.

ПІТ (до глядачів): Якщо він сам склав графік чергування, йому б варто було знати, що цього тижня лід повинна солити Тіна. Цей оксиконтин не тільки знімає біль, але ще й мозок вимикає.

ЛІНДА: Але я все одно відчуваю запах, а ти знаєш, що в договорі оренди спеціально зазначено…

ТОМ: Ну добре, добре, я зрозумів. Наступного разу піду на вулицю та впаду з милиць.

ЛІНДА: Річ не тільки в договорі, Томмі. Пасивне куріння небезпечне для дітей, ми ж це обговорювали.

ТОМ: Обговорювали й обговорювали…

ЛІНДА (заходячи в ще небезпечніші води): І потім, скільки зараз коштує пачка сигарет? Чотири п’ятдесят? П’ять доларів?

ТОМ: Господи, та я пачку курю тиждень!

ЛІНДА (штурмуючи його оборонні споруди арифметичною танковою атакою): За п’ять доларів за пачку виходить понад двадцять доларів на місяць. І це все йде з моєї зарплатні, тому що, крім мене…

ТОМ: Ну, починається.

ЛІНДА: …у нашій родині зараз ніхто не заробляє.

ТОМ: Скільки можна торочити про те саме? Можна подумати, я навмисне під машину ліг, щоб нічого не робити.

ЛІНДА (після довгої паузи): У нас вино залишилося? Я б випила півсклянки.

ПІТ (убік): Скажи, що залишилося, скажи, що залишилося, тато.

ТОМ: Закінчилося. Може, ти хочеш, щоб я сходив у «Зоні» і взяв ще одну пляшку? Ну, тоді тобі доведеться видати мені наперед мої кишенькові гроші.

ЛІНДА (ще не плачучи, але вже тремтячим голосом): Ти поводишся, ніби я винна в тому, що з тобою це сталося.

ТОМ (кричить): Ніхто не винен, і це мене бісить! Ти що, не зрозуміла? Вони навіть не спіймали того, хто це зробив!

На цьому місці Піт вирішив, що з нього досить. Це була дурна вистава. Може, вони цього не бачили, але він бачив. Він закрив підручник із літератури. Прочитає те, що задали (щось чувака на ім’я Джон Ротстайн), уночі. А зараз йому потрібно вийти й подихати повітрям, не просякнутим суперечкою.

ЛІНДА (тихіше): Добре, що хоч живий залишився.

ТОМ (уже як у справжній мильній опері): Іноді я думаю, що краще б я помер. Подивися на мене. Сиджу на оксі, і все одно коцюрблюся від болю, бо він більше не допомагає, якщо тільки не прийняти кінську дозу. Живу на зарплатню дружини… Яка на тисячу менша, ніж було раніше, за що спасибі цьому збіговиську цих паскудних…

ЛІНДА: Томе! Стеж за мовою.

ТОМ: Дім? Нема будинку. Інвалідне крісло з мотором? Нема інвалідного крісла. Заощадження? Майже закінчилися. А тепер я навіть не можу собі дозволити, трясця йому, сигарету!

ЛІНДА: Якщо ти гадаєш, що це скиглення вирішить усі проблеми, то будь ласка, тільки…

ТОМ (уже ревучи): Ти називаєш це скигленням? Я називаю це реальністю! Може, мені спустити штани, показати, що в мене залишилося від ніг?

Піт босоніж побіг униз. Вітальня знаходилась одразу внизу, під сходами, але вони не побачили його. Вони дивилися один на одного, розігруючи трагічну п’єсу, яку ніхто навіть безкоштовно не став би дивитися. Батько бундючиться на милицях, очі червоні, щоки колючі від щетини; мати тримає сумочку перед грудьми, як щит, і кусає губи. Це було жахливо. І що найгірше? Він любив їх обох.

Батько не став пригадувати Надзвичайний фонд, заснований за місяць після масового вбивства біля Міського Центру єдиною, що залишилася в місті, газетою спільно з трьома місцевими телеканалами. Браян Вільямс навіть зробив сюжет про це в «Нічних новинах Ен-бі-сі» — про те, як це мужнє маленьке містечко згуртувалося, коли трапилося лихо, про небайдужі серця, про руку допомоги й усе таке інше, а тепер слово від нашого спонсора. Надзвичайний фонд заспокоїв усіх днів на шість. Про що замовчували газети, так це про те, як мало грошей було зібрано. Навіть після всіх благодійних забігів, благодійних мотокросів та концерту фіналіста конкурсу «Американський ідол». Надзвичайний фонд виявився таким мізерним, тому що зараз важко було всім. Звісно ж, усе, що вдалося зібрати, треба було розподілити між дуже великою кількістю людей. Сім’я Сауберс отримала чек на тисячу двісті доларів, потім ще один на п’ятсот і ще один на двісті. Минулого місяця прийшов чек із позначкою «остання частина» на п’ятдесят доларів.

Піт прошмигнув у кухню, схопив черевики та куртку й вийшов. Перше, що він помітив, — на сходинках чорного ходу не було ніякого льоду. Батько збрехав про це. Було занадто тепло для льоду, принаймні на сонці. До весни ще залишалося шість тижнів, але відлига тривала вже тиждень, і з усього снігу у дворі залишилося тільки кілька вкритих скоринкою купок під деревами. Піт підійшов до паркану й відчинив хвіртку.

Однією з переваг життя в Норт Сайді була наявність незабудованої ділянки розміром із квартал за Сикоморовою вулицею. П’ять акрів непролазних кущів і приземкуватих дерев тягнулися вниз, до замерзлої річечки. Тато Піта говорив, що ця ділянка в такому стані перебуває вже давно й, найімовірніше, такою найближчим часом і залишиться через якусь нескінченну суперечку про те, кому вона належить, і що можна було б на ній побудувати. «Зрештою, від цих суперечок ніхто не виграє, лише юристи, — сказав він Піту. — Пам’ятай це».

На думку Піта, діти, які хотіли трохи відпочити від батьків, теж вигравали.

Доріжка йшла звивистою діагоналлю повз оголені взимку дерева, наприкінці впираючись у Зал відпочинку на Березовій вулиці, старий Нортфілдський молодіжний центр, який доживав останні дні. У теплу погоду на доріжці й навколо тинялися старші хлопці — приводили сюди своїх подружок, курили сигарети або дур, пили пиво, — але цієї пори там нікого не було. А якщо дорослих хлопців немає, значить, шлях вільний.

Іноді Піт приводив сюди сестру, коли батьки серйозно заводилися, а це траплялося дедалі частіше й частіше. Прийшовши до Залу відпочинку, вони кидали м’яч у кошик, дивилися відео або грали в шашки. Він не знав, куди поведе її, якщо Зал закриється. Тут і піти було більше нікуди, крім «Зоні», цілодобової крамнички. Сам він, прогулюючись на самоті, доходив лише до струмка, жбурляв каміння у воду або взимку розбивав ними лід, перевіряючи, чи зможе пробити дірку, і насолоджуючись спокоєм.

Авки-гавки — це, звичайно, погано, але найбільше він боявся, що тато — який завжди через пігулки оксиконтину був завжди трохи не при собі — коли-небудь підніме руку на матір. Це вже остаточно розірве тканину їхнього шлюбу. А якщо ні? Якщо вона буде терпіти побої? Це було б ще гірше.

«Але цього ніколи не станеться, — переконував себе Піт. — Тато ніколи не зробить такого».

А якщо таки зробить?

Сьогодні вдень річка ще була вкрита льодом, але лід здавався прогнилим і був увесь укритий великими жовтими плямами, неначе якийсь велетень тут зупинився помочитися. Виходити на нього Піт не наважився. Ні, якби лід проломився, він би не потонув, нічого такого — води тут було по коліно, — але йому не хотілося повертатися додому й пояснювати, чому штани й шкарпетки мокрі. Він сів на повалене дерево, кинув кілька камінців (маленькі відскакували й котилися, а великі пробивали жовті плями), потім просто став дивитися на небо. Із заходу на схід по ньому пливли пухнасті хмари, більше схожі на весняні, ніж на зимові. Одна хмара нагадувала стару з горбом (а може, це був рюкзак?), інша — зайця, був там ще дракон і…

Глухий звук, ніби впало щось важке, крихке, відволік його. Він повернувся вліво й побачив, що шматок берега, підточений снігом, що танув упродовж тижня, обвалився, оголивши коріння дерева, яке й без того загрозливо нахилилося — от-от завалиться. Простір, що звільнився, був схожий на печеру, і, якщо він не помилявся — хто його зна, може, це просто тінь, — там щось лежало.

Піт підійшов до дерева, ухопився за одну з голих гілок і нахилився, щоб краще роздивитися. Справді, усередині щось було, причому щось велике. Край ящика?

Він спустився вниз уздовж берега, видовбуючи каблуками сходинки в розгрузлій землі. Опинившись під місцем невеликого обвалу, Піт сів навпочіпки. Він побачив потріскану чорну шкіру й металеві смуги із заклепками, а ще ручку розміром зі стремено. Скриня! Хтось заховав тут скриню.

Змучений збудженням і цікавістю, Піт схопився за ручку та смикнув. Скриня не ворухнулася. Занадто міцно засіла в землі. Піт знову потягнув, але з таким же успіхом. Ні, не витягнути. Без інструментів — точно.

Він знову присів, опустивши руки між стегон — так часто робив батько до того, як дні присідань дійшли до кінця, і став просто дивитися на скриню, яка виглядала з чорної, поритої корінням землі. Нерозумно, напевно, було думати про «Острів скарбів» (а ще про «Золотого жука», якого вони проходили з англійської торік), але він згадав їх. Чи це було занадто нерозумно? Невже? Крім переконань у тому, що знання — сила, містер Джейкоб завжди підкреслював важливість логічного мислення. А хіба не логічно припустити, що хтось сховав скриню в безлюдному місці, бо в ній заховано щось цінне?

До того ж вона лежала тут досить давно. Весь її вигляд про це говорив. Шкіра потріскалася й місцями з чорної зробилася сірою. Піт подумав: «Якщо сильно потягнути за ручку, вона може зламатися». Потьмянілі металеві смуги заіржавіли.

Прийнявши рішення, він щодуху помчав доріжкою назад до будинку. Пробіг хвіртку, увійшов на кухню, прислухався. Голосу не чутно, телевізор теж мовчить. Батько, імовірно, пішов подрімати в спальню (ту, що на першому поверсі, мамі з татом доводилося спати там, хоч вона й маленька, тому що татові тепер було важко підійматися сходами). Мама могла піти з ним, іноді вони так мирилися, але частіше сиділа в кімнаті для білизни, яка слугувала їй за кабінет, де складала резюме і шукала роботу через інтернет. Папа кинув це заняття (і Піт мав визнати, не без підстав), але мама продовжувала спроби. Вона хотіла знову викладати в школі, і не тільки через брак грошей.

Поряд із будинком стояв гараж, але мама ніколи не ставила туди свій «Фокус», хіба що коли наближалася хуртовина. Гараж був захаращений різними речами зі старого будинку, для яких не вистачило місця в цьому новому орендованому місці. Там зберігався татів ящик з інструментами (Том виставляв їх на «Сraigslist» або на якомусь схожому сайті, але ніхто не давав за них стільки, скільки він хотів отримати), його й Тінині старі іграшки, бочка із сіллю з черпаком і деяким садовим приладдям, що стояло біля задньої стіни. Схопивши лопату, Піт побіг назад на доріжку, тримаючи її перед собою, як солдат гвинтівку.

Видовбані раніше сходинки допомогли йому спуститися до струмка, і, опинившись унизу, Том узявся за роботу на невеликому зсуві, який оголив скриню. Він перекидав землю, що обвалилася, назад у дірку під деревом, не всю, а скільки зміг. Заповнити її до самого шишкуватого коріння не вдалося, але край скрині зник з очей, це йому й було потрібно.

Поки що.

За обідом авки-гавки тривали, але вже не так сильно, і Тіна, схоже, не засмутилася, але прийшла до Піта в кімнату, коли той закінчував робити домашнє завдання. Вона була в піжамі й тягнула за собою місіс Бізлі, свою останню й найважливішу ляльку-втішницю. Їй ніби знову було п’ять рочків.

— Можна, я у твоєму ліжку полежу, Піті? Мені наснився поганий сон.

Він хотів було відправити її назад, але потім вирішив (у голові промайнули думки про заховану скриню), що це може злякати удачу. До того ж, це було б зовсім не по-братськи — он у неї які круги під красивими оченятами.

— Ну гаразд, давай, тільки недовго. І не будемо це узвичаювати. — Один з улюблених маминих висловів.

Тіна шмигнула до ліжка й обперлася спиною об стіну — так вона любила спати, — наче зібралася провести тут усю ніч. Піт закрив підручник природознавства, сів поруч із нею та скривився від болю.

— Лялька, Тінсі. Я сів на твою місіс Бізлі.

— Зараз я її ногами відштовхну. Ось. Так краще?

— А якщо вона там задихнеться?

— Вона не дихає, дурний. Це просто лялька, й Еллен говорить, вона мені скоро набридне.

— Еллен — дурепа.

— Вона моя подруга. — Піт із деяким подивом подумав, що цьому не варто суперечити. — Але, напевно, вона права. Люди ж дорослішають.

— Тільки не ти. Ти назавжди залишишся моєю молодшою ​​сестрою. І дивись, не засинай. Тобі повертатися до своєї кімнати за п’ять хвилин.

— Десять.

— Шість.

Вона подумала.

— Добре.

Знизу долинув здавлений стогін, за ним стукіт милиць. Піт простежив звук до кухні, там тато сяде, запалить сигарету й буде видувати дим на вулицю через чорний хід. Від цього увімкнеться обігрівач, а обігрівач, якщо вірити мамі, палив не масло, а долари.

— Як думаєш, вони розлучаться?

Піт зазнав подвійного удару. По-перше, саме питання, а по-друге, абсолютно доросла заклопотаність, з якою воно було поставлено. Він почав відповідати, що ні, звичайно, не розлучаться, але потім згадав, як йому не подобаються фільми, у яких дорослі брешуть дітям, а такі майже всі фільми.

— Не знаю. Точно не сьогодні. Суди вже зачинено.

Вона хихотнула. Напевно, це добре. Він почекав, аби вона ще щось сказала. Вона не сказала. Думки Піта повернулися до скрині, захованої на березі річки під деревом. Виконуючи домашню роботу, він якимось чином утримував ці думки на відстані, але…

Ні, неправда. Ці думки не покидали його.

— Тінсі? Не засинай.

— Я не… — Судячи з голосу, вона вже майже заснула.

— Що б ти зробила, якби знайшла скарб? Закопану скриню, повну дорогоцінних каменів і золотих дублонів?

— Що таке дублони?

— Це такі старовинні гроші.

— Віддала б їх татові з мамою. Щоб вони більше не сварилися. А ти?

— Я теж, — відповів Піт. — Тепер іди до себе, щоб мені не довелося тебе нести.

Згідно з умовами страховки, Том Сауберс тепер мав право проходити терапію двічі на тиждень. Щопонеділка та щоп’ятниці о дев’ятій годині ранку за ним приїжджала спеціальна машина, вона ж повертала його назад о четвертій після гідротерапії та зборів, на яких люди із застарілими травмами й хронічними болями сідали в коло й обговорювали свої біди. Це означало, що два дні на тиждень будинок залишався порожнім.

У четвер ввечері Піт ліг спати, скаржачись на хворе горло. Уранці, прокинувшись, він заявив, що горло все ще болить і в нього піднялася температура.

— Гарячий, — сказала Лінда, приклавши зап’ястя до його чола. Піт сподівався на це всією душею, коли тримав голову у двох дюймах від лампи у своєму ліжку, перед тим як спуститися вниз. — Якщо завтра тобі не стане краще, доведеться вести тебе до лікаря.

— Гарна ідея! — вигукнув Том зі свого місця за столом, де він ганяв по тарілці яєчню. Вигляд у нього був такий, наче він узагалі не спав уночі. — До фахівця. Зараз покличу особистого водія. «Роллс-Ройс» зайнятий, Тіні потрібно їхати на теніс у клуб, але друга машина, здається, вільна.

Тіна пирснула від сміху, а Лінда осудливо глипнула на Тома, та, перш ніж вона встигла відповісти, Піт сказав, що йому не настільки погано, й одного дня вдома йому вистачить, щоб одужати. Якщо не за день, то за вихідні він точно видужає.

— Сподіваюся, — зітхнула вона. — Ти їсти хочеш?

Піт хотів, але ж знав, що зізнаватися в цьому нерозумно, раз у нього має боліти горло. Він прикрив рот рукою й зобразив покашлювання.

— Може, трохи соку. Потім, напевно, піду нагору та спробую ще поспати.

Тіна вийшла з будинку першою, побігла до рогу, де вони з Еллен обговорювали ті дивакуваті теми, які обговорюють дев’ятирічні дівчиська, чекаючи на шкільний автобус. Потім мама поїхала на «Форді» до школи. Останнім покинув будинок тато, він пройшов на милицях під’їзною доріжкою до мікроавтобуса, що вже чекав на нього. Піт, проводжаючи його поглядом із вікна своєї спальні, подумав, що батько останнім часом ніби поменшав. Волосся, що стирчало з-під шапки з написом «Бабаки», уже торкнулася сивина.

Коли мікроавтобус поїхав, Піт одягнувся, узяв із комори одну з торбин, з якими мама ходила до магазину, і вийшов у гараж. З батьківських інструментів він вибрав молоток і долото, сунув їх у торбину. Захопивши лопату, він вирушив, але, пройшовши кілька кроків, повернувся й захопив ще й лом. Бойскаутом він ніколи не був, але вважав, що краще бути готовим до всього.

Ранок видався такий холодний, що дихання перетворювалося на пару, але до того часу, коли Піт розкопав скриню настільки, щоб її можна було витягти, повітря прогрілося, і він аж спітнів. Знявши куртку й почепивши її за нижню гілку, він подивився навколо — чи бува не підійшов хтось до річки (до цього він уже кілька разів озирався). Переконавшись, що навколо ні душі, Піт зачерпнув трохи землі й потер нею долоні, як бейсболіст, що відбиває перед ударом. Він узявся за ручку скрині, нагадавши собі, що вона може будь-якої миті зламатися. Найменше йому хотілося скотитися вниз головою уздовж берега у воду. Якщо впасти в струмок, можна й насправді захворіти.

Може, там і немає нічого цікавого, окрім старого запліснявілого вереття… Тільки, навіщо комусь потрібно було ховати скриню зі старим одягом? Набагато простіше її спалити або віддати на благодійність.

Є лише один спосіб це з’ясувати.

Піт глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря й потягнув. Скриня залишилася на місці, стара ручка загрозливо рипнула, але Піт надихнувся. Він зрозумів, що скриню можна трохи розгойдати з боку в бік. Це нагадало йому, як тато колись обмотав ниткою молочний зуб Тіни й різко висмикнув його, бо той не хотів випадати самостійно.

Він став навколішки (подумки нагадавши собі, щоб потім не забути джинси або випрати, або закопати глибше в шафі) і встромився поглядом у діру. Один із коренів обплів задню частину скрині, ніби тримаючи рукою. Узявши лопату, міцніше вхопився за держак і став рубати корінь. Корінь був товстим, і кілька разів доводилося робити перепочинок, але зрештою його вдалося перерубати. Відклавши лопату, Піт знову взявся за ручку. Скриня вже сиділа в землі не так міцно, ще трохи — і вискочить. Він подивився на годинник. П’ятнадцять хвилин на одинадцяту. Мама, напевно, під час перерви зателефонує додому, аби дізнатися, як він себе почуває. Нічого, якщо він не відповість, вона вирішить, що він просто спить, і все ж таки, подумав Піт, удома треба буде перевірити автовідповідач. Знову піднявши лопату, він узявся копати навколо скрині, відкидати землю й рубати тонке коріння. Потім знову взявся за ручку.

— Цього разу ти в мене вилізеш, — вимовив він уголос. — Цього разу точно.

Потягнув. Скриня виїхала на нього так несподівано й так легко, що він, напевно, повалився б разом із нею, якби не стояв із широко розставленими ногами. Скриня завмерла, наполовину висунувшись із діри. Згори вона була вся вкрита залишками дрібних корінців і грудками бруду. Спереду проглядалися застібки, старомодні застібки, як на валізці для сніданку якогось робітника. І ще був великий замок. Піт знову взявся за ручку, і цього разу та не витримала, зламалася. «Нічого собі», — виголосив Піт, дивлячись на свої руки. Вони почервоніли й пульсували.

Що ж, чи раз, чи два — одна біда (ще одна мамина приказка). Він, як ведмідь, обхопив скриню й посунувся разом із нею назад. І тут-таки вона вийшла зі своєї схованки на світ, імовірніше, уперше за багато років — сирий і брудний пережиток минулого з іржавими застібками. У довжину десь фути два з половиною[6], а в глибину ніяк не менше за фут[7]. Може, і більше. Піт підняв її за край і вирішив, що важить вона, напевно, фунтів шістдесят[8], це половина його власної ваги, тільки неможливо визначити, що з цього є її власною вагою, а що вагою вмісту. Принаймні це були не дублони. Якби скриня була повна золота, він би не зміг її витягнути й тим більше підняти.

Він розстібнув застібки, спричинивши маленькі обвали бруду, і схилився над замком, готовий до того, що доведеться його ламати молотком і долотом. Потім, якщо він усе ж таки не відкриється — а він, найімовірніше, не відкриється, — доведеться застосувати лом. Але спочатку… Не спробуєш, не впізнаєш…

Він узявся за кришку, і та, квилячи брудними петлями, піднялася. Пізніше він припустить, що хтось купив цю скриню не новою і, мабуть, досить задешево, тому що ключ було загублено, але тієї хвилини він просто дивився. Він не відчував мозолів на одній долоні, не відчував болю в спині та стегнах, не помічав крапельок поту, які скочувалися по його забрудненому землею обличчю. Він не думав ні про матір, ні про батька, ні про сестру. Не думав він і про їхні сварки, принаймні тоді.

Скриню було викладено зсередини прозорим пластиком, який захищав її нутрощі від вологи. Під ним Піт побачив щось схоже на записники. Ребром долоні він протер дугу, на зразок склоочисника, на вкритій дрібними крапельками пластиковій плівці. Так, це були записники, добротні, здається, навіть у справжніх шкіряних палітурках. На вигляд — сотня, не менше. Але це ще не все. Крім записників, там лежали пачки, схожі на ті, які приносила мама, коли переводила в готівку чеки. Піт підняв плівку та втупився в наполовину заповнену скриню. На пачках було надруковано: «ГРЕНАЙТ СТЕЙТ БАНК» і «Друг з вашого рідного міста!». Пізніше він помітить певні відмінності між цими пачками й тими, що мама отримувала в «КОРНБАНК ЕНД ТРАСТ»: жодної адреси електронної пошти й жодного слова про користування платіжною карткою — але зараз він просто дивився. Серце його калатало так, що перед очима з’явилися чорні цятки, які пульсували, і він навіть злякався, що ось-ось знепритомніє.

Цього тільки бракувало! Лише дівчата непритомніють.

Можливо, але в нього справді голова йшла обертом, і тільки зараз він зрозумів, що після того, як відкрив скриню, перестав дихати. Глибоко вдихнувши, він шумно видихнув і знову вдихнув. Йому здалося, що повітря пройшло крізь нього всього, до кінчиків пальців на ногах. У голові проясніло, але серце закалатало ще сильніше, та ще й руки затрусилися.

Ці банківські пачки порожні. Ти ж розумієш це, так? Люди знаходять гроші в книгах й у фільмах, але не в реальному житті.

От тільки вони не виглядали порожніми. Вони виглядали туго набитими.

Піт простягнув руку до однієї з них і здригнувся, почувши шурхіт на іншому березі струмка. Він розвернувся й побачив двох білок, які, мабуть, сприймаючи тижневу відлигу за прихід весни, пустували серед мертвого листя. Смикаючи хвостами, вони спритно видерлися на дерево.

Піт повернувся назад до скрині й узяв одну з банківських пачок. Клапан не був запечатаним. Він підчепив його пальцем, що неначе задубів, хоча в самого температура підскочила, напевно, градусів до сорока. Стиснувши пачку так, щоб вона відкрилася, Піт заглянув у неї.

Гроші.

По двадцять і п’ятдесят доларів.

— Господи Боже ти мій, — прошепотів Піт Сауберс.

Він витягнув банкноти та спробував їх перерахувати, але руки в нього так тремтіли, що впустили кілька штук. Гроші розлетілися по траві, і, поки він їх збирав, його розпаленілому мозку примарилося, що з однієї купюри йому підморгнув Улісс Грант.

Перерахував. Чотириста доларів. Чотириста доларів тільки в одній цій пачці, а тут таких десятки.

Він запхав гроші назад до пачки, це погано виходило, адже його руки тремтіли сильніше, ніж у дідуся Фреда в останні рік-два його життя. Він поклав пачку в скриню й обвів божевільними, виряченими очима околиці. Звуки дорожнього руху, які завжди здавалися слабкими, далекими й неважливими на цій зарослій ділянці землі, тепер лунали близько й загрозливо. Це був не Острів скарбів, це було місто з мільйоном мешканців, багато з яких зараз пішли зі своїх осель на роботу та із задоволенням привласнили б собі те, що зберігається в цій скрині.

«Думай, — наказав собі Піт Сауберс. — Думай, чорт забирай. Це найважливіша річ, яка з тобою траплялася в житті, можливо, навіть найважливіша річ, яка коли-небудь із тобою трапиться, тому думай добре й думай правильно».

Першою спала на думку Тіна, яка затишно влаштувалася в його ліжку біля стінки. Що б ти зробила, якби знайшла скарб, запитав він її.

Віддала б їх татові з мамою, відповіла вона.

Але що як мати захоче їх повернути власникові?

Це було важливе питання. Тато ніколи б не повернув, Піт це точно знав, але мати не така. У неї були дуже суворі уявлення про те, що добре, і що погано. Якщо показати їм скриню й те, що там міститься, це призведе до найстрашнішої авки-гавки через гроші за весь час.

— До того ж кому їх повертати? — подумав уголос Піт. — У банк, чи що?

Смішно!

Чи не дуже? А раптом це справді піратський скарб, тільки захований грабіжниками банків, а не морськими розбійниками? Але чому гроші в пачках, ніби їх було знято з рахунку? І що це за чорні записники?

Про все це можна було подумати пізніше, не тепер, бо тепер йому треба було діяти. Він подивився на годинник — уже за чверть одинадцята. Час ще є, але слід поспішати.

— Дій або програєш, — прошепотів він і почав перекладати пачки зі скрині до лляної торбини, у якій лежали молоток і долото. Прилаштував торбину на схилі берега й накрив її курткою. Поклавши обгорткову плівку у скриню, він закрив кришку й заштовхнув її назад у діру. Зробив короткий перепочинок, витер слизьке від бруду й поту чоло, а потім узяв лопату та став несамовито закидувати діру землею. Засипавши скриню, майже всю, він узяв сумку з курткою й щодуху припустив доріжкою додому. Спочатку він сховає сумку в надрах шафи, потім перевірить автовідповідач, чи немає повідомлень від мами. Якщо на маминому фронті все буде добре (і якщо тато не повернувся з терапії раніше, що було б просто жахливо), він зможе збігати назад до струмка й заховати скриню краще. Пізніше можна буде заглянути в записники, але, прямуючи додому того сонячного лютневого ранку, він більш думав про те, чи немає між або під ними ще пачок з грошима.

«Доведеться мені прийняти душ, — подумав він. — А потім ще прибрати бруд у ванній кімнаті, щоб мама не запитала, що я робив на вулиці, якщо мав лежати хворий у ліжку. Потрібно бути дуже-дуже обережним, нікому нічого не розповідати. Нікому».

Коли він мився в душі, у нього виникла ідея.

1978

Дім — це таке місце, куди, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть, але, коли Морріс дістався до будівлі на Сикоморовій вулиці, світло у вікнах не розсіювало вечірню імлу, і ніхто не зустрічав його на порозі. Та й звідки тут комусь узятися? Мати зараз у Нью-Джерсі, читає лекції про те, як у дев’ятнадцятому столітті купка комерсантів спробувала вкрасти Америку. Читала лекції аспірантам, які, імовірно, будуть красти все, що потрапить до рук, у гонитві за Золотим Баксом. Хтось, безумовно, скаже, що Морріс і сам подався до Нью-Гемпшира за Золотим Баксом, але це не так. Він це зробив не заради грошей.

«Біскейн» треба було поставити в гараж, де його ніхто не побачить. Дідько, машини взагалі слід позбутися, але з цим доведеться почекати. Спочатку Поліна Маллер. Більшість людей на Сикоморовій вулиці настільки прив’язані до телевізорів, що, якби в прайм-тайм перед чиїмось будинком з’явився НЛО, вони і його б не помітили, але тільки не місіс Маллер. Найближча сусідка Белламі перетворила підглядання на справжнє мистецтво.

— Ой, ви тільки подивіться! — вигукнула вона, відчинивши двері… Неначе не спостерігала за ним крізь вікно кухні, коли він припарковувався. — Моррі Белламі! У всій своїй красі!

Морріс вичавив із себе щось на кшталт лагідної посмішки.

— Вітаю, місіс Маллер.

Вона обняла його. Подібне привітання було цілком зайвим, але він покірно обійняв її у відповідь. Потім вона повернула голову, сколихнувши складки шкіри під підборіддям, і закричала:

— Берте! Берті! Це Моррі Белламі!

Із вітальні долинуло бурмотіння, що віддалено нагадувало слово привіт.

— Заходь, Моррі! Заходь! Я поставлю каву. Знаєш, що в мене є? — Вона моторошно-кокетливо повела неприродно чорними бровами. — Торт від Сари Лі!

— Звучить привабливо, але я щойно повернувся з Бостона. Їхав без зупинок і вкрай стомився. Просто не хотів, щоб ви, побачивши в сусідньому будинку світло, викликали поліцію.

Вона вичавила мавпячий вереск, який, імовірно, позначав сміх.

— Який ти турботливий! Але ти завжди таким був. Як мати, Моррі?

— Добре.

Він уявлення не мав, як мати. Після того як він у сімнадцять років вийшов із колонії, а у двадцять не зміг вступити до Міського коледжу, стосунки між Моррісом та Анітою Белламі звелися до поодиноких розмов по телефону. Розмови ці були холодними, але ввічливими. Після останньої суперечки тієї ночі, коли його заарештували за незаконне проникнення та інші приємності, вони майже перестали думати одне про одного.

— Змужнів, — зауважила місіс Маллер. — Дівчатам, напевно, подобаєшся. А який худенький був!

— Коли працюєш на будівництві…

— На будівництві! Ти! Святий Боже! Берті! Морріс працює на будівництві!

У вітальні знову почулося бурмотіння.

— Але потім роботи не стало, і я повернувся сюди. Мати говорила, що я можу жити в будинку, якщо вона не знайде постояльців. Але я, напевно, ненадовго.

Він навіть не уявляв, наскільки мав рацію.

— Ходімо до вітальні, Моррі, привітаєшся з Бертом.

— Краще іншим разом. — Щоб випередити подальші вмовляння, він крикнув: — Йо, Берте!

Нове бурмотіння на тлі несамовитого вибуху сміху із серіалу «З поверненням, Коттер».

— Ну, тоді завтра, — сказала місіс Маллер, знову заворушивши бровами. Вона ніби копіювала Граучо Маркса[9]. — Сховаю поки тортик. Можу навіть збити вершки.

— Чудово, — кивнув Морріс. Навряд чи до завтра місіс Маллер помре від серцевого нападу, але все може статися. Як сказав інший великий поет, надія квітне в людській душі довіку[10].

Ключі від будинку й гаража знаходилися там, де й завжди, висіли праворуч від ґанку. Морріс загнав «Біскейн» до гаража й поставив скриню з крамниці лахмітника на бетон. Йому аж кортіло взятися за четвертий роман про Джиммі Ґолда, але записники були звалені гамузом, і до того ж у нього, мабуть, очі повилазять, перш ніж прочитає хоч одну сторінку із дрібним почерком Ротстайна.

Завтра, пообіцяв він собі. Після того як поговорю з Енді й зрозумію, як він буде з цим розбиратися, розкладу їх по порядку й почну читати.

Він запхав скриню під старий батьківський робочий стіл і накрив листом пластику, який знайшов у кутку, після чого зайшов до будинку й оглянув рідні пенати. Тут мало що змінилося, що було досить огидно. У холодильнику не було нічого, крім банки консервованих пікулів і пачки харчової соди, але в морозилці знайшлося декілька упаковок напівфабрикатів «Хангрі мен». Одну упаковку він поставив у мікрохвильову піч, повернув ручку на 350 і піднявся нагору до своєї старої спальні.

«Мені пощастило, — подумав він. — Добився. У мене на руках неопубліковані рукописи Джона Ротстайна за вісімнадцять років роботи».

Він дуже втомився, аби відчувати радість чи навіть гостре задоволення. Він майже заснув, приймаючи душ, а потім ще під час поїдання моторошного на вигляд м’ясного рулету з картоплею швидкого приготування. Якось-таки він зумів доїсти, після чого насилу знову піднявся нагору. Заснув він за сорок секунд після того, як його голова доторкнулася подушки, і прокинувся наступного ранку о дев’ятій двадцять.

Після гарного відпочинку, лежачи на дитячому ліжку, яке прокреслив промінь сонячного світла, Морріс нарешті відчув радість, і йому дуже кортіло поділитися нею. А це означало зустріч з Енді Халлідеєм.

Він знайшов у шафі штани кольору хакі й симпатичну смугасту сорочку, змастив волосся гелем і гладко зачесав його назад, потім заглянув до гаража перевірити, чи все гаразд. Кивнувши, як йому здавалося, привітно місіс Маллер (яка знову спостерігала за ним крізь фіранки), він вийшов на вулицю й попрямував до автобусної зупинки. У центр міста він прибув майже о десятій, пройшов один квартал і зазирнув на Елліс-авеню, де на тротуарі під рожевими парасольками стояли столики кафе «Щаслива чашка». Звісно, Енді був там, пив каву під час перерви. До того ж він сидів спиною, і Морріс зміг підійти до нього непомітно.

— Гав! — гаркнув він, хапаючи Енді за плече старої вельветової куртки.

Його старий друг — його єдиний друг у цьому дурному насміху над містом — підскочив і розвернувся. Кава перекинулася й розлилася на стіл. Морріс відступив на крок. Він хотів налякати Енді, але ж не настільки.

— Слухай, про…

— Що ти зробив? — запитав Енді низьким, квапливим шепотом. Очі його виблискували за скельцями окулярів у черепаховій оправі, які Морріс завжди вважав ознакою показної манірності. — Що ти зробив?

Морріс очікував зовсім іншого вітання. Він присів.

— Те, про що ми говорили. — Він пильно вдивився в обличчя Енді й не побачив веселого, трохи зверхнього інтелектуала, якого вдавав із себе його друг. Енді здавався переляканим. Чого він боявся? Морріса? Можливо. За себе? Майже напевно.

— Я не маю з то…

Морріс приніс із собою пакет із коричневого паперу, який узяв на кухні. З нього він дістав один із записників Ротстайна й обережно, щоб не торкнутися калюжки кави, поклав його на столик.

— Зразок. Один із цілої купи. Їх найменше півтори сотні. Я ще не встиг перерахувати, але це справжній джек-пот.

— Прибери! — знову зашипів Енді, як персонаж поганого шпигунського кіно. Його очі бігали з боку в бік, але весь час поверталися до записника.

— Ідіот, убивство Ротстайна на першій шпальті «Нью-Йорк Таймс», усі канали лише про нього й торочать.

Ця звістка приголомшила Моррі. Тіло письменника мали знайти ще тільки за три дні, а то й за шість. Поведінка Енді було ще більш дивною. Він нагадував зацькованого щура.

Морріс зобразив на обличчі те, що, як він сподівався, приблизно виглядало, як звична для Енді посмішка типу «я такий розумний, що мені самому із собою нудно».

— Заспокойся. У цій частині міста люди постійно носять записники. — Він кивнув у бік Гавернмент-сквер з іншого боку дороги. — Он, дивись.

— Але не в шкіряних палітурках! Господи! Домоправителька Ротстайна знала, у чому він пише, і в газеті сказано, що сейф у нього в кімнаті зламаний і порожній. Прибери… це!

Моррі, навпаки, підштовхнув його ближче до Енді, так само обережно, щоб не зачепити кави. Енді почав його дедалі більше й більше дратувати — діставати, як сказав би Джиммі Ґолд, — але разом із тим він відчув якесь збочене задоволення, коли його друг весь заціпився на стільці, ніби це був не записник, а пляшечка із чумними бактеріями.

— Ну ж бо, подивися. Тут переважно поезія. Я погортав, поки їхав в автобусі…

— В автобусі? Ти що, здурів?

— …і, мушу сказати, не в захваті, — продовжив Морріс, ніби не почувши його. — Але це його вірші, можна не сумніватися. Написано власноруч. Дуже цінна річ. Ми говорили про це. Кілька разів. Говорили, як…

— Прибери!

Моррісу неприємно було в цьому зізнатися, але параноя Енді почала передаватися і йому. Він сховав записник у пакет і похмуро подивився на старого (і єдиного) друга.

— Я, узагалі-то, не збирався тут влаштовувати ярмарок.

— Де решта? — і, перш ніж Морріс встиг відповісти: — Неважливо. Не хочу знати. Ти хіба не розумієш, що ці штуки зараз — найгарячіша новина? Ти — гаряча новина!

— Я не гарячий, — сказав Морріс, але це було неправдою, принаймні з фізичної точки зору. Його щоки й потилиця раптом запашіли вогнем. Енді поводився так, ніби наклав у штани, а не скоїв злочин століття.

— Ніхто не зможе зв’язати мене з Ротстайном, і я розумію, що ми не зможемо їх одразу продати приватним колекціонерам. Я не такий тупий.

— Продати їх кол… Моррі, ти взагалі себе чуєш?

Морріс схрестив руки на грудях і кинув погляд на друга. Принаймні колишнього друга.

— Слухай, ти поводишся, ніби ми цього не обговорювали. Ніби ми не планували.

— Ми нічого не планували. Це були просто фантазії, я думав, ти розумієш це!

Що Морріс розумів, так це те, що Енді Халлідей саме так і скаже в поліції, якщо його, Морріса, схоплять. А Енді очікував, що його схоплять. Уперше Морріс чітко усвідомив, що Енді НЕ гігант думки, який охоче приєднається до нього в екзистенційному акті порушення закону, а просто чергова посередність. Продавець із книжкового магазину, усього на декілька років старший за самого Морріса.

Притримай при собі свою тупу критику, сказав Ротстайн Моррісу за дві хвилини до смерті. Ти звичайний злодій, мій друже.

У скронях почало пульсувати.

— І як я одразу не здогадався. Усі ці твої гучні розмови про приватних колекціонерів, кінозірок, арабських принцес і ще дідько знає про що — суцільне викаблучування. Ти звичайний хвалько.

Це був удар. Відчутний удар. Морріс побачив це й зрадів, так само він радів, коли зумів кілька разів ввернути це слово під час останньої суперечки з матір’ю.

Енді подався вперед, щоки палають, але, перш ніж він встиг щось сказати, з’явилася офіціантка з серветками.

— Дозвольте, я витру, — сказала вона й витерла зі столу каву.

Молода, натуральна попеляста білявка, гарненька своєю блідістю, можна сказати, навіть красива, вона посміхнулася Енді. Він у відповідь скривив нещасну гримасу, одночасно відсуваючись від неї, так само, як відсувався від записника в молескіновій палітурці.

«Він гомік, — з подивом подумав Морріс. — Бісов гомік. Чому я про це досі не знав? Як я міг цього не побачити? Та в нього ж це на чолі написано».

Утім, в Енді відкрилося багато нового, чи не так? Морріс згадав улюблений вислів одного хлопця з будівництва: купа пістолетів, і всі без набоїв.

Коли офіціантка пішла, забравши із собою задушливий жіночий дух, Енді знову нахилився вперед.

— Цих колекціонерів купа, — сказав він. — Чого тільки не збирають: картини, скульптури, перші видання… У Техасі є один хлопець, який зібрав колекцію записів на воскових циліндрах на мільйон доларів, а в іншого є повний комплект усіх журналів фантастики, вестернів і жахів, які виходили з 1910 по 1955. Гадаєш, усе це добро купувалося й продавалося законним шляхом? Дідька лисого. Колекціонери божевільні, найзапеклішим начхати, украдені чи ні речі, які їм хочеться отримати, і вони не збираються ні з ким ділитися.

Моррісу вже доводилося чути такі слова, і на його обличчі, мабуть, це відбилося, тому що Енді ще ближче присунувся до нього. Тепер їх носи майже стикалися. Морріс відчув запах «Інгліш лезер» і подумав: «Ось, значить, який одеколон полюбляють гоміки. Щось на зразок таємного знака».

— Ти гадаєш, вони стануть мене слухати?

Морріс Белламі, який тепер дивився на Енді Халлідея іншими очима, відповів, що, либонь, ні.

Енді випнув нижню губу.

— Нічого, коли-небудь стануть. Так. Коли я заведу власний магазин і клієнтуру. Але на це підуть роки.

— Ми говорили, що чекатимемо п’ять років.

— П’ять? — Енді уривчасто реготнув і повернувся на свій бік стола. — За п’ять років я, можливо, зможу відкрити свій магазин — я вже вподобав одну містинку на Лейсмейкер-лейн, там зараз магазин тканин, не дуже успішний, — але знадобиться набагато більше часу, щоб знайти грошовитих клієнтів і завоювати довіру.

«Занадто багато „але“, — подумав Морріс, проте раніше „але“ не було».

— Наскільки більше?

— Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе. Навіть якщо б у мене зараз було коло знайомих приватних колекціонерів, ніхто, навіть найбільш одержимі, і ті не доторкнулися б до такої небезпечної речі.

Морріс якийсь час дивився на нього занімівши. Потім нарешті вимовив:

— Нічого такого ти не говорив, коли ми планували…

Енді схопився обома руками за голову.

— Ми нічого не планували! І не намагайся на мене нічого перекладати. Ніколи! Я знаю тебе, Моррі. Ти їх украв не для того, щоб продати. Принаймні, не прочитавши. Потім ти, напевно, погодишся показати дещо з них світові, якщо ціна влаштує. Але головне в цьому всьому — ти просто схибнувся на цьому Джоні Ротстайні.

— Не треба так говорити. — Пульсація в скронях посилилася.

— Я буду так говорити, якщо це правда, а це правда. Ти схибнувся ще й на темі Джиммі Ґолда. Це через нього ти потрапив до тюряги.

— Я потрапив до тюряги через матір. Вона, можна сказати, своїми руками мене туди запхала.

— Яка різниця? Це в минулому. А зараз сьогодення. Якщо не станеться дива, незабаром чекай на поліцейських. І вони прийдуть з ордером на обшук. Якщо ти ці записники зберігатимеш у себе, коли вони постукають у двері, вважай, що тобі гаплик.

— З якого дива їм до мене приходити? Нас ніхто не бачив, а мої напарники… — Він підморгнув. — Скажімо так, мертвий не видасть.

— Ти… Що? Убив їх? І їх убив? — З Енді можна було писати картину нелюдського жаху.

Морріс знав, що говорити цього не варто було, але — кумедно, як це «але» час від часу проскакує — Енді був таким бовдуром.

— У якому місті жив Ротстайн? — Очі Енді знову забігали так, ніби він будь-якої миті очікував на появу поліцейських із гарматами напоготові. — Толбот Корнерс, вірно?

— Так, але це переважно одні ферми. Усього міста там — закусочна, продуктовий магазин і заправка на перехресті.

— Скільки разів ти там бував?

— Разів п’ять. — Насправді, разів десять, з 1976 по 1978. Спочатку один, потім із Фредді або з Кертісом, або з ними обома.

— І коли ти там був, ти в когось запитував, хто найвідоміший мешканець цього міста?

— Звичайно. Кілька разів. Ну то й що? Так, напевно, кожен, хто буває в тій забігайлівці, запитує про…

— Ось тут ти помиляєшся. Більшості приїжджих байдуже, що це місто Джона Ротстайна. Якщо вони щось запитують, то про те, коли можна пополювати на оленів або яка риба водиться в озері. Ти не подумав, що місцеві згадають тебе, коли поліція спитає, чи не цікавився хтось чужий хлопцем, який написав «Утікача»? Дивний чужий, який кілька разів приїжджав до міста? На додаток до цього у них і так на тебе заведено справу, Моррі!

— Це була справа на неповнолітнього. Такі не розголошуються.

— Занадто гучний злочин, можуть і розголосити. А твої дружки? Хтось із них уже мав справу з поліцією?

Морріс мовчав.

— Ти не знаєш, хто тебе бачив, ти не знаєш, кому твої партнери могли вихвалятися, на яку серйозну справу йдуть. Тебе вже сьогодні можуть вирахувати, дурень ти. Якщо вони це зроблять і вийдуть на мене, я буду заперечувати, що ми про це взагалі розмовляли. Але я дам тобі пораду. Позбудься цього. — Він указав на коричневий паперовий пакет. — І від інших записників. Сховай їх десь. Закопай. Зробиш це — може, і виплутаєшся, коли тебе візьмуть за зябра. Якщо, звичайно, ти не залишив там відбитків пальців або ще чимось не наслідив.

«Відбитків пальців ми не залишали, — подумав Морріс. — Я не ідіот. І я не боягузливий язикатий педик».

— Може, ми ще повернемося до цього, — сказав Енді. — Тільки це буде нескоро, і тільки, якщо тебе не посадять. — Він підвівся. — А поки тримайся від мене подалі, або я сам викличу поліцію.

Опустивши голову й не обертаючись, він швидко пішов.

Морріс залишився сидіти за столиком. Гарненька офіціантка повернулася запитати, чи буде він щось замовляти. Морріс похитав головою. Коли дівчина відійшла, він узяв коричневий пакет із записником і теж пішов. В інший бік.

Він, звичайно, знав значення вислову «пафосна омана» — наділення природи людськими почуттями і якостями — і вважав його прийомом, яким користуються другосортні письменники для створення потрібної атмосфери, але того дня здавалося, що це не вигадка. Якщо вранці яскраве сонячне світло супроводжувало тріумф Морріса й навіть посилювало його, то до полудня сонце перетворилося на бліде коло, що ледь проглядало за хмарами, а до третьої години, коли його тривоги примножилися, на вулиці несподівано потемнішало й замрячив дощ.

На «Біскейні» він доїхав до торгового комплексу, що поруч з аеропортом, весь час напружено виглядаючи поліцейські машини. Коли на Ейрлайн-бульвар ззаду його з ревом наздогнала одна з включеними мигалками, усередині у нього все зціпилося, а серце мало не вистрибнуло з грудей. Коли ж поліцейська машина, не зменшуючи швидкості, промчала повз, легше йому не стало.

Він знайшов новини на радіо «БАМ-100». Головною темою були мирні перемови між Садатом і Бегіном у Кемп-Девіді («можна подумати, те щось дасть», — неуважно подумав Морріс), але потім заговорили про вбивство відомого американського письменника Джона Ротстайна. У поліції стверджували, що це робота «банди злодіїв» і що слідство має безліч доказів. Імовірно, просто набивали собі ціну.

А може, і ні.

Морріс не думав, що його можна знайти, допитавши напівглухих дідуганів із Толбот-Корнерс, які стирчать у місцевій закусочній «Яммі», що б там не казав Енді, але його набагато більше турбувало дещо інше. Вони, Фредді та Кертіс, працювали у фірмі «Донах’ю Констракшинз», яка зводила будинки в Денверс і Норт-Беверлі. У них було дві різні робочі бригади, і поки Морріс шістнадцять місяців тягав дошки та цвяхи в Денверс, Кертіс і Фредді корячилися на іншому будівництві за п’ять миль від нього. Проте деякий час вони таки працювали в одній бригаді й навіть після того, як знов розлучилися, зазвичай обідали разом.

Про це знало чимало людей.

Він припаркував «Біскейн» поруч із тисячею інших машин біля тієї частини торгового комплексу, у якій розташовано магазин «Джей Сі Пенні», витер усе, до чого торкався, і залишив ключі в запалюванні. Пішов швидко, піднявши комір і натягнувши по брови бейсболку із символом команди «Індіанці». Біля головного входу в торговий центр він присів на лавку, дочекався автобуса до Нортфілда й кинув у коробку п’ятдесят центів. Дощ посилювався, і дорога назад була повільною, але він і не переймався, бо отримав час подумати.

Енді — боягуз і думає лише про себе, але в одному він був правий. Записники треба сховати, і зробити це треба негайно, як би Моррісу не хотілося їх прочитати, починаючи з нового невідомого роману про Джиммі Ґолда. Якщо поліція таки заявиться й не знайде в нього записників, вони нічого не зможуть зробити… Адже так? Вони можуть тільки підозрювати.

Але ж?

Крізь фіранки у вікні сусіднього будинку ніхто не визирав, тож Моррісу не довелося знову розмовляти з місіс Маллер і, приміром, пояснювати, що він продав машину. Дощ змінився справжньою зливою, і це було добре. Отже, ніхто не буде швендяти незабудованою ділянкою між Сикоморовою та Березовою вулицями. Та ще й у сутінках.

Він вийняв усе зі старої скрині, борючись з майже непереборним бажанням зазирнути в записники. Він не міг цього зробити, як би не хотілося, тому що, почавши, уже не зміг би зупинитися. «Пізніше, — думав він. — Задоволення треба відкласти, Моррі». Чудова порада, але проголошена голосом матері, і від цього в нього знову застукало в скронях. Добре, хоч це задоволення не доведеться відкладати на потім. Якщо поліція не з’явиться до нього за три тижні — щонайбільше за місяць, — він зможе розслабитись і почати дослідження.

Він виклав нутрощі скрині плівкою, щоб нічого всередині не промокло, і поклав туди записники, включаючи той, що показував Енді. Банківські пачки грошей він звалив зверху. Морріс закрив скриню, подумав і відкрив знову. Відсунув плівку, узяв з однієї пачки пару сотень доларів. Жоден поліцейський не зможе визнати це занадто великою сумою, навіть якщо ці гроші знайдуть під час обшуку. Він скаже їм, що це вихідна допомога чи щось таке.

Гуркіт дощу по даху гаража не заспокоював. Для Морріса він звучав так, ніби якийсь скелет тарабанив пальцями, і від цього звуку голова в нього розболілася ще більше. Тільки-но повз будинок проїжджала машина, він завмирав, очікуючи побачити на під’їзній доріжці миготіння синього кольору. «Дідько б забрав Енді Халлідея за те, що він посіяв у мене цю безглузду тривогу. Дідько б забрав і його, і його замашки підорські».

Та тривога ця могла бути не такою вже безглуздою. Що швидше сутеніло, то більш і більш правдоподібною здавалася думка про те, що поліцейські можуть зв’язати Кертіса та Фредді з Моррісом Белламі. Клята стоянка. І чому він не відтягнув тіла до лісосмуги? Хоча це не надто ускладнило б роботу поліцейським. Хтось усе одно в’їде на стоянку, побачить кров і набере 911. У поліцейських є собаки…

— До того ж, — сказав він скрині, — я поспішав. Так?

Батьківський ручний візок досі стояв у кутку поряд з іржавою киркою і двома такими самими іржавими лопатами. Морріс поклав скриню на візок, закріпив ременями й визирнув у вікно гаража. Ще занадто світло. Тепер, коли він був так близько від того, щоб позбутися записників і грошей — тимчасово, заспокоював він себе, це лише тимчасово, — він дедалі більше впевнювався в тому, що поліція нагряне до нього з хвилину на хвилину. А як місіс Маллер здалося, що він поводиться підозріло, і вона повідомила про це куди слід? Це здавалося малоймовірним — лоб у неї товщий за дубову дошку, — але хтозна.

Він змусив себе проковтнути ще один заморожений обід, вирішивши, що це може заспокоїти голову, але натомість голова розболілася ще сильніше. Він зазирнув до аптечки матері, думаючи знайти аспірин або «Едвіл», і… не знайшов нічого. «Та пішла ти, мамо, — подумав він. — Чесно. Щиро. Пішла… ти».

Він побачив її посмішку. Тонку, як рибальський гачок.

О 7:00 ще не стемніло — клятий перехід на літній час, який дурень це вигадав? — Але вікна в сусідньому будинку не світилися. Це було добре, та Морріс знав, що Маллери можуть повернутися будь-якої секунди. До того ж у такій нервовій обстановці він просто не зміг би довго чекати. Він сходив до передпокою, понишпорив у шафі та знайшов пончо.

Скориставшись задніми дверима гаража, Морріс викотив візок у двір. Через мокру траву й розгрузлу землю йти було важко. Доріжку, якою він так часто ходив у дитинстві — зазвичай до Залу відпочинку на Березовій вулиці, — від негоди захищали дерева, тому там він зміг піти швидше. Коли він дістався струмка, який по діагоналі перетинав нічийну ділянку землі розміром із міський квартал, настала повна темрява.

Він захопив із собою ліхтарик і тепер підсвічував ним, вибираючи підхоже місце біля струмка на безпечній відстані від доріжки. Бруд був м’яким, і копати було легко, поки він не наткнувся на переплетене коріння нависаючого дерева. Морріс подумав, чи не знайти інше місце, але діра була вже майже готова, і він не збирався починати все заново, до того ж це лише тимчасова обережність. Він поставив ліхтарик в отвір, прилаштувавши його на камені так, щоб світло падало на коріння, і розрубав їх киркою.

Засунувши скриню в діру, він швидко закидав її землею. Закінчив тим, що прибив пухкий бруд лопатою. «Гаразд, — подумав він. — На березі струмка трави мало, отже, голий клаптик землі не виділятиметься. Головне ж те, що скриня тепер не в будинку, правильно?»

Правильно?

Повертаючись із візком до будинку, він не відчував полегшення. Усе йшло не так, як гадалося. Усе. Неначе зла доля стала між ним і записниками, так само, як доля не давала з’єднатися Ромео і Джульєтті. Це порівняння здавалось одночасно безглуздим й ідеальним. Так, він був коханцем. Клятий Ротстайн кинув його зі своїм «Утікач зменшує оберти», але це нічого не змінювало.

Його любов була справжньою.

Повернувшись до будинку, він одразу прийняв душ, так само, як це зробить хлопчик на ім’я Піт Сауберс багато років опісля у цій самій ванній, повернувшись із того самого місця на березі струмка під нависаючим деревом. Морріс стояв під душем, поки не закінчилася гаряча вода, а пальці зробилися ліловими. Потім витерся та вбрався у свіжий одяг із шафи в спальні. Одяг цей здавався йому дитячим та старомодним, але за розміром підходив (більш-менш). Брудні джинси й фуфайку він запхнув у мийку, цей рух колись також буде відтворено Пітом Сауберсом.

Морріс увімкнув телевізор, сів у старе батьківське крісло — мати говорила, що зберегла його як нагадування на той випадок, якщо в неї знову виникне бажання зробити дурницю, — і подивився звичайну порцію жвавої рекламної нісенітниці. Він подумав, що будь-яка з цих реклам (стрибають бульбашки з проносним, матусі-чепурухи, співаючі гамбургери) могла бути складена Джиммі Ґолдом, і від цього голова розболілася як ніколи сильно. Він вирішив сходити до «Зоні» купити анацин. Можливо, ще й пару пляшок пива. Від пива нічого поганого не буде. Проблеми бувають від міцніших напоїв, і він добре засвоїв цей урок.

Анацин він купив, але від думки про те, щоб пити пиво в будинку, повному книг, які йому читати не хотілося, перед телевізором, який його не приваблював, настрій у нього зіпсувався остаточно. До того ж те, що він дійсно хотів почитати, знаходилося так спокусливо близько. Морріс не мав звички пити в барах, але відчув, що, коли зараз не вийде, не знайде компанію й не послухає енергійну музику, то, напевно, збожеволіє. Він був упевнений: десь у цій дощовій ночі є молода жінка, якій також хочеться танцювати.

Заплативши за ліки, він майже мляво запитав молодого хлопця за касою, чи немає поблизу бару із живою музикою, куди можна доїхати автобусом.

Молодий хлопець відповів, що є.

2010

Коли в п’ятницю о пів на четверту Лінда Сауберс повернулася додому, Піт сидів на кухні й пив какао. Волосся його ще не висохло після душу. Повісивши куртку на гачок біля дверей чорного ходу, вона знову приклала зап’ястя до його голови.

— Холодний! — повідомила вона. — Тобі краще?

— Ага, — відповів він. — Коли Тіна повернулася, я зробив їй крекерів з арахісовим маслом.

— Молодець, ти чудовий братик. А де вона?

— В Еллен, де ж їй ще бути?

Лінда закотила очі, і Піт розсміявся.

— Матінко Божа, це що, сушарка гуде?

— Ага. У кошику різний одяг лежав, і я вирішив його випрати. Ти не хвилюйся, я зробив усе, як написано в інструкції на дверцятах. Усе добре випралось.

Вона нахилилася й поцілувала його в скроню.

— Ти моя маленька бджілка.

— Я намагаюся, — сказав Піт, стиснувши праву руку, щоб сховати пухир на долоні.

Перший конверт прийшов снігового четверга, менше ніж за тиждень. Адреса — «містерові Томасу Сауберсу, Сикоморова вулиця, будинок 23» — була надрукована. На правому верхньому куті була наклеєна сорокачотирицентова марка з Роком Тигра. У лівому верхньому куті зворотної адреси не було. Том — єдиний член клану Сауберсів, що перебував у будинку в цей час, — розкрив конверт у передпокої, очікуючи побачити якусь рекламу або черговий рахунок за прострочений платіж. Бог свідок, останнім часом таких приходило чимало. Але це була не реклама й не прострочений платіж.

Це були гроші.

Решта пошти — каталоги коштовних товарів, яких вони не могли собі дозволити, і рекламні проспекти, адресовані «мешканцеві» — випали з його рук і розсипалися біля ніг, але він цього навіть не помітив. Низьким голосом Том Сауберс вимовив, майже прогарчав:

— Що за чортівня?

Коли повернулася додому Лінда, гроші лежали посеред кухонного столу. Том сидів перед акуратною маленької купкою, поклавши голову на складені руки. Він був схожий на генерала, що обмірковує план битви.

— Що це? — спитала Лінда.

— П’ятсот доларів. — Він не відривав погляду від купюр, вісім по п’ятдесят і п’ять по двадцять. — Надійшло поштою.

— Від кого?

— Не знаю.

Вона поставила портфель, підійшла до столу й узяла пачку грошей. Перерахувала та здивовано подивилася на нього.

— Господи, Томмі, а що було сказано в листі?

— Листа не було. Тільки гроші.

— Але хто міг…

— Не знаю, Ліно. Але я знаю одне.

— Що?

— Ми можемо їх витрачати.

— Свята срака, — вигукнув Піт, коли вони розповіли йому. Він затримався в школі на волейбол і прийшов майже на обід.

— Стеж за мовою, — промовила Лінда, думаючи про щось своє. Гроші так само лежали на кухонному столі.

— А скільки тут? — І, коли батько відповів: — Від кого це?

— Гарне запитання, — зауважив Том. — Підійде для другого туру телевікторини, коли можна програти все. — Це був перший жарт, який почув від нього Піт за тривалий час.

Увійшла Тіна.

— Я думаю, у тата є фея-хрещена. Тато, мамо, дивіться, які в мене нігті! Еллен подарували лак із блискітками, і вона зі мною поділилася.

— Тобі дуже личить, мій гарбузику, — сказав Том.

Спочатку жарт, потім комплімент. Більше Піту було й не потрібно, аби зрозуміти, що він вчинив правильно. Абсолютно правильно. Адже вони не могли відправити гроші назад, вірно? У них же немає зворотної адреси. І, до речі, коли тато востаннє називав Тіну гарбузиком?

Лінда пильно подивилася на сина.

— Ти про це щось знаєш?

— Ні, але ви зі мною поділитеся?

— Розмріявся, — сказала вона й повернулася до чоловіка, упершись руками в боки. — Том, хтось вочевидь помилився.

Том подумав, і, коли він заговорив, не було ні авкання, ні гавкання. Голос спокійний.

— Не схоже. — Він підсунув до неї конверт і постукав пальцем по своєму імені та адресі.

— Так, але…

— Ніяких але, Ліно. Ми заборгували нафтовій компанії, але спочатку треба погасити борг по твоїй «Майстер-кард», інакше в тебе її заберуть.

— Так, але…

— Втратиш картку, втратиш кредитний рейтинг. — Як і раніше незворушно. Спокійно і розважливо. І переконливо. Для Піта це звучало так, ніби батько довго хворів і зараз хвороба вперше відступила. Він навіть посміхнувся. Посміхнувся й торкнувся її руки. — Зараз твій рейтинг єдине, що в нас є, тому нам слід його захищати. Та й потім, раптом Тіна має рацію, і в мене справді є чарівна хрещена.

«Ні, — подумав Пітер. — У тебе є чарівний хрещений».

Тіна сказала:

— Ой, зачекайте, я знаю, від кого це.

Усі повернулися до неї. Піт раптом весь запалав. Вона ж не могла дізнатися, адже так? Звідки їй знати? Тільки він сам, як дурень, сказав їй про скарби, і…

— Від кого, люба? — запитала Лінда.

— Від того фонду, що татові допомагав. Напевно, у них ще гроші знайшлися, ось вони їх і роздають.

Піт беззвучно видихнув, і тільки після цього зрозумів, що не дихав.

Том погладив її по волоссю.

— Вони б не стали надсилати готівку, гарбузику. Вони шлють чеки. А ще цілу купу бланків для заповнення.

Піт підійшов до плити.

— Зроблю какао. Хтось бажає?

Виявилося, усі бажають.

Конверти продовжували надходити.

Вартість переказу збільшувалася, але сума ніколи не змінювалася. Ні багато ні мало — зайві шість тисяч доларів на рік. Не бозна які гроші, але без податків і їх саме вистачало, аби родина Сауберсів не загрузла в боргах.

Дітям заборонили про це розповідати.

— Тіна все одно розбовкає, — одного вечора сказала Лінда Тому. — Ти й сам знаєш. Вона розповість своїй пришелепкуватій подружці Еллен, і та роздзвонить по всьому світу.

Але Тіна зберегла таємницю, переважно через те, що брат, якого вона обожнювала, пригрозив більше не пускати її до своєї кімнати, якщо вона комусь хоч слово скаже, але в основному через те, що занадто добре пам’ятала про авки-гавки.

Піт запхав пачки грошей у зарослий павутинням отвір поза розхитаною дошкою в комірчині. Приблизно раз на чотири тижні він діставав п’ятсот доларів і клав у свій рюкзак разом із конвертом із надрукованою адресою. Декілька дюжин таких конвертів він заздалегідь підготував на шкільному комп’ютері в кабінеті комерційної освіти й роздрукував їх одного разу пізно ввечері, після шкільної спортивної олімпіади, коли в кабінеті нікого не було.

Він використовував різні поштові скриньки, щоб відсилати конверти містеру Томасу Сауберсу, Сикоморова вулиця, будинок 23, займаючись родинною доброчинністю з майстерністю досвідченого шахрая. Він досі боявся, що мати колись про все дізнається, стане забороняти (можливо, навіть наполегливо), і знову все буде, як раніше. І зараз все не ідеально, авки-гавки іноді траплялися, але, думав він, напевно, немає таких родин, де б усе було ідеально, хіба тільки на цьому старому каналі «Нік ет Найт».

Тепер вони дивилися й «Нік ет Найт», і «Картун нетворк», і «Ем-Ті-Ві», тому що, леді й джентльмени, кабельне телебачення повернулося!

У травні трапилася ще приємна новина: тато влаштувався на півставки в нове агентство нерухомості на посаду, яка називалася щось на кшталт «передпродажний дослідник». Що це таке, Піт не знав, та йому було начхати. Тато міг займатися цим, сидячи вдома, по телефону або на комп’ютері, заняття це приносило трохи грошей, і все інше було не важливо.

А важливі були дві речі, що сталися протягом місяця після того, як почали надходити гроші. По-перше, у тата стало краще з ногами. У червні 2010 (коли нарешті був спійманий виконавець так званої «Бойні біля Міського Центру») Том почав потроху ходити без милиць і менше вживати ліків. Другу річ пояснити було важче, але Піт знав, що вона відбулася. Тіна теж знала. Тато й мама відчули себе… нібито… благословенними, і тепер, сперечаючись, вони виглядали не стільки злими, скільки якимись присоромленими, немов паплюжили загадкове везіння, що звалилося на них. Іноді вони припиняли сперечатися й починали говорити про інші речі. Нерідко про гроші й про те, хто б міг їх надсилати. Ці розмови нічого не давали, і це було добре.

Мене не зловлять, казав собі Піт. Мене не повинні зловити й не зловлять.

Одного разу, у серпні того ж року, тато з мамою повезли Тіну до зоопарку під назвою «Хеппідейл Фарм». Піт терпляче чекав слушного випадку, і, тільки-но вони виїхали, повернувся до струмка з двома портфелями.

Переконавшись, що навколо нікого, він викопав скриню та переклав записники з неї в портфелі. Потім знову закопав її, після чого повернувся додому зі здобиччю. У коридорі нагорі спустив драбину й затягнув портфелі на горище. Це було маленьке, низьке приміщення, холодне взимку й задушливе влітку. Родина нечасто ним користувалася, свій непотріб вони, як і раніше, тримали в гаражі. Ті деякі речі, які тут зберігалися, імовірно, залишилися від колишніх господарів будинку 23 на Сикоморовій вулиці. Брудна дитяча колиска, крива на одне колесо, торшер із тропічними птахами на абажурі, старі номери журналів «Ред бук» та «Гуд хаускіпінг», перев’язані мотузкою, стос смердючих, покритих цвіллю ковдр.

Піт склав записники в дальньому кутку й накрив їх ковдрами, але спочатку взяв перший-ліпший, сів під однією з двох лампочок, що бовталися під стелею, і розкрив. Почерк був похилий і досить дрібний, але акуратний і легкий для читання. Виправлень не було, що здалося Піту незвичайним. Хоча він дивився на першу сторінку, на ній нагорі стояв обведений в кружечок номер 482, і це змусило його подумати, що така нумерація тривала не після однієї, а після півдюжини інших записників. Півдюжини, не менше.

Підсобка «Дровера» виглядала так само, як п’ять років тому; той самий застиглий пивний запах, змішаний зі смородом обори й відчутною домішкою дизельного палива зі стоянок вантажівок, які розтягнулися вздовж кордону цієї половини великої порожнечі Небраски. Стю Логан теж не змінився. Той самий білий фартух, те саме підозріло чорне волосся, і навіть та сама краватка з папугами й пальмами стягує червону шию.

— Диви, ніяк Джиммі Ґолд завітав, — сказав він і посміхнувся своєю старою неприязною усмішкою, яка говорила: нам начхати одне на одного, але давай зробимо вигляд. — Прийшов віддати боржок?

— Так, — відповів Джиммі й торкнувся задньої кишені, у якій лежав пістолет. На дотик він був маленький; штучка, здатна — при правильному використанні й сміливості — сплатити всі борги.

— Тоді заходь, — запропонував Логан. — Випий, а то ти геть запорошений.

— Так, — сказав Джиммі. — А разом із випивкою я б…

З вулиці долинув сигнал машини. Піт підскочив і почав винувато озиратися, ніби не читав тут, а займався рукоблудством. Що як вони повернулися додому через цю дуринду Еллен, яку закачало в машині? Що як вони знайдуть його тут із записниками? Весь план може провалитися.

Він запхнув записник під ковдри (фе, ну й сморід) і підповз до люка, кинувши погляд на портфелі. Зараз на них немає часу. Коли він спустився сходами, через різку зміну температури від задушливої спеки до звичайного серпневого тепла його почало лихоманити. Піт поспіхом прибрав драбину, штовхнув її нагору й зіщулився, коли старий люк, рипнувши іржавої пружиною, з ляскотом встав на місце.

Він пішов у ванну і визирнув на під’їзну доріжку.

Нікого. Хибна тривога.

Дякувати Богові!

Піт повернувся на горище й забрав портфелі. Сховав їх у коморі внизу, прийняв душ (і на цей раз не забувши після себе вимити ванну), після чого вбрався в чисте й ліг у ліжко.

«Це роман, — думав він. — Якщо там так багато сторінок, що ще це може бути? І, може, навіть не один, бо жоден роман не може займати так багато записників. Навіть Біблії не вистачило б, щоб їх вмістити».

І ще… це було цікаво. У нього виникло бажання переглянути записники та знайти початок. Щоб дізнатися, чи роман хороший. Тому що неможливо ж сказати, хороший роман чи ні з однієї сторінки.

Піт заплющив очі й почав засинати. Зазвичай він не спав удень, але ранок сьогодні був занадто насиченим, у будинку було порожньо й тихо, і він вирішив розслабитися. Чому ні? Усе було добре, принаймні зараз, і це була його заслуга. Він заслужив відпочинок.

Але це ім’я — Джиммі Ґолд…

Піт міг заприсягтися, що чув його раніше. У школі, чи що? Місіс Свідровські розповідала про якогось письменника з тих, що вони проходили? Можливо. Вона любила це робити.

«Потім пошукаю в „Гуглі“, — подумав Піт. — Це я зможу. Зможу…»

Заснув.

1978

Морріс сидів на сталевому ліжку, відчуваючи пульсуючий біль у голові й спустивши руки між стегнами в помаранчевих штанях, вдихаючи отруйне повітря, насичене запахами сечі, блювоти й дезінфікуючого засобу. Шлунок його був наче свинцева куля й розрісся від промежини до кадика. Очі пульсували в орбітах. У роті стояв такий смак, ніби туди висипали контейнер зі сміттям. Живіт болів, обличчя саднило. Судини закупорилися. Десь хрипкий і повний безвиході голос виводив: «Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у»[11].

— Стули пельку! — заволав хтось. — Ти мене сам з розуму зводиш, покидьку!

Тиша. Потім:

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

Свинець у шлунку Морріса розплавився й забулькав. Він зісковзнув із ліжка, опустився навколішки (спричинивши новий напад тупого болю в голові) і роззявив рота над сталевим унітазом. Спочатку не було нічого. Потім усередині в нього все зіщулилося, і він вивергнув щось схоже на два галони жовтої зубної пасти. На якусь мить біль у голові став настільки нестерпним, що йому здалося, ніби вона ось-ось вибухне. І тієї миті Морріс сподівався на це. Що завгодно, аби цей біль припинився.

Але він не помер, а знову почав блювати. Цього разу вийшла пінта, а не галон, але в супроводі обпікаючого болю. Ще зусилля — сухо. Стоп, не сухо. Товсті нитки слизу звисали з губ, як павутиння, похитуючись із боку в бік. Довелося витертися.

— Комусь добре! — прокричав голос.

Гикання й вибухи сміху відповіли на цю шпильку.

Моррісу це нагадало зоопарк. Так, напевно, і було, він опинився замкненим у зоопарку, тільки в клітках тут тримали людей. Помаранчевий комбінезон на ньому був підтвердженням цього.

Як він потрапив сюди?

Згадати цього він не міг, так само, як не міг пригадати, як потрапив до будинку на Цукрових Пригірках. Пам’ятав він тільки свій будинок на Сикоморовій. І скриню, звичайно. Як її закопував. У його кишені лежали гроші, дві сотні з грошей Джона Ротстайна, і він попрямував до «Зоні» випити пива, тому що в нього розколювалася голова і йому було самотньо. Він розмовляв із касиром, це йому добре запам’яталося, а от про що була розмова, він пригадати не міг. Бейсбол? Навряд чи. На ньому була бейсболка з логотипом «Індіанців», але цим його інтерес до цього виду спорту обмежувався. Після цього майже нічого. Сумніву не викликало лише одне: трапилося щось вкрай неприємне. Коли ти прокидаєшся в помаранчевому комбінезоні, подібний висновок напрошується сам собою.

Він підповз назад до ліжка, скарлючився, підтягнув коліна до грудей й обхопив їх руками. У камері було холодно. Морріс затремтів.

Я міг спитати того касира, який у нього улюблений бар. Потім, напевно, я сів в автобус. І поїхав туди, так? Приїхав і напився. Незважаючи на те, що знаю, як на мене це діє. До того ж до нестями. У непотріб.

Так, скоріш за все так і було. Незважаючи на те, що знав. Що дуже погано, але він і не міг згадати саме буйство, яке за цим слідувало, і це було найгірше. Після третього келиха пива (іноді після другого) він провалювався в темну діру, і не виборсувався з неї, поки не прокидався на похміллі, але тверезий. Пиячити до відключки — так це називалося. І під час таких відключок його майже завжди тягнуло на… Назвемо це «пригоди». Після таких пригод він потрапив у колонію для неповнолітніх «Ріверв’ю» і, найімовірніше, через них опинився тут. Де б не знаходилося це тут.

Пригоди.

Пригоди, бодай їх.

Морріс сподівався, що сталася класична бійка в барі й обійшлося без зломів і незаконних проникнень. Інакше кажучи, без повторення його пригод на Цукрових Пригірках. Адже він давно перестав бути неповнолітнім, і цього разу жодної виправної колонії не буде, на жаль, сер. І все ж таки, він добряче відсидить своє, якщо скоїв злочин, тільки б цей злочин не мав відношення до вбивства одного геніального американського письменника. Якщо ж має, йому ще довго не доведеться відчути запах волі. Можливо, ніколи. Адже там не один Ротстайн? І тут пам’ять вирішила нарешті запрацювати, йому пригадалося, як Кертіс Роджерс запитував, чи є в Нью-Гемпширі страта на смерть.

Морріс приліг на ліжко, тремтячи, думаючи. Не може бути, що я тут через це. Не може цього бути!

Чи може?

Доводилося визнати, що це можливо, і не тільки тому, що поліцейські могли зв’язати його з трупами біля зони відпочинку. Свідомість наочно вимальовувала, як він, Морріс Белламі, студент-недоучка й самопроголошений дослідник американської літератури, у такому-собі барі або стриптиз-клубі хльоскає бурбон і скаженіє. Хтось згадує про вбивство Джона Ротстайна, великого письменника, американського генія-відлюдника, і Морріс Белламі — п’яний як чіп, палаючи тією величезної люттю, яку йому зазвичай вдається тримати в собі, повертається до «співрозмовника» і заявляє: «Щось він не дуже був схожий на генія, коли я розніс йому голову».

— Я б цього не зробив, — прошепотів він. Головний біль уже став просто нестерпним, до того ж щось було не так із лівою частиною обличчя. Вона палала. Я б ніколи такого не зробив.

Тільки звідки така впевненість? Коли він пиячив, могло статися що завгодно. Чорний звір зривався з ланцюга. В юнацтві цей звір скаженів у тому будинку на Цукрових Пригірках, улаштувавши там справжнє пекло, а коли спрацювала потайна сигналізація та приїхали поліцейські, він бився з ними, поки один не оглушив його кийком, після чого його обшукали й виявили, що кишені набиті коштовностями, здебільшого звичайними повсякденними, але були там й інші, необачливо залишені поза сейфом господині, страшенно цінні, навіть розкішні: добридень, як ся маєте, ми вирушаємо до Рівер’ю, де напружимо наш ніжний юний задок і знайдемо нових чудових друзів.

Він подумав: «Людина, яка влаштувала таке шоу з розкиданням лайна, цілком здатна п’янючою вихвалятися вбивством творця Джиммі Ґолда, і ти про це знаєш».

Хоча, це могла бути й поліція. Якщо вони його ідентифікували й розіслали орієнтування. Така ймовірність є.

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

— Стули пельку!

Цього разу закричав сам Морріс, скоріше, спробував закричати, але замість крику вихлюпнулось якесь блювотно-булькотне крячання. О, як нестерпно болить голова! І обличчя! Він провів рукою по лівій щоці й втупився в клапті засохлої крові, які залишилися на долоні. Провів ще й відчув подряпини, щонайменше три. Сліди від нігтів, до того ж глибокі. Про що це нам говорить? Ну, звичайно, — хоча бувають і винятки — чоловіки б’ють, а жінки дряпають. Жіночки це роблять нігтями, бо зазвичай для дряпання у них є красиві довгі нігті.

«Я спробував підчепити якусь цяцю, і вона відмовила мені за допомогою нігтів?»

Морріс спробував щось пригадати й не зміг. Він пам’ятав дощ, пончо, світло ліхтаря на корінні. Він пам’ятав кирку. Він, здається, пригадував щось про бажання послухати гучну музику й розмову з касиром у магазині «Зоні». Після цього? Суцільна темрява.

Подумав: «Може, це машина? Чортів „Біскейн“. Може, хтось побачив, як вона виїжджала із зони відпочинку на Трасу 92 із радіатором і з правим боком у крові, а може, я щось забув у бардачку. Щось із моїм ім’ям».

Але це здавалося малоймовірним. Вони купили «Шеві» у напівп’яної шльондри в якійсь забігайлівці в Лінні, платили всі троє в складчину. Машину вона переписала на такого собі Гарольда Фінмана, а це ім’я кращого друга Джиммі Ґолда в «Утікачі». Морріса Белламі вона не бачила, той завбачливо тримався осторонь, поки укладалася ця угода. До того ж Морріс, залишаючи машину біля торгового комплексу, зробив усе, аби полегшити роботу можливим викрадачам, хіба що не написав на лобовому склі «Будь ласка, викрадіть мене». Ні, «Біскейн» зараз стоїть на якійсь стоянці в центрі міста або біля озера, розібрана аж до самих коліс.

«І все ж таки, як я сюди потрапив? — Знову те саме питання, як щур, що бігає в колесі. — Якщо якась жінка прикрасила мені обличчя нігтями, я її вдарив? Зламав щелепу?»

За чорною завісою забуття ледь чутно дзвякнув дзвіночок. Якщо це так, його, імовірно, звинуватять у фізичному насильстві, і за це він може попрямувати до Вейнсвілла: подорож у великому зеленому автобусі з дротяною сіткою на вікнах. В’язниця в Вейнсвіллі, звичайно, річ не з приємних, але, якщо доведеться, кілька років за насильство можна й відсидіти. Насильство це ж таки не вбивство.

«Господи, тільки б це був не Ротстайн, — подумав він. — Мені так багато треба прочитати, записники чекають на мене в надійному місці. Приємне доповнення до цього — у мене є гроші, щоб підтримувати себе, понад двадцять тисяч доларів неміченими купюрами по двадцять і п’ятдесят доларів. Цього вистачить надовго, якщо не розкошувати. Тому, Господи, тільки б не вбивство!»

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

— Ще один раз, покидьку кінчений, — закричав хтось, — ще раз, і я вирву твою дупу тобі крізь рота!

Морріс заплющив очі.

Хоча до полудня Морріс відчув себе краще, він відмовився їсти ті помиї, які тут видавали за обід: локшина, що плавала в чомусь, схожому на кров’яний соус. Потім, приблизно о 14:00, четверо поліцейських пройшли коридором поміж камер. Один тримав у руках планшет із затискачем, другий вигукував прізвища:

— Белламі! Холлоуей! Макгівер! Райлі! Рузвельт! Тітгарден! Крок уперед.

— Правильно, Тігарден, сер, — сказав здоровенний негр у сусідній із Моррісом камері.

— Та мені насрати, хоч Джон Гандон. Якщо хочеш поговорити з призначеним судом адвокатом, крок уперед, якщо ні — сиди й чекай свого часу.

Півдюжини названих зробили крок уперед. Це були останні з тих, хто залишився, принаймні в цьому коридорі. Решту з тих, кого доправили вчора (дякувати Богу, і того хлопця, що знущався з пісні Джона Мелленкампа), або відпустили, або відвели до суду на ранкове висування обвинувачення. Усе це були дрібниці. Морріс знав, що вдень ​​висуваються звинувачення за серйозніші справи. Після його невеликої пригоди на Цукрових Пригірках йому висунули звинувачення вдень. Суддя Буковські, та ще сволота.

Морріс молився Богу, у якого не вірив, коли двері його клітки відчинилися. Насильство, Боже, домовилися? Це дуже просто. Тільки не вбивство. Боже, нехай вони нічого не знають про те, що сталося в Нью-Гемпширі чи в одній зоні відпочинку в Нью-Йорку, добре? Ти не проти?

— Виходимо в коридор, хлопчики, — сказав охоронець із планшетом. — Вийти й повернутися праворуч. Триматися на відстані витягнутої руки від чесного американця, що стоїть попереду. Не обертатися, не жартувати. Не засмучуйте нас, і ми не будемо засмучувати вас.

Вони спустилися ліфтом, таким здоровенним, що в ньому могло б вміститися невелике стадо корів, потім пройшли іншим коридором, а потім — дідько його знає навіщо, якщо вони всі були в сандаліях і комбінезонах без кишень, — крізь металошукач. За ним розташовувалася кімната для відвідувачів із вісьмома розділеними стінками кабінками, схожими на бібліотечні. Охоронець із планшетом велів Моррісу йти до номера 3. Морріс присів і подивився на призначеного йому судом адвоката крізь плексигласове скло, яке часто забруднювалось і зрідка милось. На боці свободи сидів якийсь ботан із поганою стрижкою і лупою. Під однією ніздрею у нього червонів герпес, пошарпаний портфельчик стояв на колінах. На вигляд йому було років дев’ятнадцять.

«Оце таке я отримав, — подумав Морріс. — О Господи, ось що я отримав». Адвокат указав на телефон, який висів на стіні кабінки Морріса, і відкрив портфель. З нього він витягнув єдиний аркуш паперу і, зрозуміло, жовтий адвокатський блокнот, куди ж без нього. Коли ці предмети лягли перед ним на столик, він поставив портфель на підлогу та зняв трубку свого телефону. Розмовляв він аж ніяк не невпевненим молодим тенорком, а навпаки, упевненим, хриплуватим баритоном, який здавався занадто потужним для досить хирлявої статури, що ховалася за дивною на вигляд фіолетовою краваткою.

— Ви по вуха в лайні, містере… — Він глянув на аркуш паперу, який лежав зверху на адвокатському блокноті. — Белламі. Готуйтеся провести дуже-дуже довгий час у в’язниці штату. Якщо, звичайно, ви нічого не хочете дати натомість.

Морріс замислився. Він говорить про записники.

Холод пройшовся по його руках ніжками злих фей. Якщо його взяли за Ротстайна, отже, його взяли й за Кертіса з Фредді. А це означає життя без надії на помилування. У нього вже не буде можливості повернути скриню й дізнатися про долю Джиммі Ґолда.

— Розповідайте, — сказав адвокат так, ніби віддав команду.

— Тоді скажіть, із ким я розмовляю.

— Елмер Кафферті, тимчасово до ваших послуг. Звинувачення вам буде пред’явлено за… — Він подивився на годинник, «Таймекс», навіть дешевший, ніж його костюм. — Тридцять хвилин. Суддя Буковські конче пунктуальна.

Голову Морріса пробило болем, і не через похмілля.

— Ні! Тільки не вона! Не може цього бути! Знову ця стерво!

Кафферті посміхнувся.

— Бачу, вам уже доводилося мати справу з Великою Буковські.

— Подивіться у своїх паперах, — знесилено промовив Морріс. Утім, можливо, там цього не було. Справа Цукрових Пригірків не підлягала розголосу, про що він і казав Енді.

Чортів Енді Халлідей. Тут більше його провини, ніж моєї.

— Гомік.

Кафферті насупився.

— Що ви сказали?

— Нічого. Продовжуйте.

— У моїх паперах є тільки звіт про вчорашнє затримання. Хороша новина: коли дійде до суду, вашу долю вирішуватиме інший суддя. Ще краща новина, принаймні для мене: до того часу ваші інтереси буду представляти не я, а хтось інший. Ми з дружиною переїжджаємо до Денвера, і ви, містере Белламі, перетворитеся на спогад.

Денвер не Денвер — Моррісу було начхати.

— Скажіть, у чому мене звинувачують.

— А ви не пам’ятаєте?

— Я був у відключці.

— Справді?

— Справді, — відповів Морріс.

Можливо, йому все ж доведеться віддати записники, хоча про це йому було боляче навіть думати. Але навіть якщо б він зробив таку пропозицію — або якби Кафферті це зробив, — чи зрозуміє прокурор цінність того, що в них міститься? Це здавалося малоймовірним. Юристи — не вчені. У розумі прокурора велика література — це який-небудь Ерл Стенлі Гарднер. Навіть якщо записники — чудові записники в розкішних молескінових палітурках — матимуть якесь значення для суду, що він, Морріс, отримає, віддавши їх? Один довічний термін замість трьох? Блискуче!

«Я все одно не зможу. Я не стану».

Енді Халлідей, можливо, і був гоміком, поціновувачем «Інгліш лезер», але щодо того, що саме рухало Моррісом, він не помилився. Кертіс і Фредді підписалися через гроші; коли Морріс сказав, що старий міг зберігати в себе тисяч сто, вони повірили йому. Рукописи Ротстайна? В уяві двох тупаків творчий доробок Ротстайна з 1960 поставав якимось маревом, щось на кшталт покинутої золотої копальні. Тільки для Морріса рукописи мали цінність. Якби щось пішло не так, він міг би запропонувати Кертісу й Фредді обміняти свою грошову частку на написані слова, і Морріс не сумнівався, що ті погодилися б. Якщо він віддасть записники зараз — тим паче, що в них містилися саги про Джиммі Ґолда, — отже, усе було марно.

Кафферті постукав телефоном по плексигласу й знову приклав трубку до вуха.

— Кафферті викликає Белламі, Кафферті викликає Белламі, прийом.

— Пробачте. Замислився.

— Трохи запізно замислюватися, чи не так? Спробуйте, будь ласка, не відволікатися. Ви обвинувачуєтеся за трьома пунктами. Ваше завдання, якщо ви згодні, — зробити заяву про свою невинність за всіма трьома пунктами. Пізніше, коли буде суд, зможете визнати себе винним, якщо це буде на вашу користь. Про заставу навіть не думайте, бо Буковські не сміється, а регоче, як та відьма.

Морріс подумав: «Ось так найбільші страхи стають реальністю. Ротстайн, Доу та Роджерс. Три вбивства першого ступеня».

— Містер Белламі? Час іде, і в мене уривається терпець.

Телефонна трубка опустилася, і Моррісу довелося зробити над собою зусилля, аби знову прикласти її до вуха. Тепер уже все було марно, але адвокат із приязним обличчям Річі Каннінгема й несподіваним баритоном зрілого чоловіка продовжував лити слова в його вухо, і якоїсь миті він таки почав розуміти, про що йдеться.

— Вони побудують драбинку, містере Белламі. Від початку до найгіршого. Сходинка перша: опір арешту. На момент висування обвинувачення важливо, щоб ви заявили про невинність. Сходинка друга: напад із застосуванням фізичного насильства — і не тільки щодо жінки — ви встигли добряче відлупцювати поліцейського, який першим прибув на виклик, перш ніж він надів на вас кайданки. Кажіть, що невинні. Сходинка третя: зґвалтування за обтяжуючих обставин. Спробу вбивства можуть додати пізніше, але поки що це всього лише зґвалтування… Якщо про зґвалтування взагалі можна говорити «усього лише». Кажіть, що…

— Хвилину, — сказав Морріс. Він доторкнувся до подряпин на щоці й відчув… надію. — Я когось зґвалтував?

— О, так, — відповів Кафферті із задоволеним виглядом. Імовірно, тому що клієнт нарешті його почув. — Міс Кора Енн Хупер… — Він дістав із портфеля аркуш паперу й звірився. — Це відбулося незабаром після того, як вона вийшла із закусочної, у якій працює офіціанткою. Вона йшла до автобусної зупинки на Ловер-Марлборо. Каже, що ви схопили її й потягли в провулок поруч із баром «Шутерс», де ви до цього кілька годин пили «Джек Деніелс» і вдарили музичний автомат, після чого вас попросили піти. У міс Хупер у сумочці лежав електронний пристрій для виклику поліції, і вона зуміла ним скористатися. І вона подряпала вам обличчя. Ви зламали їй ніс, повалили на землю, придушили й почали вводити свого Джонса Гопкінса в її Сару Лоуренс[12]. Коли прибув офіцер Філіп Еллентон, ви були в процесі.

— Зґвалтування. Навіщо було мені…

Дурне запитання. Навіщо він три довгих години розносив той будинок на Цукрових Пригірках, зробивши тільки одну коротку перерву, аби помочитися на обюссонський килим?

— Не маю уявлення, — сказав Кафферті. — Зґвалтування чуже для мого способу життя.

«Для мого теж, — подумав Морріс. — Зазвичай. Але я пив „Джек Деніелс“, і в мене зірвало дах».

— Скільки мені дадуть?

— Звинувачення проситиме довічне. Якщо на суді визнаєте провину й віддасте себе на милість суддів, можете отримати всього двадцять п’ять років.

На суді Морріс визнав себе винним. Заявляв, що шкодує про скоєне, винуватив у всьому алкоголь і віддав себе на милість суддів.

Дали йому довічне.

2013–2014

Ставши другокурсником середньої школи, Піт Сауберс придумав, яким буде його наступний крок: престижний коледж у Новій Англії, де не охайність, а література вважається чимось подібним до праведності. Він почав пошуки в інтернеті й став збирати рекламні брошури. Емерсон і Бостонський коледж здавалися найбільш підхожими, але можна було спробувати й Браун. Мати й батько не радили сподіватися на щось серйозне, але Піт їх не слухав. Він розумів: якщо в тебе немає надій та амбіцій, коли ти підліток, то й пізніше на тебе чекає повна лажа.

У тому, що він буде вивчати англійську, Піт не сумнівався. Частина цієї впевненості пов’язана з Джоном Ротстайном і його романом про Джиммі Ґолда; бо, наскільки знав Піт, він був єдиною людиною у світі, яка прочитала останні два романи з цієї серії, і вони змінили його життя.

Говард Рікер, учитель літератури на другому курсі, теж змінив його життя, хоча багато учнів і сміялися з нього. У нього було прізвисько Ріккі-хіппі, через картаті сорочки й брюки-кльош, які він любив носити. (Дівчина Піта, Глорія Мур, називала його Пастор Рікі, бо він мав звичку, збуджуючись, розмахувати руками над головою.) Однак уроків містера Рікера ніхто не зривав. Вони проходили захоплююче, на підйомі, до того ж, на відміну від інших учителів, він щиро любив дітей, називаючи їх «мої юні леді й джентльмени». Вони закатували очі, коли бачили його ретро-вбрання чи чули його рипучий сміх… Але наряди ці були кльовими, а дивний рипучий сміх звучав приязно й страшенно заразливо.

На найпершому уроці другого курсу з англійської містер Рікер влетів до кабінету, як подув прохолодного вітру, привітався й написав на дошці те, що Піт Сауберс запам’ятав назавжди:

— Що ви про це скажете, леді й джентльмени? — запитав він. — Що це означає?

Клас мовчав.

— Тоді я вам розповім. Це найпоширеніше критичне судження, що виносять подібні вам юні леді та джентльмени, приречені пройти курс, який ми почнемо з уривків із «Беовульфа» і закінчимо Реймондом Карвером. Серед учителів подібні оглядові курси іноді називають ГПП — Галопом по Пишнотах.

Він життєрадісно рипнув і помахав руками на рівні плечей жестом, що позначає благоговіння. Більшість хлопців розсміялися, Піт теж.

— Як оцінює клас «Скромну пропозицію» Джонатана Свіфта? Повна маячня! «Молодий Браун» Натаніеля Готорна? Повна маячня. «Ладнання стіни» Роберта Фроста? Помірна маячня! Необхідний за програмою уривок із «Мобі Діка»? Щонайповніша маячня!

Знову сміх. Ніхто з них не читав «Мобі Діка», але всі знали, що це важка й надзвичайно нудна книга. Повна маячня, інакше кажучи.

— Але іноді! — вигукнув містер Рікер, здійнявши один палець і драматичним жестом спрямувавши його на слова на дошці. — Іноді, мої юні леді та джентльмени, подібна критика навіть дуже доречна. Я зобов’язаний це визнавати, стоячи тут перед вами та клеячи дурня. Я зобов’язаний викладати деяку давнину, яку, якщо б моя воля, узагалі не став би чіпати. Я бачу, що ентузіазм у ваших очах згасає, і моє серце стогне. Так! Стогне! Проте я продовжую наполегливо йти вперед, тому що знаю: багато чого з того, що я викладаю, не маячня. Навіть ті дуже старі речі, які, як ви гадаєте, не мають жодного відношення до вас сьогоднішніх і ніколи такого відношення не матимуть, насправді глибоко пов’язані із сьогоденням, і з часом ви побачите цей зв’язок. Хочете знати, як відрізнити не-маячню від маячні? Поділитися з вами цією великою таємницею? Оскільки в нас ще залишається сорок хвилин уроку, і якщо вже в жорна нашого об’єднаного розуму ще не засипано зерно для обмолоту, гадаю, я це зроблю.

Він нахилився й обперся руками об стіл, його краватка захиталася, як маятник. Пітові здалося, що містер Рікер дивиться прямо на нього. Якби він знав, або хоча б інтуїтивно відчув, яку карколомну таємницю зберігав Піт у себе вдома на горищі під стосом ковдр! Щось куди більш важливе, ніж гроші.

— Протягом цього курсу, можливо, навіть сьогодні, ви прочитаєте щось важке, не зовсім зрозуміле й затавруєте: повна маячня. Чи я буду заперечувати, коли наступного дня ви проголосите свою думку на уроці? Навіщо мені займатися настільки непотрібними речами, скажіть, будь ласка? У нас із вами й так небагато часу, усього тридцять чотири тижні занять, і я не стану його витрачати на суперечки про позитивні якості якогось оповідання чи поезії. Навіщо, якщо будь-яка думка суб’єктивна, й остаточного рішення бути не може?

Дехто з учнів — у тому числі Глорія — занудьгували, але Піт абсолютно точно розумів, про що говорив містер Рікер, він же Ріккі-хіппі, адже, узявшись за записники, прочитав десятки критичних праць про Джона Ротстайна. У багатьох із них Ротстайна називали одним із найвидатніших американських письменників двадцятого століття, нарівні з Фіцджеральдом, Гемінґвеєм, Фолкнером і Ротом. Були й інші — меншість, але їхній голос був доволі чутним — які стверджували, що його роботи ординарні й беззмістовні. Піту потрапила до рук одна стаття в «Салоні», автор якої назвав Ротстайна «королем дотепів і святим-покровителем дурнів».

— Час розсудить, — сказав містер Рікер першого дня другого року навчання Піта в середній школі. — Він походжав туди-сюди, шурхаючи своїми старовинними кльошами й час від часу змахуючи руками. — Так! Час безжально відокремлює маячню від не-маячні. Це природний дарвінівський процес. Саме тому романи Грема Гріна можна купити в будь-якому магазині, а романи Сомерсета Моема не можна — ці романи, звичайно, існують, але їх треба замовляти, а робити ви це станете тільки в тому випадку, якщо вам про них щось відомо. Для більшості сучасних читачів нічого про них невідомо. Підніміть руку, хто з вас чув про Сомерсета Моема, і я скажу вам, як пишеться це ім’я.

Жодної руки не піднялося.

Містер Рікер кивнув. Досить сумно, як здалося Піту.

— Час показав, що містер Грін — це не-маячня, а містер Моем… Не настільки маячня, але про нього можна й забути. Він написав кілька досить непоганих романів (як на мене, «Місяць і гріш» — чудова річ, мої юні леді та джентльмени, чудова), і ще він написав чимало чудових оповідань, але жодного з них не включено до ваших підручників.

Чи варто мені побиватися через це? Чи варто лютувати, трясти кулаками й волати до справедливості? Ні, я не стану цього робити. Подібний відбір — природний процес. Рано чи пізно ви зрозумієте це, юні леді та джентльмени, хоча, коли це станеться, я залишуся у вашому дзеркалі заднього виду. Розповісти вам, як це буде? Ви прочитаєте щось, скажімо, «Dulce Et Decorum Est» Вілфреда Овена. Візьмемо його за приклад? Чому ні? — А потім низьким голосом, від якого в Піта по спині побігли мурашки й стислося горло: — «Личинами карги й шкарбуна, зігнувшись у воді стоячій, кахикаючи, ревучи від залпів, на відпочинок, що маячив удалині, ледь пленталися ми, мов ті старі шкапи…» і тому подібне. Хтось із вас скаже: ось маячня. Порушу я свою обіцянку не сперечатися, хоча й вважаю вірші містера Овена найкращою поетичною спадщиною Першої світової війни? Ні! Наразі це всього лише моя думка, а думка, це як дупа — є в кожного.

Увесь клас гримнув реготом, усі до одного: і юні леді, і юні джентльмени.

Містер Рікер підібрався.

— Я можу залишити когось після уроків, якщо ви будете заважати мені проводити урок, за дисципліною я стежу, але я ніколи не знехтую вашою думкою. І все ж, і все ж! — Його палець піднявся. — Час промчить! Temus fugit. Вірш Овена може випаруватися з ваших думок, у такому випадку ваша оцінка «от маячня» виявиться вірною. Принаймні для вас. Але деякі з вас будуть згадувати його. Знов і знову. І щоразу, коли це відбуватиметься, неспішна хода вашого дорослішання буде звучати дедалі голосніше. Щоразу, коли вам згадається цей вірш, ви менше й менше вважатиме його маячнею, і він буде ставати трішки більш важливим. Поки не засяє, мої юні леді та джентльмени. Поки не засяє. Так закінчуються мої вступні просторікування, і я прошу вас розкрити шістнадцяту сторінку цієї найвеличнішої книги під назвою «Мова та література».

Одним з оповідань, заданих містером Рікером того року, був «Переможець на дерев’яній конячці» Девіда Герберта Лоуренса, і, зрозуміло, багато юних леді та джентльменів містера Рікера (включаючи Глорію Мур, від якої Піт уже почав втомлюватися, незважаючи на її ідеальні груди) визнали його маячнею. Піт так не вважав, здебільшого через те, що життя змусило його швидше подорослішати. Коли 2013 поступився місцем 2014 — року знаменитих полярних морозів, коли обігрівачі по всьому верхньому Середньому Заходу увімкнули на максимум, спалюючи гроші пачками, — ця історія часто згадувалася йому, і відгомони її звучали дедалі голосніше й голосніше.

У родини в цьому оповіданні, здавалося, є все, але це не так; їм весь час не вистачало, і головний герой, хлопчик на ім’я Поль, постійно чув, як будинок шепоче: «Потрібні гроші! Потрібні гроші!» Піт Сауберс розумів, що комусь із хлопців це здасться маячнею. Їм пощастило вирости в родинах, де не потрібно слухати щоночі авки-гавки про те, які рахунки сплачувати першими. Або про ціну на сигарети.

Юний головний герой оповідання Лоуренса відкрив надприродний спосіб заробляти гроші. Стрибаючи на своїй дерев’яній конячці до уявної удачі, Поль міг передбачати, хто переможе на скачках у реальному світі. Він заробив тисячі доларів, але будинок продовжував шепотіти: «Потрібні гроші!»

Після одного з таких виснажливих перегонів, зірвавши черговий великий куш, Поль помер від крововиливу в мозок або чогось подібного. У Піта навіть голова не розболілась, коли він знайшов закопану скриню, адже цей ящик і став його дерев’яною конячкою, чи не так? Так. Його персональною дерев’яною конячкою. Але до 2013, коли він зустрів містера Рікера, конячка почала сповільнювати біг. Гроші зі скрині майже закінчилися.

Вони допомогли його батькам пережити важкі часи, коли їхній шлюб міг тріснути по швах і розвалитися. Піт це знав і жодного разу не пошкодував про те, що став їхнім ангелом-охоронцем. Говорячи словами відомої старої пісні, ящик із грошима став мостом над бурхливим потоком[13], і на іншому березі їх чекало щось значно приємніше. Важкі часи скінчилися. Мати знову працювала вчителем на повну ставку, і зарплатня в неї була на три тисячі на рік більше, ніж раніше. А тато завів власну невелику справу й займався не продажем нерухомості, а чимось, що називалося «пошук нерухомості». Кілька міських агентств були його клієнтами. Піт не дуже добре розумів, як це працює, але знав, що заняття це приносить якісь гроші й принесе ще більше наступного року, якщо ринок нерухомості буде продовжувати розвиватися. Просував він і кілька власних об’єктів нерухомості, але найкраще було те, що тато перестав приймати ліки й добре ходив. Милиці припадали пилом у комірчині вже більше року, і навіть тростиною він користувався тільки в дощові або снігові дні, коли боліли кістки та суглоби. Усе було напрочуд добре. Навіть чудово.

І все ж, як містер Рікер говорив щонайменше один раз на кожному уроці. І все ж таки! Треба було подумати про Тіну, а це дуже велике і все ж таки. Деякі з її подруг, що до переїзду жили по сусідству, включаючи Барбару Робінсон, яку Тіна обожнювала, вступали до Чапел-ридж, приватної школи зі зразковою репутацією. Випускникам Чапел-ридж були відчинені двері в будь-який гарний коледж. Мати якось сказала Тіні, що вони з татом не зможуть собі дозволити відправити її туди одразу після середньої школи. Можливо, вона змогла б почати відвідувати її з другого курсу, якщо їхні грошові справи підуть угору.

— Але я тоді нікого не буду там знати, — відповіла Тіна й заплакала.

— Там буде Барбара Робінсон, — сказала мама, і по звуку її голосу Піт (який слухав із сусідньої кімнати) зрозумів, що вона сама ось-ось заплаче. — А ще Хільда ​​та Бетсі.

Але Тінсі була трохи молодша за цих дівчаток, і Піт знав, що у Вест Сайді тільки з Барбарою його сестра дружила по-справжньому. Хільда Карвер і Бетсі Девітт, напевно, уже й не пам’ятали її. Як не згадає її і Барбара за рік-два. Їхня мати, схоже, забула, яка серйозна штука середня школа і як швидко спогади про твоїх колишніх друзів зникають із твоєї пам’яті, коли ти там опиняєшся.

Відповідь Тіни напрочуд коротко підсумувала всі ці думки:

— Ага, тільки вони не впізнають мене.

— Тіна…

— У вас є ці гроші! — закричала Тіна. — Ці незрозумілі гроші, які приходять щомісяця! Чому не можна трошки витратити на мене, щоб я пішла до Чапел-ридж?

— Тому що ми все ще не оговталися після важких часів, сонечко.

На це Тіна не змогла нічого заперечити, бо мама казала правду.

Його власні плани на коледж були ще одним і все ж таки. Піт знав, що деякі його друзі, якщо не більшість, уявляли коледж чимось далеким, як інші планети сонячної системи, але якщо він планував потрапити до гарного закладу (Браун, нашіптував йому внутрішній голос, англійська література в Браун), то треба було подавати документи заздалегідь, під час першого семестру в школі. Сама подача документів була безкоштовною, як і літні курси, на які йому доведеться піти, якщо він хоче заробити хоча б 670 балів із математики на відбірковому тестуванні. Він підробляв у бібліотеці на Гарнер-стрит, але на тридцять п’ять баксів на тиждень особливо не порозкошуєш.

Татів бізнес розширився настільки, що він почав подумувати про те, щоб завести офіс у діловому районі міста, і це було і все ж таки номер три. Якесь недороге приміщення на верхньому поверсі й близькість до місць, де вирує життя, звичайно, принесло б дивіденди, але це вимагало вкладення грошей, а Піт знав — хоч ніхто не говорив про це вголос, — що тато розраховував на загадкову готівку, щоб витримати перехідний період. Вони всі поступово стали залежними від загадкової готівки, і тільки один Піт знав, що вона закінчиться до того, як завершиться 2014 рік.

Ну, звичайно, він сам трохи витратив. Не так уже й багато — це викликало б питання, — але сотню туди, сотню сюди. Блейзер і легкі шкіряні туфлі для поїздки з класом до Вашингтона. Кілька компакт-дисків. І книги. Він став справжнім книжковим хробаком після того, як прочитав записники й полюбив Джона Ротстайна. Почав він з єврейських сучасників Ротстайна, таких як Філіп Рот, Сол Беллоу, Ірвін Шоу («Молоді леви» Піт вважав офігенно класним романом і не розумів, чому він не вважається класикою), а вже від них став відходити у різні боки. Він завжди купував книги в м’яких обкладинках, але й ті останнім часом коштували по дванадцять-чотирнадцять доларів, якщо не щастило знайти вживаний примірник.

«Переможець на дерев’яній конячці» залишив відгук у його душі, о так, ще і який, бо Піт сам чув, як його власний будинок шепоче: «Потрібні гроші»… А вже дуже скоро грошей стане менше. Але ж гроші це не все, що зберігала в собі та скриня, адже так?

Це було ще одне і все ж таки. Те, про що Піт Сауберс щодня ​​думав дедалі більше й більше.

Наприкінці навчального року потрібно було здати наукову роботу з курсу Галопом по Пишнотам, і Піт написав на шістнадцяти сторінках аналіз трилогії про Джиммі Ґолда, у якій цитати з різних оглядів змішав зі словами самого Ротстайна з нечисленних інтерв’ю, які він дав до того, як перетворився на відлюдника та сховався від світу на своїй фермі в Нью-Гемпширі. Закінчив Піт згадкою про рейд німецькими таборами смерті, який здійснив Ротстайн як репортер «Нью-Йорк Геральд» за чотири роки до публікації першої книги про Джиммі Ґолда.

«Я вважаю це найважливішою подією в житті містера Ротстайна, — написав Піт. — Напевно, у його письменницькому житті. Пошуки сенсу життя завжди приводять Джиммі до того, що містер Ротстайн побачив у тих таборах, й ось чому, коли Джиммі намагається жити життям американського громадянина, він завжди відчуває внутрішню порожнечу. Як на мене, найкраще це показано, коли він кидає попільничку в телевізор у романі „Утікач зменшує оберти“. Робить він це під час спеціального репортажу Сі-Бі-Ес про голокост».

Коли містер Рікер роздав перевірені роботи, велике «А+» красувалося на обкладинці Піта, на яку він помістив відскановану фотографію молодого Ротстайна поруч із Гемінґвеєм у ресторані «Сарді». Під «А+» містер Рікер написав: «Затримайся після уроків».

Коли всі хлопці розійшлися, містер Рікер подивився на Піта так пильно, що хлопець на якусь мить злякався: що як його улюблений учитель збирається звинуватити його в плагіаті. Але потім містер Рікер посміхнувся.

— Це найкраща учнівська робота, яку я читав за двадцять вісім років викладання. Це тому, що вона глибока й написана з упевненістю.

Піт весь засяяв від задоволення.

— Дякую. Дійсно. Дуже дякую.

— Але я не згоден із твоїм висновком, — сказав містер Рікер, відкидаючись на спинку стільця й переплітаючи пальці на потилиці. — Характеристика Джиммі «шляхетний американський герой, на зразок Гекльберрі Фінна», не підтверджується заключною книгою трилогії. Так, він жбурляє попільничку в екран телевізора, але це не героїчний учинок. Логотип каналу Сі-Бі-Ес — око, і, знаєш, учинок Джиммі є ритуальним осліпленням свого внутрішнього ока, того, що завжди бачить істину. Це не моє припущення, це майже дослівна цитата з есе «Утікач відвертається» Джона Кроу Рансома. Леслі Фідлер говорить майже те саме в «Любов і смерть в американському романі».

— Але…

— Я не намагаюся переконувати тебе, Піте; я просто хочу сказати, що треба слідувати за книгою, куди б вона не вела, а це означає не пропускати ключові сюжетні ходи, які суперечать твоєму тезису. Що робить Джиммі після того, як кидає попільничку в телевізор і після того, як його дружина вимовляє класичне: «Непотріб, як тепер діти будуть дивитися Міккі-Мауса?»

— Іде й купує новий телевізор, але…

— Не просто перший-ліпший телевізор, а перший кольоровий телевізор у районі. А потім?

— Створює велику й успішну рекламну кампанію миючого засобу «Даззі-Ду». Але…

Містер Рікер скинув брови в очікуванні але. Як міг Піт розповісти йому, що рік потому Джиммі посеред ночі прокрадеться в рекламне агентство із сірниками й каністрою гасу? Що Ротстайн передбачив рух проти війни у В’єтнамі й за громадянські права тим, що змусив Джиммі влаштувати пожежу, яка практично знищила будівлю, відому як «Храм реклами»? Що він їде автостопом із Нью-Йорка, жодного разу навіть не озирнувшись і залишивши родину, і стає волоцюгою, точнісінько як Гекльберрі і Джим? Нічого цього він розповісти не міг, тому що про ці події йшлося в романі «Утікач прямує на захід», який існував тільки в сімнадцяти списаних дрібним почерком записниках, що пролежали в старій скрині понад тридцять років.

— Давай, назви мені свої але, — рівним голосом промовив містер Рікер. — Я більше всього на світі люблю поговорити про гарну книгу з людиною, яка може ґрунтовно довести свою точку зору. Ти, схоже, уже запізнився на свій автобус, але я із задоволенням тебе підкину додому. — Він постукав пальцем по обкладинці роботи Піта, на якій Джонні Р. і Ерні Г., ці титани американської літератури, піднімали для тосту непомірні келихи мартіні. — Якщо не брати до уваги недоведений висновок (а це через зворушливе бажання побачити світло в кінці дуже темного останнього роману), це видатна робота. Просто видатна. Тому давай, назви свої але.

— Напевно, немає жодних але, — відповів Піт. — Ви маєте рацію.

Тільки містер Рікер був не правий. Будь-які сумніви щодо того, чи здатний Джиммі Ґолд продатися, які залишилися в кінці «Утікач прямує на захід», були розвіяні останнім і найдовшим із романів — «Утікач піднімає прапор». Це була найкраща книга, яку читав Піт. І найсумніша.

— Ти у своїй роботі не говориш про те, як Ротстайн помер.

— Ні.

— Можу я дізнатися, чому?

— Напевно, тому що тема була інша. Та й, якби я ще про це написав, робота вийшла б занадто довга. Ну і… Це такий облом був для нього. Що його вбили звичайні грабіжники.

— Йому не варто було тримати в будинку гроші, — зі співчуттям вимовив містер Рікер. — Але він тримав їх удома, і про це знало багато людей. Не суди його за це занадто суворо. Багато письменників не вміли поводитися з грошима й робили всілякі дурниці. Чарльз Діккенс, наприклад, утримував цілу родину дармоїдів, включаючи власного батька. Семюел Клеменс мало не збанкрутів на махінаціях із нерухомістю. Артур Конан Дойл втратив тисячі доларів через фальшивих медіумів і витратив ще кілька тисяч на фальшиві фотографії фей. Ротстайн принаймні свою основну роботу закінчив. Якщо, звичайно, ти не вважаєш, як деякі, що…

Піт подивився на годинник.

— Містер Рікер? Напевно, я ще встигну на автобус, якщо покваплюсь.

Містер Рікер своїм кумедним побожним жестом помахав руками.

— Біжи, звичайно ж. Я просто хотів подякувати тобі за таку гарну роботу… І дати дружню пораду: коли наступного року будеш готувати інші — а потім і в коледжі, — не дозволяй доброму серцю затьмарювати свій критичний погляд. Критичний погляд завжди має бути холодним і чистим.

— Не дозволю, — пообіцяв Піт і вибіг із кабінету.

Менш за все йому хотілось обговорювати з містером Рікером імовірність того, що злодії, які позбавили життя Джона Ротстайна, могли разом із грошима забрати неопубліковані рукописи й знищити їх, вирішивши, що вони нічого не варті. Декілька разів Піт подумував здати рукописи в поліцію, але це майже напевно означало, що батьки таки дізнаються про джерело загадкової готівки. Зрештою, записники були не тільки літературним скарбом, але ще й речовим доказом злочину. Але це був старий злочин, давня історія, яку краще не ворушити.

Чи не так?

На автобус він, звичайно ж, не встиг, і це означало, що доведеться дві милі йти додому пішки. Піт був не проти. Він усе ще сяяв від похвали містера Рікера, і йому багато про що треба було подумати. Переважно про неопубліковані роботи Ротстайна. Ці розповіді, думав він, дуже різнорідні, і лише деякі з них можна назвати справді гарними, а поетичні спроби, на думку Піта, були, м’яко кажучи, і зовсім слабкими. Але ці два останніх романи про Джиммі Ґолда були… золотими. Спираючись на деякі факти, розкидані по романах, Піт дійшов висновку, що останній із них, той, де Джиммі піднімає палаючий прапор під час вашингтонського мирного мітингу, було закінчено десь у 1973, оскільки події роману закінчуються, коли Ніксон ще був президентом. Те, що Ротстайн так і не опублікував останні книги про Ґолда (плюс ще один роман про Громадянську війну), вражало Піта. Вони були такими гарними!

Піт брав із горища лише один записник у молескіновій палітурці й читав його в себе в кімнаті за зачиненими дверима, прислухаючись, чи не наближається хтось із родини. Він завжди тримав напоготові ще якусь книгу, яку, почувши за дверима кроки, тієї ж миті розкривав, ховаючи рукопис під матрац. Одного разу він таки ускочив. Це була Тіна, яка, на лихо, мала звичку ходити будинком у шкарпетках, запитала, відчинивши двері:

— Що це?

— Не твоє діло, — відповів він, ховаючи записник під подушку. — І, якщо писнеш мамі чи татові, отримаєш у мене.

— Порнуха?

— Ні! — Хоча в містера Ротстайна деінде траплялись аж занадто яскраві сцени, особливо якщо врахувати, що вони були написані підстаркуватою людиною. Наприклад, той епізод, коли Джиммі й ті дві дівчини-хіппі…

— Тоді чому ти не хочеш, щоб я це побачила?

— Тому що це особисте.

Її очі спалахнули.

— Це твоє? Ти що, пишеш книгу?

— Може, і пишу. Що з того?

— Круто! А про що?

— Про те, як жучки займаються сексом.

Вона захихотіла.

— Ти ж сказав, що це не порнуха. Можна мені почитати, коли закінчиш?

— Подивимось. Тільки не патякай, добре?

Вона погодилася, а про Тіну можна було сказати одне: вона майже ніколи не порушувала обіцянок. Відтоді минуло два роки, і Піт не сумнівався, що вона давно забула про той випадок.

На сяючому десятишвидкісному велосипеді підкотив Біллі Веббер.

— Здоров був, Сауберс! — як майже всі інші (за винятком містера Рікера), Біллі вимовляв його прізвище як Собберс, а не САУ-берс, але яка різниця — усе одно лайно, а не прізвище, як не крути. — Що робиш улітку?

— Працюю в бібліотеці на Гарнер-стрит.

— Доси?

— Умовив їх на двадцять годин на тиждень.

— Дідько, чуваче, ти ще занадто молодий, щоб за зарплатню горбатитися.

— Та я сам хочу, — сказав Піт, і це було правдою. Бібліотека, крім різних приємних привілеїв, надавала ще й безкоштовний комп’ютерний час, коли можна було працювати, не хвилюючись, що хтось почне заглядати тобі через плече. — А ти?

— Збираюся їхати до Мейна на наше літнє місце. Озеро Чайна. Багато симпатичних дівчат у бікіні, і ті, що з Массачусетса, знають, що робити.

«Тоді, може, вони чогось навчать тебе», — уїдливо подумав Піт, але, коли Біллі виставив долоню, ляснув її своєю і проводив його поглядом, не без заздрощів. Десятишвидкісний ровер, дорогі кросівки «Найк», літній відпочинок у Мейн — схоже, дехто вже оговтався після кризи. А може, їх криза й зовсім не торкнулася. Чого не скажеш про родину Сауберсів. Вони, звісно, не були жебраками, але…

Потрібні гроші, шепотів будинок в оповіданні Лоуренса. Потрібні гроші.

Чи можливо перетворити записники на гроші? Чи існував спосіб? Піту не подобалося навіть думати про те, щоб розлучитися з ними, але водночас він розумів, що ховати їх від усіх на горищі неправильно. Роботи Ротстайна, особливо останні дві книги, заслуговували, аби світ про них знав. Вони б відродили репутацію Ротстайна, Піт у цьому не мав сумніву, утім, не це було головне. Читачеві вони б сподобалися — ось що було головне. Читач би їх полюбив, якби був таким, як Піт.

Але ж рукописи — не безликі двадцяти-і п’ятдесятидоларові банкноти, походження яких неможливо відстежити. Піта могли схопити й відправити за ґрати. Він погано уявляв, у якому саме злочині його могли звинуватити, — зрозуміло, що аж ніяк не в приховуванні краденого майна, адже він його не отримав на зберігання, а тільки знайшов, — але був упевнений, що спроба продати те, що не належить тобі, точно є якимось порушенням закону. Можна було б пожертвувати щоденники альма-матер Ротстайна, але це довелося б робити анонімно, інакше все спливе, і батьки дізнаються, що їхній син підтримував їх грошима, викраденими у вбитого. Більш того, за анонімне пожертвування нічого не отримаєш.

Піт у своїй роботі жодного слова не сказав про вбивство Ротстайна. Він читав про це, переважно в комп’ютерному залі бібліотеки. Він знав, що Ротстайна застрелили в такий спосіб, що це скидалося на страту. Він знав, що виявлені у дворі сліди дозволили детективам зробити припущення, що в злочині брали участь двоє, троє або навіть четверо чоловіків, судячи з розміру відбитків ніг. Вважали також, що невдовзі після цього двох із них було вбито на одній із придорожніх зон відпочинку в Нью-Йорку.

Через деякий час після вбивства в Парижі Маргарет Бреннан, перша дружина письменника, дала інтерв’ю. «У цьому провінційному містечку всі тільки про нього й говорили, — сказала вона. — Про що ще їм було говорити? Про корів? Про якийсь там новий гноєрозпилювач? Для провінціалів Джон був важливою людиною. Вони чомусь думають, що письменники заробляють стільки ж, скільки директори банківських корпорацій, тому вважали, що на своїй фермі він зберігав сотні тисяч доларів. Якийсь заїжджий пройдисвіт почув ці розмови, от і все. Такі-от неговіркі янкі! Присягаюся своєю ірландською дупою, тамтешні місцеві жителі винні не менше, ніж бандити, які це скоїли».

Коли її запитали, чи таке можливо, щоб Ротстайн міг зберігати в себе не лише гроші, а й рукописи, Пеггі Бреннан, як написав її інтерв’юєр, «розсміялася сигаретно-хриплуватим голосом».

«Чергові чутки, дорогенький. Джонні сховався від усього світу з однієї причини. Він перегорів і був занадто добрим, щоб визнати це».

«Що ти про це знаєш? — подумав Піт. — Він, напевно, і розлучився з тобою, бо йому набрид цей сигаретно-хриплуватий сміх».

Піт прочитав безліч версій у різних газетах і журналах, але сам схилявся до того, що містер Рікер називав «принципом леза Оккама». Тобто найпростіша й очевидна відповідь зазвичай є правильною. Троє людей вдерлися до будинку, й один з них убив своїх спільників, щоб усю здобич залишити собі. Піт уявлення не мав, навіщо цей хлопець приїхав до цього міста й чому сховав скриню, але був упевнений в одному: грабіжник, що залишився в живих, ніколи не повернеться за своїм добром.

Математика не була сильним боком Піта — тому й доводилося витрачати час на ці літні курси, — але не треба бути Ейнштейном, щоб скласти прості цифри й оцінити можливості. Якщо грабіжникові, що залишився в живих, у 1978 було тридцять п’ять, (Пітеру цей вік здавався найімовірнішим), отже, у 2010, коли Піт знайшов скриню, йому було б шістдесят сім, а зараз близько сімдесяти. Сімдесят років — це вже глибока старість. Якщо він і з’явиться за своєю здобиччю, то хіба що на ходунках.

Звернувши на Сикоморову вулицю, Піт посміхнувся.

Він припускав три можливих пояснення, чому грабіжник не повернувся за скринею, усі три однаково ймовірні. Перше: він міг сидіти у в’язниці за якийсь інший злочин. Друге: він міг померти. Третє було поєднанням перших двох: він міг померти у в’язниці. Як би там не було, Піт не думав, що йому варто перейматися щодо цього хлопця. А ось записники — інша річ. Вони його надзвичайно хвилювали. Скніти над ними — це все одно, що сидіти на купі викрадених прекрасних картин, які ніколи не зможеш продати.

Або на ящику з динамітом.

У вересні 2013, майже за тридцять п’ять років після вбивства Джона Ротстайна, Піт поклав у конверт з адресою батька останню пачку грошей зі скрині, триста сорок доларів, і, розуміючи всю жорстокість сподівань, яким не судилося справдитися, додав коротку записку: «Це останнє. На жаль, більше немає».

Автобусом він доїхав до торгового комплексу «Березовий пагорб», де між відділом «Дискаунт Електронікс» і йогуртовим кафе є поштова скринька. Озирнувшись навколо й переконавшись, що нікого немає, він поцілував конверт, кинув його в щілину і пішов. Зробив це в стилі Джиммі Ґолда, не обертаючись.

Десь за два тижні після Нового року, готуючи собі на кухні бутерброд з арахісовим маслом і варенням, Піт почув, як батьки розмовляють у вітальні з його сестрою. Ішлося про Чапел-ридж.

— Я думав, що ми, можливо, могли б це дозволити, — говорив тато. — Якщо я даремно змусив тебе сподіватися, вибач, Тінсі.

— Це через те, що незрозумілі гроші перестали надходити? — запитала Тіна.

Відповіла мама:

— І через це, але не тільки. Тато хотів узяти кредит у банку, але йому не дали. Вони перевірили його роботу й зробили…

— Перспективну оцінку прибутку, — підказав тато, і в його голосі почулися нотки колишньої гіркоти, як у дні після нещасного випадку. Щиро дякую, хоч безкоштовно. Кажуть, що зможуть дати кредит у 2016, якщо бізнес зростатиме по п’ять відсотків. Ну а поки, ці кляті полярні морози… Усієї матусиної зарплатні не вистачає на опалення. Зараз усім важко, від Мейна до Міннесоти. Я знаю, це не втіха, але все ж.

— Сонечко, нам так шкода, що не вийде, — додала мама.

Піт думав, Тіна ось-ось вибухне. Поступово наближуючись до переломних тринадцяти років, дівчинка дедалі частіше вибухала дитячим гнівом, але нічого такого не сталося. Вона сказала, що розуміє, і що Чапел-ридж, напевно, аж занадто крута школа. Потім вона прийшла на кухню й попросила Піта зробити їй такий самий бутерброд, тому що він виглядав дуже смачно. Він зробив ще один бутерброд, і вони всі вчотирьох стали дивитись у вітальні телевізор і сміятися з «Теорії Великого Вибуху»[14].

Проте пізніше, уночі, він почув, як Тіна плакала у своїй кімнаті. Від цього йому стало гидко на душі. Він пішов до себе, дістав з-під матраца записник у молескіновій палітурці й узявся перечитувати «Утікач прямує на захід».

У тому семестрі він записався на курси творчого письма місіс Девіс, однак, хоча за оповідання йому неодмінно ставили вищі оцінки, уже до лютого він зрозумів, що не буде письменником. Так, він непогано вправлявся зі словами, про що він знав і сам, без місіс Девіс (хоча вона не раз це повторювала), але йому не вистачало якоїсь творчої іскри. Йому найцікавіше було читати художню літературу, а потім намагатися проаналізувати прочитане, укладаючи все в більш загальну структуру. Він відчув смак до такого роду детективної роботи, коли писав твір про Ротстайна. У бібліотеці на Гарнер-стрит він знайшов одну з книг, про які згадував містер Рікер, — «Любов і смерть в американському романі» Фідлера, і вона йому так сподобалася, що він купив собі її спеціально, щоб робити позначки й записи на полях. Йому як ніколи закортіло стати фахівцем із літератури, щоб викладати, як містер Рікер (тільки, можливо, не в школі, а в університеті), і коли-небудь написати книгу, як містер Фідлер, у якій він би пройшовся по критиках традиційного толку й поставив під сумнів їхні погляди на деякі речі.

І все ж таки!

Потрібні гроші. Містер Фельдман, консультант, сказав йому, що отримати повноцінну стипендію для нього «малоймовірно», і Піт це розумів. Він — звичайний випускник пересічної Середньозахідної школи, хлопець, який підробляє в бібліотеці й виконує одну-дві нудні позакласні роботи, щось на кшталт випуску шкільної газети або щорічника. Навіть якби йому пощастило сісти в цей човен, не можна було забувати про Тіну. Вона абияк справлялася в школі, отримувала то «В», то «С» і, узагалі, здається, останнім часом більше цікавилася макіяжем, взуттям та поп-музикою, ніж навчанням. Їй була потрібна перерва, щоб якось відволіктися. Він навіть у свої неповні сімнадцять мав достатньо розуму, аби розуміти: Чапел-ридж може не допомогти його молодшій сестрі… А втім, може й допомогти. Ще й тому, що вона не зламалася. Принаймні поки що.

«Мені потрібен план», — думав він, хоча насправді йому був потрібен не зовсім план. Йому була потрібна історія. І нехай великий письменник, як містер Ротстайн або містер Лоуренс, з нього ніколи б не вийшов, придумувати сюжети він таки вмів. Саме це йому зараз і потрібно було зробити. Тільки в основі кожного сюжету лежить ідея, а із цим у нього поки не виходило.

Він почав годинами просиджувати в книгарні на Вотер-стрит, де кава була дешевою, і навіть книги в м’якій палітурці продавалися зі знижкою тридцять відсотків. Одного разу в березні після школи, прямуючи на роботу до бібліотеки, він вирішив зайти до магазину, сподіваючись пошукати щось із Джозефа Конрада. В одному з нечисленних інтерв’ю Ротстайн назвав Конрада «першим великим письменником двадцятого століття, хоча його найкраща річ і була написана до 1900».

Поруч із магазином під повіткою було встановлено довгий стіл. «ВЕСНЯНИЙ РОЗПРОДАЖ, — значилося на вивісці. — НА ВСЕ, ЩО НА ЦЬОМУ СТОЛІ, — ЗНИЖКА 70 %. — І нижче: — ХТО ЗНАЄ, МОЖЕ, ВИ НАТРАПИТЕ НА СКАРБ!» Обабіч цього рядку були намальовані жовті смайлики, аби пояснити, що це жарт, тільки Пітові це смішним не здалося.

У нього нарешті з’явилася ідея.

Тиждень потому він затримався в школі після уроків, щоб поговорити з містером Рікером.

— Радий тебе бачити, Піте. — Сьогодні на містерові Рікері була яскрава візерунчаста сорочка з пишними рукавами й психоделічна краватка. Піт подумав: «Оце так поєднання, тепер зрозуміло, чому рух дітей квітів зійшов нанівець». — Місіс Девіс тебе дуже хвалить.

— Вона кльова, — сказав Піт. — Я пізнаю багато нового. — Насправді, нічого нового він не пізнавав і не думав, що хтось інший на її уроках щось пізнавав. Вона була приємною людиною й нерідко розповідала про досить цікаві речі, але Піт дедалі більше схилявся до думки, що творчого письма неможливо навчити, його можна лише навчитися.

— Чим можу допомогти?

— Пам’ятаєте, ви говорили, як дорого коштував би в наш час рукопис Шекспіра?

Містер Рікер посміхнувся.

— Я завжди про це розповідаю на уроках у середині тижня, коли клас починає нудьгувати. Немає нічого кращого за жадібність, коли треба заволодіти увагою дітей. А що? Ти знайшов фоліо, Мальволіо?

Піт ввічливо посміхнувся.

— Ні, але, коли ми на лютневих канікулах гостювали в мого дядька Філа в Клівленді, я знайшов у нього в гаражі цілу купу старих книг. Більшість про Тома Свіфта, це юний винахідник.

— Я добре пам’ятаю і Тома Свіфта, і його друга Неда Ньютона, — сказав містер Рікер. — «Том Свіфт і мотоцикл», «Том Свіфт і магічна камера»… Коли я був маленьким, ми жартували: «Том Свіфт і електрична бабуся».

Піт знову зобразив ввічливу посмішку.

— Там ще було з десяток книг про дівчинку-детектива Тріксі Белден і ще про Ненсі Дрю.

— Здається, я розумію, до чого ти ведеш, і мені не хочеться тебе розчаровувати, але доведеться. Том Свіфт, Ненсі Дрю, брати Харді, Тріксі Белден… Усе це цікаві свідчення минулої епохи й чудове мірило того, як за останні років вісімдесят змінилося те, що називається підлітковою літературою, але ці книги не мають ніякої грошової цінності, навіть якщо вони в ідеальному стані.

— Я знаю, — відповів Піт. — Я потім перевірив у блозі «Гарні книги». Але, поки я їх розглядав, у гараж увійшов дядько Філіп і сказав, що в нього є таке, що зацікавить мене ще більше. Я йому до цього розповідав, що займаюся Джоном Ротстайном. Виявилося, це «Утікач» у твердій обкладинці з автографом. Без посвяти, просто підпис. Дядечко Філ розповів, що отримав цю книгу від якогось хлопця на ім’я Ел, який програв йому в покер десять доларів. Він сказав, що вона в нього зберігається вже п’ятдесят років. Я подивився на вихідні дані, це перше видання.

Містер Рікер слухав його, гойдаючись на стільці, але після цих слів із грюкотом сів рівно.

— Стривай-но! Ти, імовірно, знаєш, що Ротстайн дуже рідко давав автографи?

— Так, — кивнув Піт. — Він називав це «спотворенням досконалої книги».

— Саме так, у цьому він був схожий на Реймонда Чандлера. А чи відомо тобі, що підписані автором книги цінуються більше, якщо автор написав лише своє ім’я, без посвяти?

— Так, на «Гарних книгах» про це написано.

— Підписане перше видання Ротстайна, імовірно, чогось коштує. — Містер Рікер замислився. — Хоча, якщо увімкнути мозок, у якому вона стані?

— У гарному, — швидко відповів Піт. — Кілька плям на форзаці й титулі, більше нічого.

— Ти, я бачу, у темі.

— Почитав дещо після того, як дядько показав Ротстайна.

— Ця книга не в тебе, я гадаю?

«У мене є дещо краще, — подумав Піт. — Якби ви тільки знали». Часом він відчував тягар від цього знання, а сьогодні — особливо, через те що доводилося брехати.

Це брехня заради добра, нагадав він собі.

— Ні, але дядько сказав, що подарує її мені, якщо я хочу. Я сказав, що мені треба подумати, бо він не… Ну, знаєте…

— Не має уявлення, яка її реальна вартість?

— Так. Але потім я почав думати…

— Що?

Піт сунув руку в задню кишеню, дістав складений аркуш паперу й простягнув його містеру Рікеру.

— Я пошукав в інтернеті книжкових торговців у нашому місті, які купують і продають перші видання, і знайшов цих трьох. Я знаю, ви теж букініст…

— Який там букініст. Я на свою зарплатню не можу собі дозволити купувати щось серйозне, але в мене є збірка Теодора Рьотке з автографом, який планую передати дітям. «Пробудження». Дивовижні вірші. Є ще Воннеґут, але цей майже нічого не коштує. На відміну від Ротстайна, татусь Курт підписував усе, що заманеться.

— Я лишень подумав, чи знаєте ви когось із них, і, якщо знаєте, скажете, хто кращий. Якби я вирішив узяти в дядька цю книгу й потім… Ну, розумієте, продати її.

Містер Рікер розгорнув аркуш, подивився на нього, після чого знову глянув на Піта. Від цього погляду, уважного й водночас доброзичливого, Піт відчув ніяковість. Можливо, це була таки невдала ідея, і він не так уже й майстерний у письменництві, але відступати пізно, доведеться якось викручуватися.

— Я знаю їх усіх. Але, чорт забирай, ще я знаю, як багато для тебе значить Ротстайн, і не тільки з твоєї минулорічної роботи. Енні Девіс каже, ти часто його згадуєш на творчому письмі. Вона стверджує, що трилогія про Ґолда — це твоя Біблія.

Піт змушений був погодитися. Він і гадки не мав, яким балакучим був. Слід припинити так багато говорити про Ротстайна, вирішив він. Це небезпечно. Люди можуть згадати про це, якщо…

Якщо.

— У тому, щоб мати літературних кумирів, немає нічого поганого, Піте, особливо якщо ти збираєшся в коледжі вивчати літературу. Для тебе це Ротстайн, принаймні зараз, і ця книга може стати початком власної бібліотеки. Ти впевнений, що хочеш продати її?

Піт міг відповісти на це питання абсолютно щиро, хоча насправді мова йшла не про книгу з автографом.

— Так, упевнений. У нас удома зараз деякі труднощі…

— Я чув, що сталося з твоїм батьком, це жахливо. Дякувати Богу, хоч цього психа схопили, поки він не встиг ще чогось накоїти.

— Татові вже краще, вони з мамою знову працюють, тільки, розумієте, мені знадобляться гроші на коледж…

— Розумію.

— Проте це зараз не головне. Моя сестра хоче вчитися в Чапел-ридж, а батьки кажуть, що не можуть її туди влаштувати. Принаймні наступного року. Вони, звичайно, заробляють, але не стільки. А мені здається, їй треба вчитися в такому місці. Вона наразі, не знаю, як би так сказати, відстає.

Містер Рікер, який, безумовно, бачив на своєму віку чимало відстаючих учнів, серйозно покивав.

— Якби Тіна могла потоваришувати з тими, хто хоч намагається вчитись, особливо з цією дівчинкою, Барбарою Робінсон, з якою вона дружила, коли ми жили у Вест Сайді, усе могло б скластися інакше.

— Це добре, що ти думаєш про сестру, Піте. Навіть шляхетно.

Піт ніколи не вважав себе шляхетним. Від несподіванки він навіть закліпав очима.

Мабуть, бачачи його збентеження, містер Рікер знову спрямував погляд на папір.

— Ну добре. «Книги Гриссома» для тебе кращий варіант, звичайно, якщо б Тедді Гриссом був живий, але зараз магазином заправляє його син, а він, відверто кажучи, скнара ще та. Він чесний, але з доларом розлучається неохоче. Він скаже, мовляв, часи зараз такі, але насправді в нього така вдача.

— Добре…

— Думаю, ти подивився в інтернеті, скільки може коштувати перше видання «Утікача» в гарному стані і з автографом?

— Так. Дві-три тисячі. Цього не вистачить на рік навчання в Чапел-ридж, але хоч почати можна. Тато називає це «чесні гроші».

Містер Рікер кивнув.

— Справді. Тедді-молодший, либонь, почне з восьмисот, ти можеш розкрутити його на тисячу, але, якщо продовжувати тиснути, він може встати дибки й пошле тебе куди подалі. Наступний магазин Бадді Франкліна, «Купуй книгу». Він теж нічого — тобто, справи веде чесно, тільки Бадді мало цікавиться художньою літературою двадцятого століття. У нього інша велика гра, він продає старовинні карти та атласи сімнадцятого століття багатим хлопцям із Брансон-парк і Цукрових Пригірків. Але, якщо зможеш умовити Бадді оцінити книгу, іди в «Гриссом» до Тедді-молодшого, можеш отримати тисячу двісті. Я не кажу, що отримаєш, але шанс є.

— А «Рідкісні видання Ендрю Халлідея»?

Містер Рікер спохмурнів.

— Від Халлідея я б тримався подалі. У нього невеликий магазинчик на Лейсмейкер-лейн у торговому центрі поруч із Ловер-Мейн-Стрит. Приміщення завширшки не більше вагона в поїзді, зате довге, майже на цілий квартал. І все начебто гаразд, але є в нього якийсь присмак. Я чув, він не надто педантичний щодо походження певних товарів. Знаєш, що це означає?

— Лінія власності.

— Правильно. Яка закінчується папірцем, який засвідчує, що ти легально володієш тим, що хочеш продати. Єдине, про що я знаю напевно: років п’ятнадцять тому Халлідей продав пробний екземпляр «Та й славних мужів похвалімо» Джеймса Ейджі, а виявилося, що його було викрадено з маєтку Брук Астор. Вона була заможною старою пліткаркою з Нью-Йорка й тримала злодійкуватого керуючого справами. Халлідей показав чек, і його розповідь про те, як до нього потрапила книга, скидалася на правду, тому справі проти нього не дали хід. Але чек можна й підробити. Я б тримався від нього подалі.

— Дякую, містере Рікер, — сказав Пітер, а сам подумав, що, якби вирішив діяти, то попрямував би одразу до «Рідкісних видань Ендрю Халлідея». Але йому потрібно було б поводитися вкрай обережно, і, якби містер Халлідей відмовився платити готівкою, угода не відбулась би. До того ж ні за яких обставин він не повинен був дізнатися ім’я Піта. Навіть грим не завадив би, однак тут не можна перегнути палицю.

— Будь ласка, Піте, але, якщо я скажу, що задоволений цією розмовою, це буде неправдою.

Піт його добре розумів. Він і сам не відчував радості.

Місяць потому він усе ще ламав голову, як учинити, і вже майже дійшов висновку, що спроба продати навіть одну записну книжку — справа надто ризикована й невдячна. Усе було б нічого, якби можна було звернутися до якогось приватного колекціонера — йому кілька разів доводилося читати про людей, які, наприклад, купують цінні картини, аби повісити їх у якійсь таємній кімнаті, де тільки вони можуть милуватися ними, — але він сумнівався, що знайде когось із них. Дедалі більше й більше Піт схилявся до того, щоб пожертвувати їх анонімно. Можна було б, скажімо, відіслати їх до бібліотеки Нью-Йоркського музею. Її завідувач напевно зрозуміє їхню цінність. Проте зробити це тихо й непомітно, як хотілося Піту, було неможливо. Це зовсім не те, що кидати конверти з грошима в нікому не відому поштову скриньку на розі. А що як його хтось запам’ятає на пошті?

Якось одного дощового вечора у квітні 2014 до його кімнати знову ввійшла Тіна. Місіс Бізлі давно зникла, а піжаму змінила простора кофта із символом футбольної команди «Клівленд Браунс», але для Піта вона залишалася тією самою маленькою схвильованою дівчинкою, яка в часи, коли все було погано, питала, чи будуть мама й тато розлучатися. Із хвостиками й личком, очищеним від того легкого макіяжу, який їй дозволяла наносити мама (Піт підозрював, що, приходячи до школи, вона наносила собі новий шар), їй можна було дати років десять, ніяк не тринадцять. Він подумав: «Тінсі вже майже підліток». У це було важко повірити.

— Можна до тебе на хвильку?

— Звичайно.

Піт лежав на ліжку й читав роман Філіпа Рота «Вона була така гарна». Тіна вмостилася з ногами на стілець біля його письмового столу, натягнула кофту на гомілки й здула кілька волосинок, що збилися на лобі в ледь помітних прищиках.

— Про щось думаєш?

— Гмм… Так. — Але продовжувати вона не стала.

Він наморщив ніс у її бік.

— Ну-мо, кажи все як є. Що, якийсь хлопець тебе послав?

— Це ж ти надсилав ті гроші? — запитала вона. — Так?

Піт приголомшено витріщився на неї. Спробував щось відповісти й не зміг. Спробував переконати себе, що недочув, і теж не зміг.

Вона кивнула, ніби він зізнався.

— Так, це ти. У тебе на обличчі написано.

— Це не я, Тінсі. Просто я не очікував такого. Де б я узяв такі гроші?

— Не знаю. Але я пам’ятаю ту ніч, коли ти запитав у мене, що б я зробила, якби знайшла скарб.

— Я таке питав? — Думаючи: «Ти ж майже спала! Ти не можеш цього пам’ятати».

— Ти казав про дублони. Старовинні монети. Я відповіла, що віддала б їх татові з мамою, щоб вони більше не сварилися, і ти так і зробив. Тільки це був не піратський скарб. Це були звичайні гроші.

Піт відклав книгу.

— Тільки їм не кажи цього, а то вони можуть тобі повірити.

Вона серйозно подивилася на брата.

— Я б ніколи їм не розповіла. Але я маю запитати… Вони справді закінчилися?

— У записці в останньому конверті так було сказано, — обережно відповів Піт. — І після цього нічого не приходило, так що, напевно, закінчилися.

Вона зітхнула.

— Так. Як я й думала. Але я повинна була запитати. — Вона підвелася, збираючись іти.

— Тінс?

— Що?

— Мені шкода, що так вийшло з Чапел-ридж. І шкода, що гроші закінчилися.

Вона знову сіла.

— Я збережу твій секрет, якщо ти збережеш мій і мамин, згода?

— Згода.

— У листопаді вона возила мене до Чап — так його дівчата називають, — коли там був день відкритих дверей. Вона не хотіла, щоб тато знав, бо думала, він злитиметься. Але тоді вона ще думала, що вони зможуть мене туди віддати, особливо, якщо б мені дали стипендію для малозабезпечених. Знаєш, що це?

Піт кивнув.

— Тільки гроші перестали надходити, і це було до снігів і цих незрозумілих морозів у грудні та січні. Ми подивилися кілька кабінетів і лабораторій. Там комп’ютерів, напевно, тисячі. Ще ми подивилися спортивний зал, обладнаний, і душі. У них там окремі кабінки для перевдягання, а не такі спільні стійла, як у Нортфілді. Принаймні для дівчаток. Угадай, хто в нашій групі був екскурсоводом.

— Барбара Робінсон?

Вона посміхнулася.

— Приємно було знову її побачити. — Але тут посмішка згасла. — Вона сказала «привіт», обняла мене, запитала, як справи, але було видно, що вона мене майже не пам’ятає. Та й навіщо їй мене пам’ятати, так? Ти знав, що вона, Хільда, Бетсі й ще кілька дівчаток були на концерті «Довколишніх»? На тому, який хотів підірвати той тип, який тата переїхав?

— Так. — Піт так само знав, що старший брат Барбари Робінсон відіграв не останню роль у порятунку Барбари та її подруг, а можливо, і тисяч інших людей. Йому за це дали чи то медаль, чи то символічний ключ від міста, чи ще щось. Ось це справжній героїзм, не те що ховатися по закутках і надсилати батькам украдені гроші.

— Ти знав, що мене того дня запрошували йти з ними?

— Що? Ні.

Тіна кивнула.

— Я сказала, що не зможу піти, бо захворіла. Тільки я не хворіла. Я не пішла, бо мама сказала, що в них немає грошей на квиток. За декілька місяців ми переїхали.

— Нічого собі!

— Ага. Пропустила геть усі веселощі.

— Як же ж пройшла шкільна екскурсія?

— Добре, але нічого особливого. Мені й у Нортфілді буде непогано. Слухай, вони коли дізнаються, що я твоя сестра, напевно, будуть мене на халяву вчити, ти ж у нас у почесному списку.

Пітові раптом стало так сумно, аж сльози на очі навернулися. А все через зворушливу розчуленість, яка завжди була притаманна Тіні, у поєднанні з потворним розсипом прищів на лобі. Цікаво, її за них дражнять в школі? Якщо ні, то будуть.

Він простягнув руки.

— Ну, іди до мене. — Вона підійшла. Піт міцно її обійняв, потім узяв за плечі й суворо подивився в очі.

— Але ці гроші… Це не я.

— Ага. Як скажеш. Може, той записник, який ти читав, був набитий грошима? — Вона реготнула. — У тебе був такий винуватий вигляд, коли я тебе з ним заскочила тоді.

Він закотив очі під лоба.

— Іди спати, крихітко.

— Гаразд. — Біля дверей вона повернулася. — А мені сподобалися ті кабінки для перевдягання. І ще дещо. Хочеш, скажу? Тільки ти подумаєш, що це дивно.

— Давай, кажи вже.

— Там учні носять форму. Дівчатка — сірі спідниці з білими блузками й білими гольфами. Можна надягати светр, якщо хочеш, сірий, як спідниця, або красивий темно-червоний. Барбара каже, вони називають його мисливським.

— Форма? — здивовано промовив Піт. — Тобі подобається носити форму?

— Я ж казала, що ти здивуєшся. Хлопчики не знають, які бувають дівчата. Дівчата можуть тебе кривдити, якщо ти носиш неправильний одяг, або якщо носиш правильний, але занадто часто. Можна надягати різні блузки або кросівки по вівторках і четвергах, можна робити різні зачіски, але досить швидко вони — погані дівчатка — починають розуміти, що в тебе є тільки три джемпери й шість гарних шкільних спідниць. І тоді вони починають говорити капості. Але, якщо всі щодня вдягаються однаково… Хіба що светри різних кольорів… Вона знову здула з чола волосинки. — У хлопчиків такого не буває.

— Узагалі-то, буває, — заперечив Піт.

— Усе одно, мама навчить мене шити одяг самотужки за викрійками з журналів. «Сімплісіті» або «Баттерік», і тоді в мене буде більше. А ще в мене є друзі. Багато друзів.

— Еллен, наприклад.

— Еллен нормальна.

«І після школи отримає гідну роботу офіціантки або буфетниці, — подумав Піт, але промовчав. — Це якщо вона не завагітніє в шістнадцять».

— Я тільки-но хотіла сказати, аби ти не хвилювався.

— Я не хвилююся, — запевнив її Піт. — Я знаю, у тебе все буде добре. І це не я надсилав гроші. Чесно.

Вона посміхнулася, сумно й водночас змовницьки, через що раптом якось зовсім перестала бути схожою на маленьку дівчинку.

— Гаразд, зрозуміло.

Тіна пішла, обережно зачинивши за собою двері.

Тієї ночі Піт довго не міг заснути. Невдовзі після цього він зробив найбільшу помилку у своєму житті.

1979–2014

11 січня 1979 Моррісу Рандольфу Белламі було винесено вирок: довічне ув’язнення. Після цього короткий час події розвивалися стрімко, а потім неймовірно повільно. Повільно. Повільно. Офіційне оформлення у Вейнсвілльську в’язницю було закінчено того ж дня до п’ятої години. Співкамерник Морріса, засуджений убивця, на ім’я Рой Оллгуд, зґвалтував його вперше за сорок п’ять хвилин після того, як було вимкнено світло.

— Не ворушись і дивись не наклади мені на член, хлопче, — прошепотів він у вухо Моррісу. — Якщо зробиш це, я відріжу тобі ніс. Будеш схожим на свиню, яку гризонув алігатор.

Морріс, якому вже доводилося бути зґвалтованим, не ворушився, тільки вп’явся зубами у свою руку, щоб не закричати. Він думав про Джиммі Ґолда, про те, яким він був до того, як погнався за Золотим Баксом. Коли він усе ще був справжнім героєм. Він думав про Гарольді Фінамане, шкільного друга Джиммі (у самого Морріса в школі не було друзів) і про його слова: «Усе добре рано чи пізно закінчується», які припускали наявність зворотного: усе погане теж рано чи пізно закінчується.

Конкретно це погане тривало досить довго, і доки воно тривало, Морріс, не зупиняючись, повторював про себе мантру Джиммі з «Утікача»: Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати! Допомогло.

Трішки.

Наступні кілька тижнів Оллгуд ґвалтував його анально одними ночами й орально іншими. Сам він, загалом, віддавав перевагу задньому проходові, який позбавлений смакових рецепторів. Принаймні він думав, що Кора Енн Хупер, жінка, на яку він мав дурість напасти, коли був у відключці, назвала б це вищим ступенем справедливості. Хоча, з іншого боку, їй довелося пережити небажане вторгнення лише одного разу.

До Вейнсвілльської в’язниці примикала фабрика, на якій ув’язнені шили джинси й спецівки для робітників. На п’ятий день у фарбувальні один із дружків Оллгуда взяв Морріса за зап’ястя, завів його за бак із синьою фарбою номер три і наказав знімати штани. «Ти просто не рипайся, а я зроблю все інше», — сказав він. Закінчивши, додав: «Я не педик, нічого такого, але мені потрібно якось жити, як і всім іншим. Бовкнеш комусь, що я педик, і я вб’ю тебе нахер».

«Не скажу, — відповів Морріс і подумки нагадав собі: Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати!»

Одного разу в середині березня 1979 на спортивному майданчику до Морріса підійшов в’язень, схожий на «ангела з пекла», з татуйованими купами м’язів.

— Ти вмієш писати? — запитав він з яскравою південною говіркою: ти вмієш пасати? — Я чув, ти вмієш писати.

— Так, я вмію писати, — відповів Морріс. Він помітив, як Оллгуд, не дійшовши до нього, побачив, хто йде поруч із Моррісом, і квапливо перемістився на баскетбольний майданчик у дальньому кінці двору.

— Я Воррен Дакворт. Усі називають мене Даком.

— Я Морріс Бел…

— Я знаю, хто ти. Ти добре пишеш, так?

— Так, — промовив Морріс, не замислюючись, і без зайвої сором’язливості. Те, як Рой Оллгуд несподівано знайшов для себе нове місце, не залишило його байдужим.

— Ти можеш написати лист для моєї дружини, якщо я, типу, скажу, що писати? Тільки словами красивішими?

— Можу й напишу, тільки в мене є одна проблемка.

— Знаю я, яка в тебе проблемка, — видав його новий знайомий. — Якщо твій лист моїй дружині сподобається, якщо після нього вона перестане мене своїми розмовами про розлучення діставати, у тебе більше не буде проблем із цим худим сученям у твоїй камері.

«У моїй камері худий сученя це я», — подумав Морріс, але десь у душі в нього з’явився тонюсінький проблиск надії.

— Сер, я напишу для вашої дружини такого листа, якого вона не отримувала за своє життя.

Дивлячись на могутні руки Дакворта, він згадав одну передачу про природу. У ній розповідали про пташку, яка селиться в пащах крокодилів, де вибирає із зубів рептилій залишки їжі, завдяки чому й виживає.

На погляд Морріса, це була б непогана угода.

— Мені знадобиться папір, — сказав він, подумавши про колонію, де можна було розраховувати не більше ніж на п’ять паршивих аркушів паперу з жирними розводами, схожими на передракові плями.

— Я дістану тобі папір. Дістану все, що потрібно. Ти просто напиши листа й наприкінці додай, що все це говорив я, а ти тільки записував за мною.

— Гаразд. Скажи, що вона найбільше була б рада почути.

Дак задумався, потім засяяв.

— Що вона офігенно трахається?

— Вона про це й так знає. — Тепер замислився Морріс. — Вона колись говорила, що, якби могла, змінила б у собі якусь частину тіла? Яку?

Брови Дака зрушили щільніше.

— Не знаю, вона завжди скаржиться, що в неї дупа занадто велика. Але навіщо про це говорити? Тільки гірше стане.

— Ні. Я напишу, як ти любиш мацати її руками та стискати.

Дак заусміхався.

— Тільки дивись, обережніше там, а то я тебе сам натягну по самі ятра.

— Яку сукню вона любить найбільше? У неї є сукня?

— Ага. Зелена. Шовкова. Їй мати подарувала торік, саме перед тим, як мене прийняли. Вона вдягає її, коли ми ходимо танцювати. — Він опустив очі. — Зараз їй краще на танці не ходити. Але, напевно, вона ходить. Я знаю. Може, я не вмію й імені свого написати, але я не дурень.

— Я можу написати, як сильно тобі хочеться помацати її зад, коли вона буде в цій зеленій сукні, що скажеш? Можу додати, що від думки про це в тебе всередині все палає.

Дак подивився на Морріса таким поглядом, якого Морріс у Вейнсвіллі ще не помічав жодного разу. У ньому була повага.

— Слухай, а непогано!

Але Морріс ще не закінчив. Думаючи про чоловіків, жінки уявляють не лише секс. Секс це не романтично.

— Якого кольору у неї волосся?

— Якого зараз — не знаю. Коли фарбує — каштанове.

Каштанове звучало не надто поетично, принаймні так здавалось Моррісу, але такі речі завжди можна оминути. Йому спало на думку, що це конче схоже на роботу рекламного агентства, коли треба продати товар. Він відігнав цю думку. Виживання є виживання.

— Я напишу, що тобі хочеться побачити, як сонце блищить на її волоссі, особливо вранці, — сказав він.

Дак не відповів. Він дивився на Морріса, зсунувши кущисті брови.

— Що? Не подобається?

Дак взяв Морріса за руку, і на якусь жахливу мить Моррісу здалося, що вона зараз зламається, як суха гілка. «НЕ-НА-ВИД-ЖУ» було витатуйовано на кісточках пальців здорованя. Дак зітхнув.

— Як вірші. Завтра дістану тобі папір. У бібліотеці його повно.

Увечері, коли Морріс повернувся до блоку, відпрацювавши зміну у фарбувальні, його камера була порожньою. Рольф Венціано із сусідньої камери сказав, що Роя Оллгуда забрали до лазарету. Наступного дня Оллгуд повернувся. Під обома його очима темніли синці, на носі стояла шина. Подивившись на Морріса зі свого ліжка, він повернувся на інший бік, обличчям до стіни.

Воррен Дакворт став першим клієнтом Морріса. Протягом наступних тридцяти шести років їх у нього було багато.

Іноді, коли Морріс лежав на спині в себе в камері (на початку дев’яностих у нього вже була одиначка з поличкою зачитаних книг) і не міг заснути, він заспокоював себе спогадами про те, як відкрив для себе Джиммі Ґолда. Це був потужний стовп яскравого світла серед безладної та злої темряви його юності.

Його батьки постійно сварилися, і хоча він зневажав їх обох усією душею, у матері броня проти зовнішнього світу була міцнішою, тому він перейняв від неї саркастичний вигин посмішки і як додаток гордовитий, зневажливий погляд. Крім англійської мови та літератури, за які він отримував вищі оцінки (коли хотів), у школі він вважався невстигаючим, і це не раз доводило Аніту Белламі до сказу з докорами та розмахуванням табелем. Друзів у нього не будо, зате ворогів хоч греблю гати. Тричі його били. Двічі це робили хлопчики, яких просто дратувала його зовнішність, але одного разу — хлопець, у якого на те були більш вагомі причини. Це був височезний старшокласник-футболіст, на ім’я Піт Вомак, якому не сподобалося, як Морріс дивився на його подружку в їдальні під час обідньої перерви.

— На що вирячився, щуреня? — поцікавився Вомак, і за столиками навколо запанувала тиша.

— На неї, — відповів Морріс. Він був наляканий, а коли розум його не був затьмареним, страх зазвичай хоч трохи стримував його, але він ніколи не міг встояти перед аудиторією.

— Краще припини, — ліниво промовив Вомак, даючи йому шанс. Імовірніше, Вомак усвідомлював, що порівняно з його шістьма футами двома дюймами[15] і двомастами двадцятьма фунтами[16] навпроти нього сидить червоногуба шмаркля на паличці п’яти футів семи дюймів[17] зросту та вагою десь жалюгідних фунтів сто сорок[18], і то якщо в одязі. Можливо, він усвідомлював і те, що всі навколо — включаючи його зніяковілу подружку — бачать подібну нерівність.

— Якщо вона не хоче, щоб на неї дивилися, чому так одягається?

Морріс вважав це за комплімент (хоча й надто незграбний, це вже точно), але Вомак почув у ньому щось інше. Він оббіг навколо столу, стиснувши кулаки. Морріс встиг вдарити лише раз, але удар вийшов точний, Вомак потім довго з підбитим оком ходив. Зрозуміло, після цього він отримав своє, і за діло, але той удар став для нього цілковитим відкриттям. Якщо треба, він буде битися! Усвідомлювати це було приємно.

Обох хлопчиків виключили, і того ж вечора Морріс вислухав від матері двадцятихвилинну лекцію про пасивний опір разом з їдким зауваженням про те, що бійки в їдальні це не той вид позакласної діяльності, який зазвичай справляє сприятливе враження на приймальні комісії пристойних коледжів.

У неї за спиною його батько вітально підняв келих мартіні й підморгнув. Це означало, що, хоча Джордж Белламі переважно жив під п’ятою у дружини, за певних обставин він теж був здатний битися. Однак звичайною тактикою старого доброго татуся була втеча, і в другому семестрі першого року Морріса в Нортфілді Джорджі-Порджі втік, кинувши родину напризволяще, затримавшись лишень для того, щоб підчистити залишки банківського рахунку родини Белламі. Заощаджень, якими він хвалився, або не існувало, або вони накрилися. Аніта Белламі залишилася з пачкою готівки й неслухняним чотирнадцятирічним сином.

Після відбуття батька в невідомі краї залишилися тільки дві цінні речі. Це документ про номінацію на «Пулітцера» за її книгу, що висів на стіні в рамочці. І будинок у престижній частині Норт Сайду, у якому Морріс виріс. Цей будинок не був закладений лише тому, що мати категорично відмовилася підписувати банківські папери, які її чоловік приніс додому, уперше й востаннє не піддавшись на його солодкі пісні про те, що йому поталанило зробити вигідне вкладення, і цим аж ніяк не можна знехтувати. Коли він утік, вона продала цей будинок, і вони переїхали на Сикоморову вулицю.

— Звичайно, це житло гірше, — зізналася вона Моррісу влітку між його першим і другим курсами, — але фінансове джерело наповниться знову. І принаймні сусіди тут білі. — Вона помовчала, обдумуючи останнє зауваження, потім додала: — Не те, щоб я була проти.

— Звичайно, ма, — сказав Морріс. — Хто б сумнівався.

Зазвичай вона ненавиділа, коли він називав її «ма», але того дня промовчала, тому в нього весь день був піднесений настрій. У нього завжди піднімався настрій, коли вдавалося підпустити шпильку матері. Така можливість випадала нечасто.

На початку сімдесятих у Нортфілді такий вид роботи, як написання переказів книг, входив до обов’язкової програми другого року вивчення літератури. Учням роздавали роздрукований на ротаторі перелік схвалених книг. Більшість із них Морріс вважав просто сміттям, що й не соромився говорити. «Дивіться! — вигукував він зі свого місця в задньому ряду. — Сорок смаків американської вівсянки».

Хтось із хлопців сміявся. Він міг їх розсмішити, і хоч Морріс не міг змусити їх полюбити себе, його це анітрохи не бентежило. Усі вони були тупими телепнями, на яких чекають тупі шлюби й такі самі тупі роботи. Вони виховуватимуть тупих онуків, а потім згаснуть у тупих лікарнях і будинках престарілих, шубовснувши в темряву з вірою в те, що вони жили в американській мрії, і Христос зустріне їх біля воріт раю з рекламними буклетиками. Морріса ж чекали речі куди більш піднесені. Тільки він ще не знав які.

Міс Тодд — їй тоді, імовірно, було приблизно стільки ж років, скільки Моррісу, коли він із подільниками вдерся до будинку Джона Ротстайна, — попросила його залишитися після уроків. Коли всі однокласники вийшли, Морріс залишився сидіти на своєму місці в розхлябаній позі, розставивши ноги. Він думав, що Тодд хоче написати скаргу на нього матері. Він дозволяв собі кричати на уроках, але на уроці літератури це сталося вперше, і він відчував щось на кшталт каяття. Тривожна думка промайнула в нього в голові голосом батька — Ти спалюєш занадто багато мостів, Моррі, — і розсіялася, як хмарка пари.

Замість того, щоб виписати зауваження, міс Тодд (з лиця не красуня, але з божественною фігурою) дістала зі своєї пухкої шкільної сумки книгу в м’якій червоній палітурці. На обкладинці жовтим начерком було зображено хлопця, який курив біля цегляної стіни сигарету, і зверху назва — «Утікач».

— Ти ж у нас любиш демонструвати розум, так? — спитала міс Тодд, сівши на парту поряд із ним. Спідниця в неї була короткою, панчохи на довгих стегнах поблискували.

Морріс нічого не відповів.

— Я знала, що це трапиться, тому й захопила сьогодні цю книгу. Для тебе це хороша й погана новина одночасно, мій усезнаючий друже. Ти не отримаєш зауваження, але й втрачаєш можливість вибирати. Ти повинен прочитати тільки одну цю книгу. Вона не входить до схваленого переліку, і, напевно, у мене можуть бути неприємності через те, що я її тобі даю, але я сподіваюся на добру частину твоєї натури, а мені хочеться вірити, що вона є в тебе десь усередині, хоч і мізерна.

Морріс подивився на книгу, потім поверх неї подивився на ноги міс Тодд, не приховуючи інтересу.

Вона побачила напрямок його погляду й посміхнулася. На якусь мить Морріс уявив собі їхнє спільне майбутнє, зосереджене переважно в ліжку. Ну то й що, він чув, таке буває. Апетитна вчителька шукає підлітка для позакласних уроків із сексуальної освіти.

Мильна бульбашка цієї фантазії протрималася секунди зо дві. Вона зруйнувала її, продовжуючи посміхатися.

— Ви з Джиммі Ґолдом порозумієтесь. Він — глузливий, із тих, хто ненавидить самого себе, маленький нікчема. Багато в чому такий самий, як ти. — Вона встала з парти, її спідниця ковзнула на місце на два дюйми вище колін. — Хай щастить із переказом. І нехай наступного разу, коли ти будеш дивитися на жіночу спідницю, тобі згадаються слова Марка Твена: «Будь-який нестрижений ледащо може дивитися».

Морріс вислизнув із кабінету, палаючи від сорому, уперше його не просто поставили на місце, а вбили в те місце й утрамбували. У нього з’явилося бажання викинути книгу в каналізацію, коли він вийшов з автобуса на розі Сикоморової і В’язової, але він стримав себе. Не тому, що боявся покарання. Як вона могла його покарати, якщо книга ця не входила до переліку? Стримався він через хлопця на обкладинці. Хлопець дивився крізь хмару сигаретного диму з якоюсь утомленою зухвалістю.

«Він — глузливий, із тих, хто ненавидить самого себе, маленький нікчема. Багато в чому такий самий, як ти».

Матері вдома не було, повернутися вона мала не раніше десятої. Вона викладала на курсах для дорослих заради додаткового заробітку. Морріс знав, що вона почувала відразу до цих курсів, вважаючи їх набагато нижчими за свій професійний рівень, що цілком його задовольняло. «Працюй, ма, подумав він. Працюй, крутись».

Морозильник був забитий упаковками заморожених обідів. Він узяв одну навмання й запхнув у духовку, плануючи почитати, поки буде готуватися. Після вечері можна буде піти нагору, узяти з-під ліжка один із батьківських «Плейбоїв» («спадщина старого» — іноді думав він) і трохи подушити курча.

Ставити духовку на таймер він не став, і через цілих півтори години від книги його відірвав запах горілої яловичини. Він прочитав першу сотню сторінок, не сидячи в цьому паскудному типовому будинку повоєнних часів, а гуляючи вулицями Нью-Йорка разом із Джиммі Ґолдом. Немов уві сні, Морріс сходив на кухню, натягнув рукавички, вийняв із духовки затверділу масу, кинув її у відро для сміття й повернувся до «Утікача».

«Треба буде перечитати ще раз», — подумав він. Йому навіть здалося, що в нього трішки підскочила температура. І з маркером. Тут так багато потрібно виділити й запам’ятати. Так багато.

Для читача однією з найбільш хвилюючих є та хвилина, коли він відкриває, що є читачем, людиною, не лише здатною прочитати книгу (що Моррісу вже було відомо), а закоханою в це заняття. Безнадійно. По вуха. Перша книга, яка створює таке враження, не забувається, і кожна її сторінка є новим відкриттям, яке палає й проголошує: Звісно, так і є! Так, я теж це бачив! І, звичайно: І я так думаю! І я так відчуваю!

Морріс написав переказ «Утікача» на десять сторінок. Від міс Тодд він повернувся з позначкою «А+» і єдиним коментарем: «Я знала, що ти оціниш».

Йому захотілося сказати їй, що це не «оцінка», це любов. Справжня любов. А справжня любов не вмирає ніколи.

«Утікач у справі» була так само чудова, як і «Утікач», тільки цього разу Джиммі був чужинцем не в Нью-Йорку, а в Європі, бився в Німеччині, бачив, як помирають його друзі, і нарешті в одному з концентраційних таборів дивився крізь колючий дріт порожнім поглядом, у якому вже не було страху. Скелети, що безцільно тиняються і яким пощастило вижити, підтвердили те, про що Джиммі здогадувався вже кілька років, писав Ротстайн. Усе це було помилкою.

Скориставшись трафаретом, Морріс скопіював цей рядок готичним шрифтом на аркуш паперу та пришпилив його кнопками до дверей своєї кімнати, тієї самої кімнати, у якій пізніше оселиться хлопчик на ім’я Пітер Сауберс.

Мати, побачивши його, скривила губи в саркастичну усмішку й нічого не сказала. Принаймні тоді. Суперечка про Джиммі Ґолда між ними сталася два роки по тому, коли вона сама прочитала трилогію. Суперечка призвела до того, що Морріс напився; напившись, він здійснив незаконне проникнення й напад; через ці злочини його на дев’ять місяців запроторили до колонії для неповнолітніх «Ріверв’ю».

Але цьому передував «Утікач зменшує оберти», якого Морріс прочитав із жахом. Джиммі одружився з гарною дівчиною. Джиммі влаштувався на роботу до рекламного агентства. Джиммі почав набирати вагу. Дружина Джиммі завагітніла першим із трьох маленьких Ґолдів, і вони переїхали в передмістя. Там у Джиммі з’явилися друзі. Із дружиною вони стали влаштовувати в себе у дворі вечірки з барбекю. Джиммі метушився над грилем у фартусі з написом «Шеф-кухар завжди правий». Джиммі зраджував дружину, а дружина зраджувала його. Джиммі приймав «Алка-Зельцер» від печії і якусь штуку під назвою «Мілтаун» від похмілля. Але головне — Джиммі погнався за Золотим Баксом.

Морріс читав про ці жахливі зміни з відчуттям розгубленості й страху, що поступово посилювалося. Йому здалося, що він відчуває приблизно те саме, що відчувала мати, коли дізналася, що її чоловік, якого вона завжди тримала біля себе на короткому повідку, спустошував їхні рахунки, навіть коли слухняно бігав за її дорученнями, так жодного разу й не піднявши руку, щоб збити з її надто освіченого обличчя цю саркастичну посмішку.

Морріс не залишав надії, що Джиммі прокинеться. Згадає, хто він — принаймні ким був раніше, — і викине на смітник своє нинішнє дурнувате й порожнє життя. Натомість «Утікач зменшує оберти» закінчилася святкуванням Джиммі своєї найуспішнішої рекламної кампанії — миючого засобу «Даззі-Ду», Святий Боже! — і коронною «І не таке ще буде наступного року».

У колонії Морріс повинен був щотижня зустрічатися з психіатром. Психіатра звали Кертіс Ларсен. Хлопці прозвали його Керд-смерд. Керд-смерд завжди закінчував розмову питанням: «Хто винен у тому, що ти опинився тут, Моррісе?»

Більшість хлопців, навіть безнадійно тупі, знали правильну відповідь. Знав її і Морріс, але відмовлявся казати. «Моя мати», — відповідав він щоразу, коли ставилося це питання.

Під час останньої зустрічі, незадовго до закінчення терміну Морріса, Керд-смерд склав на столі руки й кілька довгих беззвучних секунд дивився на Морріса. Морріс знав, що Керд-смерд чекає, коли він опустить очі. І не зробив цього.

— У моїй професії, — нарешті заговорив Керд-смерд, — є назва для твоєї поведінки. Ухилення від осуду. Чи опинишся ти тут знову, якщо продовжиш практикувати ухилення від осуду? Скоріш за все, ні. За кілька місяців тобі виповнюється вісімнадцять. Тому, коли ти наступного разу зірвеш куш — а наступний раз буде обов’язково, — тебе будуть судити як дорослого. Якщо, звичайно, ти не змінишся. Отже, востаннє: хто винен у тому, що ти опинився тут?

— Мати, — без вагань відповів Морріс. Тому що це було не ухилення від осуду. Це була правда. З такою логікою не посперечаєшся.

Між п’ятнадцятьма й сімнадцятьма Морріс перечитував перші дві книги трилогії про Ґолда, жадібно, виділяючи абзаци й вписуючи свої зауваження. «Утікач зменшує оберти» він перечитав лише раз, і йому довелося зробити над собою зусилля, щоб закінчити. Щоразу, коли він брався за книгу, усередині в нього наче все наливалося свинцем, бо він знав, що станеться далі. Відчуття обурення до творця Джиммі Ґолда зростало й міцніло. Як міг Ротстайн ось так знищити Джиммі? Навіть не дозволивши йому піти у сяйві слави, а залишивши його жити! Пристосовуватися та згладжувати гострі ріжки, спати із сусідкою-хвойдою, яка торгує «Амвей», щоб продовжувати вважати себе бунтарем!

Морріс подумував написати Ротстайну листа й попросити — ні, вимагати, — аби той пояснив, що сталося, тільки зі статті в «Тайм» він знав, що сучий син не читає листів від своїх шанувальників та не відповідає на них і поготів.

Як кілька років по тому Ріккі-хіппі підкаже Піту Сауберсу, що більшість молодих людей і дівчат, які пристрасно закохуються в роботи якогось одного письменника (Воннеґута, Гессе, Бротігана або Толкіна), урешті-решт знаходять собі нових ідолів. Подібне могло статись і з Морісом, якого «Утікач зменшує оберти» спустив із небес на землю. Але перш ніж це сталося, відбулася та суперечка із курвою, яка вирішила зіпсувати його життя, коли з її гачка зірвалася людина, що так само зіпсувала її життя. Аніта Белламі, з її майже отриманими «Пулітцером» у рамочці, шатром фарбованого світлого волосся й саркастичним вигином посмішки.

У 1973, під час лютневих канікул, вона за день прочитала всі три романи про Джиммі Ґолда. І це були його книги, його особисті книги, які вона, не спитавши, узяла з полиці в його спальні. Вони валялися на кавовому столику, коли він увійшов, на «Утікач у справі» — круглий вологий слід від запітнілого винного келиха. Морріс зціпенів, не в змозі вимовити жодного слова, що з ним траплялося лише кілька разів у житті.

Аніта ж навпаки.

— Ти понад рік тільки про це й говорив, тому я вирішила дізнатися, через що весь цей галас. — Вона надпила вина. — У мене тиждень вихідних, тому з’явився час їх прочитати. Я думала, це займе більше дня, але ж тут не такий уже й великий обсяг, чи не так?

— Ти… — Він на мить задихнувся. Потім: — Ти заходила до моєї кімнати!

— Щось ти не заперечуєш, коли я заходжу до твоєї кімнати поміняти постільну білизну або приношу твій одяг, випраний і випрасуваний. Можливо, ти думав, що все це робить фея пральні?

— Це мої книги! Вони стояли на спеціальній полиці. Ти не мала права їх брати!

— З радістю поставлю їх назад. І не хвилюйся, журнали в тебе під ліжком я не чіпала. Я знаю, хлопчикам потрібно… відволікатися.

Він ступив уперед на ногах, які раптом перетворилися на ходулі, і взяв книги в м’якій обкладинці руками, які раптом перетворилися на гаки. На задній обкладинці «Утікач у справі» усе ще відчувався вологий слід від клятого келиха, і він подумав: «Якщо одному тому з трилогії судилося промокнути, то чому це не „Утікач зменшує оберти“?»

— Визнаю, це досить цікаві речі. — Вона заговорила розважливим голосом лектора. — Хоча б тому, що показують дорослішання доволі талановитого письменника. Перші два томи, звичайно, нестерпно нудні, як наприклад «Том Сойєр» нецікавий порівняно з «Гекльберрі Фінном», але в останньому — чого не скажеш про «Гекльберрі Фінна» — видно зростання.

— Останній роман — гидота, — закричав Морріс.

— Не потрібно підвищувати голос, Моррісе. Навіщо так скаженіти. Свою позицію можна захищати й без цього. — І на її обличчі з’явилася посмішка, яку він так ненавидів, така тонка, така гостра. — Ми ж обговорюємо.

— Я не хочу нічого обговорювати!

— Але нам варто це зробити! — вигукнула Аніта, посміхаючись. — Якщо я таки провела день — я не кажу змарнувала день, — намагаючись зрозуміти свого егоїстичного сина, який вважає себе інтелектуалом, а зі школи приносить суцільні «С».

Вона почекала відповіді. Він не відповів. Пастки були всюди. Вона могла заломити його, коли хотіла, і зараз їй цього хотілося.

— Я помітила, що перші два томи розвалюються, майже випадають із палітурок і майже зачитані до дірок. У них багато підкреслень і нотаток, причому деякі з них говорять про зародження — я не скажу про розквіт, ми ж так не можемо сказати, щоправда, принаймні поки що, — кажуть про зародження гострого критичного розуму. Але третій том виглядає майже непрочитаним, і в ньому взагалі нічого не підкреслено. Тобі ж не сподобалося, що з ним сталося, так? Тобі перестав бути цікавим Джиммі, коли він — і, судячи з усього, автор — подорослішав.

— Він продався! — Кулаки Морріса стиснулися. Обличчя запалало й запульсувало, як того дня, коли Вомак привселюдно попер на нього. Але тоді Морріс зумів завдати одного влучного удару, йому захотілося це зробити й зараз. Йому це було потрібно!

— Ротстайн дозволив йому продатися! Якщо ти цього не бачиш, що з тебе взяти?

— Ні. — Посмішка зникла. Не відриваючи від нього погляду, вона подалася вперед і поставила келих на кавовий столик. — У цьому корінь твоєї омани. Хороший романіст не веде своїх персонажів, а йде слідом за ними. Він спостерігає за їхньою появою і записує те, що бачить. Хороший романіст розуміє, що він секретар, а не Бог.

— У Джиммі був не такий характер. Йобаний Ротстайн змінив його! Він перетворив Джиммі на посміховисько! Перетворив його на… на звичайну людину!

Морісу стало млосно від того, як жалюгідно це прозвучало, і його розлютило, що він потрапив на живця до матері й почав захищати свою точку зору, яка зовсім не потребувала захисту, точку зору, яка була очевидною для будь-якої людини, наділеної хоч крихтами розуму й почуттів.

— Моррісе. — Дуже м’яко. — Колись і мені хотілося бути жіночою версією Джиммі Ґолда, як зараз тобі хочеться бути ним. Джиммі Ґолд або ще хтось, схожий на нього, — це усамітнений острів, на якому більшість підлітків чекають, коли дитинство стане зрілістю. Тобі треба зрозуміти — це й Ротстайн нарешті зрозумів, хоча для цього йому знадобилося написати три книги, — що майже всі ми поступово стаємо звичайними людьми. Я теж такою стала. — Вона подивилася навколо. — Інакше, чому б ми жили тут, на Сикоморовій?

— Тому що ти зробила дурницю й дозволила батькові обдерти нас як липку.

Вона здригнулася (удар влучив, зрадів Морріс, до того ж відчутний удар!), але потім губи її знову скривилися в саркастичної усмішці, як папірець, що згоряє в попільничці.

— Визнаю, у чомусь ти маєш рацію, хоча з твого боку негарно мене в цьому звинувачувати, але ти коли-небудь запитував себе, чому він обдер нас як липку?

Морріс мовчав.

— Тому що він відмовився рости. Твій батько — Пітер Пен із черевцем, який знайшов дівчинку вдвічі молодшу за себе, щоб вона була для нього Дзинькою в ​​ліжку.

— Поклади мої книги на місце або викинь їх у смітник, — вимовив Морріс голосом, якого сам не впізнав. Він прозвучав, і це було жахливо, точно, як голос батька. — Мені все одно, що ти зробиш. Я забираюся звідси й повертатися не планую.

— О, гадаю, ти повернешся, — сказала вона й була права, але повернувся він майже за рік, і до того часу мати вже перестала його знати. Якщо коли-небудь знала. — І, як на мене, ти повинен прочитати третій том ще кілька разів.

Останню пропозицію їй довелося вимовити, підвищивши голос, тому що Морріс уже нісся коридором, не бачачи перед собою дороги від почуттів, що охопили його.

— Знайди в собі хоч трохи співчуття! Містер Ротстайн знайшов. Це рятівна сила останньої книги!

Гуркіт дверей, що з тріском зачинилися, обірвав її промову.

Морріс вийшов на вулицю, низько опустивши голову, і, коли опинився на тротуарі, кинувся бігти. У трьох кварталах знаходився стрит-мол із відділом алкогольних виробів. Добігши до нього, він сів на стійку для велосипедів перед «Хобі Терріфік» і став чекати. Перші два хлопці відмовилися виконати його прохання (другий із такою посмішкою, що Моррісу захотілося збити її з його обличчя), але третій, в одязі із секонд-хенду і з неприхованим бажанням десь перечасувати, погодився купити Моррісу пінту за два долари або кварту за п’ять. Морріс вибрав кварту й випив її поряд зі струмком, який протікає нічийною ділянкою між Сикоморовою і Березовою. Сонце на той час уже майже сіло. Йому не запам’яталося, як він їхав до Цукрових Пригірків на викраденій машині, але, потрапивши туди, як любив висловлюватися Керд-смерд, зірвав куш.

Хто винуватий у тому, що ти опинився тут?

Мабуть, якась частка провини лежала на тому п’яничці, що купив неповнолітньому підліткові кварту віскі, але переважно винуватою була мати, і в усьому цьому було одне позитивне: коли йому оголошували вирок, від саркастичного вигину посмішки не залишилося й сліду. Він нарешті стер його з обличчя матері.

У в’язниці, під час відсидки в карцері (що траплялося щонайменше раз на місяць), Морріс лежав на нарах, заклавши руки за голову й думаючи про четвертий роман про Джиммі Ґолда, гадаючи, чи містяться в ньому всі ті поліпшення, про які він так мріяв, коли закрив «Утікач зменшує оберти». Чи можливо, щоб до Джиммі повернулися його старі надії та мрії? Його колишній вогонь? Ех, якби в нього було хоч два дні! Хоча б один!

Утім, він сумнівався, що навіть Джон Ротстайн зміг би зробити так, щоб подібне повернення колишніх ідеалів виглядало правдоподібним. Судячи зі спостережень самого Морріса (головними прикладами для нього були власні батьки), якщо вогонь згасає, зазвичай він згасає назавжди. І все ж деякі люди справді змінюються. Він пригадав, як одного разу заговорив про таку можливість з Енді Халлідеєм, під час однієї з їхніх численних бесід, які вони вели обідньої перерви. Було це в «Щасливій чашці», що за два кроки від «Книг Гриссома», де працював Енді, і невдовзі після того, як Морріс кинув Міський коледж, вирішивши, що так звана вища освіта, яку там дають, нафіг нікому не потрібна.

— Ніксон змінився, — сказав Морріс. — Старий ненависник комі відкрив торговельні відносини з Китаєм. А Ліндон Джонсон проштовхнув через конгрес Акт про громадянські права. Якщо навіть така стара расистська гієна змогла перефарбуватися, я думаю, можливо все, що завгодно.

— Політики. — Енді скривився, як від поганого запаху. Це був худорлявий хлопець зі стрижкою їжачком, усього на два роки старший за Морріса. — Вони змінюються заради вигоди, а не заради ідеї. Звичайні люди й на таке не здатні. Просто не можуть. Якщо вони відмовляються поводитися належним чином, їх карають. Потім, після покарання, такі кажуть: так, сер, добре — і стають частиною системи, як трутні, якими вони і є. Подивися, що стало з тими, хто протестував проти В’єтнамської війни. Більшість із них зараз живе життям середнього класу. Тлусті, задоволені, голосують за республіканців. Хто відмовився коритися, сидять по тюрмах. Або в бігах, як Кетрін Енн Пауер.

— Як ти можеш називати Джиммі Ґолда звичайним? — вигукнув Морріс.

Енді подивився на нього зверхньо.

— Я тебе благаю. Уся ця історія — одна епічна подорож, викликана ідеєю винятковості. В американської літератури одна мета — створити норму, Моррісе. Це означає, що люди унікальні, і ті, які переступають межу, мають бути усереднені, що й сталося з Джиммі. Він урешті-решт починає займатися рекламою, дідько, а для цієї задовбаної країни важко уявити більш звичайну професію. Ось головна думка Ротстайна. — Він похитав головою. — Якщо тобі хочеться бачити оптимізм, купи собі якийсь любовний романчик від «Арлекіна»[19].

Моррісу здалося, що Енді сперечається з ним переважно через любов до суперечки. За скельцями його ботанських черепахових окулярів палав погляд поборника, але навіть тоді Морріс розумів, чого варта ця людина. Його фанатизм був спрямований на книги як на об’єкти, а не на історії та ідеї, що в них містяться.

Вони обідали разом разів зо два-три на тиждень, зазвичай у «Чашці», іноді навпроти «Гриссома», на лавках Гавернмент-сквер. Під час одного з таких обідів Ендрю Халлідей уперше озвучив наполегливі чутки про те, що Джон Ротстайн нібито продовжує писати, але за заповітом після його смерті всі рукописи мають бути спалені.

— Не може бути! — вигукнув Морріс із щирим болем у голосі. — Вони цього не зроблять! Адже не зроблять, так?

Енді знизав плечима.

— Якщо про це сказано в заповіті, усе, що він написав після того, як перестав світитися, вважай, уже згоріло.

— Ти це сам придумав.

— Щодо заповіту, може, просто чутки, це так, але в книжкових магазинах усі впевнені, що Ротстайн не припиняв писати.

— У книжкових магазинах, — із сумнівом протягнув Морріс.

— У нас є свої джерела інформації, Моррісе. Домоправителька Ротстайна ходить по магазинах, так? І не тільки по продукти. Раз на місяць або на шість тижнів вона їздить у «Вайт рівер букс» у Берліні, це найближче більш-менш велике місто, аби забрати книги, які він замовляє по телефону. Так от, там вона розповіла продавцям, що Ротстайн щодня, з шостої ранку до другої дня, щось пише. Господар магазину розповів про це дилерам на Бостонському книжковому ярмарку, після чого й пішли розмови.

— Свята срака! — видихнув Морріс. Ця розмова відбулася в червні 1976. Останній виданий твір Ротстайна, «Ідеальний банановий пиріг», вийшов друком у 1960. Якщо те, про що говорив Енді, правда, це означало, що Джон Ротстайн писав у стіл протягом шістнадцяти років. Якщо хоча б по вісімсот слів на день, усього це виходило… Морріс не зміг провести розрахунки в голові, але виходило багато.

— Срака, вірно, — сказав Енді.

— Якщо він справді хоче, щоб це все спалили, він — псих!

— Та майже всі письменники божевільні. — Енді трохи подався вперед, посміхаючись, неначе це був жарт. Можливо, таки був. Принаймні він так думав. — Я ось про що думаю. Комусь потрібно влаштувати рятувальну експедицію. А хоч би й тобі, Моррісе. Ти ж його найбільший шанувальник[20].

— Я? Ні! — заперечив Морріс. — Після того, що він зробив із Джиммі Ґолдом!

— Та ну, заспокойся, приятелю. Ти ж не можеш звинувачувати його в тому, що він слідував за своєю музою.

— Можу.

— Ну так укради їх, — сказав Енді, продовжуючи посміхатися. — Назвемо це крадіжкою протесту від імені всієї англомовної літератури. Принеси рукописи мені. Я якийсь час потримаю їх у себе, а потім продам. Якщо там не якась стареча маячня, вони можуть потягнути на мільйон доларів. Я поділюся з тобою. Усе порівну, п’ятдесят на п’ятдесят.

— Нас схоплять.

— Не думаю, — вишкірився Енді Халлідей. — Знаєш, є способи.

— І скільки доведеться чекати, перш ніж можна буде їх продати?

— Кілька років, — відповів Енді, помахавши рукою так, ніби йшлося про декілька годин. — Може, п’ять.

Місяць по тому, коли його вже нудило від Сикоморової вулиці, Морріс, якому не давала спокою думка про невидані рукописи, склав речі у свій старий, бувалий «Вольво» і попрямував до Бостона, де найнявся до підрядника, що будував кілька житлових кварталів у передмісті. Спочатку ця робота мало не вбила його, але потім він набрав трохи м’язів (не те, щоб він збирався перетворюватися на Дака Дакворта), і все пішло як по маслу. Він навіть завів двійко друзів: Фредді Доу та Кертіса Роджерса.

Одного разу він зателефонував Енді.

— Ти насправді міг би продати неопубліковані рукописи Ротстайна?

— Легко, — відповів Енді Халлідей. — Не так швидко, звичайно, як я, здається, говорив, але яка різниця? Ми молоді. Він старий. Час був би на нашому боці.

Так, і він вмістив би в себе час, щоб прочитати все, що Ротстайн написав після «Ідеального бананового пирога». Дохід — нехай навіть півмільйона доларів — не був головною метою. Я не гендляр, казав собі Морріс. Мене не цікавить Золотий Бакс. Насрати на це лайно. Дайте мені не гроші, щоб не померти з голоду — щось на кшталт ґранту, — і я буду щасливий.

Я вчений.

Вихідними днями він почав їздити до Толбот-Корнерс у Нью-Гемпширі. У 1977 став возити із собою Кертіса та Фредді. Поступово почав дозрівати план. Простий, найкращого типу: «бий та хапай».

Філософи століттями сперечаються про сенс життя, рідко доходячи однакових висновків. За роки ув’язнення Морріс і сам вивчав це питання, але його дослідження мали швидше практичний, ніж космічний характер. Йому хотілося дізнатися про сенс життя з юридичної точки зору. І те, що він відкрив, було доволі шизофренічним. Особливо в деяких штатах, де ви повинні були сидіти до кінця життя, не маючи права на дострокове звільнення. В інших штатах дострокове звільнення розглядалося вже за два роки, а десь — через п’ять, сім, десять чи п’ятнадцять років. У Неваді дострокове давали (чи не давали) на підставі складної системи балів.

До 2001 року в американських в’язницях засуджені на довічний термін у середньому проводили в ув’язненні тридцять один рік і чотири місяці.

У тому штаті, у якому коротав свої дні Морріс, законодавці створили власне таємне визначення життя, яке ґрунтувалося на демографії. У 1979, коли був засуджений Морріс, пересічний американець-чоловік доживав до сімдесяти років. Моррісу тоді було двадцять три, тому він вважав, що, коли йому стукне п’ятдесят сім, його борг суспільству буде сплачено.

Якщо, звісно, його не звільнять достроково.

Уперше він отримав на це право у 1990. На слухання з’явилася Кора Енн Хупер. Охайний блакитний костюм, сивіюче волосся зібране на потилиці в тугий до рипіння вузол, на колінах — велика чорна сумочка. Вона розповіла, як Морріс Белламі схопив її, коли вона йшла вулицею поза баром «Шутерс», розповіла про його намір «урвати шматочок». Вона розповіла п’ятьом членам комісії з умовно-дострокового звільнення, як він вдарив її і зламав їй ніс, коли вона спробувала скористатися пристроєм для виклику поліції, який лежав у неї в сумочці. Вона розповіла комісії про запах алкоголю в його диханні й про те, як він подряпав їй живіт нігтями, коли зривав із неї білизну. Вона розповіла їм, як Морріс «продовжував душити мене й катувати своїм органом», коли прибув поліцейський і почав його відтягувати. Вона повідомила комісії, що намагалася накласти на себе руки у 1980 і все ще перебуває під наглядом психіатра. Вона повідала комісії, що їй стало краще, коли вона прийняла Ісуса Христа своїм рятівником, але що її все ще мучать кошмари. Ні, сказала вона комісії, заміж вона так і не вийшла. Думка про секс викликає у неї панічний страх.

У достроковому звільненні було відмовлено. На зеленому аркуші паперу, який йому ввечері передали крізь ґрати, було вказано кілька причин, але найперша для комісії була найголовнішою: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

Курва.

Хупер з’явилася знову в 1995 і знову в 2000. У 1995 на ній був той самий блакитний костюм. В останній рік тисячоліття — до того часу вона погладшала фунтів на сорок[21], не менше, — вона була в коричневому. У 2005 костюм був сірим, а великий білий хрест, який повиснув на шиї, нижче лежав на здоровезних грудях, як на полиці. Під час кожної появи на колінах у неї стояла велика чорна сумочка, здається, одна й та сама. Імовірно, усередині знаходився пристрій для виклику поліції. А можливо, ще й балончик «Мейса»[22]. На ці слухання її не викликали, вона приходила сама.

І розповідала свою історію.

Дострокове не давали. Головна причина на зеленому аркуші: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

«Лайно? Ну й насрати! — казав собі Морріс. — Ну й насрати!»

Може, і так, але, Господи, як він шкодував, що не вбив її.

На момент третьої відмови письменницька робота Морріса користувалася великим попитом. У тісному маленькому світі Венсвілла він був автором бестселерів. Він писав любовні листи дружинам і подругам. Він писав листи дітям ув’язнених, і деякі з них у зворушливій прозі підтверджували існування Санта Клауса. Він писав заяви про прийом на роботу для тих ув’язнених, чий термін добігав кінця. Він писав теми для ув’язнених, які проходили онлайн-курси або тестування на отримання диплома про загальну освіту. Морріс не був тюремним юристом, але час від часу писав від імені ув’язнених листи справжнім юристам, переконливо пояснюючи суть справи, про яку йшла мова, і викладаючи підстави для звернення. Кілька разів його листи справляли враження на адвокатів, і ті — пам’ятаючи про гроші, які можна заробити на успішних справах про несправедливе ув’язнення, — приходили на слухання. Оскільки під час розгляду справ найважливішу роль стала відігравати ДНК, він нерідко писав Баррі Шеку й Пітеру Ньюфелду, засновникам «Проекту Невинність»[23]. Один із таких листів зрештою посприяв звільненню автомеханіка на ім’я Чарльз Роберсон, що перебивався крадіжками, а у Вейнсвіллі відсидів двадцять сім років. Роберсон знайшов свободу; Морріс знайшов вічну вдячність Роберсона й більше нічого… Якщо не брати до уваги зростаючої репутації, і це не так уже й мало. Його давно перестали ґвалтувати.

У 2004 Морріс написав свого кращого листа; чотири чернетки пішло на те, щоб усе вийшло ідеально. Це був лист Корі Енн Хупер. У ньому він говорив їй, що живе з постійним нестерпним відчуттям каяття, й обіцяв, якщо його звільнять достроково, присвятить залишок своїх днів спокуті свого єдиного жорстокого вчинку, скоєного під час викликаного алкоголем помутніння.

«Я тут чотири рази на тиждень відвідую зустрічі анонімних алкоголіків, — писав він. — А тепер ще підтримую матеріально півдюжини алкоголіків і наркоманів, які видужують. Я продовжуватиму цю роботу й на волі в Будинку на середині шляху святого Патрика[24] в Норт Сайді. Я пройшов крізь духовне пробудження, міс Хупер, і впустив у своє життя Ісуса. Ви зрозумієте, наскільки це важливо, тому що я знаю, ви теж прийняли Христа своїм рятівником. „Прости нам провини наші, — учив він, — як і ми прощаємо винуватцям нашим“. Чи зможете ви пробачити мої провини перед вами? Я вже не та людина, яка тієї ночі заподіяла вам стільки болю. Моя душа переродилася. Молюся, щоб ви відповіли на мій лист».

За десять днів його молитва про відповідь була почута. Зворотної адреси на конверті не було, але на задньому клапані акуратними друкованими літерами значилося: «К. Е. Хупер». Моррісу не довелося розкривати конверт. Якийсь виродок з адміністрації, призначений перевіряти пошту ув’язнених, уже подбав про це. Усередині лежав єдиний аркуш із нерівними краями. У верхньому правому кутку і в нижньому лівому пухнасті кошенята грали із сірими клубками шпагату. Десь посередині сторінки друкованими літерами був написаний єдиний рядок.

«Сподіваюся, ти там і згниєш».

Курва з’явилася на його слуханнях наступного року, тепер її ноги були стягнуті компресійними панчохами, м’ясо на кісточках нависало над міцними туфлями. Вона була схожа на якусь тлусту, мстиву ластівку, яка регулярно повертається до тюремної подоби Сан-Хуан-Капістрано[25]. Вона знову розповіла свою історію, і дострокове знову не дали. Морріс поводився, як зразковий ув’язнений, і тепер на зеленому листочку значилася тільки одна причина: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

Морріс запевнив себе, що на лайно йому насрати, і повернувся до камери. Не апартаменти в пентхаузі, звичайно, усього шість на вісім футів[26], але ж там були книги. Книги — це порятунок. Книги — це воля. Він розтягнувся на ліжку, уявляючи, як приємно було б провести п’ятнадцять хвилин наодинці з Корою Енн Хупер та електричним нейлером[27].

Наразі Морріс працював у бібліотеці, що було чудовою зміною на краще. Охоронцям було байдуже, на що він витрачає свою мізерну зарплатню, тому Морріс без проблем оформив передплату на «Американ бібліограферс ньюзлеттер»[28]. До того ж він отримував з усієї країни безліч безкоштовних каталогів від торговців рідкісними книгами. Книги Джона Ротстайна виставлялися на продаж досить часто й постійно зростали в ціні. Він став вболівати за них, як інші ув’язнені вболівали за спортивні команди. Більшість письменників після смерті падають у ціні, але деякі щасливчики, навпаки, починають цінуватися ще дорожче. Ротстайн належав до останніх. Інколи в якомусь із каталогів спливав Ротстайн з автографом. У Різдвяному каталозі Баумана за 2007 рік копія «Утікача», підписана для Гарпер Лі[29] — так звана асоціативна копія, — пішла за 17 тисяч доларів.

Усі роки ув’язнення Морріс стежив за міськими газетами, а потім, коли двадцять перше століття принесло свої технологічні зміни, і за різними міськими веб-сайтами. Земля між Сикоморовою й Березовою і раніше потерпала в трясовині судових процесів, що надзвичайно влаштовувало Морріса. Рано чи пізно він вийде на волю, і скриня, міцно оповита корінням того нависаючого дерева, чекатиме на нього. Те, що вартість записників уже зросла до астрономічних розмірів, його цікавило дедалі менше й менше.

Колись він був молодий і вважав, що радів би всім тим речам, за якими ганяються молоді люди, коли їхні ноги міцні, а яйця тугі: подорожі й жінки, машини й жінки, великі будинки, як ті, що стоять на Цукрових Пригірках, і жінки. Зараз же йому все це вже майже перестало снитися, а остання жінка, з якою він займався сексом, сприяла продовженню його ув’язнення. Він усвідомлював іронію свого становища. Але скорився. Світські потреби поступово відмирають. Ти втрачаєш швидкість, втрачаєш зір, у тебе, дідько, навіть агрегат перестає працювати, але література вічна, і на нього чекав цілий загублений світ, якого досі не бачили очі жодної людини, крім його творця. Якщо йому не судилося побачити цей світ раніше за сімдесят років, отже, так тому й бути. Були ще гроші, усі ці упаковки з готівкою. Не статок, звичайно, але на чорний день вистачить.

У мене є за що жити, казав він собі. Чи багато людей тут можуть таке сказати про себе, особливо, коли в них стегна стануть плюсклими, а член буде вставати, тільки коли захочеться відлити?

Морріс декілька разів написав Енді Халлідею, який таки придбав власний магазин, — Морріс дізнався про це з бюлетеня бібліофілів. Ще він дізнався, що в його приятеля були неприємності, щонайменше одного разу, коли той намагався продати викрадену копію найвідомішої книги Джеймса Ейджі, хоча йому таки вдалося вийти сухим із води. А шкода. Морріс із превеликим задоволенням зустрів би у Вейнсвіллі цього гоміка — поціновувача одеколону. Тут було повно поганих хлопців, які з радістю зробили б йому боляче за Моррі Белламі. Утім, усе це мрії. Якби Енді навіть засудили, він, напевно, відбувся б штрафом. Найгірше, що з ним могло статися, це заміський клуб на західному кордоні штату, куди доправляли злодіїв — білих комірців.

На жоден лист відповіді від Енді Морріс не отримав.

У 2010 його персональна ластівка знову повернулася до Капістрана, знову вся в чорному, ніби вдяглася на власний похорон. «Якого недовго чекати, якщо вона не скине вагу», — з огидою подумав Морріс. Щоки Кори Енн Хупер тепер звисали з боків шиї м’ясистими коржиками, очі майже зникли в жирових кишенях, шкіра набула землистого кольору. Чорну сумочку вона замінила на синю, але все інше залишилося незмінним. Нічні кошмари! Нескінченна терапія! Життя, зруйноване через моторошного звіра, який тієї ночі вискочив із провулка. І все таке саме, і таке подібне.

«Ти все ще живеш тим вошивим зґвалтуванням? — подумав Морріс. — Ти й не збираєшся рухатися далі?»

Морріс повернувся до камери, думаючи про те, що на лайно треба срати. Треба срати на, чорти б його забрали, лайно!

Того року йому виповнилося п’ятдесят п’ять.

Якось у березні 2014 один із наглядачів зайшов за Моррісом до бібліотеки, де той сидів за стійкою на роздачі, утретє перечитуючи «Американську пастораль». (На думку Морріса, це була, безперечно, найкраща книга Філіпа Рота.) Наглядач повідомив, що його викликають до адміністрації.

— Навіщо? — запитав Морріс, підводячись із-за столу. Виклики до адміністрації зазвичай не віщували нічого доброго. Найчастіше копи починали схиляти тебе стукати на кого-небудь і погрожували різними жахіттями, якщо відмовишся співпрацювати.

— Збирається комісія з умовно-дострокового.

— Ні, — здивувався Морріс. — Це помилка. Мене мають розглядати лише наступного року.

— Я роблю те, що мені сказали, — відповів наглядач. — Якщо не хочеш, щоб я записав тобі зауваження, знайди когось тебе підмінити й піднімай дупу.

Комісія з умовно-дострокового звільнення — цього разу три чоловіки й три жінки — зібралася в конференц-залі. Філіп Доунс, юрист-консультант комісії, доповнював комісію. Він зачитав лист від Кори Енн Хупер. То був дивовижний лист. У курви виявили рак. Добра новина, але наступна новина була ще кращою. Вона знімала всі заперечення проти дострокового звільнення Белламі та шкодувала, що так довго цього не робила. Потім Доунс зачитав листа з Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу, відомого під назвою МАК. Протягом багатьох років вони прийняли на роботу не одного умовно-достроково звільненого з Вейнсвілла й були готові взяти Морріса Белламі на півставки, призначивши діловодом й оператором комп’ютера. До роботи він міг стати з травня, якщо його буде звільнено.

— Ураховуючи вашу зразкову поведінку за останні тридцять років і зважаючи на лист міс Хупер, — заявив Доусон, — я вирішив призначити розгляд вашої справи на рік раніше, ніж планувалося. Міс Хупер повідомляє, що в неї залишилося небагато часу, і я впевнений, вона хоче покінчити з цим. — Він повернувся до решти. — Пані та панове, що скажете?

Морріс уже знав, що скажуть пані та панове. Інакше його б не стали приводити сюди. За умовно-дострокове звільнення проголосували шість членів комісії, проти — жоден.

— Що ви про це думаєте, Моррісе? — запитав Доунс.

Морріс, який зазвичай по слово до батька не бігав, був занадто вражений, аби щось говорити, але йому й не треба було. Він розплакався.

Два місяці по тому, після обов’язкового для тих, хто достроково звільняється, консультування, і незадовго до початку служби в МАК, він вийшов крізь тюремні ворота. Назад у вільний світ. У його кишені лежав заробіток за тридцять п’ять років роботи у фарбувальні, меблевій майстерні й бібліотеці. Усього дві тисячі сімсот доларів із дріб’язком.

Записники Ротстайна нарешті стали досяжні.