У місті субота, і Ходжес із Холлі віддаються жвавим переговорам, вивчаючи розклад сеансів у фойє «Ей-Ем-Сі Сіті Центр 7». Його пропозиція «Судна ніч 2» відкидається як щось занадто страшне. Холлі любить жахастики, але тільки вдома, перед комп’ютером, коли можна зупинити фільм і відволіктися на кілька хвилин, щоб зняти напруження. Її зустрічна пропозиція «Винні зірки» відкидається Ходжесом, який заявляє, що для нього такий фільм занадто сентиментальний. Насправді він має на увазі занадто емоційний. Історія про те, як хтось помирає молодим, змусить його думати про Джейні Паттерсон, яка покинула цей світ у мить вибуху, метою якого був він. Зійшлися на «Мачо і ботан 2», комедії з Джона Гіллом і з Ченнінгом Татумом. Фільм непоганий. Вони багато сміються й разом з’їдають відерце попкорну, але думки Ходжеса постійно повертаються до розповіді Тіни про гроші, які допомогли її батькам пережити важкі роки. Де, в ім’я всього святого, Пітер Сауберс міг нарити двадцять із гаком тисяч доларів?
Коли починаються титри, Холлі кладе свою руку на руку Ходжеса, і той з тривогою помічає, що в неї на очах сльози. Він запитує, що з нею.
— Нічого. Просто так приємно, коли можна з кимось піти в кіно. Я так рада, що в мене є такий друг, як ти, Білле.
Ходжес більш ніж зворушений.
— А я радий, що в мене є ти. Що збираєшся робити із залишком суботи?
— Увечері замовлю китайської їжі й засяду дивитися «Помаранчевий — хіт сезону»[84], — говорить вона. — Але до цього мені ще треба в інтернеті пошукати пограбування. У мене вже чималенький список зібрався.
— Щось є підхоже, на твій погляд?
Вона хитає головою.
— Я буду продовжувати шукати, але мені здається, це щось зовсім інше, хоч я і не уявляю, що. Думаєш, брат Тіни тобі зізнається?
Він відповідає не одразу, і вони йдуть по ряду до виходу. Скоро вони покинуть цей оазис вигаданого життя й повернуться до реального світу.
— Білле? Земля — Біллу, дайте відповідь.
— Я дуже на це сподіваюся, — нарешті вимовляє він. — Заради нього ж. Гроші, які незрозуміло звідки взялися, майже завжди супроводжуються неприємностями.
Тіна, Барбара й мама Барбари проводять суботній день на кухні Робінсонів, готуючи попкорнові кульки, заняття це клопітке й кумедне. Вони веселяться щосили, і вперше за все її перебування тут з личка Тіни злітає тривожний вираз. Таня Робінсон вважає, що це добре. Вона не знає, що гнітить Тіну, але дюжина різних дрібниць — наприклад, те, як дівчинка здригається, коли протяг грюкає дверима нагорі, або підозріле я-довго-плакала почервоніння її очей — вказують Тані на те, що відбувається щось недобре. Вона не знає, велике це «щось» або маленьке, але в одному вона впевнена: зараз Тіні Сауберс трохи веселощів зовсім не зашкодить, і навіть навпаки.
Вони вже закінчують — погрожуючи одне одному липкими від сиропу долонями, — коли здивований голос вимовляє:
— Ви тільки-но подивіться, на що цей жіночий батальйон перетворив кухню! Їй-бо.
Барбара розвертається, бачить брата, який стоїть, притулившись плечем до кухонних дверей, і з вереском «Джером!» кидається вперед і стрибає на нього. Він її підхоплює, кружляє два рази й ставить назад.
— А я думала, ти поїхав на котильйон!
Джером посміхається.
— На жаль, мій фрак повернувся до пункту прокату невдягненим. Після повного й щирого обміну поглядами ми з Прісциллою вирішили розлучитися. Це довга історія й не вельми цікава. Коротше, ма, я вирішив приїхати додому й наїстися твоїх смаколиків.
— Не називай мене ма, — каже Таня. — Це вульгарно. — Але вона явно теж дуже рада бачити Джерома.
Він повертається до Тіни й відпускає їй уклін.
— Щасливий познайомитися з вами, маленька пані. Будь-яка подруга Барбари, і таке інше.
— Я Тіна.
Їй вдається вимовити це майже звичайним голосом, хоч це й нелегко. Джером, високий і широкоплечий, справжній красень, і Тіна Сауберс миттєво в нього закохується. Скоро вона підраховуватиме, скільки їй має бути років, щоб він зміг подивитися на неї, як на щось більше, ніж на маленьку пані у великому не за розміром фартуху й з липкими від попкорнових кульок руками. Але поки вона занадто приголомшена його красою, щоб упоратися з цифрами. А пізніше, увечері, Барбарі не довелося довго просити Тіну розповісти про все Джерому. Хоча їй нелегко вести зв’язну розповідь, коли на неї дивляться його темні очі.
У Піта субота проходить далеко не так райдужно. А краще сказати, зовсім паскудно.
О другій годині старости класів і виборні представники трьох середніх шкіл збираються в найбільшому актовому залі «Рівер-бенду», щоб послухати довгу й нудну промову одного з двох сенаторів штату, яка називається «Управління в середній школі: ваші перші кроки в політиці та державній службі». Цей тип у костюмі-трійці і з густим зачесаним назад сивим волоссям (які Піт про себе називає «волосся лиходія з мильної опери»), здається, готовий продовжувати до обіду. А то й довше. Головний його месидж — щось на кшталт, що вони НОВЕ ПОКОЛІННЯ, і що посада старости класу підготує їх до вирішення проблем забруднення, глобального потепління, виснаження природних ресурсів і, можливо, до першого контакту з прибульцями з Проксима Центавра. Поки він так бубонить, кожна хвилина цього нескінченного суботнього дня помирає повільною й болісною смертю.
Пітера найменше за все хвилює можливість одягти мантію студентського віце-президента в Нортфілдській середній школі в наступному вересні. Для нього наступний вересень так само далекий, як Проксима Центавра з її прибульцями. Єдине майбутнє, яке має значення, це вечір найближчого понеділка, коли йому доведеться розмовляти з Ендрю Халлідеєм, людиною, про знайомство з якою він тепер усім серцем шкодує.
«Але нічого, я знайду вихід, — думає він. — Якщо збережу холодну голову, звичайно. І буду пам’ятати, що літня тітонька Джиммі Ґолда говорить в „Утікач піднімає прапор“».
Піт вирішив, що почне розмову з Халлідеєм із такої цитати: «Кажуть, півхлібини краще, ніж зовсім нічого, Джиммі, але в злиденному світі навіть шмат краще, ніж зовсім нічого».
Піт знає, чого хоче Халлідей, і запропонує йому більше, ніж шмат, він запропонує йому половину, але він абсолютно точно не віддасть усього. Цього просто не буде. Тепер, коли записники надійно заховані в підвалі закритого залу на Березовій вулиці, він може й поторгуватися, і якщо Халлідей хоче, узагалі, щось отримати, йому доведеться з ним торгуватися.
І жодних ультиматумів.
Піт уявляє, як говоритиме: «Я віддам вам три дюжини записників. У них вірші, есе й дев’ять закінчених оповідань. Я навіть готовий поділити рівно навпіл, тільки щоб покінчити з цим».
Він має наполягати на грошах, хоча, не маючи можливості дізнатися, скільки Халлідей насправді отримає від покупця або покупців, Піт припускає, що його надурять, причому по-крупному. Тут конче важливо, щоб Халлідей знав, що він налаштований серйозно. Що він не буде, як їдко висловився Джиммі Ґолд, «нічиїм перепихоном на день народження». Але ще більш важливо не показати Халлідею свого страху.
Свого жаху.
Сенатор завершує виступ кількома дзвінкими фразами про те, як життєво важлива РОБОТА НОВОГО ПОКОЛІННЯ починається в АМЕРИКАНСЬКІЙ СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ, і про те, як вони, обрані, повинні нести СВІТОЧ ДЕМОКРАТІЇ. Слухачі вибухають досить жвавими оплесками, можливо, тому що лекція нарешті закінчилася і можна розходитися у своїх справах. Піту нестерпно хочеться вийти звідси, прогулятися, обміркувати свій план кілька разів, знайти можливі неспівпадіння й підводні камені.
Тільки вийти їм не вдається. Директриса середньої школи, яка й влаштувала сьогоднішню нескінченну тяганину, поважно виходить на сцену й повідомляє, що сенатор погодився затриматися ще на годину, щоб відповісти на всі їхні запитання. Тут же злітають вгору руки численних підлиз та зубрил.
Піт замислюється. Лайно? Ну і насрати. Він кидає погляд на двері, розмірковує, чи вийде вислизнути із залу непомітно, і відкидається на спинку сидіння. «За тиждень усе це залишиться в минулому», — думає він.
Ця думка його трохи заспокоює.
Коли Ходжес і Холлі виходять із кінотеатру, а Тіна закохується в брата Барбари, у своїй кімнаті прокидається один умовно-достроковик, що нещодавно звільнився. Морріс проспав весь ранок і частину дня після тієї безсонної, неспокійної ночі. Заснути йому вдалося тільки, коли перші промені ранку суботи почали потихеньку заповзати до кімнати. Сни йому наснилися — гірше не придумаєш. У тому сні, що його таки розбудив, він, відкривши скриню, побачив, що та сповнена павуками «чорна вдова». Їх там були тисячі, налиті отрутою, вони пульсували в місячному світлі, кублилися, а потім сунули на його руки й поповзли вгору.
Морріс роззявляє рот, закашлюється й повертається до реальності, стискаючи свою грудну клітку так, що насилу дихає.
Він звішує ноги з ліжка й сідає, низько опустивши голову, так само, як він сидів на унітазі після того, як минулого вечора вийшов із чоловічого туалету в МАК. Його вбиває незнання, і невизначеність цю не можна відкласти й забути.
«Усе ж таки це Енді їх узяв, — думає він. — Інакше нічого не сходиться. І краще нехай вони досі будуть у тебе, друже. Бережи тебе Господь, якщо їх у тебе не буде».
Він одягає свіжі джинси і їде автобусом через усе місто в Саут-Сайд, бо вирішив усе ж забрати хоча б один зі своїх інструментів. Сумки «Тафф-Тот» він теж забере. Треба мислити позитивно.
Чарлі Роберсон знову сидить перед «Харлеєм», який тепер уже настільки розібраний, що зовсім перестав бути схожим на мотоцикл. Він не дуже-то радий новій зустрічі з людиною, яка допомогла йому вийти з в’язниці.
— Як пройшло вчора? Зробив, що хотів?
— Усе гаразд, — каже Морріс і зображує посмішку, занадто широку й мляву, щоб бути переконливою. — На п’ять балів.
Роберсон не посміхається у відповідь.
— Лише б не на п’ять років. Виглядаєш ти щось не дуже, Моррі.
— Ну, знаєш, питання рідко коли вирішуються за один раз. Мені ще потрібно декілька дрібниць владнати.
— Якщо тобі знову потрібна вантажівка…
— Ні-ні. Я залишив там деякі речі, тільки й усього. Не проти, якщо я їх заберу?
— Нічого такого, що мені потім відгукнеться?
— Абсолютно нічого такого. Просто двійко торбин.
І сокирку, але про неї він згадувати не став. Він міг би купити ніж, але в сокирі є щось зловісне. Морріс кидає її до однієї з торбин, прощається з Чарлі і прямує назад до автобусної зупинки. З кожним рухом руки сокирка їздить туди-сюди по торбині.
«Не примушуй мене нею скористатися, — скаже він Енді. — Я не хочу, щоб ти постраждав».
Але, звичайно ж, якась частина його хоче нею скористатися. Якась частина хоче, щоб його давній приятель постраждав. Тому що — навіть якщо забути про записники — він заслужив покарання. А покарання — штука завжди неприємна.
На Лейсмейкер-лейн та алеї, частиною якої вона є цієї суботи, людно. Тут розташовано сотні магазинів зі смішними, але дурними назвами, на зразок «Деб енд Бакл», «Вічно молодий». Є ще «Убори», де продають виключно предмети, які надягають на голову. Морріс заходить до нього й купує бейсболку з довгим козирком та емблемою «Байбаків». Трохи ближче до «Рідкісних видань Ендрю Халлідея» він заходить до «Кіоску окулярів», де купує сонцезахисні окуляри.
Щойно він помічає вивіску ділового закладу свого давнього приятеля, виконану вигадливими золотими літерами, його відвідує жахлива думка: що як по суботах Енді зачиняється раніше? Усі інші магазини в цей день працюють як звичайно, але деякі книжкові влаштовують собі короткий вихідний, і що як саме йому пощастить?
Однак коли він, сховавшись за темними скельцями окулярів, проходить повз, помахуючи сумками (бух, бам — катається сокирка), йому трапляється табличка «ВІДЧИНЕНО», яка висить на дверях. Бачить він і ще дещо: камери спостереження, які дивляться ліворуч і праворуч від магазину вздовж вулиці. Напевно, і всередині є камери, але це нічого. За плечима Морріса десятиліття аспірантури в злодійському середовищі.
Він неспішно проходить вулицею, заглядаючи у вітрину булочної й роздивляючись товари, розкладені на візку торговця сувенірами (хоча Морріс не розуміє, кому може спасти на думку купувати сувеніри на пам’ять про це гидотне приозерне містечко). Він навіть зупиняється подивитися на міма, який жонглює різнокольоровими м’ячиками, а потім зображує сходження невидимими сходинками. Морріс кидає пару четвертаків у капелюх міма. На щастя, каже він собі. З динаміків, що висять на кутах, ллється поп-музика. У повітрі стоїть запах шоколаду.
Він іде назад. Бачить пару молодих людей, які виходять із магазину Енді і йдуть собі вулицею. На цей раз Морріс зупиняється, щоб подивитися у вітрину, де на підставках під точковими ліхтарями стоять розкритими три книги: «Убити пересмішника», «Ловець у житі» і — напевно, це знамення — «Утікач у справі». За вітриною — вузьке приміщення з високою стелею. Покупців Морріс не бачить, зате бачить свого давнього приятеля, єдиного й неповторного Енді Халлідея, який сидить за стійкою та читає книгу в м’якій палітурці.
Морріс робить вигляд, ніби зав’язує шнурок і непомітно розстібає «Тафф-Тот» із сокиркою. Потім піднімається й рішуче відчиняє двері «Рідкісних видань Ендрю Халлідея».
Його давній приятель відривається від книги й оцінююче дивиться на сонцезахисні окуляри, бейсболку з довгим козирком і сумки. Він насуплюється, але зовсім трохи, тому що в цьому районі всі носять сумки, а день сьогодні спекотний і сонячний. Морріс бачить обережність, але жодних ознак тривоги, і це добре.
— Не могли б ви залишити торби під вішалкою? — запитує Енді й посміхається. — Правила магазину.
— Звичайно, — каже Морріс. Він ставить торби на підлогу, знімає окуляри і, склавши дужки, кладе їх у кишеню сорочки. Потім знімає свою нову бейсболку й проводить рукою по короткому сивому волоссю на потилиці. Думає: «Бачиш? Старий дивак зайшов до магазину відпочити від спеки й трохи поритися в книгах. Хвилюватися нема за що».
— Ф’ю, ну й спека на вулиці. — Він знову напинає бейсболку.
— Так, а завтра, кажуть, буде ще спекотніше. Шукаєте щось конкретне? Я можу допомогти?
— Просто подивлюся. Хоча… Я й справді шукаю одну досить рідкісну книгу. Називається «Кати». Це детектив Джона Д. Макдональда. — У тюремній бібліотеці книги Макдональда мали великий попит.
— Добре його знаю! — жваво відгукується Енді. — Він написав усі ці книги про Тревіса Макгі, з назвами, у яких згадуються різні кольори. Він переважно виходив у м’яких палітурках, так? Я зазвичай не займаюся м’якими обкладинками, серед них дуже мало видань мають колекційну цінність.
«А як щодо записників? — думає Морріс. — А точніше, записників у молескінових палітурках. Такими ти займаєшся, жирний, злодійкуватий уїбане?»
— «Кати» виходила в твердій палітурці, — говорить він, оглядаючи полицю з книгами біля дверей. Поки що йому хочеться залишатися ближче до дверей. І до торби із сокиркою. — Це по ній знято фільм «Мис страху». Я б купив її, якби у вас знайшлася така в мінті. Здається, так ви, колекціонери, висловлюєтесь, коли стан книги ніби вона нова? Ну і, якщо ціна буде прийнятною, зрозуміло.
Енді захопився розмовою. А чому б ні? У нього рибка на гачку.
— У мене такої немає, але я із задоволенням пошукаю її для вас на «Букфайндері». Це база даних. Якщо вона є в списку, а Макдональд у твердій обкладинці швидше за все там є, тим паче, що по ній було знято фільм… і якщо це перше видання… я, імовірно, зможу отримати її до вівторка, найпізніше в середу. Хочете, щоб я перевірив?
— Хочу, — відповідає Морріс. — Тільки ціна має бути розумною.
— Природно, природно. — Смішок в Енді такий само жирний, як і його черево. Він опускає очі на екран ноутбука. Як тільки він це робить, Морріс перевертає табличку на дверях із «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО». Він нахиляється й дістає з відкритої торби сокирку. Він іде вузьким центральним рядом, притискаючи її до ноги. Він не поспішає. Йому й не потрібно. Енді стукає по клавіатурі, уся його увага поглинена тим, що він бачить на екрані.
— Знайшов! — вигукує його давній приятель. — У Джеймса Грема є примірник, у відмінному стані, як нова, лише триста дол…
Він замовкає, коли лезо сокирки потрапляє спочатку в поле його периферичного зору, потім фронтального й центрального. Він підводить очі, обличчя витягнуте від шоку.
— Поклади руки так, щоб я їх бачив, — каже Морріс. — У тебе під стільницею, напевно, тривожна кнопка. Якщо хочеш зберегти всі пальці, не намагайся її натиснути.
— Що вам потрібно? Навіщо ви…
— Не впізнаєш мене? — Морріс не знає, чи то сміятися з цього, чи то нагадувати. — Навіть ось так, зблизу?
— Ні, я… я…
— Мабуть, не дивно. Багато води спливло після «Щасливої чашки», чи не так?
Халлідей, немов заворожений жахом, вдивляється у виснажене, зморшкувате обличчя Морріса. Морріс думає: «Він як птах, який дивиться на змію». Думка ця приємна, і він посміхається.
— О Господи, — видихає Енді. Обличчя його стає кольору старого сиру. — Цього не може бути. Ти ж у в’язниці.
Морріс, продовжуючи посміхатися, хитає головою.
— Напевно, десь існує база даних не тільки щодо рідкісних книг, але й умовно-достроковиків, але ти, очевидно, ніколи до неї не заглядав. Для мене це добре, для тебе — не дуже.
Одна рука Енді повільно відповзає від клавіатури ноутбука. Морріс похитує сокиркою.
— Не роби цього, Енді. Я хочу, щоб твої руки лежали по обидва боки від комп’ютера, долонями вниз. І не треба намагатися натиснути кнопку коліном. Якщо спробуєш, я це побачу, і наслідки для тебе будуть украй неприємними.
— Що тобі потрібно?
Від цього питання всередині Морріса закипає злість, але посмішка його стає ще ширше.
— А ти не знаєш.
— Не знаю, Моррі. О Господи! — Рот Енді бреше, але очі говорять правду, саму правду й нічого, крім правди.
— Ходімо до твого кабінету. Напевно, у тебе є свій кабінет.
— Ні!
Морріс знову похитує сокиркою.
— Ти можеш вийти з цього цілим і неушкодженим, а можеш залишити на стійці декілька пальців. Вір мені, Енді. Я не та людина, яку ти знав.
Енді підводиться, очі його ні на мить не відриваються від обличчя Морріса, але Морріс не впевнений, що Енді продовжує його бачити. Його давній приятель ось-ось знепритомніє, тому гойдається, наче в такт нечутній музиці. Якщо Енді таки зомліє, він не зможе відповідати на запитання. Ще Моррісу доведеться тягнути його до кабінету, а він не впевнений, що впорається. Якщо Енді й важить менше за триста фунтів[85], то ненабагато.
— Зроби глибокий вдих, — говорить він. — Заспокойся. Мені всього лише потрібно почути кілька відповідей. Після цього я піду.
— Обіцяєш? — Нижня губа Енді випнута й поблискує від слини. Він схожий на жирного хлопчика, який посварився з батьком.
— Так. Тепер дихай.
Енді дихає.
— Ще.
Масивні груди підіймаються, напинаючи ґудзики на сорочці, потім опускаються. До обличчя приливає трохи крові.
— Тепер до кабінету. Пішов.
Енді повертається й суне у глиб магазину, лавіруючи між ящиками й стосами книг із витонченою грацією, властивою деяким товстим людям. Морріс іде за ним. Його злість все наростає. Щось у дівочому вигині й погойдуванні його дупи розпалює її.
На стіні поряд із дверима до кабінету клавіатура кодового замка. Енді натискає чотири цифри — 9118 — і спалахує зелений вогник. Коли він заходить, Морріс читає думки давнього приятеля прямо крізь потилицю його лисої голови.
— Ти не встигнеш зачинити двері переді мною. Якщо спробуєш, втратиш те, що вже не можна буде відновити. Можеш не сумніватися.
Плечі Енді, які піднялися, коли він напружився, щоб вдатися саме до цієї спроби, опадають. Він заходить до кабінету. Морріс крокує за ним і зачиняє двері.
Маленьке приміщення із забитими книгами полицями освітлюється висячими лампами-кулями, на підлозі — турецький килим. Письмовий стіл набагато кращий за стійку — червоне дерево або тик, або якась інша цінна деревина. На ньому — настільна лампа зі скляним абажуром, схожим на справжній «Тіффані». Ліворуч від дверей стоїть комод, на ньому — чотири важких кришталевих графини. Що за прозора рідина у двох, Морріс не знає, але готовий посперечатися, що у двох інших скотч і бурбон. Напевно дорогі, якщо він добре знає свого давнього приятеля. Безумовно, для того щоб святкувати великі продажі.
Морріс згадує єдиний вид випивки, доступний у в’язниці, горілка на чорносливі або на родзинках, і хоч він пив тільки зрідка, як наприклад, у свій день народження (і день народження Джона Ротстайна, який він завжди відзначав одним ковтком), злість його закипає з новою силою. Дорога випивка, гарна їжа — ось чим пригощав себе Енді Халлідей, поки Морріс фарбував джинси, вдихаючи випари фарби, і жив у камері, яка не набагато більша за труну. Так, його запроторили за зґвалтування, але він не опинився б на тій вулиці у п’яній відключці, якби ця людина не відцуралася від нього. Морріс, мене не повинні бачити поруч із тобою. Ось що він сказав того дня. А потім обізвав його психом.
— Розкішно влаштувався, друже мій.
Енді дивиться навколо, ніби бачить цю розкіш уперше в житті.
— Так може здатися, — погоджується він, але зовнішній вигляд буває оманливим, Моррі. Насправді я за два кроки від банкрутства. Це місце так і не піднялося після світової кризи і певних… обставин. Ти повинен мені повірити.
Морріс рідко коли думав про пачки грошей, які Кертіс Роджерс знайшов поряд із записниками в сейфі Ротстайна тієї ночі, але він думає про них зараз. Його давній приятель отримав не тільки записники, а й готівку. Наскільки може судити Морріс, за ці гроші було куплено й цей стіл, і цей килим, і розкішні кришталеві графини для пійла.
На цьому пузир гніву нарешті лопається, і Морріс пускає сокирку низькою бічною дугою, з його голови злітає бейсболка. Лезо пробиває сірий габардин і впивається в пухку дупу з чвакаючим звуком: чвак. Енді кричить і падає вперед. Падіння затримує письмовий стіл. Він обвалюється на його край передпліччям, потім осідає на коліна. Крізь шестидюймовий розріз б’є кров. Він хапається за нього, і ще більше крові біжить у нього між пальців. Він падає на бік, потім перекочується на турецький килим. Не без внутрішнього задоволення Морріс думає: «Цю пляму ти ніколи не відмиєш, друзяко».
Енді верещить:
— Ти ж сказав, що не чіпатимеш мене!
Морріс на мить замислюється й хитає головою.
— Навряд чи я висловився саме так, хоча, імовірно, так, припускав це. — Із серйозною щирістю він вдивляється в перекошене обличчя Енді. — Вважай це ліпосакцією нашвидкуруч. І в тебе все ще є можливість залишитися живим. Для цього тобі всього лише потрібно віддати мені записники. Де вони?
Цього разу Енді не намагається робити вигляд, що не розуміє, про що говорить Морріс. Ще б пак, коли зад палає вогнем, а з-під стегна тече кров.
— У мене їх немає!
Морріс стає на одне коліно, обережно, щоб не потрапити в калюжу крові, що розростається.
— Я тобі не вірю. Вони зникли, залишилася тільки скриня, у якій вони лежали, і ніхто не знав, що вони в мене, крім тебе. Тому я запитаю ще раз, і якщо ти не хочеш побачити власні кишки й те, що ти їв на ланч, гарненько думай, що відповідаєш. Де записники?
— Їх знайшов пацан. Це не я, це хлопчисько. Він живе у твоєму старому будинку, Моррі! Напевно, він знайшов їх у підвалі або ще десь!
Морріс дивиться на бліде обличчя свого давнього приятеля. Він шукає брехню, але ще намагається впоратися із цією несподіваною зміною обставин. Це як крутий лівий поворот машини на швидкості шістдесят миль на годину[86].
— Будь ласка, Моррі, будь ласка! Його звуть Пітер Сауберс!
Це звучить переконливо, бо Морріс знає прізвище родини, яка зараз живе в будинку, де він виріс. До того ж людина з глибокою рубаною раною в заду навряд чи здатна вигадувати такі подробиці.
— Звідки знаєш?
— Тому що він намагається продати їх мені! Моррі, мені потрібен лікар. З мене кров ллється, як зі свині.
«Ти і є свиня, — думає Морріс. — Але не хвилюйся, давній мій приятелю, дуже скоро ти позбудешся цієї халепи. Я відправлю тебе до великої небесної книгарні. Але не зараз, тому що Морріс бачить яскравий промінь надії».
Енді сказав «він намагається», а не «він намагався».
— Розповідай усе, що знаєш, — наказує Морріс. — Потім я піду. Швидку тобі доведеться самому викликати, але я впевнений, ти впораєшся.
— Звідки мені знати, що ти не надуриш?
— Якщо записники в пацана, ти мені більше не потрібен. Звичайно, ти мусиш пообіцяти, що не розкажеш їм, хто тебе поранив. Це ж був невідомий у масці, так? Можливо, наркоман. Він хотів грошей, правильно?
Енді енергійно киває.
— Це не мало жодного відношення до записників, так?
— Ні-ні, жодного. Думаєш, мені хочеться, щоб моє ім’я там крутилося?
— Це навряд чи. Але, якщо ти спробуєш щось придумати, якщо там буде згадано моє ім’я, мені доведеться повернутися.
— Я не стану нікому про тебе говорити, Моррі, не стану! — Далі слідує заява така ж дитяча, як та випнута слинява губа: Слово честі!
— Розповідай усе.
Енді розповідає. Перший візит Сауберса з фотокопіями із записників і «Посилками з Олімпу» для порівняння. Впізнання хлопця, який називав себе Джеймсом Гокінсом, за бібліотечним стикером на корінці «Посилок». Другий візит хлопчика, коли Енді натиснув на нього. Голосова пошта про шкільну поїздку до будинку відпочинку «Рівер-бенд» й обіцянка прийти за два дні в понеділок.
— О котрій?
— Він… Він не сказав. Після школи, напевно. Він навчається в Нортфілдській. Моррі, у мене досі кров іде.
— Так, — неуважно вимовляє Морріс. — Напевно, іде. — Його мозок скажено працює. Хлопчик заявляє, що в нього всі записники. Можливо, він і бреше, але, мабуть, це так і є. Їх кількість, яку він назвав Енді, усе схоже на правду. І він їх читав. Це запалює іскру ревнощів у голові Морріса Белламі й розпалює полум’я, яке швидко доходить до серця. Хлопчисько Сауберс читав те, що призначалося Моррісу, і лише Моррісу. Це страшна несправедливість, і її треба виправити.
Він нахиляється до Енді й каже:
— Ти гей? Ну гей же, чи не так?
Повіки Енді тремтять.
— Я… Яка різниця? Моррі, мені необхідно швидку!
— У тебе є партнер?
Його давній приятель поранений, але не дурний. Енді розуміє, що віщує це питання.
— Так!
«Ні», — думає Морріс і змахує сокиркою: чвак.
Енді кричить і починає звиватися на залитому кров’ю килимі. Морріс замахується, і Енді кричить знову. «На щастя, стіни кімнати заставлені книгами, — думає Морріс. — З книг виходить хороша звукоізоляція».
— Дідько, не смикайся! — каже він, але Енді продовжує смикатися. Усього знадобилося чотири удари. Останній припав на перенісся й розсік обидва ока, як виноградини, після чого смикання нарешті припинилося. Морріс висмикує сокирку з приглушеним скрипом сталі по кістці й кидає її на килим поруч з Енді.
— Ось так, — говорить він. — Усе скінчено.
Килим уже повністю просякнутий кров’ю. На письмовому столі червоні плями. Як і на стінах, і на самому Моррісі. Кабінет перетворився на бійню. Але це не надто засмучує Морріса, він абсолютно спокійний. «Напевно, це шок», — думає він. Ну то й що, якщо навіть шок? Йому необхідно зберігати спокій. Засмучена людина багато про що забуває.
За письмовим столом двоє дверей. Одні ведуть до особистої вбиральні його давнього приятеля, другі — до гардеробної. Там повно різного одягу, включаючи два костюми, які виглядають дорогими. Утім, Моррісу від цього ніякого пуття немає. Він би, напевно, потонув у них.
«Ех, якби у вбиральні був душ», — думає Морріс. Але, якби та якби, і так далі. Вистачить й умивальника. Знімаючи закривавлену сорочку й миючись, він згадує все, до чого торкався після того, як зайшов до магазину. Таких предметів небагато. Треба буде не забути протерти табличку на дверях. А ще двірні ручки вбиральні й цього туалету.
Морріс витирається, виходить у кабінет і кидає рушник та забризкану кров’ю сорочку поряд із тілом. Кров потрапила йому й на джинси, але це питання він із легкістю вирішив за допомогою того, що знайшов на полиці в гардеробній: щонайменше дві дюжини футболок, акуратно складених і перекладених цигарковим папером. Він вибирає одну розміру XL, яка закриє джинси до половини стегна, якраз те місце, де крові найбільше, і розгортає. На грудях у неї написано «Рідкісні видання Ендрю Халлідея», нижче — номер телефону магазину, адреса веб-сайту й зображення розкритої книги. Морріс думає: «Напевно, він роздає їх грошовим клієнтам. Хто їх бере, каже „дякую“ і ніколи не вдягає».
Він починає натягувати на себе футболку, вирішує, що, мабуть, не варто розгулювати містом з адресою місця свого останнього скоєного вбивства, і вивертає її навиворіт. Букви трохи просвічуються, але не настільки, щоб хтось зміг їх прочитати, а книга може бути будь-яким прямокутним предметом.
Але ось із черевиками «Докерс»[87] слід щось робити. Верх у них заляпаний кров’ю, підошви теж забруднені. Морріс оглядає ноги свого давнього приятеля, задумливо киває й повертається до гардеробної. Якщо талія Енді десь удвічі більша за талію Морріса, то розмір взуття у них практично однаковий. Він вибирає пару мокасин і приміряє. Вони трохи тиснуть і можуть натерти мозолі, але мозолі — зовсім невелика ціна за нові відомості й за виконання помсти, яку він на стільки відкладав.
До того ж це до біса гарні черевики.
Він додає власне взуття до липкої купи на килимі, потім оглядає бейсболку. Ні плямочки. Хоч тут пощастило. Він одягає її й обходить кабінет, ретельно протираючи місця, до яких точно торкався й до яких міг доторкнутися.
Востаннє присідає біля тіла й перевіряє кишені, розуміючи, що знову бруднить руки в крові. Доведеться їх знову мити. Нічого. Отаке[88].
«Це Воннеґут, не Ротстайн», — думає він і сміється. Літературні алюзії завжди дають йому задоволення.
Ключі Енді він знаходить у передній кишені, гаманець приліплено до дупи з того боку, який Морріс не розрубав сокиркою. Знову пощастило. Готівки там небагато, менше за тридцять доларів, але, як кажуть, гріш копи стереже. Морріс ховає гроші разом із ключами, потім знову миє руки й знову витирає руків’я крана.
Перш ніж вийти зі святої святих Енді, він уважно розглядає сокирку. На лезі — грудки запеченої крові й волосся. На гумовій рукоятці — чіткий відбиток його долоні. Імовірно, її слід забрати із собою, кинути в сумку разом із сорочкою і черевиками, але якийсь внутрішній голос — аж занадто глибинний, щоб його можна було висловити, але надзвичайно владний — наказує залишити її, принаймні поки що.
Морріс піднімає сокирку, витирає ручку, аби позбутися відбитків пальців, й обережно кладе її на дорогий письмовий стіл. Як попередження. Або візитну картку.
— Хто скаже, що я не вовк, містере МакФарланде? — запитує він у порожнього кабінету. — Хто таке скаже?
Потім він іде, скориставшись закривавленим рушником, щоб повернути дверну ручку.
Опинившись у магазині, Морріс кидає закривавлені речі до однієї з сумок, застібає її, після чого сідає вивчати ноутбук Енді.
Це «Макінтош», набагато кращий за той, що був у тюремній бібліотеці, але за великим рахунком такий самий. Оскільки режим сну на ньому все ще не включився, витрачати час на пошук пароля немає потреби. На екрані багато ділових файлів, плюс додаток «БЕЗПЕКА» на панелі внизу. Треба буде досліджувати його, але пізніше, а поки він відкриває файл, названий «ДЖЕЙМС ГОКІНС», і справді, у ньому саме ті відомості, які йому потрібні: адреса Пітера Сауберса (яку він і так знає) і номер мобільного телефону, отриманий із голосового повідомлення, про яке згадував його давній приятель. Його батька звуть Томас. Мати — Лінда. Сестра — Тіна. Там є навіть фотографія юного містера Сауберса, також відомого як Джеймс Гокінс. Він стоїть із купкою працівників бібліотеки на Гарнер-стрит, яку Морріс добре знає. Під цією інформацією — вона може стати в нагоді, хто зна, хто зна — бібліографія Джона Ротстайна, по якій Морріс тільки ковзає поглядом, він знає роботи Ротстайна напам’ять.
Крім того добра, яке прибрав до рук юний містер Сауберс, зрозуміло. Добра, яке він украв у законного власника.
Поруч із комп’ютером лежить блокнот. Він записує телефон хлопчика й кладе блокнот до кишені. Далі він відкриває додаток «БЕЗПЕКА» і клацає по «КАМЕРИ». З’являється шість екранчиків. На двох Лейсмейкер-лейн у всій своїй споживчій пишноті. Дві камери дивляться на вузьке внутрішнє приміщення магазину. П’ята показує цю стійку й Морріса, що сидить за нею у новій футболці. Шоста показує кабінет Енді й тіло, розпростерте на турецькому килимі. На чорно-білому зображенні плями крові схожі на чорнило.
Морріс клацає по картинці, і та заповнює весь екран. Унизу з’являються кнопки зі стрілочками. Він клацає по подвійній стрілці перемотування, чекає, потім натискає відтворення. Захоплено ще раз переглядає, як сам убиває свого давнього приятеля. Захоплююче. Утім, це домашнє відео ніхто не повинен побачити, і це означає, що ноутбук він бере з собою.
Він відключає різноманітні дроти, у тому числі й той, що йде від блискучої коробки із написом «Системи безпеки „Віджилент“». Камери скидають інформацію безпосередньо в жорсткий диск ноутбука, тому автоматичного запису DVD немає. Можна зрозуміти. Подібна система — занадто дороге задоволення для такого невеликого підприємства, як «Рідкісні видання Ендрю Халлідея». Але один із шнурів, які він відключив, вів до приводу, що записує лазерні диски, так що його давній приятель за бажанням міг робити DVD із записів своїх камер відеоспостереження.
Морріс методично оглядає стійку, шукаючи диски. Усього тут п’ять шухлядок. У перших чотирьох він не знаходить нічого цікавого, але розташована посередині під стільницею виявляється замкненою. Як на Морріса, це багато що означає. Він перебирає ключі Енді, знаходить найменший, відмикає шухляду й вітає себе з вдалою знахідкою. Штук шість-вісім фотографій, на яких його давній приятель відсмоктує у кремезного молодика з великою кількістю татуювань, але там лежить ще й пістолет. Це піжонський «SIG Sauer P238», червоний із чорним, з інкрустацією у вигляді золотих кольорів на стовбурі. Морріс дістає обойму й бачить, що вона повна. Один патрон навіть загнаний у патронник. Він вставляє обойму назад, кладе пістолет на стійку й продовжує пошуки. Зазирнувши у глиб шухляди, знаходить непідписаний білий конверт, клапан якого просто загнутий, а не запечатаний. Він відкриває його, очікуючи побачити нові брудні фотографії, але з радістю бачить гроші, доларів п’ятсот, не менше. Удача, як і раніше, на його боці. Конверт він кладе поруч із пістолетом.
Більше в шухляді нічого немає, і він вирішує, що, якщо Енді й записував DVD, то ймовірніше, зберігав диски в сейфі. Але пані Удача ще не покинула Морріса Белламі. Піднімаючись, він зачіпає плечем поличку ліворуч від стійки. Кілька старих книг висипаються на підлогу, а за ними лежить невелика купка пластикових коробок для DVD, перетягнена гумками.
— Привіт, — тихо вимовляє Морріс. — Привіт-привіт.
Він сідає й швидко переглядає їх, перетасовуючи, як карти. Кожен із них Енді підписав чорним маркером, і тільки останній напис має для нього якийсь сенс, і це саме те, що він шукав. На сяючій поверхні значиться: «Гокінс».
Сьогодні йому надто пощастило (можливо, це компенсація за вчорашнє жахливе розчарування), але квапити події не варто. Морріс несе комп’ютер, пістолет, конверт із грошима, диск «Гокінс» до дверей магазину. Там складає їх в одну із сумок, не звертаючи жодної уваги на перехожих на вулиці. Якщо ви поводитеся так, ніби маєте право перебувати в якомусь місці, люди так і подумають. Упевненим кроком він виходить із магазину й замикає за собою двері. Табличка «ЗАЧИНЕНО» злегка погойдується, потім завмирає. Натягнувши нижче довгий козирок бейсболки, Морріс іде.
Перед поверненням до Елітного гнидника він ще раз зупиняється, заходить до комп’ютерного кафе «Байтс’н Байтс»[89]. За дванадцять доларів Енді Халлідея він отримує чашку занадто дорогої гівняної кави та двадцять хвилин у кабінці, де є комп’ютер з DVD-приводом. Знадобилося менше ніж п’ять хвилин, щоб перевірити улов. На відео його давній приятель розмовляє з хлопчиком, на якому, схоже, фальшиві окуляри й батьківські вуса. У першій частині в Сауберса із собою книга, імовірно, «Посилки з Олімпу», і конверт із кількома аркушами паперу, треба думати, це фотокопії, про які згадував Енді. У другій серії Сауберс та Енді, здається, сперечаються. Обидва чорно-білих міні-фільми без звуку, що навіть добре. Пацан міг говорити все, що завгодно. У другій частині він там, де вони сперечаються, він міг би навіть говорити щось на кшталт: «Наступного разу я прийду з сокирою, ти тлустий покидьок».
Виходячи з «Байтс’н Байтс», Морріс посміхається. Людина за стійкою посміхається у відповідь і каже:
— Сподіваюся, добре провели час.
— Так, — відповідає чоловік, який провів більше двох третин свого життя у в’язниці. — Але твоя кава, наче сцяки, сопливий фріку. Мені потрібно було б вилити її на твою срану голову.
Посмішка тане на обличчі менеджера. Сюди приходить багато довбанутих, і з такими людьми краще просто мовчати й сподіватися, що вони ніколи не повернуться.
Ходжес сказав Холлі, що збирається провести щонайменше частину вікенду у своєму кріслі «Лей-Зі-Бой»[90] за переглядом бейсболу, і в неділю він дійсно дивиться перших три іннінги гри «Індіанців», але потім його охоплює якесь невизначене занепокоєння, і він вирішує відвідати одну людину. Не давнього приятеля, але безумовно, давнього знайомого. Після кожного з таких візитів він говорить собі: «Так, усе, це востаннє, усе одно це безглуздо». І каже це цілком серйозно. Але проходить тижні чотири чи вісім, а можливо, й усі десять — і він знову збирається в дорогу. Щось підштовхує його до цього. До того ж «Індіанці» уже відстають від «Рейнджерів» на п’ять очок, а це тільки третій іннінг.
Він вимикає телевізор, надягає стару футболку з написом «Поліцейська спортивна ліга» (у дні зайвої ваги він як вогню цурався футболок, але тепер, коли над поясом штанів не випирає живіт, йому подобається бачити їх прямий силует на своєму тілі) і замикає будинок. У неділю машин на вулицях небагато, і вже за двадцять хвилин він ставить «Пріус» у слот на третьому ярусі гостьової автостоянки, що розташована поруч із величезним (що постійно метастазує) бетонним велетнем лікарні імені Джона М. Кайнера. Прямуючи до ліфта, він подумки промовляє молитву, дякуючи Богові за те, що знаходиться тут як відвідувач, а не як пацієнт. Утім, він занадто добре пам’ятає, навіть зараз, промовляючи цю вельми доречну подяку, що більшість людей рано чи пізно стають пацієнтами цієї або однієї з інших чотирьох гарних і не дуже міських лікарень. Ні в кого немає безкоштовного проїзду, і врешті-решт навіть найпристосованіший для плавання корабель іде на дно, буль-буль-буль. Єдиний, на думку Ходжеса, спосіб це врівноважити — вичавлювати все з кожного дня на плаву.
Але, якщо це так, що він робить тут?
Ця думка викликає з пам’яті уривок вірша, почутого або прочитаного колись давним-давно, який зачепився в мозку завдяки простій римі: «Яке питання? Та облиште! Пішли, ну ж бо, у гості швидше»[91].
У будь-якому великому міському шпиталі легко заблукати, але Ходжес ходив цим маршрутом уже багато разів і тепер міг би й сам кому завгодно щось підказати. Ліфт спускає його до критого переходу; перехід виводить його у фойє розміром із залізничний вокзал; ліфт коридору А піднімає його на третій поверх, повітряний перехід переносить через бульвар Кайнера до кінцевої мети, де стіни пофарбовано в заспокійливий рожевий колір, а розмовляти прийнято напівголосно. Над реєстратурою висить табличка:
Ходжес підходить до реєстратури, де його вже чекає бейджик відвідувача. Головна медсестра знає його; після чотирьох років вони майже стали друзями.
— Як справи вдома, Беккі?
Вона відповідає, що все добре.
— Як рука сина? Зростається?
Вона відповідає, що зростається. Гіпс уже зняли, і за тиждень, найбільше за два, він зможе обходитися без перев’язі.
— Це добре. Мій хлопчик у палаті або на фізіотерапії?
Вона відповідає, що в палаті.
Ходжес неквапливою ходою прямує до палати 217, де за рахунок штату утримується особливий пацієнт. Перш ніж потрапити туди, він зустрічає санітара, якого медсестри звуть Бібліотечним Елом. Йому за шістдесят, і зазвичай він штовхає візок, навантажений книгами в м’яких палітурках і газетами. Нещодавно в його маленькому арсеналі розваг з’явилося поповнення: невеликий пластиковий ящик, наповнений електронними книгами.
— Привіт, Еле, — каже Ходжес. — Як справи?
Зазвичай Ел має язика не в кишені, але сьогодні він виглядає сонним, і під очима в нього фіолетові круги. «Схоже, у когось була бурхлива ніч», — не без подиву думає Ходжес. Симптоми йому відомі, бо на своєму віку він і сам пережив не одну бурхливу ніч. У нього виникає бажання клацнути пальцями в Ела перед очима, як це робить гіпнотизер на сцені, але він вирішує, що це буде негарно. Нехай друг спокійно переживає заключну частину похмілля. Якщо йому так погано вдень, Ходжесу навіть лячно уявити, що з ним було вранці.
Але Ел приходить до тями й посміхається, перш ніж Ходжес минає його.
— Хей, детективе! Давно тебе не бачив.
— Тепер я просто «містер», Еле. Ти добре почуваєшся?
— Звичайно. Просто думаю… — Ел знизує плечима. — Господи, не знаю, про що я думав. — Він сміється. — Ні, таким слабакам не можна старіти.
— Ти не старий, — заперечує Ходжес. — Тобі забули новини розповісти. Шістдесят — це нові сорок.
Ел пирскає.
— Та це порожні балачки сам-знаєш-кого.
Ходжес не може з цим не погодитися. Він киває на візок.
— Невже мій хлопчик попросив почитати?
Ел знову пирскає.
— Хартсфілд? Та він зараз і про ведмедиків Беренстайнів[92] книжку не подужає. — Санітар із серйозним виглядом стукає себе пальцем по лобі. — У нього тут повна каша. Хоча іноді він тягнеться до цих штук. — Він бере електронну книгу «Заппіт» яскраво-рожевого дівчачого кольору. — У них ігри стоять.
— Він грає в ігри?
— О Господи, звичайно ж, ні. У нього регулятор моторики не працює. Але коли я вмикаю одну з демок, модну прогулянку Барбі, наприклад, чи риболовлю в лунці, він дивиться на неї годинами. На демці те саме повторюється знову й знову, але розуміє він це?
— Мабуть, ні.
— Правильно. Я думаю, звуки йому теж подобаються. Усі ці «біп», «буп», «буль». Я, буває, приходжу за дві години, а ця іграшка лежить у нього на ліжку або на підвіконні, екран темний, батарея розряджена. Хоча для них це не страшно — три години підзарядки, і знову працює. Але він їх ніколи не заряджає. Може, це й на краще. — Ел морщить ніс, ніби від неприємного запаху.
Може, добре, а може, і ні, думає Ходжес. Поки йому не стане краще, він перебуватиме тут, у хорошій лікарняній палаті. Гарного виду з вікна немає, зате є кондиціонер, кольоровий телевізор і рожева «Заппіт» час від часу. Якби він був compos mentis[93] — мовою закону, міг би брати участь у своєму захисті, — йому б довелося відповідати перед судом за дюжину злочинів, включаючи дев’ять убивств. Десять, якщо окружний прокурор вирішив би додати смерть матері цієї мерзоти, яка була отруєна. І тоді залишок життя він провів би у Вейнсвілльській в’язниці штату.
Там кондиціонерів немає.
— Так розслабся ти, Еле. У тебе втомлений вигляд.
— Ні, зі мною все гаразд, детективе Хатчинсон. Приємно провести час.
Ел котить свій візок далі, а Ходжес, насупивши брови, дивиться йому вслід. Хатчинсон? Це ще звідки? Ходжес ходить сюди вже кілька років, і Ел прекрасно знає його ім’я. Або знав. Господи, він сподівається, що це не перші ознаки початку недоумства.
Перші місяці чотири або близько того біля дверей палати номер 217 чергували два охоронці. Потім один. Тепер жодного, бо вартувати Брейді — це марна трата часу й грошей. Навряд чи варто чекати втечі від людини, яка сама не може навіть до туалету сходити. Щороку починаються розмови про те, що його треба перевести в дешевший заклад на північ штату, і щоразу прокурор нагадує всім і кожному, що цей джентльмен, хоч із пошкодженим мозком, хоч зі здоровим, технічно все ще чекає суду. Тримати його тут легко, оскільки клініка покриває велику частину пов’язаних з його утриманням витрат. Команда неврологів — особливо доктор Фелікс Бабіно, завідувач відділення — знаходить випадок Брейді Хартсфілда надзвичайно цікавим.
Цього дня він сидить біля вікна, у джинсах і картатій сорочці. Волосся довге й неохайне, але вимите й сяє золотом на сонячному світлі. «У таке волосся якась дівчина захотіла б запустити пальці, — думає Ходжес. Якби не знала, яке він чудовисько».
— Привіт, Брейді.
Хартсфілд не ворушиться. Він дивиться у вікно, так, але чи бачить він цегляну стіну гаража, єдине, що можна побачити з цього вікна? Чи знає він, що в одному приміщенні з ним знаходиться Ходжес? Чи знає він, що хтось знаходиться в одному приміщенні з ним? Це питання, відповіді на які шукає ціла команда неврологів. Як і Ходжес, який сідає на край ліжка, думаючи: «Чи був він чудовиськом або досі ним є?»
— Давно не бачилися, як сказав сухопутний моряк дівчині з хору.
Хартсфілд не відповідає.
— Я знаю, це старий жарт. У мене таких сотні, запитай мою дочку. Як ти себе почуваєш?
Хартсфілд не відповідає. Його руки лежать на колінах, довгі білі пальці мляво переплетені.
У квітні 2009 Брейді Хартсфілд викрав «Мерседес», що належав тітці Холлі, і навмисно в’їхав на великій швидкості в натовп шукачів роботи біля Міського Центру. Він убив вісім і серйозно поранив дванадцять чоловік, включаючи Тома Сауберса, батька Пітера й Тіни. Після цього йому пощастило й він утік. Але зробив помилку — написав глузливого листа до Ходжеса, який тоді вже вийшов у відставку.
Наступного року Брейді вбив кузину Холлі, з якою в Ходжеса накреслювалися романтичні стосунки. Вийшло так, що сама Холлі зупинила годинник Брейді Хартсфілда, майже в буквальному сенсі вибивши йому мозок Веселим Ляпанцем самого Ходжеса, перш ніж Хартсфілд встиг привести в дію бомбу, яка вбила б тисячі підлітків на поп-концерті.
Перший удар Ляпанця пошкодив череп Хартсфілда, але це другий удар завдав те, що вважається непоправним збитком. Його доставили до Клініки травматичних уражень мозку в глибокій комі, з якої він навряд чи коли-небудь вийшов би. Так говорив доктор Бабіно. Але однієї темної, похмурої ночі в листопаді 2011 Хартсфілд розплющив очі й заговорив із медсестрою, яка міняє йому крапельницю. (Думаючи про те, як це сталося, Ходжес завжди уявляє собі доктора Франкенштайна, який кричить: «Він живий! Він живий!») Хартсфілд сказав, що в нього болить голова і запитав про матір. Коли доктора Бабіно було викликано й той попросив пацієнта простежити поглядом за пальцем, щоб перевірити роботу окорухових м’язів, Хартсфілд зміг це зробити.
За тридцять місяців, що минули з того часу, Брейді Хартсфілд не раз заговорював (хоча й не при Ходжесі). Переважно він просить привести матір. Коли йому говорять, що вона померла, він іноді киває головою, неначе розуміє… але через день або через тиждень він повторює прохання. У центрі фізіотерапії він у змозі виконувати прості вказівки й знову може ходити, хоча абияк і тільки за належною допомогою. У вдалі дні він може сам їсти, але вдягнутися не в змозі. Його стан класифікується як напівкататонічний. Переважно він сидить у своїй палаті, дивлячись у вікно на гараж або на картину з квітами на стіні.
Однак протягом останніх років навколо Брейді Хартсфілда сталося кілька незвичайних інцидентів, які зробили його чимось на зразок легенди Клініки травматичних уражень мозку й породили цілу низку чуток і припущень. Доктор Бабіно лише сміється з них, відмовляючись обговорювати… але дехто із санітарів і медсестри залюбки теревенять про це, а один відставний поліцейський детектив із роками дедалі уважніше прислухається до таких розмов.
Ходжес нахиляється вперед і, махаючи руками між колінами, посміхається до Хартсфілда.
— Ти прикидаєшся, Брейді?
Брейді не відповідає.
— Навіщо? Ти все одно залишок життя просидиш під замком, хоч так, хоч так.
Брейді не відповідає, але одна рука повільно піднімається з коліна. Він мало не потрапляє собі в око, потім робить те, що збирався — прибирає пасмо волосся з чола.
— Хочеш запитати про матір?
Брейді не відповідає.
— Вона померла. Гниє в домовині. Ти нагодував її отрутою проти ховрахів. Напевно, вона вмирала в муках. Вона мучилася, коли вмирала? Ти тоді був з нею? Спостерігав?
Немає відповіді.
— Ти мене чуєш, Брейді? Тук-тук, хто-небудь є вдома?
Немає відповіді.
— Я думаю, ти мене чуєш. Сподіваюся, що чуєш. Гей, ось що я тобі скажу. Колись я багато пив. І знаєш, що я найбільше пам’ятаю про ті дні?
Тиша.
— Похмілля. Спроби витягти себе з ліжка, коли в голові стукає, як молот об ковадло. Як уранці в туалеті виливаєш з себе кварту[94] рідини й болісно намагаєшся згадати, що робив минулої ночі. Іноді навіть не знаєш, як потрапив додому. Як перевіряєш машину на вм’ятини. Це було, як заблукати у власному розумі, шукати двері, щоб вийти, і не знаходити їх, може, до полудня, коли все нарешті почне заспокоюватися.
Це змушує його на мить подумати про Бібліотечного Ела.
— Сподіваюся, там ти зараз і перебуваєш, Брейді. Тиняєшся туди-сюди всередині наполовину відключеного мозку й шукаєш вихід. Тільки в тебе немає виходу. Твоє похмілля ніколи не закінчиться. Це так? Чоловіче, конче сподіваюся, що так.
У руках відчувається біль. Він дивиться вниз і бачить, що його нігті вп’ялися в долоні. Він розтискає пальці й дивиться, як білі півмісяці наповнюються червоним. Знову посміхається.
— Просто кажу, приятелю. Просто кажу. Хочеш що-небудь відповісти?
Хартфілд нічого не відповідає.
Ходжес підводиться.
— Ну, нічого. Продовжуй сидіти тут біля вікна й шукати вихід. Якого немає. А я поки вийду на вулицю, подихаю свіжим повітрям. Сьогодні чудовий день.
На столі між стільцем і ліжком лежить фотографія, яку Ходжес уперше побачив у будинку на В’язовій вулиці, де Хартсфілд жив із матір’ю. Це її зменшена копія в простій срібній рамочці. На ній зображені Брейді і його мама, вони стоять на якомусь пляжі, обійнявшись і притискаючись щоками, більше схожі на хлопця з дівчиною, ніж на матір із сином. Коли Ходжес розвертається, аби піти, фотографія падає з тоненьким дзинь.
Він дивиться на неї, потім дивиться на Хартсфілда й знову на фотографію, що лежить ниць.
— Брейді?
Немає відповіді. Він ніколи не відповідає. Принаймні йому.
— Брейді, це ти зробив?
Мовчання. Брейді дивиться на свої коліна, де його пальці знову мляво переплелися.
— Дехто з медсестер каже, що… — Ходжес не закінчує думку. Він піднімає фотографію і ставить її на ніжку. — Якщо це ти зробив, зроби ще раз.
Хартсфілд нічого не робить, і нічого не відбувається з фотографією. Мати й син у безтурботні дні. Дебора Енн Хартсфілд та її медовий хлопчик.
— Ну, гаразд, Брейді. Прощавай-будь, крокодиле[95]. Я вшиваюсь, гамадриле.
І він іде, зачинивши за собою двері. Коли двері зачинилися, Брейді Хартсфілд на мить підводить очі. І посміхається.
На столі знову падає фотографія.
Дзинь.
Еллен Брен (учням, які відвідували курс фентезі та жахів літературного факультету Нортфілдської середньої школи, відома як Брен Стокер) стоїть біля дверей шкільного автобуса, який припарковано на стоянці будинку відпочинку «Рівер-бенд». У руці в неї мобільний телефон. Зараз четверта година дня, і вона збирається дзвонити 911, щоб повідомити про зникнення учня. Саме в цей час з-за того крила, у якому розташовується ресторан, з’являється Пітер Сауберс. Він біжить так швидко, що волосся відлітає назад, відкриваючи лоб.
Еллен незмінно сувора зі своїми учнями, завжди залишається на вчительському боці й ніколи не дозволяє собі фамільярності, але зараз вона відкидає умовності й стискає Піта в обіймах, настільки міцних і шалених, що мало не душить його. З автобуса, де сидять інші старости й кандидати в старости НСШ, доносяться поодинокі саркастичні оплески.
Еллен відривається від нього, бере за плечі й робить ще одну річ, яку ніколи раніше собі не дозволяла з учнями, — добряче його струшує.
— Ти де був? Ти пропустив усі три ранкових семінари, ти пропустив ланч, я вже хотіла в поліцію дзвонити!
— Пробачте, міс Брен. У мене живіт прихопило, і я вирішив, що потрібно погуляти, подихати свіжим повітрям.
Міс Брен — провідник і наставник у цій подорожі, тому що вона викладає не тільки американську історію, але й американську політику, — вирішує, що вірить йому. Не тільки тому, що він один з її найкращих учнів і ніколи раніше з ним не було проблем, але ще й тому, що хлопчик дійсно мав хворобливий вигляд.
— Треба було… повідомити мені, — каже вона. — Я подумала, ти вирішив їхати автостопом до міста або щось на зразок цього викинув. Якщо з тобою щось трапиться, винуватити будуть мене. Невже ти не розумієш, що під час поїздки я за вас відповідаю?
— Я збився з рахунку часу. Мене нудило, і я боявся не стриматися всередині. Напевно, я щось з’їв, або шлунковий вірус.
Нічого поганого він не їв, і ніякого вірусу в нього немає, але щодо нудоти він не збрехав. Це нерви. Якщо точніше, непідробний страх. Від думки про необхідність зустрічатися завтра з Енді Халлідеєм його охоплює жах. Усе може пройти гладко, він знає, що в нього є шанси, але це буде все одно що засилювати нитку в голку, яка смикається. Якщо не вийде, у нього будуть проблеми з батьками і з поліцією. Стипендії, допомоги? Про це можна забути. Його навіть можуть посадити до в’язниці. Тому весь цей день він тинявся стежками, які перетинають у всіх напрямках тридцять акрів території будинку відпочинку, знову й знову обмірковуючи майбутнє протистояння. Що скаже він, що скаже Халлідей, що він відповість. Отже, він загубився у часі.
Піт бажав би ніколи не знаходити ту срану скриню.
Він думає: «Але я ж не хотів зробити нічого поганого. Чорт забирай, я ж хотів лише допомогти!»
Еллен бачить, що до очей хлопчика підступили сльози, і вперше помічає — можливо, через те, що він збрив свої дурнуваті вусики завсідника бару знайомств, — яке витончене його обличчя. Справді, ще трохи, і його можна буде назвати кощавим. Вона кидає мобільник в сумочку й дістає пакетик паперових носовичків зі словами:
— Витри обличчя.
— Гей, Сауберсе! Ну то й як, підчепив кого-небудь?
— Замовкни, Джеремі, — не обертаючись, гримає Еллен і знову звертається до Піта: — Мені б треба було тебе за такі фокуси тиждень після уроків залишати, але зглянусь над тобою.
Так, вона зглянеться над ним, тому що тижневе покарання потребує усної доповіді помічнику директора Уотерсу, який відповідає за виховну роботу в школі. Уотерс почне розбиратися в її власних вчинках і захоче знати, чому вона не підняла тривогу раніше, особливо, якщо її змусять зізнатися, що вона не бачила Сауберса з учорашнього обіду в ресторані. Він перебував поза увагою й наглядом майже цілий день, а це занадто довго для санкціонованої школою поїздки.
— Спасибі, міс Брен.
— Тебе вже не нудить?
— Так. У мене вже порожній шлунок.
— Тоді сідай в автобус і їдемо додому.
Поки Піт піднімається східцями і йде між сидіннями, знову лунають саркастичні оплески. Він намагається посміхатися, ніби усе гаразд, але зараз у нього єдине бажання — повернутися на Сикоморову вулицю, сховатись у своїй кімнаті й дочекатися завтрашнього дня, щоб нарешті покінчити з цим кошмаром.
Коли Ходжес повертається додому після шпиталю, на його ґанку сидить симпатичний молодий чоловік у гарвардській футболці. Юнак читає грубий том у м’якій обкладинці, на якій зображена група чи то греків, чи то римлян, які борються. Поруч із ним сидить ірландський сетер, на морді якого та безтурботно-весела усмішка, яка, схоже, є типовою для собак, що виросли в люблячих родинах. Молодий чоловік і собака підводяться, коли Ходжес в’їжджає до маленької прибудови, яка слугує за гараж. Юнак зустрічає його посеред галявини з однією витягнутою рукою, стиснутою в кулак. Ходжес стукається з ним кісточками, тим самим віддаючи данину чорношкірості Джерома, потім тисне йому руку, віддаючи тим самим данину своїй приналежності до білих англо-саксонських протестантів.
Джером відступає на крок, тримаючи Ходжеса за передпліччя й оглядаючи його оцінюючим поглядом.
— Ви тільки-но подивіться! — вигукує він. — Шкіра та кістки!
— Я багато ходжу, — каже Ходжес. — І я купив собі бігову доріжку на дощові дні.
— Чудово! Ви будете жити вічно!
— Хотів би я цього, — каже й нахиляється. Пес піднімає передню лапу, і Ходжес стискає її. — Як справи, Оделле?
Оделл гавкає, що, імовірно, означає «відмінно».
— Ходімо до будинку, — запрошує Ходжес. — У мене кока-кола. Якщо, звичайно, ти не віддаєш перевагу пиву.
— Кока-кола піде. Можу посперечатися, Оделл буде вдячний за воду. Ми сюди пішки йшли, а він уже не такий швидкий, як раніше.
— Його миска досі стоїть під рукомийником.
Вони заходять до будинку й цокаються крижаними склянками з кока-колою. Оделл сьорбає воду, після чого розтягується на своєму звичному місці поруч із телевізором. Перші місяці після виходу на пенсію Ходжес був пристрасним любителем дивитися телевізор, зараз же ящик майже не вмикається, хіба що заради Скотта Пеллі з «Вечірніх новин Сі-Бі-Ес» або гри «Індіанців».
— Як кардіостимулятор, Білле?
— Я про нього навіть не згадую. Що мені й подобається. А що сталося з великим балом у Піттсбурзі, на який ти збирався вести цю свою, як-її-там?
— Не вийшло. Для моїх батьків «ця, як-її-там» і я виявили несумісність академічних та особистих інтересів.
Ходжес скинув брови.
— Звучить трохи офіційно. Ти ж не на юридичному вчишся, а на філософському, стародавні культури вивчаєш.
Джером відпиває кока-колу, витягує довгі ноги й посміхається.
— Чесно? «Ця, як-її-там» — вона ж Прісцилла — використовувала мене, щоб посмикати за жилку ревнощів свого бойфренда із середньої школи. І спрацювало. Вона розповіла мені, як їй шкода, що довелося мене втягнути в це, сподівається, що ми залишимося друзями і таке інше. Досить принизливо, але, мабуть, на краще. — Трохи помовчавши: — Вона в себе в кімнаті на полиці досі тримає всіх своїх Барбі і Братц, і, мушу зізнатися, мене це трохи пригальмувало. Сказати по правді, я б не сильно заперечував, щоб мої предки дізналися, що я був тією палицею, якою вона замішувала свій любовний еліксир, але, якщо ви розповісте Барбстеру, я ніколи не дізнаюся, чим усе закінчилося.
— Могила! — обіцяє Ходжес. — І що тепер? Назад в Массачусетс?
— Ні, я тут на все літо. Знайшов роботу в доках — контейнери возити.
— Не надто підхожа робота для студента Гарварда, Джероме.
— Для цього те, що треба. Минулої зими я отримав права на керування вантажними машинами, платять там прекрасно, а Гарвард — задоволення не з дешевих, навіть із частковою стипендією. — Тут, на щастя, ненадовго, на вогник заглядає Тайрон Екстазний Кайф: — Чорний хлопчик допомагати розвантажувати той баркаса і піднімати цей тюка, маса Ходжес! — І без жодного переходу знову заговорив Джером: — Хто вам підстригає газон? Непогана робота. До якості Джерома Робінсона, звичайно, не дотягує, але виглядає акуратно.
— Один хлопець із кінця кварталу. Ти зайшов привітатися, чи…
— Барбара та її подруга Тіна розповіли мені офігенну історію, — говорить Джером. — Тіна попервах не хотіла розповідати, але Барбара її вмовила. Вона в таких справах майстер. Ви знаєте, що Тінин батько постраждав під час того випадку біля Міського Центру, вірно?
— Так.
— Якщо це дійсно її старший брат надсилав гроші, щоб допомогти своїй родині, то він, звичайно, молодець… Але звідки вони в нього? Я, як не намагаюся, не знаходжу цьому пояснення.
— Я теж.
— Тіна каже, ви збираєтеся запитати в нього.
— Завтра після школи, такий план.
— Холлі бере участь?
— Певною мірою. Вона збирає інформацію.
— Круто. — Джером сліпуче посміхається. — Що як я завтра піду з вами? Знову зберемо наш гурт, чуваче! Зіграємо всі наші хіти!
Ходжес замислюється.
— Не знаю, Джероме. Один хлопець — такий славний дідуган, як я, — не надто засмутить містера Сауберса. Але два хлопці, особливо, якщо один із них нахабний чорний чувак шести футів два дюйми зросту…
— П’ятнадцятий раунд, а я навіть не видихся! — проголошує Джером і змахує стиснутими в кулаки руками. Оделл притискає вуха. — Навіть не видихся! Ця здихля Сонні Лістон[96] навіть не доторкнувся до мене! Я пурхаю рингом, як метелик, я жалю, як… Він оцінює терплячий вираз обличчя Ходжеса. — Гаразд, вибачте, іноді мене заносить. Де ви будете його чекати?
— Думав, біля школи. Ти знаєш, де конкретно діти виходять із будівлі?
— Не всі виходять через одні двері, і він може піти не через парадний вхід, особливо якщо Тіна проговориться, що з вами розмовляла. — Він бачить, що Ходжес хоче щось сказати, і піднімає руку. — Так, вона обіцяла не розповідати, але старші брати знають молодших сестер, ви вже повірте хлопцеві, у якого самого є молодша сестричка. Якщо він дізнається, що хтось збирається його розпитувати, швидше за все вийде через задні двері і зріже по футбольному полю до Вестфілд-стрит. Я міг би там посидіти в машині й зателефонувати вам, якщо побачу його.
— Ти знаєш, як він виглядає?
— Ага. У Тіни в гаманці його фотка. Дозвольте мені взяти участь, Білле. Барбі подобається це дівчисько. І мені вона сподобалася. І ще, треба бути досить сміливою людиною, щоб прийти до вас, нехай навіть моя сестра батогом шмагала.
— Знаю.
— До того ж мені конче цікаво. Тіна каже, грошики посипалися, коли її братану було всього тринадцять. Такий хлопчисько, з доступом до таких грошей… — Джером киває головою. — Не дивно, що в нього почалися проблеми.
— Це точно. Гаразд, якщо тобі так хочеться, ти у справі.
— Чоловіче!
Після цього вигуку виникає необхідність у ще одному панібратському ударі кулаками.
— Ти вчився в Нортфілді, Джероме. Він може вийти ще десь, крім центрального входу і Вестфілд-стрит?
Джером замислюється.
— Якщо він спуститься в підвал, там є двері, через які можна потрапити у двір, де за мої часи було місце для куріння. Він може пройти там, потім через актовий зал вийти на Гарнер-стрит.
— Туди можна поставити Холлі, — задумливо вимовляє Ходжес.
— Чудова ідея! Як я і говорив, наш маленький гурт знову збирається!
— Але не підходь до нього, якщо побачиш, — попереджає Ходжес. — Просто дзвони мені. — Я мушу до нього підійти. Холлі я теж скажу. Хоча вона й не стане потикатися.
— Добре, якщо ми почуємо її розповідь.
— Якщо я її почую, то й ти її почуєш, — каже Ходжес, сподіваючись, що не поспішив з обіцянкою. — Приходь до мого офісу в «Тернер-білдинг» до другої, вийдемо десь о чверть на третю. Будемо на місці о другій сорок п’ять.
— Ви впевнені, що Холлі погодиться?
— Так, вона спостерігає спокійно. Це з протистоянням у неї проблеми.
— Не завжди.
— Ні, — каже Ходжес. — Не завжди.
Вони обидва думають про одне й те саме протистояння — у МАК, з Брейді Хартсфілдом, — з яким Холлі впоралася на відмінно.
Джером кидає погляд на свій годинник.
— Мені вже час. Обіцяв Барбстер зводити її до молу, вона хоче собі «Свотч»[97]. — Він закочує очі.
Ходжес посміхається.
— Люблю я твою сестру, Джероме.
Джером посміхається у відповідь.
— Я теж. Ходімо, Оделле. Прогуляймось.
Оделл піднімається й прямує до дверей. Джером береться за ручку і розвертається. Посмішка зникла.
— Ви були там, де я думаю?
— Можливо.
— Холлі знає, що ви до нього ходите?
— Ні. І не розповідай їй. Вона дуже засмутиться.
— Так. Як він?
— Усе так само. Хоча… — Ходжес згадує, як упала фотографія. Цей звук дзень.
— Хоча що?
— Нічого. Він такий самий. Слухай, зроби мені послугу. Скажи Барбарі, нехай повідомить, якщо Тіна подзвонить і скаже, що її брат дізнався про розмову дівчаток зі мною в п’ятницю.
— Зроблю. Побачимося завтра.
Джером іде. Ходжес вмикає телевізор і з радістю виявляє, що «Індіанці» все ще грають. Рахунок рівний і йде додатковий іннінг.
Вечір неділі Холлі проводить у своїй квартирі, намагаючись дивитися «Хрещений батько 2» на комп’ютері. Зазвичай це вельми приємне для неї заняття, бо вона вважає його одним із двох-трьох кращих фільмів за всю історію, нарівні з «Громадянином Кейном» і «Шляхами слави», але сьогодні вона раз у раз ставить його на паузу, щоб схвильовано походити туди-сюди по вітальні. Місця для цього тут вистачає. Її нинішнє житло не настільки сліпуче, як кондо біля озера, у якому вона недовго жила, коли тільки переїхала до міста, але розташоване воно в гарному районі й досить просторе. Вона може дозволити собі його знімати — згідно із заповітом кузини Джейні Холлі успадкувала півмільйона доларів. Менше після відрахування податків, зрозуміло, але все одно чимала сума. А завдяки роботі з Біллом Ходжесом вона може дозволити собі цю суму збільшувати.
Ходячи, вона бурмоче улюблені вислови з цього фільму.
«Я не хочу прибрати всіх, лише своїх ворогів».
«Як сказати іспанською банана дайкірі?»
«Країна — не твоя кров, запам’ятай це».
І, звичайно ж, те, що пам’ятають усі: «Я знаю, це був ти, Фредо. Ти розбив моє серце».
Якби вона дивилася інший фільм, повторювала б інший набір цитат. Це така форма самонавіювання, яку вона практикує з семи років, коли вперше побачила «Звуки музики»[98]. (Улюблений рядок із нього: «Цікаво, а як смакує трава?»)
Насправді ж вона думає про записник у молескіновій палітурці, який поспіхом сховав під подушкою брат Тіни. Білл вважає, він не має жодного відношення до грошей, які Піт надсилав батькові, але Холлі в цьому не надто впевнена.
Більшу частину життя вона веде щоденники, записує туди всі фільми, які дивиться, усі книги, які читає, людей, з якими зустрічається, час, коли встає, і час, коли лягає. А ще роботу свого шлунка, що в неї значиться в закодованій формі (зрештою, хтось може знайти її щоденники, коли вона помре) БГ, що означає: Був Горщик. Холлі знає, що така поведінка є обсесивно-компульсивним розладом — вона кілька разів розмовляла зі своїм лікарем про те, що нав’язливе складання списків — це не що інше як форма магічного мислення, — але воно нікому не шкодить, і, якщо вона воліє вносити свої списки до молескінових записників, кого це обходить, крім неї самої? Головне — те, що вона розбирається в молескінових записниках і добре знає, що вони не дешеві. За два п’ятдесят можна купити в «Волгрінс»[99] записник на спіралі, але записник в молескіновій палітурці коштує десять доларів. Навіщо б хлопчикові знадобився такий дорогий записник, тим паче якщо в нього незаможна родина?
— Щось не сходиться, — говорить Холлі. І потім, ніби слідуючи за ланцюжком думки: — Залиш пістолет. Візьми канолі. — Це з першого «Хрещеного батька», але все одно це гарний рядок. Один із найкращих.
Пішли гроші. Залиш записник.
Дорогий записник, який вирушає під подушку, коли його молодша сестра несподівано з’являється в кімнаті. Що довше Холлі про це думає, то більше вона схильна бачити в цьому невипадковість.
Вона запускає фільм спочатку, проте не може слідувати його битою і настільки улюбленою стежкою через те, що голова її заповнена записниками, тому Холлі робить щось майже нечуване, принаймні вдень: вона вимикає комп’ютер. Після цього продовжує сновигання кімнатою, заклавши руки за спину. Пішли гроші. Залиш записник.
— І затримка! — вигукує вона посеред порожньої кімнати. — Не забудь про це!
Так, сім місяців затишшя між тим, коли гроші закінчилися, і коли молодший Сауберс почав на собі труси рвати. Сім місяців пішло в нього на те, аби вигадати новий спосіб заробляти гроші? Холлі схильна думати саме так. Холлі вважає, що в нього з’явилася ідея, але це була не добра ідея. Ця ідея призвела його до неприємностей.
— Що приводить людей до біди, якщо справа стосується грошей? — запитує Холлі в порожньої кімнати, прискорюючи крок. — Крадіжка. А ще шантаж.
Річ у цьому? Піт Сауберс спробував когось шантажувати тим, що міститься в молескіновому записнику? Можливо, це щось про вкрадені гроші? Тільки як Піт міг когось шантажувати цими грошима, якщо він сам їх украв?
Холлі підходить до телефону, простягає до нього руку, потім опускає її. Майже хвилину вона стоїть на місці, кусаючи губи. Для неї незвично брати ініціативу на себе. Може, варто спершу зателефонувати Біллу й порадитися?
— Але Білл не вважає записник чимось важливим, — повідомляє вона своїй вітальні. — Я думаю інакше. І я можу думати інакше, якщо хочу.
Вона хапає з журнального столика мобільник і телефонує Тіні Сауберс, поки не здали нерви.
— Алло? — обережно, майже пошепки вимовляє Тіна. — Хто це?
— Холлі Джібні. У тебе номер не висвітився, тому що його не внесено до списку. Я зі своїм номером дуже обережна. Але тобі дам, звичайно, якщо хочеш. Ми можемо говорити в будь-який час, адже ми ж подруги, а подруги для цього й потрібні. Твій брат уже повернувся додому?
— Так. Приїхав десь о шостій, коли ми вже закінчували обідати. Мама сказала, залишилося ще багато тушкованого м’яса й картоплі, і що вона підігріє для нього, але він сказав, що дорогою пообідав у Денні і пішов нагору. Він навіть не захотів листковий торт з полуницею, а він любить. Я, правда, дуже-дуже за нього хвилююся, міс Холлі.
— Можеш називати мене просто Холлі, Тіно. — Вона ненавидить це «міс», воно звучить, як писк комара, який літає навколо твоєї голови.
— Добре.
— Він тобі про щось говорив?
— Просто «привіт», — тихим голосом відповідає Тіна.
— Ти не розповідала йому про те, як ви з Барбарою в п’ятницю приїжджали до офісу?
— Господи, ні!
— Де він зараз?
— У своїй кімнаті. Слухає «Блек Кіз»[100]. Я терпіти не можу «Блек Кіз».
— Так, я також. — Холлі поняття не має, хто такі «Блек Кіз», хоча може поіменно перелічити всіх акторів, що грали у «Фарго». (Кращу репліку вимовляє Стів Бушемі: «Давай викуримо кляту люльку миру».)
— Тіно, у Піта є якийсь особливий друг, з яким він міг би поговорити про те, що його хвилює?
Тіна замислюється. Холлі, скориставшись нагодою, бере з відкритої пачки поряд із комп’ютером одну подушечку нікоретину[101] й кидає її в рот.
— Навряд, — нарешті каже Тіна. — У школі в нього є друзі, і чимало, але єдиним близьким другом був Боб Пірсон, здається, він жив за квартал від нас. Вони переїхали до Денвера торік.
— А дівчина в нього є?
— Раніше він зустрічався з Глорією Мур, але після Різдва вони розбіглися. Піт сказав, що вона не любить читати, а він ніколи не зможе зійтися з дівчиною, яка не любить книги. — Із сумом в голосі Тіна додає: — А мені Глорія подобалася. Вона показала мені, як фарбувати очі.
— Дівчатам до тридцяти років не слід фарбувати очі, — авторитетно вимовляє Холлі, хоча сама ніколи не фарбувалася. Її мати каже, що фарбуються лише шльондри.
— Справді? — Тіна, схоже, вражена.
— А вчителі? У нього був улюблений учитель, до якого він міг звернутися? — Холлі сумнівається, що старший брат став би обговорювати з молодшою сестрою улюблених учителів, і що молодша сестра прислухалася б до нього, навіть якщо б він це і зробив. Вона запитує, просто тому що більше нічого не придумала.
Але Холлі навіть не замислюється.
— Ріккі-хіппі, — каже вона й хихикає.
Холлі зупиняється наче прикипіла.
— Хто?
— Містер Рікер, так його по-справжньому звуть. Піт говорив, йому дали прізвисько Ріккі-хіппі, бо він любить носити квітчасті сорочки та краватки того періоду. Піт із ним познайомився на першому курсі. Або на другому, не пам’ятаю. Він говорив: містер Рікер знається на гарних книгах. Міс… Тобто Холлі, містер Ходжес усе ще збирається поговорити завтра з Пітом?
— Так. Не хвилюйся щодо цього.
Але Тіна дуже хвилюється. Більше того, здається, вона ось-ось розплачеться, і від цього живіт Холлі стискається в маленьку тугу кулю.
— Ой лишенько! Сподіваюся, він не зненавидить мене за це.
— У жодному разі, — запевняє її Холлі. Вона з якоюсь неприродною швидкістю жує подушечку нікоретину. — Білл дізнається, що там відбувається, і все владнає. І тоді твій брат любитиме тебе ще більше.
— Обіцяєш?
— Так. Йой!
— Що трапилось?
— Нічого. — Вона витирає губи й дивиться на розмазану плямочку крові на пальцях. — Я собі губу прокусила. Мені треба йти, Тіно. Подзвониш мені, якщо пригадаєш, з ким ще він міг говорити про гроші?
— Він ні з ким не говорив, — нещасним голосом виголошує Тіна й починає плакати.
— Гаразд. — Й оскільки кортить ще щось додати: — І не задурюй собі голову макіяжем. У тебе й так дуже гарні очі. До побачення.
Вона обриває дзвінок, не чекаючи відповіді Тіни, і знову починає ходити кімнатою. Виплюнувши розжовану подушечку «Нікорете» у корзину поруч зі столом, вона промокає губи паперовою хустинкою, але кров уже зупинилася.
Немає ні близьких друзів, ні постійної дівчини. Жодних імен, крім цього одного вчителя.
Холлі сідає й знову вмикає комп’ютер. Відкриває «Фаєрфокс», заходить на сайт Нортфілдської середньої школи, клацає НАШ ФАКУЛЬТЕТ, й ось він, Говард Рікер, у сорочці з квітковим візерунком і мішкуватими рукавами, точнісінько, як описувала Тіна. На додаток до цього якась зовсім безглузда краватка. Невже не могло так статися, щоб Піт Сауберс щось розповів своєму улюбленому вчителеві, особливо, якщо це було якось пов’язано з тим, що він писав (або читав?) у молескіновому записнику?
Ще кілька кліків мишкою, і на екрані комп’ютера з’являється телефонний номер Говарда Рікера. Ще зовсім не пізно, але вона не може себе змусити просто так взяти й подзвонити зовсім незнайомій людині. Навіть Тіні й то було важко подзвонити, і дзвінок цей закінчився сльозами.
Завтра скажу Біллу, вирішує вона. Він сам подзвонить Ріккі-хіппі, якщо вирішить, що це варто зробити.
Вона повертається до об’ємної папки з фільмами, і незабаром уся її увага вже знову зосереджена на «Хрещеному батьку 2».
Того вечора в неділю Морріс заходить ще до одного інтернет-кафе і здійснює своє швидке невелике дослідження. Знайшовши, що шукав, він дістає з кишені папірець із номером Пітера Сауберса й записує адресу Ендрю Халлідея. Кольридж-стрит знаходиться у Вест Сайді. У сімдесятих це був білий анклав середнього класу, де всі будинки намагалися здавати трохи дорожче, через що вони виглядали майже однаково.
Швидкий перегляд сайтів місцевих агентств нерухомості показує Моррісу, що з того часу тут мало що змінилося, хоч і з’явився розкішний торговий центр «Велли Плаза». Машина Енді все ще може стояти там біля його будинку. Звичайно, вона може бути й у дворі за магазином, Морріс так і не перевірив («Господи, неможливо ж перевірити все», — думає він), але це малоймовірно. Навіщо їздити щоранку три милі до міста й щовечора в годину пік повертатися три милі назад, якщо можна за десять доларів купити автобусний проїзний на місяць або за п’ятдесят на півроку? У Морріса є ключі від будинку його давнього приятеля, але він не збирається ними скористатися, оскільки ймовірність того, що будинок стоїть на сигналізації, набагато вища, ніж у випадку із Залом відпочинку на Березовій вулиці.
Але ще в нього є ключі від машини Енді, а машина може стати в нагоді.
Він іде пішки назад до Елітного гнидника, не маючи жодного сумніву в тому, що там його вже чекає МакФарланд, який цього разу вимагатиме від нього не тільки помочитися в стаканчик. Ні. Цього разу він захоче обшукати його кімнату, а зробивши це, він знайде сумку «Тафф-Тот» із краденим комп’ютером, закривавлені черевики й сорочку. Не кажучи вже про конверт із грошима, який він узяв зі столу свого давнього приятеля.
«Я вб’ю його», — думає Морріс, який вже перетворився (принаймні у своїй голові) на Вовка Морріса.
Тільки цього не можна буде зробити пістолетом. Занадто багато людей у Елітному гниднику знають, як звучить пістолетний постріл, навіть ввічливе ка-пау з маленького підарського «P238» його давнього приятеля, а сокирку він залишив у кабінеті Енді. Хоча, якби й не залишив, сокирка навряд чи допомогла б. МакФарланд так само здоровезний, як Енді, тільки на відміну від Енді він не гладкий і не м’якотілий, як кисіль. МакФарланд виглядає сильним.
Але нічого, заспокоює себе Морріс. Це лайно не таке вже лайно, бо старий вовк — вовк досвідчений, умілий. Таким йому й треба бути зараз — умілим.
МакФарланд не чекає його біля порога, але не встигає Морріс полегшено зітхнути, як одразу ж з’являється думка, що перевіряльник може чекати нагорі. Але навіть не в коридорі. Можливо, він обзавівся універсальним ключем, за допомогою якого може потрапити до будь-якого приміщення цього паскудного, пропахлого сечею місця.
«Спробуй мене, — думає він. — Спробуй мене взяти, скурвий сину». Але двері замкнені, кімната порожня, і не схоже, щоб її обшукували, хоча він припускає, що МакФарланд зробив би це обережно… уміло…
Але незабаром Морріс називає себе ідіотом. Якби МакФарланд обшукав його кімнату, він би вже чекав на нього з двійкою копів, і в копів були б напоготові кайданки.
Незважаючи на це, він відчиняє двері шафи, аби перевірити, чи на місці сумки. Вони там, де він їх залишив. Він дістає гроші й перераховує. Шістсот сорок доларів. Не таке вже й багатство, навіть близько не таке, що було в сейфі Ротстайна, але й не так уже й погано. Він кладе гроші назад і застібає блискавку на сумці. Потім сідає на ліжко, піднімає руки й дивиться на них. Вони тремтять.
«Треба це звідси забрати, — думає він. — І зробити це завтра зранку». Але куди?
Морріс лягає й дивиться у стелю. Через деякий час засинає.
Ранок понеділка чистий і теплий, на термометрі перед Міським Центром — сімдесят[102], коли сонце ще навіть не остаточно піднялося з-за небокраю. У школі ще тривають заняття, вчитися залишилося два тижні, але сьогодні буде перший по-літньому спекотний день, день, який змушує людей витирати потилиці, мружитися на сонці й говорити про глобальне потепління.
Коли о пів на дев’яту Ходжес заходить до свого офісу, Холлі вже там. Вона розповідає йому про вчорашню розмову з Тіною й питає, чи не хоче Ходжес поговорити з Говардом Рікером, відомим як Ріккі-хіппі, якщо історію про гроші не вдасться дізнатися від самого Пітера. Ходжес погоджується й каже Холлі, що це відмінна думка (від чого вона вся аж сяє), але про себе думає, що розмова з Рікером не знадобиться. Якщо він не зможе розколоти сімнадцятирічного пацана — який і так, імовірно, тільки на те й чекає, щоб із кимось поділитися тим, що його гнітить, — йому треба кинути роботу й переїхати до Флориди, притулку багатьох відставних поліцейських.
Він просить Холлі початувати сьогодні Сауберса на Гарнер-стрит, коли закінчаться уроки. Вона погоджується, за умови, що їй самій не доведеться з ним розмовляти.
— Не доведеться, — запевняє її Ходжес. — Якщо побачиш його, тобі слід просто зателефонувати мені. Я обійду квартал і перехоплю його. У нас є його фотографії?
— Я скачала собі шість штук на комп’ютер. П’ять зі шкільних щорічників й одну з бібліотеки на Гарнер-стрит, де він підробляє. Ходімо, подивимося.
На кращій фотографії — портретний знімок Піта Сауберса в темному спортивному піджаку та краватці — стоїть підпис: «СТУДЕНТСЬКИЙ ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ ВИПУСКУ 2014 РОКУ». Він темноволосий і досить гарний. Схожість із молодшою сестрою в очі не впадає, але є. З фотографії на Ходжеса дивляться розумні блакитні очі. У них можна розгледіти найменшу жаринку веселості.
— Може, відіслати їх на імейл Джерому?
— Уже відіслала. — Холлі посміхається, і Ходжес думає (він завжди так думає), що посміхатися їй треба частіше. Посміхаючись, Холлі перетворюється майже на красуню. Хіба що не вистачає трохи підводки для очей. — Як же приємно буде знову побачитися з Джеромом.
— Що в мене сьогодні вранці, Холлі? Є що-небудь?
— Суд о десятій. Напад.
— Так, дійсно. Хлопець, який своєму шурину наваляв. Белсон Бритоголовий Боєць.
— Давати людям прізвиська недобре, — зауважує Холлі.
Імовірно, це так, але суд — справа не з приємних, і необхідність іти туди сьогодні особливо обтяжлива, нехай навіть засідання триватиме не більше години, якщо, звичайно, суддя Віггінс не змінилася з того часу, коли Ходжес ходив у поліцейських. Піт Гантлі називав її Бренда Віггінс ФедЕкс[103], оскільки вона завжди відзначалася винятковою пунктуальністю.
Бритоголовий Боєць — це Джеймс Белсон, чий портрет, імовірно, мав бути ілюстрацією до статті «білий непотріб»[104] у словнику. Він живе в районі Еджмонт-авеню, який іноді називають Край Дикунів. За умовами контракту з одним міським автомагазином Ходжесові довелося зайнятися розшуком «Акури Ем-Ді-Ікс»[105] Белсон, внески за яку Белсон припинив виплачувати кілька місяців тому. Коли Ходжес прибув до напіврозваленого будинку Белсона, ні самого Белсона, ні машини там не виявилося. Місіс Белсон — дамочка, яка виглядала, як кінь, на якому довго скакали й поставили в стайню, не почистивши, — повідомила йому, що «Акуру» украв її брат Гові. Вона дала йому його адресу, теж у Краю Дикунів.
«Я Гові не люблю, — сказала вона Ходжесу, — але вам би краще поквапитись, поки Джиммі його не вбив. Коли Джиммі божеволіє, він не вірить у слова, одразу починає бити».
Коли Ходжес приїхав, Джеймс Белсон дійсно був зайнятий побиттям Гові. Справу свою він робив держаком граблів, лиса голова виблискувала потом на сонці. Шурин Белсона лежав на порослій травою під’їзній доріжці біля заднього бампера «Акури», безуспішно намагаючись хвицнути ногою Белсона й захистити закривавлене обличчя та зламаний ніс руками. Ходжес устав позаду Белсона й заспокоїв його Веселим Ляпанцем. До полудня «Акура» повернулася на стоянку магазину, і Белсону Бритоголовому Бійцеві тепер доводиться відповідати за напад із застосуванням фізичної сили.
— Його адвокат спробує виставити тебе поганим хлопцем, — говорить Холлі. — Він запитає, як ти нейтралізував містера Белсона. Будь готовий до цього, Білле.
— Я тебе благаю, — утомлено вимовляє Ходжес. — Я просто стукнув його один раз, щоб він не вбив свого шурина, от і все. Застосував допустиму силу й здійснив затримання.
— Але ти використовував зброю. Якщо конкретно, шкарпетку, наповнену металевими кульками.
— Так, але Белсон цього не знає. Він стояв до мене спиною. А інший хлопець був майже непритомний.
— Добре… — Але вигляд у неї стривожений, а зуби все покусують те місце, яке вона прикусила в розмові з Тіною. — Просто я не хочу, щоб у тебе були неприємності. Обіцяй, що будеш стримуватися. Обіцяй, що не станеш кричати, розмахувати руками або…
— Холлі. — Він бере її за плечі. Ніжно. — Вийди на вулицю. Викури сигарету. Заспокойся. Усе буде добре й сьогодні вранці в суді, і вдень з Пітом Сауберсом.
Вона підводить на нього широко розкриті очі.
— Обіцяєш?
— Так.
— Гаразд. Я тільки півсигаретки викурю. — Вона прямує до дверей, на ходу розкриваючи сумочку. — Сьогодні буде вельми напружений день.
— Так, напевно. Поки ти не пішла, ще дещо.
Вона повертається й запитливо дивиться на нього.
— Тобі треба посміхатися частіше. Ти дуже гарна, коли посміхаєшся.
Холлі червоніє до коренів волосся й швидко виходить. Але вона знову посміхається, і від цього у Ходжеса піднімається настрій.
У Морріса сьогодні теж напружений день, і це добре. Поки він у русі, сумніви й страхи до нього не підбираються. Допомагає й те, що він прокинувся з чіткою думкою: сьогодні він стане справжнім вовком. Йому набридло латати дірки в давно застарілій файловій системі Міського арт-культурного комплексу, щоб його жирний бос-уйобок не впав в очах свого боса, і йому набридло бути ручним баранчиком Елліса МакФарланда. Більше не буде бекання типу «так, сер», «ні, сер», «три повних сумки, сер»[106] щоразу, коли МакФарланд з’являється. Умовно-дострокове звільнення закінчено. Як тільки він отримає записники Ротстайна, він виїде з цього сраного містечка. Їхати на північ в Канаду йому не цікаво, але в його розпорядженні всі Нижні сорок вісім[107]. Можливо, він вибере Нову Англію. Хто знає, може, навіть Нью-Гемпшир. Читати записники там, поруч із горами, на які, мабуть, дивився сам Ротстайн, коли писав — у цьому є якась романістська завершеність, чи не так? Так, і в цьому вся принадність романів — у цій завершеності. У тому, як наприкінці все завжди сходиться й урівноважується. Йому б варто здогадатися, що Ротстайн не зміг би залишити Джиммі працювати в тому траханому рекламному агентстві, тому що в цьому немає завершеності — сама велика потворна купа гидоти. Можливо, у глибині душі Морріс здогадувався про це. Можливо, це й не дало йому збожеволіти за всі ці роки.
Ще ніколи в житті він не відчував себе більш осудним.
Коли він сьогодні вранці не з’явиться на роботу, його жирний бос-уйобок, напевно, подзвонить МакФарланду. Принаймні, він повинен це зробити в разі нез’ясовної відсутності. Тому Моррісу треба зникнути. Залягти на дно. Піти в тінь.
Прекрасно.
Ні, навіть чудово.
О восьмій годині ранку він сідає на автобус, що йде до Мейн-стрит, їде до повороту, де закінчується Ловер-Мейн, і звідти йде пішки до Лейсмейкер-лейн. Морріс одягнув свій єдиний піджак і свою єдину краватку, і вони йому достатньо пасують, щоб він не виглядав тут як залітний птах, хоч у таку рань місцеві дорогі магазини-шмагазини ще не відчинені. Він повертає у провулок між «Рідкісними виданнями Ендю Халлідея» і сусіднім магазином, дитячим бутиком «ЛаБелль Флора»[108]. На невеликій стоянці позаду будівлі паркувальні місця для трьох машин: два для магазину одягу та одне для книгарні. Одне з місця бутика зайнято «Вольво», друге вільне. Як і місце для машини Ендрю Халлідея.
Теж добре.
Морріс залишає двір так само швидко, як увійшов до нього, затримується, щоб подивитися на табличку «ЗАЧИНЕНО» на дверях книгарні, після чого спокійно йде на Ловер-Мейн, де сідає на автобус, який іде від центру до околиці міста. Через дві пересадки він виходить перед торговим центром «Велли Плаза», за якісь два квартали від будинку покійного Ендрю Халлідея.
Він знову переходить на швидкий крок, роблячи вигляд, що знає, де знаходиться, що має повне право тут перебувати. Кольридж-стрит майже безлюдна, що його не дивує. Зараз чверть на дев’яту (його жирний бос-уйобок зараз дивиться на порожнє робоче місце Морріса й помалу впадає в лють). Діти в школі, татусі й матусі горбляться на роботі, щоб прострочувати виплати по кредитах; більшість кур’єрів і комунальників з’являться в окрузі не раніше десятої. Час краще цього — хіба що сонні післяполудневі години, але він не може собі дозволити чекати так довго. Сьогодні великий день Морріса Белламі. Його життя йшло довгим-довгим обхідним шляхом, але він уже майже повернувся на магістраль.
Тіну почало нудити приблизно в той час, коли Морріс підходив до будинку покійного Дрю Халлідея й побачив машину свого давнього приятеля, яка стоїть у гаражі. Уночі Тіна майже не спала — усе думала, як Піт сприйме новину про те, що вона нажалілася на нього. Сніданок сидить у неї в шлунку комом, і раптом, коли місіс Слоун починає виконувати «Аннабель Лі»[109] (місіс Слоун завжди не просто читає, а виконує), цей ком неперетравленої їжі починає підніматися горлом до виходу.
Вона піднімає руку. Рука важезна, ніби вагою фунтів десять[110], але вона тримає її, поки місіс Слоун не підводить очі.
— Так, Тіно, у чому справа?
Голос у неї роздратований, але Тіні все одно. Зараз їй не до цього.
— Я погано почуваюсь. Мені в туалет треба.
— Ну так іди, тільки ненадовго.
Тіна квапливо виходить із класу. Хтось із дівчаток хихотить — о тринадцятій несподівані походи до туалету завжди викликають сміх, — але Тіна дуже зайнята цією грудкою, яка підступає до горла, щоб відчувати сором. Зачинивши за собою двері, вона щодуху кидається до туалету, який знаходиться посередині коридору, але грудка просувається ще швидше. На півдорозі вона згинається навпіл, і весь її сніданок виявляється у неї на кедах.
Саме цим часом сходами піднімається шкільний завгосп містер Хаггерті. Він бачить, як вона відсахується від паруючої калюжі блювотних мас, і біжить до неї, брязкаючи інструментами на ремені.
— Гей, дівчино, з тобою все гаразд?
Тіна хапається за стіну рукою, відчуттями схожою на пластик. Світ починає гойдатися, частково тому, що її знудило дуже сильно, до сліз, але не тільки. Вона всім серцем шкодує про те, що дозволила Барбарі переконати себе поговорити з містером Ходжесом. Треба було залишити Піта в спокої й дати йому можливість самому розібратися з тим, що там у нього відбувається. Раптом він тепер припинить із нею розмовляти?
— Усе добре, — каже вона. — Вибачте, що я…
Але запаморочення посилюється, не даючи їй договорити. Вона не те, щоб непритомнює, але світ якось віддаляється від неї, вона тепер ніби не перебуває в ньому, а ймовірніше, дивиться на нього крізь брудне віконце. Вона зісковзує по стіні, з подивом бачачи, як наближаються до обличчя власні коліна в зелених легінсах. Містер Хаггерті її підхоплює й несе вниз до шкільного медпункту.
Маленька зелена «Субару» Енді, на погляд Морріса, є досконалою. Вона з тих машин, які не привертають уваги й не залишаються в пам’яті. Таких машин тисячі. Він дає задню під’їзною доріжкою та прямує в Норт Сайд, поглядаючи обабіч, — чи не трапиться поліцейська машина, дотримуючись усіх швидкісних лімітів.
Спочатку це майже повне повторення вечора п’ятниці. Він п’ять разів зупиняється біля молу на Белловз-авеню й знову йде до відділення домашнього начиння, де бере довгу викрутку й долото. Потім їде до квадратної цегляної громадини, яка колись була Залом відпочинку на Березовій вулиці, і знову паркується на стоянці із зазначенням: «ЛИШЕ ДЛЯ ЗАРЕЄСТРОВАНОГО ТРАНСПОРТУ».
Чудове місце для брудних справ. З одного боку тут вантажна платформа, з іншого — високі кущі. Його видно тільки ззаду, з боку бейсбольного поля й розваленого баскетбольного майданчика, але в цей час, коли в школах ідуть уроки, там ні душі. Морріс іде до вікна підвалу, яке помітив минулого разу, присідає й вганяє викрутку в щілину вгорі рами. Деревина стара, прогнила, тому входить вона легко. Долотом він розширює тріщину. Скло деренчить, але не ламається — у старій віконній замазці воно легко піддається. Імовірність того, що ця громадина підключена до сигналізації, з кожною секундою здається дедалі більш примарною.
Морріс знову змінює долото на викрутку, проштовхує її крізь зроблений пролом, чіпляє шпінгалет і натискає.
Він оглядається, щоб переконатися, чи за ним ніхто не спостерігає — так, місце гарне, але незаконне проникнення в приміщення серед білого дня заняття досить ризиковане, — але не бачить нікого, крім ворони, що вмостилася на телефонному стовпі. Морріс вставляє долото в основу вікна, долонею забиває його якомога глибше й натискає всією вагою. Якусь мить нічого не відбувається. Потім вікно, викидаючи потік бруду та трухи, рипаючи деревиною, ковзає вгору. Бінго. Витерши з чола піт, він дивиться на складані стільці, карткові столи та коробки зі всяким мотлохом, оцінюючи, чи легко буде пролізти у вікно й зіскочити вниз.
Але не зараз. Цього не можна робити, поки залишається хоч найменша ймовірність того, що десь загорілася лампочка безшумної сигналізації.
Морріс відносить інструменти в маленьке зелене «Субару» і їде.
Лінда Сауберс займається перевіркою проведення ранкових прогулянок у Нортфілдській початковій школі, коли до неї підходить Пеггі Моран і повідомляє, що її дочці стало погано в Дортон Міддл, що в трьох милях.
— Вона в кабінеті медсестри, — тихо вимовляє Пеггі. — Наскільки я зрозуміла, її знудило, і на кілька хвилин вона знепритомніла.
— Боже мій, — вигукує Лінда. — За сніданком вона здалася мені блідою, але, коли я запитала, вона відказала, що нормально себе почуває.
— Вони завжди так, — каже Пеггі, закочуючи очі. — Або ціла мелодрама, або «Усе добре, мам, не займай». Їдь до неї й відвези додому. Я тебе підміню поки, а містер Яблонські вже викликав заміну.
— Ти свята. — Лінда збирає книги й ховає в портфель.
— Імовірніше за все, у неї щось зі шлунком, — каже Пеггі, опускаючись на місце, яке тільки-но звільнила Лінда. — Ти можеш повести її до лікаря, але навіщо витрачати тридцять баксів? Таке з усіма буває.
— Знаю, — відповідає Лінда… але замислюється.
Останнім часом вони з Томом повільно, але впевнено вибираються з двох ям: грошової та подружньої. У рік після нещасного випадку з Томом вони небезпечно близько підійшли до розлучення. Потім сталося диво, стала надходити загадкова готівка, і все почало налагоджуватися. З жодної ями вони ще не вибралися остаточно, але Лінда вже вірить у те, що це обов’язково станеться.
Поки батьки були зосереджені на виживанні (Томові, звичайно, ще й треба було оговтатися від ран), діти надто багато часу провели у вільному польоті. Лише зараз, коли в неї нарешті з’явилася можливість перевести дух та є час озирнутися, Лінда виразно відчула, що з Пітом і Тіною щось не те. Вони хороші діти, розумні діти, і вона не думає, що син або дочка могли попастись у звичайні пастки, що підстерігають підлітків — випивка, наркотики, крадіжка, секс, — але щось відбувається, і їй здається, вона знає, що. Вона здогадується, що й Том це знає.
Бог послав євреям, що голодували, манну з неба, але гроші беруться з більш прозаїчних джерел: банки, друзі, спадщина, родичі, які мають можливість допомогти. Таємничі гроші прийшли не з цих джерел. І вже точно, це не було допомогою родичів. У 2010 вся їхня рідня опинилася в такому самому жалюгідному становищі, як Том і Лінда. Тільки діти — це ж теж родичі, чи не так? Про це можна забути через те, що вони знаходяться так близько, але вони родичі. Про те, що гроші могли надходити від Тіни, смішно навіть думати. Їй тоді було всього дев’ять, та й не змогла б вона зберегти таку таємницю.
Але Піт… Піт — мовчун. Лінда згадує, як її мати сказала, коли Піту було п’ять рочків: «У цього рот на замку».
Тільки де тринадцятирічний хлопчик міг узяти такі гроші?
Під’їжджаючи до Дортон Міддл, щоб забрати доньку, Лінда думає: «Ми ніколи не ставили питань, ніколи по-справжньому не хотіли дізнатися правду, бо боялися. Цього не зрозуміє той, хто не пережив ті страшні місяці після нещасного випадку з Томом. І я не збираюся ні за що вибачатися. У нас були причини боятися. І чимало. Дві найбільші жили під нашим дахом і розраховували на нашу підтримку. Але зараз настав час дізнатися, хто кого підтримував. Якщо це був Піт, якщо Тіна дізналася й це її так розхвилювало, мені потрібно перестати боятися. Мені потрібно розплющити очі.
Мені потрібні відповіді».
Середина ранку.
Ходжес у суді й поводиться як тишко. Холлі б ним пишалася. На питання адвоката Бритоголового Бійця він відповідає чітко й лаконічно. Адвокат надає йому чимало приводів вплутатися в суперечку, і хоч, коли ще був детективом, Ходжес нерідко потрапляв на цей гачок, зараз він уміло уникає цих пасток.
Лінда Сауберс везе бліду, принишклу доньку додому, де дасть Тіні стакан імбирного елю, щоб заспокоївся шлунок, після чого вкладе спати. Вона нарешті готова запитати в Тіни, що їй відомо про таємничі гроші, але тільки після того, як дівчинці стане краще. Удень часу буде достатньо, і треба буде залучити до розмови Піта, коли він прийде додому зі школи. Вони будуть утрьох, і, напевно, так навіть краще. Том із групою клієнтів оглядають офісну будівлю, нещодавно залишену Ай-Бі-Ем, за п’ятдесят миль на північ від міста, і повернеться не раніше сьомої. Навіть пізніше, якщо на зворотному шляху вони де-небудь зупиняться пообідати.
У Піта третій урок, фізика, і хоч очі його спрямовані на містера Нортона, який співає солов’єм про бозон Хіггса і Великий адронний колайдер ЦЕРН у Швейцарії, думки за цими очима все ж ближче до будинку. Він укотре прокручує в голові сценарій майбутньої зустрічі вдень і нагадує собі, що наявність сценарію зовсім не означає, що Халлідей буде йому слідувати. Халлідей уже давно займається своєю справою, і велику частину цього часу, імовірно, грає із законом у кота-мишки. Піт ще всього-на-всього підліток, і забувати про це не можна в жодному разі. Він має поводитися надзвичайно обережно і враховувати свою недосвідченість. Він повинен думати перед тим, як щось говорити, щоразу.
Але найголовніше — він не повинен боятися.
Він скаже Халлідею: «Півхлібини краще, ніж зовсім нічого, але у світі потреби такі, що навіть шмат краще, ніж зовсім нічого. Я пропоную вам три дюжини шматків. Подумайте про це».
Він скаже Халлідею: «Я не буду нічиїм перепихоном до дня народження, і про це вам теж варто подумати».
Він скаже Халлідею: «Якщо гадаєте, що я блефую, нумо, перевірте мене. Але, якщо ви це зробите, ми обидва залишимося ні з чим».
Він думає: «Якщо я впораюся з хвилюванням, я ще можу зіскочити. А я впораюся. Обов’язково. У мене немає вибору».
Морріс Белламі паркується на краденій «Субару» за два квартали від Елітного гнидника й повертається пішки. Він затримується в дверях магазину секонд-хенду, перевірити, чи не видно поблизу МакФарланда, потім поспішає до злиденної будівлі й підіймається сходами на дев’ятий поверх. Обидва ліфти сьогодні не працюють, але тут це звичайна справа. Покидавши деякий одяг в одну із сумок «Тафф-Тот», він залишає цю паскудну кімнатку востаннє. Увесь шлях, поки він спускається на перший поверх, спина в нього горить вогнем, а шия взагалі не рухається, ніби перетворилася на прасувальну дошку. У руках він несе сумки, і кожна важить немов добру сотню фунтів[111]. Його все так само пригнічує очікування почути голос МакФарланда. Йому здається, що перевіряльник ось-ось покличе його, вийде з тіні й запитає, чому він не на роботі, куди зібрався й що це в нього в сумках. А потім скаже йому, що він повертається за ґрати: «Ви пропускаєте хід. Ви не отримуєте 200 доларів»[112]. Морріс розслабляється тільки тоді, коли Елітний гнидник остаточно зникає з поля зору.
Том проводить свою невелику компанію агентів із нерухомості по порожньому будинку Ай-Бі-Ем, описуючи його різні особливості й пропонуючи робити фотографії. Вони всі збуджені можливостями, які відкриваються перед ними. Наприкінці робочого дня відновлені хірургічним шляхом ноги та стегна болітимуть так, ніби їх шматують усі чорти з пекла, але поки терпіння ще залишається. Покинутий офісний і виробничий комплекс може стати однією з його найбільших угод. Життя нарешті повертається до нього обличчям.
Джером несподівано з’являється в офісі Ходжеса, чим викликає в Холлі подив і захоплення. Вона верещить від радості, коли бачить його, і потім від відчуття тривоги, коли він обхоплює її за талію і крутить кілька разів, як любить робити з молодшою сестрою. Вони розмовляють годину або навіть більше, не можуть наговоритися після довгої розлуки, і вона розповідає йому, як розуміє справу Сауберса. Вона радіє, коли Джером серйозно сприймає її стурбованість через молескіновий записник, і радіє ще більше, коли дізнається, що він бачив «Мачо і ботан 2». Вони припиняють розмову про Піта Сауберса й довго обговорюють цей фільм, порівнюючи його з іншою фільмографією Джона Гілла. Після цього розмова переходить на різні комп’ютерні програми.
Ендрю Халлідей — єдиний, хто нічим не зайнятий. Перші видання більше не хвилюють його, як і молоді офіціанти в тісних чорних брюках. Масло і вода тепер для нього все одно, що вітер і повітря. Він спить безпробудним сном у калюжі застиглої крові, приваблюючи мух.
Одинадцята година. У місті вісімдесят градусів[113], і радіо повідомляє, що ртутний стовпчик підніметься до дев’яноста, перш ніж спека почне спадати. Ось воно, глобальне потепління, кажуть одне одному люди.
Морріс двічі проїжджає повз Залу відпочинку на Березовій вулиці і з задоволенням (хоч і не надто здивувавшись) зазначає, що він, як завжди, позбавлений будь-яких ознак життя, звичайна порожня цегляна коробка, яка смажиться на сонці. Ні поліції, ні машин охорони, навіть ворона полетіла туди, де прохолодніше. Він об’їжджає квартал і бачить, що перед його старим будинком стоїть маленький охайний «Форд Фокус». Містер або місіс Сауберс сьогодні рано з роботи. Дідько, а може, й обидва. Але Морріса це не стосується. Він їде назад до Залу, цього разу повертає, об’їжджає його і ставить машину на місці, яке вже починає називати своїм.
Він упевнений, що за ним ніхто не спостерігає, але все одно краще поквапитися. Він підносить сумки до зламаного вікна й кидає їх у підвал на підлогу. Вони падають із глухим лясканням, піднявши дві хмарки пилу. Він швидко озирається і, лежачи на животі, ногами вперед протискується у вікно.
Його накриває хвилею запаморочення, коли він робить перший ковток холодного спертого повітря. Він злегка погойдується й розставляє руки для рівноваги. «Це все через спеку, — думає він. — Ти був дуже зайнятий, щоб це помітити, але ти весь змокнув від поту. До того ж ти не снідав».
Обидва твердження вірні, але головне пояснення простіше й очевидніше: він вже не такий молодий, і з того часу, як він займався фізичною працею у фарбувальні, минули роки. Треба дати собі віддихатися. Посидіти на печі або на якійсь коробці з написом «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ», он їх тут скільки. Морріс сидить на одній із коробок і чекає, коли перестане калатати серце й пройде запаморочення. Потім розстібає сумку, дістає маленький автоматичний пістолет Енді, засовує його за пояс на спині й накриває зверху сорочкою. Він бере сто доларів з Ендіних грошей на непередбачені витрати, решту залишає на потім. Він повернеться сюди ввечері, може, навіть проведе тут ніч. Це в деякому сенсі залежить від пацана, який украв його записники, і від тих заходів, які Моррісу доведеться вжити, аби їх повернути.
«Щоб ти знав, членосмоче, я ладен на все, — думає він. — Геть на все».
Але зараз час іти. Коли був молодим, він би на раз підтягнувся й виліз крізь вікно, але не зараз. Морріс підтягує один з ящиків із кухонним приладдям — напрочуд важкий, напевно, усередині якісь старі поламані залізяки — і використовує його як сходинку. За п’ять хвилин він уже їде до «Рідкісних видань Ендрю Халлідея», де він поставить машину свого давнього приятеля на парковку свого давнього приятеля, після чого проведе залишки дня, насолоджуючись кондиційонованим повітрям, очікуючи на прибуття юного злодія.
Чим не справжній Джеймс Гокінс.
Чверть на третю.
Ходжес, Холлі та Джером рухаються в напрямку до місць свого розташування навколо Нортфілдської середньої школи: Ходжес біля фасаду, Джером на розі Вестфілд-стрит, Холлі за шкільним актовим залом на Гарнер-стрит. Зайнявши місця, вони повідомлять Ходжесу.
Тим часом у книгарні на Лейсмейкер-лейн Морріс поправляє краватку, перевертає табличку із «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО» і відмикає двері. Він повертається за стійку й сідає. Якщо якийсь покупець зайде підібрати книгу — що аж надто малоймовірно о цій «мертвій» годині, але можливо, — він із задоволенням допоможе. Якщо, коли прийде хлопчисько, у магазині буде відвідувач, він щось вигадає. Зімпровізує. Серце його стукає прискорено, але руки спокійні. Тремтіння минулося. Я — вовк, каже він собі. Якщо знадобиться, я вкушу.
У Піта урок творчого письма. Текст — «Елементи стилю» Странка й Вайта[114], і сьогодні вони розглядають усім відоме Правило 13: Уникайте непотрібних слів. Їм було задано твір Гемінґвея «Вбивці», і зараз він спричинив жваве обговорення. Багато слів сказано про те, як Гемінґвей уникає непотрібних слів, але Піт їх майже не чує. Він раз у раз поглядає на годинник, стрілки якого неухильно наближаються до призначеної зустрічі з Ендрю Халлідеєм. Знову й знову він повторює про себе сценарій.
О двадцять п’ять хвилин на третю починає вібрувати телефон, що лежить у кишені штанів. Піт дістає його й дивиться на екран.
Мама: Після школи одразу повертайся додому, нам треба поговорити.
Шлунок його стискається, серце зривається на галоп. Можливо, ідеться просто про якесь доручення, але Піт в це не вірить. «Нам треба поговорити» маминою мовою означає «Х’юстон, у нас проблема»[115]. Можливо, це пов’язано з грошима, він навіть майже впевнений, що це пов’язане з грошима, бо біда не приходить сама. Якщо він не помиляється, це означає, що Тіна випустила кота з мішка.
Ну й добре. Якщо це так, ну й добре. Він повернеться додому, і вони поговорять, але спочатку потрібно розібратися з Халлідеєм. Батьки не винні, що він ускочив у таку халепу, і він не збирається перекладати провину на них. Але й себе він не звинувачує. Він вчинив так, як повинен був. Якщо Халлідей відмовиться від його умов, якщо він зателефонує в поліцію всупереч доводам Піта, тоді що менше знатимуть батьки, то краще. Він не хоче, щоб їх зробили співучасниками або чимось подібним.
У нього виникає думка вимкнути телефон, але він вирішує цього не робити. Якщо мама — або Тіна — захочуть що-небудь ще йому написати, про це краще знати. Піт дивиться на годинник — за двадцять хвилин третя. Ось-ось пролунає дзвінок, і він вийде зі школи.
У Піта виникає думка, чи повернеться він сюди коли-небудь?
Ходжес паркує «Пріус» футів за п’ятдесят від парадного входу школи. Він заїхав на жовтий бордюр, але для вирішення таких паркувальних питань у бардачку в нього лежить стара поліцейська картка. Ходжес кладе її на приладову панель. Коли лунає дзвінок, він виходить і машини, склавши на грудях руки, тулиться до капоту й дивиться на ряд дверей.
Чекати довго не довелося, бо Піт Сауберс з’являється вже в першій хвилі школярів, яка линула в червневий день і покотилася вниз сходами. Більшість дітей із друзями, але Сауберс іде сам. Звичайно, він тут не єдиний в самотньому польоті, але на обличчі в нього застиг такий вираз, ніби він живе в майбутньому, а не тут і не зараз. У Ходжеса око, як і раніше, гостре, і він думає, що такий вираз може бути в солдата, який йде у бій.
Утім, можливо, він просто хвилюється перед іспитами.
Замість того, щоб попрямувати до жовтих шкільних автобусів, що стоять ліворуч від школи, він повертає праворуч, туди, де припаркувався Ходжес. Ходжес неспішно йде до нього назустріч, на ходу викликаючи швидким набором Холлі.
— Він у мене. Передай Джерому. — Він обриває дзвінок, не чекаючи відповіді.
Хлопчик бере вбік, щоб обійти Ходжеса, але Ходжес перегороджує йому шлях.
— Привіт, Піте, є хвилина?
Очі хлопця впиваються в нього. Він має гарну зовнішність, але обличчя занадто худе, на лобі прищі. Губи його стиснуті так міцно, що його рота майже не видно.
— Ви хто? — запитує він. Ні «так, сер», ні «що ви хотіли, сер?». Просто «ви хто». Голос так само напружений, як і обличчя.
— Мене звуть Білл Ходжес. Я б хотів поговорити з тобою.
Повз них проходять діти, вони базікають, штовхаються, сміються, дражняться, поправляють рюкзаки. Кілька поглядів на Піта й чоловіка із сивуватим, злегка поріділим волоссям, але ніхто не виявляє цікавості. Їм є куди йти, і у них є чим займатися.
— Про що?
— У машині поговорити буде зручніше. Там нам ніхто не завадить. — Він вказує на «Пріус».
Хлопчик, не сходячи з місця, повторює:
— Про що?
— Тут така справа, Піте. Твоя сестра дружить із Барбарою Робінсон. Я багато років знаю родину Робінсонів, і Барбс переконала Тіну поговорити зі мною. Вона дуже хвилюється за тебе.
— Чому?
— Якщо ти питаєш, чому Барб запропонувала мене, то тому, що я раніше був поліцейським детективом.
Тривога спалахує в очах хлопчика.
— Якщо ти питаєш, чому Тіна хвилюється, то про це нам краще не говорити на вулиці.
За мить тривога зникає й обличчя хлопчика знову стає непроникним. Це обличчя гарного гравця в покер. Ходжесу доводилося допитувати підозрюваних, які здатні ось так стерти будь-який вираз з обличчя, і зазвичай таких розколоти найважче. Якщо вони взагалі розколюються.
— Не знаю, що вам там наговорила Тіна, але їй немає про що хвилюватися.
— Якщо те, що вона мені розповіла, правда, то їй варто хвилюватися. — Ходжес посміхається Піту своєю найщирішою посмішкою. — Облиш, Піте, я тебе не буду викрадати. Присягаюся.
Піт неохоче киває. Коли підходять до «Пріуса», хлопець зупиняється, наче прикипів. Він дивиться на жовту картку на приладовій панелі.
— Були поліцейським або все ще поліцейський?
— Був, — відповідає Ходжес. — А ця картка… Вважай, що це сувенір. Іноді може стати в нагоді. Я не служу й отримую пенсію вже п’ять років. Сідай у машину, поговоримо. Я тут як твій друг. Якщо ми тут ще трохи постоїмо, я почну плавитися.
— А якщо не сяду?
Ходжес знизує плечима.
— Значить, підеш собі далі.
— Добре, але тільки на хвилину, — говорить Піт. — Сьогодні я додому йду пішки, щоб в аптеку зайти за ліками для батька. Він приймає Віокс. У нього кілька років тому була травма.
Ходжес киває.
— Знаю. Міський Центр. Я розслідував цю справу.
— Так?
— Так.
Піт відчиняє дверцята з пасажирського боку й сідає в «Пріус». Сідаючи в машину до незнайомої людини, він не нервується. Він обережний й уважний, але не нервується. Ходжес, який за роки служби допитував, напевно, тисяч із десять свідків і підозрюваних, упевнений, що хлопчик прийняв рішення, хоч і не знає, яке саме: усе розповісти або залишити при собі. Як би там не було, незабаром це стане зрозуміло.
Він обходить машину й сідає за кермо. Піт спокійний, але, коли Ходжес заводить двигун, напружується й хапається за ручку.
— Розслабся, я тільки хочу ввімкнути кондиціонер. Якщо ти не помітив, зараз жахлива спека. Особливо для цього місяця. Напевно, глобальне по…
— Давайте не будемо про це, щоб я встиг купити батькові ліки й пішов додому. Що вам розповіла сестра? Ви ж знаєте, що їй лише тринадцять? Я дуже її люблю, але мама завжди називала її Тіна Королева Драми. — І потім, ніби це все пояснює: — Вони з подружкою Еллен дивляться кожну серію «Чарівних ошуканок»[116].
Добре, отже, початкове рішення — не говорити. Не дивно. Значить, треба його змусити передумати.
— Розкажи мені про готівкові гроші, які надходили поштою, Піте.
Ніякого внутрішнього напруження, по його обличчю навіть тінь не ковзнула. «Він знав, що розмова піде про це, — думає Ходжес. — Здогадався, як тільки я згадав ім’я його сестри. Може, навіть вона сама його попередила. Тіна могла передумати й надіслати йому смс».
— Ви маєте на увазі загадкову готівку? — говорить Піт. — Ми це так називаємо.
— Так, про це я й кажу.
— Вона почала надходити десь роки чотири тому, приблизно. Мені тоді було стільки, скільки зараз Тіні. Приблизно раз на місяць на ім’я батька приходив конверт. Ніяких листів не було, лише гроші.
— П’ятсот доларів.
— Здається, декілька раз бувало трохи менше або більше. Мене іноді не було вдома, коли вони приходили, і після перших кількох разів мама з татом вважали за краще про це мовчати.
— Боялися злякати удачу?
— Так, щось на кшталт того. І в один знаменний день Тінсі чомусь вирішила, що гроші надсилаю я. Якби ж то! У мене в той час навіть кишенькових грошей не було.
— Якщо це робив не ти, то хто?
— Не знаю.
Здається, що він на цьому зупиниться, але він не зупиняється. Ходжес спокійно слухає, сподіваючись, що Піт скаже зайве. Хлопчисько одразу видно не дурень, але навіть найрозумніші люди іноді візьмуть та й бовкнуть щось зайве. Якщо їм дати можливість це зробити.
— Знаєте, як на кожне Різдво в новинах розповідають про якогось типа, який роздає стодоларові купюри у «Волмарті»[117] або ще де-небудь?
— Звичайно.
— Я гадаю, сталося щось подібне. Якийсь багатий хлопець вирішив пограти в таємничого Санту з кимось із тих, хто постраждав біля Міського Центру, і навмання вибрав ім’я батька. — Він повертається до Ходжеса, уперше після того, як вони сіли в машину, широко розплющені очі дивляться щиро й не викликають у Ходжеса анітрохи довіри. — Наскільки я розумію, зараз він шле гроші комусь іншому. Може, тому, хто постраждав сильніше й не здатен сам заробляти.
Ходжес думає: «Непогано, малюк. У цьому навіть є якийсь сенс».
— Роздати на Різдво тисячу доларів десяти-двадцяти випадковим покупцям у магазині — це одне, але чотири роки виплачувати конкретній родині понад двадцять тисяч — зовсім інше. Якщо додати ще й інші родини, то, виходить, він витратив невеликий статок.
— Ну, можливо, він з якогось спекулятивного фонду, — говорить Піт. — Знаєте, з тих, які багатіють там, де інші бідніють. Може, його совість заїла.
Він більше не дивиться на Ходжеса. Тепер він дивиться прямо перед собою крізь вітрове скло. Від нього ніби тхне. Або так здається Ходжесу. Це не запах поту, а приреченості. І знову він думає про солдатів, які готуються йти в бій, знаючи, що будь-кого з них можуть поранити або вбити.
— Слухай, Пітере, мені начхати на гроші.
— Я не посилав їх!
Ходжес продовжує тиснути. Це в нього завжди найкраще виходило.
— Гроші ти отримав випадково й використовував їх для того, щоб допомогти родині у важку хвилину. Це не поганий вчинок. Це вчинок, гідний захоплення.
— Багато хто з цим навряд чи погодився б, — каже Піт. — Тобто, якби це було так.
— Тут ти не правий. Багато хто зробив би так само. І я скажу тобі одну річ, яку можеш вважати стовідсотковою істиною, бо за нею стоїть сорокарічний досвід роботи поліцейським. Жоден суддя в цьому місті, жоден суддя в цій країні навіть не стане намагатися висувати звинувачення проти хлопця, який знайшов трохи грошей і допоміг батькам після того, як його батько спочатку втратив роботу, а потім ледь не позбувся ніг через якогось психа. Преса просто знищить будь-кого, хто спробує засудити такого засранця.
Піт мовчить, але горло його рухається, як ніби він стримує схлип. Він хоче розповісти, але його щось стримує. Не гроші, а щось, що має до них відношення. Напевно. Ходжесу, цікаво знати, звідки взялися гроші, які надходили щомісяця в тих конвертах, будь-кому було би цікаво, але йому набагато цікавіше дізнатися, що відбувається з хлопчиськом зараз.
— Ти посилав їм гроші…
— Останній раз кажу, я не посилав!
— …І все йшло як по маслу, але потім щось сталося. Розкажи мені, що, Піте. Дозволь допомогти тобі розібратися. Дозволь усе виправити.
Якусь мить хлопчик балансує на межі зізнання. Потім його очі йдуть вліво. Ходжес стежить за його поглядом і бачить картку на приладовій дошці. Вона жовта — колір застереження. Колір небезпеки. «ПОЛІЦІЯ». Чорт забирай, треба було залишити її в бардачку, треба було припаркуватися ярдів за сто[118] далі по вулиці. Господи Ісусе, він же щодня ходить пішки. Що там ті сто ярдів пройти?
— Нічого не сталося, — відповідає Піт. Тепер він говорить механічним голосом, як GPS-навігатор у машині Ходжеса. Ось тільки на скроні в нього пульсує жилка, руки міцно стиснуті, а на обличчі, незважаючи на працюючий кондиціонер, виступив піт. — Я не посилав цих грошей. Мені треба батькові пігулки купити.
— Піте, послухай. Якби навіть я був копом, нашу розмову не можна було б використати в суді. Ти неповнолітній, і немає жодного з дорослих, щоб тебе консультувати. До того ж я навіть не зачитував тобі прав… Правило Міранди…[119]
Ходжес бачить, як обличчя хлопчика зачинилося, що ті двері в банківське сховище. Вистачило двох слів: правило Міранди.
— Дякую за турботу, — вимовляє Піт таким самим ввічливим механічним голосом і відчиняє дверцята машини. — Але в мене нічого не сталося. Справді.
— Та ні, сталося. — Ходжес зітхає, дістає з нагрудної кишені візитну картку і простягає. — Візьми. Якщо передумаєш, дзвони. Що б це не було, я можу допо…
Двері зачиняються. Ходжес проводжає поглядом Піта Саубурса, що стрімко віддаляється, ховає картку назад у кишеню і думає: «Гімно собаче! Я облажався. Років шість тому, навіть два роки тому, він би у мене не викрутився».
Але звинувачувати вік занадто легко. Більш глибинна свідомість, більш аналітична й менш емоційна, розуміє, що він навіть не був близький до своєї мети. Думати зворотне — ілюзія. Піт так підготував себе до битви, що навіть просто фізіологічно не міг розслабитися й розкритися.
Хлопчисько доходить до аптеки «Сіті Драг», дістає із задньої кишені батьківський рецепт і заходить усередину. Ходжес дзвонить швидким набором Джерому.
— Білле! Як пройшло?
— Не дуже добре. Знаєш «Сіті Драг»?
— Звичайно.
— Зараз він отримує за рецептом ліки. Дуй туди. Він сказав мені, що йде додому, але, якщо він піде не додому, я хочу знати, куди він попрямує насправді. Як гадаєш, зможеш за ним простежити? Він знає мою машину. Він не знає твоєї.
— Не питання. Уже лечу.
За три хвилини з-за рогу виїжджає Джером. Він тикається в місце, тільки-но звільнене якоюсь матусею, що забрала двох дітей, занадто маленьких на вигляд, щоб учитися в середній школі. Ходжес рушає, махає Джерому і їде до того місця на Гарнер-стрит, де стоїть на варті Холлі, одночасно набираючи її номер на телефоні. Звіт Джерома можна чекати й разом.
Батько Піта, дійсно, приймає Віокс з того часу, як відмовився від оксиконтину, але зараз у нього є великий запас. Складений листок, який він дістав із кишені, входячи до аптеки, це насправді сувора записка від помічника директора з нагадуванням для всіх учнів старших класів, що додатковий вихідний для старшокласників — це вигадка, і що керівництво школи перевірятиме всіх відсутніх цього дня особливо ретельно.
Записку Піт не виставляє напоказ. Білл Ходжес, може, і пенсіонер, але не дурень. Ні, Піт дивиться на неї якусь мить, ніби перевіряючи, що дістав потрібну річ, і заходить в аптеку. Усередині він швидко підходить до прилавка вглибині, де йому привітно посміхається містер Пелкі.
— Йо, Піте. За чим сьогодні прийшов?
— Ні за чим, містере Пелкі, ми всі здорові, але мене тут декілька пацанів шукають за те, що я не дав їм списати домашку з історії. Не могли б ви мені допомогти?
Містер Пелкі хмуриться і прямує до дверей. Піт йому подобається, тому що цей хлопець завжди веселий, навіть незважаючи на те, що його родина пережила неймовірно важкі часи.
— Ану покажи мені їх. Скажу, щоб відчепилися від тебе по-доброму.
— Ні, я сам впораюся з ними, тільки завтра. Коли вони охолонуть трішки. Просто, ну, якби я міг вийти через чорний хід…
Містер Пелкі змовницьки підморгує, мовляв, розумію, я і сам колись був хлопчиськом.
— Звичайно. Заходь за прилавок.
Він веде Піта між полиць, забитих мазями й пігулками, потім заводить до маленького кабінету. Там вони підходять до дверей з великою червоною табличкою «СПРАЦЮВАЛА СИГНАЛІЗАЦІЯ». Містер Пелкі прикриває однією рукою кодову панель, другою вводить кілька цифр, і лунає дзижчання.
— Виходь, — говорить він Піту.
Піт дякує йому, вислизає на вантажну платформу позаду аптеки й зістрибує на покритий тріщинами цемент. Провулок виводить його на Фредерік-стрит. Він озирається навколо, не бачить «Пріуса» колишнього поліцейського й кидається бігти. До Ловер-Мейн-Стрит Піт добігає за двадцять хвилин, і хоч блакитного «Пріуса» ніде не видно, дорогою він робить кілька несподіваних поворотів, про всяк випадок. Ледве він повертає на Лейсмейкер-лейн, його телефон знову вібрує. Цього разу послання від сестри.
Тіна: Розмовляв із мр. Ходжесом? Сподіваюсь що так. Мама знає. Я не розповідала вона сама ДІЗНАЛАСЯ. Будь ласка, не гнівайся на мене.
«Ніби я можу на неї гніватися», — думає Піт. Якби їхня різниця у віці була на два роки менше, тоді, можливо, між ними й було б якесь суперництво, хоча й тоді навряд чи. Іноді сестра його дратує, але він ніколи не сердився на неї по-справжньому, навіть коли вона зовсім допікає його.
Отже, таємниця грошей розкрита. Але, можливо, йому вдасться переконати їх, що, крім грошей, він нічого не знаходив, і приховати той факт, що він намагався продати майно вбитої людини тільки для того, щоб сестра змогла вчитися в школі, до якої ніколи б не потрапила звичайним шляхом. І та її тупа подруга Еллен залишиться в минулому.
Піт розуміє, що йому не вийти сухим із води, але якоїсь миті — можливо, сьогодні вдень, коли він спостерігав за наближенням стрілок годинника до третьої години, — це стало не таким уже й важливим. Чого йому насправді хочеться, то це відправити записники, особливо ті, з двома останніми романами про Джиммі Ґолда, до Нью-Йоркського університету. Або до «Нью-Йоркер», оскільки це вони в п’ятдесятих надрукували майже всі оповідання Ротстайна. І повідомити про це Ендрю Халлідею. Ага, ткнути його пикою. Халлідей не зможе нічого продати з пізніх робіт Ротстайна якомусь багатому колекціонерові, який стане зберігати їх у потаємній кімнаті з кондиціонованим повітрям поруч зі своїми Ренуарами, Пікассо чи дорогоцінною Біблією п’ятнадцятого століття.
Коли Піт був ще зовсім дрібнотою, він сприймав записники як скарб. Його скарб. Зараз він уже розуміє, що до чого. І не тільки тому, що закохався в грубувату, смішну, а іноді й шалено зворушливу прозу Джона Ротстайна. Ці записники ніколи не належали лише йому одному. Вони ніколи не належали й тільки Ротстайну, що б він там не думав собі, ховаючись від світу на нью-гемпширській фермі. Вони заслуговують на те, щоб їх побачили й прочитали всі. Можливо, невеликий зсув, що оголив край скрині того зимового дня, і був лише випадковістю, тільки Піт у це не вірить. Він вірить, що, подібно до крові Авеля, записники волали з-під землі. І якщо ця віра робить його відмороженим на всю голову романтиком, отже, таким він і є. На деяке лайно таки не насрати.
Пройшовши половину шляху по Лейсмейкер-лейн, він помічає старомодну вивіску книжкового магазину. Така вивіска пасувала б до якогось англійського паба, тільки написано на ній «Рідкісні видання Ендрю Халлідея», а не щось на кшталт «Відпочинок землероба». Від виду цієї вивіски останні сумніви Піта розпорошуються, як дим на вітрі.
Він думає: «Джон Ротстайн вам теж не перепихон до дня народження, містере Халлідей. І ніколи ним не був. Ви не отримаєте жодного записника. Мізер, вельмишановний, як сказав би Джиммі Ґолд. Якщо ви підете в поліцію, я розповім їм усе, як є, і після того вашого випадку з книгою Джеймса Ейджі ми ще побачимо, кому вони більше повірять».
Важкість, невидима, але дуже велика, зісковзує з його плечей. Щось у серці стає на місце вперше за довгий-довгий час. Піт швидким кроком рухається до магазину Халлідея, не помічаючи, що його кулаки стиснуті.
Був початок на четверту — приблизно в той час, коли Піт сідає в «Пріус» Ходжеса, — до книгарні справді заходить покупець. Це опецькуватий чоловік, товсті окуляри й борідка, мов у цапа, у сивих плямах, які аж ніяк не можуть приховати його подібності до Елмера Фаддея[120].
— Вам допомогти? — запитує Морріс, хоча перше, що спадає йому на думку, це: «Е-е-е, як справи, док?»[121]
— Не знаю, — із сумнівом у голосі промовляє Елмер. — А де Дрю?
— Йому терміново знадобилося в Мічиган. Якісь сімейні справи. — Моррісу відомо, що Енді родом з Мічигана, тому він нічим не ризикує, проте щодо сімейних справ потрібно бути насторожі. Якщо Енді коли-небудь і розповідав про своїх родичів, Морріс нічого не запам’ятав. — Я його давній друг. Він попросив мене сьогодні почергувати в магазині.
Елмер замислюється. Ліва рука Морріса тим часом непомітно йде за спину й обмацує контур маленького автоматичного пістолета, що надає впевненості. Убивати цю людину йому не хочеться, не хочеться зчиняти зайвий галас, але, якщо доведеться, він це зробить. У кабінеті Енді ще повно місця, вистачить і для Елмера.
— Він тримав книгу для мене. Я заплатив за неї завдаток. Перше видання «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?». Це роман…
— Гораса Маккоя, — закінчує за нього Морріс. У книгах на полиці ліворуч від стійки — тих, за якими були заховані DVD із записами з відеокамер спостереження — стирчали смужки паперу і, перебуваючи сьогодні в магазині, Морріс устиг їх усі вивчити. Це замовлення клієнтів, і книга Маккоя серед них. — Гарна копія, з автографом. Один підпис, без посвяти. Трохи потемнілий корінець.
Елмер посміхається.
— Саме так.
Морріс знімає книгу з полиці, непомітно глянувши на годинник. 15:13. Уроки в Нотрфілдській середній школі закінчуються о третій, отже, хлопець прийде не раніше ніж о пів на четверту.
Він дістає паперову смужку й бачить: «Ірвінг Янковик, $ 750». З посмішкою передає книгу Елмеру.
— Цю я запам’ятав особливо. Енді — здається, зараз він воліє, щоб його називали Дрю, — сказав мені, що візьме з вас усього п’ять сотень. Угода пройшла успішніше, ніж він гадав, тому він і вам вирішив знизити ціну.
Будь-які підозри, які викликала зустріч з незнайомою людиною на місці Дрю, випарувалися, тільки-но замаячила можливість заощадити двісті п’ятдесят доларів. Він дістає чекову книжку.
— Отже… Із завдатком це виходить…
Морріс робить великодушний жест рукою.
— Він не сказав, який ви дали завдаток. Просто відніміть цю суму. Упевнений, він цілком довіряє вам.
— Сподіваюся, після стількох років. — Елмер схиляється над прилавком і починає заповнювати чек. Робить він це нестерпно неквапливо. Морріс кидає погляд на годинник. 15:16. — Ви читали «Коней пристрілюють?»
— Ні, — відповідає Морріс. — Тут у мене прогалина.
Що робити, якщо хлопець увійде, поки цей надутий цапобородий гівнюк все ще буде длубатися зі своєю чековою книжкою? Він не зможе сказати Сауберсу, що Енді в кабінеті, якщо сказав Елмеру, що Енді в Мічигані. Краплі поту починають виступати на лобі, під лінією волосся, і котяться вниз по щоках. Він відчуває їх. Він так само пітнів у в’язниці, коли чекав чергового зґвалтування.
— Дивовижна книга, — каже Елмер, завмерши над недописаним чеком. — Чудовий нуар і дивовижний зразок аналізу проблем суспільства, не гірший за «Грона гніву». — Він замовкає, думаючи, замість того щоб писати, і вже 15:18. — Ну, може, і не «Гроно», це я, звичайно, погарячкував, але вона цілком може позмагатися з «І програли бій», яку скоріше можна назвати соціалістичним трактатом, ніж романом, ви згодні?
Морріс відповідає, що згоден. Його руки починають німіти. Як доведеться виймати пістолет, то ще впустить. Або в себе поцілить, точнісінько між сідницями. Думка про це змушує його реготнути — несподіваний звук у цьому вузькому, заставленому книгами місці.
Елмер дивиться на нього, насуплюючись.
— Що вас розсмішило? Щодо Стейнбека, можливо?
— Зовсім ні, — каже Морріс. — Просто… Це в мене медичне. — Він проводить рукою по вологій щоці. — Я пітнію і від цього починаю сміятися. — Погляд на обличчя Елмера Фаддея викликає в нього новий вибух сміху. «Цікаво, Енді й Елмер коли-небудь займалися сексом?» — думає він, і, уявивши плоть, що стрибає, плескає, примушує його сміятися ще сильніше. — Вибачте, містере Янкович. Справа не у вас. І, до речі… ви не родич відомому музиканту-пародисту «Дивному Елу» Янковику?
— Ні, не родич. — Янкович квапливо ставить підпис, вириває чек із чекової книжки й передає його Моррісу, який посміхається й думає, що вся ця сцена цілком у дусі Джона Ротстайна. Під час передачі Янкович уважно стежить, щоб їхні пальці не стикнулися.
— Вибачте за сміх, — каже Морріс, сміючись ще сильніше. Він згадує, що вони називали цього відомого музиканта-пародиста «Дивний Ел Наярюй-Мій-Штик». — Я, дійсно, не можу цього стримувати. — На годиннику вже 15:21, і навіть це смішно.
— Розумію. — Елмер задкує від нього, притиснувши книгу до грудей. — Дякую.
Він поспішає до дверей. Морріс кричить йому навздогін:
— Не забудьте передати Енді, що я зробив вам знижку. Коли побачитеся.
Тут вже Морріс аж заходиться сміхом, бо це вдалий жарт. Коли побачитеся! Зрозуміло?
Коли напад сміху нарешті минає, на годиннику вже 15:25, і вперше в Морріса виникає думка, що, можливо, він дарма так поспішав спровадити містера Ірвінга «Елмера Фаддея» Янковича. Можливо, хлопчисько передумав. Можливо, він вирішив не приходити, і в цьому немає нічого смішного.
«Що ж, — думає Морріс, якщо він не з’явиться тут, доведеться відвідати його вдома. І тоді він залишиться в дурнях. Чи не так?»
За двадцять хвилин четверта.
Тепер немає необхідності паркуватися на жовтому бордюрі. Батьки, які в очікуванні дітей заставили машинами весь простір навколо школи, роз’їхалися. Автобуси теж поїхали. Ходжес, Холлі та Джером сидять у «Мерседесі» седані, який колись належав кузині Холлі Олівії. Його використали як знаряддя для вбивства під час бійні біля Міського Центру, але наразі ніхто з них про це не думає. Їхні думки про інше, переважно про сина Томаса Сауберса.
— У хлопця, може, і неприємності, але треба визнати, що він швидко метикує, — видає Джером. Просидівши в машині десять хвилин недалеко від «Сіті драг», він увійшов до аптеки й переконався, що хлопчисько, за яким йому доручили стежити, зник. — І професіонал не спрацював би так чисто.
— Еге ж, — погоджується Ходжес. Хлопчик, як виявилося, міцний горішок. Куди міцніше, ніж літаковий злодій містер Медден. Ходжес не став розпитувати аптекаря, та в цьому й не було потреби. Піт отримував там ліки за рецептами роками, він знає аптекаря, а аптекар знає його. Пацан вигадав якусь дурну історію і, коли аптекар дозволив йому вийти через чорний хід, накивав п’ятами.
— Що тепер? — запитує Джером.
— Гадаю, потрібно йти додому до Сауберса. У нас був крихітний шанс не вплутати в цю справу його батьків, як просила Тіна, але, як на мене, він тільки-но наказав довго жити.
— Вони, напевно, уже здогадуються, що це був він, — говорить Джером. — Ну, тобто, вони ж одна родина.
Ходжес хоче сказати на це: гірший за будь-якого сліпого, той, хто не хоче бачити[122], але лише знизує плечима.
Холлі поки що в розмову не втручалася, а просто сиділа за кермом свого чотириколісного лінкора, склавши руки на грудях і легенько постукуючи пальцями по плечах. Тепер вона повертається до Ходжеса, який розвалився на задньому сидінні.
— Ти запитав Піта про записник?
— Не було можливості. — Холлі просто схибнулася на цьому записникові, і йому потрібно було запитати, хоча б для того, щоб її заспокоїти. Тільки насправді йому навіть на думку це не спало. — Він прийняв рішення піти й швидко звалив. Навіть мою візитівку не взяв.
Холлі вказує на школу.
— Гадаю, нам слід поговорити з Ріккі-хіппі. — І, коли ніхто не відповідає: — Будинок Пітера нікуди не подінеться. Не полетить і крізь землю не провалиться.
— Гадаю, це не зашкодить, — говорить Джером.
Ходжес зітхає.
— І що ми йому скажемо? Ваш учень знайшов чи вкрав купу грошей і став виплачувати батькам щомісячну допомогу? Батькам про це має стати відомо раніше, ніж якомусь учителеві, який, напевно, невтямки ні про що. І розповісти їм повинен сам Піт. Для початку, його сестра зможе нарешті заспокоїтися.
— Але, якщо він ускочив у якусь халепу, і не хоче, щоб вони про це дізналися, але все одно хоче з кимось поговорити… з кимось дорослим… — Зараз Джером на чотири роки старший, ніж був, коли допоміг Ходжесу розкрутити справу Брейді Хартсфілда, він досить дорослий, щоб голосувати й легально купувати алкогольні напої, але й досить молодий, щоб пам’ятати, як це бути сімнадцятирічним і несподівано зрозуміти, що ти вляпався у великі неприємності. Коли таке трапляється, у тебе виникає бажання поговорити з кимось, хто багато пережив на своєму віку і багато бачив.
— Джером має рацію, — зауважує Холлі й знову повертається до Ходжеса. — Давай поговоримо з учителем і дізнаємося, чи не радився він з ним про що-небудь. Якщо він запитає, навіщо нам це потрібно…
— Звичайно, запитає, — говорить Ходжес. — І я не можу вимагати, щоб він нікому не казав про нашу розмову. Я ж не адвокат.
— І не священик, — додає Джером, від чого легше не стає.
— Можеш сказати йому, що ми друзі родини, — твердо каже Холлі. — І це правда. — Вона відчиняє дверцята.
— У тебе є передчуття? — запитує Ходжес. — Угадав?
— Так, — каже вона. — Послане з небес.
— Це Холлі-чуйка. Тепер ходімо.
Поки вони піднімаються широкими східцями парадних сходів і проходять під гаслом «ОСВІТА — ЦЕ СВІТОЧ ЖИТТЯ», двері «Рідкісних видань Ендрю Халлідея» знову відчиняються, і в магазин заходить Піт Сауберс. Він рушає головним проходом, потім зупиняється, насупившись. Чоловік за стійкою не містер Халлідей. Багато в чому його навіть можна назвати протилежністю містера Халлідея. Блідий, а не рум’яний (крім губ, вони у нього дивно червоні), сивий, а не лисий, і худий, а не товстий. Майже худий. Святий Боже, Піт очікував, що його сценарій провалиться, але не настільки швидко.
— Де містер Халлідей? У мене з ним призначена зустріч.
Незнайомець посміхається.
— Так, звичайно. Тільки він не назвав мені твоє ім’я. Сказав, просто молодий хлопець. Він чекає на тебе у своєму кабінеті. — І це правда. Певною мірою. — Просто постукай і заходь.
Піт трохи розслабляється. Можна зрозуміти, чому Халлідей не хоче проводити таку важливу зустріч тут, де будь-хто, кому потрібна стара копія «Убити пересмішника», може зайти й перервати їх. Він обережний, думає наперед. Якщо Піт не робитиме те саме, зникне й той малий шанс вийти сухим із води, який у нього ще є.
— Дякую, — говорить він і йде між високими книжковими шафами углиб магазину.
Як тільки він проходить повз стійку, Морріс підводиться, тихо й безшумно йде до дверей, перевертає табличку з «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО».
Потім замикає їх.
Секретарка Нортфілдської середньої школи з цікавістю дивиться на трійцю пізніх відвідувачів, але нічого не запитує. Можливо, вона вирішує, що це родичі якогось несумлінного учня прийшли захищати свого телепня. Ким би вони не були, це головний біль Гові Рікера, а не її.
Вона перевіряє магнітну дошку, вкриту різнобарвними ярликами, і каже:
— Він ще має бути у себе в класі. Триста дев’ятий кабінет на третьому поверсі, тільки спершу, будь ласка, загляньте у віконце, перевірте, чи не займається він з кимось. Сьогодні в нього конференція до четвертої, і наприкінці навчального року багато учнів йдуть до нього за допомогою з річними роботами або просять додатково позайматися.
Ходжес дякує їй, і вони піднімаються нагору. Їх кроки луною розносяться порожніми сходами. Чути, як десь унизу квартет грає «Зелені рукави»[123]. Нагорі гучний чоловічий голос радісно вигукує: «Ти продув, Мелоун!»
Кабінет 309 знаходиться посередині коридору на третьому поверсі. Тут містер Рікер у строкатій візерунчастій сорочці з розстебнутим коміром і приспущеною краваткою розмовляє з дівчиною, яка театрально розмахує руками. Рікер підводить очі, бачить, що до нього відвідувачі, і знову зосереджується на дівчині.
Відвідувачі стоять біля стіни, завішаної оголошеннями про літні гуртки, літні семінари, літні табори, випускний бал. Коридором підстрибцем проходять дві дівчинки, обидві в софтбольних кофтинах і кепках. Одна з них перекидає з руки в руку кетчерську рукавичку, наче печену картоплину щойно з багаття.
Подає голос телефон Холлі: звучать кілька зловісних нот із головної музичної теми фільму «Щелепи». Не сповільнюючи ходу, одна дівчинка каже:
— Тобі знадобиться більший човен, — і обидві регочуть.
Холлі дивиться на телефон, потім ховає його зі словами:
— Повідомлення від Тіни.
Ходжес здіймає брови.
— Її мати знає про гроші. Батько теж дізнається, щойно повернеться з роботи. — Вона киває на зачинені двері кабінету містера Рікера. — Тепер немає сенсу відкладати.
Перше, що усвідомлює Піт, відчинивши двері темного кабінету, — це жахливий сморід. Одночасно металева й органічна — сталева стружка, перемішана з гнилою капустою. Потім він чує звук — тихе дзижчання. «Мухи», — думає він, і хоч йому не видно, що знаходиться в кабінеті, сморід і звуки в нього в голові складаються докупи з важким гулом шафи, що падає. Він розгортається, щоб утекти.
Під однією з куль, що звисають зі стелі й висвітлюють внутрішню частину магазину, стоїть продавець з червоними губами. У нього в руці якийсь веселенький червоно-чорний пістолет із золотими завитками. Перша думка Піта: він не справжній. У фільмах вони завжди виглядають справжніми.
— Вище голову, Пітере, — каже продавець. — Не роби дурниць і не постраждаєш. Це просто розмова.
Друга думка Піта: «Ти брешеш. Я бачу це по твоїх очах».
— Повернися, зроби крок уперед і ввімкни світло. Вимикач ліворуч від дверей. Потім заходь у кімнату, тільки не намагайся зачинити двері у мене перед носом, якщо не хочеш отримати кулю в спину.
Піт робить крок уперед. Усередині в нього все, від грудей і нижче, ніби обривається й приходить в рух. Він сподівається, що не обпісяється, як немовля. Імовірно, це не так уже й страшно — напевно, він не перший, хто напудить у штани, коли на нього спрямований пістолет, — але для нього це страшно. Піт водить рукою в темряві, знаходить вимикач і клацає. Він намагається кричати, побачивши те, що лежить на промоклому килимі, але м’язи діафрагми не працюють, і все, що викидається, це якийсь водянистий стогін. Мухи в’ються і сідають на те, що залишилося від особи містера Халлідея. А залишилося небагато.
— Знаю, — співчутливо вимовляє продавець. — Не надто приємне видовище, так? Наочні уроки рідко бувають гарними. Він мене розсердив, Піте. Ти хочеш мене розсердити?
— Ні, — відповідає Піт тоненьким, тремтячим голосом. Він більше схожий на голос Тіни, ніж на його. — Не хочу.
— Отже, ти отримав важливий урок. Заходь. Рухайся дуже повільно, але, якщо хочеш, обійди цей бруд.
Піт входить у кімнату, не відчуваючи ніг, і просувається наліво, уздовж однієї з книжкових шаф, намагаючись не ступати мокасинами на просочені кров’ю ділянки килима. Таких небагато. Паніку, яка охопила його спочатку, затулив дзеркальний екран жаху. Він усе думає про ці червоні губи. Усе уявляє, як великий і страшний сірий вовк каже Червоній Шапочці: «Щоб міцніше поцілувати тебе, дитино».
Я повинен думати, каже він собі. Повинен, інакше помру в цій кімнаті. Може, усе одно помру, але, якщо я не зможу думати, то помру точно.
Він продовжує обходити чорнувато-фіолетову пляму, поки не впирається у вишневий комод, і там зупиняється. Щоб пройти далі, доведеться наступити на закривавлену частину килима, а, вона, можливо, ще не висохла й хлюпатиме. На комоді стоять графини з випивкою і кілька пузатих склянок. На столі він помічає сокирку, на її лезі відбивається світло лампи. Напевно, це зброя, якою людина з червоними губами вбила містера Халлідея, і Піту здається, що це мало б налякати його ще сильніше, але натомість вид сокирки прочищає йому мізки, як хороший удар по потилиці.
У нього за спиною з клацанням зачиняються двері кабінету. Продавець, який, напевно, і ніякий зовсім не продавець, тулиться до них і направляє на Піта веселенький пістолет.
— Ну от, — вимовляє він і посміхається. — Тепер ми можемо поговорити.
— Кх… кх… — Він прокашлюється, робить ще одну спробу й на цей раз йому вдається заговорити: — Про що? Про що ми можемо поговорити?
— Не корч із себе дурника. Записники. Які ти вкрав.
Тут у голові Піта все склалося. У нього відвисла щелепа.
Продавець, який не продавець, усміхається.
— Ага, бачу, дійшло нарешті. Скажи мені, де вони, і зможеш вийти звідси живим.
Піт так не думає.
Він думає, що вже знає занадто багато для цього.
Коли дівчина виходить із кабінету містера Рікера, вона посміхається; як видно, розмова пройшла успішно. Тікаючи по коридору, вона навіть змахує пальчиками, можливо, усім трьом, але швидше Джерому.
Містер Рікер, який проводив її до дверей, дивиться на Ходжеса та його помічників.
— Чим можу допомогти, леді й джентльмени?
— Навряд чи ви зможете допомогти, — говорить Ходжес, — але спиток не збиток. Ми можемо увійти?
— Звичайно.
Вони сідають за парти на першому ряду, як старанні учні. Рікер вмощується на краю вчительського столу — вільність, якої він уникав під час розмови з юною співбесідницею.
— Я думаю, ви не батьки, отже, слухаю вас.
— Справа стосується одного з ваших учнів, — каже Ходжес. — Пітер Сауберс. Нам здається, він ускочив у тяжку халепу.
Рікер хмуриться.
— Піт? Не думаю. Він один із моїх кращих учнів. Виявляє щиру любов до літератури, особливо до американської. У кожному семестрі його ім’я значиться в списку пошани. У яку халепу він міг ускочити?
— У тому-то й річ. Ми не знаємо. Я питав у нього, але він ніби води в рот набрав.
Брови Рікера сходяться сильніше.
— Це не схоже на того Піта Сауберса, якого я знаю.
— Очевидно, це якось пов’язано з грошима, що якимось чином потрапили до нього кілька років тому. Я б хотів коротко описати, що відомо нам. Це не займе багато часу.
— Прошу, скажіть, що це не має відношення до наркотиків.
— Не має.
Рікер, схоже, заспокоюється.
— Добре. Я занадто багато бачив такого, і розумні діти до цього схильні точно так само, як телепні. А в деяких випадках навіть більше. Розповідайте. Якщо зможу, допоможу.
Ходжес починає з грошей, які стали надходити Сауберсам у найбільш, майже буквально, чорний день. Він розповідає Рікеру про те, як через сім місяців після закінчення щомісячних надходжень загадкової готівки Піт втратив спокій і став якимось нещасним. Закінчує Ходжес переконанням Тіни в тому, що її брат спробував роздобути ще грошей, можливо, з того самого джерела, з якого надходила загадкова готівка, і це обернулося нинішніми неприємностями.
— Він свого часу відпустив вуса, — задумливо вимовляє Рікер, коли Ходжес замовкає. — Зараз він займається на курсі творчого письма в місіс Дейвіс, але я одного разу побачив його таким у коридорі і пожартував з приводу цих вусів.
— Як він сприйняв жарт? — запитує Джером.
— Не знаю навіть, чи почув він мене. Він ніби був на іншій планеті. Але з підлітками таке трапляється, про що ви, напевно, знаєте. Особливо, коли на носі літні канікули.
Холлі запитує:
— Він колись згадував при вас про записник? У молескіновій обкладинці?
Рік замислюється, і Холлі дивиться на нього з надією.
— Ні, — нарешті вимовляє він. — Не пам’ятаю такого.
Він розчаровано знічується.
— Він, узагалі, з якимись питаннями до вас звертався? — запитує Ходжес. — Що-небудь його турбувало, нехай навіть дрібниця? Я сам виростив дочку й знаю: іноді вони розмовляють про свої біди алегорично. Напевно, ви це й самі знаєте.
Рікер посміхається.
— Знаменитий «один друг».
— Прошу вибачення?
— Як у «у мене є один друг, у якого дівчина залетіла». Або «у мене є один друг, який знає, хто зафарбував антигейські написи в роздягальні для хлопчиків». Після кількох років у школі будь-який учитель знає про знаменитого «одного друга».
Джером запитує:
— У Піта Сауберса був «один друг»?
— Не пригадую. Мені дуже шкода, що я не можу вам допомогти.
Холлі боязко, без особливої надії в голосі, цікавиться:
— Можливо, один друг, який вів щоденник або дізнався якусь важливу інформацію з якої-небудь записної книжки?
Рікер хитає головою.
— Ні. Правда, мені дуже шкода. Господи, мені б не хотілося, щоб Піт потрапив у біду. Він написав один із кращих творів на моїй пам’яті. Про трилогію про Джиммі Ґолда.
— Джон Ротстайн, — посміхається Джером. — У мене була футболка з принтом…
— Не кажіть, — перериває його Рікер. — «Лайно? Ну й насрати».
— Узагалі-то, ні. Там було про те, щоб не бути нічиїм… хм… подарунком на день народження.
— А, — простягає Рікер, посміхаючись. — Ця.
Ходжес піднімається.
— Мені якось ближче Майкл Коннолі. Спасибі, що приділили нам час. — Він простягає руку, Рікер тисне її. Джером встає, але Холлі продовжує сидіти.
— Джон Ротстайн, — говорить вона. — Він написав ту книгу про хлопця, якому набридли батьки і який утік у Нью-Йорк, правильно?
— Так, це перший роман із трилогії про Ґолда. Піт обожнював Ротстайна. Напевно, досі його любить. У коледжі він може знайти нових героїв, але, коли він навчався у мене, то вважав Ротстайна мало не напівбогом. Ви читали його?
— Ніколи, — говорить Холлі, теж встаючи. — Але я великий шанувальник кіно, тому часто заходжу на сайт «Дедлайн» почитати останні голлівудські новини. Там була стаття про те, як продюсери горіли бажанням екранізувати «Утікача». Тільки, скільки б вони не пропонували Ротстайну, він посилав їх до біса.
— Так, це схоже на нього, — говорить Рік. — Знаменитий старий буркотун ненавидів кіно. Казав, що це мистецтво для ідіотів. Кривився при слові «кінематограф». Здається, навіть есе про це написав.
Холлі засяяла.
— А потім його вбили, а заповіту не було, тому вони досі не можуть знімати кіно через різні юридичні складнощі.
— Холлі, нам треба йти, — каже Ходжес. Він хоче вирушити додому до Сауберса. Де б зараз не перебував Піт, рано чи пізно він туди з’явиться.
— Добре… Напевно… — Вона зітхає. — Хоч їй уже під п’ятдесят і навіть за всіх тих стабілізаторів настрою, які вона приймає, Холлі як і раніше проводить занадто багато часу на емоційних американських гірках. Зараз світло в її очах меркне, і вона виглядає жахливо засмученою. Ходжесові її шкода, він хоче сказати їй, що передчуття, узагалі, рідко коли справджуються, але це не означає, що до них зовсім не слід прислухатися. Тому що ті деякі, які виконуються, по-справжньому безцінні. Не сказати, щоб перлина думки, але потім, коли вони залишаться наодинці, він так їй і скаже. Постарається хоч трохи пом’якшити гіркоту.
— Спасибі, що приділили нам час, містере Рікер. — Ходжес відчиняє двері. Повільно, ніби музика, яку чуєш у сні, доносяться звуки «Зелених рукавів».
— О Боже, — вигукує Рікер. — Стривайте!
Вони повертаються до нього.
— Піт справді звертався до мене, і не так давно. Але в мене зараз буває стільки учнів…
Ходжес киває.
— Але там не було нічого серйозного, ніякого юнацького Sturm und Drang[124]. Це була навіть приємна розмова. Я згадав про неї лише через те, що ви згадали цю книгу, міс Джібні. «Утікач». — Він скупо посміхається. — У Піта не було «одного друга». У нього був «один дядько».
Ходжес відчуває іскру чогось яскравого й гарячого, як запалений ґніт.
— Чим так цікавий його дядько, що він вирішив поговорити про нього з вами?
— Піт сказав, що у його дядька є «Утікач» з автографом автора. Він запропонував його Піту, бо Піт — великий шанувальник Ротстайна… Принаймні він так говорив. Піт сказав мені, що хоче продати цю книгу. Я запитав у нього, чи готовий він розлучитися з автографом свого літературного кумира, на що він відповів, що дуже серйозно це обмірковує. Він сподівався допомогти батькам відправити сестру в одну з приватних шкіл, не пам’ятаю, у яку саме.
— Чапел-ридж, — підказує Холлі. Її очі знову горять.
— Так, здається, туди.
Ходжес повільно повертається до парти.
— Розкажіть мені… нам… усе, що ви пам’ятаєте про цю розмову.
— Ну, це, власне все. Хіба що була одна річ, від якої прокинувся мій внутрішній уловлювач брехні. Він сказав, що його дядько виграв цю книгу в покер. Пам’ятаю, я подумав тоді: такі речі відбуваються в романах або в кіно, але не в житті. Але, звичайно ж, іноді життя справді наслідує мистецтво.
У Ходжеса вже крутиться на язиці очевидне питання, але Джером його випереджає:
— Він питав, до якого торговця книгами звернутися?
— Так, він до мене за цим і прийшов. У нього був із собою короткий список місцевих торговців, напевно, з інтернету. Я відрадив одного, із зіпсованою репутацією.
Джером дивиться на Холлі. Холлі дивиться на Ходжеса. Ходжес дивиться на Говарда Рікера і ставить питання, яке напрошується само собою. Ґніт у його голові вже яскраво палахкотить.
— Як звуть торговця із зіпсованою репутацією?
Піт бачить лише один шанс продовжувати жити. До того часу, поки людина з яскраво-червоними губами й нездоровим кольором обличчя не знає, де знаходяться записники Ротстайна, він не спустить курок пістолета, який уже не здається таким веселеньким.
— Ви ж партнер містера Халлідея, так? — говорить Піт, не дивлячись на труп, вигляд занадто жахливий, але смикаючи підборіддям у його бік. — Ви з ним спільники?
Червоні Губи коротко усміхається, а потім робить щось таке, що шокує Пітера, який до цієї миті вважав, що вже став нечутливий до потрясіння. Він плює на тіло.
— Він ніколи не був моїм спільником. Хоча в нього був шанс. Ще до того, як ти був у проекті у твого батька, Пітере. І хоч я знаходжу, що твоя спроба відвести розмову вбік заслуговує на повагу, я змушений наполягати на тому, щоб ми не відходили від теми. Де записники? У тебе вдома? Який колись був моїм будинком, до речі. Правда, цікавий збіг?
Ще один шок.
— Ваш…
— Ще одна давня історія. Неважливо. Вони там?
— Ні. Вони були там, але потім я їх переніс.
— Чи повинен я вірити цьому? Думаю, ні.
— Через нього. — Піт знову піднімає підборіддя в бік тіла. — Я намагався продати йому одну з книжок, а він став погрожувати, що повідомить поліції. Мені довелося їх переховати.
Червоні Губи обмірковує почуте й киває.
— Добре, вірю. Це відповідає тому, чого він не розповідав. То де ти їх сховав? А, Пітере? Колись. Нам обом стане легше. Особливо тобі. І справі кінець, і з плечей геть. «Макбет», акт перший.
Піт не колеться. Розколотися — значить померти. Це та людина, яка вкрала записники із самого початку, тепер він це розуміє. Украла записники і вбила Джона Ротстайна понад тридцять років тому. А тепер він убив містера Халлідея. Чи задумається він хоч на секунду, перш ніж додати Піта Сауберса до свого списку?
Червоні Губи з легкістю розуміє, про що він думає.
— До твого відома, мені не потрібно тебе вбивати. Принаймні одразу. Я можу всадити тобі кулю в ногу. Якщо це не розв’яже твого язика, я прострелю тобі яйця, а без них такому молодому хлопцеві, як ти, навіщо й жити, чи не так?
У Піта, загнаного в глухий кут, не залишилося жодних почуттів, крім палаючої, безпорадною люті, яку можуть відчувати тільки юнаки.
— Ви вбили його! Ви вбили Джона Ротстайна! — На очі йому навертаються сльози й скочуються по щоках теплими струмочками. — Це був найкращий письменник двадцятого століття, а ви вдерлися до нього в будинок і вбили його! Через гроші! Через якісь гроші!
— Не через гроші! — кричить у відповідь Червоні Губи. — Він продався!
Він робить крок вперед, стовбур пістолета злегка нахиляється.
— Він послав Джиммі Ґолда під три чорти і назвав це рекламою. Та й взагалі, хто ти такий, щоб судити? Ти сам намагався продати їх. Я ніколи не хотів їх продавати. Може, одного разу, коли був молодим і дурним, але більше жодного разу. Я хочу їх прочитати. Вони мої. Я хочу провести пальцями по чорнилу й відчути слова, які він написав власною рукою. Думка про це тридцять шість років не давала мені збожеволіти!
Він робить ще один крок уперед.
— Так, а гроші зі скрині? Ти їх теж узяв? Звичайно, ти їх узяв. Ти — злодій, а не я. Ти!
Цієї миті Піт занадто оскаженів, аби думати про втечу, бо це останнє звинувачення, хоч і не справедливе, все ж таки майже відповідає істині. Він просто хапає один із графинів і щосили кидає його у свого мучителя. Червоні Губи цього не очікує. Він ухиляється, трохи хильнувшись праворуч, графин влучає йому в плече. Скляна пробка вилітає, коли графин падає на килим. Гострий колючий запах віскі домішується до запаху старої крові. Мухи дзижчать збудженою хмарою, їх бенкет перервано.
Піт хапає другий графин і кидається на Червоні Губи, замахнувшись їм, як кийком, і забувши про пістолет. Спотикається об витягнуті ноги Халлідея, падає на одне коліно, і, коли Червоні Губи стріляє — у закритому приміщенні звук пострілу звучить, немов плескіт у долоні, — куля проходить у нього над головою, настільки близько, що зачіпає волосся. Піт чує її: ззззз. Він кидає другий графин, і цей потрапляє Червоним Губам в обличчя, трохи нижче рота. Бризкає кров, Червоні Губи скрикує, відсахується й вдаряється об стіну.
Останні два графини залишилися позаду, і вже немає часу повертатися до них. Піт підводиться на ноги й хапає зі столу сокирку, не за прогумовану ручку, а за лезо. Він відчуває гострий біль, коли лезо впивається в долоню, але це далекий біль, біль людини, що живе в іншій країні. Червоні Губи стискає пістолет і піднімає його для чергового пострілу. Піт думати не може, але якась глибинна частина його розуму, яка, можливо, до цієї миті ніколи не прокидалася, розуміє, що, якби він був ближче, то зміг би зчепитися з Червоними Губами й вирвати в нього пістолет. Легко. Він молодший і сильніший. Але між ними стіл. Тому він робить інше — кидає сокирку. Та летить у напрямку Червоних Губ, прокручуючись у повітрі, як томагавк.
Червоні Губи скрикує й відсахується від неї, піднімаючи руку з пістолетом, щоб захистити обличчя. Обух сокирки б’є його в передпліччя. Пістолет відлітає вбік, б’ється об одну з книжкових шаф і з гуркотом падає на підлогу. Лунає звук пострілу. Піт не знає, куди летить друга куля, але вона не потрапляє в нього, а це головне.
Червоні Губи повзе до пістолета, сиве волосся звисає йому на очі, з підборіддя капає кров. Він моторошно спритний, чимось нагадує ящірку. Піт прораховує, знов-таки не думаючи, що, коли кинутися до пістолета, він програє Червоним Губам. Зовсім трохи, але програє. Є шанс схопити його за руку, перш ніж той встигне повернути пістолет для пострілу, але зовсім слабкий.
Натомість він кидається до дверей.
— А ну повернися, гівно! — кричить Червоні Губи. — Ми ще не закінчили!
На мить повертається ясність думки. «Ні, закінчили», — думає Піт.
Він рвучко відчиняє двері і, пригнувшись, вибігає з кабінету. Сильним, розгонистим рухом лівої руки Піт зачиняє двері й щодуху мчить до виходу з магазину, за яким Лейсмейкер-лейн і благословенне життя інших людей. Лунає ще один постріл — приглушений, — і Піт пригинається ще більше, але ні удару, ні болю не відчуває.
Він смикає двері. Не відчиняються. Піт кидає божевільний погляд через плече назад і бачить, як Червоні Губи, тягнучи ноги, виходить із кабінету Халлідея, на обличчі — кривава борідка. У руці у нього пістолет, і він намагається цілитися. Піт неслухняними пальцями береться за ручку замка, йому вдається її затиснути й повернути. Наступної миті він уже стоїть на сонячному тротуарі. Ніхто на нього не дивиться. Наскільки можна окинути оком, узагалі нікого немає. У цей робочий день торгова Лейсмейкер-лейн як ніколи безлюдна.
Піт зривається з місця й щосили біжить, не дивлячись на дорогу.
«Мерседес» Холлі веде Ходжес. Він виконує всі вказівки дорожніх знаків і не кидається з ряду в ряд, але намагається їхати якомога швидше. Його анітрохи не дивує, що ця гонитва з Норт Сайда до магазину Халлідея на Лейсмейкер-лейн навіює спогади про іншу, набагто більш божевільну поїздку цією самою машиною. Тієї ночі за кермом був Джером.
— Брат Тіни точно пішов до цього Халлідея, а не до когось іншого? — запитує Джером. Сьогодні вдень він сидить на задньому сидінні.
— Точно, — відповідає Холлі, не відриваючись від iPad, який вона дістала з місткого бардачка «Бенца». — Я знаю, що він пішов туди, і, напевно, знаю чому. І це була не книга з автографом. — Вона стукає пальцями по екрану й бурмоче: — Ну, давай, давай, давай. Завантажуйся, сволота!
— Що ти шукаєш, Холліберрі? — запитує Джером, протискаючись між сидіннями.
Вона повертає до нього голову.
— Не називай мене так. Ти ж знаєш, я це ненавиджу.
— Вибач, вибач. — Джером пускає під лоба очі.
— Скажу за хвилину, — каже вона. — Майже завантажилось. Краще б у мене був Wi-Fi, а не цей безглуздий мобільний зв’язок. Він занадто гівняшний.
Ходжес сміється. Мимоволі. Цього разу Холлі переводить погляд на нього, при цьому не припиняючи бігати пальцями по екрану.
Ходжес піднімається похилим в’їздом і виїжджає на магістраль Кросстаун-конектор.
— Усе починає складатися, — говорить він Джерому. — Якщо припустити, що книга, про яку він говорив Рікеру, це насправді записник письменника, той, який бачила Тіна. Який Піт ховав від неї під подушку.
— О, це вона, — говорить Холлі, дивлячись в iPad. — Холлі Джібні каже, це стовідсотковий вірняк. — Вона вводить щось ще, ударяє по екрану й видає крик відчаю, від якого обидва її супутники підскакують. — Ууу, як мене бісить ця клята спливаюча реклама!
— Заспокойся, — говорить їй Ходжес.
Вона, не звертаючи на нього уваги, продовжує вирувати.
— Зачекай. Зачекай і побачиш.
— Гроші й записник пов’язані, — говорить Джером. — Сауберс знайшов їх разом. Ви про це думаєте, так?
— Так, — киває Ходжес.
— І вміст записника коштував великих грошей, тільки продавець рідкісних книг, що поважає себе, не підійшов би до неї й на…
— Є! — волає Холлі, від чого вони обидва знову підстрибують. «Мерседес» кидає вбік. Хлопець у сусідньому ряду роздратовано сигналить і робить недвозначний жест рукою.
— Є що? — запитує Джером.
— Не що, Джером, а хто! Джон, бодай йому, Ротстайн! Убитий у 1978! Щонайменше три людини увірвалися до його ферми — у Нью-Гемпширі це було — і вбили його. Ще вони зламали його сейф. Ось, послухайте, це з манчестерського «Юніон лідер», через три дні після вбивства.
Поки вона читає, Ходжес виїжджає з магістралі на Ловер-Мейн.
«З абсолютною впевненістю можна стверджувати, що грабіжникам потрібно було щось більше, ніж гроші. „Імовірно, вони прихопили якісь записники із записами, які вів містер Ротстайн, віддалившись від публічного життя“, — повідомило нам джерело, близьке до слідства. Те ж джерело висунуло припущення, що записники, існування яких учора було підтверджено домоправителькою Джона Ротстайна, можуть мати високу вартість на чорному ринку».
Очі Холлі горять. У неї один із тих божественних періодів, коли вона абсолютно забуває про себе.
— Грабіжники сховали їх, — говорить вона.
— Сховали гроші, — уточнює Джером. — Двадцять тисяч.
— І записники. Піт знайшов їх, принаймні деякі з них. Гроші він використовував, щоб допомогти рідним. І все в нього йшло як по маслу, поки він не спробував продати записники, щоб допомогти сестрі. Халлідей знає про це. Можливо, вони вже в нього. Поспішай, Білле. Поспішай-поспішай-поспішай!
Морріс, похитуючись, підходить до дверей магазину, серце калатає, у скронях стукає. Він опускає пістолет Енді в кишеню курки, бере книгу з одного з виставкових столів і притискає до підборіддя, щоб витерти кров. Це можна було б зробити рукавом, і він майже так і зробив, але вчасно схаменувся. Йому доведеться вийти на люди, і він не хоче це робити, забруднившись кров’ю. У пацана на штанях теж залишилася кров, але це нічого. Це навіть добре.
«Я думаю знову, і пацану теж краще знову почати думати. Якщо він думає, я ще можу врятувати становище».
Він відчиняє двері магазину й дивиться навколо. Сауберса не видно. Іншого він і не очікував. У підлітків швидкі ноги. Вони як таргани.
Морріс риється в кишені, шукаючи папірець із номером мобільника Піта, і, не знаходячи відразу, на мить впадає в паніку. Нарешті пальці намацують щось зім’яте в самісінькому нижньому кутку, і він полегшено зітхає. Серце калатає, калатає, і він однією рукою ляскає себе по кістлявих грудях.
«Тільки не підведи мене зараз, — думає він. — Чуєш? Не смій!»
Сауберсу він телефонує з магазину по міській лінії, тому що це теж вкладається в історію, яку він вибудував у себе в голові. Моррісу здається, що це відмінна історія. Навіть Джон Ротстайн не зміг би вигадати краще.
Коли Піт приходить до тями, він знаходиться в місці, добре знайомому Моррісу, — Гавернмент-сквер навпроти кафе «Щаслива чашка». Він сидить на лавці, переводячи дух, і з тривогою дивиться назад, у тому напрямку, звідки прийшов. Червоних Губ він не бачить, і це його не дивує. Ще Піт знову почав думати і розуміє, що людина, яка намагалася його вбити, на вулиці привертатиме до себе увагу. «Я йому добре вмазав, — похмуро думає Піт. Червоні Губи перетворилися на Криваве Підборіддя».
Поки що непогано, але що далі?
Неначе у відповідь починає вібрувати його мобільний. Піт дістає його з кишені і дивиться на номер на екрані. Останні чотири цифри, 8877, він впізнає, вони запам’яталися йому, коли він дзвонив Халлідею й залишав йому повідомлення про поїздку до будинку відпочинку «Рівер-бенд». Це Червоні Губи, адже це точно не може бути містер Халлідей. Ця думка настільки жахлива, що викликає в нього сміх, хоча звук, який він видає, більше схожий на схлип.
Перша його думка — не відповідати. Передумати його змушує те, що він почув від Червоних Губ: твій дім колись був моїм будинком, до речі. Цікавий збіг, чи не так?
Мати в повідомленні веліла після школи йти одразу додому. Тіна написала, що матері відомо про гроші. Отже, вони зараз обидві вдома й чекають на нього. Піт не хоче їх тривожити без потреби, особливо, коли він сам джерело тривоги, але йому необхідно дізнатися про причину цього дзвінка, тим паче, що батька зараз немає поруч, щоб захистити їх, якщо цей псих з’явиться на Сикоморовій вулиці. Зараз він в окрузі Віктор, показує комусь чергову будівлю.
«Подзвоню в поліцію, — думає Піт. — Коли скажу йому про це, він накиває п’ятами. Йому доведеться». Ця думка приносить легке відчуття спокою, і він натискає «ПРИЙНЯТИ».
— Привіт, Пітере, — говорить Червоні Губи.
— Мені немає про що з вами розмовляти, — говорить Пітер. — Вам пора тікати, бо я дзвоню в поліцію.
— Я радий, що зміг зв’язатися з тобою, перш ніж ти утнув подібну дурість. Ти не повіриш, але зараз я звертаюся до тебе як друг.
— Ви маєте рацію, — говорить Піт. — Я не вірю цьому. Ви намагалися мене вбити.
— Ти ще більш мені не повіриш: я радий, що не зробив цього. Бо тоді я б ніколи не дізнався, де ти сховав записники Ротстайна.
— І ніколи не дізнаєтеся, — говорить Піт і додає: — Я звертаюся до вас як друг. — Він вже відчуває себе більш врівноваженим. Червоні Губи не женеться за ним і не рухається до Сикоморової вулиці. Він ховається в книжковому магазині й розмовляє з ним по міському телефону.
— Ти так думаєш зараз, бо не дивишся в майбутнє. А я дивлюся. Розклад такий: ти пішов до Енді продати йому записники. Він спробував тебе шантажувати, тому ти його вбив.
Піт нічого не говорить. Не може. Він уражений.
— Пітере? Ти мене чуєш? Якщо ти не хочеш провести рік у виправній колонії для неповнолітніх злочинців «Ріверв’ю», а потім ще років двадцять у «Вейнсвіллі», краще тобі мене чути. Я побував в обох, і можу сказати тобі: це не місце для молодих людей із незайманою попкою. У коледжі буде набагато краще. Тобі так не здається?
— Цими вихідними мене навіть не було в місті, — каже Піт. — Я їздив зі школою до будинку відпочинку.
Червоні губи не бариться з відповіддю.
— Отже, ти зробив це до від’їзду. Або в неділю ввечері, коли повернувся. Поліцейські знайдуть твоє голосове повідомлення — я його зберіг. До того ж є DVD камер спостереження, на яких видно, як ти сваришся з ним. Я забрав ці диски, але подбаю про те, щоб поліція отримала їх, якщо ми не дійдемо згоди. Не забудь про відбитки пальців. Вони знайдуть твої на дверній ручці його кабінету. Мало того, вони знайдуть твої відбитки на знарядді вбивства. Я гадаю, ти міцно сів у калюжу, навіть якщо можеш відзвітувати про кожну хвилину цих вихідних.
Піт із тривогою розуміє, що навіть цього не може. У неділю він пропустив геть усе. Він згадує, як міс Брен — вона ж Брен Стокер — стояла біля дверей автобуса якихось двадцять чотири години тому з мобільним телефоном в руці, збираючись дзвонити 911, щоб повідомити про зникнення учня.
«Вибачте, — сказав він їй. — У мене живіт прихопило, і я вирішив, що потрібно погуляти, подихати свіжим повітрям. Мене нудило».
Він так і уявляє, як вона заявляє на суді, що так, Пітер, дійсно, мав хворобливий вигляд того дня. І чує, як обвинувач говорить присяжним, що будь-який підліток, імовірно, буде мати хворобливий вигляд після того, як сокирою порубає на фарш підстаркуватого торговця книжками.
Шановні присяжні, пані та панове, я пропоную вам наступну версію: тієї неділі вранці Піт Сауберс повернувся попутною машиною в місто, тому що в нього була призначена зустріч із містером Халлідеєм, який шантажував його і гадав, що містер Сауберс нарешті вирішив поступитися й прийняти його умови. Тільки містер Сауберс не збирався поступатися.
«Це жах якийсь, — думає Піт. — Те саме, що знову мати справу з Халлідеєм, тільки в тисячу разів гірше».
— Пітере? Алло?
— Ніхто в це не повірить. Ні на секунду. Тільки-но дізнаються про вас.
— А хто я, якщо конкретно?
«Вовк, — думає Пітер. — Ти — великий і страшний сірий вовк».
У неділю його, напевно, бачили, коли він бродив навколо будинку відпочинку. Безліч людей, тому що він переважно тримався доріжок. Хто-небудь напевно запам’ятав його і розповість про це. Однак, як сказав Червоні Губи, залишається ще час до та після поїздки. Особливо вечір неділі, коли він попрямував одразу до своєї кімнати й зачинився в ній. У «CSI: Місце злочину»[125] і «Криміналісти: Мислити, як злочинець»[126] поліцейські експерти завжди визначали точний час смерті вбитого, але хто знає, як воно насправді буває. Піт цього не знає. І якщо в поліцейських з’явиться підхожий підозрюваний, відбитки пальців якого є на самому знарядді вбивства, час смерті можна буде й переглянути.
«Але я повинен був кинути в нього сокиру, — думає Піт. — Це єдине, що було в мене під рукою!»
Вважаючи, що гірше вже бути не може, Піт опускає очі й помічає плями крові на коліні.
Кров містера Халлідея.
— Але я можу все владнати, — проникливо каже Червоні Губи. — І, якщо ми домовимося, я це зроблю. Я можу витерти відбитки твоїх пальців. Я можу стерти запис голосового повідомлення. Я можу знищити DVD-диски. Усе, що потрібно від тебе, це сказати мені, де знаходяться записники.
— Типу, я повинен вам вірити!
— Ти повинен мені вірити. — Тихо. Скрадливо. Розумно. — Подумай про це, Піте. Якщо тебе винести за дужки, убивство Енді буде виглядати, як спроба пограбування. Робота якогось випадкового психа або схибленого метамфетамінника. Так буде краще для нас обох. Якщо ж ти залишаєшся у грі, спливає існування записників. Навіщо мені це треба, скажи, будь ласка?
«Тобі буде все одно, — думає Піт. — Тобі не потрібно буде ні про що турбуватися, коли знайдуть мертвого Халлідея в його кабінеті. Ти сказав, що побував у Вейнсвіллі, отже, ти колишній зек, і ти знав містера Халлідея. Скласти це разом, і ти теж стаєш підозрюваним. Твоїх відбитків там не менше, ніж моїх, і я не думаю, що ти можеш витерти їх усі. Що ти можеш зробити — якщо я тобі дозволю, — так це взяти записники й піти. А коли ти підеш, що завадить тобі послати в поліцію ці DVD, просто на зло? Щоб помститися мені за те, що я поцілив в тебе тим графином із випивкою і пішов? Якщо я погоджуся з тобою…»
Думку він закінчує вголос:
— Мені буде тільки гірше. Що б ви не говорили.
— Запевняю тебе, це не так.
Він говорить, як адвокат, один із тих слизьких типів з ідеальним волоссям, які з’являються в рекламі на кабельних каналах пізно вночі. Лють повертається й змушує Піта витягнути спину на лавці, як від удару електрикою.
— Ну тебе нахер. Ти ніколи не отримаєш цих записників.
Він обриває дзвінок. Телефон майже миттєво знову починає дзижчати у нього в руці. Той самий номер, Червоні Губи знову дзвонить. Піт натискає «ВІДХИЛИТИ» і вимикає телефон. Зараз йому треба подумати так добре й так напружено, як він не думав ще ніколи в житті.
Мама й Тіна — вони найважливіше. Він повинен поговорити з мамою, сказати, що їм з Тінсі необхідно негайно піти куди-небудь із дому. Оселитися в мотелі, наприклад. Їм необхідно…
Ні, не з мамою. Поговорити треба з сестрою. Принаймні спочатку з нею.
Він не взяв візитівку містера Ходжеса, але Тіна, напевно, знає, як з ним зв’язатися. Якщо це не спрацює, доведеться телефонувати в поліцію й сподіватися на краще. Ризикувати своєю родиною він не стане, що б не сталося.
Піт викликає номер сестри.
— Алло? Пітере? Алло? Алло?
Нічого. Цей сучий син вимкнув телефон. Перше бажання Морріса — зірвати зі стіни телефон і розтрощити його об якусь книжкову шафу, але в останню мить він себе приструнює. Наразі не час піддаватися нападам люті.
Отже, що тепер? Що робити далі? Чи подзвонить в поліцію Сауберс, незважаючи на всі докази проти нього?
Морріс не може дозволити собі повірити в це, бо, якщо він у це повірить, записники будуть втрачені для нього назавжди. Й обмірковує таке: чи піде хлопчисько на настільки безповоротний крок, не поговоривши спершу з батьками? Не спитавши в них ради? Не попередивши їх?
Треба прискорюватися, думає Морріс і вимовляє, витираючи відбитки пальців з телефону: «Що скоріш би це сталося, то краще».
І краще б вимити обличчя й піти через чорний хід. Він не думає, що вистріли було чутно на вулиці — у кабінеті в глибині будівлі серед заставлених книжками стін має бути непогана звукоізоляція, — але він не бажає ризикувати.
У ванній кімнаті Халлідея він зішкрябує з підборіддя кров, залишаючи рушник у червоних плямах у раковині, де його знайдуть поліцейські, коли врешті-решт з’являться тут. Покінчивши із цим, він іде вузьким проходом до дверей під табличкою «ВИХІД», перед якими складено коробки з книгами. Він відсуває їх, думаючи, як нерозумно так блокувати пожежний вихід. Нерозумно і недалекоглядно. «Моєму давньому приятелеві можна написати епітафію, — думає Морріс. — „Тут лежить Ендрю Халлідей, гладкий, тупий, недалекоглядний гомік. За ним не тужитимуть“».
Спека літнього дня молотом падає на нього, і його починає хитати. Усередині голови неначе відбуваються вибухи — наслідок удару тим чортовим графином, — але мозок працює на повну потужність. Він сідає в «Субару», де ще спекотніше, і, завівши мотор, включає кондиціонер на максимум. Навколо розсічення у формі півмісяця на підборідді набухає потворний фіолетовий синець, але кров уже не йде, і загалом він виглядає не так уже й погано. Шкода, що під рукою немає аспірину, але це може почекати.
Він здає задом, виїжджає з парковки Енді на провулок, який веде до Грант-стрит. Грант — вулиця скромніша, ніж Лейсмейкер-лейн з її дорогими магазинами, але там хоча б дозволено рух машин.
Коли Морріс зупиняється в кінці провулка, Ходжес і двоє його партнерів під’їжджають до протилежного боку будівлі і дивляться на табличку «ЗАЧИНЕНО» на дверях «Рідкісних видань Ендрю Халлідея». Пролом у потоці машин на Грант-стрит утворюється саме тієї миті, коли Ходжес пробує двері й виявляє, що вони не замкнені. Морріс рвучко повертає ліворуч і їде вбік Кросстаун-конектор. Час пік тільки почався, тому до Норт Сайда він може дістатися хвилин за п’ятнадцять. Може, за дванадцять. Він повинен не дати Сауберсу звернутися в поліцію, і є тільки один вірний спосіб це зробити.
Усе, що йому потрібно зробити, це швидше за маленького крадія записників дістатися до його молодшої сестри.
За будинком Сауберсів, поруч із парканом, який відділяє двір від нічийної земельної ділянки, стоять старі іржаві гойдалки. Том Сауберс давно збирається їх прибрати, адже обидві його дитини вже виросли, але сьогодні вдень на них сидить Тіна. Вона повільно погойдується вперед-назад, на колінах у неї розкрита книга, «Дивергент»[127], але за останні п’ять хвилин вона не перегорнула жодної сторінки. Мама обіцяла подивитися з нею фільм, як тільки вона дочитає роман, але сьогодні їй не хочеться читати про життя підлітків серед руїн Чикаго. Сьогодні це видається не романтичним, а жахливим. Продовжуючи повільно гойдатися, вона закриває книгу й заплющує очі.
«Господи, — думає вона, — будь ласка, зроби так, щоб Піт не потрапив у справжню біду. І щоб він не став мене ненавидіти. Я помру, якщо він буде мене ненавидіти, тому, будь ласка, нехай він зрозуміє, чому я розповіла. Будь ласочка».
Бог відповідає їй одразу. Бог каже, що Піт її не звинувачуватиме, бо мама сама про все здогадалася, тільки Тіна не знає, чи вірити Йому. Вона знову відкриває книгу, але, як і раніше, не може читати. День ніби завмер в очікуванні чогось жахливого.
Мобільний телефон, який їй подарували на одинадцятиріччя, лежить нагорі в її спальні. Це простенький апаратик, не айфон з усіма його наворотами, якого їй так хотілося, але все одно це найцінніше, що в неї є, і вона рідко коли з ним розлучається. Лише сьогодні вона з ним розлучилася. Залишила його в себе в кімнаті й вийшла надвір одразу, тільки-но відправила повідомлення для Піта. Вона повинна була написати йому, не можна було допустити, щоб він прийшов додому не підготовленим, але вона не витримала б злого, викривального зворотного дзвінка від нього. Незабаром їй все одно доведеться зустрітися з ним, це неминуче, тоді з нею буде мама. Мама скаже йому, що Тіна не винна, і він повірить їй.
Можливо.
Тепер телефон починає грати й вібрувати на столі. У неї стоїть крутий рингтон, пісня «Сноу Петрол»[128], але Тіна, моторошно хвилюючись про Піта, не подумала переключити його після школи з безшумного режиму на звичайний, коли вони з мамою повернулися додому, тому Лінда Сауберс унизу не чує дзвінка. Екран телефону загоряється фотографією Піта, але зрештою телефон замовкає. Приблизно через тридцять секунд він знову починає вібрувати. Потім втретє. Потім замовкає остаточно.
Фотографія Піта зникає з екрану.
На Гавернмент-сквер Піт, не вірячи своїм очам, дивиться на телефон. Уперше на його пам’яті Тіна не відповіла на дзвінок після уроків.
«Отже, мамі… Чи ні. Поки ні. Вона закидає купою запитань, а часу зовсім немає».
До того ж (хоч він і не зізнається собі в цьому) йому не хочеться розмовляти з матір’ю, поки в цьому немає особливої потреби.
За допомогою «Гугла» він шукає телефон містера Ходжеса і знаходить дев’ять Вільямів Ходжесів у місті, але йому, імовірно, потрібен К. Вільям Ходжес, власник компанії «Що впало, те пропало». Піт дзвонить і потрапляє на автовідповідач. Наприкінці запису, що, як йому здалося, тривав цілу годину, Холлі вимовляє: «Якщо вам потрібна негайна допомога, наберіть 555-1890».
Піт ще раз думає, чи не варто все ж таки зателефонувати матері, але вирішує спершу набрати тільки-но названий номер. Головним чином через два слова: «негайна допомога».
— Фу, — кривиться Холлі, коли вони підходять до порожньої стійки вузького магазину Ендрю Халлідея. — Що це за сморід?
— Кров, — відповідає Ходжес. А ще гниє м’ясо, але цього він говорити не хоче. — Залишайтеся тут. Обидва.
— Ви зі зброєю? — запитує Джером.
— У мене Ляпанець.
— І це все?
Ходжес знизує плечима.
— Тоді я йду з вами.
— Я теж, — каже Холлі й бере важкий том під назвою «Дикі рослини і квіти Північної Америки». Вона тримає його так, ніби збирається розчавити клопа.
— Ні, — терпляче вимовляє Ходжес. — Ви залишитеся тут. Обидва. І телефонуйте 911, якщо я скажу.
— Білле… — починає Джером.
— Не сперечайся зі мною, Джероме. І не гайте часу. Щось мені підказує, що в нас конче мало часу.
— Інтуїція?
— Можливо, щось більше.
Ходжес дістає Веселого Ляпанця з кишені піджака (останнім часом він рідко ходить без нього, хоча свій старий службовий пістолет майже не носить із собою) і стискає його поверх вузла. Швидко й тихо він підходить до дверей, за якими, як йому здається, розташований кабінет Ендрю Халлідея. Вони трохи прочинені. Завантажений кінець Ляпанця погойдується в його правій руці. Він стає трохи збоку від дверей і стукає лівою рукою. Оскільки зараз одна з тих хвилин, коли суворої правдою можна знехтувати, він вигукує:
— Це поліція, містере Халлідей.
Відповіді немає. Він стукає знову, голосніше, і, коли знову не отримує відповіді, штовхає двері. Сморід миттєво стає набагато сильнішим: кров, розкладання й розлита випивка. І ще дещо. Палений порох, запах йому добре відомий. Сонно гудуть мухи. Горить світло, ніби навмисно, аби освітити тіло, що лежить на підлозі.
— О Господи, у нього півголови нема! — скрикує Джером. Він стоїть так близько, що Ходжес смикається від несподіванки, підкидаючи й знову опускаючи Ляпанця. «Стимулятор, напевно, ледь не згорів», — думає він.
Ходжес повертається і бачить, що Джером і Холлі стоять у нього за спиною. Джером із витріщеними очима закриває рукою рот.
Холлі ж, навпаки, виглядає спокійною. Вона притискає до грудей «Дикі рослини і квіти Північної Америки» й уважно розглядає криваве місиво на килимі. Вона каже Джерому:
— Не смикатися. Це місце злочину.
— Я не збираюся смикатися. — Слова звучать приглушено через руку, що прикриває нижню частину обличчя.
— Усі свої думки тримайте при собі, — говорить Ходжес. — Якби я був учителем, я б вас обох відправив до директора. Стійте обидва, де стоїте.
Він робить два кроки всередину. Джером і Холлі миттєво йдуть за ним, плечем до плеча. «Кляті близнюки Бобсі»[129], — думає Ходжес.
— Це брат Тіни накоїв? — запитує Джером. — Господи Ісусе, Білле, це він?
— Якщо це зробив він, то не сьогодні. Кров майже висохла. Потім ще мухи. Личинок я поки не бачу, але…
З боку Джерома чутно характерне булькотіння.
— Джероме, ні! — суворим голосом виголошує Холлі. Потім звертається до Ходжеса: — Я бачу маленьку сокиру. Сокирка. Це знаряддя вбивства.
Ходжес не відповідає. Він оглядає кімнату. Він думає, що Халлідей — якщо це Халлідей, — був убитий не менш ніж двадцять чотири години тому. Можливо, довше. Але щось сталося тут уже після цього, тому що запах спиртного й пороху ще свіжий і сильний.
— Цей отвір від кулі, Білле? — запитує Джером. Він вказує на книжкову полицю ліворуч від дверей, поруч із маленьким вишневим столиком. У копії «Пастка-22»[130] невелика кругла дірочка. Ходжес підходить, розглядає її і думає: «Це, мабуть, зменшить її ціну». Потім дивиться на столик. На ньому стоять два кришталевих графини, можливо, «Вотерфорд». Столик покритий легким шаром пилу, і він бачить відбитки, де раніше стояли ще два. Він дивиться над столом через кімнату, і так, ось вони, лежать на підлозі.
— Це точно дірка від кулі, — говорить Холлі. — Я відчуваю запах пороху.
— Тут була бійка, — говорить Джером і вказує на труп, дивлячись в інший бік. — Але він точно в ній не брав участі.
— Так, це правда, — каже Ходжес. — І супротивники звідси пішли.
— Одним із них був Пітер Сауберс?
Ходжес важко зітхає.
— Майже напевно. Гадаю, він прийшов сюди після того, як утік від нас з аптеки.
— Хтось забрав комп’ютер містера Халлідея, — говорить Холлі. — DVD-роз’єм на місці, за касою, залишилася й бездротова мишка з флешками в коробочці, але сам комп’ютер зник. Я бачила велике порожнє місце на стійці. Можливо, це був ноутбук.
— Що тепер? — запитує Джером.
— Телефонуємо в поліцію. — Ходжесу не хочеться цього робити, він відчуває, що Піт Сауберс у біді, і звернення до копів тільки погіршить його становище, але він уже грав у Самотнього Рейнджера у справі Мерседес-Кілера, що мало не призвело до смерті тисячі підлітків.
Він дістає мобільний, але не встигає його включити, як той сам загоряється і починає дзвонити у нього в руці.
— Це Пітер, — каже Холлі. Очі її кажуть, у голосі — абсолютна впевненість. — Ставлю шість тисяч доларів. Тепер він, бач, хоче з тобою говорити. Не стій, немов прикипілий, Білле, відповідай на дзвінок.
Він відповідає.
— Мені потрібна допомога, — скоромовкою випалює Піт Сауберс. — Будь ласка, містере Ходжес, мені справді потрібна допомога.
— Секунду. Я увімкну гучний зв’язок, щоб тебе чули помічники.
— Помічники? — у голосі Піта зазвучала тривога. — Які помічники?
— Холлі Джібні. Твоя сестра знає її. І Джером Робінсон, старший брат Барбари Робінсон.
— А. Ну, тоді… Напевно, гаразд. — І, ніби звертаючись до самого себе: — Гірше вже не може бути.
— Пітере, ми зараз у магазині Ендрю Халлідея. Тут у кабінеті лежить труп. Я припускаю, що це Халлідей, і я припускаю, що тобі про це відомо. Ці припущення вірні?
Наступає мить тиші. Якби не віддалений звук вуличного руху, чутний у трубці, Ходжес міг подумати, що Піт повісив трубку. Потім хлопчик знову починає говорити, і слова ллються з нього потоком.
— Він був там, коли я туди прийшов. Людина з дуже червоними губами. Він сказав мені, що містер Халлідей чекає на мене в кабінеті, і я пішов до кабінету. А він пішов за мною, і в нього був пістолет, і він хотів убити мене, коли я не сказав йому, де заховано записники. Я не став говорити, тому що… Тому що він їх не заслуговує і він все одно вбив би мене, я це зрозумів, просто дивлячись йому в очі. Він… Я…
— Ти кинув у нього графини, так?
— Так! Пляшки! А він вистрілив у мене. Промазав, але куля так близько пролетіла, що я її почув. Я втік і відірвався від нього, а він потім мені зателефонував і сказав, що вони мене звинуватять, поліцейські, тому що я теж кинув у нього сокиру… Ви бачили сокиру?
— Так, — каже Ходжес. — Я просто зараз на неї дивлюся.
— І… і мої відбитки пальців… вони на ній, бо я її кинув у нього… І в нього якісь відеодиски зі мною і містером Халлідеєм, на яких ми сперечаємося… Тому що він намагався мене шантажувати! Халлідей, я маю на увазі, а не той з червоними губами, тільки зараз уже він теж мене шантажує!
— У цієї людини з червоними губами диски із записами з камер спостереження в магазині? — запитує Холлі, нахиляючись до телефону. — Ти це хочеш сказати?
— Так! Він сказав, що поліція мене заарештує, і вони дійсно мене заарештують, бо в «Рівер-бенд» у неділю я не був на зборах, і ще в нього запис мого голосового повідомлення, і я не знаю, що робити!
— Де ти, Пітере? — запитує Ходжес. — Де ти зараз знаходишся?
Знову мовчання, і Ходжес абсолютно точно знає, що робить Піт: озирається навколо. Він, може, і прожив у місті все життя, але зараз настільки наляканий, що не відрізнить, де праворуч, а де ліворуч.
— Гавернмент-сквер, — нарешті вимовляє він. — Навпроти цього ресторану, «Щаслива чашка».
— Ти бачиш людину, яка в тебе стріляла?
— Н-ні. Я тікав, і не думаю, що він міг за мною довго гнатися пішки. Він, типу, старий, а по Лейсмейкер-лейн не можна їздити на машинах.
— Залишайся там, — каже Ходжес. — Ми прийдемо за тобою.
— Будь ласка, не дзвоніть в поліцію, — говорить Піт. — Мої батьки, якщо дізнаються, не переживуть після всього, що з ними було. Я віддам вам записники. Я не повинен був їх залишати собі й не повинен був намагатися їх продати. Треба було зупинитися на грошах. — Тепер, коли він втрачає витримку, голос його бринить і починає звучати нерозбірливо. — Батьки… Їм було так важко. У всьому. Я просто хотів допомогти!
— Я не сумніваюся, що це правда, але я повинен повідомити поліції. Якщо ти не вбивав Халлідея, докази це підтвердять. Усе буде гаразд. Я тебе заберу, і ми разом поїдемо до тебе додому. Батьки вдома?
— Тато поїхав у справах, але мама й сестра вдома. — Піт задушливо ковтає повітря і запитує: — Мене посадять до в’язниці, так? Адже вони не повірять мені, якщо я розповім про людину з червоними губами. Вони вирішать, що я це вигадав.
— Усе, що від тебе потрібно, це розповісти правду, — вставляє Холлі. — Білл не дозволить, щоб із тобою сталося щось погане. — Вона береться за руку Білла та з силою стискає. — Адже так?
Ходжес повторює:
— Якщо ти його не вбивав, усе буде гаразд.
— Це не я! Присягаюся!
— Це зробила та інша людина. Яка з червоними губами?
— Так. Він убив і Джона Ротстайна. Він сказав, що Ротстайн продався.
У Ходжеса на язику крутиться мільйон питань, але зараз для них не надто слушний час.
— Слухай мене, Піте. Слухай дуже уважно. Залишайся там, де ти зараз знаходишся. Ми будемо на Гавернмент-сквер за п’ятнадцять хвилин.
— Якщо я сяду за кермо, то за десять, — каже Джером.
Ходжес не звертає на нього уваги.
— Ми всі вчотирьох поїдемо до тебе додому. Ти всю свою історію розкажеш мені, моїм помічникам і своїй матері. Можливо, вона захоче покликати твого батька й обговорити, хто буде тебе представляти юридично. І потім ми зателефонуємо в поліцію. Це найкраще, що я можу зробити.
«І краще, ніж те, що мені слід було б зробити», — додає він про себе, дивлячись на понівечений труп і думаючи про те, як сам чотири роки тому був близький до того, щоб потрапити до в’язниці. І все через те саме: Самотній Рейнджер, щоб його! Але зараз від зайвих півгодини або хвилин сорока гірше не стане. До того ж Ходжеса слова хлопчика про батьків уразили за живе. Ходжес був біля Міського Центру того дня. Він бачив наслідки.
— Д-добре. Приїжджайте якомога швидше.
— Так. — Він відключає зв’язок.
— А що робити з нашими відбитками пальців? — запитує Холлі.
— Забудь. Поїхали заберемо хлопця. Умираю, хочу почути його розповідь. — Він кидає Джерому ключі від «Мерседеса».
— Дякую, маса Ходжес! — скрипучим голоском вимовляє Тайрон Екстазний Кайф. — Чорний хлопчик — хороший водій! Моя довезе вас в цілості й…
— Стули пельку, Джероме.
Ходжес і Холлі вимовляють це одночасно.
Піт робить глибокий, тремтячий вдих і закриває телефон. Голова в нього йде обертом, як на якомусь страшному парковому атракціоні, і він не сумнівається, що виставив себе повним ідіотом. Або вбивцею, який боїться, що його зловлять, і городить усіляку нісенітницю. Він забув розповісти містеру Ходжесу, що Червоні Губи раніше жив у будинку самого Піта, а це слід було зробити. Він думає, чи треба ще раз зателефонувати Ходжесу, але вирішує, що не варто, адже він і його двоє помічників і так їдуть до нього.
«Цей тип все одно не піде додому, — каже собі Піт. — Він не може. Він повинен залишатися невидимим. Але все може статися. Якщо він вирішив, що я набрехав щодо того, що переховав книги в інше місце, він цілком може туди попрямувати. Тому що він псих. Гепнутий на всю голову».
Він знову набирає Тіну, але тільки чує її автовідповідач: «Привіт, це Тінсі, вибачте, що мене немає, можете говорити». Біііп.
Ну тоді добре.
Мама.
Але, перш ніж він встигає набрати її номер, з’являється автобус, і у віконці пункту призначення, ніби дарунок з небес, світиться: «НОРТ САЙД». Піт раптом вирішує, що не збирається сидіти тут і чекати на містера Ходжеса. Автобусом він дістанеться додому швидше, а йому кортить додому просто зараз. Сівши в автобус, він зателефонує містеру Ходжесу й скаже, щоб він їхав до нього додому. Але спершу він подзвонить мамі і скаже, щоб вона замкнула всі двері.
Автобус майже порожній, але він все одно йде до самого кінця. І мамі дзвонити не довелося: телефон сам дзвонить у нього в руці, і він сідає. «МАМА» світиться на екрані. Зробивши вдих, він натискає «ПРИЙНЯТИ». Вона починає говорити, навіть не дочекавшись «алло».
— Ти де, Пітере? — Пітер, замість Піт. Непоганий початок. — Ти повинен був повернутися ще годину тому.
— Я їду, — каже він. — Я в автобусі.
— Слухай, нумо говорити правду, а? Автобус приїхав і поїхав без тебе. Я бачила його.
— Я не шкільним. Я звичайним. Мені потрібно було… — Що? Виконати одне доручення? Це настільки смішно, що можна й посміятися. Ось тільки зараз не до сміху. Зовсім. — Мені треба було дещо зробити. Тіна вдома? Вона не пішла до Еллен?
— Вона надворі, читає книгу.
Автобус проїжджає повз якісь ремонтні роботи на дорозі, рухаючись нестерпно повільно.
— Мам, послухай мене. Ти…
— Ні, це ти послухай мене. Ти надсилав ті гроші?
Він заплющує очі.
— Ти? Можна відповісти лише так чи ні, подробиці всі потім.
Не розплющуючи очей, він відповідає:
— Так. Це був я. Але…
— Звідки вони в тебе?
— Це довга історія, і зараз це не має значення. Гроші не мають значення. Є одна людина…
— Що значить, не мають значення? Там було понад двадцять тисяч доларів!
Він ледь стримує себе, аби не сказати: «Ти що, тільки-но це зрозуміла?»
Автобус продовжує насилу просуватися крізь будівельні роботи. По обличчю Піта струмує піт. Він бачить пляму крові в себе на коліні, не червону, а темно-коричневу, але все одно вона ніби кричить: «Винен! Винен, винен!»
— Мамо, будь ласка, стули пельку й вислухай мене. — На іншому кінці настає вражена тиша. З часів нападів гніву в ранньому дитинстві він жодного разу не казав матері заткнутися.
— Є одна людина, і вона небезпечна. — Він міг би розповісти, наскільки небезпечна, але він хоче, щоб вона насторожилася, а не впала в істерику. — Я не думаю, що він прийде до нас додому, але він може це зробити. Заведи Тіну в будинок і замкни всі двері. Усього на кілька хвилин. А потім я приїду. І ще одні люди. Які можуть допомогти.
«Принаймні я на це сподіваюся, — думає він. — Боже, як я на це сподіваюся».
Морріс Белламі повертає на Сикоморову вулицю. Він розуміє, що зараз усе його життя стрімко звужується в одну точку. Усе, що в нього є, це кілька сотень украдених доларів, викрадена машина й потреба заволодіти записниками Ротстайна. О, у нього є ще одна мета: тимчасовий притулок, де він міг би сховатися, почитати й дізнатися, що сталося з Джиммі Ґолдом після того, як компанія «Даззі-Ду» піднесла його на вершину рекламної купи гною з подвійною жменею Золотих доларів. Морріс розуміє, що це божевільна мета, а тому він сам повинен бути божевільним, але це все, що в нього є, і цього достатньо.
Ось його старий будинок, який тепер став домівкою викрадача записників. На під’їзній доріжці — маленька червона машина.
— Насрати на божевілля, — вимовляє Морріс Белламі. — Насрати на божевілля. Та на все насрати.
Звучить, як життєве гасло.
— Білле, — каже Джером. — Неприємно на це натякати, але, здається, наша пташка полетіла.
Ходжес відривається від думок, поки «Мерседес» їде по Гавернмент-сквер. На лавках сидить досить багато людей — вони читають газети, розмовляють і п’ють каву, годують голубів, — але серед них немає підлітків обох статей.
— І за столиками кафе навпроти я його теж не бачу, — повідомляє Холлі. — Може, він зайшов усередину випити чашечку кави?
— Зараз кава — це останнє, про що він став би думати, — заперечує Ходжес і б’є кулаком об стегно.
— Автобуси до Норт Сайда і Саут-Сайда ходять тут кожні п’ятнадцять хвилин, — каже Джером. — Якби я був на його місці, для мене було б тортурами сидіти тут і чекати, поки хтось приїде мене забирати.
Тут дзвонить телефон Ходжеса.
— Підійшов автобус, і я вирішив не чекати, — каже Піт. Голос його звучить спокійніше. — Я буду вдома, коли ви туди доберетеся. Щойно говорив із мамою. У неї з Тіною все добре.
Ходжесу не подобається, як це звучить.
— А чому з ними може бути щось не добре, Пітере?
— Тому що тип з червоними губами знає, де ми живемо. Він говорив, що сам жив раніше в нашому домі. Я забув вам сказати.
Ходжес оглядається.
— Скільки їхати до Сикоморової, Джероме?
— Хвилин за двадцять будемо. Може, менше. Якби я знав, що він поїде автобусом, я б повернув на Кросстаун.
Піт:
— Містере Ходжес?
— Так, я тут.
— Ідіотом він буде, якщо піде до мене додому. І в такому разі більше не зможе мене підставити.
Він правий.
— Ти сказав їм зачинитися і не виходити?
— Так.
— І описав його мамі?
— Так.
Ходжес розуміє: якщо викликати поліцію, містер Червоні Губи зникне як димом здимів, залишивши криміналістам усі докази для того, аби Піт не зірвався з гачка. Вони можуть приїхати туди раніше за копів.
— Скажи йому, щоб подзвонив цьому типу, — каже Холлі. Вона нахиляється до Ходжеса і кричить у трубку: — Подзвони йому і скажи, що ти передумав, що ти віддаси йому записники!
— Піте, ти це чув?
— Так, але я не можу. Я навіть не знаю, чи є в нього мобільний. Він дзвонив мені з телефону в книжковому магазині. У нас, типу, не було часу обмінюватися номерами.
— Ну що за гівнюля? — говорить Холлі, не звертаючись ні до кого конкретно.
— Гаразд. Тоді подзвони мені, тільки-но будеш удома, щоб я знав, що все добре. Якщо ти не подзвониш, доведеться викликати поліцію.
— Я впевнений, у них все д…
Але Ходжес його не дослуховує. Прикривши пальцями телефон, він нахиляється вперед.
— Хутчіш, Джероме.
— Швидше не вийде. — Він вказує на рух, три ряди блискучих машин, що їдуть в обидва боки, виблискуючи на сонці хромом. — Тільки-но проїдемо кільце, полетимо так, що за нами й слід швидко прохолоне. Як за «Енроном».
«Двадцять хвилин, — думає Ходжес. — Щонайбільше двадцять хвилин. Що може статися за двадцять хвилин?»
Зі свого гіркого досвіду він знає відповідь: багато чого. Життя або смерть. Наразі він може лише сподіватися, що ці двадцять хвилин не будуть переслідувати його в кошмарах.
Лінда Сауберс прийшла чекати на Піта в маленькому кабінеті чоловіка, бо тут на столі стоїть його ноутбук, і на ньому можна пограти, розклавши комп’ютерний солітер. Вона занадто засмучена, щоб читати.
Розмова з Пітом засмутила її ще більше. І злякала. Але вона боїться не якогось страшного лиходія, який нишпорить по Сикоморовій вулиці. Вона боїться за сина, бо цілком очевидно, що він вірить у страшного лиходія. Усе нарешті починає складатися. Його блідість і втрата ваги… Божевільні вуса, які він намагався відрощувати… Вугрі, що знову повернулися… Мовчазність. Усе це тепер набуло сенсу. Якщо в нього ще немає нервового зриву, то ось-ось станеться.
Вона підводиться і визирає у вікно на доньку. Вона у своїй кращій блузці, жовтій із повітряними рукавами, у якій їй не слід сидіти на старій іржавій гойдалці, яку давним-давно потрібно прибрати. На колінах у неї книга, відкрита, але вона не читає. Тіна виглядає втомленою і сумною.
«Це не життя, а пекло якесь, — думає Лінда. — Спочатку Тома калічать так, що він на все життя кульгавим залишився, а тепер його синові ввижаються чудовиська. Ці гроші не були манною небесною, це був кислотний дощ. Можливо, йому просто треба вилити душу, розповісти нам, звідки в нього ці гроші. Тільки-но він це зробить, почнеться зцілення».
Ну а поки вона зробить, як він просив: покличе Тіну додому й зачинить двері. Гірше від цього не стане.
За спиною у неї лунає скрип мостини. Вона повертається, очікуючи побачити сина, але це не син. Це людина з блідою шкірою, із сивим, поріділим волоссям і дуже червоними губами. Це та людина, яку описував її син. Страшний лиходій. Перше почуття, яке її охопило, це не страх, а якесь абсурдно сильне відчуття полегшення. Отже, у сина таки не нервовий зрив.
Потім вона бачить пістолет у руці людини, і з’являється страх, яскравий і гарячий.
— Ви, мабуть, мама, — вимовляє непроханий гість. — Надзвичайна фамільна схожість.
— Ви хто? — запитує Лінда Сауберс. — Що ви тут робите?
Непроханий гість — біля дверей кабінету її чоловіка, а не в уяві сина — дивиться у вікно, і Лінда насилу стримує бажання сказати йому: «Не дивись на неї».
— Ваша дочка? — запитує Морріс. — Гей, та вона красуня. Мені завжди подобалися дівчинки в жовтому.
— Що вам потрібно? — запитує Лінда.
— Те, що належить мені, — каже Морріс і стріляє їй в голову. Кров розлітається на всі боки і зі звуком, схожим на стукіт дощу, падає червоними краплинами на скло.
Тіна чує тривожний гуркіт, що пролунав у будинку, і біжить до кухонних дверей. «Це скороварка, — думає вона. — Мама знову забула вимкнути цю кляту скороварку». Одного разу вже траплялося подібне, коли мама готувала варення. Скороварка у них старої конструкції, із тих, які треба ставити на плиту, і Піт провів майже всю ту суботу, стоячи на драбині і зіскрібаючи зі стелі висохлу полуничну кашку. Мама чистила пилососом вітальню, коли це сталося, і їй, можна сказати, пощастило. Тіна дуже сподівається, що й цього разу її не було на кухні.
— Мам? — Вона вбігає всередину. На плиті нічого. — Ма…
Рука обхоплює її поперек тіла. Міцно. З Тіни з вибуховим свистом вилітає повітря. Ноги відриваються від підлоги й молотять повітря. Вона відчуває щокою дотик чужого волосся. Відчуває запах поту, кислий і гарячий.
— Не кричи, і мені не доведеться робити тобі боляче, — у саме її вухо промовляє чоловічий голос, від чого у неї шкіра береться сиротами.
Тіна якимось чином киває, але серце її виривається з грудей, а в очах темніє.
— Я не можу… дихати, — хрипить вона, і хватка слабшає.
Її ноги знову опускаються на підлогу. Вона розвертається і бачить чоловіка з блідою шкірою і червоними губами. На підборідді у нього поріз, схоже, серйозний. Навколо нього — набрякла, синьо-чорна шкіра.
— Не кричи, — повторює він і застережливо піднімає палець. — Не роби цього. — Він посміхається, і, якщо він хотів цим її заспокоїти, то в нього нічого не вийшло. Зуби в нього жовті і схожі більше на ікла, ніж на людські зуби.
— Що ви зробили з мамою?
— З нею все добре, — каже чоловік із червоними губами. — Де твій мобільний телефон? У такої красивої дівчинки, як ти, має бути свій мобільний телефон. Адже стільком друзям потрібно дзвонити, зі стількома потрібно листуватися. Він у тебе в кишені?
— Н-н-ні. Нагорі. У кімнаті.
— Ходімо, візьмемо його, — каже Морріс. — Ти зробиш один дзвінок.
Піту виходити на В’язовій вулиці, за два квартали від будинку, й автобус уже майже під’їхав до зупинки. Він уже йде до передніх дверей, коли його мобільник починає дзижчати. Коли він бачить у маленькому віконці усміхнене обличчя сестри, на нього накочує таке відчуття полегшення, що ноги його підкошуються, і він змушений схопитися за одну з ручок.
— Тіно! Я буду за…
— Тут якийсь чоловік! — Тіна плаче так сильно, що він насилу розуміє її слова. — Він був у будинку! Він…
Потім вона зникає, і він упізнає голос, який змінює її.
— Привіт, Пітере, — говорить Червоні Губи. — Ти вже їдеш?
Він нічого не може відповісти. Його язик прилип до піднебіння. Автобус зупиняється на розі В’язової і Брекенридж-терас, його зупинка, але Піт не рухається з місця.
— Можеш не відповідати. І можеш не йти додому, бо там нікого не буде.
— Він бреше! — кричить Тіна. — Мама…
Її голос змінюється вереском.
— Не чіпай її! — говорить Піт. Ніхто з пасажирів автобуса не відривається від газет або гаджетів і не звертає на нього уваги, тому що він не може говорити голосніше. — Не чіпай мою сестру.
— Не буду, якщо вона заткнеться. Їй краще мовчати. І тобі краще мовчати й слухати мене. Але спочатку тобі потрібно відповісти на два питання. Ти дзвонив у поліцію?
— Ні.
— Ти кому-небудь дзвонив?
— Ні. — Піт бреше, нітрохи не вагаючись.
— Добре. Чудово. Тепер та частина, де потрібно слухати. Ти мене слухаєш?
Габаритна дама з господарською сумкою, гучно дихаючи, залазить в автобус. Піт виходить, як тільки вона звільняє дорогу, і йде, як сомнамбула, притискаючи телефон до вуха.
— Я забираю твою сестру з собою в безпечне місце, де ми зможемо зустрітися, коли записники будуть у тебе.
Піт майже починає говорити йому, що це не обов’язково, що він просто скаже Червоним Губам, де заховані записні книжки, але потім розуміє, що це було б великою помилкою. Як тільки Червоні Губи дізнається, що вони зберігаються в підвалі старого Залу відпочинку, у нього не буде причин залишати Тіну в живих.
— Ти мене слухаєш, Піте?
— Т-так.
— От і добре. Краще тобі слухати, що я говорю. Іди за записниками. Коли вони будуть у тебе — не раніше, — набирай номер своєї сестри. Якщо подзвониш з якоїсь іншої причини, я зроблю їй боляче.
— З матір’ю все добре?
— Так. Вона просто зв’язана. Не хвилюйся за неї. І не ходи додому. Лише візьми записники й дзвони мені.
З цими словами Червоні Губи кладе слухавку. Піт не встигає сказати, що йому доведеться сходити додому за візком Тіни, який знадобиться, щоб перетягнути коробки. До того ж йому треба взяти батьківські ключі від Залу. Він повернув їх на дошку в кабінеті батька, а без них не обійтися.
Морріс опускає рожевий телефон Тіни в кишеню і висмикує шнур із комп’ютера.
— Повернись. Руки за спину.
— Ви її застрелили? — По щоках Тіни котяться сльози. — Це той звук, що я чула? Ви застрелили мою ма…
Морріс б’є її долонею по обличчю. Сильно. Кров витікає з носа й куточка рота Тіни. Очі її в жаху розплющуються.
— Стули дзьоб і повернись. Руки за спину.
Тіна виконує вказівки, схлипуючи. Морріс зв’язує їй за спиною руки, скажено затягуючи вузли.
— Ай! Ай, містере! Занадто туго.
— Стули пельку. — Він мляво думає, скільки патронів могло залишитися в пістолеті його давнього приятеля. Двох буде достатньо. Один для крадія і один для сестри крадія. — Іди. Униз. Виходимо через двері кухні. Кроком руш.
Вона повертається на нього, очі величезні, червоні й повні сліз.
— Ви мене зґвалтуєте?
— Ні, — відповідає Морріс, а потім додає щось таке, що своєю незрозумілістю здається їй ще більш моторошним: — Я не зроблю цієї помилки ще раз.
Прийшовши до тями, Лінда бачить стелю. Вона розуміє, де знаходиться, у кабінеті Тома, але не розуміє, що з нею сталося. Правий бік голови горить вогнем, і коли вона торкається обличчя, рука виявляється в крові. Останнє, що вона пам’ятає, це те, як Пеггі Моран говорить їй, що Тіні стало погано в школі. «Їдь до неї і відвези додому, — сказала Пеггі. — Я тебе підміню поки».
Ні, вона пам’ятає і ще щось. Щось щодо загадкових грошей.
«Я збиралася поговорити з Пітом про це, — думає вона. — Отримати від нього відповіді. Я грала в солітер на комп’ютері Тома, просто гаяла час, чекаючи його повернення, а потім…»
Потім чорнота.
Тепер цей жахливий біль у неї в голові, як безперервне грюкання дверима. Це навіть гірше за мігрень, напади якої у неї іноді трапляються. Навіть гірше, ніж народжувати дитину. Вона намагається підвести голову, їй це вдається, але весь світ починає входити і виходити з неї разом з ударами її серця, спершу всмоктуючись, потім розквітаючи, і кожне коливання супроводжується такою пекельної агонією…
Вона дивиться вниз і бачить, що ліф її сірої сукні зробився брудно-фіолетовим. Вона думає: «Господи, це багато крові. У мене що, був удар? Якийсь крововилив у мозок?»
Звичайно ж, ні. Звичайно ж, адже тоді б уся кров залишилася всередині. Але, що б це не було, їй потрібна допомога. Потрібно викликати швидку, але вона не може змусити свою руку потягнутися за телефоном. Вона підводиться, тремтить і падає назад на підлогу.
Десь поблизу вона чує зойк від болю, потім плач, який вона впізнає завжди, навіть вмираючи (що, підозрює вона, зараз і відбувається). Це Тіна.
Їй вдається підвестися, спираючись на залиту кров’ю руку, достатньо, щоб виглянути у вікно. Вона бачить людину, яка тягне Тіну сходинками чорного ходу надвір. Руки Тіни зв’язані за спиною.
Лінда забуває про біль, забуває про швидку допомогу. Якийсь чоловік проник до її будинку й викрадає доньку. Вона мусить його зупинити. Треба викликати поліцію. Вона намагається підвестися на обертове крісло за столом, але спочатку їй вдається тільки пошкребти руками по сидінню. Рвучко підводиться, сідає, і на якусь мить біль стає настільки сильним, що все навколо ніби затягується білим серпанком, але вона щосили чіпляється за свідомість, намагаючись вчепитися за підлокітники. Коли в очах прояснюється, вона бачить, що людина відчиняє хвіртку і виштовхує Тіну. Тягне її, як вівцю на бійню.
— Поверни її! — кричить Лінда. — Не ображай мою дівчинку!
Але тільки в думках. Коли вона намагається підвестися, крісло повертається, і пальці відпускають підлокітники. Світ навколо темніє. Вона чує моторошне сипіння і, перш ніж свідомість відключається, встигає подумати: «Невже це зі мною?»
Після кільця все виявляється зовсім не так райдужно. Замість відкритої дороги вони бачать скупчення транспорту та два помаранчевих покажчики. Один «ПОПЕРЕДУ РЕГУЛЮВАЛЬНИК». Другий «ДОРОЖНІ РОБОТИ». Ціла черга машин чекає, поки регулювальник пропускає транспорт із центрального району. Після трьох хвилин очікування, кожна з яких здалася їм годиною, Ходжес пропонує Джерому їхати бічними вулицями.
— Я б залюбки, але ми тут заблоковані. — Він указує великим пальцем собі за спину, де вже вишикувалася довжелезна, мало не до самого кільця, черга машин.
Холлі весь цей час сиділа, схилившись над iPad і барабанячи пальцями по екрану. Тепер вона підводить голову.
— Їдь по тротуарах, — вимовляє вона і знову повертається до свого диво-планшета.
— Там поштові скриньки, Холліберрі, — говорить Джером. — Та ще он попереду паркан-рабиця. Не думаю, що вистачить місця.
Вона кидає вперед ще один короткий погляд.
— Досить. Можеш трохи подряпатися, але для машини це не вперше. Поїхали.
— Хто платитиме штраф, якщо мене заарештують за водіння по-чорному?[131] Чи не ти?
Холлі закочує очі. Джером повертається до Ходжеса, той зітхає і киває.
— Вона має рацію. Тут є місце. Я заплачу штраф.
Джером вивертає кермо праворуч. «Мерседес» зачіпає крило машини, що стоїть перед ними, після чого з поштовхом заїжджає на тротуар. Наближається перша поштова скринька. Джером повертає ще далі праворуч, уже повністю покинувши проїжджу частину. Лунає глухий удар, коли машина з боку водія збиває поштову скриньку зі стовпа, потім несамовитий скрегіт, коли частина з пасажирського боку проходить по металевій сітці. За нею жінка в шортах і купальнику на бретельках підстригає лужок. Вона кричить на них, коли пасажирським боком німецький підводний човен Холлі здирає знак «СТОРОННІМ, ЗЛИДАРЯМ І ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», і, продовжуючи волати, біжить до під’їзної доріжки. Потім зупиняється, прикриває долонею очі від сонця і, примружившись, вдивляється в них. Ходжес бачить, що в неї ворушаться губи.
— От дідько, — вигукує Джером. — Вона запам’ятовує твій номер.
— Продовжуй їхати. — каже Холлі. — Їдь, їдь, їдь. — І без будь-якого переходу: — Червоні Губи — це Морріс Белламі. Так його звуть.
Тепер уже на них кричить регулювальник. Дорожні робітники, які розкопували трубу, що проходить під дорогою, витріщаються. Деякі сміються. Один підморгує Джерому й пальцями зображує в повітрі пляшку. Потім вони залишилися позаду. «Мерседес» вивалюється назад на проїжджу частину. Оскільки транспорт, що йде в Норт Сайд, застряг біля ремонтних робіт, шлях попереду благословенно порожній.
— Я перевірила міські податкові архіви, — говорить Холлі. — Під час убивства Джона Ротстайна в 1978 податки по 23 будинку на Сикоморовій вулиці платила Аніта Елейн Белламі. «Гугл» на її ім’я видав понад п’ятдесят результатів, вона, типу, відомий учений, але тільки одне посилання мені стало в нагоді. Її син був засуджений і сів у в’язницю за зґвалтування з обтяжуючими обставинами того ж року. Саме тут, у цьому місті. Йому дали довічне. Тут є його фотографія. Ось. — Вона передає iPad Ходжесу.
На світлині зі статті з новин Морріс Белламі зображений, коли спускається сходами будівлі суду, яку Ходжес добре пам’ятає, хоча п’ятнадцять років тому його замінили бетонним чудовиськом на Гавернмент-сквер. Белламі супроводжують два детективи. Одного з них Ходжес пригадує. Пол Емерсон. Хороший поліцейський, давно на пенсії. Він у цивільному костюмі, як і другий детектив, але цей накинув плащ на руки Белламі, щоб приховати кайданки на його руках. Белламі теж в костюмі, і це означає, що фотографію зроблено або під час процесу, або одразу після оголошення вироку. Знімок чорно-білий, що робить контраст між блідою шкірою і темними губами Белламі тільки помітнішим. Це виглядає майже так, ніби на ньому губна помада.
— Це напевно він, — говорить Холлі. — Ставлю шість тисяч баксів, якщо ти подзвониш до в’язниці, виявиться, що він вийшов.
— Не буду сперечатися, — говорить Ходжес. — Скільки ще до Сикоморової, Джероме?
— Десять хвилин.
— Точно або в кращому випадку?
Джером неохоче відповідає:
— Ну, може, трохи «в кращому випадку».
— Добре, давай хутчіше й спробуй ні в кого не врі…
Дзвонить мобільник Ходжеса. Це Піт. Він задихається.
— Ви дзвонили в поліцію, містере Ходжес?
— Ні. — До цього часу в поліції вже, напевно, знають номери машини Холлі, але повідомляти про це Піту не обов’язково. Піт схвильований ще більше, ніж раніше. Він майже не при собі.
— Не дзвоніть їм. Ні в якому разі. У нього моя сестра. Він каже, що, якщо не отримає записників, уб’є її. Я віддам їх йому.
— Піте, не…
Але він каже в порожнечу. Піт скинув виклик.
Морріс веде Тіну доріжкою. В одному місці стирчить гілка, вона розриває її прозору блузку і дряпає руку до крові.
— Я не можу йти швидше, містере. Я впаду!
Морріс б’є долонею її в потилицю над хвостиком.
— Заткнись, курво. Радій, що ти в мене не біжиш.
Він тримає її за плече, коли вони переходять струмок, щоб вона не впала, і коли доходять до того місця, де зарості чагарнику й приземкуваті дерева втикаються в прилеглу до Залу відпочинку територію, наказує їй зупинитися.
На бейсбольному полі нікого, але на потрісканому асфальті баскетбольного майданчика ганяють м’яча кілька хлопчиків. Усі вони роздягнені до пояса, голі плечі поблискують. Сьогодні надто спекотно для рухливих ігор, тому він сподівається, що їх небагато.
Він розв’язує руки Тіні. Вона полегшено зойкає і потирає зап’ястя, посічені глибокими червоними борознами.
— Ми пройдемо уздовж дерев, — каже він їй. — Ці пацани можуть нас добре роздивитись тільки біля будівлі, коли ми вийдемо з тіні. Якщо вони привітаються або якщо там є твій знайомий, ти просто махаєш рукою, посміхаєшся і йдеш далі. Зрозуміла?
— Т-так.
— Якщо закричиш або покличеш на допомогу, я вистрелю тобі в голову. Це зрозуміло?
— Так. Ви застрелили мою маму? Застрелили, так?
— Ні, звичайно. Я просто вистрілив у стелю, щоб її заспокоїти. З нею все гаразд, і з тобою також все буде гаразд, якщо все зробиш так, як я сказав. Рушай.
Вони йдуть в тіні, необрізана трава правої частини поля треться об штани Морріса й джинси Тіни. Хлопчики захоплені грою і навіть не дивляться навколо, хоча, якби подивилися, напевно помітили б яскраво-жовту блузку Тіни, яка виділяється на тлі зелених дерев, як попереджувальний жовтий знак.
Коли доходять до тильного боку Залу, Морріс проводить її повз «Субару» свого давнього приятеля, не припиняючи уважно спостерігати за хлопчиками. Коли цегляний ріг будівлі відгороджує їх від баскетбольного майданчика, він знову зав’язує Тіні руки. Годі ризикувати, коли Березова вулиця так близько. На Березовій багато будинків.
Він бачить, як Тіна втягує повітря, і стискає її плече.
— Не кричи, подружко. Відкриєш рота — я тобі зламаю щелепу.
— Будь ласка, не бийте мене, — шепоче Тіна. — Я зроблю все, що хочете.
Морріс задоволено киває. Це найрозумніша відповідь з усіх, що він коли-небудь чув.
— Бачиш це вікно підвалу? Відчинене? Лягай, повернись на животі ногами до нього і зістрибуй униз.
Тіна присідає і вдивляється в напівтемряву. Потім піднімає на нього забруднене кров’ю, розпухле обличчя.
— Тут зависоко. Я упаду.
Скипівши, Морріс б’є її ногою в плече. Вона скрикує. Він нахиляється й приставляє стовбур автоматичного пістолета до її скроні.
— Ти сказала, що зробиш усе, що я захочу, і я хочу, щоб ти туди зістрибнула. Лізь у вікно, або я всаджу кулю у твій крихітний недорозвинений мозок.
Морріс замислюється, чи насправді зробить це, і вирішує, що зробить. На маленьких дівчаток теж насрати.
Обливаючись сльозами, Тіна заповзає у вікно. На середині зупиняється й піднімає на Морріса благальні очі. Він відводить ногу, щоб прискорити її ударом в обличчя. Вона падає і кричить, незважаючи на сувору заборону Морріса.
— Нога! Здається, я зламала щиколотку!
Моррісу начхати на її щиколотку. Він швидко дивиться навколо, перевіряючи, чи не спостерігає хтось за ним, після чого прослизає у вікно і зістрибує в підвал Залу відпочинку на Березовій вулиці, приземлюючись на картонну коробку, яку минулого разу використав як сходинку. Сестра крадія, очевидно, невдало на неї приземлилася й підвернула ногу. Ступня її перекручена і вже починає набрякати. На це Моррісу Белламі теж насрати.
Містер Ходжес готовий поставити тисячу запитань, але в Піта немає часу на них відповідати. Він обриває розмову і біжить Сикоморовою вулицею до будинку. Піт вирішив, що брати старий візок Тіни занадто довго, він придумає якийсь інший спосіб перенести записні книжки, коли буде в Залі. Що йому потрібно, то це ключ від будівлі.
Він вбігає до батьківського кабінету, щоб узяти його з коркової панелі й завмирає, як громом уражений. Його мати лежить на підлозі поруч зі столом, блакитні очі блищать на кривавій масці. На відкритому ноутбуці батька теж кров. Кров у неї на сукні, на кріслі і на вікні. У комп’ютері грає музика, і навіть у розпачі він впізнає мелодію. Мама грала в солітер. Просто грала в солітер, чекала, поки син прийде додому, і нікого не чіпала.
— Мамо! — він у сльозах кидається до неї.
— Голова, — стогне вона. — Що в мене з головою?
Він нахиляється над нею, розділяє просочене кров’ю злипле волосся, намагаючись бути обережним, і бачить борозну від скроні до потилиці. Десь посередині крізь червоне проглядає нечітка сіро-біла пляма. «Це її череп, — думає він. — Це погано. Але добре хоч не мозок. Господи, мозок м’який, він би витік. Це всього лише череп».
— Прийшов якийсь чоловік, — насилу вимовляє вона. — Він… забрав… Тіну. Я чула, як вона плакала. Ти повинен… Господи Боже, як у голові дзвенить.
Піт одну нескінченну секунду коливається між необхідністю допомогти матері й спонуканням захистити та повернути сестру. «Якби ж це був сон, — думає він. — Якби ж я прокинувся».
Спочатку мама. Мама просто зараз.
Він хапає з батькового столу телефон.
— Тихіше, мамо. Нічого не кажи й не рухайся.
Вона втомлено заплющує очі.
— Він приходив по гроші? Ця людина приходила по гроші, які ти знайшов?
— Ні, за тим, що було з ними, — говорить Піт і натискає три цифри, які вивчив ще в початковій школі.
— Дев’ять-один-один, — вимовляє жіночий голос. — Що у вас трапилося?
— У мою маму стріляли, — говорить Піт. — Сикоморова вулиця, двадцять три. Надішліть швидку, негайно. Вона спливає кров’ю.
— Будь ласка, назвіть своє і…
Піт кидає трубку.
— Мам, мені треба йти. Я повинен повернути Тіну.
— Не дай… образити… — Язик її вже ледве рухається. Очі все ще заплющені, і він з жахом помічає, що навіть на віях у неї кров. Це він винен! Це все через нього! — Не Дай… Тіну… обра…
Вона замовкає, але ще дихає. Боже, тільки б вона не перестала дихати.
Піт бере ключ від Залу відпочинку з коркової панелі.
— Усе буде гаразд, мамо. Зараз приїде швидка. І прийдуть друзі.
Він робить крок до дверей, але тут йому щось спадає на думку, і він повертається.
— Мам?
— Шшш…
— Тато все ще палить?
Не розплющуючи очей:
— Він гадає… я не… знаю.
Швидко — йому треба піти звідси до того, як прийде Ходжес і спробує перешкодити йому зробити те, що він задумав, — Піт починає заглядати у висувні шухлядки батьківського столу.
«Про всяк випадок, — думає він. — Просто про всяк випадок».
Хвіртка у дворі відчинена. Піт не помічає цього. Він вибігає на доріжку. Підбігаючи до струмка, він помічає клаптик жовтої прозорої тканини, що висить на гілці, яка стирчить. Добігши до струмка, він, сам того не усвідомлюючи, повертається, щоб подивитися на те місце, де закопано скриню. Скриня, що стала причиною всього його жаху.
Дійшовши до каменів, що йдуть від берега через струмок, Піт різко зупиняється. Очі його розширюються. Ноги ніби стають гумовими і безвільними. Він падає на землю, дивлячись на пінний, неглибокий потік, який так часто переходив разом зі своєю молодшою сестрою, теревенячи з нею про всілякі дурниці, що цікавили її на той час. Про місіс Бізлі. Про Губку Боба. Про її подругу Еллен. Про улюблену валізку для сніданків.
Про улюблений одяг.
Про прозору жовту блузку з повітряними рукавами, наприклад. Мама завжди нагадує їй, щоб не одягала її часто, тому що її треба віддавати в хімчистку. Сьогодні вранці, ідучи до школи, Тіна була в ній? З того часу ніби минуло століття, але він гадає…
Він гадає, що вона була в ній.
«Я забираю твою сестру з собою в безпечне місце, — сказав Червоні Губи. — Де ми зможемо зустрітися, як тільки записники будуть у тебе».
Невже це можливо?
Звичайно, можливо.
Якщо Червоні Губи виріс у будинку Піта, він, напевно, нерідко проводив час у Залі. Усі діти з цих районів проводили там час, поки він не закрився. І йому, напевно, відомо про стежку, бо скриню було закопано менше ніж за двадцять кроків від того місця, де вона перетинає струмок.
«Але він не знає про записники, — думає Піт. — Поки».
Тобто, якщо він не знайшов їх після останньої розмови по телефону. Якщо ж знайшов, то вже забрав їх. І сам забрався. Добре, якщо він залишив Тіну в живих. А чому б йому її не залишити в живих? Навіщо йому вбивати її, коли він отримає те, що хоче?
«Щоб помститися, — холодно думає Піт. — Щоб покарати мене. Я — злодій, який украв записні книжки, я вдарив його пляшкою і втік з книжкового магазину. Я заслуговую на покарання».
Він підводиться й похитується від запаморочення, яке несподівано наринуло. Коли напад проходить, він перетинає річечку й на протилежному березі знову кидається бігти.
Парадні двері будинку 23 на Сикоморовій вулиці розкрито навстіж. Ходжес вискакує з «Мерседеса» ще до того, як Джером його зупиняє остаточно, і вбігає в будинок, одна рука в кишені, стискає Веселого Ляпанця. Він чує веселу музику, яку дуже добре знає через години, згаяні на гру в комп’ютерний солітер.
Він іде на звук і знаходить жінку, яка сидить — валяється — біля столу в закутку, що слугував за кабінет. Половина її обличчя розпухла і залита кров’ю. Вона дивиться на нього, намагаючись сфокусувати погляд.
— Піт, — вимовляє вона. А потім: — Він забрав Тіну.
Ходжес присідає й дбайливо розсовує волосся жінки. Те, що відкривається його погляду, погано, але зовсім не так погано, як могло б бути. Ця жінка виграла в єдиній лотереї, яка справді має значення. Куля пробила борозну завдовжки шість дюймів[132] у шкірі голови і в одному місці навіть оголила череп, але від рани на шкірі вона не помре. Утім, вона втратила багато крові, у неї шок і контузія. Зараз не час ставити їй запитання, але він змушений. Морріс Белламі вийшов на криваву стежку, і Ходжес поки ще знаходиться не на тому її кінці.
— Холлі, виклич швидку.
— Піт… вже викликав, — каже Лінда, й одразу ніби це начаклував її слабкий голос, вони чують сирену. Звук віддалений, але наближається швидко. — До того… як пішов.
— Місіс Сауберс, Піт забрав Тіну? Ви це хочете сказати?
— Ні. Він. Той чоловік.
— У нього були яскраві губи, місіс Сауберс? — запитує Холлі. — У людини, яка забрала Тіну, були дуже яскраві губи?
— Ірландські… губи, — говорить вона. — Але не… рудий. Сивий. Він старий. Я помру?
— Ні, — каже Ходжес. — Допомога вже близько. Але ви повинні допомогти нам. Ви знаєте, куди пішов Пітер?
— Надвір. Крізь хвіртку. Бачила його.
Джером визирає у вікно й бачить розкриту хвіртку.
— Куди вона виходить?
— Там стежка, — утомлено вимовляє Лінда. — Нею діти… ходили в Зал. Раніше, до закриття. Він узяв… Здається, він узяв ключ.
— Піт?
— Так… — Її погляд переміщається на коркову панель із численними ключами. Один із гачків порожній. На наклеєній нижче стрічці написано: «ЗАЛ ВІДПОЧИНКУ, БЕРЕЗОВА ВУЛИЦЯ».
Ходжес приймає рішення.
— Джероме, ти зі мною. Холлі, залишаєшся з місіс Сауберс. Знайди ганчірку, змочи холодною водою і приклади їй до голови. — Він робить вдих. — Але спочатку подзвони в поліцію. Запитай мого старого напарника. Гантлі.
Він очікує почути заперечення, але Холлі тільки киває й дістає телефон.
— Він ще взяв батьківську запальничку, — каже Лінда. Здається, вона трохи отямилася. — Не знаю, навіщо вона йому. І банку «Ронсона».
Джером запитально дивиться на Ходжеса. Той відповідає:
— Це заправка для запальничок.
Піт тримається в тіні дерев, так само, як робили Морріс із Тіною, хоча гравці в баскетбол уже розійшлися по домівках, залишивши майданчик порожнім, якщо не брати до уваги кількох ворон, які порпаються в розсипаних картопляних чіпсах. Він бачить маленьку машину, що вмостилася біля навантажувальної платформи, можна сказати, що сховалася там, й одного вигляду виготовленого на замовлення номерного знака достатньо, щоб у Піта розвіялися всі сумніви. Червоні Губи тут. І він не міг провести всередину Тіну крізь двері. Двері виходить на вулицю, яка в цей час має бути досить багатолюдна, до того ж у нього немає ключа.
Піт проходить повз машину, на розі будівлі падає навколішки й обережно визирає. Одне з вікон підвалу відчинено. Трава й бур’яни, які росли перед ним, прибиті до землі. Він чує чоловічий голос. Вони внизу. Як і записники. Питання тільки в тому, чи знайшов їх Червоні Губи, чи ще ні. Піт відхиляється й прихиляється спиною до вигорілих на сонці цеглин, думаючи, як вчинити. «Думай, — наказує він собі. — Ти втягнув Тіну в це, ти й повинен її витягнути, тому думай, чорт тебе забирай».
Тільки думати не виходить. У голові у нього суцільний білий шум.
В одному з рідкісних інтерв’ю вічно роздратований Джон Ротстайн висловив огиду щодо питань на кшталт звідки-ви-берете-свої-ідеї. Ідеї беруться нізвідки, виголосив він. Вони з’являються без отруйного впливу авторського розуму. Думка, що осяяла Піта, теж прийшла нізвідки. Вона одночасно й жахлива, але й страшенно приваблива. Вона не спрацює, якщо Червоні Губи вже знайшов записники, але, якщо це сталося, не допоможе ніщо.
Піт підводиться й обходить величезний цегляний куб з іншого боку, знову проходячи повз зелену машину з промовистими номерами. Він зупиняється біля переднього правого рогу покинутої будівлі, дивлячись на те, як повертаються Березовою вулицею машини. Це все одно, що дивитися крізь вікно в інший світ, у світ, де звичайні люди живуть звичайним життям. Він нашвидку перевіряє вміст своїх кишень: мобільний телефон, запальничка, баночка заправки для неї. Баночка лежала в нижній шухлядці столу. Вона тільки наполовину повна, судячи з плескоту, який у ній чути, коли він її трясе, але навіть половини більш ніж достатньо.
Він заходить за ріг, опиняється на Березовій вулиці й намагається йти своїм звичайним кроком, сподіваючись, що ніхто — наприклад, містер Еванс, його колишній тренер з малої бейсбольної ліги, — не гукне до нього.
Ніхто на нього не звертає уваги. Цього разу він знає, яким із двох ключів слід скористатися, і цього разу ключ легко провертається в замку. Він повільно відчиняє двері, входить у фойє і тихо зачиняє двері. Усередині стоїть несвіжий запах і немилосердна спека. Заради Тіни він сподівається, що в підвалі прохолодніше. «Як же вона налякана!» — думає він.
«Якщо вона ще жива, щоб що-небудь відчувати», — шепоче злий внутрішній голос. Червоні Губи міг стояти над її трупом і розмовляти сам із собою. Він божевільний, а божевільні саме так і поводяться.
Ліворуч від Піта сходовий прогін веде на другий поверх, який складається з одного великого приміщення, що тягнеться по всій довжині будівлі. Офіційно воно називалося «Зал громади Норт Сайда», але в дітей була для нього інша назва, і Червоні Губи її, імовірно, пам’ятає.
Сидячи на сходинках і знімаючи взуття (щоб його кроки не було чутно по всьому поверху), Піт знову думає: «Я втягнув її в це, і я зобов’язаний її витягти. Ніхто інший, тільки я».
Він дзвонить сестрі на мобільний. Унизу, приглушено, але характерно, починає грати Тінин рингтон зі «Сноу Петрол».
Червоні Губи відповідає миттєво.
— Привіт, Пітере. — Голос його звучить спокійніше. Він відчуває себе господарем становища. Для плану Піта це може бути й погано, і добре. Як саме, йому поки не зрозуміло. — Ти взяв записники?
— Так. Сестра ціла?
— З нею все в порядку. Ти де?
— Це досить кумедно, — говорить Піт… І, якщо вдуматися, так і є. — Джиммі Ґолду це б напевне сподобалося.
— Я не в настрої для загадкового гумору. Давай закінчимо нашу справу й розійдемося, ти не проти? Де ти?
— Ви пам’ятаєте Суботній кінотеатр?
— Про що ти…
Червоні Губи замовкає. Думає.
— Ти говориш про Зал громади, у якому колись крутили увесь цей мотлох… — Він знову замовкає, міркуючи. — Так ти тут?
— Так. А ви в підвалі. Я бачив машину на дворі. Ви весь цей час були щонайбільше футів за дев’яносто від записників. — «Навіть ближче», — думає Піт. — Прийдіть і заберіть їх.
Він вимикає телефон, не даючи Червоним Губам можливості висунути свої умови. Тримаючи туфлі в руках, Піт навшпиньках біжить до кухні. Треба сховатися до того, як Червоні Губи вилізе з підвалу. Якщо він це зробить, усе може закінчитися добре. Якщо ні, вони з сестрою, імовірно, помруть разом.
Внизу, голосніше за рингтон — вельми голосніше — скрикує від болю Тіна.
«Отже, ще жива, — думає Піт і потім: — Ця тварюка катує її. Тільки це не так. Я це зробив. Я в усьому винен. Я, я, я».
Сидячи на ящику з написом «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ», Морріс закриває телефон Тіни й спочатку просто дивиться на неї. Зараз має значення тільки одне питання. Тільки на одне питання потрібно знайти відповідь. Хлопчисько говорить правду або бреше?
Морріс вважає, що він говорить правду. Зрештою, пацан теж виріс на Сикоморовій вулиці, і вони обидва по суботах ходили до кінотеатру нагорі, сиділи на складаних стільцях і їли попкорн, куплений у місцевої команди дівчаток-скаутів. Логічно припустити, що вони обидва вибрали для схованки сусідній занедбаний будинок, що знаходиться близько і до їх спільного будинку, і до закопаної скрині. Вирішальним аргументом стала табличка, яку Морріс бачив біля входу, коли вперше приходив сюди оглядати місце: «Дзвонити до агентства нерухомості Томаса Сауберса». Якщо батько Пітера — агент із продажу нерухомості, то хлопчисько міг із легкістю заволодіти ключем.
Він хапає Тіну за руку й тягне її через весь підвал до печі. Це старе величезне і запорошене чудовисько, спадщина минулих часів. Вона знову видає свій мерзенний крик, коли намагається перемістити вагу на розпухлу кісточку, і та підвертається під нею. Він знову б’є її по голові.
— Стули пельку, — говорить він. — Кінчай бути верескливою курвою.
Комп’ютерного шнура не вистачить для того, щоб змусити її сидіти на одному місці, але на протилежній стіні висить ліхтар із намотаними на ньому кількома ярдами помаранчевого електричного дроту. Ліхтар Моррісу не потрібен, але провід для нього — це подарунок з небес. Він думав, що вже не може сильніше сердитися на крадія, але помилявся. «Джиммі Ґолду це б, напевне, сподобалося», — сказав злодюга, а яке право він мав посилатися на роботу Джона Ротстайна? Робота Ротстайна належить йому!
— Повернись.
Тіна рухається недостатньо швидко для Морріса, який усе ще злий на її брата. Він хапає її за плечі і розвертає. Цього разу Тіна не плаче, але з її міцно стиснутих губ зривається стогін. Її улюблена жовта блузка вже повністю замурзана підвальним брудом. Морріс прив’язує помаранчевий провід до комп’ютерного кабелю, що перетягує її зап’ястя, і викидає ліхтар за одну з труб печі. Він із силою натягує провід, і дівчинка знову стогне, коли її зв’язані руки ривком піднімаються майже до лопаток.
Морріс зав’язує новий провід подвійним вузлом, думаючи: «Вони були тут весь цей час. І це йому здається кумедним? Якщо йому хочеться веселощів, я розважу його так, що мало не здасться. Він у мене помре від сміху».
Він нахиляється, упершись руками в коліна, так що його очі опиняються напроти очей сестри крадія.
— Я йду нагору забрати те, що належить мені, подружко. І вбити твого братика, цю скалку-в-дупі. Потім я повернуся і вб’ю тебе. — Він цілує її в кінчик носа. — Твоє життя закінчилося. Я хочу, щоб ти про це подумала, поки мене не буде.
Він біжить до сходів.
Піт у буфетній. Двері прочинено зовсім трохи, але цього достатньо, щоб побачити Червоні Губи, який квапливо проходить повз із червоно-чорним пістолетом в одній руці і Тіниним телефоном у другій. Піт прислухається до луни його кроків, яка розноситься порожніми нижніми залами, і, як тільки вони перетворюються на бух-бух-бух від ніг, що підіймаються сходами до того, що колись називалося «Суботнім кінотеатром», шмигає до сходів у підвал. Туфлі він кидає дорогою, щоб звільнити руки. І ще, щоб Червоні Губи точно дізнався, куди він пішов. Можливо, це його пригальмує.
У Тіни загоряються очі, коли вона бачить його.
— Піте! Забери мене звідси!
Він підходить до неї й оглядає клубок вузлів — білий шнур, помаранчевий шнур, якими її руки зв’язані за спиною і приєднані до печі. Вузли тугі, і його накриває хвилею відчаю. Він розв’язує один із помаранчевих вузлів, її руки трохи опускаються і тиск на плечі слабшає. Коли він береться за другий, починає вібрувати його мобільник. Вовк нічого не знайшов нагорі і дзвонить за поясненнями. Замість того щоб відповісти, Піт поспішає до ящика під вікном із написом на боці: «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ». Він бачить відбитки ніг зверху і знає, кому вони належать.
— Що ти робиш? — каже Тіна. — Розв’яжи мене!
Але мало звільнити Тіну, її ще потрібно витягнути звідси, і Піт не думає, що встигне вирішити обидва ці завдання до повернення Червоних Губ. Він помітив щиколотку сестри, яка розпухла так, що й на кісточку вже не схожа.
Червоні Губи вже не телефонує. Він кричить згори. Кричить зверху.
— Де ти, йобаний курвий сину?
«Два маленьких поросяти в підвалі, великий, злий вовк нагорі, — думає Піт. — А у нас не те, що кам’яного, навіть солом’яного будиночка немає».
Він витягує на середину підвалу картонний ящик, який Червоні Губи використовував як сходинки і розкриває складені клапани під тупіт кроків у кухні нагорі, які звучать так важко, що злегка погойдуються клаптики ізоляції, які висять між кроквами. На обличчі Тіни маска жаху. Піт перевертає ящик, висипаючи на підлогу купу записників у молескінових палітурках.
— Піте! Що ти робиш? Він іде!
«А то я не знаю», — думає Піт і розкриває другий ящик. Коли він додає його вміст до купи на підлозі підвалу, кроки нагорі зупиняються. Він побачив туфлі. Червоні Губи відчиняє двері підвалу. Тепер він сторожкий. Намагається бути передбачливим.
— Пітере? Ти вирішив відвідати сестру?
— Так, — відповідає Пітер. — Я відвідав її з пістолетом.
— Знаєш що? — каже вовк. — А я не вірю в це.
Піт відгвинчує кришку баночки заправки для запальничок і заносить її над записниками, зрошуючи безладну купу з розповідей, віршів і злих, напівп’яних просторікувань, які нерідко обриваються на півслові. А ще з двох романів, завершальних оповідань про американця, що похерив своє життя, на ім’я Джиммі Ґолд, який коптив небо всі шістдесяті і зараз шукав спокути. Шукав, висловлюючись його власними словами, лайна, на яке було б не насрати. Піт намацує в кишені запальничку, і спочатку вона вислизає в нього з пальців. О Боже, нагорі драбини він уже бачить його тінь. І тінь пістолета.
У Тіни від жаху очі, як блюдця. Руки зв’язані, ніс і рот в крові. «Ця тварюка побила її, — думає Піт. — Навіщо він це зробив? Вона ж усього лише дитина».
Але він знає відповідь. Сестра була тимчасовим замінником того, кого Червоним Губам дійсно хочеться відгамселити.
— Краще б вам у це повірити, — говорить Піт. — У мене сорок п’ятого. Набагато більший за ваш. Він лежав у столі в батька. Вам краще піти. Це буде розумно.
«Будь ласка, Господи, благаю».
Але голос Піта тремтить на останніх словах, перетворюється на невпевнений дискант тринадцятирічного хлопчика, який знайшов ці записники. Червоні Губи чує це, регоче й починає спускатися сходами. Піт знову хапається за запальничку — цього разу міцно — і піднімає її кришку великим пальцем, коли Червоні Губи показується повністю. Піт клацає зазубреним коліщатком, згадуючи, що так і не перевірив, чи є в запальничці пальне — недогляд, який протягом найближчих десяти секунд може коштувати життя йому та сестрі. Але іскра народжує сильне жовте полум’я.
Пітер тримає запальничку за фут[133] від купи записників.
— Ви маєте рацію, — говорить він. — Пістолета немає. Але в ящику столу я знайшов це.
Ходжес і Джером біжать бейсбольним полем. Джером виривається вперед, але Ходжес відстає ненабагато. Джером зупиняється на краю занедбаного баскетбольного майданчика і вказує на зелену «Субару», припарковану біля вантажної платформи. Ходжес читає напис на іменному номерному знаку — «BOOKS4U»[134] — і киває.
Як тільки вони знову починають рухатися, до них долітає несамовитий крик: «Де ти, йобаний курвий сину?»
Це, мабуть, Белламі. А йобаний курвий син — безсумнівно, Пітер Сауберс. Хлопчик увійшов до будівлі за допомогою батьківського ключа, і це означає, що двері відчинені. Ходжес показує спочатку на себе, потім на Зал. Джером киває, але вимовляє тихим голосом:
— Ви без зброї.
— Еге ж, але я маю душу щиру і вартий десятьох[135].
— Га?
— Залишайся тут, Джероме. Я серйозно.
— Упевнені?
— Так. У тебе, випадково, немає ножа? Хоча б складаного?
— Ні. Вибачте.
— Добре. Тоді пошукай тут навколо, знайди пляшку. Тут вони, мабуть, є. Тут вечорами, напевно, збираються підлітки пиво пити. Розбий її і поріж шини. Якщо щось піде не так, він не поїде звідси на машині Халлідея.
Вираз обличчя Джерома говорить про те, що його мало цікавлять можливі наслідки цього наказу. Він стискає передпліччя Ходжеса.
— Тільки без усіляких подвигів камікадзе, Білле, чуєте? За вами немає провини, яку потрібно спокутувати.
— Я знаю.
Насправді нічого такого він не знає. Чотири роки тому жінка, яку він любив, була вбита вибухом, що призначався для нього. Дня не минає, аби він не думав про Джейні, і ночі, аби він, лежачи в ліжку, не думав: «Якби я був хоч трішки швидшим. Хоч трішки кмітливішим».
Цього разу йому теж не вистачило швидкості і кмітливості, і скільки не переконуй себе в тому, що ситуація розвивалася надто стрімко, це не допоможе двом дітям виплутатися, можливо, із смертельної халепи. Єдине, у чому він упевнений абсолютно точно: ні Тіна, ні її брат не повинні померти сьогодні, під час його зміни. Він зробить усе, що в його силах, щоб не дати цьому статися.
Він поплескує Джерома по щоці.
— Довірся мені, хлопче. Я свою справу знаю. Ти подбай про шини. Коли будеш цим займатися, можеш вирвати декілька проводів.
Ходжес йде до будівлі й обертається лише раз, коли доходить до рогу. Джером із нещасним виглядом проводжає його поглядом, але цього разу залишається на місці. От і добре. Оскільки гірше за смерть Пітера й Тіни від рук Белламі може бути тільки смерть Джерома від його рук.
Він заходить за ріг і біжить уздовж фасаду будівлі.
Ці двері, як і в 23 будинку на Сикоморовій вулиці, відчинено.
Червоні Губи дивиться на купу записників у молескінових палітурках, ніби загіпнотизований. Нарешті, він підводить очі на Піта. Ще він піднімає пістолет.
— Ну ж бо, — говорить Піт. — Зробіть це й побачите, що буде із записниками, коли я впущу запальничку. Полити я встиг тільки верхні, але зараз пальне вже стекло й на нижні. І ще вони старі, швидше займуться. А за ними, може, і все інше барахло навколо.
— Що ж, виходить, наскочив чорт на біса, — говорить Червоні Губи. — Єдина заковика, Пітере, а я зараз говорю з твоєї точки зору, це те, що мій пістолет протримається довше, ніж твоя запальничка. Що будеш робити, коли вона згасне? — Він намагається говорити спокійно й розважливо, але очі його продовжують, як м’ячик для пінг-понгу, скакати між «Зіппо» і записниками. Палітурка верхнього волого виблискує, як тюленяча шкіра.
— Я побачу, коли це трапиться, — говорить Піт. — Як тільки полум’я почне слабшати і стане не жовтим, а блакитним, я кину запальничку. І тоді: вжих!
— Ти цього не зробиш. — Верхня губа вовка піднімається, оголюючи жовті зуби. Чи не зуби — ікла.
— Чому? Це ж звичайні слова. Моя сестра для мене набагато важливіша.
— Ах, ось воно як! — Червоні Губи направляє пістолет на Тіну. — Тоді загаси запальничку, або я вб’ю її просто в тебе на очах.
Холодні руки боляче стискають серце Піта, коли він бачить пістолет, націлений на живіт його сестри, але він не закриває кришку «Зіппо». Він нахиляється, дуже повільно опускаючи її до купи книг.
— Тут два нові романи про Джіммі Ґолда. Ви знали про це?
— Ти брешеш. — Червоні Губи не зводить пістолет, але його погляд знову — і, здається, уже остаточно — повертається до молескінових палітурок. — Тільки один. Про те, як він їде на захід.
— Два, — повторює Піт. — «Утікач прямує на захід» непоганий, але «Утікач піднімає прапор» — це найкраще, що він написав. І він довгий. Епічний роман. Як прикро, якщо ви його не прочитаєте.
Бліді щоки чоловіка починають заливатися.
— Як ти смієш? Як ти смієш мене спокушати? Я життям своїм пожертвував заради цих записників! Я вбивав заради цих записників!
— Я знаю, — відповідає Піт. — І, оскільки ви такий прихильник, ось вам на десерт: в останній книзі Джиммі знову зустрічається з Андреа Стоун. Як вам таке?
Очі вовка розкриваються на всю широчінь.
— Андреа? Зустрічаються? Як? Що сталося?
За подібних обставин питання це звучить більш ніж дивно, але воно поставлено щиро. Чесно. Піт розуміє, що вигадана Андреа, перше кохання Джиммі, для цієї людини істота реальна, на відміну від сестри Піта. Для Червоних Губ у всьому світі немає нікого більш реального, ніж Джиммі Ґолд, Андреа Стоун, містер Мікерен, П’єр Ретоні (так само відомий як Автоторговець Апокаліпсису) і всі інші. Це справжній показник глибокого божевілля, але це також говорить і про те, що Піт теж божевільний, бо він добре розуміє, що відчуває цей псих. Занадто добре. Він теж загорівся таким самим збудженням, таким самим дивуванням, коли Джиммі випадково побачив Андреа в Грант-парку під час чиказьких заворушень 1968 року. Тоді в нього навіть сльози навернулися на очі. Такі сльози, розуміє Піт — так, навіть зараз, особливо зараз, коли від цього залежить їхнє життя, — знаменують глибинну силу уяви. Це вона змусила тисячі людей ридати, коли стало відомо, що Чарльз Діккенс помер від інсульту. Це через неї таємний шанувальник клав троянди на могилу Едгара Аллана По кожного 19 січня, у день народження По. Це через неї Піт ненавидітиме цього чоловіка, навіть якби той не цілився пістолетом у тремтячий, незахищений живіт його сестри. Червоні Губи відняли життя у великого письменника, і за що? За те, що Ротстайн наважився піти за своїм персонажем у напрямку, який не сподобався Червоним Губам? Так. Його штовхнула на це сила власної віри, віри в те, що твір якимось чином цінніший за самого автора.
Повільно, зважено Піт хитає головою.
— Усе це в записниках. «Утікач піднімає прапор» займає з них шістнадцять. Ви могли б прочитати цей роман у них, але від мене ви нічого про нього не дізнаєтесь.
Піт посміхається.
— Жодних спойлерів.
— Записники мої, ти, покидьку! Мої!
— Вони перетворяться на попіл, якщо ви не відпустите сестру.
— Піте, я навіть іти не можу! — виє Тіна.
Піт змушує себе не подивитися на неї, він дивиться тільки на Червоні Губи. Тільки на вовка.
— Як вас звати? Мені здається, я маю право знати ваше ім’я.
Червоні Губи знизує плечима, ніби йому вже все одно.
— Морріс Белламі.
— Киньте пістолет, містере Белламі. Штовхніть ногою під піч. Як тільки ви це зробите, я закрию запальничку. Я розв’яжу сестру, і ми підемо. Вам вистачить часу забрати записники і сховатися. Усе, що я хочу, це відвести Тіну додому й викликати допомогу мамі.
— І я повинен тобі довіряти? — усміхається Червоні Губи.
Пітер опускає запальничку нижче.
— Або ви повірите мені, або побачите, як горять записники. Вирішуйте скоріше. Я не знаю, коли тато востаннє заповнював цю штуку.
Краєм ока Піт щось помічає. Якийсь рух на сходах. Подивитися туди він не наважується. Якщо він це зробить, туди подивиться й Червоні Губи. «А він уже майже у мене на гачку», — думає Піт.
Схоже, так і є. Рука з пістолетом повільно опускається. На мить на обличчі Червоних Губ чітко проступає його вік. Він навіть здається зовсім немічним. Але потім він піднімає пістолет і знову направляє його на Тіну.
— Я не вб’ю її. — Він каже тоном генерала, який щойно прийняв доленосне стратегічне рішення. — Для початку. Я лише прострелю їй одну ногу. Щоб ти почув, як вона кричить. Якщо ти запалиш записники після цього, я прострелю їй другу ногу. Потім вистрелю в живіт. Вона помре, але в неї буде повно часу, щоб зненавидіти тебе, якщо вона ще те…
Ліворуч від Морріса лунає подвійний ляпанець. Це туфлі Піта впали поруч зі сходами. Наступної секунди Морріс, палець якого лежить на спусковому гачку, розвертається і стріляє в тому напрямку. Пістолет у нього невеликий, але в замкнутому просторі підвалу постріл звучить оглушливо. Піт мимоволі здригається, і запальничка вислизає у нього з пальців.
— Ні! — кричить Морріс, відвертаючись від Ходжеса, хоча Ходжес збігає по сходах настільки стрімко, що насилу зберігає рівновагу. Піт перед Моррісом як на долоні. Морріс піднімає на нього пістолет, але, перш ніж він встигає вистрілити, Тіна смикається вперед на своїй прив’язі і б’є його в задню частину ноги здоровою ступнею. Куля пролітає між шиєю і плечем Піта.
Тим часом вогонь стрімко розповзається по записних книжках.
Ходжес накидається на Морріса й хапає його за руку з пістолетом, не даючи вистрілити. Ходжес важчий і в кращій формі, але Морріс Белламі наділений силою божевільного. Вони танцюють, як п’яна пара, по підвалу. Ходжес тримає праве зап’ястя Морріса так, що маленький автоматичний пістолет дивиться у стелю, а Морріс лівою рукою хапається нігтями за обличчя Ходжеса, намагаючись видряпати очі.
Пітер оббігає палаючі записники — пальне, що затекло у глиб купи, уже запалало — і хапає Морріса зі спини. Морріс повертає голову, шкіриться і клацає на нього зубами. Очі його шалено обертаються.
— Руку! Тримай його руку! — кричить Ходжес. Вони всі разом, спотикаючись, перемістилися під сходи. Обличчя Ходжеса поцятковане кривавими подряпинами, місцями шкіра звисає зі щік клаптями. — Тримай її, поки він не здер з мене шкуру живцем!
Піт хапає ліву руку Белламі. За спиною у нього кричить Тіна. Ходжес двічі б’є кулаком в обличчя Белламі — важкі, поршневі удари. Це добиває його: обличчя Морріса стає млявим, ноги підкошуються. Тіна продовжує волати, у підвалі стає світліше.
— Дах, Піті! Дах займається!
Морріс стоїть на колінах, голова звісилась, з підборіддя, губ і зламаного носа рясно тече кров. Ходжес бере його праве зап’ястя і прокручує. Лунає тріск, зап’ястя ламається, і маленький автоматичний пістолет летить на підлогу. Ходжес встигає подумати, що все скінчено, перш ніж падлюка потужним рухом знизу вгору б’є Ходжеса цілою рукою прямо по ядрах і наповнює його живіт рідким болем. Морріс кидається між його розставлених ніг, поки Ходжес задихається й хапається за пульсуючу промежину.
— Піті, Піті, стеля!
Піт гадає, Белламі кинеться за пістолетом, але той про нього зовсім забув. Його мета — записники. Зараз вони вже перетворилися на справжнє багаття: палітурки закручуються, коричневі сторінки вистрілюють іскрами, які підпалили кілька клаптиків звисаючого шмаття. Полум’я починає підійматися по них, гублячи вогняні серпантини. Один із них падає на голову Тіни, і до запаху паленого паперу і клоччя додається запах паленого волосся. Скрикнувши від болю, вона мотає головою і скидає з себе палаючий клаптик.
Піт кидається до неї, по дорозі відфутболивши маленький автоматичний пістолет у глиб підвалу. Він прибиває вогники на її тліючому волоссі, після чого починає боротися з вузлами.
— Ні! — відчайдушно виє Морріс, але не Пітові. Він падає навколішки перед записниками, як релігійний фанатик перед палаючим вівтарем. Він тиче у вогонь руки, намагаючись розкидати купу. Від цього вгору здіймається новий стовп іскор. — Ні, ні, ні, ні!
Ходжес хоче підбігти до Пітера і його сестри, але в нього виходить тільки незграбна п’яна хода. Біль із промежини розтікається по ногах, розслабляючи м’язи, над зміцненням яких він так наполегливо працював. Проте він береться за один із вузлів на помаранчевому електричному дроті. Він знову шкодує, що не захопив ножа, але перерізати цей провід було б не так просто. Погань товста.
Навколо них обсипається вогненний дощ зі шмаття. Ходжес відбиває їх руками від дівчинки, побоюючись, щоб її тонка блузка не спалахнула. Вузол піддається, нарешті піддається, але дівчинка борсається…
— Припини, Тіно, — каже Піт. По обличчю його стікає піт. У підвалі стає спекотно. Там вузли, ти їх знову затягуєш. Не смикайся.
Зойки Морріса перетворюються на виття, як від нестерпного болю. У Ходжеса немає часу дивитися на нього. Петля, за яку він тягне, несподівано слабшає. Він відтягує Тіну від печі, руки її все ще зв’язані за спиною.
Вийти сходами не вдасться: нижні сходи горять, верхні вже займаються. Столи, стільці, коробки зі старими паперами — усе охоплено вогнем. Морріс Белламі теж охоплений вогнем. І спортивна куртка, і сорочка під нею горять. Але він продовжує копатися в багатті, сподіваючись дістати незгорілі записники, які ще залишились у глибині. Пальці його чорніють. Хоча біль має бути пекельним, він не зупиняється. Ходжес встигає згадати дитячу казочку, у якій вовк лізе крізь димар і падає в казан із окропом. Його дочка, Елісон, не хотіла її слухати, говорила, що вона занадто стра…
— Білле! Білле! Сюди!
Ходжес бачить Джерома в одному з вікон підвалу. Ходжес згадує свої слова: «Усі свої думки залишайте при собі», — і радіє, що вони цього не виконують. Джером лежить на животі, просунувши руки крізь вікно.
— Піднімайте! Піднімайте її! Швидше, поки ви всі там не підсмажилися.
Піт майже без допомоги Ходжеса несе Тіну через підвал до вікна крізь іскри й палаюче шмаття. Один шматок падає йому на спину, і Ходжес змахує його рукою. Піт піднімає сестру. Джером підхоплює її під пахвами і витягує назовні, кінець комп’ютерного шнура, яким Морріс зв’язав їй руки, волочиться, підстрибуючи, за нею.
— Тепер ти, — видихає Ходжес.
Піт киває головою.
— Спочатку ви. — Він дивиться нагору на Джерома. — Ви тягніть, я підштовхну.
— Добре, — каже Джером. — Підніміть руки, Білле.
Сперечатися часу немає. Ходжес піднімає руки й відчуває, як їх схопили. Він встигає подумати: «Неначе в наручниках опинився», після чого його починають тягнути нагору. Спочатку повільно — він набагато важчий за дівчинку, — але потім дві руки міцно впираються йому в сідниці й починають штовхати. Він піднімається в чисте, прозоре повітря, гаряче, але прохолодніше, ніж у підвалі, й опиняється поруч із Тіною Сауберс. Джером знову пірнає головою у вікно.
— Тепер ти, хлопче. Ворушися!
Піт піднімає руки, і Джером бере його за зап’ястя. Підвал заповнюється димом, Піт починає кашляти й мало не блює, коли перебирає по стінці ногами. Вислизнувши назовні, він повертається й зазирає назад у підвал.
Опудало, що повністю обвуглилось, сидить навколішках, зануривши вогняні руки в палаючі записники. Обличчя Морріса плавиться. Він видає несамовитий крик і починає притискати палаючі залишки роботи Ротстайна, що розсипаються, до палаючих грудей.
— Не дивися на це, хлопче, — говорить Ходжес, кладучи руку на плече Піта. — Не треба.
Але Піт хоче дивитися. Він повинен дивитися.
Він думає: «Це я міг зараз горіти».
Він думає: «Ні. Тому що я знаю різницю. Я знаю, що має значення».
Він думає: «Господи, якщо ти існуєш… зроби так, щоб це було правдою».
Піт дозволяє Джерому донести Тіну до бейсбольного поля, потім каже:
— Віддай її мені, будь ласка.
Джером уважно дивиться на нього: бліде, приголомшене обличчя, обпечене до пухирів вухо, обвуглені дірки на сорочці.
— Ти впевнений?
— Так.
Тіна вже тягне до нього руки. Після того як її витягли з палаючого підвалу, вона мовчала, але тепер, коли її взяв Піт, вона обхоплює його шию, притискається щокою до його плеча й починає голосно плакати.
Доріжкою до них біжить Холлі.
— Дякувати Богу! — вигукує вона. — Усі тут. А де Белламі?
— Там, у підвалі, — каже Ходжес. — І якщо він ще не вмер, то дуже про це шкодує. У тебе мобільник з собою? Виклич пожежних.
— Що з нашою мамою? — запитує Піт.
— Думаю, у неї все буде добре, — каже Холлі, знімаючи з пояса телефон. — Її на швидкій повезли до лікарні Кінер. Вона була при тямі й розмовляла. Лікарі сказали, життєві показники в неї непогані.
— Дякувати Богу, — говорить Піт. Тепер і він починає плакати. Сльози залишають чисті доріжки на плямах сажі в нього на щоках. — Якби вона померла, я б убив себе. Тому що це я в усьому винен.
— Ні.
Піт дивиться на нього. Тіна теж повертається до нього, не відпускаючи шиї брата.
— Ти знайшов записники й гроші, так?
— Так. Випадково. Вони були закопані в скрині біля струмка.
— Будь-хто вчинив би так само, як ти, — зауважує Джером. — Чи не так, Білле?
— Так, — каже Білл. — Для родини ти робиш все, що можеш. Як ти пішов за Белламі, коли він забрав твою сестру.
— Краще б я ніколи не знаходив цієї скрині, — говорить Піт. Але він не говорить, і ніколи не скаже, як йому шкода, що записники загинули. Усвідомлення цього пече як вогонь. Він розуміє, що відчував Морріс, і це теж обпікає вогнем. — Краще б вона залишилася в землі.
— Якби та якби, — говорить Ходжес. — Ходімо. Треба прикласти лід, поки не розпухло занадто сильно.
— Де не розпухло? — запитує Холлі. — Ти ж ніби цілий і неушкоджений.
Ходжес обіймає її однією рукою за плечі. Іноді Холлі клякне, коли він таке робить, але не цього разу, тому він ще й цілує її в щоку. Це викликає невпевнену посмішку.
— Він улучив тобі туди, де хлопчикам боляче?
— Так. Тепер помовч.
Вони йдуть повільно, через Ходжеса і через Піта. Сестра стає все важчою, але він не хоче опускати її на землю. Він хоче донести її на руках до самого будинку.