Що впало, те пропало

Після

У п’ятницю, перед вікендом, що передує Дню праці[136], «Джип Вранглер» — старий за віком, але улюбленець господаря — в’їжджає на стоянку над Макгінніс-парком із його ігровими полями малої ліги й зупиняється поруч із синім «Мерседесом», на якому теж помітні ознаки старіння. Джером спускається трав’янистим схилом до столика для пікніка, на якому вже розкладено наїдки. В одній руці в нього погойдується паперовий пакет.

— Йо, Холліберрі!

Вона повертається.

— Скільки разів тобі казати, щоб ти не називав мене так? Сто? Тисячу? — Але вимовляє це вона з посмішкою, і коли він обіймає її, обіймає його у відповідь. Джером долю не спокушає, гарненько один раз стискає її в обіймах, після чого запитує, що на обід.

— Курячий салат, салат із тунцем і салат зі свіжої капусти. Ще я принесла бутерброди зі смаженою яловичиною. Для тебе, якщо ти захочеш. Я не їм червоне м’ясо, воно руйнує мої добові ритми.

— Тоді я спробую зробити так, щоб вони тебе довго не спокушали.

Вони сідають. Холлі розливає «Снепл»[137] у пластикові стаканчики. Вони випивають за закінчення літа, а потім захоплюються розмовою й базікають про кіно та телепередачі, тимчасово уникаючи причини, через яку вони тут зустрілися: ця зустріч остання перед розставанням, принаймні на деякий час.

— Шкода, що Білл не зміг прийти, — каже Джером, приймаючи в Холлі шматочок шоколадного торта з кремом. — Пам’ятаєш, як ми всі зібралися тут на пікнік після його справи? Відсвяткувати рішення не відправляти його за ґрати.

— Пам’ятаю це чудово, — відповідає Холлі. — Ти хотів їхати автобусом.

— Тому що автобуса возить безкоштовна! — вигукує Тайрон Екстазний Кайф. — Моя їздити все безкоштовна, все, що може, міс Холлі!

— Це вже приїлося, Джероме.

Він зітхає.

— Напевно, так.

— До Білла зайшов Піт Сауберс, ось чому він не приїхав. Він просив передати тобі привіт і сказати, що хотів би побачитися з тобою до того, як ти повернешся в Кембридж. Витри ніс. Ти шоколадом вимазався.

Він стримує бажання сказати: «Моя любити шоколадний колір найбільше».

— Як Піт?

— Усе гаразд. Він хотів поділитися якоюсь чудовою новиною з Біллом особисто. Я цей пиріг вже не подужаю. Хочеш доїсти? Якщо ти не проти за мною доїдати. Я не ображусь, адже в мене немає застуди й нічого заразного.

— Та я б твоєю зубною щіткою зуби чистив! — каже Джером. — Але в мене вже не лізе.

— Оооох, — щулиться Холлі. — Я б ніколи не стала користуватися чужою зубною щіткою.

Вона збирає пластикові стаканчики й тарілки та несе їх до найближчої урни.

— О котрій ти завтра їдеш? — запитує Джером.

— Сонце сходить о шостій п’ятдесят п’ять. Я розраховую бути в дорозі найпізніше о сьомій тридцять.

Холлі їде в Цинциннаті провідати матір. Сама. Джером насилу вірить у це. Він радий за неї, але й боїться. Раптом щось станеться, і вона впаде в істерику?

— Не хвилюйся, — каже вона, повертаючись і сідаючи на своє місце. — Я впораюся. Їхатиму лише по магістралі, удень, погоду обіцяють гарну. До того ж я беру із собою три своїх улюблених саундтреки до фільмів: «Проклятий шлях», «Втеча з Шоушенка» і «Хрещений батько 2». Який із них найкращий, як на мене. Хоча Томас Ньюмен, за великим рахунком, набагато кращий за Ніно Рота. У Томаса Ньюмена музика загадкова.

— «Список Шиндлера» Джона Вільямса, — говорить Джером. — Краще за нього просто нічого не може бути.

— Джероме, я не хочу сказати, що ти слухаєш усіляке лайно, але… взагалі-то, так і є.

Він задоволено сміється.

— У мене є телефон та iPad, обидва повністю заряджені. «Мерседес» щойно пройшов повну перевірку. Та й там всього-на-всього чотириста миль[138] шляху.

— Круто. Але, коли що, дзвони мені. Мені або Біллу.

— Звісно. Коли ти їдеш у свій Кембридж?

— Наступного тижня.

— З доками покінчено?

— Так. Дякувати Богу. Фізична праця, може, і корисна для тіла, але не здатна зробити душу шляхетнішою.

Холлі, як і раніше, відчуває незручність, коли виникає необхідність дивитися в очі іншій людині, навіть найближчій, але вона робить над собою зусилля й зустрічається поглядом із Джеромом.

— У Піта все добре, у Тіни все відмінно, їхня мати вже встала на ноги. Це, звичайно, чудово, але чи так усе добре у Білла? Скажи правду.

— Не розумію, чому ти питаєш. — Тепер уже Джерому важко дивитися прямо в очі.

— По-перше, Білл сильно схуд. Він занадто захопився вправами й салатами. Але мене не це турбує.

— Правда? — Але Джером знає, і це його не дивує, що вона знає, хоч Білл і впевнений, що зумів це від неї приховати. У Холлі є свої способи.

Вона каже упівголоса, ніби боїться, що її можуть почути сторонні вуха, хоча навколо них у радіусі ста ярдів[139] ні душі.

— Як часто він у нього буває?

Джерому немає потреби питати, про кого вона говорить.

— Не знаю.

— Частіше, ніж раз на місяць?

— Гадаю, так. Напевно.

— Раз на тиждень?

— Може, і не так часто. — Хоча хто знає?

— Навіщо? Він же… — Губи Холлі тремтять. — Брейді Хартсфілд майже овоч!

— Тобі не треба себе звинувачувати, Холлі. У жодному разі. Ти вдарила його, тому що він збирався підірвати кілька тисяч підлітків.

Він намагається доторкнутися до її руки, але вона відсмикує її.

— Я й не звинувачую себе. Я б зробила це знову. Але мені неприємно думати, що Білл одержимий ним. Я знаю, що таке одержимість — нічого доброго!

Вона складає руки на грудях — давній жест самозаспокоєння, до якого вона вже майже перестала вдаватися.

— Я не думаю, що це одержимість. — Обережно, промацуючи ґрунт, вимовляє Джером. — Навряд чи це пов’язано з минулим.

— Що ще це може бути? У цього чудовиська немає майбутнього!

«Білл у цьому не такий впевнений», — думає Джером, але вголос цього не говорить. Холлі вже краще, але вона, як і раніше, дуже вразлива. І, як вона сама сказала, кому, як не їй знати, що таке одержимість. До того ж він не розуміє, що стоїть за цією нескінченною цікавістю Білла до Брейді. Усе, що в нього є, це відчуття. Інтуїція.

— Та хай йому грець, — каже він. Цього разу, коли він кладе долоню на її руку, вона дозволяє їй залишитися, і вони якийсь час розмовляють про інші речі. Потім він дивиться на годинник. — Ну, мені час. Я обіцяв забрати Барбару і Тіну з роликового катка.

— Тіна закохана в тебе, — сухо вимовляє Холлі, коли вони піднімаються схилом до машин.

— Якщо й так, це мине, — говорить він. — Я їду на схід, і дуже скоро в її житті з’явиться якийсь симпатичний хлопець. Вона буде писати його ім’я на обкладинках своїх зошитів.

— Мабуть, — каже Холлі. — Зазвичай це так відбувається, так? Просто я не хочу, щоб ти з неї сміявся. Вона вирішить, що ти злий, і засумує.

— Не буду, — обіцяє Джером.

Вони підходять до машини, і Холлі знову змушує себе подивитися йому прямо в очі.

— Я не закохана в тебе. Так, як вона. Але я все одно тебе дуже люблю. Тому бережи себе, Джероме. Деякі студенти, трапляється, роблять дурниці. Не стань одним із них.

Цього разу вона обіймає його.

— А, о, мало не забув! — похоплюється Джером. — Я привіз тобі маленький подарунок. Це футболка, хоча сумніваюся, що ти захочеш її вдягнути, коли поїдеш до мами.

Він вручає їй пакет. Вона дістає з нього яскраво-червону футболку з коротким рукавом і розгортає. На грудях кричущими чорними літерами написано:

— Їх продають у книгарні Міського коледжу. Я взяв найбільшу за розміром, раптом ти захочеш зробити з неї нічну сорочку. — Він спостерігає за її обличчям, поки вона дивиться на напис. — Звичайно, ти можеш повернути її або обміняти на щось, якщо вона тобі не подобається.

— Вона мені дуже подобається, — каже Холлі, і губи її розтягуються в посмішку. Ту, яка подобається Ходжесові. Яка робить з неї красуню. — І я вдягну її, коли поїду до мами. Навмисно, щоб її подражнити.

Джерома це настільки дивує, що вона сміється.

— У тебе ніколи не виникало бажання подражнити свою матусю?

— Час від часу. І Холлі… Я тебе теж люблю. Ти ж це знаєш, авжеж?

— Знаю, — каже вона, притискаючи футболку до грудей. — І я рада. Що є таке лайно, на яке зовсім не насрати.

Ходжес іде доріжкою вздовж покинутої земельної ділянки з боку Березової вулиці і знаходить Піта на березі струмка. Він сидить біля води, притиснувши коліна до грудей й обхопивши їх руками. Поруч із ним кострубате дерево нависає над потоком, який після довгого спекотного літа схуд до розмірів цівки. Під деревом зяє розрита заново яма, у якій було заховано скриню. Сама скриня кривобоко стоїть тут же, на березі. Виглядає вона старою-старезною і доволі зловісною — прибулець із тих років, коли диско ще було в розквіті. Поруч стоять штатив для фотоапарата і дві сумки, схожі на ті, з якими подорожують фотографи.

— Знаменита скриня, — говорить Ходжес, сідаючи поруч із Пітом.

Піт киває.

— Так. Знаменита скриня. Фотограф із помічником пішли обідати, але, гадаю, вони незабаром повернуться. Їжа в місцевих ресторанах їм не сподобалася. Вони з Нью-Йорка, — додає він, знизавши плечима, неначе це все пояснює. — Спочатку він хотів, щоб я сів на скриню і підпер голову кулаком. Ну, знаєте, як та знаменита скульптура. Я відрадив його, але це було не просто.

— Це для місцевої газети?

Піт хитає головою й починає посміхатися.

— Це мої гарні новини, містере Ходжес. Фотографії для «Нью-Йоркера». Вони хочуть надрукувати оповідання про те, що сталося. І не маленьке. Їм потрібен матеріал для «колодязя» — це так вони називають середину журналу. Справді великий матеріал. Можливо, найбільший, який у них був.

— Це ж чудово!

— Буде, якщо я не облажаюся.

Ходжес дивиться на нього секунду.

— Стривай. Ти сам будеш його писати?

— Ага. Спочатку вони хотіли прислати одного зі своїх письменників — Джорджа Пакера[140], а він дійсно гарний, щоб узяти в мене інтерв’ю і написати оповідання. Це велика справа, тому що Джон Ротстайн у минулому був їх зіркою, одного рівня з Джоном Апдайком, Ширлі Джексон… Ну, ви знаєте, про кого я.

Ходжес не знає, але киває.

— Ротстайн був, типу, рятівним притулком для підліткових страхів, а потім для страхів середнього класу. Начебто Джон Чівера. Я зараз читаю Чівера. Знаєте його оповідання «Плавець»?

Ходжес киває головою.

— Варто почитати. Він класний. Коротше, їм потрібне оповідання про записники. Уся історія, від початку до кінця. Вони це задумали після того, як провели три-чотири графологічних експертизи фотокопій, які я зробив, і фрагментів.

Про фрагменти Ходжес знає. У вигорілому підвалі залишилося достатньо обвуглених фрагментів, щоб підтвердити твердження Піта, що втрачені записники справді належали Ротстайну. Поліція, вивчивши минуле Морріса Белламі, підкріпила фактами історію Піта. У якій Ходжес ніколи і не сумнівався.

— Наскільки я зрозумів, ти відмовив Пакеру.

— Я відмовив всім. Якщо це оповідання буде написане, це повинен зробити я. І не тільки тому, що я був там, але ще тому, що роботи Джона Ротстайна змінили мо…

Він замовкає.

— Ні. Я хотів сказати, що його роботи змінили моє життя, але це не так. Не думаю, що в підлітка є щось, що можна змінювати. Мені лише минулого місяця виповнилося вісімнадцять. Напевно, я мав на увазі, то його роботи змінили мою душу.

Ходжес посміхається.

— Розумію.

— Головний редактор сказав, що я занадто молодий. Це краще, ніж «позбавлений таланту», вірно? Тому я послав йому зразки своїх творів. Допомогло. Ще я поговорив із ним. Це було не так уже й важко. Після спілкування з Моррісом Белламі перемови з хлопцем з нью-йоркського журналу — раз плюнути, а не справа. Ото були перемови.

Піт знизує плечима.

— Звичайно, вони відредагують там усе по-своєму. Я читав, як це робиться, і я не проти. Але, якщо вони захочуть це опублікувати, там стоятиме моє ім’я.

— Жорстка позиція, Піте.

Він якийсь час дивиться на скриню і на мить виглядає старшим за свої вісімнадцять.

— Це жорсткий світ. Я це зрозумів після того, як мого батька переїхали машиною біля Міського Центру.

Не знаючи, що на це відповісти, Ходжес мовчить.

— Знаєте, чого в «Нью-Йоркері» хочуть?

Ходжес не дарма майже тридцять років пропрацював у поліції.

— Припускаю, короткий переказ останніх двох романів. Про Джиммі Ґолда, його сестру й усіх їх друзів. Хто з ким, що, як, коли, і як все це владналося.

— Ага. І я — єдиний, хто про це знає. І це підводить мене до тієї частини, де я повинен вибачитися.

Він серйозно дивиться на Ходжеса.

— Піте, не потрібно вибачень. Проти тебе не висунуто жодних звинувачень, а я на тебе зла не тримаю. Ні краплини. Холлі і Джером теж. Ми просто раді, що твої мама й сестра одужали.

— Але все могло бути по-іншому. Якби я тоді не мовчав, як риба, у вас у машині, а потім не втік через аптеку, можу посперечатися, Белламі не прийшов би до нашого будинку. Тіні досі кошмари сняться.

— Вона звинувачує тебе?

— Узагалі-то, ні.

— Ну от, — каже Ходжес. — Ти ж стояв під дулом пістолета. Буквально й образно. Халлідей тебе дуже налякав, і ти не міг знати, що він уже мертвий, коли того дня ішов до нього в магазин. А щодо Белламі, ти навіть не знав, що він ще живий, тим паче, що він вийшов із в’язниці.

— Це все так, але Халлідей був не єдиною причиною, чому я не хотів розмовляти з вами. Мені все ще здавалося, що я зможу зберегти записники, розумієте? Тому я не хотів розмовляти з вами. Тому я втік тоді. Я хотів їх зберегти. Не скажу, що це була головна моя думка, але вона не покидала мене. Ці записники… Ніби… І я повинен сказати про це в оповіданні, яке пишу для «Нью-Йоркера»… Вони зачарували мене. Я мушу вибачитися, тому що я не так уже сильно відрізнявся від Морріса Белламі.

Ходжес бере Піта за плечі й заглядає йому прямо в очі.

— Якби це було так, ти б ніколи не пішов до того Залу, готовий спалити їх.

— Я впустив запальничку випадково, — спокійно вимовляє Піт. — Коли здригнувся від пострілу. Гадаю, я б усе одно це зробив — якби він вистрілив у Тіну, — але про це неможливо дізнатися напевно.

— Я це знаю напевно. І я впевнений у нас обох.

— Так?

— Так. Отже, скільки вони обіцяють тобі заплатити за це?

— П’ятнадцять тисяч доларів.

Ходжес аж присвиснув.

— Якщо візьмуть. Але вони візьмуть. Мені допомагає містер Рікер, і виходить дуже непогано. Перша половина в чернетках вже готова. Художня проза в мене сяк-так виходить, а такі речі — трохи краще. Колись, можливо, я зроблю на цьому кар’єру.

— А що зробиш із грошима? Відкладеш на коледж?

Він киває головою.

— До коледжу я все одно вступлю, так чи інакше. Щодо цього я не переймаюся. Гроші підуть на Чапел-ридж. Тіна переходить до нього цього року. Ви не уявляєте, яка вона щаслива.

— Це добре, — каже Ходжес. — Дійсно, добре.

Вони деякий час сидять мовчки, дивлячись на скриню. На доріжці лунають кроки й чоловічі голоси. Двоє молодиків, що з’явились, одягнені майже в однакові картаті сорочки та джинси, на яких ще видно магазинні складки. У Ходжеса з’являється підозра, що вони вважають, ніби в глибинці всі так одягаються. У одного на шиї висить фотоапарат, другий несе спалах.

— Як пообідали? — запитує Піт, коли вони починають по камінню переходити струмок.

— Чудово, — відповідає той, що з фотоапаратом. — Ми були в «У Денні». «Місяці над шиночкою»[141] — це щось! Самі оладки в них — справжній кулінарний шедевр. Але за роботу, Піте. Спочатку зробимо кілька знімків, де ти сидиш навпочіпки біля скрині. Ще я хочу зняти, як ти в неї заглядаєш.

— Вона порожня, — заперечує Піт.

Фотограф багатозначно стукає себе пальцем по лобі.

— Люди включать уяву. Почнуть гадати: «Що він відчував, коли першого разу відкрив скриню і побачив усі ці літературні скарби?» Розумієш?

Піт підводиться, обтрушує джинси, які набагато більше поношені й виглядають набагато природніше.

— Хочете подивитися, як проходитиме зйомка, містере Ходжес? Не кожен вісімнадцятирічний гідний портрета на всю шпальту в «Нью-Йоркері» поруч зі статтею, яку сам написав.

— Я б із задоволенням, але на мене очікує одна справа.

— Добре. Дякую, що прийшли й вислухали.

— Можеш вставити дещо до свого оповідання?

— Що?

— Те, що все почалося не з того, як ти знайшов цю скриню. — Ходжес дивиться на неї: чорну, потерту, стару, з подряпаними застібками і вкритою цвіллю кришкою. — Усе почалося з людини, яка принесла її сюди. І коли тобі хочеться звинувачувати себе за те, на що це обернулося, згадуй слова, які повторює Джиммі Ґолд: «Лайно? Ну й насрати!»

Піт сміється й простягає руку.

— Гарна ви людина, містере Ходжес.

Ходжес тисне руку.

— Називай мене Білл. Зараз нумо, посміхайся в камеру.

На протилежному березі він зупиняється й дивиться назад. За вказівкою фотографа Піт сидить навпочіпки, поклавши одну руку на потерту кришку скрині. Класична поза господаря, вона нагадала Ходжесу світлину, на яку натрапив одного разу, це був Ернест Гемінґвей, що присів поруч із убитим ним левом. Але на обличчі Піта немає й натяку на пихату, усміхнену, обмежену впевненість у собі. Обличчя Піта каже: «Мені це ніколи не належало».

«Збережи цю думку, хлопче, — думає Ходжес, прямуючи до машини. — Збережи цю думку».

Він сказав Піту, що на нього чекає одна справа. Це не зовсім так. Він міг би сказати, що на нього чекає робота, але й це не зовсім так. Хоча це було б ближче до істини.

Незадовго до того, як він вийшов із дому на зустріч з Пітом, йому зателефонувала Беккі Хелмінгтон із клініки травматичних уражень мозку. Щомісяця він виплачує їй невелику суму, щоб вона розповідала йому про стан Брейді Хартсфілда, пацієнта, якого Ходжес називає «мій хлопчик». Ще вона повідомляє йому про все незвичайне, що відбувається у відділенні, і передає останні чутки. Раціональний розум Ходжеса наполягає на тому, що всі ці чутки, не мають сенсу, що за ними нічого немає, і що для будь-якої події можна знайти раціональне пояснення, але його розум це не тільки раціональна верхівка. Під нею тягнеться цілий підземний океан — він вважає, що в кожної людини в голові є такий океан, — у якому плавають дивні істоти.

— Як син? — запитує він Беккі. — Сподіваюся, останнім часом не падав із дерев?

— Ні. У Роббі все відмінно. Уже читали сьогоднішню газету, містере Ходжес?

— Ще навіть не діставав її з сумки. — У цій новій ері, коли все доступно за один клік через інтернет, трапляються дні, коли він зовсім не дістає газети з сумки, і та стоїть поряд з «Лей-Зі-Боєм», як покинута дитина.

— Загляньте в розділ міських новин. На другу шпальту. Потім передзвоніть мені.

За п’ять хвилин.

— Святий Боже, Беккі!

— От і я так само подумала. Вона була дивовижною дівчиною.

— Ви сьогодні у відділенні?

— Ні, я зараз у сестри гостюю, на півночі штату. Вирішили разом провести вікенд. — Беккі ненадовго замовкає. — Узагалі-то, я подумувала, коли повернуся, перевестися у відділення інтенсивної терапії в головному корпусі. Там зараз є місце, і я втомилася від доктора Бабіно. Правду кажуть: іноді неврологи бувають більш божевільними, ніж їхні пацієнти. — Помовчавши, вона додає: — Я б сказала, що й від Хартсфілда втомилася, але це буде не зовсім правильно. Якщо чесно, я його трохи боюся. Так само, як боялася місцевого будинку з привидами, коли була маленькою.

— Справді?

— Ага. Я знала, що там немає привидів, але, з іншого боку, що, якщо вони там були?

Ходжес прибуває до шпиталю на початку третьої, і цього передсвяткового дня клініка травматичних уражень мозку здається як ніколи безлюдною. У кожному разі, у денний час.

Чергова сестра — на бейджику зазначено: Норма Вілмер — дає йому відвідувацький пропуск. Прикріплюючи його до сорочки, Ходжес говорить мимохідь:

— Я чув, у вас у відділенні вчора сталася трагедія.

— Я не можу про це говорити, — відповідає сестра Вілмер.

— Коли це сталося, ви чергували?

— Ні. — Вона повертається до своїх паперів та моніторів.

Нічого, про подробиці він може дізнатися від Беккі, коли вона повернеться й знайде час проревізувати свої джерела. Якщо вона доведе до кінця свій план і переведеться (для Ходжеса це найкраща ознака того, що тут справді щось відбувається), він знайде іншого помічника. Серед медсестер є завзяті курці, незважаючи на те, що вони знають про шкідливість цієї звички, а такі люди завжди раді заробити на кишенькові витрати.

Ходжес неквапливим кроком наближається до палати 217, відчуваючи, що серце його б’ється сильніше й швидше, ніж зазвичай. Ще одна ознака того, що він почав ставитися до цього серйозно. Історія, розказана в ранковій газеті, неабияк вразила його.

Дорогою він зустрічає Бібліотечного Ела з його звичайним візком і звично вітається:

— Привіт, Еле. Як справи?

Ел відповідає не одразу. Спочатку він начебто навіть зовсім не помічає його. Схожі на синці круги в нього навколо очей здаються темнішими, ніж завжди, а волосся, яке зазвичай акуратно зачесане, зараз скуйовджене. І навіть бейджик його висить догори ногами. Ходжесові знову спадає на думку: «Невже він справді починає потроху втрачати зв’язок із реальністю?»

— Усе гаразд, Еле?

— Звичайно, — байдужо вимовляє Ел. — Усе гірше за те, що ви не бачите, чи не так?

Ходжес не знає, що відповісти на це non sequitur[142], і Ел іде, перш ніж він щось вигадає. Ходжес проводжає його спантеличеним поглядом, після чого продовжує шлях.

Брейді сидить на своєму звичайному місці біля вікна, у своєму звичайному одязі: джинси й картата сорочка. Хтось його підстриг. Погано. Волосся зрізане майже під корінь. Але Ходжес сумнівається, що хлопця це хоч якось бентежить. Навряд чи найближчим часом йому пощастить сходити на танці.

— Привіт, Брейді. Давненько не бачилися, як сказав корабельний священик матінці-ігумені.

Брейді продовжує дивитися у вікно, у голові Ходжеса звичні старі питання беруться за ручки й починають водити таночок. Чи бачить Брейді там що-небудь? Чи знає він, що в нього відвідувач? Якщо так, то чи розуміє, що це Ходжес? Чи думає він взагалі? Іноді він думає — принаймні цього достатньо, щоб вимовити кілька простих речень — і у відділенні фізіотерапії може пройти футів сорок[143] по тому, що пацієнти називають Поточною вулицею, але що це означає насправді? Риби плавають в акваріумі, але це не означає, що вони думають.

Ходжес думає, що усе гірше за те, що ви не бачите.

Що б це означало?

Він бере фотографію в срібній рамочці, на якій Брейді з матір’ю обіймаються й посміхаються на всі зуби. Якщо цей сучий потрух коли-небудь когось і любив, то це свою любу матусю. Ходжес дивиться, чи спричинить якусь реакцію те, що відвідувач узяв до рук фотографію Дебори Енн. Жодної реакції не видно.

— А вона виглядає гарячою штучкою, Брейді. Вона була гарячою жінкою? Така собі розпусна матуся?

Немає відповіді.

— Я тільки тому питаю, що, коли ми влізли у твій комп’ютер, знайшли там кілька відвертих її фотографій. Ну, знаєш, пеньюарчики, нейлонові панчішки, ліфчики, трусики. Вона в такому вигляді мені здалася дуже нічого. Решті копів теж, коли я показав їм знімки.

Незважаючи на те, що цю брехню він вимовляє зі звичайною розбещеністю, це, як і раніше, не викликає жодної реакції.

— Ти її трахав, Брейді? Можу посперечатися, що хотів.

Що це? Найменший рух бровою? Трохи помітне смикання куточка рота?

Можливо, але Ходжес знає, що це цілком могло бути грою його уяви, оскільки він хоче, щоб Брейді чув його. Ніхто в Америці не заслуговує більше солі на рани, ніж цей душогубний гівнюк.

— Можливо, ти спочатку вбив її, а вже потім трахнув? Так, можна обійтися й без люб’язностей, чи не так?

Нічого.

Ходжес сидить на стільці для відвідувачів і ставить фотографію назад на столик поряд з однією з тих електронних книжок «Заппіт», які Ел роздає пацієнтам, якщо хтось просить. Він складає на грудях руки й дивиться на Брейді, який ніколи не мав вийти з коми, але вийшов.

Добре.

Щось таке.

— Ти прикидаєшся, Брейді?

Він завжди це запитує і жодного разу не почув відповіді. Сьогодні відповіді він теж не дочекався.

— Учора вночі у відділенні покінчила з собою санітарка. У туалеті. Ти знав про це? Ім’я її поки не називається, але в газеті написано, що вона померла від втрати крові. Гадаю, вважається, що вона перерізала собі вени, але не впевнений. Якби ти про це дізнався, можу посперечатися, тебе б це втішило. Ти ж завжди був небайдужий до гарних самогубств, чи не так?

Він чекає. Нічого.

Ходжес нахиляється вперед, вдивляючись у порожнє обличчя Брейді, і говорить із запалом:

— Але питання в тому — чого я не розумію, — як вона це зробила. Дзеркала в тій кімнаті не скляні, а з полірованого металу. Можливо, вона скористалася дзеркальцем зі своєї косметички або чимось на зразок, тільки для такої справи це занадто дрібне знаряддя. Усе одно, як іти з ножем туди, де стріляють. — Він відкидається на спинку. — А може, у неї все ж таки був ніж? Ну, знаєш, бувають такі маленькі ножі швейцарської армії. У сумочці. У тебе був такий?

Немає відповіді.

Або є? У нього з’явилося відчуття, дуже сильне, що через порожній погляд Брейді спостерігає за ним.

— Брейді, деякі санітарки вірять, що ти можеш звідси відкривати й закривати воду в себе в туалеті. Вони гадають, що ти це робиш тільки для того, щоб їх налякати. Це правда?

Нічого. Але відчуття, що за ним спостерігають, не слабшає. Річ у тому, що Брейді, дійсно, обожнював самогубства. Можна сказати, що самогубства були його візитною карткою. До того, як Холлі заспокоїла його Веселим Ляпанцем, Брейді намагався схилити Ходжеса до самогубства. Не вийшло… Але він досяг успіху з Олівією Трелоні, колишньою власницею «Мерседеса», який зараз належить Холлі Джібні і на якому вона планує їхати в Цинциннаті.

— Якщо ти можеш це зробити, зроби. Ну ж бо. Покажи, на що здатний. Прояви свій талант. Що скажеш, а?

Тиша.

Дехто з санітарок вважає, що після численних ударів по голові, отриманих тієї ночі, коли він намагався підірвати аудиторію «Мінго», мозок Хартсфілда якимось чином переорганізувався. Що численні удари по голові наділили його… силою. Доктор Бабіно каже, що це просто смішно, це щось на кшталт медичних міських легенд. Ходжес упевнений, що він правий, але відчуття, що за ним спостерігають, не зникає.

Як і відчуття, що десь глибоко всередині Брейді Хартсфілд сміється з нього.

Він бере електронну книгу, яскраво-блакитну. Минулого разу, побувавши в клініці, він дізнався від Бібліотечного Ела, що Брейді подобаються анімовані заставки. «Він дивиться на неї годинами», — сказав Ел.

— Подобається ця штука, так?

Нічого.

— Хоча ти з нею і впоратися не можеш, так?

Нуль. Зеро. Порожнеча.

Ходжес кладе її поруч із фотографією і підводиться.

— Подивимося, що мені пощастить дізнатися щодо санітарки. Чого не нарию я, нариє мій помічник. У нас є джерела. Ти радий, що ця санітарка померла? Вона тебе ображала? Вона ляскала тебе по носі або крутила твою маленьку нікчемну піпку, можливо, тому що ти переїхав когось із її друзів або родичів біля Міського Центру?

Нічого.

Нічого.

Ніч…

Очі Брейді повертаються в очницях. Він дивиться на Ходжеса, і на мить Ходжес ціпеніє від крижаного, невимовного жаху. Ці очі мертві, але за ними він бачить щось нелюдське. Їхній погляд змушує його пригадати фільм про дівчинку, одержиму Пазузу[144]. Потім очі повертаються до вікна, і Ходжес наказує собі не бути ідіотом. Доктор Бабіно каже, що Брейді вже відновив усі здібності, які міг відновити, а це зовсім небагато. Він чиста грифельна дошка, і на ній не написано нічого, крім того, що сам Ходжес відчуває до цієї людини, наймерзеннішої істоти серед усіх тих, кого він зустрічав за всі роки роботи в правоохоронних органах.

«Я хочу, щоб він знаходився тут, щоб я міг робити йому боляче, — думає Ходжес. — Усього лише. Виявиться, що вона посварилася з чоловіком або була наркоманкою, і її хотіли звільнити, або й те, і інше водночас».

— Добре, Брейді, — говорить він. — Я валю звідси. Роблю так, щоб про мене одна згадка лишилася. Щоб можна було забути, як мене звали. Але мушу сказати, як один друг іншому, що в тебе дійсно гівняна зачіска.

Немає відповіді.

— Прощавай-будь, алігаторе. До зустрічі, крокодиле.

Він іде, обережно зачинивши за собою двері. Якщо там ще залишилося щось від Брейді, грюкнути дверима означало б зробити йому задоволення думати, ніби він діє Ходжесові на нерви.

Хоча, звичайно ж, діє.

Коли Ходжес пішов, Брейді підводить голову. Блакитна електронна книга, що лежить поруч із фотографією матері, раптово оживає. Під веселу музику анімована рибка починає кидатися по екрану. Екран перемикається на заставку зі «Злими пташками», потім на «Модну прогулянку Барбі», потім на «Галактичного Воїна». Після цього екран знову гасне.

У туалеті з крана в раковину цебенить вода, потім перестає.

Брейді дивиться на зображення себе з матір’ю, усміхнених, щока до щоки. Дивиться на неї. Дивиться на неї.

Фотографія падає.

Дзинь.

26 липня 2014 року