Що впало, те пропало

1

Керміт Вільям Ходжес — для друзів просто Білл — їде по Аеропорт-роуд, опустивши скло на вікнах, увімкнувши радіо, підспівуючи «Багато чого потрібно для сміху, для сліз потрібен поїзд» Ділана[30]. Йому шістдесят шість, не молодик, але для людини, що пережила серцевий напад, виглядає цілком пристойно. Він скинув сорок фунтів після серцевого нападу й перестав їсти консервовану їжу, кожна ложка якої його повільно вбивала.

«Ви хочете дожити до сімдесяти п’яти? — запитав його кардіолог. Це було під час першого повного обстеження, за декілька тижнів після імплантації електрокардіостимулятора. — Якщо хочете, забудьте про шкварки й пончики. Потоваришуйте з салатами».

Порада, звісно, не дотягує до рівня «люби свого ближнього, як самого себе», але Ходжес поставився до неї конче серйозно. На сидінні поруч із ним лежить білий паперовий пакет із салатом. У нього буде повно часу, аби з’їсти його й навіть запити «Дасані»[31], якщо літак Олівера Меддена прилетить за розкладом. І якщо Медден узагалі з’явиться. Холлі Джібні запевнила його, що Медден уже в дорозі — вона знайшла розклад його рейсу на сайті під назвою «AirTracker», — але не можна виключати можливість того, що він відчув, куди вітер дме, і попрямує до іншого місця. Він уже досить довго займається своїми брудними справами, а в таких хлопців дуже чуйні носи.

Ходжес залишає позаду під’їзну дорогу, з’являється біля терміналів, проїжджає парковку і їде далі, рухаючись за вказівниками з написами: «ЕЙР ФРАЙТ», «СІГНЕЧЕ ЕЙР», «ТОМАС ЗЕЙН АВІЕЙШН». Біля останнього він повертає. Це незалежний оператор наземного обслуговування рейсів (ОНО), який зіщулився — майже буквально — у тіні набагато більшого за нього сусіднього «Сігнече ейр». Зелена трава пробивається з тріщин в асфальті на маленькій стоянці, яка, крім переднього ряду, порожня. Передній ряд зайнятий машинами, які здають напрокат, дюжина або близько того. Серед автомобілів економ-класу й середніх за розміром громадиться чорний «Лінкольн Навігатор»[32] із тонованим склом на вікнах. Ходжес бачить у цьому добрий знак. Його людина полюбляє їздити з шиком, типова звичка серед таких покидьків. І хоч його людина може носити костюм за тисячі доларів, він усе одно залишається покидьком.

Ходжес об’їжджає стоянку й зупиняється на майданчику для розворотів під вивіскою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ЗАВАНТАЖЕННЯ І РОЗВАНТАЖЕННЯ».

Ходжес сподівається, що буде завантажуватися.

Дивиться на годинник. За чверть одинадцята. Він згадує слова матері: на важливу справу завжди приходь раніше, Біллі, і спогад цей змушує його посміхнутися. Він знімає з ременя айфон і дзвонить до офісу. Встигає прозвучати тільки один гудок.

— «Що впало, те пропало», — вимовляє Холлі. Вона завжди починає з назви компанії, хто б не дзвонив, це один із її маленьких пунктиків. У неї багато маленьких пунктиків. — Ти на місці, Білле? В аеропорту? Так?

Якщо не вважати маленьких пунктиків, ця Холлі Джібні зовсім не схожа на ту, яку він уперше зустрів чотири роки тому, коли вона приїхала до міста на похорон тітки, і змінилася вона на краще. Хоча знову почала потайки палити — він відчував запах сигарет у її диханні.

— Я на місці, — відповідає він. — Скажи, що мені пощастить.

— Везіння тут ні до чого, — каже вона. — «AirTracker» — відмінний сайт. Можливо, ти захочеш дізнатися, що зараз в американському повітряному просторі знаходиться шість тисяч чотириста дванадцять літаків. Цікаво, чи не так?

— Я вражений. Медден не затримується? Буде об одинадцятій тридцять?

— Точніше, об одинадцятій тридцять сім. Ти збиране молоко на столі залишив. Я поставила в холодильник. У спекотні дні збиране молоко миттю скисає. Навіть із кондиціонером. — Це вона через своє постійне бубоніння змусила його встановити кондиціонер. Холлі стає справжньою буркотункою, якщо дійсно чогось хоче.

— Випий його, Холлі, — каже він. — У мене «Дасані».

— Ні, дякую, я п’ю свою дієтичну колу. Дзвонила Барбара Робінсон. Хотіла поговорити з тобою. Уся така серйозна була. Я сказала їй, щоб зателефонувала пізніше, сьогодні вдень, або що ти сам їй подзвониш. — У її голос заповзає невпевненість. — Це нічого? Я подумала, ти хочеш, щоб телефон у тебе поки що був незайнятий.

— Усе гаразд, Холлі. Вона не сказала, чому така серйозна була?

— Ні.

— Передзвони їй і скажи, що я зв’яжуся з нею, як тільки закінчу тут.

— Обережніше там, добре?

— Я завжди обережний. — Холлі знає, що це не зовсім так. Чотири роки тому він якимось дивом не загинув від вибуху, разом із братом Барбари, Джеромом, і самою Холлі. А ось кузині Холлі не пощастило. Хоча це було раніше. Ходжес, який був більш ніж наполовину закоханий у Джейні Паттерсон, досі горює. І досі звинувачує себе. Зараз він сам про себе дбає, адже думає, що саме цього хотіла б Джейні.

Він радить Холлі триматися й повертає айфон на ремінь, на те місце, де він носив свій «Глок»[33] до того, як вийшов у відставку. У відставці він постійно забував десь свій мобільний, але ті часи давно минули. Те, чим він зараз займається, звичайно, не жетон носити, але теж непогано. Узагалі-то, до тенет «Що впало, те пропало», як правило, потрапляє лише дрібна рибка, але сьогодні це блакитний тунець, і Ходжес у захваті. Він бачить великий день розплати, але не це головне. Він має справу — ось що головне. Його доля й призначення — ловити таких хлопців, як Олівер Медден, і він має намір займатися цим, поки є сили. Якщо пощастить, у нього є на це років вісім-дев’ять, і він збирається цінувати кожен день. Ще він гадає, що й Джейні бажала б для нього такої долі.

Він так і чує, як вона каже йо, кумедно морщачи ніс.

Барбара Робінсон теж ледве не загинула чотири роки тому; вона пішла на той фатальний концерт із матір’ю і купкою подружок. Барбс була життєрадісною, щасливою дитиною тоді, і є життєрадісним, щасливим підлітком зараз — він бачить її іноді, коли заходить перекусити до Робінсонів, тільки зараз, коли Джером завжди на заняттях, це відбувається рідше. Хоча, можливо, Джером повернувся на літні канікули? Він при нагоді дізнається в Барбари. Ходжес сподівається, що вона нікуди не встрягне. Навряд чи. Вона з хороших дітей, таких, які переводять бабусь через дорогу.

Ходжес розгортає салат, зрошує його низькокалорійним соусом і починає наминати. Він зголоднів. Голодним бути добре. Голод — ознака здоров’я.

2

Морріс абсолютно не відчуває голоду. Бублик із вершковим сиром — от і все, що він спроможний подужати під час обіду, та й той не весь. Коли тільки-но звільнився, жер, як свиня: Біг-Маки, торти-мурашники, піцу шматок за шматком — усе те, чого йому так хотілось у в’язниці, але це було до того, як він одного разу необачно зайшов до «Сеньйора Тако»[34] у Лоутавні й потім усю ніч блював. У молодості в нього ніколи не було проблем із мексиканською кухнею, а молодість здавалася такою близькою, якусь годину тому, але ніч, яку він провів на колінах у молитвах перед порцеляновим вівтарем, відкрила йому очі на правду: Моррісу Белламі п’ятдесят дев’ять, і він на порозі старості. Найкращі роки життя були розтрачені на фарбування джинсів і лакування столів і стільців, які продавалися в магазині при Венсвілльській в’язниці, а ще на складання листів для нескінченного потоку кримінальників у тюремних комбінезонах.

Зараз же він перебуває у світі, якого не впізнає, у світі, де кіно показують на екранах циклопічних розмірів, званих «Аймекс»[35], де на вулицях усі або ходять у навушниках або витріщаються в маленькі екранчики. Де в кожному магазині за тобою спостерігають телекамери, і де ціни на такі звичайні речі, як наприклад хліб, який коштував п’ятдесят центів буханець, коли він сів у в’язницю, настільки високі, що здаються просто нереальними. Змінилося все, і його наче засліпило яскравим сяйвом. Він відстав від часу, який безнадійно втік уперед, й орієнтований на в’язницю розум уже ніколи його не наздожене.

Як і тіло. Коли він уранці підводиться з ліжка, воно не гнеться, а коли ввечері лягає — болить; найімовірніше, починається артрит, припускає він. Після тієї ночі блювання (а коли Морріс не блював, він справляв нужду коричневої водою), його апетит просто помер.

Апетит до їжі принаймні. Він думав про жінок — чи міг він не думати про них, коли вони скрізь, молоді й майже голі від спеки раннього літа? — Але в його віці отримати дівчину молодшу за тридцять можна, тільки якщо заплатити за неї, а похід до закладу, де укладаються такі угоди, означав би порушення умов дострокового звільнення. Якщо його спіймають, він оком не встигне кліпнути, як знову опиниться у Вейнсвіллі, а записники Ротстайна так само залишаться на тому нічийному клаптику землі, ніким не прочитані, крім автора.

Він знає, що вони все ще там, і від цього на душі стає ще гірше. Пристрасне бажання відкопати їх і нарешті забрати собі було тією константою, що доводить до божевілля, як уривок мелодії (Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у), який застрягає у твоїй голові й не виходить, але поки що він суворо дотримувався правил, вичікуючи, коли спостерігач від комісії трохи розслабиться й втратить пильність. То було Євангеліє від Воррена Дака Дакворта, передане йому, коли Морріс уперше отримав право на умовно-дострокове звільнення.

«Спочатку тобі потрібно бути суперобережним, — сказав йому Дак. Було це перед першим слуханням справи Морріса та першою появою мстивої Кори Енн Хупер. — Наче по яйцях ходиш. Тому що, розумієш, цей паскудник з’явиться тоді, коли ти найменше його чекатимеш. Запам’ятай це. А якщо спробуєш утнути щось таке, що вони можуть визнати як сумнівну поведінку — це у них така категорія є, — краще зроби це після того, як до тебе зненацька наскочить перевіряльник. А потім уже, як карта ляже. Уторопав?»

Морріс уторопав.

І Дак таки мав рацію.

3

Не пробувши вільною людиною (точніше, майже вільним) і ста годин, Морріс повернувся до старого багатоквартирного будинку, де тепер мешкав, і натрапив на перевіряльника, що сидів на ґанку й курив сигарету. Розмальована графіті цементно-шлакоблочна коробка, яку люди, що живуть у ній, називали Елітний гнидник, перебувала на утриманні штату й була однією здоровенною консервною банкою, забитою торчками, що видужують, п’яницями й достроково звільненими зеками, такими, як він сам. Морріс уже зустрічався зі своїм перевіряльником сьогодні опівдні й був відпущений на всі чотири боки після декількох обов’язкових питань і кинутого на останок До зустрічі за тиждень. Це був не наступний тиждень і навіть не наступний день, але ось він, тут як тут.

Елліс МакФарланд був великим чорношкірим паном зі здоровенним черевом-півкулею і сяючою лисою головою. Сьогодні він вирядився в акрові[36] блакитні джинси й футболку «Харлі-Девідсон»[37] розміру XXL. Поруч із ним стояв пошарпаний старий рюкзак.

— Йо, Моррі, — сказав він, запрошуючи, поплескав долонею по цементу поряд із богатирським стегном. — Падай.

— Добридень, містере МакФарланд.

Морріс присів, серце його калатало так, що він мало не зігнувся від болю. «Будь ласка, нехай тільки „сумнівна поведінка“, — думав він, хоча й уявити не міг, що зробив такого сумнівного. — Будь ласка, не відправляйте мене назад, зараз, коли я так близько».

— Ти де був, друзяко? Робота в тебе закінчується о четвертій, а зараз уже початок на сьому.

— Я… Я зайшов з’їсти сендвіч. До «Щасливої чашки». Я й не думав, що «Чашка» ще працює, але виявилося, що так. — Жебонячи. Він не міг себе змусити говорити звичним тоном, хоча й знав, що белькочуть люди під кайфом.

— Ти дві години їв отой сендвіч? Ця чортівня, напевно, фути три[38] завдовжки була.

— Ні, звичайний сендвіч, із шинкою і сиром. Я його з’їв на лавці на Гавернмент-сквер і пару шматочків згодував голубам. Я колись так робив з одним моїм другом. Просто я… Ну, знаєте, втратив лік часу.

Так усе й було, але як непереконливо це прозвучало!

— Насолоджуючись вільним повітрям, — підказав МакФарланд. — Усмоктуючи свободу. Десь у цьому районі?

— Так.

— От що ми зараз зробимо. Піднімемося нагору, і там, я гадаю, ти допоможеш мені. Перевіримо, яку саме волю ти всмоктував. — Він поплескав по рюкзаку. — Мій набірчик зараз із собою. Якщо сеча не посиніє, я тебе залишу в спокої, і займайся своїми справами. Сподіваюся, ти не проти такого плану, еге ж?

— Ні. — У Морріса трохи голова не запаморочилася від полегшення.

— І я буду спостерігати, поки ти будеш робити пі-пі у пластиковий стаканчик. Є заперечення?

— Ні. — Морріс тридцять п’ять років мочився перед іншими людьми. Для нього це було звичною справою. — Як скажете, містере МакФарланд.

МакФарланд метнув недопалок у рівчак, узяв рюкзак і підвівся.

— Тоді, гадаю, ми обійдемося без тесту.

Морріс роззявив рота.

Макфрланд посміхнувся.

— Ти в порядку, Моррі. Принаймні зараз. Що скажеш?

Якусь мить Морріс не знав, що сказати, потім його осяяло.

— Дякую, містере МакФарланд.

МакФарланд поплескав по голові свого підопічного, людину на двадцять років старшу за себе, і сказав:

— Славний хлопчик. До зустрічі за тиждень.

Пізніше, у своїй кімнаті, Морріс знову й знову прокручував у себе в голові це поблажливе «гарний хлопчик», дивлячись на обмаль дешевих меблів і ті нечисленні книги, які йому дозволили взяти з собою з чистилища, слухаючи звірині крики, лайку й тупіт сусідів. Він подумав, чи здогадується МакФарланд, як Морріс його ненавидить, і вирішив, що здогадується.

«Гарний хлопчик. Мені незабаром шістдесят, але я славний хлопчик Елліса МакФарланда».

Він трохи полежав на ліжку, потім підвівся та став ходити по кімнаті, розмірковуючи про другу частину настанови Дака. Якщо надумаєш утнути щось таке, що вони можуть визнати як сумнівну поведінку — це в них така категорія є, — краще зроби це після того, як до тебе зненацька наскочить перевіряльник. А потім уже, як карта ляже.

Морріс прийняв рішення й натягнув джинсову куртку. Спустився до вестибюля на смердючому від сечі ліфті, пройшов два квартали до найближчої автобусної зупинки й дочекався автобуса із написом «Нортфілд» у віконці пункту призначення. Серце його знову калатало з подвоєною швидкістю, і йому мимоволі почало здаватися, що містер МакФарланд знаходиться десь неподалік і думає: «Ага, зараз, коли я його приспав, нумо повернуся назад, перевірю, про що насправді думає цей поганий хлопець». Навряд чи, звичайно; МакФарланд, либонь, уже сидить у себе вдома, обідає з дружиною і трьома дітьми, такими ж пихатими, як він сам. І все ж Морріс не міг позбутися цієї думки.

А якщо він справді повернеться й запитає, куди я їздив? Я скажу, що хотів подивитися на свій старий будинок, от і все. У тому районі немає ні барів, ні стриптиз-клубів, усього кілька магазинів, кілька сотень будинків, побудованих після корейської війни на вулицях із назвами дерев. У цій частині Нортфілда немає нічого, крім сумної приміської забудови. Додати до цього клаптик занедбаної землі розміром із квартал, предмет нескінченної, діккенсівської судової тяганини.

Він зійшов з автобуса на Гарнер-стрит, поруч із бібліотекою, у якій у дитинстві провів так багато годин. Бібліотека була його надійним притулком, його укриттям, бо старші хлопці, які можуть захотіти тебе побити, боялися її, як Супермен криптоніту[39]. Він пройшов дев’ять блоків до Сикоморової вулиці, потім неквапно пройшов повз свій старий будинок. Будівля, як і колись, мала досить занехаяний вигляд, утім, як і всі будинки в цій частині міста, але газон був підстрижений, а фарба здавалася більш-менш свіжою. Він подивився на гараж, де тридцять шість років тому сховав від цікавих очей місіс Маллер «Біскейн», і йому згадалося, як він викладав скриню пластиковою плівкою, аби рукописи не відсиріли. Досить завбачливо, ураховуючи, скільки їм довелося там пролежати.

У номері 23 горіли вікна; люди, які там жили — у тюремній бібліотеці він через інтернет дізнався, що це якісь Сауберси, — були вдома. Він подивився на верхнє вікно з правого боку, те, що виходить на під’їзну доріжку, і подумав, хто зараз знаходиться в його старій кімнаті. Дитина, швидше за все. І в цей дегенеративний час, напевно, така, що більше любить грати в ігри на своєму телефоні, ніж читати книги.

Морріс рушив далі і завернув за ріг на В’язовій вулиці, потім пройшов Березовою. Дійшовши до Залу відпочинку (закритого два роки тому через скорочення бюджету — про це він теж дізнався в інтернеті), він озирнувся, побачив, що на доріжках з обох боків нікого, і поспішив за цегляне крило будівлі. Опинившись за ним, він припустив човгаючою риссю навпростець баскетбольним майданчиком — який теж був занедбаним, але, судячи з вигляду, ним усе ще користувалися, — і зарослим бур’яном бейсбольним полем.

З неба світив місяць, майже повний і досить яскравий, щоб від нього падала тінь. Тепер перед ним темніли безформні густі зарості кущів і приземкуватих дерев, гілки яких перепліталися в боротьбі за простір. Де стежка? Йому здавалося, що місце правильне, тільки стежки ніде не було видно. Він почав ходити туди-сюди вздовж того місця, де раніше знаходився правий край бейсбольного поля, як собака, який намагається зловити ледь чутний запах. Серце знову калатало на повну, у роті пересохло й з’явився мідний присмак. Навідатися до свого старого будинку — це одне, але стирчати тут, за покинутим Залом відпочинку, — уже точно сумнівна поведінка.

Він уже збирався розвернутися й піти, коли помітив пакетик від чіпсів, що бовтається на кущі. Морріс відігнув кущ і — Матінко Божа, ось вона стежка, точніше, привид тієї стежки, яка колись тут проходила. Зрозуміло чому — після закриття Залу молодь стала нею користуватися набагато менше. І це добре. Хоча, нагадав він собі, майже весь час, що він провів у Вейнсвіллі, Зал був відкритий. Незліченна кількість ніг пройшла поблизу його закопаного скарбу.

Він рушив стежкою, повільно, зупиняючись щоразу, коли місяць пірнав за хмару, і продовжуючи шлях, коли він з’являвся знову. За п’ять хвилин почулося дзюрчання струмка. Отже, і він зберігся.

Морріс вийшов на берег. Потік був відкритий небу, й оскільки місяць піднявся вже досить високо, вода блищала, як чорний шовк. Вибрати потрібне дерево на протилежному березі, те, під яким він сховав скриню, було зовсім не складно. За ці роки воно розрослося й нахилилося до струмка. Кілька кострубатих коренів стирчали вигинами із землі, але все інше виглядало так само.

Морріс перейшов через струмок старим шляхом, переступаючи з каменя на камінь і навіть не замочивши черевиків. Одного разу він озирнувся — він знав, що навколо нікого, якби тут знаходився ще хтось, він би почув, але старої тюремної звички було не так вже й легко позбутися — і встав під деревом навколішки. Чуючи, як дихання з хрипом проходить крізь горло, Морріс однією рукою взявся за корінь, а другою почав висмикувати траву.

Розчистивши невеликий круглий майданчик, він став копати, відкидаючи вбік камінчики. Коли руки занурилися в землю до середини передпліччя, пальці натрапили на щось тверде й гладке. Морріс притулився палаючим лобом до викривленого шишкуватого кореня, шматок якого стирчав із землі, і заплющив очі.

На місці.

Його скриня на місці.

Слава тобі, Господи!

Цього було достатньо, принаймні поки. Найбільше, що він міг зробити, і, Господи, яке полегшення. Він згріб землю назад до ями й закидав її торішнім осіннім листям із берега струмка. Незабаром тут знову виросте трава — бур’яни швидко ростуть, особливо в теплу погоду — і це закінчить роботу.

Якби Морріс був вільною людиною, то пішов би далі Сикоморовою, бо так було ближче до автобусної зупинки, але зараз він зробити цього не міг, бо двір, до якого вела стежка, належав родині Сауберсів. Якщо хтось із них побачить його там, вони тієї ж миті подзвонять 911[40], і тоді вже завтра його, імовірно, повернуть до Вейнсвілла, та ще й накинуть років зо п’ять до старого терміну про всяк випадок.

Натомість він повернувся на Березову, переконався, що навколо, як і раніше, нікого, і пішов до зупинки на Гарнер-стрит. Ноги його втомилися, долоня, якою він копав землю, була вся подряпана й боліла, але Морріс відчував себе так, ніби став важити на сотню фунтів[41] менше. Скриня на місці! Він і не сумнівався, що так і буде, але отримати підтвердження було так солодко.

Повернувшись до Елітного гнидника, він змив бруд із рук, роздягнувся й ліг. Сьогодні сусіди галасували більше, ніж завжди, але все одно не настільки, як у крилі Д у Вейнсвіллі, особливо такими ночами, як сьогодні, коли на небі такий великий місяць. Морріс заснув майже одразу. Тепер, перевіривши скриню, він мав бути обережним — це була його остання думка. Обережніше, ніж будь-коли.

4

Майже місяць він поводився вкрай обережно, уранці з’являвся на роботі хвилина у хвилину, увечері раніше повертався до Елітного гнидника. Єдиною людиною з Вейнсвілла, з якою він зустрівся, був Чак Роберсон, що звільнився завдяки Моррісу після аналізу ДНК, але Чак не вважається подільником, адже він із самого початку був невинний. Принаймні у тому злочині, за який сидів.

Його начальник у МАК — гладкий, пихатий вилупок, який навіть на комп’ютері нормально працювати не вміє, зате заробляє, напевно, штук шістдесят на рік. Щонайменше шістдесят. А Морріс? Одинадцять баксів на годину. Продовольчі талони й кімната на дев’ятому поверсі, не набагато більша за тюремну камеру, у якій він провів свої так звані «кращі роки життя». Морріс не впевнений, що його робоча кабінка не прослуховується, та він би й не здивувався. Сьогодні в Америці, схоже, усе прослуховується.

Кепське життя, і хто в цьому винний? Комісії з умовно-дострокового звільнення він раз за разом, не вагаючись, казав, що сам. Правила гри в пошуки винного він добре вивчив під час розмов із Кердом-смердом. Робити поганий вибір було необхідністю. Якщо ти не даси їм старе добре mea culpa[42], то не вийдеш ніколи, і не важливо, про що якась хвора на рак курва напише в листі, аби заручитися прихильністю Ісуса. Морріс і без Дака про це знав. Як кажуть, не вчора народився.

Але чи дійсно він у цьому винен?

Або, може, ось той гівнюк?

На іншому боці вулиці, приблизно на чотири двері нижче від лавки, на якій Морріс сидить із залишками бублика, лисий товстун випливає з магазину «Рідкісні видання Ендрю Халлідея», де він тільки-но змінив вивіску «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО». Утретє Морріс спостерігає цей обідній ритуал, бо щовівторка йому на роботу на другу зміну. З першої до четвертої він сидітиме в МАК і доводитиме старовинну файлову систему до сучасного вигляду. (Морріс не мав жодного сумніву, що люди, які керують цією організацією, добре розуміються на мистецтві, музиці й драмі, але ні біса не тямлять у «Мак офіс менеджері».) О четвертій він на автобусі повернеться до своєї нудотної кімнати на дев’ятому поверсі.

А поки сидить тут.

Спостерігаючи за своїм давнім приятелем.

Якщо припустити, що цей вівторок нічим не відрізняється від двох попередніх — а в Морріса немає підстав припускати зворотне, бо його приятель завжди був людиною звички, — Енді Халлідей зараз піде (точніше сказати, пошкандибає) по Лейсмейкер-лейн до кафе під назвою «Жаме тужур»[43]. Дебільна, безглузда назва, зате як звучить. Увесь Енді такий самий, хіба ж ні?

Давній приятель Морріса, той самий, з яким він за обідом і під час перерв на каву неодноразово обговорював Камю, Гінгсберга та Джона Ротстайна, набрав щонайменше фунтів сто[44] ваги, черепахову оправу змінили коштовні дизайнерські окуляри, його черевики виглядають так, ніби дорожче за ті гроші, що Морріс заробив за тридцять п’ять років праці у в’язниці, але Морріс не сумнівається: у душі його давній приятель не змінився. Куди дерево хилилося, туди й повалилося — ще одне старе прислів’я, і ​​хто був пихатим паскудником, той пихатим паскудником і залишиться.

Власник «Рідкісних видань Ендрю Халлідея» скоріш віддаляється від Морріса, ніж наближається до нього, але Морріс не став би хвилюватися навіть тоді, якби Енді перейшов дорогу й опинився поруч із ним. Зрештою, що б він побачив? Престарілого пана з вузькими плечима, мішками під очима, із сивим, поріділим волоссям, у дешевому спортивному піджаку, купленому на розпродажі, і ще дешевших сірих штанях, куплених там же. Його давній приятель пронесе повз нього свій огрядний кендюх, не кинувши навіть погляду, не кажучи вже про думку.

«Комісії я сказав те, що вони хотіли почути, — думає Морріс. Мені довелося це зробити, але всі ці пропащі роки насправді на твоїй совісті, ти, пихатий членосмок. Якби мене заарештували через Ротстайна й хлопців, це була б зовсім інша річ. Але мене заарештували не через це. Мене навіть жодного разу не запитали про місіс Ротстайн, Доу й Роджерса. Я втратив усі ці роки через неприємний і небажаний сексуальний контакт, якого я навіть не пам’ятаю. І чому це сталося? Це щось на зразок будинку, який побудував Джек. Я був на вулиці, а не в барі, коли ця сучка Хупер проходила повз. Мене стусаном під зад випроводили з бару, бо я брикнув музичний автомат. Музичний автомат я брикнув з тієї самої причини, з якої взагалі опинився в тому барі: тому що розлютився на тебе».

Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе.

Морріс спостерігає за спиною Енді, що ледь шкандибає, стискає кулаки й думає: «Того дня ти поводився, як дівчисько. Гаряча маленька незайманка, яку ти посадив до себе в машину, а вона все примовляє: так, милий, отак, отак, я так тебе кохаю, — це доки ти не задираєш їй спідницю. Після цього вона стискає коліна так, що може тобі кістки переламати, і починає: ні, о ні, відпусти мене, за кого ти мене маєш?»

«Тобі можна було б бути хоч трохи дипломатичнішим, — думає Морріс. — Трохи дипломатії могло б урятувати всі ці втрачені роки. Але ж ти вважав себе вищим за це, чи не так? Тебе навіть не вистачило на щось на кшталт молодець, хлопче, бо для цього потрібна мужність. Усе, що я почув, було: не намагайся на мене нічого перекладати».

Його давній приятель рухає свої стопи в дорогих чоботах до «Жаме тужур», де його невпинно зростаючу дупу скоріш за все взасос цілуватиме метрдотель. Морріс переводить погляд на бублик і думає, що його треба доїсти — або принаймні зішкребти зубами сир, — але його шлунок занадто сильно зціплений, аби прийняти його. Натомість він піде до МАК і проведе день у спробах навести хоч якийсь лад у їхній перекрученій із ніг на зад електронній файловій системі. Він знає, що йому не варто повертатися сюди, на Лейсмейкер-лейн — яка вже навіть не вулиця, а щось подібне до дорогого відкритого молу, куди заборонено в’їжджати автомобілям, — і знає, що наступного вівторка, імовірно, знову сидітиме на цій самій лавці. І у вівторок ще за тиждень. Якщо тільки не отримає записники. Це зруйнує чари. Тоді давнього приятеля можна буде викинути з голови.

Він підводиться й кидає бублик у найближчу урну. Дивиться на «Жаме тужур» і шепоче: «Ти нікчема, старий. Справжнісінька. І я б залюбки…»

Але ні.

Ні.

Важливі тільки записники, і якщо Чак Роберсон допоможе, він завтра ввечері вирушить за ними. А Чак допоможе. Він надто зобов’язаний Моррісу. І Морріс має намір зажадати цей борг повернути. Він знає, що варто почекати довше, поки Елліс МакФарланд не переконається остаточно, що Морріс — абсолютно добропорядний громадянин, і не спрямує своєї уваги на щось інше. Але цей потяг до скрині й того, що в ній зберігається, — йому неможливо опиратися. Моррісу б дуже хотілося віддячити цьому гладкому сучому сину, який натоптує собі пику вишуканою їжею, але помста не настільки важлива, як четвертий роман про Джиммі Ґолда. Можливо, є ще й п’ятий! Морріс знає, що це малоймовірно, але таку можливість не можна заперечувати. У тих записниках багато чого було. Дуже багато. Він іде до автобусної зупинки, кинувши недобрий погляд на «Жаме тужур» і подумавши: «Ти й не дізнаєшся, як тобі пощастило. Давній приятелю».

5

Приблизно в той самий час, коли Морріс викидає недоїдок бублика й прямує до автобусної зупинки, Ходжес доїдає салат і думає, що не відмовився б ще від кількох таких порцій. Він кладе коробочку з пенопласту й пластикову ложковиделку до паперового пакета й кидає його під пасажирське сидіння, подумки занотовуючи не забути викинути сміття пізніше. Йому подобається нова машина, «Пріус»[45], менше за десять тисяч миль пробігу, і він намагається підтримувати в ній чистоту й порядок. Машину вибрала Холлі. «Будеш палити менше бензину й берегти природу», — сказала вона йому. Жінка, яка колись ледь наважувалася вийти з будинку, тепер керує багатьма сторонами його життя. Якщо б мала бойфренда, злегка послабила б хватку, але Ходжес знає, що це навряд чи станеться. Він замінює їй бойфренда, і більшого їй не треба.

«Добре, що я люблю тебе, Холлі, — думає він, — інакше мені б довелося тебе вбити». Він чує дзижчання літака, що наближається, дивиться на годинник і бачить, що зараз одинадцята година тридцять чотири хвилини. Схоже, Олівер Медден — людина пунктуальна, і це чудово. Ходжес і сам полюбляє точність. Він бере із заднього сидіння спортивну куртку й виходить. Куртка сидить незручно, бо в передніх кишенях лежать важкі штуки.

Прямо над вхідними дверима знаходиться трикутний піддашок, і в його тіні прохолодніше щонайменше градусів на десять. Ходжес дістає нові окуляри з внутрішньої кишені куртки й оглядає небо на заході. Літак на кінцевому етапі заходу на посадку перетворюється з крапки на пляму, потім набуває помітного силуету, який відповідає роздрукованим Холлі картинкам: «Бічкрафт КінгЕйр 350»[46] 2008 року, червоний із чорними смугами. Усього тисяча двісті годин нальоту й рівно вісімсот п’ять посадок. Та, яку він зараз побачить, буде вісімсот шостою. Середня ціна на продажу — чотири мільйони з копійками.

З головного виходу з’являється людина в комбінезоні. Вона дивиться спершу на машину Ходжеса, потім на самого Ходжеса.

— Тут не можна паркуватися, — говорить вона.

— Здається, сьогодні у вас не найнапруженіший день, — розслаблено відповідає Ходжес.

— Правила є правила, містере.

— Я скоро поїду.

«КінгЕйр» ширяє край посадкової смуги, уже всього за декілька футів над матінкою землею. Ходжес вказує на нього великим пальцем.

— Бачите цей літак, сер? Людина, яка на ньому прилітає, — та ще падлюка. Багато людей її шукають уже не один рік, й ось вона тут.

Хлопець у комбінезоні обмірковує його слова, поки та ще падлюка саджає літак, про що свідчить лише хмарка сірувато-блакитного серпанку, що вирвався з-під шасі. Вони проводжають його поглядом, поки він заїжджає за будівлю «Зейн Авіейшн». Потім людина в комбінезоні — імовірно, механік — повертається до Ходжеса.

— Ви з поліції?

— Не зовсім, — відповідає Ходжес. — Але щось таке подібне. А ще я знаю президентів. — Він простягає руку трохи зігнутою долонею вниз. Між пальців визирає краєчок п’ятдесятидоларової купюри.

Механік тягнеться за нею, але невпевнено зупиняється.

— У мене будуть неприємності?

— Ні, — каже Ходжес.

Механік бере півсотні.

— Я маю підігнати для нього он той «Навігатор». Саме туди, де ви припаркувалися. Я лише тому вас і потурбував.

Подумавши, Ходжес вирішує, що це не така вже й погана ідея.

— То ж чому б вам не зробити це? Поставте його поряд із моєю машиною, а потім хвилин на п’ятнадцять займіться якоюсь іншою справою.

— Авжеж, в ангарі «А» завжди справ вистачає, — погоджується людина в комбінезоні. — Гей, а ствола у вас випадково при собі немає?

— Ні.

— А в того хлопця в «КінгЕйрі»?

— Він теж без зброї. — Скоріш за все так і є, але якщо раптом станеться неймовірне, і у Меддена таки буде при собі зброя, вона, мабуть, лежатиме в сумці. А навіть якщо і в кишені, у нього не буде шансу її дістати, а тим паче скористатися. Ходжес сподівається, що ніколи не втомиться від веселощів, але в нього немає навіть найменшого бажання вляпатися в лайно, подібне до перестрілки біля кораля О-Кей[47].

Він чує розмірене, наростаюче гудіння пропелерів «КінгЕйра», який підрулює до будівлі.

— Підганяйте «Навігатор». А потім…

— Так, так, ангар «А». Щасти.

Ходжес вдячно киває.

— Доброго дня вам, сер.

6

Ходжес стоїть ліворуч від дверей, запхнувши праву руку до кишені спортивної куртки, насолоджуючись прохолодою тіні й ароматним літнім повітрям. Серце його б’ється трішки швидше, ніж зазвичай, але це нічого. Так і має бути. Олівер Медден із тих злодіїв, які грабують із комп’ютером, а не з пістолетом (Холлі виявила, що в цього товариського мазефакера вісім акаунтів на «Фейсбуці» під різними іменами), але не можна втрачати пильність. Це вірний шлях нажити собі неприємності. Ходжес слухає, як Медден заглушає мотори «КінгЕйра», і уявляє, як він заходить до терміналу цього маленького, майже непомітного ОНО. Ні, не просто заходить, а викроковує. З підскоком у ході. Підходить до стійки домовитися, аби його цінний турбогвинтовий літак помістили до ангара. І заправили? Можливо, не сьогодні. У нього плани в цьому місті. Цього тижня він купує ліцензії казино. Або так він гадає.

Під’їжджає «Навігатор», блимаючи хромом на сонці, на гангстерському тонованому склі відбивається фасад будівлі… і сам Ходжес. Погано! Він тишком відступає подалі ліворуч. Людина в комбінезоні виходить і, махнувши Ходжесу, прямує до ангара «А».

Ходжес чекає, розмірковуючи, чого може бажати Барбара, такого, що може бути досить важливим для симпатичної дівчинки з купою друзів, аби вона захотіла наблизитися до людини, яка їй за дідуся зійде. Чого б вона не хотіла, він буде намагатися їй це дати. А чому б і ні? Він любить її майже так само сильно, як Джерома й Холлі. Вони вчотирьох разом пройшли крізь вогонь і воду.

«Але про це потім, — спинив він себе. — Наразі важливіше за все Медден. Не зводь очей із мети».

Відчиняються двері, і виходить Олівер Медден. Він насвистує, і справді, у його ході є цей підскок містера Успішність. Медден щонайменше дюйми на чотири[48] вищий за такі собі немаленькі шість футів два дюйми[49] Ходжеса. Широкі плечі, легкий літній костюм, комір сорочки розстебнутий, приспущена краватка теліпається. Красиві точені риси обличчя — щось середнє між Джорджем Клуні та Майклом Дугласом. У правій руці він тримає портфель, на лівому плечі висить сумка з нічним приладдям. У нього була зачіска з тих, які роблять у салонах, де до майстра треба записуватися за тиждень.

Ходжес виходить уперед. Дещо завагавшись між ранком і днем, просто бажає Меддену доброго дня.

Медден повертається, посміхаючись.

— І вам того ж, сер. Я вас знаю?

— Ні, містере Медден, — відповів Ходжес, відповідаючи посмішкою на посмішку. — Я тут через літак.

Посмішка трохи в’яне в куточках. Між доглянутими бровами Меддена пролягає зморшка.

— Що, перепрошую?

— Мене цікавить літак, — говорить Ходжес. — Триста п’ятдесятий «КінгЕйр». На десять місць. Хвіст номер N-1-1-4-D-K. Власник — Дуайт Кремм, Ель-Пасо, Техас.

Усмішка залишилася, але, Господи, як важко йому було її утримувати.

— Ви мене з кимось сплутали, друже мій. Мене звуть Меллон, а не Медден. Джеймс Меллон. А щодо літака, так, у мене «Кінг», тільки хвіст Н426ЛЛ, і крім моєї скромної персони він не належить нікому. Вам, напевно, треба в «Сігнече ейр», це тут поруч.

Ходжес киває, ніби допускаючи, що Медден може мати рацію. Потім дістає телефон, лівою рукою з правої кишені, щоб і права рука могла залишатися в кишені.

— Що як я зараз подзвоню містеру Кремму й перевірю? Здається, минулого тижня ви відвідували його на ранчо? Передали йому чек на двісті тисяч доларів? Виписаний на Перший банк Рено.

— Не знаю, про що ви говорите. — Посмішка зникла.

— Уявляєте, а він вас знає. Як Джеймса Меллона, а не Олівера Меддена, але, коли я факсом надіслав йому шість фотографій, він швидко впізнав вас.

Тепер будь-який вираз на обличчі Меддена зник, і Ходжес виявив, що той зовсім не красень. Скоріше навіть потворний, якщо вже на те пішло. Він ніхто, незважаючи на його зріст, й ось чому йому вдалося зайти так далеко, провертаючи одну аферу за іншою, обробляючи навіть таких старих стріляних койотів, як отой Дуайт Кремм. Він ніхто, і це змушує Ходжеса згадати про Брейді Хартсфілда, який нещодавно мало не підірвав зал, забитий підлітками. Його спина взялася сиротами.

— Ви з поліції? — питає Медден, обмацуючи його поглядом із голови до п’ят. — Ні, не думаю. Ви надто старі. Але, якщо ви поліцейський, покажіть посвідчення.

Ходжес повторює те, що говорив хлопцеві в комбінезоні:

— Не зовсім. Але щось таке подібне.

— У такому разі, щасти вам, містере Таке-подібне. У мене призначено зустрічі, і я трохи запізнююся.

Він рухається в бік «Навігатора», не біжить, але йде швидко.

— А ви вибрали дуже вдалий час, — приязно підмічає Ходжес, наздоганяючи його. Одразу після звільнення з поліції не відставати від нього було б досить непросто. Тоді він харчувався «Слім Джимами»[50] і чіпсами зі смаком тако, і вже за десять кроків почав би дихати зі свистом. Наразі він щодня проходить по три милі або пішки, або на біговій доріжці.

— Дайте мені спокій, — кидає Медден. — Або я викличу справжню поліцію.

— Усього декілька слів, — Ходжес думає: «Чорт, я говорю, ніби якийсь свідок Єгови». Медден обходить «Навігатор», сумка з нічним приладдям розгойдується в нього на плечі, як маятник.

— Жодних слів, — відрубує Медден. — Ви божевільний.

— Знаєте, як кажуть, — відповідає Ходжес, коли Медден тягнеться до дверей із боку водія. — «Іноді відчуваєш себе божевільним, іноді ні»[51].

Медден відчиняє двері. «Усе складається якнайкраще», — думає Ходжес, дістаючи з кишені куртки Веселого Ляпанця. Ляпанець — це зав’язана вузлом шкарпетка. Під вузлом стопа, заповнена кульками від підшипника. Ходжес робить помах й опускає ляпанець на ліву скроню Меддена. Удар Золотоволоски[52], не надто сильний і не дуже м’який, те, що треба.

Медден, хитнувшись, упускає портфель. Коліна його підгинаються, але не складаються. Ходжес бере його вище ліктя сильною «а-зараз-ти-підеш-зі-мною» хваткою, яку досконало опанував ще тоді, коли був членом міського поліцейського управління, і допомагає Меддену сісти в «Навігатор» на місце водія. В очах Меддена плаваючий вираз боксера, який пропустив потужний удар і може тільки сподіватися на те, що раунд закінчиться до того, як противник укладе його остаточно.

— Оце так-так, — каже Ходжес і, коли дупа Меддена опускається на шкіряну оббивку черпакоподібного сидіння, нахиляється й ставить у салон його безвольну ліву ногу. З лівої кишені спортивної куртки він дістає кайданки та швидким рухом приковує Меддена до керма. Ключі від «Навігатора» на великому жовтому брелоці «Герц»[53] лежать в одному з утримувачів для чашок. Ходжес бере їх, зачиняє дверцята, піднімає портфель і швидко обходить автомобіль до пасажирського місця. Перш ніж сісти, він жбурляє ключі в траву під покажчиком «ТІЛЬКИ ДЛЯ ЗАВАНТАЖЕННЯ І РОЗВАНТАЖЕННЯ». Гарна ідея, ураховуючи, що Медден уже оговтався й почав тикати кнопку «старт» позашляховика. Щоразу, коли він це робить, на приладовій дошці загоряється «КЛЮЧ НЕ ЗНАЙДЕНО».

Ходжес зачиняє дверцята і з радісним обличчям повертається до Меддена.

— Ось ми й разом, Олівере. Зручненько влаштувалися, як два клопи в килимі.

— Ви не маєте права, — говорить Медден. Голос його звучить досить бадьоро для людини, у якої навколо голови все ще повинні кружляти мультяшні пташки. — Це напад. Я можу подати до суду. Де мій портфель?

Ходжес піднімає портфель.

— У повній цілості. Я підняв його для вас.

Медден тягнеться до нього вільною рукою.

— Дайте сюди.

Ходжес кладе його на підлогу й ставить зверху ногу.

— Поки що він перебуває під арештом.

— Чого тобі треба, засранцю? — Ревіння абсолютно не поєднується з дорогим костюмом і стрижкою.

— Годі тобі, Олівере, я тебе не так сильно вдарив. Літак. Літак Кремма.

— Він продав його мені. У мене є чек.

— Продав Джеймсу Меллон.

— Це моє ім’я. Я законно його змінив чотири роки тому.

— Олівере, ти й закон — поняття несумісні. Але зараз не про це. У твоєму чеку підробок більше, ніж у серпні кукурудзи в Айові.

— Дурниці. — Він смикає прикутою до керма рукою. — Зніми це з мене!

— Поговоримо про кайданки після того, як поговоримо про чек. Спритно ти спрацював. Перший банк Рено — це справжній банк, і, коли Гремм подзвонив перевірити твій чек, визначник абонента вказав, що він дійсно телефонує до Першого банку Рено. Йому відповів звичайний автовідповідач: «Ласкаво просимо до Першого банку Рено, де клієнт завжди правий, бла-бла-бла», — і коли він натиснув потрібну кнопку, його з’єднали з кимось, хто назвався адміністратором рахунків. Я думаю, це був твій шурин, Пітер Джемісон, якого сьогодні вранці заарештували у Філдс, Віргінія.

Медден блимає й відсахується, наче Ходжес несподівано тицьнув йому в обличчя кулаком. У Меддена дійсно є шурин Джемісон, але його не заарештовано. Принаймні наскільки відомо Ходжесу.

— Назвавшись Фредом Доулінгсом, Джемісон запевнив містера Кремма, що у вас у Першому банку Рено на кількох рахунках лежить понад дванадцять мільйонів доларів. Упевнений, він був переконливий, проте вирішальним фактором був визначник абонента. Це шахрайство з використанням абсолютно незаконної комп’ютерної програми. Моя асистентка знається на комп’ютерах, і вона це вирахувала. Тільки за одне її використання тобі світить від шістнадцяти до двадцяти місяців у Федеральному Клубі. Але це ще не все. П’ять років тому ви з Джемісом хакнули базу даних Головного бюджетно-контрольного управління й зуміли поцупити майже чотири мільйони доларів.

— Ти псих.

— Для більшості людей половини чотирьох мільйонів вистачило б, щоб заспокоїтися, але ти не можеш просто так спочивати на лаврах. Адже ти — давній поціновувач гострих відчуттів, так, Олівере?

— Не збираюся я з тобою розмовляти. Ти напав на мене й за це сядеш.

— Дай мені свого гаманця.

Медден дивиться на нього, витріщивши очі від непідробного подиву. Неначе сам не влазив до чужих гаманців і рахунків безлічі людей. Що, не подобається, коли ролі змінилися, так? Уявляєш, і таке буває.

Він простягає руку.

— Давай.

— Ну тебе нахер.

Ходжес показує Веселий Ляпанець. Заряджена шкарпетка висить зловісної краплею.

— Давай, засранцю, або я зараз тобі вріжу й сам заберу. Вибирай.

Медден заглядає в очі Ходжеса, намагаючись зрозуміти, чи серйозно він говорить, потім повільно, неохоче, занурює руку у внутрішню кишеню піджака і дістає пухкий гаманець.

— Ого! — вигукує Ходжес. — Страусова шкіра?

— Узагалі-то, так.

Ходжес здогадується: Медден хоче, аби він потягнувся за ним. Він подумує наказати покласти його на стійку між сидіннями, але вирішує, що не варто. Схоже, Медден туго міркує, і варто йому нагадати, хто тут головний. Тому Ходжес тягнеться до гаманця, і, коли Медден хапає його за руку, міцно, учепившись пальцями, б’є тильний бік його кисті Веселим Ляпанцем. Пальці одразу перестають упиватися.

— Ай! Ай! Срака!

Медден підносить руку до рота. Його здивовані очі від болю наповнюються слізьми.

— Не хапай того, чого не можеш утримати, — повчально вимовляє Ходжес і бере гаманця, на мить замислившись, чи не належить страус до вимираючих видів. Хоча цьому тупакові явно насрати, вимираючий або не вимираючий.

Він повертається до тупака.

— Це було друге ввічливе попередження, а більше, ніж до двох, я не вдаюся ніколи. У нас тут не поліцейський — підозрюваний, а зовсім інша ситуація. Ще раз зачепиш мене, і я тебе битиму, як упертого віслюка, причому не свого, а взятого напрокат, будеш ти прикутий до керма чи ні. Уторопав?

— Так, — видавив він крізь усе ще стиснуті від болю губи.

— Тебе шукає ФБР за ГБКУ, ти про це знаєш?

Медден довго мовчить, дивлячись на Ляпанця, потім знову вимовляє «так».

— У Каліфорнії тебе шукають за крадіжку «Роллс-Ройса Сілвер Рейт»[54], а в Аризоні — за крадіжку будівельного обладнання на півмільйона доларів, яке ти потім перепродав у Мексиці. Тобі про це відомо?

— На тобі жучок?

— Ні.

Медден вирішує повірити Ходжесу.

— Гаразд. Так. Хоча ці фронтальні навантажувачі та бульдозери я продав собі в збиток. Мене просто кинули.

— Якщо і є людина, яка миттєво розуміє, що її хтось хоче кинути, так це ти.

Ходжес відкриває гаманець. Готівки в ньому майже немає, усього, може, доларів вісімдесят, але Меддену готівка не потрібна; у нього не менше двох дюжин кредитних карток щонайменше шести різних назв. Ходжес дивиться на Меддена з непідробною цікавістю.

— Як ти в них не плутаєшся?

Медден набундючено мовчить.

З тією ж цікавістю Ходжес продовжує:

— Тобі коли-небудь буває соромно?

Продовжуючи дивитися прямо перед собою, Медден каже:

— У старого покидька в Ель Пасо за душею сто п’ятдесят мільйонів доларів. Майже все він заробив, продаючи нікому не потрібні договори на оренду нафтових свердловин. Ну добре, так, я вкрав його літак. Тепер у нього залишилися тільки «Сесна-172»[55] і «Лір-35»[56]. Бідолаха.

Ходжес замислюється. Якби в цього хлопця був моральний компас, він би завжди вказував на південь. Розмови не допоможуть… Та й коли вони допомагали?

Порившись у гаманці, він знаходить документи на купівлю «КінгЕйра»: двісті тисяч виплачені відразу, решта лежать у Першому банку Рено й мають бути виплачені після задовільного перевірочного польоту. На практиці цей папір нічого не вартий — літак куплено на вигадане ім’я, — але Ходжес не завжди практичний і не такий вже старий, щоб рахувати ку[57] і знімати скальпи.

— Ти його закрив або залишив ключі на стійці, щоб вони це зробили в ангарі?

— Залишив на стійці.

— Гаразд. — Ходжес щирим поглядом дивиться на Меддена. — А тепер починається важлива частина нашої невеликої бесіди, Олівере, тож слухай уважно. Мене найняли для того, щоб знайти й повернути цей літак. Усе, крапка. Я не ФБР, я не поліція, навіть не приватний детектив. Але в мене класні джерела, і я знаю, що ти збираєшся купити контрольний пакет акцій двох казино на озері. Одне на острові Гран-бель-кер, друге на Пті-гран-кер. — Він постукав по портфелю ногою. — Я впевнений, що тут документи, і я впевнений, що, якщо ти хочеш залишитися вільною людиною, ці документи ніколи не будуть підписані.

— Хвилинку!

— Стули пащеку. У терміналі Дельта тебе чекає квиток на ім’я Джеймс Меллон. Рейс до Лос-Анджелеса, в один кінець, вилітає за… — Він звірився з годинником. — Приблизно за півтори години, тобі якраз вистачить часу, аби пройти всі перевірки. Сідай на цей літак або ввечері сядеш до в’язниці. Второпав?

— Я не можу…

— Второпав?

Медден — він же Меллон, Мортон, Мейсон, Діллон, Калленом та ще Бог зна хто — зважує на своє становище, вирішує, що вибору немає, й похмуро киває.

— Чудово! Зараз я тебе відстебну, заберу свої кайданки й вийду з твоєї машини. Якщо, поки я це робитиму, ти хоча б раз смикнешся, я тобі зроблю дуже боляче. Із цим все зрозуміло?

— Так.

— Ключі від машини лежать у траві. Великий жовтий брелок «Герц» — знайдеш. А зараз: обидві руки на кермо. На десять і на два, як тато вчив.

Медден кладе обидві руки на кермо. Ходжес розстібає кайданки, опускає їх до своєї лівої кишені й виходить з «Навігатора». Медден не ворушиться.

— Ну, вдалого тобі дня, — говорить Ходжес і зачиняє дверцята.

7

Він сідає у свій «Пріус», від’їжджає до кінця парковки «Зейн Авіейшн», зупиняється й спостерігає, як Медден піднімає ключі з трави. Коли Медден проїжджає повз, махає йому рукою. Медден у відповідь не махає, що аж ніяк не розбиває серце Ходжеса. Він слідує за «Навігатором» під’їзною дорогою до аеропорту, не впритул, але й не дуже відстаючи. Коли Медден повертає в бік головних терміналів, Ходжес блимає йому фарами на прощання.

Через півмилі він в’їжджає на стоянку компанії «Мідвест ейрмотів» і дзвонить Піту Гантлі, своєму старому напарнику. У трубці лунає ввічливе «Привіт, Біллі, як справи», але нічого такого, що можна було б назвати проявом почуттів. Після того, як Ходжес пішов своєю дорогою у справі так званого Мерседес-Кілера (що ледь не призвело до серйозних проблем із законом), їхні з Пітом стосунки вкрилися легкою кригою. Можливо, сьогоднішні новини цей лід трохи розтоплять. Зрозуміло, він не відчуває жодних докорів сумління від того, що надурив тупака, який зараз прямує до терміналу «Дельта». Якщо в цьому світі і є хлопець, який заслуговує на повну ложку власних ліків, то це Олівер Медден.

— Чи не бажаєш підсмажити винятково жирну індичку, Піте?

— Наскільки жирну? — Усе ще з прохолодою, але вже із зацікавленістю.

— З десяти найбільш розшукуваних ФБР, це як, достатньо жирно? Він зараз у «Дельта», оформляється на рейс один дев’ятнадцять до Лос-Анджелеса як Джеймс Меллон, але його справжнє ім’я — Олівер Медден. Він захапав купу грошей у федералів п’ять років тому, коли був Олівером Мейсоном, а ти знаєш, як дядечко Сем не любить, коли в нього підрізають кишені. — Він додає ще кілька яскравих штрихів до резюме Меддена.

— Звідки ти знаєш, що він зараз у «Дельта»?

— Я сам купив йому квиток. Зараз я їду з аеропорту. Заїжджав тільки, аби повернути літак, за який він заплатив підробленим чеком. Холлі подзвонить до «Зейн Авіейшн» і все розповість їм докладно. Вона обожнює цю частину роботи.

Довге мовчання. Потім:

— Біллі, ти взагалі коли-небудь збираєшся у відставку?

Чути таке досить прикро.

— Міг би подякувати. Не луснув би.

Піт зітхає.

— Я подзвоню охороні аеропорту, потім сам приїду. — Пауза. Далі: — Дякую, Керміте.

Ходжес усміхається. Це не бозна-що, але може покласти початок відновленню того, що було якщо не зруйновано, то добряче зіпсовано.

— Дякуй Холлі, це вона його вистежила. Вона все ще сахається незнайомих людей, але, коли працює за комп’ютером, це справжній убивця.

— Обов’язково подякую.

— Передай привіт Іззі. — Ізабель Джейнс стала напарницею Піта після того, як Ходжес відійшов від справ. Це вибухонебезпечна рудоволоса бестія, до того ж розумна. Ходжесу раптом спадає на думку, і це його майже шокує, що в недалекому майбутньому вона працюватиме з новим партнером, адже Піт і сам незабаром піде у відставку.

— Передам. Хлопцям з охорони аеропорту потрібен його опис?

— Такого не пропустиш. Шість із половиною футів зросту, світло-коричневий костюм, зараз, імовірно, не дуже впевнено тримається на ногах.

— Ти його вдарив?

— Заспокоїв.

Піт сміється. Чути це приємно. Ходжес обрубує дзвінок і їде до міста, уже зовсім близький до того, щоб стати на двадцять тисяч доларів багатшим завдяки грубуватому старому техасцеві на ім’я Дуайт Кремм. Він подзвонить Кремму й повідомить гарні новини одразу після того як дізнається, чого хоче Барбара.

8

Дрю Халлідей (зараз він воліє, щоб друзі, яких у нього небагато, називали його саме Дрю) їсть яйця Бенедикт за своїм звичайним кутовим столиком у «Жаме тужур». Він споживає їх повільно, стримуючи себе, хоча міг би все жадібно проковтнути чотирма великими шматками, потім бере тарілку й злизує смачний жовтий соус, як собака облизує миску. Близьких родичів у нього немає, романтичне життя вже років п’ятнадцять як у минулому, і, треба визнати, усі його нечисленні друзі — не більше ніж знайомі. Єдине, що викликає в нього цікавість наразі, це книги та їжа.

Хоча ні.

Нещодавно з’явилася третя річ.

У його житті знову виникли рукописи Джона Ротстайна.

До нього ковзною ходою наближається офіціант, молодий чоловік у білій сорочці і вузьких чорних брюках. Чисте досить довге темно-русяве волосся зав’язане у хвіст на потилиці, відкриваючи елегантні вилиці. Дрю вже тридцять років у складі маленької театральної трупи (кумедно, як летить час… хоча не дуже), і йому здається, що з Вільяма вийшов би ідеальний Ромео, якщо, звичайно, він здатний грати. А гарні офіціанти завжди трохи актори.

— Бажаєте ще щось, містере Халлідей?

«Так, — думає він. — Ще дві порції цього, потім два crème brûlèes[58] і листковий полуничний торт!»

— Ще горнятко кави, будь ласка.

Вільям посміхається, показуючи зуби, які не знають нічого, крім кращого стоматологічного догляду.

— Повернуся за два помахи хвоста ягняти.

Дрю із жалем відсуває тарілку з останнім мазком жовтка й голландського соусу та дістає органайзер. Природно, у молескіновій обкладинці, кишенькового розміру. Перегортає чотири місяці записів — адреси, нотатки, ціни на книги, замовлені в різних клієнтів. У кінці, на чистій сторінці, записано два імені. Перше — Джеймс Гокінс. Цікаво, це збіг, чи хлопець навмисно вибрав його? У наші дні хлопчики все ще читають «Острів скарбів»? Дрю схильний думати, що цей читає; зрештою, він каже, що вивчає літературу, а Джим Гокінс — це герой-оповідач з «Острова скарбів».

Під Джеймсом Гокінс стоїть ім’я Пітер Сауберс.

9

Сауберс — він же Гокінс — уперше зайшов до магазину два тижні тому, ховаючись за смішними юнацькими вусиками, які ще навіть не встигли як слід вирости. На носі в нього примостилися окуляри в чорній черепаховій оправі, такі Дрю (тоді ще Енді) любив носити в часи, коли президентом був Джиммі Картер. Підлітки зазвичай не заходили до магазину, і Дрю був цьому навіть радий; його час від часу ще тягнуло до молодих чоловіків — офіціант Вільям був одним із таких, — але підлітки недбало поводяться із цінними книгами: занадто різко гортають сторінки, ставлять на полиці догори ногами, навіть упускають. Крім того, вони мають сумну схильність до крадіжок.

Цей же мав такий вигляд, наче готовий був розвернутися й чкурнути до дверей від будь-якого гучного звуку. На ньому був піджак міського коледжу, абсолютно недоречний у таку спеку. Дрю свого часу багато читав про Шерлока Голмса, тому, склавши піджак, вуса й окуляри, дійшов висновку, що перед ним хлопчисько, який хоче здаватися старшим, ніби намагається потрапити до одного з танц-клубів у центрі міста, а не до книжкового магазину, що спеціалізується на рідкісних виданнях.

«Ти хочеш, щоб я дав тобі не менше двадцяти одного, — подумав Дрю, — але провалитися мені на цьому місці, якщо тобі вже є сімнадцять. І ти прийшов сюди не просто так, знайти щось почитати, так? У тебе є конкретна мета».

Під пахвою молодик тримав велику книгу й манільський конверт[59]. Спочатку Дрю подумав, що хлопчина приніс якусь запліснявілу стару книгу, яку знайшов на горищі, щоб дізнатися, скільки вона коштує, але, коли містер Вусики невпевнено підійшов ближче, Дрю побачив й одразу впізнав фіолетовий стикер на корінці книги.

Першим, що Дрю було хотів сказати: «Чого тобі, синку», — але він стримався. Нехай хлопець і далі прикидається студентом. Яка різниця?

— Добридень, я можу вам допомогти?

Секунду юний містер Вусики мовчав. Темно-коричнева поросль на його губі підкреслювала блідість щік. Дрю зрозумів, що він вирішує, залишитися або пробурмотіти: «Гадаю, що ні», — і дременути звідси нафіг. Одного слова, імовірно, вистачило б, щоб його спровадити, проте Дрю страждав на одну, звичайну для антикварів, недугу — цікавість. Тому він обдарував хлопчину своєю найприємнішою хоч-до-рани-прикладай посмішкою, склав на грудях руки й завмер в очікуванні.

— Ну… — нарешті промовив хлопчик. — Можливо.

Дрю підвів брови очікуючи.

— Ви ж не тільки продаєте всілякі рідкості, але й купуєте, так? Так на вашому сайті сказано.

— Усе правильно. Тобто, якщо відчуваю, що потім зможу їх вигідно продати. Така природа цього бізнесу.

Хлопець зібрався з духом — Дрю навіть побачив, як змінився вираз його обличчя, — і підійшов впритул до стійки, на якій у колі світла від старомодної настільної лампи зі складною ніжкою хаотично лежали стоси книжок. Дрю простягнув руку.

— Ендрю Халлідей.

Хлопець похапки потримався за його кисть і висмикнув руку, наче боявся, що його схоплять.

— Джеймс Гокінс.

— Радий знайомству.

— Ага. Я… У мене є дещо, що, можливо, вас зацікавить. Який-небудь колекціонер може заплатити за це великі гроші. Якщо колекціонер правильний.

— Але це не книга, яку ви принесли, так? — Дрю тепер було видно назву: «Посилки з Олімпу». На корінці підзаголовок написаний не був, але Дрю володів такою книгою багато років, тому добре її знав: «Листи від 20 великих американських письменників, написані власноруч».

— Ні, звичайно, це не вона. — Джеймс Гокінс нервово реготнув. — Це лише для порівняння.

— Добре. Я слухаю вас.

Якусь мить «Джеймс Гокінс», здається, не міг вирішити, із чого почати. Потім, поправивши під пахвою манільський конверт і міцніше притиснувши його ліктем, почав швидко перегортати блискучі сторінки «Посилок з Олімпу», пропустивши записку Фолкнера, у якій той лаяв якусь продовольчу компанію в Оксфорді, Міссісіпі, за неправильно виконане замовлення, захоплююче послання Юдори Велті Ернесту Гемінґвею, цидулки незрозуміло про що від Шервуда Андерсона й список покупок у бакалійному магазині, написаний Робертом Пенном Ворреном та прикрашений малюнком двох танцюючих пінгвінів, один із яких курить сигарету.

Нарешті він знайшов, що шукав, поклав книгу на стійку й повернув її до Дрю.

— Ось, — сказав він. — Подивіться на це.

Серце завмерло у Дрю, коли він прочитав заголовок: Від Джона Ротстайна Фланнері О’Коннор. Дбайливо перефотографований лист був написаний на розлініяному аркуші паперу з нерівним лівим краєм, там, де він був вирваний із записника, купленого в магазині «усе по десять центів». Невеликий акуратний почерк Ротстайна, зовсім не схожий на руку більшості письменників, неможливо було не впізнати.

19 лютого 1953

Дорога Фланнері О’Коннор,

Я отримав Ваш чудовий роман «Мудра кров», який Ви люб’язно підписали для мене. Я можу казати чудовий, тому що купив його, як тільки він вийшов, й одразу ж прочитав. Я так само радий отримати копію з автографом, як Ви, не сумніваюся, радієте авторському гонорару від ще одного проданого примірника! Мені сподобалася вся різношерста компанія персонажів, особливо Хейзел Моутс і Енох Емері, воротар зоопарку, з яким, упевнений, мій Джиммі Ґолд захотів би подружитися. Вас називають «знавцем гротеску», міс О’Коннор, проте чого критики у Вас не помічають — імовірно, тому що самі позбавлені цієї якості, — так це Вашого божевільного почуття гумору, що не знає кордонів. Я знаю, Ви нездужаєте, але сподіваюся, що, незважаючи на це, Ви будете продовжувати працювати. Це важлива робота. Ще раз дякую.

Джон Ротстайн

PS: Досі сміюся з тієї знаменитої курки!!!

Дрю розглядав лист довше, ніж було потрібно, щоб заспокоїтися, потім перевів погляд на хлопчика, який назвав себе Джеймсом Гокінсом.

— Знаєте, про яку курку йдеться? Якщо хочете, я поясню. Це вдалий приклад того, що Ротстайн називав божевільним почуттям гумору.

— Я перевірив. Коли міс О’Коннор було шість чи сім років, у неї була курка — ну, принаймні вона так говорила, — яка ходила задом наперед. До неї приїхали люди з кіножурналу й зняли сюжет для новин. Курка потрапила до фільму. Міс О’Коннор потім казала, що то найвеличніша подія в її житті, а далі все пішло на спад.

— Це справді так. Тепер, якщо вже ми розібралися з куркою, чим можу допомогти?

Хлопчик тяжко зітхнув і відкрив застібку на манільському конверті. З конверта він дістав фотокопію і поклав поруч із листом Ротстайна в «Посилках з Олімпу». Обличчя Дрю Халлідея залишалося розслаблено-зацікавленим, але під стійкою його пальці переплелися так, що коротко стрижені нігті вп’ялися в долоні. Він миттєво зрозумів, що перед ним. Закарлючки на хвостах у, завжди віддалені окремо б, високо задерті в і р, що низько опускаються. Питання в тому, як багато знає «Джеймс Гокінс». Можливо, небагато, але, імовірніше, значно більше, ніж мало. Інакше не ховався б за вусами й окулярами, підозріло схожими на ті окуляри зі склом без діоптрій, які можна купити в аптеці або магазині одягу.

Нагорі сторінки стояла цифра 44, обведена в кружечок. Нижче йшов уривок вірша.

На цьому вірш обривався. Дрю подивився на хлопчика.

— Там далі про перший ранковий автобус, — повідомив Джеймс Гокінс. — Той, який по дротах їздить. Він називає його «trolebъs». Це іспанською «тролейбус». Дружина чоловіка, яка це розповідає — чи, може, його подруга, — сидить мертва в кутку кімнати. Вона застрелилася, і він тільки-но її знайшов.

— Щось мені це не здалося безсмертним творінням, — промовив Дрю. У його ошелешеному стані це єдине, що він зміг сказати. Незалежно від якості, цей вірш був першим новим твором Джона Ротстайна, який з’явився за останні півстоліття. Ніхто його не бачив, крім автора, цього хлопчиська й самого Дрю. Якщо, звичайно, Морріс Белламі не читав його, що малоймовірно, ураховуючи велику кількість записників, які він, за його словами, украв.

Велика кількість.

Збіса велика кількість записників.

— Так, це точно не Вілфред Овен і не Т. С. Еліот, але, я думаю, не це головне. А що ви думаєте?

Дрю раптом усвідомив, що «Джеймс Гокінс» уважно за ним спостерігає. І що ж він бачить? Імовірно, занадто багато чого. Дрю звик приховувати реальні почуття, аби уникати зайвого ризику, — якщо доводиться занижувати ціну для того, хто продає, і завищувати потенційним покупцям, без цього аж ніяк, — але це було те саме, що побачити «Титанік», який несподівано сплив із дна Атлантичного океану, зім’ятий і проіржавілий, але ж таки справжній «Титанік».

Що ж, гаразд, визнай це.

— Так, мабуть. — Фотокопія і лист О’Коннор усе ще лежали поруч, і Дрю мимоволі став водити над ними коротким товстим пальцем, порівнюючи. — Це підробка. Відмінна, але підробка.

— Це не підробка. — Без невпевненості в голосі.

— Звідки це у вас?

І хлопчик почав плести якусь нісенітницю, до якої Дрю навіть не прислухався. Щось про те, як його дядько Філ із Клівленда помер і заповідав молодому Джеймсу свою бібліотеку, а в ній серед дешевих видань та додатків до журналу клубу «Книга місяця» виявилися — ви тільки погляньте! — шість записників, заповнених усілякими цікавими речами. Переважно це поезія, але є кілька есе та окремі недописані оповідання. Усе це було роботою Джона Ротстайна.

— Як ви дізналися, що це Ротстайн?

— За стилем. Я його впізнаю навіть у поезії. — До цього питання він вочевидь приготувався заздалегідь. — Я в міському коледжі вивчаю американську літературу й прочитав майже всі його роботи. Наприклад, тут йдеться про Мексику, а Ротстайн півроку нею подорожував, коли пішов зі служби.

— Як і ще дюжина гарних американських письменників, включаючи Ернеста Гемінґвея і загадкового Б. Травена.

— Так, але погляньте на це. — Хлопець дістав із конверта другу фотокопію. Дрю наказав собі не тягнутися до неї жадібно… і жадібно потягнувся до неї. Він поводився так, немов займався цією справою три роки, а не більше тридцяти. Але хто б міг його звинуватити? Це була справа надзвичайної важливості. Надзвичайної важливості. Але складність полягала в тому, що «Джеймс Гокінс», схоже, знав про це.

Еге ж, але він не знає того, про що знаю я, наприклад, про походження цих документів. Якщо тільки його не використовує Моррі, а як би він це зробив, перебуваючи у Вейнсвілльській в’язниці штату?

Текст на другій фотокопії був стовідсотково написаний тією самою рукою, але не так акуратно. На уривку вірша не було жодних виправлень, жодних нотаток на полях, зате тут їх було аж занадто.

— Думаю, це він писав, коли був напідпитку, — сказав хлопчисько. — Ви ж знаєте, він багато пив, потім кинув. Раптово. Ви зрозумієте, про що це.

Угорі на цій сторінці в кружечку значилася цифра 77. Текст нижче починався з середини речення.

ніколи і не думав. Якщо спочатку схвальні рецензії нагадують солодкий десерт, потім починаєш розуміти, що врешті-решт вони призводять до нетравлення шлунка: безсоння, нічні кошмари, навіть проблеми в такій важливій справі, як полуденний похід до туалету. А тупісьть гарних відгуків впадає в очі навіть сильніше, ніж поганих. Сприймати Джиммі Ґолда таким собі мірилом або навіть ГЕРОЄМ — це те саме, що називати когось на зразок Біллі Кіда (або Чарльза Старквезера[60], його найближче втілення у 20 столітті) американською іконою. Джиммі такий, який є, так само, як я чи ви, його зліпили не з Гека Фінна, а з Етьєна Лантьє, найкращого літературного персонажа 19 століття. Якщо я став цуратися суспільства, це тому, що його думка заражена, і немає сенсу представляти йому новий матеріял. Як сказав би сам Джиммі: «Лайно? Та на…»

На цьому речення обривалося, але Дрю знав, що за цим слідувало, і не сумнівався, що Гокінс це теж знав. Це був знаменитий девіз Джиммі, який досі, через стільки років, іноді можна побачити на футболках.

— Він неправильно написав слово «тупість». — Більше він не знайшовся, що сказати.

— Еге ж. І «матеріал». Справжні помилки, що не виправлені яким-небудь коректором. — Очі хлопчака палали. Такий вогонь Дрю бачив часто, але ніколи в очах такої молодої людини. — Воно живе, ось що я думаю. Живе й дихає. Бачите, що він говорить про Етьєна Лантьє? Це головний персонаж «Жерміналь» Еміля Золя. І такого раніше не було! Розумієте? Це новий погляд на персонажа, якого знають усі, і від самого автора! Можу посперечатися, колекціонери заплатили б великі гроші за оригінал цього й за все інше, що в мене є.

— Ви сказали, у вас шість записників?

— Ага.

Шість. Не сотня й не більше. Якщо в хлопчака їх лише шість, це означає, що він точно не працює на Белламі, якщо тільки з якоїсь причини Морріс не вирішив розділити здобич. Дрю не міг уявити, щоб його давній приятель на таке пішов.

— Середнього розміру, по вісімдесят сторінок. Усе це чотириста вісімдесят сторінок. Багато порожнього місця — з віршами завжди багато порожнечі залишається, — але там не тільки вірші. Там є й оповідання. Одне про Джиммі Ґолда в дитинстві.

Однак поставало питання: чи дійсно він, Дрю, вірив, що їх усього шість? Чи можливо, хлопчисько вирішив притримати інше? І, якщо так, то скільки? Бо хоче продати решту пізніше або тому що взагалі не хоче його продавати? Блиск у його очах вказував на друге, хоча він міг і сам ще цього не усвідомлювати.

— Сер? Містере Халлідей?

— Вибачте. Просто намагаюся звикнути до думки, що це може насправді бути новим матеріалом Ротстайна.

— Це він і є, — без тіні сумніву вимовив хлопчик. — Скільки?

— Скільки я заплачу? — Дрю подумав, якщо вони зараз будуть торгуватися, можна ввернути і «синку». — Синку, я ж гроші не друкую. Та й не зовсім я впевнений, що це не підробка. Ще якась афера. Я повинен побачити оригінали.

Дрю побачив, як Гокінс покусує губу за вусиками, що ледь пробиваються.

— Я не питав, скільки ви заплатите, я говорив про приватних колекціонерів. Ви, напевно, знаєте когось, хто погодиться витратити великі гроші на щось особливе.

— Знаю двійко таких, так. — Він знав дюжину. — Але я навіть звертатися до них не стану, адже бачу тільки фотокопії. А якщо брати висновок у графолога… Це не надійно. Ротстайна все ж таки було вбито, отже, це крадений товар.

— Ні, якщо він передав їх комусь до того, як його вбили, — швидко заперечив хлопчик, і Дрю довелося ще раз нагадати собі, що хлопець підготувався до цієї зустрічі. «Але на моєму боці досвід, подумав він. Досвід і вправність».

— Синку, таке неможливо довести.

— Так само, як довести зворотне.

Отже: глухий кут.

Несподівано хлопчик схопив обидві фотокопії і пхнув їх назад у конверт.

— Секунду, — сказав Дрю, стривожившись. — Гей-гей, постривай.

— Ні. Напевно, мені не потрібно було сюди приходити. У Канзас-Сіті є місце, «Розкішні перші й рідкісні видання Джарретта», одне з найбільших у країні. Спробую там.

— Якщо ти можеш почекати тиждень, я зроблю кілька дзвінків, — сказав Дрю. — Тільки копії доведеться залишити мені.

Хлопчик завагався.

— Як гадаєте, скільки вдасться отримати?

— За майже сотню сторінок, що не публікувалися, та яке там не публікувалися, невідомих матеріалів Ротстайна? Покупець, імовірно, захоче щонайменше провести комп’ютерний аналіз почерку, для цього є декілька гарних програм, але, якщо справжність підтвердиться… — Він прикинув в умі найменшу суму, яку можна назвати, щоб це не прозвучало безглуздо. — Тисяч п’ятдесят доларів.

Джеймс Гокінс або погодився, або зробив вигляд, що згоден.

— І скільки ви візьмете комісійних?

Дрю ввічливо розсміявся.

— Синку… Джеймсе… Жоден продавець не братиме комісійних за таку угоду. Коли творця — а висловлюючись юридичною мовою, власника — було вбито, і цей матеріал міг бути викрадений. Гроші ми розділимо рівно навпіл.

— Ні. — Хлопчик вимовив це одразу, без коливань. Може, він ще не може похизуватися байкерськими вусами, про які мріє, але в нього, безумовно, є яйця й голова на плечах. — Сімдесят відсотків мені, тридцять вам.

Дрю міг би на це погодитися й заробити за шість записників чверть мільйона, віддавши хлопчиськові сімдесят відсотків від п’ятдесяти штук, але «Джеймс Гокінс» напевно чекає, що він буде торгуватися. Хоча б трохи. Якщо погодитися одразу, хіба це не здасться підозрілим?

— Шістдесят — сорок, це моє остаточна пропозиція. І, зрозуміло, ураховуючи покупця, якого я знайду. Це виходить тридцять тисяч доларів за те, що ти знайшов у якійсь картонній коробці разом зі старими копіями «Щелеп»[61] і «Мостів округу Медисон»[62]. Непогано, я б сказав.

Хлопчик переминався з ноги на ногу, нічого не кажучи, було помітно, що в голові в нього відбувалася боротьба.

Дрю повернувся до усмішки «хоч до рани прикладай».

— Залиш копії мені, приходь за тиждень, і я повідомлю, як просувається. І ще порада: тримайся подалі від Джарретта. Цей тип обдере тебе як липку.

— Я братиму готівкою.

Дрю подумав: «Ми б усі хотіли брати готівкою».

— Ти біжиш попереду паровоза, синку.

Хлопчик прийняв рішення й поклав манільський конверт на захаращений прилавок.

— Добре. Я повернуся.

Дрю подумав: «Не сумніваюся. І, думаю, коли ти повернешся, моє становище буде набагато кращим за твоє, ось тоді й поторгуємося».

Він простягнув руку. Хлопчик потиснув її, дуже швидко, лише для того, щоб не здатися неввічливим. Ніби боявся залишити відбитки пальців. Що він у якомусь сенсі вже зробив. Дрю сидів на своєму місці, поки «Гокінс» не вийшов, потім повалився в офісне крісло (воно покірно застогнало) і вивів зі сплячого режиму свій «Макінтош». Над вхідними дверима були встановлені дві камери спостереження, спрямовані в різні боки Лейсмейкер-лейн. Він простежив, як хлопець звернув на Кроссвей-авеню й зник з очей.

Фіолетовий стікер на корінці книги — ось зачіпка. Він означав, що це бібліотечна книга, а Дрю знав усі бібліотеки в місті. Фіолетовий колір символізував книгу з довідкового відділу бібліотеки на Гарнер-стрит, а книги з довідкового відділу не видаються на руки. Якби хлопець спробував винести її під своїм форменим піджаком, на виході спрацював би детектор, бо фіолетовий стикер це ще й пристрій проти крадіжки. Додати до цього очевидну обізнаність хлопця на книгах, і можна дійти ще одного голмсівського висновку.

Дрю зайшов на веб-сайт бібліотеки на Гарнер-стрит, де була ціла низка закладок: «Літній годинник», «Дітям та підліткам», «Майбутні події», «Серії з кінокласики» і, нарешті, остання, але аж ніяк не менш важлива «Наші співробітники».

Дрю клікнув на цю закладку, і цього вистачило. Над короткими біографіями стояла загальна фотографія співробітників бібліотеки — дванадцять-п’ятнадцять людей на газоні перед бібліотекою. У них за спиною височіла статуя Хореса Гарнера з відкритою книгою в руці. Усі радісно посміхалися, у тому числі і його хлопчина, тільки тут він був без вусів і фальшивих окулярів. Другий ряд, третій ліворуч. Якщо вірити біографії, юний містер Пітер Сауберс був учнем Нортфілдської середньої школи і працював неповний робочий тиждень. Він сподівався отримати ступінь з англійської літератури й вивчити бібліотечну справу.

Дрю продовжив дослідження, керуючись дещо незвичайним прізвищем. Він трохи спітнів, та й чи варто дивуватися? Шість записників уже здавалися йому чимось несуттєвим, лише розпалювали апетит. Усі записники — а в них попри все інше був і четвертий роман про Джиммі Ґолда, якщо багато років тому його друзяка-психопат не помилився, — могли потягнути на п’ятдесят мільйонів доларів, якщо їх продавати частинами різним колекціонерам. Лише четвертий Джиммі Ґолд міг принести мільйонів зо двадцять. І поки Моррі Белламі було надійно замкнено у в’язниці, усе, що стояло в нього на шляху, це підліток, у якого ще навіть нормальні вуса не виросли.

10

Вільям повертається з чеком, і Дрю кладе свою «Америкен експрес» у шкіряну теку. По ній точно відмови не буде. Щодо інших двох він не такий упевнений, але «Амекс» він тримає більш-менш чистою, тому користується нею для ділових розрахунків.

Останні кілька років справи йшли кепсько, хоча, Бог свідок, вони мали йти прекрасно, особливо між 2008 і 2012, коли американська економіка шубовснула у вигрібну яму, звідки, здавалося, уже не вибереться. У такі часи ціна на коштовні товари — справжні речі, а не комп’ютерні байти, як на Нью-Йоркській фондовій біржі, — завжди піднімається. Золото й діаманти — так, але ще предмети мистецтва, антикваріат і рідкісні книги. Сволота Майкл Джарретт зараз у своєму Канзас-Сіті на «Порше» їздить. Дрю бачив це в нього на сторінці у «Фейсбуці».

Думки Дрю повертаються до другої зустрічі з Пітером Сауберсом. Шкода, що хлопець дізнався про третю заставну. Це була вирішальна точка. Можливо, навіть точка неповернення.

Фінансові неприємності Дрю почалися з тієї клятої книги Джеймса Ейджі «Та й славних мужів похвалімо». Відмінна копія, ідеальний стан, підписана самим Ейджі й Волкером Евансом, автором фотографій. Звідки Дрю знати, що вона вкрадена?

Ну добре, може, він і знав про це — усе вказувало на те, що справа нечиста, і йому не варто було зв’язуватися, але продавець не здогадувався про реальну вартість книги, ось Дрю й послабив трішечки пильність. Дякувати Богу, не настільки, щоб його оштрафували або, борони Боже, посадили, тільки от наслідки не забарились. Починаючи з 1999 року, на кожен з’їзд, на кожен симпозіум або книжковий аукціон він приносить із собою певний присмак. Шановні торговці й покупці воліють не мати з ним справу, хіба що — ось вона іронія життя — коли їм треба якнайшвидше продати щось не зовсім чисте. Іноді ночами, коли йому не спиться, Дрю думає: «Це вони підштовхують мене у темний бік. Я в цьому не винен. Ні, дійсно, я тут жертва».

І все це робить Пітера Сауберса постаттю ще більш важливою.

Повертається Вільям із шкіряною текою. Вигляд у нього серйозний, і Дрю це не подобається. Може, по картці все ж таки надійшла відмова. Але тут його улюблений офіціант посміхається, і Дрю полегшено видихає.

— Дякую, містере Халлідей. Завжди раді вас бачити.

— Навзаєм, Вільяме. Навзаєм. — Він широко, з розчерком підписує чек і ховає «Амекс» — трохи гнуту, але не поламану — до гаманця.

На вулиці, ідучи до свого магазину (те, що він може шкутильгати, ніколи не спадало йому на думку), він знову замислюється про другу зустріч із хлопчиськом, яка пройшла більш-менш нормально, але далеко не так добре, як сподівався й очікував Дрю. Під час першої розмови хлопчик так хвилювався, що Дрю навіть злякався, хоч би той з переляку не знищив безцінні рукописи, які потрапили до нього випадково. Але сяйво в його очах суперечило цьому, особливо коли він говорив про другу фотокопію, із п’яними міркуваннями про критиків. Воно живе, говорив Сауберс про рукописи. Ось що я думаю.

І чи може хлопчисько вбити їх, запитує себе Дрю, входячи до свого магазину й перевертаючи табличку із «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО». Навряд чи. Так само він не зможе віддати свої скарби владі, хоча погрожує це зробити.

Завтра п’ятниця. Хлопчик обіцяв прийти одразу після уроків і покінчити з цією справою. Він вважає, що це буде черговий раунд перемов. Він думає, що в нього ще є козирі. Можливо, і є… Тільки козирі Дрю сильніші.

На автовідповідачі блимає вогник. Хтось дзвонив. Напевно, хотіли впарити йому страховку або розширену гарантію на його маленьку машину (думка про Джаретта, який розсікає на своєму «Порше» по Канзас-Сіті, миттєво починає ятрити його самолюбство), хоча хтозна що це, потрібно перевірити. Мільйони, може, і зовсім поруч, але, поки він їх не отримав, справи не можна закидати.

Дрю йде дивитися, хто йому дзвонив, поки він обідав, і впізнає голос Сауберса з першого слова.

Поки він слухає, його кулаки стискаються.

11

Коли артист, раніше відомий як Гокінс, прийшов наступної після першого візиту п’ятниці, вуса його виглядали трішки густішими, але рухи були так само обережними — полохлива тварина наближається до апетитної приманки. Але до того часу Дрю вже багато знав про нього й про його родину. І про ті сторінки із записників. Три різних комп’ютерних додатки підтвердили, що лист до Фланнері О’Коннор та тексти на фотокопіях були написані однією людиною. Два додатки порівняли почерк. Третій — не повністю надійний через надто маленькі за розміром зразки почерку, що вводилися, — вказав на певні стилістичні подібності, більшість із яких хлопчисько й так побачив. Результати ці були відкладені до того часу, коли Дрю зв’яжеться з потенційними покупцями. Сам він не мав жодних сумнівів щодо цього, оскільки понад тридцять років тому на власні очі бачив один із записників на столику в «Щасливій чашці».

— Вітаю, — сказав Дрю. Цього разу руки він не простягнув.

— Вітаю.

— Ти не приніс записники.

— Спочатку я хочу дізнатися цифру. Ви говорили, що зробите декілька дзвінків.

Дрю не зробив жодного. Ще не час для цього.

— Якщо пам’ятаєш, я назвав тобі цифру. Я сказав, що ти отримаєш до тридцяти тисяч доларів.

Хлопчик похитав головою.

— Цього замало. І шістдесят-сорок теж мало. Буде сімдесят-тридцять. Я ж не дурень. Я знаю, що маю.

— Я теж дещо знаю. Твоє справжнє ім’я Пітер Сауберс. Ти вчишся не в міському коледжі, а в Нортфілдській середній школі. Ти працюєш неповний тиждень у бібліотеці на Гарнер-стрит.

У хлопчика очі мало не повилазили з орбіт, щелепа відвисла. Він навіть похитнувся, і на мить Дрю здалося, що він може знепритомніти.

— Як…

— Книга, яку ти приносив. «Посилки з Олімпу». Я впізнав стикер довідкового відділу. Після цього все було просто. Я навіть знаю, де ти живеш. На Сикоморовій. — І це все пояснювало. Морріс Белламі жив на Сикоморовій вулиці, у тому самому будинку. Дрю жодного разу там не бував — Морріс не хотів, щоб він зустрічався з його матусею-вампіршею, як підозрював Дрю, — але міські архіви це підтверджували. Рукописи були заховані за стіною в підвалі або закопані під підлогою в гаражі? Дрю не сумнівався, що один із варіантів правильний. Він подався вперед, настільки, наскільки дозволяло черево, і заволодів переляканим поглядом хлопчика.

— Це ще не все. Твій батько отримав серйозні травми під час Бійні перед Міським Центром у 2009. Він був там, бо залишився без роботи після кризи 2008 року. Кілька років по тому в недільній газеті надрукували статтю про те, як живуть деякі з тих, хто тоді вцілів. Я її переглянув, виявилося, цікава стаття. Після нещасного випадку з батьком твоя родина переїхала до Норт Сайда, що було для вас великим падінням униз, але ви, Сауберси, приземлилися на ноги. Працювала тільки мати, але вам щастило щось відщипнути там, щось перехопити тут. Багатьом жилося набагато гірше. Американська історія успіху. Збили з ніг? Підведись, причепурись і знову гони вперед. Тільки в тій статті не говорилося, як саме вашій родині це вдалося. Усе правильно.

Хлопчик облизав губи, спробував щось сказати, не зміг, прокашлявся й спробував знову.

— Я йду. Даремно я до вас звернувся. Це була велика помилка.

Він повернувся до стійки спиною.

— Пітере, якщо ти зараз підеш, я гарантую, що вже сьогодні ти опинишся за ґратами. І це дуже сумно, адже в тебе ще все життя попереду.

Сауберс розвернувся, очі розплющені, рот відкритий, губи тремтять.

— Обставини вбивства Ротстайна я теж вивчив. У поліції вважають, що грабіжники, які вбили його, взяли записники тільки тому, що вони лежали в сейфі разом із грошима. За офіційною версією, вони проникли в будинок за тим, що зазвичай цікавить грабіжників, тобто за грошима. Багато хто в місті, де він жив, знав, що старий зберігає вдома гроші і, можливо, чимало. У Толбот-Корнерс чутки про це ходили роками, поки якісь нехороші люди не вирішили перевірити, чи правда це. І виявилося, що це правда.

Сауберс повертався до стійки. Повільно, крок за кроком.

— Ти знайшов не тільки викрадені записні книжки, але і його гроші, ось про що я думаю. Їх вистачило, аби твоя родина протрималася на плаву, доки батько знову не встав на ноги. У буквальному сенсі на ноги, бо в статті було написано, що він дуже серйозно постраждав. Твої знають про це, Пітере? Це мама з татом послали тебе сюди продати записні книжки, бо гроші закінчилися?

Майже все це було сказано з натхнення — якщо того дня у «Щасливій чашці» Морріс і говорив про гроші, Дрю цього не запам’ятав, — але він бачив, що кожна здогадка потрапляла точнісінько в ціль, як потужні удари в обличчя й тулуб. Дрю відчув задоволення детектива, який розуміє, що йшов по вірному сліду.

— Не знаю, про що ви. — Хлопчик говорив швидше як телефонний автовідповідач, аніж жива людина.

— А щодо того, що записників усього шість, тут теж щось не сходиться. Ротстайн зник із поля зору критиків у 1960, після публікації свого останнього оповідання в «Нью-Йоркері». Убили його в 1978. Якось не віриться, що за вісімнадцять років він списав тільки шість вісімдесятисторінкових записників. Закладаюся, що їх більше. Набагато більше.

— Ви нічого не зможете довести. — Той самий монотонний голос робота. Сауберс уже хитався, ще два-три удари, і він упаде. Це було досить захоплююче.

— А що знайде поліція, якщо прийде до тебе додому з обшуком, мій юний друже?

Замість того, щоб упасти, Сауберс узяв себе в руки. Якби Дрю не почав дратуватися, він оцінив би це по заслузі.

— А ви, містере Халлідей? У вас колись уже були неприємності через те, що ви продавали те, що вам не належало.

Добре, влучив… Тільки це був усього лише ковзний удар, не більше. Дрю життєрадісно кивнув.

— Тому ти до мене й прийшов, так? Дізнався про історію з Ейджі й вирішив, що я можу допомогти тобі зробити щось протизаконне. Тільки тоді мої руки були чисті, як і зараз. Він розвів руки, показуючи. — Скажімо так, я деякий час витратив на те, щоб переконатися, що ти не намагаєшся продати підробку, і, переконавшись, визнав, що мій громадянський обов’язок заявити в поліцію.

— Неправда. Це неправда, і ви це знаєте!

«Ласкаво просимо до реального світу, Пітере», — подумав Дрю, але промовчав, дав хлопцеві оцінити пастку, до якої той потрапив.

— Я можу їх спалити, — вимовив Сауберс так, ніби звертався не до Дрю, а думав уголос, оцінював важливість цієї ідеї. — Я можу піти д… Туди, де вони зберігаються, і просто спалити їх.

— Скільки їх усього? Вісімдесят? Сто двадцять? Сто сорок? Вони знайдуть залишки, синку. Попіл. А якби й не знайшли, у мене є фотокопії сторінок. Вони почнуть ставити питання, вивідувати, як твоїй родині вдалося так добре пережити велику кризу, тим паче з травмами твого батька, піднімуть рахунки за лікування. Я думаю, досвідчений бухгалтер виявить, що твоя родина витрачала набагато більше, ніж заробляла.

Дрю уявлення не мав, чи це так, але цього не знав й хлопчисько. Він уже був близький до паніки, і це добре. Панікуючи, люди тверезо не роздумують.

— Нема доказів, — через силу, пошепки, прошепотів Сауберс. — Грошей більше немає.

— Не сумніваюся, інакше ти б не опинився тут. Але фінансовий слід залишається. І хто по ньому піде, крім поліції? ВПС[63]! Хто знає, може, твої батьки теж сядуть за несплату податків. І тоді твоя сестра — Тіна, здається? — залишиться зовсім сама. Хоча, може, у неї є якась старезна тітонька, у якої їй доведеться пожити, доки ви, панове, будете термін мотати.

— Чого ви хочете?

— Та не гальмуй. Мені потрібні записники. Усі.

— Якщо я вам їх віддам, що я отримаю?

— Упевненість у тому, що ти залишишся чистим і на волі. А в твоєму становищі це безцінний скарб.

— Ви це серйозно?

— Синку…

— Не називайте мене так! — Хлопчик стиснув кулаки.

— Пітере, сам подумай. Припустимо, ти відмовляєшся віддати записники мені. Тоді я зливаю тебе поліції. Але, якщо ти віддаєш їх мені, я одразу втрачаю владу над тобою. Адже я заволодію краденим майном. Ти будеш у безпеці.

Поки Дрю це говорив, його правий вказівний палець наближався до безшумної тривожної кнопки під стійкою. Натискати її йому хотілося менш за все на світі, але ці стиснуті кулаки йому не подобалися. У паніці Сауберсу могло спасти на думку, що є лише один спосіб заткнути рота Дрю Халлідею. Зараз їх записувала камера відеоспостереження, але хлопець міг і не здогадуватися про це.

— А ви отримаєте сотні й тисячі доларів, — з гіркотою в голосі вигукнув Сауберс. — Може, навіть мільйони.

— Ти допоміг своїй родині у важкий час, — сказав Дрю й мало не додав: «Не треба бути таким жадібним», — але потім вирішив, що за даних обставин це було б якось… недоречно. — Думаю, тобі й цього має бути достатньо.

Відповідь хлопчика можна було прочитати по його обличчю: легко вам говорити.

— Мені треба подумати.

Дрю кивнув. Але не на знак згоди.

— Я розумію, що ти відчуваєш, але ні. Якщо ти зараз підеш, обіцяю тобі: коли ти прийдеш додому, на тебе вже чекатиме поліцейська машина.

— А ви втратите великий куш.

Дрю знизав плечима.

— Уперше, чи що? — Хоча, сказати по правді, такими зависокими ставки ще ніколи не були.

— Мій тато займається нерухомістю, ви це знаєте?

Несподівана зміна теми злегка збила крок Дрю.

— Так, я це бачив, коли брав довідки. Він завів свою маленьку справу, і молодець. Хоча в мене є підозри, що піднятися йому допомогли гроші Джона Ротстайна.

— Я попросив його зібрати відомості про всі книжкові магазини в місті, — сказав Сауберс. — Сказав, що пишу роботу про те, як електронні книги впливають на торгівлю звичайними книгами. Це було ще до того, як я прийшов до вас, коли я ще вирішував, чи варто ризикнути. Він з’ясував, що в минулому році ви втретє заклали це місце, і вам це вдалося тільки через його розташування. Лейсмейкер-лейн вважається найдорожчою вулицею.

— Я не думаю, що це має якесь відношення до…

— Ви маєте рацію, у нас був важкий період, і знаєте що? Це дає людині нюх на тих, у кого неприємності. Можливо, переважно дітям. Мені здається, у вас із грошима зовсім туго.

Дрю підняв палець, який тягнувся до тривожної кнопки, і направив його на Сауберса.

— Не трахай мені мізки, хлопче.

Кров прилила до обличчя Сауберса великими пропасними плямами, і Дрю побачив щось таке, що йому не сподобалося й чого він, безумовно, не домагався: він розлютив хлопчика.

— Я знаю, ви мене навмисно квапите. Але нічого не вийде. Так, справді, його записники в мене. Сто шістдесят п’ять штук. Не всі, але більшість списані повністю. І знаєте що? Про Ґолда це була не трилогія, це був цикл. Є ще два романи, обидва в цих книжках. Так, перші чернетки, ага, але досить-таки чисті.

Хлопчисько говорив дедалі швидше й швидше, крок за кроком окреслюючи те, про що, як сподівався Дрю, через страх він не повинен був зараз думати.

— Вони заховані, але, напевно, ви маєте рацію, якщо ви викличете поліцію, вони їх знайдуть. Тільки мої батьки нічого про це не знають, і, думаю, поліція цьому повірить. А я… Я ще неповнолітній. — Тут він навіть трохи посміхнувся, ніби щойно до цього додумався. — Мені вони нічого не зроблять, тому що я не крав ні грошей, ні записників. Я тоді ще навіть не народився. Ви, звичайно, вийдете чистеньким, але й нічого не отримаєте. Коли банк забере цей магазин — тато сказав, що вони це зроблять рано чи пізно, і тут замість нього відкриється «Обонпан»[64], я сюди зайду і з’їм круасан за ваше здоров’я.

— Нічого собі ти промову виголосив, — сказав Дрю.

— Вона закінчилася. Я йду.

— Попереджаю тебе, ти робиш конче нерозумно.

— Я вже говорив, мені потрібен час подумати.

— Скільки?

— Тиждень. Вам теж потрібно подумати, містере Халлідей. Можливо, у нас таки щось вийде.

— Сподіваюся, синку. — Дрю навмисно вставив це слово. — Оскільки, якщо цього не станеться, я подзвоню в поліцію, і я не блефую.

Тут у завзятості хлопчика таки з’явилася розколина, очі його наповнилися слізьми, і, перш ніж вони встигли скотитися по щоках, він розвернувся й вийшов з магазину.

12

А тепер приходить ця голосове послання, яке Дрю вислуховує лютуючи, але й з острахом, бо хлопчик говорить так спокійно й зібрано, але за цією холоднокровністю чується розпач.

«Завтра я не зможу прийти, як обіцяв. Зовсім забув про зліт старост класів середньої і вищої школи, а мене на наступний рік обрали віце-президентом випускного класу. Знаю, це звучить як відмовка, але це не відмовка. Це абсолютно вилетіло в мене з голови — ще б пак, коли ви стали погрожувати мені в’язницею і все таке».

«Зітри це негайно», — думає Дрю, його нігті впиваються в долоні.

«Зліт проходитиме на базі відпочинку „Рівер-бенд“, це в окрузі Віктор. Виїжджаємо автобусом завтра о восьмій ранку — це день підвищення кваліфікації вчителів, тому занять не буде, — і повертаємося в неділю ввечері. Нас буде двадцять чоловік. Я хотів відмазатись, але батьки й так уже за мене хвилюються. Сестра теж. Якщо я пропущу зліт, вони зрозуміють, що щось відбувається. Мені здається, мама думає, що якась моя дівчина завагітніла».

Хлопчик видає короткий, напівістеричний смішок. Дрю думає, що у світі немає нічого страшнішого за сімнадцятирічних підлітків. Ніколи не знаєш, на що вони здатні.

«Я зайду в понеділок удень, — продовжує Сауберс. — Якщо дочекаєтеся, може, у нас щось і вийде. Компроміс. У мене є одна ідея. А якщо думаєте, що щодо зльоту я вам морочу голову, зателефонуйте до будинку відпочинку й перевірте бронювання. Студентський уряд Нортфілдської середньої школи. Можливо, у понеділок побачимося. Якщо ні, то до поб…»

На цьому час запису — підвищеної довжини для клієнтів, які телефонують не в робочий час, зазвичай із Західного узбережжя, — нарешті закінчився. Біп.

Дрю опускається в крісло (ігноруючи його стогін, як завжди) і дивиться на автовідповідач майже цілу хвилину. Він не відчуває необхідності телефонувати до будинку відпочинку «Рівер-бенд»… який, як не дивно, знаходиться всього за шість-сім миль вище по річці від в’язниці, де зараз мотає строк людина, яка вкрала записники. Дрю знає: Сауберс сказав правду щодо зльоту, бо це дуже легко перевірити. А ось чому він не відмовився туди їхати — тут у Дрю були сумніви. Можливо, Сауберс вирішив, що загроза звернутися в поліцію — блеф? Але це не блеф. Дрю не збирався дозволяти Сауберсу мати те, чого не міг мати сам. Так чи інакше цьому шмаркачеві доведеться розлучитися із записниками.

«Я почекаю до понеділка, — думає Дрю. — Це я можу собі дозволити, але потім це питання треба буде якось вирішувати. Я і так йому забагато дозволив».

Він розмірковує про те, що його старий друг Морріс Белламі й цей хлопчисько Сауберс, хоча й знаходяться на різних кінцях вікового діапазону, проте дуже схожі, коли йдеться про записники Ротстайна. Для них головне те, що в них усередині. Саме тому хлопець хотів продати лише шість штук, і, імовірно, з тих, які здалися йому найменш цікавими. Дрю ж, зі свого боку, чхати хотів на Джона Ротстайна. Він читав «Утікача», але тільки тому, що Моррі шаленів від нього. Інших двох він не читав, як і збірки оповідань.

«Ось вона твоя ахіллесова п’ята, синку, — думає Дрю. — Ця пристрасть колекціонера. А мене цікавлять тільки гроші, а з грошима все простіше. Тож нумо, насолоджуйся вікендом. Коли повернешся, пограємо по-дорослому».

Дрю подається вперед над огрядним черевом і стирає запис.

13

Дорогою до міста Ходжес встигає занадто спітніти, тому вирішує заїхати додому з’їсти бургер і прийняти душ. А заразом і перевдягнутися. Харпер-ровд усе одно по дорозі, а в джинсах він буде почувати себе набагато зручніше. Можливість носити джинси — одна з головних принад роботи на самого себе, а не на начальника.

Коли він виходить із будинку, дзвонить Пітер Гантлі повідомити своєму колишньому напарнику, що Олівера Меддена затримано.

Ходжес вітає Піта з арештом і ледь встигає сісти за кермо «Пріуса», як лунає новий дзвінок. На цей раз дзвонить Холлі.

— Ти де, Білле?

Ходжес дивиться на годинник і бачить, що якимось дивом там уже п’ятнадцять на третю. «Як летить час, коли тобі весело», — думає він.

— Удома. Уже виїжджаю в офіс.

— Що ти там робиш?

— Зупинився прийняти душ. Не хотів ображати твої ніжні нюхові рецептори. І я не забув про Барбару. Заїду, як тільки…

— Не треба. Вона тут. Із подружкою Тіною. Вони приїхали на таксі.

— На таксі? — Зазвичай діти навіть не думають про таксі. Можливо, Барбара хоче поговорити про щось більш серйозне, ніж він припускав.

— Так, я відвела їх до твого кабінету. — Холлі переходить на шепіт. — Барбара лише схвильована, але друга дівчинка поводиться так, ніби налякана до смерті. Гадаю, у них щось трапилося. Приїжджай скоріше, Білле.

— Зрозумів.

— Поспішай. Ти ж знаєш, у мене погано з сильними емоціями. Я працюю над цим зі своїм лікарем, але зараз я нічого не можу з собою зробити.

— Уже їду. Буду за двадцять хвилин.

— Може, сходити через вулицю купити їм кока-коли?

— Не знаю. — Світлофор внизу пагорба змінюється на жовтий. Ходжес набирає швидкість і проскакує під ним. — Прийми рішення сама.

— Було б чим, — бурмоче Холлі і, перш ніж той встигає відповісти, знову просить його поквапитися й відключається.

14

Поки Білл Ходжес учив трохи ошелешеного Олівера Меддена, як у світі жити, а Дрю Халлідей пригощався яйцями Бенедикт, Піт Сауберс перебував у медкабінеті Нортфілдської середньої школи, де, через нібито сильний головний біль, просив звільнити його сьогодні від занять. Медсестра виписала довідку, не замислюючись, адже Піт був із позитивних: значиться в почесному списку, часто бере участь у шкільних заходах (хоча не спортивних), майже ніколи не пропускає занять. До того ж по ньому було видно, що в нього болить голова: обличчя бліде, круги під очима. Вона запитала, чи не відвезти його додому.

— Ні, — відповів Піт. — Автобусом доїду.

Вона запропонувала йому «Едвіл», єдине, чим їй було дозволено лікувати головний біль, але він похитав головою, сказавши, що в нього є свої спеціальні пігулки від мігрені. Сьогодні він просто їх забув і прийме одну, щойно повернеться додому. Самого Піта вся ця історія не бентежила, бо в нього дійсно боліла голова. Тільки біль був не фізичний. Його головним болем був Ендрю Халлідей, і біль цей не вилікували б мамині пігулки «Зоміг» (у їхній родині мігрень тільки в неї).

Піт знав, що в цьому йому треба розібратися самому.

15

Сідати в автобус він не збирався. Наступний буде за півгодини, а до Сикоморової вулиці можна на своїх двох дістатися за п’ятнадцять хвилин, якщо бігом. І він побіжить, бо цей четвер — усе, що в нього є. Батько й мати на роботі й повернуться не раніше четвертої. Тіна взагалі не прийде. Вона каже, що її запросили погостювати кілька днів у подруги Барбари Робінсон, яка живе на Тіберрі. Піт вважає, що вона сама себе запросила. Якщо це дійсно так, отже сестра ще не полишила надію вступити до Чапел-ридж. Піт думає, що все ще може допомогти їй у цьому, але за умови, якщо сьогодні все пройде ідеально. Це дуже велике якщо, але він повинен щось робити. Якщо сидіти склавши руки, можна здуріти.

Після того пришелепкуватого знайомства з Ендрю Халлідеєм він схуд, з раннього юнацтва повернулися прищі, ну і, зрозуміло, ці круги під очима. Він погано спав, а коли таки засинав, йому снилися якісь кошмари. Прокидаючись — нерідко згорнувшись калачиком, у мокрій від поту піжамі, — Піт лежав і намагався знайти вихід із пастки, до якої потрапив.

Він справді забув про зліт і, коли місіс Гібсон, що їх супроводжує, нагадала йому про це вчора, це ввімкнуло його мозок на велику швидкість. Це сталося після п’ятого уроку, французької, а ще до того, як він дійшов до кабінету математики, який знаходився всього на двоє дверей далі, у його голові склався попередній план дій. Деякою мірою успіх цього плану залежить від одного червоного возика і якогось набору ключів.

Коли школа зникає з очей, Піт дзвонить у «Рідкісні видання Ендрю Халлідея». Як би він хотів, щоб цього номера не було в нього в швидкому виклику! Потрапляє на автовідповідач, отже, принаймні не почнуться чергові авки-гавки. Піт залишає довге повідомлення, й автовідповідач відключає його, коли він закінчує, але це нічого.

Якщо вдасться винести з будинку записники, поліція нічого не знайде, хоч з ордером на обшук, хоч без нього. Він упевнений, що батьки мовчатимуть щодо загадкової готівки, як мовчали досі. Коли Піт кладе мобільник до кишені твідових брюк, у голові в нього спливає вислів, який він прочитав, щойно почавши вивчати латинську. Вислів цей страшний будь-якою мовою, але до цієї ситуації підходить якнайкраще.

Alea iacta est.

Жереб кинуто.

16

Перш ніж увійти до будинку, Піт пірнає в гараж переконатися, що старий Тінин візок «Кеттлер» на місці. Від багатьох старих речей вони позбулися на дворовому розпродажі, коли виїжджали зі старого будинку, але Тінсі тоді підняла такий галас через цей «Кеттлер» з його старомодними дерев’яними бортиками, що мати поступилася. Спочатку Піт його не знаходить і починає хвилюватися. Потім помічає возик у кутку й полегшено видихає. Він пам’ятає, як Тінсі, склавши на нього всі свої м’які іграшки (місіс Бізлі, звичайно ж, посідала головне місце), розгулювала з ним туди-сюди галявиною, повідомляючи всім, що вони йдуть «на нік-нік до лісу з сендвічами з перченою шинкою та з імбирним печивом для слухняних діток». То були чудові дні до того, як один псих на викраденому «Мерседесі» усе змінив.

Після цього нік-ніків не було.

Піт входить до будинку й прямує точнісінько до маленького домашнього кабінету батька. Серце його несамовито калатає, бо настала найважливіша частина всієї справи. Усе може піти не так, навіть якщо він знайде потрібні ключі. Але, якщо він їх не знайде, можна й не починати. Плану Б у нього немає.

Незважаючи на те, що бізнес Тома Сауберса обертається переважно навколо пошуків нерухомості — він знаходить цікаві будинки, які виставлені на продаж або можуть бути виставлені, і передає їх дрібним компаніям і незалежним операторам, — він почав помалу повертатися безпосередньо до продажів, хоча й невеликими обсягами й тільки тут, у Норт Сайді. У 2012 це майже не приносило доходу, але за останніх два роки він успішно провів кілька великих угод й отримав ексклюзивне право займатися продажем дюжини приватних будинків на вулицях із назвами дерев. Один з них — іронію відчули всі — будинок № 49 на В’язовій вулиці, який належав Деборі Хартсфілд і її синові, Брейді, так званому Мерседес-Кілеру.

— Цей я, напевно, довго продаватиму, — якось за обідом сказав тато, а потім розсміявся.

Ліворуч від батьківського комп’ютера на стіні висить пробкова панель. До неї пришпилені ключі від різних будинків, з якими він зараз працює, кожен на окремому кружальці. Піт жадібно нишпорить очима по панелі, бачить те, що шукає, — те, що йому потрібно, — і б’є повітря кулаком. На ярлику цього ключа написано: «ЗАЛ ВІДПОЧИНКУ, БЕРЕЗОВА ВУЛИЦЯ».

— Навряд чи я щось зможу зробити з цим цегляним слоном, — сказав за іншим обідом Том Сауберс. — Але, якщо вийде, ми зможемо попрощатися з цим місцем і повернутися в край гідромасажних ванн та «БМВ». Так він завжди називає Вест Сайд.

Піт ховає ключі від Залу відпочинку в кишеню до мобільника, потім мчить нагору й дістає портфелі, у яких переносив до будинку записники. Цього разу вони йому потрібні для недалекого перенесення. Він підіймається складаними сходами на горище й складає в них записники (конче обережно, хоч і поспішає). Потім один за іншим спускає портфелі на другий поверх, викладає записники на своє ліжко, повертає портфелі до батьківської шафи, після чого стрімголов кидається вниз, у самісінький підвал. Від усієї цієї біганини він спітнів, і від нього, напевно, смердить, як від мавпятника в зоопарку, але на душ поки що часу немає. Хоча сорочку змінити доведеться. У нього є футболка з емблемою клубу «Ключ»[65], яка ідеально підійде для того, що трапиться далі. «Ключ» постійно займається якимись громадськими роботами.

У підвалі мати зберігає запас порожніх картонних коробок. Піт хапає дві найбільші й повертається нагору, дорогою знову зайшовши до батьківського кабінету, щоб узяти «Шарпі»[66].

Не забудь покласти його на місце, коли будеш повертати ключі, нагадує він собі. Не забудь усе повернути на місце.

Він пакує записники в картонки — усі, крім шести, які все ще сподівається продати Ендрю Халлідею, — і закриває кришки. Маркером пише на кожній великими друкованими літерами: «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ». Він дивиться на годинник. Усе йде чудово… Поки Халлідей не прослухав запису на автовідповідачі й не напустив на нього поліцію. Піт не думає, що це станеться, але й виключати таке повністю теж не можна. Це незнайома територія. Перш ніж вийти зі своєї кімнати, він ховає ті шість записників за розхитану дошку у своїй шафі. Якраз вистачило місця, і, якщо все вийде, вони там пролежать зовсім недовго.

Він виносить картонки з гаража і вантажить їх на старий Тінин візок. Вирулює на під’їзну доріжку, згадує, що забув перевдягнутися в клубну футболку й знову біжить нагору. Коли він натягує через голову футболку, приходить думка, від якої холоне серце: записники залишилися на під’їзній доріжці. Речі, які стоять купу грошей, лежать собі без нагляду, вважай, що посеред вулиці, бери — не хочу.

— Ідіот! — лає він себе. — Ідіот, ідіот, сраний ідіот!

Піт кулею летить униз, нова футболка вже прилипає до зіпрілої спини. Візок на місці. Природно. Кому спаде на думку красти картонні коробки з написом «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ»? Отож бо й воно. Але все одно це було нерозумно, є люди, які цуплять усе, що не прибите цвяхами, і це породило ще одне важливе питання: скільки ще дурниць він уже зробив і зробить?

Він думає: «Мені взагалі не слід було влазити в це, я мусив подзвонити в поліцію й віддати всі гроші разом із записниками одразу, тільки-но я їх знайшов».

Але, маючи незручну звичку бути відвертим із самим собою (принаймні майже завжди), він розуміє, що, якби була в нього можливість щось переробити, він все одно зробив би так само, бо тоді батьки були на межі розриву, а він їх надто любив, щоб хоча б не спробувати цьому завадити.

«Й адже вийшло, — думає він. — Тільки після цього треба було зупинитися».

Але.

Зараз уже пізно.

17

Спочатку в нього виникла думка покласти записники назад у закопану скриню, але Піт майже одразу від неї відмовився. Якщо поліція наскочить, як погрожував Халлідей, з ордером на обшук, де вони почнуть шукати, коли не знайдуть записників у будинку? Їм достатньо буде зайти до кухні, аби побачити занедбану ділянку за їхнім двором. Ідеальне місце. Якщо вони підуть стежкою й помітять свіжоскопану землю біля струмка, грі настане жирний кінець. Ні, цей спосіб кращий.

Хоча страшніший.

Він тягне візок Тіни доріжкою й повертає ліворуч на В’язів. Джон Тай, який живе на розі Сикоморової і В’язової, підстригає газон. Його син Білл кидає своєму собаці фрісбі. Диск пролітає над головою пса й опускається прямо на візок, між двох коробок.

— Давай назад! — кричить Біллі Тай, і біжить до нього через галявину. — Кидай, сильніше!

Піт кидає, але відмахується від Біллі, коли той збирається знову кинути йому диск. Хтось сигналить йому, коли він повертає на Березову, і в Піта мало серце з грудей не вискакує, але це всього-на-всього Андреа Келлогг, жінка, яка раз на місяць робить зачіску Лінді Сауберс. Піт у відповідь показує піднятий великий палець і демонструє, як він сподівається, променисту посмішку. «Дякувати Богу, хоч не хоче грати у фрісбі», — думає він.

І ось він біля Залу відпочинку. Це триповерховий цегляний короб із табличкою на фасаді: «Продається. Дзвонити в агентство нерухомості Томаса Сауберса» і нижче номер мобільного телефону батька. Вікна на першому поверсі забиті фанерою, щоб їх не побило місцеве хлопацтво, але загалом будівля виглядає цілком непогано. На стінах кілька написів і бездарних малюнків, як же без цього, але цей заклад і в кращі дні був мішенню для доморощених художників. Галявина перед будинком підстрижена. «Це тато постарався», — не без гордості думає Піт. Напевно, найняв для цього якогось пацана. Я б задарма не став із цим морочитися.

Він зупиняє візок біля основи драбини, викладає картонні коробки, одну за одною й уже дістає з кишені ключі, коли поруч зупиняється роздовбаний «Датсун». Це містер Еванс, який раніше був тренером малої бейсбольної ліги, коли в цій частині міста ще існувала мала ліга. Піт грав за нього, коли містер Еванс тренував «Зебр» із «Зоні».

— Гей, центральний захиснику! — Він перегнувся, аби опустити пасажирське вікно.

«Бля, — думає Піт. — Бля-бля-бля».

— Вітаю, тренере Еванс.

— Що ти тут робиш? Вони знову відкривають Зал?

— Навряд чи. — Піт заздалегідь приготував історію на подібний випадок, але сподівався, що скористатися нею не доведеться. — Тут наступного тижня якась політична зустріч буде. Ліга виборниць? Або якісь дебати? Не знаю напевно.

Принаймні це схоже на правду, тому що цього року мають відбудуться вибори, і до праймериз залишилося всього декілька тижнів, тому міська влада готується повним ходом.

— Так, у них є багато про що посперечатися. — Містер Еванс, повненький і доброзичливий, ніколи не був видатним тренером, натомість завжди вмів підтримати командний дух і після гри з радістю ділився содовою. Зараз на ньому стара бейсболка з емблемою «Зебр Зоні», вицвіла й уся в плямах від поту.

— Допомогти?

О ні, будь ласка, ні!

— Ні, я сам.

— Гей, та я залюбки підсоблю. Колишній тренер Піта глушить мотор «Датсуна» і починає перевалювати своє важке тіло через сидіння, збираючись вистрибнути.

— Правда, тренере, я сам упораюся. Якщо ви мені допоможете, ми занадто швидко закінчимо, і мені доведеться повернутися до школи.

Містер Еванс сміється й сідає назад за кермо.

— Я тебе зрозумів. — Він повертає ключ, і «Датсун» випердує хмару блакитного диму. — Тільки, коли закінчиш, не забудь тут усе замкнути, зрозумів?

— Так, — каже Піт. Ключі від Залу вислизають з його спітнілих пальців, і він нахиляється, щоб їх підняти. Коли він розігнувся, містер Еванс уже від’їхав.

Слава тобі, Господи! І будь ласка, зроби так, аби він не докумекав зателефонувати батькові й сказати йому, який у нього політично активний син.

Перший ключ, який пробує Піт, у замок не входить. Другий входить, але не повертається. Він смикає його туди-сюди, піт струменить по його обличчю і затікає, обпікаючи, у ліве око. Марно. Він уже думає, що, напевно, йому таки доведеться викопати скриню — а для цього доведеться повернутися до гаража за інструментами, — як несподівано масивний старий замок нарешті вирішує співпрацювати. Він поштовхом відчиняє двері, заносить коробки всередину, після чого повертається за візком. Йому б не хотілося, щоб хтось його побачив біля сходів і почав думати, що той тут робить.

У просторих кімнатах майже нічого не залишилося, від чого вони здаються ще просторішими. Кондиціонерів тут немає, тому всередині стоїть спека, а повітря віддає затхлістю й пилом. До того ж, оскільки вікна забиті, тут майже темно. Кроки Піта розносяться луною, коли він спочатку йде до найбільшої з кімнат, де колись молодь грала в настільні ігри й дивилася телевізор, а потім заходить до кухні. Двері в підвал теж замкнені, але ключ, яким він уперше хотів відчинити вхідні двері, підійшов. На щастя, виявилося, що електрику в будівлі не вимкнено — захопити з собою ліхтарик він не здогадався.

Він несе першу коробку вниз і бачить щось, що радує око: підвал забитий мотлохом. До однієї зі стін зсунуті десятки ігрових столів, біля іншої рядами складена, напевно, сотня складаних стільців. Тут повно частин старих стереосистем, давно застарілих ігрових приставок і головне — цілі купи картонних коробок, дуже схожих на його. Він заглядає в кілька з них і бачить старі спортивні кубки, фотографії місцевих команд вісімдесятих і дев’яностих років у рамочках, екіпірування кетчера, що бачило життя, рейвах у вигляді купи деталей з набору «Лего». Треба ж таке, дві картонки навіть підписані «Кухня»! Піт ставить свої поруч із цими останніми. Як там і було.

«Це найкраще, що я можу зробити, — думає він. А якщо ще пощастить вийти звідси й не нарватися ні на кого, хто почне запитувати, якого біса я тут роблю, буде взагалі чудово». Він замикає підвал, потім іде до головного входу, прислухаючись і весь час згадуючи, як приводив сюди Тіну, щоб вона не слухала, як лаються батьки. Щоб вони обидва цього не слухали.

Піт обережно визирає на Березову вулицю, бачить, що на ній нікого, і спускає візок Тіни сходинками. Повертається до дверей, замикає їх, після чого йде додому, не забувши знову помахати містеру Тайю. На цей раз махати простіше. Він навіть кілька разів кидає фрісбі Біллі. Другий у повітрі перехоплює собака, і вони обидва регочуть. Тепер, коли записники лежать у підвалі Залу відпочинку серед інших картонок, сміятися теж легко. Піт ніби весь став легше фунтів на п’ятдесят[67].

А то й на всі сто[68].

18

Коли Ходжес входить до передпокою крихітного номера на сьомому поверсі «Тернер білдінг» на Ловер-Марлборо-Стрит, Холлі схвильовано міряє кроки, з рота в неї стирчить ручка «Бік». Побачивши його, вона зупиняється.

— Ну нарешті!

— Холлі, ми розмовляли по телефону всього п’ятнадцять хвилин тому. — Він обережно дістає ручку в неї з рота й розглядає сліди від укусів на ковпачку.

— А здається, набагато довше. Вони там. Схоже, подруга Барбари плакала. У неї були червоні очі, коли я принесла їм кока-колу. Іди, Білле. Іди, іди, іди.

Торкатися Холлі він не стане, тільки не зараз, коли вона в такому стані. Мало що з нею з переляку станеться. Хоча зараз їй уже набагато краще, ніж коли він зустрів її вперше. Під терплячою опікою Тані Робінсон, Джерома й матері Барбари в неї розвинулося щось на кшталт смаку в одязі.

— Піду, — каже він. — Тільки я був би не проти спершу трохи розібратися. Ти знаєш, що взагалі відбувається? — Є багато різних варіантів, адже гарні діти не завжди такі вже й гарні. Це могла бути якась дрібна крадіжка в магазині або травка. Можливо, у школі їх хтось залякує. Або якийсь дядько зі швидкими рученятами й нетерплячими пальчиками. Принаймні можна бути впевненим (майже впевненим, усе можливо), що подруга Барбари нікого не вбила.

— Це брат Тіни. Тіна — це ім’я подруги Барбари, я вже казала? — Холлі не помічає, як він кивнув; вона пожадливо дивиться на ручку. Не отримавши її, береться за нижню губу. — Тіна думає, що її брат десь украв гроші.

— Скільки її брату?

— Навчається в середній школі. Це все, що я знаю. Можна мені мою ручку?

— Ні. Вийди на вулицю й викури сигарету. — Її очі піднімаються вгору й зміщуються ліворуч. Ходжес, коли ще був поліцейським, бачив цей красномовний рух багато разів. Олівер Медден навіть кілька разів таке виробляв, якщо пригадати, а щодо брехні Медден — профі. — Я ж кину…

— Лише одну. Це тебе заспокоїть. Ти їх нагодувала?

— Якось не подумала про це. Яка я…

— Нічого страшного. Сходи через вулицю купи чогось перекусити. «Нутрабар» або щось таке подібне.

— «Нутрабар» — це батончики для собак, Білле.

Він терпляче пояснює:

— Отже, енергетичні батончики. Здорова їжа. Без шоколаду.

— Добре.

Вона йде у вихорі спідниць і босоніжок. Ходжес робить глибокий вдих і входить до свого кабінету.

19

Дівчатка сидять на кушетці. Барбара чорна, а її подруга Тіна біла. Його перша дивакувата думка: сіль і перець у сільниці й перечниці з одного набору. Тільки сільниця й перечниця не зовсім однакові. Так, в обох волосся зав’язані хвостиком. Так, на обох однакові кеди та інші речі, які вважаються модними для дівчаток-підлітків у цьому віці. І так, у кожної в руках журнал з його кавового столика — «Гонитва», присвячений пошуку втікачів боржників, не найкраще чтиво для дівчаток, але це нічого, тому що жодна з них не читає.

Барбара в шкільній формі й має більш-менш зібраний вигляд. Її подруга в чорних слаксах і блакитній футболці з аплікацією метелика на грудях. Обличчя її бліде, почервонілі очі дивляться на нього з надією і водночас зі страхом, від чого стискається серце.

Барбара зіскакує з кушетки й обіймає його. Раніше вона б щонайбільше стукнулася з ним кулаками, та й то в кращому випадку.

— Привіт, Білле. Рада тебе бачити. — Як по-дорослому вона говорить, як виструнчилася. Невже їй уже чотирнадцять? Чи можливо таке?

— І я радий тебе бачити, Барбс. Як Джером? Збирається на літо додому приїжджати? — Джером зараз студент Гарварда, і Тайрон Екстазний Кайф — його альтер еґо, — схоже, пішов на спочинок. Коли Джером ще навчався в середній школі й допомагав Ходжесу, Тайрон був частим гостем. Ходжес не надто за ним нудьгує, Тайрон завжди надто дитинився, але Джерома йому не вистачає.

Барбара морщить носик.

— Приїжджав на тиждень і знову поїхав. Він веде свою дівчину, вона звідкись із Пенсільванії, на котильйон[69]. Ти не вважаєш це расистським? Я вважаю.

Ходжес на це не ведеться.

— Можливо, познайомиш мене зі своєю подругою?

— Це Тіна. Вона раніше жила на Гановер-стрит, за рогом від нас. Вона хоче наступного року зі мною перейти в Чапел-ридж. Тіно, це Білл Ходжес. Він може допомогти тобі.

Ходжес злегка нахиляється, щоб простягнути руку білій дівчині, яка так само сиділа на кушетці. Вона спочатку відсахується, потім несміливо тисне руку. Відпустивши її, починає плакати.

— Не треба було мені приходити. Піт мене вб’є.

«От дідько», — думає Ходжес і дістає з коробочки на столі кілька серветок, але не встигає дати їх Тіні, бо Барбара вихоплює їх у нього з руки й витирає дівчинці очі. Потім знову сідає на кушетку й обіймає її.

— Тіно, — говорить Барбара, причому досить суворо, — ти прийшла до мене й сказала, що тобі потрібна допомога. Це допомога. — Ходжес здивований тим, як зараз вона схожа на свою матір. — Просто розкажи йому те, що розповіла мені.

Барбара повертається до Ходжеса.

— Моїм про це ані слова, Білле. Холлі теж. Якщо розкажеш татові, він розповість Тіниному татові, і тоді у її брата справді будуть неприємності.

— Поки не будемо про це. — Ходжес витягує з-за столу обертове крісло, воно сидить там міцно, але йому це вдається. Йому не хочеться, щоб його й перелякану подругу Барбари розділяв стіл, через що він був би надто схожим на директора школи. Ходжес сідає, затискає руки між колінами й посміхається Тіні. — Давай почнемо з твого повного імені.

— Тіна Аннетт Сауберс.

Сауберс. Десь у пам’яті тихо дзвякає дзвіночок. Одна зі старих справ? Можливо.

— Що тебе турбує, Тіно?

— Мій брат украв гроші. — Пошепки. Очі знову переповнюються сльозами. — Можливо, багато грошей. І він не може їх повернути, тому що їх уже немає. Барбарі я розповіла, бо знала, як її брат допоміг зупинити того психа, який поранив нашого тата, коли той псих хотів підірвати концерт у МАК. Я подумала, раптом Джером зможе допомогти мені, він же навіть спеціальну медаль отримав за хоробрість. Його й по телевізору показували.

— Так, — каже Ходжес. Холлі теж мали показувати по телевізору; вона виявила не менше хоробрості, та вони й запрошували її, тільки на цьому етапі свого життя вона швидше б проковтнула очищувач для водостічних труб, ніж встала б перед телекамерою, щоб відповідати на запитання.

— Тільки Барбс сказала, що Джером у Пенсільванії, і замість нього я мушу поговорити з вами, тому що ви раніше працювали в поліції. — Вона дивиться на нього величезними, повними сліз очима.

Сауберс, розмірковує Ходжес. Так, добре. Імені його він згадати не може, але прізвище забути важко, і він знає, чому дзвякнув той дзвіночок у пам’яті. Сауберс був одним із постраждалих біля Міського Центру, коли Хартсфілд в’їхав у натовп бажаючих влаштуватися на роботу.

— Спочатку я хотіла поговорити з тобою сама, — вставляє Барбара. — Ми так із Тіною домовилися. Ну, типу, знаєш, прощупати тебе й зрозуміти, чи захочеш ти допомагати. Але сьогодні Тінсі прийшла до мене в школу, і вона була така засмучена…

— Тому що з ним гірше! — вибухає Тіна. — Я не знаю, що сталося, але з того часу, як він відростив ці дурнуваті вуса, з ним щось коїться! Він розмовляє уві сні — я чую його, — він худне, у нього знову прищики з’явилися — на уроці здоров’я вчителька каже, що це може бути через стрес, — і… і… Мені здається, іноді він плаче. — Це, схоже, її вражає, ніби вона не може опанувати таке, як це її старший брат може плакати. — Що як він щось собі заподіє? Ось чого я насправді боюся, бо підліткові самогубства це велика проблема!

«Ще цікаві відомості з уроку здоров’я», — думає Ходжес. Хоча це справді так.

— Вона не вигадує, — каже Барбара. — Це дивовижна історія.

— Так давай її послухаємо, — підхоплює Ходжес. — З самого початку.

Тіна робить глибокий вдих і починає.

20

Якби його запитали, Ходжес сказав би, що навряд чи розповідь тринадцятирічної дівчинки може його здивувати й навіть уразити. Але він уражений. Та що там уражений, приголомшений! І він вірить кожному слову. Усе це занадто безглуздо, аби бути вигадкою.

Під кінець розповіді Тіна помітно заспокоїлася. Ходжесу це знайоме. Для душі сповідь може бути як корисною, так і ні, але те, що вона заспокоює нерви, це беззаперечно.

Він відчиняє двері до передпокою й бачить, що Холлі сидить за своїм робочим столом і розкладає «Солітер» на комп’ютері. Поряд із нею стоїть торбинка, набита такою кількістю енергетичних батончиків, що їх вистачило б, щоб пересидіти облогу зомбаків.

— Холс, іди-но сюди, — каже він. — Ти мені потрібна. І це захопи.

Холлі невпевнено входить до кабінету, кидає погляд на Тіну і, схоже, залишається задоволеною побаченим. Обидві дівчинки беруть по одному батончику, що, здається, заспокоює Холлі ще більше. Ходжес і собі бере батончик. Салат, який він з’їв на ланч, неначе провалився в люк місяць тому, а бургера, узагалі, як і не було. Йому й досі іноді сниться, як він заходить до «Міккі Ді»[70] і замовляє все їхнє меню.

— Класно, — каже Барбара, жуючи. — У мене малиновий. А в тебе який, Тінсі?

— Лимонний, — відповідає та. — Дійсно, смачно. Дякую, містере Ходжес. Дякую, міс Холлі.

— Барбс, — говорить Холлі, — а твоя мама як вважає, де ти зараз?

— У кіно, — відповідає Барбара. — На «Крижаному серці»[71] знову, цього разу на версії для співу. Його щодня крутять у «Сімці» вже не пам’ятаю, як довго. — Вона переводить погляд на Тіну, і Тіна змовницьки закочує очі. — Мама казала нам їхати додому автобусом, але нам потрібно повернутися щонайпізніше о шостій. Тіна ночує в мене.

«Це дає нам трохи часу», — думає Ходжес.

— Тіно, я хочу, щоб ти ще раз це все розповіла для Холлі. Вона моя помічниця й розумна людина. Плюс уміє зберігати таємниці.

Тіна знову розповідає свою історію, тепер вона спокійна, тому згадує нові подробиці. Холлі уважно слухає, її аспергерівський тик майже не проявляється, як зазвичай буває, коли вона чимось дуже захоплена. Тільки пальці бентежно рухаються, барабанячи по стегнах, ніби вона набирає текст на невидимій клавіатурі.

Коли Тіна закінчує, Холлі запитує:

— Так, гроші почали надходити в лютому 2010?

— У лютому або березні, — каже Тіна. — Я пам’ятаю, тому що наші батьки тоді постійно чубилися. Папа залишився без роботи… І з ногами в нього було дуже погано… І мама кричала на нього за те, що він курить, рахувала, скільки коштують сигарети…

— Я ненавиджу, коли кричать, — діловито вимовляє Холлі. — Мене верне від цього.

Тіна кидає на неї вдячний погляд.

— А ця розмова про дублони, — вставляє Ходжес. — Вона була до або після того, як рушив грошовий поїзд?

— До. Але незадовго. — Відповідає вона без вагань.

— І п’ять сотень надходили щомісяця, — уточнює Холлі.

— Іноді трохи швидше, тижнів за три, іноді довше. Коли грошей не було більше місяця, батьки починали думати, що це й усе. Одного разу, пам’ятаю, ми чекали тижнів зо шість, і тато тоді ще сказав мамі: «Гарненького потрошку, і на тому спасибі».

— Коли це було? — Холлі подається вперед, очі горять, пальці завмерли. Ходжес обожнює, коли вона така.

— М-м-м… — Тіна морщить лоба. — Точно, десь близько дня мого народження. Коли мені виповнилося дванадцять. Піт тоді на моє свято не прийшов, тому що це було на весняних канікулах, і його друг Рорі запросив його поїхати до Дісней Ворлд[72]. Це був поганий день народження, бо я йому заздрила, що він поїхав, а я…

Вона замовкає, дивиться спочатку на Барбару, потім на Ходжес, нарешті на Холлі, яку вона, схоже, уже призначила мамою-качкою.

— Тому тоді гроші затрималися! Так? Тому що він був у Флориді!

Холлі дивиться на Ходжеса, ледь помітна посмішка торкає куточки її губ, потім вона знову зосереджує увагу на Тіні.

— Імовірно. І завжди двадцятками й п’ятдесятками?

— Так, я багато разів бачила ці гроші.

— І коли вони перестали надходити?

— Минулого вересня. Приблизно, коли в школі почалися заняття. Тоді прийшла ще й записка, щось на кшталт: «Це останнє, на жаль, більше не буде».

— А як ти сказала братові про свої підозри щодо нього?

— Незабаром після цього. Він так і не зізнався, але я знаю, що це він. Можливо, це я винна зі своїми теревенями про Чапел-ридж… А він говорив, шкода, що грошей немає, і як він хотів би, щоб я вступила… Напевно, він щось накоїв і тепер шкодує, але вже занадто пізно-о-о!

Вона знову починає плакати. Барбара обіймає її і щось заспокійливо мугикає. Пальці Холлі знову починають рухатися, але більше нічим своєї заклопотаності вона не видає, вона занурена в роздуми. Ходжес так й уявляє, як у її голові обертаються шестерні. У нього є свої питання, але поки що він воліє, аби розмову вела Холлі.

Коли плач Тіни заспокоївся до шмигання носом, Холлі заговорила:

— Ти сказала, що коли одного вечора зайшла до нього, він сидів із записником і якось дивно повівся. Він поклав його під подушку?

— Так.

— Це було ближче до закінчення грошей?

— Думаю, так.

— Це був його шкільний записник?

— Ні. Він був чорного кольору й досить дорогий на вигляд. На ньому ще була така гумова смужка, яка його зовні охоплювала.

— У Джерома є такі, — каже Барбара. — Вони зроблені з молескіну. Можна мені ще батончик?

— Хапай, — дозволяє Ходжес. Він бере зі столу планшет і швидко вбиває в пошуковик слово «молескін». Потім знову дивиться на Тіну. — Може, це була бухгалтерська книга?

Тіна насуплюється, і собі розгортаючи батончик.

— Не розумію.

— Що як він до неї записував, скільки й коли грошей виплачено й скільки залишилося?

— Можливо. Але це більше скидалося на щоденник.

Холлі дивиться на Ходжеса. Він киває їй: продовжуй.

— Чудово, Тіно. Ти — приголомшливий свідок. Правда, Білле?

Він киває.

— Так, добре. Коли він відпустив собі вуса?

— Минулого місяця. Хоча, може, і наприкінці квітня. Мама з татом говорили йому, що це нерозумно, а тато сказав, що він виглядає, як піжон — не знаю, що це таке, — але він відмовився їх голити. Я думала, це в нього перехідний період. — Вона повертається до Барбари. — Ну, пам’ятаєш, як, коли ми були маленькими, ти намагалася обрізати собі волосся, щоб бути схожою на Ханну Монтану[73].

Барбара кривиться.

— Краще не згадуй. — І до Ходжеса: — У моєї мами тоді від цього дах знесло.

— І з того часу він сам не свій, — продовжує Холлі. — Після цих вусів.

— Спочатку не так сильно, хоча навіть я тоді бачила, що він нервується. Ці останні два тижні він такий наляканий. А наразі і я налякана. Мені, дійсно, по-справжньому лячно!

Ходжес дивиться на Холлі, перевіряючи, чи хоче вона ще щось додати. Вона очима показує йому: твоя черга.

— Тіно, я готовий узятися за це, але спочатку доведеться поговорити з твоїм братом. Ти ж розумієш це, так?

— Так, — шепоче вона й обережно кладе свій другий енергетичний батончик, надкусаний лише раз, на ручку кушетки. — О Господи, він мене вб’є.

— Тебе це, можливо, здивує, — каже Холлі, — але він, напевно, буде тільки радий, якщо хтось нарешті розбереться з його справою.

Ходжес знає, про що Холлі каже, маючи на увазі його досвід.

— Гадаєте? — тихим голоском вимовляє Тіна.

— Так. — Холлі коротко киває.

— Добре, тільки цими вихідними не вийде, він їде на зліт до «Рівер-бенд». Там збираються класні старости, а його на наступний рік вибрали віце-президентом. Якщо він ще вчитиметься в школі наступного року. — Тіна прикладає долоню до чола таким дорослим жестом відчаю, що Ходжесу стає її шкода. — Якщо його не посадять до в’язниці. За крадіжку.

На обличчі Холлі такий самий смуток, який Ходжес відчуває в душі, але вона не з тих, хто вміє втішити у скрутну хвилину, а Барбара занадто перелякана цією ідеєю, щоб виявити материнську турботу. Доведеться це зробити йому. Він тягнеться до неї й бере маленькі рученята Тіни у свої великі.

— Не думаю, що таке станеться. Але я гадаю, що Піту може знадобитися допомога. Коли він повертається до міста?

— Увечері в неділю.

— Якщо я зустріну його в понеділок після школи? Це допоможе?

— Гадаю, так. — Тіна виглядає абсолютно знесиленою. — Він зазвичай їздить автобусом, але ви, напевно, можете його перехопити, коли він виходитиме.

— За тебе, Тіно, цими вихідними можна не хвилюватися?

— Я за нею догляну, — говорить Барбара й чмокає подругу в щоку. Тіна відповідає кволою посмішкою.

— Що зараз будете робити? — запитує Ходжес. — У кіно йти вже, напевно таки, пізно.

— Поїдемо до мене додому, — вирішує Барбара. — Скажемо мамі, що вирішили не йти в кіно. Адже це не брехня, чи не так?

— Не брехня, — погоджується Ходжес. — У вас грошей вистачить на таксі?

— Якщо не вистачить, я можу вас відвезти, — пропонує Холлі.

— Поїдемо автобусом, — говорить Барбара. — У нас проїзні. Сюди ми на таксі їхали тільки тому, що поспішали. Так, Тіно?

— Так. — Вона дивиться на Ходжеса, потім знову на Холлі. — Я так за нього хвилююся. Тільки батькам нашим не розповідайте, добре? Принаймні поки що.

Ходжес обіцяє обом, що не розкаже. Нічого поганого в цьому він не бачить, якщо хлопчик проведе вікенд не в місті разом з іншими школярами. Він просить Холлі сходити з дівчатками й посадити їх на автобус до Вест Сайда.

Вона погоджується. І примушує їх забрати решту енергетичних батончиків. Їх лишилася дюжина щонайменше.

21

Повертається Холлі з iPad у руках.

— Місію виконано. Вони їдуть на Тібері-лейн четвертим автобусом.

— Як дівчинка Сауберс?

— Набагато краще. Поки ми чекали на автобус, вони з Барбарою тренувалися робити якісь танцювальні рухи, які по телевізору побачили. І мене намагалися змусити.

— А ти що?

— Ні. Домашня дівчинка не танцює.

Вона не посміхається, коли говорить це. Але це таки може бути жартом. Він знає, що останнім часом вона стала іноді жартувати, тільки це важко визначити. Багато що в Холлі Джібні для Ходжеса досі залишається загадкою, і йому здається, що так буде завжди.

— Як гадаєш, мама Барбари дізнається? Вона жінка прониклива, а тиждень — це великий термін, коли в тобі сидить велика таємниця.

— Можливо, але не думаю, — каже Холлі. — Полегшивши душу, Тіна майже заспокоїлася, по ній видно було.

Ходжес посміхається.

— Гадаю так, якщо вона танцювала на автобусній зупинці. Отже, що ти про це думаєш, Холлі?

— Про яку частину?

— Почнемо з грошей.

Вона бігає пальцями по iPad, задумливо прибираючи пасмо волосся, що звісилося на очі.

— Вони почали надходити в лютому 2010 і закінчилися у вересні минулого року. Це сорок чотири місяці. Якщо її брат…

— Піт.

— Якщо Піт за цей час надсилав батькам по п’ятсот доларів на місяць, разом це виходить двадцять тисяч доларів. Плюс мінус. Не статок, але все ж…

— Але не так вже і мало навіть для пацана, — закінчує Ходжес. — Особливо, якщо згадати, що надсилати він їх почав, коли був такого віку, як Тіна зараз.

Вони подивилися одне на одного. Те, що вона іноді ось так зустрічається з ним поглядом, — найбільш вражаюча зміна, яка сталася з тією скутою страхом жінкою, якою вона була, коли він уперше її зустрів. Помовчавши секунд зо п’ять, вони починають говорити одночасно:

«Отже…» «Як він…»

— Ти перша, — розсміявшись, каже Ходжес.

Не дивлячись на нього (а дивитися вона на нього може тільки дуже недовго, навіть коли зайнята якоюсь задачею), Холлі каже:

— Та його розмова з Тіною про скарб: золото, дорогоцінні камені, дублони. Мені здається, це важливо. Я не думаю, що він украв ці гроші. Я думаю, він їх знайшов.

— Імовірніше за все. Мало хто в тринадцять років грабує банки, у якому б скрутному становищі він не перебував. Але де хлопець може таке багатство знайти?

— Не знаю. Можу задати в комп’ютері пошук і перевірити по датах викрадення готівки. Гадаю, треба шукати до 2010, якщо він знайшов гроші в лютому цього року. Двадцять дві тисячі доларів — куш досить серйозний, щоб про нього написали в газетах. Але як задавати пошук? За якими параметрами? І як далеко в минуле заходити? На п’ять років? Десять? Закладаюся, що, якщо задати п’ять, інформації буде й так занадто багато, тому що доведеться шукати по сусідніх штатах. Як гадаєш?

— Навіть якщо ти обшукаєш весь Середній Захід, ти не побачиш повної картини. — Ходжес думає про Олівера Меддена, який за свою кар’єру, імовірно, ошукав сотні людей і десятки організацій. У справі створення фальшивих банківських рахунків він був експертом, але Ходжес голову дає на відсіч, що Оллі не надто довіряв банкам, коли йшлося про його власні гроші. Ні, він зберігав би свої грошенята готівкою.

— Чому не побачу?

— Ти думаєш про банки, пункти переведення чеків на готівку й швидкого кредитування. Можливо, про гонки собак або про виторг від гри «Бабаків». Але це цілком могли бути не публічні гроші. Злодій або злодії могли поцупити гроші, виграні в покер, або обчистити торговця метамфетаміном десь там у чорта на задвірках. Наскільки ми знаємо, готівку можна було викрасти з якоїсь схованки хоч в Атланті, хоч у Сан-Дієго, хоч у будь-якому іншому місті між ними. Про такі викрадення взагалі може ніхто не знати.

— Особливо, якщо про ці гроші спочатку ніхто не повідомляв у податкову, — погоджується Холлі. — Правильно, правильно, правильно. Добре, тоді які наші плани?

— Треба поговорити з Пітером Сауберсом, і, якщо чесно, я не можу дочекатися. Я думав, що вже все бачив, але щоб таке!

— Ти можеш поговорити з ним сьогодні ввечері. Він їде лише завтра. Я взяла телефон Тіни, можу зателефонувати їй і запитати номер брата.

— Ні. Дамо йому спокійно провести вихідні. Чорт забирай, може, він уже поїхав. Дай йому час подумати, це його заспокоїть. І Тіна нехай заспокоїться. До понеділка чекати не так уже довго.

— А що стосовно того молескінового записника, який вона бачила? Є ідеї?

— Можливо, тут узагалі немає жодного зв’язку з грошима. Це міг бути щоденник його фантазій «50 Відтінків Веселощів» про його сусідку по парті.

Холлі видає звук хмф, показуючи, що вона про це думає, і починає ходити по кабінету.

— Знаєш, що мене непокоїть? Проміжок.

— Проміжок?

— Востаннє гроші надійшли минулого вересня разом із запискою про те, що їх більше не буде. Наскільки ми знаємо, Пітер почав поводитися дивно тільки у квітні або травні. Сім місяців у нього чудове самопочуття, потім з якогось дива він відпускає вуса й виявляє ознаки занепокоєння. Що трапилося? Є думки щодо цього?

Назріває одне пояснення:

— Він вирішив, що йому потрібні ще гроші, можливо, для того щоб сестра змогла піти до школи Барбари. Йому здавалося, він знає спосіб їх роздобути, але щось пішло не так.

— Так! Я теж так подумала! — Вона складає на грудях руки й накриває долонями лікті. Цей жест самозаспокоєння Ходжес бачив не один раз. — Шкода, що Тіна не бачила, що там усередині. У тому молескіновому записнику.

— Це інтуїція, або ти розвиваєш якийсь логічний ланцюжок, який я не вловлюю?

— Цікаво б дізнатися, чому він так не хотів, аби вона це побачила. — Успішно уникнувши питання Ходжеса, вона прямує до дверей. — Поставлю комп’ютеру завдання на пошук по крадіжках з 2001 по 2009. Знаю, це великий період, але починати з чогось треба. А ти що будеш робити?

— Поїду додому. Усе обдумаю. Завтра я займаюся викраденими машинами й шукаю одного суб’єкта, який вийшов під заставу й подався в біга. Я майже впевнений, він відсиджується у своєї мачухи або колишньої дружини. Крім того, подивлюся «Індіанців» і, можливо, піду в кіно.

Холлі загоряється.

— Можна, я піду з тобою?

— Якщо хочеш.

— А можна я виберу, що дивитися?

— Тільки якщо не потягнеш мене на якусь ідіотську романтичну комедію з Дженніфер Еністон.

— Дженніфер Еністон — чудова актриса й недооцінений комік. Ти знаєш, що вона грала в найпершому фільмі «Лепрекон» 1993 року?

— Холлі, ти просто джерело найрізноманітнішої інформації, але зараз ти відходиш від головного. Обіцяй, жодних романтичних комедій, або я піду один.

— Упевнена, ми знайдемо щось цікаве для нас обох, — обіцяє Холлі, але в очі йому не дивиться. — Як гадаєш, з братом Тіни нічого не трапиться? Він же не надумає щось собі заподіяти?

— Судячи з його дій, не надумає. Він занадто багато зробив для своєї родини. Такі хлопці, якщо їм є про кого дбати, зазвичай не схильні до самогубства. Холлі, тобі не здається дивним, що маленька дівчинка вирахувала, хто стоїть за цими грошима, а їхні батьки навіть не здогадуються?

Світло в очах Холлі гасне, і на мить вона стає дуже схожою на ту колишню Холлі, яка майже всю свою юність провела в стінах своєї кімнати, на того невротичного відлюдника, якого японці називають хікікоморі.

— Батьки бувають дуже дурними, — промовляє вона й виходить.

«Так, — думає Ходжес, — твої без сумніву, мабуть, про це ми сперечатися не станемо».

Він підходить до вікна, з’єднує за спиною руки і дивиться на нижню Марлборо-стрит, де набирає сили вечірній потік машин. Цікаво, Холлі подумала про другу ймовірну причину хвилювання хлопчика: йолопи, які заховали ці гроші, повернулися й виявили пропажу.

І якимось чином дізналися, хто їх забрав.

22

«Загальноштатний центр із ремонту мотоциклів і двигунів» — це насправді ніякий не загальноштатний центр і навіть не загальноміський центр, це жалюгідна обнесена гофрованим металом майстерня в Саут-Сайді, за два кроки від стадіону нижчої ліги, де грають «Бабаки». Перед нею на продаж вишикувано ряд мотоциклів під пластиковими прапорцями, що мляво ворушаться на провислих проводах. Для Морріса всі ці мотоцикли — мотлох на колесах. Огрядний тип у шкіряному жилеті сидить, притулившись до стіни будівлі, і протирає стерту об асфальт шкіру пригорщею «клінексів»[74]. Він підводить очі на Морріса й нічого не говорить. Морріс у відповідь теж мовчить. Йому довелося йти сюди пішки з Еджмонт-авеню, понад милю під пекучим ранковим сонцем, оскільки, коли грають «Бабаки», автобуси далі не ходять.

Він заходить до гаража й бачить Чарлі Роберсона, який сидить на старому, у плямах мастила автомобільному сидінні перед напіврозібраним «Харлеєм». Морріса він помічає не одразу, тому що тримає в руках акумулятор від «Харлея» й уважно його розглядає. Морріс тим часом уважно розглядає Роберсона. Чарлі Роберсон, як і раніше, нагадує м’язистий живий гідрант, хоча йому вже має бути за сімдесят, лиса голова з сивіючою бахромою. На ньому футболка з відірваними рукавами, і на одному з біцепсів Морріс помічає вицвіле тюремне татуювання «Влада білим назавжди».

«Один із моїх успішних проектів», — думає Морріс і посміхається.

Роберсон відбував довічне у Вейнсвіллі за те, що забив палицею на смерть одну багату літню даму на Віланд-авеню в Брансон-парку. Вона нібито прокинулася й застукала його, коли той нишпорив у її будинку. До того ж він начебто ще зґвалтував її, можливо, до того, як побив, можливо, після, коли вона вмирала на підлозі своєї вітальні на другому поверсі. Справа була зрозуміла. Роберсона бачили кілька разів біля цього будинку до пограбування, його зафіксувала камера спостереження поряд із хвірткою багатої дами за день до незаконного вторгнення. Він обговорював можливість проникнення конкретно в цей будинок і пограбування конкретно цієї жінки з кількома своїми дружками-кримінальниками (усіх їх звинувачення з легкістю переконало дати свідчення, тому що в кожного з них були свої проблеми із законом), і за ним тягнулася довга низка крадіжок і злочинів проти особистості. Присяжні винесли обвинувальний вирок; суддя дав йому довічне без дострокового звільнення; Роберсон змінив лагодження мотоциклів на пошиття джинсів і лакування меблів.

«Я багато чого накоїв, але це не моя робота, — знову й знову повторював він Моррісу. — Я і хотів, навіть йобаний код системи захисту роздобув, але мене дехто випередив. Я знаю, хто, бо комбінацію я розповів тільки одному хлопцю. Він із тих гандонів, які проти мене свідчення давали, і якщо я колись вийду звідси, ця людина помре. Повір мені».

Морріс водночас вірив і не вірив йому — перші два роки у Віллі показали йому, що ця в’язниця забита людьми, які вважають себе невинними, як ранкова роса, — але коли Чарлі попросив його написати Баррі Шеку, Морріс погодився. Він цим займався. Це була його справжня професія.

З’ясувалося, що грабіжник-убивця-ґвалтівник залишив сперму в трусах літньої пані, а труси все ще зберігалися в одному з печероподібних міських сховищ доказів, й адвокат, якого «Проект Невинність» відрядив розбиратися зі справою Чарлі Роберсона, знайшов ці докази. Аналіз ДНК, який ще не був доступний, коли Чарлі засудили, показав, що сперма не його. Адвокат найняв детектива знайти декого із свідків звинувачення.

Один із них, вмираючи від раку печінки, не тільки зрікся своїх попередніх свідчень, а й зізнався в скоєнні цього злочину, можливо, сподіваючись, що це стане його перепусткою до перлинних воріт.

— Гей, Чарлі, — каже Морріс. — Угадай, хто.

Роберсон повертається, мружиться й підводиться.

— Моррі? Морріс Белламі, чи це ти?

— Власною персоною.

— Щоб я здох!

«Це навряд чи», — думає Морріс, але коли Роберсон ставить акумулятор назад на сидіння «Харлея» і суне до нього з розпростертими руками, Морріс слухняно включається в ритуал братніх обіймів із поплескуванням по спині. Навіть по можливості намагається відповісти тим самим. Обсяг мускулів під засмальцьованою футболкою Роберсона злегка тривожить.

Роберсон відривається від нього, показуючи в усмішці нечисленні зуби, ті, що залишилися.

— Господи ти Боже мій! Дострокове?

— Дострокове.

— Що стара відпустила твої яйця?

— Так.

— Дідько, це ж чудова новина! Пішли до офісу, вип’ємо. У мене є бурбон.

Морріс киває.

— Дякую, але пити мені здоров’я не дозволяє. До того ж будь-якої миті перевіряльник може з’явитися й сечу перевірятиме. Я вранці на роботі сказав, що захворів, це й так було ризиковано.

— Хто тебе перевіряє?

— МакФарланд.

— А, це такий здоровий ніґер?

— Так, він чорний.

— Ну, це ще не найгірший варіант, хоча спочатку вони будуть очей із тебе не зводити, це точно. Але все одно пішли до офісу, я вип’ю за тебе. Гей, ти чув, що Дак гикнувся?

Морріс чув про це. Дак Дакворт, його перший захисник, людина, завдяки якій Морріса перестав ґвалтувати його співкамерник і друзі його співкамерника, помер. Морріс НЕ відчував якогось особливого ​​жалю. Люди приходять, люди йдуть. Лайно? Ну і насрати!

Роберсон киває головою, дістаючи пляшку з верхньої полиці металевої шафки, забитої інструментами та запчастинами.

— У нього була якась погань із мозком. Знаєш, як кажуть: у розквіті, блядь, років ми, блядь, вмираємо[75]. — Він наливає бурбон у чашку з написом «Кращий у світі спец з обіймів» і піднімає її. — За друзяку Дака. — Випиває, чмокає губами й знову піднімає чашку. — А це за тебе. Моррі Белламі — знову вільний птах. Тебе на яку роботу поставили? Напевно, щось паперове?

Морріс розповідає про роботу в МАК і продовжує дружньо базікати, поки Роберсон знову пригощається бурбоном. Морріс не заздрить Чарлі, який може вільно пити, він втратив занадто багато років життя через випивку, але відчуває, що Роберсон буде поступливішим, якщо трохи сп’яніє.

Вирішивши, що слушна година настала, він переходить до справи:

— Ти казав, звертатися до тебе, якщо я вийду й мені знадобиться допомога.

— Так, Так… Але я й гадки не мав, що ти вийдеш. Поки ця любителька Ісуса, яку ти оформив, їздила на тобі, як на сраному поні.

Роберсон придушено регоче й підливає собі бурбона.

— Хочу попросити в тебе машину, Чарлі. Ненадовго. Навіть не на день.

— Коли треба?

— Сьогодні. Точніше… сьогодні ввечері. Машина потрібна мені сьогодні. Поверну пізніше.

Роберсон припиняє реготати.

— Це справа більш ризикована, ніж випивка, Моррі.

— Не для тебе. Ти ж зіскочив і чистий, як скельце.

— Так, не для мене, мені лише трохи дали по руках. Але водіння без прав це неслабке порушення. Тебе можуть назад запроторити. Не подумай нічого такого, я радий допомогти, тільки хочу, щоб ти зрозумів, чим ризикуєш.

— Я це розумію.

Роберсон, роздумуючи, піднімає чашку й випиває. Морріс не хотів би бути власником того мотоцикла, який Чарлі збиратиме, коли закінчиться їхня маленька бесіда.

Нарешті Роберсон каже:

— Пікап влаштує? Є в мене один такий собі фургончик. Коробка-автомат. У нього на борту написано «Квіти Джоунса», але напису вже майже не видно. Він у мене у дворі стоїть. Якщо хочеш, покажу.

Морріс хоче, й одного погляду йому достатньо, щоб вирішити, що ця маленька чорна вантажівка для нього — подарунок долі… Якщо, звичайно, він нормально їздить. Роберсон запевняє його, що вантажівка на ходу, хоч і пробіг уже як одна навколосвітня подорож.

— Щоп’ятниці я майстерню зачиняю раніше, десь о третій. Можу його заправити й залишити ключ під переднім правим колесом.

— Чудово, — каже Морріс. Тепер він може йти до МАК, сказати своєму жирному босові-уйобку, що в нього схопило живіт, але пройшло, попрацювати сумлінним дроном до четвертої й повернутися сюди. — Слухай, сьогодні ж грають «Бабаки», так?

— Так, з «Дейтонськими драконами». А що? Хочеш сходити на гру? Я теж іду.

— Можливо, іншим разом. Я про інше: я міг би повернути машину до десятої, а потім стадіонним автобусом доїхати до міста.

— Упізнаю старого Моррі, — каже Роберсон і постукує себе пальцем по скроні. Його очі вже помітно налилися кров’ю. — Розумний чортяка.

— Не забудь покласти ключі під колесо. — Найменше Моррісу хочеться, щоб Роберсона розвезло від дешевого бурбона й він забув про ключі.

— Покладу. Я багато чим тобі зобов’язаний, приятелю. Ні, бля, я тобі взагалі всім зобов’язаний.

Цей прояв почуттів неминуче тягне за собою чергові обійми з поплескуванням по спині із запахом поту, бурбона й дешевого одеколону. Роберсон стискає його так сильно, що Морріс починає задихатися. Але нарешті його звільнено, і він повертається з Чарлі до гаража, думаючи про те, що вже сьогодні ввечері — за дванадцять годин або навіть менше — записники Ротстайна знову опиняться в його руках. З такими п’янкими картинами найближчого майбутнього навіщо потрібен бурбон?

— Скажи, а чому ти працюєш тут, Чарлі? Я гадав, тобі штат виплатить купу грошей за те, що ти відсидів за іншого.

— Вони пригрозили мені, що знову піднімуть мої давні справи. — Роберсон сідає перед «Харлеєм», над яким працював. Бере гайковий ключ й витирає його, проводячи по вкритих плямами від мастила штанах. — Був у мене один випадок в Міссурі, за який вони могли мене притиснути так, що я взагалі ніколи не вийшов би. Правило трійки[76] або якесь ще лайно. Так що ми уклали щось на кшталт угоди.

Він дивиться на Морріса своїми налитими кров’ю очима, і, незважаючи на м’язисті біцепси (він таки зберіг тюремну звичку качатися), Морріс бачить, що він зовсім старий, а незабаром буде й хворий. А може, уже хворий.

— Усе одно вони тебе трахнуть, приятелю. Прямо в сраку. Почни розгойдувати човен, і вони будуть трахати тебе ще сильніше. Тому ти береш, що дають. Мені дали ось це, а мені більше й не треба.

— От лайно! Та насрати! — каже Морріс.

Роберсон регоче.

— Ти завжди це казав! І це, дідько, вірно!

— Не забудь залишити ключі.

— Залишу, залишу. — Роберсон направляє на Морріса палець, чорний від мастила, що в’їлося. — І дивись, не попадайся. Слухай татусика.

«Не попадуся, — думає Морріс. — Я занадто довго чекав».

— І ще дещо.

Роберсон мовчки чекає.

— Я, звичайно, не сподіваюся отримати пістолет. — Морріс бачить вираз обличчя Чарлі й поспіхом додає: — Не для використання, так, про всяк випадок.

Роберсон киває головою.

— Пістолета не буде. За це мені не тільки по руках дадуть.

— Я б не нікому не сказав, що взяв його в тебе.

Налиті кров’ю очі проникливо дивляться на Морріса.

— Хочеш правду? Тюряга тебе аж занадто поламала для пістолетів. Ще пристрелиш сам себе. Машина — гаразд, але, якщо тобі потрібна зброя, шукай її в іншому місці.

23

Тієї п’ятниці о третій годині дня Морріс опиняється на волосинці від того, щоб відправити у смітник кілька творів сучасного мистецтва на дванадцять мільйонів доларів.

Не в прямому сенсі, звичайно, але він мало не стирає дані про ці твори, до яких входить інформація про походження й рід діяльності дюжини багатих жертводавців МАК. Він кілька тижнів створював новий пошуковий протокол, який покривав, який покриває всі придбання арт-культурного комплексу з початку двадцять першого століття. Цей протокол — сам витвір мистецтва, і сьогодні вдень, замість того щоб перетягнути найбільший з підфайлів до головного файлу, він відправляє його до кошика разом з іншим сміттям, яке йому більше не потрібне. Незграбна, стара комп’ютерна система МАК забита різним непотрібом, включаючи відомості про цілу купу того, що вже навіть не зберігалося в будівлі. Ця купа переїхала до нью-йоркського музею «Метрополітен» ще в 2005. Морріс уже готовий спорожнити кошик, щоб звільнити місце для нового сміття, його палець уже лежить на спусковому гачку, але раптом розуміє, що збирається відправити дуже важливий живий файл до файлового раю.

На якусь мить він повертається у Вейнсвілл, намагається заховати контрабанду, почувши чутку про те, що готується позапланова перевірка камер. У нього, можливо, усього лише пачка печива «Кіблер»[77], але цього достатньо, щоб мати неприємності з наглядачем, якщо в того поганий настрій. Він дивиться на свій палець, застиглий за одну восьму дюйма[78] від цієї клятої кнопки «видалити», й відсмикує руку до грудей, де швидко і сильно калатає серце. Трясця, про що він тільки думає?

Його жирний бос-уйобок вибирає саме цю секунду, аби просунути свою довбню до робочого кабінету Морріса, розміром із шафу. Кабінки, у яких проводили дні інші офісні дрони, щільно обклеєні світлинами друзів, подруг, любих родичів, навіть, трясця їм, улюблених собак, але Морріс у себе не вішав нічого, крім листівки з видом Парижа, у якому завжди хотів побувати. Можна подумати, це колись може статися.

— Усе гаразд, Моррісе? — запитує жирний уйобок.

— Так, усе добре, — каже Морріс. Тільки б він не увійшов і не подивився на екран! Хоча він, напевно, навіть не зрозуміє, на що дивиться. Товстий мудак уміє посилати електронні листи і, скоріш за все, має слабке уявлення про те, для чого потрібен «Гугл», але цим його пізнання в комп’ютерах обмежуються. Натомість він мешкає в передмісті з дружиною й дітьми, а не в Елітному гниднику, де якісь навіжені посеред ночі кричать на невидимих ​​ворогів.

— Чудово. Працюй далі.

Морріс думає: «Неси далі свій жирний зад».

Жирний уйобок забирає свій зад, імовірно, прямуючи до їдальні, щоб погодувати свою огрядну мармизу. Коли він іде, Морріс клацає по іконці кошика, виділяє те, що мало не видалив, і повертає до головного файлу. Чи не найскладніша операція, але, закінчивши її, ледь стримує подих, як сапер, що тільки-но знешкодив міну.

«Де була твоя голова? — сварить він себе. — Про що ти думав?»

Риторичні запитання. Він думав про записники Ротстайна, які так близько. А ще про маленьку вантажівку й про те, як буде лячно знову сісти за кермо після всіх цих років за ґратами. І щоб туди повернутися, потрібно найменше ДТП… Єдиний коп, якому він видасться підозрілим…

«Слід ще трохи почекати, — думає Морріс. — Треба зачекати».

Але його мозок перевантажений, уже дійшов до червоної зони. Коли записники (гроші теж, хоча це не так уже й важливо) нарешті опиняться в нього, от тоді все заспокоїться. Сховати цих крихіток у шафі у своїй квартирі на дев’ятому поверсі Елітного гнидника, і можна буде розслабитися. Але зараз нервове напруження вбиває його. А ще світ, що змінився, нормальна робота й начальник, який не носить сірої форми, але перед яким усе одно потрібно ходити навшпиньки. Проте найголовніше нервове напруження спричиняється необхідністю сідати за кермо незареєстрованого транспортного засобу, не маючи прав.

Він думає: «До десятої мені стане краще. А поки зберися, підтягнися. Лайно? Та насрати».

— Справді, — шепоче Морріс і витирає краплинку поту, що вколола шкіру між ротом і носом.

24

О четвертій він зберігає роботу, закриває працюючі додатки й вимикає комп’ютер. Він виходить у розкішне фойє МАК, і там, ніби втілився в життя поганий сон, широко розставивши ноги й зчепивши за спиною руки, стоїть Елліс МакФарланд. Його перевіряльник роздивляється картину Едварда Гоппера[79], роблячи вигляд, ніби знається на мистецтві, хоча, найімовірніше, ні.

Не повертаючись (Морріс розуміє, що він побачив його відображення в захисному склі на картині, але все одно це виглядає трохи моторошно), МакФарланд вимовляє:

— Йо, Моррі. Як ся маєш, друзяко?

«Він знає, — думає Морріс. — І не тільки про вантажівку. Про все».

Ні, це не так, і він знає про це, от тільки та його частина, яка все ще залишається у в’язниці й завжди там буде, запевняє його, що це так. Для МакФарланда лоб Морріса Белламі — прозоре скло. Усе, що є всередині, кожна шестерня, що обертається, і кожне розпечене обертове коліщатко відкриті для його погляду.

— У мене все добре, містере МакФарланд.

Сьогодні на містері МакФарланді спортивна куртка в клітинку за розміром приблизно, як килим для вітальні. Він обводить Морріса поглядом, його очі повертаються до обличчя Морріса й зупиняються.

— Ти не виглядаєш так, ніби в тебе все добре. Обличчя бліде, під очима погані темні круги. Ти нічого не вживав такого, чого вживати не варто, Моррі?

— Ні, сер.

— Робив щось таке, чого робити не варто?

— Ні. — Думаючи про криту вантажівку із написом «Квіти Джоунса» на борту, що чекає на нього в Саут-Сайді. Ключі, напевно, уже лежать під колесом.

— Ніщо?

— Ні, сер.

— Ага. Може, це грип. Бо, чесно кажучи, ти виглядаєш, як десять фунтів[80] лайна в п’ятифунтовому[81] лантусі.

— Я мало не зробив помилку, — каже Морріс. — Її можна було б виправити… напевно… Але довелося б приводити айтішника, може, навіть відключати головний сервер. У мене могли бути неприємності.

— Ласкаво просимо до повсякденного світу, — каже МакФарланд із нульовим співчуттям.

— Для мене не повсякденного! — вибухає Морріс, і, о Господи, яке це полегшення вибухнути через щось безпечне. — Кому ще про це знати, як не вам! Якби це зробив хтось інший, йому б просто зробили догану, але зі мною все по-іншому. І якщо мене звільнять — за неуважність, я ж нічого не зробив навмисне, — я ж знову сяду.

— Можливо, — говорить МакФарланд, знову повертаючись до картини. На ній зображено чоловіка й жінку, які сидять у кімнаті й намагаються не дивитися одне на одного. — А може, і ні.

— Я не подобаюся моєму босові, — каже Морріс. Він знає, що це виглядає як скиглення, і, можливо, він дійсно скиглить. — Я знаю вчетверо більше, ніж він, як тут працює комп’ютерна мережа, і це його дратує. Він мріє мене позбутися.

— Твої слова трішечки нагадують параною, — говорить МакФарланд. Його руки знову з’єдналися над його справді видатними сідницями, і Моррісу раптом стає зрозуміло, навіщо МакФарланд з’явився тут. МакФарланд простежив за ним до мотомайстерні Чарлі Роберсона й вирішив, що він щось задумав. Морріс знає, що це не так. Він це знає.

— Навіщо вони взагалі дають такій людині, як я, ритися в їхніх файлах? Мені, умовно-достроковику? Якщо я зроблю щось не те, а я майже це зробив, вони ж втратять купу грошей!

— А ти думав, чим будеш займатися на волі? — запитує МакФарланд, продовжуючи розглядати картину Хоппера, яка називається «Квартира 16-А». Вона ніби захопила його, але Морріса не обдуриш. МакФарланд знову спостерігає за його відображенням. Оцінює його. — Ти занадто старий і занадто плюсклотілий, щоб тягати коробки на складі або працювати садівником.

Він повертається.

— Це називається «включення в основний потік», Моррісе, і не я це вигадав. Якщо хочеш поскиглити, знайди того, кому на це не насрати.

— Пробачте, — каже Морріс.

— Пробачте що?

— Пробачте, містере МакФарланд.

— Дякую, Моррісе, це вже краще. Зараз ідемо до туалету подзюрити в стаканчик і доведеш, що твоя параноя не викликана наркотиками.

Ідуть останні офісні трудівники. Деякі кидають погляд на Морріса та на здоровенного чорного чоловіка в яскравій спортивній куртці, потім швидко відводять очі. Морріс відчуває бажання закричати: Так, це мій перевіряльник, подивіться гарненько!

Він іде за МакФарландом до чоловічого туалету, у якому, дякувати Богу, нікого немає. МакФарланд, склавши на грудях руки, привалюється до стіни й спостерігає, як Морріс дістає свою мляву штуковину й виробляє зразок сечі. За тридцять секунд, коли вона не синіє, МакФарланд віддає стаканчик Моррісу.

— Вітаю. Виливай, друзяко.

Морріс виливає. МакФарланд методично миє руки, намиливши кисті до самих зап’ясть.

— У мене немає СНІДу, знаєте. Якщо ви про це хвилюєтеся. Я проходив тест перед тим, як мене відпустили.

МакФарланд акуратно витирає свої великі руки. Якусь мить він розглядає себе в дзеркалі (можливо, шкодуючи про те, що в нього немає волосся, яке можна було б причесати), потім повертається до Морріса.

— Може, ти нічого й не приймав, але мені не подобається твій вигляд, Моррі.

Морріс зберігає мовчання.

— Я розповім тобі, чого мене навчили вісімнадцять років на цій роботі. Існує тільки два типи умовно-достроковиків і лише два: вовки й вівці. Ти занадто старий, щоб бути вовком. Але в мене немає повної впевненості, що ти сам так вважаєш. Ти цього не інтеріоризував, як кажуть психологи. Не знаю, яке вовче лайно в тебе на думці, можливо, ти просто надумав украсти скріпки з офісу, але, що б це не було, забудь. Ти занадто старий, щоб вити, тим більше, щоб бігати.

Поділившись цією мудрістю, він іде. Морріс і сам прямує до дверей, але на півдорозі в нього підкошуються ноги. Він розвертається, хапається за раковину, щоб не впасти, і ввалюється до однієї з кабінок. Там сідає і низько, майже до колін схиляє голову. Він заплющує очі й робить довгі глибокі вдихи. Коли ревіння в голові стихає, він підводиться й виходить.

«Він усе ще там, — думає Морріс. — Вирячився на цю кляту картину, зчепивши руки за спиною».

Але цього разу у фойє немає нікого, крім охоронця. Коли Морріс проходить повз нього, він проводжає його підозрілим поглядом.

25

Бій «Бабаків» із «Драконами» має початись о сьомій, але автобуси з оголошенням «СЬОГОДНІ бейсбольний матч» у віконці призначення починають ходити о п’ятій. Морріс їде одним із них у парк, потім пішки повертається трохи назад до Загальноштатної мотомайстерні, звертаючи увагу на кожну з машин, що проїжджають повз, і проклинаючи себе за викид лайна в туалеті після відходу МакФарланда. Якби він вийшов звідти раніше, то побачив би, якою машиною їздить цей сучий син. Але він не вийшов, і тепер у будь-якій із цих машин може опинитися МакФарланд. Перевіряльника впізнати буде неважко за його такими розмірами, але Морріс не наважується дивитися на машини надто уважно. Цьому є дві причини. По-перше, він тоді мав би винуватий вигляд, чи не так? Так, дійсно, як людина, у якої на думці вовче лайно і яка повинна постійно озиратися. По-друге, він може побачити МакФарланда навіть там, де МакФарланда немає, тому що він усе ближче й ближче до нервового зриву. Що, утім, не дивно. Людина може витримати тільки відповідну кількість стресу.

Тобі скільки-но років? Двадцять два? Питав його Ротстайн. Двадцять три?

Вдала здогадка спостережливої людини. Моррісу тоді було двадцять три. Зараз він на порозі шістдесяти, і всі роки між цими зникли, як дим на вітрі. Він чув, як люди кажуть «шістдесят — це нові сорок», але все те нісенітниця собача. Коли більша частина твого життя пройшла в тюрязі, шістдесят — це нові сімдесят п’ять. Або вісімдесят. Ти занадто старий, щоби бути вовком, як сказав МакФарланд.

Але нічого, ми ще подивимося.

Він повертає у двір Загальноштатної мотомайстерні — жалюзі опущені, мотоцикли, які вранці були виставлені на огляд, прибрані — і чекає звуку автомобільних дверцят, що закриваються, який пролунає, тільки-но він перетне межу приватної території. Чекає голосу МакФарланда, який скаже: Йо, друзяко, що ти тут робиш?

Але чутно лише звуки машин, що їдуть до стадіону, і, коли він заходить у двір, невидима рука, яка здавлювала його груди, трохи послаблює хватку. Цю ділянку від решти світу відокремлює висока стіна з рифленого металу, а стіни заспокоюють Морріса. Йому це не подобається, він знає, що це протиприродно, але це так. Людина — це сума того, що з нею відбувалося.

Він підходить до вантажівки — маленької, запиленої, благословенно безликої — і запускає руку під праве переднє колесо. Ключі на місці. Він сідає в кабіну й радіє, коли машина заводиться з першого оберту. Ревом рок-музики включається радіо. Морріс вимикає його.

— Я зможу, — каже він, підлаштовуючи під себе сидіння й беручись за кермо. — Я зможу.

І, виявляється, він дійсно може. Це як їздити на велосипеді. Єдина складність — розворот проти потоку машин, що їдуть до стадіону, але навіть це врешті-решт виходить зробити без особливих труднощів. Один з автобусів «СЬОГОДНІ бейсбольний матч» зупиняється, і водій махає Моррісу: проїдь. Дороги, що ведуть до північної частини міста, майже порожні, і йому щастить обігнути центр по новій міській обхідний дорозі. Від їзди він майже дістає задоволення. Дістав би задоволення, якби не гнітюча підозра, що МакФарланд стежить за ним. Але поки що не з’являється. Вичікує, аби дізнатися, що його приятель — його друзяка — замислив.

Морріс зупиняється біля молу на Белловз-авеню і йде до відділення домашнього начиння. Проходить під сяючими лампами денного світла, не поспішає; його справа вимагає темряви, а в червні темнішає о восьмій тридцять або о дев’ятій. У відділі товарів для саду він купує лопату й сокирку на той випадок, якщо доведеться перерубувати коріння — то дерево на березі виглядає так, немов могло досить міцно обплести його скриню. У ряду під вивіскою «Розпродаж» купує кілька об’ємних сумок марки «Тафф-Тот» по двадцять баксів штука. Склавши покупки в кузов, іде до дверей водія вантажівки.

— Гей! — з-за спини.

Морріс завмирає, слухаючи кроки, що наближаються, і чекає, коли йому на плече ляже рука містера МакФарланда.

— Не знаєте, у молі є продуктовий відділ?

Голос молодий. І білий. Морріс зрозумів, що знову може дихати.

— «Сейфуей»[82], — каже він, не обертаючись, хоча уявлення не має, є в молі продуктовий відділ чи ні.

— О, добре. Дякую.

Морріс сідає у вантажівку й заводить двигун. «Я зможу, — думає він. — Зможу і зроблю».

26

Морріс повільно їде нортфілдськими вулицями з назвами дерев, якими бігав ще в дитинстві, — хоча бігав він не так уже й багато, більше сидів удома, занурившись у книгу. Усе ще зарано, тому він ненадовго зупиняється на В’язовій. У бардачку знаходиться стара курна карта, і він робить вигляд, нібито вивчає її. Хвилин за двадцять переїжджає на Кленову й робить те саме. Потім їде до місцевого магазину «Зоні», де в дитинстві купував печиво. А ще сигарети батькові. Це було в ті дні, коли пачка коштувала сорок центів, і вважалося звичайною справою, щоб дитина купувала батькам куриво. Він купує собі слаш[83], швидко з ним розправляється і їде на Пальмову, де знову робить вигляд, що розглядає карту. Тіні поступово подовжуються, але, Господи, чого ж так повільно!

«Треба було взяти з собою книгу, — думає він, але потім: — Ні, людина з картою виглядає нормально, але людина, що читає книгу в старій вантажівці, імовірно, виглядатиме, як потенційний спокусник дітей».

Що це? Параноя чи прозорливість? Він уже не може визначити. Усе, що він знає напевно, це те, що записники вже зовсім близько. Вони вже пищать, як точка на гідролокаторі.

Мало-помалу світло цього довгого червневого вечора розчиняється, і настають сутінки. Діти, які гралися на тротуарах і галявинах, розійшлися по домівках дивитися телевізор, грати у відеоігри або обмінюватися безграмотними повідомленнями й тупими смайликами замість того, щоб робити домашнє завдання.

Упевнений (хоча й не зовсім), що МакФарланда немає поблизу, Морріс заводить вантажівочку й повільно їде до кінцевого пункту призначення: Зал відпочинку на Березовій вулиці, куди він, бувало, ходив, коли не працювала бібліотека на Гарнер-стрит. Його, миршавого, книжкового, схильного до балакучості, рідко коли брали у дворові ігри, а якщо й брали, це неодмінно закінчувалося криками: агов ти, безрукий; гей ти, віслюк; гей ти, дупа неповоротка. Через червоні губи йому дали прізвисько Ревлон. Потрапляючи до Залу, він найчастіше сидів усередині, читаючи або збираючи пазли. Тепер міська влада закрила стару цегляну будівлю й виставила її на продаж після того, як був урізаний міський бюджет.

Кілька хлопчиків ще кидають останні м’ячі у кошик на зарослому травою спортмайданчику за будівлею, але освітлення на ньому немає, тому, коли стає занадто темно, вони йдуть, із криками і тупотом, стукаючи м’ячем й обмінюючись пасами. Коли їхні голоси затихли, Морріс заводить вантажівку і в’їжджає на дорогу, що йде уздовж будівлі. Робить він це, не вмикаючи фар, і маленька чорна вантажівка якнайкраще підходить для цієї роботи. Він ставить її майже впритул до задньої стіни будівлі, де все ще можна розгледіти потьмянілий напис: «Лише для зареєстрованого ТРАНСПОРТУ». Вимикає двигун, виходить і вдихає червневе повітря, насичене запахом трави й конюшини. Чути цвіркунів і приглушене гудіння машин на обхідній дорозі, але в іншому новонароджена ніч належить йому.

«Ну тебе нахер, містере МакФарланд, — думає він. — Ну тебе нахер від щирого серця».

Він дістає з вантажівки інструменти та сумки й прямує до заростей за бейсбольним майданчиком, на якому свого часу не взяв так багато найпростіших подач. Потім йому в голову приходить думка, і він повертає назад. Приклавши долоню до цегляної стіни, яка ще не остигла після денної спеки, він опускається навпочіпки й висмикує із землі кілька пучків трави, щоб заглянути в одне з вікон підвалу. Ці вікна не забиті. Місяць, помаранчевий і повний, тільки-но зійшов, і його світла вистачає, щоб розгледіти складані стільці, карткові столи й купи картонних коробок.

Морріс планував перенести записники до себе в квартиру в Елітному гниднику, але це ризиковано. Містер МакФарланд може обшукати його житло будь-якої миті, коли йому заманеться, це одна з умов. Зал набагато ближчий до того місця, де закопано записники, і його підвал, забитий усіляким непотрібом, стане ідеальною схованкою. Можна буде більшу частину книжок закопати прямо тут і забирати по кілька штук, щоб читати їх удома. Морріс досить худий, щоб пролізти через це вікно, хоч і доведеться трохи покрутитися. Чи важко буде відкрити засувку, яку він бачить на внутрішній стороні вікна? Викрутка, напевно, допоможе. Із собою в нього викрутки немає, але у відділі домашнього начиння їх до біса. Навіть у «Зоні» він бачив невеликий стенд з інструментами.

Вивчаючи вікно, він наближається до нього ближче. Морріс знає, що треба знайти дроти сигналізації (в’язниця — дуже пізнавальне місце щодо злому й незаконного проникнення), але не бачить жодного. Може, тут сигналізація на контактах? Тоді їх він не побачить і саму сигналізацію не почує — вони бувають безшумні.

Морріс ще якийсь час вдивляється у скло, потім неохоче підводиться. Йому здається малоймовірним, що така стара будівля, як ця, оснащена сигналізацією — усе цінне звідси, напевно, давно вивезли, — але ризикувати не хочеться.

Краще все ж дотримуватися початкового плану.

Він підхоплює інструменти та сумки й знову прямує до заростей, обережно оминаючи баскетбольний майданчик. Ні, досить, він туди не сунеться. Місяць допоможе йому в густих заростях, але на відкритому просторі світ виглядає, як яскраво освітлена сцена.

Пакетик від чіпсів, який допоміг йому минулого разу, природно, давно згинув, тому дорогу він знаходить не одразу. Морріс якийсь час нишпорить біля правого флангу поля (місця численних дитячих принижень), потім нарешті відшукує стежку й вирушає в дорогу. Коли попереду чується тихе дзюрчання струмка, він ледь стримується, щоб не побігти.

«Зараз важкі часи, — думає він. — Тут можуть спати якісь волоцюги». Якщо хтось із них його побачить…

Якщо хтось із них його побачить, він застосує сокирку. Не вагаючись. Містер МакФарланд нехай думає, що він занадто старий, щоб бути вовком, тільки невідомо його перевіряльникові, що Морріс уже вбив трьох людей, й керування машиною — це не єдине, що схоже на їзду на велосипеді.

27

Низькорослі дерева душать одне одного в боротьбі за простір і сонце, але їх висоти вистачає, щоб розсіювати місячне світло. Кілька разів Морріс втрачає стежку та в пошуках починає обмацувати гілки навколо. Йому це навіть подобається. Якщо він дійсно зіб’ється з дороги, дзюрчання струмка вкаже йому, куди йти, а така занедбаність дороги говорить про те, що тепер нею користуються набагато рідше, ніж раніше. Морріс лише сподівається, що не наскочить на отруйний плющ.

Звук струмка вже зовсім близький, коли він знаходить стежку востаннє, і менш ніж за п’ять хвилин Морріс уже стоїть на березі навпроти того самого дерева. Тут він на мить затримується в поцяткованій місячними плямами тіні й дивиться навколо, вишукуючи будь-які ознаки присутності людини: ковдри, спальний мішок, магазинний візок, шматок плівки, накинутий на гілку, аби створити якусь подобу тимчасового намету. Немає нічого. Лише вода, що дзюркотить кам’янистим дном, і дерево, що схилилося над протилежним берегом. Дерево, яке всі ці роки віддано охороняло його скарб.

— Старе добре дерево, — бурмотить Морріс і починає переходити струмок.

Він стає навколішки й відкладає інструменти та сумки, щоб трохи подумати.

— Я повернувся, — шепоче він і кладе долоні на землю, ніби хоче почути биття серця.

І йому здається, що він його чує. Це серцебиття генія Джона Ротстайна. Старий перетворив Джиммі Ґолда на продажне посміховисько, але хіба Ротстайн не відродив Джиммі за роки письменництва на самоті? Якщо він це зробив… якщо… тоді все, крізь що пройшов Морріс, було не даремно.

— Я повернувся, Джиммі. Я нарешті повернувся.

Він бере лопату й починає копати. Дістатися до скрині не становить труднощів, але коріння, дійсно, міцно обплели її, і Морріс рубає його майже годину, перш ніж скриню, нарешті, вдається звільнити. Востаннє він займався важкою фізичною працею багато років тому, і Морріс зовсім знесилів. Він згадує всіх знайомих ув’язнених — Чарлі Роберсона, наприклад, — які у в’язниці тільки те й робили, що качалися, і як він посміювався з того, що вважав нав’язливо-маніакальною поведінкою (подумки, у всякому разі, не вголос). Зараз йому не до сміху. У нього болять стегна, у нього болить спина, і найгірше голова — вона пульсує, як хворий зуб. Піднявся невеликий вітер, він остуджує піт, яким вкрита шкіра, але ще він ворушить гілки, приводячи в рух тіні, що лякають його. Вони змушують його знову думати про МакФарланда. Уявляти, як він прокрадається крізь зарослу доріжку, безшумно, як уміють деякі великі люди, переважно солдати й колишні спортсмени.

Коли дихання відновилося, а серце трохи заспокоїлося, Морріс тягнеться до ручки на скрині й виявляє, що її більше немає. Впираючись у землю долонями з розчепіреними пальцями, він нахиляється вперед і вдивляється в темну яму. Як він міг забути захопити ліхтар?

Ручка на місці, тільки бовтається, розколота на дві частини.

«Так не повинно бути», — думає Морріс. Чи ні?

Він подумки повертається на всі ці роки назад, намагаючись пригадати, чи була у скрині поламана ручка. Він так не думає. Більше того, він навіть майже впевнений, що ручка була цілою. Але потім він згадує, як у гаражі ставив скриню дибки, і зітхає полегшено, так що навіть щоки роздуваються. Вона могла зламатися, коли він вантажив її на візок. Або коли він котив її по купинах і вибоїнах до цього самого місця. Яму він викопав поспіхом і потім скриню до неї пхав теж поспіхом, щоб якнайшвидше забратися звідси. Такої дрібниці, як зламана ручка, він міг просто не помітити. Так і є. Так має бути. Зрештою, скриня не була новою, коли він її купив.

Він береться за боки скрині, і та вислизає зі своєї нори так легко, що Морріс втрачає рівновагу і гепається на спину. Якийсь час він лежить, дивлячись на яскраву чашу місяця і намагаючись переконати себе, що нічого поганого не відбувається. От тільки не виходить. Він міг змусити себе не звернути увагу на поламану ручку, але знехтувати новою обставиною було неможливо.

Скриня занадто легка.

Морріс сідає, до спітнілої шкіри прилипають грудки розгрузлої землі. Тремтячою рукою він прибирає з чола волосся, залишаючи нову смугу.

Скриня занадто легка.

Він тягнеться до неї, але потім відсмикує руку.

«Не можу, — думає Морріс. — Не можу. Якщо я її відкрию і всередині не буде записників, я просто… схибнусь».

Але навіщо хтось став би забирати купу записників? Гроші — так, але записники? У більшості навіть вільного місця не залишилося, майже у всіх Ротстайн списав усі сторінки.

Що як хтось узяв гроші, а записники спалив? Не розуміючи їх величезної цінності, просто для того, щоб позбутися того, що злодієві могло здатися зайвим доказом?

— Ні, — шепоче Морріс. — Ніхто б цього не зробив. Вони все ще там. Вони мають бути там.

Але скриня занадто легка.

Він дивиться на неї, на цю маленьку, викопану з могили труну, перекошену на освітленому місяцем березі. За ним темніє яма, схожа на роззявлений рот, який щойно щось виблював. Морріс знову тягнеться до скрині, завмирає в нерішучості, потім робить рух уперед і відщіпає застібки, молячись Господу Богу, якому, як він знає, немає діла до таких, як він.

Заглядає всередину.

Скриня не зовсім порожня. Плівка, якою він виклав її, на місці. Він дістає її, наче шелестку хмару, сподіваючись, що під нею залишилося хоч кілька записників — два-три, хоча б один — але бачить тільки маленькі патьоки бруду, що просочилася по кутах.

Морріс закриває брудними руками обличчя — колись молоде, а зараз поцятковане глибокими зморшками — і починає плакати при світлі місяця.

28

Повернути вантажівку Морріс обіцяв до десятої, але вже перевалило за північ, коли він паркує її позаду Загальноштатної мотомайстерні й кладе ключі під праве переднє колесо. Інструменти й порожні сумки «Тафф-Тот», які мали наповнитися, він залишає в кузові, нехай Чарлі забирає їх собі, якщо хоче.

Вогні стадіону нижчої ліги за чотири квартали звідси було вимкнено годину тому. Автобуси вже не ходять, але бари — у цих районах їх хоч греблю гати — гримлять музикою живих груп й автоматів, їх двері відчинені, чоловіки й жінки у футболках і бейсболках із логотипом «Бабаків» стоять на тротуарах, палять і п’ють із пластикових стаканчиків. Морріс дибає повз, навіть не дивлячись у їхній бік і не звертаючи уваги на кілька привітних окликів захмелілих від пива й перемоги улюбленої команди бейсбольних фанатів, які пропонують випити. Незабаром бари залишаються позаду.

Нав’язливий страх МакФарланда залишив його, те, що до Елітного гнидника треба йти пішки три милі, навіть не спадає йому на думку. Про біль у ногах він теж не думає. Ніби вони належать комусь іншому. Усередині в нього так само порожньо, як у тій старій скрині під місяцем. Усе, заради чого він жив останні тридцять шість років, було зметено, як хатина потопом.

Він виходить на Гавернмент-сквер, і тут його ноги нарешті підкошуються. Він не сідає на одну з лавок, а завалюється. Він ошелешено обводить поглядом порожній бетонний простір, розуміючи, що його вигляд не може не викликати підозри в копів, якщо їм трапиться проїжджати повз на патрульній машині. Йому взагалі в такий час не можна перебувати на вулиці (він, як підліток, повинен дотримуватися комендантської години), але яка різниця? Лайно? Ну і насрати! Нехай його відправляють назад у Вейнсвілл. Чому ні? Принаймні там йому не доведеться мати справу з жирним босом-уйобком. Або мочитися, поки Елліс МакФарланд спостерігає.

Через дорогу — кафе «Щаслива чашка», у якому він нерідко розмовляв про книги з Ендрю Халлідеєм. Не кажучи вже про їхню останню розмову, яка була зовсім не з приємних. Тримайся від мене подалі, сказав тоді Енді. Так закінчилася остання розмова.

Мозок Морріса, який перебував у байдужій розслабленості, раптом знову напружився, і його затуманені очі почали прояснюватися. Тримайся від мене подалі, або я сам викличу поліцію, сказав Енді… Але це не все, що він сказав того дня. Ще він дав йому пораду.

Сховай їх кудись. Закопай.

Чи справді сказав Енді Халлідей, чи це всього лише його уява?

— Він сказав це, — шепоче Морріс. Він дивиться на свої руки й бачить, що вони згорнулися в забруднені грязюкою кулаки. — О так, він вимовив ці слова. «Сховай їх, — сказав він. — Закопай». — І це наводить на певні питання.

Наприклад, кому одному було відомо, що записники Ротстайна були в нього?

Наприклад, хто той єдиний чоловік, який бачив один із записників?

Наприклад, хто знав, де тоді жив Морріс?

І — питання найсерйозніше — кому було відомо про занедбану ділянку, про зарослі декілька акрів землі, предмет нескінченних судових розглядів, якими ніхто ніколи не користувався, крім молоді, що скорочувала по ній шлях до Залу відпочинку на Березовій вулиці?

Відповідь на всі ці питання одна.

«Можливо, ми повернемося до цього років через десять, — говорив його приятель. — Або через двадцять».

Вийшло до біса довше, ніж десять або навіть двадцять, чи не так? Час пронісся галопом. І його було достатньо, щоб його давній приятель міг замислитися про ці безцінні записники, які так і не спливли, ні тоді, коли Морріса заарештували за зґвалтування, ні пізніше, коли його будинок було продано.

Його давній приятель одного прекрасного дня вирішив навідатися до місця, де жив Морріс? Чи, можливо, він не раз ходив доріжкою між Сикоморовою вулицею і Березовою? Чи, можливо, що він ходив тут із металошукачем, сподіваючись, що той відчує металеві застібки скрині й запищить?

Згадував взагалі Морріс про скриню того дня?

Може, і ні, але що ще це могло бути? Що ще могло підійти? Навіть великого сейфа не вистачило б. Папір чи полотняний мішок згнили б. Цікаво, скільки ям довелося викопати, перш ніж він знайшов те, що потрібно? Дюжину? Чотири дюжини? Чотири дюжини це багато, але в сімдесятих Енді був більш-менш у формі, це зараз він перетворився на в’ялу гладку свиню. До того ж він знав, що воно того варте. А може, йому й не довелося рити жодної ями. Може, тут сталася якась весняна повінь, і берег розмило настільки, що оголився край скрині, що лежала у своїй колисці з коренів. Таке цілком можливо.

Морріс підводиться і йде далі, знову думаючи про МакФарланда й час від часу обертаючись, аби переконатися, що його немає поруч. Тепер це знову має значення, тому що він знову знайшов те, заради чого варто жити. Мета. Його давній приятель міг продати записники, адже він займається торгівлею, так само, як Джиммі Ґолд у «Утікач зменшує оберти», однак цілком можливо, що він досі зберігає в себе деякі з них або навіть усі. Є лише один вірний спосіб це з’ясувати й дізнатися, чи залишились у старого вовка зуби. Він мусить навідатися до свого друзяки.

До свого давнього приятеля.