Сестра зірок. Руни й тіні

МАРА ВУЛЬФ

СЕСТРА ЗІРОК

РУНИ Й ТІНІ

Саго сестер-відьом (HexenSchwesternSаgа). Том 1

Видавництво "Ранок"

2024

Вперше опубліковано 2020 р. BoD, Німеччина

Перекладено за виданням Marah Woolf. Sister of the Stars. Von Runen und Schatten.

HexenSchwesternSaga. Band 1 / Marah Woolf. — München: AVA international GmbH Autoren-undVerlagsagentur, 2020 — 480 p.

Перекладачка Оксана Губич

Вульф Мара

Сага сестер-відьом. Сестра зірок. Руни й тіні / Мара Вульф; пер. з нім. О. Губич. — Харків: Вид-во «Ранок», 2024. — 448 с. — (Серія «Фентезі Мари Вульф»).

ISBN 978-61709-86962 (укр.)

Зроду-віку легендарний і чарівний Броселіанд населяють древні духи, феї і богині. Та нині панувати в ньому прагнуть демонічні сили — і сестри-відьми не допустять, щоб їхній рідний ліс перетворився на місце, звідки виходить зло.

У розпал підготувань до протистояння, коли практично весь Париж евакуйовано й майже завершено будівництво муру, Віанна виявилася обеззброєною: через прикрий випадок вона слабне і втрачає надприродні сили. А відьма ж без магії — не відьма! З важким серцем Віанна залишає дім і вирушає в Гластонбері, де її можуть зцілити.

Чи вдасться їй врятувати світ від темної навали демонів, яка загрожує Франції і решті земель? І чи зможе Віанна вибороти своє щастя — здобути серце самовпевненого магістра Ложі?

Цю книжку присвячую всім

тим із вас, хто вірить

у магію, відьом і демонів.

Будьте сміливими!

Ваша Мара Вульф

ПРОЛОГ

БРОСЕЛІАНД

Верхня Бретань

Тобі не можна приходити сюди одній у цю пору, Ві, — у голосі Езри було важко не вловити занепокоєння і гнів. Та попри це, звернувся до мене на ім’я, яке використовував лише він. Я полегшено відкинула капюшон плаща й усміхнулася йому.

Лоран, вартовий Ложі й Езрин друг, який і привів його з кабінету, непомітно відійшов. Тепер у передпокої шато ми були самі. Уже далеко за полудень. Скоро зайде сонце, й тоді над лісовою землею і водами озера розповзеться сірий туман. Як правило, він не таїв у собі нічого хорошого. Мені це відомо краще за інших. Здригнувшись, я розтерла передпліччя. У замку не набагато тепліше, ніж надворі. Величезні килими на стінах не зупиняли холод, який просочувався крізь них. Електропостачання працювало з перебоями, тож у високих свічниках на п’єдесталах горіли свічки, які рівномірно освітлювали зал. Мій погляд упав на хрест на стіні обіч сходів. Християнський символ у штаб-квартирі Ложі Мерліна, як завжди, викликав у мене посмішку.

— Я не прийшла б сюди одна, якби ти відповідав на мої повідомлення, — сказала я настільки твердо, наскільки мені дозволило внутрішнє напруження. — Я передала Лораном більше, ніж одне.

Він не відреагував на них, тому я поставила на кін усе та прийшла сюди. Без запрошення і де мені не дуже й раді. Серце шалено калатало. Невже він відішле мене ще до того, як зможу сказати те, що задумала?

— Ми вже попрощалися.

Він підійшов ближче. Його ноги стукали нерівними кам’яними плитами. Езра був роздратований, та це очікувано. Він зупинився за крок від мене й засунув руки в кишені галіфе. І чого він мусив бути схожим на дворянина з тих старомодних фільмів, які дивилася mémé¹? Мене це завжди бентежило. Одначе бездоганний зовнішній вигляд — останнє, за що я його кохала.

— Ти почуваєшся достатньо сильною для подорожі? — його тон став м’якшим, що тільки погіршило ситуацію. Мені не потрібна його постійна турбота. Мені хочеться набагато більшого.

Я повернулася так, щоби стояти до нього спиною. Те, що я збиралася сказати, було легше висловити, коли не потрібно дивитися в його сповнені розуміння очі. Я вивчала вишивку на гобелені. Кожна дитина, яка виросла біля Броселіанду², знала цю історію. Під час однієї зі своїх подорожей чарівним лісом чаклун Мерлін закохався у фею Вівіану. Та відповіла йому взаємністю, що схилило чоловіка навчити її всього, що знав, своїй магії. Однак Вівіана використала ці чари, щоби прикувати Мерліна до Броселіанду. Вона не хотіла його втратити, і відтоді маг мусив залишитися з нею. Насправді щасливий кінець для обох. Однак не все так просто. Мерлін почувався страшенно нещасним. Вівіана хотіла повернути йому свободу, але закляття виявилося надто сильним. Почуття провини за те, що зробила коханого нещасним, поглинуло її.

Не можна прив’язувати людей до себе проти їхньої волі, але саме зараз я хотіла б дізнатися Мерлінове закляття, щоби змусити Езру супроводжувати мене.

— Сто євро за можливість дізнатися твої думки, Ві, — від його дихання стало лоскітно, руками пробігли сироти, а щоки запалали. Упевнена, що зараз йому точно не хотілося б їх знати.

— Я достатньо зміцніла, сподіваюся, — я вирішила відповісти на перше запитання, про мої сили на подорож. — Сподіваюся, відьми Гластонбері зцілять мене. — Це було настільки ж імовірно, як народження відьми в тринадцяту повню. Для цього я надто хвора.

— Там я не зможу тебе захистити, — він підійшов так близько, що я спиною відчула його тіло. — Тобі потрібно буде самій про себе подбати.

Він, достатньо високий, щоб покласти підборіддя мені на чоло й огорнути своїм теплом і затишком, поклав руки мені на плечі та прихилив до грудей. Я відчувала кінчики його пальців навіть крізь тканину плаща. Вони рухалися так обережно, наче гладили мене.

— А тобі не потрібно мене захищати, — прошепотіла я, затамувавши подих від його близькості, яка прогнала з кісток холод передпокою. Я так сподівалася, що він поговорить зі мною, не прожене відразу. Я полегшено притулилася до нього.

— Про мене подбають мої сестри. Я ніколи не була твоєю відповідальністю.

«Ти мене не хотів».

Одначе не промовила цього вголос, адже тіло здригнулося від чергового нападу кашлю. Як я це ненавиділа. Хвилювання і холод виснажили мене, а тепер іще і хворим легеням забракло повітря. Демонська гарячка таки перемогла.

Обійми Езри були міцними, як завжди, відколи майже два роки тому на мене напала й укусила сильфіда. Усе тому, що мені вистачило клепки піти поплавати в Озері Фей у Броселіанді. Тоді в мені ще кипіла магія, і я почувалася такою впевненою, такою сильною, хоч і знала, що нікому безкарно не порушити спокій фей. Езра врятував мене від сильфіди, але нічого не міг удіяти з підступною гарячкою. А та повільно, але впевнено заволоділа мною. Зараз хвороба вже була у глибокій стадії, тож сестри привезли мене до Гластонбері. Знання тамтешніх відьом були моїм останнім шансом вилікувати демонську гарячку. А якщо я там помру, так далеко від Езри. Це був мій найбільший страх. Езра просто мусив піти зі мною. Без нього я вже програла.

— Мені нелегко тебе відпускати, — його губи ворушилися біля моєї скроні.

Мені здалося, я відчула в його голосі тремтіння, чого просто не могло бути. Невпевненість — це стан, невідомий Езрі Токвілю. Рішуче намірившись утілити свій план у життя, я обернулася до нього. Окрім нього, мені більше нічого втрачати. На мій подив, він не відпустив мене. Під світлою тканиною сорочки проступали грудні м’язи й, не встоявши перед спокусою, я опустила на них чоло. Він такий міцний, такий сильний — повна моя протилежність. Хвороба виснажила мене, вкрала в мене все, чим я колись була. Мужня й безстрашна до безумства. Зараз я лише тінь себе колишньої. Устати з ліжка та прийти сюди вже коштувало мені надлюдських зусиль. Та в цю мить я перебувала в надійних Езриних обіймах. Це було того варте. Його рука гладила мою спину, він притиснув мене до себе ще міцніше. Я обхопила руками його талію. Після нападу він став моєю найближчою людиною, найкращим другом, та я хотіла набагато більшого.

— Не хочу йти, — промовила, звівши погляд. — Я боюся. Понад усе мені б хотілося залишитися з тобою, але не можна. Їдьмо зі мною. У Гластонбері ми обоє будемо в безпеці. Як мені одужати, якщо я боятимуся за тебе?

Езра опустив на мене погляд. Його чоло тривожно насупилося:

— Ти не мусиш іти, бо ти частина цього лісу. Але багато хто був би щасливий отримати такий шанс. Не змарнуй його, — він поклав руку на мою щоку. — Ві, ти маєш бути розважливою.

Я відчула його губи на своєму чолі, й серце закалатало ще швидше.

— Ти маєш супроводжувати нас, — не можна здаватися. Повинно ж бути щось, що його переконає. — Ти потрібен мені. Я одна не впораюся.

Його очі, такі темні, що важко відрізнити райдужку від зіниці, від моїх слів почорніли ще більше. Зникли зорі, видимі в них лише мені.

— Ві, я не піду з тобою. Моє місце тут. І тобі не можна повертатися. Це надто небезпечно. Для вас трьох. Залишайся у Гластонбері. Туди демонам не потрапити.

Він і сам у це не вірив. Колись вони таки переберуться через море. Демони не заспокояться, доки не поглинуть увесь світ. Езриному батькові забракло сил їх зупинити.

— Якщо одужаю, я повернуся, — сказала вперто. — Мені сімнадцять. Я хвора й, імовірно, помру, — я поклала руку йому на груди, і довгі чорні вії Езри затріпотіли. — Але якщо одужаю, наперекір очікуванням, — прошепотіла я, — між нами щось зміниться? Ти зізнаєшся собі, що відчуваєш, коли стану достатньо сильною для тебе?

Я знала, що він це вже зробив, навіть якщо ніколи цього не визнає. Він завжди заперечував зв’язок між нами, однак сьогодні мій відчай був достатньо сильним, щоби прямо йому про це нагадати.

Його ніздрі здригалися:

— Це нічого не змінить, — витиснув він із себе, стишуючи голос, наче старі стіни мали вуха. — Абатство — безпечне місце. Ви сядете на останній пором, на якому можна покинути Францію. Після цього країну ізолюють. Навіть якби захотіла, ти не зможеш повернутися у Броселіанд.

А це ми ще побачимо. Я стримувала сльози й образу.

— Ми спробуємо зупинити демонів, — додав він дещо делікатніше, помітивши мої почуття. Для нього я наче розгорнута книжка. — Але вони дедалі частіше прориваються крізь бар’єр. Париж практично весь евакуйовано, та й будівництво муру майже завершено. Хіба ти не читала? У Франції залишаються лише члени Ложі й усі вишколені відьми та відьмаки. І ми нічого не зможемо зробити для тих, хто залишиться через упертість або просто не зрозуміє ступінь небезпеки. Я не хочу, щоб ти була тут, — його очі блиснули. — Я не зможу боротися, якщо постійно боятимуся за тебе. Ти це розумієш?

Я кивнула, й Езра видихнув:

— Пообіцяй, що не повернешся, — його слова прозвучали настільки тихо, що я їх ледве розчула. — Іди й не озирайся, Ві. Ти мусиш мене забути.

Мій шлунок скрутило від болю. Мені варто було відірватися від нього, але він наче хотів розбавити різку гіркоту слів і зробив щось зовсім надзвичайне. Він нахилився до мене, потерся носом до щоки і вдихнув мій запах.

— Абатство — це не в’язниця. Це безпечне місце. І якщо підеш на цей вчинок, то зможеш там одужати і стати щасливою. Саме цього я хочу для тебе.

— Але це зовсім не те, чого хочу для себе я.

Його близькість творила зі мною божевільні речі, мені хотілося схопити його. Цілувати, торкатися, стягнути з нього цю проклятущу сорочку та притиснутися до грудей. Колишня я так би й учинила, але після нападу безрозсудна частина мене поступово зникла. Сьогодні я відчувала здебільшого страх. Страх невдовзі померти, страх утратити Езру, страх хиткого майбутнього. Якщо я збиралася переконати його, то варто було віднайти в собі ту мужню сторону, хоч би якою боягузливою вона зараз була, бо мій час поряд з Езрою спливав. Його не вдасться переконати. Поки що мені не хотілося вірити, однак це наші останні миті разом. Я зібрала докупи рештки сміливості й висмикнула його сорочку з оперезаних поясом штанів. Я просто мусила доторкнутися до нього, мусила відчути його на дотик. Саме цією миттю я змушена буду жити.

Тижнями, місяцями, а може, і роками. Від самої думки про це з очей потекли гарячі сльози. А потім, зітхнувши, я торкнулася пружної теплої шкіри. Усе довкола померкло. Долоні пощипувало, коли вони ковзнули його животом і боками. Він мене не зупинив, що вже було майже дивом. Моєю шиєю ковзнуло переривисте дихання, я відчула його губи десь у себе за вухом і затремтіла. Езра завжди дуже ретельно приховував свої почуття, але недостатньо добре. Він відчував до мене більше, ніж готовий був визнати, я завжди це знала. Здавалося, сьогодні ці почуття були ближче до поверхні, ніж він зазвичай дозволяв. Його дихання пришвидшилося, і я сміливіше провела пальцями по контурах його м’язів на спині. Він важко ковтнув.

— Демони страшать мене менше, ніж думка про те, що можу тебе втратити, — прошепотіла я в тиші. Він усе ж відсахнувся, однак я не здалася, міцно тримаючи його. Мені потрібне було щось, на що я могла би сподіватися. — Уяви, що ми ніколи більше не побачимося. Уяви, що я помру. Таким буде наше остаточне прощання?

Езра похитав головою і почервонів чи то від злості, чи то від напруги. Я не знала.

— Ти одужаєш.

— Ти не знаєш цього напевне. Навіть Еме не бачить мого майбутнього ні по картах, ні в кулі. Ми не знаємо, що буде. Я знаю лише, що не хочу йти без тебе, — на мить я завагалася, а тоді глянула йому в обличчя. — Я тебе кохаю, — я вперше вимовила ці слова, бо саме зараз для них, здавалося, настав відповідний момент.

У його очах палав вогонь, у якому я прочитала дику, неприборкану розгубленість. Від полегшення в мене підкосилися ноги. Він теж мене кохав. Я не помилилася.

Але чи скаже він про це? Езра взяв моє обличчя в долоні. Він опустив повіки, і тривожні зморшки на його чолі стали ще глибшими, наче він сердився на самого себе. Я хотіла розгладити їх, але не поворухнулася, боячись перервати його споглядання. Він дивився на мене, наче намагався запам’ятати кожен міліметр. Повітря між нами загусло. А тоді він, без жодного слова, опустив голову, накрив мої уста своїми, легесенько цілуючи кутики моїх губ. Спершу обережно, а потім дедалі пристрасніше. Мене кинуло в жар, і запаморочилася голова. Однак його сила огортала мене, не давала впасти. Ці поцілунки були всім, чого я прагнула. Він не відпустить мене саму — у невизначене майбутнє чи лапи смерті. Він буде моїм, до кінця, байдуже якого. Його язик обережно ковзав моїми губами, і я розтулила їх, щоби впустити його. У нас одночасно перехопило подих. Я почала плести захисні чари, щоби приховати нас від кожного, хто забрів би в залу. Нитки перепліталися, утворюючи петлю за петлею. Власне, у мене вже бракувало сил для закляття такого виду, але я так хотіла Езру. Його пальці ковзнули нижньою частиною моїх грудей, і я не змогла стримати стогін. Я хотіла більшого. Мені хотілося обхопити його руками й ногами, щоб він відніс мене кудись і зайнявся зі мною коханням. Я притислася до нього, а тоді мої пальці опустилися до твердої частини його тіла, яку я відчувала животом, й обережно погладили. Мене пронизала гаряча хвиля пристрасті. Езра, тихо вилаявшись, швидко відсахнувся. Відступивши на три кроки, він втупився в мене широко розплющеними очима, так докірливо, ніби я його зачарувала. Я хитнулася вперед, простягнувши до нього руку, але він рішуче похитав головою. Езра мусив повернутися до мене.

Його губи стиснулися у вузьку відштовхувальну лінію.

— Це всього лише прощальний поцілунок, Віанно, — пояснив він. — Не підходь ближче.

Я відхилилася. Як я ненавиділа, коли він звертався до мене повним іменем, і йому це було відомо. Між нами запанувала тиша, яку порушувало лише моє хрипле дихання, оскільки легені ніяк не хотіли мені підкоритися. Тонкі нитки захисного закляття розчинилися в повітрі, потягнувшись кудись разом із вітром. Попри прохолоду, я відчувала дрібні крапельки поту на своїй шкірі. Я вдихнула запорошений запах вицвілих килимів і зів’ялих квітів, які стояли на великому столі в центрі залу. Шість разів поспіль на замковій вежі пробив дзвін, із кухні почувся гуркіт, і на подвір’ї закричала дитина. Усі ці звуки повернули мене в сьогодення.

— Скажи це, — вимагала я надломленим голосом. — Скажи, що підеш слідом за мною, як тільки з’явиться нагода, — я не могла так легко здатися в цьому герці. Не після такого поцілунку.

— Тобі треба йти. Негайно, — у його голосі не залишилося і сліду емоцій, і якби я все ще не відчувала їх на своїх губах, то подумала б, що цей поцілунок був лиш однією з моїх фантазій.

— Кого ти хочеш захистити? — розгнівано й водночас розчаровано запитала я. — Мене чи себе?

Його суворий погляд змусив мене замовкнути.

— Я почувався відповідальним за тебе, — мовив він. — Це моя провина, що на тебе напала сильфіда. Я мусив запобігти цьому.

— Дурниці. Магістр твій батько, а не ти. А після батька Ейден має очолити Ложу. Ти вільний. Ти ніколи не був нічим зобов’язаним Ложі. Ти можеш робити й кидати все, що забажаєш. Ти можеш поїхати зі мною.

Його обличчя здригнулося від болю.

— І ти думаєш, через це в мене немає зобов’язань перед сім’єю? Присяга взагалі нічого не означає? Однаково я маг, і від народження я частина Ложі. Як і всі мої предки до мене. Хочу я цього чи ні, це не те, що можна просто покинути й забути. Я піклувався і турбувався про тебе, — він набрав повітря у груди, перед тим як продовжити. — А тепер, коли ти поїдеш, я зніму із себе цей тягар і звільню голову для інших речей, — голос у нього став таким само крижаним, як і погляд. З моїх кісток зникло будь-яке тепло. — Я більше нічого не можу для тебе зробити. Тобі треба було поїхати набагато раніше. Але ж ти надто вперта.

Слова глибоко врізалися мені в серце, але нічого дивного в них не було. Жалість і співчуття здавалися правдивішими мотивами, ніж приховане кохання. Я просила зізнання, й ось він висловив його максимально чітко.

— Бажаю тобі одужати, — продовжив він, не дивлячись на мене. Його погляд був твердим і спрямованим на килим за моєю спиною. Здавалося, думками він уже був десь далеко. — Бажаю тобі здійснити всі свої мрії, знайти чоловіка й народити дітей, яких зможеш навчити своєї магії. Це та доля, котра тобі призначена.

Він знав про всі мої дитячі мрії, і мені раптом стало соромно, що я йому довірила їх в одній із наших численних розмов.

— Але цим чоловіком будеш не ти?

Він заперечно похитав головою. Отже, саме таким він і залишиться в моїх спогадах. Темним, вродливим, гордим і впертющим. Він вирішив за нас двох, і в мене не було жодного іншого вибору, окрім як прийняти це рішення.

Мені навряд чи вдалося б його змусити. До цієї миті я, всупереч усякому здоровому глузду, сподівалася, що він піде зі мною, не відпустить просто так. Надіялася, що він не зможе без мене жити, як я не можу без нього. Але, звісно ж, це були дурниці. Моє обличчя скривилося в жорсткій посмішці. Як я могла повірити, що такий чоловік, як Езра, закохається в таку, як я? Радше він мене просто жалів. Спільного майбутнього, про яке я мріяла, просто не могло існувати. Він його не хотів. Моє лікування буде довгим і болісним. Без нього й без жодної надії до нього повернутися — це майже неможливе завдання. Отже, я помру. Я поклала руку на килим, аби не впасти. Принаймні я боролася за Езру — і втратила.

— Я завжди тебе кохатиму, — мовила востаннє. Його ніщо не переконає. Мабуть, у мене ніколи не було такого шансу.

Він коротко кивнув, наче хотів подякувати.

— Я тебе не кохаю. Прощавай, Віанно.

На цьому він розвернувся, перетнув зал і покрокував угору широкими сходами. Зовсім скоро я почула глухий удар, із яким зачинилися важкі дерев’яні двері. Він пішов у бібліотеку — моє улюблене місце в цьому замку.

Обхопивши руками своє виснажене тіло, я гамувала сльози, які однаково виступали на очах. Я надто часто плакала через нього. Прийшов час збиратися в дорогу. Я не знала, що очікувало мене на цьому шляху, та Езра більше не був його частиною. Моє серце розсипалося на дрібнесенькі шматочки.

РОЗДІЛ 1

ГЛАСТОНБЕРІ

Два роки по тому

Я стояла разом із сестрами в головному залі абатства Гластонбері. Упродовж кількох тижнів я намагалася підготуватися до дня, коли мало відбутися наше повернення. І тепер, коли час настав, мені хотілося забратися назад у ліжко, у якому я провела останні два роки. Мені не варто було виходити, я не могла повернутися в Пемпон і Броселіанд. Не після всього, що я тоді зробила й наговорила. Обличчя вкрилося рум’янцем. Як мені знову поглянути в очі Езри? Через стільки часу? І все ж я тут. Від страху мій шлунок крутило, наче на американських гірках. Еш підбадьорливо всміхнувся мені. Саме йому я завдячувала своїм одужанням, і впродовж останніх двох років ми провели багато часу разом. Він знав, що зі мною відбувається, і, здавалося, відчував мій страх, але стояв разом з іншими членами Братства, які зібралися попрощатися, і не міг мені нічим допомогти.

Братство було найвищою радою відьом і чаклунів. Воно складалося з десяти членів, які ухвалювали всі необхідні для нашого захисту рішення. Вони призначали покарання, коли наші закони порушували, і виконували наші політичні вимоги. Однак сьогодні їхнім найважливішим завданням було захистити людство від найстрашнішої загрози, з якою те коли-небудь стикалося: демонів, які проривалися в наш світ.

Я розправила плечі та глибоко вдихнула. Ешу не варто за мене хвилюватися. У свої двадцять три він наймолодший член Братства, й то недавно прийнятий. Він тяжко працював для цього, і я справді ним пишалася. Краєм вуха я слухала останні настанови, які нам давали щодо подорожі. Там не було нічого, чого б ми вже сотні разів не чули впродовж кількох останніх днів. Нам було мало відомо про те, що чекає на нас за мурами, які, із часу нашого прощання, відділяють Францію від решти світу.

Міхаель Галкін, теперішній глава Братства, звернувся до нас. Він окинув поглядом нас із сестрами.

— Пора, — єлейним голосом промовив він. — Наша доля у ваших руках.

Моя сестра Маель тихенько пирхнула. Вона була середньою з нас трьох і любила кепкувати з пафосності Міхаеля. Однак зараз це було недоречно.

Він звів одну зі своїх білих брів і погладив довгу бороду:

— Ти ще щось хотіла сказати, дитино? — сірі очі суворо втупилися в неї.

Не відвівши погляду, вона похитала головою. Вона єдина з нас трьох не носила чорне шкіряне бойове спорядження. Насправді те, що я його вдягнула, теж смішно, бо я навіть битися не могла. Принаймні не з моїми магічними здібностями. Вони зникли. Просто розчинилися. Ще одна річ, про яку зараз не хотілося думати. У своїй довгій барвистій квітчастій спідниці та гірчичних «мартенсах»³ Маель була яскравою плямою поміж іншими, одягненими майже однаково, відьмами та чаклунами. Після Кризи, як її таємно називали, серед відьом і чаклунів стало модно, щоби продемонструвати єдність, носити своєрідну форму. Темні шмотки й обов’язково плащ. Зараз більше не треба приховувати те, що ти відьма чи чаклун. Ці часи остаточно минули, бо ми потрібні були людям, щоб вижити.

Маель ніколи не слідувала цій моді, і я щиро любила її за мужність. За сміливість, яку і я мусила в собі відшукати. Інколи я питала себе, чи не буде це складніше, ніж боротися з підлою демонською гарячкою. Я рішуче стисла кулаки. Ліжко більше не варіант.

***

Коли три тижні тому до нас звернувся Міхаель Галкін із проханням повернутися до Пемпона й переконати Езру бути розважливішим, я спочатку з нього посміялася. Проте швидко з’ясувалося, що він налаштований серйозно — і хоч би скільки я вказувала на абсурдність цього задуму, Міхаель наполягав на своєму. А тепер я стою тут, розриваючись між радістю і панікою. І ще якби паніку спричиняли ймовірні сутички з демонами. На жаль, я панікувала здебільшого через те, що знову побачу Езру. Але я вже не та п’ятнадцятирічна дівчинка, яка виявилася настільки безклепкою, що дозволила сильфіді напасти, і не сімнадцятирічна юнка, яка вішалася на шию хлопцю, який її не хотів. Від спогаду про останню зустріч з Езрою тілом розтікся жар. Можливо, він її не пам’ятав. Однозначно забув. Як і мене.

— Ми свідомі того, наскільки важливе наше завдання, — мовила Еме, наша найстарша сестра, яка, зробивши малесенький крок, опинилася між мною, Маеллю й Міхаелем.

Вона була на чотири роки старшою за мене й на два за Маель і поводилася наче мама-квочка. Вона завжди слідкувала за тим, щоб захищати нас від власної дурості.

— Ми неймовірно вдячні Братству за те, що ви вилікували Віанну, і ми виправдаємо покладені на нас сподівання. Якщо це буде в наших силах, ми переконаємо Езру Токвіля дозволити вам перемовини безпосередньо з верховним королем Регулюсом фон Морада. Я запитувала про це карти й кулю. Й одне, і друге пророчить успіх нашій місії.

Міхаель вдячно схилив голову. Він, як і наш батько, був часовим магом і, ймовірно, був невисокої думки про відьом-оракулів, бо майбутнє може змінюватися залежно від обставин. Більшість чаклунів і відьом дуже пишалися своїм особливим даром, адже не в кожної відьми розвивалися виняткові здібності.

Еме була найпесимістичнішою сестрою з нас трьох і часто не довіряла навіть власним передбаченням, хоча досі ті завжди справджувалися. Їхня точність вражала. Братство запропонувало їй залишитися в абатстві та працювати у відділі предикторів. З її здібностями вона могла б побудувати там кар’єру. Однак Еме ніколи не відпустила б нас із Маеллю самих. Проте рішення відхилити таку пропозицію далося їй важко. Вона любила Гластонбері, абатство та його спокійну розмірену рутину.

Те, що нас чекало, узагалі не можна назвати розміреним, і я готова битися об заклад, що й карти їй про це сказали. Нам нізащо не переконати Езру. Нам уже пощастить, якщо він нас просто прийме. Мені й у це не вірилося. А з якого дива йому нас приймати? У нього більше не було перед нами зобов’язань. Його не має мучити совість через напад на мене. А те, що в дитинстві та юності ми дружили, точно не змінить Езрину думку. Безглузда фантазія. Одного разу ухваливши рішення, він стоятиме на своєму, хоч би яким жорстоким воно було. Я придушила розчарування. Мене чекало нове майбутнє. Однак, попри страх, щось тягнуло мене додому. Демонська гарячка знищила мою магію. Хоча я і вилікувалася, однак мої магічні здібності повністю зникли. Їх випалила гарячка. Захисні чари, які я сплела в передпокої замку, були моїм останнім закляттям. Я хотіла свою магію назад. Відьма без чарів — наче дерево без листя чи квітка без пелюсток. Хоч Еш із сестрами вважали, що я звикну до цього стану, та мені краще знати. З таким самим успіхом вони могли запропонувати мені вирвати із грудей серце й жити без нього. Може, я трохи драматизую, однак вони теж не втомлювалися знову і знову повторювати, як мені пощастило взагалі залишитися живою. Однак я вижила й не зупинюся ні перед чим, щоб повернути свою магію. А вдома у Броселіанді шанси були набагато вищими, ніж у Гластонбері. Я просто відчувала це. Соломинка, за яку я хапалася. Без своєї магії я ніщо. Ні Еме, ні Маелі цього не зрозуміти. Вони мене любили й раділи, що не втратили.

— На літнє сонцестояння термін дії Пакту збігає, — відверто сказав Міхаель. — Якщо до того часу не вдасться його продовжити, демони знищать нас усіх. Тобто в нас рівно п’ять тижнів.

І навіщо постійно на цьому наголошувати? Нам відомо, що на кону. Зрештою, сьогодні все оберталося довкола Пакту, укладеного між Мерліном, верховним друїдом королівства й радником Артура, та демонами тисячу п’ятсот років тому, щоб ті покинули наш світ. Тоді, після довгих воєн і сутичок, стало зрозуміло, що співіснування людей і демонів більше неможливе. Артур вигнав демонів із Британії, і ті відступили до Бретані, але він і його лицарі переслідували їх навіть там. Усі дванадцять витязів були магами, вивченими в Авалоні. На відміну від відьом, маги використовували справжню фізичну магію, значно скоротивши в такий спосіб кількість демонів. Тому Мерліну вдалося переконати тодішнього верховного короля демонів підписати Пакт. Згідно із цим договором, вони залишали цей світ людям і переходили через Біле Джерело на Керіс — сьомий прихований континент. Це Джерело добре заховане десь у Броселіанді. На цьому темна доба закінчилася, і Мерлін заснував Ложу. Відтоді Ложа та дванадцять її магів охороняють Біле Джерело, яке відкриває шлях на Керіс, і стежать за дотриманням Пакту.

До Міхаеля підійшла Софія Чедвік. Друга глава Братства зміряла нас своїм неповторним поглядом, від якого хотілося на крок відступити. Вона — аніма. Відьма, якій під силу змінювати думки інших, а то й навіть втілювати їх у життя. Анім можна порахувати на пальцях, тому їм виражалася найбільша повага. Базувалася ця повага переважно на страху перед такою здібністю. Заразом сама Софія в комбінезоні, з густим, пишним рудим волоссям і у грубих черевиках скидалася радше на валлійську пастушку, ніж на відьму з подібною могутністю. Вона теж ігнорувала заведений стиль одягу, але не через протест проти одноманітності, а тому що вважала себе особливою.

— Авто під’їхало. Ви готові? — спитала вона своїм звичним солодкавим голосом. На щастя, її дар обмежували суворі правила. Їй не можна було просто взяти й візуалізувати свої думки про будь-яку людину, яку вона на дух не переносила. А то в абатстві зараз, мабуть, жили б одні вівці. Я придушила усмішку.

Поруч зі мною Маель енергійно закивала. Їй не терпілося якомога швидше звідси поїхати. Два роки за межами рідного дому далися нам непросто, а тепер старе життя замайоріло перед нами на відстані витягнутої руки. Однак як раніше вже не буде. У разі повернення смертельна небезпека загрожувала всім, насамперед мені. Я залежала від захисту Еша та сестер.

Пролунали шипіння і тріск. Під куполом абатства загорілися сотні маленьких ракет-феєрверків, вимальовуючи на стелі білі зорі. На сходах і в залах тисячолітньої будівлі зібралися відьми й чаклуни, які зазвичай просиджують за роботою в численних офісах. І зараз вони всі з нами святково прощалися. Кілька відьом надсилали повітряні поцілунки, які перетворилися на метеликів і пролилися на нас кольоровим дощем. Маель розпливлася в усмішці.

— Аркус, — пробурмотіла вона, описавши правою рукою дугу й пославши веселку, на яку опустилися метелики, назад. Сестра знайшла в абатстві чимало друзів. Маель подобалася кожному, хто з нею знайомився. Однак вона ніколи не заводила близьких друзів, можливо, саме тому їй легко було повертатися. Вона була єдиною, хто погодився відразу. Я спершу міркувала над усіма можливими відмовками, а тоді зрозуміла, який шанс дарує мені повернення додому.

Я помахала чаклунам і відьмам, у багатьох, мабуть, було у Франції чимало родичів. Цієї миті всі одночасно поклали ліву долоню на серце, а потім повернули її до нас. Так вони прощалися з моїми сестрами, Ешем та зі мною і просили чотирьох богинь нас оборонити. На нас стікали останні зірки феєрверків і краплі різнобарвного дощу. Ми схилили голови на знак подяки. Я відчула, як Еш торкнувся рукою до моєї спини, а потім ми, не обертаючись, зробили крок у відкритий портал.

Автівка Братства довезла нас із Гластонбері аж до порту Портсмута. Один із небагатьох кораблів, які відправлялися звідти, довезе нас до Кана, а тоді — на материкову частину Франції. З тієї миті, як ми покинемо корабель, покладатися можна буде лише на себе. Під час поїздки до Портсмута, спостерігаючи за людьми на вулицях, я розмірковувала, чи вони хоча б раз замислювалися про ситуацію у Франції. Для них життя практично не змінилося. Проблема була за високою стіною, і вони сподівалися, що там вона й залишиться. Влада досі замовчувала масштаб і близькість загрози, однак, якщо наша місія провалиться, навали демонів не уникнути. У мене спиною пробігли мурашки.

— Нам усе вдасться, — підбадьорливо всміхнувся мені Еш. — Немає жодної причини, чому б Езра Токвіль відмовився б вас вислухати.

А він і гадки не має про Езру. Можливо, той нас і вислухає, одначе в Езри завжди була власна голова на плечах. Він не дасть вмовити себе, й ніхто не переконувався в цьому болючіше, ніж я. Упродовж двох років я нічого про нього не чула. Жодного слова, повідомлення, навіть банального привіту. Два роки, а це сімсот тридцять днів, сімнадцять тисяч і п’ятсот двадцять годин та понад мільйон хвилин. Я заприсяглася, що ніколи й нікому більше не дозволю зі мною так поводитися. Із часом я почала ненавидіти просту думку зустріти його знову. Однак, коли Братство попросило нас стати посередниками між ним і його членами, ми не могли відмовити. Зрештою, саме Братству я завдячую життям. Тому на Ешеве зауваження я просто кивнула і знову повернулася до роздумів. У мене не було жодного уявлення, як утілити свій задум у життя. Магії не накажеш.

Невелике двощоглове судно погойдувалося біля старого причалу в майже безлюдному порту Портсмута. Воно не здавалося особливо надійним, але шлях морем був єдиною можливістю швидко дістатися Франції. Гігантська стіна, зведена периметром французького кордону, мала лиш один офіційний вхід. Розташовувалися ці ворота недалеко від Страсбурга, нам знадобилось би кілька днів, щоб туди добратися. А кораблем ми мали б дістатися туди вже надвечір. Попри заборону, у мурах можна було знайти малесенькі потаємні проходи, якими контрабандисти продовжували вивозити людей із Франції. Проте ніхто не був настільки божевільним, щоб туди повертатися. Одначе ми довірили своє життя одному з контрабандистів. За це він отримав від Братства просто королівську винагороду.

Капітан узяв гроші, і двоє його людей занесли наш багаж на борт. Його не було багато. У принципі, у валізах лежали здебільшого трави Маелі та інші інгредієнти для різноманітного цілющого зілля і ліків. Перш ніж повернутися, водій авто дочекався, поки судно відчалить. Ми втрьох спиралися разом з Ешем на поручні, поки за бортом зникала земля. Нас проводили лише кілька чайок. За попередніми розрахунками переправа триватиме шість годин. Посеред ночі ми ступимо на землю Франції, якщо нас не спіймає якийсь патруль. Крейсери британської берегової охорони контролюють протоку Ла-Манш удень і вночі, нещадно відправляючи назад усіх відьом і чаклунів, які намагалися втекти з Франції.

За деякий час Еме та Маель спустилися на нижню палубу, щоби трохи поспати. На суші їм знадобляться всі сили, щоб доставити нас додому неушкодженими. Еш поговорив із капітаном, а потім підійшов до мене.

— Ти добре почуваєшся? Нервуєш?

— І те, й інше, — відповіла я, вдихнувши повні легені свіжого морського повітря. — Зважаючи на те, що нас чекає, я мала б боятися. Однак страху немає.

Морський вітер скуйовдив Ешеве коротко підстрижене каштанове волосся. Він, як завжди, не поспішав із відповіддю.

. — Може, страх іще прийде, — дипломатично заявив він. — Зараз переважає почуття радості. Однак не сподівайся надто сильно. Може, ми й не доберемося до Пемпона. А якщо нам усе ж удасться, ваш будинок може виявитися знищеним. Ця подорож — спроба, не зводь собі ілюзій.

— Не зводитиму, — я знала, що ми, мабуть, повернемось ні з чим. Але в одному він помилявся. Наш дім нас чекав. Він не знищений. Багато поколінь моєї сім’ї пов’язані із цим будинком. У ньому жила не лише наша магія, а й духи наших предків. Якби будинок зруйнували, то одна з нас це відчула б.

Ми мовчки спостерігали за заходом сонця, поки корабель розбивав морську гладь.

— Братству не варто було відправляти нас на цю акцію, під назвою «Ніч і туман». Саме це мене найбільше хвилює, — тихо зауважила я. Було ще щось, що в абатстві я не наважувалася проговорити. Там і стіни мали вуха, а критику ухваленого Братством рішення і взагалі зараз погано сприймали, зрештою, для нас хотіли найкращого. Однак я не розуміла, чому це «найкраще» мало досягатися за допомогою брехні й таємниць. Зрештою, люди не дурні, і було б краще поглянути в очі небезпеці й підготуватися.

— Чому люди не мають знати про наш від’їзд? — І так жодна влада у світі не ухвалювала рішення, не посвятивши в нього Братство.

— Вони не хотіли давати надію, яка може не справдитися, — відповів Еш. — Так тиск очікувань, які на вас поклали, не такий великий.

Я з розумінням кивнула. Якщо зазнаємо невдачі, ніхто про це не дізнається. Хоч я і зрозуміла пояснення, однак усе це досі здавалося неправильним. Надія — хороша штука. Без своєї я б не вижила. Однак надії не завжди стають реальністю.

— Ми зробимо все, що в наших силах, і досягнемо успіху, — Еш нахилився, переплівши пальці. Корабель, зважаючи на його стан і вік, напрочуд швидко ковзав водою. Нас супроводжувала зграя риб. Їхні срібні тіла сяяли, змагаючись із водою.

— Як ти можеш бути таким упевненим?

Еш стримано всміхнувся.

— Я просто сподіваюся, що він відкриє тобі справжню причину того, чому відмовляється від нашої підтримки. Стосунки між магами Ложі та Братством завжди були складними. Та ми стоїмо на краю прірви. Лише божевільний намагатиметься врятувати світ самотужки.

А Езра ніколи не був божевільним. Із часу нашого від’їзду минуло всього кілька тижнів, коли нас наздогнала новина, що Езра став магістром Ложі. На той час демонська гарячка була настільки сильною, що я навіть себе не запитала, чому пост обійняв не його старший брат Ейден. Зрештою, його до цього готували. Ще кілька тижнів тому мене це питання теж не хвилювало. Не хотілося думати ні про домівку у Броселіанді, ні про Езру. Однак Братство сплутало всі мої плани, відкривши заразом і шлях до здійснення найзаповітнішого бажання. Саме тому я погодилася, попри страх.

Кінчиком пальця я намалювала лінію на мокрому від бризок поручні. Що нижче за горизонт опускалося сонце, то темнішою ставала вода. Близько опівночі ми допливемо до узбережжя, і тоді залишалося сподіватися, що контрабандисти чекатимуть нас у домовленому місці, щоб надати в наше розпорядження авто. Що більше віддалялася Англія і ближчою ставала Франція, то сильнішало неприємне передчуття. Більше його ігнорувати не можна було. Якби нас підстерігав десяток демонів, я була би приречена. Демони не мали магічних здібностей. Але вони дуже прудкі та набагато сильніші за звичайну людину. Мені доводилося повністю покладатися на Еша та сестер, але моя безпорадність наражала їх на додаткову небезпеку. Коли два роки тому ми отримали притулок в абатстві, тоді як більшість людей перебувала в таборах для біженців, я часто дивувалася такому рішенню Братства. Сьогодні я зрозуміла відповідь. Вони вірили, що ми можемо мати вплив на Езру. Ми — та остання спроба змусити його відступити. Однак мені було незрозуміло, звідки вони знали, що одного дня ми станемо їм у пригоді.

Еш обійняв мене за плечі.

— Справимося, — пробурмотів він. — Братство розраховує на нас.

— Тебе це не лякає?

— Ні, — відповів він. — Це, радше, виклик.

Під кораблем прокотилася хвиля, піднявши його вгору й із тріском опустивши назад. Солоні бризки полетіли нам в обличчя. Я засміялася, й Еш відтягнув мене від парапету до дерев’яної стіни рубки. За ілюмінатором виднівся капітан, який стояв за штурвалом. Його обличчя здавалося похмурим і дуже зосередженим. Імовірно, він уже сотні разів плавав цим маршрутом. Це не означало, що стало безпечніше. Попри заборону новин і обмеження свободи преси, британському уряду не вдалося зупинити чутки, що заполонили країну. Ішлося про морських чудовиськ, про битви магів і демонів, жахливі знамення і криваві ріки. Більшість із цього — вигадка, та раз сказану чутку навряд чи забереш назад. На сьогодні страх і захоплення більше не були протилежностями.

— Якось моторошно, тобі не здається? — тихо запитала я.

Сонце сіло. Тепер чорнильну гладь моря освітлювало лише сяйво місяця і зір. Тьмяне світло корабельних вогнів ледь проникало за носову частину. Я почувалася крихітною і незначною, наче одна із зірок у нескінченності Всесвіту.

— Не хочеш спуститися? — Еш уважно глянув на мене.

Я похитала головою. Недавно я на кілька хвилин зайшла в маленьку каюту, й до клаустрофобії одразу ж приєдналася нудота, і то ми ще стояли в порту. Варто судну почати хоч мінімально гойдатися, мене б вирвало на тому ж місці. Я спробувала знайти очима землю на горизонті. Нереальна витівка в темряві. І все ж я сподівалася на якийсь вогник чи спалах. Цікаво, чи й досі є маяки, які вказують морякам шлях? Мабуть, ні.

— Подорож займе ще трохи часу, — сказав Еш. — Якщо й далі дутиме такий попутний вітер, то ми проведемо на кораблі ще щонайменше три години.

У тому й полягала складність нашої переправи. Не бажаючи ризикувати й запускати двигун, капітан наказав підняти вітрила. Зараз ми пливли тихо та залежали від вітру й течії. Я знову повернулася до поручнів і, вчепившись у них, заплющила очі. Вітер холодив щоки. Це дорога додому. Я знову побачу наш дім, наших друзів та Езру. Цікаво, а він змінився? Езра так довго був частиною мого життя, і те, що я його втратила, мене майже доконало. Здебільшого тому, що він так рішуче викреслив мене зі свого життя. Я ніколи не подумала б, що в ньому є така жорстокість.

Мені було дванадцять, а йому шістнадцять, коли він із батьками та старшим братом Ейденом переїхали з Оксфорда у Францію, у резиденцію Ложі Мерліна. Тоді його батько став магістром. Його мама, вродлива й елегантна жінка, підгодовувала місцевих дітлахів печивом і молоком. Обидва сини цього соромилися, однак, як і батько, боготворили її. Коли я бачила їхню четвірку разом, мені ставало трохи заздрісно. Таку сім’ю я теж хотіла для нас із сестрами. За рік після їхнього приїзду в Пемпон матір Езри раптом зникла. Якщо вірити чуткам, вона втекла з іншим чоловіком. Батько Езри не змирився із цією втратою, залишивши синів самих на себе. Чудова нагода для шалених вечірок, які вони потай святкували у Броселіанді. У той час стосунки Езри з батьком ставали дедалі натягнутішими, адже він удався в матір. Від неї успадкував карі очі та чорне волосся. А від батька — прямий тонкий ніс і високі вилиці. Його образ чітко виник перед моїм внутрішнім зором. Я бачила його перед собою, він був таким, як у нашу останню зустріч. Цікаво, його риси досі такі ж зухвалі? Той, хто його погано знав, уважав Езру жорстким і холоднокровним, і, можливо, не помилявся. Езра вкрай безкомпромісний. Я згадала його густі вигнуті брови, задумливо стислі губи та вольове підборіддя. Насправді дивно, що наша дружба — чи що це було — тривала так довго. На момент нападу на мене він уже навчався в Парижі, у Сорбонні. Але щовихідних приїжджав додому. Він відвідував мене, учив кататися верхи, поки в мене ще вистачало сил, надсилав смішні повідомлення і листівки з дивними фразами. Ми влаштовували пікніки в магічних місцях лісу, і він своїм низьким, хриплуватим голосом розповідав мені про Мерліна, Вівіану, Ланселота й Артура. Усі ці історії я знала, але з радістю його слухала. Я любила його, навіть розуміючи, що в університеті Езра має дівчат, хоч він ніколи й не привозив їх із собою в Пемпон. Там він належав лише мені. У будь-якому разі я собі так мріяла.

На місяць набігла хмарина, і стало темно. З містка пролунала лайка, а потім корабель трусонуло від удару. Поштовх, який пройшов корпусом, помітно відрізнявся від попереднього. Це не хвиля. Обшивка човна тривожно скрипнула. Двоє з гарпунами кинулися до корми корабля. Ще поштовх — і корабель небезпечно нахилився вправо. Я обома руками трималася за поручні. Маель з Еме видряпалися на палубу.

— Що це таке? — запитала Еме. — Ми напоролися на піщану косу?

— Не так далеко, — відповів Еш.

— Займіться чим-небудь корисним! — проревів капітан. — Це триклятий кракен. Він розносить корабель, — услід за його словами почувся новий гуркіт, і корпус здригнувся.

— Залишайся тут, — Еш штовхнув мене в капітанську рубку, а тоді побіг із сестрами на корму.

— Сядь туди, — скомандував капітан. — От лайно трикляте. Ця ніч мала бути абсолютно безхмарною. Ця тварюка не вилізе, якщо їй надто світло, — він зміряв мене підозрілим поглядом, так, наче ця хмара моїх рук справа.

— Якого розміру цей кракен? — запитала я тремтячим голосом, після того як корпус здригнувся від чергового поштовху. Мені хотілося зірватися на ноги й помчати до Еша та сестер, але там я б тільки плуталася під ногами. Я шаленіла від люті через свою безпорадність, тому просто вчепилася в лавку, поки кораблем кидало в різні боки.

— Велетенського, — почулася швидка відповідь. — Одного разу мені довелося побачити, як він розтрощив вантажне судно, утричі більше за мій корабель. Тоді всі моряки потонули.

Наступний поштовх був настільки сильним, що з лавки я гепнулася на мокру підлогу. Цього разу корабель нахилився ліворуч, капітан поспішно повернув штурвал у протилежний бік.

— А вони добре чаклують, твої сестри? Я тільки тому взявся за це завдання, що ви магічно обдаровані.

Як і майже всі звичайні люди, для нього, мабуть, не було різниці між відьмами, чаклунами та магами. Вони нас усіх рівняли під одну мірку. Одначе відмінності були суттєві.

— Людей більше не переправляю, — продовжив він. — Надто небезпечно. Хоча зараз теж трапляються відчайдухи, які відправляються на пошуки родичів.

— Якщо кракена можна прогнати магією, вони справляться, — я відповіла на його запитання і звелася на ноги. На щастя, мої шкіряні штани не промокали, зате із плечей тепер звисав обважнілий плащ. Я зняла його та пошкандибала до дверей.

— Хотів би вірити, — у голосі капітана прозвучало роздратування. Імовірно, я його не надто переконала. — Куди намилилася?

— Тільки хочу визирнути надвір.

Я вперлася ногами в землю і трималася за рейку. Протерла однією рукою вікно. Я ніяк не могла второпати, як цей чоловік бачить, куди прямує. Але, можливо, зараз це було байдуже. Ніс корабля з усіх сил пробивався крізь бурхливе море. Я відсахнулася, коли прямо перед нами в повітря здійнялося величезне, слизьке щупальце, усіяне сотнями присосок. На секунду завмерло, а тоді плюхнулося поруч із кораблем назад у море, промахнувшись лише на кілька міліметрів. Двощоглове судно здавалося лише шкаралупою волоського горіха, відданою на милість стихії. Я вдарилася об стіну. Біль на мить паралізував. Я замахала руками в повітрі, намагаючись знову за щось ухопитися, але вчергове приземлилася на дупу й послизнулася на мокрому дереві. Потилицею вдарилася об лаву, на якій щойно сиділа. Капітан голосно лаявся й очманіло крутив штурвал. Ми всі потонемо. Ця тварюка рознесе корабель на друзки. Я більше не побачу Езру. Мені знадобилося кілька спроб, перш ніж удалося підвестися. Якимось чином я ледве звелася на коліна, а тоді нарешті випросталася. Усе боліло, й довелося зачекати кілька секунд, поки зір знову сфокусується. Мені потрібно щось зробити. Щось, окрім того, щоб ховатися тут і кататися підлогою. Там, надворі, Еш і мої сестри боролися за наші життя, а я... від мене жодної користі. Розлютившись, я роззирнулася в пошуках зброї і виявила гарпун. Колись нам розповідали найдикіші історії — легенди про підводних змій, потворних спрутів, акул-убивць із морських глибин і ось про таких гігантських кракенів. Мені здавалося, що ці казки були лише страшилками, аби більше ніхто не потикався в море. На жаль, вони виявилися аж надто справжніми. Намагаючись придушити в собі страх, я потяглася по гарпун. Я тільки-но одужала й не збиралася одразу ж умирати. Нехай цей клятий кракен хоч як старається. Із гарпуном у руці я зробила крок до дверей рубки, аж раптом капітан тихо застогнав. Я простежила за ним поглядом. Перед корпусом корабля виросла хмара туману й поповзла над палубою. Поштовхи припинилися, і запанував такий штиль, наче ми потрапили в серце урагану. До нас підкрадався туман. Його сірі, наче дим, клуби обмацували все довкола, як пальці. Моторошно. Принаймні такі відчуття мали б виникати в людини без магії.

— Ascenda nebularis, — прошепотіла я закляття виклику туману.

До хвороби я вивчила безліч заклинань, від яких тепер уже мало користі. І цього разу закляття теж не спрацювало. Туман не загустився, і керувати ним я також не могла. Я поклала руку на шибу.

Ще один поштовх пронизав корабель, а потім той понісся вперед. Я нічого не розрізняла. Навіть планок носової частини, бо їх повністю оповив туман. Повисла абсолютна тиша, лише вітрило періодично вдарялося об щоглу.

— Вдається, — мене наповнила гордість за сестер і Еша. Вони прогнали кракена.

— Відьомський туман, — промовив капітан, і в його голосі вчулося полегшення і страх водночас. Тих, хто не володів магічним даром, часто лякала демонстрація нашої сили. Вони боялися нас настільки, наскільки й захоплювалися. Та я до них більше не належала. — Чув про нього, але досі ніколи не бачив. Він уже не вперше ховає кораблі від чудовиськ. Тре’, певно, щоразу брати із собою чаклуна. Та їхні послуги добряче коштують.

Я глянула на нього:

— А ти зазвичай не можеш собі цього дозволити?

Він похитав головою і почухав потилицю:

— Завжди думав, що то байки матросів. Ти знаєш, хлопці в портових тавернах часто яких тільки дурниць не мелять, — він зробив довгий ковток зі своєї плоскої фляги.

— Ні, не байки, — руки в мене досі тремтіли. Почулися кроки, а потім двері рубки розчахнулися.

Еш схопив мене за плечі.

— Усе гаразд? Ти не поранена? Знадобилося трохи часу, перш ніж туман став достатньо густим.

Я кивнула й поглянула на сестер, які з’явилися позад нього. Очі Маелі блищали від хвилювання, а Еме стисла губи в тонку лінію.

— Його нема? — запитала я.

— Звісно, — відповів Еш.

— Забрався туди, де йому й місце, — пояснила Еме. — Якби не туман, ми вляпалися б у справжні неприємності. Еше, то була хороша ідея.

Він кивнув:

— Треба було збити його з пантелику.

— Та до того я нанесла йому ще декілька ран. Мою отруту йому так швидко не забути, — із тріумфом пояснила Маель.

Вона закоркувала маленьку пляшечку й заховала її в кишеню свого темно-зеленого шовкового плаща.

Мій погляд знову ковзнув за межі рубки. Туман зник, наче його ніколи й не було. Перед нами простягалася вода — темна, проте дзеркально-гладенька, а в небі красувався місяць.

Я видихнула з полегшенням.

— Де твій плащ? — запитала Еме.

Я кивнула головою в напрямку лавки.

— Намок.

Вона кивнула й підняла тканину.

— Вийдім, — сказала Маель. — Тут явно замало місця для п’ятьох.

Насправді я не мала бачити, як Еме чарами сушить мій плащ. Чомусь сестри вирішили, що мені менше бракуватиме моїх сил, якщо й вони не чаклуватимуть у моїй присутності. Дурниці, звісно, однак їх не переконати. Ще одна причина, чому я мусила спробувати повернути свою магію. Інакше сестри до кінця життя почуватимуться відповідальними за мене й боротимуться замість мене. Я просто не могла прийняти такий стан і навчитися жити без магії. Принаймні доти, доки не спробую все. Є речі, за якими завжди сумуєш.

Лише після півночі на горизонті нарешті з’явилася земля. Однак повний місяць також освітив і моторошну реальність. Перед кораблем здіймалася величезна стіна. На воду спустили човен, і ми залізли в нього мотузяною драбиною. Відтак один із матросів довеслував нас на берег. Не встигли ми вийти, як чоловік розвернувся.

— Як нам їх подолати? — пошепки запитала я Еша. Ці мури здавалися абсолютно неприступними. Мабуть, у п’ять разів вищі за мене, і ніде не видно проходу.

— Треба трохи пройти, — пояснив Еш. — Є місця, де можна пробратися. Вони позначені.

Я наділа на плечі свій рюкзак і мовчки рушила слідом за ним. Час від часу біля Еша чи котроїсь із сестер зблискувало світло. Вони освітлювали стіну в пошуках магічних позначок. Щоби знайти один із цих проходів, нам знадобилося приблизно двадцять хвилин.

— То кому там відомі закляття, щоб потрапити всередину? — пошепки запитала я Еша.

— Тільки Братству. Ці проходи зроблені задля безпеки.

Я з розумінням кивнула. Отже, Братство створило лазівки. Для себе чи для когось.

Еш поклав руку на коло, через яке проходила лінія.

— Apudiamente, — сказав він тихо, але наполегливо, вистукуючи дивний ритм кінчиками пальців по холодному металу, який зміцнював стіну. Я зачаровано спостерігала, як метал ставав прозорим.

— Ходімо, ходімо, — звеліла Маель, проштовхуючись повз Еша. Еме вирушила за нею. Мабуть, жодна не злякалася того, що чекало нас по той бік. Еш мені підбадьорливо кивнув, і я рушила слідом за сестрами. Було таке відчуття, ніби проходиш крізь слизьку масу. Маель усміхнулася мені. Невдовзі Еш уже стояв у мене за спиною, і стіна замкнулася.

Нам знадобилося ще двадцять хвилин, щоб дістатися до місця зустрічі з чоловіком, який привів нас до нашого авто. Поїздка, яку організувало Братство, досі була ідеальною, от тільки ця автівка не здавалася особливо надійною. Навіть слабке місячне сяйво не могло приховати її жалюгідного стану.

— Упорається, — запевнив чолов’яга, постійно роззираючись.

— Ти ж не відьмак, — сказала я. — Чому не евакуювався?

— Не хотів у табір для біженців, а тут у мене досі непоганий бізнес, — він простягнув руку, й Еш поклав туди пачку купюр. — Не їдьте дорогою по старому автобані. Краще селами. Так безпечніше. Тільки трохи довше, — із цими словами він зник між старими портовими будівлями, наче щур, який утікає з корабля, коли той тоне. Звідкись почувся вереск, і я здригнулася.

— Вирушати краще негайно, — сказав Еш і запакував наші валізи в багажник. — Як ти почуваєшся? — запитав, коли я простягнула йому свій рюкзак.

— Добре. Усе в нормі. Не хвилюйся за мене.

Він усміхнувся:

— А я і не хвилююся. Дорогою зможеш трохи поспати.

— Подивимося, — я була надто накручена й сумнівалася, що зможу хоч на секунду зімкнути очі.

— Покваптеся! — гукнула з автівки Маель. — Мені тут некомфортно. У тих будинках точно вештається всяка голота.

Що дивно, автівка відразу завелася, а мотор гудів тихо та надійно. Зрештою, від монотонних звуків, я все ж задрімала й розплющила очі лише тоді, коли мотор заглохнув.

— Приїхали? — я відразу прокинулася й потерла повіки.

— На жаль, іще ні, — відповіла Еме. — Нам потрібен бензин. Схоже, бак протікає. Але ми принаймні знайшли заправку. Це не займе багато часу.

— Сподіваємося, що тут іще знайдеться чим заправитися. Не дуже хотілося б решту шляху долати пішки, — пробурчала Маель. — Моторошно якось. Не працює жоден вуличний ліхтар, і довкола ні душі. Почуваюся, наче на вимерлій планеті.

Еш відчинив водійські двері.

— Чимось трішки нагадує зомбі-апокаліпсис, — пробурмотіла я, розглядаючи розбиті віконні шиби.

— І що ж тобі відомо про зомбаків? — напружено запитала Еме.

— Багато, я сказала б, — відповіла Маель. — Віанна, імовірно, наш спеціаліст із зомбі. Вона передивилася все, що змогла знайти. Тепер ми можемо тобі зізнатися, зрештою, ти ж не забороняла їй доступ до Netflix.

— Ти дозволяла їй таємно переглядати фільми про зомбі? — сердито запитала Еме.

— Ну, слухай, твій тупуватий містер Дарсі із часом справді обрид. Віанні потрібно було трохи розважитися. Крім того, їй уже не десять.

Мій погляд прослідкував за Ешем, який перевіряв бензонасос, але знову закрутив кран.

— І тобі, звісно ж, не спало на гадку нічого кращого, як запропонувати їй фільми із живими мертвяками, які ходять кругом і вимазуються людськими кишками?

— А ти непогано орієнтуєшся, — сухо відповіла Маель. — Імовірно, у сім’ї є ще таємні глядачі.

— Хм-м-м, — тільки й сказала Еме.

Еш пішов далі. Колонки більше не використаєш. Без електрики бензин із них не лився, навіть якби вони були заповнені по вінця.

— Може, допомогти Ешу? — запитала я сестер.

— Може, глянути, чи не залишилося в крамниці чогось солоденького? — поставила зустрічне питання Маель. — Чого б я тільки зараз не віддала за шоколадний круасан.

— Якщо не будеш обережна, сама станеш шоколадним круасаном для якогось монстра, — відповіла Еме, однак відчинила двері та вийшла з автівки. — Ти чекатимеш тут, — наказала мені.

— І чого в неї такий поганий настрій? — Маель поставила радше риторичне питання.

Не чекаючи моєї відповіді, вона теж вийшла. Я точно не сидітиму в машині. Не встигли Маель та Еме зникнути між бензоколонками, як вийшла і я. Уважно оглянувшись, я прослідкувала за світлом, яке витало на кінчику пальця Еме, у формі маленької сяйнистої кульки.

— Еше! — почула я її оклик. — Ти де?

Із сусіднього складу почувся гуркіт, і я здригнулася.

— Я знайшов декілька каністр, — відповів він, від чого мені полегшало, і невдовзі з відчинених дверей до машини полетіли дві металеві каністри. Еш ішов слідом. — Треба якомога швидше рухатися далі, — сказав він. — На дверях свіжі подряпини.

— Тоді заливаймо бензин, — почула я голос Еме. — Маель точно зараз повернеться.

Мій погляд кинувся до торгового залу, де зникла Маель. Я мала їй повідомити. Двері були відчинені.

— Маеле, — прошепотіла я. — Ну ж бо, ходи вже. Еш знайшов бензин.

— А тут іще завалялися льодяники від «Barnier»⁴. Як я можу дозволити їм зіпсуватися?

— Ти здуріла? Та цій фігні, ймовірно, не менше двох років.

— І що? Від цього вони смакують тільки краще. Це як із вином.

Я похитала головою і зайшла далі всередину. Двері в підсобку були відчинені. Розбита каса лежала на підлозі, скляні дверцята холодильників — вирвані. Я пройшлася залишками осколків, які тихо тріщали під ногами. Більшість полиць спустошені, й диво, що Маель узагалі щось знайшла. Я потягнулася по останню банку, що самотньо стояла на стелажі, і раптом відчула на руках липкі нитки. Наче павутина, тільки цупкіша й товстіша. Гидота. Я ненавиділа павуків. Позадкувала й наштовхнулася на іншу полицю, від чого та захиталася. І знову на пальцях ця липка зараза. Я з огидою витерла її об штани. Позаду пролунав гуркіт, і я розвернулася. Почулося шипіння, та було незрозуміло, хто чи що видавало цей звук. Волосся на потилиці встало дибки. Я обережно позадкувала.

— Не рухайся, — прошепотіла Маель незвично спокійним голосом, я зупинилася. — Коли скажу «зараз», присідай, — наказала мені.

Я притиснулася до полиці за спиною. Серце калатало так, що цей звук чув, мабуть, кожен у кімнаті. Ну й чого було не залишитися в автівці? А так я, мабуть, точно скоротила своє нове життя на кілька годин.

— Зараз! — закричала Маель, і я впала на підлогу. — Fulgato, — наді мною просвистіла блискавка. За мить кімнатою пробіг іще хтось. У мерехтливому світлі я розгледіла двох жінок із довгим чорним волоссям і порожніми очницями. З їхніх спин стирчали павукові лапки. Одна з потвор наближалася до мене, наче на дибах. Не спускаючи з неї погляду, я виповзла із проходу. Схоже, блискавка Маелі влучила у другу тварюку, бо та горіла. І пищала так голосно, що хотілося затулити вуха. Натомість я підскочила й побігла. Павутина обвила мою щиколотку, повалила на коліна й невблаганно потягла назад.

— Бляха! — вилаялася я і спробувала схопитися за котрусь із полиць. Поруч пролетіло ще більше вогняних куль. Потвора, скрикнувши, підкрадалася до мене, паралельно підтягуючи до себе павутиною. Я важко дихала й махала ногами, намагаючись її позбутися.

— Solvi vinculum! — викрикнула я, коли одоробло наблизилося настільки, що я могла розгледіти слину, що капала з кутика його рота. Закляття розчинилося в просторі, й губи монстра розпливлися в моторошній посмішці.

— Віанно! — вигукнув Еш. — Де ти?

— Тут! — крикнула я у відповідь, коли монстр уже схилився наді мною. Каплі його слини падали мені на обличчя. Пекло шалено. Я зацідила демониці кулаком у ніс, і почувся хруст. А потім її із силою відкинуло від мене, а павутина на нозі розірвалася.

У цю ж мить поруч з’явився Еш і підняв мене на ноги. Він не спускав погляду з демониці, яка розвалилася біля холодильників. Її довгі павукові лапи смикалися. Еш шпурнув у неї іще одну блискавку, і монстр загорівся. Пролунав пронизливий вереск, і лапки в конвульсіях задриґалися ще сильніше. Я скривилася від огиди.

— Ходімо звідси, — сказав Еш, обійнявши мене. Кімната наповнилася димом. Ми поспішили до дверей. Мене оточила нічна прохолода, яку я вдихнула на повні груди. Еш ослабив хватку. — Усе добре? Вони тобі нічого не заподіяли?

— Ні, все о’кей, — я протерла обличчя. Місце, куди попала слина, палало, але тепер це не важливо.

Крамниця вже палала яскравим вогнем, однак Еме та Маель жбурнули в неї ще кілька полум’яних куль.

— Досить, — мовив Еш. — Краще прибережіть сили. Нікому не відомо, хто чи що нам іще зустрінеться.

— Що це було? — запитала бліда Еме, уважно розглядаючи мене. — Тобі варто було залишатися в авто.

Звісно, варто.

— Це фуркаси, — пояснив Еш, — і нам пора вшиватися, доки їх не набігло ще більше, або поки тут усе не злетіло в повітря. Вони полюють зграями.

— Тупі тварюки, — пробурмотіла Маель. — З тобою все добре?

— Так, — відповіла я, сердячись на себе і водночас відчуваючи полегшення. Ми побігли до авто. Не встигла заправка зникнути з наших очей, як злетіла в повітря. Позаду піднявся величезний вогняний стовп, і я сподівалася, що він заразом знищив іще кількох демонів. Вони не мали права тут бути й зазіхати на нашу батьківщину.

— Тримай, — Маель простягнула мені лизун і задоволено засміялася. — Здобутий у важкому бою.

Попри своє все ще гучне серцебиття, я всміхнулася:

— Спасибі.

— Це все твоя вина, — зауважила Еме, що сіла спереду поруч з Ешем. — Якби ти не зайшла в крамницю, вони б на вас не напали.

— Пардон, — пробурмотіла Маель. — Звідки я могла знати, що вони там ховаються?

— Тепер знаєте, — почулося від Еша. — Вони можуть бути будь-де. Просто будьте напоготові. Дещо безпечніше стане лише в Пемпоні.

— А де саме ми зараз? — запитала я, розгортаючи смаколик.

— Недалеко від Сент-Обен-д’Обіньє, — відповів Еш. — За моїми підрахунками до Пемпона ще добрих сімдесят кілометрів.

Раніше це був досить сподіваний маршрут, а сьогодні він геть непередбачуваний. Зовсім скоро таки зійшло сонце й залило нашу батьківщину теплим літнім світлом. Ми не наважилися ще раз зупинитися, тож поїли в машині. Еш їхав іще обережніше, і лише другорядними дорогами. Попри це, поблизу Ле-Валь-Сен-Пер нам в останню мить удалося уникнути стада келпі. Величезні водяні коні з вогняними копитами та гривами у вогні промчали повз нас. Я нарахувала штук п’ятнадцять. Після цього все було спокійно, і що ближче ми наближалися до Пемпона, то нижчою була ймовірність нової такої зустрічі. Зазвичай демони уникали місць, де збиралося надто багато магів.

РОЗДІЛ 2

Тобі краще залишитися в автівці, доки ми не переконаємося, що поблизу немає демонів, — мовила Еме.

Маель із жалем глянула на мене й вийшла слідом за Ешем. Після того, що сталося на заправці, я не могла заперечити проти такого запобіжного заходу, навіть якщо мене це й засмучувало. За будь-яким деревом чи кущем міг ховатися демон. Зціпивши зуби, я кивнула й задовольнилася тим, що, поки вони втрьох оглядали територію, спостерігала за нашим домом крізь вікно машини. Принаймні ніхто не помітив сліз, які виступили в кутиках очей. Ми добралися додому, і будинок здавався практично таким, як ми його залишили. Темно-зелений плющ снувався знайомим сіро-коричневим вивітреним гранітом. Кована огорожа, хоч і крива, однак захищала занедбаний нині сад. Не давали йому впасти і стебла чорної блекоти, яка розрослася, наче бур’ян, і зацвіте вже за кілька тижнів. Кілька плит шиферу зіслизнули з даху й, мабуть, дощ потрапив у кімнати нагорі. Швидке заклинання тут нічим не зарадить. У будь-якому разі, якщо подумати, старий будинок здебільшого тримався купи завдяки багатовіковій магії, яка жила всередині. Трави в горщиках на парадних сходах висохли, а крізь одне з вікон долішнього поверху тягнулася тріщина. У будь-якій іншій покинутій будівлі вже давно поселилася б якась істота. Та не в житлі відьми. Еме та Маель, перед тим як поїхати, наклали на наш дім багато заклять. Сюди навіть мурасі не потрапити. Сміючись, Маель і Еш повернулися із саду.

— Усе гаразд! — Маель вигукнула так голосно, що будь-який демон у радіусі багатьох кілометрів мав нагоду її почути.

Еме здригнулася. За останніх два роки ліс досить близько підступив до нашого будинку. Вона стояла на протилежному боці вулиці й недовірливо розглядала темні дерева. Я її не звинувачувала. Хтозна, що затаїлося між корінням. Я усміхнулася щасливо й сумно водночас. Змінилося так багато й водночас майже нічого. Ліс тут існував би завжди, з нами чи без. Я глибоко вдихнула, відчинила двері автівки й вийшла.

Уздовж огорожі крався чорний кіт, з-під лоба зиркаючи на мене й сестер. Він тихенько зашипів на знак вітання. Еме прибігла назад і присіла перед ним. Імовірно, це був один із котів, яких вона постійно звідкись підбирала й доглядала. Через ліве око тварини проходив широкий шрам. Краще не знати, звідки ця травма.

— Міло, ти добре охороняв дім? — Еме простягла руку, і він, муркочучи, поклав на неї голову. Не було такого чотирилапого із плоті і крові, якого наша старша сестра не приручила б.

Невдовзі на жахливому бежевому светрі, який вона носила під плащем, красуватиметься котяча шерсть. Цей светр був із тих, що сестра в’язала впродовж довгих місяців, поки сиділа біля мого ліжка й пильнувала мене. Вона носила їх як трофей. Наче кожен шов і петля забирали частинку моєї хвороби, у що не так і важко повірити.

Маель обійняла мене однією рукою, і я на неї обперлася.

— Удома, — тихо мовила вона. — А я і не вірила.

— Та ти б повернулася, навіть якби довелося перепливати море самотужки, — заперечила я.

Вона скривилася:

— Я точно роздумувала над цим десь із сотню разів, однак тепер, знаючи, які чудовиська живуть у воді, рада, що все ж цього не зробила, — вона витерла рукою обличчя й тихо хмикнула.

Теплий вітерець промайнув між нами, погладивши мою шкіру. У повітрі пахло розмарином, чебрецем і лавандою. Я так скучила за всім цим, за кожним подихом вітру, кожною травинкою і кожним теплим сонячним промінчиком.

— Якщо заплачеш, то розмажеш макіяж, — сказала я Маелі, — тоді тобі вже нікого не вразити, бо будеш схожою на єнота.

Вона засміялася й відпустила мене.

— Тут ти маєш рацію. Це не той день, коли треба сумувати, — вона грайливо двічі покрутилася довкола своєї осі, а її барвиста спідниця закрутилася навколо струнких ніг. Під час подорожі вона підвела свої очі чорним і тонкими лініями із хни намалювала на лобі півмісяць.

— Ми знову вдома, — голосно раділа вона, вдаючи, що диригує невидимим хором. З’явилося з десяток ворон: вони сіли на гребінь. Маель помахала їм, і ті відповіли голосним карканням. У будинку на іншому боці галявини нічого не ворухнулося. Здавалося, усе вимерло.

Згідно з даними Братства, у Пемпоні досі мешкало чимало відьом і чаклунів. Мені кортіло дізнатися, чи правда це. Колись новина про наше повернення рознеслася б миттєво. Колись я б одразу зателефонувала Езрі. Усередині розлилося знайоме почуття втрати, однак я рішуче заштовхала його назад. Та однаково запитувала себе, чи прийде він із нами привітатися. Не варто на це сподіватися. Езра Токвіль стер мене зі свого життя, наче непотрібний штрих олівця. Той поцілунок — єдиний поцілунок, який коли-небудь він мені дарував, — насправді був прощальним. Він не збрехав. Як завжди. Я мусила це знати, а не чекати місяцями, сподіваючись, що він піде за нами, зателефонує або відповість на один із моїх листів. Усе ж певний час поштова система ще працювала, і Братство регулярно надсилало гінців до Пемпона. Езрі нічого не вартувало додати повідомлення для мене. Він цього не зробив.

Маель обняла мене.

— Тепер усе буде добре, — бурмотіла вона, що було, зважаючи на обставини, просто насмішкою. У будь-якому разі мені вже пощастить, якщо за наступним поворотом мене не приб’є якийсь демон.

Вона побігла доріжкою, що обросла бур’янами, і піднялася кам’яними сходами, вкритими мохом. Коли сестра клацнула пальцями, усі магічні бар’єри, які боронили будинок, розсипалися. Двері відчинилися, і будинок полегшено зітхнув. На нас полетіло павутиння і пил. Еме закашлялася, а я кілька разів чхнула. Маель це грубе привітання, здавалося, зовсім не збентежило, бо вона заспокійливо поплескала каміння рукою і переступила поріг. Пролунало зітхання. Дім сумував за нами, і навіть якщо зараз він відчув полегшення, то ще кілька днів демонструватиме нам своє невдоволення. Просто нас надто довго не було. Два роки, які здавалися вічністю. Він не пустував, відколи в XVII столітті сюди переїхала наша праматір. Тут завжди жила мінімум одна відьма. Не дивно, що дім обурювався.

Вдихнувши на повні груди, я обернулася до Еша:

— Ти йдеш? Дім буде радий познайомитися із чоловіком, який мене вилікував, — я простягнула йому руку. Мені дев’ятнадцять, і я знову здорова. І цим я насамперед завдячую йому. Якусь мить я розглядала його правильні, тонкі риси обличчя і розумні, трохи розкосі очі. Він здавався не таким бездоганним, як Езра, та хіба хтось може зрівнятися з останнім? Еш був поруч, коли я ледь не померла.

— Віанно, — він перебив мої думки. — Усе буде добре. Ось побачиш. Разом ми впораємося.

Чому в мене не вдавалося в нього закохатися? Я здогадувалася, що він сподівався на це. Підозрювала, що він відчував до мене щось більше, ніж зізнавався. Чому так складно відпустити Езру?

— Ти, мабуть, утомився: таку відстань проїхати.

— Аніскілечки, — запротестував він, хоч і не спав ні секунди, відколи ми вирушили в дорогу. Він кинув останній погляд у напрямку лісу. — Мені цікаве місце, у якому ти виросла.

Коли ми зайшли, вхідні двері видали звук, схожий на ричання, а петлі заскрипіли, ніби роздумували, чи не зачинитись їм перед нашими носами. Дошки в мене під ногами теж із протестом зарипіли.

— Ей, — нагадала я будинку. — Це я, Віанна. Припиняй, — я збентежено насупилася. — Він не чекав, що я повернуся, чи не так?

Еш поклав долоню на дверну раму:

— Intaricus script, — прошепотів він, заспокоюючи будинок. Мене торкнувся легкий вітерець, і будинок одразу розслабився. — Гадаю, він розгублений і щасливий, — ще якусь мить будинок вібрував. — І боїться, що я тебе в нього знову заберу.

«Ні, — вирішила я, — більше я звідси ніколи не піду».

Ми зайшли у вузький передпокій. Усередині теж нічого не змінилося, окрім товстого шару пилу на меблях. Барвистий клаптиковий килим на світло-коричневій дерев’яній дощатій підлозі дещо вицвів, а скло в рамах картин на стінах помутніло.

Ми вирушили слідом за Маеллю та Еме на кухню, де Еме вже наділа фартух і відкрутила кран. Звідти ринула коричнева брудна рідина. Я гидливо скривилася. Тут теж на всьому лежав товстий шар пилу. Маель відчинила вікна та двері на терасу, яка вела в сад, і жестом висунула чотири стільці, за що отримала докірливий погляд Еме. Маель, очевидно, уже забула про план не використовувати в моїй присутності відьомські сили для повсякденних справ. Я підозрювала, що Еме насправді подобається прибирати. Пристрасть, яку ми з Маеллю точно не поділяли.

— Ми з Ешем займемося вітальнею, — запропонувала я. — А ти біжи нагору, — звернулася я до Маелі. У спальнях вона змогла б відвести душу, не отримавши від Еме на горіхи. — Тобі доведеться спати в кімнаті зі шпалерами у квіточку, — застерегла я Еша. — Тут не передбачено гостьової кімнати для чоловіків.

Маель лукаво посміхнулася, проходячи повз нас.

— Еше, ти — справжня прем’єра, — подразнилася вона. — У будинку сімейства Грандьє дуже рідко ночують чоловіки. Сьогодні вночі тебе відвідають наші предки-відьми.

Задумливий погляд Еша зупинився на мені.

— Буду радий із ними познайомитися.

Маель, зітхнувши, похитала головою і поплескала його по руці.

— Припини завжди казати правильні речі. Це діє на нерви.

Він незворушно знизав плечима.

— Стаємо до прибирання, — звернувся до мене. — А потім мені знадобиться чашка чаю і хороша порція сну.

— Чай? — Маель уже дійшла до сходів і зупинилася на скрипучій нижній сходинці, вкритій потертим світло-коричневим сизалевим килимом. — Сьогодні ми не питимемо триклятий чай. Вип’ємо «Кір Бретон» у Рози. Якщо ще хоч раз у житті доведеться пити чай, я когось уб’ю, і це буде не демон, — вона драматично закинула голову й застогнала. — Будемо відриватися, навіть якщо це востаннє, — її волосся розвівалося, а вона бігла сходами, бурмочучи щось про «холоднокровних тварин». Таким не дуже приємним чином вона відгукувалася про британців. Її бурхливий темперамент і туга за домом не завжди полегшували життя в тіні Братства. Я з усмішкою поглянула їй услід. На моєму місці вона б уже чимчикувала прямо до Езри, щоби прочитати йому соковиту лекцію про всі надії, які він мені подав. Бо це саме те, що він зробив. Ну який хлопець, який має нагоду завести собі з десяток дівчат, проводив би вихідні, доглядаючи за хворим дівчиськом-підлітком? Я надто багато нафантазувала собі через оцю його турботу. Зараз мені це зрозуміло. Тоді ж моє щодня слабше тіло викидало в мозок цілу купу цукрової вати й марципанових сердечок, хоч Езрі було просто шкода мене.

— «Кір Бретон»? — Еш запитально дивився на мене. — Що це?

— Її улюблений напій, — пояснила я, відкинувши думки про Езру. — У Маелі свій особливий мікс.

— Міг би здогадатися, — Еш потер рукою шию. Він утомився, навіть якщо й заперечував це. — Ти вже його пила?

Я знизала плечима.

— Звісно.

На мій сімнадцятий день народження Езра пив «Кір Бретон» разом зі мною, і після першого ж ковтка я настільки сп’яніла, що залізла до нього на коліна. Уткнулася носом йому в шию, бажаючи, щоб він хоч разочок поцілував мене. Моє бажання він не здійснив, натомість притяг мене додому, де отримав від Еме прочухана, що алкоголь і демонська гарячка несумісні. Після цього він мені ні краплі не наливав, але тоді це однаково був найнеймовірніший вечір у моєму житті, якщо не зважати на похмілля наступного ранку, Я почувалася такою дорослою. А за чотири тижні ми поїхали, і він мене забув. Я тихо застогнала від цього нового спогаду. Потрібно із цим терміново закінчувати.

Еш досі спостерігав за мною.

— Що у складі?

— Лікер «Creme de Cassis», змішаний із сидром. Маель любить додавати гренадін і пластинки апельсина. Але, гадаю, нам пощастить, якщо хоча б сидр залишився.

— Яблучний сік, який забродив, — Еш скривився. Мабуть, я виберу хороший ковток віскі.

— Тоді, певно, спробуй кальвадос чи перно, — запропонувала я. — Гадки не маю, чи є тут іще щось із цього. Готова посперечатися, у шато в Ложі повно запасів. Винний льох замку був відомий далеко за межами Бретані. Але, мабуть, Езра нічого звідти не витягне.

Рішучим кроком я попрямувала до вітальні. До цього часу Еш дуже добре мене вивчив і вмів читати емоції, що віддзеркалювалися на обличчі. Коли мені було особливо погано і здавалося, що не протягну довше, ніж кілька днів, я розповіла йому про Езру. Як він урятував мене від сильфіди, як сильно я за ним сумувала і як він мене зрікся. Еш тоді мовчки вислухав усю історію і зник на два дні. А повернувшись, приніс із собою нові ліки, і за три тижні я почала одужувати. Для мене самої це стало справжнім дивом. Еш більше ніколи не порушував зі мною тему Езри, але ту нашу розмову точно не забув. Тепер він пройшов за мною коридором у вітальню і прошепотів кілька слів. Вікна відчинилися, кімнатою пронісся порив вітру, видуваючи пилюку надвір. Я потяглася по подушки, що лежали на вицвілому темно-зеленому оксамитовому дивані, і підняла їх. Еш зайнявся картатими фіранками того ж забарвлення. За кілька секунд вони лежали на підлозі, звалені в купу. Драбина Ешу не знадобилася. На знак вибачення він знизав плечима.

— Зараз засуну все у пральну машину і принесу мітлу. І ще погляну, чи залишилася апельсинова олія mémé. Вибирай, будеш підмітати чи полірувати шафи?

— Поліруватиму, — відповів він. — Не дратуватимемо Еме ще більше.

— Так, краще не варто, — погодилась я з ним.

Щоправда, коли я ввійшла на кухню, моя принципова сестра тицяла пальцем у кран і бурмотіла щось, що підозріло скидалося на заклинання. А потім винувато зиркнула на мене.

— Не хочемо ж ми потім приймати душ чи ванну в цій бовтанці. — Вона ще раз крутнула ручку крана. Той пирхнув і загарчав. А потім щось тріснуло і звідти бризнув фонтан світлої води. Я зареготала вголос, бо Еме промокла з ніг до голови.

— Тобі душ більше не потрібен.

Вона роздратовано закрутила кран і насухо витерла обличчя.

— Він це навмисно зробив.

— Сто відсотків, — я заштовхала першу гору білизни у пральну машину, однак лише для того, щоб переконатися, що та не запускається. — А електрика в нас іще є?

Еме почухала зап’ястя. Вона завжди так робила, коли нервувала.

— Перевірю в підвалі, чи є паливо в генераторі. Я заповнила його перед нашою поїздкою. Тож якщо те паливо ніхто не вкрав...

Тільки вона могла бути такою завбачливою. Ми навіть не знали, чи взагалі повернемося. Однак у випадку Еме завжди діяло правило: краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

— Якщо нема, виперу вручну. До речі, свічок у нас достатньо, — відповіла я. — Не бери в голову. Справимося. — Схопивши мітлу, я порилася в кухонній шафі. І справді, там виявилася тріснута скляна пляшка із залишками апельсинової олії.

Ми з Ешем відчищали вітальню, поки там усе не засяяло й не заблищало. Шпалери та меблі були старовинними й усі різних стилів, але саме тут mémé читала нам казки й розповідала історії про маму, яка померла незадовго після того, як мені виповнилося п’ять. Еме та Маель усе ще її пам’ятали. У мене ж у пам’яті збереглися лише фрагменти.

Еш, за допомогою заклинання, відмив вікна й полагодив тріщину на склі. Закінчивши, ми завалилися на диван. Він витяг свої довгі ноги, а я підібгала коліна. Я була вся спітніла, у пилюці, та попри втому, яка потихеньку долала мене, смуток відступив. На таке я не розраховувала, але відчуття виявилося приємним.

— Гарна кімната, — сказав він і закинув руку позад мене на спинку дивана. — Цей будинок вам личить. Приблизно таким я його й уявляв. — Раптом дверцята шафки відчинилися і знову зачинилися. Я захихотіла.

— Комплімент прийнято. Ти йому подобаєшся.

Еш усміхнувся, наче саме цього й очікував.

— Не сподівалася ще колись тут сидіти.

Крісло-гойдалка заколихалося в кутку саме собою.

— Це mémé, — пояснила я. — То було її улюблене місце.

— А взагалі в будинку багато привидів?

— Є деякі, які живуть тут постійно, інші — з’являються лише іноді. Наша сім’я мешкала тут задовго до того, як цю територію вперше згадали хоч в якихось документах, — замислившись, я погладила оксамитову оббивку дивана.

Еш узяв мою другу руку у свою і переплів наші пальці.

— Якщо нам вдасться переконати Езру Токвіля дозволити Братству вести переговори з верховним королем демонів, то Пакт буде продовжено, а ви зможете залишитися. Назавжди. Усе буде так, як має бути.

— Гадаєш, моя магія повернеться?

— Гадаю, їй потрібен час і правильне оточення, — він спробував підбадьорити мене. — Трохи віри в богинь і, мабуть, крихітний ковток сидру з «Creme de Cassis», — скривився він із ноткою огиди.

Розсміявшись, я штовхнула його в бік.

— Цілком імовірно. Навіть уявити не можу, що мені дев’ятнадцять, а за все життя я тільки раз більш-менш сильно напилася.

Еш встав і потягнув мене догори.

— Мусимо це терміново виправити.

— Буде краще не посвячувати Еме в наші плани, вона вміє зіпсувати всі веселощі, — прошепотіла я.

— Залишмо це між нами. Покажеш мені мою кімнату із квіточками? — у кутиках його губ заграла усмішка. — Спочатку мені знадобляться кілька годин сну.

Я побігла нашими рипучими сходами поперед нього. Дерев’яні поручні за стільки років набули блискучого медового відтінку. На грубо потинькованій стіні сходового прольоту висіли фото мого роду. Багато з них старезні й пожовклі, деякі зображали нас із сестрами в саду й за грою. Якісь обличчя вже практично не впізнати, проте Еш уважно їх роздивлявся.

У маленькому коридорі на самому верху нас зустрів аромат безлічі трав. Маель, безумовно, повністю поринула у свою стихію. П’ять дверей у спальні й ванну відчинені навстіж, а сестра саме мугикала щось собі під ніс, розсипаючи лаванду на свої підвіконня. Я впізнала руту запашну, амбру й акацію в її кімнаті й у кімнатах Еме та Еша. Усі запахи із захисними магічними властивостями. У моїй кімнаті Маель використовувала трояндову олію. Запах мав би мене підбадьорити. Сестри справедливо побоювалися, що наше повернення викличе в мене меланхолію. А я ж твердо вирішила не показувати своїх емоцій. Очевидно, вдавалося не дуже. Маель, коли я кинула на неї сердитий погляд, усміхнулася і знизала плечима.

— Невеличке підстрахування, — пробурмотіла вона і протиснулася повз мене в царство Еме.

— Ось твоя кімната, — пояснила я Ешу. — Раніше тут жила mémé. Гадаю, вона не проти, якщо ти тут оселишся, — я критично розглядала великі бутони півоній на стінах. — Ну, Маель хоча би знайшла просту білу постільну білизну. Це найбільша спальня в будинку, — й Еш задоволено кивнув.

— У мені достатньо чоловічих якостей, щоб тут спати.

— Я в цьому переконана. А он там ванна кімната. Вона в нас лиш одна, тож мусимо чергуватися.

— Мені багато часу не знадобиться, — сказав він. — Давай я швидко прийму душ, а ти потім можеш не поспішати. Здається, Маель іще якийсь час буде зайнята.

— Ну, звісно. Вона не вгамується, поки не понасипає трав у кожен куточок, — висловивши своє пророцтво, я пішла до себе в кімнату й, глибоко зітхнувши, притулилася до дверей із внутрішнього боку.

Моє маленьке віконце Маель теж відчинила. Усе сяяло чистотою, наскільки за такий короткий час магії було під силу із цим упоратися. Підійшовши до ліжка, я впала на матрац і заплющила очі. Зовні долинав шелест листя на деревах і плескіт невеликого струмка у віддаленому кінці ділянки. За винятком цього — повна тиша. Не чути ні машин, ні літаків, ні людських голосів.

Я залізла під ковдру й заснула. Прокинулася вже під вечір. Сонце опустилося набагато нижче. Я б із задоволенням просто лежала, чекаючи, поки день зміниться на ніч, однак у шлунка були інші плани, й він підбадьорливо бурчав. А також дуже хотілося дізнатися, хто ще був у Пемпоні. Я встала, розпакувала рюкзак і попрямувала у ванну. У повітрі все ще витав знайомий запах Ешевого засобу після гоління. Я всміхнулася. Маель удень мала рацію щодо чоловіків у цьому домі. Наш батько тут із нами ніколи не жив. Він був часовим магом і, відповідно, вважав за краще мандрувати в часі. Коли він якось узагалі не повернувся, мама померла з горя. Після цього mémé та кілька інших відьомських сімей цього району піклувалися про нас. Мені ледве виповнилося шістнадцять, коли й mémé нас покинула. Я досі за нею сумую. Я підморгнула обличчю, яке дивилося на мене із дзеркала: бліде, але не таке худе, як перед від’їздом. Я успадкувала мамині великі карі очі та кучеряве до плечей світло-русяве волосся. Найбільше приковував погляд широкий рот, який раніше дратував мене, бо ще більше підкреслював худі щоки. Тепер він мені подобався так само, як і густі темні брови. Можливо, я не така гарна, як Маель, чи розумна, як Еме, але це не мало жодного значення. Я вдячна за те, що маю і ким є. Я втратила надто багато, аби не цінувати те, що залишилося. Поруч усе ще мої сестри, Еш, а тепер знову наш дім і ліс. Я впевнена, що моя магія теж колись повернеться. Я мусила в це вірити.

Після тривалого душу я насухо витерла волосся й розчісувала доти, доки воно не стало блискучим і не розсипалося по спині. Потім нанесла на губи трохи блиску, який Маель готувала сама, і повернулася до себе в кімнату. Там натягла темні джинси, блакитний светр і свої пошарпані «мартенси». Відтак я невдовзі долучилася на кухні до Маелі та Еме, а потім сходами спустився й Еш.

— Їдьмо до Рози, поки я не померла з голоду, — мовила Маель.

— Чого ми, звісно, не можемо допустити, — відповів Еш. — Усі ж знають, наскільки прикрою ти тоді стаєш.

Маель показала йому язик.

— Гадаєте, Роза з Едріаном і досі тут? — запитала я.

— Зараз і дізнаємося. Та, гадаю, так. Їй не можна було виїхати, а Едріан відмовився залишати її саму. Візьміть із собою плащі, — наказала Еме. — Пізніше буде холодно.

— Як скажеш, мамуню, — гаркнула Маель. — Вона припинить коли-небудь? — прошепотіла мені, однак, не чекаючи відповіді, помчала на двір.

Еш простягнув мені мій плащ і похитав головою, спостерігаючи за нашою люб’язною суперечкою. Утім, він прихопив і свій, який перед тим повісив на вішак у передпокої. Від мене не сховався його пильний погляд, коли хлопець ступив за двері, поклав руку мені на спину й повів мене через палісадник. Я і сама не знала, чого очікувала, але тільки не цієї оманливої тиші.

РОЗДІЛ 3

Наш будинок розташований на вулиці Феї Моргани, тобто всього за кілька сотень метрів від потрібного нам місця, проте безпечніше було їхати машиною. На вулиці, уже не такі доглянуті, як раніше, спускалися вечірні сутінки. Еме сиділа за кермом, Маель на передньому сидінні вистромила з вікна голову та руки. Такою щасливою я її давно не бачила. Здавалося, що на вечірньому повітрі бретонського раннього літа вона знову стала самою собою.

Гластонбері також був магічним місцем. Звичайні люди, дивлячись на абатство, бачили лише руїни. Але для тих, хто володіє магічним даром, у цьому місці поєднувалися енергії стародавніх часів. Воно не зруйнувалося, його просто сховали від людей. Для нас воно все ще поставало в усій його красі. Величезне й величне абатство уособлювало все, що втратили люди. Віру в невідоме. Навіть Артур бував у Гластонбері, бо тільки звідти можна було потрапити на острів Фей — Авалон.

Попри подібне міфічне минуле, магії Гластонбері ніколи не зрівнятися з Броселіандом. Бажання поблукати лісом стало непереборним, від нього в мене буквально поколювало все тіло. Я знала, що це означало. Ліс кликав мене. Дитиною я проводила там кожнісінький день. Гуляла Безповоротною Долиною і плела вінки на могилі Мерліна. А на Відьминих скелях mémé провела для мене мій перший урок. Я просто дочекатися не могла, коли знову побачу всі ці місця, але не знала, чи наважуся зайти до лісу.

Після нападу сильфіди Езра більше не дозволяв мені самій блукати Броселіандом. Він завжди ходив зі мною. Якось навіть уночі ми влаштували пікнік на березі Дзеркала Фей. У ніч на Белтейн⁵ води озера у світлі місяця переливалися сріблом. Моя сім’я традиційно святкувала його з іншими відьмами, а мене залишили вдома, бо я надто ослабла. І хоча я Езрі не скаржилася, він прийшов до мене й відвів до озера. Я так сподівалася, що він мене поцілує. Але, звісно, він цього не зробив. Зараз я розумію, що він ніколи не дивився на мене так, як я на нього. Якщо колись і мав до мене якісь почуття, то радше щось на кшталт тих, які виникають до молодшої сестрички.

Еш мовчки стиснув мою руку.

— Це дуже гарне місце й набагато спокійніше, ніж я думав.

— Ми ж дорогою сюди зустріли достатньо демонів, тобі мало? — ліниво пожартувала я. — Так чи інак, а я не скаржуся.

— Мені просто здається це дивним. Не впевнений, що річ лиш у тому, що тут зібралося так багато людей, які володіють магією. Навіть у Ренні періодично відновлюються нальоти.

— Не хвилюйся, — я поплескала його по руці. — Ти ще пошкодуєш, що погодився супроводжувати нас.

— Не думаю.

Пемпон складався з кількох будинків, розподілених посеред Броселіанду на кількох великих галявинах. Центром його стало відоме ще із Середньовіччя торгове селище. Тоді ліс покривав усю внутрішню область Бретані. Із часом його потроху повирубували. Навіть назву люди давно забули. Броселіанд — чарівний ліс. Таку назву він отримав від кельтів. А сьогодні царство друїдів, фей і богинь перетворилося на місце, звідки виходить зло.

І нехай я на власній шкурі в цьому переконалася, мені досі важко в таке повірити. Моє дитинство було просто чудовим, попри те, що виросла я без батьків. Удома завжди пахло свіжоспеченим хлібом, домашнім звареним смородиновим варенням і сушеними травами. Ми багато грали разом, а вечорами біля каміна читали вголос книжки. Узимку каталися на ковзанах на замерзлих озерах у лісі, і я завжди мріяла побачити крізь кригу скляний палац, у якому Вівіана нібито виховала Ланселота. Найкращого друга короля Артура, який пізніше зрадив його, полюбивши дружину короля.

Я нічого так шалено не хотіла, крім того, щоб усе знову стало як раніше, оскільки в моїх дітей колись має бути таке ж щасливе дитинство, як і моє. І я не дозволю це в мене відібрати. Однак спершу нам треба поборотися з демонами та перемогти їх. Їм тут не місце. Це наш світ. Ось тільки, схоже, між моїм бажанням і його втіленням стояв ніхто інший, як Езра Токвіль.

Еме зупинила машину. Шини захрустіли гравієм.

— У будь-якому разі ресторан досі відчинений, — усі відчули в її голосі полегшення.

Мене накрило недоречне почуття спокою, поки я розглядала ґратчасті балки, що оточували граніт пісочного кольору. Вони ще більше занепали, але в іншому теж майже нічого не змінилося. Металева табличка над дверима, на якій була виведена назва ресторану, висіла криво й тихо поскрипувала. Від вітру на вікнах тремтіли фіранки в червону клітинку, на вулицю долинали уривки шансону, який Роза, очевидно, досі програвала на своєму улюбленому грамофоні. За маленьким вуличним столиком сиділи двоє людей похилого віку. Вони грали у триктрак — французький варіант нардів. «Le Coq» був найпопулярнішим готелем у селі, і в цьому плані теж явно нічого не змінилося. Ми вийшли з машини і, привертаючи до себе цікаві погляди, попрямували до вхідних дверей.

Один із двох чоловіків — Генрі, колишній єгер Броселіанду, — підвівся, щоби привітатися з нами. Він недовірливо провів мозолистою рукою по моїй щоці, і я помітила сльози в його ще сяйнистих синіх очах, які майже сховалися серед численних зморщок на його обличчі.

— Маєш гарний вигляд, дівчинко, — зворушено пробурмотів він. — У Розалінди очі на лоба вилізуть, — у дитинстві він часто брав мене із собою в ліс і вчив, як акуратно наближатися до тварин, щоб за ними поспостерігати.

— Добре знову бути вдома.

Генрі задумано кивнув.

— Тут уже не так, як раніше, — попередив він. — Я більше не ходжу в ліс.

— Мені шкода, — він любив Броселіанд, тож йому, мабуть, нелегко давалося триматися від нього на відстані.

— Маємо, що маємо, — зітхнувши, старий відьмак знову сів, кинувши перед тим на Еша оцінювальний погляд.

Еме відчинила скрипучі дерев’яні двері, і нам назустріч відразу ринули знайомі аромати. Пахло мульфритом⁶, смаженою рибою, бретонськими гречаними млинцями та Розиним легендарним солончаковим ягням. Далеко не всі столики в залі були зайняті, більшість гостей — відьми та чаклуни, хоч було й кілька звичайних людей. Багато людей саме похилого віку відмовлялися їхати й жити за кордоном як біженці.

Роза із трьома тарілками в руках пробиралася вузенькими проходами між столами. Озирнувшись на двері й побачивши нас, вона ледве не випустила їх. Швидко поставивши всі страви на один зі столиків, вона недовірливо прикрила долонями свої товсті щоки. Коли жінка похитала головою, розмови дещо стихли. Тоді вона кинулася до нас настільки швидко, наскільки це дозволяли її габарити й вузькі проходи.

— Мої дівчатка, — пробурмотала вона замість привітання. — Це справді ви? — Роза притиснула спочатку Еме, а потім Маель до широких грудей у незмінному білому фартуху з рюшами. За останні два роки її кучеряве волосся ще більше побіліло, але в усьому іншому вона залишилася такою ж, як і раніше. Роза зітхнула, і в цьому зітханні пролунали одночасно полегшення і розчарування. — Ви повернулися. Чому? Адже це так нерозумно, — вона витягла з фартуха величезну носову хустку та промокнула свої карі очі. — Ви знову тут, — повторила вона.

Еме прочистила горло, а Маель засяяла й поцілувала Розу у круглі щоки.

— Ми мусили повернутися.

Роза звела густі брови. Пізніше, коли залишимося самі, доведеться давати їй краще пояснення. Гучно хмикнувши, вона повернулася до мене.

— Віанно, — Розалінда майже побожно промовила моє ім’я. — Невже ти одужала? — коли я кивнула, вона мене теж обійняла. Спершу обережно, наче я скляна, а потім міцніше, коли зрозуміла, що я вже не така тендітна. — Клянусь усіма феями. Повірити не можу. — Вона гладила мене своєю мозолистою рукою по волоссю. У її погляді читалися то радість, то тривога. — Як би мені хотілося, щоби твоя mémé побачила тебе зараз. Яка ти вродлива, — з її очей знову покотилися сльози.

Роза не просто найкраща подруга нашої бабусі та господиня цього ресторану, вона теж відьма. Після смерті mémé вона нас, можна сказати, взяла за дочок. Її онук Едріан ходив з Еме та Езрою в один клас ліцею, але, на відміну від Езри, після школи не виїхав із Пемпона, а навчився у своєї бабусі куховарства. І колись збирався перейняти управління рестораном.

— Але ж і ти досі тут, — сказала Маель.

Роза відмахнулася:

— Я стара жінка й уже не поїду звідси. Якщо помру, то тільки у Броселіанді.

— А що з Едріаном? — запитала я.

Вона міцно стиснула губи.

— Він не захотів мене слухати. Едріане, — крикнула вона через весь зал, — поглянь, хто прийшов!

Мабуть, він вирішив не залишати свою вперту бабусю саму. Проте це було небезпечно, оскільки Едріан не успадкував її магічних здібностей. Інколи магія просто перестрибувала через якесь покоління, а хлопчики й так рідше отримували дар.

Роза ще раз стиснула мене в міцних обіймах, і я засміялася крізь сльози після її фрази:

— Принаймні тепер у тебе хоч трішки жиру на ребрах з’явилося, — тільки зробивши такі висновки, вона нарешті мене відпустила й уперла руки в боки. — Ходімо, мої любі. Ходімо. Подорож, напевно, була важкою. І ви явно давно не їли нормальної їжі. Я нагодую вас нашими фірмовими стравами, а ви докладно розповісте, що з вами відбувалося. А насамперед про те, хто той симпатичний юнак, який привіз вас. Маеле, ти знову натворила дурниць? Ти ж його не приворожила? — вона вперла свій шоколадно-карий погляд у мою сестру-блондинку.

Маель дзвінко розсміялася:

— Саме це досягнення не можу собі приписати, Розо. Еш тут не заради мене.

Очі Рози розширилися, й вона уважно, наскільки дозволяло приглушене світло, подивилася спершу на Еме, а потім і на мене.

— Файно, файно, — полегшено пробурмотала вона.

Я задумалася про те, якого висновку вона дійшла. Звісно, їй теж була відома історія мого нерозділеного кохання. У п’ятнадцять за це й наполовину не було так соромно, як зараз. Я тисячу разів виливала душу на її кухні. Може, мені її пізніше запитати про Езру? Вона привела нас до столика.

— Еш мене вилікував, — дещо із запізненням повідомила я. — Без нього я б не одужала.

— Тоді він мусить бути дуже хорошим відьмаком, — сказала Роза. — Я одразу відчула, — вона обернулася до нього та простягнула руку. — Бабусі Віанни не вдалося їй допомогти. Це зробило її страшенно нещасною. Ті часи були найжахливішими для всіх нас. Ми в тебе в боргу, хлопчику мій.

— Дуже дякую. Але з більшою частиною роботи Віанна впоралася сама, — пояснив Еш із притаманною йому скромністю, потиснувши їй руку. — Сподіваюся, друзі Віанни стануть і моїми.

Роза зайшлася глибоким, хриплим сміхом, який завжди ніби йшов у неї із живота.

— Ми друзі, поки ти добре поводишся з моїми дівчатками. Вас послало Братство, чи не так? — вона пригрозила нам товстим пальцем. — Ми тут хоч і за муром живемо, але не на Місяці.

— Він — член Братства, — повідомила їй я, і Роза ледь здригнулася. На щастя, за спиною своєї бабусі з’явився Едріан, і до відповіді справа не дійшла. Братство не мало тут хорошої репутації. Люди зберігали вірність Ложі. Едріан поставив на стіл миску з підсоленим маслом і кошик свіжого білого хліба. Слідом опустилася тарілка варених артишоків і гострий гірчичний вінегрет, який пасував до цього всього.

— А ви від дефіциту не страждаєте, — сухо зауважила Маель. — Це справжній бенкет.

— Ложа забезпечує нас усім необхідним, — Едріан узяв мене за руку й потягнув угору. Довготелесий хлопець явно нехтував власною їжею, бо був іще й дуже худим. Чорне кучеряве волосся він заплітав у кіску. — Маєш прекрасний вигляд, — шепнув він мені на вухо й міцно обійняв. — Езра буде в шоку. Він уже знає, що ти повернулася? Йому це не сподобається.

Я глитнула й вивільнилася з його обіймів. Я ніяково заправила за вухо пасмо волосся й похитала головою.

— Ми не підтримуємо контакт, — я опустилася на дерев’яний стілець, проігнорувавши його наморщений лоб, узяла шматочок хліба й намастила маслом. — На вигляд просто божественно, й пахне смачно! — вигукнула я з награним захопленням. — Як же я скучила за твоєю їжею, — чесно додала я. Під час хвороби я їла, наче горобець, хоч би що готували мені Роза й Едріан.

Він іще мить за мною спостерігав, як робив це завжди, щоб я вкусила хоча б зо два рази, і знову зник у кухні. Едріан краще за мене знав, що Езра викреслив мене зі свого життя. Вони були найліпшими друзями. Але, можливо, вони вже теж не так багато спілкуються, як раніше. В Езри, найімовірніше, справ по саму зав’язку. Але нас йому однаково доведеться вислухати.

Після хрумкого хліба й артишоків ми накинулися на тарілку із гребінцями — усі, крім Еша, який відмовився їх навіть куштувати.

— Ти змушував нас їсти кров’янку, — нагадала йому Маель, проколовши виделкою щільне біле м’ясо молюска. — Ось це справді була гидота.

— Нічого подібного, — заперечив він, але, на щастя, Едріан одразу подав цибулевий суп і тарт. Далі був тушкований кролик із розмарином і картоплею. Ми цокнулися келихами із червоним вином за наше повернення, і коли я вже думала, що скоро лусну, Роза принесла масляний пиріг і чотири філіжанки чорної кави.

— Не треба витрачати на нас усі запаси, — обережно сказала Еме.

— Сьогодні ми святкуємо, — пояснила Роза. — У нас не часто трапляється така нагода. Тому насолоджуйтеся.

Перед двома наступними стравами ми зсунули кілька сусідніх столиків і тепер сиділи разом із рештою відвідувачів за одним довгим столом. Когось я знала з дитинства, інші, мабуть, переїхали сюди. Генрі зі своїм партнером по грі сів на протилежному боці столу й відчайдушно фліртував із Розою. Коли на вулиці стало темніти, ми поставили свічники. Ніхто не йшов додому, і я готова була побитися об заклад, що ці люди вже цілу вічність так безтурботно не проводили вечір. Еш уважно прислухався до звуків, які долинали ззовні. Як мінімум доти, доки Едріан не зачинив вікна й не замкнув віконниці з обох боків. Перед дверима він опустив важку балку й закріпив її залізним прутом. У мене виникли сумніви, що це зупинить демона. Більшість присутніх проігнорували такі запобіжні заходи, проте непоміченими ті не залишилися. Колись жителі Пемпона допізна танцювали на вулицях. Еш узяв мене за руку, коли я замовчала, і м’яко її стиснув.

— Прийшов час сидру з «Crème de Cassis», ти так не вважаєш? — прошепотів він мені на вухо. — Чи хочеш додому?

— Не хочу. Я б потанцювала.

Очі Маелі блищали у вогні свічок, а моя пропозиція викликала велике захоплення навіть серед старших. Один чоловік підвівся й підійшов до піаніно в кутку, інший зняв зі стіни укулеле. Разом вони почали грати стару бретонську народну пісню.

— Omnia de finaris, — за наказом Рози посуд склався в гірки, і ми занесли його на кухню. Скажи я їй, що моя магія остаточно зникла, це її засмутило б.

— Давай я, — мовив Едріан, коли я зібралася взяти наступну гірку.

— У Віанни достатньо сил, — втрутився Еш. — Не хвилюйся. Вона може робити все, що їй заманеться. Навіть тягати посуд.

— Саме так, Віанна може, — я весело похитала головою. — Якби захотіла, могла б кілька місяців танцювати без перепочинку.

Погляд Едріанових темних очей став іще скептичнішим. Доведеться пройти довгий шлях, щоб переконати Розу, його й моїх сестер, що я більше не вразлива квіточка.

— Ну добре, — мовив Едріан і скривив губи в посмішці. — Тоді відсунемо столи вбік.

Невдовзі Роза поставила на барну стійку величезний піднос із bolennoù — бретонськими філіжанками, з яких п’ють сидр, який іще справді залишився, хоч і без «Crème de Cassis». Ми всі поцокалися. Потім я пригубила напій і непомітно здригнулася. Мені доводилося пити і смачніші речі. Еш хитро всміхнувся, теж відставив свою чашку й потягнув мене танцювати. З кожною піснею музика дедалі пришвидшувалася, і я танцювала по черзі з ним, із Маеллю, з Едріаном, з Еме або з кимось з інших гостей. І тільки коли, зовсім виснажена та спітніла, повернулася до стійки, зробила ще один великий ковток сидру. Смачнішим він не став, але спрагу вгамував. На цю мить я вже валилася з ніг, але йти не хотілося. Ніколи ще не почувалася настільки живою. Еш допоміг мені вилізти на барний табурет.

— Може, краще води? — він уважно поглянув на мене. — Чи хочеш іще цієї кислої яблучної штуки?

— Води було б непогано. Ця яблучна штука не зовсім моє.

— Я ж казав. Зараз повернуся, — він підійшов до столу, де Едріан виставив вино, воду та стакани, щоб ми могли пригощатися.

Я непомітно потерла обличчя двома долонями, щоби прогнати втому. Поки хворіла, я з Езрою записувала на маленьких папірцях усе, що хотіла зробити, якщо коли-небудь одужаю. «Протанцювати цілу ніч», — ішлося на одному з них, і саме це бажання я сьогодні втілювала. Крім нього, там були всякі божевільні ідеї, наприклад, полетіти на Місяць, зліпити сніговика в Антарктиді чи шукати перли в Тихому океані. А на секретних папірцях, які Езра ніколи не бачив, зазначалось: «Цілувати Езру, поки в нас не заболять губи», «зайнятися з Езрою коханням під зоряним небом», «вийти заміж за Езру», «народити Езрі дітей». Я усміхнулася від цих спогадів. Бажання і мрії хворої підлітки, яка думала, що вмирає. Тепер я вже не та юнка, але й соромитися за ті мрії не буду. Вони були такою ж частиною мене, як і моя магія. Те, що вони ніколи не збудуться, не означало, що я маю відмовитися і від своїх сил.

— Сто євро за можливість дізнатися твої думки.

Від цих слів я завмерла. На чолі виступив піт, я легенько похитнулася на табуреті. Це, мабуть, або від алкоголю, або від надлишку танців. Однією рукою намацала стійку, щоб ухопитися за неї. І лише тоді обернулася на голос. Мене уважно вивчали карі очі. Ми неодноразово ставили одне одному це питання. Щось на зразок гри: вгадай думки іншого. Для нього це не становило особливих труднощів. Як йому спало на гадку, що тепер він має право таке мене питати? Якусь мить я дивилася на нього, і з його обличчя сповзла усмішка. Два роки я його не бачила, а тепер змушена задовольнятися тим, що відкривалося мені в тьмяному світлі. Серце гучно калатало у грудях. Я сподівалася, що зможу краще контролювати себе, коли знову з ним зустрінуся. Однак він застав мене зненацька. Його погляд блукав моїм обличчям і тілом, і моє дихання поступово пришвидшувалося. Розправивши плечі, я стиснула руку на колінах у кулак.

— Езро, — привіталася з ним максимально рівним тоном, на який була здатна.

У його очах щось промайнуло. Колись я пов’язала б це із прихованою пристрастю. У моїх дівчачих мріях будь-який незначний жест перетворювався на щось гігантське. Доки я не повернулася в реальність. І приземлення вийшло жорстким. Коли він не відповів на мої листи, я йому дзвонила. І начхати на гордість, мені потрібно було почути його голос. Незадовго після нашого переїзду у Гластонбері демонська гарячка спалахнула з новою силою. Але набагато сильніше, ніж хвороба й усі її жахливі побічні ефекти, мене підкосила туга за Езрою. На дзвінки він ніколи не відповідав, а мені завжди передавали, що його немає. І жодного разу він не перетелефонував. Складалося враження, що Езра помер. Тому я оплакувала його, наче так і було. Ось тільки тепер він стояв переді мною, фактично незнайомець. Наш зв’язок був лише фантазією, бо чоловік, який існував лише в моїй уяві, не міг бути настільки жорстоким. Шкіру почало поколювати, коли він наблизився ще на крок. Йому треба було припинити все набагато раніше, але, мабуть, тоді він надто шкодував мене. Від сорому занудило, але я проковтнула кислуватий присмак, що з’явився в роті. Тоді я була абсолютно впевнена у своїх почуттях. І в мене навіть гадки не закрадалося, що одного разу я їх соромитимуся.

— Маєш гарний вигляд, — він перший перервав мовчанку. — Здоровий, — вібрація його голосу опускалася до самого живота.

— Спасибі, — більше я нічого не змогла із себе видавити. А що було казати? Через це нерозділене кохання я втратила набагато більше, ніж мрію. Відколи він кинув мене напризволяще, я більше не довіряла своїм почуттям, бо тоді була просто переконана, що він теж мене кохає. Два довгі роки без жодного слова були хорошим уроком.

— Коли ви повернулися?

— Сьогодні зранку, — я не могла ще раз на нього поглянути. Замість того пошукала поглядом сестер. Еме стояла з Едріаном на іншому боці кімнати. Побачивши, хто поруч зі мною, вона рушила до мене, однак Едріан її зупинив. Маель самовіддано танцювала, а Еш, хоч уже і тримав у руках мою воду, поки ще розмовляв із Розою. Із цією ситуацією мені доведеться розбиратися самостійно. Сотні — ні — тисячі разів я програвала в підсвідомості нашу зустріч. У мене все вийде.

— Чого ти тоді тут, а не відпочиваєш? — ще питання від Езри. Він накинувся на мене, наче орел у крутому піке. — Скільки часу ви провели в дорозі? Десять, одинадцять годин? Ти, мабуть, утомлена, — від його невдоволеного ричання на спині повиступали сироти.

— Не думаю, що тебе хоч якось стосується те, як я проводжу свої ночі, — спочатку голос трохи тремтів, але потім став твердішим. — Була рада тебе бачити, Езро. Сподіваюся, ти добре провів останні два роки. А тепер прошу мені вибачити. — Треба піти від нього, перш ніж ляпну що-небудь, про що пізніше шкодуватиму. Більш незручно, ніж моя дівоча закоханість, було б зараз дати йому зрозуміти, наскільки глибоко він мене ранив. Я зіслизнула з барного табурета, але через нерви оступилася і припустилася серйозної помилки. Намагаючись зберегти рівновагу, я долонею вперлася йому у груди. Тут його тепло передалося мені, і ноги підкосилися. Він однією рукою обійняв мене за талію і притяг до себе.

— Тримаю, — прошепотів він.

Гаряче дихання гладило мені вухо. Ці слова пролунали з якимось дивним полегшенням, а його руки обійняли мене міцніше. Усі мої відчуття загострилися. Ми дихали в одному ритмі, його пальці стискалися і розтискалися у мене на спині, а тілом пронісся жар. Від нього досі пахло тим чоловіком, якого я любила кожною клітиною своєї душі. Усе це здалося мені обманом. Я з такою силою відштовхнула його від себе, що мій план не показувати йому своїх почуттів миттю провалився. Ще секунду я насолоджувалася його шокованим обличчям.

— Ві, нам треба поговорити.

— Не треба, — твердо відповіла я. — І не називай мене так. Моє ім’я Віанна, — тремтячими кроками я пішла назустріч Ешу. Звісно, нам треба поговорити, але не тут і не зараз і точно не про особисте. Лише про наше завдання.

Ешу вистачило одного погляду на моє обличчя, щоби зрозуміти, що щось трапилося. Тоді він поглянув мені за спину. Усмішка зникла з його губ.

— Ходи, — він повів мене в іншу частину залу. Я сіла за один зі столиків і одним махом осушила склянку води. Після цього трохи полегшало. До нас проштовхалася Еме із трьома чашками сидру.

— Випий це.

Я не хотіла, але вигляд Еме вказував на те, що вибору в мене немає. Щоб її вивести із себе, потрібно добряче постаратися, однак зараз вона була в дикій люті. Навіть її руде волосся до плечей сяяло так, наче ось-ось запалає. Вона присіла поряд зі мною.

— Едріан подзвонив Езрі та сказав, що ми тут. Мені треба було попередити його, що так робити не варто.

— Та нічого. Усе нормально, — перебила я її, поки не стало ще гірше. — Принаймні перша зустріч уже позаду, — зобразивши усмішку, я зробила великий ковток яблучного вина. До речі, зараз воно виявилося набагато смачнішим. Мабуть, Еме й Маель боялися цієї першої зустрічі так само, як і я. Мені ніколи не вдавалося приховувати свої почуття, тож усю драму вони пережили буквально разом зі мною. — Отже, телефони досі працюють? — я поставила найважливіше питання.

— Мобільні ні. Але працюють ті, які з’єднані старими лініями, — Еме досі тупилася в бік Езри. Той сперся на барну стійку й розмовляв з Едріаном.

— Ця раптова зустріч із ним наче грім із ясного неба, — виправдовувалася я. — Наступного разу я зберуся.

— Звісно, — голос Еме звучав геть непереконливо, й вона обмінялася поглядами з Ешем.

Нам усім трьом було відомо, що стояло на кону. Езра мусить вислухати нас, і для цього важливо нагадати йому про нашу дружбу. І тут не було місця моїм гніву й тузі.

— Потанцюймо ще трішки, — попросила я Еша. Наш відхід не має виглядати як утеча.

Еме кивнула.

— Скажу Маелі, що ми скоро їдемо.

Еш узяв мене за руку, й ми пішли на танцмайданчик. Чоловік за піаніно саме грав повільну мелодію. Еш притягнув мене до себе, і я поклала голову йому на груди. Заплющивши очі, я намагалася розслабитися. Нічого не трапилося. Ми з Езрою зустрілися й обмінялися кількома фразами, які ні до чого не зобов’язували. Коли зустріну його наступного разу, буде легше. Руки Еша заспокійливо гладили мене по спині. Як би я хотіла, щоб мені вистачало цієї надійної симпатії. Як би хотіла відповісти на неї взаємністю. Той факт, що в Еша худорлява статура, суперечив тому, наскільки добре він був натренований. Але він радше вчений, а Езра — мисливець. А мені взагалі не варто було починати їх порівнювати. Я трохи повернула голову. Зовсім крапельку, лише щоби краще бачити бар. Еме зупинилася біля Езри й заговорила з ним. Поруч із цими двома стояв іще один чоловік, який із цікавістю прислухався до їхнього діалогу. Спиною притулився до стійки й обертав у руці склянку з коричневим напоєм. Дещо підвів лікті й ні на мить не зводив погляду з Еме. А потім світловолосий незнайомець усміхнувся, начебто чудово проводив час. Досі я ніколи його тут не бачила. Але Еме йому не по зубах. Симпатичним личком її не вразити. Він маг Ложі? Раніше вони були розсіяні по всьому світу й тільки на Белтейн або Самайн⁷ збиралися в Броселіанді. Але, гадаю, за нинішніх обставин усі дванадцятеро жили тут.

— Їдьмо звідси, — попросила я Еша, який теж спостерігав за невідомим мені чоловіком.

— Зараз це найкраще рішення, — він узяв мене за руку, й ми разом підійшли до барної стійки.

Я стисла зуби. Не можна допустити повторного зіткнення з Езрою.

— Еме, — мовила я, коли ми підійшли до їхньої трійці. — Може, підемо? Я втомилася.

— Я відвезу вас додому, — відповідь Езри прозвучала наче вистріл із пістолета.

— У цьому нема потреби, — заявив Еш таким крижаним тоном, якого я ніколи від нього не чула. Завжди такий ввічливий і люб’язний, зараз його словами запросто можна було б розрізати кокос навпіл. — Я відвезу Віанну та її сестер додому. Зі мною вони в безпеці, — раніше власницький інстинкт проявлявся в ньому не так сильно.

— Маєш рацію. Нам уже час іти, — погодилася Еме. — Що пізніша пора, то менше мені подобаються гості, — вона начепила свій найсуворіший вираз обличчя.

Після того як дуже рано померла наша мама, Еме перебрала на себе її роль для нас із Маеллю. Вона старша за мене на чотири роки й іноді трохи перегинала зі своїми спробами виховувати нас. У таких випадках ми з Маеллю найчастіше робили протилежне тому, чого вона від нас вимагала. Це було для нас своєрідною грою, проте, коли вона вже обдаровувала нас таким ось поглядом, ми розуміли, що пора поступитися і підкоритися. Чому вона щойно обдарувала цього красеня своїм поглядом гувернантки, залишилося для мене таємницею, та на хлопця він не мав жодного ефекту.

Світле волосся спадало йому на обличчя, а губи, побачивши ворожість, яку випромінювала Еме, розтягнулися в лінивій усмішці. На мій подив, її строгий погляд теж змінився усмішкою. Здивовано заморгавши, я швидко перевела погляд на Езру, який роздратовано насупився.