Сестра зірок. Руни й тіні

— Тоді принесімо кубок і дзеркало. Нехай побачить, що відбувається, якщо чогось надто сильно хотіти.

Езра всміхнувся і підвівся, коли я поставила на стіл свою чашку. Ноги тремтіли, і я б із радістю взяла його за руку. От тільки мені не можна проявляти ні найменшої слабкості. Я сама запропонувала це божевілля, але страшенно боялася повертатися в ту кімнату.

Езра стиснув перенісся великим і вказівним пальцями, відкинув голову й на мить заплющив очі.

— Це помилка, — прошепотів він. — Але варто спробувати, — його вогняний погляд зустрівся із моїм. — І ти маєш рацію, я перед тобою в боргу. Набагато більшому, ніж ти думаєш.

РОЗДІЛ 11

Звук, який пролунав за моєю спиною, відірвав мене від його слів. Озирнувшись, я втупилася у стіну із книжками, яка, немов за помахом чарівної палички, роз’їхалася в різні боки. За нею виднілися вже знайомі мені непомітні двері. Езра підійшов так близько до мене, що я могла б на нього спертися. Та я цього не зроблю. Якщо проявлю хоч краплю слабкості, він замкне двері, засуне мене в автівку й відправить додому.

— Стій за мною, — наказав Езра, навіть не дивлячись на мене. Його плечі здавалися максимально напруженими, коли, обійшовши мене, він попрямував до відкритого проходу.

Я рушила за ним. Сходи знову привели нас у круглу залу.

— Який коридор ти вибрала минулого разу?

Якщо це не обман зору, то зараз тут набагато більше ходів, аніж під час мого першого візиту. А деякі настільки маленькі, що в них протиснулася б максимум миша. На камінні стін переливалися дивні орнаменти у вигляді рослин, що снували й пульсували, наче вени, якими текла кров.

— Не впевнена.

Він кивнув, наче так і думав.

— Ґламорґан змінюється. Але якщо кімната захоче, то вона тебе знайде, — його голос був такий же похмурий, як і вся тутешня атмосфера. Лише зараз я помітила, що горіло не дуже багато смолоскипів.

— Ходімо сюди, — узявши Езру за руку, я повела його до найширшого коридору. Його пальці міцно стиснули мої.

Більшість дверей, повз які ми проходили, були зачинені. Періодично ми смикали ручки, але жодні двері не відчинялися. Натомість прохід ставав дедалі темнішим. Стіни насувалися на нас.

— Можна повернутися й піти іншим коридором, — запропонувала я.

— Це необов’язково, — голос Езри звучав упевнено. — Як я вже казав, кімната має знайти тебе.

— Гаразд. Тоді йдемо далі, — відповіла я сміливіше, ніж почувалася, і присунулася ближче до нього, бо за одними із замкнених дверей почулося шипіння.

— Що це було?

— Не знаю. Коли я спускаюся сюди, то відчиняю двері, лише коли це справді потрібно. Так безпечніше. Ґламорґан здатний повністю заплутати тебе і збити зі шляху. І нехай Зал Містерій найнебезпечніший, не треба недооцінювати решту кімнат. Деякі магістри зникали тут, і їх більше ніколи не бачили.

— Я навіть не уявляла, що це місце існує. Вважала, це лише легенда.

— Як і демони? — Езра всміхнувся, а я кинула на нього награно сердитий погляд.

— Це місце не має постійного розташування, — пояснив він. — Керідвен і Морріган — богиня відродження і богиня смерті — створили Ґламорґан. Вони знищують його, коли їм заманеться, і відновлюють у якомусь іншому місці. Богині захищають цю господу, як і всіх своїх дітей, котрих створили. Нас вони нагороджують лише короткими аудієнціями, оскільки колись пообіцяли це Мерліну. Ось чому він збудував замок у Броселіанді.

— Під «дітьми» ти маєш на увазі як демонів, так і нас? — Езра мав іншу думку щодо цього виду, і вона відрізнялася від думки решти. Імовірно, причина в його дружбі з Калебом.

Він кивнув.

— Ти ж знаєш історію про те, як помічник Керідвен, Гвіон, став першим демоном?

— Звісно. Mémé доволі часто нам її розповідала. У Керідвен народився смертний син на ім’я Афагдду. Але був він страшенно потворним, — почала я. — Вона вирішила приготувати зілля, яке обдарувало б його мудрістю і красою. Усі необхідні інгредієнти вона змішала у величезному казані. У потрібний момент вона додавала трави, коріння і піну морських хвиль.

Езра сповільнив крок і знову взяв мене за руку. Тепер ми йшли поруч, немов на прогулянці. Стіни замерехтіли. Потім зникли, а натомість праворуч і ліворуч виріс живопліт із барбарису. Яскраві ягоди сяяли серед колючих гілок, наче дорогоцінне каміння. Неймовірно красиво й жахливо одночасно.

— Розказуй далі, — тихо попросив Езра. — Будь ласка, постарайся не надто дивуватися. Тут усе несправжнє. Усе із цього нереальне.

— Керідвен варила зілля рік та один день. Його потрібно було постійно помішувати, — мій голос здригнувся, коли в обличчя повіяв вітерець, що складався із чистої магії. — Але одного разу їй знадобилося зібрати нові трави, і вона попросила свого помічника Гвіона помішувати зілля. Проте суворо заборонила куштувати його, — на протилежному боці чагарнику почулося шарудіння, і я здригнулася.

— Не зважай, — наказав Езра. — Він тільки цього й чекає, — його великий палець ніжно погладжував тильний бік моєї долоні. — Ґламорґану подобаються ці старі історії.

— Ти говориш про лабіринт так, ніби він справді живий.

— Так і є, — запевнив він. — Живіший, аніж ми з тобою коли-небудь зможемо бути.

Він обвив рукою мою талію і відтягнув мене, коли огорожа раптом зникла, а в нас під ногами утворилася тріщина, яка відкривала краєвид на нескінченну темряву. Тепер ми стояли на плоскій поверхні, а із глибини до нас долинав зловісний стогін.

— Що це? — запитала я, намагаючись додати голосу впевненості. Водночас я міцно вчепилася в Езру.

— Каер Аріанрод, — схвильовано сказав він. — Палац Аріани. Чаклунки.

— Не називай її так, — сказала я. — Вона така ж богиня, як Бригіта, Керідвен і Морріган. Її відправили у вигнання, оскільки власний брат звинуватив її в чорному чаклунстві. І все тому, що не зміг змиритися, що її сила перевершувала його. Він забрав у неї сина. То її палац розташований під землею?

— Туди вона втекла, — відповів Езра. — Бачиш срібні нитки, що снуються вгору стінами?

Кивнувши, я глянула на тонкі, наче павутина, смуги, що освітлювали темряву.

— Вона століттями плете там свої нитки. Так вона запрошує тебе до себе.

— І я мушу прийняти її запрошення? — я б ніколи не зробила і кроку в цю прірву, але одна з ниток уже повзла до мене.

— Не сьогодні. Аріана терпляча. Вона навчилася чекати. Але вона вимагатиме від тебе цього візиту. Зрештою, вона ж богиня.

— Ти вже був у неї?

— Вона б ніколи не впустила у свій палац чоловіка. Чоловіки її тільки зраджували й використовували для власних цілей. Ходімо далі. Ти мусиш розповісти історію до кінця, — він повів мене вздовж краю западини, яка повільно змикалася.

— Помішуючи зілля, Гвіон обпікся кількома бризками. Не замислюючись, він сунув пальці в рот, щоб угамувати біль, — продовжила я. — Так уся сила зілля передалася йому, а синові богині вже нічого не лишилося. Несподівано Гвіон почув усе, що відбувалося у світі, і збагнув усі таємниці сьогодення і майбуття.

Я глянула на Езру, який слухав мене, водночас озираючись довкола. Кущі повернулися, а тріщина зімкнулася. Цього разу жива огорожа була із заростей вовчих ягід, на яких пробивалися перші свіжі зелені листочки, ніби щойно настала весна.

Ми постійно звертали в інші коридори. І раптом почули тихий сміх, а за ним — звук, схожий на дзюрчання струмка.

— Ми колись звідси виберемося? — запитала я.

— Це вже залежить не від нас. Нашу долю вирішує Керідвен. Ми кинули їй виклик. Чим закінчується історія? — наполягав він, хоч і знав кінцівку.

— Гвіон розумів, як розгнівається богиня, оскільки вся її праця виявилася марною. Він заплакав, не уявляючи, що йому робити. Але з тими кількома краплями він отримав і дар перетворення, тому обернувся зайцем. Богиня ж переслідувала його у вигляді хорта. Гвіон перетворився на форель, а богиня — на видру. Він став горобцем, а вона — яструбом. Неважливо, яку подобу він приймав, богиня перекидалася на швидшу й сильнішу тварину. Зрештою, він перетворився на зернятко, сподіваючись, що богиня його не знайде. Але, зрозуміло, вона стала куркою і склювала його. Невдовзі після цього Керідвен завагітніла й за дев’ять місяців народила сина.

— Вона народила його й покинула, — тихо додав Езра. — Від батька з матір’ю він успадкував дар зміни зовнішності й так став першим демоном.

Лабіринт знову змінився. Я притулилася до Езри, коли кущі вовчих ягід зникли, а на їхньому місці з’явилися безмежно високі скляні стіни. Крізь сяйнисте скло я змогла зазирнути у приміщення. Зали, забиті книгами. Потім зали, забиті скарбами. Гори золота й дорогоцінного каміння. Поглянувши вгору, я прослідкувала рухом гвинтових сходів. І там були коридори з безліччю дверей.

— Що це все таке? — запитала я, затамувавши подих, поки ми проходили повз зал, повен кубків. Розкішні келихи для пиття були сусідами з непоказними кухлями.

— Увесь непотрібний посуд, який Артур наказав своїм лицарям зібрати, бо сподівався, що ті знайдуть Грааль.

— Як вони сюди потрапили?

— Не знаю. Можу лише здогадуватися.

— І? Які в тебе здогадки?

— Гадаю... — він зупинився. — Гадаю, Артур мріяв позбавитися свого спадку, випивши із Грааля.

— Своєї спадщини? Він син Ігрейн та Утера Пендрагона. Чого б йому цього позбуватися?

— Утер Пендрагон був наполовину демоном, ту саму кров успадкував і Артур. До чого відчував глибоку огиду.

Я глибоко вдихнула.

— Цього я не знала.

— Звісно, ні. Це не те, чим йому б хотілося ділитися із цілим світом. Його дружина — Гвіневра — знала про це і, звісно, Ланселот, його найкращий друг.

І чоловік, котрий любив дружину Артура. У Ланселота і Гвіневри так само не сталося хепі-енду, як і в Мерліна з Вівіаною.

— Артур так і не знайшов справжній Грааль, так?

Езра похитав головою.

— Не знайшов. Натомість він і його лицарі билися з демонами. Мені здається, він намагався перебити їх усіх до одного, бо не міг знищити ту частину, що жила всередині.

— А якби він знайшов Грааль, то зумів би викорінити демона всередині себе? — скептично перепитала я.

Езра замислився, одначе цілеспрямовано вів мене вперед.

— Батько Артура, Утер Пендрагон, у своєму демонічному образі перетворювався на пятиголового дракона. Не думаю, що такої спадщини легко позбутися. Навіть за допомогою магічного кубка.

— А Артур? Якої форми набував він?

— Не залишилося жодних свідчень. Він знищив усе, що натякало на його ваду. Не хотів, щоб його запам’ятали таким. Тому ж він навернувся до християнської віри й не зачав дитину із Гвіневрою. Хотів, щоб його рід обірвався.

— Він покарав дружину за те, що не приймав у собі самому. Нічого дивного, що вона закохалася в Ланселота.

Езра насуплено поглянув на мене.

— А ти іншої думки? — сердито запитала я. — У ті часи для жінки вважали жахливим бути безплідною і не подарувати королю спадкоємця. Для неї це, мабуть, було наче покарання шпіцрутенами¹⁵.

— Цілком можливо. Але він її кохав. Навіть дуже.

Езра — остання людина, з якою мені хотілося дискутувати про кохання і його неприємні наслідки.

— Чому він, до речі, призначив Мерліна радником, якщо так сильно ненавидів демонів?

— Бо від нього Артуру не треба було ховатися.

Я кивнула.

— От тільки якось тупо, що Артур завів сина від своєї зведеної сестри, — злісно зауважила я. — І його рід не вимер. Так йому і треба.

Езра тихо засміявся:

— Щось ми сьогодні трохи злі.

— А тебе це дивує, так? Твій друг-демон уже повідомив, що ти засунув мене в шухляду з написом «Ніжні дівчата», — відповіла я.

— Ні в яку шухляду я тебе не засовував, — зітхнув він. — Ти через це розлютилася? А ще ти здавалася мені хороброю, бо так боролася із хворобою. Зазвичай гарячка розвивається набагато швидше, ти ж знаєш.

Я кивнула.

— Але попри хоробрість і впертість, ти й ніжна теж. Узагалі не думаю, що це образа. Ти добра та співчутлива...

— Так-так. Годі вже, — я засміялася, що й у Езри викликало усмішку. — До мене дійшло. «Ніжна» — це суперкрута якість.

— Так і є, — тихо сказав він і поцілував мене у скроню. Однак почуття, які пробуджували його губи на моїй шкірі, були якими завгодно, але не ніжними.

Скляними стінами почали стікати краплі води, схожі на сльози, а недалеко від нас безшумно відчинилися двері, і яскравий промінь світла залив коридор.

Рука Езри міцніше стиснулася на моїх плечах.

— Зал Містерій. Він захотів, щоб ти ввійшла до нього вдруге, — у його голосі чулося здивування і переляк.

Від хвилювання в мене в животі все переверталося, варто було лише згадати, що відбувалося там, усередині, минулого разу. Однак я вивільнилася з його обіймів і пришвидшила крок, одночасно намагаючись заглушити в собі страх, що постійно зростав. Я сконцентрувалася лише на прямокутнику дверей.

— Ві! — зупинив мене Езрин крик, коли я до них дійшла. — Стривай!

Я повернулася до нього:

— Дай мені спробувати самій, — особливо великої надії на те, що він погодиться зробити так, як я просила, у мене не було. — Як ти сам помітив, зал відкрився саме для мене й дозволив зайти мені. Не тобі. Краще нам його не злити.

Езра стояв лише за метр позаду мене.

— Ти точно впевнена? Нам не обов’язково забирати ці предмети. Ми можемо битися з Регулюсом.

— Але тоді багато з нас загине, — Езра кивнув, не в змозі заперечити.

— Якщо Регулюс отримає дзеркало та кубок, а я врятую так хоч одне життя, то воно того варте.

Ми просто дивилися одне одному у вічі. І в його очах я бачила страх і тривогу.

— Якщо таки хочеш це зробити, то я чекатиму на тебе тут. Без тебе назад не піду. Без тебе я нікуди не піду.

— Обіцяєш? — а себе я запитала, чи навмисно його фраза вийшла двозначною.

— Обіцяю.

Усміхнувшись, я вдихнула на повні груди й переступила поріг. Першим, що я зауважила, стало те, що все мало геть інакший вигляд. Стіни були криваво-червоними і блищали, наче покриті золотавим лаком. Столи тепер стояли біля стін. Замість них у центрі приміщення лежала товста червона мотузка, складена у формі кола. У діаметрі воно сягало приблизно трьох метрів. Усередині кола хтось накреслив одну велику та три маленькі пентаграми. По одній на кожну сторону світу, до того ж найбільша з них позначала схід. Я нервово ковтнула. Магічне коло для непосвячених — дуже небезпечне чаклунство. Мій погляд ковзнув далі, вглиб кімнати. Ні темного кубка, ні дзеркала не видно. Великий азурит зник. На таке я не розраховувала. Мій чудовий план підкупу Регулюса провалився. На столах, як і раніше, лежали ґримуари, а потім на одній із книжок я виявила атам. Ритуальний кинджал був дуже гарно прикрашений. Якщо дорогоцінне каміння на руків’ї справжнє, то коштував він цілий статок. Чи можна ним утихомирити Регулюса? Якщо кинджал лежав у цій кімнаті, то він, без сумніву, повинен мати особливі сили. Я озирнулася на Езру, що застиг у дверях.

— Мені його взяти?

— Спробуй, — сказав він. — Тільки не заходь у коло.

— Може, прихопити якийсь із ґримуарів? Ми мусимо запропонувати йому більше, ніж один кинджал.

Езра похитав головою.

— Це не звичайні ґримуари. Вони належали відьмам або чаклунам, які присвятили себе чорній магії. У них повно проклять і заклять шкоди. Краще нехай залишаються тут.

Ну, якщо він так уважає... Я зосередилася на колі, розташованому між мною і столами. Шнур не змикався, залишаючи невеликий прохід — заклик зайти всередину. Заклик, на який я в жодному разі не поведуся. Щоб дістатися до цілі, треба його обійти. Я зробила крок, потім іще один, і раптом підлога в мене під ногами захиталася. Складалося враження, що вона хотіла мене зупинити й водночас заштовхнути прямо в коло. Я впала на коліна та щосили чіплялася пальцями за тверду кам’яну підлогу. Невидима сила тягла мене вперед. Ламаючи нігті, я намагалася чинити їй опір. Зуби я стиснула так, що аж стало боляче.

— Ві! — почувся крик Езри. — Швидко повертайся! — його голос, звучав так, наче він стояв не за два метри, а як мінімум за два кілометри від мене.

Я спробувала знову підвестися, але нічого не вдавалося. Краї мотузки розсунулися ширше. Коло збиралося впустити мене. Шнур почав звиватися, наче змія. Як паралізована, я дивилася на пентаграми, що загорілися. На лініях, які їх окреслювали, спалахнули язички полум’я. Мене різко смикнуло вперед. Зойкнувши від несподіванки, я сильніше вперлася долонями в камінь. Пальці зачепилися за стики між плитами. Позаду кричав Езра, але я не ризикнула б обернутися, адже треба було слідкувати за мотузкою. Зал Містерій зрозумів, що я збиралася щось відібрати, і заманив мене в пастку. Тіло шарпнуло ще раз. Я намагалася згадати заклинання, яке використовували, щоби зруйнувати силу магічного кола. Mémé навчила нас цього, бо іноді траплялося, що на волю відьми впливали подібною чорною магією. Зворотне заклинання відьми вивчали ще в дитинстві. Однак у мене в голові немов утворилася дірка, бездонна порожнеча. Перед очима збирався туман, а приміщення розпливалося.

Раптом у голові почувся голос Езри.

— Ві, — сказав він. — Зосередься. Опирайся. Я з тобою.

Як він це зробив? Мене знову шарпнуло трохи вперед. Тканина штанів порвалася, а кінчики пальців торкнулися шнура. Біль, який вогнем пронісся тілом, був невимовний.

У сотні разів сильніший за демонську гарячку. Мене затрусило від болю, і я скорчилася на підлозі. Усі кінцівки неконтрольовано смикалися, ніби я була одержима.

— Ві, — Езра здавався абсолютно спокійним. — Зосередься на тому, що відбувається в тебе всередині. Біль — лиш уява. Він нереальний.

— А відчувається дуже навіть реально, — процідила я. Мотузка обплела моє зап’ястя і поповзла рукою вгору, підтягуючи мене дедалі ближче. Ще всього кілька сантиметрів, і мої коліна торкнуться першої пентаграми. Шнур дістався шиї, обвився навколо й почав душити. У шкіру вп’ялися дрібні кристали. Тіло вкрилося потом. Зал карав мене за мої наміри. Обличчям щось потекло.

— Тобі треба зламати його силу. Якщо в тобі ще залишилася якась магія, зараз саме час її застосувати. Інакше загинеш. Зал перевіряє тебе. Він хоче знати, наскільки ти сильна.

Я вгризлася в нижню губу й відчула смак крові, а потім несподівано зашепотіла слова, яких mémé вчила мене на Відьминих скелях:

— Thelema, Thelema Agape.

Езра втягнув повітря.

— Молодець. Захищайся. Борися!

— Thelema, — повторила я спершу тихо, а потім голосніше. — Thelema Agape. — Поглядом я свердлила пентаграми. — Thelema Agape! — закричала я так голосно, як тільки була здатна, і кімната здригнулася від потужного поштовху. На мене посипалася земля.

— Ві! — заволав Езра. — Стоп. Припини.

Та я не могла. Знову і знову я вигукувала закляття, хоча мотузка й намагалася змусити мене замовкнути.

Полум’я, яке повторювало малюнок пентаграм, змінило колір. Яскраво-червоний, потім зелений, синій і жовтий. Кольори всіх стихій. Вогонь, земля, вода, повітря. І лише під кінець воно стало чорним. На шнур бризнули іскри, і той спалахнув. Я безуспішно намагалася збити полум’я. Вогонь вирував дедалі сильніше, але не перекидався на одяг. А потім пута на шиї ослабли. Я знову змогла дихати. Мотузка з огидним бульканням упала на підлогу й перетворилася на попіл. Вогонь згас. Я підвелася і, хитаючись, зробила крок до дверей. Езра із широко розплющеними очима стояв з іншого боку. І тільки тепер я зрозуміла, чому він не побіг до мене. Прохід зник. Там більше не було дверей — лише гладка скляна стіна. У паніці я кинулася намацувати ручку чи будь-який інший спосіб її розбити. У мене за спиною почувся скрегіт. Я обернулася. Стіни кімнати почали з’їжджатися, а підлога — розчинятися. Там, де ще зовсім недавно вона була, тепер роззявляла пащу безмежна темрява.

— Зал знову зникає, — почувся в голові голос Езри.

З мого горла вирвався сухий схлип. Воно горіло та дерло.

— Віанно, подивися на мене, — спокійно наказав Езра. — Ти не помреш там, усередині.

Я втомлено притулилася чолом до скла і притиснула до нього долоні.

«Ні, — подумала я, — таки помру, бо більше не можу». Мені хотілося просто звернутися клубочком і заснути. Заснути надовго — тепер це здавалося мені порятунком.

— Ві, — голос Езри пом’якшав. Став лагіднішим. Він уперся чолом із протилежного боку та приклав долоні до стіни навпроти моїх. Тільки тонке скло відділяло нас одне від одного. — Послухай мене. Щоб розбити це скло, тобі потрібен атам. Або ти йдеш назад і береш його, або телепортуєш. Але вирішуй негайно. Коли підлога розсіється, кинджал тобі більше не знайти. Опануй себе. Ти майже це зробила. Зроби це заради мене.

З останніх сил я всміхнулася йому, і він усміхнувся у відповідь. Найгірша причина, щоб боротися за своє життя. Якщо хочу вижити, то треба боротися за себе. За мене ніхто цього не зробить. Я ледве підвела голову, але навіть такий незначний рух завдавав болю. Де кинджал?

Тим часом підлога майже зникла. Щойно вона складалася зі стародавнього каміння, а тепер не було нічого. Стіни продовжували стискатися. Залишилося лише дві точки, де підлога досі існувала. Тут, де я стояла, і під столом, на якому лежали кілька ґримуарів і атам. Але й під столом підлога руйнувалася, як і піді мною. Коли вона остаточно зникне, я провалюся в цю безодню. І якщо не загину, то надовго перетворюся на частину лабіринту. Невже те саме відбувалося і з магістрами, про яких розповідав Езра?

Позаду мене благально шепотів Езра:

— Ти зможеш. Ти набагато сильніша, ніж думаєш. Заволодій ним. Покажи свої права.

Стиснувши руки в кулаки, я набрала повні груди повітря. Провал між мною і точкою, у якій лежав кинджал, надто великий, щоб перестрибнути. Я заплющила очі й зосередилася.

— Volanta, — пробурмотіла я притягальне заклинання і розкрила долоні. Зараз з’ясується, чи залишилося в мені хоч трішки магії. Усе, що існує, завжди складалося з однієї і тієї самої енергії. Кинджал і я відрізнялися лише формою, яку нам дали богині. Раніше я бачила цю енергію і була оточена нею. Заплутане переплетення барвистих доріжок вело до предметів, які я хотіла перемістити. Але поки я хворіла, усі ці кольори зникли.

— Volanta, — тонка пурпурна нитка мигнула та зникла.

— Volanta, — прошепотіла я ще раз, й енергетична нитка з’явилася знову. Тепер трохи товстіша. І вела вона від моєї руки безпосередньо до кинджала. Я повністю заспокоїлася, ігноруючи хаос довкола, і дивилася тільки на атам.

— Volanta, — промовила я востаннє й відчула себе могутньою.

У цей момент трапилося одразу кілька речей. Клинок піднявся і злетів у повітря, тоді як підлога під столом розчинилася. Стіл полетів у порожнечу. Атам помчав мені в руки, я схопила його руків’я, розвернула й ударила вістрям у скляну стіну. Звідти вгору й униз побігла тріщина, розгалужуючись і утворюючи нові тріщини, схожі на гілки дерев, а потім скло розлетілося на тисячі шматків. Підлога в мене під ногами зникла. На коротесеньку мить я зависла в повітрі, намагаючись знайти опору, перш ніж почала падати. Пальці Езри зімкнулися на моєму зап’ясті. Він міцно тримав і затягнув мене в коридор.

З гуркотом гримнули якісь двері, а підлога під нами завібрувала. Скляні стіни зникли. Ми лежали на м’якому мосі, і я намагалася повільно відновити дихання. Над нами височіла жива огорожа з барбарису. Співали птахи, пригрівало сонце. Езра так міцно стискав мене в обіймах, наче ніколи більше не збирався відпускати. І так само уривчасто дихав.

Я не впала в нікуди. Я тут, із ним. Його долоні гладили мене по волоссю і спині, судомно ковзнули під край моєї футболки, ніби йому обов’язково треба було доторкнутися моєї шкіри. Я уткнулася обличчям у вигин його шиї та ніжно водила руками по грудях, заспокоюючи і його, і себе саму. Потрібно було встати та піти звідси, але ніхто з нас не поворухнувся. Його дихання ковзнуло моїм обличчям, коли він припав губами до мого чола. Усередині все стислося. Що більше ми заспокоювалися зовні, то сильнішою була напруга всередині нас.

— Ві, — промовив він хриплим голосом. — Ніколи більше не смій наражатися на таку небезпеку.

Я поворухнула головою.

— Не буду, — я мусила стримуватися, аби не поцілувати його прямо тут і зараз. Натомість вдихнула запах Езри й відчула, як він здригнувся. Нам треба було обговорити те, що щойно трапилося, але я не змогла вимовити і слова. Його руки пробиралися далі під мою футболку, і я несвідомо притислась до нього ще більше. Я трохи підвела голову й накрила долонею його щоку.

— Езро, — прошепотіла я. Мені хотілося, щоб він торкався мене, щоб він цілував мене. Але тільки в тому разі, якщо зараз це матиме якесь значення.

Його темний погляд на мить затримався на моїх очах, а потім він плавно підвівся на ноги й допоміг мені піднятися.

— Тобі боляче?

Близькість і напруга випарувалися. Я похитала головою. — Більше не болить. Ні.

— Ходімо, — він м’яко взяв мої подряпані руки у свої. — Я виведу тебе звідси.

Так, розумно. Він не хотів мене цілувати, і я теж не мала цього хотіти. Роззирнувшись, я помітила у траві атам. Я обережно його підняла, і той ковзнув мені в руку, ніби там йому й місце.

— Ти колись чув щось про чорномагічний ритуальний кинджал? — запитала я Езру.

Той похитав головою:

— Мабуть, він належав комусь із чаклунів або відьом, засуджених за чорну магію. Їхні речі зберігаються в тій кімнаті.

— Тоді чому ініціація магістрів відбувається саме там?

— Бо це має нагадати нам і не дати забути, що є дві сторони — темна і світла. Бо треба перевірити, чи вистачить у нас сил протистояти темряві. Забереш атам із собою чи залишиш тут?

— Звісно, заберу. Зрештою, я важко за нього боролася.

— Так і є, — він погладив мене по щоці і знову взяв за руку.

Раніше ми цілу вічність плуталися лабіринтом у пошуках Залу Містерій. Зараз же залишилася одна-єдина доріжка, яка вела нас прямісінько до сходів у бібліотеку замку. У каміні досі горів вогонь, начебто нас не було лише кілька хвилин. Езра не випускав мою долоню і вивів мене назовні. Мабуть, відведе до Лорана й попросить його відвезти мене додому. Але я не хотіла йти. Місячне проміння просочувалося крізь вузенькі віконця над масивними вхідними дверима й заливало хол блідим світлом. На великому столі в центрі стояли свічки, але довкола не було видно жодної душі й панувала цілковита тиша. На мій подив, Езра не збирався виставляти мене, а потяг за собою в кухню на першому поверсі.

Мені там завжди подобалося. Це царство Аделаїзи. У повітрі витав аромат пирогів і кави, трав і спецій. Посередині стояв довгий стіл, за яким я так часто сиділа й розповідала Аделаїзі про своє нерозділене кохання до Езри. Його кухарка слухала мене, гладила по голові й намагалася втішити смаколиками. Зараз Езра посадив мене на одну з лав, які стояли обабіч столу, і витяг із шафи рушник для посуду. Потримавши його під струменем води над раковиною, він підійшов до мене. Я поклала атам на стіл.

— Посидь спокійно, — наказав він і сів навпроти так, що лавка опинилася в нього між ногами.

Я думала, він подбає про мої руки, та він обережно провів вологим рушником мені по щоках.

— Ти що робиш?

Езра ввімкнув лише дві настінні лампи, але коли прибрав рушник від мого обличчя, на тканині виразно виднілися червоні сліди.

Я ахнула:

— Що це? — коли це я встигла поранити обличчя? Не могла пригадати.

— Ти плакала кров’ю, — пояснив Езра хриплим голосом, підвівся, щоби сполоснути рушник, і відразу повернувся назад. — У тебе на шиї синці від шнура. Твої сестри мене вб’ють, — він узяв мене за підборіддя й повернув мою голову, щоби краще бачити. Знову дбайливо провів пальцями по моїх щоках та очах. — Ніколи в житті мені ще не було так страшно, — тихо промовив він. — Стояти з іншого боку й не мати змоги зробити хоча б щось...

— Вибач.

Він різко засміявся.

— Ти не маєш перепрошувати. У всьому, що трапилося сьогодні ввечері, винен я. Не можна було дозволяти тобі, але я ніколи не міг ні в чому тобі відмовити.

— Ти завжди дозволяв мені тільки те, що, на твою думку, пішло б мені на користь.

— Бо хотів тебе захистити.

Так, саме цього він і хотів, і я однаково любила й ненавиділа це.

— Тепер тобі не потрібно це робити.

— Не знаю, чи зможу припинити.

— То постарайся. Я виросла, Езро.

Я подалася до нього, коли він узяв мої руки у свої.

— Ти отримала кинджал, — несподівано змінив він тему. — Ти винесла його звідти.

Я з благоговінням подивилася на атам.

— І твоя магія не зникла. Думаю, це ти теж довела.

— Цього разу це справді була я, правда? Кинджал мені підкорився.

Езра кивнув, погладив кісточки моїх пальців, і я тихо засичала. Він підняв долоні вище й оглянув їх.

— Дуже боляче?

— Терпимо. Гадаєш, нам вдасться задовольнити Регулюса кинджалом? Це не кубок і не дзеркало, але, можливо, він його прийме. На жаль, мені доведеться визнати, що ти маєш рацію, та зала... Загалом, не думаю, що мені вистачить сміливості ввійти туди ще раз. Я так злякалася.

— Ми запропонуємо йому кинджал, — Езра підніс мої долоні до губ і поцілував подряпини на подушечках пальців. Я не відняла руки. Тупий біль у тілі зник. Він опустив мої кисті тільки після того, як перецілував кожен палець, і на обличчі в нього тінню промайнули докори сумління. — Я думав, що втрачу тебе. Одна думка про це була жахливою, — його погляд застиг на мені, і перш ніж я встигла щось відповісти, він нахилився до мене. Обличчя торкнулося тепле дихання. Його губи ніжно накрили мої. Спочатку я практично не відчувала дотику. Тільки поколювання в устах. Езра поцілував мене. Я завмерла, аж поки перший шок не змінився жаром, який змусив мене розтанути. Я обвила рукою його шию. Він застогнав, і поцілунок став наполегливішим. В Езри був смак віскі, чогось солодкого й того поцілунку, який він подарував мені так давно. Езра губами ковзнув уздовж моєї щоки до шиї, а потім до горла. Усе моє тіло реагувало на ці обережні рухи. Такі невагомі, і здавалося, що в мене на шкірі лише його подих. На мить він відсторонився від мене й зазирнув у вічі, ніби питаючи, як я ставлюся до того, що він робить. Езра дозволив мені побачити все. Його розпач, жаль, страх і насамперед його бажання. Жовна в нього на обличчі заходили, наче він боровся із собою, аби не накинутися на мене. А я мріяла, щоб він не стримувався і тим самим розвіяв усі мої сумніви. На цей раз поцілунок означатиме більше. Набагато більше. Тож я обережно кивнула.

Він узяв моє обличчя в долоні, і тепер поцілунок був уже не ніжним, а таким пристрасним, що з легкістю стер спогади про останню годину. Цього поцілунку я так довго чекала, мріяла про нього. Знову і знову. І я відповіла на нього з усією любов’ю, яку притлумлювала в собі з моменту повернення. Я подалася до нього й цілувала кожну точку, до якої могла дотягтися. Його губи, щоки, повіки та шию. Поки я поралася з ґудзиками в нього на сорочці, його руки гладили голу шкіру в мене на спині. Наші роти й руки вийшли з-під контролю. Світильники заморгали і зрештою повністю згасли. Я хотіла його. Я кохала його. У цьому ніколи нічого не зміниться. Губи Езри вигнулися в усмішці, наче я промовила останні слова вголос. Його руки лягли на мою талію і потягли мене до нього на коліна. Він поцілував лінію мого підборіддя, і я тихо зітхнула. А в нього вирвався неголосний хрип, коли я нахилилася й поцілувала ямочку на його шиї, мандруючи губами все нижче. Цей звук проникнув у кожну клітинку мого тіла. Піднявши голову, я лизнула його нижню губу. Не обережно, не боязко, а вимогливо. Хватка на моїй талії посилилася. Запустивши пальці в його волосся, я розтулила рот, щоби впустити його язик. Езра хотів мене, але в цих поцілунках відчувалося щось більше. І це «більше» я відчувала на своїй шкірі та губах. Наші язики переплелися. Його пальці ковзнули по моєму животу й нарешті по моїх грудях. Тихо застогнавши, я притиснулася до нього ще сильніше.

— Езро, — нас перебив теплий м’який голос, й Езра здригнувся так, наче його вдарили. Знявши мене зі своїх колін, він відсахнувся від мене, застебнув сорочку і встав. Усе це сталося так швидко, що я навіть не встигла зорієнтуватися. Коли запалилося світло, його обличчя вже стало беземоційною маскою. Неважливо, що він щойно відчував, від цього не лишилося і сліду.

Я приголомшено підвела голову й облизала губи. У дверях стояла жінка. Але не просто якась там жінка, а найвродливіша жінка, яку я коли-небудь бачила. Пряме вугільно-чорне волосся спадало їй на груди і спускалося до стегон. Висока, з тонкою талією та округлостями в потрібних місцях. Шкіра кольору кави з молоком, а зелені очі нагадували єгипетську кішку. На її губах заграла усмішка, коли вона попливла до нас.

— Добрий вечір, — люб’язно привіталася зі мною вона, поклавши долоню на Езрину руку. — Тебе довго не було. Я не знала, що ти чекаєш гостей. Не хочеш нас познайомити?

Я часто боялася. І це не дивно, зважаючи на всі ті речі, які зі мною трапилися. Усе те, що я вже втратила. Але зараз мене охопив такий первісний жах, що я готова була захитати головою.

«Не представляй мене, — хотіла сказати я. — Я не хочу знати, хто вона». Але я мовчала. Я підвелася на тремтячих ногах, змушена триматися за стіл. Кожен, хто побачив би їх разом, зрозумів, яку роль відігравала ця жінка в житті Езри. Мала б відігравати. Нарешті його нещодавній розпатланий вигляд і скуйовджене волосся набули сенсу. І нерішучість Жака, коли я намагалася пройти до нього. Мене знудило, та я ще сподівалася, всупереч здоровому глузду, що помилилася... Я зробила від них крок назад, потім іще один. Якщо й існували ідеальні пари, то зараз одну з них я бачила перед собою.

— Вего, — сказав Езра, тримаючись підозріло натягнуто, — це Віанна Грандьє. Я знайомий із її сім’єю. Вони із сестрами провели кілька років у Гластонбері й нещодавно повернулися. Віанно... — він зробив коротку паузу й ковтнув, — ...дозволь представити. Вега де Маскун, — наступна пауза тривала ще трохи довше. Він знову ковтнув, — дівчина привітно й очікувально всміхалася. — Моя наречена. Ми одружимося за два дні до літнього сонцестояння.

Це був навіть не ляпас. Це було набагато більше. Його фраза отруйною хмарою повисла в повітрі, видираючи серце в мене із грудей жорстокіше, ніж це вдалося б якому-небудь демону. Його наречена. Ця ідеальна жінка — його наречена. Езра заручений, однак, щойно цілував мене так, ніби від цього залежало його життя. Але воно не залежало. Він одружується. З іншою жінкою. Дивовижно, проте я не відсахнулася, не закричала на нього, не втекла й навіть не вдарила його. Мить просто застигла. Я наче збоку дивилася на саму себе, що стоїть у рваних джинсах, стоптаних кедах, брудній футболці та зі скуйовдженим волоссям. А навпроти стояли ці двоє, гарні та бездоганні, наче зійшли з обкладинки модного журналу. Розум підказував, що це не мало жодного значення, але почуттям було байдуже. Ця чудова дівчина — його наречена. Він одружиться з нею і заведе дітей. Вона справжня жінка, а не дівчисько, яке обожнювало його з юних років. Кінчики пальців закололи.

— Дуже приємно, — надтріснутим голосом видавила я.

Вона велично кивнула й опустила голову на Езрине плече.

— Я поки що мало знайома із друзями Езри.

Треба забиратися звідси, доки я не втратила самовладання. Щойно його губи торкалися моїх. Він обіймав мене так, як не обіймають друзів сім’ї. На мене накотило крижане тремтіння. Про що він думав? Він заручений.

— Мені треба йти, — так стримано, як тільки змогла за цих обставин, я розвернулася і пройшла до дверей, які вели на город.

Крізь дірку в паркані пролізу у двір замку. Я молилася, щоб Аделаїза не замкнула двері. Коли я взялася за ручку, пролунало клацання, і вони відчинилися. Я вдихнула тепле повітря. Горло горіло від недавніх криків у лабіринті та сліз, які намагалися пробитися на волю. Тим часом на вулиці вже стемніло. Їхати в такій темряві небезпечно, але мені треба піти. Негайно. Поколювання в пальцях посилилося, варто було мені ступити на вкриту мульчею¹⁶ стежку, по різні боки якої росли розмарин і чебрець. На темний ґрунт грядок переді мною впала крапля води.

— Віанно! — почула я здалеку оклик Езри.

Я зробила крок. Іще крапля. Ця була великою, важкою та об’ємною. Ще одна й іще.

— Ві, ти там не вийдеш! — у вухах у мене шуміло, немов у голові ось-ось вибухне буря. Лютий порив вітру розкуйовдив волосся, рвонув одяг і прибив рослини до землі. Мені треба додому. До сестер. Як під примусом, я знову озирнулася. Езра та його наречена стояли біля дверей. Він обійняв її однією рукою. Мене він теж завжди захищав, і це взагалі нічого не означало.

— Мої вітання, — промовила я ніби не своїм голосом. Він звучав глухо й нижче за мій власний.

— Бажаю вам щастя, — слова відчувалися на язику наче бите скло. Падало дедалі більше крапель. Езра дивився на мене. В очах у нього відбивалося одне почуття. Каяття. Він жалів, що поцілував мене. Усвідомлення цього вже навряд чи могло зробити біль іще сильнішим. Загриміло. Я кивнула дівчині на прощання. Вона не знала мене й нічого не знала про мене. Хіба що він розповідав їй про маленьку дурну відьму, яка бігала за ним. У небі спалахнула блискавка й осяяла всю сцену примарним світлом. Позаду Езри й Веги з’явилися Жак з Аделаїзою. Кухарка похитала головою і прикрила рота долонею. На обличчі її читався жах. Їй завжди було відомо, що означав для мене Езра. І вона не могла не знати про ці заручини. Усі вони знали, але ніхто нічого мені не сказав. Мене охопила холодна лють. Вона підіймалася й пінилася, як море під час урагану. Те, що я відчувала зараз, я не відчувала ніколи раніше. Наче я більше не господиня власних почуттів. До цього долучалися ще сором, безвихідь і смуток. Бездонний смуток. Щойно я знову його втратила. Остаточно. Я подивилася на свої пальці, які він нещодавно стискав і цілував. На тильному боці моїх долонь затанцювали крихітні язички полум’я, які дощ погасити не міг. З кутика ока скотилася сльозинка. Така гаряча, що обпекла шкіру на щоці. Може, я досі плакала кров’ю? Другий удар грому розрізав ніч, труснувши замок до самих підвалин.

— Нехай богині дарують захист вам і вашому союзу, — витиснула я із себе наше традиційне привітання. А потім небеса нарешті розверзлися. На мене ринув потік води.

— Віанно! — долинали до мене Езрині вигуки. — Зупинися! Повернися в замок!

Нізащо. Ніщо не змусить мене знову переступити поріг його будинку. Він сказав мені більше не приходити, але я однаково прийшла. По суті, усе, що тут відбувається, — моя провина. Я пришвидшила крок. Гарячі, солоні сльози продовжували стікати щоками, змішуючись із дощем. Я нічого не бачила перед собою навіть на відстані витягнутої руки, проте замок я знала як свої п’ять пальців. Із горла рвалися ридання, але я щосили стримувала їх.

Буде тільки гірше, якщо дозволити їм звільнитися з моїх легень. Протиснувшись у вузьку щілину в огорожі, я вибралася у спорожнілий замковий двір. Сподіваюся, Лоран досі чекає мене біля воріт.

— Віанно! — ревів мені вслід Езра. — Будь розважливою! Зупинися!

Розриваючись од люті, я зупинилася й повернулася до нього. Він справді побіг за мною. Але я не мала щодо цього жодних ілюзій. У нього на обличчі з’явилося полегшення, коли я послухалася. Якусь мить ми просто дивилися одне на одного. Вітер жбурнув мені волосся в обличчя, і хотілося вірити, що Езра не помітив моїх сліз. Я притиснула руку до грудей, бо було так боляче.

— Тримайся від мене якомога далі, — попередила його я, коли він обережно наблизився. У мене перед очима звилася мерехтлива зелена стіна. У мені здіймалися темні хвилі енергії. Здавалося, що вони виходять прямо із землі. Я не хотіла відчувати те, що відчувала. Злість, гнів і нескінченну ненависть. На нього, на ту жінку й на весь світ. Полум’я на моїй шкірі спалахнуло яскравіше. Мене почало трясти. — Зупинися!

Він зробив іще крок.

— Віанно, мені жаль, — попри бурю, я аж надто чітко розчула його слова. — Я хотів би, щоб ти дізналася про це по-іншому.

Знову крок, такий обережний, наче він підкрадався до звіра. До звіра, якого намагався змусити повірити, що той може йому довіряти, щоб потім замкнути тварину у клітку. — Я мусив тобі сказати. Я хотів...

Я забрала руку від грудей.

— Ні, — застерегла його востаннє.

Почулося шипіння, і я повернула голову в бік, звідки долинав звук. За три чи чотири метри позаду Езри стояв чорний, наче смола, леопард. Утім, він був значно більшим, аніж звичайні леопарди. Мокре хутро огортало темно-червоне миготіння. Коли він розкрив пащу й загарчав, з’явилися довгі ікла. Якщо я ще сумнівалася, що саме мені там загрожувало, то всі сумніви розвіялися, варто було побачити, як у золотистих очах спалахнув вогонь.

— Ві. Будь ласка. Будь розважливою. Залишся. Те, що між нами...

— Nocere, — прошепотіла я і викинула вперед обидві руки. Стрімкий потік темного повітря влучив у леопарда, якого відкинуло назад і закрутило над брудною землею, а наступний повітряний удар отримав Езра. Він був не таким потужним, але його вистачило, щоб Езра похитнувся. Він скривився від болю і застогнав. — Нас ніколи не існувало. Ти так часто давав мені це зрозуміти, а я просто не хотіла це приймати.

РОЗДІЛ 12

Я різко розвернулася і помчала до сторожки. Лоран стояв біля дверей і витріщався на мене.

— Я хочу додому.

— Я тебе відвезу.

Оскільки все інше здавалося нерозумним, я кивнула. Навіть вимагати від нього такого було легковажно. Мені треба було затриматися в замку й перечекати бурю. Та я не могла.

— Ви залишитеся тут! — кричав нам услід Езра, проте Лоран уже відімкнув двері, і я пройшла повз нього. Звідний міст іще не підняли. Ми кинулися до машини, і я відчинила пасажирські двері. Лоран застрибнув на сидіння водія. Тремтячими пальцями, коли він завів двигун, я ввімкнула пічку. За нами спалахнули фари другого автомобіля.

— Ескорт, — пояснив Лоран.

А він таки був необхідний. Дощ падав настільки сильний, що закривав усе, наче пеленою. Якщо серед дерев причаївся один демон чи сотня, ми й не помітимо. Стерши з обличчя сльози та краплі дощу, я уткнулася чолом у коліна. Живіт і груди боліли просто жахливо.

— Я збирався тобі розповісти, — почулися Лоранові слова. — Ось тільки не знав, коли та як.

Піднявши долоню, я дала йому знак замовкнути. Вислуховувати це зараз я не могла, а співчуття не хотіла. На якийсь час я просто завмерла в такій позі. І лише коли була впевнена, що не зірвуся, випросталася.

— І давно? — майже беззвучно запитала я, коли ми минули ліс.

— Незадовго до того, як ви повернулися, він оголосив про заручини своїм лицарям. Загалу це невідомо, — автомобіль наїхав на вибоїну, і Лоран міцніше стиснув кермо, аби не втратити керування. Від такої кількості води на дорозі шини буксували.

— Звідки вона? — я просто мусила запитати, хоча для мене це була суцільна каторга.

— З Маскуну. Її батько — наймогутніший демонський князь після Регулюса. Його звати Альтаїр де Маскун.

Мені забракло повітря.

— Він одружується з демоницею? Як він може? — не думала, що щось шокує мене сильніше, ніж новина про заручини.

— Може, він її кохає? — голос Лорана прозвучав серйозно та твердо. Із тим самим успіхом він міг пустити мені в серце одну зі своїх мідних стріл — такий біль завдавали його слова.

«Може, він її кохає». Звісно. Демониця неймовірно красива, а Езра практично визнав, що доля демонів йому небайдужа. Я просто неуважно слухала. Тоді для чого поцілунок? Чому він пішов зі мною в лабіринт? Чому не наполіг, щоб я відразу пішла? Адже цілком очевидно, що я завадила їм із нареченою.

— Альтаїр пообіцяв підтримати його в битві з Регулюсом. Як другий союзник. Але поставив умову — Езра мусить одружитися з його дочкою Вегою, — сказав Лоран настільки тихо, що я ледве розбирала його голос за шумом двигуна. — Цей зв’язок забезпечить Езрі допомогу двох найбільших князівств Керісу: Маскуну та Коралісу. Вони наш єдиний шанс проти Регулюса. Ти й сама знаєш, що в нас недостатньо магічно обдарованих, яких можна відправити в бій.

— Тоді йому доведеться з нею одружитися, — сказала я. І ці слова розбивали мені серце.

— Вона мила, — витиснув Лоран. — І для неї це, мабуть, також нелегко.

— Лоране, я більше нічого не хочу про неї чути, — ми доїхали до нашого будинку. Друга автівка загальмувала позаду, і я, не чекаючи відповіді Лорана, вистрибнула із салону. На нас миттю нахлинула злива. Грім і блискавки розривали ніч на шматки. Місяць і зорі зникли за хмарами. Як на мене, то нехай цей дощ змиє все. Замок, Броселіанд, Джерело Керідвен, Езру та його наречену.

Еме відразу кинулася до мене. Їй вистачило одного погляду на мене, щоби зрозуміти, що сталося щось жахливе. Дбайливо обійнявши, вона повела мене на кухню. Маель сиділа за столом. Але вона була не одна.

— Констанс, — здивувався Лоран. — Що ти тут робиш? Чому ти не вдома? Щось із дитиною?

Тендітна дівчина з величезним животом підвелася. Її коротке світле волосся стирчало навсібіч.

— З малюком усе гаразд, ідіоте, — вона вперла руки в боки. — Я тут, щоб розповісти твоїй найкращій подрузі, що Езра заручився, бо ти ж для цього надто боягузливий, — вона перевальцем підійшла до мене. — Однак, бачу, спізнилася.

На минулому тижні я кілька раз бачилася з Констанс, коли заходила до неї з Маеллю. Нагод сказати було чимало. Чому саме зараз?

— Вона щойно познайомилася з Вегою, — сказав червоний як буряк Лоран, а Еме ахнула.

Маель дістала плед і замотала мене.

— Спасибі, що привіз її, — звернулася Еме до Лорана. — Нам треба привести її до тями, щоб дощ припинився.

Я відчула на собі їхні стурбовані погляди.

— Усе гаразд, — пробурмотіла я, але ніхто мені не повірив.

— Тобі потрібна гаряча ванна, — розпорядилася Еме. — Їдь у замок, — знову звернулася вона до Лорана, — і передай Езрі, аби надалі не наближався до Віанни.

— Передам. Ходімо, — він простягнув дружині руку. — Їдьмо додому.

— Ви впораєтеся? — запитала Констанс. — Може, мені теж лишитися?

Маель похитала головою, і я була їй за це вдячна. Ми почекали, поки двері за ними обома зачиняться. Еме ні на секунду не зводила з мене очей. Мені б дуже хотілося заявити, що не потребую уваги сестер. Але це було би брехнею. Маель з Еме — моя сім’я, і в той момент, коли померла моя остання надія, я раділа, що маю їх. Тому я дозволила Маелі відвести себе у ванну. Вона запалила пахощі. Теплий трав’яний запах копалу, чебрецю і шавлії очищали приміщення і проганяли темну енергію, що покривала мене. Потім сестра насипала сіль для ванни. Кімнатою поплив аромат лаванди та меліси, а коли я опустилася у воду, заспокійливий і розслаблювальний ефект трав огорнув мене. Буря в моїй душі поступово стихала. Відчувши зміну енергії, Маель прошепотіла молитву-подяку Керідвен. А потім присіла на край ванни й поклала на поверхню води гілочки розмарину. Зазвичай розмарин використовували від печалі та туги, але не впевнена, що сьогодні він мені допоможе. Мій світ щойно остаточно розсипався. Я сумно їй усміхнулася.

— Ти маєш повірити в новий початок, — із незвичайною обережністю дорікнула мені сестра. — Відпусти його, Віанно. Він зробив свій вибір. І не на твою користь.

На цей раз її обережність протрималася дві секунди. На щастя, деякі речі ніколи не змінюються. Я не змогла їй відповісти. Тому, зробивши глибокий вдих і затримавши подих, я з головою пірнула під воду. Русяве волосся піднялося над обличчям, наче покривало. Він зробив свій вибір, і не на мою користь. Так багато років я кохала цю людину. Так довго він володів усіма моїми думками й емоціями. Навіть тоді, коли я наказувала собі не думати про нього. Тепер це в минулому, але замість того, щоб розлютитися, я відчувала лише порожнечу. Виринувши, я вдихнула запах деревної смоли. Він розтікався всім тілом.

— Consiliacus, — сказала Маель, відчиняючи вікна, щоб темна енергія покинула будинок, і нарешті подала мені пухнастий рушник. — Я принесу тобі піжаму, а потім ти поспиш. Ранок покаже, що вечір не скаже, — типова мудрість відьми-травниці. У їхньому уявленні все зростало й зацвітало. Або відцвітало й умирало. Такий цикл часу та світу, це стосувалося абсолютно всього, навіть почуттів.

Знизу долинув дзвінок нашого старомодного телефона. Я зрозуміла, хто дзвонить, ще до того, як Еме підняла слухавку.

— Вона дісталася додому, — сказала вона. — Усе добре.

Йому не можна більше сюди дзвонити. Чому він однаково це робить і звідки я взагалі знала, що на іншому кінці дроту саме він?

Наступні слова видалися просто приглушеним бурмотінням. Еме поклала слухавку, і на сходах почулися її кроки. Я швидко загорнулася в рушник.

— Езра дзвонив, — ввійшовши, мимохідь згадала вона. Тоді зробила невеличку паузу. — Хотів знати, чи добре ти дісталася. Він лютує.

Зрозуміло, що лютує.

— Я більше не поїду до замку. Без запрошення, — і з запрошенням теж ні. Про що я тільки думала?

— Так буде найрозумніше, — Еме окинула мене скептичним поглядом.

Повернулася Маель і простягла мені піжаму. Я вдяглася, обгорнула рушником вологе волосся і пішла у свою кімнату.

— Заварю чай, — пробурмотіла Маель, — а тоді займемося твоїми ранами.

Еме пішла за мною.

— Так і знала, що щось таке трапиться. Що він знову розіб’є тобі серце. Треба було заборонити тобі їхати до нього.

Я б із величезною радістю побула зараз сама, але ні Еме, ні Маель не дадуть мені спокою, доки не дізнаються, що саме трапилося в замку.

— Хай там що, тепер із цим покінчено. Він заручений, — голос Еме став жорстким. Між нами лише чотири роки різниці, але іноді здавалося, що сорок. Її душа, судячи з усього, набагато старша за мою, бо вона значно розсудливіша. Чи підозрювала вона, що діялося в мене всередині? Мабуть, ні. Вона стримана, урівноважена та розважлива. Без неї наше життя було б суцільним хаосом. Маель — повна її протилежність: галаслива й неприборкана. Але від відьми, народженої під знаком Водолія, ніхто іншого й не очікував. Я за гороскопом Скорпіон. Пристрасна, вимоглива і — як показав сьогоднішній вечір — надто ревнива.

— Подібне ніколи більше не має повторитися, чуєш? — сказала Еме сердито й водночас злякано.

І не повториться. Я сіла на табурет перед своїм трюмо. Еме стала в мене за спиною і зняла з голови рушник. Потім узяла щітку й почала розчісувати моє волосся. Вона робила так уже тисячі разів, проте сьогодні це відчувалося по-іншому.

— Хочеш про це поговорити? — наші погляди зустрілися у дзеркалі. Власне, я не хотіла, але я винна сестрам правду. Краще із цим покінчити.

— Коли я недавно відвозила Калеба, — почала я, — через Езрин кабінет я потрапила у Ґламорґан. Там для мене відкрився Зал Містерій і темний кубок спробував заволодіти моїм розумом. Мені вдалося зруйнувати закляття. Але коли тобі недавно прийшло видіння про Регулюса та його прагнення заволодіти магією, мені спало на думку, що, можливо, він хоче ті чорномагічні предмети.

Еме дивилася на мене круглими очима. Маель завмерла у дверях із чашкою чаю в руках і з приблизно таким самим збентеженим виглядом.

— І як тобі це вдалося? — тихо промовила вона, увійшовши до кімнати. — Ти не можеш перемогти темний кубок.

— Я і сама знаю. Там лежало дзеркало, Езра називав його Дзеркалом Спогадів, воно допомогло мені. Заклинання нейтралізували одне одного, і я втекла.

— А нам ти не розповіла тому, що ми тобі ніколи не дозволили б іще раз поїхати в замок, так? Ми хотіли, щоб ти поговорила з ним, — розлючено мовила Еме. — Яким же був твій план?

— Я хотіла переконати Езру віддати Регулюсу ті речі, щоб він підписав Пакт.

— І, припускаю, Езра не хоче йому їх віддавати, бо з ними Регулюс стане надто могутнім? — уже менш сердито запитала Еме. — А демон зміг би ними заволодіти?

— Не знаю. Якби вони його знищили, то це ж навіть краще, — тихо відповіла я. — Тоді ми б його позбулися. На жаль, наш план не спрацював.

— Що саме трапилося? — Маель поставила переді мною чай і сіла на ліжко. У ніс ударив запах ромашки. — Зараз ми хочемо знати всі подробиці.

— Спочатку Езра, звісно, впирався, але потім я все ж вмовила його пошукати зі мною Зал. Для Езри він відкрився лише раз, для його ініціації. І жодного разу після неї. Навіть якби він захотів, то не зміг би віддати Регулюсу кубок і дзеркало.

Маель тихо вилаялася, утім, це було адресовано не мені.

— Він відмовлявся, — додала я на його захист. — Але я не відступала.

Погляд Маелі буквально іскрився.

— Ми б не опинилися зараз у таких неприємностях, якби він відправив тебе додому. Як він узагалі міг погодитися брати в цьому участь?

— Я сказала, що він мені дещо заборгував. Ну, ви розумієте, бо він жодного разу не дався чути. І, крім того, коли я вперше ввійшла до тієї зали, то відчула власну магію. Мені необхідно було з’ясувати, реальна вона чи це лише моя уява.

— А цей ідіот ніколи не вмів тобі ні в чому відмовляти, — у майбутньому Езрі краще остерігатися Маель.

— Ви обидві уявлення не маєте, як це — бути відьмою без сили. Чисто теоретично я сама не можу навіть у сад вийти, бо без магії стаю легкою здобиччю для будь-якого демона.

Маель здавалася пригніченою, а Еме погладила мене по руці.

— Я подумала, що це мій шанс.

— Звісно, — сказала Еме. — То що ж сьогодні трапилося?

Глибоко зітхнувши, я переказала їм, як ми з Езрою блукали Ґламорґаном і знову знайшли ту кімнату, розповіла про магічне коло і як я могла загинути, якби мені не допоміг атам. Розказала їм, як Езра обробляв мої рани й раптово з’явилася Вега. Єдине, про що промовчала, — це як ми торкалися одне одного, як Езра обіймав мене, як спочатку цілував мої пальці, а потім і вуста. Від одного спогаду в мене запаморочилася голова. Усі останні роки я чекала цього та сподівалася, й ось отримала та відразу втратила. Мене охопили виснаження і втома. Він заручений і, попри це, так до мене торкався. Я просто не могла цього зрозуміти. Так багато людей знали, і ніхто мені нічого не сказав.

— А тепер я б хотіла поспати, — якщо зараз розревуся, краще бути самій.

— Зараз, — сказала Маель, проігнорувавши Емене похитування голови. — Треба ще поговорити про негоду. Як ти це зробила?

Я наморщила лоб.

— Ти про що? Почався дощ. Це ж звична річ для цієї пори року.

— Це не звична негода. Це була чиста магія, — сказала Еме.

Я відчайдушно замотала головою, коли зрозуміла, що вони мали на увазі.

— Це не я, — на скронях виступила крапелька поту і скотилася вниз, долоні стискалися та розтискалися. Не могла ж я спричинити грозу. Неможливо. Мої чаклунські здібності згасли. Випарувалися. Згоріли в гарячці. Я зовсім ні на що не здатна. У легенях забракло повітря. І раптом серце забилося вдвічі частіше, а за вікном блиснула сліпуча блискавка. Енергія. У Залі Містерій я побачила нитки енергії. Магією притягнула до себе атам. Шпурнула потік повітря в того леопарда й Езру. Я... я... влаштувала цю жахливу бурю — своєю померлою, власне, уже відсутньою магією. Вона повернулася! Це було все, про що я мріяла. Але не так. Я не хотіла повернути її таким темним, жахливим способом. Це неправильно!

— Не хвилюйся, — сказала Еме. — Тобі треба заспокоїтися. Ми з усім впораємося.

Маель іще раз вилаялася, встала й підійшла до мене. Потягнувши за руку, сестра відвела мене до ліжка. Перед очима все миготіло. Почувся гуркіт грому. Від його сили здригнувся весь будинок. Забрязкали шибки, і десь якась навіть розбилася.

Маель вклала мене в ліжко й укрила ковдрою. Еме взяла мене за руку, і я міцно її стиснула. Потім я відчула пальці Маелі в себе на скронях.

— Принеси срібну баночку, яка стоїть у мене на тумбочці, — попросила вона Еме. — Ти знаєш, про що я. Швидше.

Зір у мене розпливався все сильніше, хоча я розрізняла неясні обриси силуетів, що зібралися навколо мого ліжка. Духи моїх предків-відьом виповзали зі своїх сховків. Деякі співчутливо всміхалися, інші хитали головами та морщили носи. Вони про щось перешіптувалися.

— Надто багато емоцій, — тільки й розібрала я.

Дух mémé сів на ліжко й погладив мою долоню:

— Це скоро мине, маленька.

Еме повернулася з баночкою і простягла її Маелі.

— Зникніть, — наказала вона духам. — Не будьте такі, бляха, цікаві. Їй через вас дихати нічим.

Я заплющила очі, коли Маель почала втирати мені у скроні мазь. Як принизливо. Я знову в ліжку, а сестри мене доглядають. Більше ніколи в житті я не хотіла переживати нічого подібного. З кутика ока скотилася сльоза. Моя магія повернулася. Мені варто було б радіти.

— Ей, — тихо промовила Маель, узявши мене за ліву руку. Вона ретельно втерла мазь у рани, а потім зайнялася синцями в мене на шиї. — Ти навчишся із цим жити. Ми не можемо змусити когось нас полюбити. Буде нелегко, але ти впораєшся. Ти вже багато із чим давала собі раду. — Від її слів я ще дужче розплакалася. Чому я більше не така, як мої сестри? Вони ще жодного разу не закохувалися. Маель фліртувала з кожним хлопцем, який наближався до неї, але це взагалі нічого не означало, а Еме чоловіків просто ігнорувала. Їм нізащо не зрозуміти, якою загубленою я почуваюся.

— Я його забуду, — тихо сказала я, і Маель зітхнула.

Еме сіла поряд зі мною на ліжку й почала в’язати. Нічого не змінилося. Наче я грала в «Монополію» і знову потрапила до «В’язниці». Я знову бідна хвора Віанна, за якою потрібен особливий догляд.

— Я хочу побути сама, — попросила я. — Будь ласка, йдіть. Вам не обов’язково тут сидіти.

— Ти впевнена? — запитала Маель.

— Ідіть, — прогарчала я.

Вони обмінялися поглядами, проте вийшли з кімнати. І залишили двері трохи прочиненими. Не знаю, чому цей факт мене так сильно розлютив. Але в мені просто закипів гнів. Із гучним стукотом двері зачинилися. Моя магія повернулася. У цьому немає сумнівів.

РОЗДІЛ 13

Коли я прокинулася, спогади вчорашнього вечора накинулися на мене, наче коршуни. Я могла скільки завгодно валятися в ліжку — вони нікуди не зникнуть. Езра заручений і одружиться з демоницею. Так він збирається врятувати наш світ, і хоч би що я зробила — він не відступить. Що там Лоран казав про Вегу? Вона дуже мила? У мене вирвався виснажений стогін. І красуня до того ж.

Годі думати про нього і про неї теж. За кілька днів повернеться Еш. У нас зараз інші, набагато актуальніші проблеми, а я досі зовсім не просунулася. Він буде розчарований, але із цим уже нічого не вдієш. Я підвелася і, трохи порившись у шафі, вдягнулася. Натягуючи штани, я завмерла. Щиколотку обвивав вузький срібний браслет. Він здавався безневинним ланцюжком для ноги. Минулої ночі, коли я приймала ванну, його ще там точно не було.

Дух mémé відокремився від стіни. Вона задумливо кивнула.

— Нитка Аріани, — почувся її примарний голос. Він звучав із натугою. Привиди не розмовляли. Вони сміялися, хихикали, рухали предмети, але надзвичайно рідко спілкувалися із живими. — Вона тебе запросила.

— Знаю, — я знову плюхнулася на ліжко. Я зовсім забула про таємничий замок богині долі Аріанрод. Схопивши за нитку, я її потягнула, але безрезультатно — міцна, як сталеві кайдани. Тільки сама Аріана могла її зняти. Але я більше ніколи не піду в замок. Існували легенди про чоловіків і жінок, які намагалися до неї потрапити. Вони хотіли торгуватися з Аріаною за свою долю, але богиня торгів не вела. — Чому вона саме мені подарувала нитку? — запитала я mémé.

Вона повільно похитала розпливчастою головою.

— Гадаю, вона хотіла в такий спосіб запропонувати тобі свою допомогу. У час найбільшої нужди ти зможеш до неї звернутися. Потім її дух знову розчинився.

У час найбільшої нужди? Що ж, чекати доведеться не довго. Вирішивши поки що ігнорувати нитку, я вдягнулася й вислизнула з кімнати. Якщо наткнуся на котрусь із сестер — та точно захоче поговорити. А в мене немає такого бажання. Сходи мене пожаліли і, як на диво, не заскрипіли. Я попрямувала в сад, щоби спокійно там про все подумати.

А може, не копатися в собі, а покопати сад. Як тільки я ступила на останню сходину, чоловічий голос змусив мене зупинитися. Невже Еш уже повернувся? А Еме з Маеллю йому саме про все розповідають? У мені піднялася хвиля сорому. Він не мав дізнатися, що я з відчаю і гніву на Езру через його заручини викликала бурю. І той факт, що я не мала ані найменшого уявлення, як це в мене вдалося, лише погіршував ситуацію. Адже це означало, що я абсолютно не контролюю свої емоції. Й, очевидно, власну магію теж. Це взагалі нормально, що вона повернулася такою неконтрольованою? Я могла комусь нашкодити. Мені здавалося, що я зрадію, коли знову відчую свої сили, але єдине, що в мені вирувало, — страх.

Чоловік на кухні щось говорив, але це не голос Еша. І хоча підслуховувати неправильно, я підкралася ближче до кухонних дверей. Я чула дзенькіт каструль і посуду, мій шлунок тихенько забурчав.

— Тобі допомогти? Мені туди легше дістати.

Що тут забув Калеб Кораліський? Прокляття, він демон, як і ця Вега. Я не хотіла бачити його в нашому домі.

— Я сама, відповіла Еме. — Мені треба чимось зайняти руки. А приготування джему заспокоює нерви.

— Якось сьогодні не дуже вдається, — сухо кинув Калеб. — Здаєшся доволі напруженою.

— Недавні події максимально сприяли тому, щоб у мене здали нерви, до того ж у мене на кухні вже кілька годин стирчить один демон і, хоч би що я робила чи говорила, навіть і не думає звідси забиратися. Це дуже навіть мене нервує. Ти завжди так рано встаєш? А я думала, що ти сонько.

— Не вгадала. А от я не сумнівався, що ти ще зі світанку протираєш пил, миєш посуд і вариш джем. Тому і прийшов. Щоби скласти тобі компанію. Подумав, що тобі треба буде з кимось поговорити.

— От точно вже не з демоном! — огризнулася вона. — Це ж ви в усьому винні.

— Боляче, — попри образу, тон у нього все ще був задоволений. А він явно товстошкірий.

— А чому демон так добре розуміється на хатньому господарстві? — продовжувала висварюватися Еме. — Брат змушує тебе прибирати ваш замок?

Калеб тихо засміявся:

— О, повір, він би з радістю. Але я завжди втікаю, коли він наближається до мене зі своєю мітлою.

— І скільки ти плануєш тут швендяти? — запитала Еме. — У тебе що, немає важливіших справ?

— Ні. Я пообіцяв Езрі зайти до вас, доки він підписує угоду з братом. Я мушу передати Віанні атам.

Виглянувши з-за рогу, я побачила, як він простягнув його Еме.

— Ніколи не бачила атама з такою багатою інкрустацією, — мовила вона, уважно розглядаючи його. — Кому ж він належав?

— Хоч би яким неймовірним було те, що Віанні вдалося винести його із Залу Містерій, — відповів Калеб, — та, очевидно, тепер він належить їй.

— Езра розповідав, що він був там із Віанною?

— Він розповів мені все.

Мене одночасно кинуло й у жар, й у холод. І про поцілунки теж?

— Не розумію, чому він довіряє саме тобі, — сказала Еме.

— Бо на відміну від тебе, серденько, він знає, що не всі ми дебільні ідіоти, які постійно прагнуть крові й цікавляться лиш убивствами, — ось це вже прозвучало трохи роздратовано.

Еме звела брови.

— Перепрошую, але двоє з вас намагалися вбити мою молодшу сестру, тому я маю право на скептицизм.

— Перша демониця була сильфідою, друга вант. Ну, я вже не настільки жахливий.

— Тут можна посперечатися, — її голос на секунду зазвучав дещо ніяково. — Й ось він ти, сидиш за моїм столом, маєш вродливіший вигляд, аніж дозволено мати чоловікові, і... — вона розгублено осіклася. Мабуть, сама зрозуміла, що зі своїми останніми словами влипла в серйозні неприємності.

— Дякую за комплімент, — промуркотів Калеб, наче задоволений кіт. — Не варто вірити всьому, що тобі кажуть, солодусю.

Еме відклала кинджал, зробила крок до плити й почала швидко помішувати щось у каструлі. Перервалася вона лише раз, щоб досипати цукру. На щастя, сестру так зачепив останній коментар Калеба, що вона мене й не помітила. Чому вона його не випровадить? Демон і далі спокійнісінько сидів у нас на кухні, а в нього на колінах мурчав Міло. От зрадливий котяра. На кухні панувала бездоганна чистота, темні кола під очима Еме свідчили про безсонну ніч. Тепер моя старша сестра схопила дві ганчірки, щоб перенести каструлю на стіл. Калеб зірвався на ноги та випередив її. Міло протестно нявкнув, опинившись на підлозі.

— Мені не потрібна твоя допомога, — повідомила вона йому.

— Знаю, люба. Але однаково допоможу, — він узяв одну з підготовлених Еме банок, і почав маленьким черпаком розливати в них джем. — І що ти цього разу туди домішала?

— Нічого. Там лише цукор, трішки лимону та трішки розмарину, — відповіла вона. — Свій особливий джем роблю дуже рідко й лише для певних людей. Мені варто попросити в тебе вибачення. Неправильно було давати його тобі без попередження.

— Усе добре, — пробурмотів він. — Я ж вижив.

Якийсь час вони працювали мовчки. Я зробила глибокий вдих.

Ніколи б не подумала, що побачу Еме такою розслабленою поряд із демоном. І точно не з Калебом. Вони підходили одне одному як лебідь і лев. Я знову притулилася до стіни в коридорі, не знаючи, що робити, бо почувалася порушницею спокою.

— Ми спробували перенаправити енергію Віанни, — раптом сказала Еме. — Але не впевнена, що це щось дало.

— Марна справа, — заявив Калеб. — Не має значення, які трави чи олії їй дасть Маель, а я, до речі, звідси відчуваю гвоздичну олію, і якщо їй не пощастить, то це лише посилить її жагу.

— То ти, схоже, уявив, що розумієшся на відьомському цілительстві! — гаркнула на нього Еме. — Тоді, на жаль, ти помиляєшся. Гвоздична олія сприяє душевному зціленню.

— Я твердо переконаний, що трохи розуміюся на всіх речах. Така моя природа. Я неймовірно впевнений у собі, — переконана, що на цих словах він усміхався, виявляючи своє безсоромне «я». Я теж усміхнулася й почула, як на банки накручуються кришки.

— Ця рана не загоїться, — м’яко сказав Калеб. — І тобі це відомо так само добре, як і мені. Езра від неї відмовився. Він перерізав і знищив вузли, які колись пов’язували їх. Як олія зможе це виправити? Твоя сестра кохає надто сильно, ось у чому проблема.

Від його слів я густо почервоніла. Те, що він говорив, — жорстоко, однак це була найпростіша й найчистіша правда.

— Але я маю зробити хоч щось, — шмигнувши, Еме високо задерла ніс. — Краще б ми взагалі ніколи сюди не поверталися. Якби залишились у Гластонбері, вона забула б його.

— Не забула б, — заперечив Калеб у своїй нестерпній всезнаючій манері. — Віанна й без вас повернулася б додому. Це місце — її доля. І виправ мене, якщо помиляюся... це ж Братство змусило вас повернутися, хіба ні?

— Так. У якомусь сенсі так. Але всі ми й так хотіли додому. Їм не довелося особливо тиснути, — вона схлипнула й голосно висякалася. — Чудова доля, — додала вона. — Усю ніч Віанна була думками далеко звідси, а коли реагувала на нас, то сварилася. Відчуваєш цю магію? Вона виходить із її кімнати й поглинає весь будинок. Це не світла магія і не темна. Вона навіть не цілком відчутна, і це мене лякає.

Про що це вона? Я ж просто спала. Мені навіть нічого не снилося. Ну та, можливо, я і вигнала їх із кімнати, але тільки тому, що хотіла побути сама.

— А ти зазвичай ніколи нічого не боїшся, — констатував Калеб.

— Ні. Я не можу собі цього дозволити, — її голос дещо тремтів. — Ми залишились утрьох. На мені відповідальність за сестер. Я пообіцяла мамі та бабусі, що доглядатиму за ними, — вона знову шморгнула.

Почулися кроки, і я знову висунулася з-за рогу. Калеб обігнув стіл і обійняв Еме. Спочатку вона чинила опір і лупила його по грудях, але відштовхнути його їй не вдалося. Потім вона здалася і, схлипуючи, пригорнулася до нього. Не знаю, коли я востаннє бачила, щоб Еме плакала. І хоч би як намагалася, так і не згадала.

— Чому він мусить одружитися саме з демоницею? — запитала Еме за якусь мить. Здається, ці двоє дуже зблизилися.

— Бо нема іншого вибору, — Калеб обережно відпустив її і, переконавшись, що вона більше не плаче, погладив по волоссю. — Окрім того, хіба не байдуже, з ким він одружується? — він підійшов до вікна, наче мусив створити відстань між собою і моєю сестрою.

— Йому не потрібний батько Веги. Він може співпрацювати з Братством, — запропонувала Еме. Вона рилась у шухляді в пошуках свіжої носової хустинки.

Калеб пирхнув, ніби сама ідея здавалася йому абсурдною.

— Він не має іншого вибору, — його тон не залишав сумніву, що він більше нічого не скаже.

— Еш і ще кілька представників Братства скоро сюди приїдуть. Найімовірніше завтра. Тоді тобі краще тут не з’являтися, — оголосила вона крижаним голосом і схрестила руки на грудях.

— Через Братство чи тому, що ти більше не хочеш, щоб я був поруч? Я не Езра, — відрізав він і знову повернувся до неї. — Я не відмовляюся від того, чого хочу.

Еме ахнула. Цей демон здурів? Її він не отримає. Він же мусить це розуміти. Йому не варто кидати їй виклик.

— Скажи мені триматися від тебе якомога далі. Скажи, що ти не хочеш, щоб я був поряд. Не використовуй когось, як відмовку, точно не тих ідіотів із Братства, — здавалося, він ось-ось загарчить.

Святі небеса. Він вважає, що Еме допустить хоча б думку, з...?

— Я не хочу, щоб ти був поряд, — відрізала вона, задерши підборіддя. — Я хочу, щоб ти забрався геть.

На обличчі Калеба не ворухнувся жоден м’яз, але мені здалося, що в очах спалахнуло полум’я. Зі свого місця мені не дуже було видно. Він почекав іще секунду, потім кивнув, пройшов до дверей із москітною сіткою і без жодного слова вийшов.

Нарешті я переступила поріг кухні. Просто на випадок, якщо він повернеться і накинеться на неї. Демонів краще не дратувати. Я зупинилася біля Еме, яка мала такий вигляд, наче відкусила лимон. Сестра мене ніби й не помічала. Ми дивилися вслід Калебу, поки він переходив через сад. Діставшись до невеликого струмка, що тече в дальній його частині, демон просто розчинився у воді, що й далі собі тихо дзюркотіла. Я знала, що він водний демон, і все ж було дивно спостерігати це на власні очі.

— Я молилася Керідвен, аби ніколи не закохатися, — тихо промовила Еме. То вона мене все ж помітила. — Після смерті маман. Ти не пам’ятаєш, але вона надто сильно тужила за батьком. А він її просто кинув. Я хотіла, аби ніхто й ніколи не мав такої влади наді мною. Тож я звела мур навколо серця, сподіваючись, що Керідвен мене почує, — рішуче повідомила вона. — Чесно, так, як ти й маман, я страждати ніколи не хочу.

— Цього я і найзапеклішому ворогу не побажаю. Не говорімо більше про це. Калебовій пристрасті потрібне маленьке охолодження. Ти закрутила йому голову.

— Дурниці, — хмикнула вона. — Просто його бісить, що я чиню спротив. Він же звабник і мисливець.

— На щастя, ти — не легка здобич. Він точно рано чи пізно здасться.

Вона прикусила губу й, повагавшись, кивнула.

— Здасться.

Ми підійшли та, прибравши готові банки на полицю, накрили на стіл, виставивши все, що знайшлося в нас у шафах. Невдовзі прийшла Маель і скептично зиркнула на Еме.

— Що це ти на себе натягнула?

Тільки зараз мені впало в око її дивне вбрання. Зазвичай вона завжди одягалася акуратніше, ніж ми. Однак зараз натягла на себе величезну в’язану кофту, що діставала їй майже до голих колін. Досі я її в неї не бачила.

— Ти що, сьогодні вночі її зв’язала? — запитала Маель.

— У будинку було чимало клаптиків вовни, а я не могла заснути.

— Маєш у ній смішний вигляд, — повідомила Маель. — Дивно, що Калеб не зірвав із тебе це жахіття. А що під нею?

— Білизна, а що ж іще? — на мить її погляд став спантеличеним. — Ти зрозуміла, що він тут, і залишила мене з ним наодинці?

Маель невинно перевела погляд із неї на мене.

— Ну, у коридорі вже підслуховувала Віанна, й було би трохи тупо, якби я теж почала. Наш будинок і так кишить допитливими привидами, а Калеб не зробить нічого такого, що б тобі не сподобалося.

— Саме це мене й лякає, — підсумувала я. Ми всі троє перезирнулися й одночасно розсміялися.

Уся ця ситуація — повне божевілля. Ми накинулися на їжу, обговорюючи плани на сьогодні. Жодна з нас не заводила розмову на тему Езри, грози, Братства чи весілля. Ми дозволили собі годину перепочинку. У кутку само по собі розмірено погойдувалося крісло mémé.

Після сніданку я попрямувала в сад, вирішивши залишитися вдома й попоратися на грядках. Маель навідувала хворих, а Еме навчала кількох молодих відьом рунознавства. Зануривши руки в чорний ґрунт, я обережно опускала туди молоду розсаду, яку виростила Маель, засипала землею, а потім усе поливала. Виснажлива, монотонна робота заспокоювала думки. Я копала й садила, копала й садила. Темна земля забилась у кожну борозенку на шкірі, спина боліла, а від поту щипало очі. Та мені було байдуже. Біль просто мусить заглушити це відчуття втрати. Якби моя воля, я б за допомогою атама вирізала із серця і голови навіть найменший спогад про Езру. Чому ніхто не розповів мені про Вегу? Чому він одразу не розкрив карти, як тільки ми знову зустрілися? Чому цілував мене й чому в нього наді мною така влада? Я більше не хочу так, але гадки не маю, як позбутися власних почуттів.

— Знов Езра дзвонив, — із кухні прийшла Еме, зупинилася поруч і обвела поглядом рівні ряди грядок із цибулею і помідорами. — Уже вп’яте. І щоразу мені доводилося переривати урок.

Вологе волосся пасмами спадало мені на обличчя, а з ніг до голови мене вкривав бруд.

— Маель могла б полегшити тобі роботу, — на щастя, вона не сказала, що вся моя робота коту під хвіст, оскільки скоро тут лютуватимуть демони. Зітхнувши, я звелася на ноги. Кожен м’яз болів від незвичного напруження. Я вирівняла спину.

— Що хоче?

— Щоб ти передзвонила.

Перепочинок завершено.

— Ще чого. Не хочу ні бачити Езру, ні чути його голос.

— Що ще трапилося вчора між вами? — Еме важко надурити. — Ви ж знову чудово ладнали. Розумію, що тобі боляче через заручини. Ти завжди сподівалася на щось більше. Він зробив щось, що виправдало би твої надії? Окрім того прощального поцілунку, маю на увазі.

«Він торкався мене й цілував».

— Ні, не зробив, — один поцілунок уже давно не мав плекати в мені надію на більше. — Він явно хоче поговорити зі мною про бурю. Езра знає, що то магія, — безумовно, до нього й так це вже дійшло, саме тому він учора й намагався мене втримати.

Еме пильно дивилася на мене.

— Він здавався стривоженим.

— Його нареченій я нічого не заподію, якщо його це турбує.

— Гадаю, він переживає за тебе. Ненормально, коли відьма настільки втрачає контроль і тим самим виводить із рівноваги стихію.

— Хіба що, — почала я, — йдеться про ненавчену відьму-стихійницю. Це те, чого він боїться, чи не так? Та й ти теж.

Еме просто продовжувала дивитися на мене, але нічого не говорила. Така ідея спала мені на гадку ще вночі, але я годинами забороняла собі розвивати будь-яку думку, яка рухалася в цьому напрямку. Тепер я промовила її. Треба визнати, що негода — моя робота, навіть якщо я і не уявляла, звідки раптово з’явилися ці сили. Ще два дні тому я не могла зрушити з місця навіть найменшу річ. У цьому не було жодного сенсу, проте заперечувати теж марно. Брудною рукою я потерла шию.

— Це повністю збило мене з пантелику. Я чи то розлютилася, чи то засмутилася, або те й інше. Сама достеменно не знаю, — я подивилася їй прямо в очі. — Я хотіла повернути свою магію. Але не так. Спочатку полило наче з відра, а потім ні з того ні з сього з’явився той леопард, і я жбурнула в нього клубком темного повітря, і ще одним в Езру. Я...

— Ти ЩО зробила? — очі Еме широко розплющилися. — Ти напала на людину? За допомогою прокляття? І до того ж на магістра Ложі? Без причини? Ти здуріла? І ти тільки тепер про це кажеш?

Причина в мене була, але не та, яку прийняло би Братство. Ревнощі, згідно з відьомським кодексом, не давали жодного права завдавати людям шкоди. Максимум, що нам дозволяли, — боронитися.

— Я не зовсім на нього напала. Радше як рефлекс. Я нічого такого не планувала.

— Будь-який прямий напад на людину суворо заборонений. Якщо про це дізнається Братство... — у неї на обличчі з’явився вираз справжнього жаху. — І до того всього ти навіть не знаєш, як це зробила. Яке то було прокляття?

— Закляття «nосеrе». Воно просто спало мені на думку, а тоді взяло і спрацювало, — навіть безпосередньо захисними закляттями відьми не володіли інтуїтивно. Їх цього вчили. А прокляттями чи напад-закляттями така непідготовлена відьма, як я, узагалі зазвичай не володіла. — Упевнена, що це одиничний випадок, через те, що я так рознервувалася.

— Можливо... — на щоках Еме хаотично виступили червоні плями. — Братство не має про це дізнатися, — категорично заявила вона.

— Гадаєш, Езра заявить на мене?

— Не знаю, — серйозно відповіла Еме. — Не думаю. Але раніше я не думала, що він заручиться. Не з... — вона замовкла. — Про бурю Братство й так дізнається. Надто багато магії.

От бляха. Я заплющила очі. Еме мене обняла й, попри весь бруд на мені, притисла до себе та дбайливо погладила по волоссі.

— Твоя магія повернулася. І це найважливіше. А щодо всього іншого — щось вигадаємо. Ти не мусиш із ним розмовляти, якщо не хочеш.

Це був найпростіший шлях, ще мить — і я б кивнула. Але ж я не можу вічно ховатися в будинку чи саду. Ми в будь-якому разі зустрінемося.

— Я йому зателефоную, — змирюся, якщо так треба. Мої сестри не мають страждати через те, що я не зуміла стриматися. Братство з покараннями не церемониться. Якщо вони хоча б запідозрять, що відьма чи чаклун зловживають своїми силами, то нерідко до відповідальності притягують усю родину. Еме та Маель уже й так багато через мене натерпілися, до того ж ми навіть не виконали завдання, що поклало на нас Братство. У Софії і Міхаеля немає причин мене помилувати. Мені вартувало би зникнути, як це зробив Ейден. Такий варіант раптом здався мені дуже навіть гідним уваги. Можна просто залишити все це позаду. Утекти кудись, де мене ніхто не знає.

Але я не могла так учинити із сестрами. — Прямо зараз це і зроблю.

Еме мене відпустила й гордо всміхнулася, хоча в тих очах проступала тривога.

— Що ти йому скажеш?

— Не знаю. Може, почну з вибачення. Він буде розлюченим.

Я окинула поглядом свою роботу. За кілька тижнів ми зможемо зібрати власний врожай свіжих овочів. Але тільки в тому разі, якщо Езрин план спрацює, Пакт буде продовжено й він одружиться із демоницею. Чи вирушив він учора зі мною в Ґламорґан, бо сподівався, що я винесу звідти кубок і дзеркало? Чи відмовився б він від весілля з Вегою, якби в мене вдалося? Усе це дурні та непотрібні роздуми. Я ж бачила їх разом. Вони ідеально пасували одне одному. Мабуть, вона така ж весела й добра, як Калеб. Нам розповідали про демонів чимало дурниць, а ми всьому вірили.

— Але спершу в душ, — може, під струменем гарячої води мені на гадку спаде щось красномовне.

— Я страшенно тобою пишаюся, — Еме втішально погладила мене по руці. — Коли Констанс нам учора про це сказала, я боялася, що ти зламаєшся, а ти он пораєшся в землі. Мене не здивувало б, якби ти тиждень провалялася в ліжку. Або навіть цілу вічність.

Мене теж. Якщо так подумати, то я ще, мабуть, просто в шоковому стані. Езра не може одружитися із цією красунею, бо він — мій. Не можна віддати його їй. Кохає він мене, просто надто впертий і свідомий, щоб це визнати. Але подібні думки лише доводили, що до мого серця ще не дійшло, що воно втратило Езру назавжди.

Чи зневажатиме він мене, а то й — іще гірше! — шкодуватиме, бо я так відреагувала на цю його новину? Від сорому в мене скрутило шлунок. Душ я приймала особливо довго, а потім одягла темно-сині шаровари та блакитну кофту. Синій збільшував упевненість у собі, а зараз вона мені знадобиться до останньої краплі. Коли відтягувати стало нікуди, я спустилася на кухню. Сестри не показувалися, за що я була їм вдячна. Крісло mémé тихо погойдувалося вперед-назад, а Маель, мабуть, уже повернулася, бо над чашею, що стояла на буфеті, здіймався димок. Пахло лавандою і ваніллю. На жаль, ці аромати нітрохи мене не заспокоювали. Але спроба хороша. Перш ніж розвинути цю думку, я набрала номер Езри. Він підняв слухавку вже після першого гудка.

— Ві? — голос теплий і аж ніяк не сердитий, що вибило з колії, і на якусь мить я забула текст, який придумала, стоячи під душем. — Більше ніколи так мене не лякай.

— Пробач, — витиснула я. — Я не хотіла завдати тобі шкоди, і мені дуже жаль. Якщо ти захочеш розповісти про цю ситуацію Братству, я тебе не звинувачуватиму. Моя поведінка була неприйнятною, і їй немає виправдання.

— Ти зараз, у біса, про що? — гаркнув на мене він, але потім понизив тон. — Якщо ще хоч раз ти втечеш від мене, наразиш себе на небезпеку й посеред ночі виїдеш на машині в бурю, то... то...

Я моргнула, чого він, звісно, побачити не міг. Узагалі я очікувала геть іншої реакції.

— Я нормально дісталася додому, — сухо сказала я.

Тепер на іншому кінці дроту мовчав Езра, але я чула, як він дихає.

— Я знаю.

— Ну що ж. Ще раз щиро вітаю із заручинами, — слова буквально застрягали в мене в горлі. — У тебе дуже вродлива наречена. Сподіваюся, я її не налякала.

— З нею все добре.

Та, звісно, демоницю так просто не вразиш. Як же тупо з мого боку. Може, той леопард був її охоронцем? Якщо вона дочка князя, то, мабуть, за нею хтось наглядав.

— Я волів би розповісти тобі про це по-іншому, повір, Мабуть, тебе це шокувало. Поцілунок... то була помилка.

Я на мить заплющила очі. Тіло пронизало колючим болем. Помилка? Ось що це для нього? Як він міг таке сказати?

— Мені так не здалося, — твердо відповіла я.

Перш ніж продовжити, він прочистив горло.

— Треба було триматися від тебе якомога далі. Не ходити з тобою на пробіжки. Мені треба думати про місію, яка на мене покладена. Ти ж розумієш, так?

Я все розуміла. Навіть те, що він цілував мене, хоча сам перед цим розважався зі своєю нареченою. Після вчорашнього вечора мені варто було вимити рота з милом. Може, він іще на оплески чекав за свою самопожертву? А може, у принципі, мене поцілував тільки тому, що...

— Знаєш що, Езро? — перервавши свої непотрібні думки, я врятувалася сарказмом. — Звісно, я тебе розумію. Зрештою, ти ж маєш перемогти демонів. Самотужки. Краще взагалі не зважай на мене більше. Забудь мене. Одного разу тобі це вже вдалося. Просто було б непогано, якби ти вшанував розмовою Софію і Міхаеля. Утім, ти цього не зробиш, оскільки лише тобі одному відомо, що правильно, адже тільки ти один здатний усіх нас урятувати. У тому малоймовірному випадку, якщо тобі це вдасться, ми нагородимо тебе медаллю й поплескаємо по плечу.

Моє тіло почало поколювати, тепер уже від люті. Водопровідна труба видала дивний звук. Заради Керідвен, тільки не знову! Перш ніж він устиг якось відреагувати і поки мої почуття не вийшли з-під контролю, я кинула слухавку. З ним покінчено, тепер уже назавжди. Усього за кілька секунд телефон знову задзвонив, але я не відповіла. Мені більше нічого сказати. Я перепросила, а тепер час подбати про власні потреби. Потрібно підготуватися до приїзду Братства. Крім того, я повернулася до Пемпона, щоб з’ясувати, чи залишилася в мені магія, й очевидно, у мене її повно. Якби так не боліло серце, я застрибала б від радості.

РОЗДІЛ 14

Увійшла Еме.

— Що сказав? Він повідомить про напад?

— Не думаю, — я його про це взагалі не питала, але тепер мені абсолютно байдуже. Він однаково вчинить лише так, як вважатиме за потрібне.

Еме підійшла до умивальника й зайнялася краном, який жахливо протікав.

— Ти його відкручувала?

Я похитала головою.

— Треба повідомити Братство, що в тебе проявилися перші здібності стихійної відьми, — вона наморщила чоло. — Може, вдасться приховати обставини, за яких ми це зрозуміли. Зрештою, ніхто не поранений. Тільки зірвало кілька дахів, що Роза вже виправила. Але селом ходить чимало чуток. Більшість мешканців вірять, що Братство нарешті надішле оборонні війська.

— Не забираймо поки що в них надію, — до нас підійшла Маель. А тим часом вони продовжують таємно вивозити відьом і чаклунів за стіну. Калеб іще раз це підтвердив.

— І звідки цей демон бере свою мудрість? — пирхнула Еме, але я помітила в неї на обличчі тривогу.

— Еш стверджує, що це лише чутки, — вставила я.

— Можеш спокійно запитати в Калеба сама, — відповіла Маель на запитання Еме. — Упевнена, мине не багато часу, як він знову тут з’явиться. Нещодавно я зустріла його в Констанс. Вона йому щось пекла.

— Рада за нього. Я сказала йому більше не приходити сюди. Нам не можна мати справу з демоном, навіть якщо в ньому напрочуд мало демонічного.

— Правильно, він справді надто милий і ввічливий, як на чудовисько, — мовила Маель.

— А я вважаю, що він надто нахабний і безсоромний, — заперечила Еме.

— Не зі мною. Однак я і не намагалася отруїти його любовним наркотиком.

Обличчя Еме стало яскраво-червоним.

— То я випадково.

— Ага, а я можу затьмарити сонце, — посміялася з Еме Маель. — Зізнайся, що він тебе лякає. Ти боїшся, що не зумієш протистояти його шарму. У мене для тебе хороші новини — таки не зумієш, якщо він доведе справу до цього.

Еме злякано ковтнула. Пора мені втрутитися.

— У нас є важливіші теми для обговорення. Варіант із чорномагічними артефактами відкидається. У нас є тільки атам. А де він, до речі? — запитала я Еме. З усім цим лайном я про нього геть забула.

— Я поклала його в шафу. Тобі треба вирішити, що ти з ним робитимеш. Він дуже цінний.

— Ми збиралися запропонувати його Регулюсу. Так чи інак, а нові території він одержати не може. Багатств Ложі він не хоче, а Езра не дозволить Софії і Міхаелю вести з ним перемовини самим. До того ж ми навіть не знаємо, що вони планують йому запропонувати. Може, він задовольниться кинджалом.

— Я не відчуваю в кинджалі чорної магії. Нащо він йому? На твоєму місці я б залишила атам собі.

Я похитала головою. Він постійно нагадуватиме мені про Езру, Ґламорґан і поцілунок.

— А може, власними перемовинами Софія і Міхаель прагнуть лише потягнути час, щоб вивезти всіх відьом і чаклунів із Франції, — замислилася Маель. — Це означало б, що вони остаточно здають Францію, адже очікують швидкого прориву. Можливо, тими відьмами й чаклунами, яких зараз витягують, вони хочуть зміцнити оборону з того боку стіни.

Еме кивнула.

— По суті, найрозумнішим для нас було б теж виїхати. Ми могли б узяти із собою Розу та Констанс. Тоді за нами підуть іще Едріан із Терезою. Ми провалили свою місію.

Мабуть, таки провалили, а чому? Бо я сподівалася на щось, що втратила ще два роки тому. Мені варто було не цілуватися з Езрою, а кричати до його совісті. Але я думала лише про себе і свої почуття, а не про те, що чекає на людей, які залежали від Езриних рішень, — а певним чином ми всі від них залежали.

— А інших кинемо тут без захисту? — запитала я. — У замку повно жінок і дітей. Езра зі своїми магами самі мало що зможуть удіяти проти Регулюса. Адже хтозна, скільки відьом і чаклунів залишиться, якщо отримають шанс покинути Францію? — від докорів сумління в мене практично стисло горло.

— Після весілля на його боці будуть Аарванд Кораліський та Альтаїр де Маскун, — нагадала мені Маель. — Разом їм точно вдасться перемогти Регулюса. Тоді ми завжди зможемо повернутися.

— Неправильно буде просто піти, — заперечила я. — Ми казали, що залишимося. І якщо будуть поранені, то має бути хтось, хто подбає про них.

Занурившись у власні думки, Маель кивнула.

— У нас є ще кілька днів, необов’язково поспішати. Подивимося, що скаже про це Еш. Можемо почекати з ухваленням рішення, доки він не приїде сюди із Софією і Міхаелем.

— А до того часу треба з’ясувати, яка стихія тобі підкоряється. Вода чи повітря, — діловито заявила Еме. — Хоча це й дуже необачно було із твого боку викликати грозу, але я рада за тебе. Твоя магія повернулася, — її обличчя аж сяяло. — Ти так про це мріяла.

— Якщо повітря, то це чудовий спосіб оборонятися, — додала Маель. — Хто б міг подумати. Моя молодша сестричка керує стихією. Треба було тобі набагато раніше поцілуватися з Езрою, і не заперечуй. Ця Вега вас застукала. Ось чому ти була в нестямі. Відсвяткуймо повернення твоєї магії.

— Звідки ти знаєш, що ми з Езрою цілувалися?

Маель кинула на мене дещо співчутливий погляд.

— А ти як гадаєш? Аделаїза розказала Лорану, а той Констанс. А вона вже мені, а перед тим Калебу.

Я застогнала.

— Можна було просто повісити плакат у «Le Coq», — запропонувала я. — Аби ніхто не пропустив такої новини.

Маель засміялася.

— А вже й не треба. Аделаїза, ясна річ, поділилася з Розою, і коли сьогодні вранці Едріан заніс хліб, то попросив мене передати тобі, що відтепер Езра для нього помер.

Я сховала обличчя в долонях.

— Нагадайте, чого я так хотіла повернутися в це кляте місце? — запитала я, визираючи з-поміж пальців.

— Бо хотіла знову знайти свою магію, — Еме втішально погладила мене по спині. — І тобі вдалося. Це єдине, що має значення. Нехай собі базікають.

Я відняла руки від обличчя, яке, безсумнівно, усе ще палало.

— Отже, повітря або вода? — запитала я Еме, щоби змінити тему. — Ти як гадаєш?

— На користь води говорить дощ, а на користь повітря — буря, — часто спершу здібності стихійників були змазаними.

— Щоб по-справжньому опанувати стихію, знадобляться роки підготовки. І це паскудство. Чому я не успадкувала татів дар? Тоді я могла б вирушити в інший час і ще там спробувати щось змінити.

— А саме це й забороняється робити. Треба змусити тебе ще раз завчити кодекс. Час змінювати не можна.

Дурні всезнайки. Я закотила очі.

— У нас у сім’ї колись народжувалися стихійні відьми?

— Не знаю, але, ймовірно, так. Наш рід такий давній, колись така сила, мабуть, уже в когось проявлялася.

З упевненістю це справді важко сказати. Ми, наприклад, не дуже багато знали про батькові здібності, крім того, що він був часовим магом. А якими здібностями володіла його сімейна гілка — таємниця.

— Та байдуже. А як мені про це дізнатися? Є пропозиції? Спробувати викликати бурю у склянці води?

Маель засміялася.

— Це, будь ласка, надворі, не хочу, щоб через тебе наш будинок опинився під водою.

— Те, що вчора ти так керувала повітрям, імовірно, справді багато в чому пов’язане зі сплеском емоцій. У такий спосіб твій дар проявився, — уголос розмірковувала Еме.

Іще виявиться, що я маю бути вдячною Езрі, що він збурив у мені такі сильні почуття. Що далі, то цікавіше.

— То що мені робити?

— Спершу треба прийняти дар, — Еме відсунула стілець і сіла. — Стихійницям завжди доводилося нелегко, їхні сили величезні, і ними нерідко зловживали. Ними одночасно захоплюються і бояться їх, бо ці сили часто непередбачувані.

— Мені все це відомо, але однаково хочу їх. Ти реально вважаєш, що саме зараз я від них відмовлюся? Це було б божевіллям.

— Тут вона має рацію, — втрутилася Маель. — Віанна може дуже допомогти.

— Але в нас усього кілька днів, — сказала Еме. — Якщо не контролювати цей дар, то від нього буде більше шкоди, ніж користі.

— Тоді мені треба якнайшвидше почати його тренувати. Я розумію твої побоювання, але не відмовлюся від дару, хоч би що ти зробила.

— Уперта й норовлива, наш маленький Скорпіон, — засміялася Маель. — Висувай своє жало, воно тобі допоможе.

— Та добре, добре, — здалася Еме. — Але потім не кажи, що я тебе не попереджала. Ти почуваєшся достатньо сильною для цього? Ти мусиш опанувати магію, а не навпаки. Якщо дозволиш їй узяти гору — вона може тебе вбити.

— Так, — будь-яка магія мала шанси стати некерованою, якщо її не контролювати, а я свою відпустила у вільне плавання. Таке більше не повториться.

— Добре. Я подзвонила Розі. Вона скоро прийде. Вона, звісно, не стихійниця, але має досвід у ритуалах прийняття. Із цим вона тобі допоможе.

Ми з Маеллю витріщилися на неї, але Еме лише самовдоволено всміхнулася. Вона все ще була в тій кумедній кофті. Але зараз хоча б одягла під неї штани та футболку.

— Я знала, що мені тебе не переконати, тому наперед вжила необхідних заходів.

Маель задоволено розсміялася й поцілувала Еме в щоку.

— Що б ми без тебе робили?

У цю мить у двері постукали, й невдовзі Роза вже стояла на кухні. У руках вона тримала кошик.

— Дівчата, — привіталася вона, обіймаючи нас. У нас мало часу. Тож почнімо відразу. Може, це взагалі була хибна тривога через самі знаєте кого, — застерегла вона.

— А може, і ні, — я зірвалася на ноги. Точно ні. Я відчувала цю магію всередині. Вона там і тепер нікуди не дінеться.

— Не візьмеш із собою атам? — запитала Еме, уже прямуючи до шафи.

Сестра простягла мені кинджал, і Роза із цікавістю глянула на нього.

— Звідки він узявся?

Я завагалася лише на мить.

— Я принесла його із Ґламорґана.

Вона тихо присвиснула й похитала головою.

— Клянуся богинями, — прошепотіла вона, — цей подарунок вимагатиме своєї ціни.

— Тобі відомо, кому він належав? Здається цінним.

— Дуже навіть добре відомо, — сказала вона. — Він передавався у вашій родині від покоління до покоління.

Тепер уже ми троє витріщилися на неї.

— Я досі ніколи його не бачила, — першою заговорила Еме. — Як він потрапив до Ґламорґана?

Роза явно боролася із собою.

— Ваша бабуся вам не розповідала, а ви самі тоді ще були надто малі, щоб пам’ятати, але коли ваш батько зник, то забрав із собою не лише серце вашої матері. Він украв атам і ґримуар вашої бабусі. І те, й інше на той час уже впродовж трьох століть перебувало у вашій сім’ї. Така ганьба. Ми намагалися знайти його. Я навіть шукала його через сни вашої мами. Але все виявилося марним. Він надто добре сховався в часі, — Роза була сомнією. Вона вміла заходити у сни інших людей, впливати й керувати ними. Дар, який вона застосовувала нечасто.

— Він украв і те, й інше? — недовірливо перепитала Маель. — Як він посмів так вчинити?

— Можливо, спершу він просто збирався взяти їх на певний час, — слова Рози пролунали не дуже переконливо. — Це сталося в ніч твого народження, — тепер вона поглянула на мене. — У будь-якому разі ти тепер повноправна господиня атама. Він тебе впізнав.

— Ми всі троє, — поринувши у власні думки, промовила я. — Він належить нам трьом, — найбільше мені хотілося його викинути на землю. Кинджал немов обпікав пальці.

Маель відстебнула пояс, на якому носила свій атам. Зазвичай відьма отримувала такий кинджал лише після ритуалу посвяти. Сестра витягла свій клинок і простягла мені пояс.

— Ось. Одягни його й візьми кинджал із собою. Відчуваю, він тобі сьогодні знадобиться.

Роза підбадьорливо кивнула:

— Вона має рацію. У майбутньому носи його із собою.

Тремтячими руками я вдягла пояс і закріпила атам у піхвах. Усе, я готова. Еме та Маель притисли мене до себе.

— Ми зачекаємо тут, — Еме поцілувала мене в щоку. — Не бійся.

— Ти впораєшся, сестричко, — Маель погладила мене по волоссю. Я помітила в її очах вологий блиск. — Ми так тобою пишаємося.

На якусь мить мені взагалі розхотілося виходити на вулицю. Я б із радістю залишилася на кухні, оточена теплом і турботою сестер. Але я заборгувала собі та їм те, що відбувалося. Тож, кивнувши, я вирушила до Рози, яка з усмішкою чекала на мене біля кухонних дверей.

— Як би мені хотілося, щоб сьогодні це могла зробити твоя mémé. Але для мене честь бути тут замість неї.

— А чого дар проявився лише зараз? — запитала я Розу, поки ми йшли до дальньої частини саду. — Хіба я не мала щось відчути ще в дитинстві? — Еме з Маеллю дуже рано дізналися, які здібності їм тренувати. Для мене ж навіть у п’ятнадцять нічого не було зрозуміло. Це завжди трохи бентежило мене.

— Магія стихійної відьми проявляється так пізно, оскільки потрібно дуже багато самовладання, щоб опанувати таку силу. Очевидно, зараз ти достатньо сильна для цього.

— Сподіваюся. При Еме й Маель я ніколи не зізналася б, але все-таки це трошки лякає.

Роза всміхнулася:

— Наступного разу ти її краще контролюватимеш. Схоже, вчора був справді захопливий вечір.

Я почервоніла.

— Твої б слова та Керідвен у вуха, — пробурмотіла я і завмерла, коли вона зупинилася. Роззирнувшись, Роза задоволено кивнула. Тут унизу росли лише наші фруктові дерева. Ця частина саду не проглядалася з вулиці. Перед нами протікав струмок, у якому сьогодні вранці зник Калеб.

— Добре, — сказала Роза, повністю озирнувшись довкола. — Подивімося. Що тобі відомо про енергію стихій? — вона витягла з кошика три довгі стрічки, і я відсахнулася, бо вони нагадали мені мотузку із Залу Містерій.

— Їх чотири: повітря, вода, вогонь і земля. Насправді є ще п’ята — ефір. У колі стихій вода та повітря розташовані поруч і утворюють полюс, протилежний до вогню і землі. Ефір об’єднує обидва полюси та стоїть вище за чотири інші стихії. Це єдина стихія, якою не можна керувати.

Роза задоволено кивнула.

— Коли Еме вчора зателефонувала, я вже знала, що ця негода неприродного походження. Водна стихія тобі підходить, і зрозуміло, чому вона звільнилася лише зараз. Вона допомагає народженим під знаком Скорпіона нарешті відпустити те, за що вони дуже міцно тримаються, — я її уважно слухала. — Але водна магія може завдати великої шкоди, якщо ти нею кудись цілитимешся.

— Закляття шкоди заборонені, — автоматично випалила я, бо кожній відьмі вкладали це практично від народження.

— І про це, юна леді, ти мусиш завжди пам’ятати, — звісно, вона знає про прокляття «nocere», яке я створила минулої ночі. — Почуття і магія — погана суміш. Виявляй повагу до всіх стихій. Зніми взуття. Тобі потрібний прямий зв’язок із богинями. — Вона терпляче чекала, поки я стягувала черевики та панчохи. Під ними блиснув браслет Аріани, але я не знала, чи він видимий для Рози. Пізніше спитаю в неї, що думати про запрошення богині.

— Тепер виклади руну води, — Роза передала мені кольорові стрічки.

Узявши їх, я зобразила на траві три вигнуті лінії. Земля під моїми ступнями була теплою і водночас сирою.

Роза задоволено кивнула й витягнула з кошика чотири аркуші. Усі вони були різних кольорів. Червоний для стихії вогню, блакитний для води, зелений для землі й жовтий для повітря.

— Розклади їх довкола рун.

— Повітря на сході, — пробурмотіла я. — Вогонь на півдні, земля на заході, а вода на півночі, — для магічного ритуалу потрібно дотримуватися точного порядку. Mémé навчила мене всього. Достатньо єдиної помилки, і все піде коту під хвіст. Ризикувати я не хотіла.

— Твоя стихія прийме тебе і визнає твій вплив. Але ти ніколи не маєш нею зловживати, — сказала Роза.

Я встала біля неї. Поруч тихо дзюрчав струмок. Вітер ворушив цвіт на фруктових деревах. Трава лоскотала мої голі кісточки, і я відчувала пульсівні хвилі енергії, що підіймалися глибоко з надр землі. Броселіанд з усіма його містичними куточками недарма розташовувався у Верхній Бретані. Тут перетиналися два потужні силові потоки й живили це місце енергією, що тепер росла в мені.

— Опустися на коліна й заплющ очі. Ти мусиш мовчати. Зв’яжи свій дух із землею, повітрям, водою і вогнем усередині себе. Богині вкажуть тобі шлях. Їм ти завдячуєш цією силою — і не забувай, вони можуть знову відібрати її, — вона поставила чашу, насипала в неї трав і підпалила шматочок вугілля. У небо одразу здійнявся димок, утворюючи дивні маленькі кільця — що звичайному диму взагалі не під силу. Я притулила долоні до землі. Роза встала в мене за спиною і розпустила моє волосся. Ним одразу почав гратися вітер. — Це ти маєш зробити сама. Удачі тобі, дитино.

Я вже не чула, як вона пішла, бо все моє тіло пронизала енергія. Я підвелася, хоч і розуміла, що досі стою навколішки на теплій вологій землі. Потилицю почало поколювати від жару, який ширився всім тілом. За заплющеними повіками мерехтіло полум’я, у той час як крижаний піт холодив моє надто розпалене тіло. А потім усі відчуття зникли. Жар, холод, краплі поту на тілі. Враження було таке, ніби з мого тіла й душі спали невидимі пута. Мене шмагав крижаний вітер і водночас спиною тік дощ з іскор. Я стисла зуби, не розплющуючи очей. Роза про подібне не згадувала, але я однаково перебирала в пам’яті закляття, можливо, котресь могло б мені допомогти. Заклинань я вивчила безліч, просто вже кілька років не могла ними користуватися. А зараз найкращий час полегшити біль. Мій розум огорнула темрява, перед внутрішнім поглядом заблимав вогонь, і я опустила в нього руку. Полився дощ і погасив полум’я. Вода зібралася в калюжу, у якій відбивалося моє обличчя. Із землі прорізалися маленькі зелені листочки якоїсь рослини і, розкриваючись, підіймалися вище й вище. Налетів вітер і зірвав листя з тендітного стебла. Картинка зблякла, а у воді відобразився холодний повний місяць, і за секунду на нього закапала кров. Клуби туману завадили мені побачити, що трапилося далі, але я почула дзвін мечів. Закинувши голову, я розплющила очі й моментально вилаялася. Я перервала ритуал. Звуки бою мали, певно, перевірити мою концентрацію, і я не впоралася.

Я із подивом роззирнулася. Це галюцинації? Тепер мої коліна стояли не у траві, а у прохолодному темному мосі, а я була вже не в нашому саду, а в дубовому гаю. Сонячне проміння пробивало собі шлях крізь молоде яскраво-зелене листя. Посеред гаю стояв величезний котел, над яким здіймався світлий дим. У минулому в таких гаях жриці проводили свої ритуали, багато з яких сьогодні забуто. По суті, ми, нинішні відьми, орудували лише дещицею тієї магії, яка була для жриць і друїдів чимось звичним.

Але ми досі молимося тим самим богиням. І саме це пов’язувало нас крізь час. Але чому я тут? І насамперед — це реальність чи ілюзія?

Чотири жінки вийшли з-поміж дерев на галявину. Перша — вдягнена в темно-червоне вбрання, на якому сяяли зірки. У неї було довге мідно-руде волосся. Друга — повністю в білому, навіть її волосся, шкіра та брови здавалися позбавленими будь-яких барв. Третя жінка виявилася білявкою, одягненою у блакитну сукню із синіми півмісяцями, у якої не було рукавів, а руки до самої шиї обвивали срібні нитки. Вони утворювали неземної краси плетіння магічних заклинань, прикриваючи, однак, обпалену шкіру. Її я відразу впізнала і зробила крок назад. Це Аріана, чаклунка. Вона всміхнулася, наче відчувши мій страх. Четверта жінка була вся в чорному, а її волосся мало відтінок найтемнішої ночі. Це, певно, Морріган — берегиня заклинань і проклять. Вони зупинилися поруч із казаном і мовчки повернули голови до мене. Я кліпнула, але галюцинація не зникла. Переді мною стояли чотири богині. Бригіта — богиня світла, богиня-мати Керідвен, а також чаклунка Аріана й Морріган — велика королева та богиня тіней і ночі. Вони вчотирьох вершили долю світу, розпоряджалися життям і смертю, початком і кінцем, світлом і темрявою. Вони не здавалися непривітними, проте, побачивши їх, мене затрясло.

— Чого бажаєш, дитино? — привітно запитала Бригіта. — Як ти пройшла крізь Завісу?

Я не знала. Але це не та відповідь, яку можна дати богині.

— Я її запросила, — на моє здивування заявила Аріана. — Вона дитя дітей і сестра сестер, — голос Аріани звучав дзвінко та ясно. — Вона носить знак Морріган і була у Ґламорґані.

Морріган примружила очі.

— Хочеш залишитися з нами? Ми навчимо тебе всього, що знаємо самі. Ти будеш нашою першою послушницею після Вівіани.

— На скільки мені потрібно буде залишитися? — глухо запитала я.

— Десятиліття і століття — це ніщо. Час народжується і вмирає, — пояснила Керідвен співучо. — Наші знання безмежні. Ми могли б навчати тебе чогось до кінця всіх часів, і це однаково була б лише крихта того, що нам відомо.

— Тоді я не можу залишитися, — твердо відповіла я. — Я мушу повернутися — я потрібна сестрам.

Морріган звела брову:

— Ти відмовляєшся від пропозиції богинь?

— Я не можу кинути в біді людей, яких люблю. Я потрібна їм більше, ніж мені потрібні ваші знання.

Бригіта задоволено кивнула.

— Мудра відповідь, дівчинко, — сказала вона низьким, дуже мелодійним голосом. — Ти будь-якої миті зможеш пройти до нас крізь Завісу, коли твоя місія буде завершена. Вона тобі дорого коштуватиме. Я бачу в тобі біль, страх і гнів. Відпусти ці почуття і довірся нашій мудрості Людей чекають важкі часи.

— Тоді ви маєте зробити щось для них! — вирвалося в мене.

Морріган стисла губи, почувши мою зухвалу вимогу, але Аріана привітно всміхнулася.

— Наші творіння мусять знайти власний шлях, — пояснила вона. — Ми можемо тільки направляти.

Максимально незадовільна відповідь. Бригіта вийшла вперед і наблизилася до мене. З кожним кроком вона все більше вражала мене своєю величчю. Я хотіла відійти, але ноги наче приросли до землі. Навколо неї вихором кружляв вітер. Коли богиня дійшла до мене, то взяла за руку й накреслила кілька ліній.

— Довірся своїм почуттям і своїй вірі, — Бригіта торкнулася моєї щоки долонею, а потім у мене перед обличчям опустилася прозора пелена.

Розплющивши очі, я помітила, що лежу у траві. Сонце саме заходило, ховаючись за деревами. Пролунав вереск, після якого почувся оглушливий рев. Я випросталася. Кожна кісточка боліла, ніби я простояла тут на колінах багато годин. Три стрічки непорушно лежали на землі, проте аркуші змінилися. Застогнавши, я обережно встала та ступила до аркуша повітря. На папері була випалена руна. Як і на аркуші, який відповідав за стихію води. Дві стихії. Я можу управляти двома стихіями? Кінчиками пальців я підібрала ці папірці й попрямувала до двох, які залишилися. Та побачивши їх, не повірила власним очам. На них також виднілися руни для ритуального заклинання. Але це неможливо. Не існує відьом, які орудують чотирма стихіями. Тут є якась помилка або невдалий жарт богинь. Одним ривком я розірвала всі чотири аркуші. Розі доведеться провести зі мною ритуал заново. Мабуть, я задрімала, і мені наснився сон. Минулої ночі я мало спала, а якщо додати роботу в саду й усвідомлення того, що я остаточно втратила Езру... Руки від ліктів до долонь пронизав палючий біль. Впустивши стрічки та листки паперу, я засукала рукави светра. Різнобарвні руни всіх чотирьох стихій випалювалися на нижній частині моїх рук.

Кожна руна була написана ніби іншим почерком. Тільки на моїй світлій шкірі вони мали вигляд ран. Ні, не хочу. Я почала їх терти, але від цього запекло ще сильніше. Невидима рука закінчила виводити останній завиток. Мені це здалося справжнім глузуванням. Богині карали мене за те, що я не залишилася з ними? Подібне в їхньому дусі. Чи вони вважали, що я зрадію цьому подарунку? Це просто максимально мимо. Такого подарунка я не хотіла. Цей дар наділяв мене безмежною силою, а сила здатна творити з людиною страшні речі. Особливо, коли її забагато. Чому богині так зі мною вчинили? Я просто хотіла повернути свою магію. Не більше. І що мені тепер робити? Роза, Еме та Маель чекали мене на кухні. Що я їм скажу? Правда налякає їх так само, як і мене. Але якщо збрешу зараз, то доведеться брехати завжди. Я не хотіла зраджувати сестер. Але цей дар наражає нас усіх на небезпеку. Якщо про нього дізнається Братство... Еме попереджала мене, але тепер уже пізно відмовлятися від сили. Треба повертатися, поки сонце остаточно не сіло й вони не почали хвилюватися. На вулицю вони не вийдуть. Втручання в магічний ритуал може обернутися для спостерігача смертю. Знову почулося шипіння. Але цього разу зовсім близько. Озирнувшись на звук, я відсахнулася. На протилежному боці струмка стояли три демони. Їхні тіла покривала луска, а ноги закінчувалися копитами. Один почухав кігтями свої груди, порослі рідким волоссям, і нахилив голову, схожу на крокодилячу. Він принюхувався, щоб узяти слід. Я відсахнулася, але демон дуже швидко, як для своєї статури, перескочив через струмок. Інші рушили за ним. За кілька хвилин вони мене оточать. На моєму лобі виступив піт. Діючи разом, вони звужували коло. Один зашипів таким високим тоном, що всі мої нервові закінчення завібрували. Другий підняв гострі лапи, і ті блиснули так, наче зроблені з металу. А наступної миті на мене стрибнув третій демон. Я кинулася вбік, але недостатньо швидко. Пазурі встромилися мені в ногу, залишаючи глибокі порізи. Я голосно крикнула, але втрималася на ногах і відсахнулася.

— Aeris vertigo! — випалила я, невпевнена, що це правильне закляття. Повітря закрутилося, наче маленький смерч, і демона відкинуло назад. Він замахав руками і звалився у струмок. Повітряний вихор стих. Другий демон теж відійшов до струмка, тоді як третій рушив на мене. Нога страшенно пекла, та я стиснула зуби.

— Educia! — я засунула руки в землю і шпурнула нею в бік демона. Земля піднялася, і демон спіткнувся. Скориставшись перепочинком, я вихопила з пояса атам. Щойно він опинився в мене в руках, позаду щось зашипіло. Якимось чином один із монстрів підкрався до мене зі спини. Я розвернулась і застромила ніж йому в живіт. Долонею потекла тепла кров. В очах демона майнуло щось на кшталт подиву, і він осів на землю. Але залишалося іще двоє. З кинджалом напоготові я повернулася до них. Вони знову стояли по той бік струмка, дивлячись на воду, якою побігли брижі, а потім вона завирувала. Я ковтнула. Що ще мене там чекало? Один із демонів підняв голову й, зашипівши, вп'явся в мене поглядом. Я напружено задумалася, які ще заклятая знаю, які допомогли б позбутися цих двох. Де ті Езерині вартові, коли вони так потрібні? Хіба вони не чули вересків? Демон одним махом перескочив через струмок, і водночас грюкнули наші двері.

— Віанно? — крикнула Еме, й мене охопило полегшення.

Її другий вигук заглушило гарчання, і з води з’явилася голова дракона. Погано. Дуже погано. Мене затрясло. Із цим демоном мені нізащо не впоратися. Маелі та Еме не можна наближатися.

— Стійте, де стоїте! — крикнула я їм. Сили та магія покинули мене, і я впала на коліна. Два закляття — і вся моя енергія зникла. Просто я зовсім не підготовлена. Дракон підняв голову й пирхнув. Третій демон стояв у воді прямо перед ним. Ось тільки дракон зневажливо зиркнув на нього, ніби даючи зрозуміти, що я його здобич і тому слід забиратися. Один стрибок — і ось другий вцілілий демон опинився на іншому березі та стрімголов кинувся до лісу. Мене та свого приятеля він залишав лускатому чудовиську.

— Віанно, — ахнула в мене за спиною Еме.

— Заради Морріган, — це Маель.

Своїми захисними отрутами вона навряд чи могла щось протиставити покритій лускою блискучій блакитній шкірі дракона. Він задер пащу, а я, у безглуздій спробі оборонитися, накрила голову руками. Повз мене промайнула хвиля жару. Ні кігті, ні зуби не встромилися мені у шкіру. Я визирнула, трохи опустивши руки. Третій демон, охоплений вогнем, догорав у воді. Смерділо відразливо. Перед потужною драконячою мордою танцювало полум’я. І на якусь шалену мить мені здалося, що я вже десь бачила очі цього дракона.

Маель поклала руку мені на плече.

— Підводься, Віанно, — наказала Еме. — Дуже повільно.

— Калеб, — прошепотіла я. — Це — Калеб?

Від сестер я жодної відповіді не отримала, але Маель допомогла мені підвестися. Нога горіла вогнем.

Дракон нахилив голову. Бурштинові мигдалеподібні очі спостерігали за мною. Ні, я помилилася, У Калеба сині очі. Між гострими зубами показався роздвоєний язик, і я, захищаючись, підвела руку, у якій досі стискала атам. Дракон пирхнув, ніби його це потішило, а мене обдало теплою водяною парою. Він на диво миролюбно нахилив голову. Його рожевий язик знову висунувся, створюючи незвичний контраст із синьо-чорним панциром, а потім лизнув рану в мене на нозі. Я злякано відсахнулася, проте було геть не боляче, навпаки. Кровотеча припинилася, а роздерта шкіра почала затягуватися. Не минуло і хвилини, як від крові та відкритої рани не залишилося й знаку. Маель відтягла мене якомога далі, створюючи між нами та демоном більшу відстань. Нога дещо оніміла, але я без проблем могла нею ворушити. Дракон відступив, кивнув, ніби намагаючись зобразити уклін, і розчинився у струмку. Я, наче загіпнотизована, витріщалася на круги, що все ще повільно розбігалися водою. Потім озирнулася на Еме. Навколо її ніг звивався туман. Він сховав би нас від дракона, якби з’явилася така необхідність.