Сестра зірок. Руни й тіні

— Не хочеш представити мене своїм друзям? — запитав блондин, розтягуючи слова.

Я придивилася до нього уважніше. Одягнений він був дуже незвичайно. Чоботи для верхової їзди, шкіряні штани та вузька шкірянка, ніби пошита точно за його стрункою, мускулистою фігурою. Утім, матеріал здавався не гладеньким, радше шкіра була якоюсь лускатою. Інший опис мені на гадку не спадав. На куртці сріблом сяяли ґудзики з витисненим на них гербом, який при тьмяному світлі мені впізнати не вдалося.

— Віанно, це Калеб Кораліський, — завагавшись, мовив Езра, але дивився лише на Еша. — Він гість Ложі.

Тоді він, певно, не маг. Кораліс? Жодного разу не чула про місце з такою назвою.

Від Еша почувся звук, схожий на ричання. Його рука лягла на руків’я атама — ритуального кинджала відьом і чаклунів. Езра напружився всім тілом, що й не дивно. Еш загрожував його гостю. Дуже неввічливо й нерозумно, якщо взяти до уваги нашу місію. Я заспокійливо поклала долоню на руку Еша.

— Привіт, — привіталася я із чоловіком, простягнувши йому руку. — Я Віанна.

Він її потис. Ні, однозначно не маг. Я не відчула ні краплі магії. То чому він тут, а не в безпеці за стіною? Як безглуздо з його боку.

Тепер цей Калеб усміхнувся й поводив бровами. У цьому жесті було щось зовсім хлоп’яче, і я стримала усмішку.

— Езра вирішив зробити мені невеличку екскурсію, щоб я перейнявся красою його батьківщини, і змушений визнати, він не обдурив, — погляд хлопця знову приклеївся до Еме.

Він відпустив мою руку, і спиною пробіг мороз. Імовірно, я втомилася більше, ніж думала, бо у приміщенні холодно не було. Зовсім навпаки.

— Ти змерзла. Накинь свій плащ, — швидко мовив Езра.

Я проігнорувала наказ, адже я більше не дитина й у нього немає права командувати. Натомість я зосередилася на Калебі. Із цим чоловіком щось не так.

— А тебе як звуть, красуне? — запитав він Еме.

Вона хмикнула, але від мене не сховався легкий рум’янець у неї на шиї. Треба покласти цьому край. Негайно. Моя старша сестра ще ніколи особливо не цікавилася чоловіками і з такого ловеласа точно не почне.

— Ей, хлопці, — не встигла я нічого сказати, як за спиною почувся голос Маелі. — Езро, рада бачити, — вона обійняла його, наче вони й досі найліпші друзі, і простягнула руку блондинові. — Я Маель. Ти заблукав? — попри невимушеність звертання, від мене не сховалося напруження, що вона випромінювала. Наче ненароком її рука теж лягла на атам.

— Мене запросили, — Калеб кивнув на Езру. З нас трьох Маель, однозначно, була найвродливішою, однак він лише на мить затримав на ній свій погляд. Тоді знову повернувся до Еме. — Було дуже приємно з вами познайомитися, — сказав так м’яко, ніби намагаючись не дати кролику втекти. — Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

— Це малоймовірно, — відповіла за трьох Маель, схопила Еме за руку й відтягнула її від стійки. Обернувшись, вона здригнулася. — Усе добре, — серйозно сказала Маель. — Це могло трапитися з будь-ким із нас. Повірити не можу, що Езра притарабанив сюди одного з них. У нього що, зовсім дах поїхав?

— А чоловік неймовірний красунчик, — підтвердила я. — Але це, власне, не має жодного значення.

— Каже дівчисько, у якого щоразу слинка тече, коли бачить Езру, — різко зауважила Маель. — Еме не така поверхова, як ти. Вона цінує внутрішні якості.

— Припиніть гиркатися, — зажадала Еме. — Звісно, мене не засліпити гарненькою мордочкою.

Еш прочистив горло і простяг нам наші плащі:

— Навряд чи проблема в цьому.

— Ви не мусите йти, — підійшла до нас Роза. — Калеб Кораліський вам нічого не заподіє. Він милий хлопчина.

У мене в голові завили всі сирени.

— Кілька днів тому він допоміг Езрі схопити трьох кораніанців, які минулого тижня напали на шістьох біженців і вбили їх.

Кораніанці — це величезні демони, будова тіл яких нагадує людську. Однак у них козлячі голови з одним гострим рогом, а шкіра схожа на зміїну.

— Зараз мене це не дуже заспокоює, — відповіла Маель. — Тобі варто було нас попередити.

Роза спохмурніла.

— Вас довго не було. Багато чого змінилося.

Еш із сестрами розташувалися обабіч мене, так що я опинилася в середині. Еш нічого не відповів на слова Рози, але, поглянувши на нього, я помітила на обличчі тривогу. Я щось упускала, й це мені не подобалося. Удома вимагатиму відповідей. Як цей Калеб міг допомогти Езрі із трьома кораніанцями, не володіючи магічними здібностями? Жодної логіки, хіба що... Я різко втягла повітря і востаннє обернулася. Калеб Кораліський та Езра про щось абсолютно спокійно розмовляли. Бути не може. Езра ніколи так не вчинив би. Він же не... Але сумнівів не залишалося: Калеб — демон. Я знала, що демони вміли змінювати подобу. Вони могли набувати вигляду людей, і тоді їх узагалі ніяк не відрізниш від людини. Але вони мали й іншу — демонічну — сторону. Змінюючи форму, вони перетворювалися на істот, на думці в яких лиш убивства та смерть. Демони без розбору вбивали кожну людину, яка ставала в них на шляху. Як Езра міг довіряти комусь із них?

***

Едріан відчинив нам двері, й ми вийшли на вулицю. Темрява стояла, хоч в око стрель, якщо не зважати на світло зір і місяця.

Наші плащі розвівалися на вітрі, й обличчя Еша здавалося неприродно блідим. Нічне повітря було густим і теплим. Пучки пальців пощипували, коли ми прямували до автівки.

— Міridiem, — мерехтливий пил піднявся з Ешевої долоні, після чого його розвіяв вітер, присипаючи шлях м’яким сяйвом. Відьомський пил показував нам дорогу та відлякував демонів, якби ті наважилися наблизитися до цього місця. Проте один уже був тут.

Прийшовши додому, поки я заварювала чай, Еш із моїми сестрами покрили захисними чарами вікна та двері. Потім ми зібралися у вітальні. Еме забула про всі свої добрі наміри й начарувала тріскотливий вогонь у каміні. Я принесла чашки із чаєм і заслужила злий погляд Маелі. Проте вона обережно зробила ковток.

Влаштувавшись на дивані, я намагалася не зважати на постійне поколювання в пальцях. У животі наростали гнів і страх.

— Ти знав? — я прямо запитала Еша. — Що Ложа... що Езра об’єднався з демонами? У голові не вкладається, що ти не сказав нам. Чого ми тоді сюди прийшли? Це всіх нас наражає на небезпеку. Він міг нас убити. Ми були замкнені в кімнаті з демоном. Еме з ним розмовляла, — мої пальці почали пекти. Я опустила погляд. Це лише моя уява чи дійсно кінчики пальців світяться? Я стисла руку в кулаки і знову розтисла. Світіння зникло.

— Нічого ж не трапилося, — Маель спробувала заспокоїти мене.

— Я не знав, — мовив Еш. — Люди Ложі вірні Езрі. Назовні просочується дуже мало інформації про його плани.

— Чому він це робить? — запитала я. — Чого він хоче цим досягти? Цей Калеб — єдиний демон чи є інші?

Еш похитав головою.

— Він був один.

— Ви ж одразу зрозуміли, так? — я уважно глянула на сестер.

— Це було не особливо складно, — пробурмотіла Маель. — Від нього несло за десять кілометрів проти вітру, хоч і надзвичайно приємно.

— Дуже смішно. Як демон може гарно пахнути? — я кинула на неї колючий погляд.

— Будь-хто інший, імовірно, смердів би, — пояснила Маель. — А цей пах так гарно, бо він спокусник. Його запах — чистий афродизіак. І те, що він до тебе бісики пускав, — звернулася вона вже до Еме, — узагалі не добре. Я думала, він там на місці кинеться на тебе.

Еме зневажливо хмикнула.

— Навряд чи він наважився б на щось у кімнаті, повній відьом.

— У мене не склалося враження, що Езра його зупинив би, та й іншим він знайомий. Навіть Розі, — Маель провела рукою по волоссю. — Я просто не розумію. Я про те, що Езра — магістр. Він несе відповідальність. Як можуть інші маги Ложі допускати подібне?

— Як Езра став магістром? Що трапилося з Ейденом? — я поставила запитання, яке вже давно треба було поставити. — Він був наступником. Чого вибрали Езру?

Маель з Еме обмінялися поглядами, тоді Еме почухала руку. Ці двоє багато чого недоговорювали, поки я хворіла. Імовірно, щоб мене не хвилювати. Та я занепокоїлася, дуже сильно:

— Ану, зізнавайтеся!

— Ейден Токвіль два роки тому безслідно зник, — втрутився Еш. — Приблизно тоді, коли ви прибули до Гластонбері.

— І впродовж двох років ви не вважали за потрібне мені сказати? — у мені наростало розчарування.

Еме на мить міцно стисла губи.

— За минулі роки ми були змушені ухвалити чимало рішень, які далися нам нелегко, — сказала вона. — Й Езрі, ймовірно, теж. Нам не варто робити передчасні висновки.

— Е-е-е... Тобі що, той демон мізки затуманив? — роздратовано запитала Маель. — Це навряд чи виправдовує його дружбу із чудовиськом.

Маель з Еме часто нагадували кішку із собакою.

— Я завтра вранці зателефоную Езрі й запитаю, що сталося з його братом, — запропонувала я, хоча від однієї думки знову почути його голос у мене виступив піт. — Ейден ніколи не зник би просто так. А також запитаю Езру, про що він думав, коли заводив дружбу з демоном.

— Ні, — почулася різка відповідь сестер. Інколи вони були навдивовижу дружні. Переважно коли йшлося про те, щоби мною покерувати.

— Ми тут лише для того, щоб поговорити з Езрою. Навіщо відкладати на безрік? — заперечила я.

Він об’єднався з демоном. Цього я очікувала найменше. Мої долоні стали вологими, як завжди, коли згадувала моторошний напад сильфіди. Вона мала лускату шкіру. А на голові в неї було щось. схоже на колючий вінок. Її гострі зуби глибоко врізалися в мою шкіру. Сам момент порятунку я не пам’ятала. Я ще у воді знепритомніла й отямилася, коли Езра поклав мене на траву на березі озера й забрав з обличчя волосся. Я і до того була в нього закохана, але із цієї миті мене остаточно накрило.

— Поки ви не підійшли, Езра розповідав, що цей Калеб у Пемпоні з дипломатичною місією, — сказала Еме. — Упевнена, завтра його вже не буде.

— Тоді він посланець верховного короля? — запитав Еш. — Ми гадали, що Езра більше не веде переговорів із Регулюсом. Він нібито припинив із ним перемовини.

— Це Езра так сказав? — відразу відреагувала Маель. У її словах чувся гнів. — А той тип не дуже скидався на дипломата.

У роті пересохло, але я намагалася не зауважувати цього. Якщо придивитися, досі можна побачити сліди укусів у тих місцях, де сильфіда вп’ялася в мене іклами. Вона навіть не намагалася змінити подобу. Просто раптово з’явилася і без жодного попередження потягла мене в темну глибину озера.

Сьогоднішній демон ніби вистрибнув із модного журналу, й у ньому не було нічого демонічного, крім натренованої посмішки. Але саме в цьому й полягала підступність спокусника. Такі демони показують своє справжнє «Я» не раніше, ніж коли тікати стане запізно. Я мусила здогадатися. Чоловік надто гарний, щоб виявитися справжнім.

— Звісно, ніякий він не дипломат, — сказала Еме. — Це пояснення просто смішне. Він не має бути тут, а Езра не має бути з ним на коротку ногу. Але якщо він усе ж посланець, навіщо тоді Братству стверджувати, що Езра припинив переговори з Регулюсом? Адже в цьому немає жодного сенсу.

— Сенс є лише тоді, коли Калеб тут не за завданням Регулюса, — сказала Маель. — Я там дещо почула краєм вуха.

— Краєм вуха? — Еме дзвінко поставила чашку на тарілочку.

Маель знизала плечима.

— Я не збиралася підслуховувати. Але поки нудьгувала, а ти в’язала... — її погляд впав на лимонно-жовтий в’язаний светр, який Еме вдягнула до квітчастої спідниці. — Коли Міхаель Галкін і Софія Чедвік уперше звернулися до нас, мені захотілося з’ясувати, що вони замислили насправді. Я про те, що Софія — аніма. Жодна відьма при здоровому глузді не стала б їй довіряти, — вона замовкла, очікуючи нашої згоди.

Мій погляд метнувся до Еша. Він надзвичайно вірний Братству, і слова Маелі йому явно не сподобаються. З іншого боку, Міхаель і Софія і від нього мали таємниці.

Він прикусив нижню губу.

— Спілкуванням із нею треба насолоджуватися з обережністю.

— Що ти почула? — поцікавилася Еме, здавалося, вона ось-ось знепритомніє. Ніхто безкарно не зв’язувався з нашою Найвищою Радою. Ті відьми та чаклуни, які на таке зважувалися, уже давно зникли, а в міру зростання небезпеки зі сторони демонів збільшувалася і влада Братства. Тільки Маель ризикнула би шпигувати за одним із його членів. — Через тебе в нас могли виникнути дуже серйозні неприємності, — ледь чутно додала Еме. — А якби вони тебе застукали.

— Але ж не застукали, — трохи винувато всміхнулася Маель. — Еме, я ж не дурна. Я була обережною.

— Краще розкажи нам усе, — звелів Еш. — Це допоможе в розмові з Езрою Токвілем.

— Та там небагато, — зізналася Маель. — Езра справді припинив перемовини, бо Регулюс Морадський висунув нездійсненні вимоги, — вона понизила голос, хоча ми були самі. — Я не зрозуміла, які саме, але Езра стверджує, що вони не підлягають обговоренню. Однак Міхаель і Софія дотримуються думки, що іншого вибору просто немає, тому намагаються перетягнути на свій бік решту членів Братства, щоб виконати вимоги Регулюса. Саме тому вони хочуть домовлятися з ним напряму.

— І що це за вимоги такі? — запитала я. — Чому Езра на них не погоджується? За цих умов, мабуть, можна знайти компроміс. І яку роль відіграє тут цей Калеб? — я поглянула на Еша.

— Ми гадаємо, Регулюс вимагає назад багатства Ложі. Перед тим як Мерлін запечатав джерело, йому тоді заплатили велетенськими скарбами й коштовним камінням, — відповів він.

— Якби питання було лише в цьому, Езра все повернув би, щоби врятувати людей, — недовірливо відповіла я.

Маель співчутливо поглянула на мене.

— Він цього не зробить. Ти досі не зрозуміла, так? Тут мова не про те, щоб когось урятувати. Ложу та Братство хвилюють лише влада та вплив.

— Спасибі за роз’яснення, — гаркнула я.

Заради такого Езра не пожертвував би стількома життями. Принаймні той Езра, якого я знала. Якщо не продовжити Пакт, то настане пекло і світ спалахне полум’ям і потоне у крові. Демони знищать нас. То що Езра виробляє? Він має нас захищати. Це його обов’язок. Досі люди відгороджувалися від проблеми муром. Стіною, яка нікого не зупинить. Коли дія Пакту закінчиться, падуть останні магічні бар’єри й армія Регулюса ввірветься в наш світ. Він просто забере те, що йому потрібне.

— Я завжди вважала, що демони вб’ють кожну людину, яка стане на їхньому шляху, — задумалася Еме.

— Що не означає, що цей Калеб такого не зробить, коли зустріне тебе саму. Треба бути напоготові, — погляд Маелі блукав між нами. — Хіба те, що Езра спілкується ще з одним демоном, не хороший знак? Очевидно, ці двері ще не зачинилися.

— Ці два дні були надзвичайно довгими, — задумано відповів Еш. — Поспімо, а завтра я з’їжджу в Ренн. Там перебуває Лоренс Маккензі. Він останній представник Братства, з яким розмовляв Езра. Повідомлю йому, що Ложа не до кінця обірвала перемовини з демонами.

— Тобі не варто їхати самому, — заперечила Еме. — Надто небезпечно.

— Я буду обережний, а ви бережіть Віанну.

Я підвелася, бо мені терміново захотілося побути самій. Еш пішов зі мною нагору, Маель та Еме в той час іще тихо дискутували внизу.

— Не треба боятися, — сказав Еш. Він сперся на стіну поруч із дверима моєї кімнати, і я спробувала розгледіти в тьмяному світлі його очі.

— Я не боюся. У будь-якому разі не більше, ніж раніше. Я лише питаю себе, чи Езра взагалі нас вислухає.

— У нас є ще кілька тижнів, — заспокоїв мене Еш. — Ще не все втрачено, — він поцілував мене в чоло. — Добраніч.

— Тобі теж. Ти справді збираєшся в Ренн?

Він кивнув.

— На мою думку, Лоренс — найрозважливіший член Братства, — він скривився, мабуть, його ця фраза й самого шокувала. — Я маю підтримувати з ним тісний контакт і про все інформувати.

— Тоді щасливої дороги й повертайся якнайшвидше, — я обійняла його на прощання.

Попри втому, я довго не могла заснути, і проблема була не лише у звуках, які долинали з лісу аж до нашого будинку та ставали, здавалося, дедалі ближчими. Пізніше мене переслідуали Езрині очі. Навіть уві сні.

РОЗДІЛ 4

Прокинулась я в холодному поті. Кімнату заливало сонячне світло, і хтось відчинив вікно. Надворі птахи наче змагалися у співі. У щілину під дверима просочувався аромат свіжоспечених млинців. А ще пахло цукром і корицею, тертими яблуками та свіжозбитими вершками. Я знову на мить заплющила очі та прокрутила в пам’яті події вчорашнього вечора. Ми чудово поїли, я танцювала, веселилася і знову побачилася з Езрою. Чи забула я його? Навряд. Але тепер усе буде краще. Перший крок зроблено. Мені потрібно сконцентруватися на своєму завданні. Це єдине, що має значення.

Коли я спустилася, Маель сиділа за обіднім столом.

— Еш уже поїхав?

— Сонько, та він вирушив іще відразу після сходу сонця, — відповіла вона з набитим ротом. — Хоче до вечора повернутися.

Еме, яка стояла біля нашої старезної газової плити, вправно перевернула млинець. Кухонні двері відчинили навстіж, і через москітну сітку всередину задував теплий свіжий вітерець. Вийшовши на терасу в задній частині будинку, я обвела поглядом зарослий садок. Чи є сенс знову його впорядковувати? Що, як ми не переконаємо Езру?

— Тут буде чимало роботи, — почула я слова Маелі. — Та я навіть рада. Розі потрібна допомога в догляді за хворими та старими. Я пообіцяла їй приготувати олії і змішати мазі.

За час нашої відсутності за травами, які вирощувала Маель, ніхто не доглядав, тому ті захопили всі вільні куточки саду. Рослини здичавіли. Я помітила фіолетові квіти люцерни, жовту наперстянку, блекоту, білі парасольки черемші, тендітні квіти кропу й багато м’яти. Доріжки заросли ожиною, а кущ бузини в дальньому кінці саду за два роки перетворився на справжнісіньке дерево.

— А потім ми перевіримо, що робиться в магазині, — сказала Еме, підходячи до мене. Сестра передала мені тарілку із млинцем, який встигла посипати цукром і корицею. Від одного вигляду в мене слинка потекла.

— Чого? Ми ж його однаково не відкриємо. Немає ж нікого, кому б щось було від нас потрібно, — я підійшла з тарілкою до столу й сіла. — Я б із радістю зараз поїхала до Езри й розпитала його про демона.

— Навіть і не думай, — сказала Еме. — Саме цього Еш і боявся, отож звелів нам тебе не пускати. Почекаємо, поки він повернеться з указівками.

— А до того часу байдикуватимемо?

— Ні, поприбираємо в магазині. Едріан і Роза весь цей час за ним наглядали. Нам залишиться просто змахнути подекуди пил, — сказала Еме. — За останні кілька тижнів у Пемпоні осіло багато приїжджих. Їх треба забезпечити ліками.

Я маю протирати пил, поки за кілька кілометрів звідси Езра готується до війни, яку йому не виграти?

— Ну, якщо вже так треба... — не дуже впевнено видавила я. — У мене ще буде нагода поговорити з Езрою. До від’їзду ми мали велику клієнтську базу. Люди з’їжджалися з усієї Бретані, щоб Еме передбачила їхнє майбутнє або щоб купити приготовані Маеллю ліки. Сеанси в Еме стали справді легендарними, запис здійснювався на тижні вперед. До хвороби я була надто юною, щоб робити свій внесок, а зараз могла стати у пригоді тільки як чорнороб.

Еме поплескала мене по плечу:

— Ти можеш допомагати нам із багатьма речами, — деколи аж моторошно ставало, наскільки легко вона зчитувала мої почуття з міміки.

Я з’їла ще шматочок смачнючого млинця. І чому мене це настільки гнітить? Зрештою, я тут лише заради того, щоб допомогти Ешу під час перемовин з Езрою.

Маель наколола на виделку останній шматок млинця і зібрала ним рештки цукру, що розсипався тарілкою. Еме ляснула в долоні — і сковорідка з тарілками полетіли в раковину, де губка сама почала їх відтирати. Навряд чи існувала більш очевидна ознака того, наскільки сестра розгублена, попри свою зовні життєрадісну поведінку. Жодна з нас не згадувала вчорашнього демона. Еме поправила червоні рушники для посуду, розвішані на кухонному вішачку.

— Знайдімо мийні засоби й ходімо в магазин. Я вже не можу дочекатися, — вона покинула кухню, а ми з Маеллю обмінялися співчутливими поглядами.

— Алілуя! — вигукнула вона. — Знову прибирання. Просто дочекатися не можу.

Я захихотіла і прибрала в шафку чистий сухий посуд. Я з’ясую, яку гру затіяв Езра — і байдуже, з дозволу сестер чи без нього.

Магазин розташовувався у великій прибудові до нашого будинку, потрапити до нього можна було крізь двері, які вели в підсобку. Маель зав’язала волосся в неакуратний пучок і одягла зелені легінси із жовтою футболкою оверсайз із написом «Real Witches»⁸. На руках вона хною намалювала собі хитромудрі руни. Еме у спідниці, приталеному в’язаному светрі й зі своїм рудим волоссям, укладеним в ідеальні хвилі, мала такий вигляд, наче зійшла з екрана фільму 20-х років минулого століття. Я ж була вдягнена в обрізані джинси та звичайну чорну футболку, яка виявилася на розмір меншою, ніж потрібно, як і всі мої старі вдяганки, які я встигла приміряти. Я вже не така худа, як під час хвороби, ба більше, — зараз у мене навіть з’явилися жіночі форми. Волосся я заплела в косу. Якби нас у цей момент хтось побачив, то нізащо б не припустив, що ми кровні родички.

Еме намацала рукою вимикач. Одна лампа вмить зашипіла, спалахнула й перегоріла, але дві інші бадьоро світилися над прилавком. Я скрипучими сходинами підійшла до вікон і розсунула штори. Набагато світліше не стало, бо шибки вкривав шар бруду.

Ми мовчки озирнулися. Майже впродовж трьох століть моя сім’я продавала в цих чотирьох стінах свічки, пахощі, солі й олії для ванни, чаї і трави від різноманітних недуг, а також браслети удачі, любовні талісмани й захисні амулети. Усе, що ми пропонували, самі й виготовляли, і ці предмети мали реальні магічні властивості, якими їх наділяли Еме й Маель. Ті, хто до нас ходив, знали про наші сили. Маель славилася своїми здібностями цілительки, хоч їй ледве виповнилося дев’ятнадцять, коли ми виїжджали. Та, зрештою, вона навчалася в найкращої з відьом. У нашої бабусі, за якою в такі дні, як цей, я сумувала особливо сильно.

Еме відчинила двері у приміщення, де проводила свої сеанси. Облаштоване воно було як салон-вітальня у вікторіанському стилі, де жінки проводили пообіднє чаювання. Бабусина улюблена кімната. Після її смерті три роки тому ми залишили все, як було. Там Еме ворожила клієнтам по руці, розкидала відьомські руни, розкладала на картах Таро «Колесо Фортуни», передбачала майбутнє кришталевою кулею і ворожила на маятнику. Свій дар вона успадкувала від нашої матері, і саме він дуже часто наражав на небезпеку наших предків. Але часи змінилися. Тепер ті, хто володіє магією, — остання надія людства. Іронія історії.

Мені було п’ятнадцять, коли демонська гарячка почала ослаблювати мене. Вона розвинулася не відразу, а підкрадалася непомітно. До того моменту в мене ще не проявився жоден дар чи здібності. Я не проявляла особливого таланту у зціленні інших, та й медіумом не була, щоб передбачати майбутнє. Я трішки сподівалася на батьків дар, однак здібності подорожувати в часі проявлялися у відьом у дуже ранньому дитинстві, чого зі мною не трапилося. Моя магія мала б визначитися найпізніше до моїх вісімнадцяти, а натомість згасла.

— Ну, що ж, розпочнімо, — Маель потерла долоні та зникла за товстою ширмою, яка відділяла її робочу зону від магазину. За нею ми розставляли свічки та трав’яні суміші.

Я окинула поглядом торговий зал. Більшості речей, які тут іще залишалися, варто позбутися, бо вони вже втратили свої чарівні властивості. Ніщо не вічне, і навіть магія зникала, що доводили бар’єри Мерліна.

Я завжди любила це місце. Нагоду опинитися тут знову можна порівняти з дивом мого одужання, якщо взяти до уваги те, що від сімдесяти до вісімдесяти відсотків хворих на демонську лихоманку помирали. Низькі стелі й темні стіни створювали у приміщенні похмуру атмосферу, але більшості відвідувачів саме це й подобалося, коли вони вивчали вміст старих дубових полиць у пошуках свічок чи кристалів, які мали допомогти в їхніх справах. Утім, зараз ці стелажі стояли порожніми. Але чого в мене надміру, так це часу: усе ж тепер не буде ні вилазок на конях, ні пікніків з Езрою. Життя надто коротке, щоб оплакувати втрачене. Якщо Пакт переукладуть, ми повернемо колишнє життя. У такому разі не зашкодить підготуватися.

***

Еш повернувся після обіду. Він сперся на вже прибрану й чисту полицю і поставив на неї чашку свіжозвареного чаю.

— Екстрасолодкий, — сказав він. — Відьми з Ренна наполягли, щоб я взяв із собою цю трав’яну суміш. Маель каже, що ти цілий день прибираєш, наче божевільна.

Змахнувши піт із чола, я злізла з драбини, саме домивши горішні полиці й відтерши цілу купу мишачого посліду.

— У Ренні багато магічно обдарованих?

Він кивнув:

— Вони чекають подальшого розвитку подій. За останні кілька тижнів кількість нападів значно знизилася, але всім зрозуміло, що це лише затишшя перед бурею.

— Хіба не розумніше об’єднати сили магів і відьом?

— Саме це Лоренс Маккензі й запропонував Езрі, на що той вимагав права командувати об’єднаною армією.

— А Братство, звісно ж, не погодилося.

— Маг не може керувати армією відьом і чаклунів. Ми не можемо таке допустити.

— А що цей Лоренс каже про те, що тут вештається Калеб Кораліський?

— Його це не шокувало настільки, як я очікував, — Еш витягнув шию, шукаючи поглядом Еме. — Допомогти тобі чимось?

Я відмахнулася і взяла свій чай.

— Не треба. Прибирання не настільки виснажливе. Та й, окрім того, я так хоча б маю чим зайнятися, — я зробила ковток, насолоджуючись солодким присмаком. — Що робитимемо далі?

Еш завжди був серйозним хлопцем, але прямо зараз здався ледь не похмурим.

— Спершу з’ясуємо, що він затіяв із цим Калебом Кораліським.

Крізь вікна просочувалося сонячне світло. Я ще не всі відмила, але на підлозі вже витанцьовувала пара промінчиків, у яких кружляли крихітні порошинки. Загалом, дуже мирна картинка. Однак така ж оманлива, як і все в наші дні.

— Яка твоя версія?

— Цілком імовірно, що Калеб тут із неофіційною місією. Та мені незрозуміло, чому Братство не має знати, що Езра все ж підтримує діалог із демонами? Чому він стверджує саме це? Чому ми мусимо вважати, що всі переговори провалилися? Єдина причина, яка спадає на гадку, що Езра укладає секретні угоди, щоби врятувати Ложу та її прихильників.

Я недовірливо розсміялася. Ця думка просто абсурдна.

— Гадаєш, він пожертвує мільйонами людей, щоб захистити кількох магів і багатства Ложі? Це найбільша дурниця, яку я коли-небудь чула, — у мене залишалося мало підстав довіряти Езрі, однак у цьому я була цілком упевнена.

— Нам потрібна певність. Хоч як би мені хотілося покластися на твоє відчуття, але необхідно якомога швидше з ним поговорити. А з тобою Езра розмовлятиме, судячи з того, як швидко він учора з’явився в ресторані.

— Це ще нічого не означає. Упевнена, Едріан йому розповів про тебе. Я зараз розберуся зі стелажем і зателефоную йому. Телефон уже працює. Роза когось там прислала, і його полагодили, а номер замку в мене точно десь був, — у голові. Раніше я постійно туди телефонувала, щоб поговорити з Езрою чи домовитися про зустріч, а номер так і не забула.

— Гаразд, тоді наберу Лоренса, скажу, що нормально доїхав, а потім зачекаю тебе на кухні.

Я занурила ганчірку в миску з водою, яка вже встигла охолонути. Еш, мабуть, помітив вираз мого обличчя, бо сунув туди кінчик пальця.

— Calor, — над мискою піднялася пара. — Упевнена, що я більше нічим не можу тобі допомогти? Ти тоді точно закінчиш швидше.

Я похитала головою.

— Ні, але дякую за теплу воду, — мені хотілося потягнути час, ми обоє це розуміли, але Еш ніколи не став би на мене тиснути.

***

Задзвенів дзвоник вхідних дверей магазину, а я саме взялася за чергову полицю. Я підвелася, бо чекала на Маель, яка прибирала сад. Але на мене уважно дивилися Езрині очі. Моя усмішка згасла. Шукаючи опору, я поклала обидві долоні на скляну вітрину, де лежало дорогоцінне каміння і кристали, які ми привезли із Гластонбері. Мабуть, надто оптимістично з мого боку було розкладати їх уже зараз.

— Добрий день, Езро, — дещо офіційно привіталася з ним я. Чому саме в цей момент Еме відійшла в іншу кімнату з молоденькою відьмою, яка вчора теж приходила до Рози? Тепер ми з ним залишилися наодинці. — Що можу для тебе зробити? — ясно, що купувати він нічого не збирався. Як маг Езра був невисокої думки про допоміжні засоби відьом і не розумів, навіщо деяким людям потрібна невелика допомога, щоб досягти чогось у житті. — В Еме зустріч, а Маель у саду.

— До них мені й не треба. Я хотів поговорити з тобою. Подумав, що в тебе, мабуть, виникли деякі питання, — він підійшов ближче до прилавка й зі свого боку теж поклав руки на скло. — Я тут, щоб відповісти на них.

Я глитнула. Наші пальці були надто близько одне до одного.

— Усі свої запитання я виклала тобі на папері два роки тому.

«Дуже дипломатично», — привітала я саму себе.

Якусь супердовгу мить він мовчав. Тоді стис руку в кулак.

— Я не про ці питання, їх ми обговорили перед твоїм від’їздом, і тут більше нічого додати. Я не відкрив жодного із твоїх листів, отож можеш забрати їх.

Я ще сильніше стисла губи.

— Спали. У них немає нічого, що я хотіла би пригадати.

Він ледь помітно кивнув.

— Добре. Припускаю, що тобі вже відомо, що Калеб — демон. Тобі не потрібно його боятися. Він на нашому боці.

— Демон на нашому боці? Гадаєш, я дурепа? А кращого пояснення вигадати не міг?

— Та я навіть не зобов’язаний тобі щось пояснювати, — мовив він, — але роблю це на згадку про нашу дружбу. Я сподівався, що ти подорослішала й ми можемо залишитися друзями.

А я ніколи не думала, що він зможе мене ще більше ранити, але для цього йому не знадобилося жодних зусиль. Якщо мені й потрібне було зайве підтвердження, що я завжди була для нього лише дитиною, якій потрібна допомога, то щойно я його отримала. У мене спалахнули щоки при спогаді, як часто я кидалася йому на шию. А він стоїчно терпів мої прояви симпатії. Я завжди була для нього розгорнутою книжкою, саме тому Езра не міг не знати, наскільки мене образили його слова.

— І чому цей демон тут? — глухо запитала я. — Ти все ж уклав союз із Регулюсом, просто зберігаєш це в таємниці? Братство вважає, що ти готовий принести людей у жертву, щоби зберегти Ложу та її багатства.

— А ти? Ти теж так гадаєш? — він ні на мить не зводив із мене погляду.

Я ненадовго замислилася.

— Якщо Регулюс такий жадібний, як про нього говорять, то його точно можна задобрити золотом і сріблом Ложі. Ці скарби не варті людських життів, які забере війна.

— А тобі не здається, що я давно б їх йому запропонував? — ошелешено запитав він. — Клянуся богинею, я кинув би їх до його ніг. Але вони йому не потрібні.

— А що тоді потрібне? — накинулася я на нього. — Чому Братство так стверджує?

— Ці чутки воно розпускає роками, щоб виставити мене та Ложу не вартими довіри й поставити під сумнів наші мотиви. Подумай головою, Ві. Та мені начхати на багатства Ложі. Регулюс може їх забирати. Усі до останнього коштовного камінчика. Але, як я вже сказав, вони йому не потрібні. Багатств у нього і своїх вистачає.

— Не знаю, чи можу тобі вірити, — зізналася я. — Я тебе більше не знаю.

— Розумію, і це моя вина, — наші погляди зустрілися, і я спробувала прочитати в його очах, чого він прийшов. — Може, сядемо? — він вказав на зручний диван, що стояв між полицями. На ньому раніше сиділи клієнтки, очікуючи, поки Еме чи Маель знайдуть на них час. Перше ніж поступитися, я на мить завагалася. Він прийшов поговорити, не можу ж я його прогнати.

— Звісно. Вип’єш щось? — мені просто необхідні були ці кілька хвилин за товстою важкою ширмою, щоб вигадати якусь стратегію. Я не очікувала, що доведеться самій вести з ним цю розмову, а покликати на допомогу Еша здавалося якось по-дитячому.

— Каву було б непогано. Чорну.

Звісно ж, ніби я не знаю. Я зникла за ширмою і притулилася до кухонної стіни. Я можу порозмовляти з ним цивілізовано. Мої сестри можуть справедливо сподіватися, що я докладу максимум зусиль, щоб відвернути катастрофу. Та однаково, готуючи каву, я не поспішала, до останнього сподіваючись, що Маель повернеться, або що Ешу набридне мене чекати, або на Пемпон раптово налетить торнадо. Нічого такого не відбулося. Я стиснула пальцями скроні. Заради Керідвен... мені цього не уникнути, так? Він не міг почекати, доки я підготуюся до розмови й сама йому зателефоную? Хоча коли взагалі Езра поводився так, як хотілося мені? Ніколи!

— Тобі допомогти? — долинуло з іншого боку ширми.

— Ні, — я вчепилася в бурштин, який висить на шкіряному шнурку в мене на шиї. Бурштин вважався сльозами призахідного сонця і мав потужні захисні властивості. Зараз його завдання — захистити мене від Езри та моїх почуттів. Тілом, заспокоюючи серце, розлилося тепло. Я взяла до рук дві філіжанки кави, і тепер не залишилося жодної підстави не вийти.

Езра сидів на дивані, схрестивши руки на стегнах і втупившись у підлогу. За ним на стіні висів старий гобелен, який зображав Єву, котра простягала Адамові яблуко з Дерева пізнання. У mémé було дещо своєрідне почуття гумору. На такому фоні Езра виглядав як утілення диявола, що спокусив Єву. Він відкинувся на спинку дивана, а його пальці почали смикати нитки вишитого покривала, накинутого, щоби приховати декілька дірок. Сумно, що невимушеність, яка панувала між нами раніше, десь випарувалася. Його філіжанку я поставила навпроти на низенький дерев’яний столик.

— Спасибі, — він узяв її і зробив ковток. — Мені завжди подобалася кава Маелі. Скучив за нею.

За кавою. Ну звісно!

— Уся річ в особливому рецепті. Вона перекладає зерна спеціями, — я опустилася на найдальший край дивана. Езрин погляд стежив за моїми рухами.

— Чоловік, який вас супроводжує, член Братства?

— Так, — чесно відповіла я. — Мені завжди здавалося, що Ложі відомо все і про кожного.

Брови Езри поповзли вгору.

— Туше.

Вираз мого обличчя не змінився.

— Еш — наймолодший член Братства. Його обрали буквально кілька місяців тому.

— Тоді, сподіваюся, у нього достатньо навичок, щоб вас захистити.

— Він не має нас захищати, — насупилась я. — Але зробив би це за потреби. І його звуть Еш Макміллан. Він приїхав із нами, бо я остаточно втратила свою силу.

— Твоя сила зникла? — на Езриному обличчі проступив явний шок. Як маг, він чудово усвідомлював, що це означало. — Повністю?

Я поглянула на нього так спокійно, наче мені байдуже.

— Їх спалила демонська гарячка, проте я досі жива, — упродовж останніх місяців, тижнів, днів я знову і знову вимальовувала собі нашу зустріч. У моїх мріях він або опускався на коліна, вимолюючи прощення, або ігнорував мене. Жодного разу ми не розмовляли настільки відсторонено. Але реальність була саме такою.

Він так пильно розглядав мене, наче хотів докопатися до суті кожної, навіть найменшої, зміни в мені. Хоча це, звісно, нісенітниця, але від цього погляду виникало відчуття, ніби він мене гладить.

— Відьмак мусив офіційно засвідчити мені свою повагу.

— Не будь таким снобом, — у мені спалахнули злість і обурення. Насамперед через його зарозумілий тон. — Еш — друг, — вступилася я. — Дуже хороший друг.

— Наскільки хороший?

Я закотила очі. Він не відступить, доки не отримає відповіді.

— Він був поряд, поки я хворіла. Не залишав мене. Він мене вилікував, без нього я померла б.

Езра кивнув. Якщо я сподівалася хоча б на іскру ревнощів, то мене чекало розчарування.

— На що він сподівається на знак вдячності? — байдужішого тону я від нього в житті не чула.

— Ні на що, — накинулася на нього. — Ти гадаєш, що в тебе є право заявитися сюди й розпитувати мене про це?

— Так, — коротко кинув він. — Я так вважаю. Тут заправляє Ложа, й те, що Братство саме зараз прислало вас сюди, змушує мене сильно замислитися. Невже віднедавна ви почали дозволяти використовувати себе? Твоїй бабусі це б не сподобалося.

Я ледь стрималася, аби не ляпнути йому в обличчя якусь гидоту. Якби в мене була моя магія, я начарувала б йому бородавку на ідеальному підборідді, і нехай це максимально дитяча реакція. Він навмисне мене провокував.

— Не вплутуй сюди mémé.

— Мені здається, ти все ще надто бліда, — він підняв руку, але відразу її опустив.

— Я абсолютно здорова. Мабуть, просто треба частіше гуляти.

— Не в лісі й не самій, — блискавично відреагував Езра.

Я схрестила руки на грудях:

— Тебе не стосується, де я гуляю, і я не тупа, Езро. Я в курсі, як небезпечно без відьомських сил у Броселіанді.

— У Пемпоні безпечно, — на мій подив, заявив він. — Я однаково залишу вам тут охоронця. Він оборонятиме будинок. Бери його із собою, коли кудись підеш.

У цьому не було необхідності, але хоч би що я сказала, своєї думки він уже не змінить.

— Якщо гадаєш, що обійдешся без нього, то як хочеш. Я завжди знав, що ти виживеш.

Його слова мене здивували, і я різко розсміялася:

— Ти не міг цього знати.

— Хочеш вір, а хочеш ні, але я знав, що ти достатньо сильна, однак сподівався, що ти не повернешся.

Зрозуміло, що сподівався. Він не тужив за мною, це теж зрозуміло. Я написала йому безліч листів, із благанням приїхати до мене. Щоки залилися рум’янцем уже від одного спогаду. Езра не вважав за потрібне мені відповісти. Він їх навіть не читав. А я повністю перед ним відкрилася. Насправді навіть добре, що він не розкривав їх. Так, треба зосередитися на тому, навіщо я тут. Усі ці почуття залишилися в минулому. Лише зараз мені впало у вічі, що він сидить неприродно прямо. Езра все ще був високим і струнким, та все ж, якщо придивитися, здавалося, схуд. Так, наче мало їв. Волосся відросло, а долоні то стискалися в кулаки, то знову розтискалися. Він здавався втомленим, виснаженим. Учора в напівтемряві бару я не зауважила цього. Серце в мене співчутливо тьохнуло. Він не сам обрав таку роль. Посада магістра — тягар, якого він ніколи не хотів.

— Чому той демон тут? — повернулася я до початкової теми. — І чому він такий... цивілізований? Ти намагаєшся укласти таємний союз із демонами?

— Загалом — так, але не в такий спосіб, як припускає Братство. Калеб — брат Аарванда, князя Коралісу, і ми обговорюємо наші спільні можливості боротьби з верховним королем.

— Я б сказала, що є лиш одна. Треба продовжити договір.

— А ось тут не все так просто, — Езра втупився в підлогу. — Раніше я теж так думав. Але я багато не знав до того, як обійняв нинішню посаду. Здебільшого батько обговорював справи з Ейденом.

— А що тут складного? Якщо демони не залишаться на Керісі, то знищать нас.

— Невже перед тим, як відправити вас сюди, Братство вам справді не повідомило, чого хоче Регулюс?

Я похитала головою.

— У будь-якому разі Калеб не становить для вас жодної небезпеки. Він один із хороших хлопців, — сказав Езра.

Слова «хороший» і «демон» щось не дуже личили одне одному.

— Він єдиний демон, з яким ти ведеш перемовини?

— Ні, — дещо завагався він. — Але єдиний, якому повністю довіряю.

Я наморщила чоло.

— Він здався мені досить юним і недосвідченим. А чого ж вимагає Регулюс?

— Не має значення. Ми за жодних обставин не пристанемо на ці умови. Так можеш Братству й передати, а оскільки Регулюс не продовжить Пакту, воно може готуватися до битви. А для цього бою нам потрібні союзники.

— То ось хто Калеб для тебе? Сподіваєшся, що демони битимуться проти демонів, щоби врятувати нас, людей?

Езра зітхнув.

— Аарванд Кораліський не хоче війни. Його мета — досягти угоди, яка буде прийнятною для обох сторін. Людей і демонів. Його князівство дуже впливове, але за поточних обставин Аарванд не хоче відкрито виступати проти Регулюса. Верховний король надто сильний. Тому Аарванд і прислав Калеба. Ми намагаємося домовитися про співпрацю, і мені дуже допомогло б, якби Братство не звело мої зусилля нанівець, — він провів обома руками по волоссю. Від цього жесту віяло розпачем. — Регулюс за жодних обставин не має дізнатися про ці переговори.

— Отже, мені не можна ділитися цією інформацією з Ешем і сестрами? — якщо він довірив мені свої плани, хоч би якими безглуздими вони здавалися, я не зраджу його довіри.

— Твій Еш може спокійно обговорити це з Братством, — він акуратно відставив чашку кави, — Міхаелю Галкіну відомо про мою ідею перетягнути на свій бік князя Коралісу. Він її не схвалює, але переговори з Аарвандом наближаються до завершення, — Езра встав і рушив до дверей.

— У мене ще є декілька запитань, — зупинила я його.

— Ти й так уже знаєш більше, ніж мені хотілося б.

Я схрестила руки на грудях.

— Тобі самому не виграти цю битву, ти ж мусиш це розуміти.

Він кивнув.

— Я сподіваюся, що коли прийде час, до нас долучиться іще більше союзників, а також надіюся на Братство.

— Чому ти не віддаси своїх магів під його командування?

Його рука лягла на ручку дверей, і він глянув мені прямо в очі:

— Я їм не довіряю і тобі не раджу.

— Та попри це два роки тому ти відправив мене до них. Комусь же я маю довіряти, — заперечила я.

— Мабуть, так, — тихо мовив він. — Я радий, що ти здорова. Піти тоді виявилося правильним рішенням. Інакше ти б померла. Просто мені б більше хотілося, аби ти не поверталася.

— Невже ти справді віриш, що я залишилася б у Гластонбері, знайшла там чоловіка й народила дітей?

— Мені б хотілося цього для тебе, — він усе ж обернувся до мене. — А що тут такого? Це ж була твоя мрія, не моя.

Я ледь не засміялася, бо його голос звучав настільки обурено.

— Ми не завжди отримуємо те, про що мріємо.

Його губи ледь вигнулися нагору. Натяк на усмішку.

— Ні, не отримуємо. Власне, лише в дуже рідкісних випадках. Передавай від мене привіт Маелі та Еме.

Двері відчинилися, і він пішов. Я вирушила за ним і, зупинившись біля прикрашеного квітковим орнаментом скла магазинних дверей, дивилася йому вслід. Езра широкими швидкими кроками попрямував до своєї машини, припаркованої на протилежному боці. Поговорив із якимось чоловіком, який, судячи з емблеми на куртці — маленькому срібному кубку, належав до Ложі, сів у автівку й поїхав, а охоронець залишився. Після початку кризи Ложа найняла багатьох чоловіків. Деякі з них були чаклунами, інші — звичайними людьми. Значення мало лише те, що вони могли битися і були готові не підкорятися наказам Братства.

РОЗДІЛ 5

Повільними кроками я пройшла на кухню. Еш стояв біля вікна і спостерігав за вулицею.

— Він зекономив нам час на дорогу.

Сходами із саду піднялася Маель.

— Чому в нас перед будинком охоронець? — поцікавилася вона, поставивши на стіл кошик із травами.

— Тут був Езра, — пояснила я. — А вартовий для нашого захисту.

— Захисту чи стеження? — підозріло уточнив Еш. — Може, нам краще поїхати, або я відвезу вас до Ренна. Мені це не подобається.

— Спершу я хочу почути, що сказав Езра, — увійшла Еме. — У нас є завдання, тому не можна втікати відразу з першими труднощами. То що він хотів?

— Скучив за кавою Маелі й підтвердив, що Калеб тут із дипломатичною місією. Проте жодних секретних планів із Регулюсом він не будує. Брат Калеба — князь Коралісу. І цей князь не може відкрито йти супроти верховного короля. Але якщо трапиться найгірше, він битиметься з Регулюсом на боці Езри. Якщо я правильно зрозуміла, Езра хоче, щоб маги, відьми, чаклуни та демони Коралісу об’єднали сили. Тільки тоді ми матимемо шанс проти армії Регулюса.

Еш зневажливо хмикнув:

— Він не цікавився, скільки чаклунів і відьом перебуває в Ренні?

— Про це він не питав, — відповіла я, здивувавшись, що саме це стало першою реакцією на нову інформацію. — Міхаель Галкін, до речі, у курсі перемовин Езри із князем Кораліським.

Еш повільно кивнув головою.

— Мені він не розповідав, бо, безперечно, не погодиться на об’єднання військ із демонами, — з виразу його обличчя рідко можна зрозуміти емоції, але я вже досить добре натренувалася. У сірих очах більш ніж чітко читалася тривога.

— Чому ні? Якщо це допоможе нам проти Регулюса?

— Така вже демонська природа — обманювати кожного, хто хоч трохи наблизиться. Задум Езри провалиться. Він сам пускає вовка до своєї кошари.

— Мила притча, — різко зауважила Маель. — Бє-є-є!

Еш ніяк не відреагував на її жарт.

— Ви розумієте, про що я. Мені б не хотілося, вирушаючи на битву, мати за спиною демона. А вам?

Еме знизала плечима.

— Скоріш за все, ні.

— Ось бачите. Братство чітко дотримується своєї політики. Жодної співпраці з демонами. З такою стратегією ми перемогли б їх іще півтори тисячі років тому. Тоді їх майже знищили, але ж Мерліну неодмінно треба було відпустити їх на Керіс. Із чистої сентиментальності він не завдав їм смертельного удару, а тепер ті сильніші, ніж будь-коли.

— Вважаєш, що Пактом Мерлін намагався захистити демонів? — спантеличено перепитала я. — З чого ти взяв?

— Він син відьми й інкуба. Демона. Тільки тому тодішній верховний король із ним і домовився. Мала бути остання, вирішальна битва, і тоді Мерлін запропонував відкрити Джерело й дати їм притулок на Керісі. Натомість вони мали підписати Пакт. Водночас Братство заявляло права на захований континент. Він мав стати домівкою для всіх обдарованих магією. Але мрія залишилася лише мрією, і після цього наша доля страждати від людських гонінь і гинути від їхніх рук.

— Я не знала. Чому нам ніхто ніколи цього не розповідав?

— Бо Братство не хоче конфлікту між відьмами та магами. Що користі зі старих суперечок?

Поки Еш говорив, Маель ретельно оглядала рослини та трави із саду. Кожен листок мусив відповідати всім її критеріям, зокрема не бути пліснявим або надто вологим. Ще до нашого від’їзду вона була гарною цілителькою, але тільки відьми у Гластонбері повністю завершили їхнє з Еме навчання. Я просто шалено заздрила їхнім заняттям, бо мені ніколи не дозволяли брати в них участь: у перший рік я була надто слабка. А з дня, коли з’ясувалося, що в мене більше немає магічних здібностей, цьому й так прийшов кінець. Хоч Еш і намагався якомога м’якше подати мені новину про цю втрату, відчуття були такі, наче я все ж помираю. Відьма без магічної сили — більше не відьма.

Досі я не розуміла, скільки всього розділяє відьом і магів. Наша сім’я завжди трималася осторонь від політики. За часів полювання на відьом у XVI та XVII століттях Братство не особливо відзначилося. Переслідуючи власні цілі, воно допускало загибель невинних чоловіків і жінок. Злі язики навіть стверджували, що чаклуни раділи різкому скороченню кількості відьом, адже їхній вплив невпинно зростав. Зрештою, відьом завжди було більше, ніж чаклунів. Хоча ці часи давно минули, частка недовіри до діяльності Братства збереглася. Та якщо відьми не довіряли магам, а всі, хто володіє магією, не довіряли демонам, то як нам запобігти загрозі, що насувається? Невже правда, що для Езри важливий лише порятунок Ложі? Я відмовлялася в це вірити. На відміну від Мерліна, він напівкровкою не був. Чого б йому боронити демонів?

Еме підвелася і поставила на плиту чайник із водою.

— Знову чай? — Маель критично розглядала стеблинку меліси лікарської. — Ви серйозно? Нам у цьому будинку треба щось міцніше. Приготую трав’яну настоянку. Ялівцю, фенхелю та анісу в саду повно.

Пролунав стукіт у двері, а потім на кухню увійшов Едріан.

— émé веліла мені віднести вам їжу. А всім нам відомо, як нерозумно з нею сперечатися.

— І Ложа їх теж обдарувала по-королівськи, — пробурчав хтось у нього за спиною. — Езра особисто зібрав доставку. Я вже подумав, що вас тут тепер удвічі більше. А не лише три набридливі відьми, як завжди, — з-за Едріанової спини вигулькнуло ще одне знайоме обличчя.

— Лоран, — засяяла Маель, розпростерши руки, коли поріг переступив її колись найкращий друг. Він носив ланцюжок лицаря Ложі. — Ви тільки подивіться. Тебе підвищили? Хто б міг подумати? В Езри, мабуть, величезні проблеми з новобранцями, якщо він робить лицарем найледачішого хлопця в окрузі, — захихотівши, дражнилася вона.

— Така ж нахабна й безцеремонна, як завжди, — Лоран підійшов до неї і обійняв. Він був справжнім велетнем, тому Маель практично потонула в цих обіймах. Перш ніж відпустити, він злегка скуйовдив їй волосся, ніби їм обом усе ще по десять років, за що дістав удар під ребра.

Від цієї картини в мене сльози на очі навернулися. Лоран і Маель так невимушено поводилися, ніби й не розлучалися на два роки. Я мріяла, щоб наше з Езрою спілкування було таким самим. Усе ж і ми були друзями.

— Як справи в Констанс? Вона нарешті тебе відшила? — помстилася вона. Маель і Лоран були нерозлучні з пісочниці. Його бабуся з дідусем мешкали в будинку навпроти, а Констанс — його перше кохання.

— Ні, — Лоран і нас із Еме поцілував у щоку. — Ми одружилися й чекаємо первістка.

Маель закинула голову назад:

— Отже, ця дурненька мене не послухала і вчасно не втекла.

Еме з усмішкою похитала головою через її кепкування.

— Вона просто божеволіє від мене, — украй нескромно заявив Лоран.

— На жаль, усе з точністю до навпаки, — пояснив Едріан. — Я цілими днями тільки й чую: Констанс сказала те, Констанс потрібно це. Констанс сьогодні погано почувається, вибач, але я не зможу сьогодні захищати тебе від демонів, Едріане. Сам розумієш.

Ми голосно розреготалися, бо Едріан майстерно зобразив захоплений вираз обличчя Лорана, який з’являвся щоразу, варто йому заговорити про кохання всього свого життя.

— Смійтеся, смійтеся, — добродушно відповів велетень. — Подивимося, що буде, коли самі потрапите в цю пастку.

Едріан почав витягати їжу з кошика на стіл. Я спостерігала за ним. Дівчина, яку він кохав, та її батьки стали біженцями. Я не наважилася в нього запитати, коли він востаннє щось про неї чув.

— А ти, виходить, представник Братства, так? — звернувся Лоран до Еша й опустився на стілець, який протестно скрипнув.

Еш кивнув і простяг йому руку.

— Еш Макміллан, — представився він. — Радий знайомству. — Еш із цікавістю розглядав кулон на ланцюжку в Лорана — простий срібний Грааль. Такі кулони носили всі дванадцять магів, тільки у великого магістра він був прикрашений коштовним камінням.

— Поїсте з нами? — запитала Еме. — Тут, мабуть, на тиждень їжі вистачить. Що ти там наприносив?

Едріан знизав плечима:

— Ну ви ж знаєте mémé. Вона не хотіла, щоб вам чогось бракувало.

— Ложа дуже добре піклується про тутешніх людей, — зауважив Еш. — Я був у Ренні, там забезпечення не настільки хороше.

Лоран кивнув.

— Ми могли би прийняти тут і більше магічно обдарованих, однак, на жаль, твоє Братство видало наказ, згідно з яким усі відьми та чаклуни мають триматися якомога далі від Пемпона. Чи ти плануєш це якось змінити?

— Саме тому ми й тут, — дипломатично заявив Еш. — Ми хочемо вирішити всі непорозуміння.

— Це пішло б на користь усім. Вам теж варто походити в замок на тренувальні бої, — Лоран відламав собі шматочок багета.

Тарілки, які Еме саме переправляла із шафи на стіл, попадали на підлогу й розбилися.

— Тренувальні бої? — запинаючись, перепитала вона. — А вони чим допоможуть?

Лоран збентежено почухав потилицю, а Еш зібрав уламки, які, за його наказом, миттєво склеїлися. За мить тарілки стояли на столі.

Едріан тихо зітхнув. Імовірно, він так само заздрив Ешу, як і я. Раніше я завиграшки робила такі речі. Сьогодні ж просто скористалася б совком і мітлою.

— А тепер викладай, — напосіла на нього Маель, виймаючи із шафки склянки. — Що ви там у замку затіяли?

— Я думав, Езра вже розповів. Ми навчаємо всіх охочих стрільби з лука, фехтування та ближнього бою. Як не крути, а вміти боронитися повинні всі. Не всі так класно чаклують, як цей хлопець, — вказав він на Еша. — Тут мешкає кілька звичайних людей і молоді чарівники. Більшість із них не володіють магією нападу.

— Але ж прокляття і закляття шкоди заборонені, — промовив Еш. — Колись вони більш ніж достатньо шкоди завдали відьмам і чаклунам.

— Ну, а тепер вони їм знадобляться. Як на мене, то найкращий захист — це напад, — примружився Лоран.

Раніше його було важко вивести із себе. Саме тому їхня дружба з Маеллю протривала так довго.

Еш трохи схилив голову набік:

— А ще краще, якби Езра нарешті дозволив Братству самому вести переговори з Регулюсом. Тоді йому взагалі не довелося б готуватися до війни.

— Тут ми іншої думки.

— Давайте їсти, — перебила обох Еме, бо вони вже кидали один на одного злісні погляди. — Едріан так старався, а в нас за столом не сваряться.

У мене вже бурчало в животі. Я дістала із шафи начиння, і за мить наша шістка вже сиділа навколо столу, поїдаючи вареники та салат.

— Коли ви одружилися? — запитала я Лорана, щоб перевести розмову у приємніше річище.

Перш ніж відповісти, він ретельно прожував.

— За кілька місяців після вашого від’їзду. Ми хотіли раніше, але в замку панував просто неймовірний безлад. Я був потрібний Езрі. Старий Токвіль після зникнення Ейдена зачинився у своїй кімнаті й більше звідти не виходив. — Лоран глянув на мене. — Якщо що, то нам забороняли розповідати тобі, що Ейден змився. Езра боявся, що ти тоді не поїдеш.

І він, трясця його, мав рацію. Я насупилась. Еме зосереджено пиляла вареничне тісто, а Маель піднялася з-за столу, щоби принести пляшку червоного вина. Езра не любив мене так, як я його, але ми дружили. Принаймні я так думала. Маель та Еме так досі нічого й не сказали.

— Як на мене, так старий магістр з’їхав із глузду вже тоді, коли його покинула дружина, — продовжив Лоран, не помічаючи дивної поведінки моїх сестер. — Утрати Ейдена він просто не витримав.

— Мати Езри пішла, коли тому було сімнадцять. Невже вони ніколи не кликали нашу тёте в замок? Вона могла би приготувати йому щось від меланхолії, — прямо запитала я Маель. Якщо хтось щось про це і знав, то вона.

— Батько Езри не був високої думки про нашу «травню», як він це називав.

— То точно, — пробурмотів Лоран. — Бабуся теж якось до нього заходила, але він її прогнав. Вона хвилювалася за хлопчиків. Але магістр на неї накричав, щоб вона забиралася, — бабуся Лорана була відьмою, а дідусь — магом. Раніше я якось не задумувалася про такий рідкісний союз магічно обдарованих.

— Хлопчиків? Ейдену ж тоді вже виповнився двадцять один, якщо я не помиляюся, — зауважила Маель. — За нього точно нікому не потрібно було хвилюватися. Він був таким само зверхнім, як і його батько.

— Ніколи б не подумав, що він здрейфить, — голосно заплямкав Лоран. — Він належав радше до стриманого типу людей, однак завжди здавався мені дуже відповідальним. Для Езри то були важкі часи.

— Він був самовпевненим недоумком, який на всіх нас дивився згори, — відповіла Маель. — Завжди вважав себе найкращим. І терпіти не міг відьом, якщо пам’ятаєш.

— А коли саме він зник? — запитала я Лорана, відвернувши увагу від, на жаль, справедливого, коментаря Маелі. Ейдену Токвілю ми ніколи не подобалися, і за будь-якої нагоди він давав зрозуміти, що, на його думку, маги кращі за відьом.

— Рівно за два тижні до вашого від’їзду. Я добре пам’ятаю, бо як для квітневої ночі тоді було просто надзвичайно холодно. Ми розвели у дворі замку величезне багаття, щоб відсвяткувати повний місяць. Пам’ятаєш, Маеле?

Вона повільно кивнула й, схоже, заглибилася у власні думки:

— Ти хотів звести мене зі своїм ідіотом-кузеном.

Лоран закинув у рот останній вареник. Густе світле волосся лізло йому в обличчя.

— Для бідного хлопця то було б непогано. Минулого літа на нього напав фуркас. Ми знайшли лише фрагменти тіла.

Маель розчахнула свої блакитні очі.

— От трясця. Вибач, Лоране, — вона поклала долоню на його могутнє передпліччя. — Він такого не заслужив.

— Ні, не заслужив. За останні роки загинуло багато хороших людей. Настане час, коли цьому всьому настане кінець.

— А Ейден ніякої записки не залишив? — я знову повернула розмову до Езриного брата.

— Написав листа, у якому сказано, що він не візьме на себе обов’язки магістра, а ще просив Езру не шукати його, — розповів Едріан. — Зрозуміло, що той однаково шукав. Четверо чоловіків вирушили на конях до лісу й не повернулися. Їхніх тварин ми виявили в Безповоротній Долині.

Я розгублено вслухалася в історію, як вони й далі намагалися знайти Ейдена. Він був на чотири роки старший за Езру. Через роботу Ейдена в Ложі брати не багато часу проводили разом. Але в дитинстві вони були нерозлийвода. Упевнена, Езра не чекав від брата такої поведінки. Для нього це, мабуть, стало шоком. Спершу пішла мама, а потім брат залишив його. Чи злякався Ейден завдання, що впало на нього? Не здивуюся, якщо й так. Але перекласти його на свого молодшого брата, якого до такого не готували... Це зовсім не схоже на того Ейдена, якого я пам’ятала.

— Езра ніколи не хотів бути магістром, — тихо мовила я, і весь мій гнів на нього розсипався, наче сухе листя.

Лоран кивнув і провів рукою по підборіддю, де пробивалося кілька світлих щетинок. У його погляді зчитувалося занепокоєння.

— Але й ухилятися від цієї відповідальності він також не міг.

Ні, не міг. Це суперечило його нутру.

— А коли йому спала на думку ідея об’єднатися з Аарвандом Кораліським? — раптом запитав Еш. — Для цього теж щось стало спусковим механізмом?

Лоран трохи відсунувся від столу й потер величезними долонями стегна.

— Темніє потроху. Скоро розпочнеться моя зміна в замку. Нам уже час.

Едріан підвівся.

— Посуд я завтра заберу, або можете самі занести.

— Так, звісно, — Маель відсунула свій стілець. — Я проведу. Чудово, хлопці, що ви зайшли.

— Видно, хтось не забажав відповідати на мої запитання, — сказав Еш, коли за трійцею зачинилися двері.

— Міг би проявити трішки більше дипломатичності, — закинула йому Еме. — Це наші друзі. Усі ці роки вони були змушені жити тут. Упевнена, їм було нелегко.

— Мабуть, ти маєш рацію. Пробач, — Еш кинув на неї винуватий погляд. — Деколи я можу переборщити.

— Усе нормально. А тепер іще раз докладно розкажи нам, що тобі сказав Езра, — уже до мене звернулася Еме. — Як це на нього схоже — спробував застати тебе саму.

— Ти про що? — я віднесла тарілки до раковини та відкрутила воду.

Еме запалила кілька свічок.

— Що-що... Він намагається перетягнути тебе на свій бік. Обвести навколо пальця. Йому це завжди чудово вдавалося.

— Він не обводив мене навколо пальця, — роздратовано вигукнула я. — Ми просто говорили. — Я збиралася закрутити воду, як раптом струмінь потягнувся до мене. Й обережно поповз угору по моїй руці. Я моргнула. Мабуть, обман зору. Потім несподівано змінився колір води. Вона засяяла світло-зеленим. Я злякано відсмикнула долоню, а другою закрутила кран. Еме щось говорила за моєю спиною.

— Що, перепрошую? — здається, я на мить відволіклася.

— Ти сказала йому, що його дії неприйнятні? Він не може укладати власні союзи, — сказала Еме. — Ти його спитала, що цей князь вимагає натомість? Запитала, чи не спілкувався він з іншими демонами?

— Ні, не спитала, — звісно, під час нашої розмови я більше була зайнята собою і власними почуттями. Й Езра, імовірно, теж це розумів.

— Багато чого досі не прояснилося, — пролунав незвично м’який голос Маелі, яка притулилася до дверей.

Я навіть не помітила, як вона повернулася. — Демони стали порушувати домовленості ще до закінчення Пакту. Такого взагалі не мало статися.

— А це тут зараз до чого? Мерлінові бар’єри втратили свою силу. Це взагалі диво, що вони так довго протрималися, — сказала я. — Півтори тисячі років — це дуже довго.

— Братство припускає, — втрутився Еш, — що Ложа навмисно послабила дію бар’єрів.

— І змирилося із поверненням демонів у наш світ?

— Іншого пояснення немає, — сказав Еш. — Як ми щойно з’ясували, батько Езри Токвіля був не зовсім при своєму розумі. Імовірно, таких намірів у нього взагалі не було, а він лише хотів наголосити на важливості Ложі. Зрештою, він знав, що цього разу Братство не дозволить Ложі самотужки вести перемовини. Можливо, Ейден Токвіль тому і зник, що його мучили докори сумління. Для маніпуляції бар’єрами потрібна велика сила. Одному магу з ними не впоратися. Можливо, йому допомагали сини, а далі план вийшов з-під контролю.

— Чому б їм так чинити? — ледь чутно запитала я. — Це суперечить усьому, за що вони борються. Вони заприсяглися боронити людей від демонів. Я стала тоді першою жертвою, це означало б... — я не договорила, бо такого не могло бути.

— Ми довго обговорювали можливі причини, — зізнався Еш. — Може, їм влада вдарила в голову, може, вони думали, що вдасться витиснути з демонів іще більше скарбів, може, старий магістр просто збожеволів, а може, це просто нещасний випадок. Причини неважливі, оскільки результат той самий.

— Це не означало б, що Езра знав, що на тебе нападе сильфіда, — у голосі Еме звучала невпевненість.

— Але привертає увагу вже той факт, що саме він опинився в потрібний час у потрібному місці, щоб тебе врятувати, — додав Еш. — Якщо, послабивши бар’єри, вони хотіли продемонструвати свою могутність, то потрібна була жертва. Він знав, що ти збиралася піти купатися в озері?

Я похитала головою.

— Не можу таке уявити. До нападу ми були ледве знайомі, — а точніше, він мене майже не помічав, хоч я вже досить довго за ним сохла.

— Тобі не варто й далі заплющувати очі на те, що Ложа вже давно виношувала плани щодо свого майбутнього, — обережно продовжив Еш. — Ніхто спокійно не сприймає втрату влади.

Еме підійшла до мене й погладила по руці.

— Жоден із нас не хоче сваритися з Езрою. Добре, що він приходив і поговорив із тобою. Це початок. Але не вір усьому, що він скаже.

За звичкою мені хотілося виправдати Езру. Це був майже рефлекс, але сестра має рацію. Ішлося про набагато більше, ніж мої зачеплені почуття.

— Що робитимемо далі? — запитала я. — Який твій план?

— Нам треба більше з’ясувати про союз із Аарвандом Кораліським. Регулюс просто розгромить Кораліс, якщо про все дізнається. Князь не зможе протистояти верховному королю самостійно, — пояснив Еш.

— Тоді дуже навіть добре, що Езра хоче, щоб ти офіційно засвідчив йому свою повагу.

— Він таке вимагав? — запитала Маель, здивовано засміявшись. — О-о-о, а комусь нова посада явно виростила корону на голові.

— Мабуть. Але це ж ідеальна нагода прийти до нього з офіційним візитом, — заперечила я.

Можливо, саме через наші стосунки із сім’єю Токвілів Братство й дозволило Ешу вилікувати мене. Зрештою, байдуже, що ним керувало, коли він про мене турбувався, але я перед ним у боргу. Я допоможу йому зміцнити свою позицію у Братстві.

На обличчі Еша з’явилася вдячна усмішка й помітно пом’якшила його риси. У сірих очах засяяли теплі іскорки. Під час першої зустрічі я його дещо побоювалася. Він трохи лякав мене своєю холодною елегантністю, блідим обличчям і манерою завжди носити костюми, підігнані точно по фігурі. А потім він оглядав мене й терпляче вмовляв, коли я відмовлялася пити ліки. Довгими ночами сидів біля мого ліжка і проганяв жахіття. Він не раз повертав мене ледь не з порога Царства мертвих, і рано чи пізно я зрозуміла, що він зовсім не холодний. Просто зосереджений. Коли перед ним ставили завдання, він поринав у нього з усією пристрастю. Те саме відбувалося з ним і зараз. І хоча зовні вони були різними, в одному Езра з Ешем неймовірно схожі: вони не здавалися, якщо дуже чогось хотіли. Еш не міг допустити моєї смерті. А Езра? Ну, він теж мав щось важливе, за що боровся.

— Не варто покладати на цю розмову великі очікування. Він повідомить нам лише те, що вважатиме за потрібне. — Езра ніколи не питав моєї думки із жодних питань і не обговорював зі мною відповідальних рішень. По суті, він знав про мене все, а я про нього — нічого.

Я ніколи на нього не тиснула, бо в мене склалося враження, що йому необхідно дистанціюватися від усього, що стосувалося Ложі та його сім’ї, тому він так любив проводити час зі мною. А наша сьогоднішня зустріч? Можливо, Еме має рацію, і це лише черговий хід у його шаховій партії.

РОЗДІЛ 6

Наступного дня ближче до вечора я пунктуально стояла в нашому передпокої і чекала Еша. З кухні вийшла Маель і насупилася.

— Збираєшся протоптати в підлозі стежку? Зайди та сядь. Я дам тобі чогось заспокійливого.

Зітхнувши, я вирушила за нею.

— Симпатично, — сестра оглянула мої джинси, блакитний светр і довгий тонкий кардиган. — Узагалі не скажеш, що ти відьма.

— А я більше й не відьма, — я недовірливо принюхалася до маленької скляночки із зеленою рідиною, яку сестра мені простягла.

— Просто випий одним махом. Допоможе заспокоїтися.

З таким клубком нервів Ешу не можна з’являтися в Езри.

У цьому вона мала рацію. Довго не замислюючись, я проковтнула напій.

— Ще можу намалювати тобі руну ззаду на шиї.

Я відмахнулася:

— Кажу ж, я вже не відьма.

Я знову пригадала вчорашню дивну поведінку води, однак заборонила собі навіть сподіватися, що це пов’язано з моєю магією, а не дому.

— Звісно, відьма, — мовила Маель. — Заперечуєш ти це чи ні. І завжди нею будеш.

Напій зробив свою справу. У шлунку розлилося відчуття задоволення, і мої зледенілі від хвилювання кінцівки знову потепліли.

— Якщо ти так наполягаєш... — на своє здивування мовила я. Опустившись на стілець, я нахилила голову вперед і відкинула волосся набік. — Що ж, давай.

Вона присунула позаду мене стілець, після чого я почула, як сестра почала порпатися в різних шухлядах. Це трохи ризик, таке їй дозволяти, бо зі своїм ентузіазмом вона іноді переборщувала, і тоді вже неможливо вгадати, що отримаєш у результаті. Але мені знадобиться будь-яка підтримка, а відьомські руни слугували дуже потужним магічним захистом.

— Не бійся, — пояснила вона, сідаючи в мене за спиною, і я відчула легесенькі мазки пензлика. — Місяць додасть тобі сили. Хвиля означає нас — твою сім’ю та Еша. Ми поруч, ми довіряємо тобі, а ти — нам. Із тобою нічого не трапиться, — Маель іще раз обвела лінії, вимовляючи ритуальні слова, що підсилюють магію рун. Закінчивши, вона трохи подула на них і приховала під моїм волоссям.

Я підвелася і глибоко вдихнула, почувши на сходах Ешеві кроки.

— Спасибі.

— Нема за що, — Маель узяла мої руки у свої. — У тебе все вдасться. Еш поруч. Він не допустить, щоб Езра ранив тебе.

— Езра б ніколи так не вчинив, — автоматично відповіла я.

— Фізично, ні, — підтвердила Маель, постукавши по місцю, де в мене серце. Жодних слів більше не знадобилося.

Зайшовши на кухню, Еш уважно поглянув на мене:

— Готова? — він був одягнений у чорні класичні штани та білу сорочку. Із плечей звисав розстебнутий плащ. Чаклун до кінчиків пальців.

— Готова, наскільки це можливо. Покінчімо з усім цим.

***

Дорогою в замок, яка спочатку вела через Пемпон, а тоді пролягала лісом, я дивилася у вікно. За останні два роки Броселіанд став набагато густішим і сильно розрісся. Колись давно ліс простягався всією Верхньою Бретанню і тепер знову відвойовував свою територію. Сонячне світло пробивалося крізь численні крони і змушувало листя переливатися тисячами відтінків зеленого. Біля підніжжя дерев цвіли жовті й сині квіти. Найбільше мені хотілося вийти з автівки й поблукати між могутніми стовбурами. Але не можна. Навіть удень це надто небезпечно.

Вартувало б Еша про щось запитати, але в голові не залишилося жодної думки. За якийсь час він узяв мою руку, яка лежала на колінах, і легенько стиснув. Сам він здавався надзвичайно зосередженим і, напевно, уже прокручував у голові всю розмову з Езрою.

Замок стояв просто посеред лісу, на березі Озера Фей. Відігнавши спогад про напад сильфіди, я роззирнулася. Мало що змінилося. Шато із грубого каменю, який, залежно від положення сонця, світився різними кольорами.

Його дах, викладений чорною сланцевою плиткою, як і раніше, нагадував мені сотні казок із дитинства. Високі стіни, з’єднані чотирма кутовими вежами, боронили мешканців. Навколо замку стояли розвалини будинків, у яких колись давно мешкали слуги Ложі. Тепер усе життя людей проходило за звідним мостом шато. Повалені стіни будівель поросли плющем і створювали відчуття, ніби простір між замком і лісом зачарований. Скрізь виднілися жовті, червоні та блакитні квіти. Я помітила деревій, печіночницю і наперстянку. Потім розповім Маелі, що тут можна знайти. Навіть без такого казкового вигляду будь-хто, хоча би трішки чутливий, відчує магію, яка пронизує це місце.

Перед замком, більшу частину якого оточувала вода, стояла ще одна укріплена частина — своєрідна зовнішня фортеця, до якої зараз ми й наближалися. До нашого від’їзду міст завжди був опущений. Піднявши погляд, я помітила вартових, які стежили за нами та лісом за нашими спинами. Замок завжди вражав мене, однак сьогодні він лякав.

— Я радий, що ти пішла зі мною, — сказав Еш. Ми стояли перед входом у сторожку, укріплену двома невеликими оборонними вежами, і чекали, поки нам відчинять. — Але якщо ти передумала... — він замовк, коли зсередини почулися кроки. — Можеш почекати у сторожці. Я сам поговорю з Езрою. І зрозумію, якщо не захочеш із ним перетинатися, — він торкнувся моєї щоки. — Те, як він із тобою вчинив, — тихо пробурмотів він. — Ти такого не заслужила.

Не буду ховатися. Я вже двічі зустрічалася з Езрою. Минуле вже не мало жодного значення. Він нічого мені не заподіяв. Просто мої очікування виявилися надто високими.

— Усе нормально. Я впораюся, та й, окрім того, мені хочеться тобі допомогти.

— Ти йому подобаєшся, — своїм висловлюванням Еш здивував мене. — Я помітив це в «Le Coq». Він не мав наміру тебе ранити, але не усвідомлював своєї відповідальності. Ти була молодою дівчиною, і він урятував тобі життя. Після цього йому треба було триматися на відстані.

— Я не мала додумувати собі зайвого, ґрунтуючись на його поведінці, — перебила його я. — Усе гаразд. Справді. Мене це більше не ранить.

— Гаразд, — це було єдине, що Еш устиг сказати, перш ніж почувся поворот ключа в замковій щілині. Невдовзі двері відчинилися, і навпроти стояв Лоран.

— На вас уже чекають, — сказав він. — Я проведу вас прямо туди, — сьогодні він був одягнений у шкіряну уніформу й озброєний мечем. За спиною Лорана висів сагайдак зі стрілами. Демонів не вб’єш із вогнепальної зброї, на жаль, а зробити це можна лише таким старомодним методом або ж магією. Лоран поклав сагайдак на стіл, де вже був його лук.

Я витягла одну зі стріл. Та була зроблена з бука й увінчана мідним наконечником. На держаку вирізьбили магічні руни. Я із цікавістю розглядала наконечник. Демонічна кров набагато гарячіша за нашу. Щойно мідь впивалася в тіло демона, її хімічні елементи вступали в реакцію із цією кров’ю, вбиваючи швидко й остаточно. Нікому достеменно не відомо, чому демони так реагували саме на мідь.

— Може, мені справді навчитися стріляти з лука?

— Не зашкодить, — відповів Лоран, зиркнувши на Еша. — Можу з тобою позайматися.

— Твоя магія повернеться, — сказав Еш у мене за спиною. Як і майже всі чаклуни, він категорично відмовлявся вбивати людською зброєю. Загалом це й не важливо, бо яка різниця, як здох демон.

— Подумай над цим, — Лоран роздратовано глянув на Еша. — Я тут, якщо знадоблюся. Ми, маги, боремося не тільки чарами, а й зброєю. Адже одне іншого не заперечує. Не варто змушувати Езру чекати ще довше. У нього багато справ.

Ми зайшли на подвір’я замку, і з кожним кроком я дедалі більше хвилювалася. Заспокійливе Маелі щось надто швидко втратило свою дію.

— А куди поїхали твої дідусь із бабусею, — запитала я дорогою до житлової вежі, щоб розрядити обстановку. — До твоїх батьків в Ірландію?

Я із цікавістю спостерігала за тим, що відбувається навколо. У кузні підковували коня, а кілька дітей управлялися у фехтуванні на двох великих тюках сіна. Якби не джинси та кеди, це стало б непоганою декорацією до фільму про Середньовіччя.

— Ні, — відповів Лоран. — Вони не захотіли виїжджати. Grand-mère⁹ як і багато наших родичів, живе тут, у замку, а papy¹⁰ вбили два демони. Він хотів забрати з дому ще кілька речей і пішов, не попередивши мене. Ти ж знаєш, яким упертим він міг бути. Якби ж зачекав на мене... — він замовк, і я, у знак підтримки, поклала руку йому на плече. Я дуже любила Лоранового дідуся. У дитинстві він навчив мене різьбити.

— Це був його вибір.

— Братство мусило дозволити всім магічно обдарованим, яким понад шістдесят років, покинути Францію. Байдуже, відьма це чи чаклун, — наче звинувачення кинув він у бік Еша. — Він був би ще живий.

— Еш у цьому не винен. Ніхто не знав, як розвиватиметься ситуація, а твій дідусь був дуже гарним магом. Він не залишив би великого магістра, навіть якби мав таку можливість.

— Може. Але тоді це було б його рішення, — не погодився Лоран. — Рішення Ложі — рішення нас усіх, — у його голосі практично чулася погроза.

— Сподіваюся, що ми дійдемо до якогось спільного рішення, яке було би прийнятним для всіх. Якби наша воля, то жоден магічно обдарований більше не загинув би від лап демона, — Еш залишався абсолютно спокійним.

Двоє незнайомих мені вартових відчинили великі важкі двері, які вели в хол, а так нічого більше не змінилося. І досі на стінах висіли велетенські килими. Посередині стояв великий круглий стіл, однак без живих квітів, невіддільних колись. Було досить темно, оскільки свічок не запалили, а вузькі вікна практично не пропускали світла.

— Мадмуазель Віанно, — привітався зі мною мажордом, який служив у замку ще за часів Езриного батька. Його смагляве обличчя буквально світилося від радості. — Як чудово тебе бачити, і який же здоровий у тебе вигляд.

Я усміхнулася від такої теплої зустрічі.

— Bonjour¹¹, Жаку. Ти досі тут, — я привіталася зі стареньким, поцілувавши його в обидві щоки. — Як поживає Аделаїза? Вона ще й досі пече свої смачнючі беньє¹²?

Його загоріле на сонці обличчя просвітліло.

— Звісно. Езра звелів їй спекти тобі їх сьогодні цілу купу, бо ти так їх любиш, і розпорядився навести лад у малій вітальні, — поінформував Жак, забираючи наші плащі. — Він уважає, що там менш формальна атмосфера. Раніше тобі завжди подобалася та кімната.

Я зніяковіло кивнула. Було б краще, якби ми забули про «раніше».

— Жаку! — пролунав голос Езри. — Хіба ти не мав провести наших гостей до мене, як тільки ті прийдуть? Чому ти стоїш тут із ними й теревені правиш?

Будь-який інший слуга перепросив би після такої суворої догани, та Жак лише всміхнувся.

— Останніми днями він дещо напружений, — довірливо прошепотів він мені. — Не ображайся на нього. Нині нелегкі часи, — потім чоловік ледь помітно вклонився і відійшов із плащами в руках, а Езра вийшов до нас.

Він був в обтислих штанах, чоботях і вузькій футболці. Я змушувала себе не витріщатися, хоча давалося мені це важко.

— Віанно, — привітався він спершу зі мною. А потім оглянув із ніг до голови, як завжди робив колись, щоби переконатися, що я добре почуваюся. — Містере Макміллан, — сказав Езра, закінчивши свої оглядини.

— Просто Еш, будь ласка, — він чемно всміхнувся Езрі. — Віанна мені багато про тебе розповідала. У мене навіть виникає відчуття, що ми вже знайомі, — додав він.

Езрині брови злетіли. Тоді він вказав рукою в напрямку малої вітальні. Двері були відчинені, і коли ми зайшли всередину, нас зустрів запах свіжої кави та випічки. У мене аж слинка покотилась. Жак не збрехав. Його дружина Аделаїза справді напекла цілу гору беньє. Вони обоє родом із Парижа, де марокканська сім’я Аделаїзи тримала буланжері¹³. Для Езри вони були батьками більше, ніж справжні мама й тато.

— Сядьмо, — Езра відсунув для мене невелике крісло, а Еш зайняв місце поряд зі мною. Езра сів навпроти. Мені не сподобалося відчуття, ніби ми перебуваємо по різні боки. Але, певно, так і є.

— Пригощайся, — запропонував мені Езра. — Аделаїза мене вб’є, якщо хоч один повернеться на кухню.

Я налила собі кави й поклала на тарілочку п’ять беньє. Еш та Езра теж узяли кілька штук. Відкусивши шматок м’якого пончика, я заплющила від насолоди очі, коли він, наче масло, розтанув у мене на язику. Ніде у світі немає смачніших беньє, ніж тут, я певна. Розплющившись, виявила, що за мною заворожено спостерігає Езра. На коротку мить він нагадав мені хлопця, який завжди стежив за тим, щоб я нормально їла. Тепер необхідність у цьому, безперечно, відпала. Я ніяково всміхнулася, й у цей момент він повернувся до Еша.

— Мушу тобі подякувати, — сказав він. — За те, що вилікував Віанну. Ложі не вдалося її захистити. Мені не вдалося, що ледь не коштувало їй життя. За це ми перед тобою в боргу.

Ми. Імовірно, він навмисно сформулював подяку так безособово, аби я не забувала: він дбав про мене насамперед тому, що маги виявилися недостатньо обачними.

— Віанна боролася з усіх сил, — відповів Еш. — На той момент я вже багатьох відьом утратив через гарячку. Своїм життям вона завдячує насамперед власній силі волі. Вона не захотіла вмирати й заслужила цим усіляку підтримку.

Езра зробив ковток кави.

— Я знав, що вона впорається, — сказав він, вперто не зводячи очей з Еша.

— Ми тут не заради того, щоб обговорювати мене, — перебила я їх обох. — Я здорова, а моя хвороба в минулому.

— Добре. Тоді перейдімо одразу до справи, — Езра відставив чашку та відкинувся на спинку крісла.

— Учора ти приходив до Віанни й розповів їй, що князь Коралісу не погоджується з нинішньою політикою верховного короля. Тому він із неофіційною місією прислав до тебе свого брата.

— Правильно. Міхаелю Галкіну відомо про ці розмови, підтвердив Езра. — Вам необов’язково було привозити сюди Віанну із сестрами. — Погляд у нього став крижаним. — Тим самим ви наразили їх на зайву небезпеку. Я недвозначно дав Братству зрозуміти, що не бажаю втручання. Перемовини про продовження Пакту — цілком і повністю завдання Ложі. Присутність сестер нічого не змінить.

— Але Регулюс — загроза для всіх нас. Коли півтори тисячі років тому Мерлін підписував Пакт, він мав справу з набагато розважливішим партнером у перемовинах.

Езра заскрипів зубами.

— Хто б говорив. Це ти розповів Віанні, що Регулюсу потрібні багатства Ложі?

Еш витримав його погляд:

— Це вимога, про яку мені відомо. Ти можеш мене виправити.

— Чому б тобі не спитати Міхаеля і Софію про його вимоги, — запропонував Езра. — Як член Братства ти маєш на це право. Ми не станемо їх виконувати, бо про подібне не може бути й мови. Тому ми й домовляємося з Аарвандом, князем Коралісу. Він, як і ми, вважає, що світи мають залишатися розділеними.

— Краще б Ложа об’єдналася із Братством, ніж із демоном! — слова Еша пролунали незвично роздратовано. — Ми не можемо віддавати свою долю в руки такої істоти. Це безрозсудно й небезпечно. Чому ти довіряєш саме цьому князю? Що він пообіцяв тобі й чому відвернувся від обраного верховного короля?

Вираз Езриного обличчя став замкнутим. Якщо Еш продовжить розмовляти з ним у такому ж тоні, той не передумає. І можна буде радіти, якщо взагалі не викине чаклуна із замку.

Я нахилилася, поставивши пусту тарілку на стіл, і накрила долонею руку Еша. Езра примружився. Треба спробувати згладити кути.

— Регулюс узагалі не має наміру продовжувати Пакт, я маю рацію? Хіба не тому він висуває такі вимоги? Насправді він хоче відправити в наш світ армію і знищити нас усіх, так? Імовірно, є ще щось, що Братство може йому запропонувати. Дозволь їм хоча б із ним поговорити. Ти ж нічого не втрачаєш.

— Тобі не треба було дозволяти Братству використовувати себе.

Чого він знову це повторює? Першим моїм поривом було огризнутися, та я стрималася.

— Вони мене не використовують, — заявила я. — Гадаю, є сенс розпочати діяти заодно. Ніхто з нас не прагне нової війни з демонами.

— Мерлін заснував Ложу, щоб вона захищала Джерело й розбиралася з демонами. У нього була вагома причина не доручати це Братству. Йому потрібна була третя інстанція. Ми заприсяглися слідувати його завітам.

Це якесь замкнене коло. Він не поступався ні на йоту. Ну чому він такий упертий?

— Але ми зобов’язані спробувати знайти рішення, яке влаштує всіх. Часи змінилися, — в Езриних очах з’явилося щось на кшталт співчуття, і я стисла руки в кулаки. — Війни минулого виходили з-під контролю лише тому, що певні зацікавлені сторони вважали, що їхня позиція правильніша за позицію інших. Зараз ми не можемо цього допустити.

Еш кивнув, тоді як очі Езри звузилися.

— Згоди дійшли лише тоді, коли стало майже пізно. І доти загинуло дуже багато людей, відьом і магів. Цього разу Братство з радістю уникне такого сценарію.

— А демони, — нагадав йому Езра. — Багато демонів теж загинуло. Ми їх практично винищили.

— Якби не демони, то й воєн не було б, — мовив Еш. — Довіряти їм — самогубство.

Езра підвівся і підійшов до вікна. Повернувшись до нас спиною, він розглядав подвір’я.

— Натомість нам варто довіритися Братству, так? — неможливо було не помітити сарказм у його словах. — Із самого заснування Ложі Братство намагається тиснути на нас, шпигувати за нами та підривати наші позиції. Не дуже сприятливий ґрунт.

За дверима почулися кроки. Усе тіло Еша напружилося, і навіть я відчула зміну вібрацій. Поріг кімнати переступив учорашній демон. І, побачивши нас, на мить завмер.

— Гості, — видав він радісним голосом. — Як мило.

— Калебе, — обернувся Езра, — ти вже знайомий із Віанною та Ешем. Еш представляє Братство та люб’язно пропонує нам їхню допомогу.

Сьогодні Калеб одягнув темні класичні штани та білу сорочку, трохи зім’яту на вигляд. Світле волосся неакуратно спадало йому на чоло. Він мав такий вигляд, ніби щойно повернувся з вечірки, що, зважаючи на годину, було малоймовірно. У руках Калеб тримав келих із темною рідиною. Кубики льоду затріщали, коли він похитав ним. Пронизливо сині очі з нудьгою розглядали Еша.

— Дуже турботливо з боку Братства, але не думаю, що нам потрібна додаткова допомога.

— Значить, ми даремно прийшли, — сказав Еш, підвівся і простяг мені руку. — Нам пора.

— Тільки не через мене, — сказав Калеб, ліниво крокуючи до нас. — Я не кусаюсь, — він усміхнувся, показавши сліпучо білі зуби. — Ну, хіба можу відкусити трохи від цих смачнючих беньє, — підморгнув мені. — Ти наїлася чи хочеш віднести решту своїй чарівній, але суворій сестрі? Чув, Аделаїза пекла їх спеціально для тебе, — лукавство світилося в кожній зморшці, яка утворилася навколо кутиків його очей. — Вона така уважна, справжній скарб. Якби Езра її відпустив, я забрав би її і зробив нашою придворною.

— Годі, Калебе, — заговорив Езра. — Не бентеж Віанну, а Еме не любить солодке.

Демон похитав головою і схрестив руки на грудях.

— Я ще не зустрічав жінки, якій би не подобалися солодощі. Вона стає дедалі цікавішою.

— Краще тримайся якомога далі від сестер Грандьє, — холодно заявив Еш. — Вони під моїм захистом.

Спочатку я подумала, що це зоровий обман, але в очах Калеба спалахнули крихітні язички полум’я, коли він глянув прямо на Еша.

— Погрожуєш мені, чаклуне? Якось недалеко ви в цьому просунулися.

Еш розправив плечі та не відступив ні на міліметр.

— Це не погроза, а попередження, — тепер він узяв мене за руку.

— Езро, — я знову звернулася до нього. — Просто спокійно поговорімо. Має ж бути змога працювати разом. Ти не повинен битися в цій битві самотужки.

Езра задумливо втупився в наші з Ешем переплетені долоні. Він нічого не сказав. Але цього я і не очікувала, проте намагалася поглядом змусити його не дати нам піти. Езра байдуже засунув руки в кишені штанів.

— Ну, що ж. Спасибі за каву та беньє. Передавай Аделаїзі мої вітання.

— Звісно, — сухо відповів він. — Вона зрадіє, що тобі смакувало.

Я швидко кивнула Калебу, який серйозно дивився на мене. Вогонь і зморшки від сміху зникли.

— У мене ще одне питання, — випалила я у спробі щось змінити. Розмова пройшла не дуже добре.

— І яке ж? — знуджено спитав Езра.

— Учора ти згадав, що вестимеш перемовини і з іншими демонами. З якими саме та що вони вимагають за свою участь? Ціна, мабуть, хороша, раз вони відвертаються від свого короля.

Калеб тихо пирхнув, Еш сильніше стис мою руку, а з лиця Езри зникли всі емоції. Відповіді я не отримала.

— Ходімо, — покликав Еш, коли мовчання затяглося. — Це ні до чого не приведе.

Я кивнула, і тоді ми покинули вітальню.

— А ти багато розповів малій, — встигла я почути слова Калеба. — Цікаво. Зазвичай ти не такий балакучий.

— Заткнися! — похмуро гаркнув на нього Езра.

Калеб тільки тихо засміявся.

Еш, наче прикриваючи, ішов одразу за мною. Він, безперечно, вважав, що повинен захищати мене від Езри. Чи варто боятися нинішнього Езру? Цього я не знала. Так чи інак, а терпіти дистанцію між нами було складно. Іноді мені здавалося, що наш прощальний поцілунок я просто собі нафантазувала. І зараз теж було оце «іноді». Мені не вдавалося порівняти цього чоловіка й того, з минулого, хоча стільки всього рідного було в ньому.

Жак уже чекав нас унизу із плащами.

— Au revoir¹⁴, Віанно, — мовив він. — Сподіваюся, скоро побачимося.

Це навряд.

— Було б непогано, — відповіла я.

Раніше я так часто тут бувала, що відчувалося, наче це мій другий дім. У маленькій вітальні Езра грав зі мною в шахи чи щось читав уголос. А бібліотека замку — це втілена мрія будь-якого книголюба. Від цих спогадів я також відмахнулася.

— Пробач, що не вдалося допомогти, — сказала я, коли ми з Ешем вийшли на подвір’я.

Еш обійняв мене однією рукою, притягнув до себе й поцілував у скроню:

— Вдалося. Ще й дуже.

— Усе, що я сказала, тільки ще більше розлютило його. Найбільше його влаштувало б, якби я сиділа мовчки та їла беньє.

Еш тихо засміявся.

— У мене теж склалося таке враження.

— Не варто було тобі його провокувати. Він — магістр Ложі й очікує до себе поваги — від кожного.

Щось Еш не настільки каявся, як, мабуть, варто було б.

— Запам’ятаю для наступного разу.

— Не думаю, що матимеш іще нагоду з ним поговорити, — не знаю, на кого я сердилася більше: на Езру чи Еша.

— А я абсолютно переконаний, що матиму й нам навіть не доведеться довго чекати. Повір мені.

— Бувай, Віанно, — попрощався біля воріт Лоран. — Бережіть себе. Я запитаю Езру, чи він міг би й мене призначити вашим вартовим. Переважно я охороняю Едріана, а він годує мене так, що Констанс уже скаржиться на мій животик.

Усміхнувшись, я подивилася на невелику опуклість над поясом його штанів.

— Тоді скажу Маелі, щоб давала тобі лише хліб і воду.

— О, це маленькій садистці точно сподобається, — усміхнувся Лоран, проте сховати тривогу в очах у нього так і не вдалося. — Їдьте обережно, — застеріг він нас.

— Звісно.

Я кинула останній погляд на замок. В одному з вікон бібліотеки щось ворухнулося, але було надто далеко й неможливо розгледіти, чи там хтось стояв. Я ледве відвела погляд.

— Віанно, — лагідно сказав Еш. — Їдьмо додому.

***

Маель та Еме вже чекали на нас, і ми докладно їм усе розповіли.

— У Пемпоні відьми та чаклуни завжди добре ладнали з Ложею, — замислилася Маель. — Багато хто з нас раніше працював на Ложу.

— Якщо це і зміниться, то не через нас, — Ешів вираз обличчя став задуманим. — Цей демон згадував тебе, — звернувся він до Еме. — Тобі варто його остерігатися.

Еме страшенно не подобалося, коли їй хтось вказував, що робити, а що ні. Ще більше, ніж нам із Маеллю. Те, що Еш про це не подумав, видало його хвилювання.

— І що нам тепер робити? — запитала я. — Які ще є можливості його переконати?

— Я повідомлю Братству результати нашої розмови, а тоді залишається чекати. От не думав, що Езра Токвіль виявиться таким безрозсудним, що демон фактично житиме в нього.

— Я тебе попереджала, — відповіла я. — Але ти не хотів мені вірити. Езра нікому не дозволяє вказувати собі. Він чинить тільки так, як вважає за потрібне.

Почувши мій засмучений голос, Еме повернулася до мене:

— Він тобі нагрубив?

Я похитала головою.

— Ні, зовсім ні. Усе гаразд, чесно. Він попросив Аделаїзу спекти беньє.

— Хотів тебе ними підкупити чи заткнути рота, аби ти не встрявала? — уточнила Маель. Попри жартівливий тон, ні від кого не сховалася лють, закладена в цій фразі.

— Ми не хочемо перетворюватися на ворогів Ложі, — твердо промовила Еме. — Я знаю Езру з дитинства. Він урятував Віанну. Він добра й відповідальна людина.

— Безліч людей, отримавши владу й багатство, ставали слабкими, — зауважив Еш. — Легко встояти перед спокусою, коли вона спокушає не тебе. Ви знали Езру два роки тому. Сьогодні в нього геть інші життєві обставини. Батько мертвий, брат зник, а сам він — великий магістр. Не забувайте про це.

І в цьому він має рацію.

РОЗДІЛ 7

Хоча було ще дуже рано, я бігла вниз вулицею Феї Моргани. Вартовий, якого Езра приставив охороняти нас, спав, сидячи в машині, тому я вирушила сама. У мене рука не піднялася будити бідолаху. Зрештою, це Пемпон, а йти в ліс я не планувала. Самого Езру ми не бачили й нічого про нього не чули вже чотири дні. Якщо говорити відверто, я відчувала полегшення, але так нам своє завдання не виконати. Щоб піти до нього, мені потрібна нагода. На жаль, на думку не спало жодної. Маель із головою поринула в догляд за хворими, а Еме навчала кількох юних відьмочок рунознавству та ворожбі. Майже всі новоприбулі зупинялися тут тільки проїздом і зовсім скоро продовжували свій шлях. Я почувала себе, м’яко кажучи, непотрібною. Упродовж останніх днів я відлила безліч свічок. Червоні свічки Еме заряджала любовними чарами, зелені — чарами процвітання. Щоправда, ніхто їх не купував, але так я хоч була чимось зайнята. Мабуть, сьогодні зроблю жовті свічки. Їхня магія сприяє успіху, удачі й душевному спокою. Зараз мені знадобилося б усе перелічене. Звісно, я могла б поїхати до Лорана й попросити його навчити мене стрільби з лука. А якщо випадково зустрінуся з Езрою, можливо, спробую ще раз нормально з ним поговорити.

Небо забарвилося помаранчевим, і я на повні груди вдихнула свіже повітря. Як же сильно я любила ці вранішні години! Вулиці, як і очікувалося, були порожніми. Ще в Гластонбері, набравшись достатньо сил, я щодня виходила в цей час на пробіжку. Спочатку долала лише кілька метрів, а зараз без проблем пробігала більше двох кілометрів. Тільки під час такої спокійної фізичної активності мені вдавалося відволіктися. Лише тоді думки заспокоювалися. Відьми зазвичай використовували для таких цілей різні медитативні техніки, але коли я їх спробувала, мене занудило, й усе почало крутитися. Ще одна штука, яка більше на мені не працювала, навіть якщо Маель і стверджувала, що мені просто треба знову привести до рівноваги свої енергетичні потоки. Уявлення не маю, як це зробити. Я ще пришвидшила темп. Моє тіло роками було таким слабким, що зараз я просто насолоджувалася силою м’язів. На обличчі виступив піт. День ставав дедалі теплішим. Я вирішила зазирнути до Едріана й запитати, чи не спік він уже, бува, багети або навіть круасани. Тоді я приготувала би сніданок іще до того, як Еш із сестрами прокинуться. Раніше в селі було багато кафе та пекарень, але тепер більшість магазинів зачинилися, а їхні двері та вікна стояли забиті дошками. На щастя, Розиного ресторану це не стосувалося, і вже скоро я відчула аромат свіжоспеченого хліба. Добігши до «Le Coq», зробила кілька глибоких вдихів і видихів, щоби привести пульс у норму. Вхідні двері були ще зачинені, тому я пішла до чорного ходу. У відповідь на мій тихий стукіт двері відчинилися.

— Терезо, — привіталася я зі здивованою дівчиною, що з’явилася у дверях. Саме вона була тією юною відьмою, яка заходила до Еме у крамницю. — Не знала, що ти тут живеш. Едріан удома?

— Ще спить, — відповіла вона. — Зайдеш? Мені треба подивитися, як там багети.

— З радістю. Я сподівалася, що зможу поцупити один із них.

Тереза засміялася:

— Саме для того я їх і печу. Приблизно о восьмій із замку прийдуть вартові й заберуть хліб. Вони спеціально розносять його людям по домівках, аби ті не мусили самі сюди приходити.

Отже, Езра потурбувався і про це.

— А скільки людей зараз живе в Пемпоні? — запитала я та із вдячністю прийняла склянку води.

— Їхня кількість постійно змінюється. Хтось приїжджає, хтось їде. Однак, гадаю, зараз десь майже п’ятсот, — вона пекарською лопатою відкрила піч, спритно витягла звідти п’ять багетів і розклала їх стигнути в кошики.

— А ти звідки? — від одного їхнього вигляду в мене аж слинка покотилась.

— Я родом із Марселя. У моїй сім’ї я єдина магічно обдарована. Ми не знаємо, звідки раптом узявся цей дар. Батьки могли евакуюватися, але не захотіли залишати мене одну. Вони почули про Ложу й те, що вона може нас захистити, так ми й вирушили до Броселіанду.

— І у вас усе вдалося. Від Марселя сюди дорога неблизька.

— У мене так, — вона уникала мого погляду. — А батьки дорогою загинули. Мама заразилася лихоманкою, а батька схопили демони, — вона відправила в піч нову порцію тіста.

— Мені шкода, — тихо мовила я.

Дівчина непомітно змахнула сльозу.

— Лоран знайшов мене недалеко звідси. Я і гадки не мала, де я, просто лежала в канаві. Не могла більше. Він відвів мене до Рози, і та виходила мене. Відтоді я тут.

Сходами у вітальні прогриміли чиїсь кроки, і двері відчинилися.

— Віанно, — привітався Едріан. — Чому в такий час ти вже гуляєш вулицями? У тебе немає ліжка?

Я засміялася.

— Є, і дуже зручне.

— Тоді чому ти не залишилася в ньому? Якби мені не треба було вставати, я цього й не робив би.

— Мене виманив запах ваших свіжих багетів.

Едріан підійшов до готового хліба і трохи натиснув пальцем на скоринку.

— Ідеально, — повернувся він до Терези, що залилася рум’янцем.

— Спасибі. Я майже закінчила.

— Розбудила б мене, — м’яко сказав він. — Ти не зобов’язана робити все сама.

— Ти вчора ввечері купу часу провів на кухні. Спекти хліб — найменше, що я можу зробити.

— А що ти вночі тут так довго робив? — поцікавилася я. — Якась чергова привітальна вечірка?

— Ні. Вартові принесли оленя, якого треба було розібрати. Тепер якийсь час у нас буде свіже м’ясо. Тобі один чи два багети?

— Одного вистачить. Скільки з мене?

— Ніскільки. Ми тут усі одне за одного. Якщо Маель усе ще робить мазь від опіків, я став би вдячним клієнтом, — він так швидко схопив Терезу за руку, що та не встигла її вирвати. — Вона майже щодня обпікається.

Тереза стисла долоню в кулак, але я однаково побачила рани.

— Мені не боляче, — заявила вона.

— Звісно, боляче, — він лагідно глянув на неї. — У нас тут багато відьом, але жодна не виготовляє пристойних ліків. Я радий, що ви повернулися. Деякі жителі дуже хворі. Бабуся не встигає піклуватися про всіх.

— Чому ви ще першого ж вечора нічого не сказали? Маель швидше зрозуміла б, що Розі потрібна допомога.

— Ми не знали, чому ви повернулися, і могло виявитися, що відразу ж поїдете геть.

Я вперла руки в боки.

— Та ти знаєш нас із сестрами вже цілу вічність. Як ти міг подумати, що ми із сестрами поїдемо, ледве приїхавши?

Врятувало Едріана збентеження, яке з’явилося в нього на обличчі.

— Ми ж не знали... Два роки — це довго. Люди змінюються.

— Так, у мене теж виникло таке відчуття, — розлютившись, я хотіла забрати в нього хліб.

Він продовжував міцно тримати його.

— Вибач, Віанно. Я не це мав на увазі. Часи зараз дуже важкі.

— Знаю, — примирливо відповіла я. — Ми залишимося. Не поїдемо доти, доки не виникне такої потреби.

— Ви з Езрою все обговорили?

Чи можна назвати нашу з Езрою розмову обговоренням? Не впевнена.

— Так, — однаково запевнила я його.

Він уважно спостерігав за мною, очевидно, очікуючи на подробиці. Але тепер я вже не така балакуча, як раніше. Мої почуття стосуються лише мене. На відміну від колишньої себе, сьогоднішня я стала замкненою, як устриця.

— Упевнена? — його погляд став скептичним.

— Звісно, — пора забиратися, поки він не влаштував мені допит. — Гарного вам дня, — побажала я обом.

— І тобі, — Тереза помахала рукою на прощання, і я пішла.

На вулиці рушила швидким кроком. Шлунок бурчав від запаху хліба. Чи заслужили ми на таку недовіру? Імовірно. Обдарованих зобов’язали залишатися у країні, щоб боротися з демонами. Те, що нам із сестрами дозволили виїхати, було привілеєм і, мабуть, налаштувало проти нас багато людей, а не лиш Едріана, який був нашим другом. Досі я взагалі про це не думала. Ніхто не знав, навіщо ми повернулися. Знали тільки, що ми співпрацювали із Братством, а про нього погано відгукувалися з різних причин. Зараз така окопна війна могла закінчитися смертями. Позаду почувся якийсь звук. Сонце здійнялося іще не дуже високо. Мине трохи часу, перш ніж воно прожене тіні між будинками. Очевидно, не одна я була ранньою пташкою. Тепер почулося шкряботіння.

Я повернула голову, однак це виявилося лише торішнє листя, яке вітер гнав бруківкою. І все ж я міцніше вчепилася в багет і побігла швидше. Завтра розбуджу охоронця і попрошу піти зі мною. Не можна проявляти таку необережність. Обійшовши калюжу, я на мить здивувалася, бо вчора вночі дощу не було. Ще трохи — і я минула центр села, звідки до будинку залишалося ще кілька сотень метрів. Раптом висхідне сонце зникло за хмарою і стало темніше. Я мимовільно згадала про кракена й те, що сказав капітан. Якщо надто ясно — він не висунеться. Так і з багатьма іншими демонами, навіть якщо ті й не боялися світла. Воно їх не спалювало, як вампірів, та середньовічні легенди виникли небезпідставно. Є повно демонів, здатних перетворювати людей у собі подібних. Уявивши це, я глитнула і стерла із чола піт, який ледь не заливав мені очі. Уважно вдивлялася в кожну нішу, повз яку пробігала. Почулося шипіння, і несподівано в мій бік кинулася темна тінь. Так швидко, що часу ухилитися я не мала. Вона врізалася в мене. Злякано закричавши, я випустила хліб, послизнулася на бруківці і стукнулася потилицею об землю. У моторошній тиші почувся різкий вереск. Я важко звелася на лікті і спробувала знову сфокусувати погляд. Боліла кожна клітинка тіла, а долоні горіли. У ніс ударив сморід, коли я поглянула в чотири яскраво-червоні ока. Відповзаючи, я намагалася створити дистанцію між собою і демоном. А той, мабуть, не сумнівався, що я нікуди не дінуся, бо не поспішав нападати вдруге. У нього було тіло величезної кішки, але — попри чотири ока та кудлате волосся, яке звисало з голови, — майже людське обличчя. Інші частини тіла здавалися сірими та шкіроподібними. Гострі кігті цокали бруківкою, коли він рушив до мене. На мить мене паралізували спогади про напад сильфіди. Її очі не світилися, а були радше водянистими. Тварюка переді мною вишкірилася. Блиснули два ряди гострих коричневих зубів, і мене обдало огидним запахом гнилої плоті. А потім усередині здійнялася хвиля люті. Завдяки одному демону я вже перестала бути відьмою і тепер не дозволю другому вбити себе. Вулицею пронісся потужний порив холодного вітру. Демон намагався йому противитися. Я гадки не мала, звідки він узявся. До цього моменту віяв просто слабкий вітерець. Піт на моїй шкірі замерз. Йому мене не дістати. Мені вже не п’ятнадцять, і я добре тренована. Принаймні в утечі. Я різко замахнулася ногою і тріснула чудовисько в череп. Воно завило. Зірвалася на ноги та швидко розвернулася. Чудовисько заверещало, здивоване моєю спробою втечі, а потім я почула за спиною рівномірний тупіт його лап. Демони — наполегливі мисливці, але так легко я не здамся. Так я пробігла ще дві вулиці. Краєм ока помічала, як у будинках смикалися штори. Вікна зачинялися, а один чоловік рвонув зі свого палісадника до будинку. Чому мені ніхто не допоможе? Адже в якомусь із будинків мали б жити магічно обдаровані. Невже ж ніхто з них не зрозумів, що тут відбувалося? Важко дихаючи, я дісталася головної вулиці. До будинку залишалися якісь сотні метрів, але що, якщо сестри й Еш іще сплять? До замку взагалі кілька кілометрів. Мені нізащо їх не подужати. Бляха, бляха, бляха. Езра запевняв, що в Пемпоні безпечно. Та я йому голову відкручу за ту фразу, якщо ще раз побачу. Цього могло й не трапитися. Шум лап звучав тепер набагато ближче. Тварюка тріумфально скрикнула, явно зрадівши майбутньому перекусу. Я побігла швидше. Дзвін, за ним глухий удар і хрип, збили мене з темпу. Я спіткнулася і відновила рівновагу за мить перед тим, як приземлитися на бруківку. Хрип затих, і звучало це так моторошно, що я кинула погляд через плече. А те, що я побачила, змусило мене різко загальмувати. Вулицею котилася голова. Навколо обличчя обвилося сиве сплутане волосся. Тіло ж лежало біля ніг Калеба, який абсолютно незворушно витер свій меч білою носовою хустинкою, після чого прибрав клинок у заховані на спині ножни.

— Чудовий ранок для пробіжки, — спокійно промовив він, дивлячись на мене. Я хапала ротом повітря. Мої штани порвалися, коліна та долоні роздерті. Нічого, чого Маель не могла б виправити.

— Згодна, — хмикнула я, упершись руками в коліна. — Передусім у цей час можна зустріти дуже милих однодумців.

Калеб тихо засміявся.

— Це комплімент?

— Я не про тебе, — випроставшись, я нерішуче глянула на нього. Як не крути, а він теж демон. За привабливою зовнішністю цього не приховаєш, проте мені все ж було тяжко зараховувати його до того ж виду, що й мертве чудовисько на бруківці.

— Я чую натяк на недовіру у твоїх словах. Мені це не подобається. Я справді дуже милий.

Тепер уже я усміхнулася, бо на останньому слові наголосили аж надто переконливо. Він зухвало, але водночас і полегшено, усміхнувся. Імовірно, очікував істеричний припадок. Те, що його не було, мене й саму здивувало.

— Можна провести тебе додому? — він потикав ногою бездиханне тіло й відсунув його вбік. За його спиною з’явився чоловік, якого за одягом я ідентифікувала як стража Ложі.

— Прибери це, доки ніхто не спіткнувся, — наказав тому Калеб.

Страж кивнув мені та протягнув Калебу багет, який я загубила під час утечі. Він був неушкодженим, якщо не брати до уваги трохи пилу.

— Ваш сніданок? — після мого кивка Калеб підійшов і простягнув руку, наче збирався на вечірній променад. — Ходімо, ми ж не хочемо, щоби твої чарівні сестри залишилися голодними.

Мені треба було боятися, та він щойно врятував мені життя. Та й Езра йому довіряв. На жаль, для мене це не було причиною робити так само.

— Краще не треба, — пробурмотіла я тремтячим голосом. — Я геть спітніла.

— Не заперечую проти поту вродливої дівчини, — усміхнувся він мені, і мимохіть, зважаючи, що на мене вдруге в житті напав демон, я усміхнулася у відповідь і обережно взяла його під руку. Що дуже допомогло, бо мене починало трясти.

Ми пліч-о-пліч крокували вулицями до мого будинку.

— Я ледве встиг, — сказав він за якийсь час. — Мої родичі, схоже, відчувають до тебе якийсь дивний потяг.

— От без цього я могла б обійтися. Езра стверджував, що тут безпечно.

— Загалом так і є. Що, утім, не означає, що ти не маєш бути уважною. Іноді хтось і прослизає. Поглянь хоча б на мене. — Він розплився в усмішці. — Де вартовий, якого приставив до вас Езра?

— Перед нашим будинком, — зізналася. — Він заснув, і мені не хотілося його будити, зрештою, він охороняв нас усю ніч.

— Що ж, не хотілося б опинитися на його місці. Мабуть, решту тижня Езра змусить його чистити туалети замку. Він буває неймовірно суворим. Інколи Езра навіть гірший за мого брата, а той справді... — він скорчив стражденну гримасу. — У мене було надзвичайно жахливе дитинство. В Аарванда завжди все вдавалося краще, він був розумнішим, сильнішим і, на жаль, із повною відсутністю почуття гумору.

— Не вірю жодному слову. Ти хоч щось сприймаєш серйозно?

Він схилив голову набік.

— Ні, якщо цього можна уникнути.

— Я так і подумала. До речі, я вже можу йти сама. Не знаю, як відреагують Маель з Еме, якщо мене додому притягне демон.

Але варто було мені спробувати відійти, як він м’яко мене втримав.

— Не варто мене боятися, Віанно. Я і пальцем тебе не зачеплю, а якби й зачепив, то Езра порубав би мене на шматочки. Не хочу до цього доводити.

— Він так не вчинить. Ти його союзник, у чому б то не було. А я лише...

— Вчинить, — перебив мене Калеб і поплескав по руці. — І ні секунди не вагатиметься.

Ну, якщо він так вважає... Сперечатися з демоном точно не буду. Тим більше з тим, хто врятував мені життя.

Заради мене Езра не ризикнув би своєю коаліцією. Зрештою, він тепер магістр Ложі, а тут треба правильно розставляти пріоритети.

— Що це була за істота? — запитала я Калеба. — І звідки ти так несподівано взявся?

— Вант, — спокійно пояснив він. — Шпигунка з неї така собі, якщо тобі цікава моя думка. Була б вона кращою бійчинею — спіймала б тебе з першого стрибка.

— Рада чути, — коротко відповіла я. — І все ж, що ти там робив? Теж ішов до Едріана по хліб?

Він засміявся мелодійним, ледь хриплим сміхом. Я підвела на нього погляд. Він був непристойно вродливим — це була та сама «правильна краса». У ньому все здавалося пропорційним. Як я хоч на мить могла подумати, що він людина?

— Я випадково там гуляв. На суші мені погано спиться.

— У якому сенсі?

— Кораліс розташований частково під водою. Багато мешканців нашого князівства — водяні демони, — пояснив він.

— Ти у своїй демонській подобі теж кельпі чи щось таке? — я згадала про вогонь у його очах і вогняні гриви водяних коней, від яких ми звернули дорогою додому.

— Щось таке, — він ухилився від відповіді, перш ніж легенько нахилитися до мене. Його очі блищали. — Я щось крутіше, але нікому не зізнаюся що, — його слова мене розвеселили, й він задоволено всміхнувся.

— Й оскільки ти не можеш заснути, то із самісінького ранечку вигулюєш свій меч?

— Час від часу. Так. Неймовірно освіжає. Мене й мій меч.

Очевидно, мій інстинкт самозбереження працював якось неправильно. Навпаки. Поряд із Калебом я відчувала себе в безпеці, що було нерозважливо. Ми неспішно йшли далі. Еш теж не буде в захваті від мого супроводу. Назустріч нам виїхав чоловік на возі, запряженому конем. Він привітався з Калебом і кивнув мені.

— П’єре, — Калеб підняв руку, — твій син учора чудово проявив себе на тренуванні.

— Знаю, — пробурчав чоловік, — і не хоче більше працювати в полі, тепер йому бої подавай.

— Я попрошу Езру відправити тобі кілька хлопців. Вони все зберуть, — запропонував Калеб.

— Було б непогано. У нас буде хороший урожай.

Цікаво, чи знав чолов’яга, хто такий Калеб. Мабуть, так.

— А хто такі ці ванти? — запитала я, коли віз рушив далі. У мене було мільйон запитань, Калеб балакучіший, аніж Езра.

— Не дуже милі хлопці. Краще не ставати в них на шляху.

— Ну, я, власне, їй під ноги не кидалася, — роздратовано заперечила я. — Як вона пробралася через Джерело?

— Важко сказати. На стороні Керісу Джерело розташоване на території Коралісу. Мій брат його суворо охороняє, але ми не можемо зупиняти кожного демона, та й не хочемо. Регулюс надсилає сюди своїх шпигунів і не має запідозрити, що Кораліс веде перемовини з Ложею. А він задумається, якщо жоден із них не повернеться. На жаль, мені не відомо, скільки ще ми зможемо тримати це в таємниці. Тобі не варто було повертатися. Тепер в Езри на одну турботу більше.

— Йому не варто за мене хвилюватися, — смішне твердження, якщо згадати, що щойно трапилося.

— Та він однаково хвилюється. Для нього це нелегко, — у його голосі звучало звинувачення.

— Я не хотіла повертатися, — сказала. — Але Братство наполягло. Зараз я цьому рада. Тут наш дім.

— І я навіть тебе розумію: я теж сумую за Коралісом.

— Який він? — запитала я. У найдикіших фантазіях мені б і на гадку не спало, що демон міг бути настільки людяним, як Калеб. Нам ніколи про це не розповідали. Братству про це відомо? Чи зустрічав колись Міхаель Галкін чи Софія Чедвік демона в людській подобі?

— Прекрасний, — відповів на моє запитання Калеб. — Не зрозумій мене неправильно, цей ваш ліс досить милий, але море... З ним ніщо не зрівняється, а океан, що омиває Керіс, далеко не такий брудний, як ваш. У нас вода небесно-блакитного кольору. Можна спокійно роздивитися кожен будиночок на дні.

— А також купу противних водоростей і гострих черепашок, — подражнилася я. Його захоплення здалося мені дуже милим. — Я надаю перевагу м’якому моху під ногами й запаху землі. Вода ж нічим не пахне.

Пролунало обурене сопіння.

— Та ти й гадки не маєш. Може, якось візьму тебе із собою... — він зупинився й похитав головою. — Ні, ймовірно, не вдасться.

— Ні, гадаю, ні. А правда, що річками та струмками Керісу тече рідке срібло та гори там із дорогоцінного каміння? Кажуть, що на вершинах гір палає вогонь із чистого золота, а дерева у вас із самарію. Зброю із самарію нібито неможливо знищити, а її володарі непереможні.

Калеб весело звів брови.

— Ага, а ще б'ють джерела з молока та меду й у кожного чоловіка в розпорядженні десяток незайманок.

Обличчя і шия в мене почервоніли.

— Усе це нісенітниця?

— Можливо, не все, але перебільшення явно є. Срібні струмки? Як у них узагалі плавати?

— Гадки не маю. Але якщо не вмієш, тоді не такий ти вже й чудовий і неперевершений, як я гадала.

Калеб похитав головою.

— А ти зухвала й ані крапельки не така ніжна, як описував Езра.

— Він сказав, що я ніжна? — обурено вигукнула я. — Ніжна?

Шкіра Калеба під моєю долонею стала рідкою і перетворилася на воду. Здається, його це нітрохи не збентежило, принаймні не так, як мене.

— Ви лишень погляньте, — тільки і сказав він. — Та це ж пряма протилежність ніжності. Та в тебе кігтики, кішечко.

Я вирвала свою руку.

— Ніжна! — знову вигукнула я. — А ще яка? Мабуть, поступлива? Згідлива? Наївна?

— Нє, усмішка Калеба ставала дедалі ширшою. — Просто ніжна. Гадаю, він говорив у хорошому розумінні.

Я впевнено закрокувала до хвіртки перед нашим садом, і та відчинилася переді мною без жодного наказу.

— А на тебе дехто чекає, — продовжував веселитися Калеб. — Не запросиш увійти? Я хотів би особисто передати тебе твоїм сестрам.

— Вони точно не зрадіють, і нам не варто сурмити про цю зустріч на всю округу.

Ніжна?! Я не могла повірити.

— Віанно! — ще з порога прогримів голос Еме. — Ти що із собою притягла?

— А про неї він стверджував, що вона добра. Великому магістру потрібно терміново попрацювати над своїми уявленнями про людей, — прошепотів Калеб, проте войовничий тон Еме не відлякав його. Навпаки. Демон трьома кроками подолав сходи, наче хтось тягнув його за мотузку, і легко вклонився. — Доброго ранку, — привітався він із нею. — Радий знову з тобою побачитися.

— Не взаємно, — холодно кинула у відповідь Еме. — У тебе кров на футболці? — злякано запитала вона мене. — Він тебе поранив? А що із твоїми штанами? — вона витягла вказівний і середній пальці правої руки: — Protecto Portus.

У такий спосіб вона замкнула наші двері, а Калеб завмер, наче пришпилений.

Кров? Я опустила очі й оглянула себе. Цих кілька цяток я не помітила.

— Ні, не поранив. Навпаки. Калеб допоміг мені. У мене виникли деякі неприємності.

Еме знову до нього повернулася.

— Ну, звісно. Гадаю, хоч де б ти з’являвся, хтось потрапляє в неприємності.

В очах її світилося бажання вбивати, але Калеб не відступив ні на міліметр. Він ані краплі не злякався. Натомість демон акуратно відвів її пальці вбік.

— На неї напала вант, — пояснив він. — Чому вона не може себе захистити? — уперше в його голосі чулися не веселощі, а осуд. У випадку Еме, він не за адресою.

— Хоча тебе це й не стосується, але демонська гарячка знищила її магію, — прошипіла вона. — Більше вона не здатна боронитися.