Сестра зірок. Руни й тіні

Калеба це не спантеличило:

— Це я знаю. Тоді вона має опанувати інші техніки. Зброя — непоганий варіант. Зрештою, я теж не вмію чаклувати, а вант таки прикінчив. Віанні треба тренуватися і вчитися битися. Упевнений, твій чаклун цілком спроможний навчити тебе основ, — звернувся він тепер уже до мене. — Чи атам він із собою для краси тягає?

— Він не мій чаклун, й Еш ненавидить будь-яке насилля.

Брови Калеба метнулися вгору.

— Чаклун-пацифіст. Не думав, що доживу до такого. Проти Регулюса такі принципи не надто допоможуть.

— Тобі колись казали, що ти нестерпний усезнайко?

— Звісно. Постійно це чую. Наступного разу обов’язково запрошу вант попити каву, — він вказав на багет у мене в руках. — Їжа із собою в тебе була.

Похитуючи головою, я попрямувала до будинку.

— Дурень.

Його сміх переслідував мене до самої кухні. Адже він має рацію. Не можна завжди розраховувати на сестер. Кілька годин занять не зашкодять. Стрільба з лука, фехтування, метання ножів. Як тільки поверну собі силу, зможу кинути всю цю нісенітницю, але доти я вже не буду такою беззахисною. Замислившись, сперлася на стіл. Я навіть не подякувала Калебу. Еме нізащо не впустить його до хати.

— А руки можна помити? — раптом запитав він у неї.

Із глибини будинку почувся тихий свист. На наших предків по жіночій лінії дійсно можна покластися. Варто якійсь хоч трохи симпатичній істоті чоловічої статі до нас наблизитися, як вони відразу виповзали зі своїх щілин.

— Вони всі у крові, а я після бою вмираю від спраги, — його голос нагадував м'яке муркотіння тигра.

— Можу запропонувати склянку цитрусового лимонаду, — почула я Еме. — Але він дуже кислий.

— Само собою, — її ворожість явно потішила Калеба. — Нічого солодкого в цьому будинку я і не чекав.

Я недовірливо потрясла головою і пішла нагору до того, як Еме якось відреагувала. Мені терміново були потрібні душ і чистий одяг. Відтак Маелі доведеться полікувати мені руки. Еме й сама розбереться з Калебом, але краще однаково поспішити. Від гріха подалі.

Швидко обтерши з тіла піт і бризки крові, я зстрибнула в легінси та вільну футболку і знову спустилася. Якщо серйозно, то я, звісно, не розраховувала, що Калеб і досі буде тут, проте коли переступила поріг кухні, він незворушно сидів за нашим столом і потягував лимонад. І навіть не морщився, хоча, впевнена, Еме не додала туди ні грама цукру.

— Хочеш шматочок багета? — запитала я його.

Живіт у мене до цього моменту вже голосно бурчав, ну, і мав у цьому будинку хтось таки підняти прапор гостинності.

— Він саме збирався йти, — випалила Еме, яка стояла біля буфета й нарізала листя м'яти.

— Він урятував мені життя, тож, думаю, це вартує сніданку.

— З радістю поїм із вами, — сказав Калеб, — може, мені дадуть трохи джему, який стоїть отам на полиці. Люблю все солодке та фруктове.

З боку буфету долинуло зневажливе хмикання. Еме поводилася просто смішно. Імовірно, досі не могла пробачити йому, що під час першої зустрічі він намагався звабити її, а ще більше — що вона повелася.

— Обирай, який. Я сама їх готую, — заявила вона на мій жах. Ні, вона цього не зробить! — Раніше мої творіння були відомі на всю округу. Зараз я знайшла тільки трохи суниці та смородину.

Джеми були не просто знамениті, а й сумнозвісні. А все через їхню особливу властивість. Очевидно, вона надумала провчити демона.

— Хто б міг подумати. Вона ще й джем готує, — промимрив Калеб. — Тоді я ще більше хочу його спробувати. У Коралісі рідко бувають фрукти.

Я поставила на стіл пять тарілок, бо вже чула, як нагорі ходить Марель. Кеш не зрадіє нашому гостю. Невдовзі на кухню впливла Маель і нагородила Калеба критичним поглядом. Цікаво, а як Езра описав її. Навряд чи могло бути щось гірше за «ніжну» та «добру».

— Що він тут робить?

— Він урятував мені життя і тепер снідає з нами.

— Мило, — вона схрестила руки на грудях. — І чим же снідають демони? Кров’ю чи свіжим м’ясом?

Калеб підвівся і підійшов до полиць.

— Ну, я віддаю перевагу джему.

Маель засміялася і розслабилася.

— Тож нам іще пощастило.

Я розклала біля тарілок ножі, Маель нарізала багет на скибки й поклала їх у кошик.

Калеб нерішуче розглядав асортимент. Еме зробила крок до нього, витягла дві баночки й сунула їх йому в руки.

— Ось ці зовсім свіжі. Я приготувала їх лиш учора, щоби фрукти в саду не зіпсувалися.

— Як завбачливо із твого боку, — у нього тремтіли кутики губ. — Якщо в тебе колись будуть діти, то вони точно бігатимуть тільки у прасованих сорочках і причесані.

Я ледве стримала смішок. У цьому він не сильно помилявся.

— Каву любиш?

— Обожнюю. З молоком і дуже солодку, — разом із банками він повернувся до столу і знову сів. — А що, вашого гостя взагалі немає?

— Еш пів години тому на кілька днів поїхав до Ренна, — відповіла Маель. — Зателефонував Лоренс Маккензі й викликав його до себе.

— Він залишив вас без захисту? — здивувався Калеб.

І зі мною він теж не попрощався й не обговорив свою поїздку. Дивно. Дуже несхоже на Еша. Можливо, він залишив мені якесь повідомлення, яке Еме не захотіла озвучувати при Калебі.

— Ми й самі чудово себе захистимо, — оголосила Еме й сіла навпроти нього.

— Сьогодні вранці я вже в цьому переконався. Видовище, що справді вражає, — він поставив лікті на стіл і нахилився до неї. — І який зазвичай ваш захист? Не розкажеш?

— Так я тобі й сказала, — відповіла вона. — Якщо нападеш на мене, то сюрпризу не вийде.

— Так ось що тобі потрібне? Може, підкрастися до тебе ззаду? — він двозначно всміхнувся, але Еме лише закотила очі.

— Їж свій джем і шуруй.

Вирішивши більше її не провокувати, він відкрутив кришку однієї з баночок і намазав на свій шматок хліба товстий шар суничного джему. Я обрала смородиновий без спеціальних добавок.

— Я була б із цим обережніша, — зауважила в його бік Маель. — Там зерна червоного перцю. Ти знаєш, для чого вони?

— Гадаю, щоб розпалити мене.

Маель так пирснула від сміху, що на стіл полетіли бризки кави.

— Для цього мені перець не потрібний. Я завжди гарячий хлопець, — великодушно пояснив він.

— Нічого іншого я і не очікувала, — процідила Еме. — Езра за сімома замками ховає від тебе дівчат у замку?

— У цьому немає потреби, бо ті дівчата мене не цікавлять.

— Розкажи нам краще ще щось про Кораліс, — запропонувала я в боязкій спробі розрядити обстановку і якось відвернути їхню увагу одне від одного.

— Так, давай, — знову втрутилася Еме. — Як там, у Коралісі, і кому ти там дієш на нерви?

Вона поводилася максимально незвичайно.

— Своєму брату, звісно. Його так само легко роздратувати, як і тебе. Ви ідеально підійшли б одне одному.

Еме хмикнула, а ми з Маеллю обмінялися поглядами перед тим, як повернутися до нашого сніданку. А ці двоє зосередилися лиш одне на одному.

— Наш палац зроблений зі скла, він збудований на березі моря і неймовірно красивий, — почав Калеб. — Як я вже розповідав Віанні, колись я вас із задоволенням запрошу, — та дивився він не на мене, а на опущену голову Еме. — Вам сподобається.

— З нашого досвіду, під водою швендяє іще більше покидьків, аніж на суші, — не дуже делікатно відповіла вона.

— Покидьки є скрізь, — пробурмотів він, із цікавістю розглядаючи етикетку на одній із банок. — Ти мала б це знати.

— Звісно, і навіть дуже добре.

Хтось щосили загамселив у вхідні двері.

Калеб закотив очі:

— Він реально мені не довіряє.

Мене охопило погане передчуття.

— Хто це? — запитала я, хоч і сама вже знала відповідь.

— Та хто-хто? Містер «наглядай-за-нею-а-то-вб’ю», — Калеб надкусив свій хліб і, заплющивши очі, з насолодою жував. — Не дам йому зіпсувати мені такий ідеальний ранок.

— Ти щойно прибив монстра. У мене дещо інші уявлення про ідеальний ранок, — висловилася Еме.

— І які ж, дозволь спитати? Якщо ці уявлення якось пов’язані з ліжком і червоним перцем, я до твоїх послуг.

Обличчя Еме стало яскраво-червоним. Маель дзвінко засміялася, шкода тільки, що її сміх не заглушив стукіт у двері.

— Езра тобі доручив за мною наглядати? Паралельно з вартовим? — я так різко встала, що стілець завалився назад. — Будьте тут, — сказала я сестрам. — Сама з ним розберуся. Покажу йому, яка я ніжна, раз він вважає, що все ще може мене опікати.

— Хм... Віанно, — спробувала стримати мене Маель.

— Що? — гримнула на неї я. Їй мене не зупинити, я висловлю йому все, що думаю.

— У тебе джем у кутику рота. Якщо не хочеш, щоб він його звідти злизав, я б на твоєму місці спочатку щось із цим зробила.

— Дуже смішно, — я кинула на неї роздратований погляд. Калеб гучно засміявся.

Якось несподівано ця трійця за столом об’єдналася в якусь дивну команду. Провівши по губах тильним боком руки, я попрямувала до дверей.

Стук не припинявся. Я різко відчинила двері й побачила перед собою Езру. Украй несамовитого Езру. Зі скуйовдженим волоссям і в пом’ятій сорочці, він мав вигляд людини, яка щойно зірвалася з ліжка. Зазвичай він постійно зберігав самовладання і прагнув не демонструвати жодних емоцій, але сьогодні вранці це не вдалося.

— Зібрався нам двері вибити?

Він схопив мене за плечі й утяг у будинок. Його погляд так уважно оглядав моє тіло, що в мене шкірою миттю пробігли мурашки.

— Мої люди притягли мені тіло й голову вант. Вони стверджували, що та на тебе напала.

Я постаралася знизати плечима так незворушно, як тільки можна:

— Так і є.

— А ти не постраждала? — здавалося, наче він ось-ось поверне мене, щоб і спину оглянути.

— Ні, лише моя гордість. Але тут нічого нового.

Від цього зауваження Езра наморщив чоло і провів рукою по волоссю. Від чого воно ще більше скуйовдилося.

— Втікаючи від неї, я впала на дупу, роздряпала собі руки, а потім Калеб відрубав їй голову. Йому це нічого не вартувало, — пояснила я докладніше.

Нарешті він заспокоївся. Навіть трохи смикнулися куточки губ, але, звісно, Езра не дозволив би собі по-справжньому всміхнутися. Натомість він упіймав мої руки та повернув їх.

— Просто кілька подряпин, — я висмикнула їх із його долонь. Торкатися мене дуже погана ідея. — Чому ти саме йому дав завдання за мною наглядати?

— Бо він найкращий кандидат для цієї роботи.

— Треба було спочатку спитати в мене дозволу, чи я не проти.

— Ти сказала б «ні».

— Звісно, сказала б. Припини хвилюватися про мій добробут. Це не твоя справа.

— Ще й як моя. Я магістр Ложі, отже, моє завдання боронити людей від демонів, — він схрестив руки на грудях. — Зокрема тебе.

— І що, тут у кожного є особистий охоронець?

— Ні, звісно.

— Я попрошу Братство виділити мені охорону. Після чого ти зможеш відкликати свою людину від будинку.

Езра зневажливо хмикнув.

— А де ж був сьогодні твій відьмак?

— Тебе це теж не стосується, але Еш поїхав до Лоренса Маккензі в Ренн.

— Ти більше не виходитимеш на світанку на пробіжку сама.

А це взагалі не стосувалося попереднього питання. Я закотила очі.

— Гадаєш, ти в змозі мені це заборонити? Тобі твоя посада в голову вдарила?

— Так, — він підійшов іще ближче. На кухні стало підозріло тихо. Ця трійця нас підслуховує? — Ві, у тебе є вибір: або ти припиняєш ці дурниці, або в майбутньому тебе супроводжуватимуть десяток охоронців.

Я обурено пирхнула.

— Краще займися своїми справами. Мені більше не сімнадцять. Ти позбавився тягаря, — мовила я, використавши для цього слова, якими він відшив мене два роки тому.

Його погляд миттєво змінився, складалося враження, що він навіть зблід.

— Я не те мав на увазі, — сказав він.

Тепер уже я схрестила руки на грудях і підняла підборіддя.

— Він їй таке сказав? — долинув до нас тихий голос Калеба. — Серйозно? Люди... — за секунду зневажливо додав він.

— Ти не була тягарем, — зашепотів Езра, до якого щойно дійшло, що ми не самі. — Я просто сказав так, щоб ти поїхала. Для тебе тут стало небезпечно, ти була смертельно хворою. Я мусив сказати щось, що тебе переконало б.

Я пирхнула. Як довго я, бляха, чекала, щоб він узяв свої слова назад. Й ось він це зробив. Утім, це вже нічого не змінює.

— Ми були друзями, — мовила я. — Міг би сказати, що Ейден зник. Тоді я зрозуміла б, що ти повинен залишитися.

Перед тим, як знову поглянути на мене, він стиснув губи та на мить відвернувся.

— Якби ти знала про Ейденове зникнення, ти, мабуть, залишилася або спробувала б допомогти якимось іншим способом.

Тут я не могла заперечити.

— Просто будь обережніша, — додав він, коли я так нічого й не сказала. — Прошу.

— Я буду настільки обережна, наскільки зможу, але не дозволю себе замкнути. Надто довго я була прикута до ліжка.

Нарешті Езра здався.

— Як скажеш. Ідеш додому, Калебе? — гукнув він у напрямку кухні.

Я точно знала, що він на цьому не заспокоїться. Не в його це дусі. Він що-небудь вигадає.

— Я ще спробував не всі види Еменого джему. Прийду пізніше, — почулася швидка відповідь.

— Він що, їсть зачаровані джеми Еме? — вражено прошепотів Езра.

Я не змогла стримати сміху й кивнула.

Разом зі змовницькою Езриною усмішкою в мене у грудях розлилося тепло. На якусь мить між нами стало все, як раніше.

— Бідолаха, — тихо мовив він. — Він не знає, так?

— Він знає, що їх готувала Еме і що там перець. Як попередження цього мало вистачити. Гадаєш, на демонів вони теж діють?

— У цьому я дуже навіть упевнений, — Езра нахилився до мене, і на неймовірно довгу мить я відчула його губи в себе на щоці. І заплющила очі. — Я залишу вам автівку вартового. А Кірана заберу із собою. У нас є іще невирішене питання. Пришлю когось іншого.

— Не будь із ним надто суворим, — я провела пальцями по тому місцю, якого торкалися його губи.

— Окрім того, я відправив патрулі в село й до лісу. Наразі вони більше не знайшли демонів. Мені шкода, що так трапилося.

Він зараз про свою тодішню поведінку чи сьогоднішній напад? Найбільше мені хотілося запитати його, чи не вип’є він теж чашку кави. Езра міг би посидіти з нами. Але натомість я просто кивнула, наче приймаючи вибачення. Він пішов до машини, а я повернулася на кухню.

Калеб і Маель чомусь хихотіли. Міло, наш чорний кіт, забрався демону на коліна, дозволяючи гладити себе. А мене вчора спробував укусити, коли я його годувала. То Калеб і наших хатніх тварин обвів довкола свого гарного пальця. Просто світ несправедливий.

Еме спостерігала за Калебом, насупивши брови, проте на губах у неї грала задоволена усмішка.

— Ось такий ти ще не куштував, — перебила вона їх і присунула ще одну баночку. Я нарахувала ще три відкриті банки.

Два кроки — і я опинилася біля столу.

— А ось зараз ти вже перегинаєш, — дорікнула я старшій сестрі й відібрала банку.

— А це смачно, — Калеб подивився на мене скляними очима. — Хто б міг подумати, що вона вміє готувати такі смаколики, — останні слова він уже ледве пробелькотів.

— Іди додому та проспися, — порадила я йому, коли він потягнувся по нову банку. — А ось цього тобі краще більше не їсти. У всякому разі, якщо не хочеш привернути до себе увагу аморальною поведінкою.

Його спантеличений погляд перемістився на Еме, у якої хоча б вистачило совісті здригнутися, коли її зловили на гарячому.

— Чилі, перець, кориця та мед у поєднанні утворюють вибухонебезпечну суміш, — зціпивши зуби, зізналася вона. — Але чому ти такий жадібний? Наче потрібна якась допомога, щоби спокусити жінку, — вона зневажливо поглянула в його вродливе обличчя. — Насправді вони для людей, яким потрібна допомога в любовних справах.

Після цього очі в нього неспокійно забігали. Бідолаха вже був під впливом чарівних солодощів.

— Навіщо такій закомплексованій дівчині, як ти, варити сексоджеми? Тобі нудно чи нічого кращого на гадку не спало?

— Немає в мене ніяких комплексів, зарозумілий недоумку, мені просто подобається готувати джем. Можеш подати на мене в суд, — вона підвелася й понесла свою тарілку до раковини.

— Ти ж розумієш, що я за це поквитаюся, руденька? Одного разу, коли ти вже втратиш пильність, я справді підкрадуся до тебе ззаду, і тоді дізнаєшся, що означає зв’язатися з демоном, — у голосі його не звучало ні краплі погрози, лише чиста спокуса. В Еме відразу спалахнули щоки.

— Я відвезу тебе до замку, — втрутилася я, поки ситуація не стала критичною і він не накинувся на неї прямо в нас на кухні. Щось мені підказувало, що Еме не чинитиме сильного опору. Схопивши Калеба за руку, я підняла його зі стільця. — Ходімо, здорованю. Проспишся в Езри зі своїм джемовим похміллям.

Маель засміялася і допомогла мені дотягнути п’яного демона до машини вартового. І ця ситуація не була позбавлена комізму.

— Тримай, — Маель простягнула мені пакетик із травами. — Скажи Аделаїзі, нехай заварить йому із цього чай, тоді завтра в нього не болітиме голова. Дивний він демон, не думаєш?

«Дивний» не те слово.

— На такий екземпляр ніхто з нас не очікував, — відповіла я. — Мені здавалося, що вони всі кровожерливі, підступні і трохи тупі.

Калеб розплився в трохи дебільній усмішці, від чого ми з Маеллю захихотіли.

— Ну, цей у будь-якому разі буде розлючений, що попався Еме на гачок, хоча він начебто й не тупий, а просто самозакоханий. Забери його звідси, поки не протверезів.

— Твоя сестра — справжня бестія, — пролепетав він, коли ми вже трохи від'їхали. — Така солодка та спокуслива. Але бестія. — А потім голова його завалилася набік, і він заснув.

РОЗДІЛ 8

Я проїхала кілька постів, які патрулювали околицю села й ліс. А Езра даремно часу не гаяв. Його люди ввічливо з нами віталися і пропускали. Я з тугою згадувала, як на цих лісових дорогах Езра вчив мене кермувати. Власне, я так і не здала на водійські права, але тепер це вже нікого не хвилювало. Діставшись до замку, мені довелося попросити Лорана, який стояв на посту біля воріт, покликати кількох чоловіків, щоб витягнути Калеба з авто й дотягнути до будинку. Не хотіла б я опинитися на місці Еме, коли він прокинеться, а потім зрозуміє, що вона навмисно нагодувала його зачарованим джемом. Вплив магії і трав посилювався із кожною ложкою. З людиною Еме ніколи б не наважилася так учинити. І хоча для цього не було жодних причин, я, слідом за вартовими, перетнула внутрішній двір і ввійшла в замок. На мене ніхто не звернув уваги. Хлопці понесли Калеба, який постійно щось бубонів, угору сходами, а Жак, який привітався зі мною біля входу, зник на кухні, щоб віддати Аделаїзі трав’яну суміш, яку я йому вручила.

Я нерішуче зупинилася в залі. Цікаво, чи Езра поїхав прямо в замок? На горішньому поверсі розміщувалася бібліотека та різні офіси. Робочий кабінет магістра розташовувався внизу. Я могла б йому повідомити, що привезла Калеба додому. Це була б ідеальна нагода ще раз спробувати його переконати. Можливо, сама я досягну більшого успіху, ніж з Ешем. Я зробила обережний крок, тоді пройшла повз маленький зал і звернула у вузький коридор. Двері до кабінету магістра були ледь прочинені. Я ніколи не була всередині, оскільки на час мого від’їзду пост обіймав іще Езрин батько. Чи вважатиме Езра мене нав’язливою, чи, може, уже прийшов той момент, коли знову зможу просто так його відвідувати?

Панувала тиша. З кімнати не долинало жодного звуку. Ні шелесту сторінок, ані скрипу олівця. Він узагалі тут? Знову ліг спати? Я визирнула з-за рогу, і, як і очікувалося, кімната виявилася порожньою. Я підійшла до столу, на якому височіли, акуратно вирівняними стосами, всілякі документи. Поруч стояла чашка, я торкнулася порцеляни. Чай ще не охолов. Езра явно десь неподалік. Мені краще піти, але я не могла відірватися. Це приміщення пахло ним і так йому личило. Громіздкий письмовий стіл стояв у самому центрі, а дві стіни займали заставлені книжками стелажі того самого кольору. Між двома вікнами з того боку, який виходив на город, примостився камін. Четверту стіну прикрашало безліч картин у рамках. Кожна з них точно вартувала цілий статок. Побачивши ще одні двері, я облизнула пересохлі губи. Хоч куди б вони вели, я була впевнена, що знайду там Езру. Кинувши останній погляд у коридор, ступила до них крок і відчинила. У ніс ударив затхлий запах. Очевидно, сходи вели на підвальний поверх, адже настінні смолоскипи освітлювали сирі стоптані сходи. Що він робив там, унизу? Мені варто було почекати його в кабінеті чи поїхати додому. Це було б розумніше. На жаль, нерозумна частина мене перемогла, тож я почала спускатися сходами. «Один погляд — і все», — твердила собі. Що глибше я заходила, то холодніше ставало. Біля підніжжя сходів переді мною розкинулося просторе приміщення, теж освітлене смолоскипами. Підлога була вкрита великою темною плиткою, а стіни — грубо обробленим і вологим на дотик каменем. Сама кімната пуста, але від неї розгалужувалося ще кілька коридорів. Я вибрала найсвітліший і заборонила собі думати про те, чи розлютиться Езра, що я пішла за ним. Досі я навіть не знала, що під замком є підземелля зі склепінчастими стелями. Мабуть, Ложа тут і облаштувала якусь темницю, куди садили надто допитливих відьом.

— Езро? — гукнула я, однак відповіді не прозвучало. Від хвилювання я тихо засміялася, однак не наважилася відчинити якісь із дверей, що виднілися справа і зліва від мене. Натомість я завмерла, прислухаючись, чи не почую часом якихось звуків або голосів, однак ніщо не порушувало тишу. Прохід знову розгалужувався, та перш ніж я встигла зробити вибір, куди йти, біля мене самі собою відчинилися одні із дверей. У мене волосся на потилиці стало дибки. Нікого, хто міг би їх відчинити, я не помітила. Дуже дивно.

Кімната виявилася не дуже великою, тут стояли столи, на яких здебільшого лежали стоси старовинних фоліантів. Іще раз роззирнувшись у коридорі, я увійшла. Очевидно, ці книжки були давніми ґримуарами. Таємничі та дуже особисті книжки відьом і чаклунів, які рід зберігав і наче скарб передавав із покоління в покоління. Як вони опинилися серед речей Ложі? Пройшовшись між столів, я дбайливо провела пальцями по шкіряних палітурках. Це дуже старі томи. Це так заворожувало, що я із запізненням помітила, що столи розташовувалися правильним колом, у центрі якого був великий камінь. Темно-синій, зі срібними та золотими вкрапленнями, які спалахували та знову гасли в мерехтливому світлі. Я не ризикнула торкатися до нього. Він ріс просто з підлоги, і це, однозначно, азурит. Один із каменів із найпотужнішими магічними властивостями. Азурит може впливати на думки й почуття, а такого величезного каменя, як той, що переді мною, я взагалі ніколи не бачила. Хоча ще сильніше мене шокував факт, що на камені стояв кубок. Темний кубок. Побачивши його, я глитнула. Азурит сильний і отруйний одночасно, а темний кубок — страшний предмет чорної магії. Що ця річ робила в підземеллі Ложі? Кліпнувши, я спробувала відірвати погляд від кубка. Але не змогла. Темний метал, із якого той був відлитий, засяяв. Над азуритом спалахнули крихітні язички синього полум’я, потім я почула голоси. Голоси, що шепотіли. Здавалося, вони линули з каменю і кубка одночасно. Вони повзли до мене, підбираючись дедалі ближче. Наче туман, вони клубочилися над підлогою і торкалися моїх ніг, наче мили пальці. Шепіт ставав дедалі голоснішим, а потім пролунали слова мовою, якої я не знала, і почали дертися вгору моїм тілом.

— Iadanah malipri qasari odo merdog.

Звучали вони хрипло і здавлено, наче той, хто їх вимовляв, дуже довго мовчав, і нехай я не розуміла цих слів, але чудово усвідомлювала, чого вони від мене хотіли. Темний кубок намагався захопити владу наді мною і моїми думками. Хотів посіяти в мені свою темряву. З відьмою такий номер ніколи б не пройшов. Проте я більше не відьма. У мені розливався холод. Незвичайний і всепоглинальний холод. Венами потекли кристали льоду. Я зосередилася на своїй душі. Цю дуель у мене вдасться виграти лише в тому разі, якщо я знайду тепло. Зараз мені понад усе бракувало моєї магії. Усередині спалахнув розпач. Я думала про літнє сонце у Бретані, про вогонь у нашому каміні, про жар Езриного поцілунку. Мені здалося, що я відчула в животі маленькі вогники. Відлуння полум’я, яке охопило мене тоді. А потім згадала його слова.

«Я тебе не кохаю», — і все тепло випарувалося, а мені стало ще холодніше. Езра мене забув. Він ніколи не любив мене так, як я його. Він просто був... привітним. Мене накрив жорсткий, глибокий розпач, і я впала на коліна. Голос кубка набирав сили. Тепер азурит палав.

— Malachi moentesa puros nei.

Я затисла вуха руками. Я не хотіла цього чути. Пальці обвивали серце, стискаючи його. Холод із кожним вдихом проникав дедалі глибше. Білі хмаринки витанцьовували між губами. Я заплющила очі. Може, я більше й не відьма, але це не привід, щоб замерзнути в цій кімнаті! Кубок грався зі мною. Щоби продемонструвати свою силу. Почуття, які він у мені викликав, не мали нічого спільного з реальністю. Це мої страхи, які він підсилював. Добре, Езра не кохає мене, але я йому важлива. Цього кубку в мене не відібрати, і я давно це прийняла. Я спробувала заспокоїти дихання і заглушити голоси. У дитинстві я тисячі разів мусила виконувати вправи для заспокоєння підсвідомості. Кубок лише тому зміг на мене напасти, бо внутрішньо я була пошматована. Я зосередилася на найближчому предметі, який помітила. Ним виявилося дзеркало. Воно лежало поміж книжками, і я на мить спитала себе, як воно сюди потрапило й чому я не помітила його раніше. Але загалом це було неважливо. Я спробувала ігнорувати голоси та холод, роздивляючись оздобу з коштовного каміння. Голоси знову накотилися на мене. Але я не дозволила собі відриватися. Часу мало. Під час медитації в мене спершу паморочилася голова, а потім починало нудити. Тому потрібно не проґавити момент, коли тіло відреагує. Якщо мене тут вирве, ніхто не допоможе. «Будь ласка», — подумки благала я, навіть не знаючи, кого і про що просила. Мій торс почав похитуватися. Стравоходом підіймалася гірка жовч. Я не впораюся. Мені все ще було дуже холодно, а тепер іще й погано. Я помру в цій залі, а кубок переможе. З останніх сил я стиснула кулаки та здригнулася. Погляд ковзнув униз. Кінчики пальців світилися і поколювали. Тепло й жар. Холод миттю зник. Я підозріло зиркнула на дзеркало. Це воно? Воно мені допомогло? У кімнаті раптом ніби потемніло. Кубок явно вигадав щось нове. Я пригадала один з уроків mémé.Так само, як два магнітні поля відштовхуються одне від одного, предмети з однаковими чарівними властивостями здатні блокувати одне одного. Що означало, якщо дзеркало мало схожу темну енергію, я могла скористатися ним, щоб перервати дію кубка. Але для цього мені доведеться переконати його допомогти. Нещодавно Калеб урятував мене від вант, і зараз я не дам кубку мене вбити. Я вимогливо втупилася у дзеркало, але воно не ворухнулося.

— Volanta. Рухайся, — гаркнула я притягальне заклинання. — Я знаю, що ти мене розумієш. Просто хочеш почути мої благання. Я маю щось пообіцяти тобі, так? Ось що ти хочеш? Назви свою ціну.

Після купання в Озері Фей і освідчення Езрі це було найтупішим із того, що я коли-небудь робила. А взагалі це навіть випереджало в рейтингу решту дурних учинків. Із чорномагічними предметами не торгуються. Це могло вартувати всього. Та якщо вже з мене тут виходить життя, то це так само жахливо.

Дзеркало не відреагувало. Навіть не поворухнулося. Очевидно, у мене не було нічого, що я могла б йому запропонувати. На очі виступили сльози. Не від страху, а від обурення. У своїй хворобі я найбільше ненавиділа цю безпорадність. Без магії все завжди буде так. Я буду безпорадною і залежною від допомоги оточення. Гіркота накотилася на мене темною хвилею. Погано, оскільки це означало, що чорна магія переможе, якщо нічого їй не протиставлю. Навіщо я взагалі полізла в цю кімнату? Чому згасли мої здібності? Чому не могла із цим змиритися? Чому почуття було таким, наче мені відрізали життєво важливі кінцівки? Це як фантомний біль. Усе тіло ніби пронизало голкою, і я скорчилася.

«Momar cicele nanael zomdo», — тріумфально прошепотів кубок.

— Ти не переможеш, — проричала я. — Я не дозволю.

У дикій люті я вдарила рукою об кам’яну підлогу.

— Volanta! — крикнула я, посилаючи дзеркалу всю свою злість. Це мало такий вигляд, наче воно вдихнуло, коли вона його торкнулася. Дзеркальна поверхня на мить вигнулася. А потім воно зірвалося зі столу й полетіло до мене так швидко, що я ледве встигла його спіймати. І тільки відчувши між пальцями прохолодну ручку, я повернула його так, щоби дзеркальний бік дивився на темний кубок.

Чорномагічні предмети терпіти не могли тріумфу одне одного. Вони ніколи не працювали в парі. Кожен із них неодмінно хотів отримати все сам, бо щойно мені поталанило. Світло дзеркала заблокувало магію кубка, й голоси з вереском втягнулися назад. Раптом стало тихо, тепло та світло. Двері за спиною знову відчинилися.

Мені вдалося перемогти темний кубок. Гарячі сльози залили очі, однак я їх придушила. Ручка дзеркала палала в долонях. Воно допомогло мені, але довіряти йому не можна. Якусь мить я розглядала на тильному боці тонкий орнамент у вигляді вусиків рослини. Ювелір створив на сріблі крихітні квіточки, які здавалися настільки справжніми, що мені видалось, ніби я відчула їхній аромат. Але це лише маніпуляція. Треба його відпустити. Руки стиснулися сильніше. Воно нічого від мене не вимагало, воно мені підкорилося, а тому тепер належало мені. Швидко схопившись, я кинула дзеркало на найближчий стіл і вибігла з кімнати. Звісно, воно хотіло вибратися звідси. Ось тільки без мене. Нізащо не візьму у своє життя чорно-магічний предмет. Я поспішила вздовж проходу, кудись звернула, потрапила у глухий кут і помчала назад. Де вихід? З великої зали я звернула лише в один коридор. А тепер виявила, що від цієї зали розбігалися незліченні відгалуження. Це лабіринт, і хоча він впускав усіх, вийти могли лише посвячені. Треба було збагнути це раніше. Привалившись до стіни, я спробувала віддихатися. Звідси має бути вихід, завжди був. Лабіринт не замикав людей, тільки беріг секрети Ложі. Ходи перетворилися на справжній хаос. То звужувалися, то розширювалися, то дивно звивалися, а одного разу я навіть підіймалася. Я вже проклинала себе за свою нерозсудливість, через яку сюди спустилася. Несподівано коридор знову розширився, а я побачила сходи, що вели вгору. Із полегшенням схлипнула, діставшись до них. Піднявшись сходами, я штовхнула двері й невпевненою ходою вибралася назовні.

Езра стояв за своїм письмовим столом. Його очі потемніли, коли побачив, у якому я стані. Три кроки — й він уже опинився поряд і обвив мене руками. Я поклала голову йому на груди.

— Гей, усе гаразд. Що ти робила всередині? — пробурмотів він.

Від радості я притулилася до нього. Я знову вгорі. Той проклятий лабіринт випустив мене. Знадобилося кілька хвилин, перш ніж дихання і пульс внормувалися. Увесь цей час Езра міцно обіймав мене й заспокійливо гладив по спині.

— Ти не можеш без дозволу будь-де блукати, — від цих слів мене обдало холодом, настільки похмуро та глухо вони пролунали. А ще мить тому я насолоджувалася його силою і теплом. Відійшовши, я відганяла від себе враження, що він дуже неохоче випустив мене зі своїх обіймів. Я не хотіла знову починати щось собі уявляти. Він одразу відступив.

— Вип’єш чогось? — привітно запитав він, наче це абсолютно нормально, що я кинулася йому на шию. У його власному будинку, дозвольте зауважити.

— Так, — видихнула я. Мені все ще бракувало повітря, та й у горлі пересохло.

Езра підійшов до журнального столика. На відміну від мене, він устиг переодягнутися, тож дарма я шукала його внизу. Зараз він був одягнений у чорні класичні штани й темний светр. Волосся акуратно причесане, що викликало в мене бажання провести по ньому рукою. Він налив мені води та відійшов.

— Дякую, — осушивши одним махом усю склянку, я тепер ніяково стискала її в руках.

Езра сперся на свій стіл і спостерігав за мною.

— А тепер зізнавайся! Що, чорт забирай, ти тут робиш? — він свердлив мене пильним поглядом.

Я прибрала за вухо пасмо.

— Я привезла Калеба. Він не зовсім адекватний.

Езра тихо засміявся, але напруга не спала.

— Можу уявити.

— Просто хотіла тобі повідомити. Але тебе не було, а двері — відчинені. Я шукала тебе, — повернувшись, я хотіла вказати на вхід у його моторошне підземелля, але на тому місці виявилася лише біла стіна з дорогими картинами. Я насупилася. — Там були двері, — сказала я і зробила крок до стіни.

— Уже нема, — зупинив мене голос Езри. — Вони ніколи не з’являються в тому самому місці.

— Могла би здогадатися, — пробурчала я. Його губи стиснулися в тонку лінію. — Ти сердишся? Вибач.

— За те, що ти мене шукала? Ні, — він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. — Очевидно, ти справді повністю одужала, інакше не пережила б візиту в Ґламорґан, — він глибоко вдихнув, упер руки в підвіконня й опустив голову.

— Я була у Ґламорґані? Ти мене розігруєш? У царстві Морріган? Це ж неможливо. Вона нікого не впускає без дозволу, а щоб випустити, то й поготів.

— Власне, так і є, — він важко розсміявся. — Але, очевидно, дівчина без магічних сил і особливих здібностей пробудила в темній богині цікавість.

— Вона нами, людьми, не цікавиться. Більше не цікавиться, — відповіла я радше автоматично, ніж упевнено.

— Що ж, я теж так думав, досі. Але тут ми обоє помилялися. Я завжди боявся, що вона зверне на тебе увагу. Тому ніколи не залишав тебе в замку саму. У випадку Морріган ніколи не знаєш, яку долю вона для кого вибере.

Тут він мав рацію. Репутація богині-матері, яка одночасно й богиня смерті, була не надто хороша. Морріган вважали хоронителькою всіх заклинань і прокльонів, проте від неї варто було триматися якомога далі. Після темної доби жодна відьма й маг більше її не бачили. Вона покинула наш світ, як і її сестри — Керідвен, Бригіта й Аріанрод. Старі богині зникли, як і демони, оскільки під християнським Богом не залишилося місця магії.

— Мені варто було здогадатися, що в цьому будинку щось нечисто, — отже, тоді він не випускав мене з поля зору не тому, що йому подобалося проводити зі мною час, а тому, що боявся, аби я не розкрила їхні таємниці.

— Виявила щось, що може бути важливим для Братства? — запитав Езра награно розслабленим тоном.

— Не знаю. Розповісти їм про Ґламорґан? — я провокувала його навмисне, хоча голос у мене нервово тремтів. — Їм буде дуже цікаво. Захоплять замок і проженуть Ложу. Та вони страшенно захочуть розгадати цю таємницю. Ось тільки ви цього ніколи не допустите, я маю рацію? — трохи схилила голову набік. — Я не розповім.

— Твоя лояльність мала б належати Братству. Не мені, — нарешті він знову повернувся до мене. — Ти могла б відкрити чаклунам доступ. Уяви, що це означатиме для твого статусу. Навіть без магії кожна відьма та маг знатимуть твоє ім’я.

— Мені це не цікаво, — повільно рушила до нього. — Не хочу вибирати між Братством і нашою дружбою. Ми ж хоча б іще друзі? — я зупинилася прямо перед ним. — Я їм вдячна. Поясни мені, чому ти надаєш перевагу союзу з демонами? Для мене в цьому немає сенсу.

Він похитав головою.

— Я не втягуватиму тебе в це ще більше. Дякую, що привезла Калеба. Повертайся додому.

На цьому наша розмова, очевидно, завершена. Але він не зрушив із місця, я теж. Натомість він так проникливо дивився на мене, що в мене запаморочилася голова. Я зараз нікуди не піду й можу бути такою ж упертою, як і він.

— Еме краще надалі облишити свої фокуси, — зітхнувши, він перервав мовчання. — Калеб не звик до такої поведінки.

— Вірю, хоча мені чомусь здається, що він точно знав, що вона задумала. Він не може бути таким наївним. Він навмисно потрапив у пастку.

Езра спробував приховати усмішку.

— Можливо. Я не знаю. У будь-якому разі він у майбутньому цим скористається. Злі язики можуть трактувати це як закляття шкоди.

— Еме ніколи нікому навмисно не зробить боляче, — захистила я сестру. — Це був просто жарт, оскільки він її провокував.

— Він урятував тобі життя. Вона могла б бути вдячнішою.

— Я їй передам. Може, до його наступного візиту вона спече торт.

Нарешті він усміхнувся.

— Тільки не пропонуй їй це, хтозна, що вона туди підмішає.

— Він справді милий. Нестерпний, але милий. Ніколи не подумала б, що скажу щось подібне про демона.

Езра кивнув:

— Зустрівши вперше, я, звісно ж, захотів його вбити, але ідіот уперся і не хотів вступати зі мною в бій. А потім почав повертатися знову і знову. Він як реп’ях. Скажи про це Еме. Їй треба покласти цьому край, доки Калеб не закохався.

— Ти турбуєшся про почуття демона? — я недовірливо похитала головою. — Гадаєш, Еме розіб’є йому серце? Він подобається тобі, так?

Езра серйозно кивнув.

— Він мені як брат. Не тільки ти завдячуєш йому життям — він і моє безліч разів рятував.

Від однієї думки, що над Езрою за останніх два роки нависала небезпека, я зблідла.

— Ві? — до мене здалеку долинув його голос. — Усе добре?

Я відігнала це гнітюче відчуття.

— Так, — тихо мовила я. — Тепер так.

— Що саме трапилося у Ґламорґані? — у його погляді відображалася стурбованість і цікавість.

Ось цього він не дізнається. У нього свої таємниці, у мене свої. Езра, мабуть, розлютиться, якщо розповім йому про кубок і дзеркало.

— Ти, мабуть, дуже сумуєш за Ейденом, якщо навіть демон може посісти його місце, — сказала я натомість. — Він так більше з тобою і не зв’язувався?

Езра схрестив руки на грудях, його обличчя стало зневажливим.

— Не хочу про це з тобою говорити.

Ну, звісно.

— Ми ніколи не говорили про речі, які тебе турбують. Ти завжди тільки вислуховував мої безглузді дівчачі штучки, — від нього не могла сховатися гіркота в моєму голосі.

— Це були не безглузді дівчачі штучки, і я любив тебе слухати. Ти мене відволікала, і я був вдячний тобі за це.

Тілом прокотилася хвиля болю. Він знову це зробив. Поводився зі мною, наче з дитиною, яку можна втішити кількома банальними фразами.

— Як добре, що я змогла стати тобі у пригоді, — тепер я все ж відвернулася. Треба забиратися, поки я не запустила йому склянкою в чоло. Я обережно відставила її.

— Ві, — м’яко сказав він.

Завмерши, я зненавиділа себе за те, що таки сподівалася. Зараз він скаже щось справжнє, або візьме свої слова назад.

— Їдь обережно й більше не приходь сюди.

Я кивнула, випростала спину й вийшла. Двері за собою я зачиняла дуже тихо, хоча понад усе мені хотілося щосили ними грюкнути.

***

Коли я повернулася, Еме метушилася на кухні, а за кілька хвилин із саду повернулася й Маель. Вона мила в умивальнику брудні руки.

— Як там Калеб? — запитала Еме. — Тебе довго не було.

— Від твого передозування він не зазнав шоку й дорогою не накидався на безпорадних жінок, якщо тебе цікавить саме це. Просто заснув.

Вона зневажливо пирхнула:

— Навіть крихітного заклинання не витримав, демон надутий.

— Насправді він дуже навіть милий, — Маель випередила мене в захисті Калеба.

— Езра йому довіряє, — сказала я. — Наче братові.

— Він так і сказав? — уточнила Маель, дуже вже ретельно витираючи руки.

— Так. А коли, до речі, ви обидві дізналися, що Ейден зник? — запитала я. — Ще до нашого від’їзду чи вже після?

Маель та Еме обмінялися поглядами, і, як бувало практично завжди, Еме вирішила сама відповісти на неприємне запитання.

— Коли їхали, ми теж не знали. Нам стало відомо пізніше.

— І приховали це від мене. Навіщо? Як ви дізналися?

Докори сумління буквально відбилися на обличчях сестер.

— Я зідзвонювалася з Езрою, — повільно мовила Еме. Тоді зв’язок із материком іще був. — Щотижня тобі ставало дедалі гірше, а він не відповідав на твої листи. Я хотіла попросити його приїхати до Гластонбері.

— То з тобою він розмовляв? — у горлі наростав комок. Вона ніколи про це не розповідала.

Вона кивнула.

— Він розповів про зникнення Ейдена і про власні зобов’язання. Він був переконаний, що ти мусиш упоратися без нього. Сказав, що його завдання в Ложі важливіші.

Це, певно, трапилося в один із тих днів, коли я була ближче до смерті, ніж до життя. Я ще надто добре пам’ятала той час. Гарячка так лютувала в моєму тілі, наче хотіла спалити мене живцем. До того моменту я не знала, що можу витримати такий біль. Мене шматували жахливі галюцинації, і я кликала Езру. Він не прийшов. До сьогодні я була впевнена, що він не знає, як погано мені тоді було. Але він знав.

Маель узяла мою руку і стисла.

— Ти справилася без нього. Цим можна пишатися.

Чи пишалася я? Я вижила, але так багато втратила. Свій дар та Езру. Мабуть, Еме вартувало величезних зусиль зателефонувати йому. Це зовсім суперечило її натурі. Вона — найнезалежніша й найсамостійніша людина, яку я знаю. Сестра завжди покладалася лише на себе й дуже рідко — на інших. Страх за мене завів її так далеко, що вона попросила його допомогти. Страх мене втратити. А Езра... відмовив. У нього були важливіші справи, ніж побачити мене востаннє чи побути поруч зі мною. Та невже він навіть не зміг примусити себе принаймні поговорити зі мною? Я так сумувала за його голосом. Тоді я була або в пекельному полум’ї, або в найхолоднішій точці Антарктики. Моїм тілом повзали мільйони павуків, а гігантський пітон здавлював серце й легені. Я не могла вдихнути і просто панічно боялася задихнутися. У голові оселилися демони, а сильфіда, яка намагалася затягнути мене в мокру, смердючу труну, щоночі сідала в кутку моєї кімнати, чекаючи, коли їй вдасться знову встромити в мою шкіру свої дрібні гострі зуби. Я не хотіла вмирати, не почувши голос Езри. Сподівалася отримати підтвердження, що я в ньому не помилилася. Що він таки відповість на мої почуття. Тому знову і знову вигадувала для нього чергові виправдання. Треба було здогадатися іще тоді, але тепер у мене була відповідь. Інші речі виявилися важливішими. Він залишив мене саму, забув і викреслив зі свого життя, адже після зникнення Ейдена в нього змінилися пріоритети. Тут ішлося про набагато більше, ніж я. Проте усвідомлення цього знову розбило моє серце. Маель і Еме дивилися на мене з очікуванням і страхом одночасно. Не дивно, що Еме нічого не розповіла мені про той дзвінок. Чи перестала б я тоді боротися? Сьогодні важко стверджувати з упевненістю. Біль був нестерпним, а виживання — майже безнадійною боротьбою.

Я глибоко вдихнула.

— Добре, що ви мені зараз це сказали.

На кухні сильно пахло гвоздиками. Певно, Маель готувала з них олію. Зазвичай мені подобався аромат, але зараз спричинив блювотні позиви. Скільки ж іще таємниць мене оточує?

РОЗДІЛ 9

Наступного ранку я знову зібралася на пробіжку. Проте дочекалася, доки повністю зійде сонце, і лише тоді вирушила на вулицю. Пів ночі у своїй кімнаті я вправлялася у притягувальному заклинанні, та безрезультатно. Імовірно, дзеркало зрушило з місця, лише щоб ухилитися від кубка. До моєї магії це не мало жодного стосунку. Я спробувала не надто засмучуватися. Ще в мені жевріла слабка надія, що знову з’явиться Калеб. Я хотіла перепросити його за вчинок Еме. Вона повелася неправильно. Але не Калеб чекав мене на перехресті, яке вело до головної вулиці, а великий магістр Ложі власною персоною. Я беззвучно застогнала. Після вчорашньої зустрічі я не хотіла так швидко зустрітися з ним. Він усміхнувся, коли я насупилася.

— Можеш залишитися біля будинку, — проінструктував він охоронця, який ішов слідом за мною, наче приклеєний. — Я сам піду з Віанною.

Ну, нехай спробує. Я збільшила темп, проте він без проблем наздогнав мене й мовчки підлаштувався під мій ритм.

— Це ж зовсім не твоя пора, — промовила я за деякий час. В Езри не було багато слабкостей, однак спав він завжди охоче й довго.

— Відколи я став магістром, то не можу валятися в ліжку до обіду. Надто багато завдань, — пояснив він, і особливого захоплення в його голосі я не почула.

— Я до них не належу, — сказала я. — Не треба відчувати себе зобов’язаним охороняти мене особисто.

— Я б цього й не робив, якби Калеб був досі тут.

— Ти тому сьогодні бігаєш зі мною? Бо він більше не у твоєму розпорядженні? Зроби послугу, викресли мене зі свого списку справ на день.

— Не можу, — сухо заперечив він.

— Чому ні? — мені хотілося скрутити в’язи цьому чоловіку.

— Тебе й немає в цьому списку. Я бігаю з тобою, бо люблю вранішнє повітря, а на моєму столі збирається робота, для виконання якої знадобиться весь день.

Це, звісно, теж причина. Наші кроки в унісон гриміли бруківкою.

Я не могла не захоплюватися його сильними, накачаними ногами. Тоді як моєю спиною стікав піт, Езра мав такий вигляд, наче ми прогулювалися.

Ми добралися до вулиці, яка вела в село.

— А як Калеб почувається і куди він дівся?

Езра тихо всміхнувся.

— Він поклявся помститися, як ти, мабуть, зрозуміла. На місці Еме я був би найближчим часом дуже обережним. Він не звик, щоб із ним так поводилися. Зазвичай жінки просто падають до його ніг. А вона похитнула його самооцінку. Сьогодні вранці він повернувся до Коралісу.

Не сумніваюся, що лише для того, щоб зализати рани та скласти план, як повернути їй борг.

— Вона теж уже гострить зброю, тож поєдинок явно буде на рівних, — я сповільнила темп, оскільки ми наближалися до «Le Coq», а Езра підлаштувався, і згодом ми просто закрокували поряд. У мене кололо в боці й палали ноги, бо я бігла швидше, ніж зазвичай.

— Зараз нам не можна ні на що відволікатися, — заперечив він. — Аарванд приведе Калеба до тями й укаже йому на наші пріоритети.

— Ну, зрозуміло. У житті завжди потрібно вміти правильно розставляти пріоритети.

— А ти іншої думки? — простодушно запитав він.

Езра вже, мабуть, забув про розмову з Еме, і було б безглуздо нагадувати йому про це зараз. З того моменту пройшло чимало часу, а моє завдання — підтримувати Еша.

— Ти вже бував у Коралісі?

— Так, і він надзвичайно красивий. Тобі б сподобався.

— Калеб казав, що з радістю зробить нам екскурсію. Його брат такий же милий, як і він? — не те щоб я зібралася колись відвідати князівство демонів.

— Ні. Аарванд повна протилежність Калеба. Стриманий і майже грубий, проте це не змінює того, що він бачить несправедливість на Керісі. Просто Регулюса обрали в невідповідний час. З Аарванда вийшов би розсудливіший партнер для перемовин.

— Демони обирають своїх верховних королів? Я не знала.

— Так завжди було, — підтвердив Езра. — Керіс складається із семи князівств. Вони відрізняються розмірами та впливом. Семеро князів обирають зі свого кола верховного короля. Титул залишається за ним до кінця життя, але не передається у спадок. Сенс у тому, щоби зберегти внутрішню єдність. Як ти, мабуть, уже здогадалася, у минулому демони постійно воювали одне з одним. З вибором першого верховного короля ці сутички припинилися. У разі конфлікту втручається верховний правитель і стає посередником між ворожими сторонами. І така система добре працювала останні кілька століть. Перші верховні королі справді почувалися представниками всіх демонів. Доки кілька років тому не обрали Регулюса. Він під’юджував і виснажував їх своїми, сповненими ненависті, промовами. Посіяв у них надію на нові землі в нашому світі, чим і здобув їхні голоси.

Я зупинилася.

— Ось чого вони вимагають? Хочуть нових земель? На нашому боці Джерела? — це ж абсурдно.

Езра кивнув.

— Коли вони вирушали на Керіс, їх залишилося всього декілька. Артур із лицарями перебили майже всіх. Упродовж двох століть вони розмножувалися, і тепер їм потрібно більше простору для життя.

— І що, Регулюса ніяк не переконати відмовитися від цих претензій?

Езра провів рукою по волоссю:

— Ні, адже він пообіцяв решті князів. Є тільки одне, чого він прагне сильніше.

— І що ж це?

— Цього я тобі сказати не можу, — він стояв так близько. На скроні в нього блищали бісеринки поту. Цими кількома реченнями він довірив мені більше, ніж за всі останні роки, а тепер знову зробив крок назад.

— Чому ні? Ти ж уже так багато мені розповів.

— У цьому питанні ми із Братством, як не дивно, тримаємося однієї думки: зберігати цей пункт вимог у таємниці. Ми не хочемо, щоби про нього стало відомо.

— Він такий жахливий? — я вирішила більше не тиснути на нього.

— Навіть жахливіший, аніж ти думаєш, — його очі загорілися, і я побачила в них ненависть і зневагу. — Регулюс непередбачуваний. Я завжди це знав, але що... — він осікся й відкинув голову назад.

— Заберімо твій сніданок, — неочікувано сказав він і всміхнувся.

— Ти теж зайдеш?

— Звісно.

Ми постукали, і знову нам відчинила Тереза. Очі дівчини округлилися, і вона почервоніла.

— Езро, — запинаючись мовила вона. — Привіт, Віанно. Ти знову по багет?

Я кивнула.

— Учорашній був смачним. Я у Гластонбері страшенно сумувала за французькими багетами.

— Мусите трохи зачекати, адже чоловіки із замку щойно забрали велику партію. Можу вам тим часом запропонувати каву. Дуже свіжа.

Езра кивнув.

— Де Едріан?

— Пішов із твоїми людьми роздавати багети, а ще збирався зайти до кількох людей і запитати, можливо, їм щось потрібно. Учора прибула нова група.

— У вас усього вистачає, щоб їх забезпечити?

— Гадаю, так. Ми розподілили їх у будинки, що пустують. Вони всі магічно обдаровані. Прибули з Долини

Луари. Більшість — здорові, ну, може, крім якихось дрібних ран. Ми їх виходимо. Дорога була складною.

— Я пошлю когось скласти звіт із їхніх слів. Потрібно з’ясувати, яких демонів вони зустріли дорогою. Регулюс посилає дедалі більше шпигунів. Аарванд продовжує час від часу когось із них пропускати, інакше це викликало б надто багато підозр, — пояснив він мені. — Людям треба набратися сил, щоб битися чи їхати далі. Дайте знати, якщо вам знадобиться більше провізії.

— Обов’язково. — Тереза налила каву у дві філіжанки.

— Уся Франція так добре забезпечена продуктами? — запитала я, пригубивши міцний напій.

— Загалом так, — відповів Езра. — Тут не так і багато людей залишилося. Ми регулярно отримуємо постачання з-за стіни, обробляємо поля і ходимо на полювання. І непогано пораємося. До того ж, через наказ Братства, до Пемпона прибуває дедалі менше людей. Більшість тут лише проїздом, як ти помітила. Плюс, магічно обдаровані використовують для втечі будь-які методи, нехай це й суперечить домовленостям з іншими країнами. Ми мусимо разом боротися з демонами та боронити стіну. Але кого я можу звинуватити в тому, що він утікає?

— А що трапиться, коли влада інших країн дізнається, що Братство порушує цю домовленість? Вони припинять постачати продукти?

— Вони зроблять це в будь-якому разі, якщо Пакт не буде продовжено.

Тереза замотала в рушник один із гарячих багетів.

— Так тобі буде легше його тримати, — пояснила вона й розгублено поглянула на Езру. Її щоки залилися рум’янцем. — Твої люди тебе підтримують і вдячні за те, що ти робиш.

— Краще не варто. Якщо не трапиться дива, вихід залишиться лиш один, і я не впевнений, чи спрацює наш план.

— Про яке ж диво йдеться?

— Що Регулюс упаде мертвим, а Аарванд стане новим верховним королем, — його обличчя розпливлося у кривій посмішці.

І знову Езра не казав мені правди. Я допила каву.

— І яка ймовірність цього?

— Приблизно така ж, як і в шаленої ідеї, що місяць і всі зірки одночасно посиплються із небес. Потрібно брати до уваги найгірший варіант.

Тереза в цій війні вже втратила батьків і свій дім. Мабуть, їй неймовірно страшно.

— Якби ти могла, то поїхала би звідси? — обережно запитала її я. Бувши відьмою, вона не мала зобов’язань перед Ложею.

Вона з нерозумінням поглянула на мене:

— Ніхто з нас так не вчинив би. Зрештою, не можемо ж ми кинути Езру із цим усім самого. Ця проблема стосується всіх нас.

Усмішка Езри стала ширшою.

— Не мудро з їхнього боку, — мовив він, звертаючись до мене. — Я так часто їм повторюю, що вони мусять зникнути звідси, як тільки з’явиться така нагода, однак мене ніхто не слухає. Регулюс не вагатиметься ні секунди. Броселіанд і Пемпон упадуть першими. А тоді демони заполонять цілу Францію.

— Але ти ж не можеш піти проти нього сам. Це було б не меншою дурістю, — я накрила його руку своєю долонею.

Шкіра в нього була теплою, а темні волоски лоскотали мою. Що дивно, Езра дозволив цей дотик. — Ти маєш цінувати їхню лояльність. Твої люди тебе люблять.

— Від цього ще важче. Не хочу, щоб вони помирали через мої помилки.

— Ризики їм відомі, і вони однаково залишаються, — я підвелася, помахала Терезі на прощання, і ми вийшли на вулицю.

На ґанку Езра уважно оглянув територію довкола. Усе здавалося спокійним. Та цей спокій оманливий.

— Я посилив охорону Джерела. Більше нічого зробити не можу. Потрібно набагато більше чоловіків і жінок, здатних битися.

— А чому б тобі не передати Братству командування над бійцями? У цьому ж і полягає основна проблема, чи не так? Принаймні так каже Еш.

Езра насупився.

— Не люблю, коли на мене тиснуть, плюс один-два варіанти в мене ще залишилися. Зараз я розраховую на союз із Аарвандом Кораліським. Нам потрібно більше союзників. Армія Братства могла б допомогти, але не за всяку ціну. Їм потрібне не лише командування армією.

— Не розумію, чому так важко домовитися. Чого ще вони вимагають?

В Езри на лобі з’явилися зморшки.

— Іноді я так утомлююся від цієї боротьби. Я навіть не припускав, що на мене ляже подібна відповідальність. А те, що тепер я завантажую тебе своїми проблемами — це взагалі повний провал, — зморшки стали глибшими. — Я не маю нити.

— Ти не ниєш, — мені було боляче бачити його в такому стані. Щось підказувало, що цей свій бік він нечасто показував підлеглим. Мабуть, він його взагалі нікому не показував. І все ж я зауважила, що на моє запитання Езра так і не відповів.

— Якби міг, я поступився б. Якби Регулюсу йшлося про наші скарби, він їх одержав би. Але він тиран, розумієш? Навіть власний народ гнітить. Увесь Керіс стогне під тягарем його податків. Він уже в тисячі разів багатший, аніж ми.

— А якщо ми все ж віддамо йому ще якісь території? Бретань чи Францію? — обережно запропонувала я те, що досі здавалося немислимим.

— Як гадаєш, — спитав Езра, — скільки мине часу, перш ніж він підійде до муру та вимагатиме землі й за ним? Хіба ми не зрадимо тих, хто вже загинув, якщо зараз здамося?

Я безпорадно знизала плечима.

Езра на мить підставив обличчя сонячним променям і глибоко вдихнув.

— Я ще проведу тебе додому, — сказав він, закривши тему. — Але снідати з вами не буду.

— Тебе не так легко провести, як Калеба, — мені хотілося хоч якось відірвати його від усіх турбот, рішення для яких, очевидно, і не існувало.

Езра легенько тицьнув мене в ніс кінчиком пальця, спустився східцями, а тоді перейшов на біг.

— Тільки тому, що мені відомі ваші фокуси. Пам’ятаю один випадок перед випускними іспитами. Маель дала мені якийсь корінь, аби я не боявся їх складати. Його треба було спалити і вдихнути дим. І ще вимовити якусь безглузду примовку.

Я засміялася, бо, звісно ж, знала цю історію.

Він скоса зиркнув на мене награно сердито.

— І зовсім не смішно. Якби Ейден не заглянув до мене в кімнату й не розбудив, я пропустив би екзамен.

— Ти спав, як немовля, — чомусь пішла чутка, що, коли його знайшов брат, Езра стискав у руках плюшеве ведмежа, і з тим самим ведмедиком, геть заспаний, він начебто і з’явився на іспит. — Ти закінчив ліцей зі званням найкращого студента, тож не треба скаржитися.

— Це зіпсувало мою репутацію поганого хлопця, — стримано всміхнувся він.

— Ти ніколи не був поганим хлопцем. Тут, на жаль, мушу тебе розчарувати.

— Та я посилено над цим працював.

— Тоді тобі варто було бодай раз по-справжньому напитися або відразу... із цією, як там звали цю біляву королеву балу? — запитала я, вигнувши брови.

— Леоні Гілберт, — сухо відповів Езра. — Вона підкинула мені в шафку свої трусики.

— Та ну, — я так реготала, що ледь не звалилася в канаву. — Повірити не можу. Ти ніколи не розповідав.

Він міцно вхопив мене, не давши впасти.

— Та правду кажу. І присягаюся, твоя хитрюща сестричка наплела їй, що спочатку їх треба натерти петрушкою. Це нібито заклинання родючості.

Тепер мене просто трясло від сміху.

— Маель у той час була трохи несамовитою, — зізналася я. — Але із твоїм іспитом вийшло ненавмисне. Вона випадково дала тобі замість чебрецю орегано. Можеш радіти, що тобі не снилися непристойні сни.

Езрині губи вигнулися.

— А я ніколи не стверджував, що їх у мене не було.

Ми підійшли до нашого будинку, і я пожаліла, що не вибрала обхідний шлях.

— У них була Леоні?

Тепер уже він розсміявся і, нахилившись до мене, поцілував у щоку:

— Розкажу якось іншим разом.

Ще мить він дивився на мене ніжним поглядом, а потім розвернувся і вирушив до автівки, спершись на яку, стояв Лоран.

Коли я повернулася, щоб іти до будинку, у дверях з’явилася Еме.

— А куди дівся твій демон? — крикнула вона йому вслід.

— Ти його успішно прогнала.

Вона закусила губу, маючи такий вигляд, наче її мучать докори сумління.

Я піднялася сходами і простягнула їй хліб.

— Мушу тебе попередити, що Калеб заприсягся помститися. Езра сказав, що тобі варто остерігатися.

Докори сумління зникли, а їхнє місце зайняло щось войовниче.

— Він хоче війни? Він її отримає.

— Гадаю, у нього не війна на меті. Я пішла в душ.

— А я накрию на стіл, — голос Еме звучав навдивовижу задоволено. — То ви з Езрою помирилися?

— Так, помирилися.

Після цього вона мене допитуватиме й застерігатиме. Намилюючи в душі волосся, я роздумувала над нашою з Езрою розмовою. Він був таким безтурботним. Ми разом сміялися. Він довірив мені свої переживання. Якщо більшого мені від нього не отримати, то задовольнятимуся хоча б цим. Усе ж краще, ніж якби він повністю зник із мого життя.

***

Езра прийшов і завтра, і післязавтра, і післяпіслязавтра. Щоразу, коли я виходила на пробіжку, він уже чекав біля повороту до головної вулиці й долучався до мене. Щоранку я нервувала дедалі сильніше й то наносила більше блиску для губ, то довше зачісувала волосся. Маель з Еме це ніяк не коментували, проте точно помітили. Щодня моє серце билося сильніше, коли я наближалася до місця, де він стояв, притулившись до дерева. А коли, вітаючись, цілував мене в обидві щоки, найсильніше мені хотілося обвити його руками і притиснути до себе. Звісно, я так не робила, та, побачивши його усмішку, запитувала себе, чи знав він про це або принаймні здогадувався.

Ми разом добігали до ресторану, де Тереза вже чекала із хлібом. Першого дня Езра виявився дуже навіть балакучим. Другого став помітно мовчазнішим і слухав мої розповіді про Гластонбері. Я описувала абатство та фруктові сади, уникаючи згадок про Еша, який досі не повернувся з Ренна, і я не знала, з якими розпорядженнями він приїде. І попри те, що щодо Еша мене мучили докори сумління, я трішки раділа його відсутності. Йому б не сподобалося, що я так багато часу проводжу з Езрою, не розв’язуючи нашу проблему. Але щоразу, коли я намагалася поговорити з Езрою про Братство, він змінював тему розмови.

— Від сьогодні я супроводжуватиму Маель, — повідомила я йому третього дня. Він не сказав жодного слова і здавався надзвичайно напруженим, біжучи поряд зі мною. Його щось турбувало, але він уперто відмовлявся обговорювати це зі мною. На жаль, змусити його я не могла.

Учора я ще раз запитала його про Ейдена, однак і цю тему він спритно перевів на щось інше. Я лише за кілька годин зрозуміла, що на запитання Езра так і не відповів. Мої здогадки про те, що ж він приховує, доводили до божевілля, але простіше розговорити шимпанзе, ніж Езру. З тим самим успіхом я могла б бігати і з одним із його вартових, якщо він просто мовчки поруч перебиратиме ногами. Та я сподівалася, що йому самому така ідея на думку не спаде.

— Хм, — отримала я дещо запізнілу відповідь. — Вона багато допомагає.

— Скажи, а що сталося з тією кобилою, на якій ти вчив мене кататися верхи? — змінила я тему. — Ви її зарізали та з’їли?

Нарешті я привернула його увагу.

— Ні, звісно! — накинувся на мене. — Хоча вона вже не молоденька, але головний конюх дуже добре про неї дбає, — на його чоло впало пасмо волосся.

Моя злість розчинилася в повітрі.

— Її звуть Німуе. Ми з тобою разом вибирали їй ім’я, якщо пам’ятаєш, — зніяковіло додала я. Ми зупинилися, і я поправила йому волосся. Пальці ковзнули його щокою.

Він усміхнувся.

— Вибач. Я задумався. Минулої зими вона накульгувала, але зараз уже абсолютно здорова. Діти на ній вчаться їздити верхи. Це відволікає їх від страху.

— Можна мені якось зайти й покататися на ній? — нерішуче запитала я. — Я б тобі не заважала.

Він глибоко вдихнув.

—Лише якщо ти не плануєш кататися у Броселіанді. Гадаєш, іще не забула, як це?

— Їздити верхи? Це ж як із велосипедом. Не забувається.

— Так, не забувається, — погодився він. — Нехай Лоран проведе тебе до замку. Я попереджу конюха, що ти зайдеш, — у нього не знайдеться часу піти зі мною. Мабуть, це вже занадто, вимагати щось таке від Езри. У мене й так уже була ця година з ним.

— Подивимося, коли в мене вийде. Ти не зобов’язаний бігати зі мною щодня, якщо маєш так багато роботи.

Він повільно кивнув головою.

— Я люблю бігати з тобою, — зрештою зізнався він. — Але від завтра в мене певний період не буде часу. Я приставлю до вас двох вартових. Один із них тебе супроводжуватиме, — він завагався, перш ніж поставити наступне запитання. — А коли повернеться Еш?

— Завтра, принаймні я так сподіваюся, — сказала я, хоч і сама не була певна. — Коли я розповім йому про вант, він супроводжуватиме мене. Нам більше не будуть потрібні вартові.

Я не хотіла бігати ні з ким іншим. Тільки з Езрою. Але вже відчувала, як довірлива атмосфера останніх днів розчиняється в повітрі.

— А він іще не знає?

— Ні, — і через це мене мучили докори сумління.

Езра кивнув, наче так і думав.

— А про твою вилазку в замок та у Ґламорґан... Підозрюю, про це ти йому теж не розповідала?

— Не хотіла телефоном. Ми розмовляли лише двічі, й то обидва рази зв’язок перервався.

— Але ти ж йому скажеш? — допитував він. — Ти мусиш.

— Якщо розкажу, то змушена буду повідомити й те, що у власності Ложі є темний кубок, — обережно пояснила я. — Ти цього хочеш?

Досі я навіть сестрам про це не розповідала, що взагалі здавалося мені майже зрадою. Я мала б бути лояльною до них, Еша та Братства. А натомість я дбала про почуття і душевний стан Езри.

Той різко зупинився.

— Ти бачила темний кубок? — глухо запитав він.

Я кивнула, розсердившись на себе. Чому я згадала про це саме зараз, коли він і так не в особливо хорошому гуморі?

— Для тебе відкрився Зал Містерій? — погляд у нього став одночасно здивованим і шокованим. Я ковтнула.

— А це щось незвичне? — поцікавилася я так безневинно, як тільки змогла, враховуючи паніку, що спалахнула в його очах.

— Я подумав, що ти просто заблукала в Ґламорґані, — він підійшов до мене впритул і, поклавши руки мені на лікті, провів угору, ніби хотів переконатися, що я дійсно стояла перед ним. Потім його долоні зупинилися на моїх плечах. Езра провів великими пальцями по голій шкірі моєї шиї, викликаючи в мене мурашки. — Ти не згадувала про кубок. Він на тебе напав? Погрожував?

— Зі мною все гаразд, — спробувала заспокоїти його я. — Нічого не сталося.

Його очі перетворилися у вузькі щілини.

— Я тобі не вірю. Зал Містерій заповнений предметами чорної магії. Просто не можу уявити, що ти так просто туди зайшла й вийшла. То що там відбулося?

— Тоді ти теж там уже бував? — я вирвалася з його рук. Хоч би як я насолоджувалася його дотиками, але вони мене хвилюють, а мені потрібна ясна голова. Він кивнув, а на обличчі застигла маска замкнутості.

— Там відбувається ініціація магістра.

— І як усе проходить? Туди сходиться купа монстрів?

— Це не привід для жартів. Звісно, демонам на посвяті магістра нічого робити. І не називай їх монстрами. Ти б не назвала Жака негром. Це образа.

— Не переводь тему, — роздратовано сказала я. — Зрештою, Жак не перетворюється в чудовисько, яке намагається вбити мене.

— Я б не був такий упевнений, — пробурмотів Езра. — Він так докірливо дивиться на мене, коли я не доїдаю все, що лежить на тарілці, — він намагався всміхнутися, однак спроба із тріском провалилася.

— Жак з Аделаїзою не демони, — мяко мовила я. — Вони просто турбуються про тебе. Хіба це погано?

— Мені треба було випити з темного кубка, — глухо відповів він, не відповівши на моє запитання. — Я не міг відмовитися. Його називають іще «кубок зову». Ти знала?

Я похитала головою.

— Це було... — він провів рукою по волоссю. — А тоді мені треба було поглянути у дзеркало спогадів. І те, що я там побачив... я думав, що збожеволію. Ритуал перевіряє, чи в тобі достатньо сили для посту магістра.

Щоб підбадьорити його, я вклала свою руку в його. Він її стиснув, і ми повільно рушили далі. — У дзеркалі я побачив, що тоді сталося, — розповідав він. — У першій війні між людьми та демонами. Я ніколи не забуду ті картини. Інколи вони мені сняться. То було жахливо, — Езра трохи похитнувся, його обличчя посіріло. Важко бачити його таким вразливим. Мабуть, це застало його зненацька. Я обхопила рукою його талію. Він знову зупинився, обійняв мене й уткнувся обличчям мені в шию. Шкіри торкнулося гаряче дихання. — Скажи мені, що не пила з кубка.

— Не пила, — я запустила обидві руки йому у волосся і почала дбайливо масажувати шкіру голови. Він самотній, і це усвідомлення змусило мене забути про власні турботи. Йому потрібна підтримка подруги, і я готова бути нею для нього. Я ніжно поцілувала його у скроню. — А ти не думав, що картинки, які показувало тобі дзеркало, несправжні? Щось чорномагічні предмети не дуже славляться своїм правдолюбством.

Езра тихо розсміявся біля моєї шиї, але відчутно розслабився. Я відчувала, як рухалися його губи, коли він заговорив:

— Ці картинки були справжніми. Можеш мені повірити. Я зроблю все, аби це не повторилося. Цілі регіони було знищено. Демони жорстоко вбивали жінок і дітей. А люди... вони не кращі. Для них не було різниці між демонами, які хотіли війни, і тими, що прагнули миру.

Усі ніби перебували в якомусь кривавому божевіллі, — Езра зробив іще два глибокі вдихи, його руки неуважно гладили мене по спині, перш ніж він неохоче відсторонився і збентежено провів рукою по обличчю.

— Вибач, — усяка вразливість зникла, ніби хтось зафарбував кольорове полотно білою фарбою. — Іноді для мене це все просто надто, — він насупився. — Я намагаюся більше не згадувати посвяту. А бувають дні, коли я заздрю Ейденові. Уявляю, що він мешкає десь там, за стіною. Можливо, завів родину. А ще уявляю, що поїхав разом із тобою, — Езра заціпенів, ніби наляканий власними словами. Ми все ще стояли надзвичайно близько одне до одного. Якби захотів, він міг би мене знову обійняти, але не зробив цього. Це так на нього схоже — не відчувати ненависті до брата. Хоча тепер йому самому доводиться виконувати братові завдання. З ким йому поговорити, коли він у розпачі? З Лораном та іншими магами чи з демоном Калебом?

— Ейден точно щасливий, хоч би де він був, — обережно сказала я.

Езра повільно кивнув.

— Давай я відведу тебе додому, — сказав він і відійшов від мене. — Можеш розповісти Ешу про Зал Містерій. Братству чудово відомо, якими магічними предметами володіє Ложа. Це не секрет. Ще одна річ, якій вони заздрять. Це нібито подарунки Мерліну від самої Морріган. Чого вони не знають, то це того, що Зал Містерій ховається у Ґламорґані.

— Хіба це безпечно просто залишати ті штуки ось так? Будь-хто із твоїх вартових може наткнутися на кімнату.

— Ні, не може. Кімната відчиняється лише для магістра.

— Що, перепрошую? Ти ж казав, що ще тоді боявся, що я заблукаю у Ґламорґані.

— Колись я і гадки не мав про цю всю заразу. Ти не мала ні знайти ту кімнату, ні увійти в неї, — схвильовано додав Езра. — Те, що вона тебе впустила, означає лиш одне — кубку щось від тебе треба. Не смій йому нічого обіцяти.

— Він обмацував мою підсвідомість, — неохоче зізналася я.

Від напруги в Езри на шиї здулися вени, він заплющив очі. Проте голос залишався оманливо спокійним:

— Але тобі вдалося звільнитися від його чар?

Я знизала плечима, наче це було найпростіше у світі. Не потрібні йому зайві турботи, крім тих, що є зараз, а саме це і станеться, якщо він дізнається правду.

— Предмети в тій кімнаті можуть здійснити будь-яке твоє бажання. Немає нічого, що непідвладне їм. Ти просто маєш бути готовою заплатити їхню ціну.

— У тебе було до них бажання?

Езра сповільнився.

— Було одне. Але я ніколи не повівся б так по-дурному, щоби просити кубок його здійснити, — він, наче ненароком, узяв мене за руку.

Решту шляху ми мовчали, кожен поринувши у власні думки. Я не хотіла розлучатися з ним, і тим більше не хотіла, щоб найближчими днями він не проводив зі мною час. Відпустив він мою руку лише тоді, коли в полі зору з’явився наш будинок.

Лоран дуркував із Маеллю в палісаднику. Показував їй крихітний комбінезон, який Роза зв’язала гачком.

— Гей, — привітався він з нами. — Усе пройшло добре?

— Так, — сказав Езра. — Імовірно, вант просто заблукала. Я вже сказав Віанні, що більше не зможу її супроводжувати.

— Звісно, у тебе багато інших важливих справ, — відповів Лоран, за що дістав від Маелі удар під ребра.

— Більше поваги, він — твій магістр.

Лоран засунув руки в кишені штанів.

— Так. Але це не означає, що мені мусить подобатися все, що він робить.

— Езра не повинен бігати зі мною щодня, — втрутилася я. — Я вже не дитина.

— Однаково будь обережною, коли залишаєш будинок, а мене немає поруч. Пообіцяй, що будеш, — сказав він.

Я закотила очі.

— Звісно, буду обережна. Обережність моє друге ім’я.

Він з усмішкою вирушив до автівки.

— Але й ти теж! — вигукнула я йому вслід. — Пообіцяй, що будеш обережним.

Він тільки підняв руку. Лоран із Маеллю захихотіли, а я задоволено пішла в будинок.

Я зробила собі на кухні щось попити, коли туди ж зайшли Маель із Лораном.

— У нього справді багато справ, — мовив Лоран. — Я ляпнув дурницю. Гадаю, годину в день він спокійно може виділяти на тебе. Ти на нього позитивно впливаєш.

— Це його рішення, — подушка з вишневих кісточок також має позитивний вплив. Дурне порівняння.

— Піду спробую додзвонитися до Еша, — обернулася я вже до Маелі. — Потрібно розповісти йому, що в нас нового.

— Звісно, спробуй, — сказала Маель, потягнувши за собою в сад Лорана, який активно впирався. — А ми зберемо трохи ромашкового цвіту, — долинув до мене її голос. — Заварюватимеш Констанс із нього чай, коли вона погано почуватиметься.

— Вона погано почувається, бо їй хочеться шоколаду, але із цим нічого не вдієш.

— Приготую завтра карамельні льодяники, раніше вони їй завжди подобалися.

— А де Еме? — крикнула я їм услід.

— У салоні. Зараз до неї зайдуть кілька молодих відьом. Вона вчить їх рунічної магії.

— О’кей. Тоді зателефоную Ешу.

— Ти повторюєшся, просто зроби це, — сказала Маель, тимчасом як Лоран насупився.

Мені довелося набирати кілька разів, доки не пішли довгі гудки й нарешті почувся чоловічий голос:

— Лоренс Маккензі.

— Це Віанна Грандьє, — представилася я. — Я хотіла б поговорити з Ешем. Він десь близько?

— Так, дитя моє. У вас усе добре? — у його словах чулася турбота. Лоренс Маккензі — єдиний представник Братства, який із моменту закриття кордонів Франції залишився у країні. Що дивно, якщо взяти до уваги, що він шотландець. Уже не молодий, судячи з голосу, який, однак, звучав досить приємно.

— Так, у нас усе нормально, — запевнила я. — Саме збиралася відзвітувати Ешу.

Сьогодні зв’язок набагато кращий, аніж попередні два дні. У мене не було виправдання, чому я не відразу розповіла Ешу. Я ще тільки вимовляла ці слова, а вони вже здавалися зрадою щодо Езри, що вже справжнісінька нісенітниця. Наше завдання — посередництво між Ложею і Братством, що я і робила.

— Тоді передаю слухавку нашому юному другу, — сказав Лоренс. — Передавай сестрам від мене привіт.

— Передам. Спасибі.

— Привітик, — почувся далі Ешів голос. — У тебе все добре?

— Так, усе нормально. Я розмовляла з Езрою, — одразу перейшла до причини дзвінка.

— Він заходив до вас? — його голос звучав стривожено. — Спеціально чекав, поки я поїду?

— Що ти, зовсім ні, — я вирішила не розповідати Ешу телефоном про Ґламорґан, Зал Містерій і чорномагічні предмети. Я не знала, скільки ще протримається зв’язок, отож треба обмежитися основним.

— Він розповів мені про вимогу Регулюса отримати більше земель.

— Хм, — прозвучало так, наче для Еша вимога не нова. — Він іще щось казав?

— Він побоюється, що якщо поступиться і Регулюс отримає Францію, то мине зовсім небагато часу, перш ніж той почне претендувати й на землі за стіною.

— У цьому він, мабуть, має рацію, але все ж це варіант. Можливо, Регулюс дотримуватиметься нового Пакту.

— Езра краще створив би об’єднане військо. Яке складалося б із людей Ложі, Братства й народу Коралісу.

— Ти сказала йому, що ми продовжуємо наполягати, щоб особисто вести перемовини з Регулюсом?

«Ми» луною задзвеніло в мене у вухах. Теоретично я знала, що Еш є членом Братства, але, очевидно, до цієї миті це ще не доходило до мене по-справжньому. А ось що дійшло, так це те, що «ми» більше не передбачало мене.

— Він готовий організувати таку розмову?

— Поки ні, — я ухилилася від відповіді. — Але ще раз повторив, що пропонував Регулюсу свої скарби. Проте верховному королю вони не потрібні.

— Так стверджує Езра. Але ми готові укласти з Регулюсом угоду, яка врятує світ. Це єдине, що має значення.

— Що ви хочете запропонувати йому? — недовірливо запитала я. Що було у Братства, чого немає в Езри?

— Ми не зможемо його зупинити. Не з тими ресурсами, які зараз маємо, — наполегливіше сказав Еш. — У демонічній подобі Регулюс — вендиґо. Ти знаєш, хто це?

— Мабуть, хтось, хто снитиметься мені в жахіттях.

Еш розсміявся.

— Це навіть більше, ніж імовірно.

— Розказуй уже, — закликала я його. Я довіряла Ешу. Він був найвідповідальнішою людиною, яку я коли-небудь знала, і ми були по один бік.

— Шкіра вендиґо має вигляд гнилого м’яса, — почав він. — Рот — без губ, але з купою гострих зубів, а очі лупаті й налиті кров’ю. Схожий на істот із фільмів про зомбі, які ти дивилася, коли не могла заснути.

— Не нагадуй, — здавалося б, відтоді минула вічність, а насправді лише пів року.

— Варто йому вибрати жертву, і його вже не зупинити. На щастя, дуже мало демонів стають вендиґо. А ще він використовує свою отруту, щоби придушити волю жертв. Якщо він їх не вбиває, а тільки вкусить, вони стають залежними від вендиґо й виконують будь-яке його бажання.

— Чудові перспективи.

— Нікому, навіть Аарванду Кораліському, з ним не впоратися. Вендиґо — мисливці, які завжди тримають свою ціль на прицілі. А Регулюс точно знає, чого хоче.

— Якщо ви настільки впевнені, що вам іще під силу його зупинити, то чому таємно переправляєте відьом і чаклунів із країни?

— Ми цього не робимо. Це чутки Ложі. Не вір усьому, що каже Езра. Він намагається маніпулювати тобою. Ми лише довозимо людей до узбережжя.

Я насупилася, адже Еш зовсім не знає Езру. Як він може щось таке стверджувати?

— А звідки взагалі Братство отримує відомості про Ложу? — запитала я. Мені не хотілося здаватися такою наївною і самовіддано кидатися на захист Езри. У нього також були від мене секрети.

— Є відьми та чаклуни, які доєдналися до Ложі, але, попри це, віддані Братству, — якщо перекласти людською мовою, то це означало: в Езри в замку шпигуни.

— Братство не піде на прогнилі компроміси. Нам потрібен новий Пакт. Демони мусять залишатися на Керісі. Якщо в нас вдасться, то ми оголосимо нещадне полювання на кожного демона, який сховається і не здасться добровільно. А потім знесемо стіну й усе знову стане як було, — Еш зробив паузу. — І тоді люди будуть нам іще більше вдячні й уже ніколи нас не переслідуватимуть. Наші сили нарешті цінуватимуть.

— У це я повірю лише тоді, коли таке станеться, — відповіла я. — У людей дуже коротка пам’ять.

— А що Езра запропонував Аарванду Кораліському? Вам відомо? Чого раптом князю об’єднуватися з Ложею і ставати проти свого верховного короля?

— Аарванд також виставляв свою кандидатуру на виборах і програв Регулюсу. Тепер плете проти нього інтриги й, мабуть, сподівається і сам стати верховним, якщо Регулюс програє. Але такого не станеться. Аарванд не переможе Регулюса, — відповів Еш.

— Якби цей Аарванд став верховним королем, він продовжив би Пакт? — запитала я.

— Можливо. На жаль, ми надто мало знаємо про Аарванда Кораліського. Але якщо весь цей план провалиться, він згадає, ким є насправді — демоном. І тоді знову триматиметься Регулюса, і вже точно не Ложі. Довіряти демону — найбільша дурість, яку зараз можна вчинити, — голос Еша звучав надзвичайно обурено, і я майже схилилася до того, щоб визнати його правоту.

Чому вони обидва говорили так переконливо, пояснюючи мені свою позицію? І як тут зрозуміти, що правильно, а що ні? І чи існували ці поняття у принципі? «Правильно» та «неправильно»?

— Я уявляла, що ми повернемося додому, переконаємо Езру й усе знову стане добре, — зізналася я Ешу. А також я думала, що матиму час повернути свою магію. Обидві цілі ставали недосяжними.

— Усе буде добре, коли спрацює наш план. Нам потрібна лиш одна розмова з Регулюсом. Будь ласка, спробуй переконати Езру. Віанно, я покладаюся на тебе.

Треба ще більше постаратися. Демони непередбачувані, не можна впускати їх у нас світ. Навіть десяток. Калеб, може, і милий, але він точно виняток.

— Коли ти повернешся?

— За кілька днів. Це ж не проблема? Нам із Лоренсом треба залагодити тут трохи справ. Ви ж упораєтеся самі, так?

— Звісно. Бережи себе.

— Ти теж. І... Віанно? — він зробив паузу. — Я сумую за тобою.

Я прикусила губу. Чи я теж сумувала?

— Я рада, що ти скоро повернешся, — ухилилась я. — Бувай, Еше.

РОЗДІЛ 10

На наступні кілька днів я відмовилася від пробіжок. Без Езри не хотілося. Тепер багет нам приносив Лоран, коли вранці змінював вартового, що стеріг наш будинок уночі. Натомість я почала ходити з Маеллю до хворих. Тут залишилося більше звичайних людей, аніж я думала спочатку. Більшість забарикадувалися у своїх будинках і пускали всередину тільки людей Ложі. Нас майже завжди супроводжував Лоран. Йому вони довіряли.

— Тобі треба постаратися вмовити Констанс виїхати з наступною групою, — звернулася до нього Маель, коли ми вирушили до наступного пацієнта. — Якщо те, що Братство переправляє людей за кордон, — правда, то їй треба виїхати. Так буде краще для неї і малюка.

— Я все це знаю, — пробурчав Лоран. — Але вона не хоче їхати. Без мене не хоче, а я мушу залишатися з Езрою.

— Езра зрозуміє, — голос Маелі звучав набагато розгубленіше, ніж зазвичай останнім часом. — Прокляття, адже твої дружина й дитина набагато важливіші.

— Тобі легко казати! — накинувся він на неї. Зазвичай Лоран добродушний, як ведмедик. Необхідність ухвалити таке рішення вартувала йому надлюдських зусиль. — Уже Ейден кинув його напризволяще. Я не можу вчинити так само. Жінці цього не зрозуміти.

Маель простогнала:

— Як це пов’язано із жінками? Ейден теж, мабуть, не зрозумів концепту відданості. Упевнена, він зараз валяється під пальмами на якомусь пляжі й напивається, а навколо витанцьовують грудасті дівчата.

— А ти явно уявляла це в подробицях, — відповів Лоран, а я захихотіла.

— Як би мені не хотілося це визнавати, — втрутилася я, — але Маель має рацію. Це не місце для немовляти. За три дні ти доберешся до узбережжя й повернешся. Відправ Констанс в Ірландію. Їй навіть не треба їхати в табір для переселенців, Езра точно дасть їй достатньо грошей на дорогу. З великою кількістю відьом і чаклунів переїзд буде достатньо безпечним. За умови, якщо вона знайде корабель, який візьме її на борт. Еш сказав, що людей доставляють лише до узбережжя.

Лоран глянув на мене скептично.

— Якщо ти намішаєш мені чогось, від чого вона засне і прокинеться вже в Ірландії, то я так і зроблю, — гаркнув він до Маелі. — Звісно, після такого вона розлучиться зі мною, але допоки вона та дитина здорові, на все інше начхати, — Лоран почухав потилицю. — Мені, бляха, страшно, — зізнався він.

— Ми всі боїмося, — сказала я.

— До кінця дії Пакту вже менш ніж три тижні, а я досі не бачу, щоб щось відбувалося. Сьогодні зранку ще кілька новоприбулих вирушили до моря. Вони підліковуються, беруть із собою провізію і їдуть далі, — стурбовано розповідав Лоран. — У них немає почуття відповідальності чи надто бояться Ложі? Чому вони не залишаються й не борються? Що вони забули на узбережжі?

— Вони просто бояться і хочуть утекти.

— Чоловіки хоча б могли залишитися. Ми б навчили їх битися. Тоді б наші шанси суттєво зросли.

— А скільки взагалі чоловіків у Ложі? — запитала я.

— Надто мало, — відповів він, не давши мені конкретної відповіді.

Маель погладила його по руці.

— Зайдімо ще у три будинки, а потім відведеш нас до себе. Я можу поговорити з Констанс, якщо хочеш.

— Це нічого не дасть. Ти ж її знаєш. Доведеться примушувати її.

Ми з Маеллю обмінялися поглядами.

— Тоді так і зробимо, — войовниче відповіла вона.

Лоран мав такий вигляд, наче йому щойно голіруч вирвали серце.

Я розуміла його злість і розпач. За останні дні до Пемпона прибуло чимало груп магічно обдарованих. І лише кілька вирішили залишитися, хоча Ложі потрібен кожен чаклун і відьма, які готові битися. Більшість якомога швидше вирушала далі. Маель творила справжні дива, щоби зцілити й відновити сили людей, які часто були виснажені тривалими переходами. Я ж годилася тільки на те, щоб допомагати сестрі та просити чоловіків залишитися з нами й боротися. Але майже ніхто не захотів відпускати сім’ю далі саму. Та й як їх у цьому звинувачувати?

Наступні три дні пролетіли без жодної звістки про Езру. Часу залишалося дедалі менше. Колись ми вже давно розпочали б підготовку до свята літнього сонцестояння. Сьогодні ж ні в кого не виникало такого бажання. Часу все менше, а Езра саме вирішив стати невидимкою. Принаймні для мене. Лоран, звісно, щодня бачився із ним у замку. Хоча вдома Лорана чекала вагітна дружина, та він завжди знаходив час провідати нас. Еш дзвонив мені щодня, щоб поцікавитись, чи далеко я просунулася у своїх спробах. На жаль, мені щоразу доводилося вмовляти його почекати. Езра попросив мене більше не приходити в замок, і хоч як би мені хотілося знову побачити його, я не могла перебороти себе і проігнорувати його бажання. Але щось зробити я таки мусила. Двічі пробувала додзвонитися до нього, але намарне. Його секретар і Жак годували мене якимись вигаданими відмовками. Мені вже це починало обридати. Удень від думок відривала робота, проте ввечері в голові їх крутилося безліч, і я ні з ким не могла ними поділитися. Щораз у себе в кімнаті я намагалася телепортувати речі, як у мене вдалося із дзеркалом. Але навіть найлегша шпилька-невидимка не зарухалася. Я пішла нагору, щоби прийняти душ. Еш очікував, що я поговорю з Езрою. Чи досягли вони з Аарвандом згоди? Що, як і цей їхній план провалиться в останній момент? Якщо я правильно зрозуміла, то й ці договори досі не підписані. Я не могла просто сидіти вдома й чекати. Останні дні я тільки це й робила, пора припиняти.

Коли я йшла з ванної в кімнату, на кухні задзвонив телефон. Я збігла сходами, паралельно витираючи волосся і хапаючи слухавку.

— Віанно? — мене «накрило» розчарування, коли я впізнала Ешів голос. Водночас прокинулися докори сумління. Коли востаннє Езра телефонував мені? Відтоді минули роки. Чого б йому зараз це робити? Мої почуття до Езри несправедливі щодо Еша.

— Привітик, — заговорила я. — Як справи? Є щось новеньке? Коли повернешся?

Він засміявся від кількості поставлених запитань.

— Зі мною все добре. У Ренні спокійно. Межі міста надійно захищені. Але треба ще ненадовго залишитися.

— Але ж у нас закінчується час. І що нам робити, якщо Езра взагалі більше не захоче з нами розмовляти? Що ти там у Ренні весь цей час робиш? — у моїх словах чулися нотки паніки.

— Тобі так і не вдалося з ним іще раз поговорити, так? — перепитав Еш, не відреагувавши на мої закиди.

— Ні, не вдалося. Я його так і не бачила, а на мої дзвінки він відповідати відмовляється.

— Це добре, — він замовк. — Маю на увазі, це недобре, — він глибоко вдихнув, а потім продовжив. — Мені ніяково, коли ти поряд із ним, та я змушений просити тебе про це. Вирушай до замку й переконай його. У мене таке відчуття, що ти єдина, кому це під силу, — його голос пролунав невпевнено, і це збивало мене з пантелику.

— Еше, що трапилося?

— Нічого. Тільки я волів би бути поруч із вами.

— Чого ти тоді не приїдеш?

— Лоренс хоче, щоб я залишився. Гадаю, він намагається тримати мене якомога далі від Пемпона, аби я не заважав, — він тихо всміхнувся. — Щоб ви з Езрою... освіжили свою дружбу.

Я хмикнула.

— Мабуть, ця його ідея провалилася. Мій друг, — я навмисне розтягнула останнє слово, — став невидимкою.

— Міхаель Галкін і Софія Чедвік уже в дорозі, — раптом швидко й понизивши голос випалив Еш, наче насправді не збирався розкривати мені цю інформацію. — Вони приїдуть найпізніше післязавтра. Тоді ми поїдемо прямо в Пемпон. До того часу переконай Езру. Вони твердо переконані вести перемовини з Регулюсом, — він був надзвичайно стривожений.

— Еше, ти щось від мене приховуєш. Ну ж бо, кажи вже.

У трубці почулося шипіння.

— Їдь до Езри, — встигла почути я ніби здалеку, перш ніж зв’язок обірвався.

Отже, Міхаель і Софія хочуть приїхати особисто. Якщо це трапиться, а Езра не поступиться, вони вимагатимуть, щоб усі відьми та чаклуни, які поки що залишаються тут, виїхали.

Вони залишать Езру з його магами самих. Шантажуватимуть його. І що він тоді зможе зробити? Езрі доведеться проявити розсудливість і зрештою схилитися перед ними. Без допомоги та підтримки Братства Регулюса йому не подолати.

***

— Що Еш казав? — запитала Еме за вечерею. Вона длубалася у своїй тарілці з рисом якось зовсім без настрою. Невідомість і їй діяла на нерви.

— Попросив іще раз поговорити з Езрою. Міхаель Галкін і Софія Чедвік прямують до Франції і післязавтра будуть тут, — пробурмотіла я, опустивши ложку в карі. Смакувало божественно, як і все, що готував Едріан. Це Лоран приніс, але я не могла насолоджуватися стравою. Надто багато думок крутилося в голові.

— Може, їм удасться його переконати, — мовила Еме. — Ти зробила все, що могла.

— Я мушу спробувати ще раз, — якщо сісти в автівку прямо зараз, то я ще завидна доберуся в замок. Якщо попросити вартового, який стоїть на вулиці, супроводжувати мене, це буде безпечно. Я могла б і зателефонувати Езрі, однак він точно відмовиться розмовляти.

— Мені це все не подобається, — сказала Маель. — Що робитимемо, якщо вони вимагатимуть від нас покинути Пемпон? — вона наче підслухала мої думки. — Поїдемо чи залишимося?

— Залишимося, — хором відповіли ми з Еме.

На обличчі Маелі з’явилася широка усмішка.

— І я так вважаю. Ми не дозволимо кільком демонам прогнати нас.

— Ні, не дозволимо, — войовниче заявила Еме. — Ти поїдеш до Езри й розповіси, що їдуть їхні представники, — наказала вона мені. — Він має змусити відьом і чаклунів, які його підтримують, присягнути йому на вірність. Вони мусять залишитися, а не танцювати під дудку Софії.

Маель вигнула брову:

— Ви тільки послухайте! Та тут хтось бунтує. Звідки це раптом узялося? Ми ж не збираємося піднімати повстання?

— Замовкни! — накинулася на неї Еме. — Я все ще хочу, щоб Ложа та Братство співпрацювали.

— Гаразд. Тоді я пішла, — нехай ці дві сварунки самі дають раду. А мені якнайшвидше треба потрапити до Езри.

— Почекай, — зупинила мене Еме. — Спочатку я розкладу карти.

— Не треба. Усе буде добре.

— Volanta, — одна із шухляд вистрибнула, і сестрі до рук попливла колода Таро.

Маель повернулася за стіл, і ми разом спостерігали, як Еме старанно тасувала свої карти.

— Я намагалася щось розгледіти в майбутньому, — паралельно розповідала вона. — Однак, ні куля, ні карти не показують картинку. Усе таке нечітке. Навіть духи не змогли допомогти мені. Я вже думала попросити богинь послати мені видіння.

— Краще не треба, — серйозно промовила Маель. — Після такого ти завжди потім кілька днів ослаблена. Нам це зараз геть не потрібно.

Еме кивнула й виклала три карти.

— Трясця, — пробурмотіли ми з Маеллю одночасно. Хоча з нас усіх медіумом була лиш Еме, але ми зналися в картах достатньо добре, щоби трохи вміти їх інтерпретувати, а те, що випало, не віщувало нічого доброго.

Еме набрала у груди повітря.

— Я запитала, як ти можеш підтримати Езру, — тихо сказала вона. — Ти й сама бачиш, що вони відповіли, — вона вказала на першу карту. — Вісімка Мечів. Тобі страшно й ніяково, ти не хочеш бігати за ним і пригнічуєш свої емоції, хоч із задоволенням допомогла б йому.

Я кивнула, не зводячи очей зі зв’язаної жінки на карті Таро. Навколо неї в землі стирчало вісім мечів, а очі були зав’язані. Жодних сумнівів, це точно я.

— Проблема в тому, — продовжила Еме та вказала на другу карту, — що ми не бачимо ситуацію загалом. Є дуже багато речей, які невідомі нам і які від нас приховують. Карта Сімки Мечів символізує обман та інтриги.

— Але хто обманює та інтригує? — запитала Маель. — Ложа чи Братство? Нам потрібно набагато більше інформації. Ти маєш попросити Езру все тобі розповісти. Й у нього є свої секрети. Я хочу знати, яку це нездійсненну вимогу виставив Регулюс.

— Ще карта каже, що тобі не вдасться ухилитися від відповідальності, — подивилася на мене Еме. — Ми мусимо випробувати все.

Я кивнула і втупилася у третю карту. На ній виднілося яскраво-червоне серце, пронизане трьома мечами.

Еме зітхнула, перш ніж витлумачити побачене.

— Хотілося б мені, щоб тут усе не було настільки однозначним, але що є, те є. Езра знову завдасть тобі болю. Він ранить тебе. Не знаю, як саме, але це трапиться. Тобі треба вирішити, дозволяти йому це чи ні.

Я не зводила погляду із серця.

— Це ж не причина, аби не спробувати все, правда? Зараз ідеться не про мене.

— Не про тебе. Лоран упевнений, що ти досі маєш вплив на Езру. — Вона зібрала карти, підвелася й понесла свою тарілку в раковину.

— Ви обговорювали нас із Езрою? — запитала я її спину.

— Лорану теж страшно, Віанно, — незвично різко відреагувала Маель. — Йому є що втрачати. Тому тягни свою дупу в замок і переконай Езру. Одна розмова його не вб’є.

Нехай уже дасть Міхаелю і Софії поговорити з Регулюсом. Може, це принесе хоч якусь користь. Ніхто не розповідає нам, чого насправді вимагає верховний король. Настане час, і ми це з’ясуємо.

— Він хоче більше території, — зізналася я обом.

— Наскільки більше? — здивовано глянула на мене Еме.

— Керіс надто маленький. Езра сказав, що демонам потрібно більше простору для життя. Але давати їм він його не збирається, бо думає, що тоді Регулюс почне вимагати ще й іще.

Маель кивнула.

— І він має рацію. Біле Джерело вдалося закрити магічними бар’єрами. Залишився маленький перехід, і навіть крізь нього тепер можна проникнути. У такий спосіб мур ніколи надовго не захистити.

— Так, — Еме повернулася до нас, і несподівано її очі помутніли, а голос залунав якось розмито.

Я хотіла було підійти до неї, але Маель відсмикнула мене.

— Стривай, — видихнула сестра. — Вона щось бачить.

Я ковтнула. Момент, коли богині дарували Еме осяяння, завжди був моторошним. Здавалося, що у приміщенні стало темніше й холодніше. Шию ззаду немов почало поколювати.

Еме міцно вчепилася в шафу за спиною.

— Регулюс тягнеться до темряви, — зашепотіла вона, і в її очах засвітився жах. В очах, які зараз ніби дивилися в якийсь інший світ. — Магія. Він тягнеться до неї, але богині відмовляють йому в цій силі. Не можна, щоб він її отримав.

Міло зістрибнув із крісла-гойдалки, на якому лежав, і нявкнув. Тварини не витримували змішання енергій, що траплялося, коли відьма мала видіння. Тому зазвичай їх не впускали. Я заворожено перевела погляд на Еме і сподівалася, що кіт не зіб’є її концентрацію. Але вона здригнулася, і я практично побачила, як видіння зникло. Еме насупилася.

— Що я казала?

Маель прикусила губу.

— Ти стверджувала, що Регулюсу потрібна магія. Він тягнеться до темряви.

— Як гадаєте, що це означає? — Еме почухала долоню. Часто траплялося, що видіння не могли розтлумачити. Не відразу. Та це було чітким. Для мене принаймні. Чи могло таке бути? На секунду моє серце завмерло. Чорномагічні предмети. Ну, звісно! Чому я раніше до цього не додумалася? Ці речі для демона, мабуть, просто надцінні, бо він сам жодною магією не володіє. І Регулюс, певно, гадає, що міг би скористатися цими чарами. Ось воно що. Це і є та вимога, на яку Езра в жодному разі не хотів погоджуватися. Я зірвалася на ноги.

— Мушу бігти. Ви маєте рацію — я ще раз поговорю з Езрою.

Перестрибуючи за раз через дві сходинки, я помчала нагору у свою кімнату, натягнула свіжу футболку та зачесала волосся. А коли знову збігла вниз, Маель, що сиділа за кухонним столом, критично окинула мене поглядом. Перед нею лежала розгорнута книжка — одна зі збірок mémé про трави, але вона її не читала. Серце гриміло в мене у грудях. Те, що я збиралася зробити, було безглуздям. Мені варто було б попросити Маель заварити мені чай із вербени зі щіпкою кориці й відмовитися від свого шаленого плану.

— Ну, я пішла, — кинула я їй, молячись, аби сестра не почула, як тремтів мій голос. — Побажай мені удачі.

Маель дивилася на мене.

— Поспішай. Скоро стемніє. А то тобі ще доведеться залишитися на ніч у замку, — у неї на губах заграла усмішка. — Ми ж не хочемо піддавати Езру такій спокусі.

— Я повернуся, — сказала я. — Де Еме?

— У салоні. Витріщається у свою кришталеву кулю, пробуючи ще щось у ній розгледіти. Ти ж знаєш, що те видіння означає, так?

— Є одне припущення.

— Не поділишся?

— Потім. Спочатку треба обговорити це з Езрою.

— Тоді сподіваюся, що він вислухає тебе.

Я притулилася до кухонних дверей.

— Ти ж не віриш у те, що все налагодиться, чи не так?

Вона відкинула із чола кілька пасем і постукала пальцем по розгорнутій сторінці книжки про трави.

— Тут справді знайшлася олійка, якою можна безпечно приспати вагітну. Мабуть, я її приготую і сподіватимуся, що Лоран зуміє підмішати її Констанс. — Сестра справді не покладала особливих надій на мої здібності. У її пронизливо-блакитних очах читалася тривога. Маель старша за мене на два роки, але через свою непосидючу натуру часто здавалася молодшою. Однак цього разу я дуже навіть чітко відчувала її досвід і, на жаль, її страх теж. — Ключі від машини лежать у коридорі на комоді. Зроби те, що маєш.

Частина мене сподівалася, що вона зупинить мене. Колись вона б так і вчинила. Але не тепер.

— У тебе вдасться, Віанно. Ми покладаємося на тебе. Якщо хтось і може переконати Езру, то це ти, — її погляд спалахнув, ніби вона збиралася іще щось додати.

— Докладу всіх зусиль.

— Знаємо. І чекатимемо твого повернення. Але якщо все ж доведеться заночувати в замку, зателефонуй.

— Добре.

Але тут утрутився будинок. Схоже, він не розумів терміновості ситуації. Коли я виходила з кухні, мені в ноги впав стілець, а ключі вже не лежали там, куди їх поклала Маель.

— Ану, поверни! — посварила я, тричі постукавши по стіні. — Я мушу це зробити. Годі так поводитися. Не треба мене захищати. Я повернуся.

У відповідь долинуло бурчання, а потім щось загриміло. З-під комода вилетіли ключі та врізалися у протилежну стіну.

— Можеш, коли хочеш, — буркнула я. — Я впораюся. І не завадила би крихта довіри.

Почувся примарний сміх. Проігнорувавши його, я вийшла з дому під вечірнє сонце. Наш палісадник уже сяяв колишньою пишнотою. Паркан знову стояв прямо, і хвіртка вже не висіла на петлях криво. Серед темно-червоного барбарису розквітло безліч кольорів, а в горщиках на сходах виросли свіжі трави. Вечірнє повітря розірвав несподіваний рик. Він долинав здалеку, проте не належав ні тварині, ні людині. Я рішуче попрямувала до автомобіля Ложі. Езра залишив його нам, доки Еш у Ренні.

— Мені треба в замок, — сказала я Лорану, який вийшов із-за дерев. Той був озброєний до зубів.

— Ти впевнена?

— Я хочу ще раз поговорити з Езрою.

Далі він розпитувати не став, а просто сів на пасажирське сидіння. Другий вартовий лише коротко махнув йому рукою на прощання.

***

Через ліс ми проїхали цілими та неушкодженими і запаркували авто перед входом на звідний міст. Не залишаючи собі шансу передумати, я вийшла з машини та вирушила до замку. Лоран пішов за мною. Це абсолютно не в його стилі, але всю дорогу він мовчав. Долоні в мене стали вологими, і попри те, що вечір був прохолодним, я спітніла. Уповільнивши крок, я ковзнула поглядом по міцних стінах. І сподівалася, що моє хвилювання залишилося для Лорана непомітним. Постукавши кулаком у ворота, він мені підбадьорливо кивнув. У товстих дверях прочинилося віконце, а потім вартовий нас впустив. Двері зачинилися, і рев пролунав утретє. Я здригнулася.

— Там нічого такого, — заспокоїв мене Лоран. — Принаймні нічого такого, чого тобі варто боятися. — Ми перетинали заповнений людьми двір. Найбільше народу зібралося біля кузні, перед якою палало величезне багаття. Там кували зброю щонайменше четверо чоловіків. Кілька міцніших хлопців одягали мідні наконечники на підготовлені букові держаки. Усі озброювалися для бою. Мені теж варто не стирчати тут, а виконувати своє завдання.

— Я відведу тебе до нього, — сказав Лоран.

Жак відчинив нам двері в хол. Він усміхнувся мені, та усмішка вийшла дещо натягнутою, і кинув на Лорана нищівний погляд, який той стоїчно витерпів.

— Привіт, Жаку, — привіталася я. — Езра тут?

— Уже пізно, Віанно, — відповів він. — У такий час тобі варто бути вдома із сестрами.

— Я знаю. І багато часу в нього не заберу.

— Пропусти її, старий, — сказав Лоран.

Жак неохоче відчинив двері трохи ширше.

— Він уже пішов до себе, — зітхнувши, промовив мажордом. — І я не впевнений, що Езра хоче, щоб його турбували. Він...

Абсолютно очевидно, що Езра дав Жаку вказівки більше не пускати мене до нього. Звісно. Уся моя мужність і впевненість у собі розсипалися вщент. Езрі я не потрібна. Навіть у ролі подруги. Жак пропонував мені ідеальну нагоду знову піти, не втрачаючи обличчя. Він, мабуть, навіть лояльніший за Лорана, якому теж точно було відомо, що Езра не хотів більше мене бачити.

— Тож, значить, я прийшла в невідповідний час. Мабуть, буде краще, якщо ти йому не скажеш, що я приходила, а я зателефоную йому, і ми поговоримо з ним про чорномагічні предмети. Він має пояснити мені, чому не хоче віддавати їх Регулюсу. На цьому мені треба наполягти, але особистих зустрічей, імовірно, більше не буде.

Жак кивнув і кинув на мене співчутливий погляд. Я обернулася, але тут у мене перед носом виросли груди Лорана.

— Тож ти все ж зібралася втекти? — запитав він. — На твоєму місці я подумав би ще раз.

Позаду почулися кроки, які ставали дедалі ближчими, і спиною подріботіли лапками зрадницькі мурашки.

— Віанно? — голос Езри зупинив мою втечу так само надійно, як це зробив би залізничний шлагбаум.

Начепивши вимушену посмішку, я знову повільно обернулася. Він був одягнений у темно-сірі класичні штани та білу сорочку, і від цього виду, як і завжди, варто було мені глянути на нього, як у мене перехопило подих. Вісім днів. Я не бачила його вісім днів. Безперечно, це занадто довго. Верхній ґудзик сорочки залишився розстебнутим, оголюючи основу шиї. Крихітний шматочок шкіри не мав так на мене діяти. Ну чому я хоча би трохи не привела себе до ладу перед цією зустріччю? Волосся в нього розтріпалося, ніби він провів по ньому руками за кілька секунд до того, як схопитися і кинутися до мене вниз. Але тут моя фантазія, судячи з усього, бавилася зі мною. Його груди підіймалися й опускалися, поки він ішов до дверей, а потім завмер. За кілька секунд жоден із нас двох не промовив ні слова.

Жак тихо прочистив горло, зруйнувавши ці чари.

— Мені треба дещо з тобою обговорити, — ледве чутно пробелькотіла я.

— Це ти її сюди привів? — запитав Лорана Езра, і голос його звучав незадоволено.

Лоран кивнув, але нічого не сказав. Виходить, його призначили моїм вартовим не для того, щоб захищати мене, а щоб я не наближалася до Езри? Але в цьому немає жодного сенсу.

Езра із другом влаштували дуель поглядів.

— Тоді заходь уже, — особливого захоплення він не виявив, і я б із радістю втекла.

— Принести вам щось попити й невеличкий перекус? — Жак кинув на нього очікувальний погляд.

— Ні. Віанна надовго не залишиться, — почулася різка відповідь. — А в бібліотеці в нас усе є. Ви з Аделаїзою можете на сьогодні бути вільні. Речі для подорожі спаковані? — нетерпляче запитав він.

— Усе готово, — підтвердив Жак і вийшов.

— Ти чекатимеш біля воріт і потім знову відвезеш Віанну додому! — гаркнув він на Лорана.

— Звісно, — сухо відповів той.

Езра знову запустив руку у волосся, а потім розвернувся і пішов уперед. Не дуже тепле вітання, але іншого я не чекала. Ми піднялися сходами й переступили поріг бібліотеки. Книжкові полиці по кілька метрів у довжину й висоту, заставлені старими фоліантами у шкіряних палітурках, заповнювали приміщення. Щільні штори на вікнах восени та взимку не впускали всередину сірий світ. У каміні, де навіть сьогодні розвели невеликий вогонь, потріскували дрова. Перед ним на товстому перському килимі стояли вузький диван і стіл. Пахло старим папером, сигарами, які завжди курив Езрин батько, віскі та — що неминуче, коли живеш посеред лісу, — листям і сирою землею.

— Сідай, — наказав мені Езра. — Аделаїза щойно заварила чай, хочеш чашку?

— Із задоволенням.

Він зайнявся чаєм біля маленького столика поруч із вікном.

— Не холодно? Принести тобі светр?

— Мені й так тепло. Але дякую.

Езра повернувся до мене, простяг чашку із чаєм і притулився до обрамлення каміна. Сам він пив чи то віскі, чи то бренді. Мені захотілося скинути взуття і зручніше вмоститися на м’якому дивані. Хотілося сидіти тут із ним, дивитися на вогонь і просто бути поряд. На жаль, він немовби дистанціювався від мене ще сильніше, ніж під час наших пробіжок. Я відривала його від чогось важливого. І він однозначно не хотів, щоб я була тут із ним. Неприродно випроставши спину, я сиділа на краю дивана й сушила голову над тим, із чого ж почати.

— То... — кубики льоду в його склянці дзенькнули, коли Езра, зітхнувши, сів біля мене. — Чому ти приїхала в такий час?

Я розмовляла телефоном з Ешем.

Езра ледь помітно завмер.

Він іще на кілька днів затримається в Лоренса в Ренні. Вони зустрінуться там із Софією Чедвік і Міхаелем Галкіним.

Езра мовчки дивився на мене очікувальним поглядом.

Я намагалася не моргати.

— Вони хочуть разом із ним вирушити сюди, до Пемпона. Я вирішила, що ти маєш про це дізнатися. Вони на тебе тиснутимуть.

Його вираз обличчя пом’якшав.

— Могла б і подзвонити, щоби сказати мені про це. Я зробила ковток чаю. Ідеально теплий і солодкий.

— Ти вже знаєш, так? У тебе серед них теж є шпигуни, як і в них тут.

Це припущення він не став ні підтверджувати, ні спростовувати.

— Коли ти з’явилася тут із Ешем, я подумав, що він лише авангард. Вони вважали, що ти зможеш мене переконати? Міхаель Галкін і Софія Чедвік досі були надто боягузливими, щоби приїхати сюди особисто. Вони вважають за краще смикати за ниточки на відстані.

— Тепер вони не мають іншого вибору, бо я провалила свою місію.

Езра підвівся і пройшовся кімнатою.

— У цій справі я не маю права думати ні про себе, ні про близьких мені людей. Занадто багато стоїть на кону. Ти ж знаєш.

— Звісно.

На мить він завагався.

— Я не дозволю використати себе. Нікому. І ти не маєш.

— Мене ніхто й не пробував використовувати.

Езра серйозно глянув на мене.

— Ти так у цьому впевнена?

А чого я чекала? Що він буде мені вдячний, що я настільки відкрито стала на його бік?

— Я знаю, чого хоче Регулюс.

Засмагла Езрина шкіра зблідла.

— Хто тобі сказав? Еш?

— Він мені взагалі нічого не говорив. Сама здогадалася. Регулюс хоче чорномагічні предмети, чи не так? — на мить Езра втупився в мене так, наче йому відняло мову. — У демонів немає магії, — продовжила я, — але, очевидно, Регулюс дуже навіть хоче якоюсь заволодіти. Він збирається попросити про це кубок? Той здійснить його бажання? Чи він хоче використати його, щоби змусити інших підкоритися своїй волі? Усіх тих, кого не вдається підкорити отрутою?

— Не знаю, — повільно мовив Езра. — Але ми не можемо передати йому ці артефакти. Віанно, це... надто небезпечно.

Виходить, я мала рацію. Стримавши переможну усмішку, я водночас придушила в собі злість. Чого він зробив із цього таку таємницю?

— Чому ні? — перебила його я. — Так, ці речі небезпечні. Але якщо він забере їх із собою на Керіс, для нас же краще. Вони зникнуть звідси.

— З їхньою допомогою він зможе робити жахливі речі.

— Але нас це вже не стосуватиметься. Навіть чорно-магічні предмети визнають чинність наявних контрактів. Тобто Пакт він із їхньою допомогою не порушить.

— Не можна, — Езра похитав головою. — Це безвідповідально.

— А я так не вважаю. У нас зобов’язання перед людьми, а не перед демонами. Чи ти неодмінно хочеш зберегти їх для себе? Великий магістр на ініціації обов’язково мусить надпити з темного кубка?

— Так завжди робили. Що я маю на увазі... — він знову зробив паузу. — Я не можу йому їх дати. Кімната відтоді жодного разу для мене не відчинилася.

— Але ж ти магістр.

— Для Залу Містерій це байдуже. У нього своя воля.

— Ми можемо спробувати його знайти разом.

— Ти вважаєш, я ще раз пущу тебе в ту кімнату? Ти збожеволіла? — обидва питання пролунали однаково приголомшено.

— Ні, не збожеволіла. Тому й кажу, що пошукаємо кімнату разом, — обережно продовжила я. — Є ще дещо. Мені потрібно в цю кімнату не тільки для того, щоб забрати речі для Регулюса.

Він ні на мить не зводив із мене очей.

— Ще одне завдання Братства, Ві? — у голосі почулася оманлива м’якість.

— Ні, — відповіла я, його недовіра трохи зачепила мене, тож я ще більше випростала спину. — Тут інше, — я набрала повні груди повітря. — У тій кімнаті мені вдалося зрушити з місця Дзеркало Спогадів. Воно розбило закляття, яке сплітав темний кубок.

Він так міцно стис келих, що аж пальці побіліли. Погляд його буквально вп’явся в мій.

— Ти нічого не розповідала мені про дзеркало.

Я прикусила губу. Не розповідала.

— І я хочу потрапити туди ще раз, щоб з’ясувати, чи пересунула дзеркало власною силою, чи воно просто використало мене, — вперто мовила я. — А якщо в тому залі я зможу використати свою магію, то винесу звідти дзеркало та кубок. Дозволь Міхаелю і Софії віддати ці речі Регулюсу. Адже ти все ще в боргу переді мною.

— І в якому ж? — зацікавився він. Його погляд був прикутий до мого рота, і губи в мене почали поколювати.

Він не мав права збивати мене з пантелику. Те, що відбувається, надто важливо. Я знизала плечима так байдуже, як тільки зуміла, зробила ще один ковток чаю — дурість, бо так Езра неминуче мав помітити, як у мене тремтіли руки.

— Якби вартові тоді виявили більше пильності, сильфіда не проникла би крізь Джерело. Вона не вкусила б мене, я не захворіла б на демонську гарячку та, зрештою, не втратила би своїх сил.

— Б’єш мене моїми ж аргументами? А ти добре все продумала, — кутики його губ глузливо смикнулися. — Може, за мною є іще якийсь боржок?

Ну так, ще є дещо, але зараз я не збиралася розпочинати цю тему, та й вона вже не мала значення. Я похитала головою.

— Я не можу тебе примушувати. Просто пропоную свою допомогу. Якщо ми дістанемо ці артефакти, у тебе в руках буде щось, завдяки чому ти зможеш змусити Регулюса поступитися. А якщо є хоча б найменший шанс, що в мені ще залишилася магія, то я спробую все, щоб її повернути. І байдуже, де вона ховається.

Езра мовчав.

— Те, що тобі вдалося покинути ту кімнату живою і неушкодженою, — диво. Я був замкнений там три дні.

— Три дні? — мене це таки вразило.

— Двері раптом просто зникли, — запинаючись, мовив він. — Я зміг вийти лише тоді, коли дзеркало показало мені все, що, на його думку, я мав побачити, а кубок кожної триклятої секунди намагався нав’язати мені свою волю.

Після цієї фрази я зовсім похнюпилася.

— Отже, те, що я перемістила дзеркало, не пов’язане зі мною? — іскра надії погасла.

Езра поклав руку на спинку вузького дивана за мною. Якимось чином він присунувся ближче. Мене огортали його тепло та запах.

— Ні дзеркало, ні кубок не роблять того, чого не бажають. Вони неймовірно корисливі і знають твої найпотаємніші бажання. І просто вводять тебе в оману.

— Власне, я так і думала, — мій голос був слабким. Упродовж останніх кількох днів я постійно намагалася телепортувати речі у своїй кімнаті. Нічого не вдавалося, і це мене просто вибішувало. Мені потрібна певність, хоч би якою вона була.

Я відчула пальці Езри спочатку в себе у волоссі, а потім вони ніжно погладили мою шию.

— Вибач. Удруге все може закінчитися не так добре. Тепер ці предмети знають тебе і твої слабкості. Вони не допустять, щоб я тобі допомагав.

— Я і вперше захищалася одна, — сказала я, вибита з колії його лагідним дотиком. — Ти мені не потрібен. Мені ніхто не потрібен.

Він сумно всміхнувся.

— Вважаєш, до цього варто прагнути? Аби тобі ніхто не був потрібен?

— У будь-якому разі це краще, ніж коли ти постійно залежиш від сторонньої допомоги і з тобою поводяться, як із немовлям, — я розвернулася до нього всім корпусом. — Гаразд, — здалася я. — Відкиньмо поки що мої бажання. Якщо Регулюс хоче ту диявольську штуковину, то ми йому її дамо. Наш час збігає. Ти уклав договір із Аарвандом?

— Завтра його підпишемо.

— Маєш іще якийсь туз у рукаві? Якого розміру армія Коралісу? Ви зможете разом зупинити Регулюса?

— На певний час, — повільно відповів Езра.

— І який вигляд це матиме? Коли цей Аарванд програє, Регулюс пройде крізь Біле Джерело, а тут його зустрінеш ти з кількома магами й вартовими, які на нашому боці? Такий у тебе грандіозний план спасіння світу? — накинулася на нього я. — Якщо ти не підеш назустріч Братству, вони відкличуть усіх відьом і чаклунів. Тоді ви залишитеся з ворогом сам на сам.

Езра кивнув, наче йому це було давно відомо.

— Ти теж поїдеш? Послухаєшся, якщо Еш вимагатиме цього від тебе?

Я заплющила очі. Навіщо він знову про Еша?

— Звісно, ні, — чесно відповіла я. — Я більше не поїду звідси. Принаймні доти, доки в цьому не буде крайньої потреби. Але від мене в бою жодної допомоги, а вмирати я не хочу. Мені ще жити не набридло, Езро. Я знаю, як це — боятися смерті. Мені дали другий шанс, і я не проґавлю його через купку людей, які міряються владою. Я хочу жити.

Не впевнена, що змусило його змінити думку. Мої слова чи те, що наші обличчя раптом опинилися так близько одне до одного, що я відчувала його дихання на своїх губах. Очі в нього потемніли, але ніхто з нас не рухався. Так ми й сиділи, не рухаючись.

— Добре, — нарешті прошепотів Езра. — Якщо ти наполягаєш, ми пошукаємо Зал Містерій. Регулюс однаково боїться магії і прагне її отримати. Маги Мерліна практично винищили демонів. Він більше не хоче так ризикувати. Ось чому просто не проходить крізь бар’єр. Він поневолює власний народ, проте, як і будь-який тиран, бажає отримати ще більше сили й піде на все заради того, щоб самому заволодіти магічними здібностями.