Симбалайн

Симбалайн

— Марко одружився, — спокійно сказала дружина, ніби йшлося про одруження не більше, ніж слюсаря, який ремонтував крани в їхньому помешканні. Ні, здається, вона сказала навіть не так:

— До речі, забула тобі сказати: Марко одружився.

Невже вона справді забула? Чи довго думала, говорити йому, чи ні? Зрештою, ці кілька днів, поки вони тут, у цьому порожньому будинку біля холодного моря, вони святкують лише своє власне свято, і Марка вони сюди з собою не брали.

Вони кинули все й приїхали сюди, бо іноді треба кидати все і їхати світ за очі. Цей великий будинок в курортному містечку, де вони бували раніше зі своїми дочками, не видавався тоді таким чудовим, бо крім них тут крутилося ще кілька родин. І як комфортно тут взимку. Хіба що трохи моторошно, бо здається ніби в порожніх темних кімнатах, яких тут забагато, хтось причаївся.

— Ви будете трахатися? — спитала їх молодша дочка, коли вони збиралися в дорогу.

— У їхньому віці вже цим не займаються, — авторитетно відповіла старша, яка приїхала додому на зимові канікули.

Ідея поїхати в це непримітне курортне містечко взимку спала їм на думку одночасно. Їхні давні знайомі, власники цього будинку, живуть в ін­шому, цей узимку стоїть порожній, чекаючи на ку­рортників. Їх пустили в цей дім за символічну плат­ню. Але ніяк не дешевизна привернула їх. Вони могли поїхати в тур за кордон, що іноді й робили. Але зараз їм не хотілося яскравих вражень. Хотілося лише побути наодинці.

Вони приїхали святкувати навіть не річницю весілля, а дату, яку святкують лише дуже щасливі подружжя. Святкувати свій «Симбалайн». Колись дуже давно, за два роки до одруження, вони вперше кохалися під Cymbaline з диску More гурту Pink Floyd. Подальший рік склався для них настільки добре, що, коли знову настав той зимовий день, їм захотілося повторити і ту саму музику, і ті самі дотики, і ті самі слова. Святкуючи другу річницю Cymbaline, вони вже планували весілля. Утретє ритуал пішов за скороченим сценарієм через її вагітність. А на четверту річницю переживання знову було повним, хіба що безнадійно поламався програвач, і вони придбали касетний магнітофон і альбом із Cymbaline на касеті. І мало не щороку, пропусків було дуже ма­ло, вони знаходили можливість усамітнитися й за допомого того чи іншого аудіо пристрою відтвори­ти свій Cymbaline.

— Наш Симбалайн — то ще й стрімка історія технічного прогресу, — сміялися вони, останнім часом слухаючи свій заповідний трек вже не на CD, а онлайн. А сюди, до зимового моря, вони взяли мініплеєр, який у головах їхнього ліжка зазвучав, як колись контрабандний вініловий диск їхньої молодості, що тоді гордо іменувався незрозумілим сьогодні словом «плита».

Ніхто, крім них самих, не знає про цей день, і їхні дочки не знають. Від пристрасті народжуються хлопчики, від ніжності дівчата. Чому ці діти кохання вийшли такими важкими?

— Вони багато чому навчили нас, — зітхнув він, посміхаючись.

— І взагалі, ми стільки подолали з тобою вдвох, — прошепотіла вона, і то були значущі слова, після яких довго мовчать. І вони таки довго мовчали, міцно пригорнувшись одне до одного. І великий дім весь тремтів не так від зимового урагану, як від їхнього внутрішнього дрожу.

А наступного дня, коли вони вийшли прогулятися по набережній, вона сказала:

— Забула тобі сказати: Марко одружився.

Тільки-но вони приїхали сюди, як відключили свої мобільні телефони. Не користувалися інтер­нетом, не заглядали до своїх електронних скриньок. Телевізор вмикали на півгодини, подивитися новини. Щоправда, у цьому домі завжди приглушено мурмоче радіо, яке вона іноді робить голосніше. Але по радіо не коментують одруження їхнього Марка. Значить вона про це знала ще до того, як вони поїхали. Зрештою, він прямо міг спитати її: то для тебе вже й не подія? Але ж от, він не може знайти слів, щоб правильно поставити питання: невже ти забула? Ні, не так: а чому ти мені про це не сказала відразу? Ні, не так: ти не хотіла псувати мені настрій згадкою про Марка перед дорогою?

Але й така постановка питання була б некорект­ною, бо, зрештою, Марко вже давно настрій йому не псує. То ж він не став копирсатися у своїх відчуттях, трохи помовчав і спитав:

— І молода дружина — молода?

— Та ні, десь нашого віку.

Вітер в обличчя на набережній став такий шалений, що вони мимоволі розвернулися й рушили в протилежний бік. Але вітер так сильно повіяв тепер уже в спину, що вони ще раз змінили напрямок. Стали біля кам’яного парапету над морем, і саме ця позиція виявилась оптимальною. На морі було повно лебедів, чого не буває влітку. А зараз вони бачать їх тут щодня, і щоразу подовгу мовчки дивляться на них. Після мовчання першою заговорила дружина:

— У неї, здається, діти старші ніж наші. Вона дивовижно симпатична жінка.

— Гарна?

— Так, гарна, але не в тому справа. Ти ж знаєш, із якими красунями приходять на наші корпоративи. А вона скоріше мила, ніж гарна. Така, що зачаровує не лише чоловіків, а й жінок. Очевидно, Марко не міг одружитися з якось іншою.

— Якщо стільки років вибирати… чесно кажучи, думав, що він упертий старий парубок.

— Він не вибирав. Він шукав саме цю жінку.

— А до того, як знайшов… — він замовк із іронічною посмішкою і з думкою, що не треба було цього говорити, а дружина просто мовчала. Вони ще постояли біля бурхливого моря, на якому так добре почувалися сотні лебедів, котрі занурювали свої довгі шиї в пінні води, знаходячи собі в розбурханому морі якийсь харч. А потім вони пішли до місцевого ресторану «Грузія», який стояв на невеличкому узвишші над морем зовсім порожній у цей не-сезон, ніби працював ексклюзивно для них двох. У «Грузії» їх дуже смачно годували й приймали за таємних коханців, що їм обом надзвичайно подобалося.

Ось і зараз на них чекає накритий столик, на якому стоїть пляшка «Цинандалі» за рахунок закладу — тут уже знають їхні смаки, і це мимоволі зобов’язує їх замовити найдорожчі страви. Приймає замовлення сам господар «Грузії», і поки їм несуть тарілки з салатом «Царство зимового моря», вони піднімають келихи за подружнє щастя Марка та його феї.

— Як її, до речі, звуть?

— Марина.

— А як вони познайомилися?

— Поняття не маю! На наше двадцятиріччя, коли ти не зміг, бо мав свій круглий стіл…

— Так, пам’ятаю, було таке...

— …Він прийшов із нею.

— Але чому ти не знала? Хіба він уже не твій радник?

— Він уже давно має власну філію.

— Ти не казала.

— Може й казала, але ти забув за своєю біга­ни­ною…

— Такого б я не забув, — подумав він, а вголос сказав:

— Хай Марко й Марина будуть щасливі!

А після обіду вони до темряви блукали зимовим містом, у якому, як з’ясувалося, трохи далі від моря були і старовинні квартали, і дивовижні подвір’ячка, і каскади скверів зі скульптурами, і багато чого, що не помічають курортники влітку. А потім по­вернулися до великого будинку біля бурхливого моря, який був лише їхнім.

Вони справді дуже багато всього подолали на шляху до цього нетривалого раю. І десятої частини їхніх випробувань було достатньо, щоб розвести в різні кінці світу найзакоханіше подружжя. Його батько, який мав цілком конкретну нахабну мету спокусити молоду невістку. Її мати, яка з усім ша­лом самотньої жінки прагла контролювати кожен порух молодого подружжя, зокрема й на їхньому подружньому ложі. Велика відданість роботі, яка в кожного з них була своя. Непоступливий характер дочок, який виявився в обох дівчат мало не від народження. І контрастний душ злиднів і достатку, що теж є серйозним випробуванням для будь-якої родини. Але, звичайно ж, найтяжчим випробуванням і їхнього кохання, і їхнього шлюбу був Марко.

Коли про неї робили матеріал для глянцевого альманаху «Ділові жінки України» й питали, як ставиться її чоловік, науковець, із яким теж трапля­лися інтерв’ю, щоправда, у пресі іншого штибу, до того, що вона весь час на роботі, вона відповідала, що він також весь час в роботі, яку дуже любить. Його любов до його роботи — то ключ розуміння її любові до її роботи. А коли її питали, чи не під­штовхне її завантаженість на роботі до ймовірних романтичних пригод її чоловіка в обідні перерви, вона відповідала, що вважає нижче власної гідності стежити за тим, що робить її чоловік під час своїх обідніх перерв. У голівках гарненьких журналісток крутилась одна схема: від ділових жінок чоловіки, буває, ідуть до неділових. Ніхто не питав її, чи не знайдеться у вирі її ділового життя людина, яка сподобається їй більше, ніж він, її шлюбний чоловік. А сталося саме таке. З’явився Марко. Людина того її світу, існування якого він прийняв, але в який не входив, бо мав і власний великий світ, де її не було.

Тож, попри те, що вони, загалом, уміли роз­в’язувати питання, нерозв’язувані для більшості родин, настав день, коли він гнівно притис її до стіни їхньої спальні в прямому сенсі й вона закричала: так, так, так! Кричала, аж зривала голос. І він розчепив руки на її горлі, і пішов з дому.

Він не вмів напиватися в стресових ситуаціях, волів тоді сексу. І в тому був один із гарячих пара­доксів їхнього подружнього життя. Коли в тебе знову буде все погано? — питала дружина, і він відповідав, що на замовлення таке зорганізувати не можна. Лише тоді, коли в нього справді буде чорна смуга, яку вони вдвох зуміють переплавити на вогонь кохання.

Але того чорного вечора він не міг хотіти того від неї, і, як останній дегенерат, подзвонив із вуличного таксофона перекладачці зі свого інституту, зако­ханій у нього, чого та жінка не афішувала, але що він відчував і що в нормальному стані його обтяжувало, і сказав ошелешеній жінці, що їде до неї, як її ласка.

Він приїхав до неї на таксі, бо інакше б не знайшов її будинку в спальному районі. Вона завела його до свого маленького помешкання, де було любовно накрито вечерю, на яку він і не глянув. Обігнув стіл зі свічками, пляшкою його улюбленого вина й двома зворушливо сяючими келихами й відразу рушив до ліжка біля вікна та почав роздягатися, як, бувало, робив це вдома після тяжкого дня робочого дня, коли від утоми ігнорував вечерю. І жінка, яка протягом кількох років відзначала в блокнотику ті дні, коли він приділяв їй бодай хвилину своєї уваги, наказала йому підтягти штани й іти геть. Через кілька років ця перекладачка на котрійсь із вечірок у їхньому інституті розповість йому, що вилікувалася від свого непродуктивного кохання саме в той вечір, і невдовзі зійшлася з чоловіком, з яким вона й досі. Перекладачка зі сміхом демонструватиме блокнотик, який берегтиме в шухляді письмового столу на роботі як урну з прахом своєї багаторічної дурості, і дякуватиме за його неадекватну поведінку того вечора.

Але ж він, не отримавши від перекладачки того, що вона аж ніяк не була зобов’язана йому давати, повернувся вночі додому лютим. І швидка допомога повезла дружину до лікарні з травмою черепа. А він сидів, чекаючи, що за ним от-от прийдуть з міліції. За ним не йшли, він думав про явку із зізнанням, коли у двері подзвонили. Він приречено відчинив, на порозі стояв її брат. Виходить, замість відплати з боку закону на нього чекає кровна помста?

Шваґер повідомив, що дружина сказала в лікарні, мовляв, їй на голову впав телевізор, коли вона полізла нагору за коробкою із зимовими чоботами. У них і правда на шафі в спальні невідомо навіщо стояв старий телевізор, а за ним коробки із взуттям. Цю саму версію про телевізор треба озвучувати і для їхніх дочок, і для їхньої няні, яка прийде завтра вранці відвести молодшу в садочок, а старшу відпровадити до школи. А він саме й прийшов сюди, щоб допомогти йому винести цей телевізор на смітник, і нехай його дивляться бомжі.

За кілька років до того вони з дружиною мирили цього самого брата із його дружиною. І мати, демонстративно прийнявши бік зрадженої невістки, кляла сина-розпусника страшними клятвами, чи не щогодини повторюючи, що залишить у себе синову дружину з онуком, а сам він нехай іде геть і більш ніколи не з’являється в домі.

А дружина зі сміхом, який дратував охоронницю моралі чи не найбільше, захищала свого брата, мовляв, їхня невістка — хороша жінка, але зануда, така ж, як ти, мамо, тому й цілком природно, що братик знайшов щось таке, чого не мав у шлюбі.

«Але ж він одружився! — кричала теща. — У нього росте дитина! Він має дбати про сім’ю, а не шукати жінок, в яких ніс не такий, як у дружини! Навколо мільйон жінок, які мають щось таке, чого немає в інших! Лише підлі чоловіки весь час шукають чогось новенького!». Вони з дружиною сміялися з ортодоксального пафосу тещі й раділи, що змогли усунути її зі своєї родини, найнявши няньку для дівчат. Бідний брат, тепер усе дістається йому!

Вони зі шваґром винесли з дому той телевізор. Була чорна зимова ніч. Одночасно підвели очі на чорний будинок, у якому світилося лише одне вікно спальні, де все те сталося. Була третя ночі. І її брат спитав його: то де ж твої ліберальні погляди на дошлюбне, шлюбне й позашлюбне? Сам говорив: краще, нехай дружина щось із кимось має, ніж винюхує, чи щось із кимось має чоловік. То все була лишень теорія? А на практиці ти виявився банальним ревнивцем, як алкоголік з нашого під’їзду, який у пориві ревнощів викинув свою жінку з четвертого поверху? Маєш визнати: у тому кадрі є щось таке, чого нема в тобі! Сам бийся головою об стінку, а не влаштовуй дружині тілесні ушкодження! Ти б її бачив, Господи! Їй поголили голову, повезли накладати шви! А вона тебе не видала! Могла ж елементарно притягти тебе за тілесні ушкодження середньої тяжкості!

Шваґер і далі щось говорив, аж запалилося два вікна доти чорного будинку. А він приречено мовчав не помічаючи чорного холоду тої ночі, бо не мав слів пояснити: якби ж то королева наблизила до себе секретаря чи придворного музиканта. Весь жах був у тому, що королева була з іншим королем.

Лікарка дружини, звичайно ж, усе зрозуміла, їй байка про телевізор на шафі була не потрібна. Але ніхто не мав на меті притягати його до від­повідальності за травми середньої тяжкості, що поглиблювало прірву його провини. Адже дружи­ні таки було зле. І Марко вирішив урівняти їх, а вірніше зорганізувати йому травми, несумісні з життям. Марко вистежив його в темряві того самого подвір’я, де ще стояв на смітнику той самий без вини винуватий телевізор, схопив його ззаду за шию, і захрипів йому у вухо: і оце її чоловік, який поводиться з жінкою, яких одна на мільйон, як ревнивий алкоголік? То тепер я допоможу їй стати вдовою! І законному чоловікові вистачило снаги відповісти Маркові, коли той вже майже вдавив усередину його борлак: можливо, ти відмажешся, і не сядеш, хоча це буде мокре діло, а не середньої тяжкості, але тоді тобі в спадок перейдуть дві нестерпні донечки. Чи готовий ти до цього?.. Бо ж саме того дня вранці старша вигнала няньку й сказала батькові, що сама готуватиме сніданок, водитиме сестричку в дитячий садок і забиратиме її, але й отримуватиме ті гроші, які він платив няньці.

І головне, та одинадцятилітня зараза зуміла вибити з батька собі на кишенькові витрати ту чималу суму, яку раніше платили няньці… Аргумент виявився напрочуд доречним, Марко миттєво зник.

А в дружини, здається, на додачу до травми черепа, був тоді ще й аборт. Він так і не наважився з’ясувати напевне. Одного дня їй різко погіршало, вона потрапила до реанімації, чого уникла на початку. Лікарі казали, що стан невизначений, усе в руках Божих — чи в руках долі. І вони втрьох стояли вночі у вестибюлі лікарні, чоловік, брат і найближчий колега по роботі. Ще одна ніч, якої, здається, не пережити, коли все нутро вивертає від їдкого електричного світла о третій ночі. І Марко сказав: вона почне видужувати лише тоді, коли ми знайдемо сили все пробачити одне одному і їй. І брат вибачився, що дорікав йому в ту ніч, коли вони виносили телевізор, замість того, щоб підтримати в біді близького родича. А Марко вибачився за те, що душив його біля під’їзду, і також повівся, як ревнивий алкоголік. Але Марко не вибачався за головне. А він, виходить, мав вибачити і його, і її, і зробити це щиро, інакше у просторі світової казуальності можуть не відбутися зміни на її користь.

Стара етика, яку так полум’яно захищала її мати, була на його боці, йому не було за що вибача­тися. Дружину взагалі бити не варта, тим більше по голові, але якщо вона когось має, то тут і мило­сердна церква буде на боці чоловіка. Але вони з дружиною вважали себе вірними нової етики, яку легко декларувати, але зовсім не легко втілювати на практиці — набагато легше діяти за готовим сценарієм ревнивих алкоголіків.

Але милосердна доля допомогла їм усім перетворити чорні низькі імпульси тієї страшної зими на щось інше. Почалася весна. Дружину виписали з лікарні. Доньки на якийсь час стали сонечками й усіляко догоджали мамі, яка поволі одужувала. Теща іноді приходила до них допомогти по господарству, і щоразу бурчала, чи не поставили вони на шафу в спальні черговий телевізор. Шваґер також заходив, усіх смішив і весело сміявся сам, і з гордістю поділився з ним за пивом, що рятівна ідея телевізора на шафі була не дружини, а його. Марко не приходив жодного разу. Але він зробив усе, щоб її відсутність не позначилась на її роботі, якої вона дуже прагла, проте не скоро змогла повернутись.

А він потроху починав розуміти: Марко вмів цінувати її любов до ризику, її вміння покластися на долю, її талант сказати собі: «Усе вийде»! Сказати так, що й правда все виходило. Проте ось яка жертва знадобилась як плата за «все вийде».

У дружини відросло волосся іншого кольору й стало хвилястим і ще пишнішим, ніж до телевізора на шафі. А в нього, хоч йому ніякий телевізор на голову не падав, невдовзі після тих подій волосся почало катастрофічно вилазити. Не доживу я до шляхетної сивини, зітхав він, знімаючи із гребінця чергове пасмо, а дружина заспокоювала його, що чоловіків люблять і лисих, і навіть більше, ніж із пишними чупринами, у Марка, до речі, і досі лев’яча грива. Інша справа, якщо з якихось причин лисою стає жінка… І його пальці занурилися в її пишне волосся і не знайшли на її голові того сліду, і він питально глянув їй у вічі. «Усе остаточно пройшло, коли я все щиро вибачила», — відповіла вона.

Він не знав, коли Марко з’явився. Не міг вира­хувати той день, коли воно в них було вперше. Мабуть, десь тоді, коли прийшла їхня річниця, а вона не схотіла слухати «Симбалайн», пославшись на пекельну втому й завантаженість на роботі. Він теж, до речі, тоді був дуже втомлений своїми справами, тому й не дуже наполягав. Наступний рік вони так само пропустили, бо дата прийшла невдовзі по тому, як падав телевізор. А ще через рік із «Симбалайну» почалося їхнє повернення одне до одного.

Він не знав, чи повернулася вона так само й до Марка. Але вони продовжували працювати разом, і, напевне, Марко продовжує відігравати значну роль в її діловому житті. Навіть якщо в дружини з Марком і траплялись зустрічі наодинці, це вже не впливало на їхні подружні стосунки. Але, вочевидь, до кінця його днів в нього залишиться потреба іронізувати на предмет Марка в її житті. А їй мовчати у відповідь.

І от вони знову на набережній, востаннє див­ляться на лебедів. Вітру нема. Навпаки, дуже тепло, запахло першим цвітінням, пора якого на півдні настає наприкінці зими. Вона розстебнула пальто, і він обійняв її. І подумав, що вона по­гладшала. Він, на відміну від свого батька, тяжко зацикленого винятково на молоденьких жіночках, уміє шанувати шарм і елегантність зрілих жінок, хоча й вони, здебільшого, не такі тоненькі, як молоді. Його першим коханням була старша жінка. А зараз вони з дружиною вдвох засміялися, бо згадали, як іще на початку їхнього подружнього життя молода дружина, коли того вже не стало сил терпіти, рішуче зупинила залицяння настирливого свекра.

— Ви в дзеркало дивилися, коли лізли до мене? Зуби чистили? Кальсони міняли? Чи лише облилися дорогим одеколоном? А ви, мадам, — звернулась вона до свекрухи, — дивіться краще за своїм обліз­лим березневим котом!

— Тоді твої батьки були молодші, ніж ми з тобою зараз, — згадує дружина, а він знову обіймає її під пальтом.

…Марина видається стрункою, як дівчина, але можливо, лише так видається, бо вона завжди одягнена в довгі светри або довгі чоловічі сорочки із джинсами, що їй дуже пасує. Вона справді дуже мила: чарівна посмішка, ямочки на щоках. І вона вже два роки — бабуся. Мама маленького хлопчика дуже рано й несподівано стала мамою, до чого не може звикнути. Тож Марина з Марком дуже часто беруть до себе цього гарненького карапузика.

— Це наша дитина. Бачите, якого сина народила мені Маринка — каже Марко, підкидаючи хлопчика вгору.

— Справді, копія тебе, — відповідає дружина, а Марина щасливо посміхається.

Ще давно, коли Марко отримав свої перші гроші, він купив цей будинок у лісі за півкілометра від села. А привів дім до житлового стану лише тоді, коли зустрів Марину. Роботи було чимало: треба було навіть відновити стовп високовольтних передач, бо в будинку не було електрики. Тепер тут усе є, і вони з дружиною гості Марка й Марини. Їхали сюди на вихідні, а затримуються вже другий тиждень, так тут несподівано добре. Хоча й не зрозуміло, чому саме. Обстановка в домі дуже проста, хіба що простору багато.

— Цей дім чимось схожий на той, у якому ми якось жили біля моря взимку, пам’ятаєш?

— Тільки тут шумлять дерева й трави, а не море… Та ні, той дім, зрештою, ординарний, а цей особливий. У мене таке враження, що я тут колись бував. Лише не пригадаю, за яких обставин. Можливо, я тоді був зовсім малим. Треба спробувати розпитати батьків, поки вони щось іще пам’ятають.

— А мені цей дім, мабуть, снився в дитинстві. Бо звідки ще я можу знати цю терасу. І ці вікна. Подивися, вікна високі, але вузькі. У домі мало б бути темнувато, а в ньому стільки світла.

Марина — дизайнер інтер’єрів. Вона розпланувала й оформила багато чужих будинків. І ніде не могла виявити власного смаку, завжди мала догоджати смакам замовників. І от настав той день, коли вона працює над оформленням свого власного дому, та ще й такого первовічно чудового. Дому, у який ненадовго, але напевне приходить переживання раю.

«Атмосфера в цьому домі — то результат великих зусиль», — пояснює Марина. Ці вазони з квітами треба весь час переносити за сонцем і поливати, залежно від погоди. А ці штори треба неодмінно міняти залежно від сезону. Вона рада, що ніде не працює, займається домом, у якому бувають дорогі гості. Можливо, одного дня їй знову захочеться працювати. Але поки вона є господинею великого дому, дружиною й матір’ю — здається, Марина також прийняла умови гри, уважаючи себе не ранньою бабусею, а пізньою мамою. Чому тут так добре? Ні, це не дизайнерські прийоми. Це щось інше. Зазвичай, будинки, у яких довго ніхто не жив, не зберігають в собі такого світла. «Можливо, воно виникло від того, що ми з Марком нарешті зустрілися», — посміхається Марина.

Дружина і Марко звідси їздять на роботу. А йому простіше: він привіз із дому свій ноутбук, і ось він уже на роботі. Марина завжди вдома. Він іноді допомагає їй бавити хлопчика, коли вона готує їжу.

— Усі хочуть тих хлопців, а з ними ще тяжче, ніж із найвертлявішими дівками, — говорить він, стоячи на порозі кухні із малим на руках, поки той пручається, щоб його пустили бігти світ за очі. А за­бі­жить він невідомо, куди.

— Може ти посічеш капусту на борщ, а я з ним побігаю, — каже Марина.

Він погоджується приготувати весь борщ, що навчився робити дуже добре в ті періоди свого подружнього життя, коли дружина добувала гроші, а він ні. Увечері Марко хвалить його борщ, каже, що нарешті зрозумів, чому дружина від нього свого часу не пішла.

— Хіба справа в борщі? — питає Марина.

— Ні, справа не в борщі. Але якщо він є, то його варто їсти!

Товариство з’їдає величезну каструлю, а він мав надію, що половина лишиться на наступний день.

І ось Марко поїхав у відрядження на тиждень. Їдучи, попросив їх із дружиною ще побути в них, поки він не повернеться, щоб Марина не лишалася сама з малим. А наступного дня несподівано приїхали справжні батьки хлопчика й забрали його до себе.

— Скоро привезуть назад, — каже Марина.

Але зараз в домі стало настільки тихо, що стало чутно, що робиться в потойбічному світі — у бу­динках, які стоять у лісі, іноді відкривається така особлива акустика, яку блокують людські голоси. Але зараз усі мовчать, і ця потойбічність заполонила весь дім, і вона не моторошна, не страшна.

Уранці дружина поїхала на роботу. Вони з Ма­риною лишилися самі. І він зробив те, чого йому хотілося відтоді, як уперше побачив Марину. Обняв її, коли вона вийшла до вітальні. Вона не пригорнулася до нього у відповідь, але й не пру­чається. А він усе міцніше пригортає її до себе і все сильніше лякається. Не Марка, і не своєї дружини, і не кари господньої. Лякається чергової вирішальної зустрічі з долею, що завжди викликає страх. У раю повіяв космічний протяг, прогнав недавнє утихомирення. Надворі зірвався вітер, якого щойно не було. Грюкнули вхідні двері, які стояли відчинені, із дзенькотом зачинилося вікно у вітальні, ледь не вилетіли шибки.

Він уже був готовий легенько підштовхнути Марину до дивану у вітальні. Усе одно в домі вони вдвох. І тут Марина відсторонилася від нього, і він умить зробив від неї крок назад. Марина приклала пальця до вуст, загадково посміхнулася й зробила знак іти за нею. Вона не повела його до їхньої з Марком подружньої спальні. І до тієї кімнати, де сплять вони з дружиною, також не повела. Завела його до кімнати, двері до якої були під сходами нагору. Він ще жодного разу не бував тут. Лише згадав, як вона просила не пускати туди малого. Куди завгодно, тільки не туди, і причинила ті двері, які зараз відчиняє для нього.

Ця кімната — то її кабінет, а точніше, майстерня. Тут, коли малий спить і коли Марко не хоче її товариства, Марина іноді згадує свої дизайнерські пошуки. Робить інсталяції, малює величезні фантастичні анфілади. Він захоплено розглядає ті речі, про існування яких не знав. Зрозуміло, сюди мала дитина ходити не повинна, вона може ненароком поламати ті крихкі інсталяції. Сюди й Марка пускати не варто, бо він в цьому нічого не розуміє. Марко й сам сюди не піде. Ці тривожні великі кімнати, які малює Марина, не сприяють мирному відпочинку після добування хлібу на­сущного.

У кімнаті величезне свічадо від стелі до підлоги, і воно прямо навпроти вікна, то ж панорама виходить карколомна. А ліжка тут нема. Марина стелить на підлозі пухнастий ліжник. Опускається на коліна, тримаючи руки на ґудзиках своєї сорочки — а може, він захоче сам розстебнути їх. Вони на підлозі між вікном і свічадом. Спочатку він бачить їхні тіла в заляпаному фарбами дзеркалі, а потім уже нічого вже не бачить, бо перебирається до солодкого королівства любощів, у якому пробуде досить довго. Чи побувала там із ним Марина? Дружина пояснювала йому, що в жінок все не так, як у чоловіків. Жінка має бодай трохи звикнути до чоловіка, а вже тоді зможе, якщо має хист, успішно використовувати його як провідника в солодке сороміцьке царство любощів. А перша близька зустріч — то щось інше. Можливо, намір побудувати стосунки. Можливо, помста іншому чоловікові. Можливо, бажання здобути знання.

А найчастіше жінки й дівчата роблять це просто так, бо невідомо, коли ще запропонують.

Але то ординарні жінки, а Марина особлива. Що мала на меті вона? Чому вона так легко погодилась? Зрештою, вона могла обернути на жарт його обійми.

— Я так хотіла познайомитися ближче із чоло­віком, якого так любить жінка, яку так довго любив Марко, — каже Марина, підводячись із ліжника й застібаючи свою довгу чоловічу сорочку, хоча він ні про що її не питав. Марина йде, і він чує, що вона довго миється в душі, а коли знову з’являється на порозі майстерні, вимита, переодягнена, щоб прибрати ліжник, він питає, чи можна йому ще побути тут. Вона відповідає, так, скільки завгодно, адже малого зараз нема. А вона зараз піде в село провідати директорку місцевої школи, з якою потоваришувала, до якої ніяк не могла вибратися через онука й через Марка. А зараз саме така нагода, яка невідомо коли ще буде. А його залишає стерегти дім.

І він лишився в цій потойбічній майстерні розглядати її малюнки та інсталяції, той куточок її душі, до якого Маркові немає діла. А втім, ось яку майстерню він обладнав для неї! У місті в неї немає творчого куточка, вона про це говорила, він зараз пригадав. А тут у неї просто Мусейон! І йо­му неймовірно добре в цій кімнаті, у якій, певне, знаходиться ключ від таємниці цілого будинку, чому саме в ньому всім так добре. А ще йому чомусь дуже не хочеться змивати з себе її запах. Він одягся, але в душ не ходив. Сів перед її робочим столиком біля вікна, спиною до великого свічада. І побачив перед собою ще одне, невеличке, на підвіконні, яке спирається об раму вікна, і в нього настало запаморочення, і голова пішла обертом, і він заплющив очі, і подумав: такого зі мною ще не було.

Дружина повернулася несподівано рано. Які такі хвилі дійшли до неї, що вона рвонула сюди до кінця робочого дня? Він вийшов зустріти її, хоча ще так хотілося посидіти в Марининій майстерні, наодинці з її картинами та інсталяціями пригадуючи те, що сталося кілька годин тому.

— Борщу хочеш?

— А ти зварив?

— Ні.

— То що ти питаєш? А де Марина?

— Пішла в село провідати директорку школи. А чо­­го ти так рано?

— А ти не радий?

— Я радий, — промимрив він, вертаючись до Марининої майстерні, намагаючись повернути собі стан, у якому перебував перед поверненням дружини. І так і сидів спиною до великого свічада, обличчям до малого, коли увійшла дружина. Підійшла ззаду й рішуче одягла на нього навушники, у яких молодий Девід Ґілмор виспівував «Симбалайн». Він відразу зняв ті навушники, бо в його вухах звучить інша музика. Дружина тут же знову натягла їх на його голову, зробивши максимальний звук. Ніколи вона не робила такого, це спектакль не з її репертуару. Іноді він, бувало, приходив додому від якоїсь жіночки чи вертався з відрядження, де щось собі дозволяв. То були в усіх відношеннях чудові жінки, але в їхньому королівстві вони були не більше, аніж фрейліни, то ж дружина не відчувала їхньої з’яви чи зникнення.

А сьогодні він уперше був із іншою королевою.

Він знову зняв навушники, обернувся до дружини і побачив, що вона переодяглася, як Марина, у джинси й довгу сорочку. Чи не відрощував він бороду й довге волосся, коли вперше побачив Марка? У дружини гнівне обличчя, він давно не бачив її такою.

— Можливо, має статися так, що тепер мені впаде на голову телевізор, але наразі я не можу чути «Симбалайну».

І благально подивився на неї. І дивився довго, поки її гнівне обличчя не стало іронічним, і вона не сказала, що спробує щось приготувати на вечерю, хоча не гарантує. Власне, тому вона й поїхала з роботи раніше, бо відчула, що він сидить голодний. А він вийшов із тої кімнати, бо все одно його зв’язок із потойбічним світом порушився, і пішов до ванни, і довго стояв під душем, і намилювався, і змивав піну, і знову намилювався, і думав, що ніколи вже не змиє з себе запах Марини, і станеться страшне, і його королева більше не пустить його до себе. Але потім потроху заспокоївся. Тепла вода, зрештою, завжди заспокоює. І згадав, що, коли вони вперше всі сиділи за столом в цьому домі, Марко після енної чарки коньяку пропонував їм учотирьох іти до сауни. Марко повторював запрошення кілька разів, але ніхто не підтримав, і питання більше не піднімалося. Але всі значуще посміхнулися, і застілля тривало.

Коли він нарешті вийшов з ванни, дружина пові­домила, що Марина телефонувала на його мобільний, який він кинув на дивані у вітальні.

— Я сказала їй, щоб вона прийшла приготувала щось на вечерю, бо тебе на цей день пороблено, і борщу ти не звариш.

— І що вона відповіла?

— Щоб ми з’їли той супчик, який вона зварила для малого, не знаючи, що його заберуть.

— І більше нічого не казала?

— Питала, де ти, і, коли довідалась, що у ванні, сказала, що заночує в директриси. Цікаво, про що вони говоритимуть усю ніч?

— Марко так інтенсивно притис її родинним щастям, що їй захотілося трохи відволіктись.

Вони з дружиною знову обмінялися іронічними посмішками. І він згадав, як лишав малолітніх дочок і біг зустрічати її з роботи, коли вона затримувалась, як він був певен, із Марком. І дратувався, чому вона не радіє турботі чоловіка. Та чорна напруга тривала мало не рік, поки не впав телевізор. Вони більше не будуть витрачати цілий рік життя, яке так швидко минає, на не проговорену маячню. Вони вже обоє дорослі й мудрі. Вони розсміялись. І обійнялись. Але цього разу не як коханці. А як вірні випробувані друзі.