Симбалайн

Кулон з мадонною

У цьому містечку потяги кричали особливо пронизливо й жалісно. Як поранені птахи. Ці крики викликали тоскні спогади, будили напівзабуті погані сни. Містечко, куди його занесло безглуздим вітром, нагадувало село. У нього ніколи не було таких відряджень. По райцентрах, де місцеві за­водики купували їхнє технічне забезпечення, люди його масштабу не їздили. Для того були або талановитий студент Валік, або підстаркуватий, проте бездарний Сьома. Або його друг Зарицький — той уже давно не студент і ніяк не бездарний, проте є великим любителем неординарних подорожей, і йому байдуже, чи він у Будапешті, чи в цьому самому Загруйську. Навіть у Загруйську чимось краще. А він, на відміну від Зарицького, свого чи не єдиного друга, такого категорично не любить і не прагне дорожніх медитацій у вокзальному буфеті чи в провінційному готелі. Віддає перевагу відрядженням, де після роботи точаться світські розмови в доброму ресторані. Але ось такий не­приємний збіг. Талановитий студент на сесії, що поробиш, хлопцю треба довчитися, бездарний Сьома захворів, а друг Зарицький поїхав на похорон свого друга, такого ж неспокійного мандрівника, як і сам. І довелося йому, керівникові проекту, власною персоною, пертися ув цей самий Загруйськ, і хто б міг подумати, що в цій країні ще лишилися такі чорні діри, як ця! Як невчасно помер друг Зарицького! І як невчасно захворів бездарний Сьома! Таким, як він, тільки й місце в подібному готелі, який, якщо називати речі власними іменами, заслуговує іменуватися не готель, а барак. Дерев’яний барак, де із сінців потрапляєш у довгий коридор із вікном у кінці та іржавим умивальником під вікном.

Двері кімнат — одні навпроти одних і єдина напівжива лампочка на весь коридор. Йому гос­тинно відвели кімнату з чотирма ліжками. У так званому готелі більше ніхто не живе. При вході куняє Христя із золотими зубами. З таких будинків тікають навіть привиди. Закінчився робочий день. Стемніло дуже рано. Гуде вітер. І мов підбиті птахи, кричать поїзди.

Дружина поклала йому у валізу книгу, якої він не мав часу почитати вдома. Дуже розраховував почитати в готелі у відрядженні. Але як можна читати в приміщенні з лампочкою у 40 ват без абажура, де у вікно без фіранок зазирає їдкий ліхтар? Шоста година! Лягти можна буде не раніше одинадцятої. А вже о восьмій можна буде повіситися. Він одягся й вийшов на вулицю. Летить перший сніг, який трохи розважив його. У нормальному місті можна було б просто походити по вулицях, посидіти в кафе, а потім спокійно повернутися до готелю. А що тут? Слухати, як собаки за парканами починають вити, коли промчить черговий потяг із жалісним криком підбитої птиці? Роботи тут не менше, ніж на 3-4 дні. Як невчасно захворів Сьома! Завтра треба передзвонити Зарицькому, може, він уже поховав свого друга, приїде сюди розвіятися після похорону?

Він наблизився до так званого центру міста. Ось їхній виконком, пам’ятник Леніну, ресторан «Хви­ля» — чому, раптом, хвиля, Загруйськ далеко від моря й річки тут, здається, нема. Усе безлике, усе ніяке. Зарицький уміє відшуковувати особливості в таких краєвидах, а його від них тяжко нудить. Сніг пішов дужче. Попереду вже нічого не видно. І раптом у сніговому тумані виник невагомий різнобарвний павільйон, який світився, мов китайський ліхтарик. Він прискорив ходу. Павільйон приваблював його, наче крамниця іграшок дитину. Відчинив двері й опинився у неймовірно затишній кав’ярні. Хто б міг подумати, що в чорній дірі обладнали таке? За шинквасом стоїть білява дівчина. Мабуть, її голівка затуляє світильник, бо таке враження, ніби це чарівне приміщення освітлюється її волоссям. Він узяв у дівчини чарку коньяку й плитку шоколаду. Сів за такий столик, звідки можна було бачити її. Дівчина покрутила тумблер, змінила набридлу співачку на невагомий блюз, і йому здалося, що вона це зробила саме для нього.

Зрідка грюкали вхідні двері. Нечасті відвідувачі вносили миттєвий неспокій першого снігу в цей ірреальний затишок, брали в дівчини пиво, сік чи чарку горілки, кидали їй «Спасибі, Танюшо!», і все гойдалося й пливло в тихому блюзі. Він розглядав дівчину. Вона ні на кого не дивилася, мабуть читала книгу, покладену за шинквасом. Несамовита ці­ка­­вість, що може читати дівчина, яка продає напої в барі у Богом забутому містечку, змусила його підвестися й наблизитися до шинквасу. Він нахилився на дерев’яну стійку, нахабно зазирнув за неї і справді побачив розкриту книгу. Хоча книга була повернута до нього догори ногами, він напружив зір і прочитав:

І молився Гайявата

Не за успіх в полюванні,

Не за славу й перемогу,

А молився він за долю

Всіх країв і всіх народів.

А таки треба було їхати 16 годин з пересадкою, 2 години чекати електричку після потяга далекого сполучення, щоб потрапити в цей химерний куточок землі. Мабуть, друг Зарицький має рацію, коли каже, що іноді в якому-небудь Загруйську знайдеш щось цікавіше, ніж у Будапешті.

— Ви чогось бажаєте?

— Ні, Таню. Ви любите Лонгфелло?

— Читаю для американської літератури. Так, він мені подобається.

— There he sang of Hiawatha,

Sang the song of Hiawatha,

Sang his wondrous birth and being…

Учив колись для шкільної олімпіади.

— How he prayed and how he feasted, — продовжила дівчина, — так цей уривок був у шкільній хресто­матії.

— А ви знаєте, Таню, у вас незвичайні очі…

Дівчина скривилась. Він познизив на декілька рівнів їхню розмову. Треба було терміново ви­правлятися:

— Сніг сьогодні якийсь… зеленкуватий.

— А перший сніг завжди зеленкуватий. Хіба ви тільки вперше це помітили?

Очі Тані справді були незвичайні. Такі ж прозорі світло-зелені очі були в його покійної матері.

Вхідні двері грюкнули тривожно й гнівно. На порозі з’явився хлопець, у якого голова кучерявилася чи не від самих брів.

— Танько, горілки!

— Дозвольте мені його вигнати!

— Не треба, не треба!

Таня вийшла з-за шинквасу, підбігла до хлопця, щось тихо сказала йому. Хлопець слухняно зник.

— Важко вам тут… на цій роботі…

Але Таня розповіла йому, що робота не така й погана, бо працює вона тиждень, а тиждень вихідна, і тоді мешкає в гуртожитку університету, а тут ночує в родички її батька, за хату не платить, от тільки страшно вертатися додому після роботи, а ще й тітка лягає дуже рано, і живе далеко, і нічим не під’їдеш.

— Я проведу вас!

— Та не варто! Тоді вам треба буде чекати з-півгодини після закриття!

— Я почекаю, Таню!

Зеленкуватий кволий сніг не лягав на землю. Але в повітрі відчував себе господарем. Кожна сніжинка писала неймовірну траєкторію, не таку, як сусідня. Цікаво, чи хтось створив теорію падіння снігу? Чи описав ті криві, які сніг креслить в середовищі? Біля службового входу з кав’ярні зібралися темні постаті. В одну мить різнобарвне освітлення павільйону згас­ло і він неначе зник за снігом. Таня вийшла через службовий вихід, і поки інша жінка замикала двері, попрямувала через темну хуртовину.

Він наздогнав її, узяв під лікоть ще до того, як темні постаті наблизилися до дівчини. На Тані було чорне пальто із чорним пухнастим коміром. Зеленкуваті сніжинки іскрилися, лягаючи на її во­лосся, й губилися серед божевільних кучерів. Угорі грізно гули доісторичні дерева. Дорога пішла вгору. Зелений сніг полетів ув обличчя. Містечко ніби спало, але в глибині убогих темних подвір’їв нечутно ворушилися фіранки.

Танина родичка спала. Їй навіть було нецікаво, що Таню проводжав «командировочний» зі шля­хетною сивиною в шкіряному пальті. Про це вона довідається вранці, а поки спить міцним селянським сном. Таня із нещасним обличчям укотре стукає в двері й у вікно. Їй ніяково.

— То ходімо до мене до готелю. Там є вільні кімнати… Ходімо, Таню!

— А, до халабуди, — так, певне, у цьому місті іменується той готель барачного типу.

Таня повела його якимось іншим шляхом. Сніг став густішим, почав лягати на землю.

— Він уже більше не зелений…

— Він набирає силу й стає синім. А потім буде фіалковим. А останній сніг завжди сірий.

— Це я, Таню, знаю.

Тітка при вході до готелю «Халабуда» спала, сидячи, аж хропла. Будити її було недоречно. Він узяв Таню на руки й поніс її по коридору з умивальником і сліпим вікном до дверей своєї кімнати із чотирма казенними застеленими ліжками. Світла він не вмикав, але ліхтар за вікном без фіранок, чи не єдиний ліхтар на всю чорну діру, добре освітлював кімнату. Коли він стягав з Тані светра, на підлогу дзвінко впала жіноча прикраса. Мабуть, кулон.

Таня була крижаною і відтавала дуже повільно. Такій досконало гарній і треба бути спочатку холодною. Чорт забирай! Боже мій! Прекрасно, що Валік на сесії, Сьома захворів, а другові Зарицькому він за коньячком про все це розповість. Треба буде забрати Таню до Києва. Допомогти їй перевестися до якогось київського університету. Влаштувати її перекладачкою в їхньому офісі. До речі, у нього в їхній конторі є молода коханка Лєночка — маленька паскуда з хижими очицями. Лєночка перший рік одружена, весь час вуркоче по мобільному зі своїм чоловіком, який щодня зустрічає її з роботи. А з шефом зустрічається навіть не з метою здобути його прихильність, а для збільшення досвіду. А тут ця снігова красуня Таня. У 45 років йому здавалося, що він пізнав усе, що можуть дати жінки. Але виходить, Жінка — то справді вічна таємниця, і добре, що до чоловіка несподівано приходить у життя щось нове… щось нове… щось нове…

…О, це не нове почуття смертної туги після любовного шалу. Давно він не знав такої гострої насолоди з жінкою. Але й давно не було такого блювотного похмілля. Нащо він тут, у цій чорній дірі у барачному готелі із юною дівчиною, яка вже давно не дівчина?

— Скільки, Таню, тобі років?

— Дев’ятнадцять.

— Чому ти тут? Чому не живеш з батьками?

— З ними погано… З ними ще гірше.

— Ну, спи. Спи, моя царівно. Спи, моя біла лілеє.

Серед ночі він прокинувся від того, що кричав потяг і від смертельної туги. За вікном лютував сніг. Поряд тихенько дихала Таня. Бідне дитя. Треба буде щось для неї зробити. Він згадав, як на підлозі дзенькнув її кулон. Він виліз із ліжка й легко розшукав прикрасу біля сусідньої койки, на якій безладно лежав їхній одяг. Ось на його долоні кулон із «отроцтвом Мадонни» Сурбарана. Він здригнувся. Колись, у рік закінчення університету, він уперше поїхав до моря. І, коли пірнав, ухопив серед гальки такий самий кулон на такому самому ланцюжку венеційського плетення. На зворотному боці кулона було надряпано грузинські літери і дату 7.VІ невідомо якого року. Він довго зберігав ту прикрасу, час від часу роздивляючись її. А одного дня подарував її Галі, своїй першій дружині. Дарував саме 7 червня. То був не золотий і не срібний виріб, але Галя дуже зраділа подарунку й щиро кинулась йому на шию. Так не раділи інші його жінки, коли навіть траплялося дарувати щось справжнє.

А він і не думав, що в того кулона є дубль. Утім, це штамповка, хоча й річ досить вишукана. Колись, удивляючись в крихітне зображення мадонни, він подовгу думав про того чи про ту, хто загубив цей кулон, купаючись у морі. Як давно це було! Він повернув кулон зворотнім боком і побачив грузин­ські літери і надряпану дату 7.VІ. Сніг за­кружляв ще дужче. Сьогодні, так, сьогодні вже 7 грудня. І, якщо тоді був пік, то тепер найглибше провалля, з якого не видертись.

Таня, Танечка, донечка його й Галі. Влітку вони з другом Зарицьким згадували її, напилися з приводу її вісімнадцяти років. Їй не може бути дев’ятнадцять, але це ще той вік, коли роки додають. Значить наздогнав його той жахливий барак, де зовсім в іншому місці, «чорній дірі» трохи більшого діаметру, жив він із Галею, тещею й бабусею… Барак такої самої конструкції. Теж 10 (5+5) дверей виходили в коридор з вікном в кінці й умивальником під ним. Тільки тут, у коридорі, пофарбованому коричневою олійною фарбою, висять полинялі плакати з тех­ніки безпеки, а там стояли газові плити, біля яких постійно метушилися жахливі крикливі баби, мешканки сусідніх кімнат.

Одну з кімнат займали Галя з матір’ю й бабусею. Коли він женихався, кімната видавалася йому милою й затишною. Подобалися і шафа зі скляними дверцятами, згори книжкова, а внизу для посуду, і комод з похилим свічадом, і навіть крісло посеред кімнати, у якому сиділа сива бабуся із мудрим обличчям, яка навіки замовкла після інсульту. Коли вони з Галею розписалися, їхнє ліжко відокремила блакитна ширма, яку ліквідували, коли всі навкруги вже знали, що Галя вагітна, і яку не повернули, коли народилося дитя. Варто було йому в будь-якій формі висловити незадоволення житловими умовами, як знадвору чи від плити в коридорі вмить виникала теща із гучними тирадами, що ніхто не тримає його тут. Він працював тоді на заводі і мав можливість отримати державне житло. Для нього це було реальніше, ніж для тещі на її фабриці. Але якби він із Галею й дочкою отримав ту квартиру, теща з бабкою знімалися з пільгової черги. «Ви хочете, щоб ми з бабусею померли в цьому бараку?» Він пропонував такий варіант, що, отримавши квартиру, поступиться нею для тещі й бабусі, а вони з Галею й Танечкою житимуть тут, поки хтось не підпалить цей барак. «Щоб я залежала від зятя! Щоб я чимось була йому зобов’язаною! Не для того я тридцять років роблю на одному місці!»

А Галю він любив. Галя ніколи не гризла його, але й ніколи не послаблювала його напружені діалоги з тещею. Він із ніжністю згадував, як уночі в коридорі-кухні вона готувала його улюблені страви вже на останніх місяцях вагітності. Вони любили вечеряти дуже пізно, коли огидні сусідки розходилися по своїх кутках. Галя не була гарною, але була така мила для нього, що зупинялося серце.

Знову закричав поранений потяг. Треба бігти звідсіля подалі від гріха, який він щойно скоїв. Він швидко вдягся, зібрав речі, яких, на щастя, майже не розпаковував. Лишив на столі кулон із мадонною. Таня міцно спала, і її обличчя у світлі їдкого ліхта­ря за вікном не видавалося по-вчорашньому гар­­ним. У бараку добре натоплено. Таня блаженно ви­просталася у вузькому ліжку, у якому лишилася сама, скинула ковдру. Бажання нездоланної сили й такий самий нездоланний жах стали душити його. Він похапцем скинув щойно взуті чоботи, щоб не рипіла підлога. Причинив двері, навшпиньках рушив по коридору. Чергової при вході не було. Хоч би двері були незамкнені. Слава, слава Богу! Він взувся на ґанку й пішов нетоптаним нічним снігом. Була четверта чи то ночі, чи то ранку. Кожен крок віддаляв його від готелю «Халабуда», і ставало легше. Таку саму полегкість відчував він 17 років тому, коли назавжди ішов з того, іншого бараку. Теж — через темряву. Падав сірий, останній сніг. Було мокро в чоботах. У повітрі була важка вільгість, але дихалося легко.

Удень теща кудись ходила, і він умовив Галю. Урешті-решт, має він дружину, чи ні? Бабуся сиділа в кріслі і, як завжди, хитала мудрою головою. А уве­чері — чи Галя зізналася матері, чи бабуся якоюсь своєю мовою щось повідомила, — почався бешкет: «Зовсім сором втратили! При бабусі! Удень! Ніяких етичних норм!» Тоді він зібрав дорожню сумку. Галя з нещасним обличчям мовчки стояла з Танечкою на руках. Усі огидні баби в кухні-коридорі заніміли. Дверима він не грюкнув, а чемно причинив їх за собою. Хай вони живуть без нього, хай отримують свої квартири, за які працювали 30 років на одному місці! Яке йому діло до них усіх, і до тієї бабусі, яка була заслуженою вчителькою й закінчила Московський університет? Уже два роки вона мудро хитає головою й мовчить, нещасна каліка після правостороннього інсульту, але яке йому діло до неї? Сніг замете його кроки, а назавтра розтане. Він більше не повернеться сюди.

І сюди він теж не повернеться. Не знаючи до­роги, він одразу рушив до вокзалу. І тут на нього налетіла юрба баб із відрами й кошиками, зазвучали сакральні для цієї громади слова: «Красножарська електричка!» Він ще дужче прискорив ходу, щоб потрапити на «красножарську електричку», не розібравшись, чи потрібна вона йому, і мало не годину їхав, затиснутий з усіх боків бабами в картатих хустках з кошиками й відрами. Вийшов у цьому самому Красножарську. Баби дружно рушили в одному напрямку, певне, на якийсь базар. А він залишився на вокзалі, який швидко спорожнів. Дорожній гомін минувся. До світанку ще далеко. Ніч знову стала ніччю, тихою й грізною. Він розібрався з розкладом, як йому їхати далі, щоб не потрапити знову в те місце, де в готелі «Халабуда», мабуть, ще й досі спить його зґвалтована донька Таня. Так… за півгодини продаватимуть квитки на транзитний потяг до обласного центру, у якому він добре орієнтується. А звідтіля до Києва дістатися не проблема. Як довго тягнуться ті півгодини в порожньому залі чекання із вибитими вікнами й сонними воронами на підвіконнях. Колись друг Зарицький розповідав йому, як його, Зарицького, друг (Чи не той, кого він поїхав зараз ховати?) розповідав, як потрапив до бандитського притону, де його частували надзвичайно смачним м’ясом.

У де­талях переповідалися смакові якості того м’яса: соковите, ніжне, із нечуваним присмаком. М’ясо виявилося людським, гостю показали ланцюжок, знятий з шиї убієнного. У друга Зарицького почалася блювота. І тут, під склепінням Красножарського вок­залу озвався луною регіт бандитів і страшна гикавка їхнього гостя. Зарицький завжди переповідає свої історії із якимись такими детальками. Цікаво, як би Зарицький виклав якимось своїм знайомим, яких він знає заочно, те, що відбулося з ним кілька годин тому? Друг Зарицький — чи не єдиний з його нинішнього кола, хто знає про Таню. Як же сильно напилися вони в день її вісімнадцятиліття. Він би перестав платити аліменти, яких, власне, не платив вже п’ятнадцять років.

Галя не подавала на нього виконавчого листа, він сам щомісяця надсилав їй суму, яка перевищувала чверть його зарплатні. Йому тоді пощастило пере­братися до Києва. Він познайомився зі своєю нинішньою дружиною. І все не наважувався сказати їй, що розлучений і десь має дитину. І несподівано Галя розшукала його в Києві. Подзвонила йому на роботу. Голос її був той самий, але коли вони зустрілися, він ледь упізнав її. Галя дуже погладшала й була розкішно одягнена. Їй дуже не пасували ні огрядність, ні та чорнобурка, зимова уніформа міщанського добробуту. Галя сказала, що вдруге вийшла заміж, і її новий чоловік хоче удочерити Таню, то чи не зрікся б він батьківських прав? Він зрадів, адже розв’язувалося відразу стільки проблем. Коли після оформлення всіх документів вони з Галею прощалися, напевне, назавжди, він запитав:

— Ну, як там Таня? Росте?

Галя нічого не відповіла. Траплялося йому в житті сказати щось не те. Але неприємний стан ми­нався, «не те» забувалося, але те ідіотське — «як росте Таня?» — багато років спливало, каламутилося й ніяк не осідало на дно. Утім, нарешті осіло. Легкий на підйом Зарицький був у тих краях, заїздив до того міста. Барак знесли. І всю слобідку знесли. Це єдине, що він зміг повідомити йому.

Треба буде з дороги набрати Зарицького, по­просити його приїхати сюди, розібратися з тех­ніч­ним забезпеченням. Зарицький прокидається рано. Якщо він уже в Україні, то відповість. А піс­ля дев’ятої треба буде зателефонувати на той за­груйський заводик, і сказати, що вночі померла його мати. Насправді вона померла вже кілька років тому. Про це тут ніхто не знає. Смерть матері завжди шанують. Зрозуміло, що людина, довідавшись про таке, зірвалася й поїхала нічною електричкою.

О, недоречно сильне почуття голоду, що виникає о шостій ранку за будь-яких обставин. Нехай будуть прокляті ситуації, які змушують не спати о такій порі! Несподівано згадалися бутерброди й тістечка в Таниній кав’ярні. А Таня на Галю не схожа. Ні лицем, ні манерами. Він би відразу прореагував, якби була бодай найменша подібність. Мабуть, схожа на нього… схожа на нього. А може… єдине, що є доведеною істиною, те, що кулон той самий. Подарувала подруга. У його сина Сашка є друг, також Сашко. Чому в загубленої дочки Тані не може бути подруги Тані? Але знову, сильніше, ніж огидний ранковий голод, холодила впевненість в тому, що ті довгі чарівні ноги, які він так пристрасно милував кілька годин тому, були саме тими коротенькими ніжками дитини, на які він натягав червоні рейтузики, мліючи від гордощів, що то він зробив таке гарненьке дитя.

Ні, так можна втратити глузд. А цього він не хоче. Він не любить непевних станів, коли неві­домо, хто правий, хто винуватий. У нього мати померла! Йому треба скоріше додому! А Таня вже, мабуть прокинулась в номері люкс готелю «Халабуда». І як воно їй зараз? Нема чого лізти в ліжко до чоловіка через годину знайомства… Вона у своєму вигаданому сніжно-зеленому світі, а навкруги безчолі хлопці, яким лише треба горілки. І тут виникає освічений незнайомець, дарма, що годиться в батьки… годиться в батьки… який знає кілька фраз англійською мовою… а хто ж платить за її навчання в університеті?.. Чи не той, хто одягнув Галю в чорнобурку? І чи не він був першим у Тані? Галя тоді була вчителькою англійської мови. А що вона робить зараз? А теща була бухгалтеркою на фабриці. То вона в усьому винна! Його охопив напад гніву до колишньої тещі, якої він не згадував вже бозна скільки років. То через неї стався страшний гріх! На неї він упаде, не на нього! Він мимоволі стиснув зуби й кулаки і аж скрикнув, розбудивши крука на підвіконні. Але інший він, якого він сам виховав у собі — школа друга Зарицького, поклав йому руку на плече і сказав:

— Облиш! Заспокойся! Скоріш за все, вона вже давно в землі! А тобі ще довго по землі ходити! Пити коньяк і кохати жінок!

І він облишив і заспокоївся. Відчинилося віко­нечко каси. Квитки є, але без гарантії зручного місця. А у спальному вагоні? У спальному є, але ви ж знаєте ціну? У нього не було стільки готівки. Ка­сирка кивнула на банкомат, на якому спав крук. Усе гаразд. Яка вже може бути економія, якщо він у такому стані.

Комфорт зціляє душевні рани. Провідник запевнив його, що друге місце в його купе ніхто не займе. Якщо раптом хтось купить квиток у цей вагон на наступній зупинці — оно скільки вільних купе. То ж їдьте собі спокійно ще шість годин.

Він простягся на полиці, витяг мобілку й набрав Зарицького. О, на його радість, друг Зарицький озвався. Так, він охоче приїде в Загруйськ, у якому ще ніколи не бував. Більше того, він сам о дев’ятій перетелефонує на ту нещасну фабрику й скаже, що в керівника проекту померла мати. Можеш кілька годин поспати з чистою совістю! А я принагідно чекатиму на історію про кулон з мадонною.