Симбалайн

Життя — театр...

Ці дві жінки сиділи в цій кав’ярні настільки часто, що їх усі впізнавали.

— Вам подвійне еспрессо, як завжди... а вам капучіно, також, як завжди... До речі, у нас сьогодні дуже смачний струдель з вишнями, і сирник, як у Львові...

Жінки сиділи у кав’ярні довго, тож черга доходила і до струдля, і до сирника. Платила завжди одна з них, і офіціанти, звичні, що жінки, зазвичай, платять кожна за себе, уже давно не питали: «Вам рахувати окремо?», а несли рахунок білявій. Уважалося, що білявка мала на кілька порядків більше грошей; вона — дружина заможного чоловіка. Попервах чорнява впиралася, вона, зрештою, працює, на чашку кави має. Проте білява наполягала, і чорнява погоджувалася.

Їхні зустрічі відбувалися в ті дні, коли молодша дитина білявої, народжена вже в багатстві, товклася в Центрі гармонійного розвитку дитини. А чорня­ва була театральним критиком, для неї і життя, і робота починалися ввечері, тож уранці вона могла пити стільки кави, скільки їй хотілося.

Говорили вони про різне, і їхні розмови не завжди були значущими. Говорили і про погоду, і про одяг, і про взуття, про все, про що говорять жінки. Білява скаржилася, що з віком усе важче ходити на високих підборах, а так хочеться! А чор­нява відповідала, що вже давно не одягає взуття на підборах, навіть на прем’єри, і їй байдуже, що вона не цокає копитами, як інші баби.

— Ти б порадила, що й справді варто подивити­ся, бо лише даєш почитати свої статті про прем’єри. Я вже забула, де в Києві театри.

— А тебе відпустять? — відповідала чорнява критикеса, яка думкою свого чоловіка, що так само, як і вона, то мав роботу, то не мав, цілком могла нехтувати. Їхня донька вже доросла, як і старша заможної білявки, отже, чорняву ніщо не тримало вдома. А біляву тримали і маленький син дошкільного віку, і чоловік, який, розбагатівши, по­троху перетворився на домашнього тирана. А як­що й не на тирана, то на непередбачуваного са­мовольця: то в нього добрий настрій, то поганий. Він дотримувався переконання, що його дохід, у декілька разів більший, ніж в середньостатистичного українського чоловіка, надавав йому право не стримуватися й поводитися так, як заманеться. Принаймні з дружиною.

Проблеми з чоловіком білявої були головною темою розмов давніх подруг. А колись же, в ірреально давні часи, Сергій, чоловік чорнявки, уважався набагато перспективнішим, ніж тупуватий Серж, який, одначе, зараз досяг того, без чого вже не можуть ті, хто до цього причастився.

— Так, я вже не можу без Еміратів серед зими і без фіордів улітку. Проте після чергового супу, вилитого ним на підлогу посеред кухні, не хочу ні Еміратів, ні фіордів. І жити на світі не хочу! І коли це почалося, що він став собі дозволяти таке? А я вже не повернуся з дітьми до мами в нашу хрущовку. Вона й не пустить мене, їй там добре самій.

— Та геть не про те йдеться! І не треба вертатися до мами. Треба змусити його знову шанувати себе, і більш нічого! До речі, якщо від нього йти, то не до мами. Ти змогла б відсудити в нього чимало май­на — воно ж спільно надбане в шлюбі.

— Це лише в теорії, а якби дійшло до практики, я б не витримала його пресингу й побігла б до мами. Хоча дочка зі мною не пішла б. І вона, до речі, чхає на всі його бздури.

— І ти маєш цьому навчитися! Скільки тобі це повторювати? Він живиться твоїм страхом, хоч і робить це несвідомо.

— Живиться моїм страхом? У який спосіб?

— Я тобі вже пояснювала! Йому стає добре, коли в тобі прокидається почуття страху. Він це відчуває.

— Я наче й не боюся його, але коли вкотре починається таке, роблюся сама не своя. І реагую на все, можливо, і неадекватно. А потім не можу заспокоїтися: як таке можна говорити дружині? Це ж несправедливо! Хочу пояснити йому, що так не можна. А він не слухає! І тоді я думаю: до кого б звернутися, щоб йому розтлумачили: з дружиною, яка народила тобі двох дітей, так не поводяться!

— Скільки разів я тобі пояснювала: то нереальний проект! Ніхто йому нічого не буде тлумачити! З тебе лише посміються, якщо ти будеш когось про таке просити! Не так борються із шизами перегрітих чоловіків!

— А якщо попросити когось із тих, кого він шанує, чиєю думкою дорожить? Що він може мати проти мене? Що я не працюю? То він сам десять років тому наполіг, щоб я звільнилася! Ти ж пам’ятаєш, я тоді хотіла працювати! Я ж писала статті не гірше від тебе!

— Краще! Тоді ти писала краще! Це тепер я пишу справді добре, бо пишу ще й за тебе!

— А я вже забула, коли була в театрі, фаховий театрознавець! Мені іноді здається, ніби твоє життя... не те що злиденне, але...

— Але без Еміратів і без фіордів!

— Саме так! Що воно значно краще за моє!

— А мені іноді так хочеться до фіордів! Правда! Як мені набрид той Приморськ! Мій родом із курортного міста, чим неабияк пишається. Каже: навіть якщо геть грошей немає, все одно можна поїхати до моря в дім його батьків. Гадаєш, у мене все гаразд? Думаєш, якщо мужик великих грошей не носить, то в нього не має атавістичного інстинкту бодай раз на півроку грюкнути об стіл кулаком, мовляв, він у домі господар?

— У тебе раз на півроку, а в мене помітно частіше. Я ж тобі розповідала, місяць тому він вибив вікно! Щоправда, умить прислав майстрів, і вони все полагодили. А мені після такого жити не хотілося три дні! Думала, чому не викинулася з того вікна із нашого вісімнадцятого поверху? Але до нього б і тоді нічого не дійшло!

— Такий експеримент ми ставити не будемо. Дай я закінчу про себе. Я одного дня сказала собі: я хочу зберегти цей контакт.

— Це ти про Сергія?

— Про нього, про нього. Але я знала: ніхто цього мені не зробить. Не ждіть рятунку не від кого! Ні від богів, ні від царів! Ніхто з ним не поговорить, ніхто йому не пояснить, що так із жінкою, з якою хочеш жити, не спілкуються. Чого вони з нами скандалять, ти мені поясни? Ми з тобою цю тему вже не раз проходили. Правильно, вони так поповнюють енергетичний баланс. Тому що ми відповідаємо їм із пристрастю! Коли ми лаємося з ними, то витрачає­мо свою життєву енергію, нічого не отримуючи взамін. Після сварки їм добре, а нам погано.

— Не просто погано, а взагалі — повний абзац!

— Тому краще потрахатися! Тоді обом добре! Хороший секс — то енергообмін. А сварки вони влаштовують несвідомо. Їм стає погано від чогось, і вони думають: що ж робити? Хоча вони не думають, думати — то не з їхнього репертуару. Вони просто роблять те, що вже допомагало. Ти, як застудишся, робиш те, що вже допомагало: п’єш гарячий чай, одягаєш теплі шкарпетки. А коли тобі погано після сварки з ним, телефонуєш подрузі.

— І питаю, чи вона прийде завтра сюди.

— А він, коли йому погано, питає тебе, де ти була сьогодні вранці, чому не полито пальму в його кабінеті, адже ти сидиш удома й нічого не робиш, а пальму, яку його мама подарувала вам на третю річницю весілля, чогось не полила. Хоча ти біжиш поливати ту пальму раніше, ніж уранці йдеш до клозету, це по-перше, по-друге, ту пальму слід поливати раз на місяць, по-третє, його мама вам ніколи не дарувала ніякої пальми, а по-четверте, йому ця пальма абсолютно до дупи, просто він запхав до горщика з нею недопалок і той йому смердить, а прибрати ліньки...

Білява починає реготати, хоча їй і не до сміху. У чорнявій помер великий комік, свій монолог вона прикрашає виразними жестами, а її обличчя залишається серйозним. Невідомо чого вона вступала на театрознавчий, а не на акторський.

— То я закінчу нарешті про себе, а потім будемо працювати з тобою. Коли мій контакт питає мене в тональності ля мажор четвертої октави, чому я все в театрі та в театрі, і навіщо мені тоді чоловік, якщо в театрі стільки акторів і режисерів (він, хімік-технолог нещасний, уважає, що в театрі самі актори та режисери, і що всі вони — чоловіки відповідно­го віку), то я спокійненько відповідаю, що така в мене робота. І коли він до мене ходив із букетами, йому подобалося, що його дівчина має стосунок до театру, а його букети передарювалися всіляким кирилам лавровим. І чоловік мені потрібен, але лише такий, який любить театр не менше за мене. Якщо він забув — таким був рядок у шлюбному контракті, який ми уклали на гальорці на спектаклі театру Шота Руставелі «Кавказьке крейдяне коло». Він починає сміятися, як ти щойно...

Ця тема з варіаціями виконувалася багато разів над чашечками капучино й еспрессо, над сирниками та струдлями, але, здавалося, їй ніколи не буде кінця.

— Класик сказав: життя — театр. І родинне жит­тя —це також театр. Ти оцінюй як критик, як він бездарно грає свою роль чоловіка. А тобі варто грати твою роль жінки на майстерності, а не на нервах! Тоді ефект буде незрівнянно відчутніший, — укотре повторювала чорнявка.

Та бездарний Серж укотре позбавляв свою дружину всіх життєвих сил, тож сюжети про те, як чорнява критикеса поставила на місце свого хіміка-технолога, здавалося, ніколи не стануть у пригоді її білявій подрузі.

Утім, справжні незворотні зміни — це ті, які визрівають довго. Коли дружина вперше зуміла розсміятися, а не істерично крикнути у відповідь на чоловікову звичну фразу: чого це його знову чекають із таким кислим обличчям? Ніби він не паше, як той воляра, щоб його бодай десь зустрічали із посмішкою, ти мене чуєш, кисла пико? І як це їй раптом удалося владнати конфлікт без нагнітання енергетики сварки до тої найвищої можливої межі, за якою може настати кінець, усерйоз, не по-театральному? Чому нарешті за знайомою п’єсою почав гратися зовсім інший спектакль? Звідки, із яких бездонних театральних архівів прийшли до неї потрібні репліки, які несподівано привели подружжя не до істеричних криків жінки і басовитих оглушливих грюків чоловіка, а потім до ночівлі або його на дивані у кінозалі, або її у гардеробній (незручно, але де можна замкнутися), а навпаки, до нестримного реготу під час вечері й до раннього усамітнення в подружній спальні?

Після інтиму вони весело міркували, як це цього разу не полаялися? І вона необачно відкрилася: це дружина Сергія, моя подруга, пам’ятаєш, ми колись дружили вчотирьох? То вона навчила перекидати енергію сварки в енергію сміху і сексу. Правда? А ти ще бачишся з нею? А я Сергія давно не бачу. А треба було б їх запросити якось повечеряти з нами. Так, так, я б щось приготувала! А нащо тобі товктися біля плити? Краще запросити їх до ресторану, посиділи б, згадали молоді роки.

Не відразу звикаєш приходити до норми без такого добре засвоєного й роками відпрацьованого прийому, як родинний бешкет. Сатаніти з дружиною чоловікові більше не хочеться. Для поповнення енергетичного балансу йому треба щось новеньке. Він згадав ту чорняву подругу. То вона колись дала йому ідіотське прізвисько Серж. Чому Серж? Бо не Сергій. А Сергій — то мій. А ти — Серж. Добре, що вони перестали спілкуватися. І той Серьожа, його давній друг, хімік-технолог нещасний, хіба то мужик? А дружина, отже, спілкується з тією козою?

Він устав серед ночі, вийшов зі спальні, обережно причинивши двері, щоб не розбудити жінку, пішов у передпокій, знайшов її сумочку, відшукав у ній мобілку. Заходився гортати записну книжку. Як же ж звуть ту козу? Свєта, як це він забув? Свєта в її телефонній книжці одна, і це добре, а то б іще зателефонував не тій, було б незручно. Але цій козі він іще пояснить, що воно таке, утручатися в чужу сім’ю! Вона буде вчити його дружину, від чого в її чоловіка енергетичні пробої? Попрацювала б, як я! Це не писати її дурненькі матеріали, хто в який спосіб скаче на сцені, як крутить головою чи задом. У нього справжня робота, яка приносить реальні гроші, а не її цирк на дроті!

Чоловік переслав на свій номер координати чорнявої Свєти й наступного дня, поки не минув запал, зателефонував їй.

А по тому і він сам, і його білява дружина, і її чорнява подруга Свєта, коли в них усіх минувся шок, уже багато місяців міркують: і що то за сила, що за потужна енергетика в тих магічних словах: «Якщо ти ще бодай раз... Я попередив!.. Земля під ногами горітиме!.. Синці з фейса ніколи не зійдуть!.. У чо­ловіка забудеш, що колись стояло!..»

— А це останнє навіщо? — питала дружина.

— І сам не знаю. Мене несло. Хтось інший у мені говорив. Або інша. Якась погана баба.

— А чому баба? Усе гірше від жінки?

— Так в Біблії написано.

— Яку ти перечитуєш щовечора?

Чоловік замовкає. Дружина не змушувала його проговорити вголос: я винний, я ідіот, я бозна-що накоїв. З неї досить його вибачення на невербальному рівні. Час від часу він неодмінно вертається до того епізоду, то його ініціатива, не її:

— І що за сила в тих словах, скажи мені, чому воно так діє? Вона тобі так і не дзвонить?

— Не дзвонить, — зітхає дружина, — і на мої дзвінки не відповідає.

— А знаєш, що мені бабуся розповідала? Про ці самі слова, як вони спрацювали, але в іншій ситуації.

— Про ці самі?

— Про майже ці самі. Мій дід у тридцять третьому, коли прийшли в їхній двір за останньою торбою картоплі, так і сказав тому комнезамівцю: «Забирайся геть! Якщо ти ще бодай раз... Я попе­редив!.. Земля під ногами горітиме!.. Синці з пики ніколи не зійдуть!.. Забудеш, коли стояло!» І той більше не приходив! Правда! Поставив галочку, що все забрав. І дід з бабусею вижили. А інші віддавали...

— Ти ніколи не розповідав мені про це! — у дру­жини виникло жваве зацікавлення історичною пам’яттю роду її чоловіка. Вони починають говорити про інше. Вони взагалі останнім часом більше спілкуються вночі.

Чоловік не змінив ні роботи, ні способу життя, але родинні бешкети стихли. Вона не знає, може, у нього з’явилася якась нова жертва. Проте щойно починає щось назрівати вдома, як вони обоє згадують його ганебний наїзд на Свєту. Згадують мовчки, дружина ніколи не нагадує йому словесно: давай, давай, зателефонуй іще комусь, із ким я спілкуюсь, настрахай: якщо ти ще бодай раз... Щоб, не дай Боже, не повернути те, чого пощастило здихатися.

А замість того вголос згадує ті ірреальні часи, коли два Сергія підсіли з двох боків до двох дівчат в одному з київських парків над схилами Дніпра.

— Добре знали, як добре привабити двох хлопців, коли поряд сідають білявка й чорнявка! — поринає в ностальгійні спогади чоловік.

— Так, знали, хоча то було цілком несвідомо. Це вже зараз з’явилися стилісти, які прораховують такі ефекти...

— І от як все вдало склалося! Обидва шлюби тривають і досі.

А от дружби розпалися. Хлопці тихо перестали то­ва­ришувати, коли один із них розбагатів, а другий так і лишився анахронічним хіміком-технологом.

А дівчата розійшлися після відомих подій.

— Так зі мною ще ніхто не розмовляв за ціле моє життя! Хай вона була моєю найліпшою подругою, але скажи, воно мені треба? Щоб якесь мурло мені погрожувало лише тому, що в нього є багато грошей? Якщо вона платила за мої подвійні еспрессо, так я тепер маю терпіти будь-яке хамство від її благовірного? Нехай вона сама з ним розбирається! А мене в цю сімейку не вплутуйте!

Цей монолог, який в оригіналі був суттєво довшим і дещо гострішим, скоротивши й послабивши деякі словесні фігури, їй передала спільна знайома, яка погодилася виступити третьою стороною в конфлікті між білявою й чорнявою подругами.

«Вона кілька років вчила мене не реагувати на зопалу сказані слова. І навчила, зрештою, навчила! А сама зреагувала, зреагувала в кращих традиціях прядіння й плетіння грубої ряднини образ і помсти, яка вже в кілька шарів обплела нашу землю, проте й досі плететься, плететься. І чи зумію я пробитися до неї крізь ту ряднину?»

Малий більше не ходить до Центру гармонійного розвитку дитини, він пішов у перший клас. Ліквідували ту кав’ярню, де вони чи не три роки поспіль пили подвійне еспрессо й капучино, після чого вона забирала малого із Центру й бігла додому, іноді запізнюючись на обідню перерву. Чоловік рідко обідав вдома й ніколи не казав, буде чи ні, але, якщо його раптом не чекали з обідом, міг зірвати зі стіни поличку з посудом.

— Радій, що в твоїй ситуації не проблема викликати майстра наново прибити поличку. І новий посуд підкупити не проблема, — заспокоювала подруга.

— І ці чашки, які він перебив, мене давно дратували, — несподівано зізнавалася білява.

— Але він нікого не покалічив?

У Сержа, варто визнати, руки ніколи не спрямовувалися вбік волосся чи вилиць. Вибивали шибки, трощили меблі...

— Після таких екстримів він завжди заспокоюється надовго...

— Деякі жінки уміють користатися таким. Уміло підлаштовують зрив полички для купівлі нової шубки...

І вона починала реготати. Яка в неї була подруга! Їй можна було розповісти всі нюанси, які виявлялися саме в процесі розмови, яких вона сама второпати не могла. Коли вона буває біля того будинку, де була їхня кав’ярня, а тепер банк, вона завжди згадує свою подругу, яка зреклася її. Колись подруга вчила її за допомогою яких театральних жестів впливати на чоловіка. А тепер вони з чоловіком гадають, як вплинути на непоступливу подругу.

А ще її чоловік думає, а що воно було б, якби вони із другом Сергієм тоді, ірреальну кількість років тому, сіли біля тих самих дівчат, але по-іншому: він біля чорнявої, Сергій біля білявої? Що від того змінилося б? Він звик до своєї, і навіть любить її. Але в разі перестановки то білява писала б театральні рецензії за копійки, а чорнява народила б хлопчика, якого немає в його колишнього друга. І яким був би той хлопчик?

А тоді так добре було гуляти вчотирьох, і він справді не знав, котра йому подобається більше. Точніше, так добре було, поклавши руку на плечі одній, дивитися, як друг обнімає другу. Якось після чарки горілки він поділився з дружиною тими своїми фантазіями. І їй це сподобалося, і вона пригорнулася до нього. І сказала, що також любила дивитися, як обнімалися його друг і її подруга, і навіть зауважила: він цілував її в щічку саме після того, як Сергій цілував чорняву Свєту.

— А може зробити спробу ще бодай раз посидіти вчотирьох? Довідайся, коли буде прем’єра, на якій вона може бути.

— Вона не акторка, лише критик.

— Ти говорила, що вона не пропускає прем’єр.

— Тоді вона казала із гордістю, що завжди буває на найпершому показі. І намагається взяти з собою свого.

— То візьми квитки. Про гроші не думай, бе­ри в першому ряду. А я візьму букет якомога біль­­ший і шампанське найдорожче. Є слова, на які, здебільшого, усі реагують однаково, і мудрі, і не мудрі. І є жести, які також завжди справляють потрібний ефект... Як у театрі.

— Театр зараз у пошуках нових форм...

— А життя?

— Життя — театр...